Всівшися на пагорбі
Бачу люди мруть собі
Іти потойбіч ліпше було би
Із пальцем убік
 
Вірую в магію
Бо вона швидка мов ртуть
Не треба сили при гіпнозі, знай
В очах, поглянь
Що там бачиш?
Взагалі, як тобі?
Я чуюсь фальшем, як мене звуть філ
Чи навіть білл
 
Тут життя вир
День йде за днем
Не знаю, чи я живу, чи то
Все начебто би
Життя моє бува примарним
Якщо гадаєш, я щасливий
Убарв мене (жовтим/синім)
 
Тут я був раз
Тут був два рази
Не знаю, чотирьох або
П’ятьох вже досить, чи
Я граюсь із номерами
Аніж мене лічити
Радше скинь
 
Без потреб ділити день
Будь-коли мені окей
Не хочу, щоби хтось займав мій час
Так не гаразд
 
Вони зачиняють тебе
Вони викидають ключі
Гадаю, хто їхня здобич завтра, я чи ви?
 
Ми всі притомні та хочем на волю
Волю. . . волю. . . волю. . .
Волю. . . волю. . . волю. . . волю
 
 
(всі діти божі хтіли б на волю)
 
 
 
 
 
 
 
 

***
пощо тобі, Боже, оці посивілі плачі,
завіщо ростуть за плечима мільйонні Голготи?..
у дивній майстерні виліплюють світ брехачі,
бредуть поторочі шаленого вітру супроти.
а небо таке, ніби випране, чисте гай-гай…
і зорі пахтять на весь світ, як достиглі суниці.
ідеш навмання, а здається, ще крок і вже рай,
вже й подумки молишся задля благого «годиться».
отак мізерніємо, звиклі до всього, сліпі,
до прикрих завій вирихтовуєм сани уміло.
чи буде прощення сьогодні минулій добі
за те, що відниділа так чи за те, що горіла?
чи будуть салюти, осанна отим, що не тут,
а Шляхом Чумацьким пішли, бо інакше не вміли…
а мамині мальви, на диво, цвітуть і цвітуть,
в городі, за хатою рідною – біло-пребіло…

лютує баба (відьма, хай їй грець! ),
жере, кусіка, все, що під руками.
а ще недавно був один горнець
поезу-кашу двоє з нього гама…
наїлася, наситились і от
жере бідаку того, що голоден.
…пастушка Пріся заганяє скот,
а самохвал на свій чекає орден…
чи ж недаремно писані рядки?
шукаємо мораль задля годиться.
не маєш права думать навпаки –
за тебе все продумала левиця…

Край дороги, за вигоном поля
Бовваніє в ранковій імлі
Чиясь хата. Як совість, як доля
Біла постать у сизім вікні.

Бур’янами заросле подвір’я,
Відлетіли в міста діточки,
За літами знедолилась віра,
Журавлями гайнули роки.

Вишня тулиться сумно до шибки,
Їй так хочеться дати тепла
Тій, що сонця окраєць чи скибку
Все чекає. Та їх все нема…

Їх нема, голуб’ят-ластів’яток,
Десь штурвалять у далях-світах,
В постарілім саду їхня хата, –
                                                  їх мати,
Б’ється поночі в грудях їй птах,

Ще стискається, вже не ритмічно
Серед тихих небілених стін,
Все ще є, все ще любить Предвічна,
Все ще жде. Та надії ті тлін.

Я не вірю в незгойну дочасність,
У чесноти засніжених піль,
Я не вірю, що серце із м’язів
Адже знаю, що серце то біль.

Можливе все,
Можливо й неможливе,
Можливі і Голгофи і хрести,
Можлива навіть
Неймовірна злива,
Аби цей світ омити і спасти.

Випливає місяць повний,
Наче лебідь, а чи човен
Та гойдається на хвилях
Кучерявих хмарок сивих.

Усмішка його чарівна,
Сяюча і срібна-срібна
У полон бере серця,
Як і літня нічка ця.

Перекинув він відерце
Теж сріблясте - видно денце,
А із нього сестри-зорі
Розсипаються навколо.

Задивляються у плесо
Річечки, немов в люстерко:
-Скажи, місяцю ти ясний,
А котра із нас найкраща?

-Ви усі такі чудові, -
Місяченько тихо мовив, -
Неймовірні всі красуні,
Всіх однаково люблю я.

2018 р.

Зробила крок в незвідане, стрибнула
у небо... півбезумна, босоні'ж
із ями, де лишилося минуле, що
юним сторгувалося за гріш...
Її манили віковічні зорі -
не клаптик безрозмірної тюрми...
Спізнати щастя, не хильнувши горя
не вільно, як живеш межи людьми.
Спізнала, і хильнула, що - ой, леле!..
Забулося?.. Розтануло, як дим...
І тільки болем вічних паралелей
краплини крові зо притуглих стигм.

2018

Реальність знов мене вбиває
Цинічним молотом образ
Чому ніколи не буває
Щоб спільним став мій світ для нас

Його вигадую роками
І в мріях цих ховаю те,
Чого насправді не буває.
Любов ніколи не прийде.

Зате прийде розчарування
Воно захопить кожну мить.
Не треба цього існування
Мені вже навіть не болить.

Я хочу зникнути навічно
З цієї лютої землі.
Тортури мріями - це звично
Але вони вже призвели

Мене до страху, жалю, сказу
До божевільної межі.
Без тебе краще я відразу
Залишу тіло без душі.

Хай буде дощ! І лиє із відра,
з усіх небесних відер одночасно!
А ми з Тобою вдвох біля вікна
тендітно обіймаєм наше щастя.

Ні пари з уст - бо зайві всі слова,
коли впритул до серця б'ється друге.
А дощ іде. І часу тятива
дзвенить струною радості і туги...

***
Кȕлько тóї жизни,
Кȕлько тых рокȕв…
Що сóбі плануєш –
Пóділи на пȕв.
Пак удвирзь ищи щóсь.
Мало, авать много,
Бо усьо, що чиниш,
У руках у Бога.

Кóсь учинит хыжу –
Нікому в нȕв жити.
Ко хóтів бы вмерти –
Того держит битіг.
Батогом пудганят
Кóсь себе и ближньых,
Скаче кóсь у море,
А на ньому лижі…

Уйдеш напоперек,
Дȕйдеш до розпутя,
Там чорти ґолеса
В різнъі бокы крутят.
Пішакы дітинські
Заросли вже дерном…
Пак цюлюй ня рясно –
Може ся не верну.

Та цюлюй – не жалуй!
Докȕть серенча є,
Докȕть каждый рано
Нас добром стрічає,
Докȕть нам ушиткым
Звізды шором світят…
Кȕлько тої жизни,
Кȕлько того світа!

29.06.18 © Василь Кузан

Словничок:
Кȕлько – скільки,
На пȕв – на половину,
Удвирзь – відкинь,
Учинит – зробить, тут – побудує,
Битіг – хвороба,
Ґолеса – колеса,
Пішак – стежка,
Докȕть – поки,
Серенча – удача,
Ушиткым – усім,
Шором – рядком.

Нахабно перекручують історію,
Аби чужу забрати територію,
Сусіди загребущі – москалі.

Брехати в очі підло не встидаються,
При тому ще й братами називаються –
По два на метр стане їм землі.

У хати великі очі,
Бо хата завжди чекає,
Коли ти прийдеш додому
З чужого холодного краю.

Присядеш тихенько на призьбу,
Поглянеш у затінок вишні,
І небу почнеш сповідати
Думки свої чисті та грішні.

І квітка за квіткою в душу
Проникне увесь садочок...
Я цвіту того не порушу-
Зі спогадів буде віночок.

Я тишу святу не злякаю,
Сидітиму довго на ганку,
Хай котяться сльози зірками
В самісіньке небо до ранку...

Усе недомовлене німо засвідчать вуста...
Торкнувшись твоїх, промовчу про словам недосяжне.
Я знаю, як скоро минаються наші літа...
Та я не сумую за тим і на час не ображена.
Я дякую долі - вона дарувала тебе.
Хоч годі на щастя було сподіватися дикій:
утишена буря, що вітром нескореним дме,
зігріта Любов'ю у світі неправд многоликім...

Усе недомовлене мовчки засвідчать вуста...

2018

1.
Я була. Та була я – невидима.
І була я без тіні й без імені.
Милувалася світом-видивом,
А натомість: не в лоб, - то по тімені.

Хоч би яблуком, а не огризками
(може, глибше пізнала б фізику).
Однокласники – сміхом-присками.
А в очах винуватця – бісики…

2.
Шлейф за мною: «не чули… не бачили…»
«Де ж я є?» – знов питаю у дзеркала.

А крізь мене: панянки з клатчами,
І негіпсові кралечки з веслами,
Й дітлашня, і солдати на милицях…

…Суперечки, петиції, дописи.

– Гей! Я тут!

Світ повз мене дивиться…
Що існую – не маю доказу.

28.06.2018

 
Інспектор з мене зняв калим
Лишивши особняк і в нім
Лінощі яскравим полуднем
 
На яхті плив би та
Забрали геть усе біда
Все що мав яскравим полуднем
 
Хто би із лабет мене звільнив
А це бабисько мабуть прагне крові – ні?
Я ж кохався у легкім житті
Жив собі в приємності
Лінощах яскравим полуднем
Літньої пори літньої пори
Літньої пори
 
І подруга мій кадилак
Забрала до батьків плела
Наклепи з пияцтвом & насильством
 
Тож сиджу один
Цмулю з пивом льодяним
Лінощі яскравим полуднем
 
Я би залюбки відчалив десь
Найди зо дві причини
Чом нести сей хрест
 
Я ж кохався у легкім житті
Жив собі в приємності
Лінощах яскравим полуднем
Літньої пори літньої пори
Літньої пори
 
Хто би із лабет мене звільнив
А це бабисько мабуть прагне крові – ні?
Я ж кохався у легкім житті
Жив собі в приємності
Лінощах яскравим полуднем
 
Літньої пори літньої пори
Літньої пори літньої пори
Літньої пори
 
 
 
 
 
 
 
 

Любі друзі, люди-небораки,
не ховайте у собі добро.
Внуки у Тараса - не собаки.
Це лише у Дарвіна макаки
на хвості нарощують перо.

Ми одразу втілені із глини,
взяті у космічному пилу.
Мавпа - це диявола провина.
За образу образу людини
є чого боятися ослу.

Нація - це не юрба, не зграя,
Наші гени мали козаки.
Нелюдів у нації немає.
Їх сюди сусіда засилає,
поки є у неї байстрюки.

За життя усі платили мито.
Невідомо, скільки ще іти.
Та не забуваймо говорити:
"краще із розумним загубити,
ніж із дурнем пити і знайти".

Животіли не одне нашестя.
“Наші люди“ ще усюди є,
що й собі у душу наплює.
З ким ведешся, в того й наберешся.
Але це пагіння не моє.

Хай живуть і пави, й павіани
і свої опушують хвости...
Я - не я, коли і ти - не ти...

Хай умре історія обману.
Люди не спустилися з ліани.
Божі гени - сім'я висоти.

06.2018

На цій планеті все
в червоній каламуті
під рештою небес,
а кола на воді,
мов кров’яні тільця
судинами окуті,
гойдають серце у
багряній самоті.

Куди вона тече,
просочується й лине
планета, на яку
я з рани неба впав
крізь кровотечу хмар
на руки, на коліна,
і знов на повний зріст
непогамовно встав?

Хай радіомаяк
згасає у рубіні
закам’янілих бриж,
я стану буруном,
що разом з літуном,
в інфрачервоній піні,
земної крові світ
знесе у зір геном.

2018

Нехай Тобі щастить, далекий друже,
і янголів обіруч повсякчас.
Твоє велике серце небайдуже -
без фальші, без лукавства, без прикрас.

Воно болить, кервавиться, пульсує,
волає, вибухає у світи!..
О скільки слів ми вимовляєм всує,
і скільки поміж ними гіркоти.

Черпни собі із чистої криниці,
відпий, омийся, а тоді – лети!
Наперекір гризотам блідолицим
до лиш Тобі відомої мети…

1

Риба-клоун - край анемони.
Так і ти біля мене - друг...
Дно поділене на райони.
Оре нивку небесний плуг.

Симбіоз: і вільготно, й тісно.
Щось та зловиш, за рифом "клац...".
Де ж твоя гармонійна пісня,
понадводний міцний палац?

2

Я звикаю до німотиння.
Неотруйна, слова живі.
Ось упала іржава скриня.
...і луна - по морській траві...
........
2018

Мені онуки – це життя,
Моє накраще почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все що мріють, хай здійсниться,
А з мріями, надія сниться,
І завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм, добра бажають... 2009

Мой любимый город Днепр,
Где детство, юность пролетели,
С тобой у меня связано душевное тепло,
И жизни лучшие мгновенья,
И первый шаг,
И первый слог,
Забота мамы, дедушки, бабуси,
И первый класс,
И юности прекрасная пора,
Подруг хороших окруженье,
И в парке колесо,
Нас поднимало ввысь,
Открывая вид
На чудную природу города,
Реки с заливами и плавнями,
На пляж, на танцы мы ходили,
И первая любовь,
Союз семейный,
Второй роддом,
Младенца первый крик,
В которого тепло и душу
Я вложила,
Все это было так уже давно
А помню все, до мелочей как было…25.02.18

Я дбайливо творила свої повноводні світи,
Всі вони десь тікали і навіть не дякували -
Я не сердилась і не збиралась за ними іти,
А пішла за покинутим кимсь, як непотріб, собакою.

Пес той руки мені цілував, пес на грядці закопував кості,
Двір стеріг: це ж його дім і мама, й довіку так буде…
І не знав, що його ненадовго забрали – у гості,
Бо нема в мене сил, а в обійсті – паркану і буди.

А тепер є у пса інший дім. І маленька є дівчинка –
Вдвох сміються із ним і гасають подвір’ям наввипередки.
Ну а я під дощем рвала вишні й заплакала з відчаю,
Бо світи повернулись - чужі і до самого денця вичерпані.

(пісня)

Плакча верба-вербиченька
Схилила віти над річкою.
Ой, вербо, вербо плакучая,
Що тобі сниться, подруженько
Ночами довгими-довгими
Осінніми та зимовими?

Веснонька-красная мариться
З своїми дивними чарами,
В сні бачу я іще літечко
Та солов"я чую пісеньку
Гарну, чарівну, чудесную,
Що звеселя моє серденько.

Вода тепленька-теплесенька
Ніжки лоскоче легесенько,
Чекаю вже не дочекаюся
Весняного сонечка ясного
І літечка-літа квітучого
Та соловейка співучого.

2017 р.

Відпостував. Кріпився тиждень мужньо,
Город сапав, трудився як бджола.
Дівчата влітку - це квітучі ружі,
А власна жінка меду не дала.

Прокинулося капосне блудило,
Але хіба у цім моя вина?
Сусіда ж атакує любу з тилу,
Щасливий він, вдоволена вона.

Що не робив - немає супокою,
Пішов у церкву. Панотець "Хи-хи!".
Віддав мені із пазухи " Плейбоя":
- Утішишся - замолимо гріхи.

У ступор вводять еротичні пози,
Незвідані Амурові путі.
На фото - мавка спить у верболозах,
Сторчма, на спині і на животі.

Підсовую журнальчика поближче,
Від захвату засіпалась нога.
Замріявся...за вухо мавка смиче,
Порнуху в грубу бгає кочерга.

Зняла із мене биту міллю рясу,
До біса схиму! Братчики, ура!
Вже місяць від жони немає спасу,
Вона сама і пози вибира.


26.06.2018р.

Котик

Кіт хвостом ворушить чистотіл,
Лапою торкає їжачиху.
В кожного пожива на меті,
Хочем благ або хоча би пільгу.

Голочок загострені кінці
Не дають дібратися до плоті.
У людини ж недоступна ціль
Люту спрагу викликає в роті.

Котик мудрий, дріботить у дім,
Дав хазяін кісточку із блюда.
А мужик на Божому суді
Скаже: "Грабував, бо чорт поплутав".


Кіт наївся. Спить давно уже,
Позіхає, харцизяцька морда.
Лізе тать у клуні, до кишень,
У безсилих видирає з рота.

Виліз боком злодію нестрим,
Подавився кісткою! Халепа!
Клякне труп на смертному одрі-
От тепер нічого вже не треба.

26.06.2018р.

Хай сідає

Не печалься, мій брате, не треба,
Хай на шию сідає жона.
Правда, краще якщо сухоребра,
Гепне моцна, то шиї хана.

Аби зняти спідницю й жилетку,
В казку шаснути, наче той тать -
Дай красуні розумній монетку
І за шерстю ласкаво погладь.

Умліває жона від готівки,
Даш коштовну каблучку - цвіте.
Жінці - м'якуші, мужу - шкоринки,
Пий водицю, а мавці - лате.

На руках однеси на перину,
Тихо скраю як денді приляж.
Як розумна - підпустить мужчину
І дозволить зробити масаж.

Ранок. Люба штовхає у бока,
(кролик в шоці - прокинувсь удав!).
Просить мила морковного соку:
Треба дати, інакше біда.

27.06.2018р.

Я люблю тебе!

Поглипав на листок паперу справа,
По ліву руку запалив свічу.
Про мужиків писати нецікаво,
А про жінок і день, і ніч строчу.

Вони достойні генія осанни
І цілих кучугур коштовних слів.
Чоловіки ж - лукавці окаянні,
Завжди небриті, втомлені та злі.

Строчу щодня хоча б одну руладу,
Любов кипить - чманію без вина!
На діву любо глянути і ззаду,
А спереду - богиня неземна!

У ліжечку заплакало дитятко,
Десяток інших втомлено сопе.
Жона вагітна. У сім'ї порядок:
Моя дружино! Я люблю тебе!

27.06.2018р.

Дерево

Усе ж таки я дерево спиляв,
У тіні жити - препогана звичка.
Тепер нема бджоли, осінніх барв,
І соловей кохану вже не кличе.

Хиталась липа тихо за плечем,
Із вітром перешіптувалась крона.
Всихає рай, бо сонечко пече,
Хоч є і плюс - не каркає ворона.

Намарно ллю водицю із відра,
Вже краще ніж - квітки під гільйотину.
Однині я відкритий всім вітрам,
То, може, посадити деревину?

27.06.2018р.

На тобі, Гаврило,
замість боргу в рило.

2018

Про вовка промовка
обурює вовка.

2018

Баба - з воза,
бо стервоза.

2018

Почуття не приховаєш
Бережи все те, що маєш
Добре слово серце гріє
Віддавай тому хто діє
Хто не ліниться ніколи
Зволікає все довколи
Ставить цілі – досягає
І достаток в домі має…2009

Не ре і не мі
Суцільна соль
І дієзи не допоможуть
Коли на душі мінор
Літо ласкаво мажорить

Фріців гнали у шию за Одер,
Перемогу згадати не гріх.
А сьогодні москалик господар,
Шапарує в кишенях чужих.

ФСБ - це сучасне Гестапо,
Бравий фюрер - чумний ліліпут.
По Донбасу ординець чалапа
І бурятів озброєних гурт.

Зомбаки українців калічать,
Хоче Київ спалити урус.
Добре вивчив вороже обличчя,
Убиватиму - не помилюсь.

У державі нема супокою,
Є натомість "Газпром" і "Лукойл".
А підлота торгує із тьмою,
Хоче дружби зі смертю хахол.

Миру голуби нині у тренді,
Зрада рветься до владних корит.
Українцям - любов й милосердя,
Кацапурам - лише динаміт.

25.06.2018р.

Пора?

Серйозний настрій - штука непроста,
Доокола невтішні краєвиди.
У супі гуща стала негуста,
Свиня голодна підгриза корито.

Прем'єр не воював і не служив,
Не кайлував щоденно на заводі.
А з виду - угодований мужик,
Якщо точніше - у законі злодій.

У Президента - глянь які персти -
Попухли від фізичної роботи.
Обіцянки народу - звук пустий,
Слуга ж олігархату - не голоти.

Мажор - живий, а дівчини - нема.
Відкупиться від злочину - багатий.
На кару сподіватися дарма,
Елегій не чекай з гіркої правди.


Брат заробляє сотню за добу,
Дружина вже й ночує на городі.
Везуть з Донбаса друга у гробу:
А, може, бути дурнями вже годі?

25.06.2018р.

О-о-о-о-о!

Хазяйчин виск вчуває півсела,
Сховались у кущі маленькі діти.
Жона гучніша чи бензопила?
У цьому, друзі, легко помилитись.

Зозулька на вербиченьці кує,
Цвіркун веде перкусію зі шпарки.
В бою зійшлись Шаляпін й Кабальє,
Сопрано бас шматує на кавалки.

Від крику - шок, знетяма, дрижаки,
Ув очі мавка цілить пазуряччям.
На смерть гризуть мужів тепер жінки,
Скрутився благовірний у калачик.

Неправда, що сильніші мужики!
Лабети гарпій - це колючі терни!
Високі ноти будять мертв"яків,
Просвердлюють у черепі каверни.

P.S:
Вхопив за стан божественну красу,
Обличчя обціловую коханій.
Сьогодні, як і завжди, унизу -
Там гарно, як варенику в сметані...

25.06.2018р.

Кричать цигану селяни:
«Ми синка твого спіймали».
Не пройнявся циган горем,
Як сказали, що в коморі:
«Випустіть його на волю,
В степ широкий, в чисте поле,
Дайте гарного коня,
Щоб летів він навмання.
Як спіймаєте, тоді-то
Злодієм його назвіте.
А поки що кричать зайве:
З ким такого не буває».
P.S.
Злодій інших звинуватить
Замість соромом пройнятись.

***
Відстань до того світу
Менша від міліметра.
Вітер і дощ холодний
Можуть кордони стерти,
Швидкість і хмар ганчір’я
Прагнуть границі змити.
Межі – це теж безмежжя,
Вищої сили витвір.
Доля секунди –
Доля.
Мить,
А за нею вічність.
Кров зупинити можна,
Час зупинити нічим.
Щастя сльоза раптова,
Кава гірка уранці…
Біля коліс фортуни
Янгол у вишиванці.
Але ніхто не знає
Де постелити м’яко.
Стежка життєвим полем
В сутінь ховає знаки.

25.06.18 © Василь Кузан

Корови повагом ішли,
За день напаслися у лузі,
У вим"ї молоко несли
Для діток, татка і матусі.

Й бабуся любить молочко,
Та залюбки дідусь смакує,
Поживне та смачне воно
І кажуть, навіть і лікує.

Пастух позаду йде собі,
А палиця лиш для годиться,
Ромашка, Лиска чи Синиця
Додому стежку віднайде.

Бо без корови та землі
Не було би села, мабуть,
Тому, напевне й досі їх
Всі годувальницями звуть.

2018 р.

Душа людська, неначе птаха,
Одна, мов гриф, не знає страху,
Безпечно в вишині ширяє,
На землю гордо споглядає.
А інша, хоч і крила має,
Та ходить пішки, не літає,
Малим задовольнятись вміє,
Про неба синь вона не мріє.
А є, хоч крильця куці має,
Та стрімко в небеса злітає,
Схід сонця радісно стрічає
І кожну мить життя вітає.
Є птахи, що у тісних клітках
Гнобителям співають дзвінко,
Життя привільного не знають,
В полоні, тужачи, вмирають.
Душа, як птах, в неволі гине,
За горизонт думками лине.
Ви їй не обрізайте крила,
Нехай у вись летить щасливо.
2017

 
Бачу, на сході тьмяний місяць
Навстріч нам біда йде
Бачу, трус землі й зірниці
Бачу, є & буде зле
 
Не ходи ніде
Загибель жде тебе
Тьмяний місяць сходить ген
 
Чую, урагани віють
Видно, кінець вже скоро тут
Страх, бо розіллються ріки
Всюди глас розпаду & скрут
 
Не ходи ніде
Загибель жде тебе
Тьмяний місяць сходить ген
Так, бо!
 
Вірю, позбирав ти речі
Вірю, до смерті зготувавсь
Явно, погода недоречна
Око за око, повсякчас
 
Не ходи ніде
Загибель жде тебе
Тьмяний місяць сходить ген
 
 
 
 
 
 
 
 

Не дивись, що небо непокоїться,
І не думай - не твої гріхи
Змушують і блискавки, і рокоти
Грозове полотнище прясти
Без перерви.
Ти не перший вигадав
Крок за грань, у простори без меж,
Де немає правил - там невидано,
Щоби хтось хотів покласти хрест
Чи собі на спину, ачи іншому:
Певно, ще не знають, що є гріх
У стиранні граней, у відмінностях,
У житті без трансцендентних примх.
Крок за грань...
А хто напевно стверджує,
Що межа для творчості сердець
Ось у цьому місці, поруч з мертвими
Тінями історії.
Митець, основне людських життів покликання,
Потребує простору - не стін!
Он дивись: над зливою розхристаний
У громах літає херувим.
Він був першим і вже точно відає:
Небеса не мають огорож.
Ти приходь у світ, який ти вигадав
Кроками своїх загранних прощ.

Владарюють наддержави,
Світ провадять до могили,
Де немає сили права,
Домінує право сили.

Пегас над сажем описав криву
Й чкурнув зі мною в небо як ракета.
Вдягну смирення каптур на главу,
Відстану від "блискучого" поета.

Для тонусу зробив йому укол,
Але сатира сказ не поборола:
Із вим'я вже не крапле молоко,
Корівка поетична вельми хвора.

Закручував їй бубликом хвоста,
Начіплював на роги обереги.
Вона ж ревла: - Іди з очей! Відстань!
Глумитися негарно із колеги!

Я ж божу твар штовхав у небеса
І волочив за вуха до Парнасу.
Та у хвалу улипла байбуза,
Застрягла, наче у багні карасик.

Рохкочуть у загоні каплуни,
Пацята устромили морди в бодні.
Лечу одинаком у вишині.
Тут світло. Але холодно й самотньо.

24.06.2018р.

Хитрунка

Утішена жінка шепоче: - Коханий!
Чого ти бажаєш? Хутненько проси!
- Утробі потрібні гриби у сметані,
З цибулькою в маслі лини й карасі.

- Гаразд, мій Ероте! Хапай но торбину
І з ложа Венери до пущі лети!
Окропу зварити до вечора встигну,
Якщо із криниці наносиш води.

Змотайся в крамницю купити олії,
В сусіда сметани позич баняка.
Як просто здійснити коханого мрії!
Розчулилась. Слізку стирає рука.

А потім черви накопай у садочку,
Гороху відро на приманку звари.
Наловиш, а потім почистиш линочків -
Пора підніматись із теплих перин...

P:S.

Хай дурні з вудками чигають на плесах,
Старі імпотенти збирають гриби.
Ховаю обличчя у мавчиних персах,
Дружина вдоволено каже: - Люби!..

24.06.2018р.

Ми були в селі у діда.
В літній полудень жаркий,
Чи то пак, перед обідом
Прилетів на липу рій...
В діда часто гостювали
І, коли не мали справ,
Завжди ми спостерігали,
Як дідусь наш працював.
Твердо вирішили з братом:
Зараз думати не час.
Треба рій отой піймати -
Дід тоді похвалить нас.
Надягнувши бриль крислатий
(тільки б не дивитись вниз),
Наче пасічник завзятий,
Я на дерево поліз.
Бджоли довго не дрімали –
Розгадали все умить.
Так нас боляче кусали –
Досі тіло все болить!
Тож сиділи, як ведеться,
Днів зо два у холодку.
А дідусь із нас сміється:
- Що, наїлися медку?

На Свят - вечір
У душах поселяться
Спокій і мир,
І любов переможе,
Загояться давні рани.
У будинках сільських
І мільйонах звичайних квартир
Однією надією світлою
Більше стане.

Кришталевими дзвонами
Звістка розноситься вмить.
Доленосна зоря
В піднебессі світити буде.
Він – ще зовсім дитя,
У колисці спокійно спить.
Народилось Маля,
Що надію дарує людям.

Най усі молитви,
Що від чистих сердець ідуть,
Будуть Богом почуті,
Розвіються всі тривоги,
Підростають здорові діти,
Сади цвітуть,
Хай широкими завжди будуть
Усі дороги!

На Свят- вечір
У душах поселяться
Спокій і мир,
І любов переможе,
Загоївши давні рани.
У будинках сільських
І мільйонах звичайних квартир
Однією надією світлою
Більше стане.

Коли я віз ЇЇ в лікарню
Посеред холоду і страху
Мені нашіптували: - Марно…
Вам не сюди, це ж- Божа птаха

І я повіз ЇЇ на цвинтар
Відносно відстані релігій
Мені сказали: - Тільки в цинку
Тут вам не ясла, Вища ліга.

І я відвіз ЇЇ у серце
Шляхами Світла, обхідними...

І врешті - решт, велика терція --
Нас обвінчала. Стали рідними…
23-06-2018

Не буває випадкових падінь.
Є уроки, що потрібно пройти.
Обтруси, не соромлячись, коліна
І впевнено далі іди.

Якщо в минулому друзі зраджували,
Якщо життя підпалювало мости,
Значить, зірки тобі підказали,
Що не з тими спілкуєшся ти.

Якщо багато нещасть бувало,
Відразу, всі плани трощачи,
Не скули, а почни все спочатку,
Якщо цього хоче душа.

І ризикуй, за спробою спроба
Призведе до потрібної мети потім.
Адже тепло не від золота злитка,
А від почуттів, що в сердечку твоєму.

Немає, повір, безнадійних мрій,
До них назустріч хоч крок зроби
І доля без особливих мук,
Все подарує тобі для душі.

Те, що в минулому залишилося, не чіпай.
Те, що в майбутньому буде, як знати?
Але крокуючи своєю дорогою,
Всі дороги зумієш пізнати. ( Ірина Самаріна-Лабіринт)

Переклала на українську мову 24.06.18 9.30

Поки ми живі, можна все виправити,
Все усвідомити, покаятися, пробачити.
Ворогам не мститися, коханим не лукавити,
Друзів, що відштовхнули, повернути.

Поки ми живі, можна озирнутися,
Побачити шлях, з якого зійшли.
Від страшних снів прокинувшись,відштовхнутися
Від прірви, до якої підійшли.

Поки ми живі ... Чи багато зуміли
Зупинити улюблених, що пішли?
Ми їх пробачити за життя не встигли,
І попросити пробачення не змогли ...

Коли вони йдуть в тишу,
Туди, звідки точно немає повернення,
Часом вистачає кількох хвилин
Зрозуміти - о, Боже, як ми винні!

І фото - чорно-біле кіно.
Втомлені очі - знайомим поглядом.
Вони вже простили нас давно
За те, що занадто рідко були поруч

За не дзвінки, не зустрічі, не тепло.
Не особи перед нами, просто тіні ...
А скільки було сказано «не те»,
І не про те, і фразами не тими.

Туга біль, - провини останній штрих,
Шкребе, нищить холодом по шкірі.
За все, що ми не зробили для них,
Вони прощають. Ми себе - не можемо ...
( Володимир Бергер і Олена Корабльова )

Переклала на українську мову 24.06.18 9.10

шалений вік летовищ і торговища –
кудись летять, крамують, десь крадуть.
між молитов набожника і покруча,
немов гриби, святилища ростуть.
і невідомо Боже чи не Богове,
оте усе в золочених вбраннях.
то лиш до свят – поезіями, догмами,
а далі: хто кудою, навмання.
отак ішли – минали і губилися,
обітовані втративши стежки.
а мрія – незагнуздана кобилиця
гайнула понад обрії, таки.
і все, що любе – згаяне, забулося,
на цій землі, де все чомусь не так.
печуть огнем пустопорожні вулиці
німіє вись від «братових» атак…
відтак мужі мудрують і офірують,
їм світ – тупе захрестя і не більш.
і гомонить невіруючий «вірую»
впустивши у скарбницю вбогий гріш.
вже та, що охрестили солов’їною –
не солов’їна з «доброї» руки…
а де межа, стражденна Українонько?..
бо те безмежжя далося взнаки…

Неначе в задницю оса,
Вкусила, мовби хмар омана.
Поблякли раптом небеса,
Немовби очі в графомана.

Йому неначе, мовби, мов
І наче стало - ніби мати...
Збагнув - дурницю він впоров -
Нема до чого вже й придратись.

А він же хоче гуру буть,
Немовби, мов, та ще й одначе!
Його, як в задницю ї..ть
Слова красиві - мов, неначе!

Він сам - гидкий, красивих слів
Не переносить же, немовби.
Бо сам він, сам він - вище брів
Лайном словесним переповнивсь.

Із пальця смокче єресь ту,
Так хоче вашої пошани.
Простіть його. Пічний бовтун -
Шанель перед його віршАми!..

24.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я уночі чатую площу.
А ти сльозу мою утри,
коли дощі мене полощуть
і не висушують вітри.
                                    Кого,
кого побачу на світанні,
коли твої розтанули сліди?
                                    Чого,
чого смеркає на майдані,
коли не повертаєшся сюди?
Поза широкими степами
вся бойова моя сім'я.
Але до тебе, рідна мамо,
ще гомонить душа моя.
Ми стоїмо на варті неба,
яке сіяє уночі.
Але вертаюся до тебе
на світле полум’я свічі.
                                  Чому,
чому душа моя, мов камінь?
Які тобі співатиму пісні?
                                   Кому,      
кому смеркає на Майдані,
коли ще не світає на війні?

               
        06.2018

Хазяїн мій мене на шанував,
Не чув, не бачив, не хотів і знати,
Проте мене він, як вогню, боявсь,
Ненавидів похмуро і затято.

Як перед ним я голову схиляв,
Йому здавалось: посмішку ховаю,
Як плакати мене він спонукав,
Підозрював, що вдавано ридаю.

Я працював на нього цілі дні.
Лягав я пізно, піднімався рано.
Любив його, в боях зазнав поранень,
Та не допомагало те мені.

Я все життя портрет його возив,
Він був зі мною в будні і у свято,
Дививсь на нього, повсякчас дививсь,
І з кожним роком менше став страждати

Від нелюбові, що далась взнаки,
Отож і нині тим не переймаюсь,
Хоча відомо, що в усі віки,
Таких, як я, хазяїн зневажає.

Не жури і пробач, що проліз крізь затвірок
Екскурсійний заплив на столичну красу
Хай загнали у стрій і водили як звіра
Хай крутили по колу наче літо осу…
Ти гнучкий як і батько, як мати, як Травень…
Свій окремий підручник… і свій Поводир
Ти злітаєш без крил, і не падаєш навіть
Якщо раптом штовхають у хаос, у вир…
Ще почуєш не раз: "- Ось пливе семижильний -
Не звертайте уваги, що покоцаний, весь…"
Ти зникав і з’являвся привітливий, сильний
У потрібну хвилину саме тут, а не десь…
Із тобою завжди півдесятка ще й прозвиськ
І такі, і сякі, що невимовиш в голос
Не до жарту було, їх залишим для прози…
Ось і нині звучить, ви прислухайтесь, соло…
23-06-2018

Цей дощ затягнувся надовго.
Небесний розгойдано дзвін.
Втонула в калюжах дорога.
І річка набрала розгін.

Вдягнулися гори в корону
важких нерозчесаних хмар.
З горішнього стиглого лона
все ллє на земельний вівтар.

Хоча погамована спрага
всіма остаточно давно,
та дощ не втихає, салага,
вистукує щось у вікно

Знайоме і наче незнане.
Сповзають краплинки по склі.
І ніби чуття полум'яне
рости починає в мені.

Хапаю до рук парасолю,
пірнаю у змоклі сади,
де день полиша за собою
останні сліди.

23.06.18 р.

Кохану муха укусили,
Чи, гейби, зголоднілий гедзь.
Од гніву стала синя мила!
Вже думав, що ухопить грець.

Сказав: - Дружино, годі, пробі!
Не варто брать пера до рук!
Немовби, начебто і мовби
У кожнім вірші 20 штук.

Пегас умовк, а муза плаче,
Вдавився навіть епігон.
Усюди - буцім, ніби, наче,
А на додачу ще й либонь.

Страждає письмаків галайстра,
Від віршування дрижаки.
- Іди саджати краще айстри,
Чорнилом бризкати покинь.

Лягла окремо на дивані,
Сьозами губи умива.
Засну сьогодні без кохання,
Якби мовчав - була б лафа.

23.06.2018р.