Росте гора ушир і висоту,
Але негодна породити й мишу.
Кричать колеги: - Лірика рятуй!
Тяжкі пологи – з гузна лізе віршик!

У пелену кошлате чудо «Гуп!»,
Заголосило голосом гієни.
Юрма кричить: - А нам цей віршик люб!
Такий ліричний, гарний, сокровенний…

Та плід гріха страшний, неначе смерть,
Потворніший за брата-Квазімодо.
Чого ж було у тій горі ущерть,
Якщо таке вродилося достоту?

Летить хвала дешева із ротів,
Скандуючи осанну миші хором.
А мо’, її потрібно обійти,
Не годувати шаною потвору?

01.01.2020р.

Я треную свої руки,
Щоб міцніше твої схопити.
Контролюю свої рухи,
Я без тебе не можу жити.

Чи любов наша ця остання –
Це напевно ніхто не знає,
Але у мене одне бажання –
Бути поруч і воно не згасає.

Залишайся в моїх обіймах,
Володіннях моєї ласки.
Хай кохання торнадо здійме
В почуттях, що неначе з казки.
2019р.

**пісенно**

Падає, падає сніг.
Все замело, замело...
Не позабути повік,
Що у минуле пішло.

Горбився тьмяно вокзал,
Місяць, мов мара, світив...
Я на прощання казав
Те, що казала і ти.

Наше останнє "пробач",
Мов сигарета на двох,
Димом у небо... І плач
Подих стиска, наче смог...

Потяг здригнувся, вказав,
Що закінчився наш час,
І зі сльозою сльоза
У поцілунку злилась.

Не відігратися знов
Тим, хто програв головне.
Через вагону вікно
Ти наостанок мене

Благословила... І ліг
Спокій на душу мою.
Падає, падає сніг.
Янгол співа у раю.

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120010107283

Той вічний Авель і вічний Каїн
понад світами – як вічний хрест.
Росли братами, зросли у драму.
Чому так, Боже?

Ця тяглість верст
у крові ріках, у недоріках,
у пересудах і лжесудах.
Немає ліку гріхам одвіку.
По колоброду – з життя – у прах.

Чи ти мій Каїн? Чи ти мій Авель?
Чи нам стікати в ріку-журу?
Із яви – в наву, із нави – в яву,
У чорну пам’ять, у ніч гірку.

Ну як там, брате, що Каїн звати,
ну як там, брате, твоя душа?
Вже стільки віку страждань без ліку.
Міняєш вила на палаша?

Чи нам до Бога лягла дорога,
ясна дорога у ясен світ?
Ми – вічний Каїн і вічний Авель.
Ну скільки ж літ?

Ви мовчите… Чи так мені здається?
Густотуманним саваном зима.
Тамую сльози на усмішці серця.
Ні слів, ні снігу… І зірниць катма.
Та не розділиш на святе і грішне, —
де небо, де земля — гірка імла, —
точе́ний вогник суджень, ох, торішніх
помалу мре, роздягшись догола.
Ви мовчите… А срібного предтечі
не жди на небі. Чудно-крадькома
прямую вперто, хай і не до речі…
Люблю безмежно, хоч і жартома…

2020

Бувають «профі» - так собі, не дуже,
А мій знайомець - «профі» понад верх.
Його стило, із вістрям харалужним,
Своїм талантом душі всім порве.

Парнас. Витають запахи елегій,
Пегаса лірик ловить на скаку.
В дугу зігнув хребта скотині геній
І блекоту плекає у рядку.

Росточком ас коняці до коліна,
А хоче бути вище голови.
У нього наче й мова солов’їна,
І нелюбов до вражої Москви,

І том сонетів, важчий за цеглину,
Здіймає він та обирає ціль...
Сатирику встрягає він у спину –
Так, що й перо здригається в руці.

Та ну його до біса! Хочу тиші!
І жити хочу (ох, важкий удар)!
І я, і ви – не генії. Ми – інші,
У нас душа жива і молода.

Читаю вірш новий митця зі страхом,
В передчутті нових важких цеглин.
Доб'є, їй Богу! Чи поїду дахом!
Шепоче муза: - Дядю похвали…

01.01.2020 р.

Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
пролізши в збірки прямокутне черево.

Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

Спочатку я пейзажі розстелю,
а там – хай сам, наскільки будеш мужнім ти –
нафантазуєш те, що я зроблю,
щоб не зненавидіти нам, щоб не збайдужіти.

16 серпня 1996 р., Київ

Дві тисячі двадцятий рік
прийшов, всього було в дорозі!
Змахнувши дощ мерщій з повік,
стираючи вчорашні сльози,

позбутись хоче негаразд,
тривог, хвороб та лихоліття.
Щоб промінь сонячний щораз
теплом осяяв всі СТОЛІТТЯ!

Все буде добре, тільки так!
Немає снігу – якось згодом!
В житті багато є відзнак!
Та й безліч втіх дає природа.
На все у світі Воля Бога!!!

01.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010104094

Прокидається Микола,
Ледь розплющив око,
На мобілці – перше січня
Двадцятого року.

Незнайома молодиця
В ліжку біля нього,
Та згадати про вчорашнє
Не може нічого.

Де гуляли, з ким пили,
Скільки наливали?
Як минулий проводжали,
Новий зустрічали?

Звідки подруга взялась,
Що із нею мали...
У свідомості Миколи
Суцільні провали.

Та Микола – оптиміст
І йому не дивно
Бачити в усьому й скрізь
Тільки позитивне.

Тож, радіє: рік старий
Гідно проводжали
І тому всі негаразди
У ньому зостались.

Зимнім ранком дві синички
зазирнули в годівничку,
щоб насінням підкріпитись,
а іще – води напитись.

Бо зима уже настала,
все під білим покривалом.
Навкруги лиш сніг іскриться –
ні поїсти, ні напиться.

Лютовій, тріщать морози,
весняні не скоро грози.
Річка кригою укрилась,
бідне птаство засмутилось…

Ось для цього ми синицям
збудували годівницю –
щоб пташину від біди
і загибелі спасти.

Любимо свою природу,
кожен день тепленьку воду
із насінням в годівницю
підсипаєм для синиць ми.

Прилітайте корольки,
горобці, чижі, в’юрки.
пуночки і снігурі,
плиски й горді шишкарі.

Нагодуємо усіх,
хай лунає щебет, сміх.
Кращої немає гри
для малої дітвори!

Не пізніше, не раніше,
саме у цю мить
час твоє торкає серце
і воно спішить
по артеріях і венах
гнати яру кров,
щоб людина спромоглася
на святу любов:
до землі, до неба, гаю;
до країни мрій,
до життя… і я благаю:
серденько, не стій.

31.12.2019

Заговорила кодом українським –
безшумно сірі стіни розійшлися,
постав у силі гармонійний Всесвіт,
відкрились зору потаємні висі.
Неначе ключ незримий повернула –
і світ зітхнув, розкинувся вільніше,
ожилий сад повів розмову з Богом
на хвилях, повних гомонів і смислів.

...Коли уб’ють цю мову і забудуть,
без сліду зникне плем’я українське,
не з’єднане ні помстою, ні кров’ю,
не викуплене жодною ціною,
я бачитиму страчену Софію,
змарновану безглуздо, по-ординськи,
і вірність справі програній послужить
останньою утіхою земною.

2019

Лишаються ще лічені години,
коли цієї золотої днини
у хати завітає Берендей,
вітати маму, тата і дітей.
Хай і моя оказія долине,
що я прощаю тих, кому я винен
і зичу все, у кого все о’кей.
.............................................
Обняти всіх не маю змоги.
Але
«повєдаю о том,
чєґо желаю».
Це не зле:
великоросу – перемоги
над параноєю й Пуйлом,
команді Зелі – за пороги
і то негайно. І – бігом...
а малоросу – руки в ноги
і скатертиною дороги,
кому «уютно за бугром».

А нам – усякою ціною
стояти за своє стіною,
бо Україна – над усе!
І хай удачу принесе
рік, що уже не за горою.

Та не очікуємо чар.
У лісі і на полі голо,
не кольорішає навколо.
Щурі чекають януар.

І залишається – до ночі
уже не затуляти очі,
налити у бокал вина,
за неї і за всіх – до дна
і не тужити за одною
і не забути заодно,
що я із вами все одно,
де ви одні,
«но не со мною... »

П’яніти весело зимою,
та істина
не у вині.

31.12.19

Ти для мене – квітка у саду,
Я тебе так ніжно доглядаю.
Одверну напасті і біду –
Квітни вічно у моєму раю.

Чарівлива, свіжа, як весна,
Що мені аж відбирає мову.
Ти цвістимеш, вродонько ясна,
І в моєму - у саду зимовім.

Бо любов – як сонце весняне,
Життєдайні в небі креслить кола.
І в серцях аж доти не мине,
Доки нею дихає довкола!

30 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І знову ошуканець Рік Новий
навішує локшину на ялинки.
Ти хочеш щастя? Ось тобі, лови -
класичне «Олів’є» і кусень шинки…

31.12.2019

Не знаю як - та мушу грати роль,
Штовхає муза до клавіатури
Статечна меланхолія - пароль,
А логін - із Ерато шури-мури.

Очицями щодня на мене "блись!",
Пробуджує солодке і гріховне.
Для мене - втіха звабниці каприз,
Святий закон. А місяць нині вповні.

Не треба й сонця - щастя видно й так,
Упала з пліч хламидина прозора...
А, може, в мене муза геть не та,-
Ця - зовсім юна! А мені - за сорок.

Чи, може,- я для неї молодий,
До того ж - смертний, а вона - богиня...
- О ні! Мені потрібен саме ти!
Лише тобі, коханий муже, вірна!

Я вірю. Як не вірити красі?
...рипить матрас перина перем'ята.
За ніч казкову, музонько, мерсі!
Ця зустріч у раю поеми варта.

31.12.2019 р.

…Що ж ми, оті що будні в свято
Перетворили (і не раз!) –
Ми, ті що віруєм в присвяти,
Ми, що звільняєм від образ…
Ликуймо! – зараз як ніколи
Тепло своїх сердець несім
Усім, хто спраглий слова, мови,
В святочну хату, в щедрий дім,
Де наші корені врослися
У пам’ять роду вікову –
Нехай буянить ще міцніше,
Нехай тримає на плаву –
І нас, і Божу іскру кличе
До сніговиснучих небес.
Щоб і в наступному сторіччі
Наш дар могучий, наче Крез,
Сповитий вірою й завзяттям
Вершив дива, творив добро –
Дарую Вам, панове браття,
Лиш чистий аркуш і перо!
Пишіть, творіть, нехай це буде
В майбутність наш посильний крок…
А там – я вірую! – прибуде
І від небес, і від зірок!

З наступаючим Новим Роком і Різдяними святами!
Всіх благ – миру і злагоди в країні, в родинах – здоров’я і благополуччя.

31 грудня 2019

Гірлянди словес на ялині гри –
цей Новий рік.

"Скільки новин, подарунків, чудес!"
цей Новий рік.

Перший сюрприз – грошова одиниця;
цей Новий рік.

Другий сюрприз – мокра потилиця;
цей Новий рік.

Третій сюрприз – перевиборів гонка;
цей Новий рік.

Четвертий сюрприз – розквіт Ґонконґа;
цей Новий рік.

П’ятий сюрприз – золоті запаси;
цей Новий рік.

Шостий сюрприз – на військові припаси;
цей Новий рік.

Сьомий сюрприз – урожай в Україні;
цей Новий рік.

Восьмий сюрприз – ой, наїлися свині;
цей Новий рік.

Дев’ятий сюрприз – я похуд, бо голодний;
цей Новий рік.

Десятий сюрприз – у риму – холодний
цей Новий рік.

Далі сюрпризів ще ціла вервечка
в рік кабана, пацюка чи овечки…

24 листопада 1993 р., Київ

Вигода чесна – повія цнотлива,
в їхніх кишенях відлуння монет,
охлосу Іродом впарене диво,
казки старої новенький сюжет!

Бережи, коханий,  від біди,
Від сторонніх поглядів і фальші.
Ти для мене соловей найкращий,
тож співай, для нас цвітуть сади!

Хочу сяяти для тебе я,
дарувати запахи медові.
Від любові ожива земля,
квітне все навколо від любові.

І роса додолу не впаде,
і не визріють травневі луки.
Від любові оживають звуки
і кружляє сонце па-де-де.

Тягнеться до ясеня сосна,
Джміль до оксамитової бджілки.
Бо любов, як пісня осяйна
огортає ніжністю сопілки.

Почуття дарують небеса
кожному, хто вірить у це диво.
Щоб жилося сонячно, щасливо,
погляд у любові воскресав.

Океани мрій в собі знайшов,
подихами повнились вітрила.
Про безмежну зоряну любов
серце із душею говорило.

30.12.2019р

Не переймайся, я щаслива –
бачиш?
Не ремствуй. Доля справедлива
наче ж…

Сьогодні свято. Завтра – сірий
будень.
Та не дивуйся: я ще вірю
в чудо.

Не озираюсь позад себе –
знай же!
І більш не думаю про тебе…
…майже.

25.12.2019

Ми на протязі року
не померли, нівроку,
хоч для згубних емоцій
вистачало умов...
Так давайте-но, друзі,
не втрачати елюзій,
щоб у новому році
не померли ми знов!

Мечеть.
Коралові орнаменти небес.
Магометанства молитовна сквира.
Сердешний дервіш, вирізавши хрест,
міняється з туристом на сокиру.

Коран.
А за курганом риє ураган
братерські ями догори ногами.
Мов постріли злилися в балаган,
скавчать чутки́ над бритво-голова́ми.

Плече-в-плече.
І чорну аличу пече
світило лежебоке у долині.
Палає алича.
Горить мечеть.
Сердешний дервіш розганяє свині.

3 вересня 1993 р., Київ

Червоний Хрест, ОБСЄ…
Великий обмін полонених,
бо політична воля є
й сміливість кроків повсякденних,
щоб стало б `ажане здійсненним!

Довготривалі, нелегкі
для звільнення робились спроби.
Нестерпна туга на роки:
у сім’ях горе, біль, жалоби,
чекання в розпачі, хвороби.

Хвилююча нарешті мить!
Здійсняться довгождані мрії!
Душа у кожного болить,
хто небайдужий і вразливий
до історичної події,

для кого доля цих людей
сприймається, неначе власна!
Для мирних здійснення ідей
довгоочікуване, вчасне
прийд`е в домівки справжнє щастя!

***
Щоденна біль, сльоза в очах,
тривоги, сумніви та страх:
тяжкий до звільнення був шлях.

29.12.2019

Ви не подумайте про те,
що я спесива.
Моє життя таке просте,
як сонце й злива,
непередбачене, складне,
нетривіальне -
я позувала ще Моне
в його вітальні.
І танцювала полонез
на балі в Відні,
несла за Господом свій хрест,
і трумни* рідних.
Від осуду і дорікань
ховала тіло,
(чорнильних ще татуювань
слізьми не змила).
А на порозі чужини
мішок містерій,
хтось наумисно відчинив
до раю двері.
В калюжі зоряний декор
душа малює.
Йду на червоний світлофор
і Алілуя.

трумна* - домовина

29.12.2019р

Спи, мій маленький, укрийся
і повернись на бочок.
Місяць у зорянім лісі
ходить немовби бичок.

Роги у нього яскраві,
в хмари ховає свій лик.
Десь на річній переправі
вигулькне місячний бик.

Згодом у дзеркалі ночі
зір неутомний ловець,
в посмішці мружачи очі,
висуне морду-млинець.

Спи аж до ранку, мій синку,
вічка замкни на гачок.
Десь на пухнату перинку
ляже і місяць-бичок.

Був і є по духу ти - кріпак,
Не козак завзятий - сонна рохля.
"Владі слава-а-а!"- гавкає товпа,
Я ж бурчу на неї - щоб ти здохла.

Пейса в шароварах - полюбуйсь!
А ярмулку заховала в шапку.
Ліпше їй лежати у гробу,
А мені за правду, хлопе,- дякуй.

Ти до неї лащися дарма,
Ще й цілуєш споднє, руки, литку.
Я ж іще не вижив із ума -
Віншувати цю паскуду бридко.

Підла, мстива, совісті нема,
Краде, і до того ж - ледацюга.
Бий собаку! Ось, кілка тримай!
Ти хазяїн! А вона - обслуга!

Та даремно розпинався я,
Честь і гідність - у поснулих - вади.
Взяла гору вдача глитая -
Лиже раб "гудок" нікчемній владі.

30.12.2019 р.

Червоні ягоди калини
На білому снігу,
Неначе краплі крові сина,
Який впав у бою.

Ягідки вітерець розсипав
Недбало тут і там.
За Батьківщину син загинув,
Не здався ворогам.

Птахи ті ягоди збирають,
А мати крадькома
Хусткою сльози витирає,
Синочка ж бо нема.

Примерзлі ягоди калини
Птахи будуть клювать.
Знай, ненько, син твій не загинув,
Живе в наших серцях.

2019 р.

грудень плаче тихо, без надривів -
усвідомив неминучість втрат:
якби міг, уже давно б посивів,
якби міг - спинив би часопад.

2019

У темний вечір я спіткав тебе –
як сонце серед ночі!
В очах твоїх я бавлюся тепер –
і потонути хочу!

Ти світлий сяй! І розум голубий…
З тобою легше мати,
ніж загубити чи піти в двобій,
чи тупо вимирати…

Мій Іскандере – втілився й живеш
на тій межі, де зорі знову Со́нця!
Ти поводир, якого не знайде́ш!
Ікона і віконце!

22 червня 2007 р., Київ

В раю уклоністи дорвались до влади,
Вмостилися в крісла печерські бігом.
Нечистий паяцу на вухо порадив -
Зміняти убивцю на сина мого.

За дулю купили хахлів триколори,
Даремно я тиснув, мабуть, на курок.
Не буде покари за лихо та горе,
А буде смердючий кацапський газок.

Гешефтики з чортом... копійка за крівцю...
Пішли добровольці - купці у строю.
- Татусю,- кричить мій синок,- зупиніться!
На обмін я згоду свою не даю!".

Забудьте про мене! Чекайте нагоди
Аби відомстити! Ви чуєте?". Ні.
У цього - дружина, у того - городик,
А зламані топлять життя у вині.

Продали. Задешево. Вроздріб і скопом.
"Свати" на TV. Безкінечне "ха-ха".
Скінчилась війна. Аплодує Європа,
З Різдвом вас Христовим! Парнусем лехайм!

29.12.2019р.

В білій радості - темний смуток,
В горі чорному - ясний блиск.
Із усього цього набуте
Котить небом світила диск.
Заскрипіли чумацькі мажі
Під вагою рясних поклаж...
Чи тобі хто напевне скаже,
Чи то правда, чи то міраж,
Що в молочно-туманній тиші
Котить колесо у часи
Спраглу волю від нас колишніх
І співзвучності голоси?
Чи тобі хто відкриє щиро,
Скільки згоди прийме зима,
Щоб життя одягти порфіру?
(Бо погуба росте сама.)
Хто тобі прояснить по суті
Серед вирів життєвих рік,
Що акорди твої почуті
Дням твоїм прибавляють вік?
Тропарями співає небо
Путівцям, що лягли туди,
Де зливаються "будь-" і "-небудь"
І довіри ростуть сади.

Із суботи на неділю,
Вовка мучило похмілля.
І проспався б до обіду,
як би Заєць не провідав,
не приніс, як то годиться,
хворому опохмелиться.
Цілий день пили без свідків, 
а під ранок до сусідки
подалися, щоб Лисиця
теж дала опохмелиться.
Розійшлись би друзі миром,
якби Вовк не був ревнивим.
Куций вдарив по Шекспіру
й сірий взявся за сокиру.
Добре в Зайця спритні ноги -
не діждався б допомоги.
Та відтоді кілька років
ходить бідний косоокий.

Про мораль скажу вам тихо.
Краще не будити лихо...

2016р.

Я ще іду, бо я умію
іти. Минаю камінці.
Іду на дурня, на Росію,
на буквоїда чудасію...
І не іду на манівці.

Не хоч іти, ходи у баню
або до біса – у шлею.
Я поважаю римування,
а от лукаве мудрування,
хоч убивайте, не люблю.

Я вибираю на удачу,
не оминаю голосних
і не горюю, і не плачу,
а за штахетами глухих
нічого путнього не бачу.

Я обираю... навмання
і титлу, й кому – та, буває,
зозуля петю вихваляє,
що той підковує коня...
а клюне пєтя – оминає...
Оце і є – надзавдання.

12/19

Ангели сіють зело,
мають поети таланти
чути у вірші тепло
і запашні аромати.
Запахи мають слова:
авгури, ирій, суниці,
ладан, рої, кропива
і куртизанки черниці.
Пахне мені осока,
чується сіна копиця,
сума, зеро, одиниця...
бачу омана яка –
тиха жура юнака,
а на душі – таємниця.

29.12.19

Магічно розмальовує відті-
нок неба снів проекції зими
Старі цеглини споконвічних стін,
Що пам"ятають нас... Та ми - не ми,
Ми тільки відображення отих
Себе, що у минуле відійшли,
Нас повели роки, шляхи, світи,
Коловерть споконвічна часопли-
ну... Ні! Лише потрібно захоті-
ти хід годин минулим розвернуть,
Повернетесь під сірі стіни ті,
Що пам"ятають, як ішли у путь,
Блукаючи мереживом доріг
Повз стіни, розбудовані життям...
...якщо вітчизну покидати - гріх,
То повертатись - праведність... Затям...

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119122902991

Доведеться розказать таки,
Проінформувати всіх я мушу.
Кізяки засушені – сушки –
То плювки поетові у душу.

Тільки написався гарний вірш,
То його на себе приміряють.
Думають: А що? І ми - не згірш,
На один кидаєм цілу зграю.

І отак вискакують сушки,
Як оті чорти із табакерки.
Й дістають і тролять залюбки…
Їх плоди – отруєні цукерки.

Жовчі в них – на цілий океан,
Океан сухий, мов мертве поле…
Ніби коло скроні в них наган –
Справжній вірш сушкам так очі коле.

Справжній вірш – продукт без ГМО,
І скажу Вам я – у цім біда є.
Суші із Японії їмо,
Нашими сушками заїдаєм!

23 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Дійду до крапки на дні калюжі.
Заграю на флейті етюд.
Так мені крихітно, так мені тужно
під сонцем уранових руд!

Там, у ногах, небезпека мурашить
останню із двох смертей.
Не догодивши ні вашим, ні нашим:
життя – то брудний Бродвей…

Якби хоча жменьку снігу в руки,
а то все пече, пече…
Не флейта зламалась – зламались звуки,
не кров – а душа тече…

Якщо ж не по-чесному – я не вмираю.
Усім вистачає квитків?
Я більше нічого вам не зіграю.
Завіса навіки-віків!..

25 січня 1990 р., Київ

Був я соняхом ще до Івана
та і досі ношу його бриль.
Як Ван-Гог не курю я кальяну,
а краду колоски як Василь.

У городі літа промайнули
і пригадую іноді я
мої винаходи у минулій
біографії багатія.

Ми ховали картоплю у ямі,
на печі берегли врожаї...
мене сонце катало на рамі,
поки соняхи зріли мої.

Пам'ятаю свою лісапету:
посере́дині руль – олівець,
соняшнина одна попереду
і позаду такий же кінець.

І ганяв я на ній по дорозі,
аж пилюка стояла стовпом,
обганяючи Олю на возі,
що махала мені батогом.

Не побіг я тоді у поети.
На фанері у небо літав,
інженерію не поміняв...

але Олі писав я сонети,
а таємні її силуети
у альбомі її малював.

12/19

Не спрямовує світ до Бога
сущі справи свої і дні.
Йому мало любові слова.
Його манять сліпі вогні.
Назбирає для себе хмизу.
Запалають усі сади,
і постукає доля знизу,
і покличе його туди.
І у норах, де варять смоли,
закипить і його душа,
а Харон золоті оболи
обміняє на три гроша.
Глашатаї ума і неба,
тихий глас у пустелі днів –
усі знають, як жити треба,
щоб не злити благих панів…

І мовчатимуть лячно вівці.
В сіроманців своя жура –
бити вбогого по маківці
і гарчати в окіл: Ура!...

28.12.2019

Вилетів з Парнасу, як із пращі,
В цім сатирик винен, а не ти.
Цей катюга між катами - кращий,
Геніям общипує хвости,

Полірує ратички ліричні,
Люто богомічених гризе.
Обернув, нечема, прахом вічне,
Плачу, мов страждалець Джо Дассен.

Все пропало, сестри! Йолі-палі!
З'їв Пегаса цей тиранозавр.
Муза череваниста у салі,
Мов анорексична байбуза.

Знову розпинають муки творчі,
І натхнення хвиля чавить карк.
Напишу про слізоньки дівочі,
Бо і так в росі гіркій шнопак.

Не журіться! Скоро повернуся!
Буде все в ажурі та зер гуд!
З медом еротичне мусі-пусі -
Для читців чутливих - блюдо з блюд!

28.12.2019р.

Вбираю поглядом у себе
Доріг манливу далечінь
І височінь мінливу неба,
І круговерті сонця тінь.
Вбираю явлене довкола
І завжди зриме для очей
То з непотрібним серцю болем,
То втішно й радо, мов єлей.
Вбираю мірне і безкрає
Далеко й зовсім поблизу, –
І на очах моїх скипає
Щось дуже схоже на сльозу…
27.12.19

Що не кажи, а про одне й те саме
у пам'яті лишається одне.
Як ідемо до однієї ями
нікому не відомими путями,
так і у небо підемо ясне.

Чи успадкують зорі наші діти,
нікому не відомо на землі.
А поки-що виховують еліту
сліпі поводирі у цьому світі –
живі поети та учителі.

А неживі на небі почивають
подалі од тієї суєти,
що залишає лиш одні хрести,
які учням нагадують, буває,
яка ціна високої мети.

За це їх найлютіше шанували
і до одної ями закопали.
За це – і Сандармох, і Соловки...

Вони і досі наші маяки,
а як у чомусь винними бували,
то це у тому, що і ми такі.

27.12.19

Моє тіло спрагле обіймів,
Дай мені поцілунку ковток…
А надворі вже осінь повіяла,
З дерева пада листок…

Порятуй від вселенського холоду,
Із безодні життя в самоті.
Буть щасливим треба замолоду,
Почуття у цей час саме ті.

Кожен день обертається вічністю,
Можливо й вічність коротка, мов день,
Промайне все життя блискавичністю,
Вже не буде добра повних жмень.

Насолода тільки теперішнім,
Хвилинами бути з тобою…
Ти мене пригортаєш бережно,
Які ж ми щасливі обоє…

Душі так бракує тепла,
Дай мені поцілунку ковток,
Я б охоче допомогла,
Життя нового зробити виток.
2019р.

Північно-східний зимний вітер
мордує здавна рідний край,
він засіває землю вбиту
гнилим насінням п’яних зграй.

Але недовго раювати
московським пахолкам лихим:
ще доведеться їм тікати,
настане час вертати Крим!

Приспів:
Впаде розбита рать ворожа
уроком для нових епох.
А Україна переможе!
За нами – правда! З нами Бог!

Хоч має ворог більше зброї,
не знати нам ярма Кремля,
бо є в нас лицарі-герої
й свята прабатьківська земля!

Даремно точиш зуби чорні,
московська злобо і хуло!
Добро та правда – непоборні.
Так є і так завжди було!

Приспів.

2019

Ох, які траплялись феєричні
Сновидіння в ночі новорічні,

Як заснеш, бувало, горілиць –
Приверзеться купа небилиць.

Диво-сни про любощі циганські
Навівало пі́нисте шампанське

А міцнющий і здоровий сон
Дарував добрячий самогон.

Снилось, що татари і монголи
Спраглим наливали кока-колу,

Салом об'їдалися євреї
На ланах Північної Кореї.

Тихоокеанські китобої
Гідно позували у «Плейбої»,

А новогвінейські папуаси
В джунглях прокладали теплотрасу.

На ослах кавказькі аксакали
Через тундру весело скакали.

Снилася предивна чудасія,
Що китайці зайняли Росію,

А далекосхідний флот японці
Уночі втопили в ополонці.

І, шизою вражений своєю,
Путін зачинився в Мавзолеї.


.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
З неба дощ золотою шрапнеллю
розстріляв ту скорботу мою,
ту твою неспокійну душу,
яка сум обернула на страх,
ту, яку я обрати мушу,
щоб тримати під Богом в очах.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
Я ніколи не буду мішенню,
бо озброєний віри стаю,
бо тримаючи душу в обіймах,
ту, яка залетіла на мить,
я не зраджу цих страхів інтимних,
я не зможу тебе розлюбить.

7 липня 1995 р., Київ

***
Не бійся минулої мрії,
що спати іще не дає.
У якості анестезії
ін’єкція пам’яті діє,
лікуючи его твоє.

***
Доїли ми зі сиром пироги
і маємо – котюзі по заслузі.
Не так уже лукаві вороги
націлені на ріки та луги,
як наші любі окаянні друзі.

***
У нас усе своє – ліси і гори,
вода і суша, сонце і зело,
але як це не раз уже було,
сусіда окупує синє море,
і хоче удавитися ОРДЛО.

***
Нічого не буває всує.
Єднає оргія біди.
Туди-сюди, туди-сюди
по Україні чумакує
убоге юрмище орди.

***
За час окупаційної навали
похована історія села
і пам’ять України не мала,
як їй за шкіру заливали сало.
На всю епоху вистачає зла.

***
Живим би жити і ховати мерших
іще до суду Божого орді,
в якої кров тече по бороді...
Та думає Пуйло, що буде перший,
кому не буде вироку Судді.

***
Імперією карли і гундяя
ще явно управляє сатана.
Як пень у свіжій течії –
тюрма народів... світле убиває,
а темноту розбурхує війна.

12/19

Ти стояв. І я стояла. Ми стояли зовсім поряд...
Хтось гукав приємним басом: - Передайте! За проїзд!
Ти мовчав. І я мовчала. Лиш стрибав стрибучий погляд.
І вдихав мої парфуми елегантний мужній ніс.

Вібрували дах і вікна. Вібрували телефони.
Хтось бубнів смішним фальцетом:-Я купив кефір, Май Лав.
Як же солодко торкнувся вказівним моєї скроні.
Пульсував гарячий палець. І не-палець - пульсував...

І дзвенів трамвай весняний, і скрипів на поворотах.
Хтось волав гучним сопрано: - Що?! Кінцева - не вокзал?!!
Аж раптово Ти промовив фантастично гарним ротом:
- Ви... на Мег... На Райян схожі... Вам ніхто ще не казав?

...Був Ти надто нереальним для трамвая-дива-чуда
і не раз, мабуть, наснишся поцілованій - мені.
О спасибі,Меггі Райан! Слава,слава Голівуду!
Ти поцупив із кишені лиш частину зарплатні...

В твоєму серці стільки доброти,
Що нею можна огорнуть пів світу,
Отримував від неньки її ти,
Яка так рано відійшла у вічність.

Але в житті зазнав багато зла,
Гірких образ та насмішок єхидних,
Бувало так, що навіть тебе били,
А так хотілося любові і тепла.

І доля усміхнулася тобі,
Щастя дала, хоча трохи запізно,
Нині іскряться очі голубі,
Сяє вогонь кохання й радість світла.

Та й про здоров"я ти забув слабке,
Бо до життя така жага з"явилась,
Що мов на крилах все несе тебе,
Як кажуть - друге дихання відкрилось.

Обняти нині хочеш увесь світ,
Насамперед свою любу дружину,
Її кохання надиха творить,
Вселяє віру в себе та надію.

2017 р.