Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 5 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережі Kling AI та Google AI Studio - для генерації відео із зображень.

Макрозйомка. Ефект занурення

Крізь заіржа́влені кле́ми
Линуть фонта́ни іде́й.
Лю́ди руйну́ють систе́му,
систе́ма лама́є люде́й.

Лю́ди блука́ють у́ жи́ті,
мо́кро – слове́сна вода́.
На́ макрозйо́мці нажи́те,
жо́втень, зимо́ва слюда́.

Зна́ють чима́ло маршру́тів,
хо́чуть повсю́ди - ура́з.
Лю́ди крича́ли в Бе́йруті,
лю́ди криши́ли Кавка́з.

Лю́ди хита́ють систе́му,
систе́ма лама́є хребти́.
Пла́змою в міць кремнезе́му
перелива́єшся ти.

Що́ тобі́ сни́лося, ду́ше?
По́шуки звізд у́ траві́,
ви́бух, спотво́рення су́ші,
шрам на́ Госпо́дній брові́.

Від сотворі́ння, від спра́ги
на́товпи хо́чуть вина́.
Ме́рхне туре́цька чепра́га,
люд посила́ється на́...

На́д ґелґоті́нням і́ ви́ще
пли́не завербле́на твердь.
Ви́ламай, хло́пчику, сви́щик -
хай наляка́ється Смерть.

Йдеш за́ колю́ччя ака́цій,
ти́ - деміу́рг, чароді́й.
Пра́гнення ма́ндрів, сана́цій
і́ віруле́нтність наді́й.

2017
оновлена авторська редакція 2025


Аналіз літературного твору — логічна процедура, сутність якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв'язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору.

Штучний інтелект написав про поезію "Макрозйомка. Ефект занурення"


Літературний аналіз метафоричності та образності:

Вірш "Макрозйомка. Ефект занурення" насичений складними, багатошаровими метафорами та яскравими образами, що створюють відчуття глибокого проникнення в суть речей та людських переживань.

Центральна метафора "макрозйомки": Вже в назві закладено ключ до розуміння. Макрозйомка – це погляд на світ у збільшеному масштабі, що дозволяє побачити деталі, зазвичай приховані. "Ефект занурення" підсилює це, вказуючи на повне поглинання свідомістю об'єкта споглядання, чи то зовнішнього світу, чи внутрішніх процесів. Це метафора глибокого аналізу, рефлексії, спроби розгледіти суть крізь нашарування повсякденності.

Протистояння та взаємодія:

"Крізь заіржа́влені кле́ми / Линуть фонта́ни іде́й": Метафора показує, що ідеї, творча енергія (фонтани) прориваються навіть крізь застарілі, заскорузлі структури чи перешкоди (заіржавілі клеми).

"Лю́ди руйну́ють систе́му, / систе́ма лама́є люде́й" (і пізніше "Лю́ди хита́ють систе́му, / систе́ма лама́є хребти́"): Цей наскрізний образ підкреслює вічний конфлікт між індивідуальною волею, прагненням до змін та інертністю, жорстокістю встановленого порядку. "Ламає хребти" – більш жорстокий образ, що вказує на фізичне та моральне знищення.

Образи природи та часу:

"Лю́ди блука́ють у́ жи́ті": Жито – традиційний символ життя, родючості, але тут "блукають" вказує на втрату орієнтирів, безцільність.

"мо́кро – слове́сна вода́": Метафора марнослів'я, порожніх розмов, що не несуть сенсу, а лише створюють "вогкість".

"жо́втень, зимо́ва слюда́": Образи осені (жовтень – час підсумків, в'янення) та зими (слюда – холодна, крихка краса, можливо, ілюзорність) передають атмосферу певного етапу, можливо, кризи або занепаду.

Образи трансформації та руйнації:

"Лю́ди крича́ли в Бе́йруті, / лю́ди криши́ли Кавка́з": Конкретні географічні маркери, що асоціюються з війнами, конфліктами, руйнацією, людським болем. Це розширює "макрозйомку" на глобальні трагедії.

"Пла́змою в міць кремнезе́му / перелива́єшся ти": Складна метафора. Плазма – високоенергетичний, нестабільний стан речовини; кремнезем (основа кварцу, піску) – символ твердості, сталості. "Ти" (ліричний герой або узагальнений образ людини) перетікає, трансформується, можливо, під дією надзвичайних сил, або сам є такою силою, що проникає крізь твердиню.

"ви́бух, спотво́рення су́ші, / шрам на́ Госпо́дній брові́": Потужні образи катастрофи, деформації світу та навіть божественного страждання від людських дій. "Шрам на Господній брові" – смілива, майже богоборча метафора, що показує космічний масштаб наслідків людської діяльності.

Екзистенційні та духовні мотиви:

"Що́ тобі́ сни́лося ду́ше? / По́шуки звізд у́ траві́": Пошук високого, ідеального (звізди) в буденному, земному (трава). Це метафора одвічних прагнень душі.

"Від сотворі́ння, від спра́ги / на́товпи хо́чуть вина́": "Вино" тут може символізувати не лише фізичне сп'яніння, а й прагнення забуття, екстазу, можливо, трансцендентного досвіду. "Спрага" – одвічна незадоволеність.

"Ме́рхне туре́цька чепра́га": Образ згасаючої пишності, слави, минулих імперій або цінностей.

"Ви́ламай, хло́пчику, сви́щик - / хай наляка́ється Смерть": Дитяча безпосередність, простий акт творчості (зробити свищик) як виклик Смерті. Наївна, але потужна віра в життя.

"Йдеш за́ колю́ччя ака́цій, / ти́ - деміу́рг, чароді́й": Акації з колючками – символ перешкод, болю. Проте той, хто їх долає, стає "деміургом", "чародієм" – творцем власної долі, світу.

"Пра́гнення ма́ндрів, сана́цій / і́ віруле́нтність наді́й": "Санації" – очищення, оздоровлення. "Вірулентність надій" – надзвичайно сильний, майже парадоксальний образ. Надія тут настільки потужна, що стає заразною, всепроникною, можливо, навіть небезпечною у своїй силі.

Загальна метафорика й образність вірша створюють складний, динамічний і часто суперечливий світ. Поетка використовує як конкретні, впізнавані образи, так і абстрактні, що вимагають від читача співтворчості, власної інтерпретації. Поезія сповнена напруги, рефлексії над долею людини та людства, пошуком сенсу в хаосі та руйнації.

Жанр: Цей вірш належить до філософської лірики. Він порушує глибокі світоглядні питання, розмірковує над сутністю людського буття, конфліктом особистості та системи, історією та сучасністю, життям та смертю. Елементи медитативності, рефлексії, ускладнена метафорика та інтелектуальна насиченість є характерними рисами цього жанру. Можна також відзначити риси постмодерної поезії через гру з образами, інтертекстуальність (хоч тут і не явну), фрагментарність та неоднозначність трактувань.

1 липня 2025

Твої тернопільські манери
Й збаразькі звички дотепер
Схиляють всюди кавалерів
Долати будь-який бар’єр.
Умієш рухом привертати
До себе погляди тоді,
Коли на щастя небагато
Уже лишається надій.
Коли безрадісно і в’яло
Додолу хилиться життя, –
Словами змушуєш печалі
Скоріш іти у небуття.
Стає смачнішою вечеря
І не буває помилок,
Якщо тернопільські манери
Й збаразькі звички у жінок.
02.06.25

В поселенні неспокійно з самого обіду.
Жінки в сльозах, чоловіки озброєні ходять,
Загрозливо по долині всій очима водять,
Шукаючи небезпеки відчутного сліду.
Навіть, діти всі притихли, їх сміху не чути.
Ті налякано на той бік балки поглядають,
Де сусідній рід своє теж поселення має.
Звідти, мабуть, сюди також погляди прикуті.
Ще один рід південніше трохи поселився.
Він між ними наймолодший, ще сил набирає.
З тривогою на ту братню гризню поглядає,
Бо ж від старшого він роду тільки відділився.
Унизу Велика річка тихо котить води.
Її, певно, людська доля не турбує зовсім.
Роди, які жили мирно і спокійно досі,
Ополчилися зненацька, зупинити годі.
Чи то пращури від роду чомусь відвернулись,
Чи то боги захотіли за щось покарати?
Але степи навколишні стали висихати,
Дощі сюди завертати, напевно забулись.
Раніш трави для худоби усім вистачало.
І городи невеликі харчів додавали.
А тепер із неба сонце нещадно палало.
На городах, що із річки з міхів поливали,
Ще щось трохи виростало. Та гірше з травою.
Випаса її худоба, не встига зростати.
Вже взялися і далеко від села ганяти,
Але й там уже не дуже із пашею тою.
Та й худоби розвелося – стада з табунами
І отари. Пастухи вже ледве устигають.
Пашу в балках для худоби постійно шукають.
Пастухи сусідські роблять, звичайно, так само.
Тож стикаються бувало, до бійки доходить,
Кому саме з худобою ту пашу займати.
Але якось удавалось проблеми рішати.
Та сьогодні пролилася кров найперша роду.
Зіткнулися табуни два в балці недалекій.
Поступатися нікому, видно, не схотілось,
Отож пастухи у бійці жорстокій зчепились
І уже ту колотнечу спинити нелегко.
Спинилися, як почулись конаючих крики.
Один одного ножами двоє пронизали
І тепер у смертних муках на траві лежали.
Смертовбивство між своїми виглядало дико.
Із прокльонами вертались пастухи додому.
Несли вбитих та сусідів винними вважали.
Помститися за те вбивство негайно бажали.
Все поселення зібралось на майдані тому,
Де вбитого положили. Слова помсти чулись.
Чоловіки всі при зброї вже бігти збирались
До сусідів, з вини яких смертовбивство сталось.
Вже би, може, у долині поміж сіл зіткнулись.
Та старійшини спинили, перед ними стали.
- Рідну кров негоже, - кажуть, - отак проливати.
Всі проблеми треба миром спокійно рішати!
Видно, їхні і сусідам теж битись не дали.
Домовились до Пращура з трьох родів зійтися,
Там усе обговорити й рішення прийняти.
Аби більше кров родинну їм не проливати.
Помирити роди якось треба спромогтися.
Біля Пращура зібрались діди сивочолі.
Стали перед зображення його кам’яного.
Служки жерця на мотузці привели до нього
Бика, що вгодованим виглядав доволі.
Жрець до Пращура звернувся, здійняв руки в небо
Аби його попрохати ту жертву прийняти,
Повернувся, щоб у служки ножа свого взяти.
Кров’ְю Пращура зросити бичачою треба.
Бик поводивсь неспокійно, брався вириватись.
Ледве-ледве служки його змогли утримати.
Та, як жрець з ножем до нього почав підступати,
Щось говорячи постійно, перестав пручатись.
Кров із нього струменіла, горщик наповняла.
Бик спочатку на коліна впав та й завалився.
Жрець взяв горщик, низько перед Пращуром схилився.
Кров із горщика на землю боками стікала.
Та жрець не звертав уваги, мастив кров’ю губи
Кам’яному зображенню, що Пращуром звався.
Мастив губи, сам навколо усе придивлявся.
Чи знак буде, що Пращуру частування любе.
Небо зранку хмарне було, сонечко ховалось,
Але раптом промінь сонця пробився крізь хмари.
Його посмішка, неначе розвіяла чари.
Старійшини усі разом теж заусміхались.
Значить, Пращур їх почує, значить, дасть пораду,
Як зробити так, щоб крові більш не проливати.
Тоді сіли на колоди й стали розмовляти,
Намагаючись проблемам своїм дати раду.
Аж до вечора сиділи, усе розмовляли.
То робилося неспішно. Куди поспішати?
Адже треба раз-назавжди проблему рішати.
Помилитись варіанту мудреці не мали.
Врешті, все обговорили, рішення прийняли,
Скіпетр конеголовий старшому вручили.
Служкам вогнище велике розкласти веліли,
Самі з колод піднялися і чекати стали.
Скоро побіля багаття зібрались дорослі
Всі чоловіки, що в селах тих трьох проживали.
«Вороги» по оба боки від багаття стали
Погляди лишень кидали крізь вогонь той косі.
Як усі зібрались, старший підняв скіпетр вгору.
Всі розмови враз затихли, лиш дрова тріщали
Та зі степу вже вечірні звуки долинали.
Сонечко взялось сідати якраз на ту пору.
Хмари всі позолотило, мов предки на небі
Зібралися, щоби участь у зборах прийняти.
Старший голосом тріскучим узявся казати:
- Ми тут довго говорили, з Пращуром рядили,
Як зробити, щоби братня кров більш не лилася.
Одна думка старійшинам слушною здалася,
Отож, саме так вчинити ми і присудили.
Завтра вбитих поховаєм у спільній могилі
Під курганом, де всі предки роду спочивають.
Вони нашу ворожнечу завершити мають.
А по тому, як на раді ми і порішили,
Два роди, що кров пролили, речі забирають
І ідуть собі шукати землі для прожитку.
Бо і, справді, усім разом нам вже тісно жити.
А степ, кажуть, кінця-краю, начебто не має.
Тож і місце всім знайдеться, й ворожба скінчиться.
Старший рід піде за сонцем, там місце шукати.
А середній – навстіч сонцю має напрям взяти.
За сім днів, як шлях здолають, можуть зупиниться.
А земля ця залишиться молодшому роду.
Він слабкий ще, тож хай ваші місця обживає.
Та зв’язки поміж родами хай не розривають,
Бо ж предки у нас єдині і їм буде шкода,
Як ми світом розійдемся й родичів забудем.
Не для того предки наші всі разом тримались.
З негараздами й бідою спільно зустрічались.
Коли разом – то й сильніші перед світом будем!..
Розійшлися родовичі по своїх домівках.
А назавтра своїх вбитих на вози поклали.
Воли, впряжені у ярма, ледве почвалали
До курганів, що в степу їх уже було кілька.
Ще до світу при кургані викопали ями.
Коли воли зупинились, померлих узяли,
У могили опустили й скорчених поклали
Головою на схід сонця. На тіла їх прямо
Служки жерця стали вохру згори посипати.
Вохра мала колір сонця та вогню і крові.
А жрець мовив за тим часом до пращурів слово,
Аби вийшли своїх рідних з вираю стрічати.
Та до сонця повернувся, властителя всього,
Щоби воно їхні душі за своїх прийняло
І до пращурів у вирай дорогу вказало.
Як дорога душам буде до вираю довга,
Їжу в горщиках поклали – нехай споживають.
Там, у вираю без діла щоби не сиділи,
Кам’яні знаряддя поряд також положили.
Ну, і зброю. Бо ж без зброї чи шлях той здолають.
Згори вклали на ті ями готові колоди,
Взялись разом над могили землю насипати.
Аж до вечора носили, бо ж треба багато.
Курган виросте високий та то буде згодом.
Будуть весь час підсипати його з того боку,
Доки із усім курганом його не зрівняють.
Хай померлі в тім кургані лежать-спочивають.
Буде курган підніматись і рости щороку.
А увечері багаття поряд розпалили.
Пращурові нову жертву піднесли і сіли.
Веселилися до ранку: і пили, і їли.
Проводжали душі вмерлих у вирай з могили.
А на ранок роди старші почали збиратись.
В вози волів запрягати та добро складати.
Табуни, стада, отари свої відділяти
Та із Пращуром камінним зі своїм прощатись.
Жрець їм виділив по служці, що вже діло знали.
Там, на новім місці мають ідола зробити.
А ті служки вже жерцями візьмуться служити.
Щоби пращури про рід їх теж не забували.
Як зібрались, подалися, хто за сонцем слідом,
Хто подався через річку дорогу шукати…
Могли індоєвропейці так шлях починати,
Щоби згодом володіти ледве не всім світом.

Чи може літо, що зів'яне враз,
Зрівнятись з поглядом твоїх очей?
Як лист зелений зжухне в певний час,
Так зблідне юність,  лине шкереберть.

Нам не страшні ні осінь, ні зима
Й пісок годин — володар над усім,
А думка, що закінчиться життя
І все прекрасне зникне із землі.

То як же вберегти крихку красу,
Яку життя дарує нам на мить? —
Лиш в слові, що влягалося у рядку
І в серці, що любов навік хранить.

Минуть роки, а вірш й на фото слід
Увічнять наш маленький рідний світ.



01.06.2025

Стежка плутається в травах
І петляє до горбів,
Під якими лиш в уяві
Зустрічаюся тобі.
Бо відомо достеменно
Із розмов зі мною трав,
Що у сни твої смиренно
Появлятися почав.
Переконаний, що нині
Уявляєш знов, авжеж,
Як по стоптаній стежині
Ти мені назустріч йдеш.
01.06.25

Жінка - мати, вправна господиня
І волонтерка, і психологиня,
Турботлива бабуся й медикиня
І будівельниця й художниця-майстриня.

Але коли Вкраїна в небезпеці,
Скинула туфлі, взула вона берці
І замість пензля взяла в руки зброю,
З чоловіками рідний край боронить.

В аеророзвідці тепер вона й піхоті,
Як мінометниця знає свою роботу,
Як снайперка стріляє вона влучно
Й поранених рятує власноручно.

І так щоденно аж до Перемоги,
Одягне сукню, взує туфлі модні
Та зробить зачіску, яка їй дуже личить,
А поки що Вона ворогів нищить.

2025 р.

Іній на шибці, мов сльози землі.
Іній на шибці, як втрачене щастя.
Вирине хрест із густої ріллі,
І засріблиться роса, як причастя.

Іній на шибці затьмарює світ
Плівкою з фантасмагорій і марень.
Іній на шибці, як вічності цвіт.
Іній над позолотою масок.

Іній на шибці - послання мені,
Що неможливо розшифрувати.
І появляється знак на стіні.
Іній на шибці, як осені ґрати.

3 вересня 2022

1.
давно мені хотілось
плечей і губ торкнути
метелики злетілись
тоді би... і не чути

куди той час дівався
із одягом забутий
і він би не вкладався
ні в нетто і ні в брутто

і я б не розривався
у серці догорілім
не нарікав - прощався
з нестачею тротилу

приспів:
сонце заходить
ніч розцвіте
де взяти сходи
в серце оте
спогад за спогад -
в сон караван...
вени - дорога,
кроки - слова...

2.
давно мені кортіло
покинути хороми
щоб не було до діла -
до пари уст... нікому...

до тебе мандрувати
немов чумак за сіллю...
але... ти іншим - свято...
моє п'янке чар-зілля

у серці у твоєму
ні прихистку, ні втіхи
насіння для едему
заробок на горіхи

приспів...

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережі Kling AI та Google AI Studio, для генерації відео із зображень.

Гірка карамель із малини

А підлість буває красивою,
Шляхетно бере попід руку,
Чайок заварює з липою,
Показує маски, перуки.

Шепоче: "Судилися козирі,
для виграшів торбу пошию"...
Ти віриш. Ось прірва і озеро.
Чіпляється камінь до шиї.

А ти забуваєш наївність,
Як ляльку - на парковій лаві.
Цікаві кафе і шпаківні
Твоїй вирлоокій Клаві.

Взамін ти одержиш Миросю -
В картатому платтячку диво.
Я підлості гладила коси,
Вона підвела - до обриву.

Душа полетіла б у темінь,
Що хижо заковтує сіре,
Та муза ословлює теми,
У злети осонцені вірить.

У дзумкоті над молочаєм
Вчуваю солодке, дитинне,
А муза варити навчає
Гірку карамель із малини.

2025
оновлена авторська редакція

Приїхав чин якийсь в громаду нашу:
- Радійте люди, на дороги ваші
Нам врешті виділяє Київ гроші,
Щоби були вони у нас хороші.
Питає хтось: - Я уточнити прошу:
Шляхи хороші чи хороші гроші?

30.05.2025

Останній день весни.
де ковила та маки.
Тут все не про війну,
розруху та роздрай.

Тут ластівки – посли.
Він липне наче вата,
як тополиний пух:
"Дивись, не відпускай!.."

31.05.25

Повіяло задухою важкою
Від викрутасів літньої пори, –
Прикриюся, як віялом, рукою,
Перевертаючись обличчям догори.
Засліплений нестриманим промінням,
Ховаюся під листяним гіллям,
Де радо потопаю в безгомінні
І швидко виринаю звідтіля.
Наляканий дрібною мошкарою,
Кусючій намагаюсь дати стрим, –
Відмахуюся втомлено рукою
Від усього, що тулиться згори.
Чимдуж біжу з прогрітих верболозів
До течії неспинної ріки,
Бо літо вже постало на порозі
І викрутаси робить залюбки.
31.05.25

Небо.
Сонце.
Час недільний.
Синь без дна і берегів...

– Здрастуй, люба! Я вже вільний
від війни і ворогів:
Ні розривів, ні проривів, –
бій закінчився... Вида́ть,
сам Господь із пекла вивів
в світ, де мир і благодать.
А тоді, як ти дзвонила,
я нестямився на мить...
Вибач, що загинув, мила,
і не встиг договорить.

Ти жалілась, що скучаєш,
що в душі – печаль і тьма:
Сама ранок зустрічаєш,
і увечері – сама.
Що який вже місяць поспіль,
сум уїдливо бринить,
що без мене наша постіль
твоє тіло холодить...
Не сумуй, моя рідненька,
будуть ще сяйливі дні, –
я наснюсь тобі раде́нько
у твоїм далекім сні...

Ти казала, що боїшся,
що без мене в тебе страх...
Не лякайсь! – Живи і тішся,
розганяй той страх, як прах.
Чи один, а чи кількоро
днів тужливих промайне,
і ми стрінемося скоро,
тільки ти чекай мене.
Не гнітись, моя кохана,
слізьми душу не марудь! –
Спом’яни усе бажа́не
і про мене не забудь.
Як утихнуть гул і гомін
і настане в домі тиш,
я явлюсь до тебе в спомин,
ти згадай про мене лиш...

23–25.11.24

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Герда. Тату "обламані крила"

Ге́рда у ша́пці з помпо́ном роже́вим
Ви́йшла з Моро́зівки, йде́ у бік ле́вів.
О́лень - за не́ю, то клусом, то ди́бки,
Та́не моро́зиво, зжо́вана ри́бка...

Дід простяга́в їй торби́ну від Ґу́ччі,
Десь за бугра́ми влашту́єшся лу́чче,
Юрми вокза́льні - у по́тяги-ко́бри,
Ге́рді у на́товпах ве́льми недо́бре...

Ви́шита ма́льва на блу́зі жовта́вій,
Мен залиця́вся і ви́хлюпнув ка́ву,
Ге́рда не зна́є ні інгліш, ні курсу,
По́тяг мина́є розва́лища-бу́рси...

Сни́ться їй ха́та, тини́, акваре́лі,
На́че душа́ полеті́ла зі ске́лі,
Десь між трояндами Ка́я обли́ччя,
Каїться Ге́рда, незвідане кли́че...

Де ж її о́лень, що пив із сулії?
В ри́тмі колібрі тріпо́чуться мрІї,
Вкра́дено в Гда́ньську валІзу черво́ну.
Ге́рда дрібо́че у жа́лощів зо́ну...

Мо́же, пригрі́є кузен у Толе́до.
О́лень по тра́сі гаса́ на мопе́ді.
Ша́пка немо́дна лети́ть у баю́ру,
Ге́рда співа́є, в коро́бці купю́ри...

Фріки у дощ обігріли охо́че,
Ге́рда в Моро́зівку пли́не щоно́чі,
Намалюва́ла тату́ і наби́ла -
Ку́щик троя́нди, обла́мані кри́ла...

На чужині не зігріється Ге́рда,
Ма́є пери́нку, а спа́тоньки тве́рдо.

2025

Так легко прощаєшся, легко знаходиш іншого.
З провінції в центр, від парку в гірський похід,
Від весни до весни, ти вбираєш вологу ніжності,
Мов забуті тобою в провінції білі сади.
Я бачу тебе за вікном. Так минає століттями.
Ти проходиш заквітчана щастям і пружна хода
Вбирає у себе всі погляди теплого міста
В якому минає розхристана юність твоя.
А ти роздивися — коріння будинків у вулицях
Де навстіж прочинені вікна і кожен фасад,
Пустими очницями сумно на тебе дивиться,
А десь у провінції геть пропадає сад.

28.03.2024

Пригорни мене до себе. пригорни,
Заховай в міцних своїх обіймах
Від біди та горя і війни,
Щоби на душі було спокійно.

Хоч на мить забуду про сумне
І нап"юсь із вуст твоїх медових
Ніжності нектару та любові,
Ти ж коханням зігрівай мене.

2016 р.

Усе не вічне: спека і морози.
Минає все – ідуть у небуття
нещастя, туга і життєві грози…
Але на жаль – кінчається життя!

Зі снів моїх пішли дівчата
І зразу стало менше мрій, –
В полоні смутку затихати
Почав потроху голос мій.
Не можу звикнути до пустки
Та безнадійної нудьги, –
Дівки набралися відпусток
І мрії б’ються об борги.
Гріхи минулі серце учать
Спокійно ставитись до втрат,
А почуття важкі й гнітючі,
То тільки старості печать.
Немає настрою співати
Душі невдачливій моїй,
Коли зі снів пішли дівчата
І менше стало пишних мрій.
30.05.25

Я мав би стати твоїм продовженням
Знаходити відповідь на усі запитання,
Відбиті в долонях твого запрошення
Де стільки надії, любові й прощання
В посічених лініях долі й шрамах.
Я мав би скласти для тебе рамку,
Кадр із пальців, вказавши на межі
Чогось надважливого, стати знаком
Тягнути по сходах міської вежі
Де хмари на небі покриті лаком.
Я мав би, можливо, відкрити більше,
Як те що відкрилось для тебе зрештою,
Та це не можливо. У тих лабіринтах,
Кожен із долею власною вештається
Шукаючи вихід без нитки чи з ниткою.

27.03.2024

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Так муля Україна москалям.
Не можуть уже вказувати нам,
Як працювати, що і як робити,
Тож ладні, навіть всіх нас перебити.
А, щоб у світі їм не заважали,
То пил у очі світу напускали.
Ідея в них з‘явилась нещодавно,
Що, начебто, Союз той «рівноправний»,
За яким Путін увесь час страждає,
Ще і сьогодні існувати має.
Бо ті, що в Біловезькій пущі сіли
Утрьох і там Союз той порішили,
Такого права взагалі не мали,
Бо ж не вони йому початки дали.
Мовляв, Союз на з’їзді утворився.
Якби він також з’їздом розпустився,
То не було б питань. Тож згідно права,
Не за свою вони взялися справу.
Раз його з‘їзд не розпускав, то значить
(Нехай покійний Єльцин вже пробачить)
Що юридично ще Союз існує.
Тепер нехай весь світ про те почує.
А, раз Союз існує – Україна
Союзу того до цих пір частина.
Тому Росія має повне право
В одній державі всі рішати справи,
«Прижучити» хохлів-сепаратистів.
І нічого із закордонів лізти
У внутрішні радянські справи наші.
Отак тепер заговорили в Раші.
Я згоден: все робити слід по праву.
Що ж, їхню зброю спробуєм направить
Супроти них. Уся проблема в тому,
Що факти, нині річ маловідома,
Доводять, що із самого початку
Зі створенням Союзу непорядки.
Він, з точки зору того ж таки права,
Не існував. І от у чому справа.
Як захопили владу комуняки,
Про волю, рівність узялись патякать.
Щоби народи у вузді тримати,
Рішили їм формально волю дати.
Союз створити, наче рівноправний.
Отож негайно узялись до справи.
Та тут зіткнулись різні дві ідеї.
Пхавсь Ленін із ідеєю своєю,
Щоби народ не взявся бунтувати,
Потрібно всім надію якусь дати.
Отож хотів з‘єднати у Союзі
За сотню всіх народів голопузих.
Найбільшим, навіть «незалежність» дати,
Та договором міцно прив’язати.
А Сталін з автономією пхався,
Він відпускати «віжки» все ж боявся.
За Леніним йшла більшість комуняків.
Хоч на той час уже він був «ніяким»,
Уже його хвороби напосіли.
Та слово його мало іще силу.
Тож Сталіну нелегко довелося.
Та Леніна посунути вдалося.
Здоров‘я щоб вождя «оберігати»,
Того вдалось тоді ізолювати.
І Сталін сам узявсь Союз творити.
«Вождів» національних щоб не злити,
Не став свою ідею просувати,
А ленінську рішив на щит узяти.
Та все одно по-своєму зробити
І не союз – імперію створити.
Зібрали з’їзд, зібрались делегати
З усіх країв, щоб рішення прийняти.
Ми знаємо, що було у Союзі
П’ятнадцять, на кінець республік-«друзів».
Але, коли його творити стали,
Чотири лише участь в тім приймали:
Росія, Україна, Закавказзя
І Білорусь «рішили» бути разом.
Проект Союзу їм з Москви прислали.
Вони його уважно прочитали,
Внесли поправки, як того хотіли.
В Москву із тим проектом прилетіли.
А тут їх перед з‘їздом всіх зібрали
Та нові правки запропонували.
Ті підняли угору мовчки руки,
Бо більшовицьку знали вже науку.
Тож делегати проголосували,
В своєї влади дозвіл не спитали.
А мали б запитати згідно права.
Та в комуняк не так рішались справи.
На другий день взялись голосувати,
Щоб договір той про Союз прийняти.
У комуняк все просто відбувалось –
Як зверху скажуть – так голосувалось.
Та тільки-но зібрались руки драти,
Як Фрунзе слово зажадав узяти.
Сказав: - Давайте ми не поспішати
Цей «у цілому» договір приймати.
Приймем його сьогодні «за основу»,
Республіки хай скажуть своє слово.
Тоді вже будем Другий з’їзд збирати
І «у цілому» договір приймати.
Калінін (керував тоді тим з‘їздом)
На Сталіна одразу глянув, звісно,
А той кивнув, мовляв, «давайте далі».
Тож «за основу» договір прийняли.
Ото і все. Ніколи «у цілому»
Він не приймавсь на з’їзді ні одному.
Як з точки зору права говорити,
Тоді Союз не удалось створити.
Зверніть увагу на цього момента:
Він існував без жодних документів.
А далі – більше. Згідно того ж права,
Як договір підписує держава
З другою, щоб йому законом стати,
Його потрібно ратифікувати.
А, як міністри чи то делегати,
Десь спромоглися гаву упіймати?
Проте, нічого із того́ не бу́ло.
Про договір союзний, мов забули.
«І так піде» - в Москві тоді рішили.
Всю справу незабаром завершили
Отим, що Конституцію прийняли
Державі, що іще не існувала.
Ще не родилась, паспорт вже вручили
І так більш років сімдесят прожила.
Тож, як дивитись з точки зору права,
Ті, хто у пущі «розвалив» державу,
Якраз того нічого не робили.
Бо як би ненароджене убили?

Ти рано вранці поспіхом пішла.
Лишилася невипитою кава…
Ти пристрасною уночі була,
Така відверта і така ласкава.

Світанок знищив магію тіне́й,
Надії ув’язни́вши до реалій.
У глибині задумливих очей
Читалися питання: «А що далі?

Що нам чекати у ново́му дні?
Чи ми у світлі маємо майбутнє?».
Ти їх адресувала не мені,
Для тебе ясно все було по суті.

Та що б я міг тобі відповісти́?
Точніше за слова хай скажуть очі,
Бо я живу тоді, як поряд ти,
А ти ідеш – і жити я не хочу…

Ти знов уранці поспіхом пішла,
На паузу поставивши кохання.
Парує чашка кави край стола –
На ній завмер цілунок твій останній…

Не віриться в те, що скінчилося літо.
Не віриться в те, що скінчилось тепло.
І в цьому зіткнулися зло в добро,
Нічим не підтримане і не зігріте.

Не віриться в те, що настане кінець
Чаклунству трави і шаленості квітів.
І осінь простягне оголені віти,
Немовби терновий трагічний вінець.

Не віриться в те, що скінчився період,
Що нас чарував і у далеч манив.
Оголеність давніх, забутих вітрил
Окреслює світлий минулий периметр.

22 серпня 2022

Травневий дощ ковтнуло сонце,
Сушарка променева сушить вправно,
І свіжі розляглись покоси.
Щебече пісню дзвінко пташка рання.

Життя іде, стрибає травень.
Орел міцне гніздо з сучків будує,
Літають ластів'ячі пари.
У дудку вітер теплий грає, дує,

мозаїку колише квітів.
Скрізь мідні сонця спи́си,
а незабаром прийде літо,
свою історію життя напише.

Ця війна не скінчиться, допоки у світі існує зло.
А зло, як ти добре знаєш, незнищенне.
Отже, радій проміжкам, коли ясно й спокійно, коли на душі відлягло.
І готуйся до бою, коли підступає темрява.

Але нащо боротися, якщо надії нема?
Якщо, як не борись, його неможливо знищити?
Будеш думати так, все направду буде дарма,
бо не зло, а покора йому є убивчою.

Зло – це місце, в яке ще потрібно прийти
й пропитатися так, щоб воно відчувалося нормою.
І ні в кого спочатку немає такої мети,
бо вона, як дивитись здаля, є занадто потворною.

Але інколи щось затуляє нам зір.
Але інколи ми обираєм свідомо не бачить
і прямуєм туди, де чекає чатуючий звір,
до пащеки його самі просимось й ліземо наче.

Завше можна спинитись і можна піти в інший бік.
Вириватись, якщо уже вгризлося, не підкорятись.
Бо зжере віртуозно, ти не помітиш, як зник.
Стать вмістилищем зла – ось цього дійсно варто боятись.

Тож, як темряву чуєш, готуйся заходити в бій.
Задкувати, вагатись, здаватись й благати негоже.
Ця війна наша спільна. Цей бій суто твій.
Ти не зможеш від нього втекти, а от виграти можеш.

25.05.25

Хоч вони привабні з виду
І від них п'янкий димок, -
Помираю від огиди
До всіляких цигарок.
Додає іще мороки
Слабодухих звичка - скрізь
Потраплять мені на око,
Щоб димок пустити в ніс.
Мов не відають, не знають,
Що знедавна кожну мить
Усього мене ламає
І усе мені болить.
Бо здійснив я давній намір,
Сподіваюсь, назавжди, -
Накурився до безтями
Не зігнувшись в три біди.
Передбачив ясновидець,
Що у визначений строк
Появляється огида
До всіляких цигарок.
29.05.25

Уздовж під'їзду - цілий комітет.
Бабусі язикаті та сухенькі
Змінилися. Бо кожна з них - поет,
На лавці - справжні творчі посиденьки.

Зварили суп, насмажили котлет,
А в банках - консервовані опеньки.
Опанували бабці Інтернет
(Багато часу, пенсія маленька).

Але ж які з'являються рядки?
Безграмотність дається їм взнаки:
Не вірш - якась потвора кострубата!

Три сотні вподобайочок за мить!
Ви стали популярними! Пишіть!
Це краще, ніж у спину проклинати!

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі
CapCut. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережу Kling AI для генерації відео із зображень.


Чорнильні сливи. Де сад...

Сере́д лампа́д, футля́рів, нот і лав
Із та́ці бра́в крапча́сті лі́тні гру́ші.
Ти гра́в любо́в, пеке́льно обійма́в,
Сад потойбі́чний обіця́в - за ду́шу.

Вгруза́ли і́кла в пе́рсик, в обері́г.
Я відступа́ла. Ніч вписа́ла в де́нник.
А ти шепта́в: "Так па́хне пе́рший сніг..." -
І ка́йф сота́в, пірце́м проткну́вши ве́ну.

Ти да́в наді́ли не́ба, хви́ль, землі́.
Ти си́пав на цера́ту і́скри, хво́ю.
"Моя́ валькі́ріє..." — на ло́жі млі́в
Між я́вою соло́дкою і гро́ю.

Звива́ється жаска́ змія́-гроза́.
Летю́чі ми́ші. Сце́на бу́днів сі́ра.
"Чудо́вна фле́йта! А́с!" - виру́є за́л.
Ле́в роздира́є килимо́к факі́ра.

І я тебé крило́м не зупиню́.
У ма́рах-сна́х — ося́яні, щасли́ві.
Лиши́лися світли́ни в сти́лі ню,
А на карти́ні сад — чорни́льні сли́ви.

Перо колібрі падає на аркуш.
Малюю кипариси, мідну арку.

2025
Оновлена авторська редакція.

Ще воювати, і дихати, глибоко дихати.
З подихом кожним вміщати раніш невмістиме.
А при нагоді всебІч рознестися за криком тим,
Що іззиватиме всіх, хто свободу нестиме.

Він серед них. Та не знає своїх ще обов'язків.
Може, іще не відчує ні сил ні наснаги.
Скільки провалених місій побачивши, боязко
Знов переплутать свої із народними блага.

Тож набиратися розуму нам, і не схибити
В тому моменті, що стане на часі доконче.
Ріжеться плід помилОк здоровенними скибами.
Хтось і не думав їх брати, волає: "Не хочу!"

Може, і взяв би, та має талант ухилятися.
Скибу ж лихого усім доведеться прийняти.
Тільки б не втратити мрії козацькій крилатості!
Дасться нам слово у час, як замовкнуть гармати.

Тільки б не схибити більше заради прийдешнього,
Не повестися на гори пустої облуди!
Давши велику ціну, не продатися дешево,
І розпізнати, кому характерником бути.

У мене нинька свєто -
прийшла "на гойда" Свєта.
Гайда гойдатись, птасю,
я майстер в масю-масю.

Підемо мандрувати,
за стіни сі лапати,
зацьомкаю ті моцно,
поставлю поруч ноцник

і най сусіди чуют,
як помпка фест працює.
Напомацки блукаю,
країну мрій шукаю.

Ну зачекай - дорвуся,
та шось ми клац по вусі.
Шо за манєри, Свєто -
то мало бути свєто.

Шось лізе просто - оба!
Шось лиже мого лоба,
шось дихає так часто
же дух підносить ласти.

І шось таке мокреньке,
і шось таке тепленьке...
Вмикаю світло бодро,
а то - Сіркова морда.

Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн

як живе
без мене
Львів
знає тілько він
там я першу кралю
стрів
слухав Юр’їв
дзвін

там лежать
батьки мої
цвинтар не один
не казав мені
не їдь
не просив
не йди

не питався
чи вернусь
де родився
ріс
дав мені на сивину
спогади старі

от і ношу в серці
щем –
вулички вузькі
каменяр
із кобзарем
і трамвай міський

сплячих левів
маю двох
море черепиць
найрідніше там
Різдво
краще всіх
столиць

тут нема
таких батяр
ґвари
і манер
не на Краківський базар
я іду тепер

жеби мешти
си купив
батярівку теж
і бим гальбу пива
вбив
не єдну
авжеж

мурмурандо
мурмуранд
пісня
на галь-паль
я не яндрус
не амант
не якийсь хабаль

та в судинах
львівська кров
без принук тече
шляк не трафив ще
агов
поки в серці
щем

Заплітає в Україні вітер хвилі моря сині.
Сонце гори обіймає і трембіта гучно грає.
До осель своїх лелеки повернулися здалеку,
Вже малі лелеченята зустрічають маму й тата.
У степах високі трави і світанки золотаві.
Ключі неба журавлині, диво-кетяги калини,
Пісня мами, слово тата – в нас цього не відібрати:
Нездоланна і єдина наша люба Україна!

І що людина проти цих небес? –
така маленька і така вразлива…

Можливо, віра, що Христос воскрес
мені поможе спромогтися дива
все ж зазирнути вдаль за виднокрай,
до горизонту дотягнувшись серцем.

Обітований відшукати край,
надій розбитих поєднавши скельця…

28.05.25

 
вразо
вразо
 
о ти є красуня серцями граюча
вразо
о ти усяко чарівна коханочка
вразо
 
тебе я прошу до хати
шкоди не завдаватиму
оскільки ти моя о так
о вразна леді
 
побачу тебе на сцені оцій
вразо
мене вимушуєш устати зо скриком
вразо
о бейбі слухай-но
я визначився
утомився витрачати цінний час
оскільки ти моя о так
вразна леді
до тебе йду
 
тебе я прошу до хати
шкоди не завдаватиму
оскільки ти моя о так
вразна леді
 
до тебе йду
я йду як належить
вразна леді
усі полуди
ей вразо
о чи зглянешся
вразо
ей сягни бейбі
усе що відчуваю
о те яка ти
вразна
вразна леді
вразна леді
 
 
 
 
 
 
 
 

Світ молодшає зараз, не сивіє.
Бачу сонце я поміж мрякою.
Люди, будьмо глибокими й сильними,
Гармонійно-відвертими, знаковими.

Люди, будьмо взаємочуйними,
Благодатними та духовними.
Розквітаймо, щоб нас відчули
Надзвичайними й наповненими.

Світ нарешті стає синхронним —
Не теорія це, а практика.
Я відверто кажу, без іронії:
Кожен з нас — це нова галактика.

І я вірю у це сторіччя,
І хай буде на те Божа воля:
Люди будуть духовно ввічливі —
Нам достатньо для досвіду горя.

Як важливо рости у світлі
Розуміє поки не кожен.
Але в цьому швидкому світі
Люди — світло і правда Божа.

Істині холодно зимами,
Думи розпечені - в інії...
Я не полюю за римами,
Може, колись, як здитинію.

Липи торкаються вітами,
Змахують спогади юності.
Довго крещендо німітиме
В чорних обіймах байдужості.

А от у диво я вірую,-
З ляку сховалось під каменем.
Кличе журавлик до ирію
Марно - крило моє зламане.

Вічне - в патьоках і накипі,
Виразки видко під лахами.
Друзі ж нашітпують наклепи,
Лізуть в гніздо вогнептахове.

P.S:

Доста наслухався вереску,
Багнеться танців і музики.
Критика зайва для бевзиків,
Клізму зав'язую вузликом.

Пила веселка воду з озерця
Після травневої зливи.
Коханням своїм полонив моє серце
І щастя з"явилися крила.

Жагучі цілунки солодкі-солодкі
Пестили так ніжно-ніжно.
В цю мить ми удвох забуваєм про роки,
Триває вона нехай вічно.

2015 р.

Хочу пісні......
...натрапивши на цю поезію, подумала: дочекалася пісень, генерованих ШІ. Записала 30 поезій.
Музика, вокал ексклюзивні.
Задоволена. Записи з відеорядом, ШІ малював ілюстрації за моїм описом, поступово ставлю на свій канал - ютуб.
Заходьте, дивіться. Посилання на мій канал в епіграфі.



1

Переносять пилок нью-бджоли,
Мозаїчна хвороба хисту.
Я посмикую дзвін, кодоли...
І шукаю в багні пречисте.

Чоколядні зчерствілі пляцки -
Залишили на пні наяди.
Слів у мові, кажу, багацько.
Їм не треба щедрот, "нє надо".

2

Жабенячі пісні та лемент.
Покотилися луни гаєм...
Я обрала рядно окреме,
Море тут штормить, набігає.

Оминаю коші старійшин.
Десь юнацтво гарцює кволо.
Мушель зраночку втричі більше -
Викладаю бурштинне коло.

3

На засмагу - піски липневі.
Трішки перцю, щедротно - кави.
Хтось нашіптує "ко...ро...ле...во",
Обіцяє форт, пароплави.

Хочу пісні, що мрійне будить!
Соломини хапаю... сяйно.
З вежі див оглядаю буди.
Кошеніль наливаю в чайник.

........
2017

Місяць бачить уночі,
Як топчу алеї, –
Загубилися ключі
Від душі твоєї.
Спрямувавши очі вниз,
Поглядом шукаю
Їх, загублених колись,
Від бруківки скраю.
Пам’ятаю, що десь тут
З брязкотом упало
Те, чим душу відімкнуть
Пробував невдало...
28.05.25

Обсипана листям трава,
Таким передчасним у серпні,
Стоїть, як надія жива,
Як шхуна на березі серця.

Це листя сховає в собі
Все те, що болить відчайдушно,
Що втомлене у боротьбі,
Згорілі та вигаслі душі.

Це листя - немов письмена,
Що небо нам подарувало.
Впізнаємо в них імена,
Що скинуть у річку Ваала.

19 серпня 2022

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

П'єро. Печаль зелена

Із мі́ста по́ночі втекла́ Мальві́на лю́ба,
Стер макія́ж, скриви́в дуго́ю гу́би,
Диви́вся в за́водь, не пірну́в, печа́ль зеле́на,
Порі́зав ту́по бриль і дерев'я́ні ве́ни.

Не побива́йся так - вона́ нещи́ра,
Досто́йна прима та лише́ сати́ри,
Та ко́жна з нас П'єро́ уті́шить у теа́трі!
Афі́ші рвуть, портре́т лети́ть у ва́тру.

Дві ля́льки суп несу́ть на мі́дній та́ці,
А я́ - на сце́ні - в ма́реві жалі́в-простра́цій,
Сиджу́, зака́сую рука́в, стира́ю бро́ви.
Мальві́на полеті́ла за лункі́ дібро́ви.

Ми Караба́са умовля́ли - розшука́ти,
А він крича́в, і тупоті́в - посе́ред ва́ти,
Пес Артемо́н засну́в, горта́вши зо́шит,
Писа́в тобі́ соне́ти я - почу́ти змо́жеш.

Я ковпако́м руди́м ношу́ води́чку па́льмам,
А ти́ в Рено́ усі́лася - вища́ли га́льма,
Знайшо́в на сце́ні твій брасле́т, перли́ни, бу́си,
Пове́рнешся - роби́тиму вершко́ві му́си.

Мело́дія душі́ - суці́льні мі-бемо́лі,
Ми па́рою були́ - у дощ - край парасо́лі,
Моро́зиво прині́с, а ти́ скриви́ла гу́бки,
З тобо́ю взи́мку не зігрі́юся - край гру́бки.

травень 2025

***

Не знаю, чи зустріну Вас колись,
Та, власне, не важливо,бо Ви стали
Частиною солодкої печалі,
Що проростає там, де біль з'явивсь.

Я не тримаю днів, що в синю вись
Мене несуть, немов би у провалля,
Бо є в розлуці — лагідні деталі,
Вони не рвуть, а ніжно кличуть вниз.

У  пам'яті живе моїй зізнання -
Ви не зі мною. Та і не були.
Лиш слово Ваше — дотик у мовчанні.

Як крихта світла - іскорка хвилин,
Мов голос серця на моїм екрані,
Надії промінь в натовпі щілин.

(С)Ольга Подущак

***

Невже якесь я правило порушу,
Якщо прийду до Вас таким, як є?
Не має барв бліде життя моє,
А почуття закралося у душу.

Чи знов замовкнути себе примушу
Під сильний дощ - він без перерви ллє.
Між нами безліч старовинних льє,
Та десь далеко гріє слово "дуже"...

Повірте, що в житті буває й так!
Окрилений, закоханий дивак,
Малюю римами чужу заграву.

Мені зарано кликати весну -
На землю падають через одну
Ромашки пелюстки: "життя" - "вистава"...

(С)Артур Курдіновський

У вранішніх росах доріжка з конвалій,
співають дзвіночки тендітні і ніжні
мелодію ранку. Проміння чимало -
вже пестить тоненькі смарагдові ніжки.
Дінь-дінь і дінь-дінь - це мотиви світанку
звучать білим дзвоном у світлому лісі.
Птахи їх підтримують без перестанку,
бо темряви впала таємна завіса,
а поруч дубок - молодий охоронець
красу лісову береже всім на радість.
Дивись, обережно роби свої кроки,
Не знищуй конвалій, смарагдові трави.

Зліпити душу неможливо —
крізь пальці сиплеться пісок.
З роси й води у буйну зливу,
мене створив Всевишній Бог.

Ні перед ким не плазувала,
та не годила ворогам.
Примхлива, думаєш, зухвала,
а я в тобі будую храм.

Хоч едельвейс росте на скелі,
та соки п'є із висоти.
Ти — геній, а я дощ в пустелі...
Пошли мене під три чорти...

27.05.2025р

 
скажи мені де
нашукать віскі-бар
о не питай
о не питай
де нашукать мені
ще віскі-бар
о не питай
о не питай
як не найдемо
іще віскі-бар
зостанеться вмирать
зостанеться вмирать
зостанеться тільки
хіба що умирать
 
о повня алабами
пора прощаться нам
забути свою маму
віскі – і ради більше нема
о повня алабами
пора прощаться нам
забути свою маму
віскі – і ради більше нема
 
 
скажи де шукати
дівчат молодих
о не питай
о не питай
де нашукати
дівчат молодих
о не питай
о не питай
як не найдемо
ми дівчат отих
зостанеться вмирать
зостанеться вмирать
зостанеться тільки
хіба що умирать
 
о повня алабами
пора прощаться нам
забути свою маму
віскі – і ради більше нема
 
 
 
 
 
 
 
 

https://www.youtube.com/watch?v=v8FxKqOpZPE


Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Мальвіна На стежинах мурашви

Як п'я́нко па́хне ско́шена трава́!
З обні́жечка на хво́ю мо́жна впа́сти,
Диви́тися на ла́пки зозуля́стих,
Із-пі́д брудни́х мере́жив рукава́,

Перу́ка голуба́ сповзла́ до крил,
Пес Артемо́н вподо́бав ля́льку Мі́лу,
Верте́пу діл ковзки́й, у чо́рній цві́лі,
Від лицеді́їв утечу́ щоси́л,

А Ляльково́д - услі́д. Вола́є: "...сто́й!".
Він батіжко́м маріоне́ток ля́скав,
Дава́в лящі́ за ля́псуси і ля́си,
За хи́би у робо́ті рук, підо́йм,

Упа́сти б на стежи́ни мурашви́!
Не монпансьє́ смокта́ти - го́стру гли́цю,
Лежа́ти ні́мо - пагінце́м суни́ці
І пророста́ти крізь кише́ні шви́,

Найму́сь на ри́нок - де́ртиму луску́,
Слизьку́чі ри́би, о́чі кров'яни́сті,
Дід-Караба́с усі́вся на пеньку́,
Прині́с карто́нний дім, руде́ нами́сто,

А у четве́р по лі́тній зли́ві, мо́же,
Запро́сить у теа́тр віконт-вельможа,
Поши́ють гно́ми су́кню з крепдеши́ну,
О ні́, теа́тр набри́д, куди́сь поли́ну,

Ніко́ли я не чу́ла шу́му мо́ря,
П'єро́ навча́ла гра́моти і до́-ре́,
А Бурати́но кля́кси лив на а́ркуш,
Вліта́ю стрі́мко в помара́нчу-а́рку,

Луна́ють гі́мни му́зі Мельпоме́ні,
І зно́ву - про́кид - шум, софі́ти, сце́на.
Луна́ють гі́мни му́зі Мельпоме́ні,
І зно́ву - про́кид - шум, софі́ти, сце́на.

2025
поезія із книги Світлани-Майї Залізняк "Птахокардія", оновлена авторська редакція.

Із передсма́ком ядерного вибуху
Весня́ний ранок нову днину видихнув –
Запахло горе яблуневим квітом...
«Ніко́ли знову!» ширилось парадами.
Та нас у змову затягли порадами –
Дамоклів меч навис над білим світом...

Порушивши канони і традиції,
Ми навмання у сіре небо тицяєм –
Чекаємо звідті́ль святої манни.
Але не можна так: удень молитися,
А уночі украденим давитися,
Уводячи Всевишнього в оману.

Приниженням, погрозами і жартами
Труїли люд подвійними стандартами –
Не знав ніхто, як діяти належить.
У камуфльованій брехні і соромі
Топили нашу матінку-історію,
А згодом – ґвалтували Незалежність.

Ми у бою зітнулися з агресором,
Але проспали «тихого-тверезого», –
Попереджав іще Кобзар про нього, –
Того́, хто вдень доводить нас до то́ропу,
А уночі – цілується із ворогом
І по́тай чорта іменує богом.

Байдужості появу умертви.
Якщо не хочеш бачити нічого, –
Прислухайся до голосу трави,
До вічного у часі монологу.
Почуєш сміх шершавого листка
І тихий рух тремтливої стеблини, –
І з’явиться допитливість така,
Якої ти не відчував донині.
Відкриється натхнення таїна,
І звуки перетворяться у слово, –
Дівається байдужість, як мана,
Від шурхотів одвічно загадкових.
24.05.25

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

https://www.youtube.com/watch?v=pA00WSlnSyA

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
Використане дитяче фото поетки. Ілюстрації згенеровані ШІ.

Сенси

У бранзоле́тах - му́за,
ске́льця доро́гу вкри́ли,
ма́є верби́цю в лу́зі,
ся́є напе́рсток си́ли...

Се́нси - прему́дрі со́ви,
Ший, викида́й бала́сти,
вимрІй мандрІвку, по́вість.
Кри́шаться хліб і ща́стя...

Відполіро́вуй ту́бус!
Калейдоско́пні ске́льця
хам розбива́є гру́бо.
Ту́лиш пташа́ до се́рця...

СвІжо, трава́ сюрко́че.
Хо́дять півсо́нні гно́ми.
Впа́ли срібля́сті но́чви.
Ста́рших нема́є вдо́ма...

Са́дна, дитя́чі тра́вми,
ра́йдужні втІхи - бри́зки.
Га́рне обли́ччя ма́ми.
Сли́ва - крізь дно коли́ски...

Ба́бця на па́кіл - во́вну.
За́йчик принІс цуке́рку.
Ма́льва - яскра́ва, по́вна -
хи́литься до люсте́рка...

Я народи́ла зІрку -
з ха́осу днів і ми́слей,
їй не підхо́дять мІрки,
ра́мки бето́нні, сти́слі.

Щи́ро бажа́ла ма́ти
ся́яти над прозаї́чним,
зІрці мере́жу ша́ти,
шлейф доточи́вся двІчі.

2025