Зів'яли мрії. Отже восени
ще є надія маятись журою,
як це мені навіювали сни
далекою весняною порою.

Життя на перекаті мілини
змиває течія, а за водою
два наші неприв'язані човни
гойдає вир на лінії прибою.

Але на плаї іншої весни
мелодія далекої луни
покличе наші душі за собою...
А що літа? Гіркі як полини
не вернуться, не вернуться вони,
як і гора не зійдеться з горою.

11/18

Історія страшна. Тож я присяду
І вип'ю для відваги грамів сто.
Підкралася зима підступно ззаду,
Пегасика гризнула під хвостом.

У листопаді з пущі тхне морозом,
Скінчився романтичний падолист.
В поета є штанці зимові з ворсом,
А у лошаки - тільки куций хвіст.

Кагор ковтаю (Veritas in vino!),
Лежить під боком муза в негліже.
А вітер дме! Від холоду скотина
Дрижить і плаче, навіть не ірже.

Не хочеться аби земелька пухом
Пегасові стелилась чи зачах.
Тож коника крилатого кожухом
Накрив іззаду з барського плеча.

Вдягнув на вуха пижикову шапку,
На бабки - жінчин в яблуках халат.
Надходить ніч. Мороз ударить зранку.
Ізаду тепло. Добряку - віват!

10.11.2018р.

Любов

Несуть коханці любоньок до скирт,
Цілують в'язи в пластикових перлах.
Закоханих страждальців повен світ,
Без них щемка поезія померла б.

Хіба цікаве кабанця "Куві!"?
Я до краси й пастелі змалку чулий.
Люблю кокетування, як і ви,
Мрійливі "охи" діви-капризулі.

Колишуться у пазусі м"які
Опуклості, аж сіпається око.
Об тазові костисті мослаки
Тернутись хочу, наче ненароком.

Танцюємо чуттєве па-де-де,
Шумить у голові амурний трунок.
А ніс уже упав за декольте,
Вуста зронили перший поцілунок.

А далі - вихор! Лахи з плоті - геть!
З Венерою сплелися у екстазі.
Отак, столітнім, хочу стріти смерть,
Якби не голод - з мавки би не злазив.

Пишу по темі звично без кальсон,
Лягають на папір пучком рулади...
З алькова чути млосний голосок:
Біжу - дружина кличе цілуватись.

10.11.2018р.

Все більш розходимось, як в небі – літаки,
Як два автомобілі – на дорозі.
Твоє життя – в реальності, у прозі,
Моє – в поезії, за хмарами таки.

Все більш розходимось. І дітися куди
Від самоти, що болем горло тисне?
Лиш ви мене – поезіє і пісне –
Рятуєте тепер. Я з вами – молодий.

Все більш розходимось. Немов між двох крижин,
Що тріснули і б`ють одна по одній,
Ще труться, та з`єднатися не годні,
Вже тільки скалки двох холодних половин.

Уже ні друзів, анікого навкруги,
Самі лише холодні віти саду.
Життя сторінка ще одна – позаду,
Мов розійшлися на сумній воді – круги…

9-10.09.7526 р. (Від Трипілля) (9-10.11.2018)

Т. І...
Боюсь, що скоро скажеш: “Досить
Обманювать самим себе…”, –
І хилиткий місток відносин
Життя безслідно погребе.
Боюсь, що більше не побачу
Любов, дзвінку і осяйну, –
І несподівану нестачу
Її ніким не заміню.
І стихне спів мій, наче вітер,
Чи солов’я веселе “тьох”,
Але ту тишу не помітить
Ніхто, крім двох, ніхто, крім двох…
09.11.18

Холоди насуваються, люба...
Обійми, поетесонько мила,
І не будемо лаяти сніг,
Що волосся покрив...

...голова Іоанна на блюді
Красномовно про це говорила...
Хочеш, люба, послухать? Мені
Передтеча відкрив,

Що не вдасться ступити ні кроку.
Фарисейськи-болотної твані
Перейти не у змозі ніхто.
Скільки згаяно сил.

Що нема у вітчизні пророка.
І пророком не стати. Та я не
Мав і наміру. Власне (А ТО)
Я одного просив

Холодів, щоб по кризі холодній
Перейти через твань по сухому
Ген до берега іншого, звід-
ки пливе жовтий лист,

На якому шрифтом новомодним,
Мов на мапі дорога додому,
Відтворився той вірш, що тобі
Присвятив я колись...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118111000142

- Що ж?
- Нічия!
__________Наступний крок спіралі,
оптимістичний нуль нової точки «z».
Що мить, то швидше миготять педалі -
позмінно: тренажер/велосипед.

Лиш не спинятись у життєвім русі!
І не згубити драйву й куражу
до обрію, зорі на виднокрузі...
- А там?
- У інший вимір…
________За межу….

Не була наодинці з бідою,
Хрест обвуглений доля несла.
На Голгофі чи, Господи, встою?
Перед світом трава-ковила.

Чи воскресну із попелу, Боже?
Чи прозрію сльозі завдяки?
На землі обілитися зможу,
Гріхопад не дається взнаки.

А коли перед вічністю стану,
Закручусь на пательні вужем.
Не трава я, а келих дурману,
Непокірна і світ мій блажен!

Не злукавлю, смарагдові очі.
Блискавиця! Свята простота...
Перед куполом неба не змовчиш,
Хрест важкий - в кого в серці сльота!

Осіннє листя падає додолу,
За вітром, що несе його кудись.
І жовтий лист під ноги випадково
Впаде, як дивний скарб, комусь колись.
Стоїть на вітрі дерево без листя,
Похилено-смутне, немолоде,
Розсипалося по землі намисто,
Вбрання його вогнисто – золоте.

Дерева огортає дивний спокій,
Стоять вони, могутні та сумні
Ці велетні німі. Це їх глибокі
Шукають очі щось удалині…
А поруч з ними чутно тихі кроки –
Осінні швидко добігають дні.

07 листопада 2018 року

На таланти і вроду багата,
Що здавалось, згоріла до тла,
Покохала поета-вар’ята,
Щире серце йому віддала.

Чи позаздрять, зітхаючи люди,
Помічаючи все, звідусіль?
Чи осудять і швидко забудуть?
А з тобою залишиться біль…

Це не раз уже пройдено нами,
–Той блаженний, хто не пережив –
І шаленого щастя цунамі,
І гіркого відчАю розлив.

Полюбити такого… Що гірше?
–Невблаганних інстинктів дитя –
Та безсмертні народяться вірші,
Як вершина людського життя.

2018

Невідомо - правда це чи жарт,
Знамо тільки - місяць був уповні.
Сів поет з розгону на шпагат,
Виваливсь "талантище" назовні.

Чи блідавець трохи з бодуна,
А чи сонце спало у коноплях,
Бачу, що Пегасові хана,
В музи передсмертні крики, воплі.

На бандурі бринькає акин,
В дами серця під очима слізки.
Сумно, бо "творіння" - здохляки,
Кожен віршик - мухомор поліський.

На папір кошлаті рими "Плиг!",
Тля обсіла поетичну гілку.
Критик би "ашугу" допоміг,
Затягнув би у труси резинку.

Нині кожен - геній, златоуст,
Табунами бігають таланти.
У модерні потопає глузд.
То чому ж я, сестроньки, не радий?

09.11.2018р.

…Дитя складає букви у слова…
А згодом ставиь крапочи і коми,
Знак оклику… Бо мова все ж жива!
Нехай ще мало з нею ми знайомі,
Час забуття, усе-таки, спливає…

(Сьогодні день писемності і мови.)

© 09.11.2018

Бувало сумно, прикро, гірко
Іще й образливо колись,
Бо, вибираючись на гірку, –
Летів з узвишшя часто вниз.
Об гострі ребра косогору
Так бились болісно боки,
Що пробігали перед зором,
За мить падіння, всі роки.
Але про те не знали люди,
Адже, повагом, раз у раз,
Розповідав усім повсюди,
Що у житті усе гаразд.
І знову дерся на вершину,
Й робив уперто те, що міг –
Забув про втому і гординю,
Здоров’я зовсім не беріг.
А тільки вибрався на неї,
Чомусь одразу зрозумів,
Що на безлюдному трофеї
Ніхто не чутиме мій спів.
Що з часом я оскаженію,
Як вовк старий, од самоти, –
Отож – мудрішаю й радію,
Що вам це можу донести...
06.11.18

Ця осінь така якась це –
Незнана.
Для двох мов окремий процес –
О нано.

У серці, в думках, на устах –
О присутність.
Невтримно баНАНОпроста
Баламутність.

Великого вибуху струс
Вібрато – р
У морі великих спокус
Кайфувати.

Гойда космічна весна
Рахманно.
Чудово займатись нам
О нано!

9.09.7526 р. (Від Трипілля) (9.11.2018)

Листя золотаве листопаду
Все щедріше землю обійма.
Морозистим подихом іззаду
Дихає-штовхається зима.

Золото у осені в господі
Незникоме, в нім – її огром.
На деревах вдень – і переходить
У вогні вечірні над Дніпром.

Чарами розкішної оздоби
І на вірші, осене, хлюпни.
Щонайвищої у слові проби
Набиратимуть нехай вони!

7.09.7526 р. (Від Трипілля) (7.11.2018)

Ця осінь моя і твоя
нано_осінь.
Для двох лиш таємне ім'я –
наче й досить?

У серці, в думках, на устах –
о, присутність!
Нейтринно проста й непроста
незабутність:
Великого Вибуху струс
у зіницях…

У морі житейських спокус -
хитавиця
гойдає космічний ковчег,
чи колиску?

Не дев'ять, не нано_ та все ж
близько…

І впору дихати неначе пити -
тремкої осені бродильна мла.
Хмільні «прощай» ковтаю - ніби й квити,
немов печалі вибрати до дна.

В очах осінніх вихор падолисту,
гербарій драм, і дим, і далина,
і невимовний щем безодні вмісту,
як би вини, що схильна до вина.

Як би обіймів, зітканих із глиці
зелено-синя неба таїна,
де сосни охоронці не в’язниці,
а білий вирок – не земна ціна.

Кружляй зі мною, спільнице і гостя,
губи одежі листя і трави -
не пеленою з крою передмістя,
а з теплістю: «вдихай мене, живи!»

Немов навколо не самопогуба,
а квітня жовкло-сонячна луна,
в якій байдужість опадає груба,
минає серця грубість кам’яна, -

у крапі суму, кровотечі часу,
по нотах мірно линути з пітьми
за позолотою осенестасу,
за обрії кармічної зими.

Стеле весна килимки.
Осінь бреде ваговита...
Травам одвік невтямки -
скільки снопів перевито.

Квітне бравурний пирій.
Жмут кропиви - на естраді.
Мат всюдисущий - в корі...
оповиває левади...

Хмелем уквітчаний тин.
Пижмо дзуміє... акорди.
Гасел прадавній сатин:
ми нездоланні та горді.

Сумнівів, Боже, нема.
Тешуться труни, ковчеги.
Шалик напнула зима.
Музі моїй - безберего.

Схоплено ягідку, нить.
Мати з ціпочком - ласкава.
Як зів'ядання болить -
колоса... тіла... агави.

2018

Зимно...
На небі вариться сніг,
аби на ранок осісти на трави.
Все так складається, ніби у всіх:
кава, робота, дзвонитиму мамі.
Осінь не хоче віддати права,
я ще чекаю на сонце і літо...

Суне помалу у шибку зима,
хай ця зима привід дасть порадіти!
Світ відпочине. Заглибиться в сон,
чашку какао і роздумів тишу.
І у зимі є глибокий резон.
Після затишшя - любов яскравіша.

Кучеряві хмарки пропливають у небі так низько,
Що, здається ось-ось ненароком торкнуться землі,
Їх відгонить далеко кудись шалапут той вітрисько,
Потім спати вкладається в ясена там на гіллі.

Той скрипить, ніби вітру співа колискову
Або в казку цікаву запросить тихенько його.
Вітерець відпочине, тоді пустуватиме знову
І шукатиме він усе нових веселих пригод.

2018 р.

в бальному вбранні
ходять нині дні
то кружляє сніг
з вітром на вікні

проситься до вас
в цей непевний час
в танці ожива
білокрилий вальс

білий-білий світ
двох сердець політ
де розтане лід
там любові цвіт

проситься до вас
в цей непевний час
в танці ожива
білокрилий вальс

там рука в руці
подих на щоці
мандри-манівці -
погляди оці

проситься до вас
в цей непевний час
в танці ожива
білокрилий вальс

22 Вересня, 2016

Т. І...
Не можу жити без кохання,
Немов без берега прибій, –
Неначе морок у світанні,
Я розчиняюся в тобі.
В твоїй надії і тривозі
Щодня бажань моїх сліди, –
Вони, як вихри на дорозі,
Увись здіймаються… – Пожди,
Моя невигадана мука, –
Вплітати паморозь в косу, –
Коли узяв тебе під руку,
Якщо на двох уже несу...
07.11.18

Синій туман. Снігове роздолля.
Місячним сяйвом сповитий світ.
Радісно серцю із тихим болем
Щось пригадати із юних літ.

Сніг, мов сипучий пісок, на ганку.
Місяць так само тоді світив,
Коли, натягши із кішки шапку,
З отчого дому пішов без слів.

Ось я і знову у ріднім краї.
Наче вигнанець, стою сумний.
Хто мене з друзів отут згадає?
Нині в дворі своїм я чужий.

Мну я нову соболеву шапку,
Хутро не гріє душі мені.
Діда згадав і згадав я бабцю
І кладовищенський рихлий сніг.

Всі заспокоїмось, всі там будуть,
Так улаштований світ оцей.
Чи не тому так радію людям,
Чи не тому так люблю людей.

Так от, розчулившись, ледь не заплакав,
І, осміхнувшись, душею згас.
Хату стару і на ганку собаку
Бачу неначе в останній раз.

1

Амбіційна шкварка, мисленевий іній...
Розглядаю ніші. Край прослав-спокус.
Ось корівки божі, кізоньки недійні.
Маже сухоребрик майонезом вус.

Напомадив заєць вуха пелехаті,
бісером посипав. Лелечко! - блищить.
А мене - у плечі - з липової хати.
Лобстери для мухи.
...рррозррриваю нить.

2

Грибники, кошулі...
Не печалься, душе!
Пролітає "Шкода" в листопадну рань.
Репнутих пеньочків та божків - не зрушу.
Хилитає віття псевдопектораль.

Продає Будення мухомори свіжі,
у кишені - шокер, цигарки, ласо.
Міражі...
тумани...
ружі...
бездоріжжя...
Типажі тасує посланець Тюссо.


2018

Коли будемо казати ми на чорне – біле,
То життя не буде гідним, як би не хотіли.
Звикли жити у неправді, нею поганяти,
Що віками заробляли, будемо те мати.

Не своє ми величали, не своє любили…
На ворога вікового витрачали сили.
Упокорені слухняно позгинали спини,
Вік за віком проживали з відчуттям провини.

Дружба кролика й удава, зашморгом на шиї
Відтинає і сьогодні дорогу до мрії.
І ні втрати, ні війна, для нас не наука,
Бо і досі бере верх та рабська сполука.

08.09.2018р. Надія Таршин

Її ніколи не було ніде,
аж поки не пішли поети... « в люди».
А іншої оказії не буде.
Поезія незряча... А – веде.
Не кличе, а дає себе почути,
і у часи нечуваної смути
охороняє спалені мости,
і не питає, – бути чи не бути,
коли ти зобов'язаний іти. 

А як її чекаємо! Весною –
і ранньою, і затяжною теж.
Читаємо осінньою порою,
папір іде на паливо зимою,
а літо й так гаряче. І без меж
леліємо своє – і сокровенне,
і те, що припадає до душі,
коли на серці вітряно і темно
і душі ці взаємно не чужі.

Вона єднає рідні половинки,
примушує за маму і дитя
іти на плаху, і до каяття
умитися сльозою ради Жінки,
і починати з іншої сторінки
своє іще не згаяне життя?

11.2018

В сумнім пейзажі за вікном
Дощі розмили барви літа.
У небесах розтав фантом
Блакитних снів. І білим світом
Холодний морок не назвеш,
Що над дахами нависає...
Душа ж надією живе,
Надії промінь не згасає,
Бо відчуваю я тепло
Твоєї ніжної долоні.
Десь за вікном - тумани й зло,
А ми з тобою на осонні.
Нам світло й хороше удвох,
У нашім домі - тиша й спокій,
І почуття, що дав нам Бог
На довгі і щасливі роки.
Наш дім у просторі пливе
Над суєтою і стражданням -
Крізь сіре небо грозове -
На крилах вірного кохання.

Не по мені фанати всіх мастей,
А надто ті, хто маскуватись призвичаївсь,
Хто словесами зводити навчивсь людей,
Коли вони в жебрацтві чи в одчаї.

З роботи йти не хочеться додому
Цієї надвечірньої пори, –
Коли стихає полохливо гомін
І тиша переповнює двори.
Зоріє неба таїна далека,
Над плетивом кошлатих споришів, –
У час такий і думається легко,
Й щось неймовірне коїться в душі.
Чому все так? Чи відповідь знайдеться
В хитливих смерках чи ще бозна-де?
Ніхто мені не скаже – тільки серце,
Та й то тоді, як тиша відійде…
05.11.18

Сонцемісячне сяйво красою наповнює світ ~
Світлотіні однаково грають на ликах & писках
Хай оспівують Сонце художник письменник піїт
А під Місяцем мліють ціловані ним одаліски

Місяцевий пегас не псуватиме зораних нив
І небесних копит не торкне сатирична калюжа
Колосками утіляться смисли які він зронив
А між них посміхнеться закохана в Сонечко ружа


*
Хто сприймає буквально & звик метушитись між ком
Хто в собі графомана ніяк подолати не може
А римується так що ритмічно гуляє альков
З перепою сусіда штовхнув на підмочене ложе

Осінь вальсом закружляла в листі золотім
і барвистим покривалом уквітчала дім.
Гляну я тобі у очі, моря глибину,
все життя кохати хочу лиш тебе одну.

Нас кохання захопило в чарівний полон,
та скінчилося проміння літнього тепло.
На гостину завітала осінь золота
і дощем на землю впала неба висота.

Не почавшись, закінчився літній зорепад
і на зиму задивився сумно листопад.
Тепле літо відлетіло у чужі краї
і з собою прихопило почуття твої.

Осінь дні золотить, в небі свіжа блакить,
у дивовижному сні – ти зустрілась мені.
Осінь – літ зорепад, наш п’янкий листопад,
багряниця дібров і осіння любов.

Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.

Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростки з графоманистих грядок.
Ох і лютий шкідник! Сколопендра! Оса! Шершень! Ґедзь!
Ще й заклинило сміхом мою поетичну гармату.

Звик строчити кошлато, без логіки, рими та ком,
Ковтунисте рунО випліталося із закарлюччя.
Та катюга-Сушко потягнув в сатиричний альков,
Мій потужний талант камасутрою гумору змучив.

Я хотів огризнутись, погавкати дзвінко у тиш
І покликати зграю таких як і я графоманів.
Та розбіглась братва, у пологах дописую вірш,
Шепче вирок Пегас: - Цей твій опус, невдахо, останній.

Похмелитись пора. "Бензобаки" заправлю в куми,
В неї гарна меляса - ковтну, то цвіту, наче ружа.
Місяць блимнув й погас, сонце з розпачу стало німим,
Між ногами від горя набігла таланту калюжа.

07.11.2018р.

Борщ

У жінки тільки борщ у голові,
Варехою у казані шурує.
А чоловічок - схимник-херувим -
З Венерою жадає сабантуя.

На вушко про любов їй "бу-бу-бу",
Потроху ззаду мнякаю м'якушки.
Дружина ж одкопилила губу
І пробує на смак гарячу юшку.

Пішов у наступ! Заштовхав козу
Під пахву і хутенько до алькова.
Шепоче мавка: - Ну ти й телесун!
Не вдовольниш - борщу не буде й плову.

Амур волає: - Браво! Молодці!
У захваті мене за пейсик смика.
Потрапила ув еротичну ціль
Потужна термоядерна голівка.

Кипить казан із м'ясом на вогні!
Фінальний залп! Нема уже картечі!
Жона питає: - Муже, зголоднів?
Ходім на кухню, борщика похлебчем.

06.11.2018р.

Наче струнка,
ноги і руки цілі,
та поряд,
немов на прицілі,
інвалідний візок
за собою тягає
душа.
Вона
не питає,
коли надійде біда.

На сторінці життя
ейфорія,
а душа все при дії,
при ділі...

Я прийшла до своїх. Як приходять у дім до родини.
Як же тепло мені, як радісно тут на душі!
Ті, хто мають стосунок до неньки, до Лемковини,
Не сторонні. Не дальні. Не заздрісні і не чужі.

Ви родина моя. Велика і щира без міри.
Я обличчя ці рідні (хоч багато їх!) упізнаю.
Ми з одного корінчика, пагони спільної віри.
Наші предки жили в Закерзонні, немов у раю.

Тик, жили і жили… До фатального того вигнання.
Депортація – кара, що випала лемкам з небес.
Не змінити минуле. Ми прагнемо просто визнання,
Бо несила нести вже тих зболених спогадів хрест.

То по людськи було?! Та нас просто згребли, як непотріб!
Нині ти ще господар, а завтра – вигнанець в світи…
…Голосили жінки, відкладаючи щастя «на потім»,
І сивіли діди від нежданої тої біди,

І не знали батьки, як нехитрий свій скарб боронити,
Як на воза тісного узяти з собою хоч щось…
І мовчали від страху іще не народжені діти.
Не збагнули ще села – а що ж то таке відбулось?

Вчора в церкву ходив, а сьогодні її підпалили…
Вчора пас ти худобу, а нині під дулом стоїш…
Боже милий! Де взяти на все те ще трішечки сили,
Як не впасти у розпач і вижити, вижити лиш!


…Нас везли у вагонах…не СВ. У товарних вагонах.
Ми губили дітей і втрачали стареньких своїх.
В документах писало, що все то було «по законах»,
А насправді то злочин. А під небом Господнім – то гріх.

І хтось мусить узяти на себе велику провину
За скалічені душі, за смерті, за сльози гірки.
І хтось мусить сказати, за віщо оту Лемковину
У тих жорнах диявольських нелюди терли такі.

Я не помсти жадаю. Я хочу, аби справедливо
На державному рівні нарешті сказали мужі:
ДЕПОРТОВАНО лемків. Насильно. Безжально. Жахливо.
Пошматовано долі і кинуто в землі чужі.

Моє серце від того не стане спокійніше битись,
Я любитиму землю, яку відібрали в дідів.
Але знатиму твердо, що правди побільшає в світі.
Діду Петре, ти чуєш? Ти так того сильно хотів…

20.10.2018 р.

В коморі – морок. Тимчасово призупинено відпуск.
Бо дуже важко зрозуміти, де – олія, де – віскі.
Не переплутати б з морозивом смачним
дріжджі «Львівські»;
а ще б – не трапивсь замість пані
(прости Господи!) пан.
(…Попереджав кінцевий бенефіціар «Обленерго»:
«Не викликайте податківців, бережіть мої нерви!».
Тепер от маємо, що маємо…
Ні-ні, ще не вмерли,
та куражу не вистачає
на святковий гопак).

Єдина втіха – листопад: сухий і поки що теплий.
Без допомоги коньяків споживачі ще потерплять.
Життя наразі проминає
не в шаленому темпі:
авжеж, не літо.
Ще півроку – до лопат, хай їм грець!
Нехай живе та кригу плавить потепління глобальне!
А пощастить – іще й до пенсій по півсотні добавлять.
А поки морок – хоч би нам
не зіштовхнутись лобами,
щоб нашій бійці не радів
ніякий спритний гравець.

1

"Напишіть про мене..." - смиче нить Клариса.
Потяг пролітає тиху Березань.
У її дівчатка - чужоземця риси.
Муза шепче "...слухай, серця не порань".

Полюбила, чулий. Розлучатись - ніяк.
Спілкування скайпне. Приїздив, авжеж.
Європейка смугла, незалежна в діях,
милого показує - збудника пожеж.

Донечка дрібненька бачить на екрані
таточка-індуса. Привид... моноліт.
Няня повідгонить комарву, варанів.
У селі в бабусі потішає кіт.

2

Той Франциско тлустий, очі хитро-добрі.
Розумію. Знаю алгоритм оман.
Вже моя Полтава.
Золотіє обрій.
Поведе безлюддям досвід-доберман.

2018

Коли ламають у кохання крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.

Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум.
У темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…

Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
усе ступала мовчки під укіс…

А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.

Було коханню невимовно скрутно,
в його життя прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…

Щоб вітер знову оживив вітрила,
забулися поневіряння ті
і зажили подерті лихом крила,
червона нить найшлася у житті.

Допоможіть же ви своїй любові,
її немов зіниці бережіть,
пісні співайте лише веселкові –
бо у коханні тільки й варто жить!

Неначе той безкрилий птах
Я падаю кудись у прірву,
Охоплює лиш переляк,
Що розіб"юся об каміння.

Чи до добра чи до біди
Оце таке мені наснилось?
А мою душу холодить
Видіння те нічне жахливе.

Та заспокоюю себе
І згадую, як у дитинстві:
-Ростеш, дитиночко, ростеш, -
Казала бабця на такі сни.

Куди ж рости?Уже літа
Прийшли із досвідом до мене.
Хіба, що творчо ще зростать,
То не завадило б, напевне.

2018 р.

Ну ти подивися який борзописець!
Пером безупину шкребе!
Ні риба, ні м'ясо. Ні сонце, ні місяць,
Знайомтесь: вельбучне цабе.

Читаю творіння - аж серце калАта!
Оце головастик утяв!
Хотів критикнути та, мабуть, не варто -
Обпудиться з ляку дитя.

Піїта сьгодні зібрався хвалити,
Ще й вушка помажу медком.
Хай пише спокійно своє тинди-ринди
І доїть з бичка молоко.

Блідаве світило путі освітило,
Кувікнув у ніч какаду.
Скиртую. Віршець настромляю на вила,
На вежу погною кладу.

Старався невдаха творити про вічне,
Природу, любов ітд.
Все добре, "маестро". Компост поетичний
В сатирика не пропаде.

А "майстер"моторний, працює до ночі,
Шикує словечка в ряди.
Збігають по щоках солоні струмочки,
Похлипай зі мною і ти.

06.11.2018р.




Вишні

До природи змалку небайдужий,
Описав дуби, веселку, град.
Хоч і гарні на папері ружі -
Люди цікавіші востократ.

Лан із житом - аж до виднокраю!
Зерня восени посіяв дід.
Щовесни нові сади саджає,
Яблуками й медом пахне світ.

У злодюги хата за парканом,
Пси і дріт колючий в три ряди.
Милосердя не очікуй - марно,
В нього друг - баблоси, а не ти.

Люди, люди,- суміш чорно-біла,
Все укупі - грішне і святе...
А фінал один - сира могила,
Хрестика поставлять ітд...

Крадем, брешем, тонем в оковитій,
Жіночку щодня - носком, під дих...
То навіщо жить на цьому світі,
Залишати пляму чорноти?

Може, накосячив десь Всевишній,
А чи я побачив щось не те...
Напишу вам про квітучі вишні,
Відпочину трохи від людей.

05.11.2018р.
Прозаїчне

То що - писати знову про любов?
Невже не надокучило громаді?
Повірте, утомивсь і я (їй бо!)
Лежати вік у жінчинім халаті.

Між груденята носа утопив,
Ручицями обняв м'які пампушки.
Годину вже цілуються пупи,
Летить до стелі пір'я із подушки.

Усе як завжди. Втратив інтерес,
Тамую від краси зубовний скрегіт.
Ще трохи - і завию, наче пес,
Бо хочеться романтики, елегій.

А, може, треба стати чабаном
І залягти у травах між овечок?
Та молодиця каже: - Коник, но-о-о!
І ноженята "геп!" мені на плечі.

Рвонула плоть гаряча в небеса,
Амур у зад ввігнав любові шпичку.
Панове, пропущу один абзац,
Утішити потрібно молодичку.

Немає сну. Над мавкою навис,
Не витримав - кручу у "гайку" "гвинтик".
В душі нірвана, еротчний бриз...
Ну як мені кохану не любити?

06.11.2018р.

Із Володимира Висоцького

Я біду свою несла
до полонки край села...
Підломився лід - душа провалилася,
тягарем пішла на дно,
а моя Біда вгурно
за краї усе одно
зачепилася.

З того дня Біда тяжка
повсякчас мене шука;
з нею вештають чутки з небилицями.
А про те, що я жива -
знала вільха вікова,
й може - оленів зо два
з оленицями.

Хто із них звістив його,
полонителя мого?
Тільки видали мене, розбазікали...
І помчав до мене він,
все поставивши на кін,
а Біда йому вдогін
захихикала.

Він спостиг мене, здогнав,
взяв на руки, обійняв.
Поруч з ним в сідлі Біда веселилася...
Він затриматись не міг,
тиждень сплинув, наче миг,
а Біда до хати - шмиг,
й залишилася.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Ікона висить в них на голій стіні, -
вони уніати, неначе.
Долівка з відбитками ніг в курені,
подерта постілка жебрача.

Для затишку - стіл, для спання - пара лав,
та два - колись винних - барила.
Я ніби в притулок для вбогих попав,
ошатний міський здоровило.

Купив я вино - і звідкіль воно в них? -
узяли за глек по полтині.
А дід - інвалід без зубів та без ніг -
дивився прохально у спину.

«Бажаю вам щастя», - сказав я йому. -
«Яке ще там щастя, у біса!..»
Ми випили з ним, позітхали в диму,
і тут він раптово завівся.

«А що мені, - каже, - ця влада дала
за зуби мої та за ноги?
А справ - достобіса: нап’єшся зі зла -
і куксами риєш дороги.

Ех, ноги були б - так я більше би встиг
оббити конторських порогів!
Хоч скутки, гадаю, - такі ж, як без ніг, -
були би так саме завбогі».

«Що треба тобі?» - я спитав старика. -
«Не так вже й багато, хлоп’яго:
щоб - бог з ним, з ЦК, - але хоч би ЧеКа
колись-то звертала увагу...»

(2013)

Із Володимира Висоцького

Нам мигтіли зірки з порожнечі,
й ми за Вегою йшли крізь льоди...
Так чому тільки ніччю вчиняємо втечі,
так чому нас вистежують скрізь і завжди?

Це тому, що везли нас в телячих вагонах,
це тому, що спеклися вуста від проклять,
це тому, що в бараках жили безвіконних,
і уже наші очі від світла болять.

(2018)

Т. І...
Давай домовимося зразу,
Без дорікання і плачу, –
Ти забуваєш про образи,
А я – про ревнощі мовчу.
І щоб самих себе не мучить,
Порозуміємось, авжеж, –
Я не торкаюсь тем болючих,
А ти – ніжнішою стаєш.
І зі спокійною душею,
Коли це так – всім розповім, –
Ти стала радістю моєю,
А сам я – захистом твоїм…
05.11.18

Приїхала я по лисички
в село до рідної сестрички.
І тиждень витріщала беньки
на кулінарні витребеньки!
На рульку, голубці, печінку,
борщ, запіканку, зрази, шинку,
салат, кулагу, квашенину,
язик, тефтелі, смаженину,
ковбаски, бограч, бануш, фляки,
сир, галушки, рубець, форшмаки,
вареники, суп, бараболю,
гречаники, гарбуз, квасолю,
кров’янку, деруни, паштети,
биточки, «Київські» котлети,
шпик, підчеревину, сардельки,
реберця з чорносливом, стейки,
грибочки, шубу з оселедця,
налисники, теляче серце,
млинці, оладки, верещаку,
пиріг з корицею і маком,
мочанку, кльоцки, полядвиці,
і коровай, і паляниці!
Лящів, карасиків та щуку!
Коньяк, горілку, медовуху,
вино, спотикач, калганівку,
лікер, слив’янку, пунш, перцівку,
настоянку, глінтвейн, сивуху,
ситу, шампанське, хріновуху,
калинник, самогон, зубрівку,
третяк, наливку, цитринівку.
Квас, лимонад, узвар і пиво!
Щоб всім жилось отак щасливо!
Смаколиками хлібосольно
гостей частуєш, Україно!

Зірки в калюжі купались:
Бризги летіли у боки.
Небо в задумі луною хитало:
З зорями вічні мороки.

Плюхалось сонце в озерці-
Барвами води ясніли.
Тішилось небове серце
І напувалося сили.

А океану долоні
Жалісно неба благали,
Щоби хмарин пригорнути,
Хвилі б їх радо вітали.

Тішили води небо...
Золотомрії гойдали:
Сяйво, що падало зверху
Множили і повертали...

У США вмирає мультимільярдер,
вже черги лікарів кілометрові!
Щоб знаний верховода не помер,
всього лиш необхідна пінта крові.

Півлітра тільки, та не в тім біда,
бо рідкісний потрібен вельми донор!
Такий на п’ять мільйонів випада
один, – проголосив найкращий доктор.

І хворий шле гінців у всі кінці,
любі він ладен заплатити гроші.
Таки знайшли ті браві молодці
безцінну кров – в Одесі, в діда Мойші.

Сказав той посланцям, – Нема проблем,
всього мільярд і я уже на „цирлах“,
а щоб уникнуть будь-яких дилем –
„бабло“ доставте спершу, хоч на крилах.

Ті стали говорити про цейтнот,
що кошти хворий зразу ж видасть чеком,
покине тільки смертний ешафот,
і нагородить ще його й кешбеком!

Та Мойша посміхнувся лиш на мить, –
Не вірю хворому і вам цього не раю,
переливання може все змінить,
бо свою кров я достеменно знаю!

За вікном - без п'яти п'ятниця,
Я спросоння все вештаюсь поглядом
По слідах четверга-горе-зрадника:
Вже зіпсований і не відтвориться.
За вікном - без п'яти зоряно,
Все не сплю, розтривожена втечею
Цього дня.
Він закінчився втомою,
Починався, авжеж, недоречністю.
За вікном - без п'яти музика
Від будильника змусить прокинутись
І пробачити зраднику пустощі,
Він повернеться, певно, за тиждень
ще.
За вікном - без п'яти звершення,
Ледве очі розплющила.
Повагом
Я заварюю тільки-но змелену
Каву.
П'ятницю вже не зіпсовано.

Літо, море, хвилі, пляж,
острів, берег, шум прибою.
Хмари, сонце, сосни, кряж,
дюни, тиша, ми з тобою…

Небо, чайки, далечінь,
шаленіє пульс у скронях.
Серця стук, безмежжя, синь,
щастя у твоїх долонях.

Ліс, поляна, теплий бриз
і дерев зелені шати.
Моцарт, музика, каприс,
рондо… Хочеться кохати!

Осінній, ніби влітку теплий, вечір,
співає пісню лагідно прибій…
Із рушником, накинутим на плечі,
іду я берегом у царство власних мрій.

З-за хмари усмішкою сонце визирає,
бентежить душу, вабить у блакить.
Ласкаве море шумом хвиль вітає
і злизує сліди у кожну мить.

Повітря, що дзвінкий кришталь, прозоре
і вітерець обвіює чоло.
Невтомно миє берег Чорне море
немало літ, віками так було…

І кожна хвиля падає під ноги,
несе заряд, атракцію життя.
Увесь подальший шлях – у волі Бога,
як віра у щасливе майбуття!

Чим пахне море? Громом і дощем,
і бурунами в заході світила,
і шерхотом прибою, а іще –
борвієм, що тримає чайкам крила.

Чим пахне лазурова далечінь
у час вечірній під пригаслим сонцем,
що ринуло уранці в височінь,
а нині опускається афонцем?.

Доріжкою, що йде за неба край,
і ніжним мерехтінням хвиль сріблястих.
Морський так, мабуть, духмяніє рай,
то аромати неземного щастя!

Ще море пахне свіжістю лагун,
бездонної лазурі синявою,
зеленою парчею свіжих рун,
що мандрувати манять за собою…

Т. І...
Як серце вірним бути змусить
І все лишити, як було,
Коли чуже волосся русе
Мене зненацька обплело?
Чим затінити очі Музі,
Аби не бачила, що є, –
Що вже обіймів ніжних вузол
Дихнути горлу не дає?
Немов сьорбнув ковток отрути
І стало мало волі й сил,
Щоб зміг од грішниці чкурнути,
Мов сік з ущільнених давил.
Не все мина само собою,
Із неодмінним забуттям,
Якщо не діляться надвоє –
Сумління, вірність, почуття…
05.11.17