Ластиться море до ніг, мов кіт,
Берег плететься ззаду.
Хмари пастельні - дивись які -
Короткочасний задум.
Море белькоче собі під ніс
Пісеньку монотонну.
Промінь-батута, летить навскіс -
В хвилях легеньких тоне.
Ти у долоню свою береш
Білу вологу мушлю...
Все це порожнє було, авжеж.
Все і забути мушу.
Тільки це море, неначе кіт,
Тільки ці кроки - стежка
Тільки реально скінченний світ
Берегом став безмежним.
2018

1

Мирослава під чорним кедром
зранку мріє: піти б за Педро...
А увечері - автотраса...
Секс за гроші, слизька оаза...

Від села до містечка - триста...
Бабці купить халат, намисто
Набрехала матусі всоте:
ненормована є робота.

Ластовиннячко не завада.
Кирпоноса худа наяда...
Татуаж - саламандра синя.
Нагодовані кріль і свині.

Парубійко сусідський хоче,
залатав за цілунок ночви,
та й повіявся за повітку -
обіцяла задарма Вітка...

- Це гормони... - зітхає батько, -
уявляю персисту Надьку,
а законна - зів'яла ружа,
та й кум Гена в утіхах дужий.

2

Все - як завше: сівба, толоки,
транспортують моралі... блоки...
Сором тлумиться, всюд розпуста.
Плине ложе пусте - Прокруста...

Відвойовують зали, храми.
Міріам подає програми.
Руки тягне хмільне, ледаче.
Мирослава під Куртом плаче...

3

У ярок налетіли гуси.
Щось палили - папірус... вуса...
Лементують, щипають гичку.
Дві пожежі... брудна водичка...

2018

Із носа окуляри зняв рожеві,
Навпроти - графоман-недопіїт.
Облущилася позолоть дешева,
Невдатний карлик глипає на світ.

Стругав-варив сонети про дубочки,
Увірував, що кожен вірш – краса.
Повз купи мудрі пролітали мовчки,
Ніхто ув очі правди не сказав.

Усе життя прикуплене по блату,
Набутки – мильна булька, кіч, плюмаж.
Проліз в калашний ряд за тінню тата,
А от таланту справжнього нема.

Я істину очищу словом правди:
Писати вірші – не твоя стезя.
Сідайно но знову за учнівську парту:
Ти все почув. А я - усе сказав.

30.07.2018р.

Якби могла до тебе притулитись,
Мене б ніякі далі не зманили,
Мене б ніякі біди не зломили.
Живильними потоками умитись
Відрадно би було нам із тобою,
І світ би золотів над головою,
Якби могла до тебе притулитись!

Якби не руйнівна буремна драма,
Мені б і ноша видалась легкою,
В надійному святому супокою
Гостинно би тепліла панорама
Того, що нам судилося прожити.
Були би ми дорослі вічні діти,
Якби не руйнівна буремна драма.

Було б усе природно і невинно.
Легкі недоговорені звіряння,
Гарячі опівнічні сповідання
Текли би незамулено й первинно,
Бо все навколо так цього хотіло
І нас обох на те благословило!
Було б усе природно і невинно.

Кому тепер із сумом розказати,
Про те, як поміж нас можливість щастя
Недовго пожила – й не прижилася,
І мусимо ми нарізно блукати,
Когось шукати, ходячи по колу,
І знати, що не стрінемось ніколи --
Кому тепер із сумом розказати?

2018

Знову вечір сонливий іде.
Закуняла розморена тиша.
А дівчисько біжить молоде –
Кобилиця вогнем ніби дише.

Наче вихор увись полетів –
Так вона шаленіє в пориві.
Розвіваються коси густі –
Розкуйовджені, мов білогриві.

Що за мить? Дивовижна то мить!
Затулили усе білі крила.
Амазонка, бігунка летить,
Білим полум`ям сад запалила.

Знак арійський упав із небес,
Мов з`явилась Богиня то Слава…
Наче дух ніцшеанства воскрес –
Біла бестія мчить величава!

31.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Нічні дощі липневі монотонні,
Втрачають голоси в густому листі.
П'є місяць воду десь на підвіконні.
Підсвічує нитки тонкі сріблисті.
Полоще сад раптова тепла злива,
Ввімкнувши блюз наприкінці вистави.
Як густо цьогоріч вродили сливи,
Як на очах вони попідростали.
Цей темпоритм води, неначе човен,
Несе мене в світанки навпрошки.
В липневих снів медово-теплу повінь,
Туди, де блюз, і місяць, і сливки.
2018

Сонечко в хмарах ховалось – і вмить
Посмішка в Небі з’явилась – блакить
Заволоділа великим простором!
Промінь ясний все осяяв навколо!
Промінь! Промінчик маленький – дівчатко!
Сяє обличчя у діда на згадку!
Погляд дорослий, задумливий, щирий!
Очі розумні, глибокі, мрійливі!

А рученята маленькі та сильні,
Міцно тримають ще й поглядом пильним!
Бог надіслав дідусеві дарунок:
Радість йому, від хандри порятунок!
Дівчинка Кіра – назвав її тато.
Радість в оселю прийшла, справжнє свято!
… А ось сьогодні всміхається річка:
Гарна і чиста така , невеличка!

Тихо тече собі – Псьол її назва.
Плавають дітки, а Кірочка заздрить!
Трішки ще має вона підростати,
Щоб із басейну дитячого встати.
Ось через рік, мабуть, так воно й буде.
Знову всміхнулось малесеньке чудо!
Нігті побачила – колір яскравий!
Пальці схопила – не відпускає!

…Дивна якась, чудернацька погода:
Дощик злякав тільки – зникла негода!
Вправно сідає дідусь за кермо:
Тільки веде «Жигулі», не «Рено»!
Сонечко знову вітає привітно!
Стелеться поле навкруг – все примітно!
Соняхи жовтогарячі, пшениця,
«З вітром у них якась таємниця».

Радісно всім: відпочинок був гарний!
Час пролетів непомітно і справно!!!!

29.07.2018
Свидетельство о публикации №118073105800

Там рідний зелен-сад,
Веселі мама й тато,
Дитячі диво-сни
І запахи весни...
О, любий листопад,
Моє нестигле свято
Ти на спориш-стежки
Домашні поверни.

На крилах чудо-мрій
У колискову пісню
Я радо повернусь
Із вицвілих доріг...
Весни провісник льон,
Ти осінь тихо-пізню
Веселки полотном
Постелиш на поріг.

У отчий теплий дім,
Обійми прародини
Вертаюся щоніч
Лелекою у снах
А під моїм вікном
Священнії жоржини
Вітають зусебіч
Росою на устах.

Малює вітер небо, білі тучі,
а серед ночі – місяць угорі,
мою журу і радощі кипучі
до вранішньої Божої зорі.
Та не сягає істина до Лети.
Нема на те ідеї і снаги.
Безсмертя творять іноді боги,
а вічне – ще не чувані поети.
А я усе ніякий і такий,
що й од Фортуни накиваю п'яти,
та і її не буду доганяти
як іноді попутає лихий.
Немає віри. Що із цим робити,
мовчить і не підказує життя.
На покуті німі дереворити
уже не вимагають каяття,
яке переросло само собою
молитвою до сонця і небес,
де по-новому білий світ воскрес
веселкою над синьою рікою,
а на каймі блакитного сувою
гаптує жовте колесо Велес.

07/18

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

На ланах концерт давали... Весело? Та де там!
І ведучій відгукнулась із душком котлета.
А у полі - ні тополі, жодної копиці.
Ніде справити потребу головній артистці.
За машиною присіла, глузду ризик вартий,
А водій агітбригади був мастак на жарти.
Навіть хто зівав - заплескав фабулі вистави,
Бо кепкуп завів двигун і рушив різко вправо.
Ще такого свисту, «браво» зроду не бувало!
Животи понадривали, в буряки наклали!
Пліткували аж в райцентрі ледве не щоденно,
Що принади у артистки майже на півсцени.
На цей раз жартун заядлий не чекав на помсту,
Бо найдужче реготав там голова колгоспу!
Телефонував на ферму, ото була втіха!
«По міндобривам відбій - гній тут сам приїхав!»

2018 р.

***
Як жаль буває іноді красунь,
коли чекає їх пора остання,
яка навіює розчарування,
нагадуючи, що і ти – як лунь.

***
Журою серце огортає,
душа відшукує шляхи,
якими хочеться до раю,
але спокутувати має
і наші, і свої гріхи.

***
Всі ідемо за обрії, за межі.
І наче ще не охолола кров.
Але не це бунтує і бентежить,
а те, що у собі не поборов.

***
Салютуємо, рапортуємо
і тікає на мить пітьма.
Та не бачимо, і не чуємо,
що радіти чому, нема.

***
Іде біда, як водиться, зі сходу,
а нам і досі горе – не біда,
що кінчиться терпіння у народу
і потече кровицею вода.

***
Усе тече, а проминає
лиш те, що нам не дотекло,
І жаль єдиного буває,
якого наче й не було.

07.2018

У Львові особливо пахне дощ,
Стара бруківка миттю тяжнявіє.
Зливається з повітрям польський борщ,
Чужі міста так пахнути не вміють...
У мареві нічного Кайзервальду,
Відшукую давнезні таємниці.
Подалі від холодного асфальту
В найглибшу глиб чистенької криниці.
У львові особливо пахне небо,
Птахи у парку-наче у раю.
Мені вже інших запахів не треба,
Я піду запах кави поцукрю...

Будинок гарний, наче. Моноліт.
Та щойно опущу свої повіки,
То чую все: як дихає сусід,
І що найгірше - гнівні, люті крики.

Був малючок, а виріс дикий джин,
Не любе чадо - без душі гомункул.
На маму сиву кожен день кричить,
Якщо дістане - підіймає руку.

Останнім часом уподобав Марс,
Дивлюсь на небо, в почорнілу просинь.
Та вухо чує матюкливий бас,
А неня мовчки витирає сльози...

Гримить! Злітають петлі із дверцят,
Синок на кухні, знову чути гавкіт.
Кладе у рота гущу із супця:
- Агов, стара! Неси іще добавки!

31.07.2018р.

Нещирість

Причастя купно пив на посошок,
На біс щорічно здійснюю цей номер.
Полегшення душі, кишень, думок...
Попові з неба впав новий "Лендровер".

Поблимує прочанин на литки,
Прознає жінка люта - не зрадіє.
На житнім полі - мак і будяки,
У храмах - неудатні лицедії.

Чудову службу кум сьогодні втяв,
Хороший бізнес. Увійду у долю.
Несе людва нещире каяття,
Навзаєм удостоїться недолі.

Цвіте маразм, лунає акафіст
Та спів - не спів, а в'яле голосіння.
Уп'ється православний атеїст,
Відмітить справно Боже воскресіння.

Кінець богослужіння. Три крапки...
Пройшов екстаз (о пречудові миті).
У церкві пусто. Мушок павуки
Підловлюють у непомітні сіті.

31.07.2018р.





Мусі-пусі

У буду утік до Полкана,
Виснажує слух жінчин глас.
Не липне до мене кохана,
Не треться сьогодні карась.

Зобидилась капосна діва
На мене дивитись не хо.
Годину не орана нива,
А це вже вважаю гріхом.

А я ж обціловував личко,
На блузці вже торсав замок.
Заусінь шкрябнула сідничку,
В лебідки істерика, шок!

Хутенько обкусюю лихо,
За персиком збігав у сад.
Затихла. Ногами не дрига,
Конфуз переводжу на жарт.

У мавки улігся на пузі,
Обмацую перса м"які.
На вушко шепчу мусі-пусі -
Вернувся до раю таки!

30.07.2018р.

Козацьке

Трухлявий пень, оброслий мохом,
Лише говорить про любов.
Мені ж миліші "ахи" й "охи",
І молодиць гаряча кров.

Між хропаками й позіханням
Еротики бубнить урок.
А я учадів од кохання,
Не чоловік - голодний вовк.

Не заздрю я старому діду,
Штани навиворіт надів.
Лишилось тільки гомоніти,-
Пройшла пора персистих дів.

Пишу закінчення ліричне,
Фінальний мудрості вінок:
Хай шамкотять діди про вічне,
А козарлюги - про жінок.

30.07.2018р.


Спека і любов
Серйозна тема. Слухай і мовчи.
Розмова піде про мою Одарку.
Кохатися потрібно уночі,
Бо денної пори улітку жарко.

Обвиснув ніс, зів'янув огірок,
Зайці у тінь сховались під капусту.
Липневе сонце стоплює жирок,
А разом з ним останні краплі глузду.

Колода на софі, а не жона,
На неї зранку глипаю несито.
Поцьомати бажаю "кавуна".
Але боюся фею ворушити.

О так, звичайно - прохолодна ніч!
Комфортно збоку, зверху, навіть знизу!
Та мавка-зваба як гаряча піч...
Не стримався - за пампухами лізу...

30.07.2018р.

Живого розуму єврея -
мені би перст, хоча би перст
пішов би геть у світ за нею
і не біда що сотні верств…
нехай і я не славний Ізя
не той на вигляд, зріст, ступня
не так щоб аж… не так щоб мізер
не фіндіперц, і не фігня…
та ось припнуло
до аптеки
і до кав’ярні
і метро
щоб споглядати вас, молекул
задовольняти щоб нутро…
30-07-2018

Т. І...
Стрічай мене в своїм чеканні
І в русі тіні на стіні, –
Почуй в усталенім мовчанні
Відлуння зродженого “ні!..”
Знайди мене в своїй печалі
І в тузі пліток та легенд, –
Страждай безмовно і надалі
Під їхній акомпанемент.
Побач мене в своєму житлі,
Як відсвіт сонця на рядні, –
Відчуй у мороці та світлі
Надій покинутих вогні.
Зумій у кволому мигтінні
Свічок осяяння знайти, –
Шукай у вірності й сумлінні
Плоди й коріння самоти…
29.07.18

Густі мазки. Хтось тихо білить небо.
Перисті хмари затирають синь.
Раптово думка вигулькне про тебе,
Неначе темна пляма навскоси.

І ворухнеться щось у серці знову,
Вже не щемить, лиш тихо промайне –
Що так було колись усе чудово…
Та не турбує більше це мене.

Відходять темні плями у минуле.
І світла тінь облуди відплива.
Вона вже не зворушить, не розчулить…
Стирає хмара всі химер «дива».

27.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Свободолюбство – майбуттю основа!
«Земля і воля!» – гасло над гербом.
Народ, що спить, зникає поступово,
а то і просинається… рабом.

Хто землю прихопив, хто булаву
чи інший шмат народного майна.
Триматися нелегко на плаву,
якщо ти лише не кусок лайна…

Тільки тебе бачу я серед ночі,
тільки тебе знову бачу удень.
Губи мовчать, але серце шепоче –
бачу тебе, хочу тебе, лише тебе…
В нашім саду вже розквітнули вишні,
пісню завів не одну соловей.
Думи навіює щемно-невтішні
запах солодкий чужих орхідей.

Лише твоє ім’я знов промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, ніби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя…

Де ми ходили крутими стежками –
папороть інша там нині росте.
Клени стрункі піднялись поміж нами,
в споминах наше кохання цвіте.
Нам про минуле нагадують діти,
що на стежках тих змінили батьків.
Та і вони розлетяться по світу,
їм не уникнути жвавих років…

Лише твоє ім’я все промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, ніби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя…
Бачу тебе, тільки тебе,
любу тебе, милу тебе.
Хочу тебе, тільки тебе,
знову тебе, лише тебе…

27.07.2018

Жив Адам в саду Едема,
Бог його там поселив.
Щоб була дружина,
Жінку Бог йому створив.
Це для Бога було просто,
Жінку Він створив із ребра.
І під стать Адаму ростом,
І любов у них була .
Щоб тіло жінки було ніжне
І приємне для руки,
Бог зібрав з усього світу,
З троянд білі пелюстки.
І додав до розмаїття
Жовті темні кольори,
Щоб жінки були у світі
Незрівнянної краси.
Очі жінки вбрали Небо,
Проміння Сонця і зірок.
Бог додав, бо це так треба,
Росинки з вранішніх квіток.

А в уста додав Він меду
І ложку терпкого вина.
Щоб муж мав насолоду
І любов хмільна була.
Бог їй дав чарівний голос,
Ніжні почуття.
І родючість, як житній колос,
Щоб квітло на Землі життя.
Жінку Бог назвав Єва,
Вона Матір всіх людей.
Шануйте Землю, як Едему,
І родіть у світ дітей.
На шостий день кінчив творіння,
Бог на сьомий день спочив.
Людей, Землю і насіння,
Бог благословив і освятив.

В думках не зринули бажання, коли зірки униз летіли,
Вона угору не дивилась, приречено ковтала сльози.
Вона – легкий весняний промінь поміж судилищ і святилищ.
Вона вчинила нерозважно, не відчуваючи загрози.

Цікаво, де вона? В пустелі посеред ангельських потилиць,
Там, де скляні пречисті висі від неї не приймають позов?
А, може, просто і звичайно, коли іще не звечоріло,
Аби збагнути непрожите, мандрує небом у пірозі?

Вона – ромашка в чистім полі, яку спалив пекельний дотик,
Її світанки – без кохання, її самотність – океанна.
Відчайні крики у мовчанні почути був нездатним жоден,

Вони розтанули у тиші. Для неї літо – ненастанне.
Лети ж туди, сумлива німфо, навіки із дитинства родом,
Де час давно уже не плине, де вічність перев’яже рани.

2018

Килимками календула чи нагідки - як для кого...
Абрикос наш понівечив дядько - зальотний прогрес.
Визирають пажі, фланірують дофіни з-за рогу,
кучеряві перуки запилені... рій танцівниць, поетес ...

Вигопцьовує фертик, бо має свистульку з Опішні.
Докачають меди, привезли секондхенд у міста.
Огудиння сплелося, врожайно, по зливах - розкішно.
А наука - ділити земелечку - ох, непроста...

Привітай реформати, працюй аж до сьомого поту.
З-за бугра однокласники шлють онучатам жалі.
Розмоталися бухти незримого давнього дроту.
І наливки сливові течуть із прабабних сулій...

Падекатри граків... падеспані синиць... пишнотрав'я.
Матіоли запахли. Не сниться - зчужів Яготин.
Чорновусий Вітрисько сміється: "... та грав я..."...
Розсипає цяцянки на тло золотих павутин...

2018

Помажу лірика медком,
Потиличників годі.
Із тилу ритиму підкоп,
Хвалебні оди в моді.

Писака гарний він, дивак,
Чутливий і сльозавий.
Від ласки миттю умліва,
Цвіте як мак від слави.

Шпандьорить прудко про дуби,
Потрощене кохання.
Його я майже полюбив,
Як віника у бані.

Клює на "Браво!", "Клас!", "Віват!",
Кажу: - Я - шанувальник!
А ти ж бо - геній! Мудрий скальд!
Пегасовий напарник!

Нектаром вушка намастив,
Погладив по макітрі...
Втіка титан! Кричу: - Куди?
Сиропу ляпку витри!

30.07.2018р.

Гартувала з пелюшок
Мамочка малого.
І впустила – це був шок!
Лобом об підлогу.

Та минули дні сумні,
Що не шкода й праці.
Заживало все на нім,
Наче на собаці.

Голова його – пуста.
Серце ж – має злобу.
І хлопчисько виростав
Дуже твердолобий.

Хоч олії в голові
Не стачало в нього.
Вірші він писать нові
Ласий до знемоги.

Тріску в оці у сусід
Помічає зроду.
А в своєму, як той дід,
Не бачить колоду.

Нападає, наче тать,
Бо, напевне більше,
Любить він критикувать,
Ніж писати вірші.

А на критику в свій бік
Вперто дулі тиче.
Цей невіглас-чоловік
Дуже войовничий!

Ти тут, дурню, не бикуй!
Дам! Не здасться мало!
Поправляйхер-Критикуй
Так його назвали.

Зна, як всіх вмочити в гидь,
І де ставить коми.
А як Образи ліпить –
Діло незнайоме.

Наголос у словнику
Перевірить може.
Свій поставить Критикуй –
Зовсім неспроможний.

А створить неологізм?
Борони, о Боже!
Це для нього – онанізм,
І Прокруста ложе.

Слів гидких у кожен твір
У віршАх мастрячить.
Джентельменський це набір
Джентельмена вдачі.

У повчаннях – в молоко
Поціляє "гуру".
Це - зашорений дурко –
Поправляйхер Шура!

30.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Це місто сердешне миле ніби умите Матір’ю
Стереометрія простору під паттернами дощу – під останніми краплями –
Така…. –
Німби ліхтарних стовпів – остовпів алкоголік-гуляка і я остовпіла –
Змито усю провінційність місто оголене стерео огорнуте небом стерво
Захоплене у полон сірих калюж й холодного подиху –
Озонової хвилі – дихай! Кричить мені місто. – Дивна ти дика ти –
Ось твій декатилен хвора на все горло птахо. Краплі важкі мов тахо*…
Наче удар важковаговика
З верби з берези граба та дуба з кожної гілки з кожного даху
З кожного помаху крил з кожного капелюха з кожного божого духа –
Краплі важкі мов тахо… вбито задуху збиту пилюку пущено до водостоків
Надмірний об’єм кровотоку стоки мого міста знову бурлитимуть мовби після
Битви двох велетенських Моріарті на полі їх власної морфійної брані
Дощ місту вимив вуха дощ йому вимив рани дощ був його Іоаном
Залиті вулиці заснули заколисані оргАном дощу – ця ніч для спасенних
Бредемо із песиком булькаю черевиками – блажен хто йде
Вузькою смужкою суші між рукавів Океану
Ми йдемо по дощу
Я впаду – і наступним дощем встану
Я вимию вуха мого міста я вимию його рани я буду його Іоаном
Його стереометрією простору
Коли мені на смужці вузькій
Світла у світі Ра не стане

Краплі важкі мов тахо —
Падай
Птахо...


*тахо - українські патрони для мисливської зброї

На последней черте у тризны
Не нарушу законов тиши.
Что умела я в этой жизни?
Хлеб испечь и писать стихи лишь.

Раздвоили так дни и ночи,
Что никак не замкнуть мне круга.
А у вечности божьи очи
И тот голос из детства - друга.

Голос этот был голос музы.
Время скрылось, творя пространство,
Как Евангелие от Босха,
Растерявшимся, злым и странным.

И тогда, по веленью жизни,
Стала строить на небо башню,
Где меня спросили:
- Куда ты
Лезешь с лестницей личной?
Страшно..

Средь вселенной я как на бритве.
Ты, судьба, погнушалась мною.
Близнецы во мне чинят битву -
Никогда и Всегда – игрою.

Я сутра становлюсь земною
Половиной. А как стемнеет –
Превращаюсь в того, кто со мною
Обреченность бессмертья делит.

Брат, а я не хочу бессмертья.
Так оно не идёт, нескромно.
Ночь смеется. И кто-то третий
Замахнулся звездой в лицо мне.

Так и нет мне спасу, братишка.
Я раздвоена, хуже нету:
На два имени, на две фишки -
На мой хлеб и стихи об этом.

2013

В питанні віри я - лопух, профан,
Ні підступів не бачу, ні обману.
Пророк із джунглів крутить хараман,
Святим письмом притиснув до паркану.

- Є заповідь, мій сину, "Не вкради!".
Киваю, бо погоджуюся з гуру.
В моїй кишені, чую, шарудить,
Націлився на сотенну купюру.

Зійшлися: за брошуру - п'ятдесят,
За екзорцизм дорожче - півзарплати.
Розцілував! І каже: - Я твій брат!
Давай на церкву перепишем хату!

І день, і ніч молитимуся я
Аби до раю вигнали з геєнни...
Аж тут надбігла жіночка моя,
Сокира у правиці! Навіжена!

Вернулась пізно. Просить: - Дай води.
На обусі - карміном - всохла крівця.
Стирчить із рота жмуття бороди,
Гарчить, немов поранена тигриця.

Спасенний муж! Розсіялась мана!
Пірнаю звично в пазухи обшири.
Прозрів, бо є розумниця-жона,
Магістер теології та віри.

29.07.2018р.

Для бабусі повитухи
Обламалася житуха.

Пиячиська незугарні
Опинились в буцегарні.

Капітану корабля
Не вернути ні рубля.

Не шалійте комуністи –
Подадуть на «зоні» їсти.

Не шалійте наркомани –
Поздихаєте з дурману.

Не шалійте москаляки –
Не забракне вам гілляки.

Темно-кавове небо -
робуста, арабіка?
І яскраве горнятко-Місяць
палає всю ніч.
Дивовижа напій
для поетів, художників,
мрійників,
що в сяйливу нічницю
зустрічаються з вічністю
і бесідують з нею
віч-на-віч...

Щосекунди,
щомиті
скресають у небі
огненні жарини -
і духмяним потоком
ллється дивонапій
в філіжанки
для спраглих Землі
без упину.

Серед дощу ми як на Корсиці липня,
Конвент алегорій, метафор – постреволюції дня.
Цей мокряк, ця негода, цей день – наш Тулон,
Я парасолю здіймаю як дах, капелюхом трикутним:
Між небуттям і буттям, між минулим й майбутнім:
Між нами і небом, а краплі як кулі й шрапнель:
Четвер Ватерло і субота Гренобль, і хвилини-улани,
Ми трохи повстанці, вандейці, ледь-ледь партизани
У цьому двобої, в цій битві, на полі війни,
Яку донкіхоти місцеві чомусь називають коханням,
Ми миємо ноги в калюжах, йдемо як Христос по воді,
А в подумках Ельба, сто днів, корабель і вулкан,
Чи може Єгипту голодний сумний караван.
Не знати, що там за віконечком - липень, чи брюмер,
Чи може до консула просто прийшов костюмер,
Чи може мундир поміняв молодий офіцер –
Отой, корсиканець – дивак і Мольєр,
Чи просто Париж-Станіслав – свято торішнього листя,
І ліс слимаків, і вогкість альпійська Далмацій,
І небо далеких і білих хмарин-декларацій,
І наші тіла – гарячі, як сонце над селищем Аустерліц:
Останні атаки гвардійців, десь наш Талейран
Блукає кавалком туману. Пишу про вечерю в Брокере,
Кліссон та Євгенія нам наливають вино:
У келихи літа – тесані з буку, і круглі, як Місяць оповні,
Виноград Патагонії пахне вітрами пампасів:
На острів Святої Єлени пливе корабель почуттів:
Вітрило шовкове і біле як сніг – оксамитом чорниці
І вечір вологий наплів нам якісь небилиці,
Завершився день. Чи епоха. Кохана, пробач,
Я ненароком подумав, що ти Жозефіна.
За хмари ховається Місяць-калач,
Стежками мовчання блукає сумна Прозерпіна.
На барикадах кохання бодлерівський сплін:
Це дощ – безликий художник ілюзій. Це він…

І зелені, і рожеві,
І з румянцем на щоках,
Соковиті , солоденькі,
Люблять їх дорослі, й діти
Звуть їх ........у нас !(яблука )
А, як кажуть у народі,
Кращих ліків не знайти,
З’їв їх декілька у ранці,
І бадьорим будеш ти....

28.07.18 8.38

Полюбив я твій стан і голос,
за твій кожний боровся волос.
Ти з чужою ж жила душею
і була та душа з іржею.
Та любов говорила гнівно, –
Зчищу ту я іржу все рівно!
Буревії були, пожари
і роздори тяжкі, і чвари…
Все ж стерпіти було несила –
в тій пожежі любов згоріла,
бо лишилась іржа іржею
із чужою, як ти, душею…

01.03.2017

У нашій долі як у тому полі –
усе, що є, плекає кожен сам,
і край дороги битої тополі
із далини ще кланяються нам.

З усіх усюд вертаємо додому,
хоча уже ніхто не впізнає.
І лиш єдина стежечка знайома
нагадує далеке житіє.

Чи не отам рибалили за лугом?
А ось де у чергове вороття
востаннє попрощалися із другом,
не знаючи, що то – на все життя.

А тут черпали сили із криниці,
остуджуючи губи і чоло.
І від цієї чистої водиці
смачнішої ніколи не було.

А біля школи синьої, старої
у зелені ялинок щовесни
чекає й досі охоронець-воїн
минулої забутої війни.

А поза муром, яром, косогором
замучені колись голодомором,
лежать уже й не відаємо хто...

А он сидить, убитий свіжим горем
дідусь, який похоронив учора
онука, що вернувся із АТО.

07. 2018

Узяв гітару, бринькнув ноту фа,
Жона підсіла на дубову лаву.
Кохатися у темряві - лафа!
Блідавий місяць глипає ласкаво.

Заліз у деку спати махаон,
Відклав удень яєчка на капустку.
Рулада - гарна. Пісня - як вогонь!
Кохана зняла ліфчика та блузку.

Найбільш яскрава зірка літа це -
Звичайно, Вега, із сузір'я Ліри.
Пора знімати залишки парцел,
Впаде кохана в руки сувеніром.

Нас двоє - рай і пекло, сміх і гріх,
Небесне лоно розчахнуло браму.
Украв сюжет у мене Стівен Кінг,
Перетворив на сексуальну драму.

Набринькався, душевно відпочив,
На жінку глянув - одібрало мову.
Кохатися прекрасно уночі,
Коли усе довкола загадкове...

22.07.2018р.

Реальність

Давайте помріємо трохи...
В Криму хазяйнує "Рошен",
У море вмочаються ноги,
А фіги вкраїнські уже.

Повсюди чуби запорожців,
Вишиванки носить народ.
Массандра хлюпоче у бочці,
Бо кожен хахол - патріот.

Росія - чудова сусідка,
Шанобливо хилить главу.
У жінки - із тризубом литка:
Елегія! Рай наяву!

А очі розплющив - і пекло,
Розстріляні, взяті в полон.
Щасливе майбутнє померло,
На Сході - дими і вогонь.

Зірвалася міна під плугом,
Як завжди - сусід обманув.
Мій ворог прикинувся другом,
То ж діти ідуть на війну.

28.07.2018р.

Не орками населена тюрма,
але і це не додає їй честі.
Душа істоти кожної – пітьма,
але немає чорної до смерті.

За ґратами, за стінами її,
на волі - заарканених не менше.
І судять їх і «наші», і свої,
яким кусати іншого не вперше.

Холоднокровно мацає змія
слабкі місця, аби вп’ястись у груди.
Чи це не ти, коли страждаю я,
і це не помічають добрі люди?

А що удієш, коли це юрма,
яку окупували зайди-обри.
Немає орків, але є ще кобри!

І я їх помічаю не дарма.
У мене криміналу ще нема,
але на те і є ще люди добрі.

07/18

Місяць і зірка – закохана пара,
Чом на все небо одна?
Інші усі заховались у хмари,
В лоно небесного дна.

Зірка полярна, немов королева –
Найяскравіша з усіх.
Сяйво її золотаво-сталеве –
Ночі химерної гріх!

Ковдрою наче сповив їх раптово
Вітер легенький за мить.
Ох і кохання палке вечорове –
Небо палає й димить!

22. 07. 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Жбурніть нужденним… (Вже й не до жалю?
Самим би – вдосталь борошна та шоу.
Відгризену по лікоть – дожують
і на десерт
попросять
корнішонів).

В майбутнім бракуватиме добра.
Картинками з минулого не втішитись.
До раю? Радо! Хто уже не раб?
У нього шанс помножиться на тисячу.

На статус переміщених осіб
надмірний попит нині у малечі.
Не впав, але… знесилено присів
на ґанку золотому королевич:

уже й сивини вибілили чуб,
а батька
чернь
усе ніяк
не скине…

Жбурніть нужденним! Хто іще не чув?
Рушають мовчки.
Викрививши спини.

На листочку слід залишить,
І слухняний він завжди,
Помічник не замінимий
На письмовому столі ... (олівець)
27.07.18 8.18

Бомжак окрада зухвало
Порожню сусідську дачу.
Мені ж до вподоби сало,
А владу в гробу я бачу.

Нема тридцять літ порядку,
Чкурнули у США мойсеї.
А бабця лаштує латку
На юпці із бумазеї.

Облизує кішка лапу
(у льосі сметани горщик).
Повз носа летять кульбаби,
З кишені тікають гроші.

Паця уже не кувіка
Не торсає вереск шиби.
Несе часничину жінка
Й окрайчик житнього хліба.

27.07.2018р.

Зернятко злітало з гілки додолу,
Вітер підняв його високо вгору.
По вітру воно у світ мандрувало,
Де приземлиться зернятко не знало.

Впасти хотіло в квітках, чи в саду,
Можливо край поля впаду.
Може впаду на лугах, біля річки
Чи там в лісах, де дуби та смерічки.

«Куди ж я лечу?» - я вітру питаю.
Та, ба! Наймення свого я не знаю.
Хіба я могло запитать у “батьків”,
Якщо я не мало зелених листків.

Вітер понісся долиною в полі,
Квіти ростуть там й трави шовкові.
Впало зернятко, за землю вхопилось,
Ясеном-красенем воно розпустилось.

Не було на полях такої рослини,
Могутній широкий він красень долини.
З вітром шумить, листками шепоче.
А зрілі зернятка злітати вже хочуть.

Тож в людині плід в лоні зростає.
Долі своєї плід ще не знає.
Поки що ласкають мамині мрії,
В його житті будуть різні події.

Людина в житті шлях свій шукає,
Що на шляху людина не знає.
За “вітром” іде, яке людство навіє.
Та кожна людина за себе більш мріє.

Шлях обирає на добро чи спокуту.
І хрест свій несе на радість чи муку.
Кожна людина на лад свій мудрує,
Те, що придумала — то, те й збудує.

Забери мене з собою,
Відведи на край землі.
І я піду за тобою,
Крізь морози і дощі.

Відведи мене у казку,
Де будемо тільки ми.
Дай хоча б одну підказку
Й стану я тобі крильми.

Обійми мене міцніше
Назавжди. Не відпускай.
Стане у моїй душі ясніше
Це, для мене, - наче рай.

Покажи мені свій Всесвіт
Розкрий мрії і думки.
Я люблю тебе всім серцем
Й відчиню усі замки.

Будь зі мною завжди поруч,
Ні на мить не залишай.
І не повертай ліворуч.
Я кохаю тебе. Знай.

Хто рухає прогрес, високі має цілі,
Хто робить світ цікавим, досконалим.
А де межа можливостей людей у тілі,
Де компроміс із прагненням зухвалим.

Бар'єри, планка, так добралися до суті.
Невдачі неминучі, є помилки.
Врятує гумор їх завзятість в каламуті,
В неідеальність вірять понеділки.

Якщо пороги щастя зависокі, важко
Радіти сонцю чи дощу, дрібницям.
Скарби ідеаліста бездоганні, пташко,
"Літати" "не літати" - є різниця.

26.07.2018
НЙ

Ще липень золотавий зеленню буяє,
І прохолоду вилива після дощу.
І вітер-легковій ледь-ледь гілки торкає,
І пестощі дарує кожному кущу.

Скидає небо все біленьку хмар керсетку,
Від спеки мов його – оголена душа.
Дуби і ясени у графському маєтку
Смарагдами вгорнули чарівливих шат.

І скрізь, куди не глянь, сонливе пообіддя,
Куняють волоски утомлені трави.
Хитавиця дерев у змореному літі…
Богине дрімоти, у сіті світ лови.

21.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Фарбувала волосся доні -
засріблилося сивиною -
здалась раптом: вколов хто серце
глою...
А колись заплітала коси
темно русі пахкі... Дитино,
як то час безнастанно мінить
людину...
Ти дитя мені, я ж бо мама і дитина
своєї мами...
В'яжуть дні срібло-сизі будні
нами.

2018

Сідає сонце. Гасне яра мідь,
Летять ключі до вирію стокрилі.
А час нікого з нас не пощадить,
Додолу гне, висріблює у тиглі.

Не втюхаєш йому хабар-"джинсу",
Не оголосиш безпардонно "брексіт".
Життям йому виплачуєм ясу,
Бо ми для нього лиш родзинки в кексі.

Не вірю, що життя - невдалий жарт,
Чи випадкове зчеплення молекул!
Бо після себе залишаю сад
І бірюзи думок коштовні глеки.

Я знаю - не кінець земля сира!
Спочинок це, очищення,- не плаха!
Лечу крізь час у розчерку пера -
Дає дорогу Хронос Вогнептаху.

25.07.2018р.

Благодать

Жінка люта. Ув очах огні -
Із рубіном не купив каблучку.
- Будеш цілуватися, чи ні?
Заспокойся, на ось, півполучки.

Інша половина - то сім'ї,-
Комуналка, транспорт, харчування.
Порадій за мужа, я ж - піїт,
Віршики утьопую прегарні.

Кум твій не напише і рядка,
А у мене товпи епігонів.
Хоч нема фазенди, літака
Але маєм тертушку для хрону.

А паперу - гори! Завались!
На Парнасі скоро вручать німба...
Чуєш -просить їсти спиногриз,-
Йди, купи картопельки та хліба.

Хух, подріботіла в магазин,
Із душі на мить скотився камінь.
Тїиша...вірш плететься з бірюзи....
Не сім'я, а ідилічна гавань.

25.07.2018р.

Переміни

У цьому світі все уже не так,
Блакитнозадим возродився Каїн.
У кабана облущився п'ятак,
А думав, що такого не буває.

У дів піпетки стали за мужів,
Зачаття непорочне вже гроші.
В безглузді не шукаємо межі,
Святе письмо тлумачить піп без Мойші.

З Чигирина рукою до Черкас,
Але повзеш по ямах як амеба.
Розширюється Всесвіт, прірва, газ,
Була гора - тепер смітник до неба.

Був кролик, півник. Нині - павіан,
З його м'ясцем готується підлива.
І хто ти - сонетяр чи графоман -
Для читачів реклами неважливо.

У казна-що вироджується вірш,
Читати лячно, носом кровотеча.
Та крізь асфальт росте м'який спориш,
На хмарочосі яструб в'є гніздечко.

26.07.2018р.

Ви народились, виросли, жили
в дарованій батьками Україні.
Так чом же Батьківщину продали
за кусень хліба ви, невдячні тіні?!

Училися ходити по землі
планидою вам даної Вітчизни,
її любили, як були малі.
Чому ж тепер співаєте їй тризну?

Навчала і путівку у життя
дала вже нелюбима Україна.
Вселяла віру в щастя й майбуття
вона вам віку добру половину.

Співати вчила батьківських пісень
і тут навік діди ваші почили…
То звідки ж Неньку майже кожен день
картати берете уперто сили?!

Ви Україну зрадили давно,
змінили хати на ординські юрти.
Здається кращим вам чуже багно…
Які ви українці? Ви – манкурти!

Далеко уперед ступило людство,
настав нарешті двадцять перший вік.
В минулому лишилося паскудство,
коли не знав альтернативи чоловік.

Гуляю рідним містом і радію,
широкий вибір на найтонший смак.
Як душу спраглу звідусіль леліють
шедеври, що створив якийсь мастак.

Салони унітазів і сифонів
чи шмуток авторських, спакованих в тюки!
А студії прокладок і тампонів –
уяву розривають на шматки…

Нарешті сталось, Господи, здійснилось –
ми права вибору нарешті досягли!
Злетіли так, що й уві сні не снилось!!!
Як вправно нас насправді ж запрягли…

25.07.2018

Невесело безжурному мені
дивитися на бісову роботу,
що люди в основному-то смішні,
такі смішні, аж плакати охота.

То забавляють Марса на війні,
то як орфеї ударяють струни,
то забувають звуки чарівні
і лаються як ідоли Перуна.

Але у цьому світі все не так.
І з букви ем заслужений чудак
натягує на деко арфи нерви.

І падають із неба деркачі,
і уночі вичитують сичі
науку осовілої Мінерви.

07.20l8

Дощ… дощ і знову дощ
і вкотре прохолода
я спізнююсь. отож
побачення, народе…
Вона чекатиме
( дай Боже! ) на Подолі
а ще гадатиме
що я без парасолі…
затори. люто ллє
і хмари безпросвітні
в руках моїх кольє
і наміри солідні…
25-07-2018