Вечір, перегнавши час,
увірвався набуянив,
з диким воєм перебіг
поміж стін.
І завчасну чорну тінь
гонить низько над полями...
Передмістя вже стріча
громобій.

Над Тернополем -- гроза,
і все ближче гуркіт грому,
змії-блискавки між хмар
раз-по-раз.
Кулі-краплі по дворах
пробивають оборону,
скло -- неначе у сльозах
поміж рам.

Блискавично світла мить,
а за склом -- дівочі очі,
і у їхній глибині
йде війна.
В них горить Донеччина,
обрій танками гуркоче...
І забутий страх бринить
ніби в ній.

Ще у шафі поміж плать
вже, неначе, недоречно,
камуфляж на вішаку
спочива.
Залишилася жива
в грозовий гарячий вечір...
Було рано помирать
на віку!

Там виблискує медаль,
де заштопано від кулі.
Чи згодиться ще колись
у житті?
Вже за гранню почуттів
незабутні дні минулі
у міжгроззі пронеслись
десь у даль...

То чаша чи таця? Причастя, а чи пожертва?
Посрібнені вінця. Натільна липка іржа.
Лежиш мені, сину, як сіль – на устах пошерхлих,
Як пальці на струнах/ на вістрях тремких лежать.

Не виберу крику – спливає гортані свічка.
Тьмяніє у чаші світанку вино старе.
Лежиш мені, сину...І вітер у скроні свище.
І пнеться до неба з відкритої рани хрест.

Лежиш мені в грудях і важчаєш, ніби гроно.
Холоне цілунок – горить на чолі печать...
На лінії фронту герої святих боронять,
аж мічені пта́хи до ночі вгорі ячать....

По кому ці квіти? По кому дзвенять трамваї?
Вривається серця підсічена волосінь.
Герої безсмертні – от тільки синів ховають,
як всіх.

Я люблю одинокі вежі, —
Мох урісся м’яким кублом.
Їхні очі за мною стежать,
Їхня втеча — обставин лом.
Денне світло святить рамена,
Вечір заздрістю обійма.
В’ється хмелю пучок — богема, —
А у стеблах течуть дива.
Я люблю одинокі вежі, —
Світлотіні… На стін чолі.
Їх стрясає всесвітній нежить,
Розвертаючи вісь Землі.

2019

Відтоді, як кольнуло
нестерпно у печінку
і нирки розболілись,
що хоч на стіни лізь,
миттєво пригадалось,
що є у нього жінка,
онуки підростають
і як чудово скрізь.
Він став таким хорошим,
слухняним, як дитина -
сльозяться очі цвілі
від радощів, нудьги.
Тепер у нього рідні
і затишок в родині,
в могилах - вірні друзі,
й колишні - вороги.
Не п'є спиртного в барі
у будні і на свято,
і сигарети з фільтром
до рота не бере.
Не дивиться порнуху,
не криє жінку матом,
сміття виносить вчасно -
гріхів буття старе.
Він не задавить мухи,
нікого  не образить,
у храмі - християнин,
у домі - чоловік.
Готує  борщ зелений,
уху, з грибами зрази...
Чому ж пліткують люди,
що вмер позаторік?
2019р


 

Не зле огородившись від людей,
уник би і себе, аби спомігся.
Не тесаного жердя тин на те,
а дзеркало наразі знадобиться.
Я споглядаю хмурі типажі,
щетину, бугорки на підборідді...
Трельяж – годяща шлюбної межі
перетинка – у ліпшім її виді.
До неї влізе морок у вікні,
рілля зі здоровенними шпаками
та озеро – із пройм в стіні,
увінчаній хвоїною з шишками.
Еге ж, і зі озерних задзеркаль,
калюжних амальгам у сяйві повні
сюди сторонній світ і проника.
Чи виповзає цей назовні.





-----------------------------

В намисто убравшись,
Мов юна дівчина,
Стоїть при дорозі
Червона калина

Усяк, хто пройде, -
Помилується нею,
А – Хто притомивсь, -
Відпочине душею.

Радіють калині
Дорослі і діти.
Така ж бо краса,
То чому не радіти?

Весною мереживним
Цвітом буяє,
Улітку вона
Холодком привітає.

Настане зима.
Снігом вкриються віти.
Та тільки калина та
Буде горіти.

Горітиме ягідьми
В білих снігах
Й коротшим від того
Нам видасться шлях.

Куди ж цим людям дітися тепер?
Росія викидає їх із хати.
З них кожен другий у світах помер
І вимушений знову потерпати.

Століття двадцять перше на землі,
Не людяність панує - зброя, сила.
Татарів кримських селища малі
Вже ворогами знов оголосили.

Кидають до в'язниць простий народ,
Що за надію мусить потерпати.
Доб'ється він в своїм Криму свобод,
І виживуть сини, народить мати!
04.05.19

Той, хто не жив в краю пустельнім,
тому не зрозуміть нізащо,
чому це сонце, як пательня,
безжально перехожих смажить.
Пече й пече у неодзовній тиші,
а навкруги – і натяку на тіні,
розпеченим жерлом довкола дише
і обпіка крізь одежину тіло.
Та все ж узимку, як у безпросвітній темені
невтомний вітрюга навідліг б’є в обличчя,
згадається, як сон, оця літня пательня
й захочеться, аби вернулась щонайшвиде.
Отак воно поміж людьми ведеться завше:
Природа не спроможна догодить людині.
Та байдуже Природі, що про неї скажуть.
Її господар - Господь Бог єдиний.

Купала мене доля у добрі й любові,
Сповивала в ласку й ніжності рушник,
Мовила, як мама те напутнє слово,
Яке із собою пронесу весь вік.

Але й так траплялось, що була жорстока,
Ляпаси давала мені раз у раз,
Рану залишала болючу й глибоку
І пекла сльозою гіркоти й образ.

Потім знов, як сонце мене зігрівала,
Сіяла у душу надії зерно,
Труднощі щоби я всі перемагала,
Впевнений робила теж за кроком крок.

І я намагалась у житті долати
Прикрощі й хвороби, заздрість ворогів,
Пережити рідних, друзів й близьких втрати
Й не згубити чуйність в серденьку своїм.

Вірити, любити, мріяти, кохати,
Улюбленій справі віддавать сповна
Усі свої сили й вміння до останку,
Щоби добрим словом хтось колись згадав.

2018 р.

Надійне серце і плече –
не ти і я, а ми з тобою.
У кого не було такої,
що так і гріє, і пече?

І у твої, й мої покої
усяка всячина тече...
Та обнімають гаряче
гарячі руки молодої.

О! Як не спопелити дні,
коли стаємо ми одні
одною спільною душею?

Писали вила по воді,
яка ми пара, ще тоді,
коли ти не була моєю.

05/19

Гіркотою росте у країні євшанове зілля,
Харалужні мечі не рятують народ від біди.
Вороги тут сьогодні святкують собаче весілля,
Дичавіють над шляхом Моравським забуті сади.

Вимирає земля і старіють, бідніють селяни,
Заростають кленками сади і цвіте кропива.
А колись тут орали і сіяли наші древляни
І збиралося збіжжя у копи в липневі жнива.

Та змінилося все за далекі-далекі століття,
Де насичена потом і кров’ю стражденна земля.
Обірвали країну, кордонів зосталось лахміття,
Бо украли її вороги із росії, з кремля.

Живемо на війні, не виходимо із цього стану,
Мов наїлись отрути чужої або дурману.
І гірчить у душі від щоденного зілля євшану.
Харалужні мечі не поборюють смерті, війну.
13.05.19

Не гілля тополі, а мої крила:
вітер дме, вони хитаються і я лечу...
Дістаюся до Блакиті, що мене манила
і запалюю від Сонця огненну свічу...

Мерехтять яскрини на листках тополі
усміхами Неба до моєї долі.

Врода її неповторна дівоча.
Неба блакить, наче проліски, очі.
Вдягнена просто, у вишиванці.
Посмішка світла, сонячна вранці.

Рухи легкі, чарівні, як пір’їнки.
Відлік часу доторкнеться сторінки:
Стала тоді Вона незалежна!
Безліч шляхів, і мрії безмежні.

Тільки страждань ще нестерпно багато:
Чобіт чужинця зайшов в її хату.
Треба боротись за краще життя,
Бо до кайданів нема вороття!

Рідна, квітуча моя Україно!
Кожен для неї, як рідна дитина.
Свято сьогодні твоє – Вишиванка!
Разом всміхнЕмося, люба панянко!

17.05.2018
Свидетельство о публикации №119051606400

В полоні ми на Оболоні
в горлянці пиво і
тарань
і відблиск кухля на
долонях
політкоректно зникла
грань…
а про політику ні
слова
лиш про корупцію і
секс
і було віскі, тост за
Вову
і серіал… ні - ні
не Рекс
під ранок нас штовхнуло
в ступор
поспівчував було нам пес…
їй богу я, зізнаюсь
тупо
там, поміж ними, я
воскрес…
14.05.2019.

Розпитую цвіт і людей ―
піднизую древні мотиви.
До стріхи світає Тадей* ―
те сонце, що скіфи котили.
У величі зітканих свит
вишиваний край аж до неба.
Кружляю в руках самоцвіт ―
життя, як посвідку у себе.
І падає тиха печаль,
як усмішка з юності сходить.
Пополудня. Зливи печать
високі підважує сходи.

*Тадей ― дар Бога (з давньоєврейської)

2018

Частіше одягаймо вишиванку!
У будень, свято, й навіть, без причин -
це не звичайна пишна одяганка,
не просто купа гарних одежин!

Це витвір рук, майстерних, мов у бога,
і таємниця із глибин віків,
це хрестиками вишита дорога,
це оберіг славетних козаків.

Це чорний біль і сонячна надія,
це кров червона і любов без меж,
що голка чарівна тобі посіє,
те, українцю, ти в житті пожнеш.

І жнемо ми - то чорне, то червоне,
а хочеться квітучих кольорів,
та знову Україна-ненька стогне,
бо наш сусід укотре озвірів!

Майстерні руки, вишийте нам долю,
блакитним, жовтим, і зеленим теж,
колосся золоте в широкім полі,
а не червоні відблиски пожеж!

Не сльози материнські і сирітські,
і не могили свіжі край доріг,
а вишийте нам небо синє львівське,
а білим - наш полтавський оберіг.

Смарагди гір карпатських вишивайте,
кохання вишивайте й коровай,
і кожним хрестиком благословляйте
найкращий в світі український край!

16.05.2019

Ти - неба очі голубі,
а я - квітуча нива.
З тобою в радості й журбі -
щаслива!
Дарує доля нам любов,
надію, віру!
Сьогодні зранку дощик йшов
крізь серце... Віриш?

Ти птахом в небеса гайнув
і зник у синій висі.
Я за тобою, а в саду
цвіт вишні.
Марелі - роси із яси
п'ють бурштинові.
У вирії лелек баси -
мов клич любові.

Ти ніжний, райдужний мотив,
відлунням понад гаєм.
Душа метеликом тремтить -
кохає!
Шукати де б не довелось
життя маршрути -
весни калинової брость
нам не забути.

Коханий мій, я не цвіла б
на світі цьому.
Якби не мала два крила
невтомні,
що піднімають до небес
в обіймах дужих.
В твої очах мій погляд щез -
зорею мружить!
2019р

Ідуть дощі. Яка то благодать!
Небесне море землю поливає,
надією засіяні у маї,
озимина і вруна шелестять.

А пажиті – од краю і до краю,
де я, мов ратай, сію іншу рать.
Чекаючи нового урожаю,
мої поля чорнилами горять.

Роздмухую ще жевріючу ватру.
У дочки Прометея, візаві,
запитую повторно: « А чи варто?»
І чую: « Варто, поки ми живі».

Іду як дощ полями-сторінками,
нікого не залякую громами,
що я найперша скрипка і соліст,
який уміє помежи рядками
нанизувати речення словами,
що озонують логікою зміст.

05/19

Усе в будинку ветхо й тьмяно,
скриплять сходини, мох в пазах…
А за вікном – гілки
(світанок!)
в аквамаринових сльозах.
А за вікном
кричать ворони,
і тло яскравої трави,
й лунке погуркування грому,
немов хтось дрова завалив.
Дивлюсь у даль,
від щастя плачу,
і відчуваю, сонна ще,
як холодить щоку гарячу
мені твоє міцне плече.
Та ти не поруч, десь далеко,
у тебе інші – місто, дім.
Чужі долоні владно й легко
лежать на серці дорогім.
…А шиб замулені озерця
і сад, що на світанку змок –
я просто вигадала все це,
побути щоб
з тобою вдвох.

Поволі усміхнись, і - в дім. Такий розлив
глухої темряви навкруг, що сліпнуть очі.
Та перших рим ознаки у строфу лягли
під час найдовшої у цьому році ночі.
Спроквола усміхнись. Рівнинний круговид
під кригою озер, під співом сніговиці.
Десь одинокий потяг з ночі заблудив
і крик його у цій порі неначе сниться.

З-під крану краплі відсікають кожну мить,
невпинний стукіт, як мелодія чекання.
Мій телефон такий ображений лежить -
він до країв наповнений твоїм мовчанням.
Манить прихована за цифрами межа,
як блудного мандрівника вогні досвітні.
Яким би смутком камінь в грудях не лежав,
я голос твій знайду у мережі всесвітній.

Сподівався даремно щомісяця,
Хоч наївним не був, далебі, –
Що печалі усі перемісяться
Або щезнуть самі по собі.
І в душі уже більш не щемітиме
Біль причіпливий, мов реп’яхи,
Як застелить пахучими квітами
Краща доля стражденні шляхи.
І нарешті в темніючій далечі,
Мов у вікнах досвітні вогні, –
Усміхнуться, красиві і сяючі,
Вперше радощі ждані мені.
Тільки, певно, прикрита віконниця,
Що покращень не видно ніде,
Хоч життя добігає і клониться
До межі, за якою впаде…
16.05.19

Коли сум отруює душу,
Коли болі й печалі кинджал
В самісіньке серце влучить,
Не витягти його на жаль.
І добре, коли хтось руку протягне,
Й отрута безсила стає.
Хтось слово підтримки скаже,
І від кинджала серце вбереже.
Слова любові, слова кохання,
Як крапля живої води.
Зима не проникне у душу того,
У кого, в серці, сонце яскраве живе!

2019

Зелений місяць десь в дощі застряг.
Терпким бузком захмарилось, дрімало…
Уп’яло сонце в небо білий стяг,
То й висне сіро-сиве покривало.
…До Ваших слів мій подумок простяг
Чи руки, чи пережитки змарнілі…
Зелений місяць: лист зітхає в шлях,
Бо плачуть верби чи дощі здрібніло.
Бузок п’янкий від галасу затих,
Лиш вітер де-не-де шепорта з ночі.
…До Ваших мрій стежа із тих – простих,
А я простому – речник неохочий.

2019

Тобі, коли мій голос відбринить
отак, що ані згуку, ні відлуння,
а усмішку – поглине і стлумить
у пам’яті прогалина супутня,
моє життя, за дуги вік і брів
сторонячи, етерові на радість,
і округлить зіниці так, що гріх
ті вибачать (не вірність, а затятість),
і мій сонливий взір на циферблат
привабить дещо, тіканням у лад
казна чому, що від твоїх вагань
частило і лукавинок зі смутком,
куди – і до, і після понукань
так гнало, що кортіло хутко
бодай опівніч те угомонить,
і, притьма – в унісон приливу крови
і пожадань, гадала ти, любить,
рівняти – цю любов й твої любови.
І кине дріж повік тоді на кін,
що годі міри, міряти цей гін, –
ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
частити? Ось опівніч він і брякне…
а темінь у твоє віконце зв’якне
і достеменно виснує, це – ніч.







-----------------------------

Підганяв суденце вітер,
Був у поміч досі,
Та зненацька з усієї сили
Накинувсь на щоглу.
Туго напнуте вітрило на всі боки торса.
За хвилею гонить хвилю...
Бути урагану вже по всьому видно...
«Здолати негоду не вперше беруся:
Господь любить молитви - візьму помолюся»,-
Каже матрос і до неба простягує руки.
«Не проси і не молися, бісова невіро!-
Із блискавкою з високості ураз прогриміло.-
Скільки разів ти вже клявся, як на берег станеш,
Помагатимеш калікам, дітлахам безштанним...
А натомість... щедро платиш троїстим музикам,
Бить поклони оковитій коришів наскликав...
Припиню тепер назавше облудну цю повість:
При біді у молитвах завше бачиш користь.
Та поки ти ще живий, вперше помолися,
Щоб на березі безбожні за розум взялися.
Щоб усі, хто час свій в розкошах гайнує,
Не посміли звертатися до Господа всує.

1
Спекотно від світла палких очей,
Ніби проміння – погляди.
Я здригнулася: саме цей
Може мене приборкати.
Схилився – він щось мені скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай могильним каменем ляже
На життя моє ця любов.

2
Не любиш, не хочеш дивитись?
Який же ти красень, клятий!
І я не можу злетіти,
Хоча з дитинства крилата.
Застилає очі туман,
Зливаються речі і лиця.
Тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3
Наче просто чемна людина,
Наблизився, ледь посміхнувся,
Напівлагідно і ліниво
Поцілунком руки торкнувся –
Загадкових, прадавніх ликів
Подивились на мене очі…

Десять років тамованих криків,
Всі мої недоспані ночі
Вклала я в одне тихе слово
І промовила його – марно.
Відійшов – на душі ізнову
Стало порожньо і безхмарно.

2019



Примітки: Оригінал вірша Анни Ахматової

СМЯТЕНИЕ

1
Было душно от жгучего света,
А взгляды его – как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
Наклонился – он что-то скажет…
От лица отхлынула кровь.
Пусть камнем надгробным ляжет
На жизни моей любовь.

2
Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Мне очи застит туман,
Сливаются вещи и лица,
И только красный тюльпан,
Тюльпан у тебя в петлице.

3
Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся –
И загадочных, древних ликов
На меня поглядели очи…

Десять лет замираний и криков,
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его – напрасно.
Отошел ты, и стало снова
На душе и пусто и ясно.

1913

Ховає дід онука в домовину,
Простого воя - не з команди " Зе".
А я життя віддам за Україну?
Мабуть, що ні, бо жінка загризе.

На дні душі вчорнів шматок любові
У поросі та байдужу димах.
А длань дрижить, не відаюча зброї:
Ця слабість - страх. А зрада не дріма.

Цвітуть сади, з пера злітають вірші,
Учу (згодяться) ідиш та іврит.
Громадянин я. Тільки трохи інший,
Найближчий родич - миша у норі.

У рушниках Спасителя ікона,
Йому молитву звично "бу-бу-бу".
Я не дійшов з мечем до Рубікона,
Зміняв на постіль, сало і ганьбу.

15.05.2019 р

Це дівчатко мале бур'яном на околиці,
кропивою посічене, різками бите.
Із-під лоба дивилися очі шовкові ці,
на губах кров запечена, личко немите.
І голодна й налякана, пестити нікому,
безпросвітно матуся всміхається пляшці.
Татуся Бог прибрав на Купальську ніч рік тому.
В халабуді собачій сидіть бідолашці.
І бувало засне там, а мати не кинеться,
аж до ранку з коханцем горілку пиячить.
До обіду проспиться з синцями на вилицях,
і не соромно, зморена, привид ходячий.
Пригорне до грудей свою доню нечесану
і відправить жебрачити. Люди хороші -
нагодують, з собою дадуть, гидко декому
рахітичній сирітці вичісувать воші.
І одЕжину знайдуть, пригріють і виженуть,
як дворняжку на вулицю - та не заплаче.
Оченята збентежено дивляться, не змигнуть,
не відводячи погляду, в душу неначе.

Як настали зими олов'яні хурделиці
в дитбудинок забрали, там всяке бувало.
Підросте і забудеться, все перемелеться...
Не забулося, в нічку колючу не спала.
Пригадалось, як мати кричала од відчаю,
не віддам я нізащо!  Град - сльози невтішні.
І палила й кусалась, і вила вовчицею.
Цілувала в останнє...Прости, доню, грішній!
Пригадалось, як ляльку украсти хотілося,
як лайном намастили окраєць хлібини.
Не донесла до рота, хтось вибив, тремтіло все
від образи, жорстокості серце дитини.

Крізь роки промайнуло, не стерлося ластиком.
Залишилось цвяхом у душі вже дорослій.
Чоловік непоганий і донечка ластиться.
А на серці нудьга, тож зібралася поспіль
і поїхала в селищну раду дізнатися,
де болюче дитинство ставало на ноги.
Чи стоїть її хата, жива іще мати ця,
що незнала до рідної доньки дороги?

Ось знайома хатина і хвіртка й околиця,
халабуда в садку, запорошена млою.
Все впізнала миттєво, до Господа   молиться,
щоб не впасти на мамині груди малою!
2019р

Все може статися щомиті…
Чи, мов, підкошений впаду
Під абрикосами на квіти,
В сповитім зеленню саду, –
Чи, може, казкою з туманів,
Невтихлих мрій і дивних снів, –
Наразі з’виться неждано
Та, що забути не зумів.
Все може трапитись щоденно…
Чи звістку добру, чи сумну
Пташа наспівує для мене,
Збиваючи цвітінь ясну?
Все може збутись дуже скоро, –
І всі дізнаємось про те,
Що нам готує неозоре
Життя – живе і золоте.
Усе відбудеться раптово,
Як все незвичне і чудне, –
Комусь у серце влучить слово,
Когось обачно омине...
14.05.18

Надворі літня злива
Розкрива пелюстки.
Будь зі мною щаслива,
Як ніколи, ні з ким!

Будь зі мною, як пісня
На вустах співака.
Як веселка, що висне
В ніжнім небі легка.

Поцілую у очі,
Ти – моя золота.
Хай метелик тріпоче
Унизу живота.

Хай жага, як у раї,
Розквіта навесні.
І любов огортає
В найчарівніші дні!

14 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Клечально трави
пахнуть зеленцем:
добротний травень
йде в червневі броди.
Щоденний світ
качається яйцем:
раює небом,
досвітком підходить*.
А суничиння –
празнична тасьма;
в дібровах вітер –
бранець на галері.
Вітає землю
вітка замашна, –
маює листя
в ревнім апогеї.

*Підходить – насичується.

2018

Весною сповнена Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Родить задумавши каштанчики,
каштан біліє і соромиться.

Словами лікаря сполоханий,
щоб стати позитивно мислячим,
на зберігання у пологовий
направився у травні місяці.

У віці більше ніж поважному -
ймовірно передчасні стануться...
А ще лежить він, зауважимо,
в палаті, де палають панночки.

Медсестри, що їх обслуговують,
бувають часто нетверезими,
дратують гонором і мовою,
та допікають у мережаній

білизні вишні та шовковиця,
в рожевих пенюарах яблуні.
Каштан біліє і соромиться,
що непристойно він одягнений.

Хоч неважнецький стан теперішній -
від щастя свічечкою світиться,
чекає на веселий вересень.
Іще три місяці... А літечко

тендітним - смілці і шоломниці
привіти шле - зблизька ж, не здалеку.
Каштан біліє і соромиться,
мов не в спортивних, а в підштнаниках.

Весною сповнилась Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Створить замисливши каштанчики,
каштан хмеліє і ... соромиться.

05.2019

пісок перестрибни – і світлотіней повен
із марева пізнань спливе бурштинний ліс
отам хатинка відьми і тістечко медове
вгрузають у хвоїни сліди хвилин-коліс

краплисті мухомори дзуміючі комахи
стрімкучі перелети линяючих летяг
в кубелечках поснули руді лисиці-свахи
дивися ген вовчисько морквину в сон потяг

навіщо вовку овоч ніхто не докумека
він любить ніжну вовну і кров`янистий стейк
грядки ропух обміряв заморений лелека
і жовтим дзьбом цюка в цеберечко пусте

відкрий мошисті двері лиши букет чи грушу
скажи бабусі відьмі прекрасна молода
і випурхнуть метелики а може сяйні душі
із глека що на паколі забув яка вода

в криничці киселевій заклякнуло латаття
пелюсточки із крему а листячко безе
шпалери у рибини котисько рве на шмаття
схопив би із пательні линочка... не везе

а ти не зупиняйся коли совині крила
профуркотять за клуню і нямкнеться кажан
бо не тебе ж зловила якась нечиста сила
на ймення екзотичне Шестиголовий Жан

не вельми ліс прозорий павук рудаві сіті
навішував охоче й перфоменсом нарік
там заблукати легко ще легше там прозріти
і радість поросячу нести за сім доріг

2017

Плинуть зорі світлою юрбою
І стає прозорою пітьма, –
Сниться мати завжди молодою,
Хоч її найкращої нема.
Сниться мати, та чомусь не кличе
За своєю долею мою, –
Тільки пестить поглядом обличчя,
Серцю добавляючи жалю.
Протяг обвіває вогник свічки
І блукають тіні по стіні, –
Сниться мати майже кожну нічку,
А раніше не хотіла, ні...
Я собі не можу пояснити,
Дивлячись на свічку і зірки, -
В сни тривожні мамині візити
Та про неї з'явлені думки.
13.05.18

Душа болить, передчуває домовину,
ще ніби все гаразд, а стислі сльози душать.
Нависли небеса з під ніг тікає суша.
Свідомість втрачена, лечу, якимось чином.

Судоми, корчі рук, на крижанім обличчі
застигла маски  парафінова лілея.
Нема в тунелі світла... Де я, Боже, де я?
Дух чортівні рогатої на передпліччі.

Нашіптує жахи і язиком гарячим
торкається щокИ, обслинює рамена.
Стікає слина остогидлива зелена
по тілу  вниз, смак пекла на губах неначе

гіркий полин, чорнобиль, пижма м'язи зводить
і дикий регіт веремії з потойбіччя.
Чи хтось у білому вбранні запалить свічі,
щоб нечисть щезла?  Так, вже янголи на сходах...
2019р

Втопилася хмаринка у розмаї,
Веселка в піднебессі майорить.
Це - лірика, тут істини немає,
Рум'яняться пейзажні кольори.

А, може, "мило" - саме те, що треба?
Пастельних напишу і я віршат:
"Над тихим ставом у плакучих вербах
Спочити сіла втомлена душа.

Тьохкоче соловій руладу в лузі,
Шепочуть духм'яніючі бузки...".
Ховається людина між ілюзій
У фентезі, фантастику, казки.

Мальована краса безмірно краща,
Ніж сірі будні, дійсність нелегка.
Та я - сатирик, отже, не ледащо,
Обвик, що люд від правди утіка.

Але картині у гнітючих барвах
Доточую ліричні вензельки:
...колише вітер у садочку мальви,
Роса цілує яблуням гілки.

14.05.2019 р.

Матері, матері, матері,
Ми життям вам завдячуєм, рідні.
Прокидаєтесь ви на зорі
Й у турботах проводите всі дні.

Все про діточок дбаєте ви,
Щоби були успішні й здорові,
Зігріваєте ви їх любов"ю,
Прагнете, щоби були Людьми.

То ж матусенькам рідним усім
Вдячність наша безмежна-безмежна,
Берегиням усіх-всіх родин
Щиросердний уклін наш доземний!

2019 р.

Розцвітає черешня у нашім саду,
Білим цвітом траву навкруги засипає.
Я думками до мами прилину, прийду,
І її у весняному сяйві згадаю.

Сяде рідна за стіл під черешню оту,
Ляжуть руки її на худенькі коліна.
Зніме болі й жалі, і душевну сльоту,
І думками до діток-онуків полине.

Ми розбіглися всі по далеких світах,
І шлемо їй листи, а частіш — телеграми.
Із черешні в саду білий цвіт обліта,
Пелюстки, наче діти, злетілись до мами.

Бджолиний рій
Заплутався у платті
Бузкового куща
І так гуде!
Троянда квітне
Золотим багаттям
І хвіртка хлипа —
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить
Мозок охололий —
Ти де, коханий,
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка.
Питають квіти, яблуні —
Де ти?!

Сивина, сивина
Димом стелиться. Скроні твої,
Рідна земле сумна,
Вкрило... Луки і доли... Ти їм
Помолись. Уклонись
Рідній вірі. За око, за зуб -
Заповіт... Не хились -
Вітер хилить стебло у грозу.
Де покошені тра-
ви, босоніж іди по стерні,
Здобуваючи пра-
во тут жити тобі і мені,
У відважні роки
Набираючи сили від них.
Не зневаж. Не покинь.
Що здобуто - тепер борони.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119051308779

Хоч наш правитель з виду і кізяк -
Тримаю слово, наче меч у ножнах:
Про Президента квецяти - ніззя!
Про депутатів і прем'єра - можна.

Правдивий глас притягує біду,
Лякає владоможця аж до дрожу.
Тож купу стороною обійду
І з гумору змурую огорожу.

А відсьогодні критики нема -
Пахтить хвала, немов ковбасні кільця.
Хай на Олімпі "горе від ума"
З пустого у порожнє ллє водицю.

А ми йому поможемо, братва,
І вирішимо газову проблему:
Гребіть горох! Центнерів три чи два
Та пукайте в балони без полемік.

І буде світло, радість і тепло!
Очільник не поїде наш в Росію...
На Банковій не цар, а НЛО,
А, може, помиляюсь,- він месія?

Аж на Говерлу вилізла блоха,
З усіх сторін стоїть почесна варта...
Зробив народ із мене лопуха.
А я незгідний. Ну і де ж тут правда?

13.05.2019р.

сьогодні дощ приходив тричі
і тричі змінював обличчя
так наче їх являлось троє
і тричі зазирав у вічі
а я незмінно був собою
а перший дощ прийшов знімілим
торкався віт прозорим тілом
шукав уста щоб говорити
слова які не говорили
дерев хиткі дереворити
тремтіли дрібно і волого
росла трава росла тривога
а другий дощ прийшов понурим
грім клекотів у горлі в нього
наповнив сенсом ринви й рури
а третій шамрав таємниче
немов когось він тихо кличе
в його очах питання роєм:
чи я змінив подобу тричі?
чи у вікні було нас троє?

12.05.2019

Молодиця в голубій спідниці,
Щоб тяжку розвіяти журбу,
Голубі розплющивши очиці,
Задивилась в далеч голубу.

Поїзд голубий вона уздріла
І таке намислила собі –
Справжні козаки кудись поділись,
Залишились тільки голубі.

1990-2019

Я стою і дивлюсь - береги, береги.
А між нами ріка і роки.
Я стою на краю, а вона за рікою.
І щасливо всміхається, зове за собою.
У ромашковім платті, тримає букет білих - білих ромашок і в віночку із них.
Та не можу дійти, бо між нами ріка.
А її знаю я , то знайома моя.
Не прийду, вже не жди, в твій ромашковий рай.
Де акації п'яні білим цвітом горять.
Не чекай, бо не можу я в ту річку
війти.
Переправи немає - не пливти не пройти.
Ти щаслива і юна, і про це знаю я.
Та не треба шукати нам тепер переправ.
Ти про це добре знаєш, бо ти юність моя.
Залишайся у щасті, бо ти є моє я.

©

У загравах століть
Відбивалися коні і люди,
Зупинялася мить,
Ніби в тому німому кіно.
І злітав з верховіть
Сильний вітер і бив нам у груди.
Ми по війнах ішли,
Нас вбивають сьогодні й давно.

Ми нескорені. Так!
Ми замучені, може, прокляті,
Що бідою запряжені долі,
Неначе воли.
Та від всіх ворогів
Козаки відбивались затяті,
І посічені війнами
В хати під вишнями йшли.

Крізь пороги Дніпро
Протікає в яснім Запорожжі,
Наче тисячу літ
Люд живе на його берегах.
А в донецькім краю
Нас розстрілюють сили ворожі.
Піднімаються ввись
Від синів наших душі, мов птах.

І стоїть в німоті
Серед поля висока раїна.
Наче матінка тут,
Що пожала пшеничні снопи.
Так віками одна
Між річок і лісів Україна,
У молитві святій
Скам’яніла, зайшовши в степи.

Сама природа навіть розгубилась,
весна до нас прийшла якась не та.
У квітні, вочевидь, ми помилились,
лягла на груди сумнівів плита…

То дощ, то сонце, вітер і негода,
критично мало зав’язі в саду.
Якась непевність шириться народом,
у серце засіває пустоту…

Не ваблять очі маки полум’яні,
яскравий швидко зронять цвіт вони.
Чим зійдуть наші помилки весняні
і що збирати будем восени?!.

На урожай розкрили ласі рота,
але до сквири* варто чи звикать?.
Щоби бур’ян у полі пропороти –
погоди з моря нічого чекать!

(Доросла казочка на дитячий манер)

Сонце зранку швидко встало,
ще і півні не співали.
Готувало, прибирало,
сорочки, білизну прало.
Напекло млинців, оладків,
накупило шоколадки,
м'ясо, сало, ковбасу,
понаводило красу
на городі і у клуні,
заплело косички доні,
сина відвело в дитсад -
а втомилось від порад.
Місяць просить пелехатий:
- Сонечко, іди вже спати!
Завтра буде новий день
для роботи і пісень!
- Ні, - сказало сонце, - досить!
І пішло до кума в гості.
Кум  біжить щасливий з хати
любе Сонце зустрічати!

Відквітнуть конвалії білі
У теплому лоні лісів,
І зродяться споминів хвилі
На плесах побачених снів
Про небо, від зір кришталеве,
Й до любощів двох ненасить, –
Про грішне кохання травневе
Швидке і коротке, як мить.
Відквітнуть конвалії білі
У присмерках сонних лісів, –
Чи стане колись в обох сили
Забути щасливість двох днів, –
Омитих нічною росою
Й окроплених ранку слізьми –
Ночами любилися двоє,
А днями – журилися ми?
Відквітнуть конвалії білі
У чарах принадних лісів
І, знаю, почується милій
Під вікнами осінню спів
Про білі конвалії в лісі
Й тюльпани, пригнічені скрізь, –
Про душі спочилі у втісі
Кохання, гіркого до сліз…
10.05.18

Scordati dell’amore
e del vecchio ardore
lasciati un ricordo
delle alme l’accordo

*

Nega la tua passione
del tuo spir’to un prigione
nella ferma ragione
avrai un altra prigione

*

Ti rimembra uno sguardo
come un salto del pardo
una falla in una nave
il venome soave

*

Dimmi tutti i bisogni
dei miei ottimi sogni
d’una vita beata
nel mio duolo creata

*

Dammi nell’abbondanza
una vana speranza
una piccola cosa
il profumo di rosa

*

Dammi come una celia
uno tasto di sveglia
di serata un abbraccio
non intendo che faccio

Усім самотнім матерям присвячую

А понад хату - яблуня стара,
їй три гіллі -
мов три терпкі любові:
одна - як світ,
а друга - як жура,
а третя переламана у слові.

Так понад хату - яблуня сама.
Їй - всі вітри і доля, як чересла.
Яка цьогоріч віяла зима!
Та все ж весною яблуня воскресла.

Ще до вікна у нахильці - цвіте.
Ще прилетить яка весела бджілка.
А там, дивись, - і яблучко, і те -
до сонечка. І на душі не гірко.