Уже і зелень в'яне біля хати.
Нема мокви на порцію борщу.
І думаю, – кому би написати
мелодію осіннього дощу.

Згасає вечір сонячної днини,
стихає шум, спадає спекота,
щезає світ і місяця уста
спивають у зеніті чорні тіні,
на небі –зорі, роси – у долині...

Душі не заважає суєта.

Але і їй не вистачає місця
у мороці німої самоти,
де чується, – лети уже, лети...
пустелі неосяжної не бійся...

Кружляє вітер, як опале листя,
до осені написані листи.

08.2020

Земля України - безмежні родючі поля
І надра багаті,і люди усі працьовиті.
І пісня душевна,що серце мені звеселя.
Чи є ще де – небудь прекрасніш країна на світі?
Та з давніх часів зграї лютих лихих ворогів
На землі оці, на багатства весь час позирали
І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
А що не потягнуть, вогнем починають палить.
І все набивають свою ненаситну утробу.
Та предки також були люди не надто прості.
І вміли орати, і вміли мечем володіти.
У зграй у ворожих ставали завжди на путі
І честили так, щоб надовго охоту відбити.
У праці й борні жив постійно мій древній народ.
Багатшали землі, по світу розносячи славу,
Зростали міста і сади розквітали. Та от
Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
Держави й народи він змусив на себе робити.
То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
Витоптують степ і усе по путі пожирають.
Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
На березі річки, що тихо петляла в степах,
Зійшлися дві сили бій розпочався смертельний.
Від блиску мечів, наче аж засліпило в очах,
Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
Упав воєвода на землю свою на коліна:
«О, Матінко-Земле на тебе надія одна!
Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
І будуть топтати копитами коней своїх
Чужинці твої неозорі квітучі простори,
А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
І враз побіліла вода степової ріки,
То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
І удесятерились у кожного воїна сили.
Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
Водою цілющою з тихої річки тієї.
Та річка і нині тече по просторах оцих
І Мати-Земля молоко із водою мішає…
Легенда легендой, та біла вода у ріці,
За те і Молочною ми її всі називаєм.

Вже дотліває серпень на осонні,
пливуть за обрій літа бригантини,
і пурхають метелики червоні
в серпанковій прозорій павутині.

Стікає воском мед в діжки діряві
і скрапує в царини полинові,
у сухостою дикорослі трави.
Відлунням здалеку лелечий говір.

На чорнім біле, чи на білім чорне,
мов день і ніч з народження до тризни.
Хто небеса до ніг любові горне,
той не втрачає щастя й душу. Визнай,

що я до божевілля залюбила,
того, хто на лелеку зовні схожий.
Якби життя нагайкою не било,
мабуть, була б мудрішою, мій Боже.

Уміла б говорити з небесами,
прощати, вірити, надіятись на диво,
ховати каяття за образами,
так милосердно і благочестиво.
12.08.2020р.

Покайтесь, українці, у гріхах!
Несіть хутчіше під амвон ковбаси.
До біса Київ! Є Москва блага,
Інакше в пеклі вам не буде спасу.

Діток привчайте руським язіком
Балакати (спочатку буде гидко).
А той, хто проти - ляже трупаком,
Анафемою прицвяхую кріпко.

Бо ви - раби. А я - владар! Панок!
Монети висисаю з вас потроху.
Трикольоровий стяг - оце воно!
А синьо-жовтим шкрябайте підлогу.

P.S:

Їдять віряни в мишоловці сир,
Товпа хохляцька розпустила вуха...
Московська церква, наче той упир,
Бо де вона - війна, біда, розруха.

18.08.2020 р.

Виявити – сам собі я даю завда́ння.
Виявити!

Руки по лікті занурю в очі,
все, що тільки хорошого бачив –
помацаю.
А те все, що прогле́дів, схоплю –
й не пускатиму,
якщо тільки впіймаю тебе.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Очі чесно закрию руками по лікті,
можеш чесно ховатися –
і чекати.
Можеш там, де, як завжди, тебе я знаходив –
диктофон
залишити в рожевій траві.

Виявити – сам собі я даю завдання.
Виявити!

Красиві́шим дедалі стає твій голос,
і все далі од мене він грає –
у пі́джмурки.
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу
й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

19 липня 1996 р., Богдани́

На сніданок пожував поради,
Намотав розумну мисль на вус.
А тепер давайте розбиратись:
Хто з нас - бевзь. а хто - козирний туз.

Мій сусід - багач, а не лайдака,
Кац та Ізя - друзі та рідня.
А у мене - жінка і собака:
Ось і все життєве надбання.

Та дружина непроста - красуня!
Біля неї, наче у раю.
Серце б'ється! Чуєте відлуння?
Це любов катує! Зуб даю!

І вона до мене небайдужа,
Як обніме - млію від жаги.
Я без неї, наче рак на суші,
Сонна муха, чобіт без ноги.

А розумні хлебчуть ром та пиво,
Їздять газ качати під Тамбов.
Я дурний? І хай. Це неважливо,
Головне, що в серці є любов.

17.08.2020р.

Нарешті на морі у розкоші хвиль,
голублять мене, піднімаючи вгору.
Гребу, докладаючи дужих зусиль,
на оксамитовім гребені моря.

Вода, як парне молоко, вдалині
гойдає крикливих, сполоханих чайок,
а сонце сріблить, шле цілунки мені
із піднебесного божого раю.

О, море, дай сили, згубить береги,
а після знайти їх на тім побережжі
де пальми і білий пісок без нудьги
печального смутку, сум'яття безмежжя.

Я крапля твоя, серед безліч піщин,
від суші до тебе із витоку долі,
блаженно пливу не рахуючи днин
у бірюзове розбурхане  море.

17.08.2020р.



 

Наче птах розкинув в синім небі крила,
Простяглись кургани у степу глухім.
Звуться вони й нині ще Канат – могили
І про них легенду я вам розповім.
У часи далекі, коли Диким полем
Називали предки вільні ці степи,
Як прийшли зі сходу силою монголи,
Всім заволоділи, де їх кінь ступив.
Хто чинив їм опір, тих вони вбивали,
Хто здававсь без бою той рабом ставав.
Попіл та руїни слідом залишались,
Позначали шлях свій полум’ям заграв.
Ті, хто жив раніше у степах широких,
Хто вважав їх домом рідним од віків,
Чи лягли навіки у траву високу,
Чи пішли монголам замість пастухів.
Сильні подалися за монгольським військом,
Та й навік лишились десь на чужині,
А в степах зостались лиш старі за віком,
Ще жінки та діти в рідній стороні.
Недалік від моря в приазовських балках
Рід каракалпацький прихисток знайшов.
Діточок з десяток вже дорослих змалку,
Кожен замість батька, що в похід пішов,
Кілька аксакалів, зморшкуватих, сивих
А то все жіноту. Ось і весь той рід.
Вимира потроху плем’я нещасливе
Під ярмом монгольським від нужди і бід.
Якось пообіді вершник в балку в’їхав.
Дивина для роду. Збіглися усі,
Що приніс він - радість,чи, можливо, лихо?
Виявилось скоро – то жапак – бакси
По – по каракалпацьки так зовуться барди,
Хто пісні складає, сам же їх співа,
Тому незнайомця всі зустріли радо,
Бо у його піснях пам’ять ожива.
Посадили гостя на почесне місце
І нагодували, і попить дали
Та гуртом чекали, доки він наїсться,
Бо вже за піснями скучили були.
Гість поїв неспішно, взяв дутар у руки
Й полилася пісня понад ковилой,
Як прийшли зі сходу чорнії клобуки
В царство Київ – Урус над Дніпром – рікой.
Узун–Коли–Юрій – Юрій Довгорукий
Племені по Росі землі наділив
І у чорних шапках чорнії клобуки
Вірю вірою і правдой службу тут несли.
Як орда зі степу йшла проти урусів,
Чорнії клобуки заступали шлях
І у степ свій ворог повертати мусив,
А урус спокійно працював в полях.
Та настала скоро чорная година,
Як завжди, зі сходу біди знов прийшли,
Потекли монгольські орди без упину
І міста уруські полум’ям зійшли.
Вигнали монголи і клобуків з Росі
У степи на південь подались вони.
Та і там недовго жити довелося .
Як ішли монголи з заходу, з війни,
То в степах скоряли досі непокірних,
Всіх хто відсидітись тихо сподівавсь
У степах широких, у полях безмірних.
В балках і байраках від орди ховавсь.
Звістка про облаву степом прокотилась
І зібрались бії: треба ж щось робить?
Чи усім здаватись на монгольську милість,
Чи свою свободу кров’ю захистить?
І у один голос всі сказали: «Битись!»
Хай монголи взнають щабель гостроту.
І пішли до війська і дорослі, й діти
І в смертельнім герці ізійшлися тут
Де Канат – могили степом простяглися,
Наче крила птаха в синіх небесах,
Цілі ріки крові степом пролились
І кривава впала на траву роса.
Три дні і три ночі йшло криваве свято
І клобуцьке військо майже все лягло,
Нікому загиблих було й поховати,
Як криваве сонце у степу зійшло
Змовк дутар, затихла уже давно пісня
Та ніхто і слова вимовить не міг.
І, здавалось, в балці стало людям тісно,
Бо спинився часу неупинний біг.
Там, на тих могилах їхня кров і слава.
Там, на тих могилах весь народ поліг.
По – каракалпацьки – « Канат» - то «кривавий»
Пам’ятник єдиний в цих степах про них.

Так, життя - це не рахат-лукум,
Не квітник - потворна гною скирта.
...Під столом два трупи: я і кум,
На столі зопріла оковита.

П'ється у три горла самогон,
Плачуть день і ніч жона і діти.
Чорт у чарку хлюпає вогонь,
А кінець сумний - надгробні плити.

Я - художник, ну а кум - поет,
В кожного в руках - талант і щастя...
Не митці ми! А бридкий дует!
За глитання трути аз воздасться.

Вранці - пиво, ввечері - абсент
Й брага, аби не дрижали руки.
Нащо власну долю у кювет?
Нащо честь і славу - у багнюку?

Та хіба собі ми вороги?
Наче ні. Розумні, а не дУрні...
Тьху, тьху, тьху! Наснилися жахи!
Глип за тин...а кум лежить в баюрі...

17.08.2020р.

А я у снах іще літаю, милий,
І сни мої щасливі, кольорові.
Несуть мене вночі до тебе крила,
Де я спиваю свій нектар любові.

Де ми іще удвох і нероздільні,
І наше щастя ходить з нами в хаті.
А радощі й тривоги наші спільні,
Де ми на друзів і рідню багаті.

А поряд з нами діти і онуки,
І мама хилить голову в молитві.
Іще твої мене тримають руки
У горах Криму, де краса, як витвір.

Де плюскіт з наших весел від байдарок,
А з гір карпатських тихий шурхіт снігу.
Пісні біля наметів під гітару,
Хоча за день стомилися від бігу.

Літаю в снах, а що мені зосталось
В серпневі ночі, де щоранку - кава,
Комп’ютер, книги, згадок гостре жало …
У снах живу, де спогадів облава.
17.08.20

Серпень жовтим капелюхом
На прощання помахав.
Музику його послухай,
Яку він тобі писав.

В ній і шурхіт крил лелечих,
Шелестіння листя й трав,
Які вітерець підвечір
У таночку закружляв.

Навіть чути запах яблук,
Груш солодких аромат,
Що доноситься із саду
І звучить мінорний лад.

Не смутний і не журливий,
Просто ностальгії сум -
Літечко у вирій лине,
Дні осінні настають.

2020 р.

Над кожним днем ще вище небо.
Бо нижчає земля.
Пітьом та сонць смугаста зебра
носила немовля.

Воно зросло на чоловіка.
А згодом – старика.
З тих літ між поколінь без ліку
і ллється ця ріка.

22 грудня 2007 р., Богдани́

Нехай вночі Вас ощасливлять
Непередбачені дива
Й моє жадання полохливе,
Що ледь торкнулося до Вас.

Моє жадання таємниче
Ще сподівається чудес.
Хай зорі Вам про те засвідчать,
А я зажду.
Як вірний пес.

Чи має існувати світ,
Коли не чує плач дитини,
А як лунає Богу звіт,
Ми оминаємо причини?

А ще звикаємо до зла,
Яке у владі розкошує,
Чекаючи коли імла
Порожні душі завоює.

Омана «істину» свою
Утілює без перепони,
Міняє долі течію
І переписує закони.

Перевертаючи слова,
Бажає волю дозувати,
І знає, клітка «золота»
Допомагає панувати.

А де є місце для душі,
Чи ми у вимірі чужі,
Який поволі загниває?

Імла малює міражі,
Заманюючи до межі,
Та її совість не пускає.
2020

В глибокій балці декілька шатрів
Та три кибитки в затінку сховались.
Це – стійбище, здається, називалось
За тих, від нас віддавлених часів.
Коней з десяток по траві пасе.
Та і не коні. Так, облізлі шкапи.
І злодій би не взяв, якби натрапив.
Із цінного, здається мабуть все.
Крізь діри всюди виглядає бідність,
Яку ніяким латкам не прикрить.
А в затінку дідусь старий сидить,
Якого спека розморила, видно.
Та хлопчик йому спати не дає,
Замурзаний, нестрижений відколи,
Усе старого смикає за поли
І все йому питання задає:
- Дідуню, а чому, коли до нас
Монголи були вчора завітали,
Собаками кипчацькими назвали
Мойого тата і, дідуню, вас?
А від”їжджали, то татуню вслід
Їм крикнув: «Це вам просто не минеться!
Нехай-но тільки ще Бачман знайдеться,
Ми з вами порахуємось як слід!»
Хто ці кипчаки? Хто такий Бачман ?
Дідуню, ну! Не спи ! Скажи, дідуню!
І оченята аж сіяють юні
І сині, наче море-океан.
- Хто це, питаєш? Ну, тоді сідай
Зручніше, бо розмова буде довга.
Послухай свого дідуся старого,
Собі на вус міцненько намотай!
- Дідуню, в мене ще вусів немає!?..
- То так говорять, щоб запам’ятав.
Ти в мене про кипчаків запитав?
О, я, онуку, добре пам’ятаю,
Як степ увесь належить лише нам,
Кипчакам. Ми одні тут панували.
«Дешт-і-кипчак» – його так називали
Сусіди. Ліку нашим табунам
Не знали ми. Степ стугонів кругом,
Як наше військо у похід рушало
І всі сусіди від страху дрижали,
По кріпостях ховалися бігом.
А ми збирали щедру данину
Худобой, збіжжям, золотом, рабами.
Пустеля залишалася за нами.
Та то було в далеку давнину.
А потім хани розтягли степи
І кожен сам собою став володар
І зникла велич нашого народу
Та час нещасть для нього наступив.
І звідти, звідки сонце устає
Пришли ніким незвідані монголи.
Народів стільки на шляху збороли,
Що й пальців полічіти не стає.
Прийшли вони і в наш кипчацький край,
В оці степи, де рівних нам не було.
І наша сила в їхній потонула.
Чому так сталось – не мене питай.
Хто з ханів втік, рятуючись від них,
Від безнадії в чужину подався,
А хто без бою ворогу піддався,
А інший радий, що сховатися встиг.
Безмежний степ. Знайди когось у нім.
Відсидітися, напевно, сподівались.
Але монголи на цій справі знались,
Отож коритись довелось усім.
Хан Менгу з своїм військом величезним
В степу облаву справжню влаштував
І всіх, хто лиш на очі потрапляв
Чекала смерть. І неможливо щезнуть.
Та все ж знайшовся справжній богатир
Емір Бачман. Коли пришли монголи,
З сміливцями прорвав вороже коло
І в степ подався славний наш емір.
Та він ховатись зовсім не збиравсь,
Зібрав круг себе справжніх відчайдухів
І, як на осінь скаженіють мухи,
Так він у тіло у монгольське впивсь.
Ужалить тут і вже з другого боку.
В степу монголам схову не було.
Хіба що військо чималеньке йшло,
То він вночі тоді робив наскоки.
Нема монголам спокою в степах.
Зникають люди, а бува й загони.
За кожнім возом треба охорона,
А поміж війська осідає страх.
Бачман нарешті показав монголам,
Хто є господар у степах оцих.
Хоч, що він міг – один супроти всіх,
Як вороги і зрадники навколо?
Тож Менгу - хан із братом зі своїм
Зібрали кілька десять тисяч війська
І знову степ прочісувать взялися,
Щоб назавжди покінчити із ним.
Не мав Бачман постійного житла,
А на спочинок в байрака́х спинявся,
На островах на річкових ховався
Аби орда монгольська не знайшла.
І звідти, наче сокіл, налітав
На зайд монгольських. Учиняв розправу,
Лишав холодні трупи і заграви
І знов в степу безкрайому зникав.
І степ його від ворогів ховав,
І трави слід загону замітали,
Байраки степові завжди приймали
Коли він було прихистку шукав.
Монголи ж розійшлися по степах
І полювання справжне влаштували
Ще й кораблів дві сотні збудували
Аби шукати і на островах.
Пішли, надвоє військо розділивши,
Униз по різних берегах ріки.
Йшли наосліп, чекаючи, поки
Десь би на слід еміра може б вийшли.
І справді. У одному із лісів,
Що берегами річки розрослися,
Сліди Бачмана їм – таки знайшлися.
І він їх нещодавно залишив.
Та ще знайшли старезну хвору бабу
І допитали. В цім вони майстри.
В них навіть мертвий, не лише старий
Все, що їм треба, врешті розказав би.
Бачман і справді там недавно був,
Серед ріки на острові сховався
На захист річки дарма сподівався
В степу його ніхто би не здобув.
Через протоку вороги пройшли
На сонний табір кипчаків напали,
Кого схопили, кого порубали,
Бачмана ж у полон живим взяли.
І привели до хана до Менгу.
Бундючно той сидів в своєму ша́трі,
Велів Бачману на коліна стати
Інакше смерть пообіцяв лиху.
Бачман у вічі глянув йому сміло
І відповів: «Я смерті не боюсь!
Я не верблюд, а тому не стаю
Я на коліна». І його убили.
Монголи так розказували всім.
А між кипчаків поголос рознісся,
Що соколом у небо він вознісся,
Монголи не розправилися з ним.
Літає вільно десь у небесах
Там, де монголи у степу не владні
І дивиться, які ми безпорадні.
Як нас скував перед монголом страх
І як народ наш гордий вимира,
Розвіюється степом його слава.
Клекоче гнівом, має таке право,
Бо кожен долю власну обира.

маліють думи і уява
нараз не пишуться вірші
і не смакує кава ява
немає дива у душі
і час на дні земного плину
туди де обрій ніч хова
де сенс буття мішає глину
ліпити зоряні дива
ліпити всесвіти із мрії
із порожнечі та імли
заради смертної надії
щоб ми хотіли і могли…
07. 2020

В повітрі запахи осінні,
В душі – цвітіння весняні,
Бо, повний віри і терпіння,
Тебе я бачу не вві сні.
Хоча занурилися в осінь
Схололі швидко вечори, –
Мені побачень вже не досить,
Цієї дивної пори.
Щоб кріпли паростки кохання
І не боялись темноти, –
Потрібно в ранньому смерканні
Удвох нам далі й далі йти…
16.08.20

Там-то і там-то,..
і я там буду…
на пустирях колишніх воскресінь
мене не поховаєш,
як приблуду,
а принесеш во жертву на хресті…

Терен цвіте у густих туманах –
ой, застирчать зимою колючки;
це добре, що вмираю я так рано –
переживеш усі мої свічки.

Молитв не треба за грішну душу,
хоч раз в житті за Бога помолись;
як добре, що любити я не мушу,
бо там-то й там-то
ми би не злились.

Може, день,
може, ніч відвоюю,
намучив фату́м серце
і розпряг.
Кохання – Церква,
тільки-от свою я
не возведу на диких пустирях.

18 січня 1991 р. (автору 20,5 років), Київ

Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів
І зелену траву топче сотня коней.
Мчить загін по степу,не рахуючи днів
Мчить загін по степу,не рахує ночей.
Тільки тупіт копит,тільки вітер в вухах
І розбійники сірі по байраках сидять.
Степ в чеканні завмер,степом бігає страх
І Залозник- змія ген на південь лежить.
Десь позаду давно красний город Ростов
Де зібрались вони – слуги різних князів,
Показати усім,що можливо ізнов,
Щоби єдність була на Великій Русі.
Уже досить князям ворохобити Русь
Гнати руських мужів один одного бить.
І зібрались вони,заключили союз.
І поїхали в Київ,щоб Русі послужить.
Вже дізнались в путі, що південні князі,
Разом з князем великим пішли у похід.
Шлях до синього моря лежав для Русі
Аби землі свої захистили від бід.
Із далеких степів йшла татарська орда,
Хан безбожний її надіслав, Чагоніз.
Половецькі степи їх струснула хода,
Пролила море крові і океан сліз.
Ледве звістку узнав богатирський загін,
Повернув з головного на Київ шляху.
Малоїзжим шляхом розпочався їх гін
У невідомий степ та на битву лиху.
Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів,
Степом хмарами вгору піднімається пил
Вже давно у степу бій кривавий кипів
І все менше у русів залишалося сил.
Розтоптала орда їх ряди бойові,
Бо князі не змогли навіть згоди дійти:
Кому буть на чолі, кому буть голові
Кому військо єдине на битву вести.
І кривавою плата за незгоду була.
Тисячі, тисячі степ встелили кругом.
Майже вся руська рать в ковилу полягла.
Поряд половці сплять по степу вічним сном.
Хто лишився живий, утікав до Дніпра,
Доки опір чинив іще київський князь.
І не сила взяла, лише хитрість стара:
Зброю склали й були всі порубані враз.
По шляху втікачів полетіла орда
І не було кому їх в степу захистить.
Добігала орда,доганяла біда
І татарин рішав: тобі жить чи не жить.
І тоді, як здавалось,що це вже кінець,
Раптом виник в степу богатирський загін.
І почавсь на шляху ще невідомий герць
Де супроти десятків бився лише один.
Але він, той один,вартий був десяти
І кривавив свій меч у ворожій крові.
Кожен бивсь, наче лев, кожен був богатир.
Та на місце убитих ставали живі.
Їх так мало було проти всії орди.
Та за спинами в них були села й міста
Хто ж, коли не вони в час страшної біди
Русь святую свою і людей захистить?
Десь далеко в степу зникли вже втікачі.
Дай їм, Боже, живим до Дніпра досягнуть.
Поле хмарами стріл, поле дзвоном мечів
До самого Дніпра позначало їм путь.
Затихав вдалині бій на Калці – ріці
Усе менше лишалось руських богатирів.
Та без втоми в живих меч блищав у руці.
І кривавий Даждьбог за спиною горів.
Там, на полі чужім в степовій ковилі
Захищаючи Русь і життя втікачів
Полягли вони всі - руські богатирі,
Але кожен із них свою справу зробив.
Скільки раз на Русі хтось життя віддавав,
Мусив був виправляти чужі помилки.
Та ціною життя він народ рятував
І тому цей народ не зламали віки.

роки не лікують
роки віддаляють від спогадів
і дні наче фільтри
все більше ущільнюють час
ретельно просіюють
кроки і крики і здогади
із рештків усього
формуючи зрештою
нас

Кажуть здавна в народі:
Як розчесані хмари -
Зіпсується погода,
Піде дощ незабаром.

А коли кучеряві
Оті білі хмаринки,
То дощу не чекати
Іще мабуть із тиждень.

Помічали те люди
І вивчали віками,
Наш народ дуже мудрий
І багато що знає.

Ота мудрість народна -
Скарб наш неоціненний,
Пам"ятає хай молодь -
Берегти його треба.

2020 р.

Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,
І смарагд на вітах жовтим зацвіте.

У саду схололім там журба ходила,
На лице вдягнувши сіру з хмар вуаль.
Навівала тугу за тобою, мила,
І будила в серці щем, пекучий жаль.

Ймення найрідніше прошепочуть губи,
Як молитву зранку в небеса святу –
Повертайся швидше, найдорожча, люба,
Поверни ж бо сонце й літа теплоту.

15 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Благословила сина мати
На долю світлу і легку, –
Щоби щасливим і багатим
Він був на довгому віку.
Але не сталось, як бажалось,
А відбулося навпаки, –
Тому і крає серце жалість
За нагромаджені роки…
15.08.20

 
& матусин синок
перестріне
таткову доню
 
їм буде нормально
нічого що все без гроша
океани небес
від самого інколи ранку
 
& вона зазирає
в душу
а що та душа
 
перламутри й сніги
& хтось обіцяв дати шапку
діставати олію
варити якісь-ще супи
 
& я все розумію
я млію
зобачивши мрію
 
доживемо оцей
віддамо борги . . . .
& чекатимуть смерті
антисоціального батька
 
& коли той вмре
син до мами
вертався б
 
починати спочатку
розпрямлятись
 
почитувати
собі
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А на Русі помішані усі
на Україні, троні і на Путі.
А чудаки, мерсі,
у білої Русі
гадають, що вони не майдануті.

***
А у миру триває пандемія
і видно, у рецесії вона.
Та мафія радіє,
що має свого Вія,
якому мама мія – це війна.

***
А бульбаші оклигали таки.
Росія запалала під ногами.
І не орли-круки.
а дохлі пацюки
сьогодні перелякані сябрами.

***
А малороси хочуть у Союз.
Така ідея п’ятої колони,
і знає боягуз,
що там тайга і гнус,
та є іще вакансії в омоні.

***
А на Сибірі все ще «вєчний зов».
Один шаман Московію шукає.
Ішов, ішов, ішов…
лишився підошов,
а, кажуть, що ума не вистачає.

***
А Рашія усе-таки не Греція
і їй одній не писані закони.
Але якщо у бестії
язикова агресія,
то наша мова – засіб оборони.

…………………………………
А наші долі пишуть на долоні
не віруси, а урки у законі.
Родились у полоні,
а живемо у зоні
і дай то, Боже, щоб не у червоній.

08/20

Тривожно у Плоскині на душі.
То зайде у шатро, то вийде з нього,
Посидить біля вогнища курного
І знову до шатра свого спішить.
Вже завтра битва, а йому ніяк
Не розігнати сумніви й тривоги.
І слово клятви, дане перед Богом,
Пече у воєводиних грудях.
Він – воєвода бродників. Відколи
Утік у степ від княжого ярма,
Йому нікого рівного нема.
Ні, не було… Поки прийшли монголи.
Ох, ці монголи! Що від них чекать?
З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
І він, можливо, то даремно чинить,
Що згодився в союзники пристать.
Але ж і здобич гарну обіцяє
Цей їх союз. А бродник тим живе.
Він не упустить, що до рук пливе.
А у степу хто клятву ту тримає?
Від давніх пір в навколишніх степах
Не половці одні лиш кочували.
З Русі частенько у степи втікали,
Кому набридло рало у руках.
Хто мріяв про свободу й незалежність
Хто був охочий до легких хлібів
І не боявся диких цих степів,
Але у мів буть хитрим й обережним.
Ці втікачі збивались до ватаг
І обирали добрих отаманів.
Та й кочували войовничим станом
По балках у навколишніх степах.
Жили розбоєм. То прихоплять часом
Кочів’я половецької орди,
Худобу вхоплять, заметуть сліди
І є уже ватазі свіже м'ясо.
Але найбільше шарпали купців.
Перестрівали звично біля броду
І тільки валка-но уступить в воду,
Як з верболозів хлопці-молодці.
Від того й звались бродниками, мабуть,
Що увесь час бродили по степах,
Розбійничали часто на бродах.
Та так, що не могли їм дати раду.
Таких ватаг багато по степу
У ті часи незатишні блукало,
Легкого хліба і життя шукали
І лише в долю вірили сліпу.
Із половцями чубилися часто
І-таки часто діставали їх,
Господарів просторів степових.
Бо славна бійка їм була за щастя.
Плоскиня із ватагою бродив
Від Дону до широкого Славути,
Понад Сутенню шлях купецький плутав
І коней у Бурчевичів ловив.
Як на Русі розмножилось князів
І ті за землі стали воювати,
В союзники до себе закликати
Тих, хто на цьому заробить хотів.
Туди ходили з половцями разом,
То Київ, то Чернігів захищать.
Їм все одно – аби мечем махать.
Яка різниця, за якого князя?
Плоскиня й сам на Липицю ходив
За суздальського князя воювати.
Хоч довелося звідтіля тікати,
Та здобич він усе таки вхопив.
Так що рубати православний люд
Для бродників не новиною було.
То чому ж сон очей йому не стулить?
Які думки спокою не дають?
Коли в степах з’явилися монголи
І потоптали половецький стан,
Плоскиня сам тоді до них пристав,
Домовившись про відповідну долю
У здобичі. Плоскиня їм за це
Усі шляхи навколишні покаже,
І проведе. А там як карта ляже.
В степу потрібно вміти буть гравцем.
Союз монгольський видавався вдалим.
Плоскиня поряд з ханом воссідав,
Йому поради корисні давав.
Монголи гори злата обіцяли.
Та час ішов, а злата не було
І хан до нього вже не посміхався,
А наче до раба свого звертався.
Втекти би може? Але, як на зло,
Очей монголи з нього не спускали.
А тут ще звістка: Русь на них іде.
Князь київський других князів веде
Їх половці із поміччю позвали.
І завтра битва. Як же йому буть?
Давав він клятву: Русь не воювати.
Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
А як монголів русичі поб’ють?
Йому цю зраду зразу ж пригадають.
Він же князям поклявся на хресті.
Чи утекти? А гори золоті
Що їх монголи все ще обіцяють?
Йому князі і так вже не простять,
А нині вони з половцями дружать.
Отож життя чека його сутужне
І ніякі мечі не захистять.
Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
Бо вже назад немає вороття.
А у монголів не легке життя
І без монголів доведеться туго.
Вже й не за злато, за життя своє
Монголам доведеться помагати.
Яке непевне це життя прокляте:
Хтось робить ставку – інший виграє…
Криваве сонце піднімалось в небі,
Зачервоніла в ріці вода.
Монгольська прокидалася орда,
Справляючи уранішні потреби.
Утомлений від роздумів нічних,
Дивись Плоскиня на криваву Калку.
Йому себе було страшенно жалко.
Але змінить нічого він не міг.
Не він обрав, його обрала доля,
Щоб зрадником свого народу став,
Проти своїх меча свого підняв
І десь безслідно згинув серед поля.

Є в Едемі цар. Ума - палата,
У державних справах ні бум-бум.
Спільники його цілують ззаду,
Я ж гризу за вухо і губу.

Сиплю сатиричної цикути,
Аби влади увімкнувсь оркестр.
Пропоную і тобі гризнути,
Заганяй зубиська у м'яке.

Злиться свита! Від злоби зелена!
Бо дратую їхній балаган.
Ані днини спокою від мене:
Щось не так - одразу гав та гав!

Рву пуками у торговців пейса,
Є на пам'ять жмутик - ось тримай.
Бо у влади інші інтереси -
Землю вкрасти в люду задарма.

Знов мені стромляють кляп у рота,
Пахолки лайном по морді "ляп"!
Хто боїться влади, мовби чорта -
Житиме усе життя як раб.

14.08.2020р.

Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.
Ликів мара
святата над тобою.

Біле братерство
хвильнуло за браму –
новітній Христос
во житті – між ними.
Маючи серце
покинути маму –
ді́лить по-братськи
свій торс на частини.
Жертвує торс,
хрестячи́ на частини.

Тіло – в’язниця.
Артерії – пута.
Каторга серця.
Каторга серця.
Сі́м’я поститься.
Душа ж розкута.
Віра смішить.
Софія сміється.

26-27 березня 1994 р., Київ

Палає вогнище на лузі
І звівся дим на повен зріст,
Бо позбирались давні друзі
Із ближчих сіл і дальніх міст.
Ясніють мрійно темні хащі,
Іскринки сяють повсякчас, –
І теплі згадки про найкращі
Часи витають поміж нас.
Уже запінилася юшка
І сало смажиться смачне, –
Та хтось у білім капелюшку
Очима зваблює мене.
Від річки протяг мандрівничий
Лоскоче листя у гаю,
А жінка збуджує і кличе
До себе долю не свою.
Вином наповнені чарчини,
Мов між серцями зв’язкові, –
Зродили швидко штовханину
Надій і страху в голові.
Адже палає і не гасне
Багаття це не все життя, –
Обігріває нас прекрасне
Любові вічне почуття.
Цикад невтомну тріскотняву
Зозуля впорала: Куку!..
Йдемо удвох туди, де трави
Привітно стеляться в гайку.
13.08.20

Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.

Голубі волошки заплело у косу,
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу покоси
і краси тієї – як і не було…

Відбуяло цвітом променисте літо,
усихає хутко ще поважний день,
позбирали в копи золотисте жито,
усе менше чути жайвора пісень.

Відлунали дзвони, голосисті грози,
зе́лень заховали стиглі пшениці.
Впали на покоси прохолодні роси
і квітують маки вже на рушниці…

Світяться світанки у серпневі ранки
і частіше я́ром стелиться туман.
Журавлиний клекіт, в небесах лелеки,
укриває рясно ряскою лиман…

Вже за видноколом причаїлась осінь,
зо́лота й багрянцю до́ста принесла.
Синім підмалює лазурову просинь,
ви́стелить дарунки щедро на столах.

Та господарює літо мальовниче,
у валки́ на полі скошено хліба.
Жайвори́на ж пісня у юнацтво кличе
і весняний присмак все ще на губах…

Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
Він голови дарма не підставляє,
Коли потрібно – не жаліє слів,
А коли треба – вовком налітає.
Тут тільки так і можна виживати,
Бо у степу своїх – чужих нема.
Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
На долю сподіватися дарма.
А він уміє. На рожен не лізе.
Терплячості йому не позичать.
Своє він завжди, безумовно, візьме
І того в нього вже не відібрать.
Як печеніги крізь хазарів рвались,
Щоб у степах оцих запанувать,
Його стада спокійна кочували.
Він не спішив у бійку устрявать.
І дочекався. Доки князь Куяби,
Невідомий тоді ще Святослав,
Своїм набігом так хозар ослабив,
Що печенігам вільний шлях проклав.
Він був найпершим, хто з кочів’їв знявся,
Свої стада у ці степи погнав,
Найкращі пасовища сподівався.
Собі забрати. І – таки забрав.
На берегах стрімкого Борисфену,
Понад Сутенню в низині заплав
Його стада пасли траву зелену,
А він їх спокій вірно вартував.
Робив, бува, набіги до порогів,
Коли купці там валкою ішли.
Брав відступне, коли траплялась змога,
Чи грабував, коли слабкі були.
Проте розбоєм не займавсь постійно –
Нащо купців дарма лише лякать,
Бо ж можна втратить приробіток вірний,
Та й гнів у князя русів викликать.
Тож пас стада, бува, сусідів шарпав,
Тих , що послабші, звісно же , були.
У пастку жодну поки що не втрапив,
Бо його боги, мабуть, берегли.
Коли дізнався, що з великим військом
Вниз по річці прямує Святослав,
Відвів свій рід, не став під ноги лізти.
В степу далеко все перечекав.
І не тому, що надто вже боявся.
Міг би пошарпать трохи уночі.
Та гарну здобич взять не сподівався:
Хто ж бере злато у похід йдучи?
От коли військо буде йти додому,
Ослаблене, обтяжене добром,
Тоді й потрібно буде думать йому,
Як би своє поповнити шатро.
Усі роди в степу наполошились,
Ловили кожну звістку із війни,
Коней сідлали, по степу носились,
Немов чекали на сигнал вони.
Як тільки звістка про поразку русів
З країв далеких досягне степів,
Тоді вони в Куябу увірвуться
І наберуть хто і чого хотів.
Та час ішов, але утішна звістка
Так печенізьких вух не досягла.
І б’ють копитом коні печенізькі,
І ніяк не робляться діла.
Аж тут говорять: із країв ромейських
Прибули в степ багаті посланці.
Почали із ханами мову вести
Які багатства ждуть їх на Русі.
Що Святослав устряв в війну надовго,
А Русь лежить беззахисна зовсім.
Хіба нічого не говорять боги
Аби випадком скористатись цим?
А цар ромейський ще й за це заплатить.
Він дуже щедрий, той ромейський цар.
А в нього срібла й золота багато.
І все то за один лише удар.
Чи треба було ханів умовляти?
Вони й самі вже думали про це.
Знялися орди, щоб на Русь помчати.
Він теж тоді не вдарив в грязь лицем.
Але поки Куябу всі обсіли
Й чекали, поки місто упаде,
Він у Поросі пошарпав уділи
І в степ. Не ждав, поки біда прийде.
І та прийшла. Князь з військом повернувся,
В степах знайшов пожадливих хонів,
Багато хто свого і то позбувся,
Не те щоб у Куябі щось нажив.
А Куря з того також скористався
І поживився з їхнього добра.
Чого б і ні? Якщо випадок стався
І вдала надто випала пора.
Йому все рівно: печеніги; руси,
Ромеї угри. Степ не розбирав.
Дивився добре: ледве хто спіткнувся,
Відразу налітай і оббирай.
Та Святослав в Русі не засидівся
І знов подався з військом на війну.
Летіли звістки, як він добре бився,
Як його цар ромейський завернув.
Десь Святослав в фортеці зачинився
І там постійні велися бої.
Але ніхто їх ханів не рішився
Напасти знов на його краї.
І тут прибули посланці ізнову
З якогось Переславиця чи де.
З ханами нову почали розмову,
Що Святослав з малим загоном йде.
Все його військо степом повертає.
А він пливе угору по ріці
І ще з собою гарну здобич має,
Одних перстнів з десяток на руці.
Чого б то печенігам не зустріти
Біля порогів стомлений загін?
Могли б своїх загиблих відомстити.
Навряд чи опір сильний вчинить він.
Усі хани як з глузду поз’їздили:
Із гиком, свистом до порогів мчать.
Всі береги, як коршуни обсіли.
Дурних таких доводилось стрічать.
Ну, звісно, ледь помітивши загрозу,
Князь Святослав в пороги не пішов.
Подався вниз рікою. Й на морози
В Білобережжі прихисток знайшов.
Потовкшись дарма, хани відступили
І на зиму до моря подались.
Та Куря хитрий. В нього вдосталь сили,
Тож зимувати тут таки лишивсь.
Він добре знав, що тільки крига скресне,
А у степу ще кінь не пробіжить,
Знов сядуть руси у човни на весла
І вже ніщо не може їх спинить.
Тож зиму всю терпляче ждав удачу
Хоч і померзнуть у степу прийшлось,
Але боги віддячили терплячість.
Весна нарешті сталася. І ось
Сторожа повідомила, що знизу
Від моря показалися човни.
Та Куря русам на очі не лізе,
Хай у безпеці чуються вони.
Флотилія до острова пристала,
Що його Хортичь звикли називать.
Всі в ніч поснули і сторожа спала,
Як Куря наказав своїм почать.
Тихенько коні в воду уступили.
Ні шереху,ні шелесту навкруг.
Протоку нешироку переплили
І швидко оточили сонний луг.
І лиш тоді зненацька налетіли
На сплячий табір. І різня пішла.
Відразу руси і не зрозуміли,
Яка це саме напасть їх знайшла.
Щоправда, бій був довгий і жорстокий.
Ці руси вміють битись до кінця.
Хоч їх і залишилось зовсім трохи,
Та видно молодець до молодця.
Сам Куря в бійку, звісно ж, не улазив
Лиш поглядав на все зі сторони.
Він бачив, як відходять руси разом,
До скелі притискаються вони.
Сам князь нічим від всіх не вирізнявся
І Куря зразу його і не взнав.
Хіба що чуб здоровий теліпався
Та перстень гарний на руці блищав.
Поволі піднімалось сонце в небі,
Коли упав останній Святослав.
Устиг багато вкласти кругом себе
Із рук меча свого не випускав.
Лише тоді під’їхав хан до нього,
Туди, де князя голова лягла.
Так, справді, витязь, хай дарують боги,
Та хитрість силу все ж перемогла.
Сам Куря мужність й силу поважає
І щоб вони йому передались,
Він мати чашу з черепа бажає.
Такі уже часи були колись.
І череп князя, в золото окутий,
Ще довго Курі чашею служив.
А через нього й Куря не забутий,
А не за те, що славно він прожив.

Сховалося літо за кущ калиновий,
Який червоніє намистом ягід
І зустрічати вже осінь готовий,
Що річку малу переходить убрід.

Ще сонечком вдень воно виглядає,
На затишок тратить всі сили свої
Та ластівкам так привітно моргає,
Збираються ті уже в теплі краї.

Ой, літечко-літо, ти швидко минуло,
Не кожен тобою натішитись встиг,
Цілунки твої на щоці ми відчули.
Вертайся скоріше з далеких доріг.

2020 р.

Благословляю вас, єрусалимські хмари,
Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
Благословляю вас, єрусалимські хмари.
Пропливаючи понад Єрусалимом,
Ви парасолькою гігантською стаєте.
А блискавки й громи, й дощі з вітрами
Поки що чекають настання зими.

Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,
на дно – до твоєї осанни,
що квітне на згустках крові –
тоді я твоїм стану...
Нехай тільки мозок розтане
під сонцем твоєї любові…

2 травня 1989 р., Богдани́

Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,
І вподобав салони і борделі.

Я той, понад мораллю хто стояв,
Хоч був би четвертований на пласі.
Нарцис самозакоханий був я,
Розбещенням своїм ще й хизувався.

Я князем був, і мав я свій гарем,
І в нім було красунечок чимало.
Допоки, як султан, зустрів Гюррем**,
І враз вона мене зачарувала.

Кудись гординя щезла, як Мара,
Зворушений турботою простою,
Постав немов знесилений Геракл,
Беззахисний стою перед любов`ю.

Й вона, немов довірливе пташа,
Невже за муки всі мені воздасться?
І вродонька прекрасна, і душа
Така, що вмерти хочеться від щастя.

І я подарував себе всього,
Й вона себе усю подарувала.
Взаємність дарував нам Ерос Бог,
Як радості в житті такої мало!

Позаздрили всі друзі, як один,
І у бордель тягли знов грішні мислі.
І зради тінь з`явилась, тінь біди,
І щастя понад прірвою зависло.

І як же нам його уберегти?
Не надірвать їй серце вірне, чуле?
І я згадав, яка прекрасна ти,
І всіх Богів благав я, щоб почули.

І як в розкладенім суспільстві жить,
На зраду і на підлощі багатім?
І як в собі угамувати хіть?
І як з розбещеного вірним стати?

І вихід, як завжди, у світі є,
Втекти нам треба на Природи лоно.
Вона красуня, як Мішель Мерсьє***,
А я із себе уявляв Делона****.

В собі первісне, рідне віднайти,
Немов почати шлях увесь спочатку.
Дай, люба, губ напитись чистоти.
І щастя шлях для людства розпочати.


10 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Багато зір, а світла мало
Знедавна сіється згори, –
Вже захололи й довші стали
Серпневі сірі вечори.
Вже так густішає щоночі
Пропахла злаками пітьма,
Що тишу будить неохоче
Уранці когута сурма.
Дими туманять суходоли
І жовкнуть трави лугові, –
Дедалі більше в серці болю,
А дум все менше в голові…
12.08.20

1.
Как хочется к груди Отца прижаться.
почувствовать тепло всемощных рук,
как хочется в любви Ему признаться
и в унисон сердец услышать стук.
2.
Ты мое Все, Христос с Тобой явил Ся,
душа поет псалмы как Вас люблю.
Для дел я в дольнем мире появился
со мною Отче будь, Тебя молю.
3.
Молитва краткая, Отец лелея,
на зов спешит, шлет дар – Дух Свят – из уст
и сын прильнув, я Твой речет лалая*,
касаясь нежно самых тонких чувств.
4
Волнами нежность нас с Отцем накрыла
и есть здесь Все, и время восприять.
Любовь Отца мне к жизни путь открыла,
смогу ль познать от Бога благодать?
5.
За шансом шанс дает тому случиться
Отец Небесный, все желая дать:
припасть и пить, и досыта напиться,
дерзать, творить, угодным Богу стать!

P.S.
В Свой Праздник к нам Отец заходит
Создатель и Спаситель на роду.
Седьмое августа подходит**
в очередном оставшихся году.
30.03,2020,02:02.

* осознанное звукопроизношение активной речи ребенка после
периода лепета, дополняемое еще не освоенным – обычно возраст
около 5 лет – время завершения нежного периода лалания
(санскр.);
** этот или иной день в году, т.е. каждый может избрать этот день
(не дату как у пророков) Праздником в честь Отца Небесного и
ежегодно в дополнение к ежедневному общению – молитве –
праздновать, пребывая в Любви Отчей.

"Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Роздмухуєш вогонь бажань,
зориш в рапсодії любові,
а я тріпочу, наче лань,
плекаю мрії кольорові.

Допоки бачити мене
ти хочеш райдужною зранку.
Для мене меркне все земне,
а лагідне твоє: "Тетянко",

так гріє душу, що тобі
я ладна ревність пробачати,
дивитись в очі голубі
як у небесні божі шати.

І зомлівати у руках,
забившись пташкою в долоні,
тож, інколи "зриваю дах",
щоб заясніло сонце в домі.

10.08.2020р.

Ох і ловко півень топче курку!
Зразу видно: в цьому ділі - ас.
Я ж - слабак. Лежу, мов труп, без звуку,
Кожну ніч жона по носі "ляпс!".

Пишуть про кохання пишні дами,
Я ж - чутливий, щось не так - у плач.
Бо у мене серденько - не камінь,
Біль тамує тільки спотикач.

Я тепер не пан, в муха в хаті,
Грішних дум - ні наяву, ні в снах.
Обчитавсь поезії у чаті
І кабака всохла навісна.

Тихо сів з планшетом у вітальні
І читаю: "...сльози! Смерть! Гробок!".
Свят, свят, свят, поети окаянні,
Не строчіть віршаток про любов.

11.08.2020 р.

Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

На долю я не скаржусь, ні,
ласкава, як ягня смиренне.
Лиш сподіваюсь, Пане мій,
що робиш – знаєш достеменно
Гріхів у мене кілька пак.
Рахунок трачу знову й знову.
Даруєш всі мені і так,
адже ти геть недріб’язковий.

Чому мене до раю брам
провадиш стежкою крутою
і випробовуєш життям,
мов хочеш бачити святою?
Не нарікаю на талан,
не прошу над, ніж дати можеш.
Та сподіваюсь довгий час,
ти знаєш те, що робиш, Боже.

Мине життя, як прикрий сон,
як трагіфарс, комедіодрама
Коли прокинуся, зітхну –
що ж, це було хіба що….замість.
Докіль розгублення мине,
рахую сірі дні, як хмари.
Лиш часом думка перемкне:
агі, та я ж тут не за кару.

Я мов мурашка в час, коли
чийсь черевик мурашник топче.
Навіщо в чудо віру дав,
а потім все забрав, Панотче?
На долю я не скаржусь, ні,
хоч знаю, як то буде зрання.
Сказала б стільки ще тобі
Замість…молитви на добраніч.

Оригінал:

Magdalena Czapińska

Zamiast

Ty, Panie tyle czasu masz
mieszkanie w chmurach i błękicie
A ja na głowie mnóstwo spraw
I na to wszystko jedno życie.
A skoro wszystko lepiej wiesz
Bo patrzysz na nas z lotu ptaka
To powiedz czemu tak mi jest,
Że czasem tylko siąść i płakać

Ja się nie skarżę na swój los
Potulna jestem jak baranek
I tylko mam nadzieję, że...
że chyba wiesz, co robisz, Panie.
Ile mam grzechów? któż to wie...
A do liczenia nie mam głowy
Wszystkie darujesz mi i tak
Nie jesteś przecież drobiazgowy.

Lecz czemu mnie do raju bram
Prowadzisz drogą taką krętą
I czemu wciąż doświadczasz tak
Jak gdybyś chciał uczynić świętą.
Nie chcę się skarżyć na swój los
Nie proszę więcej, niż dać możesz
I ciągle mam nadzieję, że...
Że chyba wiesz, co robisz, Boże.

To życie minie jak zły sen
Jak tragifarsa, komediodramat
A gdy się zbudzę, westchnę - cóż
To wszystko było chyba... zamiast
Lecz póki co w zamęcie trwam
Liczę na palcach lata szare
I tylko czasem przemknie myśl
Przecież nie jestem tu za karę.

Dziś czuję się, jak mrówka gdy
Czyjś Zamiast but tratuje jej mrowisko
Czemu mi dałeś wiarę w cud
A potem odebrałeś wszystko.
Nie chcę się skarżyć na swój los
Choć wiem, jak będzie jutro rano
Tyle powiedzieć chciałam ci.
Zamiast… pacierza na dobranoc

"У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмі́лині стало
і підлягає покозаченню!" –
таким формальним експозе
Ники́форович одкрив засідання профкому.
("От голова! А таке верзе!" –
подумав Іванович, але не сказав нікому.)
"Ось покуштуйте! Аґрусове вино!
Новинка з нашої плодово-ягідної лінії!
Ну, й чим гірше за виноґрадне воно?
Але кобзарство
в нашому господарстві
усе одно – на відмі́лині!
Навіщо ми стільки коштів угатили в клуб?
Нащо наймали іміджмейкера аж із Арзамасу?
Нам, кров з носа, потрібен не совєцький*,
а щиро український кобзарський гурт,
щоб їздив по селах і рекламував продукції масу!
Таке собі – культурне обжарювання споживача,
танці з шаблюками, щоб кожен міг беркицьнутися,
або відмахати кебету, чи дати строкача,
чи просто у залі сидіти заба́рно й дивитися!"
Тут Іванович одкришив трохи бринзи і запив вином:
"Ну, спасибі. 18:00. Пора й линяти."
Піднявся з-за столу, пришторив вікно.
"Піду вмикну наші самогонні апарати!"
"Що за випирання з контексту?!" – заперечив Голова,
але Йванович уже вийшов і матюкався дорогою.
"От... свиняча культура! От Україна ... нова́!
Передушив би їх... усіх, їй-Богу я!.."
"А без культури – продовжував Никифорович на профкомі,
ми змогли б нашу землю аґреґатувати?
Хіба що дописемною мотикою заборонувати!
Або потрапити, як мій батько, на табірні рудники
у Республіку Комі!.."

Неділя, 6 листопада 2005 р., Богдани́

_______________
* радянський

Був як тертушка залізна, нині - шовковий,
Навіть ворог - й той джергоче: "Ти - святий!".
Обійнявши правду йду важкими кроками
По земельці. От тому і не щастить.

Може, в ліжко тепле? Рахувати слоників?
Ні. Іду й міркую. Думи - просто жах:
До гроша - копійка, до процентів - позики,
До сивухи - піна, до брехні - олжа.

Правдоруби, мовби чиряки на гузнищі,
Ані сісти, ані жити не дають.
Не украсти у сусіда цвяха - дурощі?
Хай паяц кермує, потішає люд?

Поводир із мене - тьху! Іще й із бомбою!
Замість пороху - лиш правда (трах-бабах!).
Не іде за мною люд, за хлібом човпає
По асфальту. А мої шляхи - в ярах...

12.08.2020р.

Лиш тільки про час кукурікнув
Зраділий світанню когут, –
Пітьмою гартовані вікна
Звільнились від темряви пут.
І знову відкрилася зору,
Прискоривши серцебиття, –
Красива, ясна, неозора
Глибінь нетривкого життя.
І так захотілося жити
Під небом оцим молодим,
Що ночі тужливої миті
Розтанули швидко, як дим...
11.08.20

 
шо ж арлекін
де зневірялись
 
глядач не вллє сльози
~ але ж
 
богемне щастя за нещастя
чи до роздмуханих пожеж
такий вам сенс ~
собі всяк власник
& ми сумуємо за чимсь
 
зіркова нота трохи вчасно
десь-грим
сам арлекін розвіяний луною
в одвічнім дусі
шанс у нього жест
хоч вовком інде вий оце
 
не узагальнюймо &
підсумків поквапних
мабуть не слід
мабуть не варто
теж
 
якщо вже зв’язувать
життя із гороскопом
 
весь цей гумор
решті решт
 
 
 
 
✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

І
Міняються і мода, і смаки.
І класика поезії – не диво.
Аматори-новатори, таки,
опанували форму залюбки,
малюючи елегії красиво.

Фонетику шануємо... однак
граматика уже іде на мило.
Та час мине і полиняє лак
на тому, що озвучує дивак
і мимоволі утинає крила.

О! Ми такі усі багатії!
І менестрелі, і комедіанти
огранюємо мови діаманти.
Та це не означає, що її
невігласу дозволено пиляти.

ІІ
Ну... ну, буває, перехопить дух,
вражає душу і чарує серце
знайомою мелодією скерцо,
та іноді не досягає вух
людей усе, що вимагає слух,
аби звучало їхнє інтермецо.

Стає метеоритом метеор...
О, де вони – сузір’я зодіаку?

Грамотієві застує актор,
якому пофіґ розділові знаки...

І найновіша форма – це повтор,
а не оригінальності ознака.

ІІІ
У кожному живе Аполлінер,
на честь якого відгули фанфари...
а декому і Апулей до пари...

У барабан лупцює піонер.
Кімвалами дивуємо тепер,
аби себе явили кулуари.

08.2020

Хочу світла, радості та спокою,
По земельці йти легкими кроками,
Щоб живі сусідоньки аговкали,
Кликали на чарочку вина.

А вони в рову лежать постріляні,
Для чортяк із пекла стали цілями,
Накриваю їх своїми крилами,
Криком одзивається луна.

Тиша...ранок... пахне страхом, порохом,
Сам на сам лишився я із ворогом,
Віддали життя брати ой дорого -
Україна кровію сплива.

Ллється біль і лють крізь сонця промені
І тремтять зрадливо руки втомлені,
Перебито навпіл нерв оголений
І моя схилилась голова.

Ой журо, журо! Печеш і колешся!
Заповзла у душу чорним полозом,
Після тебе - невигойні борозни
Гіркотою ляжуть по думках.

Стали орачі прості солдатами,
Нені похоронки завтра матимуть...
А роса по травах - діамантами,
Божа на плече лягла рука...

11.08.2020 р.

Задумавшись сидів полянський князь
В своїй світлиці за столом дубовим,
На двері поглядаючи щораз,
Вслухаючись до кроків знову й знову.
Від роздумів вже й си́віти почав,
Шукаючи, як би біді зарадить.
Вже і старійшин скільки раз збирав
Отут в світлиці на велику раду.
І до Перуна скільки раз ходив,
Биків зі стада віддаючи в жертву.
Питав, як саме вибратись з біди,
Як родові полянському не вмерти.
Одна біда, кругом одна біда.
Що їх – полян тих на горах дніпрових?
А тут древлянське плем’я насіда,
Полянської бажа напитись крові.
Бо, бач, усілися на їх землі,
Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
Чому тоді вони про те мовчали?
Але древляни – то ще півбіди.
От з русами, із тими важче буде,
Вони уже намірились сюди.
А руси дуже войовничі люди.
Їх там, над Россю стільки, аж кишить
І кожен – воїн, пошукай такого.
Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
Не пожаліють в Києві нікого.
Як врятувати весь полянський рід?
Як змусити з собою рахуватись?
З надією дивився він на схід.
Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
Він чув від проїжджаючих госте́й,
Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
І він уже би згодився й на те,
Щоб захисток якийсь надійний мати.
Тим більше, що там тої данини́:
Лише по білі й вевериці з диму.
А, в разі чого, захистять вони,
Не будуть руси зв’язуватись з ними.
Та і древлян то зможе остудить.
Не ризикнуть проти хозарів битись.
Він вже послав гінців хозар просить
І ті от-от уже могли з’явитись.
Та ледь ця думка промайнула, тут
І стукіт в двері, гридень на порозі.
- Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
По Боричевім рухають узвозі.
- Як тільки будуть на Горі, проси,
Госте́й не треба змушувать чекати.
І знов на лавку за столом присів,
Не знаючи: сидіти чи вставати,
Коли зайде кагана посланець?
Аж ось і кроки. Двері відчинились
І той вступив в світлицю, накінець.
Один другому в очі подивились.
Побачив князь в хозарина в очах
Пиху і зверхність…Але, що робити?
Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
Загнав подалі й взявся говорити:
- Послу кагана шану віддаю
І дякую, що швидко він з’явився.
Прошу, аби під руку він свою
Узяв мій рід. – Хозарин подивився
Кудись назад. Тут виріс толковин ,
Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
Скидається, по виду слов’яни́н.
Де тільки зміг чужинську мову вчити?
Посол все мовчки вислухав, кивнув,
Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
І князь із толковина уст почув
Немов наказ, та й то доволі грубий.
- Каган великий згодний взяти вас
За підданих з умовами такими:
По-перше, данина щороку раз,
Як з інших - біла й вевериця з диму.
По-друге, тут стоятиме загін
Озброєний хозарської залоги.
Від нападів вас оборонить він,
Тож не боятись можете нікого.
По-третє, зброю маєте звести,
Сюди під догляд нашої залоги.
- Як ми без зброї землю захистим?
- Боятися не треба вам нікого.
Залога вас надійно захистить,
Хозарська шабля нині в світі важить.
Хай тільки хто надумає посміть
Піти супроти, то одразу й ляже.
Та й зброю здати можете не всю,
А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
- Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
А покажи-но, що ти саме маєш.
Князь головою гридеві махнув
І той меча свого подав послові.
Посол меча того вертів і гнув,
Напевно, справді то для нього нове.
А далі щось собі пробурмотів
І гридеві меча віддав у руки.
Здавалося, додати щось хотів,
Якісь думки народжувались в муках.
Та промовчав. А далі мовив: «Все!
Як згоден, князь, то підемо на роту.
Хай клятву богу кожен принесе…
Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
На капищі Перуна князь поклявсь
І його гриді також поклялися.
Посол вже до від’їзду готувавсь
І біля нього толковин крутився.
Його до себе князь тихцем позвав:
« Хотів у тебе, друже, запитати:
Які слова хозарин той сказав,
Коли меча узявся він вивчати?»
Всміхнувся хитро толковин на те:
«Сказав про меч, що то не добра зброя.
Хозарська сила шаблею росте,
Що гостра лиш одною стороною.
А у меча дві гострі сторони.
Й не нам прийдеться данину збирати.
До нас за нею являться вони
І будем ми біду із того мати!»
Вже посланець із почтом подались
Спустилися ген на Поділ узвозом.
Уже і тупіт, й курява вляглись
За їх останнім із припасом возом,
А князь стояв ще довго на Горі,
Дивився на пусту уже дорогу,
Не знаючи: чи врятував він рід
Чи смертний вирок підписав для нього.

З чаші гірко п'ємо
І у злі живемо
По законах, здебільшого вовчих.
А відтак і дочасно
Зо світу йдемо,
Бо затруєні власною жовчю.

Хай кожен твій сон
обрамляється сірим папірусом ранку.
Мов чудний агат
поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
Ти, ніби дитина,
чиї безсистемні питання, мов допит,
збивають мене з пантелику
й розхитують пам’ять і дійсність.

– Так, ми на десятому поверсі…
Ні, я читав ще в дитинстві…
Напевне, тобі до лиця,
але краще – помірніший колір…
А! Мавпи? Ну, є у Японії –
в ґейзерах гріються деякі види…
На верхній полиці два йоґурти…
Так, я люблю холодильник…

І межі твої
я ніколи й ніяк обійти не встигаю.
І вихід один –
цю голівоньку брати, це тіло любити,
щоб хоч би ось так
попередити час і твою досконалість…
На кожне питання
є відповідь власна: "Ти – скарб мій…
ох, скарб мій!.."

2 листопада 1996 р., Київ