Марудні дощі - надокучливий блюз,
бажання з можливістю не співпадає.
Амур з арбалета стріляє довкруж,
влучає у небо, а я помираю.
Укотре збираю валізи в Париж -
і вкотре квиток забуваю на потяг.
Кислотні тут зливи. А як же? А ми ж...
Ділили б на двох - відкладаю на потім...
Судомило... Схуд відривний календар,
тумани із кужеля спряли вуалі
на плечі мені. Спорожнілий бульвар
скидає під ноги печалі... Що далі?
Кружляє адажіо із па-де-де.
Знов кличе до пари, та тиснуть пуанти.
Невдовзі нудьга у сніги заведе.
Нельотна погода - і без варіантів.

Знайомтеся, братове, я - хохляк,
Усе життя не вистачає грошей.
Кричу на площах, лаюся усмак,
Державою ж керують мудрі мойші.

Бо змалечку не маю голови,
В одну сім'ю' єднатись не бажаю.
Єдина зброя - дуля в рукаві,
А в час біди - моя хатина з краю.

Чи мова, чи язик - усе одно,
Московська церква - рідна, бо за рогом.
Від призову утік слизьким лином
Забацувати жіночці пологи.

А син дивак, пішов таки на фронт,
Співає ув окопі "Ще не вмерла...".
Сльозами й кров'ю повниться Дніпро,
Стрясається від гуркоту Говерла...

03.05.2019 р.

І
Моря й озера – очі України,
а води рік – її кипуча кров
і у вінку червоної калини
ніхто за неї кращу не найшов.

Якби не це, то я і не писав би,
які у неї очі восени
або які її чарівні зваби
несуть усіх у кольорові сни.

Бували карі, майоріли чорні
і заясніли жовто-голубі...
Усі мої світи із нею – горні,
а дольними завдячую юрбі.

Із кобзою блукала сиротою,
з бандурою стомилася іти
у вигадані сяючі світи.

Арей і Ліра нерозлийводою
тасуються у вічному двобої,
у пошуку кінцевої мети.

ІІ
Її минуле чорне і червоне
присвоїли лукаві вороги.
Орли, гієни, круки і ворони
на цій путі не додають снаги.

Орда карає, а юрма воює,
осліплена загравою ночей,
і кров’ю упивається Арей.

Катівня узурпатора працює...
Але її, – Ура! – лунає всує,
завішане полудою очей.

ІІІ
Європу і не чую, і не бачу.
Так видається іноді мені
у темні ночі і гарячі дні.

Вкриваються китайкою – юначі,
а каламутні очі ще незрячі.
Арей гартує Ліру у вогні.

05/19

Узяв в обійми Травень Весну-Красну,
Рожеві й білі сипав пелюстки
У коси їй, в любові зізнавався
І золоті запалював Зірки.

Аж засоромилась вона, мов та дівчина
І щічки зарум"янились її
Пелюстками Тюльпанів.На Калині
Співали про кохання Солов"ї.

2019 р.

1

Вирви у кармі: образи та кпини.
Образ тьмяніє. А скільки лих буде?
Хто є сьогодні - хороша людина?
Де буревій, що змете халабуди?

Рідні поїхали в Осло і Мекку...
Порозглядаю статури та лиця.
Рвуться шпалери, гойдаються глеки...
Вірші мої - говіркі небилиці.

Хто їх читав би... у кожного - інше.
Розчарування... розлуки... причали.
Ось махаон - оселився у ніші.
Десь той Далі, що кохав би - як Галу.

Мелеться кава, без неї - нікуди...
Сукні яскраві прасує вітрисько.
"Ми є справдешні..." - скрегочуть облуди,
і опускаються планочки низько.

2

Мушлі розкрито. Перлини явила.
Проти Гармонії - піки та вила.
Стежку озвучили (тихше!..) цикади.
Перетасовую теми-помади.

2019

Пішачок став ферзем. Королеві шахує тура,
Знову мат! Це ж укотре від відчаю стисло аорту!
Без печалі та суму у світі немає добра,
Найдорожча утрата знецінює тлінну марноту.

Скроні вибілив сніг. промайнула остання зима,
Самота розлилась, животворний скінчається віршень.
Тут усе не моє, то журитись і сенсу нема,
Гроші - власність Нацбанку, у хаті господарі - миші.

Вулик настіж відкрив, хай зривається в подорож рій
Та шукає нову із хазяїном юним домівку.
Там де ружі росли - зеленавий стіною пирій,
Квіти - біль і журба, бо кохану нагадують жінку.

Жито сіяти зась, затупилися коси й серпи,
Ледь дійшов до садка, щоб обняти похилені віти.
Я засну у раю, там де яблуні-груші щепив,
Хай засиплють мене білосніжним, осонценим цвітом.

02.05.2019р.

Сини, сини, у селах і в містах
За вас матусі моляться щомиті.
Та прилітає знову чорний птах,
Біду несе узимку і у літі.

І вибухає з цього мамин світ,
І попіл смерті сипле їй ув очі...
Тепер цей біль шугає у зеніт,
Живе у ній із ранку і до ночі.

Виною в тім сьогоднішня війна,
В яку синів життя вкладає влада.
Своїх сховали по світах. Казна
Для них відкрита, то й грабують радо.

І стогне тихо скрізь голодний люд,
На спротив неспроможний, на свободу.
Стежки на цвинтар не від цих іуд,
А від простого нашого народу.

Ні сузір`я не заводять,
ні з хмаринками гульба.
Погляд ніжний незабудок
чи палкий, п`янкий кульбаб -

чий обрати? Дні і ночі
плаче грицик-однолюб.
Ні в кіно піти не хоче,
ні на блуд, а ні на клуб

нумізматів. Навіть звати
перестали. Вибачай,
бо у друзів буде свято,
в тебе - втома і печаль.

Доля вдарила чому так?
Пропустив похід у паб!
Ніжний погляд незабудок
чи палкий, п`янкий кульбаб

чий обрати? Гірко плаче,
заливається слізьми.
Ліки ти візьми найкращі
в поліклініці Весни.

Де припише-знищить смуток
мудрий Квітень-ескулап:
"Ніжний погляд незабудок
і палкий, п`янкий кульбаб!"

04.2019

Хвилюється море пшениці.
Сховались волошки в житах
Душа діамантом іскриться
У небі літає, мов птах.

Піду я в поля неозорі.
З волошок віночок зів'ю.
Тут небо високе й прозоре.
Все це я так щиро люблю.

Люблю колосочки пшениці
І сині волошки в житах.
В джерелах прозору водицю
І щебет пташиний в гаях.

Люблю я і гори, і доли,
Весняних садів аромат,
У небі незлічені зорі,
Й осінній рясний листопад.

Люблю я зимові пороші
І часу неквапного плин,
Тріскучі різдвяні морози
І іней на лапах ялин

У світі найкраще зібрала
Ти – матінко, рідна земля
І, щоб про тебе не казали,
Тобою захоплююсь я.

Вкраїно моя, - моя доле,
Люблю твою вічну красу.
Життя своє, радості й болі
Я в жертву тобі принесу.

Нехай колосяться ці ниви,
У житі волошки цвітуть.
Країно моя, будь щаслива.
Нехай буде світлим твій путь.

1

А море виштовхує весла, віншує живих...
Ростеш між острижених туй, голубих кипарисів.
Дивися на жмикрутів ласих, статистику лих,
Лікуй від синдрому сирітства плаксиву Кларису.

Плети бальну сукню: настане Вальпуржина ніч.
Вже солять лосося, нарізано перцю і кропу.
Злі гості летять крізь рожеву опону сторіч...
На шпажках залізних – оливки з садів Пенелопи.

У моді футляри, а мушля антична – твоя –
Упала зі сходів на чорта лакований череп.
Ти випила тепле кальмарне чорнило чи яд.
Іди ж, відчиняй кажанам золоту напівсферу.

2

Проходиш вогненним тунелем, ламаєш ключі.
І вірш – як молитву – повторюєш голосно всоте.
А ринда калік і щурів калатає хутчіш...
Пливке майталання словес по канві Геродота.

Линяння лілей... Кажани здаленіли – як бриз.
Коханка Артура зірвала перлину із трена.
Найнижчий в ряду відкриттів (ще в моху) кипарис
Підняв партитуру і… ладен забути Єлену.

3

У струмені меду інжирно-терпка гіркота.
Бджола лівадійська наснила розцвічені доли.
Зелений павітер на пірсі сонет нашептав,
Напнув за грядою Ай-Петрі шовкову кодолу.

Тасує тотеми безоке привиддя Авжеж...
У рань потойбіччя, населене духами, нишкне.
Пилок проминання в лілову серветку збереш –
Отой, що змітало боа із чернечої книжки...

2015

Соки носила синові,
Що на морській косі.
Пахла сливово, цитриново…
І шепотіла: «Ти сій».

Дні обростали клятвами,
Вибачень – сірий стос.
Врази на серці – плямами.
Шторм лютував усерйоз.

Спрагло хотіла спокою,
Вже не пурпурних вітрил.
Що ж ти клюєш її, соколе,
Поміж янтарних мірил?

Скарб у мішечках і нішах.
Внукам – конструктор, пістоль...
Віршем укрилась півгрішна
Мигдалеока Ассоль.

Бляклі світлини і мапи.
Висох трикутний басейн…
Грей, не поставивши крапки,
Вмер у кирпатої Джейн.

В слоїках мокнуть оливи.
Ряден пацьорки руді.
Цятки на шибах по зливі.
Пахне корицею дім.

Хвилі гойдають волосся…
Аркуш важкий, мов пісок.
Все, що бажала, – збулося.
Спурхнути б їй поміж сов!

Хто розженеться – шукати?
Мрево густюще, як мед.
Рейвах, омани, відкати...
Фальш – кордарон, флавамед.

Сукні носила сріблясті.
Грея стрічала з морів.
Молиться: «Боже, не впасти б».
Шовк пурпуровий зопрів.


2015

Бузку букет зів’яв у вазі,
забракло красеню води!
Отак і ти в своїй оазі,
не дочекатись би біди…

Ніч прийшла, заколисала
Звірів, дику й свійську птицю,
Люди теж позасинали,
Лиш мені одній не спиться.

І сама себе питаю:
-Чому сон утік від мене?
Але так собі гадаю,
Що прийшло якраз натхнення

Й вірші просяться ліричні,
На папір рядки лягають.
Занотовую їх швидше,
Бо думки всі повтікають.

Їх ти більше не спіймаєш,
Якщо не запишеш вчасно.
Може й згодом прийдуть кращі,
Але ті вже не згадаєш.

2019 р.

В Полтаві ранок. Лапу лиже кіт,
Хоч і бродяга, та охайний котик.
Вельбучна ж діва глипає на світ,
Неначе всі довкола ідіоти.

Писати любить. Увійшла у раж,
Спесивий тон вихлюпує у вірші:
- Усе не так! На сонці пляма! Ґандж!
У генія конфуз! На носі прищик!

Погаснув ґлузду й логіки маяк,
Презирство перекачує аорта.
На п'єдесталі, в позолоті, "Я!",
Дмухнув...і облетіла позолота.

Побачив душу. Чорний небосхил
Накрив, неначе паранджею, гордість.
А там - образи юності, страхи,
Розбиті мрії, комплекси, самотність...

А візаві уперто: - Все гаразд!
Лише вколи хвали солодку дозу.
Спасіння круг - це правда без прикрас,
Та пізно: океан поглинув розум.

02.05.2019 р.

1.
Вимарювала з безвісті. Гукала.
Очікувала на межі надій.
А мрія розбивалася об скали
Жалів, насмішок, випадків, подій…

І ось, нарешті! Не здалось – вітрила!
Червоні (надивитися дозволь!).
…Кораблик паперовий (де носило?)
Пливе до посивілої Ассоль.

2.
Оговтуюсь, немов після цунамі.
Шаленство думки. Хвиля почуттів.
…Ті ж обрії. Та ж тиша поміж нами.
І вже бракує голосу, не слів.

02.05.2019

                           І
Іронізую і від сміху плачу.
Нема Пегаса – запрягаю клячу...
Розмінною монетою плачу,
коли мені буває по плечу
недоїмкою роздавати здачу.

Не падаю, коли один лечу.
Нікого і нічому не учу,
вирішую не задану задачу,
і не міняю щастя на удачу,
коли перо дорівнює мечу.

А як і що – догадуйся, читачу,
чому немає місця деркачу.
Ну, не умію як великі мачо.

Дієслова римую досхочу
і не боюся. Я іще побачу,
кудою і куди я долечу.

                           ІІ
Нехай самозакохані поети
і поетеси видають буклети,
а я ще не доконаний поет.

Іду собі дорогою своєю
і фішкою мінорною моєю
хай буде незакінчений сонет.

Та критикуйте, прошу, ради Бога.
Аматори і «профі» залюбки
ще граються, бува’, у піддавки.

Але не розумію, ради чого
блокує зореносна остюки,
які не колють як у біса роги?

Опонувати у мої роки,
нехай воно і з легкої руки,
але, даруйте – не моя стихія.

У небі не міняю зодіак.
У мене ексклюзивний після-смак,
якщо тепліє у душі надія.

05/19

я іду урочистий і чистий неначе четвер
а позаду палають палають заграви
а за лівим плечем в мене той що знай греблі все рве
ну а той що у скелі сидить – той за правим

а попереду ніч непроглядна неначе народ
а згори позирають лелеки тотемні
а у мене словес /що мов бджоли гудуть/ повен рот
світанкові – ті світлі вечірні – ті темні

а у лівій долоні – недолі окраєць черствий
а у правій – три дрібки солоної долі
і вже повня над лісом така що хоч вовком завий
чи розбій-солов’єм засвисти мимоволі

щоб відбилася в скелях і греблях печальна луна
щоб народ як і обрій хоч трохи світлішав
щоб на ранок суцільна пітьма безнадія смутна
відпустили з облоги рядки цього вірша

той що в скелі сидить – той сьогодні мовчить уночі
той під греблею кашляє довго і хрипко
мед поезії гусне поволі і трохи гірчить
бджоли стихли одна лише б’ється у шибку

Час пооблущував глянець,
Роки́ одібрали своє,
І ось, мандрівний голандець
До берега пристає.

Ні гавані, ні причалу,
Ні любощів, ні утіх...
Пощезло усе помалу,
Зосталися сміх і гріх.

ДИТЯ І ВІВТАРІ ЮРБИ

У пошуках одвічних манівців,
Де порожнечі кухоль повний п’ється,
Дитя навколішки посе́ред вівтарів
Стоїть собі і серце його б’ється
Відгомоном луни гласу людців
Із пусткою у ду́шах. Гріх плюється,
Що на долонцях тих крихти хлібців
Та сіль сльози для світу подається.

А він ся дивить й тягне з гаманців
Маляті гріш. Сумління продається
Й купується на гульбищі співців
Марнот життя. Трясовиною ллється
У венах смак вина у пастку блуду слів
І в чрева харч. Телець злотий пасеться
На луках дум. А з агнців та женців
Зажерливість презирливо сміється,

Паскудить та зживає. Час жерців
Божків земних удавано святиться
У доброчин гордині й блиск творців
Хтивості благ. Дух істини цькується,
Любов жевріє, став в чесно́ті гнів,
А милосердя слабкістю зоветься.
Безликий люд пророцтва ж не узрів,
Юрбою дар дитяти не збагнеться.

Павло Гай-Нижник
30 квітня 2019 р.

Грициків уквітчані плантації,
що до Сонця тягнуться щосили,
бо до чого прагнути побачили.
Грициків уквітчані плантації
дужими зробили і ледачими,
щоб не потоптали, не скосили
грициків уквітчані плантації,
що до Правди тягнуться шосили!

04.2019

Останній раз ходила по гриби.
Сумують тихі верби край болота.
Високі сосни вийшли на горби.
З берізок облетіла позолота.

О, сірий день, холодна далина,
пронизана стрілою-колією,
і сосни, що співають, мов струна,
натягнута між небом і землею.

О, рідна земле! Дай мені снаги
здолати зиму і здобути весну!
Хай нині я закована в сніги -
напровесні, немов трава, воскресну.

І літо знов дарунки принесе,
а осінь в золоту покличе казку...
Мій щедрий лісе, дякую за все.
До зустрічі. Чекай мене. Будь ласка.

2017

Вечір розтрушує паприку в небі,
перебирає думки-квасолини,
цокає маятником швидкоплинним,
шибою стишує ластівки щебет.
Кидає вудочку в озеро смути.
З кого кров пити, а з ким в горі бути?

На веретені днів чорне, зелене,
сутінки - підсумки, гирі - вагання
і богомола жертовне кохання,
сонця затемнення, небо смиренне.
Ляже під потяг Кареніна Анна
без вороття, тільки я - невблаганна.

Місто бігборди зриває завчасно,
біль крадькома підступає до горла -
душить минуле. За касою - Воланд,
черга безкрайня за маревом щастя.
Доле моя, безпритульна дворняжко -
бачити болісно, вигнати тяжко!
2019р

Зайшов тихенько в жінчин будуар -
Лежить Амур-чужинець на Венері.
Я не скажу тобі ,,Оревуар!",
Не виставлю в холодну ніч за двері.

Уранці підеш. Мовчки, після сну,
У торбу вкинеш посмішку іуди.
Кладе на лобі зрада борозну,
У вени доливає струмінь трути.

Тобі пора. Вже восьма чи о-пів,
Небесний лик вмивається світанком.
Я винен сам,- не дав, не вдовольнив,
Не застелив шляхи життєві м'яко.

Не хочеш. Тихо плачеш за столом,
"Пробач. Я оступилась." вухо ріже.
Я це вже чув. Таке уже було...
Не вірю. Йди. Із самотою ліпше.

01.05.2019 р.

1

В'януть букетики, лиця,
аркуші рвуться - на ві...
Множаться нью-небелиці...
і торохтять візаві...

Вечір життєвих історій...
Нудно не буде, авжеж.
В офісі чи у конторі -
відблиски давніх пожеж.

Дзенькне браслетиком Зіна,
каву заварить Люсіль.
Розхилиталася піна,
плине людва звідусіль.

2

Згадує школу Оверко...
Перебиває Вадим...
Хтось відкида фантазерку,
з нею - сулія води...

Маркес посмикує вуса:
"...щось Мелькіадес умів..."...
Нареготались від пуза -
та розлякали котів.

3

Сміх запечатали, пляшку
жевжик пожбурив у твань.
Лізе на сцену комашка
з міхом земних міркувань.


2019

Там сонечка маленькі у траві
З кульбаби ткали золоті мережки.
Там під тинами вільно кропиві
Й берізки одягалися в сережки.

Там понад Сеймом скрізь конвалій цвіт,
А часнику і щавелю – на лузі!
Там жив мого дитинства дивний світ
В полях зелених, що на виднокрузі.

Там пахощі черемхи у лісах,
Бузок, тюльпани, дикий мак червоний.
Не загубився у моїх літах
Ванільний запах, Великодні дзвони.

Була і буде тисячі віків
Моя мала велика батьківщина.
Бо тут могили родичів, батьків,
У Пісках, що над Сеймом, на Сумщині.
26.04.16

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Звучав легенди саундтрек
Уклін (помірний) виконавцям
Не «чорнобривці», «блек іс блек»
Зненацька так… і саме вранці
Солодкий спомин… ритм і звук
Таке буває раз в сторіччя
Аж у садку зацвів бамбук
Супроти в серці протиріччя...
30.04.2019.

Знаю, дехто скаже "ха-ха-ха",
Потім язиком іще поплеще:
Загризає песика блоха,
А зятину - жіночка і теща.

Плаче жінка, скиглить, кривить рот,
Каже мамці словеса гнівливі:
- Муж у ліжку сонний! Не Ерот!
Лускає терпець! Піду наліво!

Думала із бевзя буде толк,
Помилилась! Без любові гину!
А сусіда ловкий! Молоток!
Охи й ахи чуються щоднини.

Учепилась теща зятю в карк
І ревнула з усієї злості:
- Геть із хати! Ти тут не свояк!
Ну, а ти, дитино - йди у гості.

Дівчина послухала маман,
За чайком чкурнула до сусіда.
Ну, а там (о Господи!) шарман:
В ліжку парубків - до неба скирта.

Треба мужа гарного шукать,
Тільки де? Куди не глянеш - лежні.
А в сусіда повна благодать,
Бо немає ні жони, ні тещі.

30.04.2019 р.

У сапфіровім серці я тану,
ніжним поглядом щастя зігрітий.
Ще тримаю в обіймах жадану,
та бузком обсипається літо.

Вже покинули гнізда лелеки,
в сизім небі прощальні мотиви.
Небеса ллють з посріблених глеків
на змарнілі городини зливи.

Туга хмарою висне над нами,
з найдорожчим прощатися важко.
Прилітай вечорами думками -
незабутня моя, синя пташко!

Я чекатиму, віриш, як манни,
знов на пісню твою солов'їну.
Кинь на згадку з небес олов'яних
у долоні блакитну пір'їну!

…На заснеженных ресницах
След печали. След двойной
Словно раненая птица…
В декабре - пчелиный рой
Подойду и успокою
и с ресниц вздмухну снежок
Время наше… деток двое
С перемен и на урок…
30.04.2019.

Вітер часу зніс верхівки щогл,
Від вітрил зостався тільки шалик.
Тож боротися нема за що -
Слоників рожевих відстріляли.

Хоботи пішли на ковбасу,
Бивні - на корони, кулі, крісла.
Пишно квітне у вазонах сум,
А журливість хмарою нависла.

Мудра дійсність - це не парадиз
Чи кульбіти в пазусі Евтерпи.
Загризає мрії прагматизм,
А красу відштовхують потреби.

Зголодніла, зморена людва
Шастає у пошуках поживи.
Може, варто скласти два плюс два,
В пеклі нк очікувати дива?

В сіті упіймав казкову мить,
Добротою сповнений по вінця...
На долоні сонечко горить,
На плечі виспівує жар-птиця.

30.04.2019 р.

Неначе пава, осяйна і пишна,
пливеш легкою павіддю небес.
Сьогодні день який, розквітла вишне!
Христос воскрес!

Метелик заповзявся розгойдати
твої планети у відлунні мес.
А сонячно, а небо - у блаватах.
Христос воскрес!

Душа сьогодні - то розквітла вишня,
легкий метелик над пастеллю плес.
Душа подячні оди Богу пише.
Христос воскрес!

2017

Ой, здалеку суне й суне
Хмара чорна,
Рвучко й сильно вітер дуне
Десь із поля.

І гіллям дерев гойдає,
Крутить вихрем,
Пил угору підіймає
Й звідти кида.

Із відерця дощ неначе
Поливає,
Краплі по калюжах скачуть
Та співають.

У таночку дощ рясненький
Все кружляє,
Трави, квіти і земельку
Напуває.

2019 р.

Я тебе позвоню, пусть была не права,
но хочу, чтоб всегда были вместе
потому, что сильнее те ранят слова,
что стоят за кулисами лести.
Пусть все черные кошки уйдут и печаль
не сотрет наши светлые лица
и не жалят слова, наши души не сталь,
что б из пепла цветком возводиться.
Сколько соли рассыпано по пустякам,
столько пролито слез понапрасну.
А стихи, как душа, никому не отдам  -
облака за оберткой  атласной.
Я умею любить и умею прощать,
о прощеньи молить на коленях.
Лишь бы только на поезд нам не опознать,
что уйдет безвозвратно в сирени.
Позабудется боль, зло в сердцах не храним,
и обида уйдет с покаяньем!
Ты прости меня, друг, что делить нам, Бог с ним, 
солнце всходит для нас - до свиданье!

2019р

Він тільки й чека, аби я збочив:
Не приклавсь до шипшини,
Відсторонив бурячок варений,
Пігулки забув поміж їжею...
А найпаче - не йшов із крокоміром,
Аби набрать десять тисяч щоднини,
Не долучив ще й вправи на свіжім повітрі...
...Непереливки тому, що розпростер
Свої клешні в моїх легенях.
Та як не йметься йому загнати мене в могилу,
Так попри нехіть, а часом і понад силу
Не корюсь. Виходжу на трасу здоров’я
І живу з Божою поміччю поки що.

Там де живеш, за той куток радій,
Бо рідний край твого життя основа,
І тут твій сад, твій рід і твоя мова
Ти як людина збудешся тоді.

Бо рідний край одне з найбільших див,
Тут твоє щастя й твоя світла доля,
Твій виднокруг і щедрість того поля,
Де босоногим змалечку ходив.

Тремти за рідним краєм кожну мить,
Де манить погляд небо синьооке,
Своїх пісень співають сто потоків,
Він за тобою не перетремтить.

Парище
2019р.

Весни пожежа і в мені пала.
Горю, як світ, її вогнем зеленим.
І як у неї надлишок тепла,
так надлишок метафор і у мене.

Земля траві, то що вогневі гас:
так блискавично, із билинки-іскри
по чорнозему зелень розлилась,
як по Вкраїні військо запорізьке.

Весна прийшла на піках козаків.
І щоб козацьким люлькам задиміти,
мов з тисяч запальничок язички,
метнулось листя по бузкових вітах,

по вітах лип, каштанів та беріз -
весь парк палахкотить воскреслим листям!
І кожен кущик - літу обеліск -
тепер весні салют зелено блиска!

04.1994

Твої стежки не збіглися з моїми
І я на них нічого не забув.
Ми по світах розбіглися чужими,
Нікому тим ніхто не дорікнув.

Літа між нами стали частоколом,
Та однайшли теорію таку:
Життя біжить спіралями – по колу...
Чому б і нам не стрітись на витку?

Ми заблукали із варяг у греки...
І на одному березі ріки
обоє ми уміємо, таки,
любити так, аби побити глеки.

На відстані і серця, і руки
мені – на прощу, а тобі – у Мекку...
У часі розминулись на віки,
у просторі – на милі і парсеки.

У цьому ще трагедії нема.
Показує, буває, cinema
ще не такі у повісті сюжети.

Аби не переводилися дні,
наповнюються марення нічні
романами у юної Джульєтти.

04/19

Я в меншості. Пишу пісні та вірші,
Пегас гарує в творчій борозні.
А тих, хто хоче їсти - значно більше,
Покорм формує мислі, мову, сни.

Втомилася правиця харалужна
Від праці од зорі і до зорі.
Навзаєм - забуття, сліпе байдужжя,
Вітраж розбито, гаснуть кольори.

Прагматики варганять борщ із таєн,
За короля в титанів кухар-гном.
Розрив шаблону воском опливає,
В юдолі муз мурують гастроном.

На постамент викочують животик,
В голодних раж і захвату шопта:
Стоїть герой з варехою у роті ,
Скульптура те що треба! Золота!

29.04.2019 .

1

Він забрав-таки у Щастя...
Полетіла - не забута!
Син лишився бабці Насті.
Як же легко рвались пута...

Біла кава... дим кальяна.
Поцілунки - через слово.
Від обіймів Омеляна
Титарівні безголово.

Не варити більше гречки:
є прислуга. В мандри - нумо!
Притихає суперечка,
ще ревнується до кума.

2

Гаптувалася хустина...
Роздягає кралю мачо...
Відганяла осетина.
Москаля кохає... наче.


2019

Нестерпна тиша післясвята
Удома тільки я і кіт
Помити посуд позмітати
Цурпалки згадок давніх літ

Де ми з гостей де гості в хату
І треба їхати в село
І вічні картоплí саджати
Де йшли дощі життя ішло

Та й зашпортнулось над обривом
Стоїть питає чи пора
Вже крашанки б’є гамірлива
Чужа святешна дітвора

Забіліла акація, обважніла бджолами,
Немов церква псалмом, загула.
А колись же і ми, дітвора,
Що якимсь дивом вціліла
Від бути щоднини вбитими,
По війні, наче бджоли, в розмаї гули,
Потіснивши комах-трудівниць.
Голод був напорі і акаційовим медом
Після затірки вдосталь ми тішились...
...Забіліла акація. Тільки бджоли тепер на ній.
А на мене спадають пелюстки сніжнобілі
Та ще спомин дитячий про сік запахущий.

Я уявляв берізкою тебе.
А нині, на майбутнє не колишня,
ти у саду моєму – дика вишня,
а наді мною – небо голубе.

– Я не святий, а ти іще не грішна, –
обманюємо іноді себе.
Навіщо – «А», коли немає «Бе»?
А доля... доля не буває вічна.

Дороги наші на усі боки
заплутані, і далі навпрошки
куди не йди, а їм кінця немає.

Але нехай надія об’єднає
усі іще не пройдені стежки
на лоні воскресаючого краю.

28/04/19

Вирвався Він із обіймів пітьми.
Болю зазнав та страждання:
Поневірянь не зазнали щоб ми.
Справдились кращі бажання.

Покликом теплим покличе нас Хрест!
Вклонимось низько та щиро.
Зійде Христос Благодаттю з Небес!
Віру пробудить до миру!

Світлом осяє для кожного шлях.
Справдяться бажані мрії.
Наче окрилений Всесвітом птах,
Що Воскресінню радіє.
В серці ж плекає надію:

Щоби завжди досягати мети,
Треба сміливо та впевненно йти,
Гідність, порядність в душі берегти.


28.04.2019
© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119042804595

На великдень срібні дзвони
небо розливає
і священною водою
кропить східці раю.
Благовіст у серце ллється
з чистої криниці.
Сльози світу просочили
Божу  плащаницю.
Писанки, свячена паска
в кошику вербовім,
радість і любов блаженна -
ризами в обнові.
Богородиця радіє -
воскресає Світло!
Всіх Христос благословляє
в небесах привітно!
Херувими стоголосо
прославляють висі.
Смерть поборена Ісусом -
благодать, Всевишній!

2019р

А між нами буяє любов,
Хоч недавно була тільки дружба.
Кличе люба: - Я хочу в альков,
Віднеси на руках туди! Ну ж бо!

Знову пахне черемхою сад,
Від бузкових флюїдів нірвана.
Між коханими спокій та лад,
Після сексу - лавандова ванна.

Як на лоно святе позирну -
Дух світлішає та оживає.
- Відпочив мій коханий? Анум
Полетіли ізнову до раю!

Чашу страсті спиваєм до дна,
В спину грузнуть коханої нігті.
А довкола буяє весна,
Миє дощик садок у амріті.

27.04.2019 р.









є

А у тебе ще буде можливість знайти весну.
Не турбуйся за ті хвилини, які вже втрачено.
Повертайся живим. Не проси ні за що пробачення.
Я чекаю на тебе сто років, сто днів без сну.

Бачиш, вишні цвітуть і у місті лунає сміх.
Я вже звикла казати всім, що війна не кається.
Що життя сторінки блискавично для нас гортаються.
Що настане ще час для бажань і жаданих втіх.

Ще розвіється пил всім прогнозам наперекір.
Перемога, я знаю напевно, не за горами.
І усе, що тепер, мій хороший, стається із нами,
Лиш на краще, повір.
26.04.2019

А між нами померла любов,
Залишилась тепер тільки дружба.
Не прикрасять вже ніжний альков
Гіацинти розкішні і ружі.

Не запахне черемхою сад,
Від бузку ми удвох не сп`янієм.
Бо немає дороги назад,
Помирає любов без надії.

І куди не піду, позирну –
Потьмяніло усе, оніміло.
Ми лягли, мов живцем, у труну,
Почуття зберегти не зуміли.

І отрути п`єм чашу до дна,
У цвіту колихаються віти.
Як насмішка, квітує весна,
Де кохання лежать мертві квіти.

27 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

"Ходім, Ісаче. Чув? Додай ходи".
"Авжеж іду". – Луна у вітах мокрих
пірнає в ніч під пелену сльоти,
як пліт прудкий – туди, де гасне окрик.

Розмовне Ісаак тамує звук.
Ні тінь його, ні дух(стріла в падінні)
не ремствують з поталою у букв
в пустих устах (оплоті тої тіні).
І більш катма – іди, шукай–свищи.
Вряди-годи – краплини, крихи, малість.
Ісак – лишень огарок від свічі,
що дотіль Ісааком називалась.
І звук насилу виголосить крик:
"Ісак! Ісак!" – і млу дійма відлунням:
"Ісак! Ісак!" – і гніт курить, іскрить,
і спалах повістить про сніп огню в нім.

І геть осібним робом – Авраам.
Горби, кущі, друзяк, вражин – огребом
в хори зібгати, цвинтар, віти, храм –
і щоб волав той гурт до нього ревом –
їм відгуку не буде. Ніби слух
у пелені червоній мізків зрікся,
тоді, як голосний згубився звук
і приголос з вимови поглумився.
Затятий в кривді, замість граду стріл,
він шле на них мовчанку горла, мозку.
Не свічка тут, корчак дотла згорів.
Галуззя пук. До чого відра воску?

"Ходімо, Ісааче!". – "Вжеж, іду".
"Додай ходи". – І згук понісся вітром.
"Чого це ти відстав?!" – "Зажди". – "Я жду".
(Свіча горить і нітить морок світлом).
"Ходімо, не барись". – "Еге ж, біжу"
Зі сходу суне хмар німотне військо.
"Чого ти став?" – "Пісок січе, кажу".
"Не відставай". – "Ні-ні". – "Ходи, не бійся".

В пустелі Ісаак та Авраам
четверту поспіль днину діловито
бредуть і гублять лік її горбам,
для стіп – глевкій, в’язкій подобі тіста.
Та то – пісок. Цупкий-цупкий пісок.
У нім трава (торкни – кривавить палець),
чий корінь, – був чи ні, – давно відсох.
Повзти в піску – усе, що їй зосталось.
Безбарвні в неї парості, бліді.
Казати зайве – відки взятись соку
в цій парості? У цім піску – воді?
На смак трава нагадує осоку.
Довкіл піски. Горби пісків. Поля.
Горби пісків. Ні ліку їм, ні міри.
Точніш – моря. Внизу, на дні – земля.
Так глибоко, що годі йняти віри...
Горби пісків. Барханів. Дюн. Могил.
Над ними неба випукле склепіння.
Крокує Авраам. Долає схил
за батьком Ісаак. На захід з півдня
вертає сонце, світить наздогін.
Кружля пісок. Набрався вітер сили.
Горби, горби – ні меж, ані відмін.
"Ти хмиз пильнуєш, сину?" – "Онде, цілий".
Нахлине хвиля спінена, й – назад.
Як балачки пусті – вщуха одразу.
Від берега поцупить ріні п’ядь,
уривком думки, ні – мов куцу фразу.
І де той брег? – дрібні хіба сліди
цих мандрівців, – мана і примха ока
натомість стрічки щирцю край води.
Ба, нетривка, оманна пінна кромка.
Лиш кручі хвиль і хлані глибини.
І – справа, зліва – світло, темно, мутно.
І двійко мандрівців – човни, човни,
а мла кренить, здіймає дибки судно.
"А трут у тебе, батьку?" – "Онде, – трут".
Зникає тінь, не видно проти світла.
Горбатячи обох, їм спини труть
крізь одягу тканину в’язки віття.

Крім віття, Авраам несе ще міх
з густим вином, а Ісаак – у кожній
криниці воду брав, черпав, де міг.
Пізнаєтé їх, двійко подорожніх?
Зі сходу хмари застять неба звід.
Висмикує з них вітер піки, шпички.
Зубчастий фронт, лапаті мітли віт
над Ісааком, – в цілий ліс завбільшки...
Згасає просвіт, мов у нім зійшлись
потвори з лісу, – стали спина в спину.
Тепер вони додолу – стрімко вниз –
помчать в піски, – крилаті тіні кинуть.
І ліс росте. Зубці уверх повзуть...
І мандрівців, як лоді в морі, зносить,
здійма і поглинає мли могуть...
І вогнище освітить їх невдовзі...

...а ще я пам’ятаю: є гора,
там є стежа, над нею вишень арка
квітує, п’є тумани спозарань:
там озеро в її підніжжі, largo
хлюпоче хвиля, шелестить трава.
Стежа пуста, на ній години поспіль
слідів, крім тіней листя, і нема,
а восени і лист лягає окіл.
Туман крадеться. Зблискує мисок.
Мишва гризе білене стовбурище.
І віти, пильно вдивлені в пісок,
схиляються до нього ближче, нижче.
І наче кожна має за мету –
знайти покревну тінь у сонмах тіней.
Додолу виснуть, туляться – впритул
як до посестер в тузі обопільній.
Дзумить оса, озерна гладь блищить,
осяє повня гіль тонких корогву,
дволиста тінь, як цифра 8, – вмить
в шалений раж лічби жбурля діброву...

Зненацька Авраам набрів корча...
Стелились долі віти низько-низько.
Змикався обрій, ніби означав,
що добіга кінця і ця мандрівка.
"Це недалеко", – вчулося йому
за крок, та Авраам, незряче наче б,
зробив ще кроків декілька у тьму.
І дійсно, – Ісаак цього не бачив.
Він бачив тільки небо, – там, вгорі,
де вниз корінням висіли огроми
дрімучих нетрів – виблиском зорі
мигав униз(крізь них) прозорий промінь.

Ще однієї. Здалека, повз них
грудки "землі", чіпляючись в "корінні",
повзли за обрій. Ліс химерний зник...
Нарешті небокрай над ним розвиднів.
Лишень тепер (о, подив у хлоп’я ...)
корча і він узрів (...в очицях жвавих).
Він кинув хмиз, заціп, як стій, і м’яв
знічев’я жмут листків, стояв і м’яв їх.

Корч, власне, потурав роям видінь.
На тінь шатра скидався він, на ризу,
на вибух, дельти рік, пучки промінь,
на колесо, – лишень із віссю знизу.
Не кажучи про плоть, – він плоті свій.
Кинь погляд – вбачиш руку в змійках судин.
Візьміть нарід – всього його розвій,
а він зі свистом мчить з усіх усюдин.
З рукою схожий він, на сотні рук.
(на всяку плоть, – безмовну буцім зовні,
а вдалу зростом і на виднокруг).
Свічок пухнастих весни його повні.
"Ходи, не стій". – (під шапки темний дах).
"Мерщій ходи". – (сховати кожне око).
"Ходи". – "Зажди". – "Ходімо, чуєш?". – "Так".
"Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".
Він схожий на гніздо, чиїх пташат
окрилене єство вітають віти.
Ще з кров’ю схожий він – на той же кшталт,
і кров,і пагін – конче мусять бігти.
А над усе – не плоті вторить він.
Усі стежки душі, – смутні, осяйні
наслідує і трепет гіль, і гін.
Біжать стежки... А ким і нащо звані?..
Біжать гуртом, біжать на власний лад.
І жодній жодну годі перетнути.
Бодай вночі зімкнутись норовлять.
В них зігнуті суглоби, лист зігнутий.
Змикаються і притьма пріч спішать.
Пірнають в порожнечу, в голу поніч,
а ті, що прагнуть геть, – тріщать, тріщать,
І падають – і онде – хмиз для вогнищ...
І торсає горішні вітер вниз.
І решта – рвучко – щойно ближче свисне,
сахається назад – зростись, сплестись,
немов яка пружина в жмут їх тисне.
Все прагне жити – тут і досхочу:
в подобі гіль, пустелі дивовижній,
не гілля вітровій тріпнув корчу,
а вид життя – по всій землі розбіжний.
Не просто образ гіль, – о, ні – увесь,
весь білий світ в подобі їхній, ними
піднісся до обвітрених небес.
"Чув, Ісааче. – Чом стоїш? – Ходімо".
Хто? Корч. Що? Корч. Більш коренів – катма.
Один керунок – чин питомих значень.
"К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
Над "О", над "Р" – витає рій тлумачень.
У гілки "К" – у дві лозини хват,
а гілка "Ч" – одним чіпля суглобом.
Та ось урок: пора упізнавать
слова буквально, згідно їх складовим.
"Чув, Ісааче". – "Вжеж, – іду, іду".
(Хлопчина наздогінці розпалився,
пригубив з глека, спивши на ходу,
але спіткнувся – той упав, розбився).
Ніч. Обік Авраама Ісаак
ступає по бархану в довгім платті.
Сріблить їх сяйно місяця мідяк,
гаптує їх сліди в сипучім златі.
Горби, горби. Ушир і далечінь
катма чогось вречевленого в тверді.
Усе хитке, тремке, – як батька тінь.
Неясний гул росте в небеснім свердлі.
Блищать зірки, синіє гуща мли.
Суцільна тінь; ущух наразі вітер.
"Далеко, батьку, йти?" – "Вважай, дійшли", –
той відповів і спраглі губи витер.
З бархана на бархан і знов – униз,
частіш, пильніше зиркаючи обіч,
бредуть вони. Корчі простерлись ниць,
але німують: люди зовсім поруч.
Та Авраам збагнув оте умить:
вони дійшли, він ямки мітить капцем.
Трава у млі до нього шарудить.
Він квапить сина: щось керує старцем.
"Чув, Ісааче? Чом пристав? Я жду".
Той так напружив зір, що дивні речі
привиділись йому. Аж ось – "Іду.
Я ніби чув, що кущ до мене шепче".
"Ходімо", – Авраам прискорив крок.
Налився місяць, виткались сузір’я
між решти оку видимих зірок.
Запала тиша... В ній – бринить повітря.
Пісок. Пітьма. Корчі простерлись ниць.
Взнаки далась утома. Край знеможу.
Йдуть згорблені. Не видно навіть лиць.
...І Авраам до ніг скидає ношу.

Вони сидять... Над огнищем – етер
ядучий дим ковта. Ненатлу пащу
бездонний простір іскрам розпростер.
Ламає Ісаак сухе гілляччя.
Навколішки, подавшись наперед,
у попелі ворушить головешки.
Та батько за рукав його бере:
"Той хмиз на ранок нам, – утям, урешті.
Зірви трави",– спроквола, Ісаак,
непослух ніг укоськуючи й зору,
бреде туди, де млою діл набряк,
відтіль, де дим цівками вивсь угору.
... Відламані гілки в задумі: смерть
здогнала їх, тепер близька на часі
утрата не того, що плоть, а твердь;
та невтямки їм вислід у здогадці...
... Відтяті гілі сплять і бачать сон,
тривалий сон в пісках зігрітих, світлих.
Та сон от-от припиниться, – вогонь
охопить їх, поглине, спопелить їх.
І лиш тоді, як попіл їх зітруть
у мливо ці піски в пустельних жорнах,
тоді вони достоту, справді вмруть,
загинуть, щезнуть, стануть прах і порох.
Без жодних обопільних скріп і пут,
далеку свого лісу зграю вовчу
розсіює пустельна мла розпуть,
і дрож пройма гілчасту поторочу.
...Вернувся Ісаак, приніс траву.
На пальці Авраам накинув шматку:
"Подай сюди. Я сам її порву".
Язик вогню лизнув долоню батьку.
Ледь висвітліло. Вивітрився страх.
По тому вітер углики роздмухав.
"А хмиз навіщо зрана?" – Ісаак
у батька запитав, окріплий духом.
"На те, що і вело обох сюди
(ти плівся, здоганяв назирці, бігма,
тепер ми тут – у кроці до біди)
ягня закласти там, де гусне пíтьма.
Не здибав олтаря, – поміж горбів,
де рвав траву?" – "Ба, ні. Одні піски лиш
чорніють так, що я оторопів.
Один пісок". – "Гаразд. Вина не зіп’єш?"
І Авраам стиска в правиці міх,
і горлом цебенить вже вільга тепла;
до неба вічі звівши, син притих:
усе гучніше відти скрегіт свердла.
"Достатньо бо" – схилився до вогню,
рот п’ястуком утер, обважнів якось.
Хилити почало з тепла до сну.
Він звів, протерши, вічі: "Де тут агнець?"
Жар углів дав поживу очесам.
У відповідь почув він (вихрип, клекіт):
"В пустелі цій... Бог милостивий... Сам
ягня укаже... Бог... Еге ж… угледить..."
Горить вогонь. І віч отця янтар
вилискує вогнем, вогонь – як погляд.
Блищить зоря. Все ближче сонний цар
до Ісаака. Ось він, майже поряд.
"Там требище днедавнє... Геж, віки
споруді цій… І зведена хто-зна ким..."
Пітьма гойдає здиблені піски,
неначе кущ не став нікому знаком...

Хмиз вижеврів, зотлів. Лишень чадить
натужно дим до зоряного неба.
Усюди спокій. Все довкола спить.
Не спить лиш Авраам. Бо є потреба.
Спить Ісаак і бачить сон такий:
до нього корч у тиші хилить гілі.
Ба, ледве він простяг обі руки,
як ті сахнулись геть, затріпотіли...
Хто:Корч. Що:Корч. Більш коренів – катма.
Берім крупніш, буквальніш, докорінніш.
"К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
"О" з "Р" – за жодну згадану не приймеш.
Ці віти всі, всі відрухи душі
змикаються вві сні, товпляться, б’ються.
У моторошній тиші, в метушні
скидаються німі і горі рвуться...
І ось до нього шпичку корч підніс.
Він далі бачить: там, де темно, млисто,
нанесений сюди докупи хмиз
до гіль живих приріс, укрився ли́стом.
Ось гілля в гін пустилось навсібіч.
Ось листя до лиця все ближче, ближче.
Земля блищить і корч над нею – в ніч
підносить перед ним своє величчя.
Що ж "О" та "Р"? – а КОРЧ рвонув до хмар.
Що ж "О" та "Р"? – в шалений ринув танець.
Нарешті він збагнув: ОлтаР, ОлтаР,
і "О"– лежить на "Р", немов той агнець.
Так ось що КОРЧ: К, О, і Р, і Ч.
Гілки кренить горішнім звієм вітру
врізнобіч, як зненацька шарпа – сТОРЧ,
судомить, КОРЧить зламані допіру...
Бере належне ТРебищу і квит.
Тут сни гілок – суЧКам взірець і приклад.
Тут буква "Т" – від випростаних віт
над сонмом олТарів – що хресТ на вигляд.
І віття обійма його, зове...
І віти, бачить він, все довші, довші...
Земля блищить, над нею – він пливе...

... Тьмянішають зірки. Кончину ночі
край неба повістив, а морок – зблід,
і Авраам, зв’язавши сонне тіло,
відніс його у місце, відки слід
сюди петляв, – де віття ледве тліло.
Туди він хмиз давно переносив,
тепер на нього сина в смертне ложе
поклав, як у жахній поробі снив,
ба, – жодна ява з цим була не схожа.
Вернувся, тицьнув вуглям вовни пук.
Той спалахнув, обдав долоню жаром,
і, обволікши смородом, потух;
і Авраам – ножа з коротким жалом
узяв до рук (отам, де кілька діб
лежав той ніж – у теплім хлібнім лоні,
після́, як на скибки покраяв хліб).
Узявши ніж, поглянув на долоні:
в одній – кинджал, у другій – рідна плоть.
Сказав "Пора...", – і остовпів, нетяга,
заледь прошепотів: "Рятуй, Господь"...
Із-за бархана хутко вийшов янгол.
"Не треба" – наказав його руці.
І Авраам, заскочений належним,
спітнів ураз, заціплий у правці;
ніж долі впав і блимнув тьмаво лезвом.
“Доволі, Аврааме. Міцно втям –
тепер позаду все. І небу в радість
оправдувати випробу життям.
Скінчимо з цим. Потрібно повертатись.
Ходім туди, де сум серця щемить.
Нехай усяк вас бачить і радіє.
Ходім туди, де поблиск рік затьмить
твого ножа, та ран не заподіє.
Ходім туди, де зелені долин
удоста для отар, де в сновидіннях
ошатних шатер – день, число коли
дітей твоїх сягне числа піщинок..."
А ще я памятаю: є гора,
ручай збігає з кручі, в’ється гаєм.
Береться зранку парою кора
дерев, а вітерець їх обвіває.
Трава в підніжжі з русла шумно п’є.
І вітер віє – гне гаї додолу.
В землі сирій торішній лист гниє,
а зелень угорі нуртує вволю.
Шумують весни літеплом дощів.
Гайнуть роки – гай визеленить гілі
вкорінених в землі дерев, кущів.
Хуткі хмарки майнуть на небосхилі.
Блищать у млі нічній зірок рої,
оздобою склепіння, часто, густо.
Течуть у зелен-луках ручаї,
туман досвітній каже, де їх русла...
"Ходім туди, де всі кущі мовчать.
Де віт сухих нема, де птахи звили
гніздо з трави, а віти для багать
беруть в куща нечасто, ще живими.
Імла сповила мозок твій – ще б пак!
Це – барви смерті. Тут вони не чинні.
Тут кожен кущ явля пустелі знак
стремління горі, всупереч рівнині.
Розгледь небесний кущ: на ньому квіт.
Глянь горі, Аврааме, – морок витлів.
Поглянь, як діл убрався в розмаїт.
Скажи мені – ходімо". Знявся вітер...
"Ходімо, Аврааме, до твоїх
країв, де твій нарід і віра кревна,
де все, що є – є плоттю й духом їх,
бодай стократ усе мінить імена.
Їх більше стане, кріпше їхню в’язь
пов’яже слідом тіні денній сутінь.
Та всяке слово знати ясно дасть,
чия у нім зернина першосуті.
Спаде роса відлунь з імень, з кущак,
з трави полів, і ліс на тлі блакиті
майне, як Авраам, як Ісаак...
Ходімо. Ти діждав цієї миті.
Край, Аврааме, випробі. Мовчи.
Ножа я взяв – хліби він справно крає.
Уже світанок висріблив кущі.
Ходімо, Ісааків сон збігає...
Доволі, Аврааме. Без вагань.
Ти іспит склав. Кінчімо. Годі. Крапка.
Не бійся. Відкривай обличчя. Встань.
Пора іти – будити Ісаака".

Біліють шатра, окіл – тьма овець,
їх тьма і тьма – отар усюдисущих
тут купчиться – між овнів, що з небес
одіб’ються в околишніх калюжах.
Димлять багаття. Вариво бурлить.
Кісток ждуть пси. Пташина піє горі.
З червоних лиць тече гарячий піт.
Лунає відусіль гортанний говір.
На схилах вівці. Обіч – тіні туч.
Керуються по сонцю їхні гýрти.
Збігають ручаї з лискучих круч.
Під кручею сплять стомлені верблюди.
Довкіл багать рояться хмари мух.
Сокири цюкіт. Ґедзь дзумить щось вівці.
З гори в долину дивиться пастух.
Біліють шатра; легшить труд зіниці
їх біла повсть на дотики промінь.
Жіночі руки видні в світлі білім.
Воно сочиться з просвітів, щілин.
Його цівки усюди – мішма з пилом.
Де дошка трісне, – протяг узнаки.
Всихає деревина – здовж і втовшки.
А ледь зітнуться в розбраті сучки,
нема потали згірш, як тої дошки.
Яких порід та дошка б не була,
пусте усе, що падає у вічі.
Коли у ній безумствує смола,
геж, кепські її справи, безутішні.
Смола усохла, витекла уся,
пішла назовні. Годі стало місця
для порожнечі в тріщині з торця.
І годі знати – що там ще чаїться.
А ледь ввіткнеш ножа (аби ж – углиб),
як втямиш, що над ним не маєш влади.
Збагне і він – в яку халепу влип,
затнеться, стане сіпатись, виляти.
А ледь посміє вістрям цей бідак
чіпати суччя, явлене надрізом,
як лезо миттю випише зиґзаґ
і дошка розчахнеться навпіл з тріском.
І тріщинам не менше гіль кортить
розбігтись, розплестись, явити норов:
щодня тріщить одна – "мерщій пустіть",
і прах смоли заліг у чорних порах.
Їх зовні ніби сніг припорошив.
Одна чи дві чорніють в онімінні.
Та "вхід" в цей "дім" – погуба для ножів,
серед пітьми волокон в деревині
вичікують сучки, тамують гнів.
І ніж завжди (що цей, що – перший-ліпший)
холоп на побігеньках – двох панів –
долоні й дошки (себто – хто сильніший).
…Умовчимо, в чиїх очах, однак,
тамті цівки проміння відіб’ються.
Отам, де сплять верблюди, Ісаак
бесідує із ватагом прибульців...
Чадять багаття, кружать сотні птиць.
Казиться ґедзь, кричить вівця з галяви.
Від лиць розчервонілих жар пахтить.
Діл вибілили шатер білі плями.
Отари розбрелись. Могильний дім
стирчить собі. Ручай траву колише.
Він стрепенувся: там, де в’ється дим,
(він не обчувся, – ні) його хтось кличе.
Він бачить: шатра вітру лопотять,
товпиться люд, зі сходу сунуть тучі.
Кружляють псячі зграї круг багать,
шумлять кущí, обставши білі кýщі.
Він бачить поле; одалік шатра
жінок у тіні смокв. Рука далека
махає гіллю, кличучи царя:
"Ходімо, Ісааче". – "Так, Реввеко".

"Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи".
У відповідь – "Іду" – пірна між мокрих
гілок у гущу темені й сльоти,
мов пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.
"Ісаче, не відстань". – "Ні-ні". – "Ходім".
Берези віть негайно розпрямилась.
"Ісаче, пам’ятаєш, де твій дім?"–
"Авжеж, найду". – "Не відставай". – "Не бійтесь".
"Ходім". – "Стривай" – "Ходімо, чуєш?" – "Так".
"Мерщій ходи" – (сховати кожне око).
"Ходи, не стій" – (під шапки темний дах).
"Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".

Розмовне Ісаак тамує звук.
Одначе не одну набуде якість,
якими звуки "букві" замість "букв"
і тричі переплатять, щоб сховатись.
Сполучник "І" не сходить з наших уст.
Він числа чину-дії в мові множить.
Він уникає наслідків, як плюс,
якого крик доданків не тривожить.
Ще б пак – ніяких вух не пройняло
тим гуком і не пройме жодне вухо.
Що значить "С" – відомо букві "О":
Олтар з хреСтом вузли в’язали туго.
А буква "А" між букв – стара, що світ.
Гортанний звук, з сусідами відвертий.
Геж, узнаки добірний родовід:
зойк немовляти, стогін передсмертний.
З’єднай їх – вдвоє, втроє – А–А–А,
і, нехтуючи реченнями, звуки,
на всі лади кидаючи слова,
зійдуть непогамовним криком муки:
"У полум’ї тріщать суглоби "К",
прямцем на "А" іде страшна заграва".
Та жодна не здійме ножа рука –
покласти мукам край – катма Абрама.
Із уст іще півімені стирчить,
як решту встигло полум’я пожерти.

І СоннА жертвА в полум’ї Кричить.
Упізнає, хто-небудь, ім’я жертви?

Періщить дощ, вода в яру дзюрчить,
мов хто плачем зайшовся, милосердий,
невидимий. – "Агов!" – усе мовчить...

"Ходім, Ісаче". – "Чув, як я гукав?
Не відставай. – Поквапся якомога.
Куди ти дівся? – Годі цих забав.
І квапся, – чуєш?" – "Чую".– "Вже недовго".

Дощ ллється прямовисно. Струм води
по стовбурах збігає, миє кіпоть.
Весною сонця листю, як завжди,
перепадає більше, аніж зіп’ють
листки улітку з повені промінь,
хоча блідіші літніх трави нині.
А там, куди упала листя тінь,
вони допіру – майже, як у липні.
Тамує спрагу парості земля,
видніша, де трава не так яскрава.
Безшумний потяг мчить і тне поля,
похилені до рейок – спершу справа,
по тому – зліва – зранку, день і ніч,
димами стеле нить стальної вісі –
і кажуть з вікон вирази облич,
що їй нема кінця, як цифрі 8.
Він утинає здовж її вінці
в яругах, нивах, гумен огорожах.
Обрубані об рейки хвиль кінці
злітають до небесних піль порожніх.
Крізь цифру 8 – крила вітряка,
крізь лопаті стальні гвинтів небесних
він мчить вперед – керує ним рука,
і світла сніп січе пітьму по кресах.
Те саме світло б’є, нуртує в нім,
та він мов знавіснів, знесамовитів
в прожекторовій чаші, мов сп’янів:
у сніп джгутом поклав себе скрутити.
Тне потяг ніч, і повен снів-химер.
Однак не мара – пагори під ними...
Як хвилі, перед ним – униз, уверх
втинає млу проміння ламп рівнини.
Не угаває дощ, січе навскіс,
віконниці полоще, в шиби косить.
По ринвах цебенить і хвище вниз.
Кути підмоклих стін дахи підносять.
Одна свіча палає у вікні.
Холодний дощ в тонку періщить раму.
І, мов із-під води, при самім дні
б’ють сполохи свічі в скляну мембрану.
Вогонь тремтить, і морок все зробив,
щоб він померк, почез, лишився плоті.
Порожній двір о цій порі доби,
німує в цеглі стін вікно напроти.
Двір замкнений, двірник п’яний, як чіп.
Гойдає дощ замки воріт холодних.
Горить свіча у пошуках ключів.
Як води повеневі, гасить огник
залізо хвиль, – защіпок, клямок флот
гойда це море, в мірному мінорі
співають засув, гак, гайки і болт,
лише медуз-ключів – не чути в хорі.
Нехай там що – а пломінь тне пітьму
крізь пелену дощу, крізь цеглу й дошку
всю ніч зове у поміч всіх – тому,
що в нім тепер палає – воску, воску.
Паркан дощатий. Три замки в дверях.
Шпарин катма. Ключа ніхто не вийме.
Не видно дна у мороку морях.
Відкрий вікно – він і тебе обійме.
І годі кроку далі цих воріт.
(Замок у люті стисни якомога)
Та хай там що – свіча горить, горить.
І пожирає більш життя самого...

Прийшла лисиця. Струми водяні
збігають склом, масні очиці гасять.
І видно їй – горить свіча на дні,
і довжелезні тіні стіну красять.
Стоїть лисиця. Зирка з-за плеча.
Посвистує, і чутно в тому свисті
подобу слів. І тут горить свіча.
Посвітачеві личать бджоли, листя.
Усюди бджоли, крильця, пил, цвіти,
а центром усьому пейзажу з міді
корзина, і плоди у ній відтіль,
у бісері чеканки, ледь помітні,
як зерня груш. І сам язик свічний,
не певен, чи осінений спасінням,
тремтить і жде кінця у млі нічній,
як літній лист в гаю пустім, осіннім...

© "Всесвіт" №9-10, 2011 рік
редакція перекладу 2020р.
---------------------------------------------------