Ніхто не хоче раю в курені -
Немає там умов для благодаті!
Осіння тиха пісня навесні
Сховалась у душі, похмурій хаті.

Холодним гострим лезом теплі дні
На шмаття ріжуть торгаші пихаті.
Хіба запалять райдужні вогні
Базарні персонажі дурнуваті?

Відвертий квітень, щира далечінь
Запрошують мене до діалогу
Та промовляють: "Серцем відпочинь!"

Наприкінці самотньої дороги
Чекає непомітний мій курінь,
Всередині красивий, зовні - вбогий...

Політика – паршива справа:
присяг, обітниць цілий міх,
брехня, закута у оправу
роїв обі́цянок пустих.
Слова і гасла – то наживка
у неспортивній боротьбі,
аби ловилась щедро рибка.
Усі політики слабі
на пам’ять, розкоші, пишно́ту,
до зради, лестощів, пихи́.
І совісті у них на йоту,
та асигнацій – лантухи!
Вартує ви́чинки овчинка
і родять груші на вербі,
але нехай говорять вчинки –
слова залиште при собі!

Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.

Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
І слова одинокі у тезах.

Хоч тремтячі зорі холодні,
Вірю я у розраду-світанок.
Щоб зігрілось студене ложе,
Ще станцюєм Гарделеве танго.

Іноді краще розмовляти з тобою крізь сильний дощ,
Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці
Подумки, я веду з тобою надуманий діалог
Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.
Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці
Схожа на героїню полотен Алекса Колвілла,
Бачиш, її парасолька, так само як ветхий балкон
Здається тяжкою ношею в залюдненім місті самотніх.
Чи от: приземлене небо у свічадах калюжних вітрин
Зазирає у тебе, немов у злочинця з номером
Записаним: двадцять чотири шість нуль один, пам'ятаєш?
З довгого списку щасливих, але знедолених.
Так: два дні, безпросвітно шумить вересневий дощ,
Я покинув те місце натхненний твоїм мовчанням.
Зрештою, людина звикає і до озерних площ
Осінніх небес у які самовільно пірнає.

04.10.2024

Ця вродливиця русява,
Причепурена, мов пава,
Йде повільно, величаво,
По росою вкритих травах,
В босоніжках на підборах
Попри стебла, в’язкість, нори, –
І сьогодні, як і вчора,
До ріки ступа бадьоро.
Подолавши перешкоди,
Стала й дивиться у воду, –
В ній, бажанню на догоду,
Дівка бачить пишну вроду.
Поглядаю теж на неї
І себе питаю: Де я?..
Не прийшла із казки фея,
Чи з роману Дульцинея.
Чарівниця тонкостанна,
З личком гарним і рум’яним, –
Не уява, не омана,
А моя любов бажана.
21.04.25

Плаче квітень, плаче квітень,
Гинуть українські діти,
Дощові краплини-сльози
Все стікають по листочках
І берізок, і вербичок,
Мов би по дитячих личках.

По траві також побігли.
Скільки ж бо осиротілих
Діточок у краї нашім
"Завдяки" проклятій раші.
Але мати-Україна
У біді їх не покине.

Потурбується про діток,
Дасть усе їм необхідне,
У добрі щоби зростали,
Справжніми людьми щоб стали
Та любили Україну,
Як матусю свою рідну.
Сонце Перемоги зійде -
Усміхатиметься квітень.

2024 р.

Як не стало в нас Богдана, гірко геть зробилось,
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму помилку велику.
Бо тим пальця дай встромити, то і руку впхають.
Вже давно на Україну вони види мають.
Поки живий був Богдан, ще якось давав раду.
А не стало, то й вилізла вся москальська «правда».
Договір, що підписали у Переяславі,
Десь поділи та й творили свої чорні справи.
Гетьманами менжували – хто більш їм уступить,
Той у москалів, урешті, булаву і купить.
А бажаючих в ті роки теж було багато –
Кому тільки не кортіло погетьманувати?
Той був на Лівобережжі, москалям корився,
Другий на Правобережжі ляхам в рот дивився.
Мали свого і татари. І всі полки мали,
За чужинські інтереси вони воювали.
Ішов тоді брат на брата, а батько на сина.
Погубили ті гетьмани вільну Україну.
Правий берег розорили – Руїна настала,
Бо там саме між собою вони й воювали.
Польський ставленик Тетеря догетьманувався,
Що без війська, без народу взагалі зостався.
Тож подався до Варшави «правди» там шукати.
Не стало Правобережжям кому й керувати.
Отоді лівобережний гетьман Брюховецький
Обְ’єднати Україну під руку й береться.
Йому уже удалося Канів захопити,
Тож похід свій і надумав розпочати звідти.
Тим більше, Правобережжя саме піднялося
Проти ляхів. Тож Івану, може б і вдалося.
Хоча сил мав не багато, але мав надію,
Що Москва йому поможе у військових діях.
Не знав тоді Брюховецький, що до того часу
Москалі, хоч на той берег позирали ласо,
Та про себе вже рішили з ляхом замиритись,
Україною від ляхів, врешті, відкупитись.
Ще Андрусів попереду та вже було знати,
Що москалі ті не будуть за нас воювати.
Ще вони Лівобережжя не «перетравили»,
Захопити й правий берег вже не мали сили.
Вони з ляхами шукали вже таємно миру.
Брюховецький і чув, може та у те не вірив.
Готувався до походу й дуже сподівався,
Що, якби на правий берег його похід вдався,
То Москва його підтрима, війська зможе дати
І він зможе Україну, врешті об’єднати.
Гетьман стояв у Каневі, в похід готувався.
При ньому загін москальський невеликий мався.
Було у нім дві тисячі ратників, одначе
Скоро всі порозбігались, тільки їх і бачив.
Бо хотіли москалики тільки пити й жерти,
А за якусь Україну не бажали вмерти.
Залишилось з півтисячі – ото й вся підмога.
Хоча ні, при Брюховецькім була ще, крім того
І калмиків орда дика. Москалі прислали,
Щоб не москалі – калмики кров тут проливали.
Було їх теж дві тисячі, але так вже сталось,
Що скоро їх менше тисячі тільки і зосталось.
Москалі їм не платили. Хоч гроші прислали
Та Хитрово (от же вірну кличку підлим дали)
Взяв ті гроші й у Білгород із ними подався.
А отой загін калмиків без плати зостався.
Тож і стали розбігатись. З поміччю такою
Гетьману і довелося ставати до бою.
Досить легко взяли Корсунь, крім Малого міста,
Там залога зачинилась – до тисячі війська.
Місто те не штурмували, бо гармат не мали,
А населення зібрали і в Канів погнали.
Хотів гетьман москалів так змотивувати,
Щоби в поміч добре військо змогли надіслати.
Воєводі відписав він, аби доложити:
Дрібні бої розписав, як грандіозні битви.
Видавалось, наче він погромив так ляхів,
Що тепер хоч до Варшави простуй битим шляхом.
Але над тим москалі просто посміялись.
Самі були брехуни, тож на брехні знались.
А що ж ляхи? Як Чарнецький у поході згинув,
Яблоновський став над військом ляським в Україні.
Сили мав, хоч не багато та в бою завзяті:
І гусарія, й драгуни – здатні воювати.
Головним опорним пунктом Білу Церкву мали,
Там окремим гарнізоном їх війська стояли.
І гармат доволі мали, й всякого припасу.
Щоби добре зготуватись, мали вдосталь часу.
Брюховецький і задумав Білу Церкву взяти,
Тоді легше з України і ляхів прогнати.
Сам із Канева не вийшов, послав Лизогуба
З козаками, а ще із ним (тим ляхам на згубу)
І орду калмицьку, щоби дарма хліб не їла,
А трохи повоювала, ляхів подражнила.
На великий успіх, звісно, він не сподівався,
Та, хоча б про ляське військо побільше дізнався.
Яблоновський в Білій Церкві не схотів сидіти,
Вирішив у чистім полі ворога зустріти.
Під Гребенниками табір у полі поставив,
Як дізнавсь про Лизогуба, то й обоз відправив
До табору, щоб нічого не зв‘язало руки.
Добре знав той Яблоновський військову науку.
А під Житніми горами з Лизогубом стрівся.
Той, готовий вже до бою, стояв та дивився.
Поки ляхи розгортались, щоб до бою стати,
Враз калмики налетіли та стали стріляти.
Ляхи кинулись за ними – орда розвернула,
Піднімаючи пилюк, із очей чкурнула.
Тільки ляхи вспокоїлись, шикуватись стали,
Як орда, як дикі оси, знов на них напала.
Знов погнались ляхи дарма, мов за вітром в полі.
Та зловити дикунів тих нелегко доволі.
Так вони дражнили ляхів, спокій не давали,
Що уваги на козаків ляхи не звертали.
А ті раптом налетіли, ляхів потоптали.
Майже сотню отих ляхів у полон узяли.
І одразу ж відступили. Ляхи вслід за ними.
А тут знову ті калмики з луками своїми.
Вже забулись ляхи, як то орду воювати.
Колись же вони боялись в полі бій давати
Орді кримській. Зразу табір собі будували.
За возами, за валами татар відбивали.
Бо ж орда стрімка, неначе річка швидкоплинна.
З нею в полі воювати – то дарма загинуть.
Хоча було тих калмиків з півтисячі, певно.
Та ганятися за ними у полі даремно.
Яблоновський кусав лікті, поквапився надто:
Не треба було обоза в табір відправляти.
Зараз би вози поставив та й відгородився.
І тоді б уже на рівних із ордою бився.
Та нема чого робити. Велів відступати
До табору, аби в ньому бій, нарешті дати.
А калмики насідали, навколо кружляли.
Хоча ляхи тепер близько їх не підпускали.
Дійшли вони до табору та й там заховались.
А калмики ж гарну здобич взяти сподівались.
Злі до козаків вернулись. А ті ж не чекали,
Як калмики полонених усіх порубали.
Козаки не встигли, навіть їх і допитати,
Щоби їм про ляське військо більше було знати.
Хотів Лизогуб вертатись, як, врешті, дізнався,
Що із військом Яблоновський в таборі сховався.
Взять його не було сили – чого й намагатись.
Краще уже до гетьмана скоріше вертатись.
Тут сторожа прилетіла: «Ляхи відступають!
Обоз в таборі лишили! Немов утікають!»
«Налякалися калмиків!» - думка промайнула.
І козаки, і калмики чимскоріш майнули
У полишений той табір. Ляхи відступили,
Щоб нікому не дістався – взяли й запалили.
Козаки в вогонь не лізли, жадібні ж калмики
Із вогню собі набрали здобич невелику.
Лизогуб гінця відправив до гетьмана. Звісно,
Розписав, як героїчно билось його військо.
Нахваляв також калмиків, як вони напали,
Яблоновського до смерті, мабуть налякали,
Що він дременув до Польщі. Гетьман потішався.
Та цареві в Московію хвалитися взявся.
До вигадок Лизогуба ще й свого добавив.
Переможно виглядали гетьманові справи.
Хоч, насправді, Яблоновський не калмик злякався.
Від гінця з Варшави саме новини дізнався,
Що бунтує Любомирський, тож вірні загони
Король усі закликає захистить закони.
Короля той Яблоновський помчав рятувати,
А не від ординців диких здумав утікати.
Брюховецькому ж та правда нащо була треба?
Сподівався з Москви поміч отримать для себе.
Похвалившись, який гарний полководець з нього,
Брюховецький, врешті з військом відправивсь в дорогу.
Вирішив він свої сили щоб не розпиляти,
Щонайперше, Білу Церкву у облогу взяти.
Штурмом взять не сподівався, бо ж знав дуже добре,
Що гарнізон там великий сидить і хоробрий.
А у нього лиш козаки та москалів трохи,
Бо ж москалі розбігались із війська, як блохи.
Взявши місто у облогу, гетьман зготувався
І на третій день вже Білу штурмувати взявся.
Але ляхи і козаки, що в місті засіли,
Досить легко його військо від мурів відбили.
Та й не дивно. Бо ж калмики міст не штурмували,
Вони тільки того й вміли, що полем гасали.
Москалі також не надто на штурм поспішали.
Та і тих же залишилось тоді зовсім мало.
А козаки? А козаки вже не ті завзяті,
Які колись із Богданом ішли воювати.
Добре ж бачили, що чинить москаль в Україні,
Чого ж вони старатися для клятих повинні?
Тож не надто й поспішали на ті стіни пхатись.
Могли лише на удачу якусь сподіватись.
А, тим часом, новий «гетьман» зְ’явивсь в Україні.
Звався він Степан Опара. Клич козакам кинув,
Щоб ішли від його руку край рідний звільняти
І від ляхів недобитих, і москалів клятих.
Він хваливсь, що з кримським ханом вже угоду має
І той йому орду цілу в поміч посилає.
Знову, як і при Богдану, із ордою разом
Виметуть із України всю оту заразу.
Люди від того Опари й під Білу з’явились,
Козаків агітувати бігом заходились.
А козакам вже обридли й москалі, і ляхи,
Уже перед Брюховецьким не відають страху.
Ладні будь-кому гетьма́нську булаву вручити,
Аби рідний край від кодла отого звільнити.
Брюховецький вже й на військо надії не має
Та на вилазку із міста щоночі чекає.
Велів табір городити, щоб не дай Бог чого.
Ото такий полководець виявився з нього.
Прийшов місто воювати і сам же злякався,
Щоби з міста хтось на нього раптом не напався.
А ляхи, мов те чекали – взяли і напали,
Обоз добре потрощили та шкоди завдали.
А тут іще прийшла вістка, наче ж до Опари
Уже ідуть прямо з Криму ордою татари.
Довелось йому облогу чимскоріш згортати
І, не солоно сьорбавши, у Канів вертати.
Як побитий пес вертався. Не вдалось Івану
Над обома берегами зробитись гетьма́ном.

 
трохи давно був сон мені про магічний зоосад
в нім перебували звірі мовби лагідна сім’я
мимо кліток на початку сну я ішов поволі сам
звірі на позір щасливі їхні ігри суто гамір
але сниво розгорталося все барвистіше й чіткіше
щохвилини щосекунди ось і поруч ти стоїш
суспіль ми гуляли радо зоосадом дивним цим
і стихали його звірі позираючи услід
як морозива купили ми але нам чогось не йшло
то звірятам віддали аби не спекотно їм було
веселий сміх усе лунав і тебе робив щасливим
буяли барви кольори пурпуровий жовтий синій
але в тінях за відрадістю закуточок невеселий
і неначе мешканець його не бажав лишать оселі
ми глянули за ґрат іржу через тьму в отім вольєрі
яке видовище сумне це пір’їстий тигр ой леле
ключа знайшли щоб одчинить оті ґрати де був тигр
та ласкаво запросили нам про все оповісти
а той страхався далі й уважав наче б то був кпин
ми подалися на осоння щоби грався й виграв він
і тішився барвистий весь магічний зоосад
а отже скоро щасливішим і приязнішим він став
зійшов вечір ізнічев’я тигр пір’їстий у сльозах
засмутився мусили ми геть й сонце з неба зіслиза
ми казали сам насмілюйся не вважай що ти чужий
це же був пір’їстий тигр єдиний що побачиш у житті
казали ти собою будь а зміни це пусте
собою бути весело кимось іншим бути зле
але щезли і пір’їстий тигр і магічний зоосад
коли розплющив очі я зустрічаючи твій згляд
 
 
 
 
 
 
 
 

В твоїх очах і сутінки смеркання,
І синюваті полиски світань, -
І прикра холоднеча розставання,
І ніжність тепла радісних стрічань.
Ще з легкістю усмішка загадкова
Спалахує в очицях голубих,
А найчастіше - порухи любові
Мені на щастя бачаться у них.
20.04.25

Для горя одного я ложе
Кожного року щодня,
Де жодна душа не поможе
І душа не почує жодна.
Де кінця цьому все не видно,
Окрім того, щоб знов горювати.
Ах, Маріє моя Магдалино,
Де більший біль можуть знати?

Маритись солодким безчестям
Кожного дня щогодини
І не бути із чесним обличчям
У діяннях чи в розмовини.
Брехати з ранку й затемна
І знати, що це час марнувати.
Ах, Маріє моя Магдалина,
Де більший біль може бувати?

Назирати непохитні мої страховини,
Без зважання тепер ані кроку,
Кожного дня щогодини,
Кожен день кожного року.
То жар пекла, то страшна холодина,
То маю тремтіти, то знов лютувати.
Ах, Марія моя Магдалина,
Де тепер більший біль має бувати?

Одну могилу дали мені в борг,
Одну сторожу до Судного Дня.
Та з райських небес поглянув Бог
І геть відкотив каменя.
Одну днину за все життя,
Одну годину одного дня.
Янгол його узрів моїх сліз лиття
І геть відкотив каменя!

Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"

Місто золота, на чиїх воротах так сяє
Так далеко від зрозумілих Життєвих щаблів,
Що серце моє, ними зваблене, має
Спитати, чи буває казка правдивою,
Бо кажуть: Тут спокій і душа стане щасливою,
Чи все ж це омана дияволів?

У ту далечінь мого коня проведіть
Крізь наших найсумніших життєвих щаблів,
Де, кажуть, те золоте місто стоїть,
Місто людського вічного спокою,
З палацами на підмурках з міцною будовою,
З муром міцним від земних усіляких дияволів.

За наш міський мур на милю від’їхавши,
На лише одну на шляху життєвих щаблів,
Я поблукав, і навіть упав вже вертавши,
Бо благодать я відчув на тому рівнини відрізці
Оселитися назавжди в тому самому місці,
Що жодному непідвладне з дияволів.

А що доброго за оборонними мурами?
Який зиск шукати назовні життєвих щаблів?
Навіщо далеко блукати до сутінок днями,
Бачивши, що ніхто більше з нас не пішов
І на фарлонг від кренеляжу не відійшов,*
Але виявив, що країна твоя повна дияволів.

Що відривають кінцівки, щоб на шматки розірвати,
Що зграями бродять заради злочинних щаблів,
Коли тільки-но денне світло починає згасати,
Бентежачи серце в цьому глузд віднайти,
Того, хто спокій шукає і не може знайти,
Хто блукає назовні серед дияволів.

Як ви відчули благодать оселитися там?
Як вдалося бути без ран від життєвих щаблів?
Чи існує те місто, яке підкорилось би нам,
Збудоване з золота, як нам казали,
Якби ми тільки наважилися і поблукали
На самоті, серед темних дияволів?

Ні, це місце насправді було невеликим –
Невеличке місце на шляху життєвих щаблів –
Але, щоб служити потребам було досить великим
І побудовано так міцно, що буде стояти,
Допоки життя нашого міста буде тривати,
Нашого міста, яке під облогою усіляких дияволів.

Його приємніші стіни далеко видніються,
Аніж місто мрії моєї найвищих щаблів,
Дві слабкі білі рученьки за мене тримаються,
Чистесенький ротик з червоним в нім мостиком,
Очі, що вразили серце до смерті, як дротиком
І витягли з рук розпусних дияволів.

Світла більше у двох темно-сірих очах,
Аніж в страшних метеорах з вищих неба щаблів,
І душу мою зберегли від потали в гріхах,
Що золотим тим містом і є, мною знайденим,
І сильний тепер, через те що став я пов’язаним,
Сильніший за всіх невгамовних дияволів.

І якщо хтось інший може перемогти
Золоте місто під час життєвих щаблів,
І в ньому захоче життя повести,
Він повинен самотню свою однину
Відвести у пустелю, давно перетворену
У поселення усіляких дияволів –
В оселю гріховодства і хтивості –
І обладунки одівши, битися або впасти
За фарлонг від муру нашого міста -
Бо так і було – я переступив тих щаблів.

Каштани. каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики.

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Щовесни я чітко бачу,
Як, зібравшись нашвидку,
Квіточки жовтогарячі
Хороводять на лужку.
Вмиті росами й зігріті
Ніжним сонячним теплом, –
Ваблять очі світлом квіти
І красою заразом.
19.04.25

Накриває ковдрою
задушливо-терпкою
Уява.
Починаєш гортати сторінки
думок -
Звична справа.
Натикаєшся на колючо-болюче.
Згадка.
Складаєш пазли слів
у вежу -
Пластир-латка.
Залатати б спогади дірчАсті,
Зшити нитками, хірургічним швом.
Щоб фантазія стала в радість,
А не катом - колишніх сонетів вінком.
2025 р.

Проклинаю цей світ, проклинаю!
Підлі вбивці, брудні брехуни!
Вас чекають давно казани,
Забувайте про сходи до раю!

Не дає кровожерлива зграя
Нам відчути обійми весни.
Проклинаю цей світ, проклинаю!
Підлі вбивці, брудні брехуни!

Обговорюють голу Данаю
Відгодовані балакуни.
Ви спите. Не засмучує сни
На руїнах скривавлений зая...
Проклинаю цей світ! Проклинаю!

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Колись ставна, квітуча, пишна
І дуже щедра заразом, –
Всихає бабця, наче вишня
Ота, що в неї за вікном.
Хвороби й час своє зробили –
Збороли сили і красу, –
Раніш завжди веселу й милу,
Переповняє нині сум.
Надворі вистояна тиша, –
Лиш тінь від вишні простяглась
До тої, що вже важко дише
І хоче жити водночас…
18.04.25

Скільки горя і нещастя комуняки принесли –
Ледь не шосту частку світу до голоду довели.
Доки вони воювали, аби владу укріпить,
Селян бідних обдирали, не давали людям жить.
Лютували продзагони. Як же їм не лютувать,
Як навчились комуняки лиш одного – відбирать.
Щоб країну годувати, треба розум в голові,
А в них звивини у мозку лише по дві і ледь криві.
Вперлися в свої ідеї, що отак і має буть
І рішили всю країну одним махом навернуть.
Комунізм побудувати. Але як ото робить,
Звідки довбням було знати? Чорне узялись творить.
Убивали, грабували, відбирали геть усе.
Думали: народ усе їм на тарілці піднесе.
А народ теж хоче їсти. А народ теж хоче жить.
Поки іще воювали, думав то перетерпіть.
Але ворогів розбили, закінчилася війна
Та політика грабіжна чомусь досі не мина.
Як селянам працювати, знаючи, що відберуть?
Чим їм сім‘ї годувати? Вони ж з голоду помруть.
Скільки люду перебили у проклятій тій війні,
Тож в селі робочі руки стали в чималій ціні.
Але ті, що залишились не спішили працювать.
Скільки б хліба не вродило – прийдуть «зайве» забирать.
Щось залишать, щоб не вмерли, а чим сіять по весні?
Тож наділи і стояли по країні в бур‘яні.
Виростив, аби для себе, щось, можливо приховав,
Як вдалось пробитись в місто, то за грошики продав.
Хоч ловили на дорогах, відбирали їх «мішки».
А у містах з голодухи пухли вже робітники.
Жила добре лише влада та солдати і ЧеКа.
В них одних лише рум’янці грали на товстих щоках.
Тож народ став бунтувати, села кругом піднялись,
У містах з пролетар’ְятом також страйки почались.
Армію кидали всюди, вирізали до ноги
Та кричали, що то «воду мутять кляті вороги».
Та, коли уже в Кронштадті піднялися моряки,
То до тих тупоголових, врешті і дійшло-таки.
Троцький – самий мозковитий, Леніну пропонував
Продрозверстку замінити, щоби кожен в селі знав,
Скільки має зерна здати, скільки собі залишить.
Але ж тоді доведеться і торгівлю розрішить.
Тупий Ленін від «ідеї» не захотів відступать.
Тоді Троцький пропонує в трудармії всіх загнать.
Щоб нікого не питати – йди, роби, як є наказ.
Хто не виконав наказу, розстріляти того враз.
Поки думали-гадали, що б таке їм ще зробить,
Щоб народ «загнати в стійло» і спокійно далі жить,
Тамбовщина запалала, спалахнув слідом Сибір.
Комуняк скрізь вирізали, хоч терпіли до цих пір.
Дійшло все ж тупоголовим, що потрібно щось мінять,
Аби врешті господарство із страшних руїн піднять.
Ленін згодився, нарешті: таки був той Троцький прав,
Хоч політику він нову своїм дітищем назвав.
Вкрав у Троцького ідею, видав, начебто своє.
Видавалось: комунякам крах , нарешті настає.
Бо ж народ, як збагатіє, чи ж захоче слухать їх.
Проженуть бігом від влади і не пустять на поріг.
Та, поки ще комуняки від ідей до справ дійшли,
В багатьох краях країни голодати почали:
У Поволжі, в Україні, дісталося й у Сибір.
Вимирали цілі села, не якийсь там один двір.
Бо ж селяни не схотіли засівать усі поля.
Особливо у Росії в бурְ’янах стоїть земля.
Тут ще й засуха додалась – дощів майже не було.
Що посіяли – засохло або зовсім не зійшло.
Що селянам було їсти? Чим державу годувать?
Залишалося селянам або з голоду вмирать,
Або чимскоріш втікати з голодаючих країв.
Але як? Бо ж залізниця майже знищена стоїть.
А голодному і з дітьми? Чи далеко стачить сил?
З голодухи люди їли все, що бачили навкіл:
Горобців, щурів поїли, всіх собак і всіх котів,
Кору із дерев і шкіру, яку добре проварив,
Де травою харчувались, де смажили кінський гній,
Де худобу, яка здохла, хоч зараза була в ній.
Дійшло і до людоїдства… А що влада? Та мовчить!
Сама кашу заварила і не знає, що робить.
Збиралися та рішали і звернення прийняли:
Винні в голоді отому «папєрєднікі» були
Та іще й самі селяни, бо ж робить не до снаги.
Ну і, звісно (як без того) – ще й «народу вороги».
Тисячами вже вмирали. Комуняки ж до цих пір
Продподаток ще збирали, що мав здати кожен двір.
Села цілі вимирали та тим було наплювать,
Їм же хліб було потрібно, щоб армію годувать.
Хто ж їх буде захищати, як охляне і солдат?
Скажу більше: щоб по світу розповсюдити свій лад,
Гроші слали комунякам, що по світу розвелись.
В Туреччину передали, коли турки піднялись
Проти Заходу. На гроші ті би хліба закупить.
Може б тоді сотням тисяч удалось і далі жить.
Та у Леніна ідеї все такі ж дурні були:
Хай би, каже ті голодні в армію гуртом пішли.
Там їх будуть годувати, в Україну їх пошлють,
Де у куркулів багатих для країни хліб знайдуть.
Це при тім, що в Україні голод також лютував.
Та на те уваги уряд більшовицький не звертав.
Більше того, відбирали хліб, в міста свої везли,
Щоб робітники голодні часом бунт не підняли.
Кинулись інтелігенти, щоб народ порятувать.
І «Помголод» утворили, стали грошики збирать
Аби хліба закупити, кинули по світу клич.
А голодним помагати в світі то звичайна річ.
Узялись американці, Нансен власний фонд створив.
Кораблями, поїздами до Росії хліб поплив.
Та все чомусь до Поволжя, Україну оминав.
Наче, голод в Україні зовсім і не лютував.
Церква також підключилась, частку скарбів віддала,
Закликала, помагала, годувала, як могла.
А що ж самі комуняки? Ті на хвилі на своїй.
Бачать кляті, що той голод «конкурентів» творить їм.
Ні, країну рятувати – за старе вони взялись.
На отих інтелігентів враз гоніння почались.
Розігнали їх «Помголод», сотворили свій бігом,
Посадили всіх «завзятих», щоб не вийшло там чого.
І за церкву узялися: мовляв, люд кругом вмира,
Відібрати всі багатства в церкви вже, мабуть, пора.
Народ, звісно, намагався свої церкви захищать,
«Довелось» судить, «затятих», навіть бігом розстрілять.
Церкви швидко обібрали, все, що бачили, взяли.
Хоч ніхто й досі не знає – куди гроші ті пішли.
Як вже голод став минати, удалось його здолать,
Стали і на іноземців комуняки нападать.
Ті, мовляв, якусь заразу у харчах своїх везуть,
Треба отих іноземців із Московії турнуть.
Розігнали «конкурентів», що так людям помогли.
Зрозуміло, що заслуги всі на себе узяли.
Себе стали вихваляти: які, мовляв, молодці.
Та Росію всю тримати у жорсткій своїй руці.

Антипітьма, антивогонь.
Антилюбов антиоснов.
Все навпаки. Промінь долонь
Родить не радість, а тільки кров.

Антиправа антилюдей,
Антидержава антивождів.
В антив'язницях скрегіт плечей.
Ллються нитки антидождів.

Як вийти з виміру антисвітів
І повернутися до життя?
Знає, напевно, шерех листків,
Де ми потрапили в антибуття.

19 травня 2022

А хто бачив, а хто чув,
Хто в Максимка сюніч був?
Мабуть, хтось із зоосаду,
Де зайчаток він погладив,
Задивився- на жирафу,
Тигр нагнав такого страху...
Заспокоїв трохи півень,
Проспівав із ним нарівні...
Не були уроки марні,
Що не раз давала мама:
В зоосад іти годиться,
Щоб і там чомусь навчиться...
...Позіхеньки-позіхусі...
Розказать кортить бабусі,
Та з тієї диво-мови
Не второпать їй ні слова.

А чистого четверга
Кожна хвилька дорога -
Слід помити скрізь, прибрати,
Писанки розмалювати,
Готувати крашанки,
З печі вийняти паски
Та накрити рушником
Вишиваним. І з добром
Великодня вже чекати,
Це чудове гарне свято.

2022 р.

Прислухаючись до свисту
Ховрашка серед пшениць, –
Не спиняє жайвір виступ,
Не спішить упасти ниць.
Тішить співом хліборобів
Перелітний птах тому,
Що за шкоду ту, що робить,
Дістається не йому.
Утішає гарним співом
Цей співун людей давно,
Як і знищує посіви
З гризунами заодно.
17.04.25

 
Кину все в пікап і переїду
Вірогідно, в Ел-Eй
Нашукаю собі дім, а далі зійде
Справді новий день
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
В неї фото на стіні, напроти ліжко
Старовинна мідь
Я в дорозі день за днем, та вірю, трішки
З нею, мить у мить
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
 
 
 
 
 
 
 

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025

Все почалося у холоднім січні.
З тих пір, як сніг промовив гучно "плі!",
Я відбуваю термін свій довічний,
Похмурий в'язень на оцій землі.

Терпів тортури струмом електричним,
Спостерігав чужі обличчя злі.
А камера для мене - простір звичний,
Моя душа не грілася в теплі.

Натхненні ніжним дотиком квітневим,
Весною заціловані дерева
Шепочуться: "Твій досвід - явний плюс..."

Немає сенсу планувати втечу.
Втомились від життя-в'язниці плечі.
Чекаю тільки дня, коли звільнюсь.

Райське яблуко, Адаме, не надкушуй,
бо пізнавши смак не знайдеш спокій,
збожеволієш, змарнуєш чисту душу,
втративши едем зеленоокий.

Спокушати буде мізки змій лукавий
похітливим стогоном омани.
Бачиш, ніде впасти яблукам тужавим,
людство згодом підбирати стане.

Плоть засліпить очі зрячому, сліпому,
содомія оповиє серце...
Знищить Бог вогнем Гоморру і Содому* —
перемеле дощ сірчаний з перцем.

Чатуватимуть валькірії** за рогом —
вічність перейде у тимчасове.
І забуде дивний світ заради ко́го
надкусив ти яблуко медове.


Содом і Гоморра* — міста розпусти, які сіркою спалив Бог

Валькірії** — міфічна істота кохання, яка веде до неминучої загибелі.

13.04.2025р

Барви яскраві, хмільні аромати,
Співи пташині і море тепла, -
Ніжної свіжості всюди багато,
Добрості світу немає числа.
Сонячне небо, ласкаве проміння,
Лагідний вітер і далеч ясна, -
Світу пасують обнови весінні,
Все наділяє красою весна.
16.04.25

Життя – ріка: потоки і стрімни́ни,
та хвилі, що біжать на перекат.
Вона зрідні стрімкому часоплину,
якому тихе плесо – неформат.

Обабіч залишаються заплави
і комишем порослі береги,
стоять гаї у величі і славі,
а їй спішити в море до снаги.

Попереду загати, греблі, шлюзи,
озера і красоти неземні,
тісні великі і малі союзи,
електростанцій зоряні вогні…

Усе по плану, задуму і долі.
Здавалося, її не зупини́ть!
Але дивись – уже на видноколі
і моря синього омріяна блакить.

16 квітня - День народження легендарного актора і режисера, автора, зокрема, знаменитої стрічки «Великий диктатор» - нищівної сатири на нацизм і на особисто Гітлера.


З вечора і до ранку
диктатор збирає гармати,
бомби, потужні танки -
вбивати!

Та схоплюється уві сні,
аж змахує холодні краплі,
бо чує зневажливий сміх -
над ним стібається Чарлі…

2025 рік

І ти мені явилася у сні,
журлива музо,
зірвана з орбіти…
Кому довічні дала ти обіти,
що цвіт убрався у студений сніг?
Кому віддала крила золоті,
сама упавши у німу безодню? —
Колодязі глибокі і безводні,
а ночі — невиразні і густі.
І ми з тобою, посестро, удвох
відмолимо любов свою незрілу,
добувши з серця ті іржаві стріли —
а де є двоє, там уже і Бог.


15.04.2025

«Миротворці» - трамп із маском
Терендять російську казку.
Схаменіться, ви ж не діти –
Скільки можна терендіти!

Я камінь філософський не шукав,
а намагався сенс буття збагнути.
Відвідав не один життя анклав
і рвав не раз одвічні долі пута.

Ішов угору в бурю і туман,
спускався долу у палюче сонце.
Блукав поміж химерій і оман,
різнити вчився золото і бронзу.

Пізнати прагнув незбагненний світ,
відмінності знайти геєни й раю,
і лише за десятки довгих літ
у пошуках своїх дістався краю.

Чому ж тоді дрижить моя рука,
тримаючи перо доби цієї?
Я камінь філософський відшукав
в безмежжі глибини… душі своєї.

Яблунева гілочка, яблунева,
Біло розквіта вона та рожево.
Тепло на душі стає в мене й в тебе
Коли квітне гілочка яблунева.

Яблунева гілочка, яблунева,
Дивиться замріяно вона в небо,
Кличе пелюсточками бджіл до себе
Яблунева гілочка, яблунева.

Яблуневу гілочку, яблуневу
Пестить вітерець. немов королеву.
Ніжності серпаночком в день травневий
Огорнута гілочка яблунева.

2025 р.

Яблунева гілочка, яблунева,
Біло розквіта вона та рожево.
Тепло на душі стає в мене й в тебе
Коли квітне гілочка яблунева.

Яблунева гілочка, яблунева,
Дивиться замріяно вона в небо,
Кличе пелюсточками бджіл до себе
Яблунева гілочка, яблунева.

Яблуневу гілочку, яблуневу
Пестить вітерець. немов королеву.
Ніжності серпаночком в день травневий
Огорнута гілочка яблунева.

2025 р.

Остання крапля впала зі щоки
і відлягло, мов відпустила в літо
того, ким сповивала всі думки,
рапсодії присвячувала світлі.

Нам потай заздрив осяйний дивак,
що не пізнав шаленої любові.
Та спурхнув птах у небо, як літак,
лиш біле пір'я на голках соснових

лишив на згадку! Радість, прощавай!
Нехай барвінком стелиться дорога,
квітує травнем сонячний розмай...
Я, каменем за пазухою в Бога.

І ніби не було, бентежних днів,
пекельних слів промовлених наосліп.
Кленовий лист під чобітками тлів...
Душа верталася в багряну осінь...

15.04.2025р.

Коли чужий ступає до порога,
Чи зупиняється в чеканні край воріт, –
Оповіщає гавканням тривогу
Управний охоронець наш – Джигіт.
Нема в гостей ніякої надії
Зайти у двір, бо пес і круть, і верть, –
Як хижий звір, собака шаленіє,
Зі зла аж наїжачується шерсть.
Немає до стороннього довір’я,
Хоч має той для пса делікатес, –
Нікого не пускає на подвір’я
Без дозволу господарів наш пес.
15.04.25

МІНЛИВІСТЬ

Спливають дні, сповза́ючи мов тіні по стіні,
Літа́ злітають листям, як з розпа́тланого клена.
Мрія вчорашня – як мара́, вже десь в далечині,
А завтрашня, мов сон, навряд чи ще здійсне́нна.

Наче Любов – чуттєва примха, вітра гра в саду́ –
То цвітом лагідна без меж, то хтива світом герця.
Без барв палітра й подих все ж – конвульсія. Іду,
Щоб задихну́тися в останній ноті ске́рцо її серця.

О так, Життя, здавалося б, – невпинний річки біг,
Що віднесе́ в безодню геть всі радості, всі втрати.
І кожен крок у нім в майбутнє – но́вий оберіг,
А кожна мить – єдина – цінність без заплати.

Цей Шлях – Душа – світання й зо́ре ізвечо́ра,
Цнота єства, початку край. Від сліз і аж до сміху –
Увесь рай. Бо кожне завтра – незворотне вчора,
Сліди мінливі на піску, що дали Долі втіху.

Павло Гай-Нижник
14 квітня 2025 р.

Оглядає вулиці
Безгомінна ніч, –
До парканів тулиться
Вздовж пустих узбіч.
Стала на обочині,
Вибившись із сил, –
Чи іти не хочеться
Далі їй звідсіль?
Млою засоромлена,
Никне вже он-он, –
Позіхає втомлено
І впадає в сон…
14.04.25

Не говоріть мені про бога,
не заїкайтеся про честь!
Вони втонули од знемоги
у цьому безмірі безчесть.

І не кажіть мені про гідність,
а за сумління – нічичирк!
Гнітить духовна світу бідність
і невимовно-ниций цирк.

Про мир патякати не смійте,
на мир хто й краплі не зронив,
і лицемірних слів не сійте
на полі цім скорботи жнив!

Мовчіть за милосердя пору,
допоки точиться війна,
знімайте пацифізму шори,
бо світом править сатана!

І не беріть гріха на душу,
як дійсно є вона у вас,
бо шоста та частина суші
у спокої не лишить нас!

Оце не просто засторога,
у цьому багатьох вина.
Не говоріть мені про бога,
коли панує сатана!

Моїх поезій чуйний режисер,
вишневих сакур садівник жаданий.
Я завагітніла від тебе і тепер
ношу під серцем сонце полум'яне.

Дві лінії на смужечці надій —
тест позитивний... гормональні зміни...
Перлини щастя на веселці вій,
цитринові салати, вітаміни.

А поряд ти, мій янголе, і мить,
зворушлива, як музика рахманна,
що в алтарі жасмином пахкотить,
ванільним ладаном, вином вінчальним.

12.04.2025р.

Минуле повернутися не може
Як цілісність, як цілий континент,
Та все-таки воно усіх тривожить,
Як вічність, переплавлена в момент.

Минуле повертається в частинах
Чи в образах, гештальтах і листах.
Минуле проповзе крізь павутину
Чи вирветься із засідки, як птах.

Минуле проросте невикорінно,
Немов чортополох або тюльпан.
Крізь зміни радикальні, швидкоплинні
Воно прорветься, як всевладний пан.

Та все-таки ніщо не повторимо.
Епоху відшумілу не вернуть.
Кружляючи лиш привидом незримим,
Минуле може зазирнути в суть.

8 травня 2022

Спеленатий арканами він їхав на коні
Між двох монголів, що кінці тримали
І холодно на нього позирали.
А в нього думи в голові сумні.
Бо ж розумів, що смерть його чека.
Тохта слова на вітер не кидає.
Та ніякого розпачу немає,
Хай смерть йому і буде нелегка.
Та відчуття, що покарав він зло,
Що вбив того, хто винен в смерті брата
Давало спокій перед стріччю з катом.
Перед очима все життя пройшло.
Нехай коротке. Але в час такий
Непевний люди й менше проживали.
Бо ж з усіма усі ворогували.
То не життя – зі смертю вічний бій.
Згадав Андрія – менший брат його,
Через якого, власне й опинився
В оцім мотуззі. Але не гнівився
За те на нього. Не було чого.
Андрій з дитинства вічно десь встрявав.
А він, як старший, мусив захищати.
Ходив з синцями часом через брата.
А підросли – за батька йому став.
Бо тато у поході десь пропав.
Де і могилка – то вони й не взнали.
Отак удвох поволі виростали,
Аж поки той нещасний день настав.
Андрій якраз по вулиці ішов,
Тут гайдуки боярські проїздили,
Та чимсь його добряче зачепили.
А в ньому, видно, враз заграла кров.
Тож огризнувся. Ті за нагайки́.
Взялись жорстоко шматувати тіло.
Від крові враз сорочка зчервоніла.
Микита повертався від ріки
Із вудками. Як тільки те уздрів,
Кілок дебелий вихопив із тину
Й перетягнув одного через спину,
Аж той з коня на землю полетів.
Та так невдало – й голову звернув.
Другий одразу аж збілів від гніву.
Та в очі глянув, повернув хапливо
І до маєтку чимскоріш майнув.
Полуда зразу із очей зійшла.
І гнів пропав – це ж смерть обох чекає.
Такого управитель не спускає.
Тікати треба скорше із села,
Поки не повернулись гайдуки.
Схопив Андрія та бігом до хати.
Узявся речі чимскоріш збирати.
Андрій стояв збентежений такий,
Бо, видно добре відчував вину.
Але назад вже пізно відступати.
Із клунками майнули поза хату.
Під лісом з димом вітерець війнув.
Микита озирнувсь – батьківський дім
Уже палав. І стисло серце йому,
Батьківського так жалко було дому,
Бо ж скільки всього пережито в нім.
Відсиділись у лісі та й пішли
На південь – долі кращої шукати.
Прийшлось довгенько по степах блукати,
Поки таки пристанище знайшли
Між біглого, зовсім лихого люду,
Який в степах розбоєм промишляв.
Із того і спожиток собі мав.
Гадали, що недовго там пробудуть.
Бо ж душі не лежали до тих справ:
Когось отак вбивати, грабувати,
Щоб люди тебе стали проклинати.
Та Бог з гріха того порятував.
Напали лихі люди на обоз
Купецький та й увесь розграбували.
Монголам, що степи ті пантрували,
Ватагу оточити удалось.
Кого убили, а живих усіх
Взяли в мотуззя і кудись погнали.
Усі вони перед мурзою стали.
А він уважно роздивився їх.
Когось скарати тут же повелів,
Взялись їм зразу ж голови рубати.
А декого, між них Микиту з братом,
Із молодих, напевно, пожалів.
Спитав, чи хочуть в найманцях служить.
Відмова, знано чим би закінчилась.
Тож всі живі одразу й зголосились.
Все ж, хоч якась надія далі жить.
Отак і опинилися вони
В загоні славнозвісного Ногая,
Що між монголів більшу силу має
І може лише порухом одним
В Сараї хана свого посадить.
Ходив з далеким турком воювати,
Зумів їх дикі орди подолати
Й похід на Візантію зупинить.
За що принцесу у дружини взяв,
З самим Царградом, навіть поріднився.
Тож на той час багато вже добився.
Та, звісно, плани на майбутнє мав.
Не хан якийсь, всього лиш беклярбек.
Та його слово важило багато.
Поміг Тохті в Сараї ханом стати…
Але розбив із ним вже скоро глек.
Отримавши від хана в дяку Крим,
Задумав від Сараю від’єднатись,
Самому в своїм краї керуватись.
Багато хто погодився із ним.
В Сакчі, де той Ногай тоді сидів,
Нойони різні часто приїздили,
З Ногаєм потаємно говорили.
І беклярбек з того́ дуже радів.
Тохта тоді не мав достатньо сил
Аби в бою відкритому зійтися,
Інтригами одними вдовольнився,
Аби хоча б зміцнити власний тил.
І, видно, все котилось до війни,
Якої вже ніяк не оминути.
Про те в розмовах тільки й було чути.
Аж ось, нарешті, ясним днем одним
Ногай похід військам оголосив.
І рушили з Сакчі його ногаї.
Микита і Андрій також рушають
З загоном руських найманців, що вів
Мурза Касим. Долали довго степ.
До них весь час загони прибували.
І скоро військо грізно виглядало.
Окинеш оком і не знайдеш, де б
Був степ пустим. Повсюди військо пхає.
Зібрав тут сотні тисяч душ Ногай.
Війська увесь заполонили край.
Цікаво, чи Тохта теж стільки має?
Дійшли до Дону, де Тохта чекав.
У нього війська вдвічі менше було.
Але від бою, бач, не відвернули.
А вже на завтра битви день настав.
Зійшлись у полі дві орди в бою.
Степ аж гудів від тупоту кінноти.
Пил різав очі, залітав до рота.
Ногай кінноту посилав свою
Туди, де якимсь робом відчував
У тім потребу. Бо ж від того пилу
Уже все поле від очей закрило.
Загін Микити ще поки стояв
В резерві. Коли майже все у бій
Ногай вже кинув. Раптом десь ізбоку,
По собі сакму лишивши широку,
Загін ординський вигулькнув, як стій
Й швидким галопом звідти полетів
До ставки беклярбека. Сподівався,
Що без резервів вже Ногай зостався.
Тохта Ногая вбити захотів,
Щоб тим ударом виграти весь бій.
Летить загін ворожий, пил здіймає,
Вже до Ногая ставки підлітає,
Немовби хижих ос великий рій.
Мурзи Касима не було в той час,
Був викликаний спішно до Ногая.
Але часу на роздуми немає.
- До бою! – закричав Микита враз
Й повів загін напереріз орді,
Що мчала степом. При шатрі Ногая
Зіткнулися, неначе хижі зграї.
Ногай спокійно на коні сидів,
Спостерігав, як руський той загін
Орду шабля́ми взявся шаткувати.
Хоч тих було і більше набагато
Та далі не пробився ні один.
Як половина в тій орді лягла,
Другі коней, нарешті повернули
Та й хутко, озираючись гайнули.
А скоро й битва виграна була.
Тохта звідтіль живим заледве втік.
Ногай, щоправда, не велів догнати.
І не тому, що мав великі втрати.
Гадав, що й так розбив Орду навік.
Собі всі землі аж по Дон забрав
Та й до Сакчі із військом повернувся.
Відзначити Микиту не забувся
І йому сотню під оруду дав.
Здавалось, все складається, як слід.
Із неба чорні хмари відступили.
Брати свій шлях-таки знайти зуміли.
І їх життя чекатиме без бід.
Та знов Андрій… Ногай вже на той час
Прийняв іслам й порядки мусульманські.
Устої забувалися поганські.
Отож, Андрій побачив якось раз
Дівчину, що Ногаю привезли
В його гарем. Десь із Русі украли.
Побачив він її і серце стало,
Бездонні очі з розуму звели.
У відчаї накинувся на тих,
Хто віз її. За шаблі ухопились.
Але-но тільки перша кров пролилась,
Міська сторожа кинулась до них.
І до Ногая повели на суд.
Микита пізно про те все дізнався,
І до Ногая чимскоріш подався.
Там вже цікавий позбирався люд.
Пробивсь Микита поки крізь юрму,
До смерті вже Андрія засудили.
Він тоді кинувсь до Ногая сміло,
Став про рятунок говорить йому.
Але Ногай й бровою не повів.
Велів Андрія тут же і скарати.
Хребет спочатку бідному зламати
І голову зрубати повелів.
Микита мусив бачити те все.
І злість йому у серці закипала.
І люта помста ціллю його стала:
Він теж Ногаю голову знесе.
Поклявся в тім, хоч слова не сказав.
Ще прийде час для помсти. Він за брата
Помститься, тільки треба зачекати.
І він чекав, а скоро й час настав.
Тохту Ногай, здавалось, переміг.
Та скоро вже нойони й чингізиди,
Що купи ще трималися для виду
Зчепилися. Той скоро перебіг
Знов до Тохти, за ним другий і п’ятий.
І серби, і болгари відійшли,
Хоч вірними васалами були.
Ногаю важко військо знов зібрати.
Зате Тохта за рік зумів зібрать
Орду велику, бо ж тепер він має
І тих, що відступились від Ногая.
Тож із тим військом взявся підступать
Вже й не до Дону – за Дніпро дійшов.
Ногай збирає спішно все, що здатен,
Та половину лиш зумів зібрати
Із сил, з якими вже Тохта прийшов.
Поки Ногай із силами збиравсь,
Уже і Буг ординці подолали.
Поміж Дністром і Бугом військом стали.
Ногай щось швидко вигадать старавсь.
Прикинувсь перше, що він захворів,
Про перемови взявся говорити,
Мовляв, все можна без війни рішити.
От вихворіє він за кілька днів
І стрінеться з Тохтою, щоб вони
Усе владнали… Сам же, за тим часом
Все ж пастку влаштувати сподівався.
Для того Тека з Чакою – сини
Ногая військо чимале взяли
Та за Дністер тихенько подалися.
Орду Тохти обходити взялися,
Щоб з тилу її вдарити могли.
Із військом тим Микита теж ішов.
Та по дорозі удалось відстати.
Він до Дністра узявся повертати,
А скоро вже і течію зборов.
Як тільки на тім боці опинивсь,
Помчав орду Тохти бігом шукати.
Недовго довелося і скакати.
Його загін ординський зупинив.
Він їм сказав: важливу має вість,
Нехай ведуть бігом його до хана.
Дав обшукати їм себе старанно.
Сказав, що лише хану відповість.
Його тоді до хана привели
І він про підлу витівку Ногая
Повідав. Та й про все, що добре знає.
Тохта був на Ногая страшно злий.
Велів орду негайно піднімать.
Поки сини ту пастку ще готують,
Ногаєве він військо замордує,
Бо ж втричі перевагу може мать.
Ударили ординці, що є сил
В місцевості, що Куканликом звалась.
Ногая військо скоро розметалось,
Розбіглося у відчаї навкіл.
Багато хто пробився за Дністер.
І сам Ногай також туди подався.
Дістатись до Сакчі він сподівався.
Життя порятувати би тепер.
Із ним загін в сімнадцять чоловік.
Микита, що в ординськім війську бився,
Уважно за усім отим дивився.
Помітив, у який подався бік
Отой Ногай. Подавсь за ним услід.
Іще й ординців прихопив з собою.
Летіли за Ногаєм вслід юрбою.
Хоч очі заливав холодний піт,
З отих Микита очі не спускав.
В ногайців коні втомлюватись стали
І скоро їх ординці наздогнали.
Загін ногайський на дорозі став
На бій останній, щоб прикрити втечу
Ногая. Закипів короткий бій.
Микита ж обійшов ворожий стрій,
Помітивши Ногая недалечко,
Рвонув за ним. Вже скоро й наздогнав.
Той, хоч спішив та часто озирався.
Нарешті, зупинивсь, за шаблю взявся.
І тут Микиту, врешті упізнав.
І зрозумів. Гнів раптом закипів
У його серці. Кинувсь на Микиту.
Тому вдалося напад той відбити.
В бою порадник геть поганий – гнів.
Тож вибив шаблю у Ногая з рук.
Махнув своєю й голова злетіла.
Здійснилось те, чого душа хотіла.
А скоро і копит донісся стук.
Ординці перебили ворогів
І за Ногаєм подалися далі.
Наказ: його живим узяти мали.
Спинились, зрозумівши все без слів.
Хтось голову Ногая підхопив.
Вмить посланця відправили до хана.
Микиту оточили всі старанно,
Бо хто зна, що Тохта би повелів.
Микита їхав, опір не чинив.
Ординці скоро ще до них примчали,
Тоді в аркани вже Микиту взяли,
Бо ж чингізида вбити він посмів.
І так він знав, що смерть його чека.
Але душа страху не відчувала,
Бо його помста винного догнала.
А далі? То у Божих все руках.
Тохті сміливо в очі подививсь,
Хоч і штовхали без кінця у спину,
Щоб перед ханом впав він на коліна.
А хан поглянув холодно, скрививсь.
Але, щоб справедливість показать,
Велів Микиті золота відважить,
Наскільки голова Ногая важить…
Одразу потім голову зрубать.
На те Микита слова не сказав
І хану лише злегка поклонився.
А сам в душі до Господа молився
Десь там на небі брат його чекав.

(Слова для пісні від імені чоловіка)

З блиском котиків вербових сірі очі.
Зупинився, ніби дивиться весна.
А на вулиці струмки дзвенять співочі,
В серці ніжно виграє легка струна.

Приспів

Чарівниця сіроока, пташка рання
Прилетіла у мій край пощебетать.
Сонцем теплим усміхнулась мені вранці,
І засяяла небесна благодать.

Голуби воркочуть тихо білокрилі.
Я, мов вкопаний, стою, дивлюся вслід.
Дівчино-весна, голубко, ніжна, мила.
Зупинись, не йди за живопліт.

Приспів

Чарівниця сіроока, пташка рання
Прилетіла у мій край пощебетать.
Сонцем теплим усміхнулась мені вранці,
І засяяла небесна благодать.

Бачити тебе я хочу, чарівнице,
Щоби квітли сірі очі, мов верба.
Чорноброве щастя, чічко білолиця,
Лиш з тобою відійде журба.

Приспів

Чарівниця сіроока, пташка рання
Прилетіла у мій край пощебетать.
Сонцем теплим усміхнулась мені вранці,
І засяяла небесна благодать.

 
пісня, яка є важливою у соціально-політичному тоні
 
а слова такі:
 
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
І може, подбай про колірне ТБ
”Дзвонимо за бакси!“ мене шукає теж
Чекаю доставки до третьої, вдень
Ще, Боже, подбай про колірне ТБ
 
Замов, Боже любий, вечірку для нас
Я вірю, о Боже, винайдеться шанс
Буде твоя воля, гульнемо нараз
Замов, Боже любий, вечірку для нас
 
усі-разом
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
 
і все!
 
 
 
 
 
 
 
 

Цвіти, вербО! Пручайся, кожна брунько!
Тягни до сонця листя і квітки!
Весняним святом відзивайся лунко:
Ось Він іде під пальмові гілки!

"Осанна!"- з уст дитячих похвалою,
А з кліток вилітають голуби,
Бо Отчий храм, забруднений хулою,
То місце покаяння і мольби.

Хвала Тобі, Премилосердний, любо
Пробуджений Тобою зріти день!
Б'ємо поклони - захисти від згуби
Розгублених, слабких Твоїх дітей.
04.2023.

В долині край городу,
Який межує з лісом,
Калини кущ розрісся,
Він восени так рясно родить.

Взимку пташаточок годує
Смачними ягідками,
Навесні біло зацвітає
Та всіх-усіх чарує.

А соловейко диво-трелі
Їй влітку розсипає,
Калину-матір звеселяє
І розмовляє з нею.

Коли ж приходить вкотре осінь,
Вогонь той калиновий
Спалахує яскраво знову
В долині край городу.

2025 р.

Вечорами довго сяють
Зорі чисті в небесах.
Сильний, брате, сильний, знаю,
Сильний в діях, не словах.
Ти душа, яка потрібна.
Ти свободи справжній смак.
Хай Господь веде, мій рідний.
Гасло - єдність, ти наш знак!

2024

Знову настрій у мене чудовий,
Знову щастям зогрітий сповна, –
Від твоєї палкої любові,
В серці квітне жадана весна.
Знов душа, мов настроєна арфа,
Ожила та чарівно бринить, –
Я дивлюся упевнено в завтра
І тобою милуюсь щомить…
13.04.24

Я хочу говорить з тобою.
Прохання вітер забиває.
І хвилі сходяться рікою,
І потопають в водограї.

Я хочу бачитись з тобою.
І знову той скажений вітер
Все завиває над горою,
Обтрушує вчорашні квіти.

Я хочу запитать про тебе.
І йде луна, і йде далеко.
А в небі хмари кострубаті,
І у гаю притих лелека.

Я хочу уночі додому
Пройти стежками, де є роси..
А вітер все одно гуркоче,
Йому бажання ніпочому.