НА ГОЙДАЛЦІ СВІТИЛ

На гойдалці світил різдви́ться неземне,
Природа бавиться і час на плин встеляє.
Крізь млу світанок ще навпомацки іде
Та вже з-за пазухи жмут променів виймає
Аби розсяяти прозріння. В ранок зацвіте
Ніч крадькома розлого. Темінь в дні сховає
Засліплену пітьму. Хай сонце попряде
Свій килим візерунковий. Позарозма́є
У барворай зацьомкано колі́щатко руде
Й закотиться за виднокраєм-плаєм
Під колискову місячну. Зітхне світ і засне.
І тільки ніч чаклунством спеленає
В обіймах таємничої сумирності усе
Й знов ворожитиме, росу з зорь познімає
В намисто травоквіту. В пе́рвіснім есе
Казкує скрізь Любов. Гра вічності триває.

Павло Гай-Нижник
19 лютого 2021 р.

Розчахнутий здавен,
Але міцний на згин, –
Похитується клен
І підпирає тин.
Чи, може, навпаки,
Й такі снують думки, –
Не впав ще навзнаки
Клен тину завдяки?
Доведене життям
Поширюю кругом –
Надійне опертя
На користь йде обом.
19.02.21

Залиши ти лелеку у спокої.
Не скуби ти душі, бо, тобі
не дістати, літає високо він,
полюбив небеса голубі.

Птах шугає над брудом, суєтністю.
Розрізає крилом небозвід.
Поміж твердю земною і вічністю
спрямувавши зіниці на схід.

Скільки раз в нього цілились недруги,
руйнували гніздо вороги.
Чорногуз поривався до райдуги,
все прекрасне йому до снаги.

Від тривог його серце розчахнуто,
хоч несе радість в кожну сім'ю.
Не чіпай бо, лелека той запросто
може вбити ядучу змію.

18.02.2021р.

Я перенесу перстень з руки на руку.
Зі своєї руки на руку свою.
Не зумів перенести так само розлуку.
Ой, тепер без любові у золоті п’ю.

Ой, у золоті п’ю.
Ой, у золоті золотому.
Зі своєї руки на руку твою
не буде потому…

12 травня 1994 р., Київ

Орпеджіо оголене строки…
Зимовий лист лютневого пейзажу
А за столом зажурені роки
Заходьте, не соромтеся, розважу…
Не голосом, прийдешності, своїм
І не з листа співатиму я оди…
Куди мені до вас, ви - солов’ї
Я ж лише гріх… видовище природи
Усядьтеся нарешті, помовчіть!
Хай крізь вікно овіє вітром запуст…
О як мені донести, не вночі —
На ранок розбігатимось по трапу…
18.02.2021.

Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

Відрились з рипом двері в курені,
Знадвору лютим холодом війнуло.
Вогонь у каганці ледь не задуло,
Він задимів і тіні по стіні
Пробіглися від подиху отого.
В курінь заскочив молодий козак
Закутаний у сірий кобеняк.
- Я ще морозу і не знав такого!
Щось розходилась матінка-зима,
Боюся, щоби ніс не відморозив!
А сам рукою витирає сльози
І кобеняка свого не зніма,
Хоча доволі тепло в курені,
Бо ж груба аж пашить розчервоніла.
Всі козаки, хто з ділом, хто без діла
Сидять, чомусь зажурені, сумні.
Озвався сивий, наче лунь, козак:
- Ще молодий ти, іще зим не бачив!
Легенький морозець довів до плачу!
Прожив би стільки – не казав би так.
В п’ятдесят п’ятім – то була зима.
Якби ти був тоді на Дрижиполі,
То нині би не жа́лівся на долю.
Та ж молодий, рівняти з чим нема!
- А що за Дрижиполе? Розкажіть!
А то усі говорять – Дрижиполе,
Я ж достеменно і не чув ніколи…
Старий козак задумався на мить,
Поглянув на своїх товаришів,
Яким також послухати схотілось,
Бо всі так зацікавлено дивились,
Потилицю почухав і повів:
- У п’ятдесят четвертому якраз
Із осені ще напосілись ляхи,
Прийшли на поміч слуги їм Аллаха,
Що татарвою люди звуть у нас.
Потоцький клятий і Менглі-Гірей,
Тоді іще сопливий син Іслама,
Стоптали всю Брацлавщину полками
І ота сила усе далі пре.
Зима і та не зупинила їх.
Хоча раніше по хатах сиділи,
Заледве білі мухи налетіли.
А тут і січень сани вже запріг,
А ляхи з татарвою пруть і пруть.
Нарешті і до Умані дістались.
Там Богуна козаки окопались
В надії, що на поміч їм прийдуть.
Богдан сидів же в Білій увесь час
Та слав листи цареві із проханням,
Щоб той військову поміч слав негайно,
Бо власних сил було замало в нас.
Нарешті в січні вибрались -таки.
Зима ж у тому році лютувала,
Сніги мела, морозами скувала
Річки й озера. Шлях був нелегкий.
Богдан з собою козаків узяв
Десь тисяч тридцять. Ще ішов із нами
Боярин Шеремета з москалями,
Десь із десяток тисяч, мабуть, мав.
Гармат з півсотні з Білої взяли.
Як для зими – то військо чималеньке.
Нам би дістатись Умані швиденько.
Коли до неї ляхи підійшли,
То вдаримо на них із двох боків.
А, коли ні, то Богуна візьмемо
І проти війська вражого підемо.
Були в Богдана плани ось такі.
Ішли похідним табором, вози
З обох боків підходи боронили.
Бо ж десь ордою татарва бродила
Чи Камамбета, чи Карач-мурзи.
Йшли насторожі, хоч не вірили,
Що хтось дурний надума воювати.
Сидять, напевно, ляхи десь по хатах
І ми б, напевно, у теплі були,
Коли б не воля самого Богдана.
Хто ж здумає ослухатись його?
Пустельний шлях і тільки сніг кругом,
Який ми усі топчемо старанно.
Десь попереду Пушкаря загін
На ворога постійно виглядає,
Все військо вчасно попередить має,
Якщо побачить небезпеку він.
Тож ми спокійно по шляху ішли
За Пушкарем й за нашими возами.
Бурульки аж дзвеніли під вусами.
Ми їх збивали, а вони росли.
Не знали ми, на жаль, іще тоді,
Що татарва вже Пушкаря здолала
І в замочок Охматівський загнала,
Де він, з-за стін стріляючи, сидів,
Та попередить нас не було змоги.
З усіх сторін обсіла татарва.
Весь час кружляла та стіна жива,
Всі перекривши і стежки, й дороги.
А ляхи, добре знаючи шляхи,
Полишили під Уманню залогу
Й, за ніч здолавши нелегку дорогу,
У сподіванні намірів лихих,
Уже свої націлили гармати
На шлях, яким спокійно ми ішли.
Та ми того ще знати не могли
І сподівались, що часу багато
У нас іще до Умані. Богдан
Спокійно їхав в санях перед військом.
А смерть вже чатувала зовсім близько,
У неї був на цей день власний план.
Шлях пролягав долиною ріки,
Здається, Багви, що блищала льодом,
Здіймалась хмара пару над походом,
Адже мороз добрячий був-таки.
І враз, мов перешкода на путі
Непереборна перед військом стала.
Ще задні на передніх напирали,
Не знаючи, що бачили вже ті.
А попереду у ранковій млі
Виднілось військо ладне вже до бою,
Весь виднокрай займаючи собою
І білих піднімаючи орлів.
І у ту ж мить гармати заревли,
Змітаючи передні наші лави.
Накинулися ляхи зліва й справа,
Поки ми ще розгублені були.
Ввірвалися у табір між возів
І стали нашим голови рубати
Та шлях собі кривавий прокладати,
Поки Богдан оговтатись не вспів.
Дісталося найперше москалям,
Вони, здавалось, й опір не чинили,
Їх ляхи, наче косами косили
І трупом укривалася земля.
А наші звичні, хто уже як міг:
Хто за сокиру, хто голоблю в руки.
Козацька пригодилася наука.
І, поки лях крізь москалів пробіг,
Його з возів зустріли козаки,
Нехай і не мушкетним дружним боєм,
Бо ж розберися з колотнечі тої,
Де свій, де ні… Та ляхів лет стрімкий
Став гальмувати, як з обох боків
На них важкі посипались удари.
І шабельками їм махати марно,
Голобля вмить ламала й не такі.
А заодно і голови отих,
Хто козака убити намагався.
Тут кожен за життя своє змагався:
Хто лишиться живий – той переміг.
Не витримали ляхи, подались.
А ми тоді взялись вози здвигати,
Аби козацький табір влаштувати.
Не встигли…Бо татари понеслись,
А слідом ляхи… І так цілий день.
Ми відбивались, табір городили,
Самі в атаку проти них ходили,
Та крові більше пролили, лишень.
Й на мить гарматний гуркіт не стихав.
Під тим вогнем ішли в атаку ляхи,
Здавалося, вони не мають страху
І вал із тіл навколо виростав.
Лежали, вже замирені навік
Татари, ляхи, наші з москалями.
Укрили білий сніг криваві плями.
А смерть лиш тільки починала лік.
З-за того валу відбивались ми
Від ляхів, що до ночі колотились.
Надвечір вже і німці накотились,
Але, піймавши злу картеч грудьми,
Якою ми їх чемненько зустріли,
Таким же робом подались назад.
Потоцький уже, мабуть, був не рад,
Що вони шлях Богдану заступили.
Настала, врешті, довгождана ніч
І гуркіт бою скоро став стихати.
Ми стали рахувати свої втрати.
А ляхи, мабуть, свої, звісна річ.
Гадали ми, що день тяжкий минув,
Що вистояли – далі легше буде.
Возами обгородимось зусюди,
Ще вищу трупом зведемо стіну
Із клятих зайд. Та в лютій колотнечі,
Якось забулось, що навкруг зима,
Що нам вогню розвести чим нема.
В бою усе то прозаїчні речі.
Та, коли стихло поле бойове,
Почав мороз потроху діставати.
А в полі де від нього заховатись?
Хто трохи ще ворушиться – живе.
А в кого сил на те уже нема,
Хто зранений чи втомлений від битви,
До ранку уже встиг заледеніти.
І шансу не дала йому зима.
Ніч проминула - ляхи ні гу-гу,
Напевно, зранку усі сили кинуть,
А нам же краще у бою загинуть,
Ніж просто закоцюбнуть на снігу.
Та сонце встало – ляхи не ідуть,
Рішили, мабуть, сил не витрачати,
Зимі на розтерзання нас віддати
Та й голоду – бо ж їжу де добуть?
Ми сподівались бою та дарма,
Сиділи за возами і за валом
Із трупа, що його навкруг наклали,
А лютий холод все сильніш діймав.
Не дочекавшись, кинулись самі,
Аби зігрітись, на ворожі лави.
Хоч розуміли – безнадійна справа.
Хто повернувся, кого сніг замів.
Хоч здихатися татарви вдалось,
Якій набридло в полі замерзати,
Тож розбрелася здобичі шукати.
А з ляхом вже яко́сь розберемось.
Два дні іще стояли ми отак,
Два дні дрижали на тім Дрижиполі,
Не знали, як нам вирватись на волю,
Надії не втрачаючи, однак,
Бо ж в нас – Богдан, він вихід віднайде.
Аби лиш швидше, щоб не задубіли.
На третій день зібрали усі сили
Для того, чого лях від нас не жде.
Чотирирядним табором з возів
Ми рушили по сніговому полю,
Ще вірячи в свою козацьку долю,
Богдан, нарешті, на прорив повів…
Та не туди, де сподівався лях,
Не шляхом відступаючи на Білу,
А вдарили із усієї сили,
Аби до Пушкаря прокласти шлях.
Вчепились ляхи у кривавий сніг,
Уперлися, аби нас не пустити.
Та нам, як не пробитись – то не жити.
Хоча картеч впритул збивала з ніг.
Ми крок за кроком той долали шлях,
Відстрілюючись влучно на всі боки.
Хоч важко нам давалися ті кроки,
Та дорого платив за те і лях.
Хоча вони скажено боронились,
І степ укрився трупом навкруги.
Спинити нас було не до снаги -
Крізь їхні лави ми таки пробились.
Ми, як ведмідь поранений, повзли,
Якого злі собаки обступили
Та рвали всю дорогу його тіло,
Але здолати так і не змогли.
З Охматова Пушкар ударив встріч
І ми,з’єднавши, врешті, наші сили,
До Тетієва шляхом відступили
І там вже стали табором на ніч.
Потоцький, зрозумівши, що йому
Богдана подолати вже не сила,
Полки свої, помітно поріділі,
Відвів на Жашків та і по всьому…
Тому, хто був на тому Дрижиполі,
Під шаблями й від кулі не поліг,
Та холоднечу подолати зміг,
Дарма, напевно, жалітись на долю.
Якщо вже Дрижиполе пережив -
Морозу не боїться ніякого.
Страшнішого не буде вже нічого,
Мабуть, аж до останку його днів.

Ти злякалася втечі своєї,
Як дитя, що чекало на щастя,
І мені надсилаєш есеї.
Це немовби взаємне причастя.

Описати і мріяти – легше,
Ніж побачити справи реальні.
Ти і досі у цвіті черешень
Під гіллями, як у сповідальні.

Я також, ощасливлений, поряд,
Не боюся: дотепністю кинеш.
Ще не знаємо: світ не без горя,
І ніхто нам у цьому не винен.

Що ж то змусило нас поділити
Ніч холодну й розгойданий ранок?
Надягла ти свої оксамити,
Не залишила слів на останок.

Що там нині у серці твоєму?
Де ж ті мрії-надії і зорі?
Ти забула: ми йшли до Едему…
Це я знаю й пишу вже поему.
А вона – вся із наших історій.

Сушкуватому псу щось не спиться,
Бо зуб мудрості випав таки,
Вже волосся він смиче з гузиці -
В голові закінчились думки.

18 лютого 7528 р. (2021)

Нехай тобі іще не сто
і ти не юний, а зелений,
але не може так ніхто
подати шляпу і пальто,
аби явитися джентльменом.

Зарадить лицар у біді,
та не радітиму авансом.
Сміялись люди ще тоді
як рогоносець на суді
іменувався Санчо Панса.

Нехай такі ми не одні
на полі бою біля гаю.
Але сподобалось мені
що мій ідальго на коні
мене очима обіймає.

Нехай я буду Донкіхот,
а ти, звичайно, Дульцінея
і хай провідає народ,
що я не те, що ідіот,
а жертва видумки цієї.

І хай мій двоколісний кінь
не пара нині Росінанту,
зате мені не буде лінь
упасти до твоїх колін
і заспівати серенаду.

Нехай мені не сімдесят,
а ти умієш чепуритись.
Та ми, на заздрість молодят,
не оглядаємось назад
і вік не будемо журитись.

02/21

Про тебе думаю весь час,
моя подруженько вразлива.
Не підберу потрібних фраз,
що обпікають, мов жалива.

Лиш смуток каменем важким,
у невигойних грудях тисне.
Не спопелить образа в дим
душі перлинного намиста.

Між нас не було таїни,
і лабіринтових оказій.
Немає смертної вини,
Голгофи біль ятрить наразі.

І сльози витоком буття
на білому, як сніг папері.
Як відімкнути каяттям
зачинені на клямку двері?

17.02.2021р.

Завдання нагальне снігу:
притрусити хутко лід!
Впорається до обіду!
Сніжним килимом приліг!

Ковзанку закривши «тілом»,
збереже мільйони ніг,
показавши намір ділом.
Вдячні скажуть: допоміг!

Тож візит його доречний.
Довгожданий рятівник!
У напрузі були плечі.
Страх також тихенько зник.

Тільки гарні краєвиди,
заохочуючи зір,
мальовничим білим слідом
нас чарують до сих пір.

16.02.2021 11.45
Свідоцтво про публікацію №121021707206

Краще б тигра тягати вуса
Чи сумирно лежати в гробу.
Я ж пір'їну знічев'я із гузна
У лелеки іззаду скубнув.

Олівцями шкрябоче ледащо,
Авторучкою - лірик-глитай.
Пір'я з місця м'якого - найкращі!
Для поезії - справжній Клондайк!

Я ж - сатирик! Мені не пасують
Канцтовари простяцькі (о так!).
Та...обскуб чорногуза усує -
Голий зад для пташини - біда!

Підморожує синій огузок,
Дме у ріпицю злий вітерець.
За учинок цей свариться муза,
Бо вхопити буслА може грець!

Ех, і справді негарна картина...
Я від розпачу теж у сльозах!
З бороди вириваю жмутину,
Затуляю обскубаний зад.

18.02.2020 р.

Холодні струмені вітрів,
Здолавши схили прибережні, –
То затихали край лугів,
То завивали обережно.
Злітали стрімко догори
І поривалися донизу, –
І не томилися від гри,
І не соромились капризів
У шквал єднатися вночі,
А вдень – кружляти поодинці,
Землі притихлій несучи
Порошу білу, мов гостинця.
18.02.21

Снідають снігом пні –
бути весні…
А мені?
Ні.
Ніде…
Ніде мені…
Як на війні –
дні.
Люди гудуть на дні,
скрізь прапори одні –
жовто-блакитні вогні…
Ніде…
Ніде мені…
Що там у тій далині:
тижні темні й нудні?
тіні німі й сумні?
Ні.
Далебі, що ні –
жлоб на моїм коні!
я не в своїм вікні –
на цілині при свині!
Ніде…
Ніде мені…
Сни – все химери дурні.
Ніби давно я в труні.
А нагорі у багні
снідають снігом пні.
Бути весні – уві сні…
Скільки ще буде днів?
Скільки ще буде пнів?
Скільки отак мені
в будні і вихідні
дивні пісні голосні
вискнуть "Ганьба!" чи "Ні!",
інших забутих слів
впертих ослів –
хохлів!?

22, 28 серпня 1990 р., Богдани́

Потягнуло недобрим з Парнаса,
Ти уяву свою потривож.
І поївши лайна від Пегаса,
На “Майстернях” з’явивсь поет-бомж.

Чоловік же нормальний неначе...
Нетримання... Проблеми свої...
Де поезію гарну побачить -
Враз укриє сечею її.

Там, де баки сміттєві — домівка.
Там витворює віршів дива.
І струмують римовані цівки
У поетів чарівні слова.

Бо для нього словесні алмази -
То утрата обличчя свого,
То суцільні жахливі обрАзи,
Наче ріжуть живого його.

Інтелект свій у віршах являти -
Він на голову вам наблює -
Мудромисліє то є кошлате —
В нього бачення власне, своє.

Де взялися повадки ці сучі?
Заганя на дерева котів.
Бо собакою злим і кусючим
У минулому він був житті.

Каменюки боїться й ломаки,
Підкрадається мовчки, тихцем...
Ви насціть йому в рота, друзяки -
Він подякує щиро за це.

17 лютого 7528 р. (2021)

І доживатиме без мене
Душі шпиталь… телеекран...
Життя моє, скажи хто тренер
Безсоння мого сталий стан?…
Не дошкулятиму я більше,
Лише пройду з вогнем свій шлях
І не чіплятимусь за вірші,
Якими я до сліз пропах…
17.02.2021.

Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на другім колі.
Не судилось разом бігать нам ніколи.
Та не зупиняйся біля мене, люба,
Біжи щонайшвидше, зрідка лиш вигулькуй.
А я чорного жука візьму за напарника.
Не на стадіоні – між старечі в парку.

Політати і мені охота
разом до тієї висоти,
за яку воюють донкіхоти
на шляху до вищої мети.

Ну, а поки.. плаваю на волі.
Перехрестями своєї долі
повертаю на свої круги,
де і друзі є, і вороги.

Ми не пара у житейській прозі,
та мені з тобою по дорозі...
з музою – у радості й біді...
Я люблю змагатися у слові
і по цій дорозі до любові
будемо птахами на воді.

Я ще не цураюся роботи,
як умію, коротаю час
і сьогодні покладу на ноти
ямби та хореї... про запас.

Є надія, що і ти не проти.
Але поки мрія не збулась,
перше діло кожного пілота –
це літати, а дівчата – зась.

Йду у літо, у літа, у Лету...
і тому... тому що ми поети,
кожне буде, як у небі ас,
поки є оказія у нас
і надія бути у дуеті,
наче перший і останній раз.

02/21

Хуртовина звихреним хвостом
Помахала вчора на прощання,
Залишивши, скупчені кругом,
Білосніжні рештки одіяння.
Лиш мороз нікуди не іде,
А льодами сковує дороги, –
Тож нема й проталини ніде,
Хоч удень тепліло вже потроху.
Налягли покрови крижані
Злежаною тяжкістю на землю
І ходу сповільнюють весні,
Очевидне роблячи таємним…
17.02.21

Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
Снуєш забобонів попону –
та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
тебе до ново́го полону!

Зимові гілки, ніби нерви дерев.
Ажурні будівлі, мов вази.
І ми попри час – молоде та старе –
форсуєм шляхи й перелази.

Ми любі у шлюбі, якого нема
і, мабуть, ніколи не буде.
Ти – літо чи осінь. А я вже зима.
Я – кінь з сивиною повсюди.

8 лютого 2006 р., Київ

Дай Боже, цьому чоловіку
пізнати щастя неземне,
гойдати радості без ліку,
плекати сонце чарівне.

Щоб з міді ніч кувала зорі,
день первоцвітами дзвенів,
аби не знав сувою горя -
буяв каштаном навесні .

Злітав орлом у піднебесся
і віршем радував Парнас,
щоб вітром пахнуло волосся,
і смолоскип в пітьмі не гас.

Дай Господи йому натхнення,
п'янких співанок, срібних нот.
Щоб не кололи душу терня,
від втрат печалі та скорбот.

Не бачив супостатів зроду,
і заздрісних очей туман.
Щоб дарували нагороди
за неабиякий талант.

В човні надій за видноколи
несла любові течія.
Не забував мій друг ніколи,
що в нього є - блаженна я.

Алея зі статуями з отверділої грязі,
схожими на обрубані дерева.
Деяких пізнаю. Когось
бачу уперше. Вочевидь, це боги
місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
бачаться незавершеними, ніби думка;
кожна намагається зберегти
навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.

Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
майбутнє і є панацея від
того, чому властиво повторюватись.
І по небу розкидані, як речі холостяка,
хмари, із їх вовною навиворіт
і випрасувані. Тхне хвоєю,
цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
від сусідства своїх подоб, від розмитости
навколишнього ландшафту.

Озовися яка із них, і ти
радше зітхнув би, аніж здригнувся,
чуючи знайомі голоси, чуючи
що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
або: "Я вказав на нього, але від страху,
не від ревнощів" – дрібні, двадцяти літ
витримки, таємниці сліпих сердець,
маній зі недолугою жагою влади
над собі подібними і нечулих її
тавтології. Кращі серед них
були і жертвами, і катами.

Добре, що чужі спомини
втручаються у твої. Добре, що
деякі з цих фігур тобі
видаються сторонніми. Їх присутність натякає
на инші події, на инший варіант долі –
цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
тобою змарнований. Це і вивільнює –
і не так уяву, як пам’ять
– і надовго, якщо не назавжди. Знати,
що тебе обдурили, що остаточно
про тебе забули чи, навпаки,
що тебе досі ненавидять – украй
неприємно. Та уявляти себе
центром хай незугарної світобудови
непристойно й нестерпимо.

Рідкісний,
можливо єдиний відвідувач
цих місць, я гадаю, що маю
право оповісти без прикрас
побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
наш украй занапащений маєток
у часі, зі жменькою ревізьких душ,
зі вгіддями, де вигостреному серпу,
мабуть, особливо не розгулятися,
і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
поведінки у вакуумі.

-----------------------------

Пристрасть народжується спонтанно –
Логіки годі і відшукати,
Коли торкає солодка омана
В передчутті протилежної статі.

Зорі поєднуються у сузір’я.
Люди спаровуються випадково.
Ніч визріває із надвечір’я,
Дія довершує зачин слова.

В сутінках долі бентежно і лячно,
Сполохи вогнища обпікають.
Гинуть метелики необачні,
Не долетівши до небокраю.

зранку з білих кучугур
чути звуки «гур-гур-гур»
це заводить у заметі
свій мотор чиєсь лачетті

(оригінал)
Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Я сковзаюсь, прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

Ярослав Чорногуз

Пародія

Цівка

Струменить у ліхтарному світлі
Водограй під утомлений стовп.
Сцикунця мій Пегасик помітив
І від зляку на тиждень замовк.

До коняки тулюся іззаду,
Завиваю від жаху в пітьмі.
А грішок накрива снігопадом,
Дзюркіт стих. Слава Богу. Амінь.

В кучугуру, росточком з людину,
Впав бомжака дрімати (втомивсь).
Я ж вмостивсь на крилату скотину
І чкурнув в затуманену вись.

Спить п'яниця, від хмелю щасливий,
Тхне за милю страшним "самжене".
Лиш в уяві - струмок дзюркітливий
Навіть досі терзає мене.

Олександр Сушко

Сльози розсипали очі ці -
сивий туман поволокою.
Може, мольфари зурочили,
відьми позбулися спокою.
Ніч огорнулася саваном,
присмерку хижими тінями.
Кучері пахнуть не ладаном -
липовими сновидіннями.
Морем солоним не вистудиш
душу згорьовану в безладі,
знову принаджує вись туди,
де загубили пух лебеді.
І цитриніє удосвіта
ранок за горе-фіранками,
живить парцелами досита
росами, вітром, фіалками.
Обрій викохують промені,
білі черемхи, черешні теж.
Стукають в двері зачинені,
щоб обійняти, урешті-решт.

15.02.2021р.

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам гриви,
і холод тріскався, і паморозь цвіла
в твоїх очах, не схожих на оливи,
бо вже зима на цій землі була.

Вона гуляла у сніжки з роками,
які позаду ковзались не в лад,
які попадали і ходять з синяками,
обтрушуючи наш з тобою зад.

Але знімай! свою зимо́ву одіж,
щоб спогади звільнились від хутра,
в яких ти неодягненою ходиш
у водах, у вогнях і у вітрах.

Якщо я щем сьогоднішній ще маю
на цій землі, де ти ходою йшла,
мов серед саду, ніби серед маю, –
то, може, ти зі мною теж жила?

10 грудня 1994 р., Київ

Втомлений вітер вповільнює біг
І на подвір’ї вовтузиться сонно.
Місячним сяйвом посріблений сніг
Cіється й купчиться на підвіконні.
Закаламучені тьмою шибки
Дужий мороз помережив узором.
Тиша могильна лягла навзнаки
І розтягнулася враз неозоро.
Цокає мірно годинник вночі,
Щось папірець шурхотить таємниче, –
Блимає вогник тремтливий свічі
Та зігріває думки і обличчя.
16.02.21

Заснула ніч на підвіконні
Золотокосої зорі,
Гаптує місяць схили сонні,
Проливши промінь по горі.
Десь гасне дума одиноко,
Охлявши від розрад і зрад,
І за сльозою тужить око
Морганням вигаслих лампад.
Сурмлять розхристані завії,
Зриваючи останній лист.
Повзуть імли ядучі змії
Поміж вітрів сонливий свист.
Щезає світ у прірву чорну
Під віщі схлипи дрімоти…
Та я не п'ю ту цвіть мінорну,
Бо в моїм серці сяєш ти.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

НАШЕ СЛОВО

Слово наше згартоване росами крові,
Що мечами висі́чені з чрев ворогів,
Воно – криця в вогні, де серця пурпурові
Зі щитом йдуть Народом крізь морок віків!

Наше Слово – спульсований славень любові,
Зачакловане духом досвітніх Богів,
Ним освячені ві́нця тернові й лаврові
Кубку долі для Роду орлів й солов’їв!

Слово наше луна у шовки волошкові
Вишиванкою щастя дітей і старці́в,
Що заквітчане барвами ніжності в мові
І увічнене в нас – в його варті й творців!

Павло Гай-Нижник
15 лютого 2021 р.

Любой москаль и тем хорош,
Что каждый раз, затеяв драку,
Вначале он глотает нож
И тут же скачет на гиляку…
15.02.2021.

Єрусалиму тільки снігу бракувало...
Мигдаль начебто на те зацвів,
Щоб мокрим снігом пелюстки вкривало,
Щоб змовк на день пташиний спів,
Щоб морозець на ковзанку перетворив дороги...
І все це лиш на те, аби зробить кілька світлин
Та дітвора забула про шкільні пороги...
...Ні, хай краще сніг обійде стороною мій Єрусалим.

Як добре слово у часи лихі,
Як тихе сяйво в мороці страхів,
Перед лицем загроз потрібна віра –
Без неї вірних не знайти шляхів.


2014 р.

Примирявся Лютий із Весною….
- Чом свої відводиш ясні очі?
Ми навіки пара із тобою,
Ти ж і в бік мій глянути не хочеш….

- Чую тільки тихе дорікання
В листопадовім торішнім листі,
А твого шаленого кохання
Я не відчуваю навіть зблизька…

Де обійми лютого морозу
І танок шалений хуртовини?
Без заметів як монах без ризи....
Лютий ти? Чи лагідна сніжина?

Чом ховаєш вітру буйну силу,
Під замком тримаєш сніг сріблястий?
Не жалійся, як тобі, мій милий,
Жаль для мене білий килим класти….

…Розгулялися вітри на волі,
Задзвенів мороз під сонцем ясним…
- Закружляю віхолою в полі,
Подивися ж, моя Весно красна,

До ладу все! Зустріч із тобою
Лиш на день дозволено щороку…
Поруч тебе - на добу коротку,
Потім рік спливатиме жагою...

Тільки раз коханим випадає
Хоч на мить поринути в обійми…..
Як життя в морози завмирає,
Сніг так тане в сонячнім промінні….

Самотня стоїть під густими вітрами,
І вікнами дивиться у далину.
Не повняться класи її голосами,
Байдужі роки пробігають весну.

І падають мовчки невидимі сльози,
Її пригортають лиш руки ялин,
Шо завжди ховали у спеку й морози...
Яким же щасливим був той життєплин!

Та плачуть всі сходи у школи старої,
Не бігають діти і сміх не луна.
А скільки тут виросло справжніх героїв,
Вона на забула, чия в тім вина.

Всі учні її по світах, по далеких,
У кожного доля весела й сумна.
Злітаються з ирію в травні лелеки...
А школа без учнів - життя пустина.
14.02.21

к-н. Войтенко О. 1984 р.н.
ст. с-т. Олексієнко В. 1987 р.н.
ст. с-т. Мироненко Д. 1994 р.н.
Сьогодні віддали своє життя за Україну, за нас з вами.

В день закоханих - троє убитих!
На Донбасі, в полях, на війні.
Це ж ми смерті оплачуєм мито,
Це наш вибір у кожнім вікні.

За обрання до влади чужинців,
За байдужість до долі синів.
Як ви можете, як, українці,
Щоби хтось убивати посмів!

І батьків, і синів, і онуків,
Й невідоме іще майбуття.
Сім років прирекли ви на муки
І на смерті єдине життя!

Через те, що своїх обминали,
І торкались чужинських чобіт,
Вам в Донбасі мокшанська навала
Залишила убивчий той слід.

В день закоханих – не валентинки -
Похоронки впадуть на поріг.
Три вдови, три матусі, три жінки…
У волоссі нетанучий сніг.
14.02.21

Сніги мовчать, як падають згори,
Вночі і вдень влітаючи в шпарини.
Озвучують пісні навкруг вітри,
Мелодію їм пишуть щохвилини.

Ми чуємо ту музику завій,
І бачимо їх білосніжні танці.
Зима кружляє в давніх вальсах мрій,
Із вітром нероздільні, мов коханці.

У цьому світі завжди пара є:
Снігам – вітри, весні –дощі і грози.
Життя безсмертне. Кожному своє
У літню спеку, у сніги й морози.
12.02.21

                     І
П'ятниця. Тринадцяте число.
Щось у цьому світі мало стати,
але все лишилось як було:
є Європа, не упали Штати,
пасіює Раша... і ордло
хоче Україну приєднати
знову до скаженої орди
і за це – кацапи та жиди...
а хохли готуються на дачі.
Їм би побажати ще удачі,
хліба і видовищ...
                        та води
поза Крим...
             А на екрані –
                             Рим,
де і я ще Каїна побачу.

                     ІІ
Ізя, як великий отаман,
знову милить лижі на Оман
та орієнтується на вуса
кагебе... жахає ще Майдан,
опіум колеги білоруса
і царя Московії кальян...
в пам'яті не часто, але густо
виринає Діоклектіан
що в раю вирощує капусту.
Маряться Каліґула й Нерон,
о. Єлени і Наполеон,
вогняна Бастилія Парижу...
кіборги й бандери... в унісон.
Дуже лячно бачити цей сон
і від булави нажити грижу.

                     ІІІ
Як би то полегшало усім,
щоб заради миру і безпеки
він поклав ту булаву на стіл
і пішов собі кудись далеко.
Є ще вихід і до того дня...
Показали світу Емірати,
як то легко голову відтяти...
..............................................
А почати можна навмання –
не чекати вироку до страти
та із українського сенату
вивести данайського коня.

02.2021

Благаємо у Бога благ земних,
у дзвони б'ємо, ниці чолобитні.
І я стою у церкві серед тих,
хто каяття плекає у молитві.
Гріхи не кидаю в святий вівтар,
оголена іду на зустріч світлу,
безодні оминаючи тартар,
жах балансуючи на лезі бритви.
На сповіді оплакую жалі,
та вірю свято в долю соколину,
бо все, що маємо на цій землі.
не забереш з собою в домовину.
Ліпи себе з любові і добра,
світи для інших в непроглядні днини.
Тебе Господь для вічності обрав,
людино.

14.02.2021р.

Щастям промениться радісне обличчя
І ласкавий усміх сяє на вустах, –
Облягає в'юнко стан гнучкий і личить
Нареченій юній чепурна фата.
Синь очей бездонних затіняють вії,
А волосся русе опадає з пліч, –
Я дивлюсь на тебе і ніяковію,
Та мовчати батьку більше вже невміч.
Донечко рідненька! Дорогий синочку!
Щиро вам бажаю справжніх почуттів, –
Хочу щоб між вами все було ладочком
Від хвилин найперших до останніх днів!
Зичу вдвох долати вирви й перелоги,
Говорити й думать – легше в унісон!
Вас благословляю і хрещу в дорогу
На якій немає щастю перепон.
Хай сім’ї дарує доля світу чари
Та щоденно тішить буднів суєта, –
Ви ж така красива і уважна пара,
Що почуть повинні цінні напуття!
15.02.21

Коло підніжжя колосальної свічки –
воскові фігурки святих.
Чим дужче згорає вона й стає нижчою, –
тим дальший од неї ти.

Тим більше музики стає церковної,
знімають Ісуса з хреста.
Віск налипає слізьми молитовними
на задубілі вуста.

Здається, вона, – а не я віддаляюся
в небесний іконостас,
де анґели в біле та в чорне вдягаються
дві тисячі літ для нас.

Собор на свято стає свічкою,
замість хрестів – огні.
Дух випаровується. Бог – з табличкою.
Страшно мені.

25 січня 1995 р., Київ

Сніжило в небі неозорім,
мороз - художник пейзажист,
на шибці малював узори,
вервечки зоряних намист.

Вихляла румбу хуртовина,
гнав лютий хмари навісні.
У день святого Валентина
на землю падав чистий сніг.

І нам було з тобою тепло
в обіймах щастя, любий мій.
Віч-на-віч - казка, слів забракло,
цілунку мед - звабливий хміль.

І не надихатись жаданням,
не всолодитися життям.
Звучить мелодія кохання
гучним органом почуття.

Пестлива ніжність лебедина
блаженством огорнула мов,
на простирадлі, в цю хвилину,
розсипала жасмин - любов!

13.02.2021р.

Над річкою, в тіні у верболозах,
Круг вогнища, що ледь палахкотить,
Бо вже вечерю встигли наварить,
Чоловіки, утомлені в дорозі,
Хто всівся, хто розлігся на траві,
Ведуть свої розмови неквапливі.
Часом сумні, а часом – жартівливі.
Один улігся далі на живіт
Та щось своє в душі переживає.
Ще не старий, неначе та, проте
Вже зовсім сивий. Мабуть, не просте
Життя , що сивиною укриває.
Коли розмова стала затихать,
Бо вже відоме переговорили,
Хтось обізвавсь до нього: - Гей, Давило,
Чи то не досить там тобі зітхать?!
Ти, кажуть, був на Калці, розкажи,
Як саме там воно було насправді.
Бо ж так ніхто не знає і до ладу,
Чому монгол всіх наших положив.
Та ж в наших сила чимала була,
Князі дружини по Русі зібрали
Й якимсь монголам січу там програли.
Назад лише дрібниця з них прийшла.
Поглянув сумно чоловік, сказав:
- Звідкіль ти взяв, що я на Калці бився?-
Піднявсь повільно, на траві усівся,-
Я на тій Калці кілька раз бував,
Та то було задовго до монголів.
Хоча дружини руські зустрічав,
Розмову із Мстиславом – князем мав,
Коли вони рушали в Дике поле.
- То розкажи. Цікаво ж бо усім.
Що знаєш ти і ми то будем знати,
Бо ж ми книжок не вміємо читати.
Та й звідки тут в степу узятись їм?
- Якщо цікаво, добре – розкажу.
Я, значить, сам з Чернігівщини родом.
Жили ми понад Сеймом біля броду.
Щодень, немов ходили по ножу,
Бо ж Дике поле майже за горбом
І половці там круками кружляють,
На наші села ласо позирають.
Бо ж хочуть поживитися добром.
Якось, я був,вважай уже, юнак,
Пішли ми в луки з батьком, покосили.
Аж тут ці кляті круки й налетіли
І якось несподівано отак.
І невелика зграя, а, проте,
Чоловіків, хто бився, порубали,
А усіх інших у сирицю взяли.
Для них знайоме діло і просте.
Набрали здобич й подалися в степ.
На південь дуже швидко нас погнали,
Мабуть, аби сторожа ні піймала.
Досвідчені, бо ж добре знали, де б
Швиденько непомічено пробратись.
По стежках, добре знаних їм, ішли
Аж поки в степ відкритий прибули.
А у степу чого вже їм боятись?
Там вже відкрито не таїлись так,
Хоча, усе ж, тривожно озирались.
Когось, напевно, все-таки, боялись.
Можливо, таких самих зарізяк.
Та обережність їм не помогла,
Бо на дорозі бродники зустрілись.
З забродами ті довго не возились.
Вся половецька зграя полягла
В бою нерівнім. Витерши мечі,
Взялися здобич бродники ділити.
Вони – звичайні степові бандити,
Як половці, з розбою живучи,
Все ж корені свої не забували.
Нас після бою розв’язали всіх.
Хто хоче – хай єднається до них.
А інших вони просто відпускали.
Та серед степу ти куди підеш?
Тут половці, як вороння кружляють.
Тож вибору у звільнених немає
Та і бажання, зрозуміло,теж.
Отак я скоро бродником і став.
Хоча ми степом довго не бродили.
То понад бродом в засідці сиділи,
Як караван гостей пройти тут мав.
То полювали, то в поводирі
До тих же самих до гостей наймались.
Від половців частенько відбивались.
І так от від зорі і до зорі.
А то ще сіль ходили добувать.
Тут половці нам поступку робили,
Самі ж бо працювати не любили,
Але хотіли з цього частку мать.
Добуту сіль в Олешшя ми везли
І там гостям заїжджим продавали.
Із того гарний приробіток мали,
Тож бідаками зовсім не жили.
Та все ж таке життя не по мені.
Коли грошима трохи я розжився,
То у Олешші ,врешті, залишився,
Купив будинок по легкій ціні.
Та думав завести собі сім’ю,
Щоб далі бобилем не проживати.
А якось в степ подався полювати,
Згадавши долю бродницьку свою.
Якраз весна, весь степ зазеленів.
Вся живність стала силу набирати,
Тож можна щось собі уполювати.
Надумав погуляти кілька днів.
На третій день, здається, тупіт чуть.
Орда, напевно рухається степом.
Я навкруги поглянув хутко – де би
Сховатися, бо ще в полон візьмуть.
Ще бродницького вміння не забув,
Хутенько на курган з конем забрався,
В траві високій з ним рядком уклався.
Тоді вже степ навколо озирнув.
І справді, степом рухалася орда.
Але орда зовсім не половецька.
Монголами вона, здається, зветься,
Бо ж зовсім по другому вигляда.
Про них в Олешші чули уже ми.
Казали, що десь половців розбили
І в Тавриці фортеці захопили,
Напевно, там пережили зими.
І от орда з півтисячі, мабуть,
У бік Олешшя рухалася швидко.
Лежу я тихо, їм мене не видко
Й не знаю зовсім, як то далі буть.
Помчати попередити? Та де?
Вони, мов пси, в степу усе пантрують.
Отож мене одразу уполюють.
Від клятих не сховаєшся ніде.
З одного боку – що Олешшя те.
Ніщо мене там, звісно, не тримає.
З другого боку – десь же бути маю?!
Та із життям зрівняти – то пусте.
Отак очима ту орду провів
Та і подалі від тих зайд подався
На північ. Десь до броду сподівався
Дістатися. Там , може би осів.
На другий день знов тупіт степом чуть,
Вже з півночі, зовсім з другого боку.
Я в тому розбирався вже нівроку:
То вже кіннота руська може буть.
Усе ж хутенько у траві заліг,
Щоб першими вони мене не вздріли.
Бо ж мало що вони в степу хотіли?
Як мало залишалося до них,
Побачив, врешті, що то, справді, руси.
Піднявся та рукою помахав.
Нікого, звісно,тим не настрахав,
Бо більше сам буть вціленим боюся.
Загін спинився. Чималий, однак,
Мабуть, їх ціла тисяча тут буде.
І всі в доспіхах аж сіяють груди.
Тут князь чи воєвода робить знак,
Щоб підійшов я. Підійшов, вклонився.
- Ти хто? Поганин чи християнин?
Чи, може, бродник? – гнівно глянув він.
Та я уже без страху подивився.
- Я із Олешшя. А ти хто такий?
Тут воїн поряд за меча вхопився,
Бо надто вже нахабно я повівся.
Мабуть, то воєвода не простий.
- Я – князь Мстислав, - озвався той,- а то
– Мій зять Данило. А тебе як звати?
- Давилою назвала мене мати.
Був син селянський. А тепер ніхто.
- В степу монголів, часом, не стрічав?
- Два дні, як на Олешшя полетіли.
- Чого ж стоїм, марнуєм час і сили?
Показуй шлях! – І наш загін помчав.
Ще здалеку помітний чорний дим.
Чи запізнились? Чи іще встигаєм?
Сторожу на всі боки посилаєм,
Бо у степу тут не жартують з цим.
І ось, нарешті, мчать сторожові,
Сигнал дають – монголи на підході.
Про нас не знають. Це ж яка нагода!
Застигли вої, наче неживі.
А тупіт ближче, ближче. З-за горба
Загін монгольський раптом вилітає,
Помітив та спинитись не встигає.
Сигнал князівська подає труба.
І весь в броню закований загін
Врізається в легкі монгольські лави,
Рубаючи наліво і направо.
Як ніж крізь масло пролітає він.
А на шляху розчахнуті лежать
Страшні своєю дикістю монголи.
А ще живі розбіглися навколо,
Але чомусь далеко не біжать.
Зненацька кілька вихопилось враз,
Пораненого із землі вхопили.
Тоді усі зірвались, полетіли,
Ще сподівались утекти від нас.
Та коні в нас вгодовані, стрімкі
І ми від них не дуже і відстали,
Поволі шлях долали, доганяли.
Хоч вони стріли цілили меткі.
Та від броні відскакували ті
І шкоди ніякої не завдали.
Ординці враз, мов по команді стали.
Цікаво, що в них саме на меті?
Вони ж в атаку кинулись дурну,
Бо що могли супроти нас зробити?
Але мені вдалося углядіти,
Як кілька з них неслися в далину,
Пораненого між коней несли.
Якогось хана, мабуть, рятували.
Коли останні від мечів упали,
За втікачами слід ми узяли.
Ось і курган високий степовий,
Що Половецьким здавна мені знаний.
Проскочили ми, але за курганом
Нікого. Степ, неначе не живий.
Куди ж ото поділись втікачі?
Втекти далеко часу в них не було.
Можливо, в балку степову пірнули.
А уже вечір. Спробуй уночі
В степу глухому когось упіймати!
Тож розбрелися вої навкруги,
Сліди шукали – де ж ті вороги?
Та з ними разом я не став шукати.
Рішив піднятись на курган тоді
Із нього степ оглянути навколо.
Та круг кургану степ безлюдний, голий.
І раптом бачу: - Он вони, глядіть!
Показую. Там двоє степом мчать.
Та думаю: «А третій де подівся?
Поранений?!» І раптом похопився.
«Десь спробували, певно, заховать?!»
Десь, може, в балці чи, можливо, тут,
В якійсь норі глибокій на кургані?
І я став озирати все старанно.
Сліди побачив. А куди ведуть?
Пішов слідами…Ось і він лежить
У ямі ледь прикритий бур’янами.
Покликав воїв. І ось перед нами
Монгол , і справді, не простий, мабуть.
Його, як взнали, Гемебеком звать.
Це все, що він сподобився сказати.
А ні словечка про монгольські раті
Із нього вої не змогли дістать.
Пообіцяли, коли вже мовчить,
То половцям живим його віддати,
Нехай що хочуть, те і роблять з клятим,
Можливо, зможуть все ж розговорить.
Не надто вої переймались тим,
Бо ж ворога так легко подолали.
Даремно, певно, половці лякали.
В передчутті сіяли – от ми їм!
Ми розійшлися під курганом тим.
Князь дав мені за поміч золотого
І я поїхав до Олешшя свого,
Хоч князь пропонував податись з ним.
Олешшя дуже скоро я діставсь.
Радіти чому не було, одначе –
Одне лиш тільки згарище побачив.
Тож залишатись далі там не став.
Подавсь на північ, через степ на Русь.
Хоч було лячно їхати одному,
Та на шляху не стрівсь нікому злому
Й з монголами, що добре, не зіткнувсь.
За Россю вже догнали мене ті,
Хто від монголів з Калки рятувався.
Від них про битву ту страшну дізнався.
Й був радий, що йти з князем не схотів.

Йшли подалі, щоб уникнути гріха.
Утомилися, прийшли до самоти,
Що, надломлена і трошечки глуха,
Уникала завжди сміху, суєти.

І шкода: не задивилися у вись,
Не літали в угамованих думках.
І з-під сонця хтось тоді на них дививсь,
І дорогу перейшов не кіт, а птах.

Заземлитися в минуле довелось,
Той, не здійснений вишукувати гріх.
–А що люди гомонітимуть? – село
Мимоволі сіяло епічний пустосміх.


І пліткарки зарядились, і дощі,
Ще ніякі, припадали до низин.
Захотілося зігрітися мерщій
І позбутися благеньких одежин.


Як умовність – обізвалася сльота,
Від розпуки народилася сльоза.

І ще досі йде по колу самота,
І нема у неї ні на кого зла.

– Не обійму́, бо яснолиций Місяць
далеке відображення моє,
яке удень тому лише помітять,
що і на Сонці білі плями є.

Зійду зорею, що тобі засяє
надією новою... а мені...
я уявляю, що тебе чекаю
ночами у причільному вікні.

Як повновидий, завітай до хати.
А от коли являєшся рогатий,
коли я одинока і сумна,
тоді не смій. Це не моя вина,
що набагато краще засинати,
коли я залишаюся одна.

– А що, якщо... придумати кохання?
Ти – Сонечко моє... а я – ясний,
не дуже пізній і не дуже ранній,
а як нова копійка молодий.

Або я наречу тебе Зорею,
що почиває на моїм плечі,
коли я зустрічаюся із нею
увечері, а краще – уночі.

І я зійду у небі урочисто,
а ти назвеш мене авантюристом,
що зазирає у твоє вікно
або, буває, у вікно залізе...
Тобі потрібен інший до зарізу,
а ти його обіймеш все одно.

02/21