Тримай себе у натовпі бентежнім,
хай він усіх паплюжить і усе.
На себе розраховуй, незалежно,
що ближній срібну посмішку несе.

У мрії поринати не стидайся,
та не обожнюй навіть власних дум!
Брехні – не вір, а лесток – опасайся,
бо тлум оберне те усе на глум.

Готовий будь до слушної хвилини,
зневіру відганяй від себе геть.
Не плутай із людиною скотини,
нехай навколо люта коловерть.

Стрічай достойно успіх і наругу,
допоки сяє сонця коровай.
Умій прощати ворогу і другу,
але усі уроки пам’ятай!

Якщо життя знівечено, не падай,
не опускай безсило долу рук,
а веди* Бога нашого пригадуй
і лише уперед продовжуй рух!

Тебе чекав би допізна
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…

І розстелився б все одно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино
І в поцілунках додатково…

Та видно знову не зрослось…
Чи щось завадило напевно
А може й встрітила когось
Даремно сонечко, даремно…
12.08.2024.

Не для мене ще усмішки
Із твоїх медових уст, –
Цим вдоволенням нітрішки
Не впиваюся чомусь.
Наковтався удостачу
Тільки сильної жури,
Поки ти мене не бачиш
І не чуєш до пори.
Адже впевнений, бо знаю,
Що, як любиш – то борись, –
І тоді любов безкрая
Поєднає двох колись.
22.09.24

Поміж...
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости
Різного племен, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені
Поміж безсмерття, поміж могил…
12.08.2024.

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
Щедро видала неминучість.

І росте вона в синіх тінях,
Вболіває у давніх саднах,
В ній думок моїх шепотіння,
Про забуті за дня досади.

Чи забуті, а чи припнуті,
Чи стриножені скрутом дужо,
Спаленілі чуття- салюти
Блиском зоряним по калюжах,

Де так рівно дорога мокра
Мірить вибої глибиною.
Цідить вечір думки і кроки,
Тишу гонить услід за мною.

Нехай тебе в моїй не буде вічності,
Ні губ твоїх, ні рук, ні сонця білого,
Воно вгорі для осені позичене,
З твоїх очей на жовтень перевтілилось.
І я у нім, і вірю, що не скотиться,
Що назавжди горить, мов на картині, де,
У жовтих хвилях осені не втопиться,
В осінній день.

03.09.2021

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.

Ти мене замучила безладдям
І надлишком придбаних речей, –
Поламала шафу, а в шухлядах
Не лишила й ніші для мишей.
У кімнаті душно та імлисто,
У повітрі висне всякий пил, –
А було без тебе свіжо й чисто,
І не мав мороки старожил.
Різного непотребу завали
Викликають непоборний гнів,
А тобі, як “плюшкіним”, все мало
Мотлоху залежаних “скарбів”.
Ти мене замучила до краю,
Хату перетворюючи в склад, –
Знов оселю чисто прибираю
І наводжу в ній зразковий лад.
21.09.24

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Ми наймиліше в серці носим,
у думах наших бережем,
і лише подумки голосим,
як лихо десь підстереже…

Безмовно наше серце плаче,
щемить беззахисно душа,
і повноводо лине «Кача»,
і боляче, як від ножа…

Ми найдорожчих пам’ятаєм
довіку, до останніх днів,
і лише спомин серце крає,
і душать спогади сумні…

***
А бути чи не бути є ще шанси.
Захоплюємо села і міста!
Це ще аванси,
та нема балансу
у популяризації шута.

***
А той, що не утік, у теплій ванні
утілює затії кунака*,
бо від Оману
до самообману
у дилетанта місія така.

***
А люди... люди довіряють слову
і циніка, і князя із грязі.
То... нате! Знову
думай-те, панове,
навіщо ваші голоси слузі.

***
А найдобріші люди – українці,
які не оглядаються назад,
але в селі Козинці
є ще лиця,
що червоніють за електорат.

***
А де-не-де посади і висоти
займають легітимні барани –
корисні ідіоти
із когорти
лукавих агітаторів шпани.

***
А бити чи не бити... на росії
дилема, та оказія така,
що є надія –
армія уміє
Мюнхаузену дати копняка.

На закуску
А добрі люди мають атестати
або й дипломи, але так чи ні
усім, хто гріє руки на війні,
не файно мати
юдині дукати
і помагати жити у брехні.

09/24

/ Оскільки /
Оскільки сьогодні ти бунтівник,
Перелаштуй себе заново.
Ти мене чуєш, ну що то за крик?
І не забудь, підкинеш за авторство…

Оскільки сьогодні ти водолаз,
Переіначим і призвіще.
Що то за вибрики? геть догола
Буде, повір, практичніше…

Оскільки сьогодні ти аманат,
Звернемо з доріг до підсумку…
Кілька пігулок, з десяток гранат
В тишу, таємно, без відгуку…
11.08.2024.
(Аманат — заложник)

Ярий Славе мій дивний!
Наспіваймо пісень
у пралипень чарі́вний
і в один той же день*!

28-ої ночі,
28-го дня
ра́зом зді́ймемо очі
до Всевишнього «Я»!

Я без тебе у тузі –
часом, інший зовсі́м.
Невідомо, хто друзі,
хоч прощаємо їм...

...чорну правду чи пам’ять,
накопичено злу.
А, однаково, з нами
хай поборють імлу!

Ярославе мій любий!
Друже многості сцен!
Найдушевніші труби
пропускаю в Едем!

Голос їхній про тебе –
тільки тему згадай!
За лаштунками неба
за́вжди сховано рай.

4 січня 2005 р., Київ

____________________________________
* День народження Сергія Ґуберначука
та Ярослава Ґранка один і той же.

Без тебе плачу я струною,
І пісня, наче темна хмара
Далеко лине із журбою.
Тебе чекати - мені кара.

Без тебе засихає квітка,
Хоч дощ періщить, як з відра.
Квартира, мов залізна клітка.
Невже це долі підла гра?

Без тебе кам*яніє серце,
Не бачу я земні принади.
Душа, мов висохле озерце.
Чарівний світ не має зваби.

І ось...з*явився, ніби сонце.
Твої цілунки – буйноцвіт.
Всміхнулось щастя у віконце,
Люблю з тобою цілий світ.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Серпень, хлопче, що з тобою?
Знову збігу задощив
Не здивуєш нас водою
Ти диви, ше й оточив…
Заперіщив… розізлився
Міра жарту певна є…
Ну а після в небо змився
Православного вдає…
Серпень, хлопче, може досить?
Якщо чуєш, то озвись
Кілька неділь… прийде Осінь
Знаю… знаю, не божись…
11.08.2024.

Якщо чесно, то роками
Я, безсонню завдяки,
По ночах лиш марю снами
І даремно мну боки.
Важко в спогадах блукаю,
Легко втомлююсь від мрій, –
Хворість змучила до краю
Та змінила розклад мій.
Після жінчиних обідів
Призвичаїтись зумів
До прискорених відвідин
Богатирських довгих снів.
20.09.24

Якщо я вкраду кілограм бараболі -
Чекають п'ять років позбавлення волі.

Якщо я беззбройну людину приріжу -
Шість років в'язниці. А може, і більше.

Якщо я зґвалтую десь жінку красиву -
Довічне - це вирок цілком справедливий.

А вб'ю пів мільйона, як підла паскуда -
Мені за цей злочин нічого не буде.

«Москву» як наші потопили,
Москальський скреп на дно пустили,
На болотах піднявся вий:
- Та як таке можливо було,
Щоб наша гордість потонула
Фактично не вступивши в бій?!
Хіба коли таке бувало,
Як «дєди» наші воювали?
Перемагали всіх-всіх-всіх!
А я згадав подію давню,
Для москалів зовсім безславну.
Одну із багатьох таких.
Ще за царя оте бувало,
Москалі крейсер збудували.
Проект у німців узяли.
Свого туди надодавали
І «Жемчугом» його назвали.
На Дальній Схід перевели.
Від тих «покращень» став він гіршим
Та москалів все рівно тішив.
А тут японцями війна.
Хоч москалі весь час кричали,
Що флот непереможний мали
Та вразила світ новина:
Їм під Цусімою дісталось,
Лиш деякі порятувались,
«Аврора» з «Жемчугом» втекли.
На Філіпінах заховались,
Кінця війни там дочекались.
Мовляв: а що ми ще могли?
Як москалі війну програли,
То ці тихцем назад примчали.
А флоту ж більше в них нема.
Тож москалі носились з ними,
З тими коритами своїми.
«Престиж» їм «Жемчуг» піднімав.
Тут Світова війна. На морі
Німецькі рейдери вже скоро
Нікому не давали жить.
На судна часто нападали,
Торпедами на дно пускали.
Доводилося їх ловить.
Один такий німецький «Емден»,
На базі загрузив торпеди
Та в Тихий океан подавсь.
І там розбійничати взявся,
На різні судна нападався,
Торпедами топив «на раз».
В союзників замало сили,
Тож москалів і попросили
Прислати в поміч кораблі.
Тож «Жемчуг» мусив вирушати,
Щоб на той рейдер полювати,
Податися на край землі.
Для москалів то було дико:
Та ж Тихий океан великий,
А «Емден» той такий малий.
Чого ото за ним гасати,
Як можна і позасмагати.
Отож, на острів прибули
У порт, який Пенангом зветься.
Тут лбазуватись доведеться.
Щоби англійський адмірал,
Якому мали підкорятись,
Не став занадто придиратись,
Рішили влаштувать «аврал».
Бігом техогляд влаштували
І всі котли порозбирали,
Мовляв, не здатен поки він
За якимсь «Емденом» ганятись,
Потрібно підремонтуватись.
Всі офіцери, як один,
Бігом на берег подалися,
Вивчати острів узялися:
Готелі, пляжі, ресторан.
А тут і жінка капітана
З’явилася зовсім «неждано».
Ну, що ви? Та який там план?
Все випадково! Він не кине
Одну ж на березі дружину.
Тож крейсер також залишив.
Але матроси всі зостались.
Та зрозуміло чим займались…
А хто, скажіть би тут не пив?
…А «Емдену» тут закортіло
В Пенангу провернути діло,
Щоб там спокійно не жили.
Іще трубу прилаштували,
Щоб за англійця їх приймали
Й спокійно у Пенанг ввійшли.
На очі «Жемчуг» потрапляє,
Борти, як цілі підставляє.
Як тут торпеду не пустить?
Торпеда у корму влетіла,
Вода у трюм забулькотіла.
Матроси кинулися вмить.
Вони б і раді здачі дати
Та ж не працюючі гармати.
Вони – залізо без котлів.
А ті розібрані. Матросам,
Хоч врятуватися вдалося,
Хто в море скочити успів.
Друга торпеда прилетіла,
Якраз попід місток вліпила.
А там лежав боєзапас.
І все взялося вибухати,
Неначе феєрверк на свято.
Тож крейсер похиливсь ураз.
Був корабель і вже немає,
На дні у бухті спочиває.
«Бездомні» стали москалі.
Схотілося їм спочивати.
Додому як тепер вертати?
Застрягли на чужій землі.
Такі із них морські вояки.
Вигадують дурниці всякі,
Про героїзм «дєдов» своїх.
А, коли кинешся до діла,
То там дебіли на дебілах.
Хай прибере Господь усіх!

Макулатура, що гідна суспільних клозетів.
Де героїчне? Бодай мінімальний екстрим?
Всі біографії мають – лише у поетів
Лиш нескінченні переліки назв або рим.

Може, це правда… Про нас не складають легенди.
Що пригадати в житті, аби трилер чи шок?
Але це радше в таких собі інтелигентів
Не біографії – списки дірявих книжок.

Певно, в свої, але ось тут яка є халепа -
В непоказні я ґринджоли якісь, мабуть, сів.
Он у боксерів життєписи – все там як треба:
Список розбитих мармиз та крутих поясів.

Щодо обличчя – ой, не для торгівлі мармизка!
Для «Крокодила», та не для обкладинки «Vogue».
То й біографію годі й рівняти до списка
Модних таблоїдних шпальт, як у гарних дівок.

Все якось мляво, без надто дошкульних поразок.
Та й без гучних перемог – звідки б взявся той блиск?
Он альпіністи – все ясно із ними одразу:
Список тих гір, що з тріумфом на них піднялись.

Тут… що знайти, щоб як порох у вічі для кралі?
Порожньо… але нехай – я ще той оптиміст.
Краще вже так, ніж у деяких там генералів,
Де не життєпис - перелік зруйнованих міст.

Так, прозаїчна епоха своїх менестрелів
Навіть якщо увінчала – то з липи вінок.
Та біографія… ну якщо це є перелік –
То надихавших, ліричних, прекрасних жінок.

2024

Так хотіла підгледіти: хто ж літній день торочить?
Променисті пацьорки фарбує у чорне, та
Добавляє помалу та впевнено їх до ночі.
І радіють об тім сумота, пустота й німота.

Хто ж то? Може, той ворон, що каркає надто бридко?
Підлетів над сухою вербою поволі, бо
Потягнулась за дзьобом проміння червона нитка,
За яку йому ніч обіцяла платню, либонь.

І даремно заграва ховає поділ за крони.
Хиже око вдивляється в обрій, пантрує, щоб
Не уґавити, як заблищить неслухняний промінь,
І торочок яскравих напхати у чорний дзьоб.

 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік
 
Жити так легко, не зрячи
Нерозуміючи усіх
І важко грати чиюсь роль
Або всьому свій час
Хоч я не бачу змісту в тім
 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік
 
Жодного більш на цій самоті
Високо, або низько знову
Усе не ті, мабуть, ключі
Та сказав би нехай
Усе, мабуть, не надто зле
 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
Поле суниць на безвік
 
Завжди, ні, колись, я це я
Але, знаєш, знаю, щось я снив
І ніби ні, і ніби так
Й ніщо не гаразд
Незгода з тим, незгода з цим
 
Перейтись би нам із тобою, до
Поля суниць
Скрізь нереальність
Ніщо не варте переймань
 
Поле суниць на безвік
Поле суниць на безвік
Поле суниць на безвік
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
На Пенні Лейн, в перукаря є фотографії
Фрізур усіх, яка із них пасує вам?
А різні люди, зустрівшись там
Кажуть «Як життя?»
 
Ось на розі в персональному авті банкір
З-за пліч його дітиська, та й регочуться
А банкір, як завше, без плаща
В зливі дощовій
Дивовиж
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
сидівши, іншим днем
 
На Пенні Лейн в пожежника годинник пісковий
А ще світлина Королеви в гаманці
Він техніку тримає в чистоті
І вона блищить!
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
сидівши, іншим днем
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
І скубав рибу й пиріжки
Улітку, іншим днем
 
Із-під навісу, там де карусель і балаган
Медсестричка маки продає з лотка
Хоч їй здається, що це гра така
Все в її руках
 
Пенні Лейн, в перукаря у крісло сів клієнт
За ним банкір на черзі підстригатись &
Враз пожежна машина мчить
В зливі дощовій
Дивовиж
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
сидівши, іншим днем
 
Пенні Лейн, я чув тебе & видів скрізь
Тут, під синім небом передмість
Пенні Лейн
 
 
 
 
 
 
 
 

Який настрій, такий спіч…
***
Не завжди розумів себе чомусь
Коли пірнав в минуле з головою
Можливо, як усі, його боюсь
І нинішне з такого ж геморою…

Не завжди я воротами вертавсь
Коли спішив один в опочивальну
Де вчора ще вона обох зреклась,
Зім’яла й пересунула у пральну…

Не завжди ми цінуємо свій час
Лиш згадуєм його вже по відбитках
Бо совість не розглядують в анфас
Це наче якби лаятись на скрипках…
11.08.2024.

З тобою не запалювали свіч,
Не цілував мої ти ніжно руки.
Звучала пісня в горобину ніч,
Роїлися думки. Терпіння. Муки.

Лежали пелюстки сухих троянд
На клавішах холодних піаніно.
Нанизані роки і блиск гірлянд -
Співав дискант Лоретті Робертіно.

Лиш не почула кроки тихі я
В густих трояндах біля темних вікон.
І досі у душі твоє ім*я,
Хоч спільних не було у нас реліквій.

Давно вже не боюся небезпек,
у сховище не мчуся по тривозі.
Лунає чергови́́й загрози трек –
отак життя минає у облозі…

В повітрі то ракета, то «шахед»…
До вибухів уже настільки звикли,
що спо́кою позаздрить моджахед!
А стільки ча́су без води і світла…

Відверто хиже у війни лице,
не видно їй ані кінця, ні краю.
Простий народ попався у сильце́,
його на шмаття юди роздирають!.

Бо Україна – ніби Карфаген,
Ваа́л смакує нині її кров’ю.
Терпіти цю симфонію сирен
у мене не стає уже здоров’я!.

Допоки ти була живою, –
Пряміше йшлося все-таки
І так, як нині, головою
Я не крутив на всі боки.
Завжди ставала у пригоді
Твоїх порад глибока суть,
І не скипав я аж до споду,
Бо знав куди і де звернуть.
Твої доцільні настанови
Допомагали обійти
Холодні річища любові
Та хибних намірів мости.
До тебе нині не звернуся,
Хіба що тільки в снах своїх, –
Щоб знов почути від матусі
Про певність обраних доріг.
Спиняюсь часто і вслухаюсь
У незнайомі голоси, –
Як чую їх – жура безкрая
Неспинно більшає в рази.
18.09.24

А ти мені просто розповіси
Про те, як чекала трамвая…
Як дощик всю ніч і день моросив
Як діток лякали бабаєм…

Про те, і про те… ще довго про те
Які були люди цікаві…
Про наш нерозривний світо-тотем
У нашій, і тільки, оправі…

Хочеш не хочеш — авжеш, вибачай
Ну, що нам робить після всього?..
Боженька славна, замовим трамвай…
А може кількох, не одного?..
10.08.2024.

Фрагмент історії у вірші
***
І знову перерва… поруч квітник
Вміру погода, без вітру
Цікаво би знати, хто садівник —
Всунув би в руки півлітру
А що тут такого, божий ґешефт:
Кожному мо по-заслузі…
Кажуть, що я у півлітрах експерт,
З Іно-Франківщини друзі…

Зустрілися вже наступного дня…
Думаю, дай... Задонатив!
А садівник то, півлітру до дна…
Правда, сказав, що на свято
10.09.2024.

 
Штурвале, обертайся. . . нікуди не сховатись
Катма й потреби. . .
 
Всіяно берег пологіший
Черепашками на піску
Що зморгують, мов очі сяйні
Через море
 
Сонцесхід особливий
Старший, ніж ти знав
І досі там, де поспішна хвиля
Покинула його
 
Прокинувся цим ранком
Пірнув під свій пливучий дім
Під борт граційний, ішов приплив
Риба в метушні
 
Тут я чув історію
Від мореходів Сандри Марії
Ще один острів є, за день ходу звідси
Пустий & вільний
 
Аж до Венесуели
Нічого роздивлятись
Ген сто тисяч островів
Прикрасою розсипані
Тобі й мені
 
Схід сонця, на вечерю
Кличуть жінки, казок вже досить, милий
Ще збачимося, в іншім тихім плейсі –
Згортаю вітрила
 
 
 
 
 
 
 
 

Отут тебе поцілував уперше,
під вітами розлогих ясенів.
Вони донині мою долю вершать,
а твій уже давно не чути спів…

У кожного лягла окремо доля
і нарізно світили нам зірки.
Осібно з’їли ми по пуду солі,
перебирали всяк свої думки…

Чи щирості чуттів нам не хватило,
чи зорі шикувалися не так,
а може, Небо не благословило
і долі повернулися навспак.

У пам’яті ще почуття невинні
і юна, недоторкана краса,
які не розчинилися у слині,
і тому запорука – Небеса!

Ночі серпневої зорі дозрілі
Дуже яскраво горіли тому,
Що розчинити в світінні хотіли
Попід плакучими вербами тьму.
Так турбувало їх наше стрічання
В гаю вербовому окрай села,
Що від настирно-ясного сіяння
Темінь просвічена наскрізь була.
Тільки зірниці зоріли даремно,
Аби й тут бути у курсі всіх справ,
Бо я поводився лагідно й чемно, –
Повної волі рукам не давав.
Слухав уважно й дивився прихильно,
Ніжно всміхаючись милій тобі, –
А понад нами світилися сильно
Зорі німі в непідробній журбі.
Знов не побачили довгих цілунків,
Теплих обіймів – любовних утіх, –
Хоч відчинилися смерків лаштунки
І був доступним для зору моріг.
Ночі серпневої зорі дозрілі
Всяко крутилися, мов напоказ, –
Ніби розквітлі троянди біліли
І поривалися ближче до нас.
17.09.24

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Ти тільки не мовчи. Звучи! Гори!
Дарма, що день хлюпоче сумом сірим.
Як так - не вірити? У соломинці віра!
У ріг життя згинає? Ні, у ліру!
Бери і грай, ще хтось чекає гри.

А щоб не вгамувала німота,
Ганебний шепіт виривай із горла.
Заглушений громами, лийся горном.
Жени від себе тишу ілюзорну,
Щоб звичним животтям покір не став.

Зніміти не посмій, бо кожен звук,
Запертий у тобі, не дасть дихнути.
Мелодія притишиться забута.
Струна порветься, і накине путо
На крила мрій і на спроможність рук.

Якщо й чорнила змиються в хлющах,
Не витримає лист негод осінніх,
Слова ж твої залишаться насінням.
А жати будеш те, що сам посіяв.
А сіяв ти тоді, коли звучав.

Отже, помер актор ніби.
І поховали його ніби за цвинтарем.
І окремі могили видніються.
І люди приносять квіти.
Шанувальники творчих моментів,
любителі сцени і прихильники тих ролей,
герої яких уночі сходяться,
сідають довкола могили
і мило про щось перешіптуються…

31 січня 1994 р., Київ

Хтось говорив, що світ не такий, як був,
І той, хто казав, загубився в безладному хорі
Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,
Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.
З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,
З тими ж хвилями, бурями, голодною пащею риби,
Те море, яке повсякчас для усіх було
Найбільшою радістю,
Здавалось тепер переповненим, хижим та сірим.
А море ревіло, стогнало, розпліскувалося,
Голосило.
Не меншав ні обрій картини, ні хмари, ні колір неба,
І було в тім пейзажі, якесь невідоме безсилля,
Тих, що мовчки стояли й дивились в голодну темінь.
А там:
Вставали примари з намулу його глибин,
Духи прадавнього світу, немов з полону,
І тримали щити, і обличчя були на щитах,
Щось сталось не з ним,
А з тим хто дивився на море.

З усіма хто дивився.
З усіма, хто привиддя його
Розтривожив, розбурхав, і з криком застив водночасся.
Всі ті, хто розгойдував море,
Всі ті, що на сонця вогонь
Дивилися ген
Аж за обрій,
Були
Причасні
До бурі.

23.08.2021

У чашці кави розчинилось літо,
біліють снігом по краях вершки
і лише осінь, пані розмаїта,
сухі грушки ховає у мішки.

Вона, як домовита господиня,
готує різні джеми до чаїв.
Солодша меду, стигла, жовта диня –
незаперечний аргумент її!

Така вона, спокусниця багряна,
уже грибний дарує аромат.
А попереду – смакова нірвана
і насолоди неземний формат!

Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав
І називав мене "моя чаклунка".

Плетистими трояндами запахла ніч,
Лагуною в*янкою - зваби рими.
Червоний квіткоспад побачили увіч -
Любов аж до світанку вилась зримо.

Сьогодні, 16 вересня, йому могло би виповнитися 33 роки…
Його біографія складається лише з кількох речень.
Після закінчення Київського професійно-педагогічного коледжу працював слюсарем
в електродепо «Харківське» Київського метрополітену.
Добровольцем пішов захищати нашу землю.
Побратими любили його — він міг дотепним словом підняти настрій у скрутну хвилину…
22 жовтня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки.

 
Андрію, як тобі там, з тими,
хто вже на небі?
Чуєш, твої побратими
розказують про тебе?
Бачиш, як сумує дружина,
як мати плаче?
Плаче вся Україна
за тобою, козаче!
Але будь певен, Андрію,
за нами - сила:
на кривавому рингу
перемагає Світло…

2024 рік

Попри тривогу в річку пірнув
Правда, один, без нікого…
Кілька життів дісталось, відбув
Поміж штовхання блідого…

Це вже не вперше літа вкінці…
Річенька тая навпроти.
Нині в садочку один на стільці
В ролі якоїсь істоти…

Що то за річка? Звідки вона?
Хитро було заманила…
Ось воно вам знайоме: "хто зна..."
А темінь таки наснила.
9.08.2024.

Оці тривалі вечори
Душа сприймає, як дари,
За ранню темінь в отворі вікна,
В якій густіє жваво тишина.
Мабуть, пітьма і тиша так
Мені дають умовний знак
Про те, що я повинен з ними в такт
Без зволікань вчинить подібний акт.
До мене в ліжко восени
Приходять швидко довгі сни
І спокою бажане торжество
Переповняє все моє єство.
16.09.24

Двигун співає між ногами
і під сідницями сідло.
Із-під коліс лунають гами,
а у лице – ланів тепло!

Виблискують на сонці спиці,
немов ранкові промінці.
Мені о цій порі не спиться,
а поряд – лише горобці.

Дорогу стелять під колеса
погожі ще осінні дні.
До рідного дістатись плеса
сьогодні випало мені.

І струменить поволі Во́вча,
тече між нивами життя.
Десяток сьомий поле топчем
і прагнемо іще звитяг!

1.
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...

Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
лиш на волі п`янкий віє вітер
і так пристрасно струни бринять:

Приспів:
А у циган душа, як пісня,
а у циган любов - вогонь,
кохай мене - безтямно, грішно,
гори-гори - не охолонь.
Ай не-не-не - не треба знати
куди дорога приведе
кохай мене в цю ніч крилату
аж доки сонце не зійде.
Гоп-гоп-опа!
Ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - вогонь палає,
ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - тебе кохаю.
Гоп-гоп-опа!

2.
Ай-не-не-не,
що чекає нас завтра, цигане,
у ворожки усе розпитай.
Чи колись та година настане,
як від пісні залишиться край?

А від краю до краю лиш туга,
а від болю до світла - струна.
То не вітер - то Бог пісню слуха,
ай навіщо ця пісня сумна:
Співаймо ромале...

Приспів
***

Попри тривогу в річку пірнув
Правда, один, без нікого…
Кілька життів дісталось, відбув
Поміж штовхання блідого…

Це вже не вперше літа вкінці…
Річенька тая навпроти.
Нині в садочку один на стільці
В ролі якоїсь істоти…

Що то за річка? Звідки вона?
Хитро було заманила…
Ось воно вам знайоме: "хто зна..."
А темінь таки наснила.
9.08.2024.

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І як непрохані поллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

 
«Станьмо коханцями, статки свої одруживши
Маю активи, в цій сумці авжеж»
Прикупивши, крім цигарок, в місіс Ваґнер пирогів
Ми вийшли дивитись Америку
 
Я сказав Кеті, як лізли у ґрейхаунд у Пітсбурзі
«Штат Мічіґан залишився у снах. . . .»
Якось чотири дні, стопом від Саґіно
Я сам дивився Америку
 
Реготались та
Позмагались на мигах
Вона мені, цей габардиновий тип – то шпигун
Я їй: «Пильнуй, бо метелик у нього – то камера»
 
«Може покурим, були цигарки у наплічнику»
«Все, закінчились годину тому»
Тож мені краєвиди, їй – глянцеві сторінки
І сходив місяць, рівнина скрізь
 
«Кеті, це розпач» казав я, хоча вона спала
«Все пустка і біль, просто нізвідкіля»
Лічба автівок по Нью Джерсі Тéрнпайк
Що мчали дивитись Америку
 
Мчали дивитись Америку
Мчали дивитись Америку
 
 
 
 
 
 
 
 

На однім болоті, у лісах дрімучих
Жив зміюка, кажуть, в давнину смердючий.
Хоч було миршаве таке та облізле,
Та любило жерти – куди йому й лізе.
Жерло все, що бачить та що мимо ходить.
І прогодувати його було годі.
Жерло та зростало, все більшим ставало,
А від того більше і нахабства мало.
Тишком-нишком перше, хитрістю ловило
Те, що необачно повз його ходило.
А, коли нажерлось, виросло нівроку,
Відкрито кидатись стало на всі боки.
Зловить собі здобич, зжере й спочиває,
Бо ж перетравити усе гарно має.
З кендюхом набитим любить полежати
В тепленькій багнюці, вітри попускати.
Вляжеться на сонці, своє пузо гріє,
Та усе на світі пережерти мріє.
Зжерла та зміюка все навколо в лісі,
Виросла від того здоровенна в біса.
Ходить, всіх лякає одним своїм видом.
Хто ж захоче стати черговим обідом?
Якось так нажерлась, ледве тягне ноги
Та й бреде поволі до болота свого.
Усяка дрібнота в пузі умліває.
Все перетравити та зміюка має.
І тут раптом вздріла ненажера клята
Козака, що влігся під деревом спати.
Зраділа зміюка, тільки облизалась,
Та до козаченька тихо підібралась.
А далі вхопила, в горлянку запхала
Та й цілком ковтнула, навіть, не жувала.
Уляглась на сонці знову пузо гріти,
Щоб обід спокійно свій перетравити.
А козак прокинувсь в смердючому шлунку.
Щось десь недалеко гупотіло лунко.
«Де це я потрапив? - думка промайнула,-
Куди моя доля мене завернула?»
Поторгав, помацав та і здогадався,
Що якійсь худобі на обід попався.
Та не з тих козак був, хто легко здається.
За життя козацьке до останку б’ється.
Взявся він крутитись, пальцями штрикати,
Аж зміюка стала голосно гикати.
Не лежиться клятій, закрутило в пузі,
Напустила вітри по усій окрузі.
Крутиться, товчеться, голосно гикає.
Що із тим робити, навіть і не знає.
А козак ще більше в пузі розходився –
Гопак танцювати раптом заходився.
Лупить каблуками аж трясеться клята,
Серце то під горло, то шуга у п’яти.
Виплюнула б, може, та ж зміюка вперта:
Як уже вхопила, не випустить жертви.
Корчиться від болю, очі аж на лоба.
Але робить вигляд, наче усе добре.
А козак добряче як натанцювався,
То тоді за люльку за свою узявся.
Тютюном заправив ядучим, багато.
Узявся палити та дим напускати.
Корчиться зміюка, видихнути хоче,
Бо від того диму аж вилазять очі,
Пашить дим із пащі, з-під хвоста валує.
Кендюх у зміюки усе більше дує.
Так його роздуло, що і розірвало.
Була та зміюка і тепер не стало.
Ті, кого не встигла ще перетравити,
Вибрались на волю, стали далі жити,
І козак нівроку – живий та здоровий.
Вклався спочивати під деревом знову.

Згасає літо і за пеленою
минулого ще жевріє тепло.
І у житті до осені пішло,
а там уже й зима, само собою
іде по колу, як уже було.

Чи то іти лишилось недалеко,
чи ностальгія, чи така пора,
що душу потривожили лелеки
і на прощання заміняють легко
жару і спеку туга і жура.

І як це не печально визнавати –
останню ниву скошує війна.
І як не важко це переживати,
найтяжче те, що незагойні втрати
це найдорожча за життя ціна.

Не радують майбутнім ворожбити,
та є до кого душу прихилити,
лягає карта знову за Дунай
у затишний і миролюбний край,
де помагають вижити... а жити
чи виживати, – Боже, помагай.

09.2024

Чекаю милостиню Божу,
Та видно хтось перехопив…
У сні навідувалась, схожа
У ньому, власне, й утопив…
На ранок навіть не згадати.
Узяв торбину, вийшов в путь.
Пройдусь від хати і до хати
Якщо, дай Бог, не розіпнуть…
9.08.2024.

Як хочеться людині мати крила,
аби за хмари птахою летіть,
щоб оживала мрія помарніла
хоча би на недовго, лиш на мить!

Піднятися у марево безмежжя
і лебедем полинути до зір.
Надихавшись лазур’ю побережжя,
шугнути знову у життєвий вир.

То щастя невимовне – мати крила,
хоч подумки зриватись у політ
і відчувати невагомість тіла,
коли у тебе під ногами світ!