Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Я говоритиму так просто, наскільки зможу
Відкидаючи зайві слова з яких
Плелася кольчуга лускою дракона
Ховаючи серце, тебе
Від усіх.
Хай падають лунко мов дощ, срібним голосом
Розірвані кільця заковані в сни
І серце здригається звільнене радістю,
Сонцем гарячим моїх голосних.
І я поцілунком чіплятимусь, подихом,
Мовчанням без жодного слова і ти
Наповниш любов’ю мене всеохопною
Світлом з якого кольчуг не сплести.

14.01.2023

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думо́к.
Безпардонні і вітер, і час.
Очі схрещені - срібла пилок.

І співзвуччя воркоче тихо.
Ми не втомлені, ніби зорі.
Спомин знову тече по схилу,
Шелест осені без мінору.

Нас снів позбавила весна,
А юність чарами кохання
Гуляти звала від темна
До блисків сяйного світання.
Цвітінням пахнули луги
І майоріли жовтим рястом, –
І панувало навкруги
Обох вдоволення та щастя.
Молодик сяянням своїм
Манив зірки, якими марив,
Допоки вибух, наче грім,
Не пролунав гучним ударом.
Неначе хвиля руйнівна
Несамовитого цунамі, –
В життя вірвалася війна
І снів немає місяцями…
05.10.24

Згасають дні, і ніч спадає,
Мов тінь, що криє всі шляхи.
Ніхто минуле не згадає,
Залишаться лиш сни глухі.

Зітруться всі слова, кохання,
Розтане все, як радість мрій.
Як відблиски самотні ранні,
Розчиниться в пітьмі цей світ.

Напевно чув я у далекому дитинстві , але не придавав цим словам значення. «Змія підколодна»… А згодом, де б я не жив, зустрічав саме тих, кому моя мама їм посилала, хоча то були вже інші люди, інші міста, в яких я жив, інше середовище того всього, яке народжувало подібних. Без них і ми нічого не варті. А як було б нам оцінити себе і свої вчинки? Це вічно присутнє між нами, і лише час підсказує нам про правильність свого находження у колотнечі людських відносин… Господи, і кого тільки мені доля не підкидала… Вони мене гартували, спонукали перелистувати прожиті дні… Зализував рани і просипався із новими посилами свого бачення цього світу. Дякувати Богу, втримався. Хоча і спіткався. Інколи блукав у темряві, шукаючи вихід крізь тунель…


ПРИСВЯТА ( середовищу, в якому нині допрацьовую худ.керівником...)
Змія підколодна з голосом жаби
Приходить у сни майже щоночі
Значить не вгледів… завію ослабив
Ще й загубились шрами урочі…

Змія підколодна з виду красива
Шкіра, що правда… мітка на мітці
Глянеш, торкнешся, либонь паршива
Либонь дісталось… виросла в клітці

Змія підколодна ніжно щебече
Наче як той соловейко в гаю
Тільки-но ти… розумієш, ле-пе-че
Хочеш не хочеш — а нерви здають…

Змія підколодна птахою крякче
І досвід зміїнний тут не проп’єш…
І в цьому портреті ще й хитрість собача
І врівень такісінький трійки кортеж…
24.08.2024.

гаврило певно розуміє
чому не пишеться комусь
бо каже сам собі про рими
довбусь

про анекдот би той забути
йому не вдасться вже ніяк
там у героях родич давній
свояк

2024

В боргах та позичках загруз
І борсається в скруті
Обставин виниклих дідусь,
Родиною забутий.
Зазнав приниження й відчув
Байдужість од родини,
Бо, кажуть, що не по плечу
Потратитися нині,
Аби старий на ноги став
І вийшов із лікарні
Де від пілюль, уколів, вправ
Тривожно й незугарно.
Хоча душа болить від зрад,
Зневіри і розпуки, –
Він далі жити буде рад
Для діток та онуків.
04.10.24

Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.

І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,
Який для них у неї щастя сервіс.

Гойдається у ретро стилі осінь...
Невже промчалось те кохання ланню?
Крилата пам*ять, ніби в долі просить...
Продовження осіннього роману.

Нічого в голову не лізе, нічого…
Усе, що міг, уже створив
Лишилось втілитись в німого
Вже й настрій втілень нагострив…

Нічого в пам’ять не заходить, нічого…
Дарма, мабуть, заглох двигун
Вернувшись з рейсу він з нічного
Перенацілився… хитрун

Нікого поруч, геть нікого… нікого
Ні тут, ні там… а хай вас грім…
Тим більш, що знов без вихідного
У тих розподілах, окрім…
23.08.2024.

В саду прекрасному моєму
Заснула осінь чарівна.
І золотаву діадему
Сховала в листячку вона.

І так поблискує лукаво,
Немов підморгує мені.
І стелить запашні отави
Як ложе, у солодкім сні.

І я, здивовано-щасливий
Вдихаю щемний запах їх,
Сп’янілий, поринаю в диво,
Неначе падаю до ніг.

І ковдрою вкривають хмари,
В обійми ніжні тихо йду...
Кохання чудесами марив
Я тут, в осінньому саду.

3 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

День поховала ніч,
ладаном пахне мла,
з Господом вíч-на-вíч
щирою не була.
Зиркаю в даль тепер,
бо припекло як слід.
Батько давно помер,
мати, як визрів глід.
А восени сестра
скучила за бузком.
Може, й мені пора
зринуть у вись крилом?
Простору шлях крихкий
спробувати на смак?
(Впала у чорторий...
вибратися ніяк.)
Щемний небес мотив
зваблює віддалік.
Той, хто мене любив,
дивиться в інший бік.
Хмари снують жалі...
служить мамоні храм...
той, хто мене жалів,
спасу шукає сам.
Хата — стара печаль —
спогади огорта.
На превеликий жаль,
кругла я сирота.
Мов безпритульний кіт
біль мій сам пó собі.
Певно, зійшовся світ,
Боже, лиш на Тобі.

3.10.2024р

 
місяця оловоколиво
страви спішать униз
 
швейцар потира голову ~
ану неприязний сюрприз
 
історія трохи мелеться
& навіть герой колись
 
поляскуючий по череві
його не задрочиш збивсь
 
махнувши перстом
середнім
щезає за попіл пітьму
 
& в кардії передсердя
 ~ на мить
відчуття відснуть
 
 
 
 
 
 
 
 

Тече ріка під сяйвом ночі ніжним,
Де світ і тінь злилися у танок.
Шепоче вітер про шляхи безмежні,
А місяць знов малює дивний крок.

Схиляють віти давні сиві клени,
Як вартові забутих днів і снів.
Лиш річка тишу слухає натхненно,
І кожен звук пливе в її глибинь.

Хвиляста течія пливе крізь тишу,
З'єднавши час зі світлом у воді.
Там місяць спить в обіймах непомітних,
І губить сяйво в тінях на землі.

Та день іде, несуть його до ранку
Крилаті тіні зірваних вітрів.
І ми з тобою зникнемо без жалю,
Лишивши світ у згадках почуттів.


2024

- Діду, - в дідуся Тараса онучок питає, -
Україна так багато чорноземів має.
Скажи, діду, звідки стільки їх у нас взялося?
Це ж природі потрудитись отак довелося?
Дід на те лиш посміхнувся: - Не лише природі.
В тім заслуга є велика й нашого народу.
Справа в тому, що колись ці землі були бідні.
Траві рідкій віддавали всі сили послідні.
Поки давні наші предки тут не поселились.
На землі цій працювати вони заходились.
Не боялись наші предки важкої роботи,
Працювали, не лінились до сьомого поту.
І тим потом своїм щедро землю поливали.
І земля та їм сторицею за те віддавала.
Багатіли міста, села… на заздрість сусідам.
А від заздрісних сусідів чекай лише біди.
Отож, заздро ті сусіди на край поглядали
І жадібні свої руки сюди простягали.
А, сказати слід, що люди, як чуже бажають,
Вони зовсім не червону, а чорну кров мають.
Тож полізли ті сусіди наш край воювати,
Села і міста палити, людей убивати.
Але ж предки наші також в страху не сиділи.
Взяли мечі в свої руки та ворога стріли.
Порубали та пустили чорної їх крові,
Яка щедро пролилася на землі чудові.
Пролилася та змішалась, земля й почорніла.
Але кров, хоча і чорна – життєдайна сила.
Стали землі іще краще відтоді родити.
Стали люди ще багатше в нашім краї жити.
Та ж сусіди…Одні зникли, з’явилися нові,
Від жадоби усі повні аж чорної крові.
Не задумались про долю тих, що перед ними.
Прийшли землю воювати шаблями своїми.
Як прийшли, так і зостались, голови зложили,
Кров’ю чорною своєю землю окропили.
Стала земля ще чорніша, ще краще родила.
А тих жадібних сусідів у нас було сила.
І приходили, і землю кров’ю поливали,
А земля усе чорніша й чорніша ставала.
А на ній усе зростало, усе квітувало.
Отож, бачиш, скільки заздрих ми сусідів мали,
Які лізли, не давали нам спокійно жити.
Тому й маєм ми найкращі чорноземи в світі.

Нажалілася кума, що не має щастя,
Рік уже шукає доні порядного зятя.
Щоби мав якусь освіту. Не пустий, як бубен.
Бо буває часом красень, та поліно грубе.
Не зелений, молодий. Може, трохи в віці.
Та не з тих, що їх пече у одному місці…
Часом добрий попадеться, недурний відразу.
Але тихий, скромний, бідний, як село без газу.
Щоб високий був і моцний. Не пуцьвірок – шкварок.
Щоб не їв мізки і нерви, бо не люблю сварок.
Міг сказати пару слів, не мовчав, як риба.
Щоби сильно не скупий та й грішми не сипав.
Щоби він мені , як кіт, не світив очима.
Має бути не огризок, а таки мужчина!
Щоб мав тата – бізнесмена, краще б депутата.
Щоб машина класна була і фазенда – хата.
У штанах будильник добрий. Щоби цінували.
Щоб орав, як добрий кінь, а не окунь в’ялий.
Щоб мені отут під вухом не стогнав на долю.
Щоби хитрий був у міру, не слабий здоровлям.
Не лінивий, мов собака, до роботи годний.
Не співав мені голодний, наче хор народний.
Бо тепер з хлопами трудно. Дурні та вар’яти
Хай приводить по – одному. Будем вибирати.

Іще горить осіння ватра,
Ще квітнуть стерні маком диким,
І світиться з-за пругу завтра,
Сріблиться в росах доль на стиках.
І від його тремтливих сплесків
Кружляють в золоті над світом
Взірці старої арабески
Послами бабиного літа.
Ще листя міниться барвисто,
Убравши землю в дивні шати,
І не бракує сил і хисту
Серцям, що звеселяють хату.
Іще душі, аби зігріти,
Достатньо щирості у слові.
Іще цвітуть яскраво квіти,
Купають в барвах кольорових
Мене, тебе і світ цей дивний,
Снагу даруючи в офіру,
А все глухе та примітивне
Ховає в землю око сіре.

28.
Життя - це книга:

Є розділ, де б’є вогонь,

І той, де крига.

29.
Магічний камінь.
Мінливий норвезький ліс…
Світ Муракамі.

30.
Раптом у тиші,
Мов яблука з дерева,
Падають вІрші.

2024 рік

Зелену барву втратив гай
І стовбури відкрив для зору, –
І полетів за виднокрай
Ключ журавлиний позавчора.
І потяглися від ріки
На луг пустий густі тумани, –
І в голові знялись думки
Про те, що зимно скоро стане.
І засніжить зима затим,
Коли гайне десь ранній просип, –
І втома з’явиться від рим
Про цю, натхнення повну, осінь.
03.10.24

...Серпневі дні збираються в дорогу,
Що правда, видно, дуже неохоче…
Заплутавшись у вибухи й тривогу
Можливо Ти підскажеш нам щось, Отче?..

Cерпневі дні заплутались у сонці…
І хмарки відступили аж за обрій
Горобчик щось доказує сороці
Відразу видно, хто із их добродій…

Серпневі дні, вони — завжди серпневі…
Ось тільки щось набридли ті тривоги…
І прийде час, рОзкажу дідусеві
Усі свої і радощі й знемоги…
19.08.2024.

грицька ті випадки дратують
коли і в низці сновидінь
почує він жіночий шепіт
надінь

2024

Скажи, рідненький, як тобі живеться
у затишному зорянім раю?
Мені ж ніяк не відірвать від серця
того, кого без пам'яті люблю.

Вже третя осінь, за вікном ридає,
перецвітають квіти чарівні,
сніг білими кульбабами над плаєм
летить назустріч осені й мені.

Ти знаєш більше ніж я зараз в змозі
безмовно повідомити тобі.
У сіті маскувальній на порозі:
зелені стрічки, чорні й голубі.

Дороги не знайти, не подзвонити,
по річці забуття пливуть човни.
Життя збирає у дозрілім житі
останні сльози — зернята вини.

А там за потойбічною стіною
блаженна тиша, та чому ж туди
за благодаттю, миром, супокоєм
ніхто з живих істот не хоче йти?

Хіба ж не я, у кров коліна стерши
об шлях чумацький, впала з висоти?
Найлегше не дивитись в очі смерті,
найважче гідно до небес дійти.

2.10.2024р

Я розкидаю каміння, а ти збираєш,

Кажеш, що то діаманти в моїй душі.

Що ти, коханий, у темряві цій шукаєш?

Просто, ти сонечком сяєш, воно й блищить...

Я ж, ніби дощ, хочу плакати довго-довго...

Сльози у хмари збирались мільйони літ...

Знаєш, як в грудях пече-обпікає холод,

Так, наче серце скував першородний лід?

Певно, що знаєш, бо грієш крізь шкіру промінням,

Плавиться крига без сорому і без одеж...

Грієш, хоч знаєш, що я розкидаю каміння...

Проте, я ніколи не знаю, чи ти збереш...


2024-10-02

Що з нами вороги не роблять,
то, кажуть, нам все - на добро, бл*дь.

2024

Я був би у марах
собою-собою,
з’явив би даремні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав.

Ці рими націлені Римом
на варварство прози строкатої,
але все одно – мимо.
Я був під стріхатою хатою
роззявою волохатою.

Там очі мені не випекла
химерна гора діамантів.
Там з мозку мого не витекло
й струмочка у гирло талантів.
Жодного кроку
за цілий спокій!

Є й плюскле насіння
в моїм вознесінні.
Де правда, де гріх? – відрізни,
серйозно чи смішно,
але вже як вийшли
мого непрозріння сни.

По-друге,
я в світі нічого не бачу;
по-перше, не бачу себе,
я б, може, коханню свому завдячив,
але не люблю на «бе».

Смолою стріляє з багряної груби
у мене якийсь маніяк,
от стану я сірим, легким, не трупом,
а попелом ніби як…

І буду у марах
собою-собою,
вримую таємні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав!

Як день приступає
поволі-поволі –
сенсорність така з димаря!
Хмаринки повзуть,
наче коники кволі;
а сонце – гніздо глухаря…

29–31 січня 1992 р., Київ

Шістнадцять голубів знялися в небо.
Ще не до зір. Ще пурхають довкіл.
Бо кожному із них додому треба,
Зробити там останні сорок кіл.

Пір'їна біла у долоню ляже.
Вже рідне серце не переболить.
Коли ж тобі таки воздасться, враже?
Заллється в горло порція смоли?

Із пекла чортове коли всміхнеться рило:
Заходь, для тебе маю вічність мук!
Котлів мільйони, щоб усім хватило -
Багато ж вас, як на гноярці мух!

Коли? Коли? Стискає серце відчай
За тими, хто додому відлетів,
Де сорок кіл, і зорями - у вічність...
Коли ж ти, враже, щезнеш в темноті?

Причепуритись треба буде… причепурусь
А що такого, мені то не звикати?!
Ніякої інтриги… запарений кун-кус
І будемо на неї з ним чекати…

Борідку вже дорослу, посивівши, підстриг…
Одекалоном освіжив і хату, і,
Нагадую: я проти всілякостей інтриг
Але якщо прийдеться цілуватись…

Чи як добавки попросить хто-небудь із нас…
У цей же вечір! ми будемо готові
Уляжимось в траву, і … гарнюсіньку припас…
І будемо тіснитись у любові…
17.08.2024.

Розчинилося у мжичці
Сонця лагідне тепло, -
Вкрили крапельки травичку,
Як холодний піт чоло.
Заіскрились, забриніли
І зарухались навкруг, -
Не утримавшись на схилах, -
Податись мерщій на луг.
Напоїли в'ялі трави
І збадьорили гусей,
Лебедіючи гугняво
До смеркання: Гей-гей-гей...
02.10.24

Цей тиждень — ні, в наступний тиждень
Нам доведеться відповзти
І від покупок, і від гривень…
О миле серденько, прости…
Щось переплутав, недобачив
І спотикавсь було об щось…
Я ж переймавсь тобою наче?
А відповзти таки прийшлось…
Ну вибач, вибач дорогенька
Мене і тих, хто зокрема
Затяг без пояса в обценьки
Й лишив в дорозі без керма…

Цей тиждень — ні… петля в наступний
О Боже… Господи, прости…
Я уявляю запах трупний
Куди на цей раз відповзти???
16.08.2024.

Моє останнє бажання бути поруч з тобою стало відразою , яку забудеш ти знову.
Похований часом я без згадки зникаю й розсіююсь з вітром забутих надій.
Я - жертва морозу твоїх тихих слів , що льодом примерзли клеймом на мені.
У відповідь пошепки я проклинаю тебе , сподіваюсь навіки забути це все.

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

і телефонна і душевна
та пісня в церкві й хорова
аж те́пло регенту від неї
♡співа'

2024

Антитеза на вірш Анатолій Матвійчука

Осінь гріє теплом,
Це закінчиться скоро.
Дотик інших часів
Студить душу мою.
На тоненькім містку
Поміж Завтра й Учора.
Задивившись на світ
Я самотньо стою.

Плин думок,
Мов димок,
Тане в синій безодні.
Завмирає душа
І не хочеться слів.
Цей короткий місток
Зветься словом - Сьогодні.
І стояти на нім.
Найсолодше із див.

Все, що вчора було -
Оповите туманом,
Все що завтра - для нас,
То завжди таїна!
Я ще тут і тепер -
Непокоїтись рано.
Кину слово у світ
І підхопить луна!

Що це - вирок чи рок?
Чом в душі непокора?!
О, лишитись би тут -
В цій щемливій красі!
... Цей короткий місток
Поміж Завтра й Учора.
Я колись перейду.
Перейду, як усі...
29 вересня 2024 р.

Олександр Сушко

Осінь. Зимне тепло.
Вранці й ввечері - морок...
Дотик чорних небес
Пестить душу мою.
Кажуть, люди - це зло,
Бо Сьогодні й Учора
В них один інтерес:
Опинитись в раю.

Плин бажань, мов димок,
Згине в пекла безодні.
І захланна душа
Закричить: - От і все!
Смерть талант на замок
Закрива вже сьогодні,
І не буде віршат,
І не буде пісень.

Що Учора було -
Пресолодка омана.
А от Завтра - фінал,
Закінчиться політ.
Це - мерця некролог,
Тимчасова нірвана,
Не моя в цім вина,-
Так збудовано світ.

Це не вирок, не рок,
Бо Сьогодні й Учора -
Цінь і Янь, світло й ніч,
Нерозлучні брати.

Правда, завжди - це шок,
Не вернутись в Учора...
У безодню сторіч,
Не вагайся. Іди...

Прівєтік! Здрастє! Как дєлішкі?
Папіл лі водочкі с утра?
Сєгодня сабантуй у Мішкі,
Пайдьом, хлєбньом, уже пора.


У вишиванках півстолиці
Жує непотріб у ротах.
І це прещирі українці
Чи збайдужіла гопота?


І тут, і там, усоте, знову
По вухах лайки б'є батіг.
Яка ж гидка російська мова!
Балакать нею - смертний гріх.

1.10.2024р.

Аніде нікого навкруги,
Хоч садибу збудував не скраю, –
Відчуття самотності й нудьги
У душі безрадісно зростає.
Вік сильніш затягує сильце,
Сплетене з очікувань безкраїх, –
Старість заспокоїти слівцем
Ані з ким можливості не маю.
Друзів хор і келихів оркестр
Віднедавна в хаті не лунають, –
Вияв гніву зроджує протест
У душі засмученій до краю.
01.10.24

А настрій справді й вересневий…
Зглядає сонце з-під тишка
Старе питаннячко - а де ви?
Готуєм душу до стрибка…
Бо як припреться дощ із вітром
І випнуть в парі пазурі…
Тоді прийдеться з конвоїром
Себе шукати на дворі
А настрій він і в хаті настрій
Йому належить білий світ
А вереснового гербарій —
Добавиш нот і ось вам хіт…
16.08.2024.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

Не треба так несамовито
шукати винних без вини,
допоки в душу не забито
цвяхи іржаві восени

Хоча покинути пернатим
гніздечка теплі довелось,
нема підстави сумувати,
коли тебе зігріє хтось.

Від сніжної зими чимдалі
тікають в ирій журавлі.
Немає місця для печалі,
коли едем є на землі.

І для нудьги нема причини!
Не втратить небо бірюзу,
якщо в сумних очах людини
ти бачиш Господа сльозу.

Допоки ще бентежне скерцо
втішає дзвонами церков,
не відцвіте у чуйнім серці:
надія, віра і любов!

30.09.2024р.

Душа моя серпанком оповита,
заплутались осінні почуття,
які не допалали горицвітом,
у павутині бабиного літа –
під гору покотилося життя.

Уже упали роси на покоси,
лунає скрипки жалісна струна.
Хоча іще по білому голосить,
та я уже іду у зрілу осінь
і навкруги – одна лише вона…

Плекають чарівне вкраїнське слово,
І зберігають мудрість споконвічну,
І досвід поколінь, потужність мови
У книгах, що до себе ваблять, кличуть.
Бібліотекарі зустрінуть радо,
(Бо тут працюють чуйні і уважні),
Знайдуть потрібну книгу і порадять.
Повірте, читачі, їм це неважко,
Бо дуже люблять, звісно, свою справу.
Щоденно в клопотах про цінність книги,
Проводять заходи завжди цікаві.
В " Бестселері" душевні в'яжуть ниті,
Талантів-диво розкривають вправно.
Бібліотека - рідна всім домівка
Культури і життя живі вітрила.
У світ фантазії і знань мандрівка,
Бо книги - це людські духовні крила.

Ми прийшли з далеких країв
Де не має холоду й тіней
Там ідуть теплі дощі
Небеса блакитно-сині

Там краса і любов усюди
Проникає в думки і слова….
Але сталось те ще сталось
Ми забули дорогу назад

Ми вже майже не знаєм як пахнуть
Квіти в наших небесних краях
Тільки інколи в снах відчуваєм
Тих чуттів безумовних смак

І щоранку продовжуєм йти
Щоб шукати рідного дому
А дорогам ліку нема
Ми блукаємо знову і знову

Ось і зараз серце співа
Стиха пісню прощання й тривоги
Що згубили й не можем знайти
Знову голос нам каже : «В дорогу»

Моква руйнує огорожу
З кількатижневих ясних днів, –
Зникає вересень погожий
У сірій сирості полів.
Хоч затягнулося прощання
І теплим видалось воно, –
Волого, холодно й туманно
Стає поволі за вікном.
Ледь видні обриси дороги
У фіолетовій імлі,
Де жовтень зроджує тривоги
За те, що буде на землі.
30.09.24

Смердить смердить... ох і смердить
Шановні смердоносці
У самоті про все болить
Цікаво, що в обгортці?..

Чіп потребує полотно
Замовлю свіжих красок…
Із ними поруч заодно
На вибір сотні масок…

Я призвичаюсь… я такий
І будь що буде, пофіґ…
Бо в самоті я надсумний
Ну майже на голгофі…
16.08.2024.

В сорок першому, як німці швидко наступали,
А червоні міста й села з боями лишали,
Взяли німці і румуни у кільце Одесу.
Дійшли уже до Татарки, зайняли Пересип.
Довелося із Одеси червоним втікати
Та загони диверсантів в тилу залишати.
Не до того готувались. Думали-гадали,
Що ворогу при кордоні вони б в зуби дали
Та й одразу по Європах можна було б гнати,
Всю Європу від буржуїв проклятих звільняти.
А тут треба відступати. Що його й робити?
Вирішили партизанів в тилу залишити.
Один із таких загонів пішов в катакомби,
Звідти німців і румунів турбувати щоби.
А, оскільки все робилось на скорую руку,
Ніхто не знав партизанську непросту науку.
Дали наказ, не питали. Та й ті не питались.
Мовчки в темних катакомбах одразу сховались.
Якби ж були в когось мізки?! А так усе тупо.
Катакомб тих біля міста величезна купа.
А ці влізли в катакомби де один лиш вихід
І румуни стоять поряд нього, як на лихо.
Тільки вийди і одразу потрапиш їм в руки.
Дуже скоро почалися голоднії муки,
Бо ж харчі в них закінчились. А де їх узяти?
Командир із комісаром взялися рішати,
Як їм – справжнім комуністам поступати далі,
Щоби, звісно, заробити ордени й медалі.
Тут би якомога довше їм перечекати,
А там уже про «подвиги» зможуть набрехати.
Отож, бігом і рішили: щоб довше сидіти,
Треба когось з партизанів неодмінно вбити.
І ротів же менше стане, і матимуть «мְ’ясо».
Кого вбити – не забрало в них багато часу.
Звісно, що не комуністів, бо вони ж - еліта.
Отож, жінку й чоловіка вдалось підманити
Та й убити. Як убили – «м’ясо» засолили
І тиждень чи, може й довше потихеньку їли.
Та кінчаються запаси – треба поповняти.
Когось знову із загону треба убивати.
Хоч усі людського м’яса уже скуштували
Та харчами комуністам бути не бажали.
То ж частина потихеньку хаміль-хаміль звідти.
Краще уже у полоні, але далі жити.
А оті, що залишились, не думали довго:
Вбили свого командира і коханку його,
Засолили та і їли….Бо ж їх комуністи
Научили – ради «діла» можна людей їсти.
А ті, що втекли, румунам у руки попали
Та один перед одного усе розказали.
Ще й дорогу показали, де вони сиділи.
Майже всіх тих «партизанів» румуни й зловили.
Від чутого ними й баченого аж дибки волосся.
«Людоїдів» розстріляти, врешті довелося.
Для когось то, може й дико. Та москалям, звісно
І не вперше, й не востаннє людей було їсти.

Приїхав додому… у гості.
Не знаю, як сісти, де стать
чи кинути втомлені кості –
усюди одна благодать…

У грудях нуртує завія,
на серці мете заметіль
і рідна домівка не гріє,
і холодом дме звідусіль…

На обрії грають зірниці,
сирена весь час завива́
і світяться бісом зіниці,
немовби у дідька жнива!.

Чи міг я собі уявити
до твору подібну канву,
що чорта у власній світлиці
невдовзі собі наживу…

… На вулиці Артема вже було суцільне стовпотворіння. Люди з вузлами, з колясками, різні двоколки, підводи… Серед вузлів і валіз лежали хворі, гронами сиділи діточки. Немовлят іноді везли по двоє, по троє в одній колясці. Дуже багато було тих, що проводжають: сусіди, друзі, родичі допомагали нести речі, вели хворих, а то й несли їх на запліччі…
Анатолій Кузнєцов «Бабин Яр»

Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.

Ось іде Софа -
дівчина з бантом,
я був закоханий…
Тепер - панна.

Це мій вчитель музики -
комірець зім‘ятий,
відірвані гудзики…
Стакато … сто катів…

Це іде мій сум,
це крокує пам‘ять
про ту красу,
що розіп‘яли…

2024 рік

Без літа нам не обійтись
А Осінь треба ще зустріти
Але щоб разом їм зійтись
Потрібно буде море квітів…

Без літа вже ні те ні се
А Осінь так собі, як Осінь
Не будем згадувать про все…
Доволі є на це доносів…

Без Літа я і ти — ніхто…
А в Осінь тягнеш з гардеробу
То светер спершу, то пальто
Не віриш, ні? Візьми і спробуй

Без Літа — як це? Ой-йо йой…
А в Осінь стрінемось, дай Боже
Причепурю до свят гобой
І нас ніхто не переможе…
15.08.2024.

Прикривають небо кучеряві хмари,
Хоч кошлатить вправно вітер білизну, –
Та вони від ранку, як овець отара,
Купчаться щільніше вшир і глибину.
Поїдають просинь групи волохаті
І втрачають швидко світлі кольори, –
Тужать за блакиттю й плачуть винувато,
Краплями рясними сіючись згори.
29.09.24

ночам на зміну дні приходять
між ними ранки й вечори
пантрують зорі сонце й місяць
згори

грицько був парубок моторний
і доглядав козу й свиней
сміявся кум казали люди
еней

гаврило теж козак нівроку
кравець обшив уздовж і вшир
жінки писали в інстаграмах
батир

2024