*сюр. андеграунд*

"Сі"... Нота... Ти чула? Альянс протиріч...
У мороці вулиць займалася Ніч.
Займалася аж до світання
Купанням... Моє вам вітання,
О гострі краплини, мов лезо ножа
По тілу неспинно!.. Бо тілу дрижать
Осінні сонати звеліли...
...а тіло до тіла хотіло
У стані пізнАння "метелик - павук",
Альянс неєднання, мовчання і звук,
Притиснутись і відігріти
Себе і обраницю... Літо
Ще грає сонати на струнах дощу,
Де осені статус холодний почу-
то... Звичною річчю є відчай,
Відчутий самотньою ніччю...
Та ранок, мов рана. Ось щерхіт ущух,
Між краплями тиша снує, ніби щур,
І ділом займається День...
І ми, обійнявшись, ідем,
Із Нічкою День промайнулого літа,
По нотному стану (у стані...))) умитись
У змістофінальній росі
Останньою краплею... "Сі".


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120082703901

А попере́ду – лише осінь,
пора прекрасна і сумна…
Вона – це верби рудокосі,
безмежна неба далина,
у багряниці жовте листя,
барвиста музика дощу,
калини чарівне намисто
і павутиння на кущу…

А попере́ду – ціла осінь,
де бронзи й золота війна,
ворон ватаги стоголосі
і келих доброго вина.
Тож попере́ду – ціла вічність!
Там свій, осінній, колорит,
її статечна канонічність,
пора пастельних кольорів…

А бабине літечко
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.

Щоби диво-звуками
Чарувала музика,
Дощова та сонячна
Осені симфонія.

2016 р.

Блукав у пущі. М'язи ниють ззаду,
Потрібно пошукати ловкий трон.
Присів на пень трухлявий. Глип - це ж влада!
Зелений мох в'їдається в нутро.

В дуплі гадючі голови зубаті,
Плетуть довкола сіті павуки...
Шиплять з діри на мене чорні гади,
Націлилися на задок м'який.

У дупу "кусь!" Із пащ отруйна піна!
Та марно - не відгризти їм м'ясця.
Бо там - броня! Завтовшки як цеглина,
Обвик її носити у штанцях.

Ховаю добру усмішку під вуса,
Піднявся й тричі на гадюччя "гоп"!
Штурпак тріщить, не любить мій огузок,
А він у мене - супер! О--го-го!

Тому уважно слухайте пораду,
Рецепт од бід даю один лиш раз:
Сідайте й ви сідницями на владу,
Інакше влада всядеться на вас.

28.08.2020 р.

Я покажу вам той момент,
яким я був і ким я став.
У кожного із нас є свій секрет,
який Бог дав, а диявол вкрав.

16 грудня 2015 р., Київ

Пес дрімає під парканом,
Кіт на лаві міцно спить, –
Тільки півень спозарана
Кукурікає щомить.
І здіймає гордо крила,
Й розкриває грізно дзьоб, –
Щоб збудити малосилих
Чи лінивих двох нероб.
Та даремні намагання
Припинити сну процес, –
Позіхає кіт старанно,
Мружить очі мрійно пес.
Аж мені вже нудно стало
Терти п’ятками поріг
І дивитися як балом
Править когут у дворі...
27.08.20

У озері любові
плескаємось удвох.
Які місця чудові -
аїр*, чортополох,
і чашечки латаття
гойдають черешки.
Яке блаженне щастя
торкатися руки
в зворушливі хвилини
спливати дивним сном.
Хай птаха в небі квилить
за літом. Любий, чом,
так затишно з тобою
шукати берег мрій?
Пливемо за водою,
а сонечко з-під вій
перлинним ніжить блиском,
голубиться в очах.
Пахтить любов любистком,
бузком у небесах,
а в очереті щука
лякає карасів.
Ти, серденько, не стукай,
купайся у красі,
розбурхуй сині хвилі,
цілуй вуста хмільні,
у душу ніжність вилий
коханому й мені.

Аїр* - лепеха
23.08.2020р.

Їде степом приазовським чумацькая валка,
Веде її чумак сивий, що в чумаках змалку.
Ідуть воли, скриплять мажі, чумаки куняють,
Де сховатися від сонця літнього не знають.
Ні хмаринки в небі синім, ні тобі байрака.
Не один чумацьку долю прокляв неборака.
Лиш ватаг сидить спокійно і чинно на мажі.
Він ніколи слів поганих про цей степ не скаже.
Скільки раз водив він валки за сіллю до Криму,
Скільки вже верстов проїхав він степами цими,
То вже й звик і не звертає на спеку уваги.
А в самого лице й руки чорні від засмаги.
Поряд з ним сидить на мажі хлопченя русяве.
Мабуть, вперше степом їде, привчається справи.
Роззирається навколо, очей не змикає
Та ватага (певно, діда) питає й питає :
Що за річка, що за балка та що за могила,
А як оця трава зветься, що весь степ укрила?
Дід розважно і статечно пояснює внуку,
Опановує хай змалку чумацьку науку.
Шлях Муравський оминає Молочнії Води
Та північніше на Конку широку виходить.
Вже Молочних Вод не видно, ще Конка не грає,
Аж над шляхом серед степу небо підпирає
Чи то пагорб, чи могила у степу висока.
- Що то, діду, за могила із правого боку?
- То Савур-могила, внучку! - Невже ота сама,
Про яку кобзар у думі співав перед нами,
Про Азов, братів, що з нього з полону тікали?!
- Може й так?! Але могилу цю Савур прозвали
Козаки. І було теє у далеку пору,
Як татари ще ходили ордами від моря.
- А чому Савур-могила? Розкажи-но, діду!
Дід пом’явся зовсім трохи та лише для виду
Та й почав розмову довгу, як і ця дорога.
І так складно і цікаво виходило в нього:
- Кажуть люди, в час далекий, як Січ ще стояла
На острові Базавлуку, татари, бувало
Йдуть ордою аж із Криму степами оцими
Грабувати Україну. Аж тут перед ними
Козаки із отаманом. Та й ну зустрічати.
Хто шаблею, хто мушкетом гостей пригощати.
І орда чимдуж втікає з тієї гостини…
Довго думали татари, що то за причина,
Що козаки добре знають ординськії плани.
Чи з шайтаном водять дружбу їхні отамани?
Та дізнались незабаром, що не сили кляті,
А кмітливість помагає козакам стрічати
Орду їхню серед степу. В степу на могилах
Стоять чати козацькії, чимала їх сила.
Повиводили «фігури» з дерева високі,
Щоб було далеко видно на чотири боки.
Вдивляються в степ козаки, орди виглядають.
А, як бачать, то негайно на коней сідають
І летять на Січ, щоб військо мерщій виступало
Та непрошеного гостя як слід зустрічало.
На могилі й цій «фігура» в ті часи стояла,
День і ніч козацька чати татар виглядала.
А могила, бач, висока, з неї добре видно
Чи який лихий татарин по ясир не їде.
Як довідались татари про хитрість козацьку,
Та й надумали до чати тишком підібраться.
Спорядилась орда з Криму по Муравськім шляху,
Сподівається не лише на поміч Аллаха.
Попереду бамбул цілий скрадається тихо,
Щоб козаки не уздріли, а то буде лихо.
По балках, та по байраках близенько підкрались
Та безмісячної ночі якраз дочекались.
Налетіли аж під ранок, коли добре спиться,
Не устигли козаченьки й за шаблі вхопиться..
Порубали їх татари усіх до одного,
Не лишили із козаків живого нікого.
Та і раді на могилі на орду чекають.
Тепер в Січі про набіг цей козаки не взнають…
А ще був козак на Січі, що Савуром звався.
Він нікого і нічого в степу не боявся.
Хоч і звався запорожцем, та тримавсь відлюдно,
Не сидів, як всі, на Січі , бо там йому нудно.
Їздив степом самотою, спав у чистім полі.
Говорив, що йому стіни обмежують волю.
Козаки, як і сміялись з дивини такої,
То тихцем – руки боялись Савура важкої.
Ще й казали, що він, наче, з самим чортом знався
І щоночі сірим вовком в степу обертався.
Чи то правда, чи то, може, вигадки людськії.
Та Савур ( козаки знали) багато що вміє.
От якраз коли татари чату порубали
І високо на могилі всю орду чекали,
Їхав тоді Савур степом, тихцем конем правив
Та й побачив на могилі татарську виправу.
Другий може б розвернувся та й на Січ подався
Та щоб Савур перед лихом коли відступався!
Витяг шаблю та й направив коня на могилу.
Лиш тепер його татари у степу уздріли.
Полякались: звідки взявся? Чи військо не скаче?
Та побачили одного козака одначе.
Засміялись між собою: гарно день почався,
Всіх побили, а один ще і живим попався.
Рано руки потирали – Савур як допався,
Кого шабелька дістала, той не врятувався.
Наче блискавка мигтіла шабелька козача.
Лежить уже півчамбула, мурза ледь не плаче.
Не беруть козака, наче, ні шаблі, ні стріли.
Вся могила устелена вже татарським тілом.
Розбігаються ординці, з могили втікають.
Хто на конях, доганяти піших не встигають.
Але тут орда із ханом із самим наспіла
І могилу, наче море, зусюд оточила.
Стоїть козак на могилі і шаблю стискає.
І тепер і краплі страху у душі не має.
Та одна тривожна думка не дає спокою:
Він не зможе з усією справитись ордою.
Вб’є ще сотню та наляжуть і таки здолають.
А на Січі про орду цю нічого не знають..
Як на Січ подати вістку? Як порятувати
Тих, кого орда ясиром пуститься в’язати?
Він готовий і померти, якщо така плата
Може людей від ясиру й смерті врятувати.
А орда усе стискає і стискає коло.
Сотні, тисячі ординців кубляться навколо.
Іще трохи – і ухоплять, трохи – і здолають.
Очі їх вогнем жадоби і помсти палають.
Але раптом – як і чому так зненацька сталось –
Та козацьке тіло димом і вогнем узялось.
Стоїть козак, рука шаблю-домаху стискає,
А сам вогнем, мов багаття велике палає.
І здіймаються у небо чорні клуби диму.
Налякалися татари, подались до Криму.
Іще довго після того у Криму сиділи
І в набіги за ясиром до нас не ходили.
А козаки, як на Січі, дим в степу уздріли,
Так одразу вістку чорну усі зрозуміли.
Вийшли військом, подалися гостей зустрічати.
Та й знайшли в степу могилу і побиту чату.
А ще знайшли обгоріле Савурове тіло.
І одразу те, що сталось в степу, зрозуміли.
Поховали усю чату тут же на могилі,
А Савура на вершині самій положили.
І насипали кургана, з мушкетів стріляли.
От тоді Савур-могила це місце й назвали.
І з тих пір козацькі чати, що в степу стояли,
Не лише одні «фігури» - й діжки з дьогтем мали.
Як помітить яка чата ординців у полі
Та й підпалить діжки з дьогтем. І усі навколо
На багато верст одразу новину ту знають.
І збираються козаки, орду зустрічають.
Вже і літ, і літ минуло, як усе то сталось.
Вже і сліду від «фігури» тії не зосталось.
А Савура, бач, і досі люди пам’ятають
Тому і Савур-могила курган називають.

На жаль, у мене закороткий вік,
Лишилась дуля, від цукерки фантик.
А чи устигну пережити цирк
На дроті, у державі та у владі?

Напевно, ні. Бо хвиля - вища гір,
Змітає все: і ґлузд, і честь, і совість.
Чума зелена пропонує мир
Орді ворожій. Це - не випадковість.

Вклоняється народ земним божкам,
Чим скінчиться цей фарс - не маю гадки.
Добро -в офшорах (наше!), у мішках,
А ти плати голодним псам податки.

Дивлюсь на площу в дзеркало криве,
А в спину: - Правдорубе, цить! Замовкни!
Без тебе Україна оживе,
Без тебе прийде мир, достаток, спокій.

Тому - під ніж! Не борсайся! Анум!
Ми й не таким обламували роги...
Якби ж то так - то можна й у труну,
Я й сам би ліг. Без злої допомоги...

28.08.2020 р.

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й обчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

7 липня 2007 р., Богдани́

Турботливо гаряче сонце літнє
ховається в люстерця соняхів.
Лише петрів батіг уперто квітне
здовж павутини польових шляхів.

Серпневий вечір тихо догорає
і медом пахнуть яблука в саду.
Він зустрічає свіжо теплим чаєм,
бо літо вже пришвидшує ходу.

Дощами зорі падають із неба,
ще цвіркуни співають до зорі,
а мухи віддали вже Спасу требу
і засинають ситі комарі…

Доносить легіт запах матіоли
і ти сидиш, закутана у плед…
Все як колись під звуки радіоли –
без цукру чай і твій коханий… Фрейд.

Неначе поле борозною
Чи олівцем шматок листа, –
Навпіл поділені війною
Життя, родини і міста.
Мов неспокійною водою
Привабний погляду моріг, –
Розмило радощі бідою
Й прибило горем на поріг.
Жури розширилося плесо
Й надії звузилась блакить, –
Війни бездумної колеса
Ніяк не можем зупинить…
26.08.20

Я ще з тобою.
Ти у мене є.
Та вже надпито з келиху печалі ...
Так дивно, милий,
літо тугу ллє,
нашіптує дорогу...
Ну а далі
розлука неминуча, як напасть...
І я до неї зовсім не готова.
Ці сльози, цей клубок...
Ну що це дасть?
Дорога...
І душі вселенська втома...
Куди вона й до чого приведе?
Яких тривог іще мені доточить?
А час неспішно й впевнено веде,
Нашіптує щось віще і пророче
Про наші дні, про нас,
де нас нема.
Де ми окремо вперше так затяжно...
Ще літо, а в душі уже зима
І я сама...
І зовсім не відважна...

Не за горами, не за ріками
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.

Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

У Києві дощ…
З потоками залишки бруду
стікають у рів,
як піна минулого дня.
Він ревно пере́,
змиває чужинську полуду,
щоб серце Руси
лиши́ла уся чортівня.

А поряд сліди,
вкарбовані кроком героїв,
що схід бережуть
і з ним – Україну усю.
Краплини дощу
їх пестять у тому розвої.
Я Бога молю –
Помилуй, щоб ливень не вщух!

Учора жара,
а нині і стяг під ногами!..
Що далі? Либонь,
на черзі і славень, і герб…
Між голих сідниць
мелькає лукавий з рогами,
дрібний малорос,
що мріє про молот і серп.

Нещадно пече…
Посуха вбиває країну
і ша́баш її
нуртує усе день за днем.
У Києві дощ,
а краще б по всій Україні…
Природа зійшлась
в двобої зі смерті вогнем!

Така жадана всім земля батьків,
Вода кринична, Сейм і рідна мова.
Лелечі гнізда і пташиний спів,
І верб квітучих тиха колискова.

Кульбаби килим у смарагді трав,
Черемхи над рікою білі ґрона.
Усю земну красу мій край ввібрав
І в осінь змінить біле на червоне.

Наповняться плодами всі сади,
В комори ляжуть зібрані врожаї.
Ми ж молимомося, щоби час біди
Ніколи не спинявся в нашім краї.

Бо за віки уся оця земля,
Наповнилася потом і сльозами…
Ми подумки з усіх країн, здаля,
Ідемо по стежині тата й мами.

Де наші Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери?
Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.

Де наші ті, для кого ця земля,
Є рідною на всю стару планету?
Для кого зорі древнього кремля
Не спинять куль політ стрімкого лету.

Де наші рідні сонячні боги?
Бо ті, що намальовані, - чужинці!
Тому весь час віддаємо борги
За зраду віри й слова. Українці!

Коли, нарешті, дійде це до вас,
Що ви самі у всьому винуваті?
Чужих саджали під іконостас,
Хазяйнувати дозволяли в хаті.

І брати все – цю землю і жону,
І церкву, і поля, також свободу.
Ви не з’єднались в силоньку одну,
Бо розбрат поміж нашого народу

Віки живе. А вороги не сплять,
Вони надовго хочуть залишити
Своїх богів, свої роди і рать,
Щоб нам не стало місця в цьому світі.

А ми у ступі воду товчемо,
Лиш на словах виборюєм свободу.
Розмножуємось і спимо, їмо,
Бо хата скраю, захист і господа.

Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.
Потрібні Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери!

Літечко із ластівками
Відліта у вирій
І ромашки вони взяли
На крихітні крила.

У журавликів сильніші -
Понесли далеко
Літа килими барвисті
Так, як і лелеки.

Чорнобривці та жоржини
Й хризантеми білі
Ще на грядці залшили,
Щоби в душі цвіли.

2020 р.

На Софіївській - пафос… І глум верещить…
А Хрещатиком кров синьо-жовта струмить,
Щоб посилити волею душу країни,
Де червоним і чорним свобода кипить……










© 25.08.2020

На політичній мапі світу – ніби й лад:
ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
усо́тує всі нації й закони;
країни на виду – столиці, поготів,
чарують назвами уяву мандрівничу;
і Ти вже досі зачаївся між світів,
новий наш Войовничий Будівниче!

Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
А раптом розгадав картату карту світу,
який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
у вічну лунку, кровію залиту?..
Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

24 серпня 2004 р., Богдани́

Рясних краплин у вікна стукіт
Не зупинявся півдоби, –
Серпневий дощ прибив пилюку
Й зволожив ниву для сівби.
Струмки бурхливі і калюжі
Шуміли й ширились чимдуж,
Бо блискавично надолужив
Провину він одну і ту ж.
Адже йому за звичай стало,
На живодайному віку, –
І мати витримку тривалу,
І щедрість плідну та швидку...
25.08.20

Сир знайшла
у мишоловці
Сіра Миша у футболці.

Сто карбованців
ціна,
Визначає сир вона,

А ціни нема
якщо,
В мишоловці - казна що!

Зіпсувати вхід
зумій -
Сир відразу буде твій!

Сир швидесенько
з`їси,
Сіру Мишку пригости!

В небі швендяє
Орел,
Він для сиру - Кавалер!

Сир охоче
споживає,
Мишоловки всі ламає!

В нього велетеньські
крила,
Все його підвладно силі!

Не росте у Алі худоба
Де уже він не пас її,
То пристануть якісь хвороби,
То трави з'їдять не тії.
Не худоба, а шкіра й кості -
Не заріжеш не продаси.
Вже Алі сам не свій від злості
У Аллаха поміч просив.
Та чи той не почув прохання,
Чи Алі чимось завинив.
Якось сів собі на кургані
Та від спеки враз розімлів.
Вітерець ковилу колише,
В небі хмарка якась пливе,
Жайвір часом порушить тишу,
Нагадає, що степ живе.
Розімліла стоїть отара,
Щось не надто скубе траву.
А Алі чи то спить , чи марить:
Перед ним немов наяву
Раптом виник дідок старезний
Із гирлигою у руках.
Вуса білі та довжелезні,
Хитра посмішка у очах:
-Що,- говорить,- сутужно жити?
Ну нічого, не побивайсь.
Я скажу що тобі зробити,
Щоб худоба твоя велась.
Ти на північ жени отару
Де річки степові течуть,
Де іще до цих пір татари
Свої череди не пасуть
Не спиняйся в степу аж доки
Не дійдеш однії ріки,
Що в долині тече широкій
Уже довгі-довгі віки.
Там у небі орли ширяють
Серед вільних отих степів
І високі трави ховають
Звиви й схили її берегів.
А на пагорбі на високім
Хтось чотири кургани звів.
І безкраї степи широкі
Навкруги на багато днів.
Як туди відженеш худобу,
То забудеш про біди враз.
Як не віриш то хоч би спробуй
Доки є ще у тебе час.
Дід на північ махнув рукою
І розтанув мов не було.
Тут Алі струснув головою:
Що це раптом таке найшло?
Кліпнув кілька разів очима,
Кулаками ще їх потер.
Онде вівці і він над ними
На кургані сидить тепер.
Та Алі завжди вірив в диво
Тож зібрався, як міг, мерщій
І отару погнав квапливо
Ген на північ. Був шлях важкий.
То рівнина, то яр, то балка,
То ріка на його шляху.
Сам Алі пастухом був змалку
Тож не знав у степу страху.
І дійшов він, нарешті, місця,
Про яке йому дід казав.
Навкруги Алі подивився:
Он ріка між високих трав
І орли в вишині літають,
І кургани на видноті.
Глядь, вже вівці траву скубають,
Хоч втомилися у путі
Подалися бігом до річки,
Як допались- не відженеш.
І Алі теж попив водички.
Всяку пив за життя, а все ж
Ще такої не пив ізроду.
П'єш і хочеться пить і пить.
Не даремно хвалив дід воду
Вона й мертвого оживить.
Літо ціле Алі тут товкся
Вівці наче з води росли
А коли наступила осінь
І дощі лити почали,
Повернувся Алі додому
І отару таку пригнав,
Що ураз купцеві одному
Без усяких зусиль продав.
«Де ж ти пас їх ? – усі питають.
«Де ж напасти їх можна так?»
А Алі всім відповідає:
- Над рікою Бегім – Чокрак.
Там вода така життєдайна,
Що худоба сама росте.
Хоч дорога тут і дальня,
Але варта того проте.
«Для худоби вода здорова» -
По – татарськи – «Бегім – Чокрак».
Хоч уже й не така чудова,
Тай до нині тече, однак.

В години радості і скрути
Ятрить минулістю наш слід, –
Не дозволяй душі забути
Про український родовід.
Не вір завидам і лукавим,
І манни з неба не чекай, –
Працюй на радість і на славу,
Молись щодня за рідний край.
Забудь пониження і нагніт,
І страх помножений на них, –
Народе мій, шукай і прагни
До щастя сонячних доріг.
Довірся Господа любові,
Як болю власної душі, –
Кріпи державності основи
І предків наміри верши.
24.08.20

Не тичте нам межи очі свої червоні шмати.
Не прапори вони, прострелені в боях,
Що Перемозі прокладали шлях,
Просякнуті дощенту кровію солдата.
Як тихою сапою з поміччю прикрас
Так хочеться вам порізнити нас -
Поставить батька супроти сина,
Аби у вчора повернути сьогоднішню Вкраїну.
Тож замість материнських рушників
Повісьте шмати ці на любого вам ката.
Нащо уже Москва,
Звіддавна скроєна на всякі там дива,
Так схильна до неймовірних мітів та єлею,
Хай знехотя, а все ж поволі забува
Цей колір світу ненависний,
Як забуваються слова
Фальшивої з істоти пісні.
І тільки комуністи,
Заплутавшись у праведнім і грішнім
Та ні на йоту не розкаявшись,
З тавром довічним Каїна
Ще швендяють із ним побіля мавзолею.
Пра-прадідами інші заповідано нам кольори,
Що втілюють мозольно-хліборобську долю нашу,-
Пшениці стиглої і неба лазурового магічні кольори,
Що виведуть Вкраїну
На мудрістю второвану дорогу щастя.

Ох… Ох… Земле моя.
Один, як перст, у тобі я.

Ох… Земле, земле моя,
чорная травиця…
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю.

Вона очі витріщає
і досі на тебе
та лапищами-кліщами
гребе і ковтає.

Земле, земле… (отруїли)
чорная травиця,
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю,
що вік очі витріщала
на тебе, велику,
що від завидок тріщала
і неслась від крику…
Дияволів наплодила
по усіх усюдах
і на тебе наступила, –
і почавсь Іуда.
Він припав до тебе, мамо,
обома руками,
цілував, ридав, сміявся,
зліпив з того камінь,
посолив його словами
смертного пристріту
і закинув гей за обрій
до білого світу.
Гори виросли відразу,
степи розірвавши.
Матір Божа згорбилася,
калікою ставши.
Та й стерпіла.
А Іуда
відхаркнув та плюнув
у той бік, де цвів полин
під зіркою бруду.
Де води було не треба,
там вона і вийшла.
Нове море впало з неба,
церкви потопивши.
Богоматір знов стерпіла,
аж поки не зникла,
А Іуда із портфеля
десять "правил" виклав:
убивати, красти, пити,
рідного цуратись,
цілувать козлу копита,
у гною купатись,
всіх боятися, брехати,
себе зневажати
і щодня готовим бути
на той світ рушати.
І завчили добрі люди
і дітей навчили
тим правилам людоїдським…
Та й оцей спочили.
Всі до одного.
Немає роду в Україні.
Ходять тільки три іуди
і чотири свині.
Повмирало все на світі.
Земля помарніла,
бо при чортовім копиті
отрута чорніла.
Запеклась у кожнім сліді
у кожній канаві,
а де земля ще дихала,
то ковтнув диявол
її красу, її волю,
її кровних діток
і пустив золу по полю
і темінь по світу.

Земле, земле, отруїли –
чорная травиця.
Не дихнеш, не сколихнеш,
не спіткнеш провидця.

1991 р.

Кохай, та не дуже
Кохай -
Пізнаєш суму
За край.

Перефразовано,
З англійської народної
казки

***

Зневажаю і срібло, і злато,
І Надії вже майже зреклась.
Залицяльників дуже багато,
Тільки Серце воскресне лиш раз!

«Кавалери», ви – звірі в печері,
І шляхетності вогник погас.
Ви завзято ламаєте двері -
Заховала я серце від вас!

Підбирали ключі та відмички,
Не зуміли відкрити замок…
На душі – зцементована звичка -
Давній мій і суворий зарок:

«Для нелюбих – ніщо і нічого,
Тут безсилі і підкуп, і злам…
Манівцями кружляла дорога.
Безнадія і відчай – мій крам…

………………….

Від жаги вже обвуглились губи,
Де обійми твої?
Не барись!
Все для тебе відчинено,
Любий,
Серцем
Серця мого
Доторкнись!

Жило-було собі одне село,
Садками рясно на весні цвіло,
Стрічало радо з вирію лелеки.
Стояли в балці хатки чепурні,
Уквітчані дбайливими руками,
Зміїлася дорога між хатками,
Зникала в полуночній стороні.
Жили в селі тім люди роботящі,
Робили від зорі і до зорі,
То ж мали і у хаті, і в дворі,
А з часом сподівалися й на краще.
У тім селі жив парубок один,
Миколою, здається було звати.
Жив одиноко у старенькій хаті,
Був замкнутий і несміливий він.
Та силою Господь не обділив
І з вродою він також постарався.
Меткий до діла, він, здавалось, грався,
Коли роботу будь-яку робив.
А як дівчата сохли по йому!
Коли ішов очима проводжали
І красномовно так услід зітхали,
Що й дурень здогадається – чому.
Зітхали та побоювались трохи.
Подейкували, наче він відьмак,
Чи, й того більше навіть вовкулак.
Та що й поробиш, коли серце сохне?
Микола з цього приводу мовчав.
Та з нього й так не витягнеш ні слова.
Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
І далі заклопотано помчав.
А про дівчат немає навіть мови,
Як тільки бачив - зразу червонів.
І лиш Оксану потайки любив –
Сільську красуню, очі василькові.
Але про це в селі ніхто не знав,
Бо почуття жили глибоко у ньому.
Вночі скрадався біля її дому
І ледь помітно їй у слід зітхав.
Якось Микола в полі працював,
А на село татари налетіли
У одну мить всі хати підпалили,
Хто не загинув, у полон попав.
В сльозах і в крові рушилося вмить,
Що потом наживалося роками
І діти розлучалися з батьками,
Які нічого не змогли змінить.
Оксану із дівчатами всіма,
Що для гарему видались придатні,
Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
І зиск від того чималенький мать.
Пішла орда, ясир у Крим погнала
Лишила трупи й попіл на сліду
Та ще одну на всіх страшну біду,
Яка життя навіки поламала.
Як тільки дим здійнявся над селом,
Микола в полі зрозумів, що стало
Вхопив голоблю на коня і чвалом
Мчав навпростець, аби лише бігом.
Але не встиг. Лиш куряву побачив,
Що по шляху здіймалась за ордой.
Село зустріло згарищ чередой
І тишею: ні стогону, ні плачу.
І серце хлопця гнівом запекло,
Коли побачив пустку замість хати,
Де під вікном доводилось стояти,
Де його щастя втрачене жило.
Ні, він не дасть любов до рук татарам!
Він її вирве з їхніх пазурів!
В душі кипів, палав пекельний гнів,
Шукаючи на голову їх кари.
І за ордою парубок подавсь
Назирці. Може трапитися нагода
Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
Так день пройшов за ним другий і п’ятий
Орда на південь без упину йшла,
В чужині насторожена була,
Не підступитись і не підібратись.
А в же як вийшли у татарський степ,
Орда себе відчула спокійніше,
Сторожа степом не гасала більше.
Не було, мабуть, в тім уже потреб.
Тож зміг Микола ближче підібратись
Аби ясир розгледіти при дні.
Аж тут мурза якиїсь на коні
Під’їхав та почав розпоряджатись.
І слуги миттю скочили в полон.
Над ним до неба зразу крик піднявся,
Микола здогадатися боявся,
Кого шукають. Та вже тягнуть он
Якусь дівчину. Глянув і завмер.
Таж то його коханая Оксана!
Впирається, а ті все рівно тягнуть.
Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
За мить якусь зіскочив на коня
І полетів назустріч своїй долі
Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
Без планів, без дороги, навмання.
Татари й голови не повели.
Чи то в степу такого не чекали?
Чи то Миколу за свого прийняли?
Та дуже спантеличені були,
Як він крізь натовп на коні промчався,
Як кошенят, татар тих розметав,
Вхопив дівчину, на коня поклав.
Як налетів так і у степ помчався,
Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
І уже військо ціле слідом мчить
На конях, що спочили й застоялись.
Та і Миколин кінь, немов на крилах
Мчав по степу, здавалося, - летів.
Він теж усе, неначе, розумів,
Тож укладав у втечу усі сили.
Ось попереду вигулькнув байрак,
Що втікачів спроможний заховати.
Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
Догнати вже не сподівавсь ніяк.
За втікачами засвистіли стріли,
Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
І влучити ніхто ніяк не міг,
Смертельні жала мимо всі летіли
Летіли всі … Але якась одна
Таки дівчині вп’ялася у спину.
Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
Аж ось, нарешті, і гущавина.
За втікачами скочила й погоня.
Десь мають бути! Не втечуть вони!
Доскочили аж до галявини
Й збентежені спинили своїх коней
Бо перед ними прямо на траві
Їх полонянка мертвою лежала,
Стріла кривава у грудях стирчала,
А зовсім поряд неї, в голові
Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
Але ніде ні хлопця, ні коня
Мурзу неначе аж мороз пройняв,
Мабуть, так само, як і його військо.
Зненацька вовк протяжно загарчав
І до мурзи, немов стріла, метнувся
І той в крові у власній захлинувся,
Немов підтятий із коня упав.
І повернула коней татарва,
Помчала в степ мерщій із переляку
Аби скоріше вирватись з байраку
Доки іще тремтить душа жива.
З тих пір байрак назвали Куркулак.
Що по татарські «вовчий» означало.
Татари його степом обминали,
Страху свого не позбулись ніяк.
Подейкують, що у байраці тім
Необережні смерть свою стрічали,
Їм щось умить горлянки роздирало
Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
Казали ще, що о нічній порі,
Як місяць сяяв в небі в повну силу
Великий вовк виходив на могилу.
На північ вив до ранньої зорі.
Чи так було, чи вигадки не-знаю
Та й досі є та балка Куркулак.
І ця сумна історія ніяк
Із пам'яті людської не зникає.

Я прагматик, сестри, а не містик,
Та живу у казці, наче крез.
Поміж мавок і сирен персистих
Власна краля - чудо із чудес.

В неї - діжка, а у мене - крила,
Вийшов шал чуттєвий з берегів.
Обіймає - дрижаки по тілу,
А цілує - млію від жаги.

Фея пестить, гріє, колисає
І підносить до високих зір.
Це вона відкрила браму раю
І навчила ласки і краси.

Дбав про бізнес, а тепер я - вільни-и-ий!
Не псує грошва гарячих дум.
Не марную жодної хвилини
На сторонні справи й суєту.


P.S:

Всміхається грайливо мила пані
(сьогодні в ліжку знов таке утяв...).
Тому для мене казка - це кохання,
Оаза мрій та справжній сенс життя.

23.08.2020 р.

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Що, знову мильна бульбашка? Пузир!
Снопи ледь-ледь тримають перевесла…
Наш човен лине у бездонний вир –
в ріці Буття ми погубили весла…

Нам двадцять дев‘ять? А чому не сто,
п‘ятсот чи не п‘ятнадцять сотень років?!
Ми вишивали гладдю і хрестом
свої ікони, та чужих пророків…

Невігласів приваблює нуга,
а інші мріють знов тонути в славі.
Петрового б зірвати батога
і верхи на лозині по отаві…

Фотографи, артисти, шаурма…
Прийдешні покоління обікрали!
Тож «Думай», «Думай», «Думай» не дарма
нам дебілборди звідусіль кричали!

Коли керує Києвом князь-кінчений кретин,
киян кінча, колошкаючи, ковід-карантин.

2020

І
Самописці канули у Лету,
самолюбці є, хоч відбавляй.
Хай живуть улюблені поети,
що заполонили рідний край!

Падати не дозволяє доля.
Є і герб, і прапор у дворі –
хай і з потолоченого поля,
та усе ж – блакитне угорі.

ІІ
Так і є. Це те, що виникає
як передовиці і спілки,
як на сході Сейму і Дунаю
невмирущі рашеські полки,

як молились Богу не одному
і переінакшили досьє...
Кон’юнктура генія у всьому
хоче бути першою, ніж є.

Оживає компартійна сила,
спалює наведені мости,
під які солому застелили
ті, що не упали з висоти.

ІІІ
Сяє День свободи і єднає
біле, і червоне, і чуже...
Те, що зеленіє, не конає.
Націю рятує фаберже.

Це і літр-об’єднання комічне,
у якого слово поетичне –
як усім відомий горобець…

це й академічні пустослови,
що як юні ленінці готові…
кинути у воду камінець…

Ніяково іноді буває…
Плакати веселе заважає,
бо усьому настає кінець.

08.2020

А серпень вже перегорта
Календаря деньки останні,
То ж скоро осінь золота
На нашому порозі стане.

Удень ще в сонячну ясну
У теплу купіль ми пірнаєм,
В холодну ввечері росу
Пожухлі трави поринають.

А ранки прохолодні теж
Зимною усмішкою сяють
І літо бабине пряде
Срібну вуаль, чи то серпанок.

Вода у річечці рябить
І хвиля щось собі співає
Та жовте листячко верби,
Немов би човники гойдає.

2020 р.

Перекинув Ромко кружку
І зробилася калюжка
І водичка зі стола
Водоспадом потекла.
На початку невеличка,
А надалі справжня річка
Поміж кріслами кружляє
І з кімнати випливає.
Намочила киця лапу
І стрибнула на канапу,
Схвилювалася бабуся:
«Тут глибо́ко, я боюся!»
А вода все прибуває
І вирує, як в Дунаї,
Домальовує уява
Бригантини й пароплави.
Вже будуються порти,
Греблі, шлюзи і мости,
Плине річка коридором
І впадає в Чорне море.

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю зорею.
Небом заливаюсь.
Облиште тіло в рамках забуття!
Йду в Іудею.
Звідти направляюсь
найближчим шляхом в сад едемський я.

Стаю зорею.
З вами розмовляю
німими жестами споріднених стихій.
Понад землею
сорок днів гуляю
і на могилі хрест хитаю свій.

Стаю зорею
і являюсь часто
у тих місцях, де корчило мене.
Спускаю фею
білу і пухнасту,
чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

2 березня 1997 р., Київ

Вірш - нонсенс

Хто блукає у лісі,
Наче нявка - сирітка,
У зеленому світлі,
Місяць, мов напідпитку,

Він зелений, веселий,
Ріг обламаний в нього,
Дурить голову людям,
Хуліган несвідомий.

Хто ж там бродить кущами -
Лісовик, Лісовичка,
Заважає всім спати,
У кого така звичка?

***

Ялинки, Чудинки,
Нічка скажена,
Бродить почвара,
Немов навіжена.

Кущі розгортає,
Чогось там шукає...

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.

У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

на радіальних вулицях
світанку
під затишним покровом соцмереж
шикуються авто неначе ланки
сигналів з таємничих телевеж

в автомобілях люди-електрони
немовби одиниці та нулі
ще архівуються у файли зони
нічної а не денної Землі

і тільки потім
десь у передмісті
у заміський ввірвавшись інтернет
де сонце запостило трави й листя
зникає простір цифрових тенет

ховається у ґаджетів криївки
вдивляється з мережевих спільнот
в пір’ясті хмари
ці сліди мандрівки
аналогових первісних істот

і скинувши
скафандри віртуалу
покинувши автівки й поїзди
йдуть хакери у променів навалу
вплітають в неї і свої сліди

а ніч позаду усіма зірками
вже лагодить пробите сходом дно
щоб ввечері наповнить
снами с нами
галактики пернатої гніздо

2020

Щоб зрозуміти, як воно було,
Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
Що « куруші» - такі монети срібні,
Які з Європи туркам занесло.
І ті, голів собі щоб не ламати
Та не зламати часом язика
(Чужая мова зовсім нелегка),
Їх отим словом стали називати.
Так от, жив-був собі купець один
В Туреччині, в далекому Трабзоні.
Де лише не ступали його коні.
А був чи грек він, чи то вірменин,
Але прийняв вже мусульманську віру
І по законах шаріату жив.
Та ризикнути іноді любив.
Для нього гроші були – вища міра.
Тож задля них готовий був на все.
Возив товар в такі краї далекі,
Що і на карті відшукать нелегко,
Як відчував, що зиск то принесе.
І от якось почув про Україну,
Що там товар миттєво розметуть
І, яку скажеш ціну, ту й дадуть.
Товарам східним там не знають ціну.
Отож рішив він вирушити в путь.
Скупив на ринках східного товару:
Тканин всіляких, прянощів задаром.
Їх у Трабзон з усіх – усюд везуть.
Найняв галеру у порту стареньку
Аби до Кафи тільки й довезла.
З усіх –бо найдешевшою була.
Заніс товар на борт її хутенько.
І, дивно – в Кафу все –таки попав.
На морі тихо було всю дорогу,
Пірати не присікались до нього
Та і козак ніякий не напав.
Вози швиденько в Кафі сторгував,
Не став на охорону витрачатись,
Туди –сюди чого з нею тягатись?
На ринку тут же він рабів придбав.
Орда якраз вернулась із походу
Тож на рабів ніякої ціни.
Вважай, дістались задарма вони.
Узяв здорових, сильних від природи,
Роздав їм зброю, що з товаром віз.
Пообіцяв, як вдало все складеться,
То кожен з них додому повернеться.
А ті і раді ледве не до сліз.
А він, хитрющий, не рабів жалів,
А наперед продумав все чудово:
Там у степах, раби замовлять слово,
Якби загін козацький зупинив.
Купець знайомий все застерігав,
Що у степу усякого буває:
І люд розбійний, і шайтан блукає,
Дивись, щоб не спіткнувся де, мовляв.
А наш купець лиш в очі посміхався:
- Ні, я як слід усе прорахував.
Ну, а шайтан нехай собі блукав,
Чого би я ото його боявся?
Та з тим і рушив у далеку путь.
І знов вона йому легкою була,
Розбійна зграя у степу минула
І вовчу зграю не було і чуть.
Ні дощ, ні спека валку не спинили,
Не заблукали у краях чужих,
Мор обійшов десь стороною їх.
І врешті в Україну прикотили.
Чутки і справді вірними були,
Торгівля йшла і жваво, й прибутково.
Купляли люди прянощі, обнови
І зброю. Словом все, що привезли.
Платили добре сріблом, менша златом.
Отож купець товар увесь продав.
Рабів пустив та грошей їм не дав,
Вважав, що й так зробив для них багато.
Вози продав, лише коня лишив,
Усі куруші склав в міцну торбину
Та почепив її собі на спину.
І врешті – решт додому поспішив.
Вертав назад у Крим Муравським шляхом,
Коня лиш зрідка у ярках спиняв
Та й сам впівока на коні куняв.
П’ять раз на день звертався до Аллаха
Аби йому в дорозі допоміг.
І все ішло, здавалося, як треба:
В степу нікого, чисте світле небо,
Дорога легко стелиться до ніг.
Та чи шайтан на нього зуба мав,
Чи сонце йому голову нагріло,
Зненацька бачить: поряд на могилі
Якиїсь камінь –самоцвіт заграв.
Купець не втримавсь, з шляху повертає
І до могили на коневі мчить.
А камінь, наче, далі вже лежить
І так на сонці з переливом сяє.
Купець за ним – той далі засіяв,
Так цілий день за ним і проганявся,
Через ріку велику перебрався,
Коня свойого врешті-решт загнав.
Біг далі пішки за тим каменем слідом,
Добіг до річки й серед неї впав
І раптом камінь той кудись пропав.
Полуда спала і купець увидів:
Його лантух з грошима десь подівсь,
Мабуть, у річці у оцій втопився.
І він його шукати заходився,
Стогнав і плакав та на когось зливсь,
Кричав: -Куруші! Де мої куруші?
Віддай –но, річко, грошики мої!
Облазив вздовж і впоперек її,
Облазив також всю навколо сушу.
Немає грошей. Так і не знайшов.
І ті, хто мимо річки проїжджали,
Купця того частенько зустрічали.
Він то сидів, то над рікою йшов,
Та все кричав: - Віддай мої куруші!
Проїжджих диким голосом лякав.
Аллах, казали люди, покарав
Його за надто жадібную душу.
А річку ту так Курушанка й звуть,
Хоч вже й забулось, звідки назва дивна.
Вона ж не скаже – небагатослівна,
Тече, до моря прокладає путь.

Ми – в Україні! Я не вмію
інакше бачити себе.
А нам показують «месію»,
яка живе не на Росії,
а кацапіє на ТеБе.

Ау!!! Це – мати-героїня?
А відки пазурі й клики?
Їй насолили селюки?
Її сім’я – на Україні,
а в Україні – ми, таки.

У неї ми рагулі, бевзі,
що отупіли на війні.
А от якби усі ми щезли
і ради неї ще й умерли –
були би вовіки одні.

О, ці лукаві, хтиві лиця...
заради виводку вовчиці,
бажає героїня дня,
аби вмирали українці,
а лігвище займуть убивці
і їхнє ще одне щеня.

08/20

Кроки.
Ворухнувся ліфт.
Завівсь.
Політав.
Завис.
Кроки…
Це люфт-пауза моя.
Це мій спонтанний міст.
Це коли беру я руки в боки.
Тьохкає твій дзвоник, мов докі́р,
або серед ночі в двері грюки.
Це коли у цей цупкий папір
входять нетерплячі закаблуки.

21 листопада 1992 р., Київ

Покайтесь, українці, у гріхах!
Несіть хутчіше під амвон ковбаси.
До біса Київ! Є Москва блага,
Інакше в пеклі вам не буде спасу

Діток привчайте руським язіком
Балакати (спочатку буде гидко).
А той, хто проти - ляже трупаком,
Анафемою прицвяхую кріпко.

Бо ви - раби. А я - владар! Панок!
Монети висисаю з вас потроху.
Трикольоровий стяг - оце воно!
А синьо-жовтим шкрябайте підлогу.

P.S:

Їдять віряни в мишоловці сир,
Розвішує товпа хохляцька вуха...
Московська церква, наче той упир,
Бо де вона - війна, біда, розруха.

18.08.2020 р.

Ви не судіть мене суворо,
Адже і я вас не судив,
Ваш суд, неправедний і скорий,
Неправосуддя породив.

Та вища є над нами сутність,
І знана кожного вина.
І стануть суддями підсудні,
Коли закі́нчиться війна.

І
Коротка дорога до ями.
Все менше людей на селі,
що ходять моїми стежками
по тій же нічийній землі.

Вона ще мене пам'ятає.
Тече ручаями сльоза
і манять ночами до гаю
яри, чагарі, дереза.

І биті в майбутнє дороги
за вигином Росі ріки.
і жорна, і жменя муки,
і перші мої перемоги –
помиті порепані ноги
і щастя в голодні роки.

ІІ
І ось – моє сите сьогодні
малює печальний сюжет,
що я у людей що завгодно
та ще й невідомий поет.

Відомий отримує лайки,
почилому шиють досьє,
та де-не-де чується байка,
що терен – гірке монпансьє.

І як воно сталося, Отче,
що я ще живу як на зло,
моє резюме найкоротше, –
напевне мене не було?

ІІІ
І хати нема, і обійстя...
оаза води... і біди...
та іноді тягне сюди
до цього єдиного місця,
де майже ніхто не боїться
мої оминути сліди.

08.2020

...А деревa не знали, що вони дерeва .
Гадали, що Бог дам їм життя, як решті,
Щоб, як дівчата, строєм пишалися берези,
І ясені стрункі були, немов легені,
Що всі на світі тільки гарні й гречні...
Тож дивували з тих, хто в ліс прийшов,
Аби пляшки об стовбур розбивати,
Багаття розкладати біля їхніх підошов,
І любі квіти оберемками зривати,
Недоїдки й сміття в траву скидати...
Неначе не прадавній ліс вони, а звалище....
Горішнім шумовинням дерева просили,
Щоб вистоять Господь додав їм сили.
Та лементом людським Він переймався більше,
І ліс ставав поволі переліссям.

У глибокій печері

стіни світяться м`яко

І красиві картини

ледь підсвічують мряку,

Там красуні дівчата

в щирих посмішках квітнуть,

Тільки не розумію -

де моя, де єдина?


Де вона заховалась,

може в піжмурки грає,

Я її пробачаю,

бо нестямно кохаю!

Підземелля розмаю

обшукаю до денця,

Ясно я відчуваю -

б`ється десь її серце!

Кажуть, коли ревнує, значить любить,
Та я не згодна аж ніяк із цим.
Бо як ревнує, то не довіряє,
Давно я висновок зробила отакий.

Не довіряти, то навіщо жити
Під одним дахом.Душі ж то чужі.
Хтось скаже: що робити, є вже діти.
Та цим їх травмувати не спішіть.

Діти все бачать й всмоктують, мов губка
Те, як поводяться при них їхні батьки.
Як одне одному не вірити й не слухать,
Це дітям передасться крізь роки.

А як кохаєте й живете душа в душу,
То й діти згодом житимуть отак,
Ніхто й ніщо тоді вже їх не змусить
Найближчим людям та й не довірять.

2020 р.

То про кого ж писати? Про "любих" сусідів з Кремля?
То такі вовкулаки, що йой! Бачать всіх нас у трунах.
Я ж - тишко-веселун, дурносміх і ласкаве теля,
І поезія також у мене - -рожева огрійна лагуна.

Плаче осінь, а ген зубоскалить зима,
А весна кличе в ліжко (люблю цю заквітчану даму).
Читачі дорогенькі! Я - лірик! Звиняйте, шарман,
Наративом буденним не хочу заквецювать карму.

Літо-літечко, Спасівка, джмелик над вухом гуде,
Над подвір'ям "цвінь-цвінь!" - це стають на крило ластів'ята.
Я валявся на сіні із книжкою од цілий день,
А війна із москаликом лютим уваги не варта.

Поруч - куряча кісточка (гарна вечеря була!),
Є чайок під рукою, з малиною, м'ятою, глодом.
Удихнув пастораль, в півня вирвав пір'їну з крила -
Буду вірші писати про охи кохання, природу.

Всьо, до ліжка пора! Утомивсь! На периноньку плиг!
Натрудився до пролежней, сестри, аж коле у боці.
...впав мій брат у степу, до окопу добігти не встиг,
І сховалось за обрій далекий утомлене сонце...

19.08.2020 р.