Вузька й терниста стежка на Парнас! –
таких немало чую теревенів.
З письменниками нині дисбаланс,
у спілці забагато просто… членів.

І сонце сяяло над нами,
І пахли веснами вітри, –
І світ увесь бринів піснями
Тієї славної пори,
Коли, закохані й щасливі,
Сором’язливі й молоді, –
Ми душі повнили жадливо
Теплом нелічених надій.
Усі смеркання і світання
Зливалися в єдине тло, –
П’янила молодість коханням
І краще часу не було…
14.02.20

Ти врятуй нас, Господи!
Розклади́ на ро́зклади!
О, Ісусе Христосе Божий!
Стережи нас миті кожної!
Зарахуй нам кожну хвилину!
Подаруй нам кожну годину!
Кожен день
хай додасть пісень!
Хай кожного місяця
сонцем щастя виситься!
Кожен рік!
Цілий вік!
Слава Тобі, Господи,
за священні ро́зклади!
За духовний наш багаж –
хвала Тобі, Боже наш!
Хвала як Отцю і Сину
з нас за ціле й за частину!
За життя й за землю пухом
хвала скрізь Святому Духу!
Слава хай воскресне
анґелам небесним
невідомим, звісним
і нині, і прісно!
І на ві́ки вічні
слава всім незвичним!

3 вересня 2004 р., Богдани

Тривожній Н.

Надія — це наймиліша мрія
Як віра, і любощі, дружба спіла

Сподіванки породжують чуття
Пильність затягує до смутку вбрання

За нею ззаду колихнеться чиясь рука
Стоятиму
Тремтливий, істеричний і жіночний
Я.

2020

Є зима? Де зима? Це зима!
Рукавами сніги розсипає.
Тихе озеро, синя ріка
Кришталеву габу одягає.
Біла ковдра укриє поля
І сади, і гаї, і діброви,
Де зима? Є зима? Ось зима,
Обирає природі обнови.
У снігу засинає земля,
Колискову їй вітер співає,
Усю силу вона до тепла
Під перину зимову ховає.
Ця холодна і чиста краса
Таїною усе огортає.
Є зима? Де зима? Йде зима…
Її час поступово минає.
Закриває період життя,
І нове у душі оживає,
Невідоме осяє весна,
У коханні мене розчиняє.
2020

Таїнства містить Духовний

Сувій:

навіть Обранцям,

не можна спитати

про долю,

Стелеться

Шляхом Небесним

Слід

від закоханих мрій,

Карби на серці,

стогін душевного

болю…


Сила кохання

сповнена

жахом страждань,

Рани кохання –

Не -

Ви -

Лі -

Ков -

Ні...

Демони можуть

зріктися

недобрих діянь,

Янголи здатні

поринути в дійство

гріховне.


Кара кохання –

крутосолона,

гірка,

Заздрість

спустошує

душі закоханих...

мрії...

Разом і поруч,

і руку стискає рука -

Тільки тоді

не злякають

ні пекло,

ні вирій!


Наше кохання блукає

у Всесвіті

вічно,

Зраду лікує,

полегшує

тугу

і відчай...

Він мовив: як піде сама. Добровільно.
Єдина умова…
Ось вихід, ось світло, ще крок – і ти вільна!.
Та знову
Перед очима стоїть
І жах одбирає мову:
Арістей у обіймах мне тіла останню судому
І виє, мов Цербер: Кохана моя Еврідіко!
Кіфара дзвенить так страшно, раптово і дико.
Упала на камінь і каменем впала підозра…
Ось вихід…Рука у руці до чергової смерті чи й поза…
Чи кохав він її? Чи ж гасне кохання у смерти?
Як жінка - ця тінь, оця пісня пісень, ця мана?
Стікс мовчав і малів, намагаючись з пам’яті стерти:
Він плакав сім днів. Кіфара лишалась німа.
Це вже потім – Діоніс, менади-дурепи, оферти,
Ексцес виконавця, і Лесбос, і Ліра і далі…
Чи вона не пішла? Чи він їй дозволив померти?
Все решта – деталі, просто красиві деталі…

Два рядочки простенької рими
Опускались драбиною з неба.
І була там розмова між ними,
Я так думаю, друже, про тебе…
Про забуту, давнішню адресу
І про те, як хлопчина зустріне,
Там де рими відлунює плесо
Його серце у тілі безвинне…
А якщо затуманить-закрутить -
Одним днем він взійде на вершини -
Його стратять безжалісно, круто
Два рядочки простенької рими…
14.02.2020

Ви мене, здається, не догнали,
Ну і що із того. Що із того?
Не фінал, бо ми не починали,
Десь не тут дорога і тривога.

Мабуть Ви мене не розкурили,
То є так, на все потрібно часу.
Як нам слід? Поліземо в архіви.
Чи навіщо ця блюзнірська маска?

Ви мене забудете вже завтра.
Я читатиму вірші, натхненням п’яні.
Відчуваючи, що мав сказати автор.
Напартачивши розумними словами.

Не стане народом розмитий народ,
Він так і залишиться в стійлі заброд,
А непокірних лукаві ординці
Нейтралізуватимуть поодинці.

Яка сумна пора!Люблю зів’яле листя
І проводи його прощальної краси,
Коли чарує очі осені намисто,
В багрець і в золото одягнені ліси.
У храмі їхньому гуляє вітер чистий
І небо з далини доносить голоси,
І сонця світлу мить, і вранішні морози,
І сивої зими нечувані погрози.

2020

***
Ой хазяї ми, хазяї...
А хазяйнує в нашій хаті
кацаполюбіє її...
Колоною чужої раті
ідуть іуди язикаті,
раби Московії свої.

***
Козачок у Раді ляпає на люди
неокогнітивний дисонанс:
підіймемо руки і війни не буде,
Крим купує воду і тоді усюди
запанує Раша і Донбас.

***
Вівці цілі, та вовки не ситі.
Барани не розуміють, що
ворога ніяк не зупинити,
поки Русь очолює ніщо.

***
Не сховає сонце чорна хмара,
поки сяє золота блакить.
Небу українському болить
остогидла мова яничара,
що не чує, як воно звучить
моветоном, – «надо зупинить».

***
Ворога і чудо не зупинить,
поки з нами мешкає свояк,
що із комунальної квартири
на Кацапію мільйони тирить
і не зупиняється ніяк.

***
Ми не із одної випали колиски.
З чорною душею – це не білорус.
Балалайка Раші – не бандура муз.
То навіщо їхні зайві обеліски,
що як сон дурний нагадують Союз?

***
Резонує поетичне слово
як сигнали Тесли* на болід.
Хай воює українська мова
і тоді за зло і геноцид
на орду осатанілу знову
з неба упаде метеорит.

02/20

Куди потрапив нині і не знаю...
Лунають жарти, саркастичний сміх
і янголів навколо цілі зграї.
Та тільки чому чорні крила в них?!.

Він вижив. Серед попелу й руїн,
Посеред болі, стогону і крику
Лише один стояв і плакав він,
Кленучи ту Священну і Велику,
Яка йому залишила життя,
Забравши все , що те життя давало.
Хіба таким він бачив вороття
Із пекла, де одне його тримало
Бажання своїх рідних захистить,
Свою домівку рідну врятувати?
Він вижив, і тепер один стоїть
На місці, де могила замість хати.

Підкралася до нас життєва осінь,
А літечко квітуче вже забрала
Та лебеді кохання ще і досі
У вирій не летять, лишились з нами.

Бо затишно і тепло їм тут, значить
І ллється ніжність із сердець струмочком.
Ой, лебеді-лебедики крилаті,
Будьте із нами ще багато років.

2020 р.

Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
од Кого Земля не віддільна.

Я лину у ветхі часи,
коли не було заповітів.

Поки не знали Тебе, Господи,
жертви приносили Їм.

І жертви, жорстокі так само,
чому Ти приймаєш од нас?

Мене закида́ли камінням у середині віків,
а я поклоняюся Місяцеві, Сонцю, і Зорям зараз.

Тому що у жертвах своїх Ви – Боги,
Ви не віддільні завжди.

А ми, мазохісти Ваші,
любимо біль великий.

Беру всі епіґрафи з Біблії,
наводжу траґедій цитати.

Місяцю, Сонце, Зорі небесні!
Невже Ви старші од Господа?

Не лишиться жертв на Землі,
аби Господинею Вашою бути Їй.

Учора останнього хлопчика Земля віддала в монахи,
він до дівчаток байдужий.

5 серпня 1995 р., Київ

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму

Гэй! Ён, што раз яе жыву любіў,
гэй - ён, штораз яе, жывулю, біў.

2020

Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть...
І серце рветься болем на частини.
Гуляє розпач по соцмережі,
Торує горем встелені стежини.

А сум з очей у небо як стріла.
Та у душі - обпалена руїна.
Невже насміялась доля зла?
У злиднях потопає Україна.

Мов гострий меч, що все життя підтяв -
Цей материнський відчай і благання.
Щоб повернуть дитину до життя,
Уже сорочку віддано останню.

А в час оцей, коли важка біда
Лягла тавром на лицях посірілих,
Жирує на безвиході орда
І ніжиться на Кіпрі та Мальдівах.

Скажіть, чи в зла людського є межа?
Чи то не люди, а подоба схожа?
Гуляє розпач по соцмережах
З надією лише на волю Божу.

Не знайдеш ліпшого
виходу,
Щоб відвернути
драму,
Будеш любити
"іншого" -
Йтимеш до храму
прямо.

"Іншому" яму
ритимеш,
Зробишся злим
і похмурим,
Хибно вчинити
вирішиш,
Звалишся
до баюри.

Споглядай, не саджай
матіоли,
Уникай багна
і пилюки,
Не копай землицю
ніколи,
Не бери
важкого у руки!

Схочеш нашкодити
"ближньому",
То не роби
нічого,
Не копай
ями іншому -
Працювати не треба
на нього!

Хресний шлях - у глибоких борознах,
Берці грузнуть в уламках скла..
Обіймаю цю землю голосом -
Тихим шепотом джерела.

Йде в атаку чортяка з вилами
Котить в рай наш клубок вогню.
Обіймаю цю землю крилами,
Від орди її бороню.

А на мушці - печалі марево,
Майбуття котрий рік в димах...
Обіймаю цю землю сяєвом,
Щоб не липла смолою тьма.

Шлюб - з війною, а не з харитами,
Помсти шал затягнув петлю...
Обіймаю цю землю вітами,
Листя падає на ріллю.

Тут - в окопі - сира студениця,
А під серцем ізнов пече...
Обіймаю любов'ю землю цю,
Ангел плаче в моє плече.

10.02.2020 р.

Ніколи не буде пручатися злу,
із власним терпінням боротись.
Небажаним гостем на світськім балу
фальшиві не чутиме ноти.

Посеред дубини, муслінових злив
без янгола на передпліччі,
жила, як уміла, ніхто не навчив
дивитися сонцю у вічі.
Без ласки тепла, крил потужних орла -
забувши жіночу природу,
грибницею в землю родючу вросла,
і неба не бачила зроду.
Не чула пташиних пісень і джмелів,
всі будні, як чорна пір'їна,
й ніхто не здогадувався на землі,
що в неї - душа солов'їна.
Що мрії щоночі пряде голубі,
сплітає з надій - колискові.
Бреде непохитно, крізь сльози і біль,
тунелем до світла й любові.

12.02.2020р

Татарський кінь ще не стоптав траву,
Яка з весною степ озеленила,
Безживний простір в одну мить змінила,
Перегорнула зимову главу.
По балці тихо пробиравсь ручай,
Десь за кущами витік заховався.
Поміж горбочків,як змія,звивався,
Йому до річки,бачите,і край.
А у блакиті жайворон співав
Так дзвінко-дзвінко,весело і гарно.
Та хоч дивись – побачить його марно.
Такий маленький скільки сили мав.
Козак вусатий верхи на коні
З могили степом чіпко озирався
Чи де татарин був не заховався?
Чи не здіймався дим у стороні?
Стояв один – десь попереду Крим,
Позаду його рідна Україна.
І він – надія для її єдина.
Вона уся лише за ним одним.
Прогавить він і запала земля,
Орда татарська сірим вовком рине,
Того в ясир візьме,хто не загине,
Попалить села,столочить поля,
Посіє смерть,пожне криваві жнива,
Зелені трави кров’ю окропить.
Один козак їй на шляху стоїть.
Та їй його об’їхать неможливо.

Я ні про що сьогодні не жалію.
Спасибі щедрій долі за усе:
що я живу і мрію, як умію,
хоч іноді від спогадів трясе,
що я завжди з тобою - і без тебе:
у сни тривожно заповзає ніч...
за кожну краплю чистої потреби -
мене в тобі, а чи тебе - в мені...
за кожен клаптик сонячного неба,
який хоч раз над нами пропливав...

Спасибі долі, над усе,
за тебе -
у тобі я - безсмертна,
я - жива.

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

Перед великим завмирає час,
де кожна мить – скупенька панахида…

А, може, я, забігши перед вас,
відзначу до годинника огиду?

Перед любов’ю завмирає час,
наповсякчас і ще на повсякчас.

19 вересня 1993 р., Київ

Хризантеми пишні й гарні
І морозу не бояться,
Свіжі-свіжі аж до снігу
І бузкові, жовті, білі.
Зовсім крихітні й великі
Пелюсточками прикрили
Свої личенька гарненькі,
І рожеві й червоненькі
Довго будуть квітувати,
Осінь їм як рідна мати.

2017 р.

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Так я пацифіст і це моя фішка
На мому полі запахом хмелю несе
В світі біда
І на голови ваші скоро кину я корки

Я сміло плюю у ваші вершини
Всі блять кричать щому ти щасливий?
Тому що весь світ сука паршивий !
Ніколи не цінував чужі я мотив

Так я пацифіст і це моя фішка
Любов як це яблуко дуже красиве
А в середині осине гніздо
Навіть не вздумай вкусити його

Так я пацифіст
Поможу свиняче рило почистити я
Вихлопними газами дизаєти
Налию тобі в морду літир вина

На цілий лисій горі
Загоряться священні вогні
І запалає в цьому котлі
Нехрещена роза

Спущу на вас я диких собак
Пожеруть вони вас
На деревах знову весять мертві тіла
Нова петля чекає вже вас

Так я пацифіст І це моя фішка
Голос мій тихо буде звучати
Коли буду вас я катувати
Попробуй тільки мені щось не так сказати

Зла самотність,

зла самотність,

зла самотність

Гризла,

гризла,

та догризти не змогла,

Роздумів самотніх

Хороводність…

Сподівання

хоч на дещицю

тепла…


Дві самотності

в єдине

не зіллються,

Два уламки

ціле

не складуть,

Два шматки граніту

марно б’ються,

Іскри

темну

не освітять

путь…


Сподіватись –

лячно

дуже-дуже,

Пам’ять болю,

опіки життя..,

Невблаганний

досвід

круком кружить:

Все у світі –

Прах

і небуття.


Чи життя існує,

чи триває,

Як розлучення

на серце

упаде,

Серденько у сумнівах

страждає:

«Де ж моя ти доле,

де ти,

де!?»

Усе протекло поміж пальцями:
Всі води, сонця й піски.
Лишилося стежку намацати
На древній місток хисткий

Між прірвами (ну і клекочуть – аж
Не знати, котра вже й гірш!).
Ітимеш – згадати б хоч «Отче наш»,
Не те що якийсь там вірш…

Я б’юсь, мов риба, кинута на сушу.
Не вирвавшись, затерп у горлі крик:
«Навіщо ви мені плюєте в душу?
Вона і так нагадує смітник!»

В ній шрами від чобіт колишніх друзів,
І вм’ятини від каблуків повій,
Уривки пошматованих ілюзій,
Уламки понівечених надій.

І зліва, й справа сиплються удари,
Та я уже в нокауті давно.
Мовчить душа – знеструнена гітара,
Я відіграв життя, як роль в кіно.

Прекрасний світ, та тільки не для мене,
Яскраве сонце, але я в тіні.
Навколо все квітуче і зелене,
Я ж сохну й жовкну, зрубаний на пні.

1979-2020

Ми бранці обставин,
Заручники часу,
По кліточці бавиш...
Спиняєшся...
Вчасно...
Додолу білизна,
За вітром сумління,
Усе так приблизно,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе за повір’ям.
А завтра любовно
Залишиш опівдні
Самотню (умовно).
Далекий, мій рідний,
Проріс ти наскрізно
До стону, до скону,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе так приблизно...
Ми поза законом.

10.02.2020

До подій осені 1943 р. на Волині.

Вони ввійшли в село посеред днини
Не криючись, бо на своїй землі.
Їм сторожко дивилися у спини
З півтемряви дорослі і малі.
Наказ єдиний: ляхів не жаліти,
Щоб в їхніх душах поселився жах.
Хто виживе, ще й їхніх внуків діти
Навік забули в Україну шлях.
Вони « поляки » із Польщі своєї
Злетілись на Вкраїну, як на мед,
Їм кращі землі, різні привілеї
А українцям – на стіну портрет
Їх Юзека. Старшини так учили,
Та і самі ж бо не тупі були,
Замирення тридцятого ще жило
У пам’яті. І ось вони прийшли.
Німецькі автомати й карабіни
Їх правда і вагомий аргумент,
Щоб вичистити зовсім з України
Цих клятих ляхів у один момент.
Як смолоскипи, запалали хати,
Жінки заголосили. А дядьки
У руки вила почали хапати
Аби від куль заснути на віки.
Від лементу і тріску автоматів,
Від гоготіння жаркого вогню,
Йому аж подих стало забивати,
Ще зовсім молодому легіню.
Він ляхів ненавидів … Бо так треба,
Так його завше вчила старшина,
Але до вбивства не було потреби,
Бо лях для нього – це ще не вина.
Він жив в селі, де поряд ляхи жили
І з Яцеком сусідським скрізь ходив.
І поряд на кладовищі могили
Знаходилися їх обох батьків
І тітка Ванда, наче рідна мати.
Їх не ділила на чуже й своє:
І нагодує, і відлупцювати
Могла. Хоч часто плаче коли б’є.
Зайшов рішуче у чиєсь подвір’я,
Зборов, здавалось, сумніви в собі,
Згадавши: « Україна в тебе вірить!»
І « Сумнівам не місце в боротьбі! »
Щосили стиснув автомата свого,
Поради в нього, начебто, питав,
Сердито в двері грюкнув із порога:
Чому, мовляв, ніхто не зустрічав?
Його це іще більше розпалило.
Не зустрічають. Ну, ото, я їм !
Сховатися від мене захотіли?
Так вилізете, як запалає дім!
Та двері раптом скрипнули ледь чутно,
Старенька жінка стала на поріг.
Хотів нагримать, в груди штурхнути,
Але себе перебороть не зміг.
Свинцем неначе руки налилися:
Хоча і ляшка, але жінка все ж.
« Дозволь, синочку, трохи помолитись.
Ти ж в Бога, синку, мабуть, віриш теж?»
« Молися!» - грубо спробував сказати
Та вийшло якось жалісливо все.
Враз чомусь розхотілося вбивати.
Як він тягар в серці донесе?
« Кінчай скоріше!» - кинув хтось з дороги,
Та він дивився і не поспішав.
Чи справді так усе потрібно Богу
Аби обов’язково хтось вмирав?
Він Яцека згадав і тітку Ванду.
Десь їх, можливо, також хтось вбива.
Хіба від смерті комусь легше стане?
« Тікайте, тітко, доки ще жива!
Я відвернусь, а ви хутчіш до лісу
Городами. Не хочу брать гріха!»
Хто видумав оце? Якого біса?
Кого спостигла думка ця лиха?
Та тітка чомусь не зійшла із місця
« Куди я, синку? Тут усе моє.
Пали, стріляй. Та в очі не дивися,
Бо буду сниться все життя твоє.
У цім селі діди мої ще жили,
Я у цій хаті виросла сама,
Тут чоловіка свого схоронила,
А більш нікого в мене і нема.
Куди ж я, синку? Де? Чого шукати?
Все, що мені відміряно було
Від Бога, прожила. І помирати
Я хочу тут. Бо це моє село.»
Стоїть хлопчина, автомат стискає
Та не стріля. Не бачить ворогів.
Чим все тоді закінчилось - не знаю:
Чи вбив він тоді жінку, чи не вбив.
Та знаю точно, як живий лишився
То все життя і мучивсь, і каравсь.
І хай не вбив, а все життя, як вбивця
Хоча б тому, що він за зброю взявсь.
А ті, хто змусив два народи наші
Кривавим трупом уселяти шлях,
Я проклинаю вас і душі ваші,
Мені все рівно – чи хохол, чи лях!

Де ви, мої нефертіті,
милі навіки жінки?
Я пам’ятаю ті миті,
сині волошки у житі
і – за водою – вінки.

Канули за течією
як силуети купав
пізні жалі за тією,
що називав – орхідея,
та не її обіймав.

І на Івана Купала
інша вела у вогонь,
вабила за оболонь...
Та, що мене обіймала,
переживає, либонь?

Гречкою пахло у просі...
Щастя минає земне
і повертає на осінь.
Та, що сумує і досі,
не забуває мене.

Часу немає на рани.
Поки живі ветерани,
маємо іншу ясу.

Пишемо міні-романи.
Коней сідлають улани,
дами роняють сльозу.

02/20

Ох, літо красне! Я́ любив би і тебе,
Якби не спека ця, та комарі, та мухи.
Ти, гублячи усіх, являєш нам себе,
І мучиш; як поля, ми боїмось засухи;
Благаємо води, та небо голубе
Не посилає ні́ дощу, ні завірюхи,
Бо провели її вином та хороводом
І помина́ємо́ морозивом і льодом.

2020

І що́ розм’якшить серце кожне?
Що при Мериві було – не згадає ніхто?
А залякані – ми.

Я один, хто осмілився
перед гнівом Твоїм.
Бо дорогий Ти мені,
аби мовчати перед Тобою.

Вийду з отари я,
з-під руки Твоєї –
перед очі Твої високі
і молитимуся за всіх,
і проситиму за кожного.

Не можеш ненавидіти Ти,
бо любов є Бог.
Що́ гнів Твій, коли відпочинок є,
і місце відпочинку – рай?
Бо в пеклі я.

Що спроби мої не проти Тебе – знаєш Ти.
Не одним би був – так іншим.
Адже залежу я від доріг моїх.
Але вийшов один я,
і не за себе, Господи.

Бо в чистилищі Твоєму – порожнеча.
Бо пекло – на одного мене менше.
Бо рай Твій – на одного мене бідніший.
Бо Ти – на одного мене багатший.
І прошу я, Господи, – не за себе.

Я, хто скорений завжди
непорушною присягою Твоєю, –
молитимуся тільки,
щоб виходили з отари Твоєї
перед очі Твої, Господи!

Назбирається їх –
і скажеш тоді?

30 серпня 1995 р., Київ

Чи сумно тобі чи радісно -
Не кожному знати треба,
Життя ж бо не завжди райдужне,
Бо випробування Небо

Частенько усім посилає,
Щоб труднощі ми долали
Й на доленьку не нарікали,
Хоч шлях цей не буде легким.

І йти до зірок крізь терни,
Як хтось із Великих мовив,
Для всіх й для самого себе
Ти будеш тоді героєм.

2020 р.

Віддаляємся, зрада,
ще страшніше ножа.
Краще болісна правда,
ніж чудова олжа.

Я усе розумію,
що було, те було,
і спокусливе тіло,
і гладеньке чоло.

І можливо, те знає,
чим не відаю я,
заблукав темним гаєм,
пив гріхи з кришталя,

гладив русе волосся,
серед затишку трав.
Чи мені те здалося?
Ранні яблука рвав,

доторкався губами
соковитих грудей.
Юність мчить за роками,
зрілість п'є молоде,

тривіальне, богемне
з золотого ковша -
вабить зір діадема,
не блискуча душа.

Та, як щезне в Лоліти
ластовиння рябе,
а чи буде любити
завше тільки тебе?

Доглядати, як січень
скроні літ посріблить?
Лебедіть хочеш вічно -
бережи щастя мить!

11.02.2020р.

Блакитні очі, сині очі –

Щемливий пристрасті сюжет,

Хвилює, зваблює, тріпоче,

Бездонний, вбивчий фіолет…


Сердечні шрами, слід кохання,

Душевних ран лихе буття,

Іти покірно на заклання,

Чи задушити почуття?


Трагічна пам’ять не зникає,

Тривожить спалах відчуттів,

Розчарувань гелгоче зграя,

Лякає болю рецидив.


Ввірвався ретязь – тож не ремствуй,

Сприймай акорди згаслих струн,

Хай – швидкоплинний рай шаленства,

Хай потім – сум, таємний сум.


Вона стражданням заплатила,

Зігрій її Кохання Сила.

О панно сіросте! О сиросте,пробач!
Тебе не втішу я ні захватом, ні шаною.
Безсніжжя.Над ялиновими храмами,
І над ставків невсніженими ранами
Не сніг шугає, а жахкий пергач.
Де бездоріжжя? Де хаос вітрів
Чи пташки одинокої привранішня молитва?
Немає криги гострої, мов бритва.
О панно! я твої втрачаю ритми-
Від співу серця до мовчання слів.

Ім неяк трэба злоўжыць
і мне як трэба зло ўжыць.

2020

Чиж цей, хрін їм здається.
Чи ж це й хрін їм, здається?

2020

Петро якраз в садку порядкував,
Як з хати жінка вискочила,наче,
Махно із військом вслід за нею скаче
І,тільки-но він голову підняв,
Як застрочила,мов із кулемета:
- Ти тут…А там…Дзвонила он кума,
«Гуманітарну»роздають дарма.
А я якраз затіялась котлети.
Біжи. Які бо люди,знаєш сам.
Все розгребуть,нічого не залишать!..
Петро в отвіт махнув рукою лише:
«Та вже схожу,погляну,що то там!»
Хоча жили не зовсім бідняки
Та дармове не зайва річ в господі,
Згодиться. Он,хоча б і на городі
Опудало вдягти. В таких думках
Дістався врешті він до того місця.
Народ юрмився,ґвалт навкруг стояв.
Хтось тільки пхався,хтось уже тримав,
Але іти не поспішав,глядівся,
Якби іще чого-небудь вхопить.
Петро й собі в юрму оту упхався,
Розштовхував,кричав,не розбирався
Старе – мале: «Не лізьте,пропустіть!»
А силою його Бог не зобидив,
Тож пер,як танк. Ще трохи налягти
І він уже,вважай,біля мети.
«Гей,розступіться!Дай дорогу,діду!»
Аж під ногами щось маленьке пхне.
Штовхнув,як слід:
«Не лізь мені під ноги!»
Воно ж мале поглянуло на нього
І біль в очах,і сльози. Не моргне,
А дивиться,немов: «За що?» - пита.
Замурзане,в плохенькій одежині,
Якась життям знедолена дитина.
Чи при батьках живих,чи сирота.
І у Петра увесь запал пропав.
«Та що ж я,справді?!Чи не обійдуся?
Та ж не голодний. Є у що вдягнуться.
Другим потрібніш!» А малий стояв
Затравлено в юрбі тій озирався,
Маленький,сам,покинутий всіма,
Якусь скоринку у руках тримав
І ні на що уже не сподівався.
Щось у Петра у грудях запекло
І відчуття якесь напівзабуте
Прокинулось в душі. Не може бути
Того?!Але ж воно-таки було!
Він розштовхав юрбу і геть пішов.
В душі пекло аж плакати хотілось.
Що ж з ними сталось? І куди поділось
Добро з їх душ? Невже його зборов
Зловісний привид жадоби людської.
Шматок із рук стражденних виривать!
Душі його хотілося кричать,
Щоб кожен чув,що він зі світом коїть.

Н.Яковенко
Настала тиша в Україні
Після стількох кривавих літ,
Як гинув винний і невинний,
Як піднімався рід на рід,
Настала тиша…Не гасали
Татари по шляхах пустих
І ляхи в край не зазирали,
Москаль в Московщині затих.
Не чулось зойків передсмертних
І не здіймався вгору дим.
Ніхто вже не боявся вмерти,
Ніхто не кривсь ні перед ким.
Настала тиша…Брат на брата
Уже руки не підіймав,
Уже кривавий лик розплати
Над рідним краєм не вставав.
Не тому, що брати вжахнулись
Ці ріки крові проливать,
А просто нікому вже було
Один одного убивать.

Місяць - зримий пейзаж Фаберже,
чорна "Мазда" чекає за рогом.
Ти іще не спіткнулась, а вже 
тисне серце ядуча тривога.

Сніг іскриться, безе  хрумкотить
на підошвах слизьких ботильйонів*.
Перед тишею небо щомить
вивертає душею назовні.

Повернути назад сил нема,
йти вперед не пускають вагання.
Зупинилась... Зима крадькома
замітає сліди... Не остання...

Скільки тої сунички тобі
із минулих закрУток у студень.
М'яко стелить любов далебі,
п'янко, зоряно, світ не засудить.

Чистий аркуш на білім снігу
і червона троянда кохання.
Крутить віхола долю в дугу,
все майбутнє під знаком питання.

Місяць - зримий, пейзаж Фаберже,
в чорну "Mазду" сідаєш за рогом.
Ти іще не спіткнулась, а вже
тисне серце ядуча тривога.

* ботильйони - короткі чобітки
10.02.2020.



 






 

Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те.

Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
Куди покласти спати сон твій,
щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
Дома я.

Що́ значать новини твої,
смерть довкола?
Що́ значать вісті суєтні,
весілля земне?
Чи не тут мудрість моя?

А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
І мудрість нашу не говори.
Ось вона ним любується.
Бо й любо йому.

30 серпня 1995 р., Київ

***
Куди поділися аматори сатири?
Лишилися одні комедіанти ліри
і невпихуємі у душі і серця
хіпуючі сонця, міксуючі месіри.

***
Поету темно, а п’яниці ясно –
поезію навіює аї.
Що́ імітує іноді прекрасне –
резону додає ґаліматьї.

***
Ніякої немає думки,
то й сенсу – думати, нема,
що слово вищого ґатунку
не від лукавого ума.

***
Адепти екзальтованих левиць,
шокуючих величиною циць
і публіки дешевої кумири, –
не варто воювати ради миру,
показуючи файні морди лиць.

***
У метри кандидати незборимі
і, ради очевидної дурні,
видумують оригінальні рими
та шепеляво глушать голосні.

***
Мімікрія мову не поборе
і не зайві КаПеДе мої.
Українська мова не прозора,
поки ЗОЯ* бовтає її.

02/20

* — змія особливо ядовита

Гей, ти моя сопілонько!
Я не вмію грати.
Вже й кричала на мене серед ночі мати.

Гей, ти моя сопілонько!
вирізана з клена,
ще не почорніла, ще майже зелена!

Гей, ти моя сопілонько,
на горищі сухо –
дмись, свищись до ранку – нікого не слухай!

Грати я не вмію – все одно навчуся!
Будуть танцювати тато і матуся.
Все село, вся область, місто і держава!
Грай, моя сопілонько!
Нас чекає слава.

16, 22 жовтня 1995 р., Київ

Ми звернулися до мами,
щоб і нас навчила гами,
щоб співали ми усі –
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

Наша мама – найгарніша.
Наша мама – наймаміша.
Навіть ноти знає всі –
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

Що не робить, де не ходить –
всюди пісеньку заводить:
до - ре - мі - фа - соль - ля - сі!
До - ре - мі - фа - соль - ля - сі!

22 липня 2001 р., Богдани́