1

Тьма-тьменна флюгерів, ловитва тем-вітрів...
Учора - захват.
Шквали-наговори...
І ти вже фрашка зайва... хтось... напів...
Де ж місце лева серед алегорій?

Кому приємні смілість, прямота,
порода-міць і гейзери експресій?
Погладиш, релаксуючи, кота -
вуж-співчутливець лізе... Кайф сердезі.

Отож віршуй на самоті, десь там...
Оази розцвіли. За тином - осінь.
Вільготний плин. Привіт - каменярам!
Хай риба й озерце - диканським осам.

2

У друга вранці репнув тулумбас.
Чи йти латати... чи лататтям - далі...
Забув про мене дідо-козопас,
Бо є слухняніші у серіалі.

3

"Про що це ви..." - спитає сивочуб.
Він пробує слова - на злам, на зуб.
Інтригу зберігаючи, твори.
Хай будуть вірними друзяки-автори.
.....
2018

(пісня)

Горобинонька в цвіту,
Білі пелюсточки.
Я до неї підійду,
Повідати хочу
І про радощі й жалі,
Усмішки та сльози,
Наче подрузі своїй,
Стане легше, може.

Мовчки слуха деревце,
Вітами гойдає,
Ніби розуміє те,
Що розповідаю.
Таємниць вона моїх
Не видасть нікому,
І з душі відходить біль,
Полишає втома.

2018 р.

З Днем народження,рідненька,
Зірка,квітка весняна,
Юність - є пора найкраща,
Не упусти цю мить,момент,
В цей час нема дверей закритих,
І Всесвіт щиро помога,
Це усвідомить лише треба,
Душою,серцем зрозуміть,
Що те,що в юності вдається,
Нічим не можна замінить,
Тому, крокуй по життю сміло,
Здоров'я бережи і честь,
Відкривай кожний день для себе,
Як чудо, простір для здійснення,
Твоїх завітних мрій, бажань!!!
З повагою бабуся Тамара.
4.05.18 10.00

Де ті столочені трави, невиспані шпички сіна:
я би-м тебе присипляла
на грудях,
як змія чи сина,
так би-м тебе колихала – синіли потерті коліна.
Я ж би посміла – не знав’їс?! –
пір’їною
поверх
перини
впасти –
від подиху подивом смертного чаду смерку,
яблука плоттю з укусом незбутих чудних присяг.
Янголе білий без сміху, з чийого ребра затерпнеш?
Янголе чорний безкрилий, хто бо тобі нині птах?
Тіні важенні заходять
у біль горизонту
гостро,
гейби у любаску вперше
охітно –
як назавжди.
Серпня жарінь проміж нами – незраджений морем острів…
Серпиком місяць украяв туману хлипкі сліди,
де у недремних отавах викровлюють лона маків,
лем офірують під лезом пекучу терпку сльозу.
Я вколишу тя на грудях,
дощем заховаю
заки
пазуха зродиться сонцем,
зав’яжеться у лозу
вагости ягід липкавих. Чи зцідиш губами соки?
Серпнем розгойдане сіно тихенько зітхне в косі.
Змію мій янгольський… Ідоле!
…сину усіх пороків…
Топляться кроки повільні в ясирних плачах роси.
3.05.18

Не пали мені, спеко, надщерблену тінь
У вологості лісу, на площі містечка.
Я на вищім витку − через «ян», через «інь»:
Хочу віддаленіти, але недалечко.

Угамуй мені, спеко, натхнення іти;
Ще зарано виходити, мрії не зрілі.
Нахилися безсмертником до самоти
І отих ноженят, що пройшли заметілі.

Як це буде знайомцям, рідні − все одно.
У вчорашньому мрія свята, бо дитяча.
І вона аж до скону мені, мов зерно,
Джерело і пташа, що летить на удачу.

Дивина, та до ладу страждання мої.
Пересмішники − також поважний додаток.
З ними в радості буду − у дощ, сніговій,
Вище днів і світань, отакенької дати,

Як три сонця обходи з-за схилених пліч,
За три роки останні, таки історичні…
І по тому мене − усезнаюча ніч
Тепло стріне, як ненька, в обридлому січні.

Не хочеться, то й не пиши!
Рождається у новій тиші
чарівна проза, ллються вірші,
вони - рятунок для душі!

Не хочеться, то й не пиши.
Для чого силувати? Варто?
Вірші з-під палиці не жарти.
І проза твориться суха.
Щоб не довести до гріха
твори, коли натхнення повний,
тоді і зміст, тоді і слово -
то зброя думки і броня.
У кожного вона своя!

Свіча і кава, кава і свіча
А поруч них розхристано колоду
Безодні двох заквітчаних свічад
Запрошують поласувати плодом

Ця Єва – найспокусливіша з Єв
Художниця життя, віршів і прози
Ніхто ще не збагнув всього, що є
В цій жінці, бо сміється попри сльози

Бо відає та все ж наперекір
Не раз стирала в кров тендітні ступні
На вістрі як на вогнищі факір
Танком страждання зводила у ступінь

Пливла фореллю проти течії
Водою утікала і вертала
Цей шал не спинять пута нічиї
Ропа і прісна, випарена й тала

Для всіх життів дістала талану
Метеликом на спалахи летіла
Вбираючи в містеріях ману
Світи її не знають межі тіла

В якому стані тільки не була –
Суккуба снив з душею просто жінки
Гортанний спів шамана, зліт рулад
Обсидіан клинка в руках у інки

Одна із найкоштовніших офір
В підніжжі власнотво́рного кумира
Вирай і пекло, вакуум та ефір –
Ця Схимниця і жриця Дзвенимира!

Зібрав пелюстки яблуневі..
Робив з них пухкі хмарини:
І клеїв їх на небесну хустку
Із голубого сатину.

Тюльпанову виплів корону
Із жовто-червоного квіття.
Її одягав на сонце -
Засяяло все у світі.

Нарцизів зірвав оберемок,
То місяцю білоквітки,
Щоб тішив маленькі зорі,
Самотні, наче сирітки.

Опісля до самого ранку
Блукав у чудесному лісі:
Мелодію білих дзвіночків
Приніс лелечатам на стрісі.

1

Книга розгорнута. Муки ґаздині:
що я відкрила? Писала ж людині.
Між зорельотами компонувала.
"Краще б халвички... ірисок чи сала" -
скрикнула сойка і глянула тупо.
Може, я винна їй чипсів чи супу...

Нотки сарказму.
Мінорненько Майї.
Вірші - як папороть: корені, вайї...

2

Нетрі чужі (барбарис...) похвалили.
Мовкну-далію, складаючи крила.
Поміж синиць я не перша... сімсота.
М'яко підтримай, болотний осоте.

2018

 
Я родився в Мулистих Водах
Що добро, і що зло?
Казала мати, слухай синку
Як се звичай було
Знайди дівчину, й живіть у правді
Вона буде поряд, вночі & вдень
А тільки зрадиш їй ти
Тут казці й кінець
Та доля лиха
Дурнем був і падав, як стій
Все гуляв дощем, а шнурівки розв’язані
Прагнучи десь перечекати
Пристати
 
Я би ліпше спав, ніж казав про щось
Не вірю я словам уголос
Коли тобі я зрадив
Ганебно змовчав
Знайди дівчину, й живіть у правді
Вона буде поряд, вночі & вдень
А тільки зрадиш їй ти
Тут казці й кінець
Ганебно мовчав я
Дурнем був, із честі сміявся
Все гуляв дощем, а шнурівки розв’язані
Прагнучи десь перечекати
Все гуляв дощем, а шнурівки розв’язані
Прагнучи десь перечекати
Пристати
Все гуляючи дощем
 
 
 
 
 
 
 
 

Покидая суету
Городских проблем и будней,
Захотелось как-то нам
Оказаться на безлюдье.
Не одну пройдя версту,
Прикоснулись к чудесам.
И открылась сказка вновь!
Наконец нашли прохладу.
В изумлении, без слов:
Красота ведь с нами, рядом!

Гладь небес, стремясь к воде,
Слиться хочет с нею вместе.
Но мешают островки.
Не уступят свое место.
Ну, а озеро, в гнезде,
Дремлет в изумрудных красках.
Рыб, плывущих косяки.
Их вода согреет в ласках.
Смотрят жадно рыбаки,
Провожая взглядом странным,
Жаль, ведь мы не у реки.
Классный здесь улов, желанный.

… Уточки плывут втроем.
Лебедь гордо поднял шею.
Величавый водоем
Покорит он, не робея.
Да, уверен на воде!
И обласканный восторгом,
Не бросается к еде,
В изобилии, комфорте
Здесь живет любимый друг.
Вот сейчас же, виртуозно
Сделает последний круг!
На сегодня хватит, поздно!

Взгляд коснулся черепах.
В панцыры свои одеты.
Много их, наверно спят.
Их потрогать любят дети.
…Жаркие пошли деньки.
Первомай прислал нам лето
И услады ручейки.
Солнцем все вокруг согрето.
Изумруд и синева
Слились будто воедино.
И творят они дивА
В красоте неповторимой.

01.05.2018
Свидетельство о публикации №118050109829

Перед очима кам’яне Побужжя –
краса земна, емоцій феєрверк!
Вода і камінь, мов якесь подружжя,
прадавній лик і досі не померк.

Звисають над водою грізно брили,
тече дзвінка вода на перекат.
Уява стрімко розправляє крила –
тут скіф стояв на скелі і сармат…

Відтоді і води спливло немало,
в ній зір скупався не один мільйон.
Історія без сліду не пропала –
все пам’ятає Актівський каньйон!

Над ним лунала запорозька слава,
чого вартує лише Бузький Гард,
де починалась воля і держава…
Цивілізація колись тут брала старт!

Одне з семи чудес у Україні,
парк каменю, реліктів і води.
То чому ж утопити хочуть нині,
паланки Буго-гардської сліди?

Історія в гранітних обладунках
сама собою вздовж ріки живе
і варто зазирати за лаштунки,
аби відкрити часом щось нове.

Біду нам поселили в ріднім домі...
Тоді вже долинав невинних плач,
як атомний реактор на розломі
звести партійний вирішив діяч.

Під самим серцем Неньки-України,
серед лісів одвічних і озер
керманичі чужої батьківщини
ліпили міць гнилого СРСР.

І лихо не заставило чекати –
аварія, якийсь хлопок, пожар…
Чому ж у таємниці все тримати
партійні бонзи стали той кошмар?!

У бій послали юних в гімнастерках,
із захисту – один лиш протигаз.
Вони здолали той вогонь нестерпний,
але життя дається тільки раз…

Своїх дітей вивозили подалі,
а люд простий погнали на парад.
Загиблим потім тицьнули медалі
криваві ватажки країни Рад.

Чорнобиль – то трагедія народу,
завжди це пам’ятати треба всім!
Загроза Україні, її роду,
розрив ядра у триста Хіросім.

Ті хмари пилу піднялись до сонця
і впали потом хижої роси.
Смертельну небезпеку сіяв стронцій,
як відголос вселенської коси.

Тепер у зоні бродять звірі дикі,
донині Прип’ять пусткою стоїть,
а тиха смерть свої міняє лики,
збирає дань… Ні дня вона не спить!

Їх стільки полягло на тім покосі,
пролито ріки неутішних сліз!
Оговтатись не можемо і досі,
донині вся країна – рижий ліс…

Їх імена нехай не будуть стерті,
хвала і честь всім, хто здолав той жах.
Як оберіг від косовиці смерті
героїв подвиг житиме в віках.

Для кого пишуться романи чи вірші –
для обраних, широкого загалу?
Знавець літератури розсмішив,
як мій доробок кинув на поталу:

„Він взагалі для мене не поет, –
сказав авторитетно в хвильку гніву.
Де думки глибина, уяви злет?
Бо репортаж – не поетичне чтиво!

Незрозумілі образ, зміст, сюжет…
Своїх ідей бракує, новотворів!“
Так говорив і говорив естет,
як вітер хвилі гнав круті по морю.

В житті стрічав я критиків не раз,
що кидали людей напризволяще.
Вони загальних не жаліли фраз…
Якщо не так – то сам зроби щось краще.

А ще згадався принциповий спір –
чи слід вважати за гриби опеньки…
Я віршем визнаю життєвий твір,
все решта – поетичні витребеньки.

29.04.2018

Душа в людини кожної своя,
з народження її не покидає.
Вона – талан, планида, друге „Я“…
Усе про те лиш Бог єдиний знає.

Але для роздумів не бачу перепон.
Хто ж заборонить нам про це гадати?
Душа людська – всього життя закон,
що до снаги лиш Господу прийняти.

Яка ціна невинної душі
і скільки вона варта уже грішна?
Відповісти на це я б не спішив,
те точно знати може лиш Всевишній.

Вже сказано про Юду безліч слів
та все ж згадати тут відверто мушу –
у тридцять срібняків він оцінив
усе – життя Христа і власну душу…

У козака Вакули душу біс
хотів купити за любов Оксани.
Із ворогами душу в темнім ліс
поніс топити і Іван Сусанін…

Що варті душі тих, хто свій народ
постійно підло дурить і грабує?
Що стане потім з душами заброд,
як плоть слабку їх вічність потурбує?

Якому бісу продались вони,
кому заклали нас і Батьківщину?
Достойні діти батька-сатани,
тікайте геть – на захід, в Московщину…

Чом упирів донині терпим ми,
як тільки цих іуд земля ще носить?!
Вони хотять вже торгувать людьми?.
Їм тридцяти срібляників не досить!

Шалений, ні оскаженілий, світ,
летить щодуху у бездонну прірву…
Щоб перервати той страшний політ –
не те що серце, навіть душу б, вирвав!

Уми поснулих братчиків не руш,
Це - неживі, від подихів аж темно.
Тече повз мене рій погаслих душ,
Зі взорами, опущеними в землю.

Сусід за могорич усе продав,
У перегарі дух зотлів потроху.
Без крил життя прожити - це біда,
Бо туші в салі обростають мохом.

Летить онука в бар на помелі,
Підзаробила тим, що нижче пупа.
А неня копирсається в землі:
Працюй стара - аж доки ляжеш трупом.

Дарма з пера упав гнітючий вірш,
Чорнило аж пропалює сторінку.
Кричу "Прокиньтесь!". Чую - мертву тиш:
Народ працює, заробля копійку.

03.05.2018р.

***
Вітер такий, що згинає проміння –
Буря наснилася травню сьогодні.
Птахи голодні, бо крихти й насіння
Зметено метеослужбами. Годні

Плакати, падати на териконах
Міста, що плодить сміття інтелекту.
Дехто читає слова на іконах,
Але не вірить… а далі по тексту.

Заповідь перша… Бажання на грані.
Зброя під стрихом готова до кари.
Бджоли збирають із квітів герані
Видимість віри. Блукають отари

Там, де ні світла, ні Бога, ні пари…
Лиш одинокості відблиски ранні.

02.05.18 © Василь Кузан

я нікуди не поспішатиму...
коронований дурня шапкою
я вже встиг усюди і вчасно...
– о! правічне єврейське щастя...
доля стихла... не насміхається...
нитка в голку сама вдягається...
мова ллється міцними винами...
я за пазухою… за спиною...
я співаю а доля слухає
і тепер на холодне дмухає –
береже мене від напасників
і заховує від сучасників...
що нам час? ми щасливі про́стором –
нам що зорями а що росами...

І як тобі живеться?
Не сумуєш
за тим, що так безрадно відбуло?
Чи хтось тепер печаль твою лікує,
цілуючи зажурене чоло?

Чи хтось бере за руку щиро-щиро,
як я колись, давним-давно колись?
Не пам'ятаєш, певно...
Пахне миром
така прозора й невагома вись.

А ти, скажи, чи дивишся ще в небо,
пантруючи за янгола крилом?
Та й чи ще є в душі така потреба -
шукати зблиски мрії за вікном?

Признайся, ну ж бо, віриш ще у чудо,
оте пресвітле, мов з дитячих літ?
Де добрими усі здавались люди
і зовсім іншим уявлявся світ...

Та що ж це я?..
У відповідь мовчання.
Або сто тисяч вигаданих слів.
Пливе кораблик пам'яті ячанням
на хвилях днів.

9.04.18 р.

У філіжанці чаю заварю,
замінить він мені сьогодні каву.
Дивитимусь на вранішню зорю
і думами полину у заграву…

Життя, на жаль, дається тільки раз
і зі смаком його потрібно пити.
Як невблаганно пролітає час…
Чи варто, власне, без кохання жити?

У метушні, серед подій і віх,
любити треба душу, потім тіло.
Воно предмет лише земних утіх,
як думати би інше не кортіло.

Написав Семен рідні, що вже не вдівець він
І одвідать запросив в гості на Великдень.
Не простою до брата видалась дорога,
Та що втома там, що аж гудуть ноги,
Як хочеться побачити ту, що заступила,
На жаль вже покійну кралю Катерину.
Ось нарешті й хата брата. Цілунки.Обійми,
Але радості на лицях все ж чомусь не видно.
«Брать таку-от незавидну хто тобі порадив?»
«Поговоримо про це ми краще по молитві.
Отоді-то, певно, вдасться все вам зрозуміти».
Після церкви за стіл сіли. До борщу доходить.
«Що за пахощі предивні?»- питають здивовані.
Господиня соромиться, розводить руками,
Уставляє стіл святковий м’ясом, пирогами...
Гості тільки прицмокують і хвалять кухарку.
Семен встав тоді з-за столу і підносить чарку:
«За хазяйку хочу випить, за мою Одарку.
Стати мені за дружину без поради я її просив.
Підтоптаний горем і літами, шукав не краси,
А вірної та щирої господині в домі,
Бо ж з давен давніх у народі відомо –
На тарелі навіть срібній краси на стіл не подаси.

Він мав повернутись героєм,
Попереду – цілий світ,
Світили б у небі яснії зорі,
Й онуки бажали б прожити сто літ.
Та хлопцю судились дороги не ті,
У кожного часу свої є святі, -
Сьогодні холодний кривавий Донбас
Суть праведну чавить із кожного з нас.
За покликом серця зцілився дух,
Життя, ніби дотик ангельських рук,
І, ніби знову розп’ятий Ісус,
200-й додому вертається груз.
Зовсім юне лице у труні,
Душа віддана небу, а тіло - війні,
Такою ціна є свободи одвік,
Й молитися будуть нащадки повік
Отому Вкраїни кам’яному солдату,
Що світ врятував від московського ката.
2.02.2016р.

Відома здавна дія валер‘янки,
вона з рідні ромашці чи салату –
всього п‘ять крапель на горілки склянку
і нерви знов міцні немов канати!

08.04.2016

Зозуленька-ворожка до лісу прилетіла,
Комусь літа щасливі відлічує щодня,
Для когось трохи суму вона наворожила,
Хтось вірить, хтось не вірить.Таке наше життя.

А соловейко соло виводить на калині,
Хочеться в краще вірить, як слухаєш його,
Ота чудова пісня серця всім полонила
І ніжно обнімало кохання нас крилом.

Та що би там не сталось - життя таки прекрасне,
Треба його прожити, а не проіснувать,
Добро, усмішки й радість уміти дарувати,
Тоді себе щасливим ти будеш почувать.

2018 р.

Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.

Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи .

Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.

Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.

Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.

Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.

01.05.2015р.


Геній

Перо затискую у жмені,
Народ від захвату примовк.
Із мене вилупився геній
І полетів аж до зірок.

Часу повчитися немає,
Але співа-реве душа.
Аж тут сатирик - підлий Каїн -
Розніс у пух мого вірша.

Од щирості немає спасу,
Що в голові - на язиці.
А він довів усіх до сказу -
Узяв талант мій на приціл.

Дівчата плескають порядні,
"Бравіссімо!" кричить читач
А цей: - Дурня! Усе невдатне!
Не твір - суцільний спотикач!

Заходить сонце за горою,
Мовчить пригнічена душа.
Піду, розкину купу гною -
Нема охоти до віршат.

01.05.2018р.



Мученик

А голосок у тещі - нота "фа",
Дзуміє: - Уставай! Чеши копати!
У пазусі ж коханої - лафа,
Пружні м'якушки - не держак лопати.

Вустами настромився на сосок,
Підпещую красі тендітну ніжку.
А теща: - На горба клади мішок!
Сади картоплю! Досить гріти ліжко!

А мавка вже загнала до кутка,
Ізверху сіла, наче відьма в бочку.
Панове! Пропущу зо два рядка -
Гуртом не личить лізти під сорочку.

Сьогодні я - владар! Козирний туз!
Нехай злостиве за дверима пурха.
Замріявся...під носом булька "Лусь!" -
Ревнула теща "Уставай!" на вухо.

Із раю длань хутенько утекла,
Вповзаю шпарко у робочі брюки.
Біжу, пориюсь, пошукаю "клад",
Вкопаю бульбу у просторі луки.

01.05.2018р.

Учись, братва!

З пуцьвіріньків зростають титани,
У яєчках жар-птиці ростуть.
Ось, творіння чергове огранив,
Одночасно "приймаю на грудь".

Пазли важко майстерно складати,
Меценати ж замовили гімн.
Треба величі, грому, стаккато,
Щоб кошлатились рими, як дим.

Анапестом підхлюпую жару,
Трохи суму, патетики шмат.
Треба здати од випивки тару -
Є віршець про металопрокат!

У ходу нині телереклама
І сценарії фільмів про секс.
У поезії я - Далай-лама,
Хвацько зляпав віршований текст.

Заробив на мурі капітально -
На повію й шикарний обід.
Ти ж про вічне пиши, геніальне,
І підтягуй голодний живіт.

30.04.2018р.

Якби Ви тільки, квіти, знали,
Як серце болісно щемить.
Як світ людей недосконалий
Тебе занурює у гидь.

Якби побачили Ви, квіти,
Як розливають в душах ртуть,
Немов би Вас з корінням рвуть,
Могли б зів`ять Ви, посивіти.

Людської покидьки породи,
Ні, не для вас оця краса.
О як би жив серед Природи
Я тільки сам, я тільки сам...

1.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Вальпургієва ніч...
Нервів струни порвало...
І сумних протиріч
Ще доволі чимало
Пролягло у душі.
Це каміння пітьмяне
Розчавило вірші
Легкокрилі. Та я не
Переймаюся тим.
Трави ночі розквітли.
То до мене лети
В сяйві місяця світлім,
І у місячнім дні,
Що відьмацьки любила,
Віддавайся мені
Схизматично-безкрило,
Відродивши талан
У крилатості драми.
Ніч польоту лягла
Крізь пітьму трасерами.
Тане в мороці Схід.
Ми затримаєм ранок,
Шаленіючи пить
Меди снів наостанок,
Уночі пломеніть
На добро... Чи на шкоду...
І закляття робить
На продовження Роду...
І на травах посну-
ти в окресленім колі...
Відьмо! Буть... Чи не буть...-
Твій перформанс у ролі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118050109450

Промінчик сонця у листві тополі.
Щось вітер йому шепче обережно.
А він, наусміхаючись доволі,
Радіє світові так щиро і безмежно.

За мить,у яблуневім пишноцвітті
Окрасою весільного віночка.
А далі - полотно біловишневе,
І гудзиком він скочив на сорочку.

У верболисті золотава стрічка,
Замилувалась вербонька собою:
Глядівся довго у хмаринорічку
Як дівчина у дзеркало весною...

На вечір скочив у мощену хату
І умостився вогником у свічку,
Яснів і слухав як старенька мати
За діточок молилася всю нічку...


-

Ну, чуваче, в тебе і видон!
Схуднув, помарнів, глядіти сумно.
Досі не поїхав за кордон?
Дивно, я вважав тебе розумним.

Віриш в шоколадку-короля,
Чи у дівку, що трамбує косу?
Що ж, - скажи калитці "тру-ля-ля",
Будеш жити вік голодний-босий.

Що ж ти, брате, знову лоханув?
Сил нема втекти із чортория?
Сильні духом - їдуть на війну,
А таким як ти - ярмо на шиї.

За кордоном, звісно, що не мед,
Ну, а тут - окрадують щоденно:
Все не так, все задом наперед,
Бо у влади ложка здоровенна.

Порохнява сиплеться з одеж,
І заначка третій рік порожня.
З Кончі в душу сунеться кортеж -
Причавити б гадів, та не можна.

Бо закон, поліція, суди,
Всі голодні, злющі, хаповиті.
Утікаю, друже. Ти - сиди,
І лови благословенні миті.

30.04.2018р.

 
я на твоїм огні
знов чуття обпалив
дальше нудота й блуд
 
і за твій щедрий жар
пристрасті що не жарт
склав я тобі цей блюз
 
кожен ранок, як ішла ти
я молився про твій захист
від нещастя, щоби слово держав
той, із ким ти жила
жодних образ, чи аб’юзу
 
крізь атлас дожидань
я вітаю печаль
ложем любов стелить блюз
 
& я склав цей блюз тобі
& я склав цей блюз тобі
& я розсуду збувсь щоб ти чула
& волосся своє
волосся своє рвав би щоб ти вчула
& знаю словам не ймуть віри
що ж, о третій ранку я знову
співаю пісень тобі
 
 
 
 
 
 
 
 

Тридцяте квітня. Благодать. Жаби.
Шашлик. Співають втомлені баби –
Сільська засмага – обсадились, ох!
Дитина плаче. Сльози, мов горох –
Морозиво беркицьнулось в траву
І мамка молоденька, тиха, ву-
ста солодкі, очі, як вишні
приказує «Не плач, малий, мені.
Ми зараз от підемо у кафе
ми купимо тобі бізе, парфе,
цукерок, лигуминок фунтів три –
я обіцяю. Тільки не реви!»
А далі тягне сина в парку глиб,
До озера, його качок і риб.

Вже завтра травень. Свято. Вихідний.
Той самий парк. Баби. Жаби. Малий.
Ті самі аромати шашлику,
Морозиво заквецяне в піску.
Ті самі кольори – дерева, синь.
Асфальту блиск. Ніяких потрясінь.
Ніяких прапорів, облич, промов.
Червоний – це вуста, це щоки. Кров,
коли коліна збиті – ну, бува…
Та раптом чую, слух мій – тятива
Натягнута. По ній ковзає час.
Я чую те, що відрізняє вас –
Нові Великі Люди, Інший Світ
Наш Всесвіт, Дивоцвіт, наш Динаміт. -

Він каже: «Мамо, що за первомай?
Це щось таке, де першим був Мамай?
Хороше свято. Тепло. Вихідний!»
А мама молоденька: «Так, малий!»
І йдуть щасливі, просто, не в строю.
А я стою. І їх услід лю-б-лю.

30.04-01.05.2018

Бобо померла, а шапки не геть.
Осмуті із сутуг сухій не вийти.
Метелика понівечить багнет
Адміралтейства, куций нашпилити.

Квадрати вікон, скрізь – куди не кинь.
Промимри "Що тут коїться?" – упевнись
у відповіді пустки опостінь,
як у бляшанці патраній: "Ось це ось".

Бобо померла. Збігла середа.
На вулиці, на випадок нічлігу
білісінько, і чорна лиш вода
ріки нічної не приймає снігу.

2
Бобо померла. Смутків на етюд.
Квадрати вікон, аркові півкружжя.
Такий мороз, що – хай мене уб’ють!
та з вогнепального оружжя.

Бувай, Бобо, о, чарівна Бобо.
Сльозу сочити личить скибці сиру.
Тобі услід податися слабó
і обік остовпіти не під силу.

Твій образ буде, знаю, нам взнаки,
у спеку, на морозі-ломоносі
не зменшуватись ген, а навпаки
у неповторній перспективі Россі.

3
Бобо померла. Геж, разки зажур
цілком ділимі, та слизькі, як мило.
Було оце наснилось, що лежу
в своєму ліжку. Так воно і вийшло.

Зірви цей аркуш, дату переправ:
Нуль передує відліку утратам.
Сни без Бобо порожні, як і яв,
й повітря проникає в дім квадратом.

Бобо померла. Ціпнуть і уста –
огубити "О, ні!", допоки теплі.
Напевне, після смерті – пустота.
Ймовірніша, авжеж, і згірш, ніж в Пеклі.

4
Ти всім була. Але тому, що ти
небіжчиця, Бобо моя, бувати
тобі тепер і згустком пустоти.
Що теж чимало, як поміркувати.

Бобо померла. Око зіслиза
на здаленіле обрієве лезво,
та вас, Бобо, Кікі або Заза
ним не заміниш. Стійма, чи то лежма.

Іде четвер. Порожній виднокруг.
В нім, як у Пеклі – так здебільш херово.
І Дант новий бере перо до рук,
і на пусті місця ставляє слово.




------------------------------------

Ця втеча така солодка...
Ця втеча така гірка...
Допоки мовчиш, допоки
малієш неговірка,

сповзаючи тихо долі
під ноги старих дерев.
До прихистку ніби-волі,
котра у полон бере

і вільних, і безневільних,
крикливих і мовчазних...
Довкруг виростають стіни,
не можна зайти за них!

Не можна дивитись в очі
правдивішій із неправд.
Бо... жити тоді не схочеш...
Не зможеш зайти на лад

в собі ні на мить благеньку.
Хотіла втекти? Втекла!
Наймилась жалям на деньку,
всю душечку обпекла!

Лишається менше кроку.
Тримаєш на повідку
цю втечу - таку солодку...
Цю втечу - таку гірку...

15.04.2018 р.

Де я, а де ви…
Корчма поруч церкви
У сіточку тин…
Живі - напівмертві
…тиняється сміх
Із сірим відтінком
І що їм той гріх?..
Поснули в обнімку..
30-04-2018

У світі прагматичних торгашів
Купюрою губу одвислу пестив.
Аж раптом - Стус (той, що Василь) ожив,
Вручає захалявні палімпсести

І каже: - Ти посидь за мене, йди,
Блощиць голодних погодуй у клітці.
В мордовській мерзлоті зостав сліди
І сивим стань у молодому віці.

Не хочу мук і смерті! Боже збав!
Для мене ковбаси та жінки досить!
Поет із розумінням покивав
Й розтанула у тьмі блідава постать.

Сміливим - битви, гробарі, тюрма,
А ховрахам - нора, шматок городу.
Таких як Стус - на світі вже нема,
Такі як я - віршують про свободу...

29.04.2018р.

Співай, соловейку, чудово співай,
Весні зізнавайся в любові,
А слухать тебе я постійно готова,
Тоді поринаю в блаженство і рай.

Зозуле, зозуле, накуй многа літ
В добрі та здоров"ї і силі,
Нехай барвінковим здається весь світ,
Себе відчуваєш щасливим.

Ой, жайворе, жайворе, ти з висоти
Ллєш пісню свою, наче сонце
На колос дорідний ясно-золотий,
Малесенькі крильця тріпочуть.

Журавлику любий!Прощальне "курли"
Твоє пролітає над лугом,
У вирій тебе понесли вже вітри,
Лишили тут жаль свій і тугу.

Ой, зимо холодная, не остуди
Серце морозом тріскучим,
Не залишай в ньому свої сліди,
Ніжним хай буде й квітучим.

І знов солов"їнії трелі в саду,
Весна у душі і надворі,
На поклик її поспішаю, іду,
Життя ж бо прекрасне й казкове.

2017 р.

Як шерсть овечок тонкорунних,
Так забуяв посеред віт
Весни розкішний подарунок –
Черемхи чарівливий цвіт.

І ніжним усміхнувся мревом,
Мов дивом сонним оповив
Той цвіт магнолії рожевий,
Немов п`янкий нектар Богів.

Пахучим солодом черешні
П`янила всіх бузкова мла.
Яскравим сонцем нетутешнім
Форзиція он зацвіла.

І розмаїття це довершив -–
І запахів і кольорів –
Наш соловій – од щастя вперше
Він ласкою заговорив!

29.047526 р. (Від Трипілля) (2018)

Стрічались. Лагідно всміхались.
Розпитували. Обіймались.
За стіл сідали. Тостувались.
Ще підкладали – відмовлялись.
В припадку щирім довірялись.
Бідою часом переймались.
У дверях гаряче прощались.
Ізнов зустрітись домовлялись...

Вночі застигнеш над плитою,
самотньо гріючи долоні,
а думка десь сама собою
в заціпенілому безсонні
на волі бродить без припону,
туди зирне, сюди загляне,
відтак надибає на спомин,
незряче вдариться і стане.
І враз проступлять із туману
блискучі очі, голос, жести,
і всі ознаки того стану,
коли зійшлися -- і воскресли.
Минуле здасться як Великдень,
в нім золотитись будуть паски,
і вся душа – чужим і рідним,
і все в душі – тепло і ласка.
Отак стоїш сама у кухні
в обіймах холоду нічного,
з тих, що колись були присутні
в твоїм житті, нема нікого.
Роки просіялись крізь сито
рідких дзвінків, тривких небачень,
дверей, що гостям не відкрито,
чиїхось спогадів ледачих.
Охопить жаль – не за роками,
за тим строкатим Великоднем,
за тою церквою з дарами,
що нас чекає досьогодні.
Чи пам’ятають їхні очі
давно минулу панораму?
Замерзли руки серед ночі,
і знаю я – у них так само.

20І8

Желанны = они, в мужском земном мире,
Пред ними, безсильны враги и сатиры.
Лик их прекрасен — как солнце, как небо.
Они же владеют секретом победы.

Они всегда правы - хочешь не хочешь.
Иль скажут: - Чего голову морочишь?
Будь-то любовь иль словесные баталии,
За ними всегда, победы регалии.

Бог наделил их своей красотою,
И нежное тело с длинной косою.
Ихняя походка - то чудо, то диво,
Движения тела, приятно-игривы.

В солнечный день иль в мрачные сутки,
Они - солнца луч, какие там шутки.
Мужчины себя, всегда браво считали,
А при них, будто, воды в рот набрали.

Их взор обращен, на прелестное диво,
И дрогнуло сердце, жадно- ревниво.
И завязались алчные споры,
Кому даренные женские взоры.

Мир без женщин, скучен и тесен.
Но ихний мир - прекрасен, но и грешен.
Он полон любви, соблазна и печали,-
Ведь, сами мужчины - желанных создали.

Я всім чужа, я всім чужа картина…
То як верба самотня біля тину,
Заказаний я плід в садку Едему,
Душа моя хвостом вроста у землю…
Нависла тінню я над небосхилом,
І гвалт зчинила у бідоні з сиром…
Мені не трібно хисту до польотів,
Немаю крил все рівно, хоч би потім…

Я всім чужа, я всім чужа картина,
І сльози найрідніші – я ж не хтіла,
Всі балачки мої заходять з вами:
З деревами, з травою й нагідками…
Злі язики не раз просили пити,
Із моїх рук, допоки мала жити,
Щоб придушити градуси сваволі,
Щоби зрівнятись клопотом з юрбою…

Я всім чужа, я всім чужа картина…
А серце мені добре талонило,
Усіх жаліти вміло попри себе,
Себе ж не зберегло й хапнуло денне…
Та тілько душу не забрати смерті…
Мої слова болючі, бо відверті,
По тому напишу ще кілька речень…
Якби ви знали, як мені "не легше"!

Я всім чужа, я всім чужа картина…
Я – льодяна бурулька зара, лину,
Я шлях пройшла і знову повернулась,
Для чого, врешті, тяжко мені думать…
Занапастивсь в руці вже олівець,
Від моїх смутних дум і, накінець…
Я так стомилася.

29.04.18.

Я - блазень, син мозольного труда,
Виспівую бравурні коломийки.
А курка в загорожі "куд-кудах!",
Коза молочна тиця в руки дійки.

Полює на синицю хохітва,
Байбаченята вклякли у дозорі.
Сідничний нерв розтоптує братва,
Вовтузиться в поезії коморі.

Люблю цей світ. Аж трохи закуняв,
А мізантропствую лише для виду.
Приречено завмер кістяк лина -
Полірував його під час обіду.

А де ж тут вічне? - запитає люд,-
Взірцевий стиль і муза еталонна?
Нехай несе сатирик-баламут
Паяцівську обшмульгану корону.

Ой ні, корона ця - терновінець,
Ніхто коштовність брати цю не хоче.
У вухо ж шепче знаменитий спец,
Що я на світ ясний наводжу порчу.

Талановиті пишуть про дуби,
Естетиці присвячують рулади.
А я бастард буремної доби -
Лірична слава зовсім до лампади.

Примружився на мене котик-перс,
Намуркує про ковбасу еклоги...
Осонцена краса живих словес
Лиш там, де праця і людські тривоги.

29.04.2018р.

1

Делікатний театр самоти.
Пил - за віяла, виломи, брами...
Дошліфуй анфіладу, кути.
А факіри зусюди - з дарами...

Килимками закладено все.
Сонні змії, медалі на шерсті.
Довгошия Омана внесе
міф молочний про сьоме пришестя.

2

Хочеш тиші, дзеленькне трамвай -
десь у Пущі-Водиці чи ближче.
Відкоркуй, наливай, роздавай!
Хай розквітне (весна ж...) попелище.

Танці гангстерів, коло тісне.
На розхресті за віру дубасять.
Ущипни - бо сумління засне...
...лиш вітри підлітають до каси.

3

Шал творіння... Тепер - на виду.
Пах попкорну, помада на шторі.
Надрукують есей какаду.
А тобі - зависати над морем.

2018

Остання кварта випита до дна,
На скронях – літ наліт, мов сивина,
Запропадає в сутіні стежина.
Снігами замело дороговказ,
Наснилося життя в останній раз,
Лишивши неспокутану провину.

Немов краси хтось розкидає грона,
Палає фіолетова свіча,
Шпилі бузкові, мов зубці корони,
Якою Бог природу увінчав.

Під пестощами вітру так грайливо
Вигойдується ніжність весняна.
Лиш раз у рік являється це диво,
Як у богині Лелі віщих снах.

На гілку сіла пташка золотая
Й висвистує мелодію п`янку.
Крізь віти повний місяць підглядає,
На королеву цілиться бузку!

28.04.7526 р. (Віл Трипілля) (2018)

Чотири вічності і місяць
Варю нектари трав'яні -
При лісовій моїй колисці,
при ветхім дубі та луні
Прибудь мені.

Варю нектари лепські, п'яні,
Чаї настоюю пахкі...
Ти - наче тінь Тенотчітлану
Ти - ночі зирк, ти - хижа хіть..
Ідеш в цю мить.

В моїх садах Дракони дишуть
Ярким огнем - межи дощів,
А ти несеш тривоги тишу
В обсидіановім ножі
На спах ожин.

Де я танцюю божевільно!
Як боже вільно тут...ади-
Попід ногами зірні вина,
Над головою сотні див...
Іди сюди,

Де я птахам церую крила,
Де гола ходжу до води-
Щоби вода мене омила
Від вікової суєти...
Не йди сюди!

Не йди, мій хлопчику незваний...
І званий, і незваний, і...
Бо в цьому горньому коханні
Погубиш глузди, стратиш сни -
Повір мені.

Супроти всіх вітрів урвешся.
Навсіч огромистих застінь.
Здригнуться роззелені верші
Моіх садів...зокрапне синь
Це - Долі гін.

І заіскриться голосами
З гілок дерев і цвіту грон
Твоє розвогнене Te amo
Твоє спаліле corazón
О Бог боронь.

Які вони ошатні – ясени
і юні неопушені тополі,
які мене дивують щовесни,
вітаючи сторожею у полі.

І як, на сонці, рута-мурава
виблискує веселкою-росою!
І туманіє сива голова
у маєві молочного розвою.

А тереном побілені путі
та вишиті барвінками і рястом,
нагадують завітну у житті,
яка нас очаровує не часто.

Забуті незабутні береги
залишені зачовгані пороги,
а я усе беру у руки ноги...

Мені тополя додає снаги,
а ясени віщують перелоги,
де ще моєї не було ноги.

04.2018

На хрестовині вИшу вже давно,
Цвяхи надійно вбито у кінцівки.
Впивається в чоло терновінок,
І крапле кров - для пастви чудо-ліки.

Вже сотий поціляє камінцем,
Бо знає - я не можу дати здачі.
Хай вірить люд, що я прощу їм це,
І Батько живолупів цих пробачить.

Товпа кричить " Ату! Чави! Убий",
Злетілись на Голготу як ворони.
За кожну краплю Божої ропи
Летітимуть в геєну легіони.

Напишуть, що любив своїх рабів,
Переінакшать правду чорноризи.
Насправді - цей народ мене убив,
І хоче аби взяв до парадизу.

Прибили Бога кріпко, на віки!
Та час летіти в Татові обійми.
Хрестище розпилять селюки -
Дрівцята дорогі в Єрусалимі.

В Едемі дух розтерзаний ожив,
Готуюся до другого пришестя…
Про милосердя Богу не кажи -
І ти висіти будеш на охресті.
28.09.2018р.

28.09.2018р.

Такі як я...

У світі прагматичних торгашів
Купюрою губу одвислу пестив.
Аж раптом - Стус (той, що Василь) ожив,
Усучив захалявні палімпсести

І каже: - Йди, за мене посиди,
Блощиці підгодовуючи в клітці.
Зостав сліди в мордовській мерзлоті
І сивим стань у молодому віці.

Не хочу мук і смерті! Боже збав!
Для мене ковбаси та жінки досить!
Поет із розумінням покивав
Й розтанула у тьмі блідава постать.

Сміливим - битви, гробарі, тюрма,
А ховрахам - нора, шматок городу.
Таких як Стус - на світі вже нема,
Такі як я - напишуть про свободу...

01.05.2018р.

Як тобі живеться, яблуне стара,
Чи іще квітуєш, плодоносиш ти?
Бо колись же була чудова пора,
Щовесни рожево ти могла цвісти.

Згадую частенько я той давній час,
Коли гнулось гілля від рясних плодів,
Соковитих яблук неповторний смак
Й досі відчуваю.Та вже відлетів

Перелітнім птахом не один той день,
Насичений сонцем і запахом трав,
Що красою вабив та п"янив мене
Ароматом квітів.А ще пригощав

Виноградом білим - на подвір"ї ріс,
Нині тут угору тільки пнеться хміль,
Але височенний ще стоїть горіх,
Білки хазяйнують восени на нім.

Ступлю обережно на стежину ту,
Яка б мене знову туди привела,
Де високі мальви й досі ще цвітуть
І чека, мов мати, яблуня стара.

2018 р.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Марніють дні, на варті твої очі,
Безглуздя того вистачить на двох
Вином залити або навіть скотчем.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Скажи, а нащо я тобі, питаю?
Насупилися брови поміж строк
Очей моїх зелених, страшно гарних.

Ти брешеш, як собака, про любов!
А чи не бридко взагалі, чи треба?
Мене мовчання досить рознесло
І я боюся бути просто неба.

Ти брешеш, чую, брешеш - ось і все!
Мені так вогко у твоїх обіймах.
Між нами, наче як якийсь бар'єр,
Із сліз гірких та сірого відтінків.

Ти брешеш, а надалі буде що?
Ім'я твоє забула б - та не вмію.
Багацько через мене вже пройшло,
Але гонитва ця не б'є у спину.

27.04.18.

Куди кому, а ратаю – до краю...
Виполюю у полі лободу.
А як чортополохи помічаю,
десятою дорогою іду.

Лукаве й гонорове оминаю,
і гуру, і фігуру обійду,
нікому нагая не обіцяю,
нікого за собою не веду.

Але оскому маю на ніяке.
Байдуже, чи зоїл то, чи піїт –
прощаю без’язике, язикате...

Не уповаю на лукавий рід,
а те, що має бестії ознаки,
записую у чорний кондуїт.

04. 2018