Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
що проминає будь-яка краса.

Усе, що є, і що уже минуло,
лишається як нескінченна мить,
якою у майбутньому летить
моя душа, якої не почули,
Мене немає, бо усі забули
мою усмішку і очей блакить.


04.18

Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.

Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -
Як жайворина тьохкає над лугом.

Про сонечко усміхнено-ясне,
Отари хмар, блукаючих у небі.
Життя ж людей, як правило, пісне,
Немає барв, складається із сепій.

Солоний піт - оце й уся краса,
В буденщині поезія відсутня.
Пошерхлі губи спрагло облизав:
Я не поет. Не вийшло з мене трутня.

Селянське житіє - " А зохен вей!",
До осені не вилізу із нивок.
А степ дзвенить! Сюркоче соловей,
Вплітає спів у мукання корівок.

21.04.2018р.

1

А Цицерон оспівує цицьки,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.

Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,
смакує борщ, варенички, наливку.

Дід майстровитий. Шиє патронташ,
котів розчеше, лисину почуха...
В селитьбу плентав на чайок Лукаш,
спинила пелюсткова завірюха.

Блукає гола муза між корон,
шукає для намітки шмат єдвабу.
Стругає дошку слави Цицерон...
І подумки на мох вкладає бабу.

2

О не питай - про кого ця лапша,
Хто на узвишші випасав лоша.
Блищать віршІ - яєчка золоті.
.............................
Такого пана стріла на путі.
......................................................


Одна із галереї образів

...вона сказала: "Не скупа..."
Оце й усе, ні слова більше.
Те родичання - мов ропа.
Не покажу ні сліз... ні вірша.

Її цікавить рис... гарбуз.
Їще петрушка буйнолиста...
Я вислизаю... Йде "том круз" -
бард, обіцяльничок намиста.

Отак дружити - суєта,
не гріє поночі торшерик.
Чешу-вигладжую кота.
Він вельми вдячний... без істерик.

І скільки пані не годуй,
не перепитуй, не наснажуй...
Іскоса зирка... на ходу
на тацю дружби сипле сажу.

2018

 
бездонна лазур берлінська
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська

маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька
бомбисти навпроти в куті

& тягнуть тютюн простий
філософи~ натуралісти
в них бороди чорносріблисті
& сріберно~ золоті




 

Спорожніла карафа бажань,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,
І пройди нею вдумливо, між
Скель, які піддались Одісею,
І цілунком розчулено-ніж-
но торкнись. Нагороди цієї
Заслуговую я... Я і ти...
Ми існуємо ще... У уяві.
Тільки нарізно наші світи.
Мій наліво... І твій.. Не направо...
Розбігаються наші шляхи
Залізнично-розведених стрілок,
І сама здистильована хіть
Еротично-звабливого тіла
Лиш парафія лона із лон...
Хвилювання ніяк не цунамі.
А карафи пусте джерело
Number one"ом залишиться з нами.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118041800468

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).

Її не можна не любити,
Весну, що сипле пелюстки!
І ми радіємо, як діти,
П'ємо нектар з її руки.
У кожній квіточці тремтливій
Така довершеності суть,
І навіть в цій весняній зливі,
У бджілках, що в садах гудуть,
У черемхових гронах сніжних,
Що заметіллю полонять,
У черешневих квітах ніжних,
І у бузках, що день п'янять.
Сади вишневі кличуть в казку,
Шепочуть тихо: «Зупинись!
На цю красу, на Божу ласку,
На цвіт-буяння подивись!»
Нехай весна наповнить серце
Любов'ю, світлом і теплом,
Засяють очі, як озерця,
Душа наповниться добром.
Весна - надія і розрада,
Любові крила молоді
І солов'їна серенада,
Безцінні миті золоті!
19.04.18

Слова… Вони вміло розбуджують вмить.
Відкриють цікавий навколишній світ.
Далекий, привабливий, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
В пізнанні збагатимо внутрішній світ,
Стосунки взаємні , та й розум не спить.

Слова… Вони стислі бувають, гіркі.
Спілкуємось мляво або залюбки.
В словесні баталії йдуть юнаки.
Грайливо шепочуть дівчатка, жінки.
Порадник, напутник та друг, помічник.
Згуртуємось разом – і кожен так звик

В словах порятунок і відгук знайти.
Буває, що кличуть інтриги плести,
Тоді аж занадто бувають бридкі.
А ще полюбляють ставати в рядки.
Зростають у віршах, творчій дорозі.
Висот досягнути прагнуть у прозі.

Слова… Водопаду грайливий потік.
І пісня без них не отримає хіт.
Слова з ніг збивають, в безодню несуть.
Впливають на вчинки та поведінку.
Буває, образять навіть дитинку.
Важливо завжди зрозуміти їх суть.

Слова – відгук серця, приносять страждання.
Відчутно сприймаємо біль, хвилювання.
Із ліжка піднімуть, коли в безнадії,
А ще допоможуть здійснитися мрії.
Вказівка важлива – дарунок від БОГА!
Веде нас терниста, словесна дорога!

26.03.2018
Свидетельство о публикации №118042006882

Любити все, що навкруги,
Радіти доброму завжди,
Джерельну воду питии,
В гармонії і згоді житии,
На краще завжди сподіватись,
І в рішеннях не коливатись,
Все що є гарне – переймати,
Добробут в домі завжди мати,
Щаслива доля хай спіткає,
І злагода хай обіймає…
2009

Дождь идёт и капли льются,
Значит, все воды напьются,
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде,
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний,
Кажется, всё оживает,
И природа, расцветает,
После дождика, под стать,
Наступает благодать...
2009

Наворожи мені себе, як ти лиш вмієш,
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.

До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив опісля смак розлук і втрати,
Бо біле все до кольорів таке вразливе.
Наворожи мені себе - до магій зливи.

О туго моя темноока...
О мученько сива моя...
Найважче з тобою до року,
а потім - ти вже, як cвоя.

А після - ти, наче родина.
І в будні не йдеш, і до свят,
уперто уже й безупинно
наводиш в усьому свій лад.

Втискаєш свої корективи
у кожну з найменших шпарин,
дарма не спадаєш із сили,
доносячи свіжий полин.

Ще й туго зав' язуєш бинду
черлену на білій душі.
Та так, аби було не видно,
допоки дійду до межі.

Аж поки сама зрозумію,
що далі дороги не йдуть...
Світає довкруж, вечоріє,
а ти все зі мною, все тут.

Недуго моя сивочола,
безрадо моя неясна...
Все журиш, а я, хоч і кволо,
всміхнусь, бо весна...

10.04.18 р.

Усе життя мій брат куняв-дрімав.
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.

До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,
Стареньким дівам роблять омовіння.

Всевишньому не варто слати скарг,
Ми недостойні раєм керувати!
Втонув Едем у бруді й бур'янах,
Тож хай панують грошовиті зайди.

Біжи хутчій сушити курагу,
Бо тут війна, нестатки, безголов'я.
Хто не втече - зігнеться у дугу,
На мідяки мінятиме здоров'я.

А я зостався. Заступа беру,
Посію моркву, буряки і спаржу.
На цій землі, розтерзаній, умру,
У ній навіки спочивати ляжу.

19.04.2018р.

Камасутра городника

Знов у лузі пасеться корова,
І літає бджола між квіток.
Для картоплі є поза чудова -
Треба в небо підняти "гудок".

Чавить ніжка на заступ завзято,
Штик у землю вгрузає вогку.
Бульбу в землю засовує лада:
Смійся, жінко! Втішайся! Шикуй!

Не лінуйся зігнути хребтину,
Фітнес ловкий, аж скрапує жир.
Для труда народилась людина -
Чоловіку на слово повір.

Є позиції дуже цікаві:
На колінах, навприсядки, сторч.
Витинай повзунця в різнотрав'ї,
Я ж уриюсь у земля, мов корч.

Кайлування таке сексуальне!
Припече - то ставай голяка.
Лан ріллі для городника - спальня,
Пиріяка - перина м"яка.

Аж до вечора хекала пані,
Натомилася, спала з лиця.
Ще годинку - і ми на дивані
Трупом ляжем у позі мерця.

20.04.2018р.

Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,
Нас відокремлює й горне в єдине.

Хоч витрачається нібито всує,
Звідкись вертає і знову пульсує.
Може так само є простір і вимір,
Де ми тодішні, а з нами любимі,

Рідні спочилі, кохані забуті,
Мрії і настрої, плани незбутні…
Як би хотілося це не губити,
Глек підхопити іще не розбитий!

Десь причаївся у «камері схову»
Вимір інакший, ім’я його – спогад.
Там промайнуле плекає свій устрій.
Тож кожен спогад – це також і зустріч.

Навіяне літами запитання
яке собі, буває, задаю
у миті самоти і дежавю:
             -  а що то буде як мене не стане
                у цьому нікудишньому раю?
Але, боюся, небо не почує
крамолою озвучені уста –
ані молитви, ані алілуя...
Ачей, усе моє у небі – всує?
І чую, що риторика проста:
             -  а що буває, як ідеш нікуди,
                куди путі лукавого ведуть,
                де не буває вироку і суду,
                і де так само жити не дають,
                якщо існують нікудишні люди,
                які такі питання задають?

                                04.18

Сегмент жаровні… жару повно
І настрій наче без питань…
Ти споглядаєш оком Овна
А я Тільцем, чомусь, поглянь
Як виглядає наш таблоїд…
На цілий всесвіт зокрема
І ми удвох, нас тільки двоє
В кімнаті затишно, зима
19-04-2018

Так мало людей, до яких не зникає довіра.
Лиш жменька людей, до яких не минає любов.
Так часто між світла - і сумно, і пісно, і сіро...
І тяжко збуватись своїх добровільних оков.

Прив'язок своїх... що до муки, й до болю, до... крику.
О ні, то не крик, то з душі щось на місяць звива...
Чи, Боже, життя се - покара не є завелика?
О... Звісно, прости, Ти прости нерозумні слова...

Сей безум прости зблудлим душам... Хіба не прекрасно
любити аж так, щоб зненависнів ясен цей світ?
Смеркає... Ночіє... Свіча... А розпука - погасне...
Погасне сама... десь на всохненні зморених літ.

2018

У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -
Три вахти підряд відробив.

Пишаються душ ескулапи,
Бо гарне вліпили слівце.
А в "Зоо" кривляються мавпи -
Огидно дивитись на це.

Щоденно віршована повінь
В газетах вирує за блат.
А кум - на сторожі, у полі.
Вже дід, а в руках автомат.

Митець апріорі захланний,
Поплескай йому, догоди...
Чи варті творіння пошани -
Оцінить суспільство. Не ти.

18.04.2018р.



Удача

Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

І мені кортіло молодих,
Закохався в пишногруду сарну.
Покарав Господь колись за гріх:
Опинився хутко у лікарні.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.

 
возвеселімося
 
що хумусу від нас
безсилих та
дум спіро сперо ~
лунарний джаз
пристойне пекло
shall we
 
суєта
скрадає час
& салютує нам
за люстром барним
іншим разом
& хай ніхто
в оправі
вашого алмазу
 
бриніть
розбіжні фрази
cплін у тон
делюксо~
хмарне
 
quasi
 
 
 
 
 
 
 
 

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,
за обрії виходять береги.

Зазеленіли віти м’яти-рути,
озимі ожили і ярина
показує, що урожаю бути,
якщо на це дає добро весна.

Вона перемагає й цього року
і на селі, і на ріллі полів...
На цілині таке необароко!
І маємо усі дари лісів,
і напились березового соку...

Закінчуються проводи дідів.
Нові зажинки і новий мотив -
не забувати вивчені уроки.
На горизонті місія висока.
Насушимо із паски сухарів...
Очікуємо на несите око.

04.2018

Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)

1

Грає синє сусло...
Повна бодня... піна.
А митець охочий - наскиртує сіна,
сяде в холодочку, мріє... чистить пера.
Муза нахилилась - пишногруда Лера:
"Напиши про вічне... Чом такий ледачий?".
"Граб скрипить натужно... собрат мій неначе".

Три катрени... сонно... Кумкають зелені.
"Обіцяв заздравну - ювілей ось - Гені"...

2

Зозулясте мрево... Глеки наготові.
Вичитати "вічне" дасть Хома котові.
Може, поцінує той нектар пацятко.
Келих не коштовний - з пенсійки двадцятка.

А якби обмацав Стусові дерева*...
смерч би розколошкав графоманське мрево.

...
*Зимові дерева" - назва першої збірки В.Стуса.
2018

Ніхто й нізвідки
Йде у небуття –
Незнаною
Стезею в невідомість,
Намарне
Проминаючи життя,
Нічого
Не лишаючи натомість.

Для злету мрій
Не вистачило неба...
І виправдання
Іншого не треба.

В житті послала доленька усе:
Дитинства дні веселі й безтурботні
Та юності квітучий сад пісень
І молодості час безповоротний.

Було й розчарування, сльози теж,
Ще - втрата рідних, близьких і знайомих.
Не повернеш літа, не повернеш,
Полинули у далеч невідому.

Запалювала радості сонця
Та щастям вона теж не обділила.
Звертаюся в молитвах до Творця,
Що жити і творити дає сили.

І шлях земний із гідністю пройти,
Добром із ближнім прагну поділитись.
Чогось таки вдалося досягти,
Надбання творчі в спадок залишити.

2018 р.

В дитинства сад, країну мрій,
Пору духмяну
Верби листочками розвий
Весну рум"яну,

З душі полову розмети,
Веселий Вітре,
Для запізнілої мети
Сльозинки витри.

Сердечні рани затягни
Рядном свободи,
На полі лютої грози
І непогоди

В дитинства сад, країну мрій,
Священний Вітре,
Верби листочками завій
І сльози витри.

Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі
Моїх думок святу цілющу воду.

Небесний дар не куплено за мідь.
За це важким обкладений оброком:
Усіх, кому нелегко чи болить -
Лікую словом чистим і високим.

А Лети води - поруч, за містком,
Обтісує рука могильний камінь...
У темряву піду одинаком,
А люди скажуть: "Він живий. Із нами."

17.04.2018р.

 
чи сума всіх сум
визначається нині
чи хмари шпатлюють
небесне & синє
собі арлекін
заведе старовинний
платівковий програвач
крізь вітер & хміль
позолоти й карміни
вальсує життя
незворотне & димне
афішками шпалеруючи
стіни ~ диви
не диви, бач не
бач
 
 
весна~ прибиральниця
скора на зміни
услід за куртками
ховає доктрини
всеєдно стає у
момент всеєдиним
театром суцільних невдач
знечулені розкоші
лагідно гинуть
обірвані ноти
мовчать з-поза спини й
сторінку перегор-
тають незмінні
читачка
 чи
тач




 

Женщина многого хочет:
Мира, любви и достатка,
Чувства дарить без остатка.
Может читать между строчек,
Если, конечно, захочет.
Всех, призывая к порядку,
Среди словесных баталий,
Молнии, искры метая,
Редко когда уступает.
Женщина, право, загадка.
Деток уложит в кроватку.
Внуки играют с ней в прятки.
Горе, когда ее гложет,
Дрожь пробегает по коже,
Может, смеяться прохожим.
Чтобы с высот не сорваться,
Сильной должна оставаться.
Сильной быть хочет и слабой:
Чтобы любимый был рядом.
С ним бы идти по ухабам.
Женщина многого хочет:
Если просить - похлопочет.
Хочет, проснуться красивой,
С милой улыбкой, игривой.
С ветром померяться силой.
Радость познать в материнстве.
Быть непреклонной к бесчинству.
Просто любить, быть счастливой.
Рай на земле встретить с милым!

18.04.2018
Свидетельство о публикации №118041800205

Люблю весняний диво-фіолет,
Який земля-чаклунка випадково
Розсипала перлинами з подолу.
Повітря тягнеться, як мед.

Росою вмиті ніжні пелюстки
Зворушливо ховають серцевину.
Над ними завмираю безневинно
Замилуванням сторожким.

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями

Люблю я перший спалах цвіту,
Цей абрикосовий салют!
Обліплені, як снігом, віти –
Окрасу сірого ще світу,
Краси земної абсолют.

Блаженні бджоли-трудівниці
Гудуть позмінно цілий день.
Їм і вночі, напевно, сниться
Ця абрикоса-чарівниця,
Натхненниця дзвінких пісень…

2018

***
Ми по крові брати – наші вени шліфують ножі.
Наші предки крізь камінь бентежать ментальну свідомість.
Місце сили – це дім. Трохи скраю, на самій межі.
Наша хата – форпост, наша зброя – це правда у домі.

Ми по хаті брати. По туману, що виїв нам зір,
По жінках, що ночами шукали у римах молитви.
Ми сумління своє відгризали, як лапу поранений звір,
Щоб вернути його – повертались із миру у битву.

Ми брати по війні. Наші скроні вже сиві від куль,
Що словами стають та іконами лізуть у храми.
Наша сутність – брехня, що її не поділиш на нуль.
Тільки в місячну ніч розфасуєш безликих у ями.

Ми брати по словах, що у книгах лежать, як намул,
Каламутячи воду, дозволяють триматись за хвостик
Не життя, лиш ілюзій. Співаємо пісню сумну,
Бо напились уже із ефірів і пляшок гидоти.

Наші пальці фільтрують любов. Ми брати по дротах,
Саме ними вже стали розхитані, втомлені нерви.
Ми брати по братах, що лежать під ногами в полях,
Поки пам'ять про пам'ять до tabula rasa не стерли.

17.04.18 © Василь Кузан

Я не здатна розуміти війни.
І не треба тицяти у лоб.
Ця країна - мов корівка дійна
у обрам'ї мегаНЛО.

Ось виходять - мацати і бити,
вичищати глеки й кізяки -
бородаті тлусті московити.
Пригощають рапсом із руки.

Хтось іще позиркує ізкоса...
Не розледиш, маска голуба.
Підняли трембіту малороси.
Розкаталась на масне губа.

Полягли звитяжці у свиріпу.
Сиротині - орден... і клинок...
Це ж лікують комплексик Едіпа!
На кордоні звалений тинок.

Покотились важелі в отаву.
Штемпи наліпили - "був отут...".
Грамоти шматують золотаві.
Двиготіє в полум'ї батут.


2018

Знаменно, интенція, сірий каптур
І кеца - останок мовчанки…
Рішив було ти переплисти Амур
Навпроти квітневого ранку
Бо саме у нім утраплення риб -
Місцева форева потреби…
Хай творча братва виплескує з рим
Свою меркантильність до неба…
Чужі і свої - індульгенція хиб
З чорнильниці скапують теми
Блукаючий нерв телебудні садиб
І ти поміж ними окремо…
17-04-2018

Интенція — бажання, намір, мета
Каптур — клобук, головний убір ченців
Кеца, коць — килим, ковдра
Утраплення — утиск, пригноблення

Нема роботи.Друзів теж нема.
Сиджу один, дивлюся у віконце.
Чайок на таці, тістечко, хурма,
Шукаю вади у чужому оці.

Не випускаю творчості кайла,
Пегас і муза узяли у кліщі.
Коханка нетерпляча утекла,
Уваги їй потрібно, а не віршів.

У хаті як почесний генерал,
Працюють всі (крім мене) - жінка, діти.
Ідіть, кайлуйте. Я ж у віртуал.
Не заважайте генію творити.

А от у жінки длані шкарубкі,
Спрацьована, покірлива овечка.
У світі трутнів кращі - письмаки,
У голові не люди, а словечка.

Спілкуюся потроху із котом,
Не злазимо з просторого дивана.
Дописую канцон черговий том,
А потім - фітнес, фініки, нірвана...

17.04.2018р.

Куплю зорю на ринку,
Посію навесні.
І виросте зоринка,
Що снилася у сні.

Посію під віконцем,
Як влітку зацвіте.
Буде вона як сонце,
Небесне золоте.

За ніч роса зірницю,
Наповнить по вінці.
Напитися водиці,
Прискачуть стрибунці.

А потім, як пелюстки,
На квітці відцвітуть.
Насіннячка малюські,
На землю упадуть.

Поллю насіння рясно,
І зійде квіток з сім.
Зоринки – квіти ясно,
Світити будуть всім.

2015р.

З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
Без слів їх зразу розумію.
Досить усміху, що вартніш од слів.
А тому, що бозна чому скиглить,
здвигую плечима і розводжу руки.
Мовляв, що сталось, друже?
І затихає немовля, і слуха,
одсторонивши соску,
байки мої дідівські.

Ординарна кава, гам людви, Хрещатик...
Зґвалтування, вбивства... Треба все прощати?
Шоколад із Польщі продає товстуха.
Стовбури у мітах... П'ястуки та вуха...

Макарони знято. Пил, перестановка...
Полягли ягнята на перину вовка.
Слухаю, дід каже, оповідку давню.
Вірю (бо незрадний і щедротний) травню.

Сівер яро сіяв модернове жито.
Сарана з-під снігу... Гони - під копито.
Глибоко здирали. Буйно - сидерати.
Брехні, мімікрія... Ще міцненька хата.

........
2018

Волосся в носі більше не стрижу.
Підтоптаний. Дівчата до лампади.
А от сусіда - той іще буржуй!
Нову щодня кладе у ліжко ладу.

Але в столі підзорна є труба,
На місяці оглядую кар'єри.
Аж тут з авта виплигує юрба -
Русалі, афродіти і венери.

Гуртом рвонули кралі на балкон,
Я ж око притулив до окуляра.
А там -сусід! Стаждалець, Лакоон!
Сплелись клубком на ньому Гапка й Сара.

А тілеса! Божественні! Стрункі!
Блаженство! Рай! А гурії неситі...
Дрижать мої долоні шкарубкі,
Забув, що я старий, пеньок столітній.

Скрутили мавки дядька у рулет,
Втішалися до вечора по колу.
Вважав, кохатись треба тет-а-тет,
Тепер уже подобається сполом.

Та чую крик! Бабота утіка!
Із медиком підкочує карета:
Помер сусід. Немає мужика.
Не витримало серце бочки меду.

На цвинтарі витьохкують шпаки,
Хлебчу потроху з кухля бормотуху.
Дивитись буду краще на зірки,
Не пропонуйте діду груповуху.

16.04.2018р.


Прощання

Намережилося невеселе,
Емігранти збиваються в клин.
Вимирають містечка і села,
Шлють листи діточки із чужин.

Хай Росія викопує вугіль,
Хазяйнує доладньо в Криму.
Покоління зросло недолуге,
Друзі шепчуть: - Умовкни! Німуй!

За Едем умирати не модно,
Краще "Боїнгом", в теплі сади.
А сусіда - змія підколодна,
Приповзла на чуже з блекоти.

Вмовкла пісня козацька орлина,
Вкриті пилом сяйні вітражі.
Чи поєднує нас батьківщина?
Сумніваюся. Люд збайдужів.

Не шукаю в роздраї достатку
Як повсюдно голодні роти.
Сяду краще, підштопаю латку...
- Прощавай, рідний сину, іди.

Дивлюсь на тихий плин і згадую творця,
У хмарні небеса лелека легко лине.
Тече моє життя, як річечка оця -
Умиротворено, замріяно, спокійно.

Та спокою немов увесь зникає чар,
Як увірветься дисонанс раптовий звуку -
Поверхню розриває враз важкий удар -
Вечеряє плотвичкою вже хижа щука.

І пастораль хмільна руйнується, кона,
Немов би знагла до розвесненого гаю
Насунулась громами, грозами війна.
І душу спокою на віки позбавляє!

15.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Веселково Великдень майнув над Шевченківським гаєм.
Писанково Христос воскресає в пасхальних хлібах.
Ти жива, моя пташко! – знеможено світу змовляю.
(Тіло кволе у пташки, та воля зате неслаба)!
Ти лети, моя пташко, на тихому вітрі попутнім,
Це ж для тебе убрався у травень оновлений світ.
Ми всесильні удвох, ми такі незбагненно-могутні,
із роси, із води – да святиться твій перший політ!

Ти лети, моя пташко, де міниться в синяві небо,
де дзвенять з високості знайомі тобі голоси.
Ми летітимем поруч, бо хто я на світі без тебе.
(А вернемось додому – нап’ємось води і роси)…
Ти жива, моя пташко – на те й воскресіння господнє,
ми обоє з тобою злетіли над ночі пітьму.
Я щаслива без міри -- приймаю яйце великоднє.
Я без міри щаслива -- що й гори круті перейму!..

Ти лети, моя пташко, хай крила – неначе вітрила,
Полюбовно цілує легесенький вій-вітерець.
Я для тебе високої Долі у Бога просила.
А для зморених крил – серед моря малий острівець.
Я просила для тебе огромного синього неба,
А для вíтречка – літечка красного, сил – для вітрил.
Ми летітимем поруч – і більше нічого не треба,
лиш би там – в високості – був слід від розправлених крил.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

А весняне сонце промінці
Золотим дощем на землю сипле,
Усміхається їм радо та привітно
Ніжна зелень й птаха на гіллі.

Бджілонька прокинулась уже
Й до роботи взялася завзято,
Хоче ж бо нектару назбирати,
Щоби з нього був духмяний мед.

Справ багато в кожного тепер:
У комах, птахів та у звіряток,
Треба малих діток годувати,
Щоб росли й міцніли з кожним днем.

Й хлібороби вийшли на поля
З клопотами про врожай майбутній.
Бо ж відома приказка така,
Що весняний день весь рік годує.

2018 р.

 
яскравий страз сезону та
відбита горлом німота
є хто зірки чита

не личить сон, не бавить фон
& зневажає камертон
стіві рей воен

анідлячого би не став
така оце є простота
& їй давно літа

навіщо навіть не питай
чому почім євшан ~ курай
рей воен стіві, хай




 

Я тобою звучатиму в коловороті безчасся,
і між нами ні одягу, ні порахунків, ні планів,
тільки пульсу два береги й магії - скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Надривається хрипкими гострими зойками птаха
і солоними хвилями пристрасті тішаться скелі -
наче руки обіймами, як подарунком невдаха, -
І чим глибше нестримна ти, далі я лину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, просто лети у нестямі,
я ж собою вдихатиму сяйво - прилив за приливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму - в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - приємну для духу обузу
задля безміру «потім», з якого ти біло розквітла.

Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

Любов сама людей знаходить,
Її не можеш зупинить.
Вона закоханим даєтья
В очах іскрить, сміється.
Ні в день, ні вніч вона не спить.

Вона у полі між квітками,
В житах на нивах колосить.
І волошками між житами,
Яскраво синіми очима,
Дарує радість й веселить.

Любов садами розквітає,
Духм'яним пахощем п'янить.
В плодах червоної калини,
Терпкого терну та шипшини,
Медовим солодом манить.

Любов природа надихає,
Кохання серцю надає.
І образ цей в душі бажанний,
І лик лише один коханий.
Що жить спокійно не дає.

Любов не має пори року,
Підвладні їй людські роки.
В людей коханням вона зветься,
Вона одна на двох дається -
Мужчині й жінці на віки.

Йшов я й ненароком зупинився
Над струмочком в калиновій тіні.
І здалось мені що світ змінився,
Серце аж забилося в тремтінні.

Милувались квіти над водою,
А струмочок любувавсь на квіти
І співав тихенько пісню свою,
Пісеньку таку співав про літо.

Пісенька весела дальше лине,
Заставляє битися сердечко.
Над водою у кущі калини
Виплітає пташечка гніздечко

Забуяло все і враз розквітло,
Білі квіти повгинали гілки.
Буйні трави тягнуться на світло,
На причілку загуділи бджілки.

Вигравав струмочок дивне соло,
Хвиля вітру пісню відносила.
І земля раділа доокола,
Все краси з’єднала тайна сила.

Парище.
15 04 2018р.

Ще крок, ще пів, і ми у Травні -
Найкращий в світі варіянт
Там рух - вода… там цвіт - і плавні
Маленьким пагонком і я…
Дев’ятий день, всього дев’ятий
А радощів - аж повен двір…
Там віяв вітер збоку м’яти…
Там нині пахне до сих пір…

О дух духм’яний! серцю вдатний
Стели доріженьку, стели…
Щоби під Осінь їх подати
Усім нужденим на столи
І голос креп, окреп - fərˈevər
Мужнів на волі… щебетав…
Старі казали: - хлопець, певно
Ще до народження щось знав…
Як не крути, а Травень - супер
Та і хлопчина: хоч - куди!
Вже наварив пісного супу
Й погнав отару до води…
15-04-2018

Розвіявся зачарування флер,
І голова похнюпилася лиса.
Три дні поетом був. Й одразу вмер.
І графоман потужний народився.

Пишу "Гавриліаду" про любов,
Міняючи кокоткам ліжка, пози.
У парубків завжди гаряча кров,
В альковах скачуть, наче кози в лозах.

А у колеги, що не вірш - алмаз!
Намацує душа глибинні струни.
Коли читаю - дрижаки, екстаз,
Од захвату пливуть рікою нюні.

У мене музи голі, без одеж.
Пегас на мене визвірився раптом:
Біда в Амура! У Венери теж!
Ухоркалися хтиві боженята.

Признаюся, піїти дорогі,
Дорослі ви, і я уже не хлопчик:
Остання поза їм не до снаги -
В Амура підло вивихнувся копчик.

А я писун, братва, не ескулап!
В поезії немає костоправів.
Тікаю на Пегасові охляп
Ховатися у графоманів лави.

15.04.2018р.

Вилазьте!

Вдягнулися ув оксамит лани,
Утомлений рачкую із городу.
Вилазьте з хат панянки і пани!
Гуртом біжіть хутенько на природу!

Зима пішла - спитайте в бабака,
Чи в жабки, що закумкала в болоті.
Хай голос крові лежнів погука
В ріллі длубатись на автопілоті.

Рвонули в піднебесся будяки,
Пирій, осот вирубують сусіди.
Хребет людини моцний і гнучкий,
Годиться щоб землі поклони бити.

А в офісах грипозна пилюга,
Здоров'ю шкодить світло моніторів.
У полі ж пахне листям лопуха,
Розсадою капусти й помідорів.

З руки стримлять занози, колючки,
Втомився, бо одвик ходити пішки.
А про природу ввечері таки
Хотів писнути. Та заснув у ліжку.

15.04.2018р.