А тут – інакші гульки...
В шафранному провулку
Торгує цибулинням,
Тюльпановим насінням

Майстриня.

Охайна та привітна
Приваблює вітрина.
І сонячний промінчик
Засліплюючи, тішить
Настійно.

Забувши про цигарку
У нетрях маринарки,
Мурен літературних,
Улесливу байдужість,
Всміхнуся.

Мене чекає офіс,
Відвідувачі тоскні,
В яких усе непросто...

В тюльпановій лілеї
Живе казкова фея
І мріяти про неї –
Спокуса.

Навіщо впадати в істерику,
депресію, битися в груди?
Майнути б в Латинську Америку,
пірнути б в найглибші Бермуди!

І хай собі валиться-піниться,
нехай шаленіє-скрегоче…
Розвидниться. Станеться.
Стрінеться
веснянкове
щастя жіноче ;)

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.

В задумі́ схилом піднімався Ор:
Чим йому рід великий годувати?
Вже в лісі звіра важко вполювати
І в річці рибу важко упіймати .
Чи не чека на рід голодний мор?
Отож, узявши кращих корінців,
Що їх жінки зуміли назбирати,
Щоб голод ними хоч перебивати
(Насправді, животи лиш набивати),
Ор мовчки до святилища побрів.
Аби спитать поради у богів.
Їх ідоли на пагорбі стояли,
Біля підніжжя вогнище палало,
Аби боги ті голоду не знали
І не впадали у великий гнів.
І кидав Ор в багаття корінці,
Співав пісні з прадавніми словами,
Звивався у танку перед богами,
Аж сірий пил здіймався під ногами,
І тряс старий свій бубон у руці.
Але, нарешті, у знемозі впав
І, чи здалось, чи справді голос чує,
Що Бог – прабатько Орові віщує,
Як він свій рід від голоду врятує.
І Ор усі слова запам’ятав.
Он бачиш поле, - голос говорив, -
Збери каміння, що лежить по ньому
Ти сам один, не відаючи втоми,
Скорчуй усі кущі на полі тому
І то усе лише за троє днів.
А далі поле все перекопай,
Аби тверду ту землю розпушити,
Прибрати з нього усі трави – квіти.
На це теж маєш усього три дні ти.
Тоді лиш відпочинь і почекай.
Узявся Ор виконувать наказ.
Три дні піт йому очі заливає,
Та він на це уваги не звертає,
Кущі корчує, камені тягає.
На третій вечір закінчив якраз.
А далі знову взявся до роботи.
Якщо ж узявся - треба доробить
І не спинитись, не перепочить.
Працює Ор - робота аж кипить
І падають на землю краплі поту.
Та ледве шостий вечір наступив,
Ор врешті закінчив свою роботу,
Утер з чола великі краплі поту
І вмить заснув. І сон йому в охоту,
В надії, що усе як слід зробив.
А вже як тільки сьомий день настав,
І сонце чорну землю осіяло,
Там, де краплини поту його впали,
Якісь стебельця вмить попроростали.
Ор про такі раніше і не знав.
До сонечка всі дружно потяглися
І сонця диск їм лагідно всміхався,
І вітерець легенький ними грався,
В їх шелесті прадавній гімн вчувався,
А колос важко прогинався вниз.
І знову Ор звернувся до богів
І вислухав від них поради нові.
Зібрав докупи колоски здорові,
Обмолотив, аж руки збив до крові,
Змолов, напік і, врешті, хліба з’їв.
І хлібом тим він рід свій врятував,
Він додавав їм вправності і сили,
І не на полювання вже ходили,
А поле засівали і косили.
І голоду відтоді рід не знав.
Так вперше хліб з’явився на землі
Дарунок людям, що боги послали,
Але, щоб люди його споживали,
Потрібно праці вкласти ще немало.
Йому ціною - піт і мозолі.

Іграшковий зайчик
Вскочив у трамвайчик,
Там зустрів корову
Та́кож іграшкову.

Зайчик і корова
Квапились до Львова
Де на карнавалі
Їх уже чекали

Півні та лисички,
Поні та індички,
Тигри й леопарди,
Пуми та гепарди,

Зебри й бегемоти,
Леви та койоти
Мавпи і шакали
Весело скакали.

У старому Львові
Все було казково.

Vzít na ramena ženské nohy
chce mnohý, ale smí nemnohý.

2020

Я хочу жити так, як всі,
Але, як всі, не можу жити,
Допоки в шумі голосів
Бринять мотиви сумовиті.
Вслухаючись щодня в плачі,
Чужу біду на жаль мій множу, –
І вічно мучуся вночі,
І сном забутися не можу.
Бо слово скупане в сльозі
Здмухнути з уст безсилий вітер, –
Я хочу жити так, як всі,
Але, як всі, не можу жити.
Мені вночі мовчання стін
І рух на них безликих тіней, –
Здається тишею руїн
На біднім сході України.
І, повний жалю і злоби,
Іду назустріч вітровищу, –
Хоч стогнуть болісно дуби,
А верби хиляться ще нижче.
Вкриває зеленню весна
Прогріті сонцем крутосхили
І ставить скровлена війна
Хрести дубові на могили...
05.03.20

…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж нову, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.

7 березня 2020

Що таке – ідеальні стосунки?

Хто оцей ідеал змалював?

Є окремі абстрактні рисунки,

А конкретики – кіт наридав

(«Кіт наплакав» - це явно замало,

«Наридав» - теж нема ідеалу).


Як подерта у котика шкурка!

Киця Мурочка чосу дає!

«Це не Мурка - справжнісінька «урка».

Це – морока і щастя моє!»

(Мо’ для Котика й сірої Мурки

Саме це – ідеальні стосунки?)


«Ідеалом» хворіють когорти

ніжних та бідолашних сердець.

Ідеал – щось на кшталт горизонту:

Ось він, ось! А підійдеш – капець!

(Ідеал хоч не просто знайти,

Наполегливо йди до мети).


Леді й рицар… письмова ухвала

(Мабуть їм допоміг божий дар):

«В шлюбі часточка є ідеалу,

Шлюб – найкращій для нас ідеал!

(В нас – биття одночасне сердець,

Ідеал хай шукає чернець!)»


2019 рік

Іду по небу
назустріч долі,
всім блискавицям
наперекір.
По хмарах сірих
без парасолі
до благодатних 
рахманних зір. 

Іду неспішно
церковна тиша
на кужель світу
пряде руно.
Я б так хотіла
піднятись вище
над тим, що було
давним давно.

Над веремії
юдоль  земною,
Болотом фальші,
вогнем війни.
Дай руку, сонце,
ідем зі мною
я чую трепет
душі струни.

Земне тяжіння
не перешкода
для нас крилатих,
тож уперед,
де вільний простір
і  насолода
з повік збирає -
любові мед.

06.03.2020р.





 

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

На вламаних гілках гойдалась наречена.
Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
Цим поцілункам злим її з дитинства вчено,
але дівоча скна не розуміла зла.

Та вже котився дзвін раптового вінчання,
і неживих істот накли́кала луна.
Бо триста зморних літ нечистого мовчання
споку́тує ось-ось пречистая вона.

Хто був за мужа їй, того ніхто не вбачив,
його короткий дух сидів при діві злий
і мацав полюси її земної вдачі,
і всю пропливши кров, сам раптом став живий!

Мене там не було, бо я ще тут, між вами.
Але про це мені розповідали сни.
Як угатив не грім, а бій поміж світами –
і прокотився лик живого сатани.

Земля стояла вщент погорблена, побита!
Курилися дими з вітрами навпіл там.
І той космічний пил заніс надію жити
на іншу Божу твердь, а тут лишив бедлам!

(…Так промовляє день крізь тло нічної хащі.
Вигукує мене усе життя твоє.
А я тим часом – звір, недо́биток пропащий.
Бо день не настає. І ніч не настає.)!

Однак, ще не кінець, бо пекло – нескінченне,
а рай – не на Землі, і Бог – не між людьми.
Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
і поїть чортенят молочними грудьми.

4 серпня 1999 р., Київ

В одиночку зло не одолеть…
Заново родиться после смерти…
Будь ты трижды в жизни водолей,
Будь ты резвый, как английский сеттер.

В одиночку лучше плыть в ничью -
Ни тебе упрёка, ни восторга…
В перестрелке: можешь - ни хочу,
Ты ногами сам выходишь с морга…

В одиночку страх не уязвим -
Некому его наполнить гаммой.
Равно, как не встретиться двоим,
Если Жизнь отсутствует в программе…
6.03.2020.

Троянда – квітка ніжна, запашна,
Закоханим найкращий подарунок.
Водночас і колючая вона
Й пестлива, ніжна, наче поцілунок.
Звідкіль взялась квітка дивна ця?
З яких часів, з яких земель прибу́ла
Людськії завойовувать серця ?
Я хочу, щоб легенду ви почули .
Жила, говорять, в давнину сім’я
В однім селі – великім чи малому –
Дочку єдину мала на ім’я
Троянда. Не було в селі у тому
Гарніш дівчи́ни. І лице, і стан
Всім парубкам спокою не давали.
Що парубки? Підстаркуватий пан
І той за нею упадав бувало.
Але вона,як пізнєє дитя
Ні в чим відмови у батьків не мала.
Навкруг її крутилося життя,
Лише для неї сонечко вставало.
А при красі, що Бог їй наділив,
Постійна ще увага парубоча…
То ж виростала з неї диво з див –
Якась єхидна в образі дівочим.
Розпещене любовію батьків,
Розбещене зітханням парубочим,
Вона єхидних не жаліла слів
І говорила всім підряд у очі.
Здавалось, їй що саме так і слід,
Її краса дає їй таке право
Кидати людям у обличчя лід
І гострим словом душі їм кривавить.
На вечорницях парубок, бува
Підійде, щоб до танцю запросити,
Вона ж завжди знайде якісь слова
Аби при всіх сильніше зачепити.
Почервоніє парубок умить
Та у юрбі сховається одразу.
З гіркого болю серце защемить
І затаїть на дівчину образу.
Подруг у неї зроду не було
Іще маленька всіх порозганяла
Із хлопцями водилася селом,
Крутила ними,як сама бажала.
Та хлопців усе меншало при ній,
Ну хто ж захоче довго це терпіти?
І все частіше дівчині самій
Доводилось кинутій сидіти.
Одружуватись стали парубки
І, чомусь, інших заміж собі брати,
Хай не гарніших неї, та таких
З якими щастя можна відчувати.
Аж ось останній врешті підійшов,
Поглянув дивно, щось хотів сказати,
Та, може, слів потрібних не знайшов,
Махнув рукою та й пішов від хати.
Ось так вона лишилася одна.
Батьки на той час вже були померли.
Єдина співрозмовниця стіна
Вислухувала мовчки її перли.
До неї сміх веселий долітав
Життя буяло у сусідських хатах.
А в неї хата тиха і пуста.
Хіба самій від злості реготати?
Ще не стара, покинута всіма,
Вона самітньо вік свій доживала.
Ще вроди не торкнулася зима
Та серце, як раніше, не співало.
Хотілось часом вийти до людей
Та гордість, що лишилась, заважає.
А час невпинно мимо неї йде
І їй все менше вибору лишає.
Урешті – решт не втрималась вона
Перед ікону впала на коліна
Зігнулась горда до землі спина,
Таки зігнули ненависні стіни.
Благальний голос вирвався з грудей
І сльози навернулися на очі:
- Я знову хочу буть серед людей!
Я ще комусь потрібна бути хочу!
Зроби, о Боже, милістю своєй,
Щоб люди знову мною милувались
Але сприймали отаку, як є.
Не хочу, Боже, аби я мінялась!
І зглянувсь Бог, і квіткою зробив,
Якою ми милуємося нині.
І колючки її їй залишив
Аби пелю́стки захищали дивні.
Несе ця квітка радість і печаль.
І сміх, і сльози разом викликає.
Дивлюсь на неї і легенький жаль
Десь у душі глибинах виникає.

Вже весна. І пнуться первоцвіти
На промерзле груддя… а проте –
Я про серце жінки золоте
І про вміння цілий світ любити.

Я – про сонця усміх... про розлите
Повеління буйності святе!..
Вже весна – і пнуться первоцвіти
На промерзле груддя. А проте…

Уповаю: жити, жити, жити! –
Хай цей світ любов’ю проросте,
Відбуяє все, що молоде,
Що уміє вищати й радіти…
Вже весна. І пнуться первоцвіти…

6 березня 2020

Вступ


Легенький, ледь відчутний
подих ночі,
Пустує місяць, в небі виграва,
Дерева щось замріяно
шепочуть,
Ховає древнє капище
трава…

Жінка

- Благаю, милосердна берегиня,
Пробач нещасну грішницю,
прости,
Нехай душа дитини не загине,
Мене
у пекло треба потягти.

Дочка тобі сповідувалась,
Знаю про сховане
святилище
в імлі,
І серце материнське
підказало
Куди іти
і о якій порі…

Карає совість наче
гостра криця,
Душа палає, у вогні горить,
Від світу відреклася,
я – чорниця!
Та спокою нема
в монастирі.

Молилась я хресту,
читала руни,
кровиночці сторожею
була…

Дитині зашморгом стягнула
серце юне,
Та ще й вузлом подвійним
затягла.

«Чимало сліз я ще даремно
зроню,
Не чуєш ти, не слухаєш мене…
Не можна панича кохати,
доню,
До того ж в нього
наречена є!»

Вона усе терпіла і страждала,
А біль зростав нестерпно
кожну мить,
Якась нечиста сила підказала
Безжально наречену
отруїть.

Благаю, порятуй
дівочу душу,
Це я горіти у геєні
мушу.

Берегиня

Зітхнула тяжко Берегиня Біла:
- Тримайся, не втрачай даремно сили,
Караєшся і тяжко ти страждаєш,
Та про дочку багато що не знаєш...

Ціною злочину всі пута розірвати…
Вона нікого вбити не могла
І вбивцею не захотіла стати
Пекельне зілля випила сама…

Вся почорніла, впала в чорнім лісі,
Коханий, без доріг, поміж дерев
Знайшов свою єдину на узліссі,
Розкрив обійми
й разом з нею вмер.

Зустрілися за роковим порогом,
Тяжким стражданням досягли мети,
Поміж світами ллється їх дорога,
І боги відступились і чорти.

Ти ще не вповні гріх
спокутувала,
У монастир…
молись…
І час не гай!
А як нахлине спогадів
навала.
До мене теж, хоч зрідка,
завітай.

Епілог

Ще пил не влігся понад
битим шляхом,
І вечір ще не огорнув село,
А на святилище
напівпрозорим
птахом
Сріблясте світло
лагідно лягло…

… Ледь – ледь поворухнулось
листя сонне
І голос невловимий
промовля:
- Вже до спасіння щезли
перепони
І дихає з полегкістю
земля…

Розкошують будяки
на зеленім полі.
Придивилися дядьки –
нижче спини голі.

Прикидається курай
дядьком із портфелем.
Скільки ліжок не міняй –
а бордель борделем.

Не сховає срамоти
жодне піаніно,
як за мозок маєш ти
те, що нижче спини.

До вподоби комашні
мотилі - монархи.
На тім полі всі дурні,
навіть олігархи.

Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…

Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг совенятам,
і знову нещасний пан Ян
місячний стовп шукав обійняти.

На довгих ліанах гойдався звук!
недовго … воронячий кар
вирвав у Яна скрипку із рук,
крапнувши жирний бекар.

І світ спростувався; і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

Русалка ключем від нотного стану
лоскоче не тих осіб…
Скрипко, дай змогу панові Яну,
бодай, заробити на хліб…

27 лютого 1992 р., Київ

Підтримкою натхненна,
Окрилена коханням,
Прагну ледь не щоденно
Творити й співати.

В нічній й вечірній тиші
Сидіти так тихенько
Й народжувати вірші,
Мов дітоньки маленькі.

Думки самі приходять
І, мов птахи злітають,
Я їх швиденько потім
Лише в рядки збираю.

З"являються і теми -
Берусь до написання
Підтримкою натхненна,
Окрилена коханням.

2020 р.

Г. С...
Коли я був трохи молодшим
Й чубатішим від ковили, –
У Збаражі сливи солодші
Від уманських вишень росли.
Але від гіркого солоне
Не міг відрізнити на смак,
І легко долав перепони
До кожного плоду козак.
Мені, світоповними днями
Тієї стрімкої пори, –
І яблуні пахли медами,
І кликали груші до гри.
Подвір’я лишаючи отче,
Мандруючи в щедрі сади, –
Не знав я, що сливи солодші
За будь-які інші плоди.
03.02.20

Я римую тебе, обережно кладу на рядки.
Не кажи, що весна забарилася знову в дорозі,
Що зів’яли троянди і руки мої у знемозі,
Невагомі, легкі.

Ці крихкі почуття так бояться блискучих вітрин.
Я римую тебе, бо потоки несуться неспинно.
І у цій круговерті мене відчайдушну, єдину
Ти зустрінь…
25.02.2020

З циклу

"Сум'яття сновидінь"

«Отак мені за моє добро:
сором,
поголос, кпини!
Не хочу бачити його, він – винний,
він в усьому винний!
Він зрадив – осоружний, злий,
нехай впаде у чорторий!»

Ранок – сажотрус…
сенс життя
у густому відчаї
загруз,
чорнота поглинає барви,
суне
вечір зневір’я,
мрій рожевих – обгоріле пір’я!
Звалився якийсь чудернацький сон...
чи сон
химерніше може бути
за дійсність?

Може, ще й як! Насувається мряка
з мряк…
«Зрадник, трафив би його
шляк!
Посміхається Він –
слабну, як встати з колін?
Як скинути зашморг,
куди тікати,
як почуттів колишніх
ланцюги розірвати?
Щось Він белькоче,
посміхається…
Слухати не хочу!» -

«Випадково на дівчину сторонню
подивився, випадково.
Чесне слово!» -
«Геть з перед моїх очей
(гнів – це гріх і поганий порадник)!
Зрадник!» -

«Присягаюся, випадково накинув оком!» -
«Це боляче, це жорстоко,
вже не подивишся так ні на кого!
Не будуть ніколи
дівки
милуватись тобою,
ось тобі, в очі твої,
кислотою!»

(Звідки ця кислота в сновидіння
припхалась?)

Дівчина аж затрусилась,
перелякалась.
«Жах! Я ж ніколи… навіть не думала…
Яка кислота!?
Я не жорстока!
Я не та, що
око
вирве…»

Струмочки стікали з обличчя,
немов дощова вода
по ринві.
Лице – неушкоджене,
очі – сині,
вони не брехали,
вони – невинні!

Невинні!
Невинні!
Невинні!


Щезло раптом усе.

Голоси?
Чиї?

«Наче перелякалась…
Це ми, це ревнощі твої.
Пробач, здається,
трішечки загрались!
Прокидайся,
з хлопцем,
не барись,
швидше
помирись!
Не гай часу!
На все добре!

До наступного разу!"

Спізнілий вітер пружними руками
Зіпхнув тумани з вогких берегів
І змусив лози бити батогами
В колисках гнізд захованих птахів.
Та відірвати погляду несила
Від течії тремтливої води,
Яка зненацька дзвінко зашуміла,
У такт гойдаючись туди-сюди.
Мов почуттям не може дати раду –
Прибитися до гальки чи піску, –
Чи інше щось постало на заваді
І непокоїть річечку в'юнку?
Все ближче й ближче сходжу з крутосхилу
До ріні золотистої, яка
Постійно манить неугавні хвилі
І вдовж котрої довшає ріка.
Бо дотепер не можу зрозуміти
Те, що учора знати вже хотів, –
Чи хвилі пориваються з привітом,
Чи схованки шукають від вітрів?..
04.03.20

Зажурилась Україна: що його робити?
Причепились кляті ляхи,
не дають прожити,
Розхапали степи вільні, панщину завели
У кріпацтво записали колись вільні села .
Хлопом, бидлом обзивають її рідні діти
Та катують, ізживають з білого зі світу.
Закривають святі церкви
та попів мордують
Заганяють в свою віру, для неї чужую.
Довелося її дітям шаблі в руки взяти
Аби волю свою й віру разом захищати .
Та замало їхніх шабель, та замало сили.
Тож татар собі на поміч були запросили.
Та із татар що за поміч? Їм нажива треба.
Так уже напомогали,
що аж ґвалт до неба.
Ловко шаблями махають
та ясир хапають,
Чи то лях, чи православний -
того не питають.
Скільки було її діток поза морем синім!
Та ще більше за ці роки
прибуло з ясиром.
Вже не тільки-но на ляхів,
на «друзів»-татарів
Знову просять її діти у Господа кари.
Прихилилась до моска́ля, віри ж однієї.
Може таки допоможе силою своєю.
Та москаль не стільки б’ється,
як про теє каже
А її тим часом міцно коло себе в’яже.
Все ж ніяким вражим силам
її б не здолати,
Рідні діти її тілом взялись торгувати .
Хто за гроші, хто за славу
хто за булавою,
Продають хто ліпше платить
Україну сво́ю.
По шматочкам її цуплять,
по живому крають ,
Ще й кричать, що її бідну
рятувати мають.
І заплакала Вкраїна горючими слі́зьми.
Де ж для бою з ворогами
вона сили візьме ?
Ішла, плачучи, нещасна,
степами, полями
І лишень криваві сльози слідом ручаями.
А де падали на землю криваві краплини,
Незабаром виростала червона калина.
То не ягоди червоні гілки укривають,
То нещасної Вкраїни сльози ті криваві
Як погляну на калину, відразу ж згадаю,
Як усе то колись було у нашому краї.
Подивлюся та й молюся Богові шосили:
Не дай Бог, щоб діти знову
таке учинили.
Нехай буде Україна і слава, і воля
І червоная калина у широкім полі .
Хай нагадує потомкам
тих дітей невдячних,
Що й кривавими сльозами
бува мати плаче.

Ми тремтіли душею,
вдихали п'янкі аромати
і звучали сердечно
мелодії дивні слова.
Незабутньо було
від любовної муки вмирати
й водночас воскресати
в обіймах палких божества.

На танцполі кружляли удвох
під мелодію вальсу,
стихла музика, ми розійшлися
по різних кутках.
Щоб не бачити смутку
печалі ти не обертайся,
поцілунок прощальний
холоне на чуйних губах.

Відпускаю - іди,
зачини за собою минуле,
перекресли, зітри
і не згадуй якою була.
Наш прекрасний танок
до сльози кого хочеш розчулить,
розітне серце навпіл,
втамує снагу з джерела.

Та, можливо,  до щастя
ти знов доторкнешся рукою,
обернешся на зустріч
любові - один лише крок.
Я кружляла б цей вальс,
безкінечно і тільки з тобою,
хай іще раз кохання
запросить на білий танок.

05.03.2020р.

 

"Уночі мені не спиться,-
Каже хмарака білолиця,-
Знову у цю ніч не спала,
Цілу нічку рахувала
Хвою на гілках ялини,
Не спочила ні хвилини.
Ще на комині хатинки
Підглядала у шпаринку
Як кружляють Янголята
Біля ліжечка маляти.
І подушкою слугувала
Зіроньці, шоб та поспала.
Хоча трішечки втомилась,
Та ранковим сяйвом вмилась!"

***
У небес нема кінця і краю
і людині віри вистачає.
А во славу імені Його
нації дарується основа, –
все, що є, було і буде – Слово
волею Отця Всевишнього.

***
Дике поле знову
застує народу...
Поки дочекаємось месії,
пам'ятаймо: мова –
воля і свобода,
а язик – агресія Росії.

***
Не вистачає іноді лікнепу,
аби була поезія чітка.
Та видно, що політика така, –
коли совок оцінює дурепу,
то очі позичає у сірка.

***
Нікого не лякає маячня...
Коронавірус є, але не діє...
У півня на зозулю є надія...
Що не пиши, а радує дурня, –
чекає гомерична пандемія.

***
Нічого не буває випадково.
То ідемо подалі од біди,
то знову повертаємо сюди, –
боліємо за українську мову,
і хворіємо язиком орди.

***
Окопи – не надійний оберіг...
історія замішана на кро́ві...
всі за одного і один за всіх, –
коли ступає ворог на поріг,
то націю рятує рідна мова.

03/20

Чарівну квітку в кришталеву вазу
ми ставимо, наливши вкрай води,
та забуваємо її уже одразу
і свіжості шукаєм. Як завжди…

А що ж вона, позбавлена коріння?
Духмяніє, силкується цвісти,
але не випаде зронити їй насіння…
Цієї квітки дітям – не зрости.

Такий сумбур трапляється частенько…
Аби кошлатим думам дати лад,
не варто кришталем дочасу дзенькать.
По пахощі й красу – ідіть у сад!

Жарт

Телятко Маруся,
Лошатко Настуся
На луг погуляти
Ідуть.
Під небом прекрасним,
У кронах гіллястих,
Там яблучка рясно
Ростуть.

Качелі ладнати,
Та все ж не дібратись
Хоч дибки старайся,
Ставай!
«Ми будем гойдатись,
Ми будем стрибати,
Щоб яблук дістатись
І край!»
Стрибають, стрибають.
Під хмари злітають,
Збирають солодкий
Врожай!

Телята, лошата –
Вони акробати,
В них добра команда –
Тандем!
Вони – щирі друзі,
Стрибають у лузі.
Здолають усе
Без проблем!

Ходили якось коза́ки морем
Аж до турецьких до берегів.
Та й повернулись додому скоро,
Привезли хто що собі вхопив.
Той злато – срібло, той гарний одяг,
Той гарну зброю, той самоцвіт.
Козак Микола привів з походу
Собі дівчину – сімнадцять літ.
Чорнява, наче та темна нічка,
Така тендітна – дитя немов,
Великі очі, смагляве личко.
Де її тільки козак знайшов?
Не взяв нічого з походу того,
Хоч насміхались козаки всі.
Та він неначе й не чув нічого,
Все милувався її красі.
Привіз додому та й Січ полишив,
Поставив хату в селі однім.
Все коло неї крутився лише,
Щоб догодити її усім.
Вона ж заб’ється собі в куточок
Та так дрібненько весь час дрижить,
А він питає: що ж вона хоче
І чим же бідній їй догодить:
‘’Чи, може, зимно тобі, бідненька?
У твоїх землях зими ж нема.
Нічого, хата у нас тепленька,
В ній не страшною буде зима.’’
Протопить хату аж у ній парко,
Закута бідну у кожухи,
Запропонує ще й меду чарку,
Щоб не морозив мороз лихий.
Вона ж, бідненька, дрижить одначе,
Козак не знає, що і робить.
І від нестями вже ледь не плаче,
Як його любій ще догодить?
‘’Ти, може, люба, дрижиш від страху?
Та я ж погане, бач, не роблю!
Та я за тебе піду на плаху,
Бо карооку тебе люблю.’’
Шепоче ніжні слова дівчині
Та одягає і прикраша.
То гарним платтям, а то хустиной,
А то намистом її втіша.
Вона ж приймає його дарунки,
Та не всміхнеться, не заспіва,
Та усе сохне, немов від трунку,
Незрозуміло, як ще жива.
Її не холод туманить очі
І не від страху вона дрижить.
Вона додому вернутись хоче,
Вона без дому не може жить.
Бо там не страшно, бо там не зимно,
Там мала рідну вона сім’ю
І там їй краще було все рівно,
Ніж в цім далекім чужім краю.
Раз відвернувся козак із хати
І вона миттю геть подалась.
Не знала навіть куди втікати,
Але все рівно втікать взялась.
Біжить і плаче, дрижить небога
Та поглядає усе назад,
На босі ноги, та на дорогу –
Чи не женеться услід козак.
Козак вернувся – нема дівчини,
Коня виводить, за нею мчить.
Он при дорозі її хустина,
А он намисто її лежить.
Ось вже й дівчину козак побачив
‘’Куди ти, мила?’’- услід кричить, -
‘’Вернись, кохана!’’А та все плаче
Та іще швидше від нього мчить.
Вона біжить все та примовляє
До свого бога – хай захистить.
А та дрижить все, та все втікає,
В чужому краї не хоче жить.
Мабуть , на небі благання вчули,
Хтось, мабуть, зглянувсь до її слів,
Бо раптом зникла, мов і не було.
Козак із дива коня спинив.
Була дівчина і десь поділась
Лиш деревина якась росте.
Звідкіль взялася, тут уродилась?
Козак нічого не зна про те.
Під’їхав ближче та придивився –
Дрижать листочки на деревці.
І зрозумів він, що запізнився,
Стемнів із горя враз на лиці.
Вертав додому з недобрим серцем
Не знає далі, як буде жить.
Та деревина осика зветься
І листя й нині її дрижить.

Коли спадають у нічні полотна
Пелюстя зір, обтрушених зі снив
І синь туманна - синь, така холодна,
Немовби хтось її заколотив -
Бурліє в леті галактичних грив.

Коли несуть у дзьобах чорні круки
Самосвітання, вилите зо серць,
У всевселенські - у дбайливі руки...
І слово затамовує мудрець
Вустами тиші - межи світу лез.

Коли вдаряє в сонну землю тричі
Рахманний кінь і кільчиться трава...
Ранковоі зорі - мені так личать -
Магічні звуки всепереливань,
Де простір намагнічує сова....

Тоді в мені нарождується відьма-
Стрімка ріка, розкрилений політ,
Неначе хтось мене з полону витнув,
І випустив...і з мене зрить у світ
Ніким не завойована Ліліт.

Сивий старець у но́чі криницю
зазирає і сумно мовчить…
Охоронець, закований в крицю,
не змикає очей ні на мить.

Чимчикує невпинно по зорях
одиноко Чумацьким шляхо́м,
мов шукає у дзеркалі моря
з діамантів зірковий шолом.

Заховається в плетиві во́вни,
із прозорих пухнатих перин,
й випливає млинцем або чо́вном
із небесно-казкових шпарин.

Так триває не вік і не десять
у світила та варта нічна.
По містах він кочує і ве́сях,
але має кінець і вона…

Будинок сам собі в сльозах наснився,
та, кліпнувши повіками фіранок,
він з посмішкою зустрічати ранок
снам всупереч так і не розучився.

Вони зникають, темні й нез’ясовні,
і прагнуть, щоб усе довкіл осліпло…
Та хай в квартирах вимикають світло,
воно невпинно точиться із зовні.

Із вулиць, де в машин тахікардії
промінням марить вимкнений ліхтар,
де навіть у важкій хворобі хмар
блищать шибок задумливі надії.

Тому будинок усіма замками
рипить, регоче, соває стільці…
Бо певен, що у ньому пожильці
не снами є, а вільними думками.

2020

Мене ніхто не любить, я один
Іду кудись по замкненому колу,
У пам’яті завалюється тин,
Повзе межа душевного розколу.

Мені б ще дозу, тільки передоз
Жінок, абсенту, дурі і поезій.
Між гідрами зневіри і підозр
Конаю, балансуючи на лезі.

А Вам все сміхи, Ви мене, о Ви,
Знущаючись привчили до страждання.
Я жду від Вас тайфунів, хуртовин..
Надія ще жива, але остання.

Себе я незворотньо занедбав,
З таких Олімпів гепнувся додолу,
Поносъ, оуничижéнїе…
Ганьба!
О дайте, дайте галоперидолу!

Гірський кришталь
утворений зі сліз Богів.
Святковий посуд
зроблено з гірського кришталю.
Добірне товариство їсть і п’є
у свято з посуду,
яке з гірського кришталю,
що був утворений зі сліз Богів.

Ось починає плакати один,
надпивши Божих сліз.
Ось інший банку кришталеву
вниз зроняє.
Ось ти встаєш з-за столу
і говориш так:
"Ви глумите у свято Божий скарб,
надпивши Божих сліз!.."

Один за о́дним
гості посуд добивають,
підводяться по черзі
і говорять так:
"Ми глумимо у свято Божий скарб,
надпивши Божих сліз!.. –
а як інакше?!.
Якби Боги раділи – ми б не били!.."

З’являються Боги,
винищують добірне товариство.
Знов розліта́ються по різні скелі
й плачуть.
А той гірський кришталь,
утворений зі сліз таких,
іде на посуд за́вжди
й швидко б’ється.

До чого притча ця?
Не всім відомо, ма́буть,
що люди і Боги
святкують зовсім різне.

3 грудня 1996 р., Київ

Ганяє вітер, зносить у замети
Пухнастий сніг у вибалках, ярах.
А холод ніби на усю планету,
Ще й сіє у душі неспокій, страх.

Здається, я одна у цілім світі
Зимовим шляхом поночі іду.
У віхолу усе навкруг сповите,
Притишує мій крок, важку ходу.

Понад ставочком невелика хата –
Замерзлі вікна, у снігу поріг.
І я спішу до мами і до тата,
Обняти найрідніший оберіг.

Нікого на дорозі. Вдалеч поле.
А я додому йду через сніги.
Батьки живі і, дякуючи долі,
Я їм любові віддаю борги…

При зустрічі мій тато так уміє
Обняти, що стече з очей сльоза.
– Для донечки неси усе, Маріє!
І мне від хвилювання картуза…

Не заснемо ще довго від вечері,
Спитають, як онука, чоловік.
Так добре, тихо, і не скрипнуть двері,
Батьки не стулять з радості повік.

Затопить грубу мама вже під ранок,
Коли у снів ще буду на крилі.
Мене покличуть, як уже сніданок
Чекатиме на рідному столі.

Все не прийду ніяк до тями
від поцілунку в тишині.
Гора… Стрімка гора між нами
й бездонне небо в вишині.

Боюсь до тебе доторкнутись
хоча би подумки, вві сні,
щоб ненароком не забутись
і погляд мій не завеснів.

Боюсь еротики обману,
ватаги грубих підошо́в…
Як довго я шукав кохану,
як пізно я її знайшов…

Су́неться день слимаком по алеї,
сонце – як ґудзик на сукні весни.
Свіжість свою золотисті лілеї,
хочуть сховати у ті́ні сосни.

Ти моє сонце, ти моє небо,
ти моя пташка на гілці в гаю.
Не уявляю, як жив я без тебе,
ніби забутий в чужому краю…

Промені ллються з жовта́вої миски,
сяють грайливо у листі осик,
переливаються сповнені блиском,
мов ізумруди на зернах роси́н.

Ти моє щастя, ти моя зо́ре,
радості миті в палітрі часу.
Гори бажання і пестощів море,
казку душі я для тебе несу!

Шалений вітрисько бешкетував
Та вовком голодним вночі завивав,
З дерев усе листя пообривав
Також і гілля він додолу жбурляв.

Нікому і кроку ступить не давав
І кожного з ніг він сердито збивав.
Ой, ти, вітрюгане, угомонись,
Що ти наробив, шалапуте, дивись.

Лиха накоїв сьогодні ти скрізь,
То ж не доводь більш нікого до сліз.
Будь лагідним, теплим та свіжим завжди,
Не накликай ні на кого біди.

2020 р.

Від розпачу, мамо, я майже не сплю,
нещастя причину шукаю в усьому,
у нім і в собі, невимовнім люблю,
не бачу притулку у домі пустому.

Лиш сльози і біль залишив, мій скрипаль
і кинув смичок, наче фінку у спину.
О, мамо, яка ж я блаженна, сліпа,
доросла й наївна неначе дитина.

Пробачення просить, а як же, мам, як?
Пробачила б, може, якби не боліло.
Довіри немає, хоч щедрий добряк
так близько до серця й далеко від тіла.

Я не проміняю на правду олжу,
душі не дозволю втоптати в оману.
Не горда я, мамо, вдягну  паранджу,
але не служитиму вірно султану.

Так боляче, кепсько, о як же він зміг
ураз загасити рожевий світанок.
Хтось стелить лавандові зорі до ніг,
а хтось підбирає з шосе куртизанок.

У ватрі шаленства зотлів снігопад,
скінчились зими чорно-білої титри.
Нема випадкових,  оправданих зрад,
є речі, які не можливо простити.

03.03.2020р

Заколиши мене, весняний сон.
У задзеркаллі вікон- порожнеча.
Лиш іноді в деревах антифон
Південим вітром розтривожить вечір.

Заколиши, торкнися до чола.
Зітри сльозу свічі, що не згоріла.
Даруй безмежжя ніжності й тепла,
Чарівність тиші і блаженство тіла.

Мережать вікна тіні ліхтарів.
Нічне шатро все нижче над землею.
Заколиши, заколиши, зігрій...
Нехай у мріях буду я твоєю.

Коси свавільно спадають на груди,
Зміями в’ються тобі в декольте,
Я не любитель задовгих прелюдій,
В келиху піниться мутний коктейль.

Я замовляю собі «маргариту»,
Похапцем їм і кінчаю коньяк.
Мучуся, де ж тут собака зарита?
Як мені бути, чи може, ніяк..

Доки себе я тримав і марудив,
Доки вирішував, йти, чи не йти,
Сів біля тебе вгодований трутень,
Теж без прелюдій, одразу на «ти».

Що ж, почекаю, я звик до ретриту,
Стану піїтом у колі пияк,
Кожна спідниця – за море піїту,
Кожне коліно піїту – маяк.

Трутень підвівся і вийшов зі зали,
Я одчайдушно пірнаю під стіл,
Може собаку отут прив’язали?
Точно, вона! О, куди ж ти, постій!

Було це в той далекий час, як татарва проклята
Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
І лише попіл залишавсь там, де стояли хати.
І не жалів татарин злий ні жінку, ні дитину.
Коли приходила орда, здіймався плач до неба,
Лилася кров і море сліз по всьому її сліду.
І голосили матері. Дітей своїх до себе
Ховали, аби захистить, від них відвести біди.
Та тіло матері, на жаль, не захисток від шабель.
Татарину ясир давай , щоб сім’ї годувати.
Хто ж чинив опір, чи старий, чи від хвороб заслаблий -
Тих смерть чекала. Інших всіх цупка сириця клята.
І гнали той страшний полон в неві́домі країни,
Де всіх чекала доля зла без дому, без рідні,
Де закривавлять канчуки і таволга їх спини
І будуть аж до скону літ на чужині одні.
Так от, у той далекий час в селі одному жили
Дівчата гарні, та такі – очей не відведеш.
І чорні очі, врода, стан - Бог дав і душі й тілу.
А працьовиті, більш таких ніколи не знайдеш.
І непорочними були, як білий цвіт лілеї.
Та якось татарва лиха знайшла в село те путь
І, щоб татарам не віддать життя й краси своєї
Дівчата краще у ріці рішили потонуть.
У білих вишитих платтях у течію ступили
І так одною по одній пішли у глиб вони.
І швидкоплинная ріка тіла їх підхопила
Сховала десь у товщі вод, в поте́мках глибини .
Та в тому місці, де вода їх темна поховала
На ранок білі пуп’янки неві́домі зійшли
І над руїнами села ледь сонце засіяло,
Як квіти ті небачені яскраво розцвіли.
Здавалось, ніжні руки то дівочі тягнуть в небо,
Вітають сонце: світлий день із бистрини ріки,
А ввечері від темноти ховаються у себе
Складають білі ніжнії яскраві пелюстки.
Із того часу квіти ці лілеями прозвали,
Що Бог дівчатам сотворив, мов пам’ятник живий.
Щоб вранці сонечко вони пелюстками вітали
І засинали кожен раз з приходом темряви.

Бульки рожеві кличуть малювати,
А я не хочу - настрою нема.
Бо люта жінка вигнала із хати,
Канючити помилувать дарма.

Була, казав сусіда, свистопляска,
Гуляв учора, жлуктив самогон.
Прокинувся уранці - в мотні ряска,
А з рота перегарище - огонь!

Вареників не бачити сьогодні,
Сметанка не тектиме по губі.
А у довбешці, як в порожній бодні
Гуде. Чому? Не знаю, хоч убий!

Похекав на Рябка, а він - у кому
Упав і не ворушиться, щеня.
Від бодуна м'яситий ніс судомить,
Ще й вереск благовірної дійняв...

Не личить козакам ридати ридма,
Якщо судьба в сідниченьку шпиня!
З-під носа суліяку вкрала відьма
Та є заначка! Отже - "на коня"!

03.03.2020 р.

Друзі, маю честь сповістити, що отримав Диплом лауреата 1 ступеню Всеукраїнської літературної премії ім. Анатолія Криловця у номінації "Філософська лірика". Нижче приводжу добірку моїх творів, яка подавалась на здобуття премії


СЕРГО СОКОЛЬНИК
Добірка творів на здобуття літературної премії імені Анатолія Криловця у номінації «Філософська лірика»

Горіх

Похилились горіха гілки
Під вагою врожаю... І сонце,
Мов сусідка стара, залюбки
Загляда у домашнє віконце...
Та сусіди, що в хаті жили,
Мов горіхи осипані, впали
Згідно Притчі... Часи надійшли -
РозкидАли каміння... Збирали...
...пусто в хаті. Самотня вона,
Хоч і літа теплом обігріта...
Бур"яну височенна стіна
Замінила під вікнами квіти,
Що, мов юність, давно одцвіли,
Ніби зрілість, укрилися снігом,
І на землях нових проросли
Впалим зерням старого горіха.


А ти відчувала?..

Ти відчувала?..
Холодне "бувай" під склепінням осінньої ночі...
Привидом спалах
-швидше, авто, пролітай! - долю прорізав пророче...
Відчаю гами,
Ніби весь світ обваливсь...
І під ногами
Листя осіннього слиз...
Доброї ночі вам, Вулиці
Міста, в якому колись
Час мій у вічність обнУлиться!..
Ні... Зачекай трохи, пліз!
Місто містично відлунює музику Ліста
Під відлітаючий лист...
Ніччю цією торкнусь потаємного змісту
Сенсу розлуки, коли
Що не збулось, повернулось
Нотами стомлених вулиць
Міста, де час не обнулиться долі назло!..
Доле, ти чула це?... Та обійшлось. Обійшлось...


Поранений
***Присвячую чарівній жінці, волонтерці, Народній артистці України Світлані Мирводі, з якою мав честь бути з концертами на фронті***

Ти сьогодні до болю губу закусив.
Ти не вийдеш із бою, не маючи сил.
Ти заслаб. Твоя кров витікає із ран.
І - ПОРА. Ти поранений. Так. Ти поран...

Ти акорду і ритму не взяте баре.
Автомат ненаситно патрони жере.
Розвідгрупа "нарвалась", бо видав туман.
А гітара в казармі сумує сама.

Хай засне, мов кохана. Її не буди.
Ти у гості до Хель назавжди відійди.
Бо Беркана пішла годувати ворон.
...автомат доїдає останній патрон...

Ти метелика кокон крилатих ідей.
...тепловізора око в тумані знайде...
То запрошуй у хату на званий обід.
На останню гранату. Усім. І собі.


Як це сталося

Як це сталося... Літній день
І кульбабок щасливі личка...
Пригадалося нині, де
Заколисувала травичка,
Нам нашіптуючи казки
Про кохання, і ми кохались,
Приховавши у квіточки
Тіл оголення, і ховались
Присоромлено очі хти-
ві волошок, немов суперниць,
У яких відібрала ти
Що на око лягло, напевно,
І павучої сивини
Їм у спадок плелись тенета
Смутку осені... і сумний
Погляд очі їх мали, де ти
Тіло зморене від тепла
Вітерцю і мені причастям
Дару юності віддала
Переломленим хлібом... Щастя
Не утримати швидкоплин...
Пригадайте, волошки сині,
Тих кульбабок, що одцвіли,
Відлетівши, мов павутиння.


Чорне Місто

Це - гальюн (а світлина- клозет типу "water")
З вічним кредо комун на кістках танцювати...
...Понад Стіксом висять чорнорукі мости,
Наче лап розіп"ятих павукохрести.

Вий моторний - сови завмираючий клич...
Місто Чорне сюди спорожняється в ніч...
Шин згоріла зола пролітає крізь комин...
...Світле місто... Безладно спливаючий спомин...

...Там, у Сонячнім, радості долі чекав.
Там стежками дитинства на волі блукав...
Там я сонце в долоні дитячі ловив...
Та не втримав, одначе. Усе розгубив,

І проміння його вже не те у долонях.
Мікс зі змін - що з того? Сльози з кров"ю солоні
Цінувати без змісту навчилися ми...
...Череп Чорного Міста зіяє з пітьми,

І з палаючих жовтопекельних зіниць
Вилітають вагони його колісниць,
Мов би душі, що вирвались з пекла на простір...
І з двома берегами межуючий острів,

Наче прихисток тим, хто душею живе,
Мов актор, що у роль увійшов, та пливе,
Хоч, буває, веслом хоче вдарить Харона.
Місто Чорне... ОСТАННІЙ РУБІЖ ОБОРОНИ.


Я був у мами...

А я сьогодні ночував у мами...
Дитям малим по ніжність і любов
В обійми теплі вечора прийшов.
Яке це щастя- ночувать у мами!..

А вечір так поволі догорав
І не хотів у темряву спливати...
Мов у дитинстві, поправляла мати
Мені подушку, щоб зручніше спав...

А ранок запалився у журбі.
Я мав іти стежиною своєю.
Я був у мами... Я втішався нею...
Помилуй, Боже!.. Дякую тобі!..


Парадоксальне

Наближається далеч.
Та на сонце набігли хмарки...
Одне одного мали,
Та ото ж розлучились таки...
Плинуть гроші у транші,
Та чогось не до наших кишень.
Очі виїли "наші",
Хоч "не наших" до біса лишень.
Як потрібна робота,
Де нічого не треба робить.
"Світом править добро". Та
Зло спрямовано роблять жлоби,
Безпринципні і підлі,
У подобі, що їм до лиця.
Що поробиш. У "піплі"
Характерна є риса оця...
З вуха вийнято вату,
Тільки рідних не чути пісень.
Хоч самбука не water,
З горя випити можна усе.
Як у світі невдало ж
Все... Немов у жахливому сні!..
Наближається далеч,
Що у плямах... Мов кров на стіні...


Війна

Подивись у холодні зіниці війни.
Що у них? Як побачиш- повік не забудеш.
Це безвиході сум, мов наліт сивини.
Це за рідними смуток, мов рана у грудях.
Це з товариша смертю відкритий секрет,
Що безсмертя скінчилось. Його вже не буде.
Шлях на небо до Бога у зблисках ракет...
І стежина під ними... стежина в нікуди.
Що ти пишеш, коли ти цього не пізнав?
Не вдихав гнІйних ран той тампоновий смуток.
Ти в медроті в палатці сирій не лежав,
Усіма, навіть Богом самим позабутий.
Ні. Війна - це не вірш про весільне пиття.
Хоч воно й не без того. І Чарз*... І горілка...
І наказ... За наказом ти втратиш життя.
Чи відкупишся іншим. Війна ж бо оскільки...
Це печаль. Бо не знаєш ти долю свою.
І не скоро вертатись на отчі пороги...
І З ГУБИ, ЩО ЇЇ ЗАКУСИВ У БОЮ,
СМАК СОЛОНИЙ СТІКАЄ. ТВІЙ СМАК ПЕРЕМОГИ.

*хто був в Афгані (та й не тільки) - той знає


Про головне

"Кров"ю вранішній схід палав..."
"Кров рікою..." - ці теми вірша...
Володимир - не Святослав.
І війна зовсім нині інша.

Валять Ідолів у Дніпро...
Чи - Богів, без яких учора
Не гадалося жити...Про
Це написано гори... Горе.

Ти почуй, як кричать Волхви
Закривавленими ротами -
ЩО ПОРОБИТЕ З НАМИ ВИ -
ТЕ ПОРОБЛЕНО БУДЕ З ВАМИ!!!

Ти поглянь на отих скотів...
Он на ТОГО, хоча б... - Потворо!
Що, ти Богу служить хотів???
ТОБІ ВИДАЛИ КИЙ УЧОРА

З правом бити усіх, хто не
Відречеться, а досі вірить.
Ти тоді ще б убив мене.
Ще до крові Майдану. Вирій -

Це не Рай. І туди тобі
Шлях зачинено. Як, до речі,
І до Раю. Туди жлобів
Не пускають Петро й Предтеча.

Православ"я... Одна сім"я -
Віра Вірних і Рідна Віра.
...і текла Дніпром кров моя...
- Що ж ви робите?.. Миру! Миру!..

Самознищення... Тільки - ні.
Ти кар"єру на цьому робиш.
...ми загинемо на війні
Із самими собою. Проза ж...


Доля без дорікання...
***маленька філософська поема***

Доля без дорікання
В камені... Жанна Дарк
Вкотре зі здивуванням
Переглядає, як
Муху прадавню гарно
Капсулював бурштин...
.....................................
-сумніви мають, Жанно,
Що не відьмачка ти.
Зрада і треті півні
Будуть і поготів.
Витримаєш катівню
Із запитань попів.
Друзі із ворогами -
Плевели і зерно -
Склали у орігамі
Тіло твоє давно,
Вільноневільна пташко...
-душу вітрам відкрий!...
...як же літати важко
В полум"ї власних крил!..
Долею обійняти
Світу металобрухт...
Полум"ям запалати -
Не заплямує бруд,
Що полетить у спину.
-звільнений Орлеан...
-трон короля- дофіну...
-спіймана у капкан...
-Ви не спроможні так лі-
тати!- останній крик...
...у бурштиновій краплі
Спати тобі повік
Статикою атлантів
На постаментах тих,
Що історичних фактів
Місцем обрав бурштин,
Поверх якого автор
Випише ці слова -
ЛЮБИШ СВІЙ МЕЧ І ПРАПОР -
СПРАВА ТВОЯ ЖИВА.
..................................
...і наостанок слова,
Наданого мені:
ЦЕ НЕ НОВЕ, ПАНОВЕ -
В ДОЛІ ГОРІТЬ ВОГНІ...


Іловайськ
*пам"яті Іловайського оточення*

Йшла химерою ніч.
А розвиднілось - Боже святий...
Артилерії клінч
Охопив і нещадно гатив
Поле болем оте
Неосилено зранене вщент...
Уцілілий митець
Чи його оспіває іще...
У кружінні ворон,
Чорнотілих, мов колос горів,
На розділений трон
Зрада з крові вповзла й хабарів.
Чи є мир, чи війна-
Чужокрайний наліт сарани?..
Це не ми, це вона
Править бал при дворі Сатани.
Подих смерті густий
Сонце візьме у коло гало.
У прикметі отій
Полку Ігоря слово збулось.
Клин лелечий злетів,
Часу тризни чекати сльозам...
За загиблих братів
Воскослізно спливати свічкам.


Наче дитяче

Плач дитини, мов кров, що стікає на ніж...
Без упину... І знову... Дитинко, облиш!
Що ти плачеш? Цей спокій, що вилився в жах...
Що ж ти бачиш в квітчасто- мультфільмових снах?
Ах...
Руки- гойдалки? Силу й завзяття батьків?
Ляльки- мотанки в тіло ввіп"яті голки?
Це ніхто не побачить довіку, повір!..
В підсвідомості плаче прихований звір...
Вір...
Тихо дзенькнуть в пітьмі обереги небес...
Мій маленький, ніхто не образить тебе!
Те, що буде під ковдру покладено німб,
Ти забудеш... А поки - мовчи уві сні...
Ні...
Ранок просто по зросту розставить усе,
І дорослості постер тобі принесе,
І, прикрасивши ним сублімовану хіть,
Ти пізнаєш, що це не дитячі страхи...
Хі...


Звільнись. Маленька поема

-Як чарівно кохати!..
Так... -Найвищої миті
Сенс бажаєш пізнати?
То навчись розлюбити.
.....................................
Навчись розлюбити,
І з того почни
Науки життя
Свій перелік сумний.
Як солодко серцю
В горілці гіркій,
То випий відерце,
А далі помрій...
................................
Раніше жилося погано... І нині...
За що ж-бо нещастя таке Україні?
Щоб рабство ганебне
Забуть назавжди,
Мойсей сорок років
Євреїв водив
Кружними стежками пустелі...
Та справи у нас невеселі -
Блукаєм віки... Переслідує жах -
Як знищить пустелю у наших серцях?
Своє ж обираєм. Свідомо самі
Віками блукаємо в рабства пітьмі,
З часів від потопа...
Дай боже-
"Європа усім допоможе")))
............................................
Та це вже - глобально... Мов свинка,
Від сексу попискує жінка...
Та - зрада! Що маєш робити?
Любити?.. Забути?.. Убити?..
Не треба вбивати,
Нехай їй - живе.
Такого- багато,
І це не нове.
Навчись- розлюбляти. Відчуєш
Новеньке, неначе смакуєш
Не хріну без солі -
Смачного торта.
Прихована воля
Твоя іще та -
Відставку коханій надати!..
Навчайся хутчій розлюбляти!
..................................................
А далі розлюбиш і тих, хто тобі
Був другом, та в чомусь-то шлях перебіг.
А далі - там далі багато)))
Начальників і депутатів,
Та ще вчителів, що нічому не вчать,
Душі лікарів, що призвикли брехать,
Ділків, генералів, доцентів,
Міністрів, панів, президентів -
Нехай їх чума покосила б! -
Всесвітня Анархії сила!..
.....................................
І от - через річку ти дивну пливеш.
І диво-життя починаєш нове.
Легкий - на терезах не зважиш.
І сам ти уже не завадиш
Тутешнього світу ні злу, ні добру
(як хочеш- з собою тебе заберу)...
Один. Ти прямуєш- до Бога.
Звільняйся мерщій від усього!
.......................................
Як кохання вищить,
Бо в хвилину оцю
Я знімаю з душі
Непід"ємний ланцюг!..


НедОгарок.
***маленька андеграундна сюрреалістична літературна поема.***

Це вітер виє чи вовчиця
Крізь морок ночі? Голова
Болить... Мені будинок сниться,
В якому Творчість прожива.
Цей дім осіб прийма солідних,
Дрес коду згідно... На одну
Хвилину я, немов дослідник,
Крізь сон до нього зазирну...
..................................
...ліпнина стін, задуха зали
В бароко стилі, і у ній
Поснулі Твори спочивали
У відлакованій труні,
І мали в мідному свічаді
Горіти Творчості свічки,
Та не горів, а тлінно чАдів
Лише недОгарок... Такі
На фабриці робити вміли
В позаминулому сторіч-
чі... В мороці палахкотіли
Оці свічки, аби у ніч
Не збилися з дороги люди,
А чи побачили нове...
...про нього меморандум буде,
Мовляв, віки переживе,
І налетять на нього роєм
Комахотвори молоді:
"ми наш, ми новий мір построїм",
Лише вогню оволодій
Екзистенційно новинОю,
Не підпали собі крилА!..
...сторіччя поспіль над труною
Отой недогарок пала...
.....................................
...у орігамі я складаю
Поснулі Твори, і з труни
В розбиту шибку відпускаю.
Лиш підпалю... Нехай вони
Кружляють білим світом, поки
Вогонь не спинить їх політ,
Перетворивши все на попіл,
І сам лечу туди ж услід,
Натхнення відчинивши брами...
......................................
А вам, шановні судії,
Скажу крізь сон -О ГОРЕ З ВАМИ,
ЛІТЕРАТУРНІ СНИ МОЇ...


Темучін і Джамуха

Темучін відійшов до ріки...
Доля зрадила... Військо тікає...
Ти, Джамухо, слабкий. Ти - слабкий.
Нині смерть ти свою відпускаєш.

Він повернеться з помстою, злий.
Знов розбиті з"єднаються в зграю.
Побратима ти кров не пролив,
Та у владі братерства немає.

Ти, Джамухо, у юрті сидиш,
І з кумисом вливаєш у в жили
Переможні пісні... Ти облиш...
Слабкодухість - це крок до могили.

Ще коханки рабині - твої.
Їхні перса бальзамом на рани...
Чи баранини ти переїв?
Скоро станеш жертовним бараном.

Це війна за Світи. У війні
Звичні речі удари у спину.
Подивись, вже твої курені
Відійшли до руки Темучіна.

Не кумис... Це ти доленьки п"єш
Схлип останній, віднесений вітром.
Ти, Джамухо, в ніщо відійдеш.
Темучін у Володарі Світу.


Гіксос. Маленька поема

Навіщо, гіксосе, ти прагнеш Єгипту,
Покинувши землі арійського краю?
У люті морози (поглянь манускрипти)
Теплішого, ніж Батьківщина, немає

Священного слова... Коней табунами,
Жінками прекрасними ти володієш,
Та знову і знову впиваєшся снами
Земель, у яких твоя втілиться мрія

Боїв і походів, величних руйнацій
Сп"янілих від крові володарів світу...
Ти станеш початком нових генерацій
Що, зрештою, будуть для всіх заповітом,

Як треба ставати жорстоким тираном
І вчити від жаху схилятися нижче...
І порох віків, мов кремована рана,
Тобі ще надасть запитання- навіщо?..

Навіщо? Бо носиш в собі Олександра,
Колумба, Кортеса... Ще й Гітлера треба?..
Ні... Ти не мандруєш. Це втомлені мандри
Прочанами босими линуть по тебе.

Чи, може, ти падаєш нині в безодню,
А думаєш - птахом у небо здійнявся?..
До ложа Єгипту навіщо сьогодні
Ти хтивим коханцем нарешті "дірвався" ?

Спливають віки. І пісками пустелі
Тебе замітає. Це катарсис... Трансфер...
Колись на одвічності пам"ятній стелі
Написано буде- "Твій задум не вдався..."

Можливо. Історії зникла потреба.
Майбутнім ти матимеш право сказати -
"Я може, на час, та здіймався у небо.
Що ви розумієте?... Ви... Не крилаті..."


Осіння ніч

Срібні стебла верби
Хтиво тягнуться з ночі до мене.
Клич лелечий луна
Над містичною гладдю води.

Осінь править розбіг своїх коней
Барвисто-шалених,
І минула весна
Через літо летить в холоди.

По вітрах шарудить очерет,
І вдивляються в тебе
Зорі неба рясні,
Це Богів споконвіччя святе,

І летить, і летить
Через ніч, закликаючи в небо,
Клин лелек в вишині,
Ніби душі померлих дітей.

Хто вони?..
***маленька філософська еротична сюрреалістична поема***

Жрець. І Діва, дарунок у жертву Богам...
-що за діло до них мені? Я не віддам
Вождеління Богів. В них удосталь всього.
Ти- моє і моя. Не зречуся свого!
........................................................
-жити хочеш?.. Тріпоче рука у руці.
Очі в очі... І ми у сторіччі оцім...
Знову долі єднають круті віражі.
Пам"ять серця чекає світлин вітражів,
Де були ми удвох у минулі віки...
Як не взяти таку? Не віддатись такій?...
...копіюю у пам"яті серця скріншот,
Як ВІН довго від НЕЇ до НЕЇ ішов...
Ким була ТИ ЙОМУ? Подарунком небес,
Бо булатом у жертву принести тебе
Він не дав... І вівтар не заляпала кров...
Жрець пішов проти Віри... Основа основ
Кожна Віра... Часи вимагали того,
Аби сталося так... Ти з бажання свого
Віддалася Жерцеві не без насолоди?
(вільний вітер не завжди бажання свободи)
Та й життя в ті часи цінували не стільки,
Як бажання віддатись (ні, не на постІльці
Із гламурно-слинявим коханцем- "героєм",
І дівоче оголення- це не покрою
Від Версачі нап"ялений одяг на тіло...
Жрець його не схотів би... І ТИ не схотіла б...)
Ким ВІН був? Глядачем еротичного шоу?
Ще той час не прийшов... (взагалі- час пішов у!!!...
"лайкарі"- "недолугопоети", пішли ви...)
Як земля пересохла очікує зливи!..
Мов дівоче бажання належати... НАщо
Є життя?- у Жерця запитати - чи краще
Проживати його у закутості буднів?
Лід і пломінь. Не бути чи бути? То БУДЬМО
Цілу вічність у миті запліднення лона,
Ніби вірш, що написаний проти шаблону
У часи, у які і писать розучили,
У часи, де З ТОБОЮ ЙОГО розлучили...
...та догідно пасьянсу розкиданих днів
Відтворилось... ЙОГО ти зустріла. МЕНІ
Ти знайома, мов Став на кохання Жерцеві.
Поза сумніву- ВІН! Ти пізнала? Оце він -
Може Я... Може ні... Пам"ять стерли віки.
-підійди і торкнися МОЄЇ руки,
Та ВОНА, що до НЬОГО прибігла по хвилях,
Та ВОНА, що на стінах Путивля заквилить,
Та ВОНА, що за Майстра віддасть свою душу...
Я ТЕБЕ пізнаю... Ніби равлик із мушлі,
Ти виходиш, звільнивши розкутості гени,
На жіночий вівтар, простягнувши до мене
Спраглі руки... І губи цілунку бажають,
І закуті тіла ланцюги розривають,
Що скували нам пам"ять, змінивши часи...
Ти- ОТА, про яку у Богів я просив,
І собі залишив, у Богів відібравши,
І бажання відпив приворотної чаші...
.........................................................
Світ маленький, мов час. Мов годинник і глобус.
Ми зустрілись. Та нас розлучає автобус.
Так було. Так і буде. І прісно... І завше...
Та все рівно. Тебе у Богів відібравши,
Вивів істину я у догматі простім -
Я тебе відбирати у кожнім житті
Маю право в усіх, хто стоїть на шляху.
Я впізнАю тебе... ВІН ЇЇ... Who is who?...


Хто правий???

Ей, чужинцю, з яких ти мандруєш країв?
Я думки розказати бажаю свої.
Ти письменний, калам бачу я при тобі.
Хочу чемно тебе запросить на обід.

По знання ти прийшов, чи по віру?
Зараз здогад я свій перевірю...
Ти хоч трохи філософ, мій друже?
Я твою рівновагу порушу.

Філософію сЕю ти трохи сприйняв,
Як Ісус Фарисеїв думками довбав?
Хто правий? Пошкреби по дурній голові.
Бо Ісус тут — правий... Фарисеї — праві...

Зачитаю маленьке есе я,
Як жили споконвік Фарисеї.
В "шоколаді" від вигуків "браво!"
І вважали- дано їм по праву.

А Ісус не вважав. Бо Закони Нові
Вже роїлись в шаленій його голові.
Світло меркне в Пітьмі. Світло краще пітьми.
Храм зі Світла збудуєш з оцими людьми?

А народу це дійство веселе
До душі. Що жаліть фарисеїв?
Та тенденція є. Кепкували
І тоді, як Христа розпинали.

Не второпав? Чи вибір зробив? То іди.
Не туди. У пустелі немає води.
До оази - он бачиш, висить вказівник?
А чому запросив? Ти з"явився і зник.

А місцевим не треба казати.
Бо місцеві ще ті тут хлоп"ята.
Всі письменні. Тому - СТУКАЧІ.
Прислухаються!.. Йди вже мерщій!..


Ликера
***маленька сюреалістична поема.***

Знову в уяві з"явився спонтанно
Жмут простирадл на підлозі... Сувій
Їх... Чи рукописів... -Йогане! Сядь-но
Біля жаданої Вульпіус... Твій
Час ще не вийшов, і вічність настане
Винагородою пошуку... Ні...
........................................
-Люба Ликеро!.. Чому ти, кохана,
Вбити бажання зуміла в мені?..
За аналогією написавши
Цикл трансформації із попелю-
шок у принцеси... О нації наші!...
"ВЕсни народів"... Цю тему люблю,
Модну сьогодні, бо це, "дев"ятнадцяте" -
Час революцій і Наполео-
нів, обіцяло вам жезли у ранцях
Маршальські... В ранці, які досі но-
сять добровольці і просто солдати. Ти
Ранця вагу на плечах спом"яни...
Скільки змарновано юного часу... Та
Прагни, Тарасе, своєї весни,
Як відбулося у Гете і Вульпіус...
Тільки для тебе на неї табу.
Знаєш, Тарасе... Накручуй собі на вус-
На батьківщині давно ти не був,
І Україна таки не Німеччина,
В попелюшИні сповита казки,
Інші нерідко тут творяться речі... Най
Вигризуть серце вони залюбки,
Зуби коваль поробив їм залізнії...
Буде пороблено шкоди тобі.
Казку чужу не вигадуй наслідувать.
Щастя із долею- вічний двобій.
Треба щоразу тобі перейматися
Тим, що не варте тремтіння душі?
Рано, Тарасе, лишився без матері...
Ось де болить... Усе інше лиши
На пліткування... Тобі не однаково,
Хто там і що кому наговорив?
Смак поновило тобі "полусмакове"
Може - кохання... А може - порив...
Викинь принадою для борзописців
Безліч казок про нещастя твоє...
...........................................................
Плебс і патрицій... В дитячій колисці
Голос однаковий... Далі- як є...


Політ
***маленька поема***

Ми летимо. Ми не бачимо сонця.
Ми усередині. У оболонці.
Стиснені вмістом. Ні сісти. Ні стати.
Ми усередині аеростату.
Втім, летимо. Чи до пекла? У вирій?..
Ми обирали собі командира,
Що керуватиме нами і досі...
Дірку назовні робить боїмося.
А командир нам невидимий наче...
За оболонкою і не побачиш,
Як недолуго сховавсь у корзині...
Ми ж уявляємо- мужня людина
Той, хто відважно керує польотом...
...ми в оболонці, і віримо доти,
Поки керуючий вправно й уміло
Наші бажання в реальність утілить.
Віримо свято, мов матері діти -
Долетимо. Тільки... Скільки летіти?
У оболонці пітьма і задуха.
Очі не бачать. Затулені вуха.
Їжі немає. Зжираємо ближчих.
Легшає куля... Злітаємо вище...
...тут, усередині, Авель і Каїн,
Блудні сини, що світами блукають,
Янголи, чорними перами вкриті,
Діти старих і новітніх завітів...
...з темряви хоч би віконце відкрити,
Щоб прочитати слова Заповіту,
Бачити гори, і ниви, і твані,
Землі, що стануть нам обітовані...
...зараз розріжемо аеростату
Шовк оболонки, аби запитати
-скільки нам часу летіти лишилось?
Місце куди летимо покажи!.. Ось
Блимнуло світло в прорісі тканини
і остовпіли засліплені ним ми...
Де командир??? Десь дорогою випав,
Ставши шулікам обідом... І глипа
Погляд здивований з темряви дІри...
-як ми самі тепер, без командира???
Хто проголосить дорожні промови?
Хто нас навчатиме рідної мови?..
Хто порятує? Хто буде латати
Дірку, пророблену в аеростаті,
Через яку ми побачили світло
Іншого, нам невідомого, світу?..
...ми летимо. Не упали і досі.
Різноідейні і різноголосі.
Знов командира нового обрали.
Темно... Бо дірку ми теж залатали.


Янгольське
***маленька поема***

Не бійся! Я не ворона.
Я Янгол твій охоронець.
Послухай, лінивий сплюхо,
Я дещо скажу на вухо...
.......................................................
Цей день у твоїх руках...
Шкода, що не розумієш.
Не знаєш, що з ним удієш.
Та поки він у руках...
...підіймешся разом із сонцем,
Коли прокидається соціум,
І станеш на нитку кевларову
Нанизувать намірів марево-
Втекти за поребрик з валізами,
Чи курку сусідську зарізати,
Протерти своєю сідницею
Пил офісу з шаною ницею
(бо прийнято честь віддавати
Начальникам придуркуватим),
Чи встати (бо зранку встане))),
Провести цей день у Тані
Вареником у сметані,
Бо врешті її не стане
В житті твоєму, о се ля ві,
Ревнивий у неї є чоловік,
І щось таки він пронюхає,
І все... Ні слуху, ні духу... Не
Найгірший, повір мені, варіант...
...бо може, вчора новий Гарант
Підписував Іменем Нації
Наказ про мобілізацію,
І десь-но чекають вагони,
Сухпай, автомат, погони,
(і знов-таки честь віддавати
начальникам...) Обстріл клятий
Банальним своїм "БАБАХ!"
Розірве цей день на шмаття,
Як ти від бажання плаття
На Тані, що у руках...
....................................................
Що? Сон твій куди подівся?
Можливо, я запізнився
І доля твоя така...
Здогадуєшся? Пока.



Сліпці

Кінець весни. Кінець весні.
О смак полинний - диво дивне!..
Оце наснилось... Креативне.
Біблейська притча. Уві сні...
...веде сліпець свого сліпця...
Обоє в ямі? Не обоє.
-поводирю, що ти накоїв?
Не зрозуміла притча ця?
Бо поводир І НЕ ХОДИВ.
Він- тільки шляховказ для інших.
Прилаштувався не найгірше,
Ще й окуляри темні вдів...
...за фактом він же має вдів
Отих сліпців задовольняти,
Яких загинуло багато
Під проводом "поводирів"...
...а ви, сліпці, за ким ішли?
За ким ітимете надалі?
Відколи ви сліпцями стали?
Раніше зрячими були...
Та на ковбаси провесні
Ви проміняли зір орлиний.
Шкода...
-о, цей настій полинний!..
Абсенту сюр!..
Кінець весні.


Я, Сонце, Хайям і думки...
Маленька поема

...крізь розірвані хмари
Сонце світлом зійшло,
Бюст Хайяма Омара
Увінчавши чоло...
....................................
-щось на серці... Та годі!
З ким би випити як?..
Сонце, ти у нагоді.
Сонце, любиш коньяк?

У Едемі жіноцтва
Я кохання співак...
Та мене першородства
Гріє тема нова...

Рубонуть рубаями?
Та навіщо, скажи?..
Всі ж давно не при тямі.
Довели до межі

Новоявлені шахи,
Ті, кому Нізамі
Був би програним в шахи...
Ні. Наперсток візьми.

Він їм ближчий по суті
У своїм сприйнятті.
Бо безсовісно сцуть ті
На бажання оті

Розказати Поету
Про страждання... Про біль...
-маєш право на це ти?
Це потрібно тобі?..

Відлаковані теми -
перепустка у Світ...
............................................
...Сонце глянуло ТЕМНО -
-спом"яни "ЗАПОВІТ"

У проекцій орбіті
Історичних подій.
Що робилось у світі?
Що здійснилось тоді?

.............................................
Острів дальній Єлєни...
Імператора млость...
-розкажіть, Демулєни,
Як усе почалось!

Як ви бачили вади
Тих років вогняних-
Не Дантони для влади.
Краще влада для них.

Мовчите. Гільотини
Ніж втомився рубать.
Ви Мамоні данину
Ще не вміли складать...

Хоч Марати бувалі,
Не позбутись ніде
Леза холоду сталі
Від Шарлотти Корде...

(ну, і "наше" вже чисто-
Пам"ятаєте ви
Комуняк-ебертистів
Кровожерливий вий?..)))

Ви вже позабували,
Бо світогляд такий,
Як де Лілля співали
Марсельєзу полки?

Не усі і співали.
Сила спротиву є,
І навік вгамувала
Гільотина Шеньє...

......................................

Сила спротиву...
СИЛА ВИСОЧІЄ ОН ТАМ-
То Чернеча могила...
Вічний спротив катам.

Загратована воля-
Невідплатності щем.
Річка змінює колір...
Кров ворожа тече...
.................................................

Знаю- станете рохкать,
Бубоніти мені,
Що змінилась епоха...
-ЩО ЗМІНИЛОСЬ У НІЙ???

Спам"ятайте, потвори,
(є цинізму межа?)
Наші голодомори
Під вірші про врожай!..

У розстрільні підвали
З геніальних орбіт
Ви кістьми повкладали
Зоренації цвіт.

Як стріляли на злеті
(некомфортні ж такі)
"неформальних" поетів
У "відлиги" роки?..

І Майдану, Майдану
Невгасимий маяк...
Неоспівана данність...
Хто тоді, як не я?..
.............................

-світла пам"ять. Із Вами,
Сонце, я на зв"язку!..
За Омара Хайяма
Наливай коньяку...


Духовність. Маленька філософська поема

...от що за манера людину питати
Опівніч, коли дуже хочеться спати

І з мороку зло виповзає назовні
Про те, як вона уявляє ДУХОВНІСТЬ?

Духовність- це слово? Чи дійство? Чи міра?
Чи шлях, що людину приводить до віри?

Це відстань від НІ до непевного ТАК?
Чи благо, що робиш без певних ознак?

Зі злом боротьба- це духовність чи ні?
Повстати, чи жити весь час у багні?

Інакше скажімо. Іде чоловік
До хати із книгою... Двері... І зник

У нетрях кімнати. Що буде із ним?
Давайте подумаєм трохи над цим.

Можливо, він спати заходить до неї...
А може, читатиме "Четьї- мінеї"...

То де тут духовна, скажіть, складова?
Чи спить? Чи читає? Діяння ж бо два,

Допоки він двері назад відіпре...
Із двох варіантів один обере.

А ось де знаходиться ІСТИНИ ВИМІР.
Духовність- це ПРАВИЛЬНО ЗРОБЛЕНИЙ ВИБІР,

Це ТАЇНСТВО ДІЙСТВА у нетрях кімнати -
Не згаяти час, а читати, читати...

А ззовні - нема. Зачинився і зник.
В кімнаті їх двоє. Він сам і двійник,

Що спить, поки інший читає собі.
Така вірогідність, зупинений біг,

Існує для того, хто ззовні кімнати.
Йому залишається тільки ЧЕКАТИ,

Допоки скінчиться віраж трансформацій...
Те саме народів стосується, націй,

Що зріють, духовність в собі несучи...
До чогось дозріють... До Раю- ключі,

До Пекла- провалля. І розуму сни
Нерідко народжують бісів війни,

Бо мир зберігати - всього лиш умовність.
Ну добре. Я спати. Духовність... Духовність...


Знаєш, десь у раю...

...знаєш, десь у Раю
Розквітають сади яблуневі,
Що спокусу дають
ГріхопАду Адаму і Єві...

...я тебе пізнаЮ
Мов плоди, що зростають на гіллі...
...чуєш - нерви здають,
Наче струни вібрують у тілі -

Переміна часів,
Не найкращі часи для кохання.
Я тобі - гречкосій...
Може перший... Можливо останній...

Мов богині Землі
Ти подоба... Ти Макош і Мати...
Переломлений хліб...
І майбутнього сім"я сприймати

Це одвіку-віків
Доля жінки, солодко-зваблива,
Чарівний перелив
Дарування дитячого дива,

Не інакша ніяк
У часи буревійно-вітрОві.
...БО У ЯБЛУКА СМАК
БУВ СОЛОНИЙ. ІЗ ПРИСМАКОМ КРОВІ.


УКРАЇНСЬКА ТРІЙЦЯ
філософський перформанс поема-есе
***оригінальна ідея, авторські знахідки***

Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої, первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою, тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих... Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч... Лава... У кутку, прикрашені вищитими рушниками, ікони... Це не було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!.. Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди, чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі втомленим поглядом зпідлоб’я, з-під глибоко надягненої хутряної шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги, так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме, можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку скоріше піти з цього місця, з хати на двір, на сонце, до своїх галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши, сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння, хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик, що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи , зігнувся перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю, відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання. Я – гонець, і несу звістку...



...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені

Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай

З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...

І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...

Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –

Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.

Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.

Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд зпідлоб’я уважно-важкий –
« ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»

– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,

І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!

...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить, допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець щойно списаного листа...

Серго Сокольник, жовтень 2019



СЕРГО СОКОЛЬНИК

У глухому куті
на колінах
на солі
перший день
другий день
ледве стоїш,
сіль пропалює шкіру,
проїдає мозо́лі,
не молися так довго,
знущання облиш.

Мудро писана правда,
але немовлята –
вовченята нена́вчені
хижі й сліпі,
довго ссуть молоко,
мов бояться не ссати, –
і тремтять
у кутку
на колінах
тупі.

Поки світу не знаєш,
то линеш до Бога,
до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй
підошва́ми дорогу,
ту,
якою Ісус на Голгофу ходив.

21 серпня 1994 р., Богдани́

Ніжним килимом зеленим
Веснонька ступала,
Первоцвіти брала в жмені
Й всюди розсипала.

І на волю старі верби
Котиків пускали,
Сонечко світило з неба,
Спинки зігрівало.

Одягли нові сережки
Вільхи та берізки,
Зустрічали біля стежки
Весноньку привітно.

Чулась музика струмочків
Та пісні пташині,
Їх співали так охоче
Весні, мов дівчині.

2019 Р.

Келих трунку - кринична живиця, п'янливий айран,
Упереміш прокляття, молитва та усмішки друзів недобрі.
За водою - вода, а за смутком крокує жура -
Невідв'язно-ціпкущі попутчики власної долі.

Пучки стерто до крові, а голос поцупив недуг,
Крила стято під корінь, огудою змащено більма.
Кинув ситий Едем, вибрав чорну як пекло біду,-
Пощастило! Ланцюг розірвався! Однині я вільний.

Слабкодухому зась заступати за світлу межу,
Я ж до благ і до золота змалку тетеря нечула.
У кублі пересмішника тепло, на лавці кожух,
Перед тим, як пірнати у сірку-смолу - заночую.

Хай насниться рожеве та синє. І досить шопти.
На руці щирять ікла на мене солодкі піґулки.
Все що треба закінчив: стернину зорав і садок посадив,
Рай догянуто. Гей, налітайте голодні онуки!

03.02.2020 р.

Ще повітря не марить весною.
Запах пороху і багна.
Під ногами земля моквою.
Трохи вище іде війна…

Перемир’я – смертельна штука.
Лиш учора убито трьох.
Не стріляти – наказ… от сука!
Кожен перший, виходить, лох.
Кожен другий в літах(за сорок)
бачив світ і чогось досяг,
а навпроти уже не ворог
синьо-жовтий зриває стяг…
Кожен третій гендлює писком,
приторговує на кровІ
(в сіру зону повзе за зиском
по холодній, як сніг, траві)…
Кожний мертвий… за що загинув?
І полинув у чорні сни?
В незворотну сліпу годину
злим відреченням від жаги…

Ще повітря не марить весною.
В ямах-вирвах поля і дні.
Біль міжчасся тече рікою,
берегами бредуть вогні…

14.02.2020

Славний Килим - самоліт,
зовсім це не вертоліт,
Килиму бракує крил,
він ніякий гвинтокрил!

Красень-килим дуже звик,
Що на ньому Чарівник!
Пролітає серед хмар
Вище сварок, вище чвар!

Чарівник могутній зранку
До Софійки, до Іванка
Завітав у гості радо,
Обіцяв їм "чоколяду".

Полетів, аж вітер віє,
Вуса - повітряні змії,
У повітрі ся звивають,
Морозиво обіцяють!

І Софійка, і Іванко
Ціну знають обіцянкам,
Обіцянкам знають ціну,
Хоч вони такі красиві!

"Чарівник, ти ж не корова,
Ти тримати мусиш слово,
Враз на вуса - дві бляшанки,
За цацянки-обіцянки!"