Зелений гай, маленька хата, садок.
По вишні лізем з братом.
А в далечі, табун гуде.
Пастух корів додом жене.

Ми були діти, маленькі квіти.
Нас в голові, гуляв ще вітер.
І день за днем, і у ночі,
Ми з братом вірили в казки.

Та час минув, ми позросліли.
Своїх вже діток ми зробили,
а ще здається, що самі,
Недавно ми були такі ж малі.

Візьмемося за руки знову всі,
Живий ланцюг утворимо із вами.
Він в кожного вкраїнця у душі,
Хоч всі йдемо ми різними шляхами.

З’єднаємо два береги Дніпра,
З’єднаємо в душі, не лиш руками,
Погляне Володимира гора,
На лівий берег дивиться віками.

Живий ланцюг…яка ж бо це краса!
Він дуже цінний, дуже він коштовний.
До нас благословенні Небеса…
Живемо в Україні ми Соборній.

Думками ще б зробить такий ланцюг,
З’єднати б українців воєдино,
Щоб в душах не було страшних яруг,
Й гнилою не була щоб серцевина.

22.01.2020 р.

Вночі мені наснилася підказка.
Вона стара як мудрості ріка:
коли у гості не приходить казка –
пора міняти вже чарівника!

Чому сльоза стікає із очей?
Тому, що гірко-солоно у світі.
Одним печаль всю душу пропече,
А іншим взимку тепло, ніби в літі.

А ти живеш по-правді у житті,
Об щось спіткнешся, шкандибаєш далі.
А інші нічогенько, не святі -
Обмани і крадіжки, і медалі.

Тоді для кого – не вкради, не вбий,
І ким оці написані закони?
Хоч за копійку сто потів пролий,
А іншому не є це перепони.

У чесного освітлена душа -
На двох шматочок переділить хліба.
Нечесний правді кине одкоша
І забере твою рідню, садибу.

Немає правди на усій землі,
Вбиває честь безжалісне безчестя.
Заради чого підростуть малі
І де оте правдиве перехрестя?

Дозбирую роси ―
то стрази
чи сльози?..
Дочитую погляд ―
то солод
чи сміх?
Зриваються півні з дерев, наче просять:
Цілунків намисто ― нестримний потік!..

А серце ― пропаще. І так уплелося
Незвідане зрання, незнане на спір…
Дозбирую погляд ―
зірки
на волоссі,
Дочитую роси ―
рядки
і папір.

2012

Jedva desetocentimetarski
je dvadesetocentimetarski.

2020

Не відпускає час, моє минуле
Із кожної щілини вигляда.
Виходить, що нічого не заснуло,
Хоча стекло, неначе та вода.

Моє кохання, чим тоді жила я,
Злітала в небо, плакала не раз
Від щастя, що живу неначе в раї,
Від погляду твого і ніжних фраз.

Я думала, що буде так навіки,
І наші крила – то стрімкий політ…
Забрало небо щастя й чоловіка,
Залишило в душі навічний гніт.

І я у новорічну цю річницю
Безкрилою у рік новий іду.
І мов самотня лісова вовчиця,
Що загнана за край біди, гряду.

Де не побачиш сонця, край дороги
Іще далеко чи уже прийшла.
Коханий мій, до крові збила ноги
Життя пройшло, а наче не жила.

Засинаю нічною порою
під акорди поезій згори.
І ясні, і прозорі собою,
не линяють мої кольори.

Є й ніякі, узяті зі стелі,
заяложені хною іржі,
що сіяє у гамі пастелі,
та нічого не каже душі.

Є в поезії магія слова.
Не одного лікує вона
і заквітчує засоби мови
як у лузі калину весна.

А мені усміхається літо.
Поки сонечко є у зеніті,
ліра й муза мої заодно.

Напинаю вітрило на вітрі.
Як не сяє пейзажна палітра,
а біліє моє полотно.

23.01.20

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

~ 2005 р.

Яким він буде, твір мій? Той, останній…
Не знаю і сказати не берусь…
Одне мені відомо вже зарання –
про Неньку нашу, стародавню Русь.

Про ту Вітчизну, що тверда мов камінь,
що у борні за волю до кінця.
Такий, що в душах житиме віками,
єднатиме нескорені серця!

Що навіть через сотні тисяч років,
палатиме і зватиме у бій,
будитиме невизнаних пророків…
Як згусток сонця твір я бачу свій!

***
Вован і Вова почекали,
потисли руки й почали
ділити українське сало.
Було одного вовка мало,
то ще одного додали.

***
Кому земля дає свої плоди?
Ніщо, яке усе гребе до себе,
елітою спливає із води,
а караван людей іде у небо.

***
Царі – псарі, народи – гайдамаки.
Усі пророки все-таки праві –
коли нема царя у голові,
то це і є його ума ознаки.

***
Є хазяї, але земля гуляє
і є чого базікати щодня,
як наша Рада воза запрягає.
І їде віз попереду коня.

***
Ожили ідеї окупанта.
У «слуги народу» – епатаж.
Будемо паї анексувати
як Пуйло у мантії пірата –
«цап-царап» або на абордаж.

***
Поки резервації у шані
і ще є колонізація,
особливі статуси Кубані
і Алтаю – окупація.

01/20

Засыпав нас у жернова -
Помола чистого не ждите!
Ведь там и Тело и Слова
И разный каждого Родитель…
23.01.2020.

А наша вілиця сільська така широка,
Ой, гамірно колись на ній було:
Ходили люди, пастись йшли корови
І їздив транспорт різний.Аж гуло.

Тепер лиш зрідка десь проїде трактор,
Іноді бабця у крамницю йде,
Щоб необхідне щось собі придбати,
Тихо й не чути галасу ніде.

Ще на світанку заспіває півень,
Та до роботи нікого будить,
Бо молодь у містах працює нині
І за кордон частенько виїздить.

Порожня вулиця.І колись біла хата
Стоїть самотньо десь у бур"янах.
В селі на жаль тепер таких багато,
Не виняток і вулиця моя.

2018 р.

У чорному сімені літер,
В міжряддях ще білого поля,
Чекаю обіймів од вітру,
Шукаю для радості волі.
Мороз творить з інею айстри,
А парость вже світлом весніє.
Блукаю, шукаючи Майстра,
Що зламані крила замрії
Підтримає, зцілить для лету...
Так довго зростаються кості...
І снігом для світу - прикмети,
Що світлом наповнюють простір...
А Ной випускає пташину.
Раз - чорну... А потім вже білу...
Чи вже Араратська вершина
Для квіту, для щастя дозріла...

Розколовши беззахисну тишу,

Присмоктавшись отруйним кліщем,

Душу й розум безжально, зловтішно

Світломузика спалює вщент.


Ось блукає дівча миловиде,

Осінь жевріє в юних очах,

Посміхається наче сновида,

Щоб сховати нав’язливий страх


Хоч у мене давно сиві скроні,

А ти ледь починаєш життя –

Ми обоє для світу сторонні,

Для юрби наші мрії - сміття.


Між проваллями в’ється стежина,

Пропонує оманливий шанс -

Чи підступно веде до загину,

Чи рятує знедолених нас?


Познайомила нас дискотека,

Ми самотні раніше були.

А тепер над безоднями пекла

По стежині пліч-о-пліч пішли.

Які веселі очі у вікОн,
Які на них святкові візерунки.
Хтось фраки одягнув,хтось обладунки.
Ніч новорічна розливає трунки,
П*янкий парфюм,терпкий одеколон,
Грайливі вина і грайливий спіч
За всіх! і всім здоров*я,щастя й миру!
Дитя Святому витирає миро-
Дурне дитя,та витирає щиро-
Святий осліп.Йому не палять свіч.
І бачуть вікна все вогні,вогні...
І гірко плачуть в білу пелеринку.
Посопує у ліжечку дитинка.
Хось роздягає жінку,хтось ялинку-
Ховає в скриньку іграшки скляні.

Блукаючи у нутрощах планет,
поєднаних із другим боком неба,
вигадую нових зірок сюжет,
в якому все навколишнє потребу
вчуває несвідомо, і ланцюг
моїх слідів, наївний мов графіті,
торкається площин, драбин, яруг,
які ланцюг видовжують у ниті.

Або в канати, ванти, леєри…
Чи що там ще потрібне для підйому
зсередини назовні? Де вітри
галактикою згвинчує до грому
не в купі хмар, а в гурті двигунів,
приєднаних до світу глибочіні
і до зірок, які у надра змив
ранковий дощ в краплинок метушінні.

Той ранок просочився в надра надр,
щоб випаровувати небо знову
в сюжети мріянь. І міцний скафандр
моїх жадань дарує думці й слову
запас недоторканний висоти,
яка усіх висот високих вища.
Я вгору йду в світи й поза світи,
а за спиною протягами свище
печерами порепана земля.
Я краю крила. Я збиваю ноги.
І знов розпочинаю із нуля
людини вічний колообіг.

2019

Поети чубляться до скону,
Бо нетривкий між ними мир,
Бо кожен має власний гонор,
Бо кожен сам собі кумир.

Отак стражденна Україна,
Зневажена поміж людей,
Відроджується й знову гине
Через амбіції дітей.

З жиру казяться буржуї,
Люд аж вивалив баньки:
Ікебани по фень-шую
Із...засохлих кізяків!

Діви мацнути боюся
(може це мужик в літах?) -
Із трусів звисають вуса,
А з панчішок - борода.

Там де розум - ірокезик,
Щоб лякати чуваків.
З силікону губи, перса
І сідниченьки м'які.

Одежинка для весілля -
Те що треба! Ну й кіно!
Бо фата - побите міллю
Із опудала рядно.

В молодого туфлі-краги,
У наколках моцаки.
В тренді плями, діромахи
(стиль столичних жебраків).

У болоті жаба кумка,
А коза із лугу "Бе-е-е!"
Тьху на вас! Ходжу я в брюках
І сорочечці з хе-бе.

23.01.2020 р.

Алине - явно, а Риане и Рине, никак, не сдаётся,
Али неявно Ариане-Ирине никак не сдаётся.

2020

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...

Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

Калатала у пролісків дзвоники,
цокотіла звабливо підборами,
запрягала оливкових коників –
мандрувати казковими долами…
Ти була сміхотливою тишею,
Від ялиці хвоїнкою гострою,
твої зорі були найвищими…
То було все… до першого пострілу.
Оселилась в набаті церковному,
покотилася хвилями слізними,
по могилах при місяці повному
мандрувала безсонною тризною.
Помирала щоденними втратами,
потім знову вмирала - із відчаю,
бо юрма є завжди дурнуватою:
обирає, хто сік з неї вичавить.
Бо людці поставали воронами
і з нутра Україну роздзьобують.
Сталагмітами гірко-солоними
прабатьки наші долі оздоблюють.
- Ти скажи, чом ридаємо тяжко ми,
І чому стоїмо понад урвищем?
- Бо пожежу ми гасимо кращими,
а вождів обираємо юрмишем.
**************************
- Важко жити тобі напівмертвою,
всі думки твої – зболені й хворі.
Анікого не зробиш ти жертвою,
бо сама собі… hikikomόrі.

Співайте, сини!
Ваші батьки – орфеї!

Співайте, сини!
Бог дозволяє вам!

Співайте, сини!
І жінок научайте!

Співайте, сини!
Місто чекає від вас!

Співайте, сини!
Повернулись євреї!

Співайте, сини!
Я нічого за це вам не дам!

Співайте, сини!
І навіки прощайте!

Співайте, сини!
Фарисеї послухають вас!

Мовчали вони.
Грали арфи, цимбали та цитри.

22 липня 1995 р., Київ

***
А ми такі усі єдині,
що і не треба злуки,
бо завдяки лихій годині,
аби не заблукали, нині
приклала Раша руку.

***
Ніяк не угомо́ниться совок
ані у школі, ні в селі, ні в місті.
Йому б зашити рота на замок
і кинути телекіно у смі́ття,
аби воно, як завчений урок,
не ширило неоковирні вісті.

***
Звичайно, що євреї – це найкраще,
що можемо обрати ми – дурні.
Годуємо і поїмо нізащо
ще й мусимо хвалити це ледащо
за деякі сеанси маячні.

***
Одноязикі москалі,
між нами є, таки, окопи,
невидимі у перископи...
Ми українці – сіль землі,
а ви – безмовні остолопи.

***
Ви, чиї надії у кремлі,
вірні ліліпуту-мародеру,
боїтеся імені Бандери?
Вас чекає пугало землі.
Гайда у обійми СеРеСеРу.

***
Ей, у серпентарії
переділені на класи, –
смолоскипи й тулумбаси
ще дійдуть до Таврії!
Ми – пассіонарії!
Ви – лайна зелена маса.

22/01/20

Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,
І квіткою ти розцвіла.

Хай у тяжку годину, мила,
Тебе вгорне моє крило.
Віллє у серце спокій, силу…
Щоб всі напасті відвело

На болота і чорториї,
Провалля дикі поміж гір.
І сонце променем омиє,
Немов би щастям, ніжний зір.

В житті минеться чорна смуга,
Розсипле світло синя вись.
Коханням сяятимеш вдруге
Яскравіше, аніж колись!

21 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Природа, речі, ми і час…
І бумеранг навколо долі.
Як мало доброго у нас,
в театрі слів, де ситі ролі.
Європа чиста і пуста.
Надія вічно неумита.
У нас зажурені вуста.
Розрада суму – оковита…
Десь усередині в душі
надрив бажань, натуга всує,
і графоманії вірші,
і, навіть, мрія не смакує.
Ми заблукали в час глухий.
Кричи у пустку, хто почує?
Вік повертає на круги,
де шулер дурнями махлює.
Немає Бога, можна все?
Але ж божественне усюди…
Воно нас терпить і везе,
та утішає: добрі люди!
А люди дивляться ефір,
з думок будують власні вежі,
і досягають чорних дір,
пізнавши «правду» із мережі…

21.01.2020

Вчила мене стара мати
грати і співати
і навчила часто, часто
сльози проливати.
Та й тепер, буває, плачу,
плачу, як згадаю,
хто отих дітей циганських
музиці навчає.

2020

Нині воюють Словом
Без вояків і гармат.
Там, де російська мова -
Там України нема.

Там є шансон і водка,
Кров ручаями тече.
Пушкін - сяйна обгортка
Гицля з кремлівським мечем.

Суне із півночі темінь,
Лиху кажу: - Не підходь!
Руни сплітаю священні,
Водить рукою Господь.

Снулі говірку ординську
П'ють, наче свині з калюж.
Мово свята українська -
Світло для праведних душ.

і рука моя Вам – востаннє –
беретѐ? – о даремний дар!
не беруть дання̀ на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)
у пустелі дому німого
кожен виправдає себе
і у свідки прикличе Бога
душу заживо погребе
під уламками аргументів
(очевидних як білий день)
атавізмів і рудиментів
бідна логіка упаде
пам'ять вислизне з-під уламків
покаліченою втече
до своїх повітряних замків
під гаряче ліве плече…
…дощ за нами іще поплаче…
безголосе моє незряче
серце… без вороття дитяче
радість сонячна обпече…

Ішли два буддисти,

Ченці молоденькі,

Ченці молоденькі ішли...

Аж ось перед ними

Велика, глибока

Калюжа вляглася на шляху...


Стояла дівчина,

Дівчина тоненька.

Не знала, що далі робить,

Чернець один проворно

Дівчину взяв на руки,

Через калюжу швидко переніс.


Пішли вони далі,

Один чернець похмурий,

Товаришу суворо докоряв:

"До жінки доторкнувся

І тим себе збезчестив,

Хіба ченцеві личить так робить?" --


"Я дівчину давно вже

На березі залишив,

Як тільки через воду переніс,

А ти вже дві години,

Похмурий та сердитий,

В думках без відпочинку

несеш її, несеш!"

Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,
у зграї неначе примар,
лишень споглядають довкола,
де зімкнене траурне коло.

Жалобою вінчане Небо.
Сльозу омиває дощем.
Скорбота у серці та щем.
Для дівчини сукня весільна
труну покриває суцільно.
***
Виною пригнічене Небо…
Можливо, пташиний щебет,
покликаний Волею Бога,
зернятко надасть допомоги.
Якщо це, звичайно, можливо.
Та тільки не станеться дива.
Лиш мріється: жити щасливо.
Це кожній людині властиво.

20.01.2020.

Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/
Під нею у тебе зелене трико.

А ти запиваєш абсент лимонадом,
Сміливо смієшся і мучиш мене.
Ці жарти розщеплюють запал як атом,
Я зможу..
Не смійся, ти!
Зможу..
я..
не-е-е..

Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.
А вікна ― основою
доблесті:
ялинку в собі
леліють.
Позиркують кульки
поблиском
та няньчать сніжок
завії.

2017

Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,
І радість див розхлюпуєш світами.

Горять мости на ковзанках подій,
Тренують волю долі перехрестя,
А ти даруєш пригоршні надій,
Як порятунок від безсиль нашестя.

Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Він дивиться як гаснуть ліхтарі
На площі, як дзьобаті трунарі
Штовхають віз, запряжений волами,
Наповнений прозорими тілами,
І прапор майоріє угорі
Чорніший чорного. У жодному дворі
Ні вогника. Позачиняли брами
І гетто спалено, і бігають щурі.

Він дивиться, як котяться зірки
З зеніту у надир, як дим гіркий
Летить понад бляшаними дахами,
Як падають підбитими птахами,
Мов ангели, сріблясті літаки
Крізь крони лип, ламаючи гілки,
На землю, вкриту сірими снігами,
Салюти б’ють зі сторони ріки.

...Салюти б’ють, вогні злітають вверх,
Можливо обстріл, може фейерверк,
Проте війна, і пошесть, і навала
Несуть усі ознаки карнавалу -
Бразильська самба затопила сквер
(Від little party ще ніхто не вмер),
Здригається небесне покривало
В одному ритмі з музикою сфер.

А він стоїть по декілька годин
Отак щодня, ковтає жовтий дим
Від сигарет, і прикладає руку
І відчуває силу інфразвуку,
Що лине резонатором скляним
І там, за цим бар’єром льодяним -
Чекає смерть, що з`явиться без стуку,
Й життя, що відбувається не з ним.

Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,
а я ж на неї робила, як руки тремтять.
Пощо ж вона нагнала мене вітром?
І землею напнула?
Що ж я се
три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога?
Заки начати мені наново ткати
на той світ?
так хоч загорни мене в їх,
аби земля не лякала.

І мовив їй той, хто брав од неї:
…мені понад сим не хмари водити
і не отари вести,
мені свого полотна вдосталь,
аби руки од землі витирати,
а сим я Бога окутаю.

21–22 серпня 1993 р., Богдани́

Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,
а живемо надією одною.

Якщо реалізуємо своє,
яке вже узаконене роками,
не оминемо і своєї карми...

Коли і віра, й сила духу є,
а Ерато заснути не дає,
лишається приходити до тями.

01/20

У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -
Голем я, нечуйна лялька.

Не бачу рожевих снів,
Захмарено чорний обрій.
Бо душу віддав війні,
А крівцю - голодній мойрі.

Порожній я, від і до,
Нема ні боргів, ні здачі.
Лиш крила не взяв ніхто,
Занадто вони гарячі.

Рубай! І мене спасеш!
Ось гостра сокира, плаха...
Можливо купити все
За пір'ячко вогнептаха.

21.01.2020 р.

Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв.
І пішла би гуляти містом.

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...
І була би тобі - прозора
і гарячо-хмільна, мов літо.

Забрела б у шалену зливу
і кружляла в ній
довго-довго.
О, яка б я була щаслива
у обіймах твоїх медових!..

І, до ниточки
вся промокла,
я б нічого уже не чула...
Там, де ніч над серцями змовкла -
я в обіймах твоїх заснула.

Вітре, вітре, вітровію,
Все летиш собі та вієш,
Наскрізь холодом проймаєш,
Тішишся собі й співаєш.

Гілля гнеш, а то ламаєш,
Галасом всім набридаєш,
Наче у дуду ти свищеш,
Вітрюгане ти вітрище.

Ти на річці хвилю гониш
Та лякаєш море штормом
І бушуєш в океані
Буревієм чи цунамі.

Хочеш силу показати,
Щоби всі тебе боялись.
Але знаємо ми добре,
Що буваєш ти і добрим.

Теплим, лагідним та ніжним
І співаєш гарну пісню
То сумну, а то бадьору
І веселу й колискову.

Щось шепочеш вранці квітам
По секрету тихо, вітре,
Пестиш кучері берізкам.
Отже ти буваєш різним.

2017 р.

Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі й рослин.
Скажете по-юдейськи: «Є в нього мазаль».
Є, щоправда, не завжди, на жаль.

Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!
- Не лижеш гузно владі, паразит!

За непоштивість плакатимеш гірко -
Гуртом штовхнемо сонного під КраАЗ!
Люби, плюгавцю, гнома-недоріку,
Інакше жаба цицьки хутко дасть!

Зі всього кодла не до шмиги жодний,
Та похвалю...пройдуся наждаком:
О, владоможці! Крези благородні!
Люблю вас... наче палицю Рябко.

20.01.2020р.

Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крильми голублять небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
На роздоріжжі сподівання,
не на порозі самоти.
Шлях вкаже Бог і зірка рання,
що світить зоряно, як  ти!
17.01.2020р

Przebacz, a Bog nie winnym razem
przebacza bo gniew innym razem.

2020

І навіть не поцікавилась.
Є коло у парку імені Ґолікава,
по якому щовечора чиркає відчай,
його камуфлює незвичний
для цих місць
ароматно блакитний дим
"Rothmans".
Поруч посольство Сполучених Штатів.
Але відчай – мій.
І він не рветься у чужі обійми.
Навпроти посольства Сполучених Штатів –
лікувальні заклади
інституту кісткових захворювань,
але мій відчай не скаржиться
на хитку опорну систему.
Він сідає на зелену лаву,
щойно пофарбовану,
і констатує весну,
яка дивно прилипла до демісезону.

У відчаю голос красивий.
От-от надірветься.
Улюблена пісня у відчаю – "Ніч",
про сосни, які стоять до ранку…
Ти навіть не поцікавилась,
чому я у відчаї.
Але я люблю цю пісню співати,
стоячи на східцях
дванадцятиповерхових прольотів!

Там я росту по-справжньому.
Там простір, якого більше ні́де знайти.
Там ніхто, ніхто не ходить.
І я можу вільно кататися на поручнях.
Спускатися перилами
до необхідної відмітки.
І ходити пішки щоразу вгору.

28 березня 1994 р., Київ

Багряна осінь перейшла у снігопад,
Під ним листочки жовті залишились.
А сніг все падав, падав невпопад,
Лиш червоніли ягоди калини.

Нехай іде, стежки усі вкрива,
Душі б лише завії не торкнулись,
То й знайдуться для когось в ній слова,
Які зігріють ніжністю й розчулять.

2020 р.

у нашій славній пиріжкарні
печуть найкращі пиріжки
смачні пухкі поживні гарні
але бувають з тарганом

"Порошки" ж відрізняються від традиційних «пиріжків» тим, що парні рядки в них римуються, при цьому останній рядок виділяється своєю довжиною: він складається всього з двох (інколи до 4-х максимум!) складів. Кінцівка «порошків» — це їхня основна "фішка", що допомагає створити дотепну мініатюру з несподіваною розв'язкою.

***
Здіймав poetto патос "вІрші"
і не терпів м'яке "віршІ"
ну хоч якийсь замінник сексу
душі

***
пікантна дездемонна в пачках
отелло скубає плюмаж
в очах марксизм, і купа свінгу
вінта-а-ж

(Г.М.)

***
я вам послав імейл учора
ви мовчите мабуть облом
у нас весна а шо у вас там...
прийом...

***
схід веселкового реґґі
зарості маріхуани
тигр доїдає негра
травень
(Сонце Місяць )

***
а дві квитанції за світло
за жовтень і за листопад
як папірці пожмакав звикло
усі підряд

***
нема про що писати вірші
думки як петлі ліссажу
капусти кислої поївши
лежу
(Сидорів Юрій)

***
А їй ще пічку би й колонку
чи твердопаливний котел
бо скільки там гігакалорій
з Отелл

***
в підвалі гамору багато
сусід поставив на "Бєду"
й мене гукає на регату
іду

***
могучий голос батареї
щоночі чує весь стояк
коли сусід об неї здуру
фігак
(Устимко Яна)

В безодні мрій затоплено причали,
Втонули в Леті роки молоді.
Я не шукав у суєті печалі -
Сама прийшла непрошеною в дім.

Огрійна блаж - для праведників, чистих,
А я пішов, беззбройний, на війну.
Сніжок уп'яте білить сіре листя,
Якби ж то і мою сховав вину!

Куди не гляну - кров: братів, ординців,
Бризки на хмарах, на душі кармін.
Я дідом став у молодому віці
Та від жури навіки онімів.

Осліп мй дух, оглух від динаміту,
Не відаю, ця дійсність - сон чи яв?
Благаю Бога з пекла відпустити,
Але мовчить небесний судія.

21.01.2020 р.

Повіває тепло
Як було восени.
На осонні – зело.
Ні зими, ні весни.

Щось у лісі не те.
Поздихали вовки.
Омела не цвіте,
А лоза – навпаки.

І не ті кольори,
І – у голову хміль.
Насолили майстри –
Є і рани, і сіль.

Що собі не роби –
Ні туди, ні сюди...
От пірнути б якби
За обійми біди.

****************
До Йордану сама
Доливаю води.
Ополонки нема,
Щоб упасти туди.

2020

Маленький,

маленький

Наперсток

Найгустішої

Кави…


Вогонь, гіркота

Із присмаком

Дурманного солоду…


Найглибша

глибина відчуттів,

Коли

витончена

«розпуста»

Обертається

святістю…


Ця кава

щезає,

Ледь доторкнеться

Губ,

Полум’я пропалює

Наскрізь,

Вирує надлюдська

Сила…


Спалахує -

Жага.


«Ще, ще,

Благаю – ще,

Молю!»


«Годі!

Що означає –


Не –


Бут –


Тя…»