У перший день останньої весни,
яку я зустрічаю наодинці,
переглядаю знову власні сни
і оду не своїй співаю жінці…

Пробач мені, що я тебе не знав,
що пізно наші долі перетнулись,
коли долав ріку життя уплав
і ненароком зазирнув у юність…

Пробач мені, що щось не відбулось
й відбутися ніколи вже не зможе.
За всі чомусь, колись, комусь, чогось…
Що квітами твоє не вислав ложе!

У перший день чергової весни
не зміг очей зімкнути до світання…
Втомився я дивитися ці сни,
хай буде отака весна – остання!

Вже котрий рік в моєї музи
Діра в осонценім раю...
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

На фото з мамою - ще русий,
А нині - сивий, наче лунь.
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

Збирав на полі друга кусні,
Ще б трохи - і мені каюк.
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

А він же був - юнак безвусий,
Найменший ростом у строю...
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

Я горлорізом стати мусив,
А був, неначе кіт-Баюн.
Погомоніть зі мною, друзі,
Та розділіть печаль мою.

І завтра бій. Криваві буси
Обарвлять стебла кураю.
Погомоніть зі мною, друзі,
І розділіть печаль мою.

01.03.2020 р.

Вчепилось дерево в скалу,
Мов пальцями, корінням:
Стояти у негоду злу
Непросто між каміння.
Утричі вищі всі його
Міцні брати долинні,
І дивно: як зрости могло
На тій стрімкій вершині?
Зате, коли у тінь жахіть
Нічних ще діл укритий,
В промінні дерево зорить -
Зелене у блакиті.

***
Вп’ялося дерево в скалу
Коріння п’ятірнею.
Вітри шмагають по зелу
Безжальністю своєю.
І зростом дерево братам
Долинним – на третину.
І дивно: як зросло отам,
На кам’яній вершині?
Зате, коли весь діл ще спить
Під ночі гобеленом,
В промінні вже воно горить
На синьому – зелене.

***
Вп’яла коріння у стрімчак
Затята деревина,
Рвучкі вітри її усяк
Терзають без спочину.
Вона третиною лишень
Братів долинних зростом.
Вроста безстрашно, день у день,
В небес холодний простір.
Зате, коли ще тінь нічна
Блукає по долині,
Вона уже сіяє на
Освітленій вершині.

***
Щосили дерево в скалу
Вчепилося корінням
Негоди стерпіти хулу
Нелегко між каміння.
На зріст – третиною всього
Дерев долинних висі.
І дивно: як воно могло
До неба дотягтися?
Зате на вранішній зорі,
коли в долині сутінь,
Воно єднає угорі
Земну й небесну сутність.

***
Вчепилось дерево у твердь
Скалистої верхівки,
Вітри безжальні до осердь
Проймають кожну гілку.
Всього третиною на зріст
Долинних побратимів,
Воно самотньо кожен лист
Купає в небі синім.
Зате, коли долини сплять,
ще мороком укриті,
Уже із сонцем гомонять
Його зелені віти.

***
В скалу коріння уп’яло
Затяте деревце.
І всі вітри зривають зло
На впертому за це.
Всього третиною на зріст
Деревам із долин.
І страшно, що негоди свист
Життю зупинить плин.
Зате, коли нічна пітьма
Ще огортає діл,
Воно вже сонце підійма
На синій небосхил.

Сосна по весні нацвілася так рясно,
так зелено-ясно пустилася росту,
що я був не втримався і передчасно
ті свічі поніс до твойого погосту.

Я їх наламав, і запахлася хвоя,
і шлейфом гіркотним лилася за мною.
Коли повертався, не знаючи хто я, –
сосна вже стояла сім літ неживою.

Північна Росія мене одурила,
зманила тобою за пскову, за вепси.
Сім років зі мною не так говорила
білявка, в якої лиш очі та перса.

Сніжинками впоране, мов ластовинням,
там сонце вставало й розносило ве́сну
і клало під себе… – й з-під себе я вийняв!
ту вроду холодну й породу нечесну.

Спливає, мов казка, сьогодні минуле.
Стежина скуйовдилась посеред лісу.
Я сам розцвіту, якщо сосни поснули.
Хай вітер зламає й несе мене к бісу.

26 грудня 1996 р., Київ

Сьогодні круг пальця тебе обведуть,
Солодким обманом напоять,
І мову батьківську твою одберуть,
І прийдуть колись за тобою.

Сьогодні до нитки тебе обберуть, -
Нічого не вдієш з ордою,
І отчий твій край ворогам оддадуть,
І прийдуть колись за тобою.

Продавшись яко́сь-то за шмат ковбаси,
Не матимеш вже супокою,
І навіть як душу ти їм оддаси,
То прийдуть колись за тобою.

2012-2020

Чи то був день, а може ніч -
Не в тому справа.
Ось так ішла вітрам навстріч,
Неначе пава.

Та підкосила доля зла.
Опали крила.
Згоріли мрії всі до тла.
Душа - без тіла...

Вмостився відчай, наче спрут,
На півдорозі.
І пастку ненависних пут
Здолать не в змозі.

Та віра у добро зорить,
В кохання щире...
Хоча розбурхані вітри
Ламали віру.

Здавалося, що вже не встать,
Не підвестися.
Думок важких зловісна рать
Рихтує вістря.

Хапала дещицю житя.
Чи вже не сила
Невольній пташці
До небес здійняти крила.

І хоч нелегко розірвать
Зневір окови.
Нехай надія не згаса
У світлі новім.

Емоція утворює реальне,
Його охоплює енергією дива.
За обрії ховається банальне,
І починається епоха особлива.

Панує ера творчої наснаги,
Ламає догми і заучені канони.
Прозора течія тамує спрагу,
Несе у виміри і змінює кордони.

І доля йде дорогою новою,
Її емоція осяє пережите,
Кидає жереб щедрою рукою,
Або надію помагає оновити.

Межі немає у польоті мрії
І не лякає у далекому фатальне,
Коли реалізуючи у дії,
Емоцією побудуємо реальне.
2020

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.
P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.

- Дідуню, глянь - он зірочка упала!
Чому вона так швидко догора ?
А нам сусідська дівчинка казала,
Що то, як хтось у світі помира,
Його душа возноситься на небо.
Його ж зоря згорає в вишині.
Дідусю, от спитати хочу в тебе;
Чи то все, може, вигадки, чи ні?
- Ти знаєш чи то правда, чи неправда
Ніхто у світі, мабуть, і не зна.
Я сам би теє знати був би радий.
Хоч чув, що є історія одна.
Жили колись закохані на світі.
Де саме? Я не відаю того.
Ні дня порізно не могли прожити,
Аж сяяли від почуття свого.
Ходили разом, разом щось робили
І люди чудувалися із них.
Ті заздрили, а ті – боготворили,
А дехто часом піднімав на сміх.
Але вони уваги не звертали,
Жили собі у світі своєму
І просто один одного кохали
Та не шукали відповідь «чому?»
Здавалось, все у них іде, як треба.
Сіяло сонце їм у вишині,
Сміялося до них блакитне небо .
Чого іще потрібно? Так же ні!
В невдалий час, напевно, народились ,
Чи просто так вже у житті зійшлось.
Орда ворожа раптом нагодилась,
В блакитне небо вороння знялось.
Ввірвалися в село посеред днини
І чорним димом ізійшло воно.
Кому в’язали руки поза спини,
Кого рубали. Кров, немов вино
П’янила лютих усе більше й більше.
Вбивали всіх, хто опір їм чинив
І від того ставали ще лютіші.
І хлопець, що кохану боронив,
Упав, проткнутий
в серце гострим списом,
Залився кров’ю в неї на очах,
А вороги за неї узялися,
Сирицю в’яжуть на тонких руках.
Вона ж від нього очі не відводить,
Немов то в’яжуть не її зовсі́м.
Їй все рівно́ - неволя чи свобода,
Для неї щастя лише поряд з ним.
І розійшлися їх шляхи – дороги.
Її погнали у далекий край,
Де інші люди, зовсім інші боги,
Його ж душа потрапила у рай.
Ну звісно ж, був іще зовсім невинний
Та і помер, як воїн, у бою .
Такі не тільки можуть, а й повинні
По смерті опинятися в раю.
Говорять, рай - найкраще місце в світі,
Ніхто звідтіль не хоче повертать.
Душа людська там може вічно жити
І вічно вічне щастя відчувать.
Душа хлопчини втрапила до раю
Та не пізнала щастя ні на мить,
Бо не змогла знайти у тому краї
Того, за ким вона весь час болить…
А на землі страждала на чужині
Її душа. Хоч теж, як у раю
Жила в гаремі. Сохла по хлопчині
Не розділивши з ним любов свою.
І бачить Бог – нерадісно у раї.
Не всі щасливі. Щось таки не так.
Спустився подивитися. Питає:
«Щось сталось?» І сказав йому юнак:
«Не хочу, Боже, я оцього раю.
Для мене рай, як мила поряд є.
Без неї щастя я не відчуваю.
Зміни, благаю, рішення своє.
Пусти мене до милої моєї .
Хай як завгодно, аби поряд буть ,
Аби ізнов торкатися до неї
Коханий голос хоч ізрідка чуть».
Побачив Бог, як дві душі страждають
І мовив гучно: « Хай і буде так!
Нехай душа на землю повертає!»
І не устиг промовити це, як
Душа по небу зіркою промчала,
Лишила в небі ледь помітний слід
І у садочку квіткою упала,
Розцвів до того невідомий цвіт.
А вранці вийшла у садок дівчина
І бачить квітку дивної краси.
Неначе зірка в цих проклятих стінах!
Які вітри і звідки занесли?
Уперше, мабуть, дівчина всміхнулась,
Схилилася над квіткою тою́,
Рукою ніжно пелюсток торкнулась,
Уклавши в це усю любов свою.
І дрібно-дрібно квітка затремтіла
Коли сльоза скотилася по ній.
Мабуть, у чомусь звіритись хотіла
Та Бог не дав того зробити їй.
Дівчи́на довго квіткой милувалась
І не могла свій погляд відірвать.
Гадала все: ну як же вона звалась?
Та й вирішила зіркою назвать.
З тих пір ця квітка айстрою зоветься,
Що по латині «зірка» означа.
А по велінню Божому ведеться,
Якщо в раю хтось щастя не стріча
І за землею чи за кимсь сумує,
Кого полишив на Землі оцій,
Нехай у раї часу не марнує,
А краще мчить крізь холод світовий
Туди, де хоче щастя своє стріти,
Яскравим світом в небі спалахне,
А потім перетвориться на квітку.
Звичайне диво, але неземне.

Вихор з пекла
закрутився,
Запорошив попіл плеса,
Скаженіє Громовиця,
Це – з’явився
Перелесник!

Демон лиха, привид ночі
Він то зникне, то воскресне,
Перекинеться ким хоче
Людський ворог – Перелесник!

Наче зірка зла літає,
Розпускає хвіст –
заграву,
Із лукавих слів сплітає
Пісню вогняну,
лукаву.

Спокушає в теплий вечір,
Він – гендляр жіночим щастям,
Він солодких слів нашепче,
Щоб невинну душу вкрасти.

Про кохання він
торочить.
Не мине й святу обитель,
Залюбки людей
морочить
Змій Вогненний – Погубитель.

Ні корали, ні рубіни
Не беріть жінки,
дівчата -
Змій оселиться в хатині -
Дуже важко
відігнати.

Не ведіться –
Лихо буде,
Злого духа Віра зборе,
Від гріха тікайте, люди.
Хай від змія
Бог боронить!

Знову снилися коні червоні...
Чи на радощі, чи – на біду?
Ой ви коні, ви ще на припоні.
Почекайте мене, я іду.

Коні! Коні – загнуздані мрії
мчать алюром у інші світи,
поки є ще останні надії
на шляху до ясної мети.

Охрестила вогнем і потопом
наші душі любов до життя.
По Майдану летіли галопом
і немає назад вороття.

Одійдуть у минуле печалі
і опалений іконостас,
ну а коні все далі і далі
полетять, обганяючи час.

Пломеніють гривасті надії
на щитах бойової версти,
а мені крізь усі буревії
із небес усміхаєшся ти.

Коні, коні! Мені – у дорогу.
Не даю пережите журбі.
За ідеї подякую Богу,
а за цілі високі – тобі.

За обіцяні миті щасливі,
і за ті, що бували щодня...
Пам’ятай і тримайся за гриву
у сідлі вогняного коня.

Мрії, мрії – загнуздані коні
полетіли у інші світи.
Я тобі простягаю долоні
і до мене вертаєшся ти.

**************************
Знову снилися коні вогненні
і на радощі, і на біду…
Поки небо чекає на мене,
я одна по Хрещатику йду.

29.02.20

Турбуй моє мовчання -
додай думкам ваги
Карай моє вагання -
шляхів сплети сліди...

Пусти у тишу повінь -
зміст інший підбери
Очам палає промінь -
у полум*ї в займи...


Додай в нічне безсоння -
своїх снодійних чар
Струмком спішать бажання -
пити напій - нектар...

Взаємністю проймися -
вразливістю зрости
Того , кого голубиш -
міцніше пригорни

Тривож , і намагайся -
думкам даруй політ
Карай бурхливе щастя -
дивуй цей білий світ.

Світлий настрою міраж -
Ранковий зустрічі романс
Обрій омріяних прикрас -
Такий закоханий у нас...

Ця щира посмішка весни -
Цвіте взаємністю краси
Такі тендітні пелюстки -
Іскрять у променях роси...

Кружляє насолод каскад -
Ніжить таємністю принад
Рай полонив Едему сад -
Де ми у солоді розваг...

Ласкава юність золота -
В очах твоїх суму сльоза
Моя ти пісня солов*я -
Звучить в тобі душа моя.

Губляться промені в росі
Іскряться вогники рясні
Бентежать лоском бірюзи
Тамуючи цнотливі сни...

Нас тамувала ворожба
Шовком стелилася трава
Чарівна , зоряна журба
Запрошувала в забуття...

У враженнях той первоцвіт
У полум*ї той первоцвіт
Вразливою була душа
Її вінчали небеса...

Як швидко ті минали дні
Спів молодості у весні
Роки - рокам , пісень - пісні
Закоханим зоря - зорі.

Bye-bye, my February,
двадцять дев’ятий день.
Зими бездушної
останній поцілунок.
Спалю поліно розмальоване,
зодягнене в фату,
прикрашене стрічками
паперовими.
Мій ко́мин теплий
слухає мене,
він ще від пра́діда
сповідує родину.
"Bye-bye, my February," –
дрижу й кажу йому
і кочергою
б’ю в лице поліно.
Яскряться очі
ідолки-зими,
тріщить кістяк,
обплутаний вогнями,..
о, єретичко,
злі твої пророцтва, злі!..
я загубив той слід,
що йшов од мене з осені.
Мов кіт, засну,
побачу сни спотворені.
Прокинуся
на ліжку березневому.
Хай завтра, в перший день
весни своєї високосної
я в синє небо кину м’яч –
"Good morning, March!"
Дурна луна
розкотиться низькими тембрами –
"Good bye, my winter!
Bye, my darling February!"

29 лютого 1996 р., Київ

Давай не буде більше обману,
І спроб сподобатись одразу і всім,
Не заживляй щоранку відкриту рану,
Хай поболить, є щось величне у тім.

Відчуй сповна усі миті горя
Умій, коли треба віддатись журбі
Всерівно ніхто не здатен забрати у тебе море,
Воно неосяжне і воно у тобі.
2017

Лютневого вечора стались див`а:
в нудьгу дощову завітала гроза.
Не витівка Неба… та й зовсім не жарт:
такий передчасний весна бере старт!
Звичайно, від подиву, зникли слова!
Наразі помружилась вербна лоза.
Від спалаху скверик бадьоріший став!
Птахи причаїлися в зелені трав.

…Зимових залишилось тільки два дні.
Властива гроза лиш травневій весні…

27.02.2020

Зими один лишився день-
Такий задовгий-
То хай для нордових пісень
І монологів.
А десь під серцем у верби
Гойднуться млостю
Несмілі поштовхи води,
Тугої брості.
На овиді забовванять ті,
Шо іздАлеку-
Весни пано з усіх світів
Зберуть по клаптику.

Ці спогади залишені мені.
Я зрощую цілий букет конвалій
Зі слів що переконливо-земні,
Що проростають у мені ще далі.

Вони зростають у мені вітрами
Чи я вітрами розмалюю зиму?
А ти мене читаєш між рядками
А ти мене чекаєш, мов незриму

Запрошуєш в свої сумні думки
Присвячуєш мені нові сонети
Три крапки…ми поставили крапки
Я зрощую конвалії й сюжети

Вечір на смак кориці
Вечір як чашка кави
Більше і не присниться
Вечір до нас ласкавий
Вечір такий лукавий
Вечір нас знов «розводить»
Так наче цукор в каві
Так мов навшпиньки ходить
Вечір що незабутній
Наче вино у торті
Дай ще хоч раз почути
Твоєї душі акорди
Півдотику до руки
Півдотику мов півсерця
Пишуться ці рядки
Пишуться вірші з перцем
2019

Я хотіла би бути метеоритом
Спалахнути яскраво і згаснуть одразу
Ані злетів й падінь, ні люстерко розбите
Тільки простір відкритий із першого разу
Я хотіла би бути метеоритом
Злетом одним, відчайдушним падінням
Не по силах мені рівномірно прожити
І тим більше стерпіти ці всі потрясіння
Я хотіла би спалахом бути миттєвим
І мені цього було би більш ніж достатньо
Та про це говорити ніяк не суттєво
Бо мені не пізнати кометного щастя
2019

Очі чорні, як кава , та не такі, як ніч
З тобою ми заблукали й не знали у чому річ
З тобою ми так зустрілись, втомлені подорожні
У кожного в грудях стріли, у кожного сни тривожні

У кожного невгамовне, і невловиме: хто я?
Свій незрадливий відчай, і половина моря,
На кінчиках пальців лід, ніжність, жага, і втома,
На кінчиках пальців світ в якому усе відомо…

На кінчиках пальців світ в якому усе простіше
Від дотику тане лід…згасає забутий відчай…
Ділитимемо на двох істини ці прозорі
Аж поки світанок витре із неба загаслі зорі


2019

Замість кави буде мате
Замість ночі прибуде день
Розкажи мені про просте
Серед всіх чудернацьких вчень
Як тремтить восени листок,
Що на ньому зіграє вітер?
Як ідемо за кроком крок
І здіймаємо вихор з літер

Але знов мені скажеш ти:
«Ти же знаєш про все сама»
Й захотілось кудись втекти
Й не хотілося крадькома
2019

Ти біле вино в бокалі
У кожну липневу спеку
Від мене ти якнайдалі
Від мене ти так далеко
Наче найперше липня
Так як останній потяг
В Краків. І думка хрипне
Протяг
Ти як терпке мартіні
Реальності тремор, літо
Між нами кордон, не стіни
Між нами твого півсвіту
Між нами лиш перше липня
Між нами остання казка
Розтрачу за двох нас слова, що стихнуть…
Ласка.
2019

Не напишу листів, не запитаю, де ти ,
Я не вийду на зустріч річкою з берегів,
А про осінь розкажуть тобі все одно поети,
Що в осені тій комусь бракувало слів.

Ти відбувся як дощ, як гроза, але так незримо,
Ти не збувся як сон, ледве чутно торкнувсь душі.
Я для тебе теплом не розтоплю похмуру зиму…
Й восени ми не станем ніколи уже чужі.
2019

Танцюю музику, я вписана у танець
Я танець, я лише один порив
І мить одна, бо тут немає граней
Бо музика, як кров, як струм, як зрив
Бо музика - один найбільший вибух
З якого починається життя
Бо музика живе своїм надривом
І музика - твоє серцебиття
Звучання знов вбере тебе у себе
Нічого не існує - тільки ритм
Я вписана у танець, як у небо
І це таки найкращий алгоритм
2019

Хтось переплутав кохання з кавою,
Й клявся що все дарма
Ти називаєш мене ласкавою
Насправді-то я сумна…

Авіалайнер упав без паніки
Небеса на ремонт зачинено,
Я б розповіла про всі «Титаніки»,
Але мовчати стримано…

Я б розповіла про всі потопи,
Все-одно ти мені не віриш,
Зачинено море іще допоки
Птахи не летять у ірій…

Та може нарешті я вийду з дому,
Бо скрізь треба мати міру
І усміхнуся комусь рудому,
Нову відростивши шкіру


2019

Молочний лютий…він такий як сни
Розчинюся у білому тумані
Кричать ворони «нам весни, весни
Бо ми вже від безликості на грані…»
А я відрощу знову плавники
Бо крила промокають в тому стані
Лише б не потрапляти на гачки
Бо в молоці, не так як в океані

Молочний лютий, юний як надії
І безпорадним плаче немовлям
І молодіє світ, так молодіє
Й від того прокидається земля
Не відпочивши ще від перероджень
Народжує гілля нові бруньки
В переднадії до весни, як кожен
Цей лютий розтривожений таки
2019

Найхолодніше завжди лиш весною
Найхолодніше в перший день весни
Розплетене волосся й хтось зі мною
Приходить мов до дому в мої сни
Сюди приходить він у щасті й горі
Без попереджень, совісті, вини
Човни мої в його бурхливім морі
Втонули і забули хто вони...
В цім хаосі давно нема спокою,
Руками гріє душу, топить сніг...
Тепло тих снів зосталося зі мною
І їхній сніг упав до моїх ніг
2019

Вже не проходиш кулею наскрізною
По моїх венах, і не пишеш знаками
І твій портрет іконою настінною
Вже не болить, і думкою ніякою…
В цім світі все доволі одинаково
І твої очі карі, наче карма
У цьому світі все настільки знаково…
І - марно
2019

Осіннє рівнодення:
Порівно ночі й дню…
Вділи ще мені натхнення,
Вділи ще мені вогню
Я дивлюсь на тихе плесо
І все ще не вірю в штиль
Осене, ти чудесна
Стільки в тобі сил
Стільки в тобі нового
Відродження для душі
Мені ти даруєш з всього
Від серця мого ключі

2019

Лавандове щастя , лавандовий вечір
Лавандове небо у проміжках крон
Осиплеться день пелюстками на плечі
І місяць помпезно посяде свій трон
А ті пелюстки зоставались в волоссі
Зостались на віях, на моїх устах
Ще літо, ще літо…не вірю я в осінь
Та тільки б не осінь у моїх очах
Наступлять жнива і хотілось пожати
Усе що зросло, було стільки насіння
Лавандовий вечір, лавандові шати
І сонце голубить трави промінням


2019

Пів царства за тихий сон
Пів царства за гору з пліч,
Пів царства й армагеддон
Уже відібрала ніч
А ніч як моя покута
І день наче злий тюремник
І холоднеча люта
І у душі - темінь
Я сонце собі черпаю
Потроху вбираю вітер
Світанок прийде з-за краю
Будинку мого і світу
Пів царства за тихий сон
За сонячний день пів раю
Позбутися всіх корон
За спокій й горнятко чаю
2019

Розкажи мені казку, милий, я в будь-яку казку вірю
Я вірю забутим снам, я вірю у кожну мить
У горах густий туман, у горах світанок зріє
У горах гряде гроза, сховалася і гримить
Розкажи мені казку ще…мені б доточити душу
Спряду лиш шматок із нот, додам теплоти зі слів
Розкажи мені казку, я ж… серце зігріти мушу
У горах гряде гроза, і вогник уже дотлів

2019

Пиши. Поки пишеш химери твої на волі
Вдивляєшся в них: та тільки густий туман…
В полі не воїн, в полі дерева голі
Небо несуть на плечах до ніг Богам.
Тільки журба таємна і невідома
Вмостилась на груди й прогнати шкода її,
І замість крапки знову виходить кома,
Чи і рішучість втоне у тій імлі?
Пиши, поки пишеш, мов розганяєш хмари,
Чи розправляєш крила, чи згорток слів…
Моя рука дотягнеться до гітари
Вперше за безліч сонних безликих днів
2019

Я намалюю вітер у тебе на балконі
На арфі він зіграє під вікнами пісні…
Сьогодні не пишу, немов німа сьогодні,
Лише малюю грози у тебе на стіні.
А чи буває спраглим по сонцю синє море?
Тепло я намалюю від нот старих пісень...
Чи оживуть малюнкки, чи ти затягнеш штори
Й заснеш, і все розтане , коли настане день
2019

Чорне твоє волосся
Торкнулось мого плеча
Ти дивився відчутно-гостро
На тінь на стіні й мовчав
Чорне як ніч волосся
Розбрелися думки-скитальці
І мені вже на мить здалося:
Як проходить воно крізь пальці
Й викликає у пальцях струм
Спричиняє в мені нірвану
Розсипається поміж струн
Розлітається поміж граней...

Чорне твоє волосся
Торкнулось мого плеча
Відчутно і дуже гостро
Ти дивився на тінь й мовчав
2019

Ти не снишся мені. Та й годі,
Із тими снами
Ми зустрінемось при нагоді?
Мабуть з дощами.
Для тебе двері мої відкриті
Я не сказала
Уже дерева росою вмиті
А я й не спала.
А ти не снишся мені… та й годі,
Та й Бог з тобою
Мені не спиться при цій погоді
Нема спокою…
А ніч беззоряна і глибока
Неначе драма
І я не ступлю до тебе й кроку
Як день настане

Ця буря паперова дісталася до вікон,
Така несправжня буря, і паперові сни -
Згортаю у сувій, і я б сказала, з сміхом
Якби не було в мене украдено весни
І паперова смерть, фантом чиїхось марень
Була чомусь насправді дарована мені,
Змітаю у куток всі паперові хмари
І паперове море в розбитому човні.
Я спалюю в вогні ту пригорщу ілюзій.
І ринуть звідусіль строкаті кольори ,
І паперовий холод зникає десь у русі
Що мов таємний злодій мої крав вечори
2020

Віра зростає з найбільших глибин зневіри:
Для звуку потрібна тиша, для світла темінь.
Словами із світла зашиєш у серці діри,
Що вони зоставались раніше від слів даремних.
І зростає знання з найбільших глибин невідань,
Пробудження - з снів, розуміння з усіх ілюзій
І віра зростає із найбільших глибин зневіри
Для того щоб знову стати на злетній смузі
2019

Весна наче осінь,
А нічка як просинь
І небо, неначе плед.
Накину на плечі,
Як шарф тихий вечір,
Не думаю наперед:
Що трапиться завтра,
Що сталося вчора,
Про все чого в нас нема
Пишуться вірші
І сяють зорі,
Холодно дме з вікна...
Дрімають птахи,
Ще сниться їм пісня
Для сонця і для небес.
І світанок зійде на холодне місто
Наче одне з чудес
2019

Мов шмат одежі приміряю сонце –
Воно втікає у холодний вечір…
Собі самому здамся незнайомцем
Серед такої ночі – холоднечі.
Собі самому здамся тільки тінню…
Чи відігрітись тіні якось можуть?
І над каміном, в сутінках вечірніх
Розвішати би душу в цю негоду.
І так хотілось впитися теплом,
А там, у серці тільки чорні діри,
Тікаючи від них іду на злам,
А кажуть що немає сил чи віри…
Цікаво чи існує та межа,
Цікаво, чи існують в світі межі...
Це важкість в грудях... чи моя душа?
Чи цілий Всесвіт падає на плечі?
2019

Проходжу крізь миті, а миті проходять крізь мене,
Не спиняю несамовито, не назбирую їх в кишені,
Не наповнюю ними простір, і в них не живу шаленно,
Не зберігаю дотик на шкірі і в своїх генах.
Тільки дивлюсь, як миті приходять і знов минають,
Танцюють несамовито, крилами обіймають ,
Їх я впускаю в серце, і проганяю звідти
Миті ідуть крізь мене, просто долають відстань
2019

Дивлюся на перон через вікно
Так затишно бува лиш на вокзалі
І втома, як нудне чуже кіно
Згорнулася забравши всі печалі
Молочно-білим світлом ліхтарів
Всіх пригощає місто, мов шампанським
А потяг, як лелека, відлетів
Бо він живе таким життям циганським
Дивлюся на перон через вікно
Так затишно бува лиш на вокзалі
Сніг розгорнувсь тоненьким полотном
Й хтось щось нове дописує в деталі
2019

Вибралась із лабіринтів ночі
Й розсипалось все на пазли,
І як доміно...наче хаос точить
І ділить мене на фрази:
На окремі думки, на звичайні літери,
Позбавляє усіх сюжетів,
Відпускає з долоні за сильним вітром.
Й назбирує у манжети.
Вибралась із лабіринтів ночі-
Не гріє...і це не гріє,
У кого спитатись чого я хочу?
Душа на поличці скніє.
І біліє навколо, зима міліє,
Надайте мені сюжету.
Кожен зібрав тільки те що сіяв,
Народження, а не злети
2019

Буває так , чарівне затишшя
Тендітне щастя
Ніч чарівна і тому не спиться
І навіть здасться,
Неначе знову прийшло дитинство
Тепер на свято
Буває так, що чомусь не спиться -
Чогось багато
Буває так: випав перший іній
Вдягнув дерева,
Зима приходить в туман осінній,
Як королева.
Зима приходить так ледве-чутно -
Серцебиття…
Витає в просторі самобутнє
Передчуття.
2019

Зима засіяла гірляндами в вікнах навпроти
Дерева засніженим гіллям горнулись до вікон…
Розпорошені сни , бо у снів ще свої є турботи,
І безсоння мені приготує moxitto з снігом
І безсоння мені приготує десерт з думок
Приготує інсайт і кілька дрібних ідей
Я так вірю у зиму, вірю у кожен крок…
А зима білий кіт - горнеться до людей

Нічним експресом полетіти в вирій
Там хтось мене запрошує на чай
Тепло і безлад у моїй квартирі
Співає Фльор: «будь-ласка не згорай»
А я приходжу в дім, немов в берлогу
І знову стало сіро тут і тісно
Я важила і міряла тривогу
Якимось неподільним своїм змістом…
І відповідь, що не до тих питань
Приходить знов настирливо й тривожно
Виходжу з дому так, немов за грань
Де ніч така привабливо-порожня

Нічним експресом полетіти в рай
Де все і зрозуміло і доречно
Співає Фльор «будь-ласка, не згорай»
А в мене все, як завжди, суперечно
2019

- Скажи, дідуню, певно знаєш ти?
Ти скільки жив і скільки всього бачив,
Чого у жодній книжці не знайти
І що на жодній карті не позначить.
Народів скільки в цих краях пройшли.
Куди поділись? Де кінець знайшли?
Учитель нам оце розповідав
Про кіммерійців, скіфів та сарматів.
Про печенігів й половців згадав,
Авар, хазар і торків та багато,
Сказав іще бувало тут племен,
Чиїх не знаем навіть ми імен.
То де вони? Що з ними сталось, діду?
Століттями у цих степах жили,
А ось тепер немає навіть сліду.
Пропали геть, неначе й не були.
Не може бути, щоб народі цілі
Часи навік поглинути зуміли?
- Ну що ж, онучку, як цікаво знати
Про долю тих хто жив у цих степах,
Одну легенду можу розказати.
Я чув її малим ще, при дідах.
Отож, тобі тепер перекажу,
Твоїм онукам, може, збережу.
Було це в час, як світ творив Господь:
Моря і землі, ріки і долини,
Поля і гори, і ліси. Та от,
Дійшла, нарешті, черга України.
Ці землі він останніми творив,
І вклав у них усе, що лиш умів.
Землі такої більш ніде нема.
Живи, працюй і матимеш достаток.
Та тут земля годує і сама,
Лише кебету треба трохи мати.
Створив Господь і став відпочивать,
Народам дав всі землі населять.
Та час пройшов - він глянути рішив,
Що робиться в благословеннім краї.
І що він бачить? Ні осель, ні нив,
Цілинний вітер по степах гуляє.
Люд на землі родючій не працює,
А усе кіньми по степах гарцює,
Розбійничає на легких хлібах.
Щось там ухопить, тут собі потягне,
На землеробів наганяє страх,
Бо все на дармівщину жити прагне.
Розсердився тоді Господь на них.
Сказав, що жити так - великий гріх.
А ще сказав: ті люди і народи,
Хто буде степом без кінця блукать
І буде іншим завдавати шкоди,
Той перекотиполем може стать.
Сказав Господь, а слово – як граніт.
І ось уже пройшло багато літ.
І зникли всі, кого ти називав,
Бо на землі жили не так, як треба.
Їх перекотиполем вітер гнав,
Ганяє й нині під блакитним небом.
Для праці Бог цю землю сотворив,
А не для тих, хто лиш розбоєм жив.
Тож, коли бачиш перекотиполе,
То може й є якиїсь печеніг,
Що в однім місці не живе ніколи:
Поїв , попив та й по степу побіг.
Таких земля ця довго не трима,
Бо користі від них землі нема.

В тій ночі як в тонучім кораблі-
Занурююсь в дно
Не шукаю нічого, в моїм рукаві
Золоте руно
Ніч підозріло дивилась в очі
Я в неї теж
Нічка туманна чого ж ти хочеш
Коли ростеш ?
В мене вростає її коріння
Вростаю в дно
Звідки таке непотрібне вміння
І те руно

Нічка - тонучий човен страху
Холод
Осінь стікає водою з даху
Гола
2019