1

Закуті у дзеркальні оболонки,
усі в лусці із електронних схем,
вони були митцем психодизайну
вкарбовані у вакуум буття
молекул, що, розірвані на клапті,
зі світлом разом бігали по вирвах
обгризеної вибухами кулі
планети, на яку вони напали,
із червоточин видершись у світ
історії, якої не було
у внутрішньому просторі думок
і зовнішньому часі різних мов.
Тож, вдаючись до звичних балачок,
земляни вперто їх не помічали.

2

Спускаюсь, позіхаючи, із ґанку…
Потягуються тіні в гіллі снів…
А татуйовані стежини ранку
ще тихо сплять під ковдрами гаїв.

В небесне тіло, солодко й поволі,
вага вертає м’язів торжеством…
Галактика, мов перекотиполе,
закочується вже за космодром.

Я знову тут. Закінчена дорога
до цих прилук від марсіанських дюн.
Чому ж вібрує в спокої тривога,
мов квантові акорди суперструн?!

Сто вимірів самі себе гортають
і от я бачу те, як навкруги
лискучі ртутні гейзери гойдають
країни амальгамні береги.

Вони своє скидають маскування,
немов орда з себе скидає Русь,
і дивляться в моє гараздування.
Я в дзеркала знетямлено дивлюсь.

І липким острахом змиває шкіру,
і піною стає в морях вода,
і пікселі космічного фронтиру
уносить вітру вихрова біда.

Оголений, без звичного скафандру
пісень, картин, романів, теорем,
стою і розумію: мої мандри
не головна з усіх космічних тем.

Є інша тема в люстрах снів і вражень
гнучкої паралельності світів…
Ось дві дзеркальні пихи відображень
завмерли на перетині часів.

(З циклу "Пісні кіборга")

2019

"Як я скучив за дурдомом –
Серце розривається.
Розкажіть мені, дурному –
Що там відбувається?"

– "Процвітає наш дурдом
Буйними фіолами.
Скоро підемо разом
Ми по світу голими.

Розцвітемо навкруги
Хворими усмі́шками,
Поквитаємо борги
Песиками й кішками.

Розмалюємося ми
Цятками і смугами.
Тяжко зватися людьми
З отакими слугами".

Ох і попалася пещена дівчина -
Вічно холодна кухонна плита!
Курка – непатрана! Риба – нечищена!
Хмари – нечесані! От так біда!
Ї
Просиш вареників – колеться кактусом,
З кльоцками зупу – аж іскри з очей.
Добре, хоч трохи знаходжусь "під градусом",
Постуюсь. Нічку заходжусь плачем.

Брязнув по мисці пустій ополоником,
Вийшов надвір колихати печаль.
Манить сусідка до себе смаколиком,
Сала кавалок звисає з плеча.

Каюся. Грішний. Повівся негарно я:
Торбу - у зуби, весталці – адью.
Зрадив кохання за борщ зі сметаною,
Долю покинув на тещу свою.

Треба для тонусу гаєчці гвинтика,
Жінці розумній – мужчинка-лопух.
Повно у ковбику, змучує гикавка,
Песик у буді. Сидить на цепу.

04.02.2020р.

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити сніг.
Дубам от-от цвісти…
Останнім
гукав до себе невідомий Кінґ.
Літала мошкара, кусалася.
Було важко падати стовпам.
Малі беззубі огризалися.
Ніяк не виходила зима.

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити дощ.
Зимі от-от цвісти…
Останнім
гукав до себе всім відомий Борщ.
Літала завірюха мухами,
білими, як день, як білизна.
Лящало у великих поза вухами.
Ніяк не виходила Вітчизна.

13 травня 1989 р., Київ

Дерева, немов зачаровані нині,
У тиші зимовій дрімають собі.
І зрідка лишень якась гілочка скрипне
Та вітру, що грає на срібній трубі

У такт вона втоть і музика лине
Чудова-чудова, лиш слухати вмій,
Кружляють у "білому" вальсі сніжинки
І хочеться в танець пуститись самій.

Прошу тебе, друже, хоч ти й поспішаєш,
На хвилечку-другу тут зупинись.
Як хороше стежкою тихо пройтись,
Втішатись красою цього диво-раю.

2020 р.

Мої надії світлі скопом,
По схилах строгого життя, –
Розвіяв час, як вітер попіл,
Без сподівання вороття.
На серці лиш зостались рани
І в душу розпач зміг врости, –
Як світлі згадки про Майдани,
Як вічна пам'ять про хрести...
05.02.20

В пошукові дешевих
Чудес, яких не буває,
Я обійшов свій квартал,
Всі інші райони в місті,
Позаяк доля сліпа.

Я зберігаю светр,
У який ти любила влізти.
Ми слухали Billie Holiday,
Billie вітала нас
Із новим роком, ще б пак.

В мене стоїть токайське,
Яке ти хотіла би пити.
В мене стоїть настійно
На ластовиння твоє.

Долі не інтересно,
З ким тобі спати нині.
В долі мізантропія.
І нетверезий реп.

На згарищі лиш попіл. Кропива
Колись, як військо стане, створить хащі.
Не скоро тут відродиться трава…
Отак і ми в державі цій пропащі.

Бо гнали нас, як мовчазних волів,
Подалі від річок, озер і паші.
Противитися щоб ніхто не смів –
Забрали пісню, мову, землі наші.

Перетерпіли і пережили
Беззахисні та вдалі до роботи.
По білім світі мовчки побрели,
Залишивши для нас отут супротив.

Щоранку підіймається зоря,
Щоб замість неї засвітити сонцю.
Горить у душах вічно, не згоря,
Біль за народ у зболеній сторонці.

Не хочу я, щоб квітла кропива,
А щоб води в криницях скрізь – по вінця!
Моя стражденна земле, будь жива,
Служи нащадкам, вічним українцям!

В обіймах блаженної ночі,

У мареві денних пісень…

Поєднані шлюбною ниттю,

Неначе Амур

пророчив,

По сей кохаємо

день!


Кохання – Вогненна Русалка,

Жар пристрасті досі не згас,

Кохаємо жадібно, палко,

Неначе

в останній

раз!


Піщані спливали палаци,

Непевне товклось майбуття,

Підступний буденщини панцир

Утворював

сіре

життя…


Життя повсякденного плями…

Забруднене Сонце-Любов…

Байдужість нас робить рабами,

Невже

не воскреснемо

знов!?


Любові незламна Основа

Рятує, відроджує нас:

Застиглого бруду окови

Кохання

спалило

нараз!


* * *


Кохали із першої миті,

Поєднані шлюбною ниттю,



В обіймах блаженної ночі,

У мареві денних пісень



По сей

кохаємо

день,



Нам щастя

Амур

Пророчить!

Твоєї усмішки полон -
Покари губ невідворотні.
Завчасно, прошу, мікрофон…
Давно-давненько, а сьогодні

На оплеск - свіжий варіянт!
( Офіціянтом теж побуду
І слугуватиму. Гарант,
Як за селом Десни загруда…)

Там Небо чисте, без оман
Там час невладний, тільки промінь.
Неперевершений роман,
Свої слова і рими гомін…
4.02.2020.
Термин ( один із варіянтів )«загруда» ( zaġrūda или zaġruṭa) означает «радостные пронзи-тельные крики»

Бабця плаче, що нема
чим за газ платити.
її пенсії - катма,
як надалі жити?
Депутат про ДніпроГЕС,
знов лапшу на вуха.
Радить бабці: "В тебе пес
у дворі, тож слухай.
Продавай Дружка, й сплати
всі борги державі".
Каже бабця : "То купи,
він сліпий, кульгавий.
Бо водила на село
думала продати,
люди кажуть, що було -
винесли із хати
за опалення і газ
і гарячу воду.
Щоб напав собачий сказ
на катів народу!
Знаємо таких давно,
що  лиш травлять байки.
Хай своє продасть лайно
і своєї лайки!"
04.02.2020р.

Моя кімната – це Китай.
Китайські цигарки смердючі, жах!
Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
І все з мойого рота.

Коли покину я палити,
мабуть, спалю свою кімнату.
І цілі етноси моїх захоплень
відчужаться від рідної домівки,
складуть своє добро у вузлики і підуть
за довгу димову китайську стінку.

Але, коли і ти мене покинеш,
я матиму захоплення нове.
Пляшки збиратиму і питиму горілку.
Зберу клінічну публіку в руїнах,
благеньких алкоголіків, недужих,
скажімо, суто на цироз печінки.
Влаштую їм концерти вередливі
з наочними поличчями твоїми.
І розпростертий на портретах жінки
здихатиму, мов кінь після погоні.

Якщо щось краще не уметикую, –
я прокляну тебе,
назвавши
першим хобі.

22–23 вересня 1993 р., Київ

І мир - не мир, і щастя ненадійне,
В пітьмі блукаю між мінорних нот.
Нічого і нікому я не винен,
Окрім гранати зраднику в вікно.

Цієї ночі попрощався з сином,
Могильний горб у плетених вінках...
Нічого і нікому я не винен,
Окрім вогню підступним землякам.

Та краще б замість нього я загинув!
Так ні - його штовхнули на убій.
Нічого і нікому я не винен,
Окрім прокляття Богу і собі.

Полон мене убив наполовину,
Від богю і знущання з'їхпв дах.
Нічого і нікому я не винен,
Окрім ножа кацапові у пах.

На фронт вернувся. Сію поле мінне -
На битий шлях, під церкву, на стежу.
Спаситель в плечі: - Україні винен...
Нести хреста давай допоможу.

03.02.2020 р.

Дощу осколки кришталеві,
Просякнуті усі сонцями
Летіли і летіли з неба
Й намистом обвивали трави.

В обнімку так вони з росою
Росли собі та зеленіли
І стали щільною стіною,
Погойдувались лиш несміло

Голівки їхні, коли вітер
Дмухав на них же ледве-ледве.
Знову згори кидало літо
Дощу осколки кришталеві.

2020 р.

Маю зайві планові години,
за які виховую дітей,
щоб ішли у люди із людей,
все іще затурканих донині
тліючими гаслами ідей.

Маю ще виховувати внука
і вивчаю трудову науку,
як хазяйнувати на землі.
Знаю всі ази, і веді, й буки,
відкіля беруться мозолі.

Маю незахищену хатину
від руїни у лиху годину
і така охоплює печаль...
Маю пояснити сиротині,
що за це Московії не жаль.

Жаль усіх, кому пообіцяли
світле і майбутнє на віки,
а сучасне наше обікрали
українофоби-канібали –
кегебісти і більшовики.

Жаль каліку одиноку бабцю,
що чекає паю із ріллі
і на смерть покладені рублі...
*************************
Жаль, що і освіту – зайву працю
знову обвели навколо пальця,
україномовні москалі.

2020

Львів красивий, Львів гострий, Львів виколює рани
Львів хтивий, Львів пісний, Львів гукає в забрало
Вовк степовий, клоун дурний чи несмілива школярка
Місто всіх обійме, всіх прийме їх повадки

Заковулки, проспекти, театри
Архітектура стара і багатство
Іноземці, припорошені дами
Дика й гаряча молодь, слабка дочка та її тверда мама

Університет, кращий той, про який усі знають
Новомодний квартет, християнська печаль
Храми, шпиль, тепле світло воскової свічки
Доторк до стін, язиком по склу, думками про вічне

Кожен раз все наївно і стримно чекаєш
І кусочок Львова зі слізьми радості на очах обіймаєш
Ти у центрі, чути ритми Дебюссі
Вам крихту грошей, музиканти, любі мої!

Трамвай їде, колихається, квитків рух, їх тьма
Найпопулярніший і незатишний 3А
Трохи свіжий і розріджений Стрийський Парк
За ним Колегіум, ера людей нова

Ти кружляєш ногами, підстрибуєш, рухаєш
Томливий ранок, беліберда, ти біжиш туди й туда
Медитація, стрес, лекція нова
Акуратні дівчата, перенос, книжка в мозок пішла

Львів тим часом гудить, і тихесенько слухає
Ту й цю мить, як кипить, як життя пересушує
Коливає своїми магічними ритмами, дибками
Ти стоїш і дивуєшся його плутаними свитками

Львів! Я люблю тебе! На твоєму помості
Тут я стався, сюди втік, і воскрес
Ти поміг, як католик і його хрест
Істерично й надривно плачу і кричу

Львів! Я твій! Я тільки тебе люблю й не пущу!..
Усміхаюся, втираюся, я вже знову дитина
Перед Львовом сповідаюся
Він складає кожну днину

Львів тримає, трима кріпко й до крові
Львів є сильний, місто з діброви
Всі слова вже керуються ним
Львів, ти мій володар, галицький принц!

Львів легенько так коцає в душу
Львів робить чутливим, робить шубушним
Він рядок вивіряє й ізсередини рве
Львів мене покоряє, Львів мене жде..

2020

Запам'ятай мене такою,
коли щасливою убрід
ішла медвяною порою,
на узбережжі танув слід
від босих ніг в піску сипучім.
Як в неозорі спориші
шугала ластівкою з кручі
плекати вогняні дощі.
Успішним заздрять, недолугих
презирством б'ють, а я така
малопомітна квітка в лузі,
чи мо, зірве чиясь рука,
а чи розтопче кінь копитом
байдуже, мов чужі жалі,
за те, що так несамовито
ховаю душу в ковилі.

03.02.2020р.

щораз покращення все більше
нов-гав придумав п-рас:
сірків здавати не на мило
на газ

***
Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо .
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.
***
Замість листу на осиці пташина малеча
Повсідалась, споглядає переліт лелечий.
Немов ноти сумної мелодії, сидять мовчазливо,-
Попереду ж вітрюгани і холодні зливи.
***
Звіддаля подумалось:
горобенятко заплуталось в галуззі.
А ближче підійшов, бачу:
Із вітриком бавиться листочок.

                   І
Осінню, а іноді й зимою
я у школу біг без черевик,
пам'ятаю, мовою чужою
викладали там «Радной язик».

І «радной» була «літєратура» .
А коли за партою сидів,
то учив невимовно культурну
мову язикатих москалів.

                    ІІ
«Ми усі.. – ну, теє... і потрошку...»
Радо танцювали краков'як,
«бариню» співали під гармошку
і не знали, що таке гопак.

Модною училися. Одначе
чуємо і досі це собаче
«драстє» іванових і марусь...

Як того не хочеться комусь,
автохтонна нація козача
заселяє Україну-Русь.

                    ІІІ
Не минає «бєсіє» у Рашки
і не опустіла Колима.
Розумом поїхати не важко
од її лукавого ума.

І тому од самого Дунаю
і до Дону є ще вчителі –
мовою й душею – москалі,
а з-за парти й досі вилізає
нація, яка не помічає,
що у неї голі королі.

02/20

Чому весь час малюєш кола?

Спинись, Хома!

Я не знайду тебе ніколи,

Усе дарма!


Мене затягує примара

В гріховний вир,

Долати злої відьми чари

Бракує сил.


Ти чуєш, як скрегочуть крила,

Бурсаче мій.

Нагряне враз нечиста сила

І прийде Вій!


Магічне коло подолають,

Куди втечеш?

Чаклунка тіло забирає,

Я згину теж!


Благаю, допусти до себе,

Бо час летить,

І може нас врятує Небо

В останню мить!

Надломлене слово
Підпалює душу.
Поволі гірчить
Роз’їдаючи, дим.
І я від безсилля
Сідаю під грушу,
Прибита чи словом,
Чи спалахом тим.

Схилюсь, обхопивши
Стареньку руками,
І полум’ям сліз
Обпечу їй кору…
Сховати б обличчя
У пелену мами,
Коли ще не знала
Про зраду й журу…
28.07.19

Схуднув від постувань на шабатурку,
Ледь не упав без життєвих ознак.
Курить за хвірткою березень люльку:
Лютий лютує! На носі весна!

Вчора хурделиця вила на кручі,
В шпарки стромляла морозу персти.
З вирію рушив братів моїх ключик,
Пера ламає об хмари густі.

Кригою скуті барлоги, нірвани,
Струшує іній безлисте голля.
Та вогнептахові холод не знаний -
Гріє обсніжена отча земля.

Березень - в хвіртку! А лютий - у прірву!
Квітень і травень зірвались в алюр.
Клекотом стріну веснянку дзумливу,
Райдугу в небі сяйну запалю.

03.02.2020 р.

Непросто жить за бідності межею,
до багатьох підкралася сума:
у тих нема копійки за душею,
у інших – взагалі душі нема!..

Зацвіло волошками безкрає небо синє,
А донизу в поле сипнуло бірюзи,
Позолотило сонце ще й колоски пшеничні,
Аж дух перехопило від тієї краси.

Для нас, для українців то кольори держави,
Адже блакитне небо і золотистий хліб
То міць її і сила, непереможність й слава,
То ж треба, щоби кожен це знав й свято беріг.

2020 р.

Зупинилися дні.
Ночей не суть.
У двері балкону вітри не дмуть.
Мир замуровано ще за війни
в цинкових межах твоєї труни.

А не вийде струни
із твоїх стрілянин,
що завме́рили море в полеглі льони,
що покаяли сутінь до самих хат
і прибрали того, хто не був винуват.

Так прибрав я тебе
у одежі лляні,
у долоні черстві клав чички́ вогняні,
щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
там ти стрінув того, хто не був винуват.

В териконах піску,
на завалах кісток
ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
Єреміє, не плач: – угорі на хресті
ми напишемо так – що то люди прості.

Крові смак пригадала і ця земля.
На таке не поллє води Ілля…

15 квітня 1992 р., 3 жовтня 1993 р., Київ

Кум віршата плете, я ж плекаю чуттєву жагу,
Півстоліття проходжу в Амура еротики вишкіл.
А коли стану дідом - тоді про любов ні гу-гу,
Ну, а нині звиняйте - в коханок аж трусяться жижки.

Не уявне кохання, а справжнє - мрійливо-жарке,
Кров гаряча ні вдень, ні вночі не холоне в судинах.
А погаслим зайти сил нема у чуттєве піке,
Мнихам сонним - обійми красунь - остогидла рутина.

Пізно, куме! У висей благай, не благай -
Не почуєш до смерті від милої ахів та охів!
Ти і винен у тому, що жінка не жінка - яга,
Спав, а нива свята заростала травою і мохом.

Люто блимає пень і бурчить від безсилля й злобИ,
Що обходить його стороною жіноцтво опукле.
А в моєму алькові богиня шепоче: -
Люби!
Колихається грудь, на подушці розсипались буклі.

Колотнеча в сусіда, щодня безкінечне гав-гав!
Трусять душу як грушу і Бога доводять до сказу.
У дружини яріє під оком зелений фінгал,
Сльози всушені злом, а на серці пекуча образа.

Пеньюар у дірках, пил на дзеркалі, тріснув трильяж,
Шлюб не шлюб, а із ґлуздом війна, із полином причастя.
Я ж піду й согрішу, щоб не плакала доля моя,
І лежала тихенько в долонях, утішена щастям.

02.2.2020 р.

...І на кожного атеїста є своя повітряна яма.
О, якби я повірив у Бога! То я би, я би
Почував себе набагато зручніше, ніж
Почуваюся зараз, перебуваючи між
Цих однаково іррелевантних і дивних концепцій,
Тих, які в голові, і тих, що в області серця.
Кажуть, із мене би вийшов цілком пристойний рабин -
О, якби я лише повірив! Якби, якби...
Я продав би усе що маю, роздав би решту,
Я лишив би один костюм і дешеві мешти,
Регулярно молився би, як вимагає канон,
У прогонозах погоди вбачаючи Аваддон,
Відпустив би бороду і поголив би голову,
Помагав би хворим, рятував би бідних від голоду,
Я би думав про вічне, я би ходив у храм,
Я вживав би кошерне і не вживав харам,
Полюбив би раба, прокуратора, легіонера,
Я кохався би суто у позі місіонера,
Я закинув би соцмережі - фейсбук і LinkedIn,
Бо для чого множити сутності? Бог - один.
Так вважав би я. І знав би, де право, де ліво,
Я підтягував би у терцію вишнім співам,
Від усіх дверей, сердець і шухляд я би мав ключі,
Я би чув його голос зранку, вдень, уночі,
І не знаючи сумніву, мав би тверді знання
Про природу речей. Я би з ним говорив щодня
Й не шукав би його у Гуглах і словниках.
...Але й далі боявся б літати на літаках.

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Я - побічний ефект
Не вдалий експеримент мутації
Я хвороба, що з'їдає з середини
Я фальшива як декорації
Мої слова не варті й копійки
Я паперова як "Міста" Ґріна
Кожної ночі біля барної стійки
Піднімаю рівень свого ендорфіну
А ти досі віриш в мою ідеальність
Я ж бо цитую класиків
Знай лиш анархія й аморальність
Живуть на дні душі моєї в будинках із ананасиків
Я як глюк від галюциногенок
Поки прикипаєш до мене поглядом -вбиваю
Кидаю під машини, ріжу, та на шию замок
Чіпляю
І ти плентаєшся в пекло за мною
Худим силуетом,своєю кривою ходою
Тонеш у лаві бо ходити по ній не вмієш
Як старі фотографії в ногах моїх тлієш
І
розчиняєшся
в мені.
2018

Зима би спитала де люди дівають тепло,
Навіщо їх очі у сніг випромінюють втому,
І струшують мрії на біле,незаймане, тло,
І ріжуть замети стежками слідів по живому,
І ноги вмочають у кров і ,збиваючи з ніг,
Розносять молекули миючи таненням місто.
Зима би спитала навіщо ми нищемо сніг
Ще й робимо те так натхненно і так урочисто.
Та тиша триває і тільки в зіницях вітрин
Снують у різнобіч життям заморочені люди.
Під одягом теплим між ребер напхавши жарин,
І дихають холодом теплому місту у груди.

Скажи мені, московський люде,
в якій це мові ще буває:
дивлюся, «крапати» є всюди,
а «крапля» – в «словарях» немає…

Хто ж вигадав те, вражий сину,
китаєць, німець чи монгол,
від української краплини
укравши вам отой «глагол»!

Усе бундючливо повчали
та губи дули всі часи,
але ніколи все ж не знали
ви чар краплистої роси.

Творити варто покаяння,
московська вато, східняки…
І де взяли ви, окаянні,
ті безтолкові словники?!

САМОТНІСТЬ

Моя́ самотність, чи тобі потрібні
Ці метушня й ґвалт зчу́жених осіб,
Усі ті клопоти, щодня собі подібні,
Що, зрештою, розтануть наче сніг.
Чи одинока ти у вечори досвітні,
Чи поміж зорь, ступивши за поріг,
Хіба не ба́йдуже, коли слова привітні
З вуст лицемірів, мовби пустоцвіт,
Упа́дуть легко попри вії квітні?
Під ноги просто. Й ними про́йде світ
І не помітить в часі. Мрії заповітні
Сум співчутливо зкри́люють в політ
І щастя зніжено усте́лює в тендітні
Цілунки дум, в снажли́вий тихий міт
Зими веснянок. Вніч світочі новітні
Чаклують вже Любов і почуттів зеніт.

Павло Гай-Нижник
2 лютого 2020 р.

- І де ж вона?
Іде ж вона?
- І жде вона.
І вже одна.
- І де? - Он, важ,
іде вона ж?

2020

Цілу ніч не спав поет
вірш писав старанно,
щоб розчулений сонет
зворушив кохану.

Мучився, редагував ,
рвав папір на слові,
і душевнно дарував
почуття любові.
Швидко бігало перо,
не відволікався,
а коханій, як назло,
закортіло щастя.
Написала  кілька слів:
"Ти мене ще, любиш?"
Враз поет позеленів,
став сердитим, грубим:

Відписав їй: "Не пиши
дурощі Наташо,
і за горло не души,
заважаєш нащо?
Перебила, як завжди
думку полум'яну.
В мене Муза, а ти йди..."
І послав у баню...

А коли натхненному
закортіло любки,
подзвонив, а та йому
показала зубки.
Я у бані з обома,
тож закрили тему.
А ти Музу обіймай
і пиши поему!

29.01.2020р.

Діва помаранчевих світанків,
Ввечері вона - нічна мара,
Струменить уся Коханням зранку,

Розкіш помаранчевих світанків,
Через вени пелюсткових ранків,
Цвіт-нектар у ніч перелила...

У журбі струмить нічна мара,
Повернутись хоче до світанків!

Щоб скоріш
розвіялась пітьма,
Мріє Діва,
прагне до Добра...

Любить помаранчеві
світанки
У віночках пелюсткових
ранків...


2020 рік

Поезія – феєрія, стихія,
система незбагнених ординат!
Кохана вірна, мрія і… повія.
Соратник, друг, товариш… просто кат.

Вона, вона, вона… Вона усюди!
Кипить уява, образність, екстрим…
Відступники, герої, звичні люди,
а на загал – паяц і пілігрим…

Поет – то хто, пророк чи лише хворий?
Кумир стражденних, блазень і дивак,
бруківки шмат, що мов кришталь прозорий.
Він подих вітру, космосу співак!

Вислуховую мораль.
Коло вуст, які ліворуч,
вихиляється вуаль
і витає докір поруч.

Винуватець у мені
біля грубки кочегарить.
Ще поси́джу на вогні,
доки твій мороз не вдарить.

Ти влаштовуєш теракт
так підступно, так гостинно –
цокають до серця в такт
білих перлів намистини.

Чую, як тривожно це
голоси твої стинає.
І плювки в моє лице
лиш вуаль перепинає.

Що мені старовина!
Дотик з антикваріатом!
Ти – одна! Ти – викопна!
Поруч з окаянним братом.

Висих твій ґотичний шарм
по коробочках з-під гриму.
Під вуаллю – злий жандарм
корчить дівку нескориму.

Тільки вийду в коридор
но́ву маску натягнути,
ти зіллєш у мій кагор
наготовану отруту!

А вчиню зворотний хід –
обшукаю й арештую, –
сипоне твій гострий лід
і на смерть розрешетує!

Що лишається? Мораль.
Вищі докори сумління
зайві там, де ти, на жаль, –
переходиш до гризіння.

3–4 січня 1998 р., Київ

Ох і чудесні перса в кокотки!
Заздрять по-чорному рай і тартар.
Обрій кохання - ніжно-солодкий,
Райдуга настрою - мед і нектар.

Бісики в мавки звабно-лукаві,
Встелене ложе пелюстями мрій.
Гріються піки в долонях ласкавих,
Мов цуценята у теплій норі.

Сонцем ясніє ніченька темна,
Місяць танцює в зірчастім кольє.
А у невмійка схима щоденна,
Вірує, молиться, кашу жує...

Ходором ходять здухвини в ребрах,
Грішні ми грішні, та...без гріха.
Наче у сірку - пірнаємо в небо,
Крутить чуттями шаленства юга.

02.02.2020 р.

Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.

На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.

то не страшно упасти
не страшно побути на дні
і без променя сонця
побути на сам із собою
відчувати відлуння
і відблиски грому й вогнів
і спивати свій сумнів
на німо
насліпо
без бою
до зневіри і болю
до того що звуть небуттям
коли в жилах пульсує ще крапля гарячого трунку
і за пульсом тим знати:
іще не погасло життя
се не той іще час
коли зводити впору рахунки
просто яма...
глибока
і просто ти зараз на дні
у криниці життя
зо слизькими від стужі боками
а вгорі над тобою
одвічно незгасні вогні
очі зір що пильнують
заблудлих в дорозі
до Храму...

10/01/20

Втечу сльозинки вчинили,

туш розмивали нараз,

чорні патьоки дружно струміли,

наче душа пролилась.

Сльози не можна ховати,

місія плачу свята,

плач не зуміє здолати загати -

спалить, немов кислота.


Плач, захлинайся, красуня,

Сльози - спасіння і дар,

сльози проточні горе усунуть,

сльози – найкращі із чар!


Дивляться хай перехожі –

плаче вона і співа,

жінку за сльози сварити негоже:

плаче і, значить, права!


Плакати часом корисно,

тільки недовго, дивись,

Темними хвилями сльози нависнуть –

в повені тій не втопись!



Геть і печаль,

і зневіру,

Сумніви темні -

души!



Смійся, як дихаєш,

щиро,

Смійся навзрид,

від душі!


2019 рік

Ти думаєш можна засіяти порожнечу?..
Отим що і добре, і світле, і помічне?..
Лягає утома на руки, обличчя, плечі...
Ще півень не піяв - зрікайся заки'м пічне.

Бо нащо се робиш?.. Що пустка - то пустка й годі.
Коріння не пустить, не вигонить Бог стебло...
На днищі бездоння, в самому-самому споді
безгрунтя для зе'рна, аби воно проросло...

Ти думаєш можна... І сієш, у прірву сієш.
Тебе бо навчили (се благе і аж святе!),
що гірше від смерти - утоми гірка недія...
Та гірше невіри - повірити в щось не те...

2019

Азвездеть!.. Как хорошо
Обогнать Феррари.
Встречный ветер в порошок -
Ария из арий…
Это мысль, а мысль проста:
Обогнать кого-то б?!
Развернусь. Мой старт с хвоста.
Тут же финиш. Вот он…
01.02.2020.

Сумую. А вітер плаче…
Чи так і тобі болить?
Чи сниться крилом, юначе,
сміливо-зефірна мить?
Де сніг загубив підбори,
журливо прядуть дощі.
Мовчу… Це душа говорить, —
не спиться зимі вночі.
Світанок утре обличчя —
обвітрених слів жалі.
Де сміх і сльоза граничать,
гукають вози волів…
Намріяла тишу значень,
топталась в густій пітьмі.
Смуткую. Зима ледача.
Чи вділиш яси мені?..

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

                    І
Гуляю в основному наодинці.
Компанії немає і – зима.
Нав'язуюся кожній українці,
а їх, дивуюсь, наче і нема.

Буває, усміхаюся дівчатам
і не зважаю на флюїди дам,
які уміють посилати матом
і обіцяють тільки-но фігвам.

Мені то що? Я шпацірую мощі,
і до усього поступово звик,
і не питаю у німих заїк,
чому у лісі, як на Красній площі,
існує окацаплений язик.

                    ІІ
Шановні фарисеї-пацифісти,
ви бачите, – попереду нас рать?
Так учать окаянні пофігісти
і залишки російської еліти,
яку чекає «родіна» і «мать».

Сучасники мої, самаритяни,
невже і ви на службі у орди
як деякі язичники-погани?
Уже навіщо лісові цигани,
а й ті – як не кацапи, то жиди.

                    ІІІ
Тут ні до чого капища Сінаю.
Ахейці пам’ятають про дари
данайців. Із далекої пори
історія і досі убиває.
Це не біда, що брата я не маю,
та лихо, що немає і сестри.

01/20

НОВА ЕПОХА

Нова епоха... В облозі напівкровок закуняла нація.
Гено́м – людино-бога дар. Як блуд – космополізм.
З тельцем злотим у злучці курвить люд глобалізація
Й злягається в мультикультурах з ним секуляризм.
У жовто-чорне захаращує розмай в саду міграція
І поглинає білий цвіт. Шизофренія дум як тероризм
Викошує дива народів й звичаєвість їх. Стагнація
Освячених оман вбиває дух і цінності. Примітивізм
Шовінізує вир юрби у стадності чуттів. Цивілізація
Обличчя змінює в гротескнім казані планети і цинізм
У масці блага поглинає спадкоємний світ. Кастрація
Скрепів душі і рас веде крізь час у спільний кретинізм.

Павло Гай-Нижник
31 січня 2020 р.

Як хочеться намилити копита
Пегасові своєму і коню.
Нема до кого правду говорити,
нема від кого слухати брехню.

Нема кому жалітися. О, Боже,
куди мене занесло і несе?
Подумала, дурна, що я щось можу,
повірила, що муза – наше все.

А тут закони як у возі дишло.
Те ж саме, що в Кацапії було –
не висувайся, щоб чого не вийшло,
рівняйся по ранжиру на хамло.

На сцені засідають боягузи,
а публіці партеру все одно,
що їй богема демонструє гузна
і нікому ударити гузно.

Та ну вас в баню, генії поезій,
заслужені, підпільні, потайні...
*********************
Як жаль – погоду визначають бевзі,
що голови сховали у багні.

2020

Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.

Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!

10 грудня 1994 р., Київ