Стоять у Призов’ї три могили.
Найменша називається Корсак
Найвища з них Бельмак, чи то Горіла,
Та ще середня Синя, чи Токмак.
Я вам легенду хочу розповісти
Про три високі степові гори.
Було то у часи прадавні, звісно,
Якоїсь невідомої пори.
Іще степів у цих краях не було,
Сарматське море хлюпотіло скрізь,
Вітри морськії в усі боки дули
І лиш морськії коники паслись.
А біля моря в ті часи далекі
Жило три брата - ненажери три.
Їм все одно – чи то мороз, чи спека,
Завжди одне: жери, жери, жери.
Зібрались якось усі три докупи
Бельмак, Токмак і менший брат Корсак
По всій окрузі неймовірний тупіт
Зчинили, розігнали всіх зівак.
Зустрілись, сіли, сперечатись стали
Хто все – таки найбільший з ненажер.
Один кричить: «Я їм – мені все мало.
З ‘їв череду – ледь з голоду не вмер!»
Другий собі: «Я снідати сідаю,
Дві череди одразу по щоках,
Ще й озерцем добрячим запиваю
Аби лиш заморити черв‘яка !»
А третій: «Я і море можу випить
Аби було що, власне, запивать!”
Кричать, давай один другого сіпать
І кулаками в черево штовхать.
Вже аж упріли з суперечки тої,
Нарешті старший каже: «Підождіть!
Давайте трохи, браття, заспокоймось,
Бо так нам суперечки не рішить».
Я пропоную влаштувать змагання,
Хто вип’є з моря більше всіх води
Той буде мати «Ненажери» звання.
Ну як, братки, лади?» «Еге ж, лади!»
От першим взявсь Бельмак із моря пити,
Він , як найстарший, право таке мав.
Не став далеко з берега ходити
На мілині хлебтав уже , хлебтав.
Роздувся весь і став такий високий,
Що на братів дивився згори вниз.
Та море все – таки іще глибоке.
«Ні, - каже, - все, вже б і ковток не вліз»
Узявсь Токмак за братом воду пити,
Зайшов у море п’є і п’є, і п‘є,
Але ніяк не може він налити
Те ненаситне черево своє.
Вже перепив далеко свого брата
Роздувся дуже, як гора вже став,
Але ніяк не хоче припиняти,
Щоб менший брат його не перегнав.
Та черево все ж не бездонна бочка.
І бачить він, нарешті, що ніяк
Йому вже не зробити і ковточка.
В знемозі й ліг. Тож менший з них Корсак
Продовжив справу, що брати поча́ли.
А ті таки добряче попили,
Аж море меншим і мілкішим стало
І береги вже ген аж де були.
Тож довелось на південь дибуляти
Аби залізти у морську глибінь
І там уже братів перепивати.
Такий уже був хитруватий він.
Сів у воді і ну її хлебтати,
А потім ліг, щоб влізло трохи ще,
Та не догнав і старшого він брата
Ковток зробив і з нього вже тече.
Дивився Бог на всю оту розвагу
Та дивувався з дурнів отаких,
А далі взяв і усіх трьох одразу
Перетворив з живих на камя‘них.
Від моря ж і третини не лишилось
Отак брати із нього попили,
Розділене до того ж на частини.
Кавказ одну з них - Каспій відділив.
Дві інші – то Азовське й Чорне море
Лишились про цю сторону хребта.
На північ степ простягся неозорий,
Що утворився завдяки братам.
Вони ж зостались кам’яним громаддям
Стирчати вічно серед цих степів.
А дощ і вітер їхні схили згладив,
А час травою – муравой покрив.
Ще Бог велів, аби вода верталась
З бездонних черев в глибочінь морську,
Знов хвилями в безмежжі хвилювалась
Прибоєм пробігалась по піску.
І з гір побігла випита водичка
До моря, звідки випита була.
З могили Корсак така ж сама річка
У море у Азовське потекла.
З гори Бельмак десь Гайчур тихо в’ється
Щоб в Чорне море вилитись Дніпром.
А з Токмака найбільше річок ллється,
Бо був із найненаситнішим нутром.
І Берда, й Конка, і ріка Молочна
З ції гори початок свій беруть.
Течуть і інші, якщо бути точним,
Та води мало у собі несуть.
Стоять в степу на дні колишнім моря
Ті три гори – ті ненажери три.
Ну, звісно, серед гір вони не гори,
Але для степу таки три гори.
Нагадують нам про часи прадавні.
І, наче добре завчений урок,
Давайте й ми цих ненажер згадаєм,
Щоб їх не повторити помилок .

цей манір яким дихаєш
ця римованість голосу тиші
і простору в закутках меж
ці думки які живуть в звивинах
стукіт живий із грудей
погляду хмурена синява
чи то карих задума очей
Ти нічого із нього не виріжеш
своїх недоліких (а, скоріше - плюсів)
не сховаєш і не забереш
це як карма
чи момент із твоєї історії
ти можеш сказати будь-що
але ж думка це буде все та
але що тобі із зміни своєї
Зовнішньої
бо манір яким дихаєш
інші слова на вустах
а римованість голосу
а розмови із тишею
Ти людина ота та ж сама
тільки думка інша у звивинах
І що інше є щось
крадькома
у очах

2020

Дарма десь демонструються дебати,
де декого дають дурним довбати.

2020

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.

Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

Велика криса* не їла рису,
а виключно целофан.
Жила на світі в одній кобіті,
що влізла у сарафан.

Попереду довгі роки вигна́ння
на каторгу у Сибір,
плювати, у ній жевріє останнє:
її хромосомний добір.

Якби ту кобіту до страти пришито,
це б був правовий екстенсив.
Тому у криси крамольні риси –
плакатно-надійний курсив!
____________
* щур

2 грудня 1992 р., Київ

Дай руку, сонце, і іди за мною,
не обертайся на презирство й сміх.
Хто судить всіх – не відчуває болю
і не вмирає кожен день за гріх.

Хай кине камінь той в крилату спину,
хто не злукавив навіть у думках.
Я відколола сонця половину,
аби світило, де страждання, крах.

Де морок й сонця не було улітку,
в зимові, весняні й осінні дні.
Ти спалахни, я не боюсь осліпнуть,
хоч крила обпалю, світи мені.

Зігріюсь вогником, промінням сонця,
і вистачить на всіх твого тепла.
Лиш заясній, щоб наді мною знов ця
розсіялася темряви імла.

Як можна жити, сонечко, без тебе?
Ховати відчай у пітьмі сирій.
У вирвище не провалилась ледве,
шукаючи осяяння надій.

04.07.2020р.

У вишиваних сорочках
Хтось кружля біля ставочка
В хороводі у танку.
По воді пливуть віночки,
Теплі хвилечки хлюпочуть
Та ще й пісеньку дзвінку

Хтось співає так чудово,
Ватра запалала знову -
Сліпне темрява нічна.
І горить вогонь до рання
У Купальську ніч кохання,
Яка доленьки єдна.

2020 р.

***
Що у світі діється...
Зайві ще надіються,
що оклигають живими
із болячками своїми,
поки десь подінуться.

***
Знаємо, що коїться:
пандемія множиться
майже до межі тієї,
поки у фармакопеї
бариші освоються.

***
А у нашій темені
глитаї упевнені.
І хоча надій немає,
майже кожен довіряє
окаянній зелені.

***
Гавкало, кувікало,
здибало, що їхало...
по дорозі у Європу
упіймали гепу й допу,
а були канікули.

***
Бацька кудкудакає,
уряд «перетрахує»...
а у Пуцьки – перемир’я...
у орла линяє пір’я –
бімбою помахує.

***
Пу лякає націю,
Зе – свою парафію,
ну, а Ме і Ко° готує
до нового сабантую
всесоюзну мафію.

***
Ідемо пустелею
за Мойсеєм-Зелею.
Каже Настя, – як удасться...
Та буває, що – на щастя,
бути пустомелею.

07/20

Два яблука дитя тримало,
на вигляд гарних і смачних.
Гостинець де воно дістало,
не відав я і, як на гріх,
звернувся щиро до малого, –
Одне дай яблучко мені.
А той мене оглянув строго
і, очі мружачи ясні,
їх понадку́шував нечу́ло.
Обидва яблука, мерщій!
Ділить не хоче, промайнуло,
хлоп’я смачний добуток свій.

Але хлопа́ка зи́ркнув знову
із-під своїх пухнатих брів
і, починаючи розмову,
зненацька твердо відповів.
– Беріть оце, воно смачніше, –
спокійно вимовив малюк,
а я у цілковитій тиші
відчув сердець шалений стук…
Не поспішайте засудити
по перших проявах чого́сь –
учити можуть навіть діти,
аби жалі́ть не довелось!

Каховське море, хвиля в берег б’є,
Пінявий слід лишає за собою.
Кигичуть чайки десь над головою,
А вранці сонце із води встає,
І враження, немов то, справді, море,
Таке ж безмежне, як і всі моря.
Та відчуттям не варто довірять:
Оманливі чарівні ці простори.
Коли тут ріс, як море, очерет,
Ховаючись розлив Дніпра широкий.
Тут розбігався він у різні боки,
Немов стомився бігти уперед.
І сотні більших-менших островів
Ховались в тих безмежних очеретах.
І таємниць заманливі сюжети
Великий Луг від чужаків таїв.
Колись тут панували козаки.
Томаківку чи Базавлук, гадаю,
Сьогодні кожен українець знає,
Хоча з тих пір пройшли уже віки.
Та крім козацьких січей на Лугу
Жила ще, кажуть, Пам’ять України.
Їй очерети заміняли стіни,
Будило з сну козацькеє: «Пугу!»
Вона про все, що бу́ло пам’ятала
І свято славу нашу берегла.
І ми були доки, вона жила,
Бо за народ із нею себе мали.
Віками нас старалися змінить:
Вбивали, били, голодом морили,
Та з пам’яттю ми зберігали сили
І далі як народ єдиний жить.
Тоді за душу нашу узялись.
Ті, що народ наш прагнули скоротити.
І нашу мову захотіли вбити
І з нею те, чим ми жили колись.
Та знов нічого з того не виходить:
Живе і мова, і душа живе,
Бо пам’ять по Дніпрові пропливе
І заново убите все відродить.
Тоді рішили пам’ять нашу вбить:
Викреслювали, гудили, стирали,
На пам’ять дружно в плавнях полювали,
Та де її в тих заростях зловить!
Вони звідсіль – Вона з другого боку
І лиш луною голосне : «Пугу!»
Нелегко на Великому Лугу
Впіймати щось. Не видно за два кроки.
Палили плавні – хай вона згорить,
Та очерети знову відростали,
І, як раніше, пам’ять зберігали,
Щоб міг народ народом далі жить.
Від тих невдач зібралися охочі
І стали собі думати й гадать,
Як їм ту Пам’ять назавжди сховать,
Аби лиш не мозолила їм очі.
Сиділи довго, радилися все.
Вже ж і вбивали, гнули і палили
Здавалось би: усе як слід робили,
Та так невдало, що їх аж трясе.
І тут хтось думку висловив таку:
- А може ми утопим її в морі?
Затопим усі ці плавневі простори,
Як загородим десь Дніпро-ріку.
І всі ті січі, вся козацька слава,
Якими Пам’ять до цих пір жива,
Підуть під воду. Буде голова
Спокійна. І спокійно будем править.
Сподобалась ця думка. І вони
Мільярди вклали і таки зробили:
Дніпро в Каховці перегородили
При допомозі греблі, як стіни.
Втопили кращі чорноземи світу
І шахти, що вода їх залила.
Така вже злість на Пам’ять в них була,
Що були ладні аби що зробити.
І розлилося море навкруги,
Сховавши слави нашої простори .
«Таки втопили кляту Пам’ять в морі!»-
Раділи з того наші вороги.
Дарма раділи, дивлячись на воду,
Бо Пам’ять залишилась у нас.
Не можна вбити те, що увесь час
Живе у серці цілого народу.
А море що? Сьогодні воно є,
А завтра – хто зна, може і не буде?
Зробили люди і зламають люди
Це нерозумне дітище своє.

От і душа,здається, відцвіла.
Прив*ялив вітер запашні покоси.
І щось у ній по-іншому голосить.
І не рятують ні дощі,ні роси.
Але ж була? А чи ж була?

Стомилася,напевно, і на мить
Затихла. Дивиться , і слухає-чекає,
Коли для неї знову хтось заграє
Чи листопадом,хугою,розмаєм.
І-заболить. Ох! заболить...

"Глибоко у душі"… На скільки це глибоко?
А за красивими словами – пустота…
І не болить душа, коли не бачить око,
Або тяжіння зупиняє небеса.

Колекція гріха лягає у болото,
І доля має пульсувати у імлі,
Міняє дії щирі на омани злото,
Яке дарують люду голі королі.

Якщо чекаємо такого подаяння,
Маніпулюємо душею у пітьмі,
І оминаємо дороги покаяння,
Тому щезаємо туманом у юрмі.

А що там у душі, на скільки це глибоко?
У вимірі буремному чи одиноко
Живе ілюзія?.. Надії течія!

І доля поведе у небеса високо,
Емоція дає енергію потоку,
Коли тікає марнота і суєта.
2020

Хто слова породив,
І що це за диво:
Чому слово "матуся"
Сяє грайливо?

Доброусмішка світла
На обличчі від "тато",
І серденько сміється
Золотистокрилато.

Слово "брат" і "сестра" -
Найясніші у світі:
І дитинства всміхаються
Сонячні миті.

А солодке та стишенне
Слово "коханний" -
Веселкове барвистя,
Різноцвіття жадане.

Оберемок проміння
Пригорну до душі:
Слово ніжне "синочок"
Світлом лльється в тиші.

Хто й коли, невідомо,
Утворив ці слова,
Але сила у них
Надзвичайна, жива.

Ясне "дякую" птахою
В небо здійметься,
І почує сердечко
Як Всесвіт озветься....

(Світлані Кас'яненко)

Ця жіночка на більше заслуговує ¬–
усмішка сонячна і очі чудотворні.
По-віденськи з вершками чорну каву п’є
і ходить у пуантах на краю безодні.

Пряде із кужеля лавандорунні сни,
і дістає з криниці сивини тумани.
Летить голубкою у вогнище війни,
щоб піснею забинтувати серця рани.

У затишній домівці кактуси ростуть,
гортензії, клематиси і орхідеї.
В письмовім зошиті – безсоння каламуть,
згорьованих катренів ямби і хореї.

Усе життя на пожовтілих сторінках –
загублені світи, осанна і наруга.
Її душа росиста на семи замках,
не впустить – обпіклась, ні ворога, ні друга.


02.07.2020р.

Співать вже перестали солов"ї,
Лише зозулине ку-ку ще чути.
І то недовго залишилось їй
Літа всім рахувати в свята й будні.

Бо до зеніту літо наближа
Свій хід, Петрові батоги розквітли
І достигають пшениці й жита
Та радують усіх зерном дорідним.

2020 р.

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила,
бо й ти вигадував приходити щоночі.

Як вабить ніч – так день пересторога,
але хіба даремним є терпіння,
коли в екстазі тратяться пороги
в походах до найвищого склепіння.

Ти щедрий, поки тьма, де я примара.
Ось день, і знов переді мною – скнара.

23 липня 1995 р., Київ

Течуть роки, немов Дніпро-ріка,
За осінню - зима, весна, питання...
Це літо, наче мавка молода -
Таке ж гаряче і,, мабуть, останнє.

Вдихнув і задихнувся від краси,
Забув про сон, душевний спокій, вірші.
Лечу крізь легіт в піднебесну синь
Обарвлювати хмари в чисту ніжність.

В неволі як же довго я мовчав,
Нарешті з пекла вигнали до раю.
Осипалась задавнена печаль
Зернятками дощу у буйнотрав'я.

Станцюй зі мною, вітре, вальс! Анум!
Сьогодні. раз на сотню літ, нічий я!
Роблю що хочу! Бешкети чиню,
Зсадивши з крил на землю надвечір'я.

Карміном замальовую блават,
Лик сонця темним овидом замурзав.
За це дарунок - квітка польова,
Яку мені подарувала муза.

01.07.2020р.

І
Їм юшку і плюю на щі,
копаю ямище глибоке...
ачей, на мене у кущі
чатує лихо косооке.
Чи то Яга, чи то Кощій –
не мають спокою народи,
то пограбує лиходій,
а то – опричники-уроди.
Де не посій, воно зійде
та ще й порадує макаку,
на ум якої не спаде,
що несумісні ми ніде
і годі вірити у казку,
яку розказує пуйло...
І не заціпить цій патяці,
що України не було,
коли історії на зло
були ахейці і данайці*.
Що не вони улус орди,
раби у Катерини-суки,
що палець в рота не клади –
по лікоть одрубає руку.
Що то не ми ішли на ви,
а на Батия – печеніги,
що Кожум'яка із Москви
чіпляв Гориничу чепіги.
..........................................
Ми – барани, вони орли...
Вони вовки, а ми, осли,
шукаємо тієї голки
або козачої стріли,
якою упокоять Вовку.

ІІ]
А наші... палії й носи..
одні угодники цареві,
шути, паяци, вірні пси
зелені й де-не-де рожеві...
О, де ти, Господи, єси,
Якого розп’яли на древі?

ІІІ
Чекаю, дами і месьє,
на українське житіє
і на нові закони мови,
які на голову здорову
не налізають, поки є
немайдануті разумкови
і наймити опезеже...
і язикаті яничари...
а я гадаю, – та невже
їх не візьме за фаберже
і не скарає Божа кара?

07/20

І
Звикаємо до сарани
в саду-городі та етері,
у бувшому есересері.

А от на палубі війни
перемагають гризуни –
щурі-сусіди на галері.

Немає спасу від мурах...,
мишей..., а іноді від білок,
а в інтернеті ...від мобілок.

Ну й дожились! Який це жах,
коли у тебе їде дах,
що народився в понеділок.

Паразитує цар комах
і закликає, – нумо браття,
додаймо хмизу у багаття!

Які ми файні на словах
піїти і куми у татя,
аби горіло все у прах.

ІІ
У храмі і дереворити
не мироточать, поки дяк
не помічає тих ознак.

Але до чого тут піїти,
яким би до лиця – світити,
а не сіяти як мідяк?

Ну, а кому будують нари?
Ну, а чому як чорні хмари
зі сходу сунеться орда?

Не миротворці їм до пари,
а печеніги, то хазари –
усім однакова біда.

ІІІ
Минає літ печальних повість,
а не міняється народ
і не гризе нікого совість,
що не стирається тавро,
що витрачається даремно
жива енергія душі
і домінує лихо темне
на території чужій,
що завойовані татари,
що вишиванки, й шаровари,
і синьо-жовті прапори
ще палять наші вороги,
а невмирущий пролетарій
ще виглядає із нори,
аби вернутись до кошари
і винищити у пожарі
колиску націй до ноги.

01.07.20

Останні їхні погляди на світ,
На день серпневий, сонечко і друзів…
Минуло стільки непривітних літ,
Які тримають всіх нас у напрузі.

І моляться услід їх матері,
Батьки схиляють голови донизу.
Сини не прийдуть вранці, на зорі,
Коли світанок ще не сушить ризу.

Не прийдуть і вечірньої пори,
Де стомлені батьки ідуть до хати.
Дощем заплачуть тихі явори,
Бо знають, що загинули солдати.

Під Іловайськом спалені ущент,
Лежать прикриті лише соняхами…
У хаті пахне звареним борщем,
І серце б’ється злякано у мами…

Лежать сини, що вчора всі жили,
Не розпізнати, ніби невідомі.
Від бетееру пригорща золи,
І не потрібна вже нікому поміч…

На цій світлині хлопці всі живі,
Всі молоді і люблять Україну.
Але сміливій молодій братві
У долі є - боротись до загину…

Серпневий день. У яблуках сади,
І косяться вже на лугах отави.
У хаті горе скупчило сліди…
Під Іловайськом відростають трави.
01.07.20

Ми вже другий десяток розміняли,
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.

Годують гімни гімнотворця-гімняра,
гімно годує гімновоза-гімняра.

2020

Усе минає… І відпустка теж
Розтанула, як блискітки у піні, –
З’явилася і зникла, мов кортеж,
Виблискуючих спинами дельфінів.
Ну, ось і все – зоріють небеса,
Освітлюючи сяйвом темні води, –
Розлуки смуток душу пронизав
І гіркотою обволік зісподу.
Скінчилася… Минулася… Пройшла
По хвилях і пісочку мимоволі, –
Про море згадка подихом тепла
Невдовзі товщу пам’яті проколе…
30.06.20

Скрегіт у воріт парадних,
Наче навмання,
Вдерся в них Ковбой,
нахабно
він жене Коня!

"Гей, Ковбой! В лиху годину!
Ти що, "з конопель"?
Чом пригнав свою скотину
Прямо у готель!?" --

"Пробачайте на "візиті",
Вада є у нас:
Кінь морську хворобу
в ліфті
Ловить раз по раз!"

Той день сміявся голосом твоїм,
Яснів твоєю усмішкою, друже.
Коли з небес озвався звучний грім,
На дощик ми дивилися байдуже.

Світило сонце із твоїх очей,
А мокре листя стиха шелестіло –
На відстані душі твоє плече
І розпашіле від кохання тіло.

Всі голоси з’єдналися у твій
Привітний баритон, один у світі.
Від щастя сльози радості з-під вій...
Той спогад крізь роки мені ще світить.

Болить ріка і заболіло небо,
Дощами з хмар течуть мої жалі.
То, може, по життю мені так треба
Злетіти вгору, впасти до землі.

Загоївши свої синці і рани,
Від сліз у зморшках залишити сіль,
Тужити за минулим і коханим,
Та в небесах нечутний крик і біль.

Тепер без нього повернулось боком
Моє життя від завданих образ.
І з кожним днем і з кожним старшим роком
Густішають рядки солоних фраз.

Взяв у длані істини батіг
Та вперіщив дурня (буде вава):
Жінку ображати - смертний гріх!
Ну, а чоловіка - Божа справа.

Хай жона, пиляє і товче,
А захоче - лізе у кишені.
Як мужик з титанів (не з нікчем!) -
Стерпить все й у шлюбі, і в геєні.

Хай сідлає коника щодня
Та за віжки смикає щосили.
Дай себе їй випити до дна,
Сил не стане - то лягай в могилу.

Це у церкві кажуть "Алілуй!"
Після служби. Жінці в ліжку - інше.
Ти цілуй, цілуй її, цілуй,
Заціловуй праведне та грішне.

Жінка в мене не така як всі,
Гризонула - серце збилось з пульсу.
Ой, кохана! Й за м'яке вкуси!
Як же я люблю такі укуси!

01.07.2020 р.

ще трохи – і пройде мільйонна похмура вівця
котроїсь там ночі що б’ється мов тиші піала –
на слізки чи дрізки
………………………………не ловиться сон на живця
годинник – це сом що з руки напуває тантала

сухим шарудінням секунд
……………………………тихо двері риплять
міфічні невдахи заходять неквапом по троє –
писати літопис на кружці прогірклих порад
і вчити співати самому знімотненим хором

квартирне лахміття тріпоче як знята вуаль
з оман чи мани…
…………………закусити? – а манни – ні крихти…
і місяць у небі стирчить мов отруєна гла
кощієва смерть
…………………острівець у ріці геракліта

ріка пліснявіє
………………і хліб вимирає
…………………………………і дім
і тільки дими по-циганськи блукають у міфі
про спокій
…………..про спрагу
………………………… про втечу
………………………………………та як не крути –
повернешся в тіні холодним старанним сізіфом

в кімнату-наперсток
……………………… у клітку
…………………………………на шабаш примар
оман і покут
……………до речей що уклякли сичами
… тут протяг у вену цілує безсмертний комар
і вівці рахують людьми зголодніле мовчання

безсоння й байдужість
……………………………а відлік стоїть на нулі…
і краплі каяли поразок дрібочуть із кранів…
і ниже на нитку подряпинки-ранки малі
і ранки самотні – в намисто – царівна морана

і – ніч насуває (котра ж то?...)
……………………………………й на рипи дверей
(яких ти не чуєш) порожні поцвілі піали –
гіркої хліб-солі й безсоння – морана бере
і йде зустрічати – кощія сізіфа тантала

і хто ще в тобі на гостині троїстій жиє
і п’є мертву воду і вівці рахує наосліп
і слухає як темна тиша беззубо жує
солоний сухарик-смертєпис міфопис літопис



2020

Висить у небі зірка пелехата,
А все навкруг закуталось в туман.
Дивлюсь на місце, де стояла хата,
І рветься серце з невигойних ран.

Нема нічого від мого обійстя,
Все розібрали, просто розтягли...
Від батьківської хати тільки місце.
Посеред двору дрібочка золи -

Від щастя, від біди і від любові,
Від наших сліз, і наших сподівань.
Де мали ми в людській своїй основі –
Порядність, гідність. І цвіла герань

На наших вікнах, що не знали фарби,
Де пес Карон із буди споглядав,
Як ми з сестрою ще не мали скарбу,
Який згубився з часом поміж трав.

Тут ми жили. Малесенька родина,
Де мама ,тато, двійко нас, дітей.
Які любити вчили Україну,
І шанувати рід і всіх людей.

У цім дворі писались перші вірші,
Під вікнами тут півники цвіли.
Жили як всі - не краще і не гірше
В часи поневірянь і кабали.

На цеглі тут варилися варення,
В садку пасинкували злий тютюн.
Усе життя моя вмістила жменя,
І час постав, неначе той брехун,

Що обіцяв щасливу світлу долю…
Метеликом я кинулась в огень.
Спалила крила на чужому полі,
Від спадку маю лиш старих пісень.

І все. Стою тепер на попелищі
Свого життя. Чому свого? Й батьків.
За мною вітер збайдужіло свище,
За мною плач, а може, стогін, спів?

За мною на оцім життєвім полі,
Пооране минуле й майбуття…
Я дякую моїй лиш тільки долі,
Й не потребую сліз і співчуття…
30.06.20

Свічка - Богові, свічка - чортові
(ох і ловко!),
Жінці - посмішку, любці - усмішку
(ох і круто!).
Не дізнається правди вінчана.
лиш обмовка
Твань нещирості світлом істини
скаламутить.

Вірність - милиці, зайві клопоти,
сад забутий.
Зрада - звабниця-перелюбниця,
гріх солодкий,
Можна все мені! Королевич я!
Неосудний.
Покажу себе справжнім "лицарем",
без обгортки.

Крав і крастиму сили й молодість
у весталок.
Покохаю, а завтра викину -
справа звична.
Учорашня ж вчепилась намертво,
не відстала,
Ласки просить, чаклує, Богові
ставить свічі.

Шепотіння: - Сьогодні, милий мій,
ляжеш знизу.
Я й не проти. Розплутав хутко
на блузці бантик.
- Йди до мене в обійми лагідні,
не протився...
Ох! Навіщо кілок осиковий?
Що за жарти!?

01.07.2020 р.

"Любить - не любить, любить - не любить" -
Знову ромашка ворожить.
Сонце всміхається й ніжно голубить
Добірне пшеничне колосся.

Сині волошки і маки червоні,
Немов польові вишиванки.
Міцно тримає в чарівнім полоні
Літо від ранку й до ранку.

2015 р.

Лунає мантра: «Жити буде краще…»,
А шлях уже імлою оповитий.
Її спожити має тіло натще,
Бо оминає цю оману ситий.

Існує радо там, де уже краще
Для нього особисто і родини,
Озвучити уміє підходяще
Пояснення кар’єрної драбини.

Але казати має: «Буде краще!!!»,
Його надія розкошує далі.
Моє життя для нього непутяще,
Бо уникає ницої моралі.

І заливає течія омани,
А «істина» панує ефемерна,
Душа ховає обрис у тумани,
Її дорога долею – химерна.

Якщо і далі говорити: «Буде…»,
Утішаться фантазією люди,
Бо покладалися лише на віру…

Ілюзія перемагає всюди,
Нікого її дія не забуде,
Руйнуючи енергію ефіру.
2020

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали.

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

Усміхавсь отаман: «Хай ще посилає!
Видно, доля у них нещасна такая».

Засміявсь осавул: «Най нагострять шиї.
Бо макітру тоді ніхто не пришиє».

Сотник теж не мовчав: «Хай везе гареми.
Настругаю йому дарунків від мене!»

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки кварти підіймали,
поминали усіх, кого поховали:

«Хай їм пухом земля та царські полушки…
Ще на шаблях у нас не присохла юшка!

Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
щоб завжди в Україні була – Україна!

Краще всі як один вмремо по-отецьки,
ніж почнем, як яничари, мовить по-турецьки.

Поки ми ще живі, наш рід не зів’яне!
Вип’єм, браття, -таки за батька Богдана!»

Струсонулась гора, м’ята гопаками,
мов Христос до Дніпра діставав руками.

А за тим на ставах вороних купали.
І ще довго луна грала над степами.

Реготала вся Січ над отим султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали…

26 листопада 1989 р., Київ

Я вдячна ,Господи ,Тобі за хліб,
Я вдячна ,Господи,Тобі за сіль.
Я дякую ,що бачу білий світ,
За перемогу дивну на хресті.

Приспів:Подяку і хвалу Тобі,Христе,несу завжди.
Подяка і хвала!Зітреш мої всі сльози Ти.
Подяка і хвала!Гріхів темрява щезла вмить.
Подяка і хвала!З Тобою ,Боже,легко жить.

Я дякую,що Ти зійшов з небес,
Страждав,помер і в третій день воскрес.
Мене спасла Твоя пречиста кров,
Свята любов,лише свята любов.

Ти щастя ,Господи,один даєш
І на руках Своїх мене несеш.
Ти -шлях і світло мойого життя,
Мене веди ,бо я ж Твоє дитя.

Вера Кушнир.
.Благодарю Тебя, Господь, за хлеб
Благодарю Тебя, Господь, за соль
Благодарю Тебя, что вижу свет
Благодарю Тебя за подвиг Твой

Благодарение… я приношу Тебе, Христос
Благодарение… Ты обещал: не будет слез
Благодарение… тьма отступила далеко
Благодарение… с Тобою мне всегда легко

2. Благодарю, что Сына в мир послал
Благодарю, что за грехи страдал
Благодарю, что спас в Его крови
Благодарю за дар Святой Любви

3. Благодарю, что счастье мне даешь
Что часто на руках меня несешь
Чтоб не упасть мне на моем пути
Лишь за Собой меня, мой Бог, веди

27.06.2020

Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

Народився, кажуть, я поетом,

Двадцять віршів - мій щоденний план.

Доля ж намастила губи медом,

Від кохання в голові туман.


Прагнуть мавки хтивих перегонів,

Жодна не сказала: "Руки геть!".

От чуття і рвуться, наче коні

На папір, а також в інтернет.

.

У любові став потроху асом,

Тілом - дід, а духом - суперстар.

Любоньки! Від вас немає спасу!

Кожен день, мов знятий із хреста!


Зранку тішив кралю білолицю,

Вдень - чорняву, а іще ж кума...

Хух, втомився! Відніма правицю!

На кохання більше сил нема.


30.06.2020р.

Сидів у сквері чоловік і плакав.
Не з горя, видно…Але краплі сліз
Котилися з очей щоками вниз.
Хотілося спитати його: «Дядьку,
Що трапилося?» Зупинивсь на мить.
А він, мабуть, побачивши питання
В моїх очах, змахнув сльозу останню,
Кивнув, мовляв – сідайте, посидіть.
Я часу, справді, у запасі мав,
Тож підійшов, на лавку опустився,
На нього запитально подивився,
Хоча, нічого вголос не спитав.
Він прочитав питання у очах:
«Чого я плачу, хочеться вам знати?
Не знаю, справді, що вам і сказати.
Хоч знаюся на багатьох речах.
Іноді доля дістає – хоч вий,
Але я зуби зціплю та не плачу.
А тут батьківський край уперше бачу
І чую голос український свій...»
Я з вимови уже все зрозумів,
Хоч українська чистою звучала,
Але якісь чужі акценти мала,
Мов чоловік не в школі її вчив,
Не з друзями постійно спілкувався,
Не із людьми звичайно говорив.
Не було звичних суржикових слів,
З якими я іще з дитинства знався.
«Я із дитинства мріяв побувать
В краю, де тато й мама народились.
І моя мрія, накінець, здійснилась,
Хоч перепон прийшлося подолать…
Почув, нарешті, пісні солов’я,
Почув наживо українську пісню
І у грудя́х чомусь зробилось тісно,
Тому, напевно, і заплакав я.
Хоча і ріс на маминих піснях
І вчив з батьками українську мову…
Але, яке то відчуття чудове,
Коли луна навколо, наче в снах».
Я тут згадав, як чув від дідуся
Одну легенду, може, й всім відому.
Я не розповідав її нікому
І думав, що вже геть забулася.
А, бач, отак у пам’яті спливла,
Неначе тільки вчора її слухав,
Здавалося тоді, лише в піввуха.
А пам’ять все до коми зберегла.
- А хочете – легенду розповім
Про нашу пісню гарну, солов’їну?
- Та я ж тому й приїхав в Україну,
Щоб із народом злитися своїм.
Для мене все: легенди чи пісні –
Усе нове, усе таке цікаве…
Ви поспішали? Може у вас справи?
- Гадаєте – затримали?! Та ні.
Тож слухайте. Були часи колись,
Як солов’їв не бу́ло в Україні.
І не лунали їх пісні, як нині.
Вони десь, кажуть, в Індії жили
В саду царя індійського одного.
Любив він дуже слухати їх спів,
Тож у саду багато їх розвів,
Вони усі й гніздилися у нього,
Виводили маленьких діточок,
До співу солов’їного привчали.
І для царя пісні свої співали…
Та, якось стали помічати, що
Занудився володар їх від чогось.
Все рідше став виходити у сад,
Уже, неначе, і пісням не рад,
Мабуть, занадто звик до співу того.
Тож вирішили солов’ї тоді
В чужі краї сусідні полетіти
Аби нових пісень прине́сти звідти,
Щоб їх володар, як раніш, радів.
Літаючи по тих чужих краях,
Пташки пісень незнаних переймали,
А потім, повертаючись, співали.
І знову він кохався у їх піснях.
Але недовго. Знов засумував.
Пісні якісь усе одноманітні.
Чи то вже гарні закінчились в світі?
Та цар у сад ходити перестав.
І солов’ї ще далі подались,
В такі краї, де досі не бували,
Вслухалися, як люди там співали,
Можливо би, нові пісні знайшлись,
Які б змогли царя розвеселити.
Один з таких сміливих шукачів,
Якось аж в Україну залетів.
Втомився, сів на вишні відпочити.
Вже сонечко сховалося з очей,
Управились жінки та й заспівали.
Від тих пісень усе мов оживало.
Такого соловей не чув іще.
Затьохкало аж серденько його,
Забув про втому. До самого світу
Він ті пісні старався повторити,
Щоб, не дай Бог, не пропустить чого.
Літав він від села і до села,
Пісні всі слухав, до зорі виводив.
Вже й час летіти, бо ж чека володар…
А того саме знов нудьга взяла.
Сидить в палаці він біля вікна
Й не знає – чим би душу звеселити.
Вже чув пісні, мабуть, з усього світу,
Мелодії усі напам’ять зна…
І раптом чує – соловей співа
Такої, що аж душу вивертає.
Тужливе і веселе навіває.
Душа від того співу ожива.
І солов’ї в саду замовкли всі,
Вслухаючись разом до того співу.
А він лунав безмежний і красивий
І все, немов, тонуло в тій красі.
Володар вибіг із палацу в сад,
Щоб тут зблизька почути пісні нові.
Велів тому співати знову й знову…
І той співав, повторював стократ.
Всі солов’ї зібрались навесні
Та й подались гуртом до України,
З людської мови щоб на солов’їну
Перекладати наші всі пісні.
А потім з ними в Індію летіть,
Володареві ті пісні співати.
А в Україні стали гніздувати
Та діточок з маленького ростить.
Аби вони з народження могли
Оці пісні найкращі в світі чути.
А як воно інакше може бути,
Бо ж вони кращих в світі не знайшли.

Казати щиру правду - це мій дар,
Для істини відкрию в крані вентиль:
Життя без мусі-пусі - юринда!
Так само, як мистецтво без поетів.

Вони ж такі бувають - о-го-го!
Описувати люблять смерть і муки...
Мовчу. Бо скажуть "дядечко...того",
Хоча насправді я хороший вуйко.

Так ми про що...гриби? Ага, згадав!
Про те, як Ерос вдовольня Венеру.
І в мене жінка ловка, молода,
Намотує на лікоть душу й нерви.

Та це пусте. Прощаю їй усе
За поцілунки звабливо-гарячі.
Вона - панянка! Мадемуазель!
А я - жагучий та ласкавий мачо.

Ця ніченька солодка, як ваніль,
Туманить дух і плоть альковна спека.
І хай щороку, ліпше навесні,
Несе в капусту малюків лелека.

30.06.2020р.

у чорне небо кольору вінілу
у загадку сузір’їв обгорілих
стрибає з капсули мій аватар
із пам’яттю огорнутою тілом

довкіл нема води немає кисню
і обрії не вздовж а прямовисні
та груди аміаком бадьорить
бо пахощі від нього барбарисні

ні ні я знаю як ядуче тхне
уся ця атмосфера для людини
та аватар мій навіть і не чхне
коли над хвилями метану лине

смарагдовим прибоєм в береги
аквамаринові та аміачні
двосонцеве світання навкруги
торкається грайливо і не лячно

маренгові кристальні стрімчаки
навпроти сонць пробуджено іскряться
та пам’яті моєї маяки
свою нічну
не припиняють працю

ця пам’ять страхувальна є петля
аби мій розум з краю не зірвався
бо згадую
скелястий берег я
де з дівчиною вперше цілувався

де й досі схід
буяє мов квазар
де вітер дме не з кондиціонеру
а за мільйон орбіт мій аватар
в цей час вдихає мертву атмосферу

і труїться вогнем чужих світил
я не втручаюсь я не маю права
як пружній помах металевих крил
крізь жорна сонць жбурляє аватара

хай серце ледь пришвидшено пульсує
мене він і не бачить і не чує
коли байдужий наче автомат
я дані їм здобуті архівую

тиск
вектор
склад
частинка складу кожна
по іншому в дослідженнях не можна
бо буде по інакшому Земля
на вивчення галактик неспроможна

чому ж у мозку звивини буянять?
чому я болем кожну з них трою?
і спогади просочуються в пам’ять
от тільки в пам’ять зовсім не мою

бо хоч оперативка і багата
на квантування терабайтних злив
мій аватар не може пам’ятати
як дівчину свою я загубив

як гугли телеграми і фейсбуки
найбільш самітної з усіх планет
я прошерстив вже потім і з розпуки
на цифри розпадався інтернет

та аватар
в моїх блукає ранах
і бачимо одне й те саме ми
і замість формул на усіх екранах
вона уходить хряснувши дверми

я вражено
метляю головою
а аватар звиває крила в жмут
і раптом над планетою чужою
він визначений змінює маршрут

куди тебе несе маріонетко?
адже не є це сьомий небокрай!
а він мовчить
і лиш крижин абетка
свій текст під ним складає у припай

і раптом з чистоти цього паперу
прокреслюється начебто рядок
в поезії сумного фантазера
чужих крилатих постатей разок

викручує себе із виднокраю
намацуючи вітру течію
і от уже оточує ця зграя
мою земну біоконструкцію

від жодного з пернатої навали
не відрізнити моє друге «я» –
конструктори
на п’ять розрахували
яким на цій планеті є життя

вони все виконали за контрактом
щоб в віртуалі вставши на шпагат
інструкціями з першого контакту
бомбардував я біоапарат

це я це я із людства буду першим
який зазнався з розумом чужим!
от тільки аватар від мене верне
й команди не виконуються ним

що ж це таке! агов алярм тривога
гей інженери ляльку зупиніть!
а в ляльки траєкторіях спрожогу
якась істота поряд вже чудить

вони зі зграї
випадають вдвох
і зранюють себе промінням вдвох
і в бурштини двосонцевого ранку
вони вгрузають теж лише удвох

галактику оповиває тиша
коли зникає в бурштині сигнал
лиш я у кріслі наче на узвишші
престолу бога свій гамую шал

втім а для чого
щось там гамувати?
провалена уся програма клята
пустіть мене кажу вам відпустіть!
не треба вам невдаху зупиняти

вистрибую у вечір
місто краю
і подумки я помилку шукаю
і вже кудись по вулицях біжу
й нічого круг себе не помічаю

інопланетно тіні фосфоряться
в неон реклам вгрузаю мов у дим
і з жахом усвідомлюю зненацька
що не керую тілом я своїм

це ж аватар мій мною оперує!
мені на спротив боже сили дай!!!
та в скронях лиш настирливо пульсує –
звертай сюди
вперед
не повертай

не зрозуміти хто тепер прибулець
я просто фішка в осоружній грі
де у координатах темних вулиць
завмерли наче ґрати ліхтарі

і раптом в кресленнях нічної зони
розгублена самотня і сумна
назустріч випливає із неону
жіноча постать
це ж вона…
вона!!!

два погляди
руйнують світу ґрати
де хтось когось запитує в імлі –
інопланетний розум як шукати
коли любов не знайдеш на Землі?

два доторки
від тіл слабких відтяті
на зорі розсипають ніч крихку
а угорі дві постаті крилаті
зникають
на Чумацькому Шляху

2020

Ми є тихо щасливими
І завжди потай кохаємо
Любимо, тепло коли є нам
Та в холод
чому?
забуваємо

Що космос
Це козир душі
Вона продається окремо
Часами
За сіру гривню
Частіше
За синє небо
Чарівна
Я тобі брешу
Насправді
Тільки за тебе

2020

Бач, я - глуха стіна,
В мороці ледве дихаю.
Гасне думок луна
Попід моєю стріхою.

Сіра, як хвіст кота,
Кажуть, була і білою..
Шепчеться лобода
В сутінках із жаливою.

Привид жаский - не глюк,
Онде - живий, не вдаваний.
В друзях - сліпий павук,
Вкрив мене сивим саваном.

Гарно тут? Люкс? Отож.
Сиплеться попіл з комина.
Схочеш померти? Що ж -
Ляж біля мене втомлено.

Тут тебе не знайдУть
Теща, жона, колектори...
Ех, обвалився кут
Й холодно вельми деколи.

29.06.2020 р.

Підпадьомкала перепілочка,
Хвилювалася та й за діточок,
Хоч сховала їх вона в житечку
Й у травах густих теплим літечком.

Але все ж вона та й тривожиться,
Не знайшли б бува її схованку.
Як на місці всі пташеняточка -
Перепілоньці буде радісно.

2020 р.

Магнолій чад повис над морем
І стихнув стомлено прибій, –
А ти, говориш і говориш,
Сліпа від спалахів надій.
Уже в пітьмі пустіє пристань
І берег став безлюдним теж, –
А ти, покірна і вогниста,
Мені забутись не даєш.
Анікогісінько навколо,
Анічогісінько ніде, –
Лиш ти, нестримана і гола,
Ніяк від мене не ідеш.
Палають зорі, ніби свічі,
І тане в мороці тепло, –
Не хочу я, щоб сталось двічі
Те, що, немов у сні, було.
Вгортає все ніч у покрови
Так, що і сліду не знайти
Від неповторної любові,
Яку пізнали я і ти.
Мабуть, тому тут ночі темні
І дуже швидко плине час,
Щоби любились потаємно
І розлучались без образ.
29.06.20

А зоря поки ходить по колу
Як і кожен у тому житті
Народився, згодом — і знову
Залишає нам щось по собі

2020

Земля благословенна України,
Поля безмежні, ріки і ліси.
Вам не знайти більш ні в якій країні
Такої неймовірної краси.
Такого степу більш ніде немає,
Таких немає більш ніде морів.
Лиш у моєму українськім краї,
Який сам Бог, мабуть, благословив.
Ходив я степом, краєм неозорим,
Вдивлявся в чисті води річкові
І думав: звідки понад синім морем
Це все постало. У моїй крові,
Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
Далекий спомин випірнув з глибин
Про час, тепер прихований віками.
Такий далекий, що, напевно він
Уже здається надто неймовірним
Аби про нього згадували ми.
Коли не було ще людей і звіра,
Як не було ще літа і зими.
Жили на світі лиш боги й титани
І все ділили поміж себе світ.
Вважали, що тоді лиш мир настане,
Коли навік пощезне вражий рід.
Богів тоді було, щоправда, трохи,
Титанів же по світу розвелось,
Мов хтось розсипав по землі гороху.
І ось усе титанство піднялось
Аби богів здолати вражу силу.
Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
Боги ж від ляку на Олімп засіли,
Чекають, доки ворог надійде.
Але самі не хочуть воювати.
Вони ж боги́ – не личить їм робить.
Отож, аби самим не працювати,
Їм довелось на поміч запросить
З печер підземних велетнів сторуких.
Потвор таких, що годі і знайти.
Вони Олімп обсіли, наче круки,
Священну гору почали трясти
І видирати камені великі
Та у титанів з висоти жбурлять.
Зригнувся світ від гуркоту і крику.
Одні біжать, другі уже лежать.
А Зевс з вершини блискавки метає
Аби живих безжалісно добить.
Чи довго той двобій тривав, не знаю:
Чи довгий вік, чи то коротку мить?
Та перемога за богами бу́ла,
Вони раділи на своїй горі,
Гуляли, пили, певно та й поснули.
Прокинулися вранці на зорі,
Поглянули й здригнулися від того,
Яким постав світ перед очі їх.
Не ли́шилося цілого нічого.
Титанів рід у битві весь поліг.
Земля навкруг сплюндрована лежала,
Усипано каміннями кругом.
Богів робота нелегка чекала –
Прибрати землю. Та вони того
Робити і не вміли, й не хотіли.
Та й велетні сторукі лиш могли
На руйнування витрачати сили.
На себе ту роботу не взяли.
Та слід сказати, що серед титанів
Були й такі, хто добре розумів,
Що для їх роду битва ця остання,
Тому й пристав на сторону богів.
І серед них був Прометей, той самий,
Який вогонь пізніше людям дав.
Хоча він і лишився між богами,
Але, оскільки добру душу мав,
Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
Знов заселити, вже тепер людьми,
Надумав трохи їм життя покращить
Аби не довелося їм самим
Оте каміння без кінця тягати.
Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
Став від каміння землю прибирати,
А там такенне, що й на сотні тонн.
І день, і ніч працює без спочину:
Збира, несе, на купи уклада
Аби лишилась вільною рівнина
І від безладдя не було й сліда.
Нелегко було йому працювати,
Але роботу видно й до цих пір:
Бо із каміння виросли Карпати
Та ще круті відроги Кримських гір.
А поміж ними вільний степ без краю,
Поля безмежні, ріки і ліси.
І я країни іншої не знаю,
І я не хочу іншої краси.
А Прометей? Ми долю його знаєм.
Він крім землі вогонь ще людям дав,
Бо бачив, як нещасний люд страждає,
За що в немилість Зевсові попав.
Десь на Кавказі (греки так казали)
Але насправді, то було в Криму,
До скелі Прометея прикували
І прилітав орел аби йому
Печінку пазурами видирати,
Довбати дзьобом плоть живу його.
Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
Мені дається, злився він того,
Що людям край дістався значно кращий,
Аніж Олімп холодний у богів.
І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
На Прометея виливав свій гнів.

В тихім небі яснім дивина догоря,
Чарівлива така, величава
Неймовірно зваблива вечірня зоря,
Як вулкану ласкавого лава.

І поволі блідішає вже небокрай,
Тільки барва густа голубіє.
Так прекрасно утомлений день помира,
Ніби смерть – це була його мрія.

Я би смерті хотів у житті найпізніш,
Хай обірветься нить-волоконце.
І найкращий останній напишеться вірш,
Вгорне лава ласкавого сонця.

28 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ворог підлий нічку горобину
Влаштував поміж святих могил.
Крізь прокльони і "Ганьба!" у спину
В парадиз свої несу гріхи.

В світі світла й сонця вию вовком,
Плачу від безсилля і злоби.
Бог просив: "За око - вирви око!
А за вбвство - родича убий!".

Не послухав. Мабуть твердолобий...
Як в полон потрапив отаман -
Не прирізав москаля в окопі:
Приро - змилостивився дарма.

Уночі втікач ножа у спину
Устромив, порвавши ланцюги.
В результаті - маю домовину
І живих-здорових ворогів.

Уночі буває тихо-тихо,
Огортають сни важкі рови...
Я помер. Та це іще не лихо,
Побратими також неживі.

Дух журбою сповнений по вінця,
Піп за душу молиться мою..
Грішникам в раю немає місця,
То скажіть - пощо я у раю?

29.06.2020 р.

Постав багатокрапку –
і замовч…
навіки чи на мить,
для думки чи мовчання,
спочатку чи в кінці,
на правду чи на дощ,
заради них
чи їхнього змирання,..
чи просто так,
чи, може, не спроста,..
для себе чи для всіх,
або вже ні для кого,..
стосовно перших сліз
чи проти всяких сліз,
за сміх
у різних стилях виконання…
Постав без зайвих ком,
чи крапок і тире,
без знаків оклику
чи, пак, питання…
Прояснюючи суть,
багатокра… не вмре,
а утвердивши, –
вимовить останнє…

3 травня 1989 р., Богдани́

Розпашіле, неозоре,
Гомінливе, наче хміль, –
Блискотить манливо море
Гребінцями синіх хвиль.
Тож за мить, собі на втіху,
А не ради сталих мод,
Як прудке хлопча, з розбігу,
Упірну я в товщу вод.
Чи радітиму припливу,
Чи відлив посіє страх,
Наближаючи жадливо
До таких же бідолах?
І плавбі не буде краю,
Попри втому і мандраж, –
Здрастуй, море!.. – Упірнаю
Так далеко, що аж-аж…
28.06.20

Сенс у кожній конституції
сакральний,
Наче серця ритми -
видих, вдих...
Лагодили землі
боги стародавні
Для дітей улюблених
своїх.

Із народом в злагоді
природа,
Хай же не образиться
вона,
Між Землею з Небом
є угода
І повік віків
вона одна!

Між людей нехай
пребуде згода,
До минулого не буде
вороття,
У громаді внутрішня
угода -
Запорука щастя,
майбуття!