Чиж цей, голуб, в'юрок (на фіґ - їх!), їм, що ліпш є, здаються.
Чи ж це й голуб-в'юрок, нафіґ, їх їм, що ліпш є, здаються?

2020

- Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
Чи тебе зродила справді Україна,
Отакого злого невдячного сина?
Як же ти на матір підняв свою руку,
Залишив по собі стогін, плач і муки?
Чи ж того хотіла твоя рідна мати
Щоб ім’ям Ярема діточок лякати?
Чи ж забув ти, князю,
своїх предків славних,
Що від злих напастей берегли державу?
Ти продав державу, заодно і віру
І як тать бездомний блукаєш допіру.
- Я не тать і віри не продав своєї,
Бо я народився з вірою цією.
І свої для мене не якісь схизмати,
А Річ Посполита – то є моя мати.
Якщо чернь бажає її погубити,
Хто, як не я, зможе її захистити?
Ви за Україну печетеся,наче,
Та від вас, панове, вона гірше плаче.
Я карав на горло,відправляв на муки,
Але то для черні найліпша наука,
Бо простого слова їм не зрозуміти,
Вони все навколо ладні спопелити.
Ви мене взивали катом України,
Але хто інакше ребелію спинить?
Краще вже згубити сотню душ невинних,
Ніж навік згубити рідну Україну.
Кажете, що люду я замучив силу.
А ви, може, менше його погубили?
Всякі Кривоноси, Небаби й Нечаї
Жидів та поляків вирізали в краю.
Я орду татарську не пускав до хати.
Чи ж то я дозволив їй тепер гуляти?
Чи ж то я за поміч плачу їй ясиром?
Хто ж тоді, насправді,
є тим лютим звіром?
Не я Україну втягнув в колотнечу,
Не я її кинув в бійку проти Речі.
Чим то все скінчиться,
лиш Господь то знає,
Але Україна котрий рік палає.
За що українці б’ються проти ляхів
Та заводять дружбу з слугами Аллаха?
Вони ж люблять вашу
цю схизматську віру,
Мабуть,тільки лише в вигляді ясиру.
Давно на Вкраїну поглядають ласо.
А я дике Поле заселяв, тим часом.
А ви, святі люди, де ви тоді були?
По Січах сиділи та горілку дули?
А тепер зібрались все добро нажите
Все собі забрати, все собі лишити?
Ні, повірте слову, що того не буде,
Я із бунтом хлопів миритись не буду.
Знаю, яка буде ваша Україна:
Дуже скоро стане вона на коліна.
Бо сусіди люду не дадуть прожити,
Кожен схоче в неї пазурі встромити.
Лиш одна надія на Річ Посполиту.
Лиш вона Вкраїну зможе захистити.
Зараз іще цього ви не зрозуміли,
Бо вся Україна від Хмелю сп’яніла.
Але час настане, ви мені повірте –
Буде з того Хмелю голова боліти,
Будете жаліти, долю проклинати,
Тоді не забудьте і мене згадати.

З несамовитою швидкістю потяг,
не зупиняючись, мчиться вперед.
Брами йому відчиняють, ворота.
Тільки й бажає про зоряний злет.

Потяг час`у в неймовірному русі
лине в безмежність, зупинок нема.
Десь там, далекий перон його змусить
долю послати, зійшла щоб сама.

Кроки відчутні її, зрушать струни:
ті, що в душі задрімали колись.
Подихом теплим нарешті врятують
від самоти. Хтось прийшов, придивись!
Двері до щастя відкрий, не барись!

18.02.2020

Прийду до тата, сяду на порозі
І все я розпитаю про життя,
За мене він в молитві і в тривозі.
Дорослий я, та для батьків – дитя.
Пройдуся залюбки батьківським садом,
Нап’юсь води з криниці досхочу,
Торкнуся до лози із виноградом,
Думками у дитинство полечу.

ПРИСПІВ

Таточку мій, тату дорогий,
Я щиро тобі вдячний за науку,
Уклін доземний ,любий мій, низький,
Я тисну по-синівськи твою руку.
Таточку мій, тату дорогий,
Для мене ти – взірець в житті назавжди,
Обов’язок свій виконав святий:
Навчив іти дорогою лиш правди.

Я вийду з татом у широке поле
І пісню, як в дитинстві, заведу,
Колише вітер жито, наче море.
В шовкові трави в росах упаду.
А сонечко зійде’ за небокраєм
І поцілує потайки мене,
Вівчар овець поведе в гори плаєм,
Й зозуля з гаю в ліс кудись майне.

ПРИСПІВ

17.02.2020 р.

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогонь у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого номер – Ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..

6 лютого 1996 р., Київ

Без тепла у травні втішно -
плоду не рости.
Як смаку не знаєш вишні, 
то і не кортить.
Скільки вишняку довкола
зваблює вуста.
Кисло, солодко, розколеш -
кісточка пуста.
Спробував - п'янка дозріла,
сумнів поборов.
Вишивав на шовку тіла
хрестиком любов,
гладдю почуття багряні -
плетиво мереж,
а на вишньому коханні
ти поставив - хрест.

19.02.2020р.

Сатири плуг, як масло правду оре,
Нявчить котом розрізаний апломб.
На пасовиську хмар поетів море,
І з ложкою не менше за столом.

Упроголодь любов така нервова,
Поезія - дешева, наче гріш.
Устав із ліжка - каша же готова!
Жона старалась - не соромся, їж.

Не бійся, салом важко подавитись,
Сміливо жуй! Зніми тягар із пліч!
Натоптаний живіт - це необхідність
Для музи, що працює день і ніч.

Нема в анорексичних поетесок
Вогню. А у опуклих - навпаки.
Дундук і я, бо змалечку - аскеза,
Суворий піст, без м'яса мослаки.

Голодний плач Ерато б'є по нервах?
Діймає знов Евтерпина гнівба?
Всі генії вагою від центнера,
А вам від голодухи - швах! Труба!

18.02.2020 р.

Гілка калини у білому цвіті,
Ніби віночок дівочий весільний
Гарний, пахучий, чистий і ніжний,
Що прикрашає юну голівку.

Гілка калини у літнюю пору,
Наче маленький стібок пречудовий
На вишиванці зеленій природи,
Значить калинонька рясно зародить.

Гілка калини під час падолисту,
Наче червоне перлове намисто
На жовто-багряній довгій сорочці,
Яку дарувала калиноньці осінь.

Гілка калини зимовими днями -
Солодкі цілунки палкого кохання.
Минають роки, буде їх іще скільки -
Не зітруть красу калинової гілки.

2020 р.

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Там,помежи хмарин,
Наче промінь надії-
Чистий аквамарин-
Боже небо синіє.

Поміж шалу юрби,
Де втопитися більш вірогідно,
Посміхнеться тобі
Перехожий.Чужий,наче рідний.

Поміж темних рядків,
Де світлінь опановує розум,
Досить яду віків-
Лише б не перевищити дозу,

Лише б хмари - у дощ,
Лише б серце- у віру й свободу,
Покаяння-для прощ,
Чисту думку-для мудрості плоду.

Глибока філософія на мілині


Як для мореплавця важлива
лоція,
так само архіважливо
не діяти під емоціями…

Емоції, почуття,
пристрасті полум’яні,
такі жадані,
різки, зухвалі,
такі небезпечні,
Що грішні, що ґречні…

Який жалюгідний будь-який
розсудливий
арбітраж,
краще – п’янкий, шалений
кураж!

Нічого не буде до пуття
без куражу,
це зрозуміло
навіть
їжаку та моржу.

Емоцій шал - це буря,
це вихор,
без розгулу емоцій -
жодної втіхи.

Такі емоції здатні
створити пустелю,
якщо раніше
тебе саму
не застрелять.

Та я не можу крокувати
стежкою обережною,
бо від емоцій цілком
залежна я…

Емоція - пристрасть,
пристрасть – емоція…
Де мій дороговказ,
де моя власна лоція?
Де моя стежка,
де моя лінія?

Що краще: Пристрасті
Буяння,
чи індивідуальна
Бастилія?

Не має сенсу приборкувати
власні жадання,
бо я -
це Персоніфікована
Емоція:

Любов та Кохання!


2019 рік

Мы будем думать о своем -
О мимолетном, неизбежном.
А мимо пронесется мир
И упоительный, и нежный.
И страшный, буйный, как сирень.
Но в чьем-то смехе, чьем-то крике
Предстанет вдруг такой великий
И невозможный Судный день.
И все, что мы хранили молча,
Что нас терзало по ночам
Предстанет перед Божьей Сенью,
К Его сияющим очам.
1989


Переклад

Ми загадаєм щось своє,
Щось швидкоплинне та не грішне.
А повз, дивись, несеться світ,
Цей вічний світ, п'янкий і ніжний.
І страшний, буйний, як бузок.
Допоки в чиємусь сміху, крику
Предстане день -
Такий великий і неможливий –
Судний день.
І зрозумієш: таємниці, ті,
Що сховав, про що змовчав,
Поставиш раптом перед Богом,
Відкриєш все його очам.
2020

Тільки вийду за поріг –
попереду сто доріг,
а на кожнім перехресті
світлофори угорі.
Мають гарні кольори,
та всього їх лише три:
жовто-, зелено- червоні –
майорять для дітвори.

Всім це правило відоме,
не піддамся куражу –
я до школи вранці з дому,
я до школи вранці з дому
йду спокійно, не біжу!

На «червоний» – зупинюсь,
вліво-вправо подивлюсь,
приготуюся на «жовтий»,
не спішу і не барюсь!
Підморгнув мені в упор
мій порадник-світлофор
і «зелений» загорівся –
я крокую мов сеньйор!

Всім це правило відоме,
пам’ятай його як слід,
що зі школи і додому,
що зі школи і додому –
на «зелений» перехід!
Що до школи вранці з дому
і зі школи знов додому –
лиш по «зебрі» перехід!

Пітьма казала: «Не плач, дитино.
Углиб не видно. Ховай огидне
У серця прірву.
Я там незримо. Воно не зрине.
Воно зі мною неначе рідне.
Ніхто не вирве.
Розправиш крила – лети угору.
А ми у серці, на самім денці,
Завжди з тобою.
Люби, дитинко, плекай потвору:
Як ніж у берцях, як гострі скельця
Вона для бою.
Поглянь навколо. Одне будяччя:
Куди не кинь ти – самі імпринти.
Ти – королева.
Мізерність мріє знайти нестачу
На дні у пінти, у лабіринтах,
у пащі лева.
У тебе ж - велич у кожнім кроці,
Чутливі нерви доньки Мінерви,
Політ- орлиці.
Дрібним ти наче більмо у оці
Могли б - то зжерли, нікчемні черви,
Бо заздрі й ниці.»
Дивлюсь у очі – а там на троні
Криві дзеркала, а в них лекалом
бундючні риси.
Кажу: «Відкрий-но свої долоні.
Що там сховала?» А там овалом
Клеймо нарциса…

Світ мене ловив, та не спіймав.
Не схотів. Такий я не потрібний
Світові, де очі всім застлав
Полиск грошей золотих та срібних.
Все моє багатство – голова,
Палиця й торбина за плечима.
А ученість світу – то слова,
Мудрість визначається не ними.
Скільки неотесаних стовпів
Підпирають царськії палати.
З деякими, власне, говорив.
Краще б їхню вченість нам не знати.
Кажуть, я злидар і бунтівник.
Ні, до бунту я, якраз, не кличу
Та для мене простий чоловік
Рівний, як сама Її Величність.
Ні, не бунт потрібен для людей.
Праця, простота, порядність, чесність.
Не заради влади чи грошей
Світові Господь дарує вченість.
Я пройшов Україну усю,
Істину шукаючи по людях.
Бачив і потворність, і красу
Та неправда й зло панують всюди.
Щастя на землі, на жаль, нема
Та його немає і на небі.
Жадібність й багатство, як чума,
Світом йдуть, де кожен сам за себе.
Кажуть, я сліпих й глухих учив.
Ні, вони на певний час поснули
Та колись прокинуться зі снів
І згадають, що від мене чули.
З тим, мабуть, і буду помирать.
Час прийшов. Господь зове до себе.
Не вдалося щастя тут впіймать,
Пошукаю ще його на небі.

Мовчить вгодована Європа,
Лишень подекуди бурчить,
Тимчасом Раша-Азіопа
Не оминає жодну мить
Аби урвати якнайбільше
З пожару вкрадений покров.
Про це колись напишуть вірші,
Але сьогодні ллється кров.

Скреснула крига і луснув терпіння пухир!
Люди - увага! Attention! Вніманіє! Ahtung!
Нерест у лірика! З вирію линуть птахи,
Буслик дзьобатий націливсь на жабку булькату.

Отже, весна. Сумніваєшся? Ну і дарма,
В кицьки линяє потроху ковтунисте руно.
Кум настрочив за добу про природу роман,
Навіть і я на пейзажну патетику клюнув.

Багнеться Пасхи, горілки, вуджених ковбас,
Зораних нив під картоплю, капусту, цибулю.
Вітер із півдня, у прози міняється галс,
Рання весна льодоставу показує дулю.

Чом же не радісно? Котяться сльози рясні,
Світлий і сонячний день починається з мряки?
Сходять без жартів та гумору оди пісні,
Аби спіткнувся читач об печалі кавалки.

Чуйна другиня у шоці! Ковтає бромід,
На дорогущі піґулки витрушує "мані".
Годі! Погибельне чтиво отруює світ,
Лагідне слово - вигоює різані рани.

18.02.2020 р.

Вона кигиче чайкою над морем,
Підпадьомка перепілкою у полі,
В степу шугає яструбом, як горе
Ввірвалося у материнську долю.

Єдиного синочка-соколонька
Війна проклята у неї забрала,
Хоча була б невістка - мала б доньку
Та що таке бабуся - не пізнала.

Болить її душа та кровоточить,
Не аживає з часом в серці рана.
Що жінка від життя сьогодні хоче?
Щоб матері синочків не втрачали.

2020 р.

Тебе породили в Бедламі,
ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
своє і твоє волосся рвуть,
свої і твої кістки заламують,
і сльози купують, і сміх продають
у Бедламі.

Тебе смиряли уколами і рубахами –
для них: ти бішений;
тобі гормони давали жіночі,
щоб ти не збочив,
а ти просто дружив з каліками і бідолахами
і зі мною, коли я був помішаний.
Ми катались, катались на ламі
у Бедламі.

Ти один, хто не вірив,
що світ цей увесь є Бедлам.
Ти залазив на ґрати,
на люстри, на стелю, на небо.
Ти хотів возвести́ божевільню –
у звільнений храм;
Богом звільнений храм
нам, скаженим, був треба від тебе.

В ніч, коли ти прочах,
твоє ліжко ми винесли в хол,
і у кожного був на очах –
жах довічно лишаться в Бедламі,
у димах дімедролових
підбадьорив усіх мюзик-хол,
де пара́ліч юродивих
танцювальними звавсь номерами.

Було вити весільно нам,
радісно вити було.
У смугастих піжамах
метелики хворі літали.
Не на світло,
а в похорон світу цього́,
Де ми Бидлом Бедламовим стали.

Стали…
І стояли.
І не знали, куди тебе закопати.
Потім тіло ховали від медперсоналу,
і стали щодня по туалетах тебе
ховати-ховати,
і щоночі у холі тебе виставляли,
поки ти не зник,
поки тебе не вкрали
ті, із медперсоналу.

Співаймо ж, блаженну свою панахиду
за́вжди у Бедламі!
тільки у Бедламі!
Боже Бидлий, як остогидло Такій Мамі
через тягучих дев’ять місяців
народжувати гниду
при Адамі.

1 червня 1994 р., Київ

Ти – поте́ря.
Ти – тетеря.
Ти не тямиш.
Прешся в двері.
Набридаєш вічно
зично і мімічно.
Лізеш, наче крокодил,
на маленький мій поді́л.

13 квітня 2004 р., Київ

Не треба, друже, сумувати
За отією, що пішла, –
Котра дала тобі багато
Надій, натхнення і тепла.
Бо я, зістарений, вже знаю
І маю право говорить,
Що блискавиця не сіяє,
А лиш спалахує на мить…
17.02.20

Славослів"я звитяг...
Смерть героя - усім еталон.
- хто поверне життя,
Що в одвічноминуле пішло?..
...не повернуться зні-
жені таїни серцетепла,
Поцілунки рясні
На коханих дівочих тілах...
При пологах не пла-
че дитя, по майбутньому дзвін...
...бо таки довела
Крізь пророчу кіптявину стін
Стежка слави туди,
Що зоветься повік забуттям...
Світ трухлявий. -Іди,
Ризикуючи власним життям!..
...чи не власним... Бо є
Розробивший під долю твою
Відповідний проєкт -
"ЦЕЙ ГЕРОЄМ ЗАГИНЕ В БОЮ"

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120021709804

Не зогледівсь - промайнула осінь,
Через тиждень зиму вхопить грець.
Я ж люблю тебе, мов курка просо
Чи як січку тлустий кабанець.

Лине з неба музика органна,
Всотую душею кожен звук.
Бо живу лише одним коханням,
А без нього зовсім не живу.

Люба, мила! Прокидайся! Здрастє!
Подивися - я уже нагий!
Рало оре видолинок страсті,
Пульс галопом скаче від жаги.

У моєї музи вічні гони,
Є для неї еротичний план...
Завесніла лірика любовна,
Попід руки в пущу повела.

16.02.2020 р.

Мухи на стелі, як зорі на небі
Виснуть. Та мухи не мріють про вись.
Мухам для щастя багато не треба,
Досить їм того, що з'їли колись.

Не зазіхають на нашу свободу,
Не зловтішаються в бідах чужих.
Скромні трудяги, що завжди з народом –
Треба у владу обрати таких.

Напередодні двадцятого року - дощі,
У кабаку клієнти піднесено-п’яні -
Певно, з нагоди зимового сонцестояння.
На вішаку біля входу - мокрі плащі.

Бал-маскарад, караоке, вертеп, декаданс,
Пунш, ананас і танці like nobody’s watching,
Хочеш - до ранку, чи до наступної ночі,
Поки є час, бо далі візьмуться за нас.

Знову епоха свого добігає кінця,
Óбрази ніби знайомі, та дещо примарні -
Хто це у савані й масці із вати і марлі,
Що закриває нижню частину лиця?

Так переважно й буває в часи пандемій -
Все за каноном готичної літератури:
Очі блищать, піднімаєтється температура,
І екіпаж коло входу - ймовірно, мій.

Маска і гель-антисептик, причастя святе,
Руки помий і молись, покладайся на віру,
Адже сліпий і божественний коронавірус
Передається, як Слово, через етер.

Йду до дверей, з вішака знімаю пальто.
З неба вода, у Антарктиці тане крига,
А у кишені - з готелю поцуплена книга,
Та, у якій у кінці не вмирає ніхто.

І Небовиду Церква...Зоресвічі...
І сам Господь вдивляється у вічі
Й питає тихо: де ти був?
І шепотітимеш: Не знав. Блукав. Забув.

І перли покаяння на долівку.
Єпитрахиль убереже голівку.
Жадане світло омиває лиця -
Постукали до Божої Світлиці.

Буває часом , що лежу без сну
І думаю: чи стала я щаслива?
Чи мріялось колись, що досягну
Такої слави і такої сили?
Я - Роксолана. І моє ім’я
Відомо нині по усьому світу.
То може в славі маю щастя я ?
Не кожен може стати знаменитим.
Тим більше, що рабинею була
І неймовірний шлях цей подолала.
То може у свободі я знайшла
Те своє щастя, що його шукала?
А поряд мене мій коханий спить,
Якого я у цій чужині стріла.
То може це і є прекрасна мить,
Яка мене щасливою зробила?
Щаслива мати , бо дітей своїх
Я у коханні справжнім народила.
Колись султаном стане хтось із них.
Я про таке і мріяти не сміла.
А про багатство взагалі мовчу
Бо маю все, що тільки забажаю.
І рук в воді холодній не мочу,
Корів задля цього не доглядаю.
Я досягла в житті своїх вершин.
Оце і є , мабуть, те саме щастя.
Але весь час у глибині душі
Ще плаче тихо українка Настя.

Коли сніг мерехтів
з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
погрітися трошки.

Цей озноб – не зима,
а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
давно розпливлось на всі боки.

Я з твоєї кишені
дістану малесеньку книжечку сліз –
прогорта́ю, назад покладу,
не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
де перевернуто зміст,
ніби ми вже знайомі
та так, що я гори звертаю…

Ніч спиталася в мене –
о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
чи райдуги вуст оповитих.

Я цілую тебе відсьогодні
у стужу таку,
що льоди не вціліють,
а люди не вийдуть, не вгледять.
Тільки Бог пропливе
поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
наші зорі кохання окреслять…

… блискавично самотність закреслять –
і скресне імла,
і збиратимуть подив
засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
нашу лаву оберне на човен –
і пустить на воду.

9–10 листопада 1996 р., Київ

Ковдра є, подушка, тепла спальня,
Сам від сала,, наче колобок.
На війну не хочу (це похвально),
Ліпше пописати про любов.

Хай натхнення б'є ключем до неба,
Шал чуттєвий в серці виграє.
Кулю в лоба? Нє, мені не треба!
Краще лист паперу, олів'є,

Курка, губці милої. Цицята
Вранці мну, удень та уночі.
А кохана - запашна троянда,
Піді мною ох і ах кричить.

Я - митець! Зриваюсь на ридання
Як побачу неба голубінь.
Не життя - солодкий мед! Нірвана!
А зольдат нехай іде у бій

І за мене повоює ловко
Та оросить кровію межу.
Чом на мене вирячився вовком?
Я про нього віршик напишу.

16.01.2020 р.

Барвінку листячко зелене
З-під снігу визирає,
Давно-давно чека на мене
Хатина в лісі скраю.

Тут я росла, зустріла юність,
Спроби перші пера.
Нині вона дивиться сумно
І вікна-очі витира

Їй вітер, змахує сльозу,
Ніхтоне чує ті плачі,
Лиш блискавиця у грозу
Загляне в шибку уночі.

В кожнім селі таких хатинок
Стоїть тепер немало
І тільки гарний спів пташиний
Всіх їх розвеселяє.

2020 р.

Ішла до тебе все життя крізь сон,
пустельну спеку, зливу, хуртовину,
щоб мрію відшукати голубину
із пліч огуди скинути хітон,
серцями тріпотіти в унісон.

На станції осіньої пори,
в казкову таїну білет придбала.
На денці кришталевого бокала
перлина щастя ніжністю зорить,
пригублюю і котиться з гори

у озеро душі, блаженства чар,
шампанським піниться, шумить у скронях.
Перед очима миготять вагони...
вантажиться дорожній інвентар.
Колеса  стукотять... Orevoir*!

Мій потяг відправляється і я
рушаю в подорож завдовжки в рОки.
Де править всесвітом  її високість -
Любов!  Де хвилі срібна течія
плекає на губах твоє ім'я.

Малиновий букетик хризантем,
за обрієм незвідане, незнане.
До тебе ніби вперше і останнє
на крилах мчу в омріяний едем.
Люблю... люблю...
je t'aime...je t'aime, je t'aime...**.

оrevoir* - допобачення!
je t'aime** -  я люблю тебе

16.02.2020р.

 
На літньому світанні, юнаком
Пульсацію життя свого почув
Уперше я – коли губилась крізь
Одвертіші захоплення любов
Я прокидавсь потрохи і вимога
Злиття основ у нероз’ємну суміш
Настирливішала із миті в мить
Блаженство – лук натягнутий буття
Я осереддя світла, джерело
Котре струмує пристрастю, в яке
Вертає всяка пристрасть, з багатьох
Порогів, знов зібравшися у спіл
Чи знали, дивлячись на мене –
Ви, очевидці – був я той
Сновида, що себе зустрів сперш там
На вечері відраднім? Чи зійшов
На вас ласкавий страх від збудження?
Занурений у келихи медові
Я духмянів і колисався цвіт
Серпанком золотим. Себе джереллям
Було пручання ніжне, все лилось
Крізь мене й понад, ледь мене здіймавши
Коли до приймочки пилок потрапив
Був поцілунок по застіллю тім
Я злився у зворотний свій потік –
Враз блискавка – тоді я ворухнувся
Нитки тендітні й келих похитнувши
Віддав ураз я, ствердившися сам
Земні чуття на спожиття думкам
Ще я не зрів, та мерехтіли зорі
Крізь сутності моєї непрозорість
Все звіддалік, блукаючи крізь пута
Відлунь часів колишніх і майбутніх
З любові, туги, здогадів явившись
Був ріст свідомості немов політ
Лиш тільки спалахнула в мені хіть
Той час пізнав я біль якнайгостріший
Буяє світ за пагорбом привітним
Слова пророка – крила, повні вітру
Вже не окремість щодо Гайнріха й Матільди
Котрі з’єднались в образ обопільний
Як народився та сягнув я неба
Завершились із тим шляхи земні
В спасенну перетворюючу мить
Настав для часу відтепер занепад
Що позичав, прохає поверніть


Новий розвиднюється світ
Що сяйніше від світел сонць усіх
Зримо на баштах, мохом скутих
Анікому не явлене майбутнє
Вчорашній дім, обридлий вам
Віднині незвичайний храм
›Спільне у всім & все у Спільнім
Божий лик у камені й зіллі
Божий дух у людях & звірах
Хай всякий розум у це повірить
Час із простором у негаразді
І майбуття минулим провадить‹
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Іде прагрá всіх природних сил
& Слухаються могутніх слів
Всесвітній предковічний дух
Обертаючись, розквіта навкруг
Всяке мусить привітне стріти
І через нього проростати й зріти
Всякого в будь-чим явний слід
І спрага, з будь-чим іншим зустрівшись
Улитися у самий глиб
Знаходить іншу посутності свіжість
І сотні дум до зринаючих діб
Є світом сон & сном є світ
Але за вірою час на діла
Із далечі, де непрозірна мла
Пензля у фантазії взяти
Нитки за її велінням сплітати
Там заштрихувати, тут розмалювати
В чаду магічному згинуть нарешті –
Туга & хіть, життя & смерть, у
Якнайінтимнішій симпатії –
Ті, хто любов найвищу ствердять
Не зціляться від ран її
З болем зірвати пов’язь прагнуть
Що зір їх внутрішній хистить
Й самотнім найвірніший стане
Щоб морок світу відпустив
& Плоть розчиниться на сльози
Труною світ цей обернеться
До неї, у гіркій знемозі
Впаде, мов попіл долу, серце




 

З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,
Я з тобою щасливим стаю.

Мов до Бога Ярила це звернення -
У високі захмарні світи…
Моя зіронько, рибонько, серденько,
Ти любов`ю життя освіти.

Чудо щастя побачимо де іще,
За яке нам віддать можна все?
Поцілунки, обійми і пестощі –
Хміль кохання до раю несе!

16 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020).

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,
Торкнувшись Вашого плеча.

А далі.. далі.. далі буде..
Довіртеся, благаю Вас!
Важке похмілля, сірий будень,
І квітка, що об’їв Пегас.

Що ж ви лякали, що боліти має?
Ну, а воно нітрішки не болить.
Так, може, зовсім трохи сіль щипає
Та кров лоскоче – по ногах біжить.
Я ж говорив, що смерті не боюся
І не лякаюсь цих наївних мук.
Здирайте шкуру, а я посміюся
З невправних і манірних ваших рук.
Ви цим мене хотіли залякати?
Та я ще більші муки пережив,
Коли народу довелось страждати,
А я тим часом вам-панам служив.
Хіба ці муки з тими порівняти?.
Деріть, деріть, хай Бог поможе вам.
Я знаю, за що маю помирати
І я цей шлях для себе вибрав сам.
Одне жалкую – мало вас потішив
І мало крові вашої пустив.
Ви не втомились? Ну те, веселіше,
Як вам той кнур годований велів.
Вам моїх сліз побачити не вдасться,
І стогону мого вам не почуть.
Не подарую я такого щастя
Хай хоч із мене шкіру всю здеруть.

Бреши. Бреши
Без міри і без ліку
І без царя
В убогій голові.
То матимеш
Пошану превелику
В брехливій,
Здеґрадованій Москві.

В лобі заіржавів глузду вентиль?
Власні твори - згустки маячні?
Ляж і почитай віршатка в неті
Під чайок і тістечка смачні.

Надокучить - то іди кохатись,
Бо додавить мряка у мислях.
А мені ( пардон!) - пора із хати
Бігти на роботу. Вуаля!

Не утік? У чаті ще присутній?
Я тебе сатирою не вбив?
Сонмища талановитих трутів
Від безділля чухають лоби

І шукають поміж буквиць смисли...
А якщо тих смислів і нема?
Є такий в народу гарний вислів:
"Той хто пише - вижив із ума".

Так чого сидиш і це читаєш,
Трусиш сльози в чай із бороди?
В пелені жони скарбниця таєн,
Стиглі перса - істини плоди.

Для мужів забавки треба інші:
Вила, дриль, сокира, молоток.
Ну, а діви хай шкрябочуть вірші,
Їм потрібен лірики медок.

16.02.2020 р.

В хуртовинову ніч,
напростець,
в чистім полі
не видно дороги.
Снігокрутиця,
хай йому грець,
крутить білому
оленю роги.
Ледве стримує
віжки, дарма -
сила духу охиз -
центробіжна.
Цій білявці,
так личить зима,
і хутрянка з песця
білосніжна.
Із небесних
завій снігових,
божевільною мчить
на ґринджолах.
Стогін, видих,
прискорений вдих
зі свавільним
шаленством по колу.
Світу на перекір
заметіль -
алебастрова шкіра
обличчя.
Холод смерті,
агонії біль -
не дивися
хурделиці в вічі!
13.02.2020р.

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

9 липня 2008 р., Київ

Надсадний рев моторів протинає
Південну ніч безжально раз у раз.
Аеропорт бо спокою не знає
Попри оцей нічний і сонний час.

На лавах люди втомлені поснули,
Мабуть їм сниться теплий рідний дім.
Мене ж і сни мої чомусь забули
Чужого всім у сонмищі людськім.

Хтось на посадку притьмом поспішає,
Хтось часу біг в чеканні підганя,
Лиш я нікуди геть не відлітаю,
Надокучає вся ця метушня.

Аби якусь годинку відпочити,
Адже назавтра так багато справ.
І де б ото зручніше примоститись,
Аби ніхто мене не зачіпав.

Назавтра знову – зустрічі й тривоги.
Вокзали і причали й кораблі,
І те щемливе відчуття дороги,
Що не життя без нього на землі.

1977-2020

В долині тиха рань туманна і легка,
І річки рукава прошиті очеретом.
Сидить Він на горі захоплений сюжетом,
І погляд,мов магніт й окрилена рука
Змальовує тонкі,ледь-ледь помітні,грані.
А спалахи Зорі,як вістря від рапір.
З пологих берегів до річки сходять лані,
І так пасує їм,тендітним,велич гір.
Між валунів сумних йде наричена вітру.
Замріяна зі сну.Хода її легка.
А Той,що на горі,розмішує палітру
І погляд,мов магніт й окрилена рука.

Чорне танго – рідкісне явище,
Коли танцювати запрошує
надприродна сила.

***

Колір блакитний – страчені мрії,
із ароматом
п’янким.
Колір червоний – зваблення сила,
де талісман –
рубін.

Колір зелений – посміх підступний,
щастя непевного
суть,
З’єднані разом – колір глибокий,
чорний, мов ніч,
плетуть...

Чорне танго надійно
таємницю сховає,
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми кружляємо разом
У солодкому болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Темно-блакитний, темно-червоний,
темно-зелений
шал…
Клятви, моління, наші прокльони -
вихор усе
змішав.

В чорному кольорі - щастя, загибель -
гідний кохання
знак,
Розкіш остання, пестощів квіти,
цього зректись –
ніяк…

Чорне танго надійно
таємницю сховає…
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми палаємо разом
в чорнім полум’ї болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Ты проснулся в чужом кармане.
Значит выброшен был за борт…
Словно в неком одном романе -
Каждой нудной строке - аборт…
Ну и пусть, ну и пусть потеха -
Сколько их, сколько нас на дне?
Мы роднились не ради смеха,
Это первый прокол. Ты нем.
Где-то рядом второй и третий…
Свежий ветер. Метель метет.
А в кармане твой палец средний
Ищет выход, и он найдет…
15.02.2020

Лютий, темно і зимно,
В лобі - думка сумбурна...
Б'юсь горохом об стіну,
Тихим болем по струнах.

Де ж ви - червні та липні,
Юнь у травах та квітах...
Замальовує лик мій
Самота безпросвітна.

Повна старості бодня,
Подих Лети все ближче.
Скабка часу холодна
Угрузає у тишу.

Лабіринт в ожередах,
Напролом не проб'юся...
Впав у яму (не твердо),
Зверху - голос матусі.

Дала смерть мені ліки,-
Пульс відсутній, апное...
Розмикаю повіки -
Неня поруч, зі мною...

15.02.2020р.

Вигоди для себе не шукала,
За чужий рахунок не жила,
Від невдач своїх не горювала,
Від чужого успіху цвіла.
Хтось вважав святою,хтось – дурною
І про це відкрито говорив.
Та вона жила сама собою
І не надто дослухалась слів.

Нарікаються ночі безсонними...
Котяться небом дні...
В серці осені - жовтії соняхи
Перший стрічають сніг...
Крилами білими, огортаючи -
Доля наперегін...
Будь мені небом непроминаючим,
Де не існує стін...
Будь мені сонцем, безмежжям космосу,
Ніби, сам Бог велів...
Крутиться Всесвіт великим колесом -
В ньому не чути слів...

Ховайте, барди й королі,
мечі у піхвах, звуки в нотах –
у сатанинських зорельотах
нас теж сховало від Землі
та й понесло поміж сузір’їв,
домашніх – для викрадачів,
не лицарями верхогір’їв,
а просто купкою рабів
з печер, ущелин та низин.
Нас висмикнули після бою,
без обладунків і без зброї,
як віхті скошених рослин,
не знаючи земну затятість,
що із людських росте глибин,
здолавши технологій святість.
І от обшивки рве стеблин
відвага й впертість невмируща
вростає у комп’ютери:
підкорює все дужче й дужче
піратську техніку, а ми
стихією земних повстань
охоплюємо зорельоти
інопланетної голоти
й без зайвих філософувань
їх повертаємо до Сонця,
щоб захистити, врешті решт,
ратая і прапороносця
від жаху зоряних пожеж
і, ставши символом предтеч,
кібернетичними руками
здійняти над галактиками
людини переможний меч.

2020

… за невірну дощами розлуку,
За невиспані очі з портрета -
Розмовляв наодинці з фейсбуком
Корчив з себе писаку-поета…
А на відстані прілого Моря
Відчував, наближається досвід.
Якщо вистоїть, виживе в спорі -
То злетить Журавлем попід Осінь…
14.02.2020

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Мода не міняється
і юрба не кається,
у судах єднаються зрада і совок.
Дев’яносто п'ятою
йде колона ватою.
Зашивайте, братіє, рота на замок.
Волонтери, бійтеся!
Пугало комісії
на чолі дивізії їде на війну.
Буйна охоронниця
б’є, кого їй хочеться,
Буратіно мочиться? Слава сцикуну!
Як то любо-дорого!
Удає суворого:
очі в очі ворогу дивиться в упор,
із еміром снідає,
з папою обідає...
а тилами відає горе-прокурор.
Урку одубілого,
що за Сашу Білого
уникає цілого строку у тюрмі,
на жінок натравлює,
на героїв армії
пальцями показує...
Весело юрмі!
Ожила кацапія.
Нео-дипломатія
обіцяє Рашії нашої води.
Мода зеленішає,
Вова веселішає
і на вуха вішає локшини орди.
Українізація
чи колаборація?
І не знає нація, хто куди гребе.
Здати економіку
і країну Вовіку –
це і є у коміка варіанти Бе?


02/20