У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Ой, друзі милі ви мої,
Подруженьки всі вірні,
Вже скільки весен солов"ї
Щебечуть на калині.

І це насправді, це не сон,
Спішити кожен ладен
Допомогти, розрадить.
В біді та радості - разом.

Погодьтеся, про друзів так
Не кожен скаже, звісно,
Котрі підтримати примчать
І здалеку, і зблизька.

В лісі зозуленька кує
Вже котре тепле літо,
А я щаслива - в мене є
Друзі щирі на світі.


2020 р.

Аби в твої вуста – та й правда..,
я б зосередився на них.
Вони – твоя кози́рна карта
у грі, де мій затято вдих.

Чим більше ці вуста цілуєш,
чим солодше милуєш їх,
тим швидше зрадженим ти будеш,
тим віритимеш довше в них.

Переступивши забобони,
я склав усе своє майно
до ніг прекрасної горгони –
і обманувся все одно.

Взамін я маю дуже мало –
ні слова правди і тебе,
у кого кожна лжа – це жало
твого великого цабе.

Однак, тебе любити варто
за присмак ба́йок чарівни́х.
Аби в твої вуста та й правда.., –
я б не образився на них.

6 березня 1996 р., Київ

Затулившись далеччю і часом
Від моїх допитливих очей, –
Ти цілуєш іншого в Черкасах
І не ждеш непроханих гостей.
Та й навіщо тілом підупалий
Я тобі, довічно молодій
І такій слухняно-витривалій,
Що нема на спокій і надій?
Любощами змучений до краю,
Як черканням слово на листку, –
Заздрю трохи й щиро співчуваю
Бравому занадто козаку.
Невідомо серцю молодому
Ще про аритмію – біль і щем, –
Чи ти стогнеш зараз від утоми,
Чи благаєш пестощів іще?
У пітьмі притишеній ясняться
Безсоромно сплетені тіла, –
Пахощі обвітрених акацій
Жадібно вдихаєш спроквола.
Ллється сяйво зоряне на постіль
І жене в обійми холодок, –
Був і я колись тобі не гостем
І чіпким, неначе кровосмок.
01.04.20

перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано
за вустами
спини
припни
на волю не пускай
перенімуй
немов тебе нема
тебе нема
є біль
образа
відчай
перечекай
ти маєш
цілу вічність
на роздуми
попереду зима
перетерпи
і серпень догорить
а подивись
у небі
понад містом
аби низала
спогадів намисто
снується літа
бабиного нить
перебирай
наспівуй
плач
молись
лікує ліс
робота
друзі
книги
перегорни
і дощ
і падолист
і снігопад
і лютий
і відлигу
і провесну
і квітень
і розмай
цілунки червня
у засмаглі плечі
і що не день
то легше
легше
легше
оце твій шлях
не коло
а спіраль
од відчаю
до вдячності
ну ось
тепер пора
нарешті
ти готова
промовити
оте єдине
Слово
задля якого
все
і відбулось

2020

Ой, були в селі одному біда за бідою,
Почали туди вчащати чорти чередою.
То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
То й господаря самого доведуть до гробу.
Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
Коли саме і до нього біда завітає.
І не знали, що робити і до кого вдатись,
Аби з на́пастю тією більше їм не знатись.
Стали люди полишати село те потроху,
Збезлюдні́ло, хоч раніше жило, як гороху.
Їхав якось повз село те козак з Січі Сава.
Поміж братчиків ходила про козака слава,
Що той Сава не боїться ні чорта, ні Бога.
Як надума що – не спинить його вже нічого.
Їхав Сава, курив люльку, розглядав довкола,
Вітер бавив оселедця на голові голій.
Їде козак, думу дума, згадує походи.
Аж тут їде по дорозі назустріч підвода.
А на ній добро всіляке, жіночка та діти,
Чоловік на волів «цобка», мовляв, швидше йдіте.
Та ще злякано постійно назад позирає…
- Що таке? – козак спинився та й дядька питає,-
Чи женуться за тобою по шляху татари?
Чи боїшся – грім ударить? Так немає ж хмари?!
Зупинився дядько й каже: - У нас таке горе:
Розходилися чортяки, лізуть аж до двору.
Не дають спокійно жити і спокійно спати,
То ж доводиться все кинуть і з дому тікати.
Затягнувся козак з люльки, пустив хмару диму:
- А ви пробували якось боротися з ними?
- Та вже ж, звісно, не сиділи, і в церкві молили
І навколо хресним ходом з батюшкой ходили.
Виставляли обереги, кола малювали,
Із іконами стояли і ночей не спали.
Та ніщо не помагає, веселяться кляті.
Тож потроху з села люди почали тікати.
Почухався козак Сава та тоді й питає:
- А де саме село ваше і як називає?
- Село наше – Часниківці, близенько, козаче,
По шляху, а там за річку по містку й побачиш…
Прибув козак у село те, всі сидять по хатах,
Ніхто, навіть, і не вийде козака стрічати.
Та це Саву не знітило, харч при собі має,
А поспати – он травичка, там і подрімає.
Проспав козак аж до ночі, пустив коня пасти,
А, як вийшов в небі місяць, то вже годі спати.
Засів собі поза тином у садку під хату
Та і дивиться, що буде, аби добре знати
Звідки з’являться чортяки, що будуть робити,
Щоби потім спланувати, якось їх побити.
Обвів себе білим колом, прочитав молитви,
Аби чорти його сховку не могли вглядіти.
Опівночі поза річку почулося, наче,
Щось колотиться, регоче, гавкає чи плаче
І на міст юрбою, врешті, вибрались чортяки.
Хтось другий уже б, напевно, гепнувся од ляку.
Але Сава сидить тихо та на вус мотає,
Дивиться, що далі буде, молитви читає.
А чортяки розходились: там шопу спалили,
Там під вікнами кричали, стогнали і вили,
Щоб господарів злякати, вигнати із хати,
А, тоді вже їхні душі до пекла забрати.
Розходились, не до жарту, ще би що утнути,
А від них по селу сморід, аж до Сави чути.
Веселилися аж поки і півні запіли.
Тоді вони знов юрбою за міст полетіли.
Вийшов Сава тоді з сховку, взяв люльку набиту,
Запалив та й став гадати, що його робити.
А що довго козакові думати-гадати,
Як він здатен і султана в Стамбулі дістати.
Доки люлька докуріла, вже і план готовий.
Знайшов козак для початку дрюк собі здоровий,
Потім виліз на дзвіницю, зняв мотуззя з дзвонів,
Розплів їх на тонкі нитки, склав на оболоні
Та й почав з них плести сітку і уже надвечір
Сплів таку, що ледве-ледве дотягнув на плечах.
Розклав її попід мостом. Тоді взяв сокиру
Й став підрубувати дошки, по яких допіру
Ті проходили чортяки. Підрубав добряче,
Далі сів під міст, сховався і чекає, значить.
А опівночі за мостом знов загуркотіло,
Закричало, завищало та дурним запіло
І з’явилися чортяки. Суне юрба мо́стом.
А, як дошки уломились, то нечисті просто
Всі юрмою прямо в сітку оту і звалились.
Козак хутко стягнув сітку. Як вони не злились,
Скільки сил не прикладали, не змогли порвати,
Бо чорти над тим мотуззям сил не можуть мати.
А від них навколо сморід, що аж з ніг збиває.
Та стоїть козак, тримає, люльку набиває,
Щоб той сморід перебити. Закурив, небога.
Тоді стали чорти разом грозитись на нього,
Що вони йому помстяться, що він пожалкує.
Та козак лише сміється та і в вус не дує.
А, коли йому погрози оскому набили,
Взяв він дрюка і узявся до справжнього діла.
Бив і бив чортяче кодло по чому лиш бачив.
І дісталося усім їм від дрюка добряче,
Що аж стали усі разом проситися в Сави.
Але він, немов не чує, робить свою справу.
У селі і півні треті вже пісні пропіли.
У козака вже і руки, врешті, заболіли.
Зупинився він і каже: - Вговорили, кляті!
Покляніться, що село це будете минати!
І не будете робити шкоди тут ніколи!
Чорти разом поклялися, скімлячи від болю.
Відпустив нечистих Сава, тільки їх і чули.
І дорогу у село те навіки забули.
Але… Вранці, коли сонце вибралось на го́рба,
Назбирав козак чортячих зубів цілу торбу.
Хоч від них смерділо чортом, але що робити,
Сказав Сава людям зуби круг села садити,
Щоб чорти, лише почувши оті аромати,
Пригадали: обіцяли ж село не чіпати.
Посадили люди зуби, а уже на осінь
Урожай з того багатий зібрати вдалося.
А в селі чортів відтоді справді вже не знали.
Та щорік садили люди і щорік збирали.
Стали їсти зубці тії, хоч воно й смерділо
Та, говорять, відганяло геть нечисту силу.
Отож, люди, хоч кривились, але споживали.
Правда, в церкву «зубоїдів» тоді не пускали,
Через сморід сатанинський, що далеко чули.
Правда, з часом чий то сморід люди вже забули.
А рослина з Часниківців розійшлась по світу,
Та і назву своє має, як бачите, звідти.
Став часник відомий всюди, бо нечисть усяка
Тільки-но його почує, згадає козака
І тоді уже скоріше те місце минає.
Поклялася, хоч і нечисть, а слово тримає.

У тебе цілий всесвіт в голові,
як раптом із-під ніг земля зникає,
і пристрасті на відстані снігів
емоціями душу огортають…

Два озера зелені розлились
і серце моє вщерть заполонили.
В очах у тебе – чиста неба вись,
вони мені дарують, люба, крила!

Моя жадана, зоре чарівна,
негадано зійшла з-за небокраю –
у всьому світі ти така одна!
Не можу зупинитись… Я кохаю!

Опришки чорновусі,
Майстри ми контрибуцій,
Лихвар, купець, не зустрічайтесь нам.
Удень відпочиваєм,
Із вечора гуляєм
І «півника» пускаємо панам.

Ми б радо працювали,
Земельку би орали,
Та в нас жорстоко вкрадена земля.
Жандарми із панами
кують нас у кайдани,
І судить нас неправедний суддя.

Мій вірний побратиме,
Ти – друже мій єдиний,
Мою могилку ти запам’ятай.
До дому повернися,
Матусі поклонися,
А дівчині привіт мій передай!

За землю і за волю,
І за сирітську долю
Ми будемо боротись і страждать.
Усіх нас не спіймають,
Усіх не закопають, ..
Колись народ сам буде панувать

Ты не спрашивай больше, зачем она пьёт Амаретто,
и о прошлом не надо, давно все быльём поросло.
Только ночью в тиши вдруг рапидом всплывают сюжеты -
речка-змейка, на пляже дырявая лодка, весло.

Незабудки - вкрапление неба на поле-батисте,
две сосны у дороги и утки на том берегу,
уходящего солнца малины размытые кисти,
счастье призрачное канарейкой, иголкой в стогу.

Синеглазый мальчишка с гитарой потертой у плёса
сердце девственное разтревожил звенящей струной.
Не о том плачет ночью в подушку седая принцесса,
что не в силах вернуть незабудки. Их смыло волной...

Улетела к другим птица синяя в теплые страны,
стихли музыки ноты за далью растраченных лет.
Так болят на плохую погоду душевные раны,
оттого, что с тех пор никогда не встречала рассвет.

Одевалась в варёные джинсы, бесцветные блузы.
Провожала года-поезда, в никуда - корабли.
Оставляя себе на прощанье клубочек иллюзий,
спицы-будни, саднящую боль притяженья земли.

2015р.

Моя плането, в тебе є доволі –
Пісень і квітів, хліба на столі.
Та хтось незримий вліз у наші долі,
Ми перед ним безсильні, як малі.

Небачена, нечувана, затята,
Убивча сила плине по землі.
Ні відкупитись, ні відсповідати –
Їй все одно чи добрі ви, чи злі.

І це страшніше зради того Юди,
Що вчителя свого продав за гріш.
Віднині світ новим та іншим буде,
Як мій оцей болючий крик чи вірш.

Міняється життя, повзуть до трону,
Та по дорозі падають униз
Неправедні і ті, що всі закони
Не спалювали, як у ватрі хмиз.

Однакова усім на світі шана –
Хто сіяв хліб і хто збирав чуже.
Земля віднині – це всесвітня рана,
Де вірус все живе навкруг стриже.
01.04.20

Коли вночі розтулиш очі
І заговориш, як китайський тамагочі,
То буде знак, що годі пити так,
Щоб залишалась Аква Віта
Наполовину у реторті недопита
Алхімік справжній лише той, хто вся
І все завжди доводить до кінця

Нестерпний сморід трансмутацій
За едельвейси ліпший, як уранці
Ти з апарата маєш еліксир
А як не дай боже його здобути
Нам заборонить Папа, у час скрути
Підемо у хрестовий, у похід
В нічний кіоск через підземний перехід

Є вірний спосіб, щоб не спитись, друже
Ввімкнути рок і перейматися не дуже
Про екзистенцію свого буття
Коли ж його вже геть не стане,
Чорти галантно мовлять: «Прошу, пане»
Тоді я теж, на чемності гаразд,
Скажу: «До пекла тільки після вас...»

І буде свято
Життя прекрасне, не сумуй
Безсмертя й злато
То таке, аби не зов’ялий ху...

Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.
Я вже був колись. Бачив небо
на примруженні мо́го світанку…
Я вже є – і мене немає.
Я кричу – і ніхто не чує,
як сьогодні мене приймають
у обійми нового чуда.

19 грудня 1989 р., Київ

Утону я в очах твоїх… Ладно?
Це для мене велике щастя!
Підійду і промовлю, – Здрастуй,
я кохаю тебе! Це складно?

Ні не складно, а дуже важко!
Дуже трудно любити! Віриш?
Упаду як з небес пташка.
Зупинити мене встигнеш?

Як поїду далеко, напишеш?
Хочу разом з тобою довго…
Дуже довго, навік! Розумієш?
Будь зі мною завжди. Добре?

Я відмови боюсь дуже…
Відкажи мені, тільки мовчки.
Ти очима промов «любиш»
і сльоза не зволожить очі!

Якщо ні, мила, то благаю,
не картай мене поглядом гострим,
не підштовхуй у вир, до краю,
не роби свій останній постріл…

Я кохатиму, люба, можна?
Якщо навіть не можна, буду!
Прилечу я завжди на поміч.
Ти, єдина, – з чудес чудо!

Жовтими нарцисами березень прощався,
Брата-квітня зустрічав білими також.
Хоч ще морозець бере невеликий зранку,
Не бояться аніскільки квітоньки його.

Бо стійкі і витривалі, хоч кажуть пихаті,
Лиш себе вони і люблять і нікого більш.
Ними ми милуємось у будні і свята,
Бо приносять світлу втіху зболеній душі.

2020 р.

Відходять дні нестримано, як сльози
Обтяжених реальністю надій, –
А я іду все далі по дорозі
Мені життям присуджених подій.
А я ніяк не можу зрозуміти,
Помалу відживаючи свій вік, –
Чому одним летять під ноги квіти
І хто камінням цілить у мій бік?
Відходять дні і никнуть, наче згадки
В незміряних проваллях пам’ятань, –
А я іще перекидаю кладку
Через життя і смерті гостру грань.
А я іду хворобам на догоду
Та їм на подив – долю не кляну,
Коли щодня долаю перешкоди,
Розкидані ушир і в довжину.
Відходять дні мої безповоротно
І погляд увільняють од видінь
Слідів мілких і клопотів нудотних,
У суміші безвиході й стремлінь.
Відходять дні, але мені навстрічно
Прийдешніх днів рушає череда, –
І я горю, неначе з гноту свічка,
І не хрумчу від болів, як слюда…
30.03.20

Весною тебе любитиму,
У нас буде шалений роман,
Милим тебе називатиму,
Любові буде повен океан.

Я по-новому оживу,
Як той підсніжник весною,
Тільки одного тебе люблю,
І думками я лише з тобою.

Люби красиво,ніжно,
Тільки мене одну,
Люби безмежно, страстно,
Не забувай Весну.

У світі так багато всього,
Але мало щирості,

Особисто шляхи обирає,
Чи у долі питає дорогу
І чужої ідеї жадає,
Чи своєю дає допомогу.

Нерухомо сидить на дивані,
Чи іде у світи невідомі,
Розчиняє себе у нірвані,
І йому мозолі незнайомі.

Оглядає у мрії планети,
Таїну глибини океану,
Віру має у «жовті» газети,
Чи шукає ідею роману.

Наративами діє зе-влади,
Або має свої аргументи,
Не бажає побачити зради,
І ламає старі монументи.

Біле, чорне, тепле і холодне
Доля дозволяє обирати,
І самому течію міняти…
А якщо удача не пригорне,
І жадане буде ілюзорне,
На життя не треба нарікати.
2020

Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновки - то вже самі робіть.
Було то, кажуть, у часи потопу,
Який Господь наслав нам за гріхи.
Аби людей позбавитись лихих
Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
Крім праведного Ноя, бо його
Господь Ковчега будувать призначив
І наказав тварин зібрати, значить,
По парі виду кожного всього.
І от пливе той Ноїв корабель,
На нім усі врятовані ним тварі.
Лютує буря, дощ скажений шкварить,
Не видно ані неба, ні земель.
А тут диявол, взнавши Божий план,
Рішив той Ноїв корабель втопити
Аби душі живої не лишити.
Отож хутенько вдався на обман:
Перетворився на маленьку мишу,
Спустився тихо аж на самий низ
І хутко дірку в дереві прогриз.
Вода одразу залила все днище
І прибувати швидко почала.
Змія тут саме у кутку дрімала.
Вода одразу її сон прогнала.
Побачивши, як кепсько йдуть діла,
Змія хвостом ту дірку затулила
Так, що вода вже далі не текла
І всіх живих від смерті вберегла.
Та в поміч стала кликати щосили.
Найперша кішка той почула крик.
Вона мерщій десь ізгори примчала
І хутко кляту мишу упіймала
Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
З диявольського того злого плану.
Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
Змії яко́сь віддячити схотів.
Сказав: «Коли до берега дістанусь,
Віддам тобі в поживу я того,
У кого найсолодша кров для тебе.
Хай буде так! Беру у свідки небо!»
Змія: « А як я визначу його?
Я ж маю кляту дірку затуляти!»
Подумав Ной: «Нехай комар летить,
Він зможе крові в кожного попить,
Тоді і донесе нам результати!
Чи згодна ти покластися на нього?»
«Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
Та не бариться хай, бо змерзла я,
Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
І полетів комар. Літав, літав,
А на Ковчегу живності багато.
Ти спробуй лише всіх перекусати?
Уже Ковчег і до гори пристав.
До Арарату. Аж комар летить.
Своє завдання виконав нарешті.
Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
Та ж комару назустріч Сім іде,
Син Ноя. І комар на нього всівся,
І крові Сімової досхочу напився.
Солодшої не зустрічав ніде.
Отож, летить він до змії якраз
Та ластівку стрічає і говорить:
«Нема солодше від людської крові!»
Та, як почула ці слова, ураз
Пів язика йому і відкусила.
Тож він з тих пір донині лиш пищить
Та полюбляє з нас крові́ попить.
А ластівка до Ноя прилетіла
Та й каже, що комар передавав
До того, як пропала в нього мова,
Що лиш в одної жаби кров чудова.
І жабу Ной змії в поживу дав.
І з того часу ластівка для нас
Священна птаха, ми їй догоджаєм,
Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
І з радістю стрічаєм кожен раз.
Історії ж, ще не кінець поки́.
Змія відтоді жаб лише і їла,
Та свою кров від того не зігріла.
Отож хотіла відомстить-таки.
І, якось була ластівку піймала,
Вчепилася зубами в горло їй,
Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
Та тут лелека мимо пролітала,
Вхопила ту зміюку й понесла.
Та ластівку від ляку відпустила,
Все ж, наостанок за хвоста вхопила
І пір’я з нього видерти змогла.
Червоне горло в ластівки з тих пір
І хвіст, немов розділений надвоє.
От звідки стала ластівка такою.
Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
Ет, ще про кішку ледве не забув.
З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
(Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
Уже віків і не один минув.
Уже домашня вона, наче, стала,
А, все ж, лукавство досі в ній сидить
І часом може нам таке вчудить…
То, щоб ви знали – то усе диявол.

Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,
юні були
і прекрасні…
Вона жартувала з хлопцем,
Часто брала на кпини…
Він все сприймав покірно,
якось сказав, що -
«годі»,
більше терпіти не може.

Вона легковажно сміялась:
"Кохання до мене позбутись
не здатен ніхто на світі..."

Він посміхнувся сумно,
Очі його золотисті
колір вбирали ночі,
сяйво в очах згасало -
зорі вмирали в небі…
Він почуття позбувся,
наче в собі зламав щось...

Вона закричала:
«Не треба,
більше такого ніколи…» -
Пізно, занадто пізно…

Сили дійшли до краю,
"перегорів" хлопчина,
вмерло нараз
кохання.


Не легковажте, не грайте
Інших людей почуттями.

У старій вітровці Вовка
заховав доляри,
а дружина ту вітровку
віддала бомжарі.
Безпритульний за заначку
купив дачку, тачку,
на околиці квартиру,
автомат й сокиру.
Віддубасив Вовчик Раю
розбазікав дещо,
лиш єдине утішає
це кондрашка в тещі.
Теревенив достоменно -
все ж таки, приємно.

Глобальні події епохи,
де кров’ю омита земля,
де війни брутальні, жорстокі
людське спотворили ім’я.

Не хоче вже Всесвіт мовчати.
Цю кару, мабуть, надіслав
за те, що вбиваємо брата,
заради мерзенних забав.

Вбиваємо пострілом, словом
за погляди інші й думки.
Не маючи розуму й волі,
пізнати життєві стежки.

Глобальні події епохи,
де вірусів злет та ганьби.
Падіння людські анітрохи
не спинять бажання стрільби.

Вказівки та поклики Неба:
звернутись до мудрості треба!

29.03.2020

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

серед садів… захованих плодів…
вуглиною і глиною стираюсь…
стараюсь… не бентежу юних дів…
рабів обходжу і царів цураюсь…
у мене свій край світу у душі…
і зе́млі триєдині… тридев’яті…
баддя води і каганець у хаті
і дотики таємних ворушінь…
то віще слово вище за печаль
очищене… не знищене чутками…
а вибгане суворими нитками
різцями закарбоване в скрижаль…
містерія святої простоти
святої пустоти і марнотратства...
перлинами казкового багатства
зростають в серці зерна самоти…

Так, це Бѐрґамо, Господи…
Те, яке я відвідував та любив:
за Доніцетті на тлі гобеленів,
романський стиль.
…По знелюднених вулицях –
лиш військові машини,
а в них – гроби.
Скільки люду
коронований вбивця занапастив!

Папа Римський
лише з екранів звернеться до вірян.
У такий же спосіб – Думенко,
за ним і Шевчук.
Заклик перших осіб – через кордони, через моря:
повертайтесь, мовляв, бо не встигнете,
хто ще не чув?

І ніхто не знає, чи Земля утримається на китах,
чи хвостами не скинуть її вони в космічну безодню.
І єдине, що радує: потроху оговтується Китай.
(У добірку новин
ще й такі потрапили
епізоди).

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Кінерет досягає лінії червоної...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Якби не те, що лихоманить світ
І назване короною глумливо.
Царям і королям вона як атрибут ,
А посполитим - як набридле дишло,
Що не дає привільно жить і дихать.
Відкіль вона, корона навісна?
Чи, може, це прозорий натяк Божий,
На те, що людству воювать негоже,
Що час єднать – не розгуртовувать людей.

"Так буде з кожним,
хто знатиме ознаку
віддаленості від власної хати
знаку Сонця, значень Сиріуса,
невизначеності гомо космосікуму…" –
сказав би я,
коли б не Ти.

12,15 серпня 1991 р., Запоріжжя

Тини…
Дірки…
В тинах дірки.
В дірках тини.
Хати в дірках.
Люди в дірках.
Постіль в дірках.
За тинами – життя.
Життя в дірках,
бо дірки в тинах.
А ти в одній дірці,
бо ти одна.
Я можу
тебе спостерігати
тільки одним оком,
бо на двох тебе
не вистачить.
Тікай, дурна!
І я бігтиму за тобою.
Тоді ти будеш вся в дірках,
бо тини в дірках,
бо хати в дірках,
бо люди в дірках,
бо постіль в дірках,
бо життя в дірках –
а ти хочеш жити…

22 жовтня 1991 р., Богдани́

Сьогодні в День Сміху
Усім мати втіху
І радості міх величезний.
Великого щастя,
Хай кожному вдасться
Бути щасливим й веселим.

А горе та війни
Нехай геть відійдуть
І сонечко миру засяє.
Любові й надії,
Хай збудуться мрії,
Кохайте і вас хай кохають.

2019 р.

Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні.
Все продається і купується,
а справа – лише у ціні…

Наче півня співучого гребінь
Чи із сушених фруктів узвар, –
Багровіло над обрієм небо
І згасало в мереживі хмар.
І пітьми мерехтлива навала
Виповзала на стишений шлях, –
І зливалися з сутінню далі,
І нестерпно рябіло в очах.
І ховались навпомацки швидко
Сірі тіні по звичних місцях, –
Залишався на дзеркалі шибки
Лиш відбиток чийогось лиця…
28.03.20

...Всадови себе в клітку
Випни душу і з’їж
Самотині об’їдки
Підмете хтось на вірш…
І цей хтось ближній родич
Ворог лютий свобод…
Де капкан, там і здобич -
Змиє дощ - епізод…
31.03.2020.

Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
Забажала раз Венера чи то Афродіта,
Опуститися на землю, світом походити.
Подивитися на смертних не з гори, із неба,
Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
Черевички гарні взула, що до свят тримала.
І пішла, неначе пава, світом погуляти,
Подивитися на інших, себе показати.
Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
Назбігається, бувало, звідусіль багато,
Бо краси тоді такої не бачили зроду.
А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
Щоб красу її побільше люду могло бачить.
Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
Та найбільше золотії модні черевички.
Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
Коли в лісі у густому одна опинилась.
Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
І, улігшись на травичку, спочивати стала.
Спить утомлена богиня, сили набирає,
Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
І собі такі гарненькі мати захотіла.
Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
Летить лісом зозуля та, крилами махає.
Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
Не якесь там кострубате одоробло в нього,
А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
Знайшли вони черевичок той, що залишився,
Походив навколо ремез, добре обдивився.
«Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
Не із золота, звичайно. Того я не можу».
Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
Підкладала свої яйця до кого завгодно
Аби самій було часу по лісу літати,
Усім птахам черевички свої показати.
А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
Залишила та і боса подалася далі.
З черевичка, що то значить, коли божа сила,
Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
Уже усім черевички свої показала.
Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
А яка ж то жінка буде щось таке носити,
Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
Скинула ті черевички, викинула люта.
Та за стільки літ устигла геть усе забути:
І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
Тож і стала одиноко зозулею жити.
А ту квітку з того часу так і називали –
Зозулині черевички. Іноді, бувало,
Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!

Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –
злої негоди
пестощі …

***


У хащах здичавілого саду
чорніють
лахміття одягу на гілках,
Клапті душі на землі, наче листя,
розкидані...
Демони - душежерці,
Злижуть, висмокчуть, вигризуть
клаптики
до останього,
навіть уривків спогадів
не залишать.

Треба поспішати,
зовсім без душі лишатись не можна:
інакше, навіщо усі страждання…

Зелень,
зелень серед колючок,
серед гострого гілля…
Кров руда
на
трави-квіти капає,
омиває, ферментує,
перетворює на страшний
трунок.

Коханий любить,
дбає,
але
не полишає родину,
не засилає сватів …

Скривавлені руки мнуть зілля,
любовна хвороба розриває мозок:
«Не засватана, не пошлюблена».

На власній крові
замішане зілля,
втілить у дійсність
моє безумство:
Невдячного здолаю,
зв’яжу його неволею…

Собі сама
сватів зашлю
чарами…

Цілуватиму себе – його
вустами,
Пестити себе
буду – руками його…
Змушу
піти з родини,
пошлюбити мене,
А потім,
занапастивши
грішну душу свою,
хоч у прірву…
…………………………………

Хто
блукає
Занедбаним садом? -
Я,
Обіруч
Із
Власним Божевіллям…

Хоч серце жваво стукотить
Без стомлення ознаки, –
Ані турбот, ні суєти,
Ні задумів ніяких.
Вже десять днів мине ось-ось,
Як стало трохи жаско, –
Радію, вгледівши когось
Загнузданого в маску.
А він тікає, мов мара
Якась ві сні від мене
Чи сиротливо завмира,
Як в тексті нотабене.
Отож ніяк не розберу
Без сили інтуїцій –
Чи він веде зі мною гру,
Чи зустрічі боїться?
Спішить, неначе день за днем,
У хатні перехови, –
Услід кричу: Ще поживем
І виживемо знову!..
Повзе невидима чума
І медиків конфузить,
Бо ліку звичного нема
Сьогоднішнім недужим.
27.03.20

Перша брунька, перша цьомка –
То весна.
Плеще, плеще у долоньки, чарівна.
І сокоче, і цвіркоче горобцем:
«Хочу, хочу, хочу, хочу бруньок ще».

Друга брунька, друга цьомка –
То весна,
Королева, в місті Лева, чарівна.
І співає, і цвіркоче наш трамвай:
«Хочу, хочу, хочу, хочу в ліс і гай».

Третя брунька, третя цьомка –
То весна,
Вся в обновах, кольорових, чарівна.
І сокочуть, і цвіркочуть малюки:
«Хочем, хочем, хочем, хочем до ріки».

Заплакала Хмаринка над Землею,
Ронила сльози вниз свої дрібні.
Може повівся хто нечемно з нею?
-Образив хтотебе? - скажи мені.

-Це Втерець гонив отак мене,
Втомилась я і хочу відпочить.
-Та заспокойся і не думай про сумне,
Хмаринко й більше сліз не лий.

Дивись он Сонечко гріє твої боки,
Всміхайся вдячно ти йому в отвіт.
Високим нехай буде і легким
В безмежнім просторі, Хмаринко твій політ.

2020 р.

Хочеш правди? Добре, розкажу
Скільки вона коштує сьогодні.
Запрягає ліліпут олжу,
Їде в рай (на цирк уже негодний).

Голова в короні! Тру-ля-ля!
У руці скіпетрик з маракуйї.
Фокус-покус ловкий! Тіко глянь!
Був на сцені, а тепер грабує!

За коронавіруса татьбу
Заховає банда із любов'ю.
Цить! Іди на кухню бу-бу-бу -
Тарганам жалітися на долю.

По приколу голосок дурко
Дав паяцу, бо ума палата.
Бідний, бо дурний - такий закон.
А дурний - одвіку небагатий.

31.03.2020р.

Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скіфські баби, мов свічки́ без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,
до всіх отців, яких вона приспала!

По голокосту з кожного села –
і до́ста струму йде колючим дротом!
Багряна хура куряву зняла́ –
то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

Великий біс з маленького кутка
з’явився в світ, розмножився у людях!
Хоч праця й є, та тільки не така,
щоб після неї птах співав у грудях!

За тим останнім покликом землі,
якої ні онук, ні син не чують, –
той Отчий Труд ті Вічні Мозолі
на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

6 лютого 2001 р., Київ

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Задзеркалля

Задзеркалля,
Страшніше
за пекельне провалля -
Нескінченні
терпіння його та
чекання,
Кожне серце,
кожну душу,
наче пристріт,
Оберне
Навиворіт!

............

Задзеркалля
видається
жаданим
тим,
для кого воно,
Як для Кота
Сметана!

***

Привид

Стоїть на перехресті
Привид,
Цей Привид
нікого не кривить,
Нікому не робить
кривди,
Для кривди
навіть не шукає
привід.

У Привида
добра душа,
А міг би і налякати
не на жарт!

Я знаю дівчину, мовчання
Утома тяжкая від слів
Панує маревом сіяння
Зіниць розширених вогнів

Її душа відкрита спрагло
Лише віршам дзвінким, як мідь
Життя пересічне, огрядне
Минає гордо, мимохідь

Легка, нечутна, некваплива
Не йде, а начебто пливе
Не скажеш, що вона вродлива
Та щастя все у ній моє

Вона сумна в години млості
Та має блискавку швидку
І сни її чіткі та гострі,
Як райські тіні в пеклі на піску

Коли жадаю я свавілля
Я йду сміливо пити всі
З солодким, мудрим болем зілля
Знемоги й марення її

літо, 2018 рік

Природа вмиває нечисте обличчя,
Відкашлює з бронхів, виймає з кишень.
Смирення скінчилося, впала у відчай,
Та врешті із миші зробила мішень.

Терпіла допоки не влізли у вуха,
Не вигризли нір, не нагадили в них,
Творіння від смороду мучить задуха,
Життя задихається в ріках брудних.

Щороку воно незворотно німіє,
Лиш чутно, як гучно рубають ліси.
Звалила планету важка пневмонія –
В легенях у неї людські голоси.

Людина розумна, вінець і господар
Від власної свити ховає лице.
Природа корону дістала зісподу,
Бо їй в печінка́х царювання оце.

А вірні вважають, що обрані Богом,
Що їх берегтиме «приборканий бог»
Вони висувають до Нього вимоги –
Немов із підлеглого стягують борг.

Та Бога не варто тягнути за комір,
Щоб мив нашу слину із власних ікон.
Він автор тих самих природних законів,
А ми поважаємо Божий закон?!

Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.

Ти вийшла феєю з туману,
що очі густо застеляв,
бо «Еротичного обману»
тоді я, мавко, не читав.
У щастя, що упало з неба,
ніяк повірити не міг.
Не знаю, як я жив без тебе,
та глузд здоровий переміг!

Все ближче, ближче, крок за кроком
ми наближались уві сні
наперекір життя урокам
і сьогодення метушні…
Буття ввійшло в чарівну пору,
все рідше й рідше дні сумні,
ми подолали нашу гору
і море видно вдалині!

Уже боятися не стану,
все ближче той жаданий час,
як еротичному обману
настане край. Кохання нас
наповнить, бажана, по вінця,
зіллються в посмішці серця
і доля всім роздасть гостинці,
і приведе нас до вінця!

Ти квітка сонячна гіле́ї,
чарі́вна у́смішка твоя.
Шалена, дика орхідея,
червона лінія моя!

Тендітно-мила, ніби пташка,
зелена повінь, неба синь…
Волошка, польова ромашка,
в моїх долонях відпочинь!

Не говори мені «кохаю»,
йди просто поруч все життя.
Я мрії кращої не знаю,
як наше спільне майбуття!

Корисна річ страховка
( про Вовчика промовка),
тим паче, на заводі
механіку Володі,
від злої примхи долі,
преміювали поліс.
Ще не пройшло й неділі,
"щасливчик" на весіллі
не дожувавши шкварки
попав під іномарку.
Відтоді з ним нещастя
траплялись дуже часто.
То злодій вріже в пику
в під'їзді. Як на лихо,
впаде з небес цеглина
на голову невинну.
То курка клюне в око,
а бідному морока,
то сказиться корова,
а постраждає Вова.
Тарган залізе в вухо,
то вкусить - цеце муха.
Пожар, потоп, напевно,
чинилися б щоденно.
За травми побутові
на лікування Вові
відшкодували б гроші,
бо Вовчик наш хороший.
Жаль, кинувся невдало
під шину самосвала.
Ні, не загинув Вовка -
скінчилася страховка...

Розчісує вітер волосся мені,
А небо вплітає хмарину,
І я вже лечу наче в дивному сні,
В блакить світанкову полину.

І сонечко ясно цілує вуста,
До серця мене притуляє,
І пагони світла в душі вироста
Із зерен, що Бог засіває...

Те світло в долонях тобі принесу,
Хай серце відчує Небесну красу,
Проміння засяє у нашій душі,
Мелодія скрипки проллється в тиші.

Мить й промінь-смичок доторкнеться землі,
Карпати заграють, мов скрипалі...

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

ТРИ ДИВА УСМІШКИ

Ми всі всміхаємося вічності у вічі
Завжди́ самотньо й неодмінно тричі.
В утробі людства крізь серцебиття…
І криком немовляти. Вди́хом у життя
Неусвідомленої яви в долеску́тій вінчі
З його марно́тами і сенсами. В цій січі
Миттєвостями вщент покраяне буття
Жбурне так блискавично майбуття
В минуле вже, в коли згоряють свічі…
Час швидкоплинно заковтне. І таємничі
Враз розчаклуються всіх істин відчуття
В скорботній посмішці у вічне. У злиття
З незна́ним Всім й Нічим у потойбіччі…
Три у́смішки… Три дивовижні стрічі…

Павло Гай-Нижник
30 березня 2020 р.