Сенс у кожній конституції
сакральний,
Наче серця ритми -
видих, вдих...
Лагодили землі
боги стародавні
Для дітей улюблених
своїх.

Із народом в злагоді
природа,
Хай же не образиться
вона,
Між Землею з Небом
є угода
І повік віків
вона одна!

Між людей нехай
пребуде згода,
До минулого не буде
вороття,
У громаді внутрішня
угода -
Запорука щастя,
майбуття!

В театрі світу й вихорі подій
Кохана – мій вибагливий глядач –
Спостерігає: я у грі своїй
Маскуюсь, як неспокій обсіда.
Коли мені утіху радість дасть,
Весела маска миттю на мені,
Якщо душі торкається біда,
Актор трагічний я й думки журні.
Лише погляне – й погляд посклянів,
Не тішать жарти й розуму дива.
Веселий я – насмішки голосні,
Ридаю – теж, душа її черства.
Її ні плач, ні радість не пройме,
Неначе камінь, серденько німе.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Мама на подвір’ї прибирає,
Тут малий синочок прибігає:
- Мамо, глянь - я жабку упіймав!
Мамі, звісно, «радісно» від того,
Каже йому: - Викинь, ради Бога!
Нащо ти в руках її тримав?
Та ж від того, кажуть добрі люди,
В тебе, навіть, бородавки будуть!
Викинь її, синку цюю ж мить!
Син із сумом дивиться на неньку:
Це ж всього лиш жабеня маленьке…
Але мусив жабку відпустить.
Подивився, як вона стрибала
Та в траві десь скоро і пропала,
А тоді у матінки пита:
- Звідки, мамо узялися, жабки?
- Ти , піди-но до бабусі Гапки.
Он вона сорочечку лата.
Про те в неї краще запитати,
Вона зна історій тих багато.
Хай вона тобі і розповість.
І помчав онучок до бабусі,
Що аж вітер засвистів у вусі.
А у неї він – жаданий гість.
Посадила, яблучком вгостила,
Ще й цукерок винести хотіла,
Але ж він прибіг не для того́:
- Звідки,- каже, - узялися жабки?
Що ще треба для бабусі Гапки,
Крім онука просвітить свого?!
- Жили-були чоловік і жінка.
Господарство було в них велике,
Яке жінка порала сама.
Чоловік ледачий їй попався
Й за холодну воду він не брався.
Черево уже кругленьке мав.
Спав та їв, і роздивлявсь навколо,
Від неробства виросло вже воло.
Цілий день проспиться у тіні.
А, коли ідуть з роботи люди,
Він бере у руки свою ду́ду
Й починає вигравать на ній.
І вже грав так гарно і тужливо,
Не спинитись було неможливо.
Людям в радість була гра ота.
Вона, наче, й сили надавала.
І під неї гарно засинали.
Знать, та ду́да була не проста.
Ще умів він комарів ловити
З ліжка не встаючи, й мухи бити.
Хляпавкою влучно дістає.
Ото, мабуть, вся з нього робота…
Але жінка, чомусь і не проти.
Щось таке, напевно, в ньому є.
Якось жінка на базар зібралась.
З вечора іще приготувалась.
Вранці гуси та качки взяла.
Чоловік за нею теж попхався,
Хоч нести нічого і не взявся,
Усе жінка на плеча́х несла.
Поки вона крамом торгувала,
Він пивця у себе влив чимало
Та й в тіні під ве́рбою заснув.
Як вона все спродала, скупилась,
Полотна на одяг надивилась,
Бо старий уже подертий був.
Шкіри ще на чоботи купила,
Горщиків, макітер прихопила
Та й гостинців діточкам своїм.
Чоловіка кинулась будити,
Але спробуй: розіспавсь – куди там.
Стала вона в розпачі над ним
- Уставай, додому час рушати!
А він очі вилупив булькаті,
Встать не може. Каже їй: «Неси!..»
Що робити? Кинути – не гоже.
Він й ногою двинути не може,
Хоч проси його, а хоч тряси.
Жінка вона дужа від роботи,
Чоловіка понести й не проти.
Крам у руку у одну взяла.
Чоловіка ж, наче ту дитину,
Завдала собі хутчій на спину
Та й,зігнувшись у дугу, пішла.
Йшла, аж ось і річка перед нею.
Важко їй із ношею тією,
Бо ж мостів у той час не було.
Треба було бродом перебратись,
З течією трохи позмагатись.
Йде, ступає, щоби не знесло.
Течія ж стрімка із ніг збиває.
Відчуває, що вже сил немає.
Потемніло раптом у очах.
Бачить, що утопить чоловіка
Та і крам весь пропаде навіки.
І в душі піднявся її страх.
Стала вона Мокоші просити,
Щоб прийшла їй трохи пособити.
Та богиня доброю була.
Сиротам, удо́вам помагала,
І вагітних всіх оберігала,
Ще й навчити усьому могла.
- Мокош! Мокош! Мати наша рідна,
Поможи, бо потону я, бідна!..
Справи Мокош кинула свої.
Бачить: жінка тягне чоловіка,
Що наїв з неробства добру пику,
Гнів великий охопив її.
- Ах, - кричить,- неробо ти бульката!
Жінка має тяжко працювати,
Ще й тебе носити на собі!
В гніві його Мокош ухопила
І на жабу вмить перетворила,
Не гадала довго, далебі.
І воно тепер мале, пузате
Лише очі витріща булькаті
Та дудить своєї: «Ку-у-ум!» та «Ку-у-ум!»
Жінка сяде вечором на призьбі,
Слухає дудіння те зі слі́зьми.
Й душу огортає її сум.
Кумкає створіння те булькате,
Людям, кажуть, гарно засинати,
Коли жаби кумкають в ставу.
І тварина добра вона, наче,
Та, що не кажи, таки ледача.
Придивися, як вони живуть.
Сяде собі, було, на лататті
Та і буде цілий день дрімати.
Схоче їсти – цвьохне язиком.
Муха, що десь поряд пролітала,
Миттю на обід її попала.
Й прожива життя все отак о!

Шурхочуть хвилі кришталеві,
А сонце палить аж до сліз, –
Скрадає спеку полудневу
Лише ледь-ледь відчутний бриз.
Ні тісноти, ні колотнечі
Ні поблизу, ні віддалік, –
Лиш порахована малеча
То вплав пускається, то в скік.
То бризу рух, то хвильок бризки
Голублять ніжно плоть мою, –
Уже до раю, певно, близько
Чи, може, я і є в раю?
Бо несподівано, знаскоку,
Межи магнолій і олив, –
Знайшов натхнення я і спокій,
Та часу плин призупинив…
27.06.20

Безліч химер у цім світі мінливому.
Є лише мить і нема вороття…
Є лише мить на шляху норовливому –
саме її називають життям.

Спокій віків щиру душу не радує…
Тиша століть – нам серця холодить,
а у зорі, що по обрію падає,
є лише мить, пломеніюча мить.

Час відліта вдалечінь блискавицею,
та не завжди ця дорога на двох.
Чим дорожим, ризикуєм сторицею?
Миттю лише і суддя – тільки Бог!

Щастя заавжди даленіє на обрії.
Ризик значний, та нема каяття.
Є лише мить між майбутнім і пройденим,
саме вона має ім’я – "Життя"!

Коли в окопі завалило друга,
Продовжувався той страшенний бій.
Він рив руками землю, а напруга
Давала сили… Падав деревій

Із висоти окопу… В ту тісноту
Змішались дошки, плівки, липнув глей.
Він безустанно рив до злого поту,
Щоб врятувати друга від смертей.

Бо там його на глибині в два метри
Опутали і в пекло вже ведуть.
А він кричав і рвав руками нетрі,
Щоб друг чекав, не йшов у вічну путь!

А він кричав крізь вибухи у світі,
Де рвались верби на малі шматки,
Де час ввібрав усе у цьому літі,
І другові вже не даси руки.

Він рив безтямно, розкидав звіряче,
Бо й сам був одержимий, ніби звір.
А хтось у мозок стукав: - Рий, бідаче,
І друга порятуй! Ти тільки вір,

Що зможеш перейти дорогу смерти,
Зібрати сили, хай стікає кров,
А ти все рий і так затято, вперто,
Щоби тебе ніхто не поборов!

Коли розкидав землю і напруга
Спадала, як побачив дві руки,
І з-під землі дістав товариш друга,
То плакав гірко, плутались думки.

Відкопаний одкрив крізь глину очі,
Що засиніли другові навстріч.
Заплакали обоє... Хтось наврочив,
Щоб день оцей перетворити в ніч.

Не вийшло… Вилізали із окопу,
Дивились на поранений цей світ…
Століття двадцять перше… Землекопу
Минуло в день той, мабуть, сотня літ…

Уже пройшла уся ота напруга,
Цих побратимів з’єднує війна.
І до кінця життя упертість друга
Не переможе навіть і вона.
25.06.20

* з раннього*

Лелека в небі! І вірте, люди-
Усе здійсниться. Усе ще буде.
У пір"я вбився уже лелека.
Його не спинить ворожий клекіт.

Не налякає кубло зміїне.
Дивись спокійно! Злітай спокійно!
Польоту радість одвічно знає,
Він, вічно юний, увись злітає,

Бо не повік у гнізді зростати.
Прямуй у небо! Учись літати!
Обрало щастя тебе одного.
Злітай у небо. Єднайся з Богом!

Серго Сокольник, 2014


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св/ №120062802814

По вулиці Правди –
дерева посадять,
по вулиці Правди –
ходитимуть люди,
на вулиці Правди –
відкриють їдальню,
знесуть аварійне –
нове побудують.

На вулиці Правди
не будуть брехати!
Сказали ж: не будуть,
то значить – не будуть!
Зачинять – сказали –
старі аґітха́ти,
знесуть застаріле –
нове побудують…

На вулиці Правди
стоять світлофори,
їх слухають вдячні
старі лімузини…
Слухняні полуплені
автопокори,
коли б вам червоне
навік засвітило!

Ця вулиця Правди
уже ж пішохідна?
Ця вулиця Правди
лише ж всенародна!
Сказали ж уже,
що вона необхідна
і безперехресна,
і безгоризонтна,
і вічнозелена,
і безповоротна…

Так дайте ж народу
пройтися стихійно
по вулиці Правди
до площі Свободи!

7 травня 1989 р., Київ

Пустеля - диво, таїна,
краса,
За мить зникає будь яка
роса,
Під Солнцем, що не знає жалю
і пече,
З глибин очей
зникає вмить сльоза.

***

Знайшов колодязь у пустелі -
не спіши
І поспіхом бездумним
не гріши,
Умийся прохолодною
водою -
Розрадою хай буде
для душі.

***

В колодязь впав - зважай
на силу рук,
Тримайся, зараз допоможе
друг,
Він вірний друг і старший твій
товариш,
І радісно дзвенять
пісні папуг.

Поїхала на південь вся сім’я.
А діти оце вперше море бачать,
На березі розгублені стоять,
Хіба у хвилю, що надбігла, скачуть.
Як трохи звикли, глибше подались,
Пірнути біля берега схотілось.
Та аж сльозами очі налились,
Плювати стали разом і скривились:
- Фу, та ж вода солона… чи гірка.
Її й до рота неможливо взяти!
Хіба така із нашого ставка?!
Чого вода така у морі, тату?
А тато вже скупався й засмага,
Ліг на пісочку і лежить розімлілий:
- Питаєте, чому вода така? – Ага!
- Сідайте в тінь, щоб сонце не спалило,
А я, тим часом, вам і розповім
Історію, що ще дідусь повідав…
Раніше море не було таким,
У ньому солі не було і сліду.
Жили в селі одному два брати.
Один був бідний, а другий – багатий.
Багатий носом увесь час крутив,
Як бідного лишень побачить брата.
Бо в того діток купа чимала
І всі ростуть, постійно хочуть їсти.
Їх годувати зі свого стола,
Багатий брат зовсім не хоче, звісно.
Тож його бачить й очі відверта,
Неначе він його не помічає.
Аж якось той до двору заверта.
Багатий на воротах зустрічає.
- Дай хоч на хліб! Я поверну, клянусь,
Як тільки зможу трохи заробити.
- Іди до біса! – плюнув, відвернувсь
Й до двору брата не схотів пустити.
Заплакав брат та і пішов у ліс,
Бо за сльозами йти куди – не бачив.
А тут йому якиїсь дід зустрівсь:
- Чого,- питає, - чоловіче, плачеш?
Той все йому узяв і розповів:
Про бідність та, що брат послав до біса.
- Так ти оце в сльозах до біса брів?
Я підкажу. Іди отак по лісі.
Ця стежка до болота приведе.
У нім той біс якраз і проживає.
Гукай його, аж доки не прийде
Та розкажи, чого його шукаєш.
Млинок старий у нього попроси,
А, як не схоче він тобі давати,
Оцим от калаталом потряси,
Скажи: не дасть, то будеш тут кричати
І стукати та спати не давать,
Аж доки він не згодиться віддати.
Пішов бідак болото те шукать.
Коли знайшов то біса став гукати.
Гукав-гукав, ледь голос не зірвав
Та калаталом торохтів добряче.
Нарешті біс із мочарів устав:
- Чого від мене хочеш, небораче?
- Віддай мені отой млинок старий,
Який в кутку валяється без діла!..
- Чого це ради? Хто ти є такий?
Тут калатало знов заторохтіло.
- Як не даси, то спати тобі зась.
Отут кричати буду й торохтіти!
Біс пробурчав і в мочарі сховавсь
Та скоро знову появився звідти.
- На твій млинок та і ходи собі,
Ти й так забрав часу мого багато.
Взяв той млинок та і назад побіг.
Що з ним робити геть забув спитати.
Аж знов зустрівся з дідусем старим:
- Дістав? – Дістав… я біса із болота…
Та що робити із млинком оцим,
Коли не маю вдома що змолоти?
- Млинок цей, зовсім не простий, синок.
Ти загадай чого захочеш мати,
Скажи лише одне: «Мели, млинок!»
Він зможе що завгодно тобі дати.
- А як його я зможу зупинить,
Коли достатньо буде мені всього?
Скажи: «Млинок, пора вже відпочить!»
І він одразу спиниться від того.
Вклонився він старому аж до ніг
Та і подався із млинком додому.
Сім’ю нагодувати врешті зміг,
Зажив, хоч ніс не задирав при тому.
І новий дім собі побудував,
Завів худоби у дворі багато.
Землі для себе добрий шмат придбав.
Аж брат почав вже заздро позирати.
Якось прийшов, проситися почав,
Мовляв, давай старе усе забудем.
А той і зла ніколи не тримав:
- Давай і справді, знов братами будем.
Посиділи із братом за столом.
Багатий нишком став його питати:
Звідкіль багатство це йому прийшло
Та чи млинок не можна йому взяти.
- Бери, чому ж? Ми ж браття. Все одно,
Я й так уже доволі всього маю.
Скажи йому лише: «Мели, млинок!»
Він дасть тобі усе, що забажаєш.
Схопив млинок багатий і побіг,
Подякувати, навіть, не спромігся.
Удома, лиш ступив через поріг,
На всю сім’ю звисока подивився
І каже: - Відсьогодні, жінко, ти
Біля плити не будеш працювати.
Оцей млинок у брата не простий,
Він дасть усе, що ми захочем мати.
Поставив він того млинка на стіл:
«Мели, млинок, нам на вечерю каші!»
І каша враз посунула звідтіль.
Уже тарілки повні, повні чаші.
Вже повен стіл, а він все видає.
Вже каша потекла і по підлозі.
Вже всім аж під коліна дістає.
Багач кричить та зупинить не в змозі.
Він той млинок вже витяг і надвір.
А той все меле, вже і двір залитий.
Метається багатий, наче, звір,
Але не знає, що його й робити.
Вхопив тоді млинка він та й попер
Назад до брата: «На, мені не треба!
Не хочу, навіть, знатися тепер!»
Злий неймовірно він подавсь до себе.
А бідний миттю той млинок спинив:
«Не хочеш, брате, то й живи, як знаєш».
Та і безбідно далі сам зажив,
Бо ж все, що хоче, то одразу й має.
Якось по річці човен пропливав,
Купці з товаром із верхів’їв пли́ли.
Він у селі до берега пристав.
Зійшли купці і новий дім уздріли.
Дізнатися схотіли чи нема
Чого купити чи чого продати.
Гостинно всіх господар їх приймав,
Все розповів, коли взялись питати,
Звідкіль багатство в нього узялось.
Млинок їм виніс, показав наочно.
Купцям то вперше бачить довелось,
Питати стали, чи продать не хоче.
- Ні, не продам його! – бідак затявсь.
Вони ж не стали надто насідати.
Але, коли вночі він спати вклавсь,
Вони тихцем пробралися до хати…
Устав той вранці, а млинка нема.
Та і човна під берегом не видно.
Не став він надто плакатись – дарма
І так живе сьогодні він не бідно.
Купці ж, млинок як тільки потягли,
Одразу сіли у човна й пода́лись.
Як встало сонце, в морі вже були.
Поклали весла й снідати зібрались.
Дістали з торб усе, що кожен мав,
Навкруг усілись та зібрались їсти.
Аж тут: «Немає ж солі!» - хтось згадав.
Воно й без солі їсти можна, звісно.
Але, без неї - що то за їда,
Хай, навіть, на столі всього доволі?
«У нас же млин чарівний!»- хтось згадав,-
Мели, млинок, нам якнайшвидше солі!»
Й млинок почав їм солі видавать,
Хоча й гуртом уже кричали: «Годі!»
Став нижче човен у воді сідать,
Вже скоро й зачерпне бортами воду.
Хтось тямовитий ухопив його
Та і пожбурив чимскоріш у море.
Але млинка не зупинив того,
Тож він працює десь і по цю пору.
Тому й солона у морях вода,
Млинок той солі намолов багато…
Тепер усі купатися гайда,
Ми ж їхали сюди не розмовляти!

Але літо прийде, захмеліле від злив і калюж.
Ти зніматимеш плащ, уночі відчинятимеш вікна.
Запізнілі птахи прилетять до ріки перелітні.
І заквітне нарешті троянди кораловий кущ.

Але літо прийде, розпашіле від радісних нив.
Затанцює повітряним змієм у хмарах перистих.
Я для тебе вдягну вишиванку з червоним намистом,
Відшукаю етюди солодких таких відчуттів.
Наше літо прийде…

15.06.2020

Заясніло небо понад темним морем,
Зазвучали тихо перекати хвиль, –
І не стало часу думати про горе,
І до справ немає ні бажань, ні сил.
Терпеливо ніжусь на пісочку теплім,
Під сіянням сонця і прибою спів
Так, що відчуваю поперек отерплий,
Після відпочинку вже найперших днів.
Час настав омитись від краплинок поту
І крупинок пилу в глибині води,
Що блищить манливо, наче позолота,
А за мить здається – відблиском слюди.
Міряю ступнями дно та узбережжя
В непорушнім колі муз нових моїх,
А перед очима стелиться безмежжя
Цілоденних плавань і вечірніх втіх…
26.06.20

Мне б отказаться от тебя хотя б на миг,
сердечный, влюбчивый, но я, не вправе
предать свою любовь, ты сердцем многолик
и каждый полевой цветок по нраву.

Печально затеряться между тех лугов,
что голову вскружили ароматом.
Иван-да-марья, васильки, болиголов,
душица, одуванчик, вереск, мята.

Великолепен, нежностью неповторим:
оранжевый, малиновый и красный.
Он манит взор благоуханием своим -
сопротивляться нежности напрасно.

Сорвешь и выбросишь, когда завянет вдруг.
Но есть цветок, что не забыть вовеки.
Небесная слеза рассыпалась на луг
и заменить ее сиянье некем.

27.06.2020г.

"На все свій час."
Так мовить Той, Хто Вічність.
Але всяк раз
існує Потойбічність.

5 березня 2005 р., Київ

Виглядає вам, ваш віл вола?
Варт вже вам відстати від вола.

2020

- Дідусю, чув, знов приморозки йдуть!
Он у новинах тільки-но сказали.
Вже ж абрикоси майже зав’язались.
Не буде в цьому році їх, мабуть.
Що ж це таке: як травень, так і жди,
Що прийде холод , цвіт весь покалічить,
Картоплю на городі всю понищить.
І хто наслав на нас тії біди?
Дідусь всміхнувся: - Звідки та біда?
То, кажуть люди, березень все чинить.
- А чому так? Яка тому причина?
- Послухай, що мій дід розповідав:
«До Березня у гості Квітень їде.
Зустрілись якось, той і запросив.
Святкове вдяг, у сани гарні сів.
Зелене листя розпускає слідом.
А Березень гостей і не чека.
Він й запросив того лише для виду.
«Нічого,- дума, - братику, не вийде!
Дорога буде зовсім не легка!»
І він дощу на землю напустив.
Кругом багнюка, ріки розлилися
І повені бурхливі почалися…
Так брата в гості і не пропустив.
Зустрілися аж через рік вони.
Отож у того Березень питає:
«Чому у гості ти не завітаєш?
Я ж прочекав на тебе пів весни!»
«Не вийшло, вибач».- Квітень відказав,-
На другий рік прийду обов’язково».
От через рік збирається він знову,
Тепер в дорогу воза приладнав.
Сів та і їде. Березень глядить.
«Е, - дума,- брате, дарма ти зібрався.
Тебе у гості я не сподівався,
Тож знаю, як потрібно тебе стріть!»
І він узявся щоки надимать.
Тут сніговії раптом налетіли,
Хурделиці клубками закрутили,
Дороги стало снігом засипать.
Вже Квітню ні проїхать, ні пройти
І довелось назад йому вертати,
Щоби, бува, в снігу не замерзати.
Не зна, як себе з братом повести.
Якось зустрівся з братом Травнем він.
Про те, про се удвох погомоніли,
На травці в гаї сіли посиділи.
Дійшла уже розмова до гостин.
І Травень Квітню каже: «Приїзди!
Побачиш, скільки в мене гарних квітів!..»
«Е ні, не вийде!- каже йому Квітень.-
Я двічі вже у Березня «гостив».
І двічі повертався з півдороги…»
«Ну,ти й придумав – в Березня гостить.
То в нього дощ іде, то сніг летить.
Як можна в гості їздити до нього?
Та, якщо хочеш, я тебе навчу,
Як обвести́ навколо пальця брата.
Ти маєш воза, сани й човен взяти…»
Всміхнувся Квітень, як таке почув.
І через рік знов в гості вируша.
Як сніг мете – то в сани він сідає,
Як дощ – на воза все перекладає,
Як повінь – то у човен поспіша.
Як не старався Березень, та все ж,
В гостях він Квітня мусив зустрічати,
За стіл садити, смачно пригощати:
Приїхав, що ж – тепер не проженеш.
В розмові ж хитро виясняти став:
«Така погода! Як же ти дістався?»
Наївний Квітень тут же і зізнався:
«Мені пораду гарну Травень дав.
Сказав він - сани, човен, й віз бери.
Тоді уже напевно, що доїдеш…»
Озлився той, хоч не подав і виду
Та мститься Травню із тії пори.
Ледь починає в Травня все цвісти,
Як братик йому холоду підкине,
Мороз не надто, але цвіт весь гине.
А то ще й снігу може напустить».

Я плекаю тебе,
із розсади думок вибираю одну –
найміцнішу,
за короткий сезон
здобуваю фантазії рідкісний сорт,
ці реальні плоди
я до столу подам якнайшвидше,
поки бажаний смак,
той, що сам так і проситься в рот.

Ласуй стиглим добром,
пам’ятай, хто для нього підґрунтя
удобрив безплідне,
спокушайся й куштуй
свіжий фрукт з леонардо-да-вінчевих фарб,
хай ясниться твій ум,
що за ґранню колізій не видний,
що думкам-літакам
подає до приземлення трап.

16, 19–20 вересня 1995 р., Богдани́

Не стачить простору очам –
Стільки ж степів на світі…
Не стачить вітру грудям –
Стільки ж морів і гір…
Не стачить серцю слів –
І я ніде їх не знайду,
Якщо ти не поможеш, Канівщино.
Пастушком я в проваллях шукав
Джерельця, загачував їх глеєм…
…Аби ж то знав, що мову рідну п’ю,
Не так би спрага мучила сьогодні.

Посміхнися, не будь агресивним,
научися терпіти й прощати.
Відшукай в серці зоряні рими,
щиру пісню, крилаті віршата.

Полюби світ, людей недолугих,
бо й невіглас глухий має право
на помилку і сонце у лузі,
срібну зливу й небесну заграву.

Не доводь ти нікому нічого -
не заткнути за пасок гординю.
Помолись за кривого й сліпого
і вернеться сторицею нині.

До слабких прояви милосердя,
хтозна-де кого стрінеш за рогом
свого дому - щенят, чи ведмедя.
Мудрий той, хто в душі зріє  Бога.

Коли летіли списи й стріли
На потом скроплені грядки, –
Не язиками боронили
Масні угіддя козаки.
В міцних руках завжди, як зброя,
Були і коси, і граблі,
Щоби боротися з ордою
Або з пришестям москалів.
Раділи й мучились помалу
Віками мудрі і дурні,
Але був хліб і мали сало
В оті часи не привізні.
А нині – ниви неродючі
Чи не умілі ми такі,
Що землеробству нас вже учать
І кормлять, наче жебраків?
Земля, занедбана ганьбою,
Втрачає свій привабний вид,
Коли по двоє чи по троє
На захід їдуть і на схід.
А там, на фермі чи у полі,
Уже мільйони рук і тіл
Радіють змучено неволі
Принижень вічних та зусиль.
Чи з глузду з’їхали до краю,
Що залишили дітвору,
Напевно, я не розгадаю
І з їхніх слів не розберу.
Болить мені й стає огидно
До найгіркіших сліз в очах,
Коли уже китайців видно
На недоораних ланах.
Моя душа ніяк не звикне
В собі ховати мовчки гнів
За те, що зайда в сад проникнув
І вкоренитися зумів.
І в серці чулому не гине,
А лиш зростає повсякчас, –
Одвічний сум за Україну
І недолугих трохи нас…
25.06.20

Як хто на Рокитнівщині бував,
А особливо на початку літа,
Той міг уранці до околиць вийти
По килиму росою вкритих трав.
Під мідними свічками стовбурів
Величних сосон і берізок ніжних
Побачить можна диво дивовижне,
Як хтось, неначе, золото розлив.
То у цей час азалія цвіте,
Для цього краю квітка досить дивна,
Її далеко звідси батьківщина
Та тут чомусь з’явилася, проте.
Я у місцевих якось запитав,
Коли намилувався отим цвітом:
- А звідки тут з’явилися ці квіти?
І відповідь на те таку дістав:
- Не знаю, чи то так було, чи ні,
Але легенда є у нашім краї,
Що про подію цю розповідає…
І ось про що розповіли мені:
…Набігли якось турки на село.
Доволі дивні турки. Оточили,
Але наруги поки не чинили.
Якесь начальство слідом увійшло.
Якийсь паша чи бей, ніхто не знає.
Всі люди тихо по хатах сидять,
В страху крізь вікна на оте глядять.
Чим закінчиться то усе - не знають.
Паша ж під’їхав до одної з хат,
Де мати із дочко́ю проживали.
Дочка була красуня небувала,
Вже не один її навідав сват,
Але вона відмовила усім.
Ще молода, куди їй поспішати.
А тут чужинець підійшов до хати.
Прийшлося вийти зустрічати їм.
Паша на доньку лише позирнув
І уже очі відвести не в силах.
- Виходь за мене заміж, моя мила.-
Й букет незнаних квітів простягнув.
Вона букет той кинула до ніг,
Поглянула на нього гордовито:
- Ні, не діждешся! - мовила сердито.
А він, хоча й образитися міг,
Сказав: - Я тебе, мила, покохав,
Лиш від купця заїжджого дізнався.
Він тут в селі недавно торгувався,
Тебе побачив й так розмалював...
Виходь за мене. Будеш при мені,
Відмов, повір, не матимеш ні в чому.
Окраса будеш для мойого дому…
Вслухається вона в слова чудні
Та все ногою квіти пригортає.
Боїться – не зів’яли щоб, бува.
І обертом у неї голова.
Як поступати їй тепер – не знає.
Паша ж помітив сумніви її
І каже: - Як не підеш, то узнаєш,
Як я помщуся на усьому краї.
Ще земляки наплачуться твої.
І так дівчи́ні стало себе жаль,
Сльозами вона землю оросила,
Пробаченні у Бога попросила,
Бо ж їхати в таку далеку даль.
Букет також сльозами полила
Та так в землі лежати й залишила.
І на коня з пашею поряд сіла,
Щоб більше не побачити села.
…З пашею вона в розкошах жила.
Йому гарненьких діток народила
І викохала їх, і одружила.
А все села забути не могла.
За ним тужила і вночі, і вдень.
Все мріяла: повернеться додому,
В село таке їй рідне і знайоме…
Одне її тривожило, лишень:
Вже скільки літ вона тут прожила,
Дітей тут своїх рідних народила.
Уже і серцем, наче, прикипіла.
Хоча і не туркенею була,
Але уже й не українка стала.
Як то зустріне там село її?
Чи зможе роки ці забуть свої,
Бо ж своє щастя тут вона пізнала.
Отак весь час і мучилась вона,
Не знаючи, як краще поступити:
Чи їхати, чи тут лишатись жити?
Бо й це вже стала рідна сторона.
В саду паші азалія цвіла,
Вона усе тим цвітом засадила,
Годинами у тім саду сиділа
І, наче, надивитись не могла…
Коли ж помер коханий чоловік,
Вона, нарешті, вибір свій зробила.
І з першими пташками полетіла
У рідний край, щоб доживати вік.
Під’їхала в тривозі до села
І раптом килим золотий уздріла.
Азалія розквітла її стріла,
Немов, з’єднати у одне змогла
Тривожну юність й сивочолу зрілість.
Земля сама благословила знов
Гріховну, як то думала, любов…
Отак отут азалія й з’явилась.

Воду і горе змішати
любить захмарний Жах,
Повінню плачуть Карпати,
тонуть Карпати в сльозах.

Гнівливість стихії і кара
страшніше жахливого сна,
Дещиця - сльози людськії,
та найгіркіша вона.

Низка хвилин швидкоплинних
Небесним карає вогнем,
Кара карає невинних,
Винні живуть без проблем.

Будьте розумні, не плачте,
хибних зрікайтесь ідей,

Любі Карпати, пробачте
своїх нерозумних дітей!

А дощ барабанить по підвіконню,
Рясненький пустився - стіною стоїть.
І сердиться грім невідомо на кого
Та блискавиця із сотнями стріл.

Взялася пускати наліво й направо,
Потраплять куди, то не знає й вона
Ті стріли вогненні яскраві-яскраві,
Далеко лиш котиться грому луна.

А дощ барабанить сильніше й сильніше,
Відскакують краплі м"ячами з вікна
І кутають землю в мереживо срібне,
Щоб дихала на повні груди вона.

2020 р.

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

«О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб удворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…»

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

Континенти фейсбук поєднав. Тих людей,
що ворота відкрили у світ інстаграми.
Безліч нових світлин, і яскравих очей,
у мобільних мережах пліч-о-пліч із нами .

Так цікаво знаходити друзів нових
і знайомити світ зі своїм кругозором.
Дехто в чат надсилає цеберця суниць,
інший дзвонить вночі пропонуючи море.

Ні, розбещеність це не моє ремесло.
Видаляю із "друзів" спокусу облуди.
Ви на тих берегах де мене не було
і немає тепер і ніколи не буде...

Я із тими, хто творить мелодій дива
і добро від якого голубкою в ирій.
Навзаєм я дарую яскраві слова,
малинові сердечка і Усмішки щирі.

І троянди в росі - "Теракотові сни",
вірші щемні, зворушливі, м'ятно-медові.
Для людей смолоскипом надій спалахни
на сторінці життя у обіймах любові.
25.06.2020р.

Чи то за бездумними нами,
Або щоб зволожити квіт, –
Розплакалось небо дощами
І сумно знебарвився світ.
І збільшився смуток удвоє,
І зменшився сміх від нуди,
Коли затопило водою
Твої захололі сліди.
Не знаю тепер де шукати,
Якщо заховала вода, –
Шляхи до тієї утрати,
Котрої найбільше шкода.
На сто кілометрів навколо
Не видно містечок і сіл, –
Немов захлинувся від болю
І з погляду зник суходіл…
24.06.20

Не все те золото,що блищить.
Не всі ті вірні,що йдуть до Церкви.
Не головне-служіння,жертви.
Господь зорить на щире серце.
Де є Любов-отам і Бог!
02.2020.

***
А на мапі світу пандемія,
у Європі – голі королі,
ну, а на Росії –
істерія,
їде з глузду Пиня у Кремлі.

***
А на башті Московії знову
залигали священну корову.
Та оказія ця
ще не має кінця –
Ілліча обнуляють на Вову.

***
А у Києві лізе на сцену
трохи інша корова священна,
коронована тля,
а простіше – теля,
що з обори зійшло на арену.

***
А у Пині є кум в Україні,
що не має намордника нині,
ахінею несе
і кусає усе
як холуй у великого Пині.

***
А на Пороха кляузи «б’яше»
новоспечена наймичка Раші,
та поїде і ця
волохата вівця
по етапу відомої Няші.

***
А на нас нападають зі сходу
печеніги і половці роду
без’язикого
і двоєликого
антипода одного народу.

06/20

У гніві був правитель угрів Арпад.
Так гарно ним задуманий похід
В моравські землі – через гори напад,
Стрімкими перевалами в обхід,
Раптово закінчивсь на пів дорозі.
Нагнала військо з Етелькузи* вість,
Що цар болгарський виконав погрози:
У стійбища прийшов не так, як гість.
Ще і навів проклятих печенігів,
Які ідуть по сліду, мов вовки.
Він зовсім не чекав того набігу.
А там же лише діти і жінки.
Та ще старі. Хто ж відсіч зможе дати?
Сказав гонець, що все пала кругом.
Негайно військо треба повертати
Аби відбити нападу того…
Але не встиг. Прибув, як все скінчилось.
Лиш попіл вітер по степу несе
І мертві…Мертві… Ті, що залишились
Лежать кругом…по всій землі…Усе,
Що він збирав роками так старанно,
Пішло за вітром. Що тепер робить?
Чоловіки залічать свої рани,
А без жінок народ як відродить?
Так, є ще у Паннонії**, звичайно.
І тут в степах хтось заховатись встиг.
Та перспективи, все одно, печальні.
І винен тільки він, що не зберіг.
Кому тепер помститися він має?
Тепер впаде на кого його гнів?
Болгари? Зла на них він не тримає,
Бо ж сам недавно так у них чинив.
За що тепер болгари й відомстили.
На печенігів? Їх злови, піди.
Та й в печенігів значно більше сили.
Вони ж загнали угрів аж сюди.
Спочатку із Лебедії*** прогнали.
Тепер аж в Етелькузу дотяглись
І підло, по-розбійницькі напали,
Пустелю залишили й подались…
У гніві був правитель угрів Арпад.
Послав загони і тепер чекав:
Шукають тих, хто пережив цей напад,
Аби картину він загальну мав.
В степах лишилось зовсім небагато,
По балках зачаїлись, по ярах
І так змогли себе порятувати.
Других погнав кудись на північ страх.
Туди, у землі чи слов’ян, чи русів.
Із ними Арпад не ворогував.
Хоча рабів іноді брати мусив,
Ромеям чи хозарам продавав.
Це ж не причина, щоб ворогувати?
Чого поміж сусідів не бува?..
Але та вість, яку прийшлось пізнати,
Аж обертом від того голова.
Усіх, хто в землі русів поховались,
Ті похапали й в рабство продали.
Тепер уже й надії не зосталось…
Від того Арпад неймовірно злий.
Велів коней негайно осідлати
Й пішов у землі русів відомстить.
На комусь треба було гнів зігнати
Та і жінок там можна захопить.
Жінки слов’янські від своїх не гірші,
Дітей народять, воїни зростуть.
Зламати опір русів треба лише.
Вони, напевно, угрів і не ждуть.
Гадають, він ще досі у Карпатах,
Не зна, що відбулося у степу.
Це йому може перевагу дати…
Так, він за помсту, але не сліпу.
Як вихор угри річку подолали,
Мечем містами й селами пройшлись.
Їх руси, справді, досі не чекали,
Тож об’єднати сил не спромоглись.
Палало все, що лиш могло палати,
Пішов за вітром їхній Хорсунь-град.
Поки ще військо встиг каган зібрати,
Між втікачів навести трохи лад.
Його посеред поля руси стріли.
Списами наїжачились навстріч,
Щитами шлях увесь загородили,
Рознісся полем войовничий клич.
Арпад у бій кінноту свою кинув,
Щитів зламати стіну захотів.
Хоч добре знав він руським воям ціну,
Ніхто іще ту силу не зломив.
Тож хитрістю рішив рать руську брати.
Стрій не зламав ворожий, тоді вдай,
Що з переляку кинувся тікати.
Як підуть слідом, знову нападай.
На те, що дивно, руси повелися.
Ледь угри врозтіч кинулись від них,
Як вони слідом з криком подалися.
Тут помсти меч усіх їх і настиг.
Багато хто у тім бою загинув.
Лише каган, зладнавши знову стрій,
Став відступати, хоч Арпад і кинув
Супроти нього усі сили в бій.
Та не здолав. А вже і ніч надходить.
І втома валить його військо з ніг.
Велів спинити колотнечу – годі.
Й так зрозуміло, що він переміг.
Ще тиждень угри землю плюндрували,
Тягли усе, що цінного було.
У землях русів гарну здобич мали…
А там під Київ військо перейшло.
Поставили шатри свої під містом,
До штурму готуватись почали.
Околиці пограбували чисто,
По селах по навколишніх пройшли.
Дивився Арпад здалеку на Київ,
На схил крутий, дубовий частокіл.
Тут можна легко поламати шию,
Адже у нього недостатньо сил
Аби узяти неприступну Гору.
Але ж не звик і відступати він.
Та відчував, що все рішиться скоро.
І справді, незабаром із-за стін
Знамено біле раптом піднялося.
А скоро й перемовники прийшли.
Ішли, на військо позирали скоса,
Хоч, наче, й не налякані були.
Просили миру, що хотів – питали.
Дивився Арпад грізно із-під брів,
Бо ж він хотів отримати чимало
І все по пунктах їм оголосив:
По-перше, хай заручників відправлять
Із родовитих київських сімей.
По-друге, одяг, їжу хай доставлять
Та ще других потрібних їм речей.
По-третє, треба десять тисяч марок
Сплатити і платити кожен рік.
- Це вам така за підлість вашу кара.-
Промовив Арпад, як підня́ли крик.-
Іще не все. Ще коней треба в збруї,
Верблюдів і худобу для тягла.
А ще…жінок також у вас візьму я.
…І тиша лиш у відповідь була.
Вертались в Київ, голови схиливши,
Не знали, як каган зустріне вість.
На його розум сподівались лише:
Що ж він на це нахабство відповість?
Та у кагана вибору не бу́ло.
Не дасть він згоди – угри й так візьмуть.
І віче покричало, як почуло
Та згодилось, що кращому не буть.
Лише одну умову виставляли,
Що угри мають зі степів піти,
В Паннонію вони рушати мали,
Щоб батьківщину там нову знайти…
І плач стояв над Києвом великий,
Коли жінки в полон до угрів йшли.
Сліз пролилося чималенькі ріки
І ручаями у Дніпро стекли.
Зібравши все, заручників пустили
І подалися угри в дальню путь.
Та по собі лиш назву залишили –
Урочище, яке Угорським звуть.
В літопису про те є лише згадка,
Хоч про все інше і рядка нема.
Можливо, то для когось і загадка,
Але шукати щось про це дарма.
Не написали…Сором пік, напевно,
Що не змогли жінок оберегти.
Чи у віках десь загубилось темних?!
Легенду лиш вдалося зберегти.

Буцає баран бика,
бо боїться бабака.

2020

Здавалося б усе вже перебуло,
Прочулося усе на цих стежках,
І око пильне - хиже, наче дуло,
з ампірики церковної і ржа -

Підступна ржа усталених законів,
Предтечі, революції й навспак.
І юрби сірі - всепослушні й сонні...
Обіцянки завішані на гак.

І плач стебла надтятого косою,
І сотні рваних в пил розчарувань.
Цеберко світла, ніч за лободою
Беззміст усього - всього зміст.слова...

Слова глибокі- вирвані з корінням
і випущені в невертальний лет...
І птаха в небі - в небі птаха синя,
Як зірка і омана, як стилет.

Здавалося б : усе уже спізнане,
Але душа пантрує знов і знов
Пророслу крихту з ятреноі рани -
Ніким не заштриховану любов.

Схований за ширмою старості,
вдало під смерть замаскований,
вдесятеро дешевший собівартості,
зниклим бе́з вісті зареєстрований
він отримав побачення з нею,
на ко́го не мав жодного права,
бо давно вже не був енеєм,
бо геройство – невдячна справа.

Відданість – мов нива незрошена –
гине від зерен до спомину,
вірність – мов косовиця неукошена –
трутневі набиває оскомину!
А тут – юність така бездоганна!
Цікаво, я́к вона зберегла́ся?!.
– Ганно! Добре це чи погано?
Я не вірю очам, на часі…

Схований у стані останньому,
ліг він на одр передчасності.
– Вдавнюєшся, – відмовила вона́ йому, –
кепські справи, все від необачності.
Опікаючи цю богадільню,
призна́юсь, лікують неуспішно.
Ось тому я, оскільки вільна,
поспішала сюди не спішно.

– Хто ти, Ганно? Дай мені відповідь…
Звідки в волоссі водорості?
Бачу скрізь циферблати, тільки сві́т стоїть.
Де рецепти твоєї молодості?
– Ми знайомі навряд чи з тобою,
адже́ живеш ти, братчику, вперше.
Ти раніше дружив з любов’ю
і накоїв чимало звершень…

Стомлено, гризотно й докучливо,
майже нічого не тямлячи,
згадував він удавнені обручини,
в клятві вірності зраду бавлячи.
– То ти – Смерть?.. – тільки й встиг запитати
і враз закотився за праобрій…
– …Досить схованки обирати –
не сховаєтесь, люди добрі!

3 листопада 2002 р., Київ

Понад ставом, понад вербами
Пролітала пара лебедів,
Як в люстерко в плесо чистеє
Вони двоє задивилися
Та й на своє відображення,
Він-Вона у ньому красені.

Одне одним милувалися,
Крилечками обнімалися,
У вірності присягалися
Та в любові зізнавалися
Закохані тії лебеді
На ставочку та й під вербами.

2020 р.

Впало небо на місто –
кременисте, важке,
блискавиця вогнисто –
літаком у піке.
Сильна злива тропічна
уперіщила враз,
і мара потойбічна
освітила Парнас.
Загурчав грім сердито:
«Я володар землі!
Розколошкаю жито,
потоплю кораблі!
Нароблю струмом шкоди,
підпалю цілий світ!»
Грім не знав, від негоди
в людства – громовідвід.


23.06.2020р.

Дрімаю. Сниться зграйка юних дів -
Із діда витискати будуть соки...
Та - бац! - у сни вломилися святі,
Священники, фанатики, пророки!

Питають: - Нум, кажи як на суді -
Кому із нас віддаш безсмертну душу?
Їх - наче тлі, а я - лише один!
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом попід носом піп,
Кричить, що ласки Божої не вартий.
- Ти задарма жуєш на світі хліб!
Давай но десятину із зарплати!

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - тебе візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси..

Святе письмо підсовує мулла:
- Вдягай чалму і хутко на коліна!
Учись казати: "О святий Аллах!"
Ти - мій господар! Я - твій раб! Невільник!

Мовчить, не репетуючи, раввИн
З-під лоба поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

А далі - трилер (Боже борони!)!
Вчепилися отці святі вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Прокинувся. У двері "геп" та "геп"
Відкрив. Від "щастя" одібрало мову.
Під хатою юрба танцює реп -
На збори кличуть свідки Ієгови.

21.06.2020р.

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Шепче совість: - Не лякайсь.
Йди на фронт, бери повістку.
Там до пекла в самий раз -
І не високо, й не низько.

Там сусідка молода
Не вилазить із окопу.
Куля в лоба - не біда,
А біда - ганьба до гроба.

З гільз і куль м'яка софа,
Гуркіт ріже сталь як масло. .
А у Києві лафа,
Миротворчі мріють гасла.

Паству в церкві піп пасе,
Допіка червнева спека...
Україна понад все?
То прошу зі мною в пекло.

Не крутися, наче в'юн,
Ти ж людина, не Іуда.
А зостанешся в раю
України вже не буде.

23.06.2020 р.

Йшов по лісу Королевич,
Пішки, не на лижах,
В теплий вечір, літній вечір
На болото вийшов.

Дружно човгають чоботі,
Хихотять Ворони,
Дужий хлопець і вусатий,
Набакир Корона.

Бачить молоденьку Жабу,
Дивиться старанно,
Гарна Жабка, зелененька,
У Короні Панна!

Сів щасливий Королевич
На "точку", на "п'яту",
Він цілує міцно, смачно
У Короні Жабу!

Над болотом срібно, дзвінко
Б'ють весільні дзвони...

Жаби дві сидять на травці.
На обох Корони!

***
Стає поезією проза.
А що удієш? Селяві.
У манії самогіпнозу,
буває, стукне в голові
що іноді і ми спінози.

***
Як діє генерація образ
показує реакція зоїла.
І думаєш, – який ентузіазм...
Якби його – та на хороше діло!

***
Коли оцінюєш своє,
не забувай, що цінять люди,
не перекреслюй те, що є,
і уповай на те, що буде.

***
Не переймаюсь за чужу вину,
та є чого, буває, сумувати.
Якщо акин кульгає на одну,
то є кому на дві ноги кульгати.

***
Є на виду і знакові
поети, й без ознаки.
Тусуються однакові,
тасуються ніякі.

***
Не розуміють ерудити, –
до того як публікувати
те, що видумують піїти,
не так важливо, що казати,
а як – те саме говорити.

Мораль

Не уродять грушки на вербі,
та біологи піки ламають
і поети млинцем по губі
вихваляють подібних собі,
а чужих не читають, а лають.

Ну не винайде неук біном,
подавай хоч до лоба напругу,
все одно – удесяте-удруге...
одиниці – творці аксіом,
ну а решта – класичні папуги.

06.20

Давайте зхрестимо ми шпаги
І неторкатимось імен?..
Візьмемо лише до уваги
Забуті Божьниці… здавен

Давайте вчепимось за горло
Углиб до самих капіляр
І знімим перше в світі порно
Убогих з вами наших чвар?..

Давайте Сонце відокремим?..
І Небо неб - переорем?..
Ні-ні, це тільки теорема
Моїх з найкращих теорем…
22.06.2020.

Нічого не трапляється даремно:
Світи течуть навсіч антисвітам
І свічечка оця, що ріже темне
Окілля згайворонене і став,
,
Що попри нас минає тихо - тихо,
І золоті рулади солов'ів,
Що увірвались у кромішнє лихо,
Мов антикулі воєн, протигнів....

І цей барвінок, що обняв нам ноги
Змійчатим танцем і солодкий щем
леткого літа..і оця дорога,
котра веде - не виведе...і ще..

І ще цей вир розвітрених галактик,
Коли ти мої мрїї цілував...
Хто вміє насолодою карати-
Той болем нагороджує. Дава...

давай-но начаруємо на небі -
Одним- єдиним словом - дива смак.
Живіть і гасніть зорі превелебні...
Нічого не буває просто так.

- Скажіть, а чому в нашому селі
Так дивно річку люди називають?
Ну, Тагамлик* – що саме означає?
Хто дав цю назву річечці малій? –
Питає хлопчик вчителя свого.
- То «царська річка» означає, хлопче.
Хто дав ту назву іще знати хочеш?
Напевно ми не знаємо того.
Скоріше всього, то були болгари,
Що кочували в цих степах колись.
Були орді аварській піддались,
Бо не змогли здолати свої чвари.
З аварами ходили на війну,
Скоряти їм народи помагали.
Бо ж справжнього правителя не мали,
Який би орди об’єднав в одну.
Аж поки не з’явився хан Кубрат.
Він міцно зміг у руки владу взяти
І всіх болгар, нарешті об’єднати,
Поміж племен навести мир і лад.
Найперше – то прогнали геть авар
І стали у степах цих панувати,
Болгарію Велику будувати –
Державу першу для усіх болгар.
Кубрат сусідні племена скорив,
Ходив на персів, навіть, у походи.
Багатства множив, нові землі й води
Єднав. Нову історію творив.
Але, коли приходив мирний час,
То він в Болтварі** полюбляв бувати.
Ти, звісно, можеш того і не знати,
Але то місце було тут у нас.
Можливо тут, на берегах ріки
Він зупинявся часом відпочити,
На степ, на річку гарну поглядіти.
Вона ж бо, не змінилась за віки.
І саме тут він старість свою стрів.
Коли відчув, що смерть вже підступає,
Синів своїх він, кажуть,викликає…
А мав Кубрат тоді аж п’ять синів.
Отож, зібрав усіх він , списа взяв
Та і говорить старшому Баяну:
- Зламай-но, сину, древко дерев’яне.
Той взяв, напруживсь трохи і зламав.
Тоді велів Кубрат, щоб принесли
Йому списів десяток. Каже: - Сину,
Зламай-но, спробуй зв’язку цю єдину.
Баян не зміг. Брати теж не змогли.
Тоді Кубрат і мовив до синів:
- Коли єдині будете ви, діти,
Ніхто тоді не зможе вас зломити
І вороги вам будуть не страшні.
Сини тоді при батьку поклялись,
Що єдності ніколи не зламають.
Як жаль, що слово не усі тримають.
Так нині є, так було і колись.
Коли у вічність хан Кубрат відбув,
Його отут, в степах цих поховали.
Багату здобич в землю з ним поклали,
Що він в походах і боях здобув.
Над ним курган високий не звели,
Щоб менше люду про могилу знали.
От лише річку «царською» назвали,
Аби потомки відшукать змогли.
- Це, мабуть, казка? Де ж могила та?
- Її не так давно і розкопали.
Там було срібла, золота навалом…***
Історія у знахідки проста.
Якось тут пасли пастушки корів.
Один ногою в ямку провалився.
Коли ж туди уважно придивився,
То там прикраси золоті уздрів.
Про те умить дізналося село,
Дорослі із лопатами набігли
І дуже швидко розкопати встигли
Те, що в землі поховане було.
Там був і посуд срібний, золотий,
Прикраси різні і монет багато,
Меч золотий… Любили діти тата.
Багатство склали у могилі тій.
- А де ж тепер те золото лежить?
- Його в Росію ще тоді забрали,
У Ермітажі часом виставляли.
Мовляв, це наше! Нумо, відберіть!
- А що ж сини? Як далі все було?
- Сини про клятву батькові забули,
По смерті себе вільними відчули,
Об’єднання тріщати почало.
Бо ж кожен родом володів своїм,
Хоча Баяна старшим визнавали,
Та керувать собою не давали.
Хозари ж миттю скористались тим.
Вони гуртом напали на болгар,
В полон дочку́ Кубрата захопили,
Що Хуба звалась. І проголосили
Залежність всього степу від хозар.
Брати сестрі не надто помогли,
Лише Баян, сестру щоб врятувати,
Погодивсь владу над собою мати
Ашина-хана. Інші ж почали
Для себе й люду інший край шукати.
Котраг свій рід до півночі повів
І там на схилах Волзьких берегів
Болгарію зміг Волзьку заснувати.
А три брати на захід подались
Щоб, кажуть, вільні землі відшукати,
А потім брата і сестру забрати,
Якби ті землі врешті-решт знайшлись.
Домовились: коли знайдуть-таки,
То голуба відправлять тоді братці
Із золотою ниткою на лапці.
Хай брат хозар відволіка поки.
Не все так гладко поміж них було.
Кубер на службу до авар подався,
Алцек аж до Італії дістався.
Лиш плем’я Аспарухове змогло
Дунай здолавши, в землях тих осісти.
Там на той час слов’яни вже жили,
Вони в авар за підданців були.
Авари їх гно́били всяко, звісно.
Коли прийшов в ці землі Аспарух,
З’єдналися слов’яни і болгари,
Прогнали за Дунай усіх аварів,
З’єднавши силу й войовничий дух,
Вони ромеїв також потіснили.
І уже зовсім скоро в тих краях
В болгар держава виникла своя.
Хай не така велика, але сильна.
Тоді ж до Хуби голуб завітав
Із золотою ниткою. Зібрались
Баян з сестрою і скоріш подались,
Поки Ашин іще про те не взнав.
Летіли коні степом день і ніч,
Частенько їх доводилось міняти.
Хоча і жаль коня було загнати,
Але ж життя – то важливіша річ.
Позаду тупіт все гучніш стає.
То слідом мчить ашинова погоня.
Вони в запасі мають більше коней.
Погоня не лише не відстає,
Але, здається, швидко доганяє.
Аж ось уже попереду Дунай.
Та де тут переправа, піди, взнай.
Тут Хуба нитку з голуба знімає,
Баянові дає її: - Тримай!
Хай голуб шлях покаже за Дунай,
Бо ж лише він його, напевно, знає.
Та ледве голуб в небесах завис,
Як з-за горба з’явилася погоня,
Пустила стріли, не спинивши коней.
Одна Баяну зранила наскрізь
Ту руку, що за нитку він тримав.
Вона від крові вмить почервоніла…
Тут Аспаруха воїни наспіли
І облизня Ашин тоді впіймав.
Прийшлось йому вертатися ні з чим.
А Аспарух поміг Дунай здолати.
Зустрілися нарешті оба брата
І обнялися перед військом всім.
Баян же нитку взяв тоді свою,
Зв’язав криваву сторону і білу.
Немов з’єднав болгар у одне ціле,
Одним народом в праці і в бою.
І вийшов Аспарух, і мовив він
- Забули, брате, батька заповіти
І скільки крові довелось пролити,
Щоб знов в народ з’єднатися один!
Як нитку цю не можна розірвать,
Бо ж у ній, бачте, наша кров пролита.
Вона болгар, розкиданих по світу
Й через віки повинна об’єднать.
Ту ж нитку кожен воїн приладнав…
То в березні усе(у марті) стало.
І нитку ту мартениці**** назвали.
Вона й донині всіх болгар єдна.

​Виктор Улин

Булату Окуджаве
« Пока ей еще хватает времени и огня,
Дай же ты всем понемногу…И не забудь про меня.»
( Б.Окуджава , « Пока Земля еще вертится»)
Пока не умолкла мелодия,
Пока не дрожит рука.
Пока еще мною не пройдена
Дорога издалека,
Пока несется мне в спину
Лай и собачий плач,
Пока смычок не вскинул
Новый другой срипач.
Господи! Что ты прячешься,
Где твоя голова?!
Прыгают, словно. Мячики,
В прах пустые слова.
Нет в поэзии проку,
В мраке жизни - мертво !
Все пусть катится в пропасть,
Только верни его…
28 октября 2018
Перевела на украинский язык 23.06.20 10.08
Віктор Улин
Булату Окуджаві
«Поки їй ще вистачає часу і вогню,
Дай же ти всім потроху ... І не забудь про мене. »
(Б.Окуджава, «Поки Земля ще крутиться»)

Поки не замовкла мелодія,
Поки не тремтить рука.
Поки ще мною не пройдена
Дорога здалеку,
Поки мчить мені в спину
Лай і собачий плач,
Поки смичок не скинув
Новий інший сріпач.
Господи! Що ти ховаєшся,
Де твоя голова ?!
Стрибають, немов м'ячики,
У прах порожні слова.
Немає в поезії пуття,
В темряві життя - мертво!
Все нехай котиться в прірву,
Тільки поверни його ...
28 жовтня 2018
Переклала українською мовою 23.06.20 10.08

Вимучує щодня душевний зудень,
Неначе пролетарія буржуй.
Тому писати лірику не буду,
А небилиць три воза розкажу.

З реформами в державі "чікі-пукі"
І навіть трохи ліпше. Так чи ні?
Команда ж "ЗЕ" зібралася докупи
І думає про хоботи в слонів.

З дитинства кум тримає в роті пальця,
А з носа визирають сопляки.
В ціні у нього клоуни, паяци,
Веселі лицедійства мастаки.

Він - виборець! Любитель сала й пива,
Кмітливий хохлачок, не тугодум.
За вдачею тишко, вівця сумирна,
Та я люблю ножі, вогонь і мсту.

В державі цій не обійтись без ката,
Війна зі злом потрібні їй - не мир.
Нагайкою рабів хрещу завзято,
Щб стали сонні зомбаки людьми.

23.06.2020 р.

Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
Село вимирало поволі.
Давно вже весілля ніхто не справляв,
лиш по́минки в лісі та в полі.

Лиш сива трава соловіла під ніч,
заспівана стомленим вітром.
Лиш баба старезна, залізши на піч,
пищала в порожню макітру.

Про пісню не знали онуки міські.
На літо, коли приїжджали,
усім, чим завгодно, звільняли мізки:
а так, щоб співать – не співали…

І раптом під вечір я чую – хори́
з далекого хутору линуть!,
ту пісню прадавню про три явори,
які під грозою загинуть.

Жінки мали тугу, бо мали любов,
і серце моє розривали –
воно пригадало ту музику знов,
мов знов у дитинство вертало.

Я голос знайшов, мов од хати ключі,
загублені бабою в лузі.
Я пам’ять зберіг – і пливу в далечінь,
де предки в кріпацькій напрузі.

Тремтливі хори вже замовкли давно,
а я, притулившись до ґанку,
співаю, що знаю, пірнувши на дно
дня, вечора, ночі і ранку.

14 серпня 1995 р., Богдани́

А полуниць червоні щічки
Полум"яніють між листків.
І для Романка й для Марічки
Й для Олечки цей плід доспів.

Всі дітки люблять полуницю
З сметаною та цукром й без.
То ж нею запастись годиться,
Щоб взимку смакувати теж.

2020 р.

Ворожбитка козаку долю нагадала,
що красуню стріне він у весняний день
що віддасться дівці тій майже на поталу
і співатиме для неї радісно пісень…

Та не вірив жінці той, глузував із неї,
говорив, що не такий – плазувать не звик,
що нізащо не віддасть воленьки своєї
і завжди господар в домі все-таки мужик!

Ще не знав тоді козак, як він помилявся,
у в житті буває все, ще чого й не чув –
в чарівницю молоду якось закохався
і розмови про свободу начисто забув!

Залюбила козака, зіллям напоїла,
дівка гарна і метка, з гонором лихим.
Погуляла, попила, добре попоїла,
обдурила пів села і втекла з другим…

Славні браття-козаки, хто шанує долю –
про зрадливість пам’ятай чарівних дівок.
Як здаєшся у полон – забувай про волю,
щоб не згадувать дарма цей гіркий урок!

Отже, други-мужики, хто ще має волю,
про підступність не забудь чарівних жінок.
Не здавайся у полон, пам’ятай про долю,
щоб не згадувати марно той життя урок!

***
А у офісі пишуться тези
ще і досі зеленому презу.
То і я напишу,
як на вуха лапшу
ще навішує автор поези.

***
А мені взагалі все одно,
чи вартує оцього кіно
опозиція грамоті мови.
Та не ляпайте все,
що від гички несе
у чужої по духу корови.

***
А у корови вечорами жуйка.
Таке і у поезії бува-
є, що слова
дожовує нова
коров'яча архаїка у вуйка.

***
А віршарі описують блакить,
яка вдягає зношену обнову.
У цю високу мить
поезія кишить
обрубками, що оскопляють мову.

***
А на віку очищення душі
не раз допомагає огризатись.
Які не є ми – зайві і чужі,
як мінімум, у нашому коші,
хто ображає, мусить вибачатись.

***
А поки ще катарсису нема,
що накипіло, те і повторяю.
І каюсь зокрема,
та вірю не дарма,
що nota bene доведе до раю.

06/20

Сидить на лавці сивий-сивий дід.
Онучок поряд книжечку гортає,
А потім відірвався і питає:
- Дідусю, розкажи про Сліпорід.
- Про Сліпорід? – перепитав дідусь,-
Цікаво – звідки річка узялася?
Ну, що ж, тоді гарненько усідайся,
Поки оце з думками я зберусь.
Помовчавши, дід мову розпочав:
- Жили колись на нашій Україні
Прадавні люди. Називають нині
Трипільцями їх. Кажуть, від Збруча
Аж до Дніпра стояли їхні села.
Пасли худобу, сіяли поля.
Родюча годувала їх земля.
Життя було привільним і веселим.
Бо й ворогів навколо не було.
А ті, які були – не зачіпали.
Бо ж одкоша уже не вперше мали.
Населення у тих краях росло.
І скоро заселилася земля.
Нема уже чого і обробляти.
Доводилось нових земель шукати,
По краю розселятись звідтіля.
Збирались шукачі в якімсь селі,
Вантажили вози добром усяким.
Богам складали щирої подяки
Й рушали в степ – дорослі і малі.
В однім загоні шукачів таких,
Що вирішили за Дніпро майнути,
Бо ж там земель багато має бути,
Були не лиш дорослі й дітлахи.
На однім возі їхав старий дід.
Старий і сивий, ще й сліпий до того.
Питались у сім’ї: - Куди старого?
В селі лишити було його слід!
Та син лише відмахувавсь від тих:
- Не кину батька! Хай із нами їде!
Не з’їсть багато…Та багато віда.
Порадою б якоюсь допоміг.
Дніпро на той бік бродом перейшли,
Назустріч сонцю рушили поволі,
Знайшли собі місцину гарну в полі.
Єдине що – води тут не знайшли.
А жити ж звикли всі коло води.
Що тут робити: далі йти шукати
Чи то криниці у степу копати?
Тут дід із воза синові: - Зсади!
Зійшов, ціпок тримає у руці,
Ним по землі поцюкує тихенько.
- Вода тут, відчуваю я, близенько.
- То що, копати будем криниці́?-
Хтось запитав. Та дід, немов не чує:
- Вода тут є! Чимало її тут.
Джерела аж попід поверхню б’ють.
Хай табір люд на пагорбі лаштує,
А я піду і балкою пройдусь
Та роздивлюся добре навкруг себе.
Ходити вам услід мені не треба.
Я сам, якщо потрібно, повернусь.
Спустився трохи в балку, постояв,
Ціпком ударив і не сильно, наче,
Та кожен, хто стояв, ураз побачив:
Звідтіль струмочок литися почав.
Дідусь подався балкою собі,
Все зупинявсь та довго прислухався.
А тут струмочок більше розливався
І балкою на південь десь побіг.
Напились люди чистої води,
З возів взялися табір городити,
Бо ж мало кого можна тут зустріти,
Ще зайд якихось принесе сюди.
Поки займались справами вони,
То дітвора прибігла, закричала:
- Згори водичка балкою помчала
Із дідової тої сторони.
А скоро потекла уже й ріка,
Хай не широка, але повновода…
Хоч батька було синові і шкода
І він його повернення чекав,
Але услід пуститися не смів.
Бо ж батькові ніколи не перечив.
Стояв після роботи кожен вечір,
Услід, неначе, зниклому глядів.
Все сподівався, хоча й знав – дарма:
Вже батько не повернеться ніколи.
Він дав воді, в землі закутій, волю,
Вона ж бо не пробилася б сама.
Й за це життям, напевно, заплатив.
Тож річку ту назвали Сліпородом,
Адже сліпий знайшов для неї воду
І руслом бігти з-під землі пустив.
Давно уже нема того села,
Яке трипільці тут побудували.
Та Сліпородом річку як назвали,
Так і донині назву зберегла.