Як зацькований звір,
Я ховаюсь від тебе.
Та не можу втекти,
Бо втікаю від себе.
Крізь людський поговір
І зів’ялії квіти
Я не можу втекти,
Бо ти є ще на світі.

Я по вулиці йду
І тебе виглядаю.
Зраду серця, біду,
Як забути – не знаю.
Ти – далекий вогонь,
Лише світиш – не грієш.
Я спокутую гріх
Без свободи й надії.

Без цілющого болю
І щасливого плачу…
Все забрав ти з собою,
Все розтало неначе.
Я горнулась до тебе,
Наче ніч до світання.
Жменька попелу – в небо! –
Ось і все від кохання.

...Велика вдячність вам за "тренд",
За вашу письмену в ній участь
А щодо мене - комплимент
Бо й досі я в чужих онучах…

Навіщо ваш мені кредит,
Хай навіть він і безпроцентний?
І всяк за всяким аудит
Чекає все на комлименти…

Німую. Годі . Ваш аркан
Хіба для коней і для вівців
Я сам собі і раб, і пан!!
А ваші хитрощі усі ці…
12.03.2021.

Я - жінка. Я така, як є.
Я мила й лагідна, і зла, і неспокійна,
І ніжна, й щира,
Й з "тараканами" постійно.

Я - жінка. Я така, як є.
В душі ранима, а насправді сильна.
Буваю вперта, просто неухильна.
Але я - жінка...
Жінка божевільна.

07.03.21

крізь повинності і провини
тіло – суміш вогню і глини –
пілігримом тане в тумані…
тут мого̀ нічо̀го немає…

Сліпа весняна мухо,
про тебе
пишу вірша,
сліпа весняна мухо.
Ти – паразит.
Допіру, у четвер,
мені влетіла ти у ліве вухо.
Та так спрожогу
і зненацька так
(десь, мабуть, навмання
свій курс тримала),
що я про все забув,
спалив прокатний фрак –
на плитку сів,
вбив хом’ячка кинджалом…
Бо саме перед тим повторював слова,
бо я ж актор,
хом’як – замість партнера.
Кажу йому: «Стривай!»,
підвів, як слід, кинджал,
а муха – бац!!
і я його – між ребра,
та так спрожогу і зненацька так…
Мабуть, ніколи я не бачив
стільки крові.
Мене взяв дикий біль чи переляк, –
я сів на плитку,
фрак спалив ще новий…
А муха безперестанку гула
і тупала всередині по вуху.
Вона б чи з розуму мене звела,
чи довела б квартиру до розрухи.
Чого вже тільки я їй не робив,
і чим у вусі я не колупався,
і димом раз у раз її труїв,
і головою вниз висів, гойдався.
Не хоче вилізти,
гуде – хоч плач!
Турбіною качає кволі нерви.
Червоне вухо, в’яле, наче квач,
приборкало собі несхитне стерво…

Коли ж годинник північ відгатив, –
із вуха випала маленька кришка.
Піджаті лапки…
Справжній неґатив
на те чудовисько, що в вусі рвало кишку.

Зелена мертва мухо,
до тебе́ мені на зло
фортунило, щастило…
І що це був за день? –
Тринадцяте число?!
Ти, часом, мухо,
не нечиста сила?..

23 квітня 1989 р., Київ

Здавалось, друзі ми, не більш,
в кафе розмови про буденність.
Мій візаві цитує вірш:
натхненно, чуйно, незбагненно.

Про погляд голубих очей,
і невзаємність почування.
Піє для іншої Орфей,
між нами тільки - спілкування.

Хіба, що друг, і що з того,
що в мене блузочка зваблива,
і завиточок на чоло
спадає з русих кіс грайливо.

І руки ходором тремтять,
коли до губ фужер підношу.
Мені давно за ендесят -
несу свою жертовну ношу.

Не раз спіткалась об асфальт,
окропом обпікала пальці.
Не з тими вальсувала вальс -
затих рояль, скінчились танці.

Навіщо, серцем не збагну,
віч-на-віч - сповіді покути?
Найкращий друг, але чому,
боюсь до нього доторкнутись?

10.03.2021р.

Синок приніс підручник татку:
- Рішити треба цю задачку.
Завдання той дививсь недовго:
- Нема нічого тут складного.
Подумай. Легко зробиш сам ти.
Бо навіть два є варіанти.
Малий задачу довго мучив.
І знов прийшов, ледь не ревучи.
- У мене два є варіанти:
Спитати в тебе чи списати.

Спливає все і явне, і таємне,
яке із головою видає
само себе, коли душею темне
ангелика із бестії вдає.

Не хочеться, та говорити мушу, –
не відпирається брудна душа,
яка марає іншу чисту душу.

У совісті немає палаша.
Її із мулу викине на сушу
Феміда і заріже без ножа

Перенизана росами,
Блискотить осока.
Прибережна укосина
І грузька, і слизька.
Пройнялися водицею
Так уже береги,
Що вилискують крицею
Звідусіль навкруги.
Під ногами аж чавкає
І тремтять пухирі, –
Полетів би за чайкою
Отією, вгорі.
Бо змокрілою стежкою
Йти не хочеться більш, –
На листочку мережкою
Тільки букви, не вірш…
13.03.21

Вік не бачити спокою ані сну –
Тлумлять мене чоботи всіх імперій.
Я межу од розуму перетнув,
Їде поволі дах – дванадцять серій.

Відпливають мізки, мов кораблі,
Напливають глюки і витребеньки,
Брага вишумовує у теплі,
Апетит вигулькує чималенький.

Причвалають вишкварки на пікнік.
Дрібно танцюватимуть, голі й босі.
Їм не треба мови – у них язик,
Бо на те і є вони, малороси.

Хіба зрозумієш епоху струн на прозорій руці?
У нас несумісні бажання пофарбовані різним.
Грізні твої троянці сонце взяли на приціл,
і від усього баского галасу стає надто тісно,
і лячно.

Нетерпляче втикаєшся в ніч як у молитву -
засни-засни,
тільки сни ,
не чіпай мої віти!
Стань жовтою фарбою, загубися між літер,
Вирви у мене вологе серце на свою палітру
снів…

Заспокоюсь ,
притулюся до скла як бранка,
бо я і є бранка ,що цілує дітей у зоряні скроні,
боронить на відстані шепотінням світанків,
сипле матіолових світлячків у рідні долоні.
Дає здачі…

Ати не спиш - приходиш,
Ревно береш за руку.
Відлуння у персиковій кухні і лини на тарелі,
нема ні поглядів ,
ні повітря, що терпкозвуке…

-Їж - кажеш,- а то станеш свічкою у потязі
див.

Камінчиком падає спротив звукам.
-Я живого не їм…

«Доглядала квіти я для кладовища...»

«Продавала квіти я на кладовищі...»

«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»

«Доглядала квіти я для кладовища...»

«Продавала квіти я на кладовищі...»

Ми з тобою уже не чекали кохання,
Усього надивились: і горя, і літ...
Та зустрілися і спалахнули востаннє
Тим вогнем, що горить, зігріваючи світ.

Що робити обом, в кого ради питати?
Завинили ми в долі, за це нам і зле.
Я хотіла б твоєю дружиною стати,
Я хотіла, я дуже хотіла!
Але…

…Живемо тепер кожне у власному домі,
Голосами сплітаючись лиш уві сні.
І, на жаль, ти для мене вже тільки знайомий –
Найрідніший у світі знайомий мені.

І знову сніг зненацька встрівся
Ех недобачив, не добіг…
Назустріч ситий дядьо Ізя
Невчасно цей лапатий сніг

Ніхто ж не звав… незвані гості
Таке буває і в житті
Іду, повзу... космічний простір
І жодних знаків на путі

Ой люди люди… холоднеча —
Не суйте носа за поріг
А вуйко Ізя десь під вечір
Загріб до себе весь той сніг…
12.03.2021.

І місце моє – на місці.
Не треба кудись іти.
Кружляють навколо вісті,
Далеко – гарчать хорти.

Живу і радію вдома,
Ще маю завзяття рух.
Поволі стаю відомим,
Шукаю утрату – нюх.

Не пахне найліпша кава,
Не тішать і те, і се.
Я думоньками – стоглавий,
Задивлений – на шосе.

Мій covid утік від мене,
Синичка шкрябнула шкло
Вікнá у життя. О, нене!—
Я глянув – воно стекло

В забіги котяр-безхатьків,
Що в завтра несуть весну.
І я допишу нотатки
Про мрію піти до сну.

А хочу, зізнаюся, щоби
За спиною дихав пес.
Хай буде, немов оздоба…
Накличе мені шанобу
Високу – аж до небес!

Березневий дотик свіжий,
долучаючись до мрій,
поглядом суворо-сніжним
доторкнувся раптом вій.

Ранок сонячно-мінливий
до похмурого йде дня.
Знову настрої примхливі
стелить доля навмання.

Розкружлялися сніжинки,
заохочені до дій.
І не знає відпочинку
животворчий пензля стиль.

То ж не думайте зітхати!
Хай потішиться зима!
Час в Небесні йти палати.
Знає це вона й сама.

09.03.2021 15.00

А весна вже дихає теплом,
Хоч мороз іще за щоки щипле
І зима у сніжки за селом
Бавиться із шибеником-вітром.

Але не та силонька вже в них,
Щоб з весною-красною змагатись,
Вітерець поволеньки затих,
То ж зима нас буде покидати.

2021 р.

Білий бавовняний янгол,
що досі висів у моїй комірчині
на металевих плечиках. Дякуючи йому,
нічого кепського за ці роки
не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
з помешканням.
Скромний радіус, скажуть мені; а проте
чітко окреслений. Твореним
не як ми, за образом і подобою,
а безплотними, янголам притаманні
лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
бути усюди. Отож і досі
ти зі мною. Крильцята, бретельки
дійсно у змозі обійтись і без торсу,
струнких кінцівок, не кажу – кохання,
знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
Каліфорнії.


---------------------------
***

Краєвид з пагорба

Ось вам заціпле місто: окаменіла мла.
Геометрія в млі оплакує геометра.
Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра.
Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла
дістатися океану. Витіюватість рік
впадає до віч у місті, коли навколо рівнина.
Дерево без коріння палає, як і торік.
Ріка блищить, як чорний лак піаніно.
Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги.
Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара
років тут обертає учора в завтра.
І площа, як грамплатівка, дає круги
вкіл штиря обеліска. Трапилось щось зі сто
літ тому, і появилась віха.
Віха успіху. В принципі, ви – ніхто.
Ви – їх луна якомога тиха.
Сніг летить, як попало; диктор бубнить: "циклон".
Не покидайте бара, не покидайте бара.
Автомиша фарами і толоку колон
напріч збавляє глузду, мов слонів Ганнібала.
Вколо – пустеля, чула на сміх вдови.
"Бебі, не йди…", – слух впізнає Синатру.
Це відлуння у запису; мла, силует сенату,
нудь і юга довкіл, температура, ви.
Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо;
цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі.
Ваше таксі на шосе обганяє також ландо
з вінками, рухоме заледь по смузі
в той же бік, що і ви, нехотя, далебі.
Все це – ефект периметра, зов околиць,
цоколів передмість, вилаяних уголос
тепловозами, вітром, докорами судьбі.
І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч,
плоска місцина, де ні будівлі.

Де робити нічого, якщо в деннім світлі
лікар ви, зодчий, історик, актор,
і, тим паче, відлуння. Всує кочує згук
простором. Той чує тільки суму
здійнятих хвиль, беспрецедентність шуму,
котрий подолує лише звук
від сурми Гавриїла. Ось вам повний набір
горизонтальних ліній. Майже ресора
світобудови. Нею й петляє соло
Паркера: просто инший напір,
ніж у архангела; з нежитем, як-не-як.
А далі, північніше, на пленері
провалюється і виринає сейнер,
як церква, що губиться у полях.

2 лютого 1992
Вашингтон
--------------------------------


Запрошення до подорожі

Цеглиною даси ради склу на предмет ключа.
Із кухні пройдеш в їдальню (заваж уступ у порозі).
Змахни з рояля Бетховена і Петра Ілліча,
відгвинти третю ніжку і перелічи гроші.

Не подайся до спальні, не ускладни життя,
бо дійде до маструбації. В спальні та гардеробі
трунок парфуму; ба, крім хіба шмаття
від Діора, катма чогось, збути щоб ув Європі.

У залі очікувань, коли оголосять рейс,
не сіпайся; потягнись і подолай дрімоту.
У натовпі пасажирів, як правило, є єврей
з пейсами й дітьми – примкни до їх хороводу.

Нарано, коли Зізі відійде від жалюзі
зі звісткою – Лувр закритий, вчепись в її мокрий волос,
ткни писком у подушку, і, визвірившись – "Гризи!",
вчини з нею те, від чого співачка втрачає голос.
1992




--------------------------------

Цокаючись з задзеркаллям
чаркою оковитої,
несамовитая краля
хижо мене запитує:

– Хто поміж цілого світу
чи то, тим більше, Всесвіту
най-най!-миліша кобіта?
Ну ж бо, скажіть, мій велету!?

(Саме просватав я Зою,
звісно, мовчання – золото),
але такою красою
навпіл мене розко́лото!

– Не чарівне я люсте́рко
і не тарілка з яблуком.
Але так солодко й терпко
вас осягати зда́леку.

– Отже, підсядьте-но, – каже, –
ближче до мене в крі́слечко
і повідомте нам Ваше,
буцімто, справжнє ім’ячко?

(Хоч і просватав я Зою,
і заприсягся в вірності),
звідкись, як перед грозою,
стало мені покірності.

Я не на жарт захопився,
натеревенив дечого…
Як не крути – оступився!
чорного чорновечора…

– Хто ж поміж цілого світу..? –
Знову мене питалося, –
Пізно ти, брате, помітив!
Що мало бути – сталося.

Серце в цейтноті застигло.
Гнів засліпив вражаюче..!
Дивне створіння побігло,
регіт з грудей скидаючи…

Відповідь краще дові́ку
сперти глухою стінкою.
Жінка була – чоловіком!
Жінка була – не жінкою!

5, 6 липня 2003 р., Богдани́

Гадати більше якомога
Урвався в мене вже терпець, –
Куди ведеш мене, дорого,
І як далеко твій кінець?
Сама про напрямок повідай
Та щось про відстань розкажи, –
Не відмежовуй тільки біди
Мої від прикрощів чужих.
Не бійся граней косогорів
І не лякайсь пітьми яруг, –
Не розбуди лише дозори
Відпочиваючих недуг.
Стелися рівно і не швидко
Веди з роками боротьбу, –
Скажи, дорого, – що там видко,
Де ще ні разу я не був?..
12.03.21

До кого не прийду у віщі сни,
у мене буде головний мотив –
навіювати пахощі весни
і голоси лугів, гаїв та нив.

Комусь це може спати не дає,
але богемі не заваджу я...
яка не зазіхає на моє,
але не помічає... нічиє.

У неї не двоїться у очах,
що я не я і, наче, не ізгой...
та іноді чіпляється реп’ях –
літературний мій антигерой.

Обнюхуючи кетяги куща,
котяра вилізає із плаща,
шикує у конвеєрі кубіт
і опусом шокує білий світ –
одноманітне плетиво плюща,
що буйно озеленює сучліт.

03/21

На розтині доріг на ранньому світанку
Відчути і забутись, затриматись на мить
Співає у душі… ну наче наостанок
І ця неоднозначність візьме і заболить…

У шепоті верби, в обімах верболозу
Росою перемиті задимлені сліди…
А ближче до Дніпра цвіла колись мімоза
І в тому океані була найкраща ти…

Який же я пеньок, який же необтеса
Ну правда не такий вже, заплив і повернувсь…
А ти щось про своє, як справжня поетеса
А я лише одне: женюсь! женюсь! женюсь!
11.03.2021.

В глибокій балці степовій
Над річкою, що тихо плине
Під вербами через долину,
Палає вогник ледь живий.
Вже вогнище перегоріло
І на ніч від очей лихих
Не кидали дрівець сухих,
Тож воно ледве-ледве тліло.
Навкруг монахи розляглись
В траві. Вечерю закінчили.
Лежали, стиха говорили…
Хтось став навколішки, моливсь.
Їх доля у степу звела.
З Литви, Москви та України
Ішли в далеку Палестину.
Дорога неблизька була
Та й небезпечна. Людолови
Постійно шастали кругом.
Помітять, вихоплять бігом
І не поможе й Боже слово.
Та вірили, що Бог, усе ж
Того не може допустити.
Обереже від злого світу
Та й від стихії злої теж.
Монах московський Феофіл
Лежав біля Петра з печерських.
Весь час побіля нього терся
Та бубонів. Не було сил
Уже і слухати його.
Та той ніяк не замовкає,
Москву свою все вихваляє.
Ото б спитатися – чого?
От і тепер – поїв, розмлів
Та і давай Петра повчати:
- Да, Києв славєн бил когда-то,
Магуч и сказочно красів.
А нинє что? Да смєх одін.
Дєрєвня, может, да і только.
В ньом раньше храмов било сколько.
Тєпєр лиш пару мєж руін.
А вот Масква вєсь час растьот,
Красу и сілу набіраєт.
От златих куполов сіяєт.
Нємного врємєні пройдьот
І она станєт Трєтій Рім,
Об’єдініт мір хрістіанскій.
Град Константінов уж османській,
Стол патріарший вмєстє с нім.
Одна надєжда на Маскву.
Отсюда вєри свєт прольйотся,
В Масквє вся святость собєрьотся.
Увідіш, скоро назовут
Йейо святою. Відіт Бог,
Нє зря мітрополіти ваши,
Что в Кієвє сідєли раньше,
Тєпєр в Масквє. Князь нинє смог
Собрать даров святих нємало.
Златиє дискос и потир –
Іх знаєт вєсь крєщьоний мір,
Тє, что в Софіі прєбивалі ,
У вас, тєпєрь в Масквє - у нас.
Хан кримскій, хоть і нєхристь, пьос
Масквє в подарок прєподньос…
Петра мов осінило враз.
Згадав чутки, які ходили,
Про те, що їх московський князь
І був причиною якраз,
Що Київ татарва спалила.
Виходить, правда, коли хан
З ним здобичею поділився?
І підлий той не подавився?
Слова - облуда і обман.
Діяння – підлі і підступні:
Призвати нехристя, аби
Він православний люд побив.
Спочатку – Київ, хто наступний?
І в тих розклочених думках
Він повернувся в ту годину,
Як смерть прийшла на Україну,
Орда насунула стрімка.
Ніщо не свідчило біди.
Татари, коли і ходили,
То на Волинь чи на Поділля,
Не завертаючи сюди.
Отож Ходкевич, який став
У Києві за воєводу,
Кріпити місто мав нагоду,
Та в голову того не брав.
І тішився лиш тим, що він
Із ханом ладить непогано.
Тож хан на Київ йти не стане.
Навіщо ж зміцнювати стін?
Хоч замок Київ таки мав
На Замковій горі, одначе,
Оту б фортецю хто побачив.
Хіба лінивий би не взяв.
Та будувати щось нове
Ходкевич явно не збирався
Та й тим ремонтом не займався.
У замку мало хто живе.
Містяни обжили Поділ,
Там купчились, там торгували,
Там і майстерні відкривали.
Навіщо дертися на схил?
А замок? Як прийде біда,
То в ньому можна заховатись.
Чого зарані перейматись?
Давно не зазира орда.
Розслабились за мирний час,
За стінами і не гляділи,
А ті поволі трухлявіли…
І на Семенів день якраз
Прийшла біда, яку не ждали…
Щоправда, ще за кілька днів
Тривожний гомін пролетів,
Що йде орда. Тож час ще мали
Аби хоч стіни підлатать.
Все наспіх, наскоро робили.
Що встигли, а що так лишили.
Народ із сіл став прибувать,
Шукаючи для себе захист.
Ходкевич все ще сподівавсь,
Що хан деінде вже подавсь,
Тож люд дарма дрижить од страху.
Не справдилось. В Семенів день
Здійнявсь на півдні пил угору
І з того пилу дуже скоро
Орда з’явилася. Лишень
Устигли збігтися до замку,
Ворота наспіх зачинить,
Вже на Подолі дим вали́ть.
Завмерли люди з переляку,
Угледівши потік страшний,
Який навколо розливався.
Де стільки сили хан набрався?
Весь Крим, напевно, зрушив свій.
Розграбувавши вже Поділ,
Татари замок обступили
Та йому стіни підпалили,
Самі ж товпилися навкіл,
Не надто пхаючись на стіни.
Чекали, поки догорять,
Тоді вже замок штурмом брать…
Ходкевич відчував провину,
Бо бачив, як вогонь меткий
Соснові стіни пожирає,
Бо ж він даремно час прогаяв,
Про замок не подбав-таки.
А далі сталося… Умить,
Як тільки стіни прогоріли,
Татари в замок залетіли.
Ніхто не зміг їх зупинить…
Петро в послушниках ходив
В Печерській лаврі… Тої днини
Монахів добра половина
З ігуменом, як той велів,
Скарбницю в замок потягли,
Аби за стінами сховатись.
Ті ж, хто надумав залишатись
Чи то устигнуть не змогли,
Спустились до своїх печер,
Щоб лихо там перечекати.
Ну, хто їх буде там шукати?
Отож Петро сидів тепер
В печері, в темряві густій
Та все до звуків дослухався.
Хоч щось почути сподівався,
Весь слух напружуючи свій.
Та скоро димом потягло
Так, що аж дихання спирало.
Монахи до землі припали,
Де диму трохи менш було.
Уже нічого і не чув.
Ковток повітря би вхопити.
До смерті захотілось жити…
Прийшов до тями і відчув,
Що дим розсіюватись став
Так, що і дихати вже можна.
Він ледь піднятися спроможний.
Шукати братію почав.
Але, кого би не знайшов,
Ті, навіть не поворухнулись,
Напевно, димом задихнулись.
Тож сам напомацки пішов
Туди нагору, хоч і страх
В ясир потрапити, бентежив.
Та просувався обережно
Із ім’ям Божим на вустах.
Надворі день вже починавсь.
Який? Петро не міг і знати,
Бо ж скільки міг він пролежати
Без тями. Йшов і прислухавсь
До тиші. Згарищем несло.
Ні галалакання… Здається
З ордою вже ніхто не б’ється.
Відбились, може? Пронесло?..
Та ледве вийшов він на світ,
Як всі надії і пропали.
Побачив – Києва не стало.
Навколо мертвих згарищ слід.
Та ще мерці… Мерці кругом
Серед тих згарищ. Мертве місто.
Поділ згорів, то видно й звідси.
Спалили нехристі його.
Петро всю лавру обійшов,
Шукаючи, чи хто зостався.
Але даремно сподівався.
Живим нікого не знайшов.
Спустився з пагорбів, подавсь
До замку. Може, там вціліли?
Лиш пси по згарищу бродили.
Деінде дим ще піднімавсь.
І тиша. Страшно так було
Одному на велике місто.
Весь час ішов, молився, звісно,
Хотів, щоб то все сном було.
Але не сон – страшне життя.
Ніде від нього не подітись.
Одно й лишається – молитись
Та гартувати почуття.
Він до Софії підійшов,
В якій не раз бував до того.
Тепер стояла перед нього
Зчорніла. Боязно зайшов.
Суцільна пустка, образи
Обдерла та орда проклята.
І лише матінка Оранта
Мовчить. В очах ані сльози.
Він на коліна впав, почав
Молитву Господу творити,
Просив хоч землю захистити,
Коли вже Київ не встоя́в…
Все промайнуло в одну мить
У голові Петра… Московський
Монах щось бубонів ще досі,
Проте Петро удав, що спить.

У мами донечка питає:
- А що таке синець, скажи- но?
- Невже такого ти не знаєш?
Таке просте, мені аж дивно.

- На що воно, дитино, схоже?
Одна лиш думка у Марічки:
Синець - це пташка бути може.
То, певно, чоловік синички.

Поїли, сестри? А тепер - увага!!!
Ректиму надстрашну, важливу річ!
Я - фемініст! В родині - рівновага,
Дружина коле дрова день і ніч.

А я у ліжку вишиваю гладдю
Сорочку для коханої жони.
Хлопи сучасним змінам вельми раді -
Тепер красуні колють кабанів.

Подарував сокири суфражисткам,
Роздав за так сусідкам молотки.
Бетон довбає відтепер невістка,
А губоньки фарбують мужики.

Часи чудесні! Справжня Божа милість!
Сережок начіпляв на бороді...
Хай гендерна панує справедливість!
Народжувати згоден замість дів!

Головувати у селі не хочу!
Віддав печатку й пернача кумі.
Усе - жіноцтву! Я ж піду в садочок,
Насію чорнобривців, айстр...амінь.

11.03.2021р.

Писав, пишу й писатиму надалі,
І наяву, і в думах мовчазних,
Про злети мрій і сподівань обвали,
У миті радощів чи в пору лих.
Вкладаю серце й душу в кожне слово
І не чекаю вдячності щораз, –
Ковтаючи краплиночки любові,
Здебільшого здуваю пил образ.
Згораючи у полум’ї натхнення,
Я заново відроджуюся в нім,
Щоб знову поділитись сокровенним
То задумом, то спогадом своїм.
Освячуючи радістю страждання,
Себе на муки творчості прирік, –
Не можу змалку жити без писання –
Відради незрадливої повік.
11.03.21

Доброго ранку, коханий!
Б'ється світанок у шибку.
Біло-рожеві тумани
роси милують, і скрипку
світ дістає, чуйно грає,
Dolce* мотиви, піано.
Слів тільки не вистачає
в ранок цей обітований.
Лоскоту шепоту поруч,
гойдалок над небокраєм.
Крила відрощую. Вгору,
подумки, любий, злітаю!
Над зачарованим плаєм,
берегом, спраглим озерцем.
Кручі, кичери долаю.
Музика вічності ллється.
Струни проміння сусальні,
доторком будить фон Вебер**.
Й перші думки музикальні,
нотами сиплються з неба,
проліском ніжним, про тебе...

Dolce* - ніжно, ласкаво
Карл Марія фон Вебер** - композитор

9.03.2021р.

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й додолу падав, бився, розбивався.

Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.

Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.

Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки,
і говорить розум: не любов це поки.

І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.
А собі любові не видно, не чутно.
Десь і їй без мене смутно, ой, як смутно.

22–23 жовтня 1988 р., 15 вересня 1994 р., Київ

Моє серце ще пахне твоїм,
поцілунки п'янкі відчуває.
Ніжність в погляді - льон-голубім,
розіллялась квітучим розмаєм.

Дотик рук джерелом струменить,
камертоном вібрує щемливо.
Ми плекаємо зоряну мить,
а все інше для нас неважливо.

Ти і я... навіть всесвіт затих,
причаїлась душі птаха-синя.
На вервечці словес чарівних,
сердолікові зорі віднині.

Хто кохання у неба благав
на весні черемшиною мліє.
У судинах пульсує снага,
тиск зашкалює - драматургія.

Що нам осуд, пліток помело,
(не вп'ялися кайдани в зап'ястя).
Поміж нами олжі не було -
дивовижна любов, подих щастя.
6.03.2021р.

Перший день шкільних занять!
Вересневим ранком -
всі зраділо гомонять,
стрівшись перед ґанком;

чути оповіді, сміх,
хтось ричить в азарті;
в кожного - мільон нових
вигадок та жартів.

Хто все літо вдома був -
твердить легковірам,
ніби за Урал гайнув
й мандрував Сибіром...

Вітька з Ванею завів
диспути суворі:
він в селі улітку жив,
а Іван - на морі.

Не бувавши у Криму,
Ваню Вітька тішив:
в запалі ручавсь йому,
що в селі - гарніше!

    Вітьку там дідусь неначе
    брав на ферму жереб’ячу,
    на Онегу і на Лачу,
    і так далі, удостачу...

«Що? Гарніше у селі?
Ну й смішний дивак ти!
Таж на морі - кораблі,
таж на морі - яхти!

А на річці - де там глиб
й простір неозорий?»
Ваня мало не захрип, -
ратував за море.

«Там вода - хоч спи на ній! -
Ваня гарячився. -
Я - за тиждень, чи й хутчій,
плавати навчився!

Мушлі там всіляких форм,
й досхочу коралів!
Краби є, а ще - був шторм
в дев’ятнадцять балів!

Я з дельфінами пірнав
сто разів приблизно!» -
трошки він фантазував,
майже ненавмисно.

    Сперечалися, кричали -
    дзвоник ледь не прозівали;
    та їх вчасно перервали
    й на урок у клас зазвали...

        Ну, і тут (зненацька трошки)
        стався цей сумний почин:
        Вітьку витягли до дошки -
        й заробив «погано» він.

        Й тема - принагідна літу,
        і питання - майже пшик:
        навести частини світу,
        що проходили торік...

(2020)

Клятвою освітлені уста.
Ти до них не притуляй долоні.
Пам’ятаєш, як роса густа
Солодила ті слова солоні?

А від нас ішли чужі сліди,
Зеленіла навкруги обнова.
Видавалось: будемо завжди,
А над нами – гілочка соснова.

Тепла тінь від неї потекла
І накрила нас, немовби сітка.
А від річки, в пошуку тепла,
Прилітали осяйні лелітки.

Та ріка текла собі тихцем
І до ночі витекти хотіла.
Ми пішли услід за вітерцем
І не чули ні душі, ні тіла.

Ті нестримні порухи крильцят
Величали певне суголосся.
Так ми і ходили без кінця.
Це із нами коїться і досі.

Наші не руйнуються містки.
Нібито не маємо заслуги.
Хай позаду – скупчені віки,
Ми ще без минулого і туги!

Пишуть дітки твір у школі
Легко, щиро, без обману.
Тема в них проста доволі
Про єдину рідну маму.

Написав Петрусь багато:
Мама щедра і красива.
І працює важко часто,
Мудра, скромна, нелінива.

І готує дуже гарно.
Мила, класна і хоробра.
А як виспиться нормально,
То вона ще й дуже добра.

Торкнешся вустами – розтану
й незнано куди пропливу.
Для тебе хтось інший настане
так само у ніч грозову.

А я не забуду довіку
твій дотик блаженно легкий,
як з хлопчика став чоловіком,
і норов з’явився такий,

що мало землі під ногами
й повітря для юних легень,
ще менше того, що між нами,
ще менше того, що щодень!

Я знаю, де твій відпочинок,
і як ти відходиш до сну.
А кожен твій вираз і вчинок
дратує примхливу весну

для дива мойого буяння,
допоки тебе не торкнусь!
Я, просто, не знаю кохання –
і, чесно, любові боюсь.

3 серпня 2003 р., Богдани́

Зигзаги долі і прямі
Шляхи блукань та перегонів
Ростуть і множаться самі,
Неначе зморшки на долоні.
Німі й глибокі, мов яри,
Не мають втоми чи спочину
Ані від праці, ні від гри
Довічно грішної людини.
Розвагам смерті і життя
Вони завжди найкращі свідки,
Бо ні застою, ні гниття
Не знає клопотів черідка…
10.03.21

Нахабно так цей березневий сніг
Упав на сонну, не зігріту землю.
Іще пташині не звучать пісні,
То й сніг іще лягає не даремно.

Але уже стримлять із-під землі
Мізинчики малесеньких тюльпанів.
Й кутасиків пухнастих не шаблі,
А котики вербові на поляні.

Не чути ще весняний передзвін,
Та зеленіє з-під снігів барвінок.
Іще не видно тут великих змін,
Хоч виграла весна цей поєдинок.
08.03.21

Ох і любить владу наш народ!
Під хвостом цілує, руки, п'яти!
А на мене гавкіт: - Ідіот!
Чи замовкнеш, іроде проклятий!

Ниць лягай! І більше не бузи!
Президент - порядності ікона!
Хай поїздить гномик на козі,
Наприймає йолопам законів.

Кравчука п'ять років люто гриз,
Яника і Кучму (й досі верне).
А сусіда поспіль всіх "Лизь-лизь!":
Рабська звичка - вічна, незнищенна.

Вже старий, аж сива борода,
Та тримає й досі в носі пальця...
Хто б не був при владі - всіх тримай
Міцно і за шию, і за яйця.

Як у книзі Святого Слова
Ми знаходим символи вічності,
Так в словах Кобзаря приховано
Ключ до нашої ідентичності.

Бо відбита в Шевченкових творах
Народу складна еволюція –
Той шлях сотень тисяч нескорених
Крізь війни і революції.

Ці рядки нас і досі кличуть
За волю і долю змагатися,
Рідну мову, культуру вивчити,
Перед ворогом не здаватися.

Тож вінцем Кобзаревої праці
Є, в глобальному усвідомленні,
Не поеми, вірші, а нація,
Історичне її становлення.


2014 р.

Коли сплю, бачу тебе.
Просинаюсь, знов ти.
Звідки ти? Може з неба?
Звідки? З висоти?

Коли йду, ти знов поруч.
Як стою, ти стоїш.
Наче ангел, праворуч
Все тримаєш міцніш.

П'ю вино і п'янію.
Ти, мов той Діоніс,
Що стоїш тут ліворуч,
Спокушаєш, як біс.

Чи у сні, чи в уяві.
Ти мій ангел? Чи ні?
Я стою біля прірви.
Зупини.

2021

І
Дзюрчання, ніби плач, до нас долине
З чарівної Темпейської долини.
Маленький водоспад оцей дитячий -
За вмерлими дітьми він тихо плаче.
Сумний куточок тут земного раю.
І “Три сльози” - таку ось назву має.

Потоцького й Софії три дитини -
Померли всі вони від скарлатини.
Веселий, життєрадісний Котуля* —
Із трьох найстарший звався так синуля.
Лише п’ять років мав, коли помер він.
Ніколюшці ж ішов лише четвертий.
В свою матусю вдався, як на диво,
Бо личенько вже дуже мав красиве.
Гелена прожила найменше з дочок -
В рік смерті мала тільки один рочок.

Були всі позашлюбними ці діти,
Й продовжує за ними сльози лити
Вже понад 200 років це каміння -
Величне будівничого творіння.
*Котуля — Костянтин.

ІІ
І далі про печаль співає ліра,
Згадалися мені слова Шекспіра:
Сумнішої ви пісні не знайдете,
Ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Та ми повернемось в реальність нашу —
Я трохи ті слова переінакшу:
Сумнішої немає пісні, люди,
Ніж пісня про Станіслава й Гертруду.
ІІІ
“Жизнь — обман с чарующей тоскою”
С.Єсенін

Аби знав Потоцький, щО буде,
І згорять кохання мости.
Він би парк цей - в пам’ять Гертруди
Наказав би тоді звести.

Бо любила вірно до скону
Чоловіка, мов дар небес.
У труну з її медальйоном
Заповів покласти себе.

Він був також вірний в коханні,
Хоч міг мати безліч пригод.
Пам’ятав їх зустрічі ранні -
Перший пломінь серця свого.

Листувань бентежні хвилинки,
В ліс прогулянки кінні ті.
Щастя їх в мисливськім будинку,
Що пізнали вперше в житті.

Пам’ятає облесні миті,
Пані Рольської шал атак,
Що хотіла його відбити
У Гертруди підступно так.

Не вдалося. І це — приємно,
Вірність — сила, міцніш меча.
З Добротвора ксьондз потаємно
Милих любчиків обвінчав.

Шлюб нерівний. Благословення
Не давали його батьки.
І Гертруду так дерзновенно
Вкрали батькові гайдуки.

В монастир відвезти хотіли...
Налякав їх в дорозі хтось.
Й задушити Гертруду милу
Під перинами довелось.

Станіслава інші дружини -
Юзефіна й Софія теж —
То зрадливі дві половини,
І гуляли вони без меж.

Потоцького смерті причина
Передчасної — доля зла -
То Софія в стосунки з сином
Станіслава близькі зайшла.

І тому він лише Гертруду
Увостаннє в житті згадав.
В тій колоні надбитій буде
Спогад, в нім вона — молода.

Нагадає миті трагічні,
Біля неї завмер на мить
Камінь-лев, що на варті вічній
Два століття сумний лежить.

18 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Скандує вітер… вглиб та вглиб
Поліціянт очима хмурить
Із трьох присутніх перший влип
Причетник правди і зажури…

Кроватка втримала б, авжеш
Якби не вітер прохолоди —
Любисько відчаю й пожеж —
Якби не туз незприг з колоди…

Розвал потрібен як ніде
У самий раз ця мить до втечі
Та сяйво місяця бліде
Усілось зорями на плечі…
08.03.2021.

ІЯк наяву – ото буває,
лечу, лечу... і не світає.
Не заважає темнота
усе побачити до краю:
пророка нації немає,
німіє слово... суєта
суєт... нема куди летіти...
ні – Україна ще не та,
якою мав її узріти
він із Чернечої гори...
не перевернуті на літо
блакитно-жовті прапори...
і наче, чую, – ще не вмерла...
на ладан дихає... живе
і слава Богу! Що їй пекло,
яке нікому не нове?
В чужій парафії Кирила
торгує лептою народ...
запалює московський чорт
на цілий світ своє кадило,
окурює лукавий рід...
.........................................
згасає полум’я Майдану...
у казематі отамани
читають інший Заповіт.

ІІКорову доять олігархи,
а їхні наймити – казну...
юрба годує сатану,
а пересушені монархи
ідуть війною на війну...
кумир облизує кумира...
а чортеня шукає миру
в очах диявола імли...
О... оперилися орли,
які літають до еміра...
а ми живемо як жили:
ідуть зі сходу ешелони,
на заході пливе корвет,
орда утоптує кордони
п'ятою п’ятої колони...
блокує розум Інтернет...
......................................
Чекає неня Вашингтона,
але за спиною ОМОНу
її чатує Піночет.

ІІІДивлюся, нібито світає...
зоря Авророю палає...

Нема нікого. Тільки я
молюся у хатині скраю...

В моїй землі шукає раю
лукава братія моя.

09.03.2021

Добери променисті слова
до натхнення крилатої рими.
Доторкнися душі - джерела,
і не бійся здаватися дивним.

Смолоскип запалив Прометей,
в небесах срібний полиск заграви.
Не ховай магнетичних очей,
за високим парканом обави*.

Трунку м'ятного я пригублю
при сторонніх п'янкими губами.
Не соромся сказати: "Люблю",
якщо хочеш мене до нестями.

Хай нам заздрить шляхетний бомонд,
що вбиває кохання у лоні.
Наша ніжність - чаруючий сон,
матіолою слів на осонні.

обава* - страх

Ой, курличуть журавлята,
А гусоньки гелготять,
Взяли весну на крилята
Та й додому вже летять.

Море вже перелетіли.
Хоча вибились із сил,
Трішки відпочити сіли
І напитися води.

Та нема смачніш такої,
Аніж там, де гнізда в"ють,
До джерельця під вербою
Крилоньки птахів несуть.

Тут до болю все знайоме,
Рідне, миле та близьке.
Вітер споминів додому
Підганя також мене.

2021 р.

На потемнілім небокраї
Аж подається наперед
Ота зоря, що ясно сяє
Між тих, що блимають ледь-ледь.
Вони, рідня їй і сторожа
Здавен і в нинішні часи, –
Намилуватися не можуть
Сіянням вічної краси.
Щоночі в ревнощах постійних
Палає щастя нічиє,
Адже світіння чародійне
Нікому ближчим не стає.
Без сподівання стрічі тішу
Її завжди звіддалеки
І мрійним поглядом, і віршем,
І ніжним помахом руки.
Хоча я сам жарію ґнотом
І, щоб злетіть, – не маю крил, –
Все більше хочеться польоту
Навстріч зорі на небосхил.
09.03.21

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.

Цей голий нерв священної землі,
її форпост, якому назва – совість,
пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
він пише поміж нас свою правдиву повість.

І хоч не завжди слухали її –
вона свята, бо не припала пилом…
Минувсь той час, бо на своїй землі,
Тарасе, ти здобув надійну силу.

Ми – Україна! Ми – її народ!
Не яничари! Наші пам’ять, мова
не заслужили забуття й негод,
коли лише в піснях лунало рідне слово…

Ми скажемо – настала вже пора –
тим, хто наввипередки вгору преться,
щоб знали: "Ми – Тарасова гора!
У нас живе його велике серце."

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора
як обеліск безсмертному народу.

1988 р.

Зав'яже голуб небо в світлу хустку синю.
Руда верба всміхне, як хитрий кіт.
Немов кватирку, серце раптом я відчиню
Весні, як пташці щирій, гомінкій.


Монетку сонця кину в чисту воду неба.
Нехай на щастя день брунькує там.
Хай світ добром весніє. Більш мені не треба.
В очах святиться ніжність, теплота.

Сліди від літер і від слів
Закарбувалися на долі.
Ані вогонь їх не спалив,
Ані гнобитель не зневолив.

Немов шумерські письмена,
Укриті порохом пустелі,
Відроджуються імена
Незламні й вічні, наче скелі.

1.
Я разных женщин обожаю…
Когда добьюсь чего хочу -
Все до копейки возвращаю
В архив знакомому врачу.
2.
И вот когда коту под хвост…
А вслед за тем асфальтом носом —
Вам вряд ли слышать праздный тост,
Будь клерком вы, и будь вы боссом…
08.03.2021.

Кутасики на віточках вербових
Свої пухнасті носики відкрили.
Весна уже показує обнови
І демонструє перемоги крила.

Де всім керує добра чарівниця,
Струмочки направляє в наші ріки.
Вона прийшла ізнову оновиться,
У світ, що завжди жде її опіки.

Кутасики тулю я до обличчя,
Та не зламаю гілочку вербову.
Весну я тільки подумки покличу,
Щоби вона прийшла до мене знову.
08.03.21

Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
Де я пишалась тим, що українка,
Сприймала подих рідної землі.

Моя душа співала скрізь і зроду
У ній погане й миті не жило.
Я із того великого народу,
Що зберігав у холоди тепло.

Я з тої української родини,
Що шанувала пам’ять, сіль і хліб.
Що цінувала скрізь звання людини,
Цвіла коханням в глибині садиб.

В мені живе козацький дух донині,
Передали його мій батько й дід.
Я не дозволю, щоби в Україні
Знівелювали той бунтарський слід.

Тому й борюся нині за свободу
Своєї правди на землі своїй.
Щоб корені глибокі мого роду
Пішли углиб рости від наших мрій.

Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
І я пишаюсь тим, що українка,
Я - кров моєї рідної землі.
08.03.21