Шукали власні форми цілу вічність,
речей первинну зневажали суть –
фарбуємо тепер іржаву дійсність
і силимося істини збагнуть…

Юдити кашу заварили круто –
в боги своїх пророків возвели,
релігії поначіпляли пута,
розвісили тенета кабали.

Стоїть перед дилемою суспільство –
куди, гадає, виведе крива.
Всесвітнє закипає нині дійство –
проект віків під назвою „Жи-2“…

Пройшли часи вже лицарства і честі,
з відкритим як забралом йшли у бій.
Весь світ тепер стоїть на перехресті,
на самім попелищі власних мрій.

На жаль ковтають люди ту наживку,
дідів традицій забувають суть.
Тисячоліття йде перепрошивка
і все густіше релігійна муть.

Так, маніяк непевної породи
нове суспільство вирішив творить,
до м’ясорубки кинувши народи,
і ну безлику масу з них місить.

М’яку, слизьку, бридку, вонючу, сіру,
геть натяку у ній щоб на людей.
Народи різні в якості офіри
жбурнув на плаху ради тих ідей.

Старались хором: Троцький, Каганович,
Єжов, Ягода, Коба, Косіор…
Велика шайка з прізвищем на -ович
пекла мацу з ім’ям „голодомор“.

Байдуже, на якій говорить мові
істота, що грабує мій народ!
Прийти у владу на невинних крові
й водити лицемірства хоровод…

Яка різниця в тому, скільки вишів
закінчила вона, скажи мені,
якщо під себе і закони пише,
свої багатства множить на війні?

Не все одно, якщо уже украло
дітям своїм і внукам в сім колін.
Чи не воно в майданівців стріляло,
усім покаже згодом часу плин.

Невже не в силі спільно дати раду
отій еліті зайдів і заброд?
Коли й ім’я йому синонім зради,
чи може бути чесним той народ?!

Розкрити тему віршем неможливо,
але для розуміння це канва,
що допоможе пошукам кмітливих,
проект віків під назвою – „Жи-2“.

Стою над прірвою, дивлюсь, як гине час…
Крижиною той на осонні тане,
а з високосся тихо лине вальс –
то вічність грає на фортепіано.

Секунди падають, хвилини та роки,
летять в безодню як осіннє листя,
і зазирають в урвище зірки –
не спиться їм у космосі імлистім…

Триклятий час, його не зупини́ть,
між пальцями водою утікає.
Тече й тече, не стане ні на мить,
лише мигнув – пів віку вже немає!.

Життя – немов стрімкий метеорит,
що небо навпіл вдруге не розітне,
але без ми́тей тих яскравих світ –
побляк би, став одноманітним!

Глава 3.

Моє кохання – ночі сповідання.
Тобі відкрив я потаємні сни...
Прощай! Вже наближається світання...
Благаю, зорі тільки не гаси!

Лиши фрагменти сяйного бажання
У гранулах розбитої весни.
Згадаю їх я запахами травня,
Що квітами барвистими зросли.

Я не розкрию пам'яті секрети,
І наші таємниці кануть в лід,
Запам'ятають нас лише комети,
Прямуючи в незвіданий політ.

Залишаться сонети наостанок.
І ніжності ранкової серпанок.

© Володимир Верста
Дата написання: 01.04.18

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

Поснуло сонце у долонях літа
Печаль заголосила за селом.
Осіла ніч, вологою сповита,
Сховала сум у полі, що цвіло.
Старі хатини віченьки закрили,
Покірно стихли ув обіймах сну.
А вітер теплий, випрямивши крила,
Співав про щастя світлому вікну.
2018

Я скажу тобі відверто,
І, я знаю, досить твердо,
На все, Божа благодать,
Не повинні забувать...
2009

Ты слово вымолвил, – и вот,
В природе, тоже поворот,
Его, услышал человек,
И, определил он слову век,
Возможно, сразу же забыл,
А может, в память «отложил»,
От того, что ты произнесёшь,
В душе, подобное произойдёт,
Добро и зло, ведь ходят рядом,
Наполнены своим зарядом,
Хорошее слово, подобно зерну,
В человеке прорастёт,
Его, на подвиг позовёт,
Вывод, здесь, довольно прост,
Есть только лишь один вопрос,
Что принесут слова тебе,
Позор иль славу в твоей судьбе…
2009

І настане той день, коли ти не прокинешся вранці,
І тебе не зігріє промінням ранкова зоря.
Коли зійдеш нараз із усіх прижиттєвих дистанцій,
І твої почуття незворотно на попіл згорять.

І настане той день, коли світ уже буде без тебе,
Ти уже не почуєш, як співають в гаях солов ї,
Ти уже не побачиш неозорої синяви неба,
Залишається мить. Намагайся впіймати її.

А Сніжиночка кружляла
З подругами угорі.
-Я умію гарно плавать, -
Похвалилася усім.

-Як це плавать?Ти ж розтанеш,
Станеш краплею води,
Зоставайся тут із нами
І нікуди не лети.

Не послухала подружок
Та Сніжиночка.Чимдуж
Полетіла до калюжі
І легенько сіла тут.

Якусь мить ще протрималась
Й розчинилась у воді,
Це тому, що вихвалялась,
Що плавчиня хоч куди.

І голівками хитали
Білі подружки її,
Та на воду не сідали,
Бо ж боїться цього сніг.

2018 р.

Гармонії бракує? Ач, біда…
Армада днів прямує в сиву осінь.
Мені не часу, а ходи шкода,
де кроки не лункі, а безголосі.
У хаті тиша, повінь німоти.
Дев’ятий вал висить собі на цвяшку.
Десь в паралелях трощить він плоти,
а тут затишшя. Відкриваю пляшку…
Ні, не пивця – поляну квасову,
столову лікувальну мінералку.
Давай-но вип’єм, доле, мирову
і замість валу вчепимо русалку.
Нехай висить, телепає хвостом.
В одному два – краса і майже риба.
Бринить жага знадвору комаром.
То крові зов, та заважає шиба.
Усталений порядок і парад –
людиною керують секс і юшка.
Ось грантоїди викривають лад,
а ось чинуша – голубий злодюжка…
По Фрейду мисль, по Фрейду і життя.
До Бога далечінь і трохи далі.
Найголовніше «щире» каяття,
а до і після – це уже деталі.

Гармонії бракує. Ач, пусте…
Мара душі – то золота омана.
Мета ніщо, хода понад усе.
Оце доп’ю і більше ані грама.

03.04.2018

Снаги немає. Розгубився прит.
Жіноче лоно пишне одкортіло.
Умру ж на молодиці в двісті літ -
Про це на вушко мовила Сивіла.

За що покара? За які гріхи?
Хоча би день моя дрімала кузька?
Уже старий, од курива "кахи",
Сталевий цвях - похнюплена мотузка.

Одарко! Ну скажи - тебе любив?
А ти, Хведоро, - охала до неба?
З тобою, Прісько, бігали у хлів?
Щоночі бурмотіла, що "не треба".

До дна урешті виссали дівки.
Вже думав - спокій. Та регочуть дябли:
За здравіє жіночі п'ястуки
В церквах свічки стромляли в канделябри.

Не поскупились, ставили по дві,
Аби не згас у мене вогник хіті.
І ТАМ почули їхні молитви -
Пеньок нагородили довголіттям.

Чи розум є у мавчиних лобах?
Мішку з кістками вік такий - не жарти.
Бабам лежати скоро у гробах,
Мені ж стонадцять літ ще кайлувати.

03.04.2018р.


Сонячний ранок

Люблю пухкі м'якушки аж-аж-аж,
Бо муж уважний і до ласки чулий.
Рука заходить хтиво у віраж,
Кленовим листом пада на півкулі.

Погладжує сідничку, розмина,
За мить кохана шепотить на вушко.
Підлещується, тулиться вона,
Аби моя прокинулась "галушка".

Між персами занурюю свій лик,
У рай лечу долиною тісною.
О, як люблю жагучий жінчин крик!
Звучить, як щебіт солов'я весною.

Моя богиня зверху! Дикий шал!
Підстрибують як м'ячики рамена.
Конвульсії, оргазму пік...фінал:
І де тут бруд, чи лексика обсценна?

У мавки неземний, сяйнистий взор -
Цілунками їй покриваю плічі.
Чудовий настрій, на душі мажор,
Бо ранок розпочато із сідничок.

03.04.2018р.

Зліва на право - віднині таблоїди…
Ззаду й попереду - поле для гольфу
Зверху донизу - по колу андроїди
Обперезали…і тягнуть в неволю
Я ще вовтузусь суєтно на клаптику
Чую, гуркочуть евакуатори…
Ви, уявляю… допустим, натрапите
Буду, повірте, буду стрілятиму…
04-04-2018

серед янголів що ліворуч
серед янголів що праворуч
уявляється – мама поруч…
виявляється – мама поруч…

(пародія)

Не кожен день стається свято,
Не кожна на рядок впаде.
Вустами стане цілувати
Прицмокувати і т.д.

А потім рухи суголосні
І вседозволеність гряде…
І так присвячуєш до осені,
Рядок допоки не впаде.

Тоді ж цілують не вустами
І не цілують взагалі.
Бо не приваблюють (між нами)
Жінок рядочки замалі.

03.04.18 © Василь Кузан

Ти ходи по стежинах і слухай весну бунтівну.
Бачиш, крига розтанула в серці, надворі – назовсім.
Забувай про свою оксамитову болісну осінь.
Прокидайся нарешті від млосного довгого сну.

Розімкни свої очі для сонячних лагідних див.
Усміхайся усім сподіванням і мріям здійсненним.
До порогу твого я дорогу знайду достеменно.
Тільки двері відкрий
Для відвертих
Живих почуттів.
03.04.2018

Оберег вберігає пильно.
От цікаво: зухвала схильність
не до віри, а до повір'їв
збереже терпеливу шкіру
(заодно й непокірний розум)?..

Не життя, а суцільна проза.

03/04/2018

Буяють вишні білопінні,
Пелюстя всіює дорогу.
Любов лежить у домовині -
Про це відомо тільки Богу.

У кожного своя родина,
Й діток покинути несила.
А я любив тебе єдину,
А ти мене лише любила.

Вже яму викопано в глині,
Плачі цвинтарні в апогеї.
А я стою важкою тінню
За спинами рідні твоєї.

Не бачу світу за сльозами,
Руками обхопивши сосну.
В ногах стоїть цеберце сальвій
І пару кущиків морозу.

Моє життя померло в квітні,
Про це у книгах не напишуть.
Ідіть уже, чужинці рідні -
Залиште нас удвох скоріше.

02.04.2018р.

 
співай собі, лети
пташа дрібне, розверсте
іще прекрасні жести
вибагливі кути

усе дізнаєш ти
дрімотну сутність майї
& парадокси майя
що брут ~ не брат, як стій

і правда є безчесна
а ще ~ безславний гнів
& прийнято в панів
що крига ~ з ласки скресне

що на життя небесне
під кулями світил
земна полює цвіль
в очах кошлатих бестій




 

Келих наповню вином
Спершись об ваші очі
Довіртесь мені, воно
Наш поводир до ночі
Буде водити без слів
Червóненьке й сердите
З вишеньки? Ні, зі слив
За щастя таке пити…
Дозвольте на брудершафт?
Наче кінокартина -
В шафі повісився щарф...
А згодом родила сина...
03-04-2018

Вдивись
У буревії за вікном,
А вже весна...
Скорись-
Що не здійсниться- все одно.
Неголосна
Звучить
Сопілки пісня вітряна
...чи вітру спів...
Злічи
До мене кроки. Ти одна
ПомІж часів.
Чому
Ми прокладаєм світлу путь
Поміж брехні?
Кому
Вінець із терену дадуть?
Тобі? Мені?
Вуаль
З проміння зіткана Світла-
нових віршів...
Грааль
Що повен сил добра і зла,
Тепла душі.
І я
Босоніж з болем по стерні
До тебе йду,
Троян-
до яснотіла в Гефсімансь-
кому саду.
А десь
На мене вже чекає хрест
І Світлий Бог...
Увесь
Тобою сповнений я скрес...
Моя любов!..
Ти де,
Моє кохання зоресяй-
не? Чуєш, ні?
Тандем.
Дует поетки і митця.
На полотні
Ми на-
малюємо сюжет достой-
ний плащаниць.
Вина!
Бо кров збродила у вино.
Кохай! Любись!


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118040211547

Ти зустрінешся з західом сонця
Під вербою загублений світ
Голоси ти почуєш з віконця
Один з них тобі вкаже на вхід…

Не спіши, зачекай до повтору
А ще краще продовжи свій сон
Хай пливе у відкрите він море…
І не знає в путі перепон

Хай додійде до Сонця вершини
Розповість про загублений світ
А ще кращн в обіймах дівчини
Хай проснеться… Живим. На обід…

Причастує любов’ю панянка
Відокремить весь пил від доріг
Пам’ятайте, що сонечко зрання
Залюбки зачаровує всіх…
02-04-2018

В рятівнім полоні хмелю алкоголів
Ні межі, ні віку, спогади безликі
Дні твої тікають, в мареві минають
Ночі пролітають уві сні утіхи

Де твоя уява вперше заблукала
Там душа пізнала як втекти від світу
Скільки б не бажала, всього тобі мало
Ні журби, ні жалю, тільки тінь на світлі
Тільки серце хрипне
Хлипає, холоне

В пору великодню величальний дзвін
Прославляти Бога в храм скликає всіх,
Спасителю-Богу осанну співать,
Бо вибрав дорогу, щоб за нас страждать.
За гріхи людськії був розп"ятий Він,
Славімо ж Месію, коліна схилім
У молитві ревній.Дзвонів срібний сплеск
Лунає далеко, ген аж до Небес.
Світу сповіщає, що Христос Воскрес
І ми промовляєм:"Воістину воскрес!"

2018 р.

Краще з мудрим згубити,
Аніж з дурнем знайти.
Краще добрі сусіди,
Ніж паскудні брати.

Квітучий місяцень весни
Теплом розкішним удостоїв.
Окраєць неба заяснів
Ніжненькою голубизною.

Земля прокинулась од сну,
Снігів одкинула чимало.
Ярило променем дихнув –
І навкруги усе розтало.

Пташині висвисти-слова –
Осанна мов порі обнови.
В гаю Стрибог бешкетував,
Гілки ламаючи соснові.

Несла захмелені дива
Осонцена весна – ще рання.
І Лель навколо розливав
Щемливі пахощі кохання!

1.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під стріхою воркочуть голуби.
Весна! Амури в ліжках і у чатах.
Письменники оспівують дуби,
Мене ж тривожать звомплені дівчата.

Знесилився од перепою муж,
Жона фрігідна глипає совою.
А в мене кров гаряча, наче пунш,
Не мають сяйнолиці супокою.

Невтішені монахині сумні,
У келіях лежать, немов колоди.
Пружнисту плоть не звідати мені -
Поїсть в гробу черва шматочки цноти.

Усе життя перевелось на пшик,
Павуччя угніздилося на лонах.
Якби ж попавсь моторний чоловік,
Який би знався в ерогенних зонах...

Агов, дівки! Розклепуйте замки!
Із душ знімайте самоти окови!
Для всіх красунь настачить мужиків:
Створив Господь людину для любові.

01.04.2018р.

Наразі у добу засилля фотошопа
Піднести може всяк філістера чи хлопа.
Призначити в сенат або в легіонери,
Знецінити, за мить послати на галери.

А це насправді є незвідана спокуса.
Я милому тому розпушую вже вуса,
Малюю родовід, відзнаки, навіть лати,
Хатину оберну на замкові палати.

Намріялось, що він є вершником в шоломі .
Ми нібито близькі, втім, майже незнайомі.
Природа взагалі не терпить порожнечі,
Були би еполети, підгоняться і плечі.

А лицарів гризе екзистенційна криза,
Тому я віділлю ще бронзового списа.
Парсуна ця п’янить як трунок із розмаю,
Він, справді, най- най- най- з усього, що я маю.

Фантазія тонка породжує дракона,
Бо знаю, є така з Георгієм ікона.
Княжну рятує він від грізної наруги,
Орудує мечем, тримаючись попруги.

Назавтра я йому в сердечному лептопі
Зліплю уже хвоста в уяві - фотошопі.
Захочу, мій Тесей повстане Мінотавром,
А Яго далебі Венеціанським Мавром.

Хоча із-за плеча лунає засторога,
З биндюжного коня творю єдинорога.
Мій маятник хитає від пекла і до раю
Боюсь, коли зустріну, то навіть не впізнаю.

В'яви, що війна закінчена, що запанував мир.
Що ти іще відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
Що за вікнами – не руїна міста, але бароко
площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. Що чавунна в'язь, де повадилася скучати
повня, якось, та стримала натиск мімози, плюс
вибух агав. Що життя треба знов почати.

Люди виходять з кімнат зі стільцями, як буква "б"
чи м’який буцім знак, мало у чім споможні їм.
Ні селу вони, ані місту, за винятками себе,
плитняка бруковиці та вправ зі множенням.
Річ в гегемонії статуй. Або – порожні їх ніш.
Себто, якщо не святість, то принаймні, синонім.
В'яви, що усе це – правда. В'яви, що ти бубониш
за своє, ведучи об нім, зайвім тобі, стороннім.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один
бачиш цю катастрофу. Вражінь, що під натуру
доволі у тон підібрані канапа і ліпота
в жовтій китайській вазі, чашка спитої кави.
Волаючі барви квітів, їх зів’ялі уста
чутливі до катастроф і мають на те підстави.

Будь-яка річ вразлива. І мислимі, і яві
належні, однак забудуться. Вони взагалі холопи
думки. Готові форми їх, узяті у голові
їх пов'язаність місцем, якости Пенелопи,
опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт.
У новім житті, у готелі, наплескавшись у ванні,
загорнений в простирадло, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

В'яви, що епос кінчиться ідилією. Що слова –
питомо противне полум’ю: монологу,
що пожирав кращих, ніж ти, як дрова, і не блював;
що в тобі неважнецьку заважив змогу,
мало тепла. Ба, гаруєш ото тепер.
Нівроку не потерпаючи, здибавши незворушні
гурти помон, вертумнів, венер, церер.
Ото бо і на устах твоїх тільки пісні пастуші.

Годі тепер оправдуватись. Як не крапи тузи,
нез'ясовних мастей валетів не змести зі столу.
В'яви, що проникливий голос байдужий до сльози,
любови бодай до чогось, остраху, болю.
В'яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн.
В'яви, що на кожну літеру здибуєш цілу свиту
букв, що укластись волять у "бетсі", у "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
чи то – сирого туману наприкінці;
голий паркет, неспосібний віддатись танго.
Миті в житті новому марно гукати "стій":
це зведе нанівець її, змахне, як хмарку.
Ба, не бракує глянцю рис твоїх, щоб на тій
їх стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати біліші за біль снігів
у кинутім напустити жаху їм, вочевидьки,
погляді, наготові пуститись і берегів,
за нестачі у спектрі напівтонів розцвітки.
Аніщо річ не вибача так, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім
наверненні зору – буцім до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Оболок у новім житті кращий за сонце. Дощ,
ідучи без угаву і просвіту – в поміч вікнам.
Вочевидьки, і потяг, якого не ждеш також
на пероні в плащі, прибуде належним чином.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну.
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.




--------------------------

У надії немає логіки,
Не зважає вона на факти,
Не вкладає ні з ким контракти,
Відмічаючи плюси й недоліки.

У надії немає зору
І зі слухом якісь проблеми,
Та й усі організму системи
Проявляють сторону хвору.

У надії коротка пам'ять,
Зате впертості не займати
Навіть в час імовірної страти
Її совісті муки не палять.

У надії немає страху
І не відає про тривогу,
Не підтримає діалогу
Де підняте питання краху.

Так, в надії відсутня логіка,
Окуляри на носі рожеві,
Від реальності лати сталеві
І чужа їй життя педагогіка.

Та без неї усі божеволіють,
Бо вона ж, наче спокою острів,
На якому питання гострі
Не дають загубити голову.

Без надї замерзнуть груди
Від холодного правди подиху
Хай вона ілюзійна й продана
Егоїзму, та з нею люди

Відчувають себе спокійнішими,
Не дають собі впасти низько
Рівновагу утримать, де слизько,
І хвилину побуть щасливішими.

Я з тобою, ти зі мною
тай виходить, що рідня.
Я сумую за тобою.
Ти усміхнена щодня.

Я ще нібито нівроку.
Ти не плачеш на ходу
і не будеш одинока,
поки я один піду.

Тільки я ще явно буду,
де сіяє навкруги
і очікують усюди
і брати, і вороги.

Бо повинен ще побути,
там де очі віч-на-віч
і таке сіяння пліч,
що до ранку не заснути,
поки душі до спокути
обіймає тиха ніч.

03.2018

В малих митців – велика біганина,
У підсумку: нетворчості рутина.
Такий собі класичний парадокс.
А про великих інше – мало щось.

01.04.18

Я сьогодні такий як є.
Обіцяю собі побути
не месією, а месьє
і занозою баламута.

Не горюй, моя баба Яга.
Не шукаю я Пенелопу.
Україна мені дорога
і не їду я у Європу.

Начувайтеся, мужики.
Поетеси – моя стихія.
І якщо погуляю, таки,
не одна буде – мама мія.

І одна, а таки, моя,
бо і я ще, таки, фігура.
Репутація бабая,
та яка бойова натура!

Обіцяю пастелі м'які,
дарувати у руки маки.
Але ви, мої леді, такі,
що за вами і я ніякий.

Буду хвилею на воді
омивати палкі і руді
очерети і фігове листя,
ручаєм, а якщо молоді,
буду булькою. І тоді
не питайте, куди я дівся.

03.18

Краса весна - любові квітка
Її вуста - її нуга
До сонця розпускає вітка
Перлин - взаємне почуття

Простором лине муза вдячна
Народжена - плетінням чар
Вінчає ніжність благодатна
Таємний , доленосний дар

На трави ляже - туман дикий
Водою хвиля заіскрить
По небу - ангел білокрилий
Кохання жар благословить

У цьому диві - ми щасливі
Гарячі полум'я серця
Бо тільки раз - ми є вразливі
Тут ми згораєм за життя...

Вéсну зустріну один без оркестру
Навколішки стану, одіну обручку
Братику місяць, і сонечко-сестро
Дивіться як ніжно цілую їй ручку!?…
Можливо хтось скаже: - Не поетично
Не диригент, не поет я - колгоспник… а
Роль жениха від розпачу вивчив, і
Я ж не навмисно, благав дуже ослик…
01-04-2018

Глава 2.

В полоні мрій сплелися силуети,
Рясним вогнем кружляють уві сні.
Цю пристрасть не опишуть і сонети.
Дві тіні, наче в морі кораблі,

Дрейфують в ураганному сюжеті
Між хвилями жаги, де ясні дні
Змінили ночі. Похоті тенета
Все тягнуть душу до її брехні...

Заплутаний в нитках я ляльковода,
У чарах невимовної краси.
П'ю з келиха її, мов насолоду,
Ковтаючи краплинкою роси...

Моє кохання – ночі сповідання.
Прощай! Вже наближається світання...

© Володимир Верста
Дата написання: 31.03.18

Глава 1.

Спокусою вбиваючи свідомість,
Захоплюєш у прірву почуттів,
Між тернами втрачаю я рухомість...
О королево марева і снів,

Твоя омана – це блаженна повість,
Написана краплинами дощів,
Немов ефірна, хмарна загадковість,
Що огортає темряву душі...

Звільни всі насолоди запізнілі!
Мінливі та замовчані гріхи.
І ці слова мої такі несмілі
Торкаються багряної щоки...

В полоні мрій сплелися силуети...
Цю пристрасть не опишуть і сонети...

© Володимир Верста
Дата написання: 29.03.18

Стиснуте серце до болю.
Камінь неначе застряг.
Мусиш терпіти недолю
І не обійдеш ніяк.
Треба змиритися, друже!
Вже незабаром весна.
Певно, тобі не байдуже,
Що подарує вона.
Може розтопить негоду,
Повінь знесе геть журбу.
Серце зігріє нагода:
Будем святити вербу.

13.03.2018

Дарите женщинам цветы,
Не только в День рождения.
Дарите женщинам цветы
И в будний день, и в воскресение.
Дарите женщинам цветы,
В знак любви иль просто - дружба.
Подарок дорог от души
И от друзей, и от мужа.
Дарите женщинам цветы,
Даже если скверно-туго.
Пускай зажжется огонек,
Любви иль дружбы — друг до друга.
Дарите женщинам цветы,
Когда обидели когда-то.
Пускай печали все уйдут,
И любовь возродится обратно.
Дарите женщинам цветы,
Словно праздник ежедневно.
Дружите с женщиной — на ты,
Любовь всегда будет взаимна.
Дарите женщинам цветы,
С улыбкой, радостью-надежды.
Любовь раскроется цветком
И соединит сердца однажды.

Казав усім лірик "Не дам!",
Та звично розкидував ноги.
Тепер соплі-воплі, біда -
Тугенько проходять пологи.

Звалився Пегас у піке,
А музонька маківку чуха.
Зродилось віршатко гидке,
Обпудилася повитуха.

Зроби тепер, друже, нам "сheese" -
Таки здивував усіх "плодом"!
В екстазі покличем на біс
Утнути сонет-квазімодо.

Товкмачили: - Стать не міняй!
У лірики інша планида.
Сатири забаглось...гай-гай,
В голівці веселий гармидер.

Був чуб, а тепер - декольте,
Так модно сьогодні в Європі.
Куплю тобі завтра біде:
Звикай до нової подоби.

31.03.2018р.


Сміх

Пишу, братове, аж валує пар,
У читача усміхнене мармиззя.
Веселоязикатість - божий дар,
У музи скалозубої учився.

Достатньо всіх плачами потерзав,
Коли строчив про серденька дівочі.
Але як тільки вигулькне сльоза -
Пегас за вушком крильцями лоскоче.

Ридаючи померти - то дурне,
Таких думок немає у підкірці.
Нехай до раю ангел гребоне
Щасливого, одразу з молодиці.

Регочуть люди навіть на війні,
Лойолині кати і рід Іудин.
А письмаки - нещирі пустуни -
Лукаво насміхаються із люду.

Іде громада в пекло, на убій,
Ріка життя вгортається у кригу.
У круговерті горя і журби
Знайди місцину світлу і для сміху.

31.03.2018р.

Ням-ням

Рвучкий Пегас несе у небеса,
Земне пахілля не тривожить носа.
На крилах - високості бірюза,
Вітрець голівку пестить голомозу.

Червлене сонце всаджує ножі
У пилюгу імлистої планети.
А в небі чисто, світло, ні душі:
Ось тут творити надібно поетам!

Марчіють слів невдатних сповитки,
А багнеться краси, троянд пелюстя.
Внизу куняти гидко, не з руки,
Хоч як і ви родився у капусті.

В земній юдолі - лігва і столи,
Вмочається талант у жир котлети.
Невдах пера підживлює калим,
Прославленими хочеться померти.

Але з Пегасом трапився конфуз,
Свіча натхнення втомлена пригасла.
Голодний ваговоз міняє курс
Із піднебесся у ячмінні ясла.

Попону знято, кинуто на пень,
Із музою порвалась пуповина.
Скінчилася година одкровень -
Нехай поїсть утомлена скотина.

30.03.2018р.

Сива осінь трави косить
День тікає, ген, за гори
Там, за полем, - синій морок
Сива осінь сльози точить
Ніжна сирість в сонних ночах
Духи в місті щось шепочуть
Кров, мов ртуть, у грудях спокій
Мокнуть очі, - дим по щоках
Мов сновида. Сива осінь.
Дощ танцює в ґраду дзвонах
Сизе небо в жовтих кронах
Хміль тікає світ за очі
У землі застигли соки
Вітер гриву трав куйовдить
Вітер виє, вітер носить
Серце стогне в грудях

Може

Сива осінь в мріях бродить
Сонний біль по крові гонить

...де сховатися від землетрощі,
від боїв за копалини, мідь?
Розлетівся над прірвою горщик.
Ескалатори сунуться... Їдь,

винаймай у гаргари горище,
споглядай Ластів'яче гніздо,
ти хотіла із ритвини вище,
Ельдорадо зачинене до...

Лементують голодні паяци:
"Нумо, жарти салисті в ефір!".
А жаріння - над полем і плацом.
Употужнився друг-бузувір.

Зизоока циганка хитрющо
обіцятиме фарс і ривок.
В мідній джезві буруниться суще...
...кров тече у хиткий жолобок...

На стовпах - палестини лелечі.
Хвоя жухне, порубано ліс.
...колобком до розвалиська печі
Правда котиться із-за куліс.

2018

А почуттями треба вміти дорожити,
Любов"ю рідних, милого коханням,
Без добрих справ жодного дня не жити,
І віддавати більше, аніж брати.

Злих помислів та задумів зректися,
Про помсту й ненависть також усім забути,
Побільше зустрічей і жодної розлуки,
До всіх хай прилітає щастя птиця.

2018 р.

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».
P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

У пересічної людини
нема ніякої вини,
коли тікає з України
від революцій і війни.

На що небозі уповати,
коли усіх дітей її
околицями біля хати
вербують у чужі краї?

Куди убогому діватись,
коли усі його літа
нема надії сподіватись,
що буде воленька свята?

Якою має бути мрія,
якщо у роки навісні
не знаємо, куди повіє
чужа весна у цій війні?

Чекає одинока доля
і манять гори золоті.
Одними воїнами в полі
усіяні усі путі.

І десь за обрії ключами
летять у небі журавлі.
І багатіємо думками
про кращі села на землі.

Нікого мрія не рятує.
Але курликає жура, -
пора за чайкою, пора.

Не все, що є, минає всує...
Ніхто у небі не почує
моє - ні пуху, ні пера.


03.18

один поетик шалененький
прийшов у чужодомний сайт
де маразматики старенькі
на все наклали копірайт

за правдоньку любо боровся
та парнойенька сильніш
він на юхоньку напоровся
коли там виклав новий вірш

юхонька дужечки злякався
за сайтик рідненький всерйоз
він так піднять його старався
словомутящий віртуоз

дрижачим в злоньці рученятком
плюючи слюньку в монітор
заблокував поетика козлятко
сцикливий графоман-бугор

інші поетоньки й поети
словеньки свої берегли
і в сусліковість піруети
невидимо для всіх лягли

Скресни рікою ти багатоводною,
Виламай товщу льодів до хребта.
Сонячним зайчиком мічена родинка –
Та, найтепліша, стидлива ота,

Що виціловує шиї спружиненість,
Лащить до себе: торкни чи не руш.
Я у руках твоїх зм’яклою глиною
До первозданності, ангело-муж…

Випали, випали всі упередження,
Всі недомовки, образи, брехню!
Темним гранатом по контурах звершених,
Танцем метелика серце торкну.

Ти мій ліхтар в лабіринтах Венеції,
Тиша причалу в примарній війні.
O Sole Mio, притрушуєш спеції,
Мітиш химерним рисунком огнів

Душу сполохану, груди розсміяні,
Пипками в небо, рожевим у рай.
Свічки лавандові вибухли мріями
І засиніли зіницями. Знай

Буду я рибою, мушлею, соняхом,
Яшми густою пітьмою крізь ніч.
Як же зосталося мало нам, трохи лиш
Часу взаємного. Плач або клич

Милості долі у пальцях заплетених,
Де молитви у хоралі весни.
Я збережу сниво березня трепетне…
Нашого березня гойдані сни.

26.03.17

Він критикнув старого друга
Всього разочок, тільки раз…
У тім побачив той наругу,
Немов напав на нього сказ.

Якби ж то раз і так – легенько –
Щоб усміхнуло – жартував…
Так ти ж про нього – рідна ненько! –
Писав уже не раз, не два…

В десятках пасквілів огидних
Лайном ти друга обливав
За те, що він повівся гідно,
І правди промовляв слова.

Він став для тебе враз поганим
(Про нього тільки й пишеш ти!),
Антиестетом, графоманом
Посмів тебе, гад, наректи.

А ти його позаздрив славі,
В гнилих обіймах суєти.
Його набутки величаві
Для тебе – «постріл холостий».

І вірш за віршем – послідовно –
На нього відрами лив бруд.
Чи покидьок ти бездуховний?
Чи віддавать тебе на суд?!

Не вміючи писати стильно,
(Не буть тобі в салоні SPA!)
Його запхав ти в божевільню,
І яму ти йому копав.

Лежить на цвинтарі давно він
У віршах «чарівних» твоїх.
А ти і досі хочеш крові…
І розбирає жах… чи сміх?

Стругаєш Образи затерті,
Ножа ввігнавши в плоть живу.
Його, напевне, хочеш смерті
Вже не у віршах – наяву?!

…Хіба така вже це подія –
Огидна бійка на словах?
Ти смерть йому тут заподіяв,
А він тебе – коронував.

Отож, носи свою корону*,
Хай люди бачать, хто ти є!
Вона впаде, коли бездонна
Гниль заздрості в тобі згниє.


30.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Поглянь увись, і сили набирайся.
Дарма осмуття сіло на чоло.
З віків далеких поприходять райці
Вказати на притихле джерело.

Воно гуло до цямриння і мулу,
І піднімало рівноваги знак.
Насіння в нім ніколи не тонуло.
Гармонія висвічувала так…

Але віки позадивлялись вище.
І те, що поряд – нібито ніщо.
І часто мудрий наодинці свище,
Що задалеко з бідноти пішов.

А сонце-свастика – для аристократів.
Землі притуленість – остигле тло.
Немає сенсу, що почне карати,
Бо перед вічністю непевне зло.

Ми дійдемо до вищого освяття,
Як не самі, то з поміччю небес.
В довкружжі будуть − яснолиці браття,
В подобі кожній вовка − добрий пес.

Картина ця - натяжка тятиви,
Фрагмент лише, не повна панорама.
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама,
Так само буду я, де зараз Ви.

Звертання роззіпуємо з льодів.
“Ви” - глетчери розквітнуть “Ти” - садами,
Коли шаманством пікової Дами
Стріла зірветься в безмірі подій

і горизонт змалює нам новий.
Вінчатиме його казкова брама,
У подорож полине ніжна драма,
На кораблі ти будеш стерновий.

Безмежжя снив пойме і нас тоді.
Для різних суден там свої причали.
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій.