звук как будто на кухне забыли про воду
и тарелок и вилок то шепот то смех
не волнуйся – пусть сами себе хороводят -
у тебя же задача другая – ждать снег

обесточится дом – лопнет шарик на елке
и когда нас зальет до краев темнота
световые потоки настойчиво-колко
ощутишь ты коснувшись рукой живота

через год все вернется – кагор полусладкий
и осколки шаров и сухая хвоя
лишь ребенок появится рядом в кроватке
словно копия света - твоя и моя

а теперь проследи – ни минутки не мешкай –
как меняет число за числом календарь
как под занавес года свой занавес снежный
не сумев опустить растворяет декабрь

Ти зі мною – обірваний вірш.
Ти зі мною, що мати без сина.
Ти – є зрада, якої вірніш
Ще не стріла кістлява провина.

Я без тебе – покинутий дім,
Я без тебе – загублені мрії,
Я – молитва у слові німім,
Що застигла в очах без надії.

О, як періщить дощ, і як усе паскудно!
Усе оповила важка суцільна мла.
Безвихідно яко́сь, безрадісно і нудно,
Незатишно душі, і хочеться тепла.

Покращення життя не станеться сьогодні,
Ні вчора не було, ні завтра не видать.
І прикро за народ, затурканий, голодний
Що вірить у байки і жде на благодать.

Облудлива мораль нахабно торжествує,
І шириться синдром людської глупоти
І правильні слова, що вимовлені всує,
Ведуть на манівці, подалі від мети.

Довкола все у твань перетворила злива,
Довкола все брудне – і мислі, і діла,
І вмерти не дають, і жити неможливо,
Допоки не спаде задушлива імла.

2012-2017

Мене лякає люду німота,
Схилився долу, наче мокрі стебла.
А під обійстям човгає біда,
Ось-ось завалиться терпіння гребля.

Іще спимо. Шануєм брехунів.
Прострація... Розгубленість... Нірвана...
А в глибині уже вирує гнів,
Низи майструють шибеницю пану.

Не буде переможців у війні,
Горітимуть і хижі, і палаци.
До рук сокиру встромлять і мені
Аби зубами на сусіда клацав.

А потім - голод, безлад і нужда,
Обшарпає дахи жорстока хвища.
Зі Сходу набіжить чортів орда,
Поставить ногу в наше попелище.

Від Господа відкинувся народ,
Вчорнив і так свою нечисту карму.
Чи, треба кинуть клуню і город,
І понести в Сіон ясу Абраму?

Уже димить. Займаються дахи,
Щасливці заховаються у труни.
Не буде ще відпущення гріхів,
А будуть москалі, монголи, гунни...

08.11.2017 р.

Стілець і люлька, й більш нікого,
птахи, що над пшеничним полем
застигли в леті, чорним болем
пронизують тебе одного.

Малюєш ніч, нервовим рухом
виводиш зорі по спіралі.
Ти оплатив свої печалі
притулком і відтятим вухом.

Кафе сонливе, дня спекота
і всохлі соняхи у вазі.
Тебе вбиватиме в екстазі
речей, людей фальшива цнота.

…

Та що йому біг часу, слава, тлін?
О Боже, вільний, Боже, вільний він.

(8 листопада 2017)

Універсальне сито – пальці!
Чого лише не утекло
крізь їхню діри: дні-скитальці,
що розчинилися у тло;
наснага тіла, сила духу,
надії, помисли, діла;
уміння вигнати сивуху,
коли на шнапс ціна зросла…

Крізь пальці сіялись хвилини,
що гуртувались у години,
а ті у дні, у місяці…
Та мить усе була в руці.

Скороминуща, невловима,
вона крізь пальці не текла.
Немов марниця, ще й незрима,
зате від згуби берегла.
За миттю мить - вервечка часу,
і зупини хоча б одну,
живій душі не буде спасу.
Життя вселенське на кону…

Дивлюсь на пальці й наче бачу
ці миті вічної ріки.
І сподіваюсь на удачу,
щоби не меншало руки…

07.11.2017

Послужили і вашим і нашим,
І Всевишньому і сатані,
І Союзу, й Вкраїні, і Раші,
Але завжди були на коні.

Лиш про власну піклуючись шкуру,
У провладну вросли вертикаль.
Отакі політичні фігури
Україною правлять.
На жаль.

На місці товчемся. Очікуєм шари.
Лише на заклання – з тісної кошари.

Зате жуємо, що дадуть… Все чудово!
Ще меле язик, хоч відібрано мову.

Навіщо нам небо, дзвінкі полонини?
Всі мріємо стати шматком солонини.

У смороді буднів дожити до свят…
Криваві світанки. Мовчання ягнят.

08.11.2017

Більше світ не здається ввічливим
Не журись, він відплатить всім
Ми його вже давно скалічили
Замість просто життя у нім

Він колись проти нас збунтується
І прокинеться в ньому лють
Він зруйнує все, що будується
З смолоскипом піде на люд

І хто ж рацію в цьому матиме?
Чи ж судить його можем ми?
Він нас доти вогнем лякатиме
Доки ми не станем Людьми

Пройдуть дні, і роки, і вічності
Зітре в порох кров нашу час
Ми забудем, кого скалічили
Але світ не забуде нас...

Пливе степами полиновий дзвін,
в повітрі запах ладану витає,
донині Україну не лишає,
десятиліття не стихає він…

І досі пам’ять мозок люто рве –
голодні діти все перед очима…
Та неприродна, нелюдська картина
як лемешем чіпляє за живе!

Свята земля дідів моїх, батьків,
благословенний Велесовий краю,
з моїм народом разом розпинають
тебе кати вже протягом віків!

Народе мій, чому засумував?
Згадай свої звитяги незабутні!
Своїх дітей не виведеш в майбутнє?
Невже навіки буйні крила склав?!.

Світлої пам"яті творчого наставника
Михайла Гуменицького.

Від нього я навчилася
Володіти словом,
Прекрасне вміти бачити
Й відтворювать у віршах.
Він завжди був Людиною,
Допомогти готовий
Порадити, розрадити
У горі та утішить.

Та доленька відміряла
Йому занадто мало,
Не встиг в життя він втілити
Всі задуми свої.
А зерна ним посіяні
Так рясно проростали
І родять щедро віршами
У серденьку моїм.

Він професійний журналіст,
Поет також від Бога
І мудрий вчитель також був,
Умілий керівник.
До всього був у нього хист,
На жаль земна дорога
Завершилась на пів щляху,
Багато він не встиг.

Але все те, що створене
Ним за життя коротке,
Ніколи не забудеться,
А житиме в серцях
Тих, хто пліч-о-пліч йшов із ним.
А його світлий образ
Світитиме, мов сонечко
Для кожного із нас.

2017 р.

Дорогі друзі! Видавництво "Харків. Майдан" друкує нині мою нову книгу - по суті - здійснилася мрія, про котру я мріяв усе своє поетичне життя - вдалося підкорити вершину найскладнішого жанру поезії - сонета - написати корону сонетів "Світло кохання", присвячену моїй дружині Раїсі.* Директор видавництва "Майдан" Анатолій Стожук допоміг знайти мені поважного критика - професора знаного харківського університету ім. Каразіна, академіка Ігоря Михайлина, який написав передмову до моєї книжки. Ось два уривка з неї:
"Найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська і світова літератури цього жанру не знали. Не могли його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української і світової поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Водночас це - цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання, яка попри архіскладну форму, досить вільно, легко читається і сприймається. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві."** Кінець цитати.
Так, сталося, що я не встиг познайомитися з тим, хто написав такі вікопомні скрижалеві слова про мою скромну працю. Два дні тому, 4 листопада, на 65-му році життя майстер критичного слова, чудова людина Ігор Леонідович Михайлин відійшов у вічність. Вічна пам"ять йому, земля пухом, хай легенько йому спочивається на луках Сварожих. В пам"ять про цю золоту людину у мене народилося кілька рядків, звичайно ж у формі сонета. Додаю також портрет Ігоря Михайлина:


Мій критику, не чув од вас хули…
Чарівна осінь тихо сльози ронить.
Благословили в світ мою корону
І в засвіти із яви відійшли.

Думок дозрілих виноградні грона…
Вони – немовби мудрості посли.
Із них високі замки Ви звели,
То людяності й сонця бастіони.

Напевне порадіє сила зла –
Не житиме шляхетний лицар далі!
Та промінь Ваш душевного тепла

Народить світлу сотню із печалі.
О велете письмового стола,
За Вами плачуть Вічності скрижалі!

6.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А вони не сходять,
Мимо мене женихи,
Подружок проводять!
А зі мною не ідуть,
Може я не гарна,
Та ж нівроку, там і тут,
Панночка шикарна!
Маю файненький город,
Файно обробила,
В грядках ніжиться осот,
Лобода вродила!
У хатині павуки,
Придане сплітають,
Глянуть в вікна парубки,
Через тин тікають!
У колодязі відро,
Ввечері втопила,
Втік Данило, втік Петро,
Так і не зловила!
Посміхалась через тин,
Я сусіду Гнату,
Тільки Гнат той не один,
В нього жінка клята!
Напекла я пиріжків,
Пригостила Гриця,
Тепер Гриць той без зубів,
Мене сторониться.
Сватам шила рушничок,
Поколола пальці,
Зробив тато з гілочок,
Косорукі п'яльці.
Мама голочку дала,
Голка тупа, ржава,
Ще й селом чогось пішла,
Нехороша слава.
Не вродили соняхи,
Не дозріли сливи,
Ох, не люблять женихи,
Мене, нещасливу!
2016

Мене Каїн учора убив.
Та не треба, Не плачте за мною,
Я у музиці нині ожив,
Для вас піснею став весняною.

У художника серце моє,
Що чаклує всю ніч над мольбертом,
Воно віршом поета стає,
Із простим всеосяжним сюжетом.

Пілігримом я йду крізь світи,
Людям зорями душі тривожу,
Зерням в кожній із них прорости,
Навіть в брата-убивці я зможу...

Неможливо інакше мені,
Неважливо, що я був убитий,
Я на світлій живу стороні,
Я ваш Авель. Зі мною вам жити...
2017

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Що сталось зі мною? Це осінь під ранок,
Насипала срібла на цвіт хризантем,
А серце стріпнулось як птаха-підранок,
А в серці ожив призабутий той щем,
Коли лише погляд і хоч на край світу,
Коли лише слово й нема заборон,
Метеликом знову на світло летіти,
І знати, що крила опалить вогонь.
Що сталось зі мною? Кохання всього лиш,
Не бачу я інших пояснень, а ти?
Закохуєш звично і звично полониш,
Щоб потім сказати: прощай і прости.
Що сталось зі мною? Це осінь минає,
Минає кохання а може і ні,
Останні листки вітер з клену зриває,
Сьогодні ти знову наснився мені.
2017

не бусурмани... не звіро́та ми…
у нас правічні на селі закони…
від крові восени двори червоні –
скотину б’ють для довгої зими…
вишневі в небо випнуті дими
коптиться свіжина і смалець ллється
а я збираю трави для зими
і тільки ледар з мене не сміється…
забійник п’є телячу теплу кров
хазяйка смажить парову печінку
а я вишукую болиголов
і шморгаю в торбинку материнку…
корчую сухостій… шишки ношу
для довгих вечорів і одиноких
коли зберу під вечір дітлашню –
усіх моїх сяйних і яснооких…
горить вогонь і вариться питво –
і денне молоко і вечорове –
ясніють як Дитятку у Різдво
журливі очі мудрої корови…
і златорунне тулиться ягня
увібраним у себе божим літом
і дивиться чудесна дітлашня
як янголи літають білим світом…

Люблю про інтимне писати,
Жагуче іде на "ура".
Знімаю з коханої шати,
Вона прошептала "Пора...".

Ручиці погладжують шкіру,
Лопатки, опуклий задок.
Худенька, ні крапельки жиру,
Не збритий стирчить волосок.

Втішаю жону сухоребру,
Ритмічно хитається світ.
Чуттєву розгачую греблю -
Потилицю, перса, живіт.

Панянка вдоволено крекче,
Під лоба закочує взор.
Коли ж обіймаю за плечі -
Аж бризкає хіттю із пор.

Нарешті дошкрябано спинку,
Мочало на місце кладу.
А я геть брудний, наче свинка,
Вона ж, наче квітка в саду.

Стрибаю до кралі у ванну,
Приліг, наче мрець у труні.
На вушко белькочу: - Кохана!
Почухай півкулі й мені.

07.11.2017р.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні, пече.
Поділюся нині щирим віршем,
Муза хай поплаче за плечем.

У окопах меншає поетів,
З-за Дніпра баталії ведуть.
Он, у миші - радість, творчі злети,
Закипає паперова лють.

А у мене в серці гостра голка,
Здав "мотор", зачах, перегорів.
Десь у грудях куля і осколки -
Вийняти бояться лікарі.

Ти пиши, поете - оди, станси -
Про любов, погоду і ліси.
Про війну ж - не треба, не торкайся,
Бо цього достойні не усі.

Переходжу на мажорну тему,
У житті знайшов нову мету.
Стишити не можу тільки трему -
Длань пришили, та не до ладу.

Досі тисне тупо на гашетку,
То ж усоте зламано перо.
Корвалолом скрапує піпетка
І обола вигляда Харон.

У степах лишилися могили,
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу, неначебто чорнилом,
Придивився - почорніла кров.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні - пече.
Поділився, врешті, щирим віршем,
Муза тихо плаче за плечем.

07.11.2017р.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не смалив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Ти просто є!
Ти просто – поряд!
Твоя усмішка, слово, погляд –
Усе озветься у мені!

І я у стані – нескінченна –
Богиня, діва, наречена –
Стаю сильніша день при дні.

І цілісна, і ціла-ціла,
І радісна, і охмеліла,
захоплена тобою я,

І впевнена, бо ти – надійний,
Горни до серця у обіймах,
Моє ти щастя і життя.

Окрилена,
Високі злети –
Такі закохані поети,
І ти радієш від душі,

Тобі я зможу дати більше,
Аби писались легко вірші,
Усе удасться нам звершить!

Усі ворогують: богема й боги.
Образ оберемки, щоденні торги.
Нашіптує блазень: хвали і халви
Отримаєш вдосталь, – не продешеви!

А в мене в душі тільки смирна й полин.
Кохання єдине. І Бог теж один.
Йому сокровенне в молитві несу,
Приймаю натомість обіймів ясу:
«Не бійся. Ти ж знаєш – все буде гаразд…»

І перезирнуться маруда й маразм,
Од світу – то кпини, то зойк співчуття:
«Нещасна… блаженна…
Господнє дитя…»

07.11.2017

Здавалось, вже ся болість відболіла.
Постерлися зашоркані сліди...
Та осінь стелить знов тумани біло,
і гусне повня маревом блідим.
Помежи ночі - сну не відшукати,
між вільгости хапаю дрижаки...
Чого тобі, невитравний мій кате -
моя тривого, тяглістю в роки?..
Не напилась ще, п'яністю шалена?
Усе б тобі купатись у вині,
голкасто по-під шкіру та у вени
адреналін вганяючи мені?
Невже не досить?.. Як же це знайомо:
повтори за повторами - живу.
Стираю крапку, правлю грубу кому,
щоб ти сторінку вивела нову...

2017

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

Якось раптово застала нас ніч.
Ковдрою хмари - не видно узбіч.
Темно довкола - наш погляд блукає,
Зіроньку ясну у небі шукає!

Де ж та стежина, втрачена нами?!
Острах чомусь повіяв з вітрами.
Місяця теж не побачиш на небі-
Щось там не склалося,мабуть,як треба!

Темрява крила чорні відкрила,
Ніби примара раптом влетіла.
Що ж нам робити? Немає поради.
Треба чекати - дамо собі раду.

Місяць- не Бог- не його зараз ніч!
Ранок простелить нам шлях до узбіч!

07.03.2017

Чистой магией печали
Струны скрипок зазвучали.
Что за музыка, о Боже!
Аж мурашками по коже,
В сердце, в душу проникая –
Неземная, колдовская…
Девять женщин, словно скрипки,
В платьях-деках, без улыбки.
Виртуозы, без сомненья,
Их возносит вдохновенье!

2017

Вирує та шумить ясенопад,
злотавих барв дає дощу в наливку.
Таке яскраве, як Яценюка
падіння з політичного олімпу,
вже двірника це дійство не ляка.


10.2017

Обідець на пальчику. Хлопчик упіймався.
Отже, не дізнається про мої гріхи.
На медок, що спереду, бевзі дуже ласі,
В мужиків закоханих зірвані дахи.

Байстрюча у череві. На коні попона.
Я уже не покритка, увійшла в права.
Чоловічок тулиться до жаркого лона:
Мишка заглитнулася. Втішена сова.

Спородила дівчинку. Вже доросла краля.
Вустя - диво-звабини, ув очах вогні.
Та принЕсла доленька ордени й медалі:
В донечки ворушиться двійня в пелені.

P.S:

На Купайла хтивого попливли віночки,
Не розквітла папороть, колеться будяк.
У любаски падає у траву сорочка...
Лебеді ж паруються на усе життя.

06.11.2017р.

Кохаєш? То кохай і не бурчи.
Хотіла щастя? Ось воно - під боком.
Утомлене вляглося на спочин,
Склепило після сварки п'яне око.

Не відривала погляд від мотні,
По тілу розливалися гормони.
Коханий рай писав на полотні,
Упещуючи ерогенні зони.

Опісля гону - тиш і самота.
Ти - просто жінка. А дружина - пляшка.
У хаті крики, сльози і біда,
І перегаром дихається важко.

Покинула б ненависну мару,
Спалила дім - тоді були би квити.
А жити де? Забитись у діру?
І їсти просять ще маленькі діти.

Сидить юнак, поцмулює пивко,
Його цілує дівка білолиця.
Ще на губах не всохло молоко
Але уже досвідчений п'яниця.

Упав на ліжко з тіла пеньюар -
Штовхає у обійми голос крові.
Та пляшка відбере коштовний дар
Й життя зотліє, сіре, без любові.

06.11.2017р.

Вона зодяга панчохи, і заступає осінь;
суціль капроновий дощ довкруг.
І чимдуж віспуватий асфальт в облозі,
то довша спідниця, остріш каблук.

У спіднім лиш двом колонам тепер негоже
біліти. І голий портик заріс. Взнаки
і невгавному оку: добігло Боже
Літо з тобою, – куди не кинь...

Тепер і деінде шерех – вторує кроку
війська без перемоги, знамен трепла.
І ліпше гукати по імені пору року,
не в змозі уберегти тепла.

Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля,
різнити себе несила, і хруст в хрящі.
У настіж кватирці шумує повітря з моря –
де жодних відмов тобі – ані в чім.




17 вересня 1993

Душа чекала крику в тишині.
Холодна осінь і неважні справи,
А за вікном нічого крім темряви,
Самотні дні мов мури камінні.

А теплу плоть холодний страх жене.
І кожен звук стає таким важливим,
А шум дощу мов пісенька тужлива,
Мов гостра криця душу тихо тне.

Земля у жовтих шрамах мов в іржі.
Знов ніч ховає пагорби в тумані,
І знов летять, летять думки оманні,
Летять немов нагострені ножі.

Парище

2017р.

… гукайте там, де сонце й бджоли
Де все цвіте, де все живе -
І я озвусь на сильну долю
Якщо вас вимучило вже…
Я вийду тінню прохолоди
З роялем, хай без коліщат
Бува ж нікому не зашкодить
Медовий мій липневий чат?…
Замріт, прошу вас, на хвилинку
Погляньте в очі, не смішіть
О як пасує вам хустина
Так - так… я згоден… довгих літ
06-11-2017

Осені "постать"-сум носить в очах.
Скроні ось-ось побіліли.
Важкість відчутна в плечах і ногах -
Коси нести їй несила.

Вітер ламає,жбурляє,несе –
Листя знеможене рветься.
Дощ невблаганний затопить усе.
Сніг пролітає – сміється.

Та ненадовго – обридло, облиш!
Годі зимі панувати!
Ось і настала омріяна тиш –
Геть – із осінньої хати!

Осінь поки що – володарка тут.
Сонце зігріє – все зможе!
Трави зелені ось знову ростуть,
Мов у весінньому ложі!

Висохне та остогидла сльоза –
Очі–без суму,грайливі!
Осені "постать"– гнучка,як лоза!
Настрої в неї мінливі!


04.11.2017

море сниться мені... і торкається ніг...
диво дивне де ВСІ ЩЕ ЖИВІ...
і ми там не одні і літа не одні
пророкують цикади в траві
і наш дім на горі височіє як ріг
і чорніє вночі Чатир-даг
де солодкий інжир ще лежить по дворі
і солодка джерельна вода
ще біжить і біжить до дитячих долонь
охолоджує сонячну вись
охолоджує лоба небесний вогонь…
ми пили але не напились…
не надихались ми – задихнулися там
простягни мені руки з небес
поховай мене там – де сльозою туман
де б лозою тонкою воскрес…

***
Ой у поета перепони –
усе, чого не може.
У кожного свої шаблони
«прокрустової ложі».

***
Як пейзажі осені багаті
на сюжети у негожі дні,
так і у поезії цитати:
« вірші і сонети – сируваті»,
« оди і поеми – затяжні».

***
Не переспіваєш солов'я
і не скопіюєш шуму зливи.
Ємкісною є поезія
якісною версією дива.

***
Селфі другу у ролі писаки.
І на лоні природи буває
претендент на папаху з Вапнярки,
на якому вона спочиває.

***
Зізнаватись – зазнаватись
тим, чого немає.
Та нема чого боятись:
поки істина куняє –
правда випирає.

***
Все, що пишу я, іменем одним
себе одного ідентифікую,
що я іще живу, а не існую.
аби не переплутали ні з ким.

                                      2017

Осінній вечір тліє-догорає.
За обріями гаснуть небеса.
Зоря упала. І по небокраю
неначе покотилася сльоза.

Дерева голі як птахи без пір'я.
Одні дуби із осінню – на ти.
Ночами перечитують подвір'я
за їхньою адресою листи.

Опало листя. Килими параду
перепирають жалібні дощі.
І як не сумувати листопаду,
коли не сяють зорі уночі?

Гадає осінь на зів'ялій гущі,
дивується на віти омели,
очікує, коли уже, коли
зима повіє хугою у пущі
і тугою у морі і на суші.
Бо листя й зорі – то не янголи
а падаючі і пропащі душі,
які ловили миті як могли.

                                      11.2017

Чи варта пісня
бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, якщо воно не тління -
ватра.
Якщо воно не жарти,
варте
бодай одної пісні.

На краєвиди глянути картинні
Я спраглий, зностальгований іду.
Як хороше у затишній місцині
Посидіти в осінньому саду,

Помріяти, згадати про кохану,
Нехай сюди вітрицею летить.
Своїм ласкавим подихом неждано
Огорне, подарує щастя мить.

І я забуду всі тяжкі гризоти,
Відкрию таємницю наяву:
О мить космічна, я в тобі достоту
На цій землі аж вічність проживу.

5.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

У поетів хмуряться лоби,
Длані щедро сіють закарлючки.
Напишу сьогодні про...дуби,
Бо кохання вже дійшло до ручки.

Рюмсати втомився на папір,
Бризки долітають аж до стелі.
А у пущі гарно - легіт, мир,
Огортають кольори пастельні.

Жолуді утоптую в мішок -
Вдома паця рохкає несита.
Перетру кору на порошок -
Є рецепт настоянки від діда.

Рве рука гнучку дубову віть -
Теща любить паритись у бані.
А сльота у листі шерехтить,
Світ у трансі, ступорі, нірвані.

Істина осяяла чоло:
Як причавлять носа стіни міста -
Їдьте, браття, хутко у село!
Геть із цегли у дубові гнізда!

Недарма купив собі колун,
Колоддя розгепую на тріски.
Дуб у грубі (вичитав із рун)
Висушить гіркі любовні слізки.

05.11.2017р.

Розпухнув гутаперчевий шнопак,
Всльозавилося червонясте око.
Хворію. І болить нестерпно карк -
Понасилали читачі навроків.

Це - кара за мої коментарі,
Де графоманам тільки снився спокій.
То ж борода і вуса - геть сирі,
Ще трохи - зовсім стану вирлоокий.

Гризнув любимця за невдатний вірш -
Уже несуть важкі надгробні плити.
Гуртом кричать "Ату! Здавайся! Киш!",
Шаленим гнівом аура пробита.

Покрапує із носа на папір,
І власні розпливаються поези.
Не буду більше гавкать. Годі. Мир.
Мовчу однині. Схима. Тиш. Аскеза.

Пишіть на ідиш, задом наперед.
А як притисне - то і вверх ногами.
Поети люблять нині тільки мед,
Хвалу, вінки лаврові, фіміами.

Поблимує планшетик на столі,
Смакую вірші про любов, солоні...
Знімайте, друзі, чепчики й брилі,
Ходім піїтам плескати в долоні.

1.10.2017р.

Чорна зрада скрадається нищечком.
Тільки тиждень живуть молоді -
Заскрипіло продавлене ліжечко:
Я - на працю. Коханець - у дім.

Обціловує пазуху мавчину
(дуже хтивий попався сатир!).
Я ж у брехнях кохатись не навчений
Краще схима, глухий монастир.

Упіймалась жона недосвідчена,
Від образи під носом сльота.
А вона ж бо у церкві повінчана,
Та впадобала клуні, жита.

Шлюб завис понад прірвами-кручами,
Мед любові, отруєний, згірк.
Одне одного трохи помучили,
Та учора нарешті утік.

Вже не буде подружнього холоду,
Чую потиск важкої руки.
Поспліталися вуса та бороди:
Я - щасливий. Прощайте жінки.

3.11.2017р.

Як тихо, чарівливо, роздумово –
Із луків ще краса не утекла.
І тче на озері поважне слово
Вітрець-філософ голкою тепла.

Німа печаль кущі вгорнула голі,
І очерет журливо похиливсь.
І світлий сум аж простелила долі
Усміхнено-похмура сива вись.

Пожухли барви осені медові,
Неначе блідне княжий цей затон.
Лиш дерево одне, як ув обнові –
В розкішнім сяє золотім пальто.

4.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

о жадібність… о жалібність… – життя…
надіями мережене шиття…
о вижимки… макуха із бажань
залита річкою несправджених чекань…

о ніжність… ласка… лоскіт ножовий…
ці двері і драбини в день новий…
о погляди із темряви вікна –
ні полетіти… ні злетіти над…

о мудрість… о незміряна імла…
по вічності воді удар весла…
німого погляду самотня глибина…
самотня чарка пам’яті вина…

роки… річниці… пагорби… рови…
провалля серед попелу... трави…
і тільки Голос проросте у світ
як запорука… заповідь… завіт…

Уже осінь танцює свій ніжний вальс,
Листочком яскравим виконує па.
І ми в круговерті осінніх всіх фраз
Комусь привіт кажем,а комусь па-па..
А осінь танцює в оркестрах зими.
Нам літо щадливо співає на біс
І сумнів бере чи насправді є ми,
Чи тайний музика оману приніс?
Ми з осінню разом у танці підем.
Ми будемо вірити в диво із див.
Це все ж не ілюзія- ми так живем
В барвистій яскравості листяних злив.
Хай кажуть , що осінь то пора сумна,
Та все ж я гадаю що це наклеп лиш
Відчуй усі нотки щасливі сповна
Занурся у осінь та смуток облиш.

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

Коли ми опинимося обоє
серед розкішних хмарок,
то відшукаємо черешню
й назбираємо червоних ягідок.
Наповнимо велике цеберце.
Кидатимемо їх на землю -
нехай солодшає людське серце.

А далі у небі відшукаємо
кульбабово-волошкову долину.
Зберемо насіння, усе, без упину.
Засіватимемо землю із хмарок білосніжних,
щоби квітло все довкола
й більшало думок і слів ніжних.

А ще ми відшукаємо наші ковзани
і будемо кататися по океану неба.
Нам навіть не потрібно чекати зими
тоді...колись потім...як я прийду до тебе.

А поки я молитимусь, братику, за тебе.
Та разом з мамою ходитиму до церкви й у капличку.
І я не буду плакати, бо ти сказав би мені "не треба"
І пригорнув та поцілував би мене у щічку...

Відліта мокротиння
Жовтолистих осінніх казок,
І надходить неспинно
Снігових буревіїв танок,

Де під холод собачий,
Під стрімку снігову заметіль,
Чортовідьми заскачуть,
Зігріваючи дотики тіл,

І розірвуть завісу,
Той пошитий Богами одріз,
Скаженіючі Біси,
Бо таки дочекалися віз

До країни, що спала,
Мов кумедний барложний ведмідь...
...буревієм порвало
Всі завіси... Умовності від...,

На які так молилось
Листобратство, злетіле униз,
Мов на Каїна милість...
Ці дивацтва... Без візи "безвіз"...

Знетерпівсь у чеканні
Меч Арея, простертий на схід,
І під Сурму Останню
Ріже небо вогненний болід.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110207505

Полем жовтих кульбаб
Сонцеранок зійдЕ золотий...
Відлітає журба.
Відлітай слід за нею і ти,

Мила пташко мала,
Що коханням божилася. Ну...
Безкінечне i love...
Я ж тобі язика не тягнув?

Все змінилось нараз.
Зміна сталась- кохання пішло.
Ти пандори обрАз
Скриньку нігтем відкрила на зло

І собі, о love my...
Начувайся. Кінчається ніч.
То бери, відлітай.
Не вертайся. Казатиму НІ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110101175

***
Лише лінивый женится лиш раз,
Бо раз – ото такоє, ги зашпотався.
Упав, побився читаво, пак бойится,
Ош зась упаде та узьме го фрас.

А фрас не взьме, бо ввüн ся женит сам
На тüв, котра май файна и май ипна.
Любов ид ньому, ги нєвоя липне
И шереґ жüн кладе му ид ногам.

Втъі жоны тоже уддаутся фурт.
А лінь – ото домак паскудна штука.
Нико ти в двирі нигда не подуркат
Кить сам не уйдеш. Взьмеш у рукы прут

Та зóгнеш го, ги лук у того дюґа,
Що стрілами тя в серце вічно дюґат.
Прицілишся… Купуй Chanel «Coco»…
Вто ліпше, ги попав бы сь в молоко.

03.11.17 © Василь Кузан

Словничок:
Зашпотався – спіткнувся,
Читаво – сильно,
Пак – потім,
Бойится – боїться,
Фрас – чорт,
Ипна – ліпша,
Нєвоя – біда,
Жüн – жінок,
Фурт – постійно,
Домак – зовсім,
Подуркат – постукає,
Кить – якщо,
Дюґ – особа,
Дюґат – штрикає.