На самоті я релаксую
Де пропадаю - тишу чую
Нічному сонцю пропоную
Думки свої - йому дарую...

Навколо звичні всі події
Завжди у русі справи , дії
Твої міняються надії
У різні сторони стихії...

Ти служиш звичкам , насторогам
Міняєш напрямки пригодам
Негоди обраним дорогам
Прибічникам здаєшся громом...

Гориш , палаєш , шаленієш
В безвиході сумлінно тлієш
І тільки з часом розумієш
Душа болить за тим - з ким мрієш.

Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
Ані тобі турбот, ані мені тривог?
Одна розкутість скрізь, саме багатство,
блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

Медовий виноград, єлейна полуниця,
гаряча дичина і полум’яний ґроґ.
Ось трапеза нічна, яку, моя левице,
ми поглинали вдвох, розлігшись між зірок.

Десь на якійсь із хвиль мій парус підіймався,
усміхнено пливли твої вуста туди.
Ми впоперек і вздовж вивчали Сонне Царство,
від іскри – до вогню й від краплі – до води.

Минали сотні діб для когось поза нами,
щезали кораблі й губились літаки,
а ми вели любов вдоволеними снами
й пояснювали їй, які ми "не такі"…

Скажи, моє життя, моя невтомна кривдо,
невже й тепер не пригадаєш нас
у тім добрі й не подаси хоч крихту
від тих щедрот у цей недобрий час?

Я знаю, це для тебе марнотратство
на зайвий спогад, мертвий ефемер.
Але якщо проснеться Сонне Царство,
ти зрозумієш, що твій цар помер!

17 серпня 2002 р., Богдани́

НЬЮ-ЙОРК

Сто перший поверх.День і ніч змішались.
Що сталося – ніхто іще не зна.
Якісь хвилини жити їм зосталось
А далі – невідомості стіна.
В душі іще десь теплиться надія.
А розум б’ється, виходу шука.
Та вже від вікон смерть незрима віє
І жах в огні і у диму блука.
Хто молиться, звертаючись до Бога,
Хто до людей благає з висоти,
Хтось упова на голову і ноги
І вихід сам старається знайти.
Але все марне. Виходу немає.
Вогонь нестримний пожирає плоть
І в ненаситній пащі все зникає.
Життя не владне смерті побороть.
Усе даремно. В братнюю могилу
Уже перетворився хмарочос
І не існує в світі більше сили
Аби змінити у фатальній долі щось.
Вогонь, бетон, дорослії і діти –
Усе змішалось. Але із вогню
Луна останній поклик з того світу –
Просте й трагічне: - Я тебе люблю!.

БЕСЛАН

Він перший раз ішов у перший клас
І був такий розгублено-щасливий.
Усе навколо видавалось дивом,
Немов потрапив у казковий час.
Весь світ, здавалось, разом з ним радів,
Всі погляди схрестилися на ньому,
Як він з букетом від самого дому,
Немов на крилах, радісний летів.
За руку перша вчителька вела
І в мами сльози радості котились…
Та враз за мить якусь усе змінилось,
Кривава доля крізь життя пройшла.
Крик, стрілянина, плач, дядьки якісь,
Обличчя перев’язані хустками,
Його букет, розтоптаний ногами,
Десь на асфальті у крові лишивсь.
А їх усіх – дорослих і малих
В спортзал загнали, покотом поклали
Ні їсти, а ні пити не давали,
Все, як у казках, але казках злих.
Він все чекав, коли вже закінчиться,
Як всі казки – щасливо для усіх.
Весь час тулився то чиїхось ніг
Та квилив, щоб дали води напиться.
А, як усі побігли, й він побіг.
Куди? Чому? Не знав і не питався.
Щасливого кінці не дочекався,
Бо тільки й встиг, що стати на поріг.
Догнала куля. Швидшою була,
Уп’ялась в спину, штурхонула долі,
Асфальт угризся у колінця голі
І біль пройшов, і спрага теж пройшла.
Уже не чув ні пострілів, ні крику,
Лежав затихлий, зморений, важкий,
Дзвінком останнім колотився бій
Над його тілом. Господи, як дико!


ДУБРОВКА.
І
Що там чужі – свої не пожаліли,
Ідею звівши вище за життя.
У них це називається – звільнили,
Але у мене інше відчуття.
Чого вони в Чечню оту вчепились?
Чи їм замало власної землі?
Чи нафтою ще досі не упились
Їх нафтові тузи і королі?
Чи, може, за маленькою війною,
Проблеми більші легше приховать
Та ще й із себе корчити героя,
Мовляв, Вітчизну здатні захищать?
Пробачте, а від кого захищати?
Від громадян, таких же, як вони,
Які свою державу хочуть мати
І, так , як ми, не прагнуть до війни.
Не хочуть люди вашої Росії,
Невже це вам так важко зрозуміть,
Уже б давно їх мовчки відпустили,
Хай спробували б самостійно жить.
Їм захотілось кров’ю все залити,
Щоб не знайшли ні правди, ні брехні.
І хто із них насправді є бандити
Ніхто не може пояснить мені.
Прибічник я чеченського народу
І хочу, щоб він все переборов
І знаю, що є прагнення свободи,
Бо мій народ крізь це усе пройшов.

ІІ
І нічого, власне, вже не зміниш,
Бо не знаєш, навіть, і того́
Від чийого ти ножа загинеш:
Від чужого, а чи від свого.
Втім, це, власне, значення не має.
Це цікава політична гра.
Нас весь час в заручниках тримають,
Мабуть, вже і звикнути пора.
Влада терористів провокує,
Ті нас у заручники беруть,
Потім влада нас від них рятує
Так от полюбовно і живуть.
Тож зовсім не терористи винні,
Влада нас в заручниках трима.
Слава Богу, в нашій Україні
Поки терористів ще нема.
Не тому, що влада в нас на місці
І спроможна цьому раду дать.
Просто усі наші терористи
Вже давно з портфелями сидять

ІІІ
Лишивши по собі десятки трупів,
Ми їх усе-таки перемогли
І гамлетівське «бути чи не бути»
До спрощеної формули звели:
Кому тут бути, а кому не бути
У цьому всьому скопиську людей.
Біду велику встигли відвернути
Хай і такою кількістю смертей.
Я думаю, це героїчний вчинок,
Сам Путін нам усім про це сказав,
Але чомусь стоїть перед очима
Залитий кров’ю театральний зал.
Нічого я не можу поробити.
Але з тих пір щоночі уві сні
У чорному з’являються бандити
І не дають спокійно спать мені.
Прийдуть і мовчки дивляться у вічі
Із ран повільно витікає кров.
Я убиваю їх і двічі, й тричі,
Але вони приходять знов і знов.
Питаюсь: чому так вони вчинили,
Чи кимось одурманені були?
І власного життя не пожаліли,
Ще й смерть невинним людям принесли.
Потроху починаю розуміти,
Хоча не зрозуміть мені всього,
Бо це лише для нас вони бандити
Але не для народу свойого.
Як ми колись звільнялись від монголів,
Хоч двісті літ прийшлось під ними жить,
Так і вони сьогодні свої гори
Від іга намагаються звільнить.
Коли я так на це усе дивлюся,
Крамольна думка часом промайне.
Та я щоразу Богові молюся,
Щоб так він не випробував мене.

IV
Тепер вони казатимуть, звичайно,
Що інших варіантів не було,
Обставини попались незвичайні,
Тому не так, як слід, усе пішло.
В них виправдання знайдеться для всього,
Усе вони спроможні пояснить.
Усе, звичайно, але крім одного:
Як ними вбитих можна оживить?

V
Заручників навчились вже звільняти.
Гей, терористи, миттю розійдись!
Якщо так далі будем воювати,
Без вас спокійно зможем обійтись.

Твій портрет чарівний, романтичний
Невимовна краси дивина.
Жест оцей королівський, величний,
Хміль з обличчя, п’янкіш од вина.

Так природньо розтулені губи,
Наче квітка на чистім лиці...
Так і хочеться всю приголубить,
Ніжно пестити руки оці.

Із очей пить смарагдові чари,
Милуватися дугами брів...
Чи не Образом світлим я марив?
І до нього життя усе брів?

Аромат п’є кирпатенький носик,
Вушка чують любові слова.
Як перлинки чудові, їх носять,
Щік рожевих ясніють дива.

І волосся ясне під вуаллю,
І оголений контур грудей...
Шиї грація, торкнута шаллю,
До плечей хвиль троянди веде.

Дим блакитний сповив личко миле,
Огорнув щастям душу живу...
Чи мені це, скажіте, приснилось?
Чи це мрія моя наяву?!

5 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чого іще ти вештаєшся в небі,
Лиловий зойку - просвіте добра?
Іще тебе не підсікло на серпі
Оман і зрад, і розпачів? - ти ба!

Іще..іще ти, птахо невідлітна,
лелієш крильми скрушене гніздо
І тільки тіні посміються скритно,
І люди кинуть сушеним листом.

Сухим листом - ояреним злословом,
Що ти така...така - пересяка...
Що у тобі живуть пекельні сови,
Чортополох у ліс тебе гукав.

Іще ти простір стрясуєш осінній
Дощем із безборонноі душі.
Іде мороз - мороз іде по спині,
Отерпле сонце впало в спориші.

Це не дощі - це плаче в лузі відьма
Рудими снами, чорними крильми
І гілля б'є у бубни неба ритми,
І обрії на кусні рвуть громи.

К. Г...
Боязливо берези
Розійшлись завгодя, –
Протикає, як лезо,
Гай хитливий вода.
Ледве-ледь, неохоче,
Джерелу завдяки, –
Неквапливо струмочок
Плине в заводь ріки.
Білих лілій латаття,
Очерету ряди, –
І митцю є заняття
Вже на пару годин.
І зруділі укоси,
І просвіту вікно, –
Пензель радо наносить
На твоє полотно.
06.11.20

Зірваний вітром кленовий листок
По річці пливе, ніби човник маленький,
Осінь же пізня, тремтить він, промок,
А хвиля відносить його так далеко.

Тримається ж стійко.На нього іще
Сіла пташина мала відпочити,
Крихітні крильця стомилися вже,
Ну, а до берега довго летіти.

То ж уявля себе наш мандрівник
Справжнісіньким судном у синьому морі
І не страшні йому хвилі й шторми,
Усе бороздить він безмежні простори.

2017 р.

- Що з тобою трапилось,
чоловіче добрий?
Сонечко затьмарило,
у понові мовби.
Знову мучить печія!
( горе думи роєм).
Чим же ти, душе моя,
як рояль розстроєний?
Будуть пролежні, вставай,
вимови хоч слово!
Слізно смикаю. - Ай... ай!
- Що зчинилось, Вово?
Бігаю, мов золота,
з ложкою сметани.
- Любий, відкривай вуста,
може, краще стане?
Певно грип! Кидає в жар -
"Ковід" - день останній!
Рот відкрив - який удар!
Рідний в зюзьку п'яний!

Розмножилися дні, –
що значить – «суєта».
Тому однакові «минуле» і «майбутнє»
на тереза́х моїх,
які я зву – «мета» –
їх порівну, – а от «тепер» – відсутнє.

Поезії нема, –
я жив без неї день.
Бо вічність поділяв лише на «до» і «після».
Тут літо – там зима,
але нема пісень…
Є мить, – якої раптом щезла пісня!

Прошу, твори тепер –
твори своє «тепер».
За «вчора» відроби своє наступне «завтра».
Якби ти не помер –
то все одно б помер,
але сьогодні – вічним бути варто.

5 березня 1996 р., Київ

Сірі очі, довгі вії
Бачу радо повсякчас,
Хоч ніяк не зрозумію,
Що є спільного у нас?
Ось і нині чути дивно
Про порожнє портмоне, –
Видається, що ти гривні
Любиш більше ніж мене.
А мені завжди доволі
І того, що ще живу
Завдяки прихильній долі
Не у згадках – наяву!..
05.11.20

Моя любове, не сліпа,
а зряча.
Чому ж мене ти обійшла
неначе?
Чому від мене ти все далі
одступаєш?
Невже і краплі у душі тепла
не маєш?
Куди тепер? Так щастя ти
не зловиш…
Невже і слова більше
не промовиш?
А може, ти кохання
загубила?
Моя любове, може, й
не любила?
Любове, ти ж.., ти не сліпа,
а зряча.
Я ж бачу – твої очі
плачуть.
Я ж чую – твоє серце
б’ється…
Воно повернеться,
воно знайдеться…

16 жовтня 1988 р., 2 грудня 1989 р., Київ

…Торопить, б’є у спину час -
Єдине в світі безпристрастя.
То хто ж тоді штовхає нас
У вирій бід, у вир нещастя?
Весь світ, ми знаєм, з противаг
Чуже - моє, всього замало…
А суть одна, якщо ти - Птах
Ти Правди Божої лекало…
31.10.2020.

Стань навколішки бі-
ля вікна, що відчинено в світ,
Де відкрито тобі
В парадигмі від ДО і до ВІД
Зміст призначення. Та
Сутність сховано в нім, допокИ,
Як літа проліта-
ють поволі тендітні хмарки,
І за ними летиш,
Квінтесенцію думки вловив-
ши, що далі мети
Лиш стежини фатальності звив,
Зоресіяне сріб-
ло небесної мапи парчі...
Чара винна і хліб,
Щоб пізнати причастя вночі.
Всеосяжно осмис-
ли, у кров проникає вино,
Світлом аж до пітьми
В ВІД до ДО проникає воно,
Стежку зоряну. Не-
ю злітаєш думками увись...
Це призначення. Не-
ординарна мета. Причастись!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120110409503

Прости, що вечір цей сумний
Тобі печаль гірку навіяв.
І опустив на ніжні вії
Вуаль журливої мани.

Моя кохана, не сумуй,
Ми вже зустрінемося скоро,
Я не лишу тебе саму
Із тугою й розлуки горем.

О люба ластівко, твоє
Хай серденько заб’ється лунко,
Й палкого радість поцілунку
Тебе усю враз обів’є.

Хай смуток більше не пече,
Розвіє темряву зрадливу
Та трепетна віолончель -
Дарує звуків щастя диво!

4 листопада, 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Як Сірко з козацьким військом з Криму повертав
Після того, як у гостях в хана побував.
Відомстив за його спробу зруйнувати Січ.
Ледве встиг з Бахчисарая той податись пріч.
А коли догнав хан його коло Сиваша,
Дав добрячого татарам Сірко одкоша.
Утікало ханське військо, попереду хан.
Вмів добряче проучити Сірко басурман.
І тепер на Україну ідуть козаки,
Луна: «Слава отаману за похід легкий!»
На возах добра чимало козаки везуть
Ще й ясиру кілька тисяч за возами йдуть.
І своїх сім тисяч бранців з Криму поверта.
Аж Сірко конем літає, хоч і у літах.
Ой, літає Сірко полем, радісно йому:
Що невольників поменше стало у Криму.
Та не бачить у всіх бранців радість на лиці
- Що ж не радісні, дівчата й хлопці-молодці?
- А не радісні ми, пане, бо ти не спитав,
Чи бажаєм, щоб з неволі ти нас визволяв.
Хтось давно магометанську віру з нас прийняв,
Хтось завівся діточками, господарство мав.
Що вертатись в Україну? Що нас там чека?
Доля змученого люду і нужда гірка?
Тяжко стало отаману з того на душі.
Чи ж хотів таке почути у похід йдучи?
Як же мусить Україна бідна далі жити,
Як зрікаються так легко її власні діти?
Ті у ляхів з москалями вже перевелися,
Інші в віру басурманську гуртом подалися.
Від обурення Сіркові відібрало дух.
Скликав він до себе бранців. Стали всі навкруг.
І сказав отаман грізний слова свойого́:
- Я неволити не буду нині нікого́.
Хто куди собі захоче, хай туди і йде.
Хто захоче в Україну – тих ми доведем.
Інші хай у Крим вертають, якщо захотять,
А козаки їм не будуть шлях перепинять.
Як зачули теє бранці, полегшало їм.
Зо три тисячі зібралось повертати в Крим.
Отаман дививсь на теє і губу кусав,
Щоб ніхто не здогадався, що на думці мав.
Пішли шляхом потурнаки, за горбом уже,
А отаман все очима за шляхом стриже,
Може вернуть, вражі діти, не введуть у гріх,
Та не видно вже й не чути на дорозі їх.
Скликав Сірко навкруг себе юних козаків,
Хто ворожої ще крові, навіть не пролив
І звелів їм доганяти перевертнів тих
Й до ноги повитинати шаблями усіх.
Хай гартують козаченьки молоді серця,
Пригодиться на майбутнє їм наука ця.
Сам же повагом за ними направля коня,
Та криваву різанину зовсім не спиня.
Трупом вкрилася долина. Струменіє кров.
Ледве жаль в своєму серці отаман зборов.
І сказав в гіркій задумі отаман до них:
- Простіть мені, брати мої, мій великий гріх,
Але ліпше вам тут спати доки й Суд страшний,
Ніж плодити басурманів на набіг новий.
Краще вже в оцій долині вам кістьми лежать,
Ніж відступниками в пеклі вічну кару мать.
Гірка доля України, що дітей своїх
Змушує добро шукати по краях чужих.
Ще й кара, буває часом, за свою ж вину,
Як Сірко скарав нещасних в сиву данину.

Сніг цей щезає - я забуваю, збуваю
Пам'ять-пручається, хоче зробити ваву.
Повінь весняна все через край.Краєм,
Ніби по лезу довгим,витким удавом.

Я удавала, ніби цей сум - химера-
Все через темряву і авітамінози.
Лаялась гнівно, злісно ламала пера-
Всі мої рими з'їли даремні сльози,

Всі мої рани шиті товстою ниткою,
Всі мої ранки гамірні і метушливі.
Сніг цей люб'язно мене залишає в спокої -
Ми вже чужі й одне одному не важливі.

Танцюй, щасливице, весільний вальс.
Кружляй і підкидай жарини в груди,
допоки гарна в профіль і анфас
й милуються тобою світ і люди.

Фату цнотливу вітер не зірве,
сама сховаєш у пустім комоді.
І понесе на крилах до небес
тебе медовий місяць насолоди.

А після плід любові - немовля,
безсонні ночі, пелюшки, мігрені.
Святкуй, кружляй допоки ще земля
з-під ніг тікає стрімко, наречена!

В краси весняної короткий вік,
(літа немилостиво вроду крадуть.)
Прийде з роботи рідний чоловік
і ти помітиш на губах помаду.

І будуть сльози каяття, а втім,
й тебе ніхто за зраду не осудить.
Все буде, люба, у житті твоїм,
але такого вальсу більш не буде.

30.10.2020р.

Печаль листопадова,
Пізня осіння журба,
І повна безвихідь
Набридлої сірої мжички.
Зіщулилась чорна
Безлиста і тиха верба,
Що коси схилила
До темної з просинню річки.

Моє Білопілля
Готове уже до зими,
Стоять по коліна
У Вирі густі очерети.
І я обіймаю
Це місто дитинства крильми,
І знову зникаю,
Готова до дальнього лету.

Не дивися на мене зраділо,
Захмеліла від сліз удова, –
Мов трава восени, посивіла
І схилилась моя голова.
Не розбурхуй благально словами
Те, що спогадом швидко стає, –
Непривабні морщини, як шрами,
Покривають обличчя моє.
Не заводь недоспівану пісню
Про завидне якесь майбуття
В час, коли я безпомічно висну
На короткій мотузці життя.
І не треба пояснень відвертих,
І даремних вмовлянь, далебі, –
Адже зрадити можу зі смертю
Я назавтра наївній тобі...
04.11.20

Після чорної й білої лжі
б’ються посуд, трюмо й вітражі,
гинуть книги, портрети й листи –
тільки я залишаюсь і ти.

Я виймаю з очей твоїх зло
й розбиваю на ска́лки і скло,
щоб знайти за межею межі
і собор, і нові вітражі…

…Щоб застигнувши в мармурі й склі,
дочекатись когось на землі,
хто з промінням моєї душі
не повторить чужі віражі.

29 січня 2002 р., Київ

             І
В коловороті поколінь
іще від Байди і Мамая
донині – всі, кому не лінь,
оплакуємо долю краю
і славимо його, буває,
від Отче наш і до амінь...
Роса очей не виїдає
і не щезає Божа тінь.

             ІІ
Чекаємо на манну з неба,
яка ось-ось тай упаде,
і Україну поведе
її Антей, а не амеба
із міткою еНКаВеДе.
Щаблі ламаються. Істоти
не досягають до висот.
Линяють коміки-сексоти
і очищається народ.
Але нікому не відомо,
коли ми чесно і свідомо
повимітаємо сміття –
і тих, у кого не всі вдома,
і ворогів, що – за життя.
А поки-що на авансцені
Московії попихачі:
гордони-аристовичі,
неутопаючі арсени
не КаеСУ, то Дейв і Чіп,
не Мата-Харі, то «казбеки...
какая разніца...» ...мені,
чи то агенти потайні,
чи то лакеї – учні зека
пиляють бакси у тіні?

             ІІІ
Нема ні миру, ані слави...
не ті... не ті поводирі
позасідали угорі...

Нові нувориші лукаві,
лиси-пройдисвіти старі
надіються
          почути,
                      – браво!

І у терновому вінці,
заведена на манівці,
іде
     між крапельок
                     держава.

11.2020

Я із тисячі рук розпізнаю твої дві долоні,
Що лягають мені на притишені зморені скроні.
Що птахами злітають, як я вирушаю в дорогу,
Відчуваю у них я кохання твоє і тривогу.

Я впізнаю тебе серед натовпу в людному місті,
Поміж тисячі доль, поміж мрійників і реалістів.
Де сміється печаль і сльоза від любові невинна,
Там, де губи твої, як солодка липнева малина.

Нас розділять світи і пустелі, й моря-океани,
Поряд будемо йти через відстань комусь нездоланну.
Нам кохання зорею яскравою здалеку світить,
Нероздільні з тобою ми в цьому безмежному світі.

В країні У не родяться Мойсеї
Маленькі дзвони кволі голоси
Алеями зітхань гуляють геї
І тихо скавулять безхатьки-пси

І сосни виростають у містечках
А баби... да... робітні до утіх
У цьому році неврожай на гречку
З Китаю привезуть одну на всіх

Поніс і кинув голос я до урни
Аж груди розпирає ач герой
А ті що не пішли звичайно дурні
А може ні це я – невдаха-гой…

Хома спитає а навіщо браття
Роки минають диво не гряде
Ніхто уже не сходить на розп’яття
І віри чудотворної не жде

Часи недобрі як сум’яття долі
Міняє пай порожнє на пусте
В театрі слів лихий тасує ролі
Гріховне видаючи за святе

Ось прийде кирпа виправить горбатих
Чи стануть рівні рівними в житті
Тин нахилився до старої хати
а там надії… віники в куті

11.2020

І загорявся, і згасав
Надії вогник часто,
А я терзався і кохав,
Бо відчував так щастя.
Бринів любов’ю, як струна,
І замовкав безсило,
Коли, спустошена до дна,
Моя душа хандрила.
Щоб розбудити знов її
Та не упасти в безум, –
Щодня уквітчував краї
Причаєних поезій.
І уберігся від біди
Розлуки достовірно,
Адже любив одну завжди
За серце чуле й вірне.
03.11.20

Не запитуй мене, де так пізно була
і чому діамантами очі іскряться?
Я шампанське пила із того джерела,
що дарує чаклунці божественне щастя.

Не казала нікому й тобі не скажу,
де рожеві фламінго купаються в росах,
й фантастичні наяди на туги стежу
розсипають коралі надій вінценосних.

Мерехтить на повіках блаженна сльоза,
зорепадом спалахують миті казкові,
й дивовижно небесних очей бірюза
розчиняється терпко в смарагді любові.

Де сновиддя туманні з нуги й молока
благодаттю ночей всолодитись не можуть.
Виноградна лоза й кожна жінка тремка
без кохання дурманного - глечик порожній.
29.10.2020р

Обабіч дороги липи старезні
І стовбури мають широкі-широкі,
Хоча вже дуплаві, всі майже посохли,
Бо кілька віків тут ростуть вони врешті.

Тримаються все ж, зеленіють ще зрідка
І навіть цвітуть та приваблюють бджілок,
Які прилітають сюди дружно влітку
Збирати нектар з квіточок малих їхніх.

Набачились всього ці липи-бабусі
Та не розкажуть чого натерпілись.
Життя буревії їх не зігнули,
Ці свідки столітніх подій стоять й досі.

2020 р.

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу,
що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"

19 травня 2002 р., Київ

Павутиння сну, павутиння мрії,
Павутиння втомлених думок.
У штормах п’янкої безнадії
Віднайдемо магію зірок.

Ти в реальність входиш, як в пустелю.
Із гармонії пірнаєш в дим
Дисонансів. Проломити стелю
Неможливо у полоні зим.

9 лютого 2020

Тераса муз – прекрасний Гелікон,
Навколо танці, музика і співи.
Музичний Бог – великий Аполлон
Гра на кіфарі вельми чарівливо.

Росте гора в Беотії увись.
Як виросте ще вище від Олімпу?!
І Зевс могутній блискавкою: «Блись!» -
Розгнівався у сяйві власнім німбу.

Послав Пегаса диво зупинить.
Крилатий кінь помчав, мов навіжений.
Удар копитом. І блаженна мить –
Там джерело забило Гіппокрени.

Кастальське джерело. Вода п`янить,
Вона властивості чудесні має –
Натхнення подарує нам умить,
Усим гостям цього земного раю.

Купальниця Венера понад ним
Омита чудодійною водою.
Красується там тілом чарівним,
І вродою, навічно молодою.

Жили раніше на горі Парнас
В Елладі древній Аполлон і музи.
Святилищем мистецьким стала в нас
Тепер гора ця символічна, друзі.

У Франції об`єднання «Парнас»
З`явилось в дев`ятнадцятім сторіччі.
Поети в романтично світлий час
Писали тільки лиш на теми вічні.

Мистецтво для мистецтва там було –
Краса кохання і Природи велич.
Проблем сучасних, де добро і зло
У творчості не проростали зела.

Від дійсності тікали у казки,
Себе ізолювали від суспільства…
Й сьогодні йдем у казку залюбки,
Де час немов навіки зупинився.

Були такими Теофіль Готьє,
Леконт де Ліль, Ередіа Марія –
Значні поети. Бачення своє
Несли як ту – високу людства мрію.

Античні міфи в творчості жили,
Прекрасні форми, вишукана мова…
Виводило все людство із імли
Стилом відточене до блиску – слово.

І в Україні їх відчутний вплив
У неокласиків. Зеров Микола,
Клен, Филипович. Цим Драй-Хмара жив.
І навіть Рильському близька ця школа.

…Грот Аполлона відновили тут.
Ми стоїмо в цій напівкруглій чаші.
Яку красу казкову, «ліпоту»
Ми поглядом спостерігаєм нашим!

Мов на долоні Нижній став увесь,
І Флори павільйон, фонтан б`є вгору,
Скель нагромадження, ліс до небес,
І площа Зборів. Панорама моря,

Що Іонійським зветься. Дев`ять муз
Ерато, Кліо, Галія, Евтерпа,
І Мельпомена. Терпсихори блюз,
Уранія і Калліопа в вербах.

І Полігімнія співає гімн
Красі цій неземній, її полону.
І славить радісно усіх Богів,
Й найбільше, мабуть, Бога Аполлона.

7-8 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Під Чернечою горою, де Дніпро гуляє
Славний отаман Підкова лежить-спочиває.
Не змогли його здолати татари і турки
Та скарали підлі ляхи, як дався їм в руки.
Заманили та в кайдани його закували,
А у городі у Львові голову зрубали.
Думали, що покарали, ім’я його стерли.
Але пам’ять про козака ще й досі не вмерла.
Ще і досі ім’я славне поміж люду чути.
Був, говорять, йому братом Іон Вода Лютий,
Той, що став на люту січу з турецьким султаном
Та склав голову зі славним Свірговським Іваном.
Ще малим, говорять люди, татари напали
І маленького Івана у ясир забрали.
Не судилося малому рабом в Криму жити,
Бо козаки в степу встигли їх перехопити.
В лютій січі положили орди половину
І звільнили із полону з ясиром дитину.
Як звільнили, то забрали, на Січ подалися.
Там козацької науки учити взялися.
Не дарма учив науку та їв саламаху,
Бо вже скоро аж свистіла у руках домаха.
Пішла, мабуть, лиш на користь козацька гостина,
Бо в добрячого козака виросла дитина.
Сам високий та кремезний, як дубок, неначе.
І такий – кому завгодно може дати здачі.
Кажуть, дишло об коліно міг переломити,
А волячим рогом дошку дубову пробити.
Іще кажуть за колесо спинив якось воза,
Що його шість добрих коней мчали по дорозі.
Міг загнати в дошку таляр, що так не дістати,
Тільки треба його було ножем вирізати.
А підкови його руки без зусиль ламали,
То ж Підковою козаки його і назвали.
Молодим ходив в походи з козаками морем
Разом з Кішкою Самійлом султану на горе.
Бо й Очакову дісталось, Гезлеву і Кафі.
Запорозькому козацтву Самійло потрафив.
В тих походах Іван вчився, як слід воювати,
Як топити флот ворожий і фортеці брати.
Не пропала та наука, згодом пригодилась,
Як посли молдавські раптом на Січі з’явились.
Взнали якось, що живе там брат Іона Води,
Та й схотіли, аби став він в Молдові господар.
Бо Петро Кульгавий клятий під турка лягає,
Добро знаті боронити не допомагає.
То ж вона готова стріти на кордоні дружно
І підтримати Підкову в боротьбі оружно.
Хоч і віри тому слову не було у нього,
Та ж володарем зробитись – хто ж не хоче того?
Зібрав Іван собі військо – три сотні голоти,
Кому на Січі сидіти не було охоти,
І подався у Молдову господарювати.
Та Петро Кульгавий вийшов його зустрічати.
А у нього й війська більше і гармат багато,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
А з Молдови у Варшаву скарга полетіла
Аби славному козаку віку вкоротили.
Повелів король негайно козака схопити,
Не хотілось йому, бачте, турка розізлити.
Та піди візьми такого. Стали коло броду,
Польських жовнірів загнали у холодну воду.
Тут підмога підоспіла знову до Підкови,
Можна новий починати похід до Молдови.
Пішло військо козацькеє на Ясси-столицю,
Вийшов Петро з своїм військом проти нього биться.
В нього й війська знову більше, і турки при ньому.
Та козаки добре знають, як зарадить тому.
Ледве турки запалили на мушкетах гноти,
Як попадала на землю козацька голота.
Тільки-но турецькі кулі мимо пролетіли,
Як козаки перед турком піднялися сміло.
Загриміли їх мушкети, ударили разом,
Половина яничарів полягла одразу.
Ті, що лиши́лись, зайцями врозтіч подалися.
Сам на сам із козаками Петро залишився.
Не став долю спокушати, битись з козаками,
Вслід за турками подався до волохів прямо.
Став благати свого брата, володаря краю,
До султана також слізні скарги посилає.
І одне лише прохання чується від нього:
Поможіть із Ясс прогнати самозванця того.
А Підкова, як господар сидить у столиці,
Випуска нещасних, котрі сидять у в’язниці.
Призначає на посади козацьку старшину,
Відповідно його вкладу й відповідно чину.
До султана посилає посольство чимале,
Аби його господарем і в Стамбулі мали.
А тим часом на Молдові хмари все чорніші,
Бо зібрав Петро Кульгавий військо іще більше.
Тут і турки, й трансільванці, і семигородці,
Ще й частково знать молдовська на Петровім боці.
Та хіба велика сила козака злякає?
У столиці своє військо Підкова збирає.
Збира військо й вирушає ворога стрічати.
А надумав ворог його хитрістю узяти.
Назганяли із околиць табуни худоби
Та пустили попереду свого війська, щоби
Потоптала та худоба та ряди змішала,
А тоді вже б на козаків все військо напало.
Ще й гарцівників пустили перш худоби тої,
Щоб зманили ті козаків кинутись до бою.
Та кого вони хотіли, кляті, одурити?
Козаки з мушкетів стали гарцівників бити.
А, коли усіх побили, за худобу взялись –
То стріляли, то кричали – худоба й злякалась.
Завернула з переляку на свої ж порядки.
Не чекало того військо, кинулось тікати.
Але тут іще й козаки вдарили із боку.
Сам Петро тікав із поля, як заєць, нівроку.
Утекло вороже військо, гармати лишило.
А у ті часи гармати – то велика сила.
Притяг в Ясси ті гармати Підкова з собою.
Але знову готуватись потрібно до бою.
Нове військо підступає,знову битві бути.
А боярство на Молдові уже носом крутить.
Вже готове і під руку Петрову податись.
Тож на військо на молдавське не варт сподіватись.
Взяв Підкова всіх козаків, прихопив гармати
Та й рішив на Україну тоді повертати.
А зима була холодна, снігу навалило
У степу усі дороги-шляхи перекрило.
Не пройти на Січ степами, хіба лиш Поділлям.
А там уже королівське повеління діє.
Знов король отримав грізні скарги від султана:
Як розбійника не спинить – воювати стане.
Тож велів король негайно Підкову схопити
І відправить до Варшави аби там судити.
Але ж як його узяти, в нього ж ціле військо,
Не підпустить воно ляхів до Підкови й близько.
Узялися тоді ляхи Підкову вмовляти,
Щоб сам їхав до Варшави себе виправдати.
Мовляв, король у Варшаві не все добре знає,
Як почує виправдання, то не покарає.
Та заледве-но Підкова війська відділився,
Як одразу у в’язниці ляській опинився.
Ой, повірив козак чесний у ляську порядність,
Опинився у кайданах зовсім безпорадний.
Силою не сміли взяти, то хитрістю взяли
І, закутого в кайдани, до суду призвали.
А там уже й засудили козака до страти,
Аби знав, як без дозволу з турком воювати.
Привезли його до Львова, зігнали народу,
Кат з сокирою чекає вже біля колоди.
Королеві було сором чи просто злякався,
Бо зрання́ на полювання, начебто, подався.
А Іван по-королівськи між жовнірів ходить
Та слова свої останні каже до народу:
- Я, шановні громадяни, смерті не боюся.
Скільки себе пам’ятаю – з невірними б’юся.
Не ламав ніколи слова, не чинив розбою,
Тож неправду королівську бачу над собою.
Я хотів від бусурманів свій край захистити,
Та король не хоче, бачте, того допустити.
Дав султану турецькому себе залякати,
Тож мене і присудили сьогодні до страти.
Я звертаюсь до одного єдиного Бога:
Хай же моя кров невинна упаде на нього!-
Випив склянку за здоров’я своїх побратимів,
Попрощався, як годиться козакові,з ними.
А тоді уже до ката підійшов без страху,
Поклав голову спокійно перед ним на плаху.
Піднялась сокира ката і з силою впала…
Ще одного запорожця славного не стало.
Ой, не стало запорожця, славного козака
Та із пам’яті не зітре сила то ніяка.
Доки буде ще лунати українське слово,
Буде народ пам’ятати Івана Підкову.

За ширмою заплющених очей
душі моєї болю не розгледів
і розпачу опущених плечей,
закутаних у збайдужіння пледі…

А ти любив мене таку як є
і у безмежжя кликав за собою,
де ми дюбові щирої зіп‘єм
та размотаєм пристрастей сувої…

І я повірила, відкрилася й пішла
за щастям у свою дитячу мрію.
Уже позаду страху кабала,
закохано надією зорію!

Бабусе моя, бабусе!
Одвічне завжди спішить...
Дай пам"яттю прихилюся
До тебе я у душі...
Ти б може була єдина,
Яку на руках носив,
І, ніби мала дитина,
Все вибачення просив
За те, що малим дитятком
Невільно міг засмутить...
...як маму частково з татком
мені замінила ти,
Що вічно були у справах
Будівлі майбутніх днів...
А ти споконвічних правил
Світлину дала мені
Незмінною новиною,
Моя найтепліша з мам...
...коли ти пішла з весною,
У серце прийшла зима.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120110207241

Ніхто не лишиться голодним
Якщо дістатись Джерела
Його маленької Господи
Його всесвітнього Села
Воно незриме, й без адреси
Воно без вулиць і хатів
Воно - Ріка, Воно і Плесо
Із найправдивих в світі Слів
...Було розп’яли Бідолаху
Палили, нищили, та - зась
І за пожертву, за відвагу
Тепер цеглина - кожен з нас…
Ніхто не лишиться голодним…
01.11.2020.

Ти мене не чуєш і не бачиш,
Хоч стоїш на відстані руки
І тремтиш від холоду терпляче,
Стриманості впертій завдяки.
А тому, втрачаючи надію
На кохання радощі малі, –
Обійняти хочу, та не смію
Я тебе в передвечірній млі.
Замість поцілунків аж до крові
І зізнань душевних дочиста, –
Жаль безмежний гордої відмови
Гіркотою спалює вуста.
02.11.20

Ти не народна, лише - золота.
Твій шлях природний, хоч не в житах.
Збулися мрії, твої й мої,
Злетіли в вирій роки твої.
Зоря не згасла, іще горить,
Хоч пам‘ять власна - бува болить.
Ще попереду ціле життя.
А твоє кредо - цвітне шиття!
Іди спокійно - вперед і в даль,
А твої мрії не про печаль.
Усе минеться любов і сум,
Хай повернеться - крилатість дум.
Не все так просто в житті бува,
Все що посієш – збереш в жнива.
Вже осінь злато тобі несе.
За все відплата - життя твоє.
Омега, Альфа - не в тому річ.
Марія, Соля, як зорі в ніч.
Ти не турбуйся - ще буде все…
Та лиш у Вірі Надія є!
01.11.2020 р.

Якщо хочеш весь день собі зіпсувати,
зранку покури – і лягай спати.

Сонна химера кошмарного монстра
нерви, мов зуби, тобі загострить.

Вулиця п’яна, мов спіраль м’ясорубки,
виверне з тебе яйця голубки.

Школа спливе, мов музична фортеця,
в класі для скрипки все й розпочнеться.

Белли Анатоліївни білий манус
просольфеджує, як усе відбувалось.

Паузи в сні прокричиш баяном –
скрипці й йому вже сто літ під диваном.

23 листопада 1995 р., Київ

Я не шаную бідність і війну,
Стривожуюсь при слові «непогода».
Таки я свій екватор перетнув,
Йдучи в обійми матінки-природи.

Хочу дяковать тим, хто увірував
Не штовхав на околицю снів —
Не чистець я, життями провірено
Загадав би, не вистачить слів…

Хочу знати свій заспів між нотами
Не доспіваний з різних причин
Хто кермує між нами-єнотами
Не важливі окраса і чин…

Хочу знати де правда прикована
Глянуть в очи митцю-ковалю
І Тільцем своїм стримати Овена
І кричати… кричати : - Люб-лю!

Хочу дяковать… дяковать… дяковать…
За прозріння прозрінь, се-ля-ві
Бо мені, як і вам, не однаково
Що цікавого ще в голові…

Хочу ладаном щирости правилом…
По стерні із терновим вінком…
І щоб смертю невинних не бавили
І свічадо текло за вікно…
Хочу дяковать…
01.11.2020.

Цей чоловік колись любив мене,
а зараз просто дивиться на фото.
Ледь впізнає, минуле мовчазне
відлунням болісним - душі скорбота.

Води багато утекло... Граки
верталися бузковою весною.
І я про нього думала ж таки
хоч інколи і фарбувала хною

волосся посивіле кожен раз,
як сподівалася, що обізветься
й затихне річка повені образ
у листопаднім шелестінні серця.

І він згадає, надішле листа,
чи серед ночі зателефонує.
А я йому скажу, що вже не та,
у мене інший є, його люблю я.

А я йому скажу, - немає меж
всім нашим сумнівам і протиріччям.
В одну ту саму річку не ввійдеш
двічі...

29.10.2020р.

А лист кружляє все, кружляє
Та землю килимом вкрива.
І від краси рідного краю
Аж обертом йде голова.

Чи є така іще на світі?
Упевнена, що лише тут
Яскравіше і сонце світить,
Жоржини краще теж цвітуть.

Все загадковістю повите,
У казку кличе золоту.
Як тебе, краю не любити
І землю-матінку святу?

2020 р.

По іншу сторону добра
нема утіхи, тільки правда.
Чи то наснилася мара,
чи то життя таке насправді?

Напевно так, а може й ні.
Хрустіти пальцями – проблема.
Осінні ночі, літні дні…
Оце по-справжньому дилема.

А я не звик, а я люблю.
А я забув, про що розмова.
Купив по акції DURU,
а там, крім мила, ще й підкова

На щастя, мабуть. Та нехай.
Не відмовляюсь ні від чого.
Колись давно лякав Бабай,
тепер претензії гнідого.

- Віддай копито – кінь ірже.
- Без нього в полі я кульгаю.
- Та забирай… не Фаберже.
Піду опеньків назбираю.

І парасольок кілька штук
(без права, звісно, на помилку).
Світ галасує, вимкну звук.
ЗалИшу сюркати кобилку.

По іншу сторону добра
сократи істину шукають.
Пірнають глибоко(до дна),
і там живуть… не виринають.

30.10.2020

Не виходить легко –
треба труд трудить.
Твій пророк далеко,
з неба в ріг труби́ть.

Побудуєш сходи
з каменів і скла?
Хай пройдуть народи
вище й вище зла.

8 грудня 1995 р., Київ

Гіркий талан мою планиду вершить,
крива життя гайнула шкереберть.
Хай всесвіт перевернеться як вперше,
коли зустріну, мила, я тебе.

Я так чекав… Я щиро сподівався,
у снах шукав п‘янкі твої вуста,
а доля закружляє нас у вальсі,
як спалиш ти останнього моста.

І ти прийшла розгублена, змарніла,
та у очах палав живий вогонь,
а посмішка мені давала силу
і щастя пломеніло між долонь.

І світ перевернувся під ногами,
завирувало барвами життя,
шикуються у оду щастя гами,
кохання нас веде у майбуття!

Наш листопад вітає на порозі,
багряні вистеляє килими,
з нудьгою, люба, нам не по дорозі,
на нього довго так чекали ми!

Сьогодні там,
А завтра тут
Дістав
Конституційний суд.
І на рахунок
«Три-чотири»
Його замочать
У сортирі.

Уже птахів не чути голоси,
довкіл сапфіровий туман розлігся.
В мені, пшеничним зерням прорости
і я залишу справи всі на після.

І прилечу на крилах мрій, бо ти
човном потонеш у морській безодні
без весел і розправлених вітрил -
моїх обіймів не замінить жодна.

І не розвіє ніжністю жалі,
не відшукає у душі родзинку.
На двох кохання ділить врожаї -
медових динь і смутку павутинку.

Я та криниця, що немає дна,
не випити повік - насолодитись.
Глибока, невичерпна таїна,
жага любові - пий, мій ненаситний.

28.10.2020р.

Хвилю вітер гонить, синє море грає
Отаман Сулима у похід рушає.
У похід рушає, чайки споряджає,
До турка у гості усіх припрошає.
А козаки й раді – що його сидіти
На Січі журитись та горілку пити?
Краще з товариством у похід податись
І розвеселитись, і Січі придатись.
Одяг ізносився, пора б замінити,
Козак із походу тільки й може жити.
Там пошарпа турка, там татарів кілько
Дивись, у кишені задзвенить копійка,
А при тім невірним голови рубати
І братів з неволі своїх визволяти
Правда, і самому голову зложити,
Може. Та не вічно ж козакові жити?
Він на те і взявся був козакувати,
Щоб життям постійно та й ризикувати.
Тож, як кинув клич свій отаман Сулима
Аби йти походом до самого Криму,
Не було одбою в Січі від охочих,
Кинули горілку і вже шаблі точать.
Місяць на високих очаківських вежах,
А козацькі чайки понад узбережжям
Пропливли лиманом, веслом не скрипіли,
Турецьку сторожу та й не розбудили.
Турецькі галери на хвилях гойдали,
Паші яничарські спокійненько спали,
Та й проспали чайки всім туркам на горе,
Бо уранці чайки вже були у морі.
Підняли вітрила мов пташина зграя.
Та чомусь Сулима в Крим не повертає?
В Крим не повертає, та все морем, морем
Козакам говорить: «Почекайте, скоро!»
Обійшли козаки той Крим стороною,
Летять чайки морем одна за одною.
Отаман на чайці стоїть позирає
Та якуюсь думу думає – гадає.
То наморщить лоба, то кулак стискає,
То зубами креше, то тихцем зітхає.
Згадує, напевно, свою тяжку долю
І козакування, й турецьку неволю.
Якось молоденьким іще козаченьком
У похід подався в море далеченько.
У похід подався та й не повернувся
У морі скупався, ледь не захлинувся,
Коли їхню чайку гармата зустріла,
Майже всіх козаків на той світ пустила.
Він же якимсь дивом та й урятувався,
Хоч до рук турецьких отоді й попався.
На козацькі руки кайдани наділи,
До весла важкого навік посадили.
Плавала галера по всім Чорнім морі,
Побував Сулима в Варні й на Босфорі,
У Криму й Синопі, навіть в Трапезонді.
Ті часи, напевно згадував сьогодні.
Плавала галера, по морю носилась
Козацькою кров’ю і потом живилась.
Налягали хлопці на важкії весла
Аби морська хвиля її легше несла.
А по їхніх спинах канчуки гуляли
І на віки – вічні розписи лишали.
Так п’ятнадцять років мимо пронеслося,
В Сулими по пояс відросло волосся,
Заріс і завшивів, страшно і згадати,
Як тоді прийшлося козаку страждати.
По тих страшних роках, що й згадати гірко
Зійшла знов на небі Сулимова зірка.
Султан тоді з папой римським ізчепився
Тож корабель їхній скоро опинився
В Середземнім морі. Знов бої, походи
Й канчуки нещадні замість нагороди.
Хто зна, як би доля далі повернулась,
Але ж таки щастя козаку всміхнулось.
Біля Італійських берегів далеких
В довгу нічку темну, коли спала спека
Й розімлілі турки спокійненько спали,
Невільники - браття кайдани ізняли.
Кайдани ізняли, шуму не робили,
А усю сторожу мотуззям душили.
Подушили клятих, за яничар взя́лись,
А ті міцно спали та й не відбивались.
Пов’язали руки, ноги пов’язали
І господарями на галері стали.
Кілька день потому по морю блукали,
Накінець у Римі берега пристали.
Вийшли всі на берег, а їх аж хитає,
Вже й ходить відвикли, ноги не тримають.
А такі зарощі, а в такім лахмітті.
Чи то і людина йде по білім світі?
Та що козакові – аби кості були,
Наросте і м’ясо. Коли в Рим прибули,
До самого папи в гості завітали,
Триста турок – бранців йому дарували.
Із того дарунка папа дуже радий,
Козакам у нього залишатись радить,
Бо йому вояки на війні потрібні.
Але ж на козаків десь чекають рідні?!
Та й чого їм було в чужині робити?
Краще в Україні голови зложити.
То ж гуртом зібрались в свою Україну.
Папа перешкоди у тому не чинить,
Ще і своїм коштом поїть, одягає,
На дорогу дальню гроші виділяє.
А вже козакові Івану Сулимі,
Що за отамана був тоді над ними,
Він свого портрета в золоті дарує,
Козака за мужність велику цінує.
Отак повернулась козацькая доля,
Отак посміхнулась знов до нього воля.
Повернувсь Сулима знов на Україну,
Стріли його радо січовії стіни,
Стріло його радо товариство славне.
Та й обрало скоро уже й в отамани.
Згадує Сулима ті часи нелегкі,
А навколо море далеко – далеко.
А навколо хвилі високі гуляють.
Пливуть чайки морем, в Крим не повертають.
Не іде Сулима на татарство враже,
Має щось на мислі, але що - не каже.
А на мислі в нього не Козлов чи Кафа.
На Азов націлив, як би Бог потрафив.
Довелось бувати йому в місті тому
Коли ще кайдани дзвеніли на ньому,
Коли ще на веслах довелось сидіти,
На галері клятій по морю ходити.
Місто було видне і було багате,
А для православних дуже ж уже кляте,
Скільки того люду гинуло в неволі.
Скільки проклинало свою гірку долю?
Наче і під боком, не за морем синім
Православні люди у неволі гинуть,
Та степи безводні, та орда у полі
Не дають нещасним вирватись з неволі.
Та й козакам степом дійти не під силу.
Он за Скалозуба були захотіли
Та в степу пропали разом з отаманом,
Десь уже й могили поросли бур’яном.
Все то в отамана в голові клекоче,
Дуже він Азова захопити хоче.
Покарати врешті клятих бусурманів,
Братів православних звільнити з кайданів.
Оті чайки морем Крим той облетіли
Аби раніш часу татари не вздріли.
Татари не вздріли та й ґвалт не підняли,
Туркам до Азова сигнал не подали.
Пройшли чайки морем, далі у протоку,
Крим вночі лишили із лівого боку,
Ну, а далі морем до Дону самого,
Наче сніг у липні упали на нього.
Скільки бусурманських голів порубали,
Здобич величезну у Азові взяли,
Залили за шкуру туркам добре сала
Аби ту гостину довго пам’ятали.
Щоб не забували козацького бою,
Визволили бранців, узяли з собою,
По собі лишили попіл та руїну
Та і подалися назад на Вкраїну.
Пливуть морем чайки, додому вертають
Козаченьки славні все пісні співають
Про козацьку долю та про вільну волю
Та про те, як славно жити в чистім полі.
Раді, що живі ще, вбитих поминають
Зустрічі із Січчю – матір’ю чекають.
Та до тої Січі ще плисти та плисти,
На шляху до неї ще Очаків – місто.
А там флот турецький, галери здорові,
Ще проллють чимало козацької крові.
Знають то козаки, хоч й веселі, наче,
Але неспокійно на душі козачій.
Та про той Очаків і отаман знає,
Та, видать, на мислі ще щось таки має.
Бо не поспішає, та чекає ночі.
Чи то серед ночі прориватись хоче?
Не схотів Сулима як розбійник крастись,
Вирішив до турка добре привітатись.
Ой, Іван Сулима, голово гаряча,
Не одна дівчина за тобою плаче.
А ще більше плаче бусурман по світу
Від твойого того славного привіту.
Нічка була темна, сон у турок кріпкий,
Зачепились чайки за галери чіпко.
І на сонних турок козаченьки впали
Та і заходились, славно гостювали.
Кого порубали, кого потопили,
Половину флоту туркам попалили,
А вже коли сонце зійшло над лиманом
Подались козаки разом з отаманом
По Дніпру до Січі, до свого порогу,
Славлячи Сулиму, дякуючи Богу.
Але Січ козацька щось не надто рада
І смутні козаки, і немає ладу
Й раді б привітати козаків з походу,
Але кляті ляхи не дають проходу.
Доки козаченьки у похід ходили,
Ляхи на порогах Кодак спорудили.
Кодак спорудили , військо посадили ,
Як овід уп’ялись в козацькеє тіло.
Ні на Січ, ні з Січі не дають проходу,
А човни козацькі пускають під воду.
Ні куліш зварити, ні риби зловити,
Зживають козаків з білого зі світу.
Як почув Сулима протаку недолю:
- Не дамо ми ляхам, - каже, - нашу волю.
Доки ляхи з шведом десь собі воюють,
А оті в Кодаці навіть в ус не дують,
Візьмемося, братці – те гніздо осине
Та і поруйнуєм. Нехай воно згине!
- Добре, отамане! Любе твоє слово,
Ми вогонь і в воду з тобою готові!
Але ж, кажуть стіни в Кодака високі,
А рови навколо глибокі – глибокі.
І стіни високі, й на стінах гармати.
Як же таку силу зможем ми здолати?
- Чи ж ми не козаки? – отаман питає, -
Чи ж козацька сила лядську не здолає?
Чи є в світі стіни аби нас спинили,
Від яких без бою ми би відступили?
- Ні, - кричать козаки, - Веди отамане!
Ніщо на заваді нам тепер не стане!
Взяв Сулима військо – тисячу охочих,
Дочекавсь, як стали найтемніші ночі
І, коли в фортеці ляхи мирно спали,
Козаки тихенько їх сторожу зняли.
Лиш один устиг ще крикнути: «Тривога!»
Що все військо лядське підняло на ноги
Та поки то ляхи очі продирали,
Та штани вдягали, та шаблі хапали,
Козаки рови всі хмизом закидали,
По драбинах швидко на стіни помчали.
Ляхи лиш на стіни вилізли спросоння,
А тут вже козаки звідтіля їх гонять.
Голови рубають та униз скидають,
На поляків сонних гуртом насідають.
Хвалилися ляхи, що стіни високі,
Що Кодак не взяти ні з якого боку.
Та козаки того і не чули наче.
Хвальків, мабуть, слухать, діло не козаче.
В ніч одну козаки Кодак захопили,
Усе лядське військо у ньому побили.
А саму фортецю ущент зруйнували,
Кодацькі гармати на Січ відіслали.
Полякались ляхи, як про те почули,
Вони ще Трясила досі не забули.
Невже знов козацтво за зброю візьметься,
Знову кров шляхетська рікою поллється?
Йшло велике військо з шведського походу,
Степи толочило і дніпрову воду.
Гетьман Конєцпольський йшов проти козаків
Аби їх побити, у кайдани взяти.
Але ж то Сулима, спробуй його взяти,
В нього і козаки, в нього і гармати.
І не підступитись, і не захопити
Хоч і до морозів у степу сидіти.
Тож він реєстровців собі викликає
Хитрістю Сулиму взяти намовляє,
Сипле обіцянки та кида погрози,
Бо не за горами уже і морози.
Знайшлись реєстровці на зраду готові,
Прийшли до Сулими: - Ми ж одної крові!
Візьми нас до себе, поміч тобі буде,
Бо женуть за нами гетьманськії люди.
Знав би ти, Сулимо, кого ти приймаєш,
Кого коло серця свого пригріваєш.
Наказав би зразу голови зітнути
І прохань їх слізних навіть і не чути.
Та піддався слову брехливому тому,
Пустив підлих зміїв до свойого дому.
Думав братів кревних, певно, врятувати
Та й сів було з ними тоді чаркувати,
А вони, негідні, споїли, приспали,
А тоді Сулиму у кайдани взяли.
І Сулиму взяли, і усю старшину.
Зрадили козацтво і усю Україну.
Вивезли тихенько, як козаки спали,
Щоб ті не почули та й не врятували.
Кинулись козаки – нема отамана.
Куди подівався з козацького стану?
Доки зрозуміли, за шаблі вхопились,
Бачать, що вже надто вони запізнились.
Зрадників хотіли було покарати,
Та вони сховались за лядські гармати.
Голови схилили козаки від горя,
Краще б потопитись їм у Чорнім морі,
Краще було б згинуть від чужого бога,
Ніж віддати ляхам отамана свого.
Але що робити? Отаман далеко
І порятувати його, ой, нелегко.
Хто ж візьме козаків? Хто ж скерує ними?
Де іще узяти такого Сулиму?
Тож сумні вертались на Січ козаченьки.
Як же їм без батька до своєї неньки?
А Сулиму ляхи везуть до Варшави,
Хочуть покарати козацькую славу.
Ні дарунок папи, ні його звитяга,
Мабуть, не врятують – таки, бідолагу.
Бо і ляхи тиснуть й турки насідають,
Покарать суворо його вимагають.
Відвернулось, видно, щастя від козака,
Не простили йо́го турки та поляки.
У самій Варшаві голову відтяли,
А стражденне тіло ще й четвертували.
Та козак, говорять їм в лице сміявся,
Видно тої смерті зовсім не боявся.
Не страшна, бо в очі скільки раз дивилась,
Що й сама, напевно, із рахунку збилась.
Стратили поляки, та зраділи марно,
Бо та смерть для Польщі не пройшла безкарно.
І не встигли звестись знов Кодацькі стіни,
Як взялась за зброю ненька – Україна.
Знову кров лилася і пани втікали
«Це вам за Сулиму!» - козаки казали.-
«Це вам за Сулиму, щоб не забували,
Якого козака ви замордували!»
Та ще і сьогодні пам’ята Вкраїна
Славного козака та вірного сина.

Де я і де мої личини?
Я загубився в небесах.
Шукаю я першопричини
Подій, мов перелітний птах.

Сміється Всесвіт над бажанням
Спинити доленосний біг.
І б’ється свіжо, первозданно
Космічне джерело, мов сміх.

31 грудня 2019

"Він був таким зухвалим, що запрагнув
себе пізнать..." Не більше, і не менше:
себе самого. Ідучи на цей,
властиво, мужній крок, він попередньо
озброївся був дзеркалом, та згодом,
завваживши, що, головно, задача
не в тім, щоб роздивитись, а у тім,
щоб виповісти бачене голландцям,
він взявся за офортну голку та
удався до оповідань.
Об чім же
він оповів нам? Що він роздививсь?

Він виявив у дзеркалі лице,
котре саме у знакомитім сенсі
є дзеркалом.
І усілякий вираз
обличчя є зображення того,
що коїться з людиною насправді.
А міркувати є над чим:
і сумнів,
і розпач, і надії, й гнівний сміх –
як те не дивно – і окремі риси
обличчя здатні виказати нам
суттєво різні гами почувань.
І дивовижа те, що прикінці,
на зміну гніву, гіркоті, надіям
і подиву, воно – суцільна маска
супокою і навіть видається,
що це саме свічадо від своїх
обов’язків відмовитись не проти,
і стати просто склом, не даючи
і світлу, і пітьмі в собі спинятись.

Таким побачив він своє лице.
І узагальнив, що людина в стані
оговтатись і опісля потал,
що горе або радість рівним чином
їй личать: як то розкіш у одежі
царів. Чи діри – в лахах злидаря.
Він все приміряв і рішив, що все
приміряне пасує до мірила.

II
Лиш отоді він озирнувся вкіл.
На иншого дивитись маєш право
лишень як слід розгледівши себе.
І чередою перед ним пішли
аптекарі, письменники, солдати
з ловцями пацюків, жиди, купці –
Голандія дивилася на нього,
як в дзеркало. І дзеркало змогло
правдиво – для десятків поколінь –
вмістити всю Голандію і те, що
одна-єдина річ в собі єднала
ці – молоді, старечі – всі обличчя.
Що світлом звуть цю посполиту річ.
Обличчя різні там, де різне світло:
Одні, немов проміння лампи, повні
просвітленя. А инші більш подібні
поверхні, що вбирає світло лампи.
У цім – і суть відмінностей.
А той,
ким світло це творилось, своєчасно
(завбачливо, принаймні) дав нам тінь.
А тіней не лише нема без світла,
при нім вони й співставні з ним, і навіть
не збавлені окремих переваг.

І усілякі вирази облич –
розгубленість, надія, гнів, погроза
і навіть зовні незворушна маска
супокою – не так гримаси долі
або судоми мускулів лиця,
як дар і примха світла.
Тільки ці
дві речі – тінь і світло – з нас і творять
людей.
Не згодні?
Що ж, поставте дослід:
гасіть свічки, позапинайте вікна.
Чим у пітьмі суцільній будуть лиця?

III
Та люди думають инакше. Люди
гадають, що удатні самотужки
на вчинок, на кохання, на обман,
або пророцтва навіть.
Менше з тим,
вони лиш користаються зі світла
і часто схильні зловживати ним,
як річчю, що придбали за безцінь.
Одні це світло застують другим.
А другі просто уникають світла.
А треті залюбки затьмарять світ
парсуною своєю – й так буває.
А для когось воно зненацька гасне.

IV
І щойно воно гасне для того,
кого кохали, а для нас не гасне,
і ти у змозі бачити хіба
отих, кого і бачити не хочеш
(зосібна і передусім – себе),
тоді ти погляд звернеш свій на те,
що досі виглядало тлом хіба-що
портретів і полотен
– до землі...

Трагедія завершена. Актор
іде собі. Але лишилась сцена
– на ній життя лише розпочалося.

Що ж, у подяку долі зобрази
зі усією пристрастю цю сцену.

Ти закінчив свій монолог. Вона ж
переживе твої слова, твій голос
і грім аплодисментів, і мовчанку,
яка, зазвичай, чутна краще після
аплодисментів. Зрештою, – тебе,
що також пережив це все.

V
Еге ж,
ти знав про це раніше.
І така ось
є стежка до пітьми.
Та чи доконче
жахний цей морок? Позаяк пітьма
– це давня форма застороги світла
від зайвих трат, инакша форма сну,
подоба передишки.
А художник –
художник має бачити крізь морок.

Що ж, він і бачить. Риси лиць.
Шматок піткань якийсь. Краї підводи.
Потилицю чиюсь. Дерева. Глек.
Усе це – ніби сновидіння світла,
що тимчасово спить глибоким сном.

Аби колись прокинутись зненацька.


***


Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі

Якову Гордіну

Пак, не в торгових справах взагалі,
лишаючи в чужих кутах кулі
своїх жалів,
ні світ-зоря, впритул,
з гірко́тою у роті, на тверду
поверхню я ступив в чужім порту.

Була зима.
Зернистий сніг сік щоку, а земля
чорніла, білих зерен буцім для.
Ревун хрипів щосили навсібіч.
Іще в парадних ціпеніла ніч.
Я рушив пріч.

О, ці земні міста в досвітній час!
Готелі вимерлі. Недвижність чаш,
пітьма в очах
сліпих богинь.
Крізь вас не гріх проникнути нагим,
докіль державний не почнеться гімн.

Густий туман
гортав квартали, як читач – роман.
В тяжкій облозі крижаній Лиман,
що той язик материка, взнаки
сірів; вгорі – півплями, півмазки,
пливли хмарки.

По сходах зо добрячий хмарчос
завдовжки, наче той матрос
чи той мальпост,
вверх, деручи
поруччя нігтем, скули срібнячи
як фіш лускою сліз, я волочивсь.

Один як перст,
як в ступі просторіні вкляклий пест,
апостол зміни місць – казав поет
вітчизні спину і лице тому,
в чию не випадало бахрому
гайнуть йому.

Зі чавуна
він був відлитий, буцім пахана
над рухом голос віщував: "Хана
пересуванню!", а з того кінця
землі подтакнув подзвін бубенця
шматком свинця.

Податлива іззовні даль,
заточена в чітку горизонталь,
вві млі синіла, оголивши сталь.
І я відчув, як чоботи – жорства,
на вишкіл маршовий "раз-два",
протест єства.

Авжеж, і скронь
його торкав, і вилиць аквілон,
теж радше спозаранку, і резон
чкурнути геть – читався по губах;
він також відчував, що справи – швах
на шальках ваг.

І він, авжеж,
чекав на те, чого ти ждеш
від долі: волі. Простору без меж,
як хвилі, котрі бог безкраїх нив
ховав від нас ревниво; втім, змінив
на милість гнів.

Грек на фелюці прямував в Пірей
без вантажу. І упирі з трієр
вивалювались зі страмних дверей,
як чорний пар,
на стоптаний здовж-поперек бульвар.
І я там був, і я там в сніг блював.

О, виднокруг,
де сердце зазвичай скидало в’юк,
цей інструмент держави, відки звук
в світобудові – геж, не сорок сороків,
тривалістю у череду віків,
а брязк цепів.

І світ відлив
це брязкання в того, хто не відплив,
того, чиї зронили кілька слів –
"Стихіє вільна, прощавай…" – уста
тюрмі широт, де кануло життя
без вороття.

Катма у нашій мові узнаки
відмов собі й від себе, як рядки
тужливі мимохіть, щоб від руки
копіюватись вік. Так набігає на
пляж в Ланжероні хвиля, і вона
їх плин сповня.




----------------------------------

Ото лізе павук по сходах,
от уже і десятий поверх,
а у жінки високий каблук:
стук та стук.

Закидає павук петлицю
на жіночу пухку спідницю,
а у неї високий каблук:
стук та стук.

Шерстяна і гаряча пустеля,
крок за кроком – все ближче стеля,
невідомий і тихий звук,
стук - не стук…

Неосяжних одінь простори,
перед оком безстидника гори,
десь з-під низу карбується "стук" –
то каблук.

Запашіли захекано груди,
ой, щось буде, мабуть, щось буде,
а у жінки усе каблук
стука: стук!

Павутинка стежину прошила
аж до шиї, уже до шиї;
не стомився іще каблук:
стук та стук.

Під ногами легенький хруст –
то підлазить павук до вуст,
ой, до чого ж високий каблук:
стук і стук!

Вп’явсь павук у жіночі губи
і цілує її й голубить,
захитався ото каблук:
стук-стук-стук…

Задивився павук у око –
ой, до чого ж натура глибока,
сексуально скрипить каблук:
ситиук…

Чхнула жінка від лоскоту в носі,
ой, чого б їй не бути босій, –
не підпав би павук під каблук:
стук-пристук!!!

– Тук-тук-тук?
Що ж ти, жінко! коханню каюк?!
Ет! Загинув такий павук!
Краще б ти поламала каблук!..

тік-так-тук…

1 лютого 1992 р., Київ

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти - згубне, ти пекельне
полум'я.

Солодкий трунок
пестить болем
серця рану,
Твоєю бути - захлинутись болем
вщерть,
Ти створений з холодного
туману,
Розтанеш вранці,
наче райська смерть.

Беззахисна з тобою,
злий спокусник,
Твої обійми - щастя без кінця,
Себе я забуваю,
пам'ять - пустка,
Ледь п'яна посмішка
не сходить із лиця.

Лід з полум'ям у суміші
пекельній,
Біль з насолодою
мій розум,
душу
п'є,
В душі міцніє
краєвид пустельний,
Наднова зірка -
серце то моє.

Моя ти зваба,
ти моя омана,
З тобою загубила
розум я,
Моя спокуса, сила
нездоланна,
Ти згубне, ти пекельне
полум'я!