Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,

я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.

Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?

Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…

30 березня 1993 р., Київ

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Допоки в головах руїна
І безголі́в’я чужини,
Не подолає Україна
Облоги злиднів і війни.

Припинімо словесну цю гру,
А можливо і — муку безкраю!
У житті я для Вас — тільки друг,
Ви пробачте, я іншу кохаю!

Розумію, пізнав це стократ,
Самота довела до одчаю.
Не пишіте зізнань у приват -
Зрозумійте, я іншу кохаю.

Звукового не шліте листа,
Не зазнати нам вічного раю,
Я не зможу Вам долею стать,
Бо я іншу безмежно кохаю.

Все для неї в моєму житті -
Слів букети, цвітіння розмаю,
Миті щастя ясні, золоті,
Бо її я так палко кохаю.

Хай же зніме ці вольти напруг
Заспокійливий шум водограю...
Ви — хороший, прекрасний мій друг,
А в реалі — я іншу кохаю!

14 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У протитанковому рові під
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.

І

Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».

ІІ

Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….

ІІІ

По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…

IV

В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…

V

Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.

VI

Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.

Йдемо алеями у парку,
рука в руці твоїй - теплом.
Ген, хмара схожа на байдарку,
керує вічністю веслом.
Везе за обрій кучугури,
ось-ось впаде на землю сніг.
І я тулюся в день похмурий,
до тебе, ніби уві сні.
Спадають жовті шальки з клена,
світ гасить свічку воскову
і скрапує сльоза червлена
у ще смарагдову траву.
Відтінки полисків у вітах -
коралові і золоті.
Ми дихаєм одним повітрям -
в любові дивних шепотінь.
В багрянець осінь одяглася,
кружляє з листопадом вальс.
Так мало треба нам для щастя
і так багато водночас!

9.11.2020р.

Де взяти сил, щоб у безмежній кризі
Не втратити надію, розум, віру,
Утриматись на тонкому карнизі
І не зірватися в останню прірву?

Завмерти на тендітній павутині
Між до і після... Розтягнути мить
На спогади найкращого, безцінні
І в душу вічний холод не впустить...

Лишити все і в урвищі пропасти

Або знайти продовження для «Я»?

У плинну мить непевного балансу
Душа торує стежку навмання…

...У сумнівах між витівками часу

Народжується інше сприйняття

Себе і Світу, сенсів і життя….

Від неповернення до майбуття
Свідомість корелює не одразу…

Дівчатко в гарненькій сорочці,

В смугастій спідничці у стразах,

Шнурочки на чобіточках

Розв`язуються час від часу.


Ну що із шнурками робити,

Зв`язати якими вузлами,

Чи краще гвіздками прибити,

Чи стиснути міцно зубами?


Дівчатко знайшло чобіточки,

Що мають суцільну халявку,

Щоб ніжки потрапили точно,

Щоб взулося кожне малятко.


Маленькі плямисті собачки,

Довкола дівчатка стрибали,

Міг кожний, хто хоче, побачить

Як гарно дівчатко гуляло!

Ой, кружляли лебеді над ставом,
Свою рідну землю покидали,
У далеку вирушали путь.
Забіліли в небі їхні крила,
Що набралися за літо сили.
Хай вони лебедиків несуть

Там, де тепло й не замерзла річка,
Щоби мали затишок та їжу
Перезимувати ці птахи.
Навесні повернуться додому
У місцину близьку та знайому,
На зелені рідні береги.

2020 р.

Корабельні вітрила –
полотна, розписані вітром;
плав елемайський –
фарба, якою пливе вітер на парусину;
угледіла чайка таке –
випрямила крила,
прошила вітрила,
і щоглою стала;
тут, як завжди, подали допомогу
дельфіни –
один, з плавником, став кормою,
у другого був водограй,
мов справжнє флотське кормило,
а третьому хвиля задрала хвоста,
і він залишився з носом.

Якби ще довкола гасала акула,
окреслюючи палубу, –
це – стало би
надовго моїм кораблем,
я ліг би у море
і – потонув…

Але подиви, ажень сліду від моря
немає.

28 квітня 1993 р., Київ

І
От би й собі завертітися флюгером
у течії забуття...
дзиґою бути, на ниточці – фуркалом,
антизеро... одиницею... юзером...
не ображати дитя,
що як і я ще уміє сміятися
і видає у етер
«галіматью» і отримує ляпаси
неуків, парій, гетер.

ІІ
Не фараонові і не Мойсеєві
чада Адама, спокушені Євою
мовою змія, йдемо
за язикатою і звичаєвою
на поводу у обнімку з Ємелею,
суржик його жуємо.
Наче ізгої, в пустелі блукаємо
і переводимо час...
маємо те, що нічого не маємо
гідного нації, і забуваємо
те, що об’єднує нас.
Тішимося архаїчною мовою,
та аплодуємо тим,
хто володіє абияк ворожою...
І виїдає... і коле половою
очі... «атєчєства дим».

ІІІ
Може й собі хизуватися шоу, а
не потуранням своїм
ще вопіющим Голгофою головам?
Може, явитися Іє́ґошо́уа
за́світу Єршалаім?

11.2020

Оселилась у дзвіночку
Доня гнома у віночку,
І коли вона не спить -
Квітка радістю бринить.

Закликає на гостину,
Білу стелить скатертину,
І готує залюбки
Бджоленятам пиріжки.

Дуже зморені мурашки
Покуштують чай з ромашки,
Солодесенький пилок
Бабочкам додасть в медок.

Як метелик прилетить,
То зефір зготує вмить.
Смакотортик випікає -
Ласунів всіх пригощає.

Сонце дівчинці сміється,
Бо добро завжди озветься.

Сину у в'язницю написала мати,
що без нього важко землю обробляти.
Вже давно сусіди садять бараболю,
а її скрутило від спинного болю,
хоч бери лопату й падай на межу.
Пише син: " Чим можу, тим допоможу!
Пам'ятаєш, мамо, обшук в нашій хаті?
Треба на городі докази шукати.
Викопаєш частку заживеться знову,
вистачить на трактор і нову корову!"

Тільки листоноша зачинила двері,
як город скопали - міліціонери!

Вигадка на користь, невеликий гріх.
Все ж таки синок, чим міг, тим допоміг!

В чиїсь слова, холодні, як вужі,
Що лізуть в душу без чуття і міри,
Що ми з тобою вже навік чужі -
Не вірю я. Не вірю їм. Не вірю!

Земну молитву я завжди творю,
Щоб свічечка кохання нам горіла.
В твою любов і вірність, як в зорю,
Я завжди вірю. Вірю. Вірю. Вірю.

Якби не твій глумливий вигук,
що вдерся в аз, який ще вчу;
якби не був твій ниций вирок,
мов горб у спину горбачу;
коли б тобою я хоч трохи
у цьому світі володів
і молодив ту ветху похіть,
та ще коли б того хотів;
якби краси я більш не видів
і не моливсь у тлі церков,
і без кохання нив та нидів –
й узяв тебе під свій покров;
коли б я плакав через силу
й сміявся з пальця мудреця, –
я б мав твоє лайливе рило,
я був би – ти, і до кінця!

12 лютого 1999 р., Київ

Нема супротиву - покора і жалІ.
Все вичахло у грудях - наче в кузні
Затихли молоти-і аж по крила грузнуть
Строкаті мрії вигрітих джмелів.
Загусла тиш в соняшниковий мед.
Нема супротиву- жалі лиш і покора.
Те,що душі лишилося навчора-
Пробачити усім і наперед.

Чоловік на "Сайт знайомств" -
зареєструвався.
В профіль викапаний - Фокс,
логін просто - Вася!
Як побачила світлину
симпатична Тая,
то відразу ж на імтимну
зустріч натякає.
За порадою прийшов
наш герой до тата.
- Крається душа у кров,
є одна кирпата.
Дуже хочу з нею я
зблизитись, й так далі...
А світлина ж не моя -
співака з Італії.

- В тебе краще синку є
за "смазливі" риси.
В Конго звозиш - наплює,
що старий та лисий!

Фокс - герой фільму

Ой, заплакала Хмаринка
Дощиком рясним,
Сердився на неї й гримав
Буркотливий Грім.

Ніжно Сонечко всміхнулось
І не стало сліз.
Виріс в Небі понад Лугом
Веселковий Міст.

2015 р.

Я загубився поміж літа,
поринув у казкові сни –
шукав волошку серед жита,
єдину, з са́мої весни…

А ти на ранню осінь схожа
в ново́му жовтому пальто,
дивуєш сміхом перехожих
і не ляка тебе ніхто!.

А ти яскрава і тендітна,
як павутиночка легка,
немов ранковий промінь світла,
берізка в золоті струнка!

Чарує сонцем наша осінь,
дарує казку листопад
і п‘яні ми від щастя зовсім,
немов багато літ назад!

Дідусь у рожевому кепі
навприсядки показав.
"Од предків не сте́пи, не репи, –
а ловкий гопак!" – сказав.

І стали його обнімати
дві дівки п’яні́ вдрабадан,
"Отєц, ти што птаха пархатий!
Фольклор нам, канєшна, нє дан."

Дітей і собак понабігло,
роззяви питали: "А шо?"
А дід спростував: "Бо обідно,
куди наш фокльор* зайшов"…

_________
* фольклор

14 травня 1993 р., Київ

Не ховаю сьогодні нічого
У душі невсипущій своїй, –
Догоряють пориви й тривоги,
Швидко меркнуть сузір’я надій.
Звідусюди промови завзяті,
Але дії з словами невлад, –
Надоїло вперед вирушати,
А назавтра вертати назад.
Всі дивуються нам, вічно бідним,
І не мають ніякий секрет, –
Давно треба з квіток різнорідних
Помаленьку складати букет.
Обережно – і чуло, і строго,
Не до свят чи буденних подій, –
Тре єднати пориви й тривоги,
Щоб не тліли жаринки надій.
12.11.20

Гамою звуків напружених
Вдарив по струнах гай.
Вітер гуде застуджений,
Стомлений холодом вкрай.

Сонну діброву, оголену
Вкрила осіння імла.
Чи ж не тим вітром підхоплена
Поруч з тобою ішла.

Ні, не з тобою, самотньою
З холодом так - віч-на-віч.
Щастям була безтурботною.
Та розродилася ніч

Затуманілою безвістю.
Де той омріяний рай?
Чи не весняною щедрістю
Кликав заквітчений гай?

Що не збулося, минулося.
Замість тепла, холоди.
Долі навік розминулися.
Вже не вернемось туди.

Наш час побачень - менший кроку,
А вже неначе ера з ер.
І слід в душі такий глибокий -
Минуле все на порох стер.

Що не подумаю, де гляну -
Мені усе шепоче — ти!
І в пізню осінь цю, кохана,
Нам гіацинтами цвісти.

І оминати всі напасті,
І осягати височінь,
І пити пригорщами щастя,
І відчувати душ глибінь.

І чар кохання лебединий
Життя освятить течію.
І ти моя, я твій єдиний
У неземному цім раю!

Політ у просторінь безкраю,
Два серця б’ються в унісон.
Життя, окрилене розмаєм,
Стає, неначе мрія-сон!!!

11 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Розповсюджують «Віагру» кляті лиходії
Та замовчують підступно про побічні дії.
І без того чоловіче плем'я поріділо,
Бо піклуються занадто про потреби тіла.

Щоб не тратити здоров'я на дурню всіляку,
Налягайте на природні афродизіаки.
Щоб не плакали дружини уночі в подушку
Подавайте благовірним пастернак й петрушку.

Серед голубого плаю,
пристані свічних надій,
я тебе давно чекаю
в білій блузочці лляній.

Флейта грає безупинно
занотовані пісні.
І пливуть в печаль полинну
день за днем, за кроком - дні.

Виглядаю, сподіваюсь,
заплітаю в коси цвіт -
бузини і молочаю,
дивини кармінний глід.

Вітром вистудивши душу,
захмелівши від отав,
кутаю в вербу плакучу
всі жалі. Якби ж ти знав,

як впадаю за тобою,
туго, втіхо неземна.
Осінь кропить день журбою,
а тебе нема й нема!

Загубила в лузі щастя -
золоту обручку мрій.
Посивів так передчасно
в чистім полі деревій.

Сонечка не видно. Далі
наливаються свинцем.
Розсипає дощ коралі -
срібні сльози похапцем.

Безбо́жниця, грі́шниця, вого́нь, різни́ця,
калейдоско́п, опу́дало, ґвалт, пропа́сниця,
лі́тери, бу́кви, стовпи́, табли́ці,
табло́, ема́левий по́суд, поти́лиця,
про́тяги, ста́нції, шко́ли, в’язни́ці,
дерево падає, медузові корінці́
і на кінці́
три українські голубці́.

22 вересня 1993 р., Київ

Так, напевно, поклони бив лобом
Мій бездумний украй візаві,
Що тепер анічого, крім злоби,
Не вирує в його голові.
Аж захрипнув наразі від крику,
Та в гарячці щось верзе іще,
Позираючи люто і дико,
Ніби тижнями ходить натще.
Намагається вже укусити,
Наче падаль розтерзану крук, –
Цей, дурманом оман оповитий,
Зубожілого люду онук.
І не чує мене, і не бачить,
І не знає, наприклад, як ви,
Що я також бідую й батрачу
Трохи далі, ніж він, від Москви.
Що безмежно люблю України
Ніжних доньок і мужніх синів, –
І упевнений, що не повинен
З опонентів робить ворогів…
11.11.20

Лине листячко, лине
Вітром з віт, мов літа молоді...
...ми омиємо нині
Мрій політ у осінній воді.
...як гойдається вітер
На стеблинах нічної верби!..
...заховала у вітах
Тіло голе в жадобі любить
Екзальтована пані...
Всю себе ти мені віддала...
Хто ти? Зваба чи пам"ять
По отій, що до тебе була,
І яка відлетіла,
Тільки рана кровить у душі?..
...як оголене тіло
Від бажання любитись пашить!..
Ми нічною купіллю
Не загасимо жару вогню.
Тіло, з"єднане з тілом,
Жанр мистецтва утілення НЮ
У динаміці шалу
На осінньо-холодній траві...
Що раніше бувало,
Те і нині збулось. С’est la vie...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120111008437

Ось і ти віддаляєшся, як розжалувана служниця,
ні! як станція з назвою "Виріца", або "Тарту".
Та насуваються нівідки одноманітні лиця,
місцини, буцім учора внесені спіхом в карту,
і заповнюють вакуум. Мабуть, ми геть невдатні
окаменіти пам’ятником. Певно, у наших венах
не удоста поваплено. "В нашім роду – в ваганні
ти б підмітила, – не було ні воєнних,
ні великих мислителів". Дійсно бо: невським струмам
зайвого відображення ноша й геть непосильна!
Де там матері та її каструлям
вціліти в перспективі, перейначеній життям сина!
Ось бо і сніг, білий мармур бідноти, микаючись без тіла
тане, злигавшись з немочами клітинок –
калічних звивин! – знати, як ти воліла,
– пудрячи щоку, бачитись напослідок.
От і стискай потилицю з її болем назирці,
бубони у млу "вмерла, вмерла", аби не чути,
як міста рвуть цупкі піткання сирій сітківці,
ситі дзенькотом здаваної посуди.





--------------------

Неведомо, нежданно приютили
Безветренного дня на островке…
Взобрался я по склону без усилий,
Бродил, не опасаясь, налегке…
И думалось мне только о хорошем
Какой-то райский, праведный приют…
Никто не попрекает медным грошем,
А все, что пожелаешь, раздают…
При этом удивительном раскладе
Улыбки расцветали в унисон…
И был я счастлив, а по водной глади
Скользил корабль, завершая сон…
03.11.2020.

Кілька років у подружжя не було інтиму.
Побували в екстрасенса, з'їздили до Криму.

Навесні дружина каже свому чоловіку:
«Ігноруєш, забуваєш про любовну втіху.
Тож, купи собі «Віагри» - бачу не спроможний!
Сам не гам і куму заськи, а хіба ж так можна?»
І спромігся він пігулки у аптеці взяти,
та не знав, що буде з ними у «рулетку» грати.
Як в інструкцію поглянув на побічні дії -
три косини стали дибки, й висипались вії.
Так, «Віагра» ефективна від безсилля, втоми,
але ж інколи бувають болісні судоми.
Кропив'янка, набряк квінке, астма алергічна.
Думай пити чи не пити, от ділема вічна.
Чоловік, як навіжений, кожен день читає,
як «Віагра» на печінку і нирки впливає.
На міхур, на шлунок, м'язи, зводить до ікоти,
найстрашніше - діареї, тиску та нудоти.
Кілька раз на рік дружина лащилась до нього,
навіть, на причинне місце, закладала ноги.
Чоловік її цурався, й ніби сам не проти,
та раптово пригадає про тиск і нудоти!

Кілька років у подружжя не було інтиму.
Побували у ворожки, з'їздили до Криму.
А коли в дружини дуже голова боліла,
чоловік нарешті зваживсь на рішуче діло.
Жінка каже: « ти до мене сильно не тулися!
Вчора термін у «Віагри», як на зло, скінчився!»

Пожовтів черешневий садок,
Додалось й бурштинового листя.
Осінь робить за кроком свій крок,
Пустун-вітер порушує тишу.

Відлетіли давно журавлі
І лелеки покинули гнізда,
А у яблуні там на гіллі
Кілька яблук залишилось тільки.

Чи дрібнесенький дощик мрячить,
А чи сонце всміхнеться з-за хмари,
Я люблю неповторну цю мить,
Заворожують ті диво-чари.

2020 р.

Перекипів зелений шум
у золоті розмаю
і огортає душу сум
оголеного гаю.

Летять до ирію птахи
за обрії далекі
лишають гнізда і дахи
оперені лелеки.

Несуть на кожному крилі
мої дитячі мрії,
що на подвір’ї і землі
розвіяні як пір’я.

І залишаються мені
за перелазом тину
одні пейзажі та сумні
картини карантину.

Заманює у хащі ліс
дарами урожаю,
де у корінні між беріз
опеньки визирають.

Іще жаліє листопад
горобину й калину,
а те, що затіняє сад,
чекає гільйотину.

Ясою віють небеса...
сльозою капає роса...

у сивині туману
палають де-не-де кущі...

переполіскують дощі
осінню ікебану.

11.2020

Історія не бреше і вона
Ні у вогні, ні в пам’яті не гине, –
То плач вдови вертає, мов луна,
То жаль пройме за дорогу людину.
І оживає в спогадах війна
Страшним оскалом хижої тварини, –
Історія не бреше і вона
Ні у вогні, ні в пам’яті не гине…
10.11.20

Коли забути неможливо
Те, що у пам`ять врізалось навік.
Тоді стає це так важливо,
Щоб час цих спогадів істік.

Думки уперті зникнути не хочуть,
А на їх місці вирости нові.
Вони турбують часом цілі ночі,
Здіймають бунт і шал в крові.

Дороги дальні стали вирішальні,
Візит туди, де звідки потім зло,
Коли вже зрозуміло як печально,
Що в прірву глибочезну занесло.

Є місць багато на Землі великій,
Вони і радість і добро несуть.
Туди б поїхати навіки,
щоб все оманливе забуть.

Уявні люди та несправжні друзі
- от що зсередини терзає.
І ось надія є на виднокрузі,
Що щось реальне все це поміняє.

На неіснуючу ідею
Коли готовий все на світі замінити –
То слід задуматись над нею,
Щоб потім знати що робити.

Нехай рядки ці будуть зрозумілі,
Що в світі щось таке буває –
Є люди, що завзято вірять
У те чого ніде немає.
2020р.

Тільки тобою серце тліє
в цю темну
непритомну ніч,
де один я знову.
І повернути
вже ніколи не зумію я
подих твій
і щирі сльози з віч.

Ти не верне́ш,
як весна ця зла і ві́тряна,
як зимова віхола;
і ніхто тебе не спинить..,
як ту любов,
із котро́ї тебе викрано,
а мене обікрано…
Збути зраду вже не встигну.

Я не забуду
тих далеких світлих сподівань.

Знов не засну
і знов потраплю
у вічний і самотній склеп,
де надій не буде.
Більше ніколи
вже тобою не забарвлю я
темну ніч
і цей останній лет…

Дощ фарбує вікна нотами…

травень–червень 1991 р., Київ

Комусь бандити, комусь герої,
Історій збіса. Тож вір – не вір.
Оті, що звикли ходити строєм,
Не люблять тих, що – наперекір.

Комусь минуле давно минуло,
А хтось довіку запав на сни,
Комусь прощальну співають кулі
Неоголошеної війни.

На згарищі Риму блукали спустошені люди,
На попелі теплім лишаючи чіткі сліди
І рвали волосся, і били у розпачі в груди
Від тої нежданої, тої страшної біди.
Батьки над тілами загиблих дітей побивались,
А діти із плачем шукали загиблих батьків.
Ще диму клуби де-не-де у руїнах здіймались
І сморід палений над містом спустошеним плив.
І сотні очей піднімалися в гніві до неба,
І з сотень горлянок зривалось питання: «Чому?»
І сотні людей розглядалися навколо себе
У пошуках того, хто винен у тому всьому.
Чутки поповзли, що виною всьому імператор,
Що він забажав подивитись, як місто горить,
Щоб потім пожежу в поемі своїй описати
І справжній шедевр про Троянську війну сотворить.
Спочатку чутки ті розгублено лиш шепотіли.
Та згодом той шепіт почав переходити в крик.
Коли бачить мати дитяче знівечене тіло,
Її вже не спинить ні чин, ні посада, ні вік.
Розлючений натовп ставав усе більшим і більшим,
Вже крики лунали: «Хай згине проклятий Нерон!»
Здавалось, все місто у гніві на вулиці вийшло
І вже не зупинить нікого ні страх, ні закон.
І тут перед очі людські вийшов сам імператор.
Скуйовджена тога, такий же скуйовджений вид.
І натовп, до цього розлючений, став затихати,
Мов річка, яку у морози прихоплює лід.
І мовив Нерон: «Справедливі і горді римля́ни!
Що місто згоріло – немає моєї вини.
Повинні у тім лише підлі оті християни,
За смерть свого вчителя хочуть помститись вони.
Та вірте, римля́ни, цього я їм не подарую
І кожен із них пожаліє, що досі живий.
А Рим, обіцяю, я сам, за свій кошт відбудую
І стане він ще красивіший, ніж бачили ви!»
І натовп, що досі кричав: «Геть Нерона – тирана!»
Зненацька у криці зайшовсь: «Хай живе наш Нерон!»
Та ще: «Хай загинуть на світі усі християни!»
Бо слово Нерона для натовпу – то як закон.
Гнів натовпу впав не на справжнього зла винуватця,
На голови тих, хто покірливо муки терпів.
І натовп виходив із себе, і натовп старався
Аби хоч на когось та вилити праведний гнів.
І ті, хто повірив, і ті, хто зробив тільки вигляд,
Прийшли подивитись, як будуть невинні вмирать.
Тварини супроти беззбройних – неронівський вигад
І натовп у сотні горлянок – оруть і свистять.
Одні християни, не знаючи, в чому їх злочин,
Приречено йшли і приймали покірливо смерть.
До неба, навколішки стоячи, зводили очі
І душі до неба летіли наповнені вщерть.
Чому так буває, що часто невинні страждають
Лише із-за того, що винні при владі сидять.
Коли таке бачу, то зразу Нерона згадаю
І хочу «неронам» про смерть його теж нагадать.

Присвячую тобі ці вірші...
Підсмажені у стилі барбекю
М’які на смак, від солоду не гірші
І ковдру теж, для читання м’яку
Присвячую тобі рядочки...
Малинні, полуничні - рукопрядь
У нашому сімейному садочку -
Медійна недостача - звукоряд…
Присвячую тобі повітря…
Із неба запозичене у борг
А це, повір, ще треба вміти
Якщо пізнати, що таке є Бог…
Присвячую тобі…
09.11.2020.

Не пам’ятаю, – хто ти й звідки,
І де й коли стрічались ми,
Але, як каже приповідка, –
Світ повен добрими людьми.
Одвічно, в згоді чи незгоді,
І незважаючи на стан, –
Вони завжди і є народом
Далеким дуже від оман.
Щоб хибний клич не став нам лихом
І вберегти братів лоби,
Не всі сидять лякливо й тихо
Цієї лютої доби.
Ось ти, далекий і забутий,
Воскреснув змушено нараз
І пояснив людцям по суті
Уявне й явне без образ.
Сказав озлобленій родині,
Що, крім найкращих слів і діл, –
Любити треба Україну,
А не ділить її навпіл.
09.11.20

Морок. Мороз. Ворони
кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
зара вкрадуть валізу.

16 березня 1989 р., Київ

Молилися ми не чужим богам,
А Небу, Сонцю, Дощику і Морю.
І виростав у душах Віри Храм,
І падали вночі в долоні зорі.

Нас нищили, топили у Дніпрі,
Привчали до чужої зовсім віри.
Ми вижили і на однім крилі,
Хоча живцем здирали нашу шкіру.

Вбивали мову, звичаї, пісні,
Чужих богів нам запихали в душу.
Пройшли віки, тисячоліття, дні...
Ми віднайшли ув океані сушу.

Весною обернулась наша осінь,
ти знову запросив мене у сни.
З тобою я у них літаю досі
і не бажаю іншої весни!

Ти підійняв увись мене, до неба,
сіяю щастям я поміж зірок,
веселкою спускаюся до тебе,
і не боюся ставить на зеро.

І осінь ради нас змінила плани,
і вереснем чарує листопад.
Обох у юність повертає плавно
і не лякає грудня снігопад.

І хай зима, нехай жаскі морози,
та я вперед, босоніж, по льоду…
Чекають нас весняно-теплі грози –
ми подолали сумнівів сльоту!

У харизмі - жива вода…
Розлилася на кілька соток
Море прянощів, ти - одна
Я - минуле, його відмоток
...А на кухні прокислих стін
Грає блюз одне павутиння
Я для тебе від нині "він"
З кольорів ненайкращих, синіх
Поле взору семи чудес
Поле ігор своє, для гольфу…
Я то знаю, воно без меж
Ну а як же моєму полю?..
Ти гукатимеш, відповім…
Знаєш серденько, неохоче…
Вити вовком з чужих сторін
Навіть синім, був час, пророче…
Ти ввагаєшся - запроси
Неймовірність не ставить сітки...
Краще швидше, бо моросить
Неважливо чому і звідки...
09.11.2020.

Летить цей світ у прірву небуття,
Його спинити вже ніщо не зможе.
Красу змінили на сумне буття,
Де замість серця - гроші. Боже-боже!

Собі створили пекло, був же рай,
А нині всесвіт потерпає з болю.
Охоплено зневірою наш край,
І страхом за життя , а не за волю.

А те, що мали, кинули до ніг,
Розбили вщент усі свої надії.
У руки ворогам дали батіг,
Щоб вибивали з душ про щастя мрії.

Споїли, обезкровили нарід,
Забрали все і полонили волю.
І наплодили від війни сиріт,
Спаплюжили життя, зламали долю.

Навибирали явних ворогів,
Щоби знущались, напивались крові
Дурних нащадків, де відсутній гнів,
А винуватять в тім всесвітній ковід.

Перевернули все доверху дном,
І правила не діють, і закони.
А правдоньку закидали багном,
Щоб не чинила кривді перепони.

Хто цього джина випустив, брати,
Де винного шукати самоцвіту?
Дозволили косатій розійтись,
Збирати врожаї по всьому світу.

Як вижити тепер серед біди,
Яку вже множить у країні влада?
Народе мій, немудрий мій, завжди
Ти ворогам не створював завади.

Ламався, перед паном гнувся, от
Тепер твої нащадки на колінах.
Не з примусу, а з дурості щедрот
Чужинських. Де ж та переміна

На краще? Без роботи, по світах,
Гаруєте, а діти попідтинню.
Самі собі обрали долю й шлях,
Віддаючи серця не Україні.
08.11.20

(пісня)
Як до мене милий йде -
Світи місяченьку,
Якщо ж іншу він знайде -
То сховайся всенький.

Як до мене поспіша
Той, кого кохаю,
Нехай зірка не згаса,
А світить до рання.

Коли ж інша його жде,
Бо любить поклявся,
Заховайтесь. зорі десь
За велику хмару.

Двох одразу не любіть,
Хлопці та дівчата,
Бо серденько заболить
У обох одразу.

2020 р.

Цвірінькнув годинник,
і хвиля злетіла,
сіла мені на плече
і довго зі мною про вас говорила,
не відчинявши очей.
Я думав, вона ваша мама
чи пошти
надірваний мною зв’язок,
а вийшло простіше – короткий
поштовх
рядочків з дитячих казо́к;
наївні загадки пливли по скронях,
мов плавлений віск;
я в ніч простягавсь, як у сонце сонях,
і крила підніс на біс!
я гладив плече,
на якому сиділа
хвиля-хвилинка про вас;
пів-тіла мої і ваші пів-тіла,
а ціле – екстаз…
Цитати могли і до вас долітати,
але ви далека моя;
я ра́дий, бо радив би вам прочитати
те місце, де "ваша" – "твоя",
де "ви" – просто "ти",
як в дитинстві..,
а зараз
цвірінькнув годинник і все…
А є ще у мене така фраза:
але це для вас есе.

16 квітня 1993 р., Київ

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

У осені вікна не зрячі.
Дивиться в них схимниця-
Чай не солоджений, здоба гаряча,
Калини червоні китиці.

Смуток в очах у панни-
Яблука ще не влежані.
Яблукам- страшно, яблуням- рани.
Вікна дощем мережені...

Тисячі привидів,тисячі приводів
Бути на тому боці.
Крутиться сонце холодне в ободі,
Блискає ворону в оці.

Витрушує суди ідальго Зеля,
аби його боялись вороги.
У нього є секрет Полішинеля,
як підіймати рейтинг у слуги.

Його задача – заварити кашу
і хай її розхльобує народ...
їдять свої і наїдяться наші,
а на парашу сяде Донкіхот.

Нехай собі пограється дитина,
коли робити їй нема чого.
Із пляшки легко випустити джина,
та важко закупорити його.

Нехай сідлає клячу Росінанта –
за Дон уже утоптана «тропа»,
а радники у рясі окупанта
собі готують іншого попа.

У Раді – Санчо, в охороні – Панса,
у офісі – російські єрмаки...
опозиціонери залюбки
виписують майбутньому аванси...
Якщо на клячу поміняв Пегаса,
то пожують і виплюнуть, таки.

11/20