Соняхами жовтими
Літечко квітує,
На душі так сонячно,
Бо тебе люблю я.

Добрим теплим поглядом
Ти за мною стежиш,
Почуваюсь молодо,
Ти ж, неначе лебідь

Обнімаєш міцно так,
Кутаєш у ніжність.
І зима наші серця
Нехай не засніжить.

Холод не торкнеться їх,
Байдужість і старість,
Хай не в"януть там повік
Кохання троянди.

2017 р.

Х вилею духмяною довкола
В повітрі аромат пливе чудовий,
Це нічна фіалка - матіола
Вечірньої пори відкрила знову

Свої бузкові ніжні оченята,
Ніби із кожним хоче привітатись:
Зорями, що миготять у небі,
Місяцем в підповні, наче лебідь,

Теплим вітерцем, ласкавим, тихим
І чубатим жовтим чорнобривцем.
Крізь відчинене вікно той дивний запах
До моєї доліта кімнати.
Як вдихнеш - і кличе в світ казковий
Непримітна квітка - матіола.

2017 р.

Життя втікає без прощання,
біжить в нікуди стрімголов,
немов юнацькі сподівання,
як сміх крізь сльози, як любов.

Мені за ними не поспіти,
та все ж кортить ще повернути
черемхи білосніжні квіти
і пахощі п‘янкої рути.

Не зупинити скорий потяг,
назад ріку не повернуть.
Взуття змінити можна, одяг,
та не змінить життєвий путь.

Зорі в тумані не угледиш,
карги з косою не позбутись.
Нам залишається одне лиш –
у відповідь їй посміхнутись!..

23.01.2017

У гаю дубовім сойка
скаче по гіллі та зойка.
Прилітала сиза птиця
на родини до синиці.

За здоров‘я пила чару
й загубила окуляри.
Їх знайшла маленька Зойка,
а вона тепер все зойка:

Як мені у цій біді
класти в ямки жолуді,
щоб наступної весни
рівно сходи проросли?!

І сказала сойці Зойка –
мила пташко ти не ойкай,
окуляри твої цілі,
жолуді потраплять в цілі.
Закладеш великий гай,
зеленітиме наш край!

21.03.2017

Чому дивуєтесь, шановні, що Росія
веде війну гібридну в Україні?
Вона ж одна на цілий світ „месія“,
немає більш гібридної країни.

Ну, де ви бачили іще такий гадючник,
в якім святі отці освячували б зброю,
де патріарх – колишній КДБушник,
а паства ще стоїть за Сталіна горою?

І де знайти такий ще дебілізм,
де православні знов будують... комунізм?!

19.01.2016

Людей нецікавих у світі немає,
у людях цікавого доста буває.
У кожного щось особливе, своє,
родзинка якась хоч маленька, та є.

Якщо непомітно хтось жив у цім світі
і в ту непомітність заплутавсь, як сіті –
одначе цікавий такий чоловік,
що так нецікаво згубив цілий вік.

Існує у кожного світ потаємний:
у то́го – гіркий, у другого – приємний.
У всякого станеться прикрості час,
але його мить – невідома для нас.

Коли відлітає душа у людини,
за нею мандрує і перша стежина.
І перший цілунок, і радість з любов’ю
вона забирає назавжди з собою.

Звичайно, лишаються книги, поло́тна,
вірші, стадіони, двірцеві колони…
Лишитись багато чого може, та
тілесна не вічна, на жаль, красота!

Життєвий закон як безжалісна гра:
відстукав годинник – в дорогу пора.
Життя пролетіло у мандрах земних,
та знаємо що ми по суті про них?.

Отих, хто пішов за завісу віків:
про друзів, знайомих, братів і батьків,
про жінку кохану чи рідних дітей…
Як мало ми знаємо більшість людей!

Але ті відходять і їх не вернуть,
у кожного Богом одміряна путь.
Лиш хмари пливуть та ще дзвони звучать...
Як хочеться руки піднять і кричать!

В солодкому завжди́ свої принади…
Глибинний смак, а чи легкі вершки…
Та так ти в’ївся в душу шоколадом…
Іду як
наркоманка,
навпрошки…

Без тебе навіть дня прожить – не можу!
Торкну́тися – щоки,́ а чи руки…
О, не зникай! Свій образ підсолоджуй!
Словами,
що солодкі,
та гіркі…

В твоїх обіймах шоколадно тану…
Від губ гарячих солодко пливу…
Твій неповторний, ніжний смак, коханий,
Ввижається
вночі,
та наяву….

Коли мене не пестиш довго – гіркну…
Біліє на поверхні сивина…
У розпачі не відшукати мірку,
Коли я буду
випита
до дна…
ID: 513581
26.07.2014

Я краща для тебе, краща –
Не сумнівайсь: із твого ребра.
Не пропаду, пропаща,
З тобою – де б не була.

Обійми твої й слово
Зі мною завжди – ти.
Тому не боюсь грому
І не боюсь самоти.

Ти кажеш про мене «Жінка»
І кажеш мені «Вона»,
Я граю з тобою, як дитинка
І заграю, як весна.

То неслухняним дівчиськом –
Поглянь, як ребро стирчить…
Для нас із тобою вічність
І ціле життя – мить.

Не сумнівайсь: я твоя, рідна.
Згадай, ти мене впізнав,
Коли, таку необхідну,
Собі за дружину взяв.
28.02.2014 р.

Чоло високе й дух міцний,
Стрімкий, рішучий крок.
Ми чуєм "Дзвін" і крізь роки
Вчимо його Урок.
Скалу невігластва круту
Він йшов щодня лупати.
Любив людей і хрест свій ніс,
І не боявся страти.
То був Кремінь - не чоловік,
Живий, жива і Справа.
На всю Вкраїну, на ввесь світ
Гримить Івана слава.
Й ми пам'ятаємо наказ
І радо йдем до бою:
Хоч не собі, але синам
Здобудем поступ й волю.
Ні жар, ні холод, ні війна,
Що стукає у хату,
Нам не завадять повсякчас
Сесю скалу лупати!

Рука поета просить од і саг.
Спрацьована, знесилена правиця.
Естетиці вона тримає дах,
Наповнює гармонії криницю.

Моя долоня - це слуга краси,
З глибин гребе її, неначе тралом.
У струменях словесної грози
Нуртують думи, цілі, ідеали.

Роздвоївся сатирика язик,
Липкої повно у щоках отрути.
Шукає графоманів, недорік,
Жало у гузна заганяє люто.

То не простий, а творчий паразит,
Харчується поезії плодами.
Підкопується, наче підлий кріт,
Жонглює нехорошими словами.

Прийшов учора він у наш гурток,
А вже жує усіх, неначе гусінь.
Збирає недоречностей пилок,
З натхнення вириває жирний кусень.

ПиснУла збірку - знову він повзе,
Бере до рук моїх поезій стоси.
І все гризе, гризе, гризе, гризе,
Обтяв під корінь поетичні коси.

За раз творінь упорює відро,
Розгодував сонетами огузок.
Завжди у нього напхате нутро,
Моя ж - голодна, на дієті, муза.

Полохаюсь, неначе ховрашок,
Біду вчуваю в кожнім слові, звуці.
Сатирика уїдливий смішок
Мене бентежить навіть на фейсбУці.

Виписує то клізму, то пеню,
Довбає дятлом за неточне слово.
На рік писати, мабуть, припиню,
Піду вивчати українську мову.

11.07.2017 р.

Довіряю й обожнюю ЇЇ…
стелю доріжку лише з позолоти
я заздрю сам собі, о світе мій
в тональності мінора раз і всоте
так пожирає вогнище траву!!!
і так дитя ще хилиться до мами!
я чоловік, що перший в Неї був
а вам я розповім двома словами…
тут марна порча і навіть приворіт
безсилі чвари, зайві ваші гніви
мені пора. Вона біля воріт
тай не одна, а з дівчинкою ніби…
11-07-2017.

Я не поет, але пишу вірші,
бо хочеться багато що сказати.
Без викрутасів, просто, від душі,
колись таким мене родила мати.

Я не поет, хоча поезію й люблю,
та пишномовних не пишу сонетів.
Впаде хай небо, а все рівно не терплю,
нещирих і чванливих я поетів.

Я не поет, але люблю народ,
свій край, село і місто – Батьківщину.
Не звик водити словом хоровод,
та подумки завжди до неба лину.

Я не поет, хоча щемить душа
за наше сьогодення, за майбутнє.
Пишу, немов іду по лезу я ножа,
бо почуття самозбереження відсутнє.

Ні, все ж поет, бо серце знов болить
за долю молодих і України.
Пишу щоденно, майже кожну мить,
й писати буду аж до домовини.

14.02.2017

Не чекала такого від себе й нізащо,
Що від влади відмовлюся легко і так
Повідомлю народу: - Як б'ється - на щастя!
Побажаю: - Корону нехай трафить шляк!

Надсилали e-mail, делегації різні -
Так тривало всю зиму і аж до весни.
- Я не з тих, - відмовляла.
Мені: - Ще не пізно!
Наказала швейцару: - Жени їх, жени!

Не дивуйтесь - мене не хвилює корона,
Я від неї сховаюсь у темний куток,
Не згадаю ніколи й нікому до скону,
Двері в спальню замкну на англійський замо́к

І ще рогом упруся: - Не хочу у за́мок!
Надто страшно в палацах буває мені!

І наснилось на зло - під самісінький ранок:
- Де корона?!. – кричала,
- Даєте чи ні?!.


11.07.17

Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.

Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.

Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..

Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

А я сьогодні у сумній спокуті
Проводжу ніч. І келих на столі
Світ місяця ввібрав, немов цикуту...
Його ще пить... Аби лиш не пролить,

Немов сльозу, цей витончений трунок
По тій, що одійшла в нічну пітьму
Зі склянки, мов останній поцілунок,
Який на пам"ять назавжди візьму

В дороги даль, проторену внікуди...
Вона, можливо, приведе кудись,
Де ніби дотик стриманий розбудить
Ті почуття, що відійшли... Молись

Цій рідині- ти в себе увібрала
Сум спомину за тою, що пішла...
Я п"ю за те, щоб пам"ять не вмирала...
Я п"ю за те, щоб пам"ять ожила...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117071100893

Запливла у думках далеченько,
пора повертатися –
у реальність.
Ясніє в очах.
Та завихрені сили дзижчать,
і розбурханий простір також тенька-
є в душу: «…впусти…ти…впусти…»,
завиваючи в кокон.

Кажеш, фатум безжальний?
А може це ти
крок за кроком ладнаєш тональність
віртуальних світів і себе заганяєш у них
назавжди?

Той один, що реальний,
що зневажений, збитий з орбіти,
усміхається гірко:
справжнє часто просте…

Неземні колажі ти малюєш…
А колосся росте, набухаючи зерном –
в цьому світі –
хто тобі заважає
жити
вічно?

11.07.2017

Стежиною, що губиться в полях,
Піду туди, де квіти пахнуть медом,
І рОсні трави тягнуться у небо,
Немов мені указуючи шлях...

Піду. Знайду полИну я гіркого.
Гінку теблину у руці примну...
Тут зайве все. Немає тут нікого.
Лиш поринає в неба глибину

Душа моя, звільнившись від ілюзій.
Метеликом літає по квіткАх.
Одна. Немає ні близьких, ні друзів.
Лиш - зЕлено то сИньо у очах!

Чи ти мене кохаєш? Посміхнуся:
"Тут - все інакше. Суєта суєт..."
В ромашковому полі розстелюся...
Спокійно так... Все бАйдуже стає...

Так біло і так гАряче! ЗелЕно...
Лоскоче ноги китицями трав...
І небо... Небо - ось що є у мене!
Так, ти пішов, та неба не забрав!

Злечу, щоб неба сьомого торкнутись
Того, де душі прокладають шлях...
Спущуся, щоб до себе повернутись
Стежиною, що губиться в полях...
ID: 423801
09.05.2013

Хоч у житті не зайва обережність,
та не заперти думи на замок.
Знайти себе – утратити залежність,
усю залежність од чужих думок!

Життя у дисбалансі протікає,
постійно нам чогось не вистачає:
бракує зразу розуму й любові,
затим – уже фізичного здоров‘я…

Безсоромно на дні лежу
І вкриваюся морем втіх.
Не кричала: «Тону», не била на сполох…
Не топив несподіваний ворог,
Я сама перейшла межу
І солодкий спокутую гріх.

Неприкриту свою красу
Завертаю у мушлю.
Я сирена, я діва морська, я русалка...
Хто ти: принц чи простий рибалка
Я на хвилі тебе несу
І за мить потопити мушу...

Слухай пісню мою і п'яній,
Не дивись на вуста холодні.
Я пішла в небуття з нелюбові -не воскресну.
Відчувай: жар і кригу оцю безтілесну
І від пристрасті шаленій
У безвихідному полоні.

Ти не дихай - лиш видихай
Обривай свою нитку життя
Відчувай, як вгрузаєш у дно, як холоне кров,
На вустах запеклося слово і знов
Ти не скажеш мені: «Кохаю»:
Ні за віщо пішов в небуття...

Прочанину смакує кров Христа.
Нагода буде - питиме гарячу.
На всю планету нібито кіста
Поширилася звичка упиряча.

Гриземо плоть Спасителя усмак,
Справляємо щоріч по ньому тризну.
Білуємо божественний кістяк
У приступах свого канібалізму.

Ми боїмося ближніх недарма,
Вилазять боком людожерські риси.
Любові милосердної нема,
А є оскал і пазуриська рисі.

На хліб старенька просить п'ятака,
В житті у неї нині чорна смуга.
А злодія упевнена рука
Краде у неї гроші з капелюха.

Веде у бій малечу командир,
Немає для дітей уже поблажки.
На груди потім покладе менгір,
Аби й на тому світі було важко.

Не можемо утишити жаги
Протруєної до кісток натури.
Привчають нас попи, а не боги
Ізмалку до кривавої мікстури.

Ми - кровососи. Дракулю рідня.
Релігія ж слугує за приманку.
Втягнулися. Ковтаємо щодня
З душі людської запашну кров'янку.

Хрестили нас вогнями та мечем.
Невже тому і випало до скону
Впиватися солодким кумачем,
Висотувати душі безборонно?

Маля годує матір молоком,
Йому співає тихо колискову...
Піду не в церкву. А піду в альков.
Моє причастя - то кохання слово.

10.07.2017р.

Як зрадником вирішуєте стать,
втрачаєте із честю і обличчя.
Умерти можна навіть в двадцять п’ять,
а існувати – ще хоч пів сторіччя…

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Цієї ночі ти мені приснився
в старенькій курточці і з течкою в руці;
вже з тиждень мабуть не голився,
у шапці в'язаній, щетина на лиці.

Чого б це, друже? Думаєш про мене?
У гості так неждано завітав…
Хто знає, може просто кляті гени,
бо я про тебе навіть не гадав.

Такий же худорлявий і веселий,
ще й клопоти у тебе, як завжди.
Зустрілись у якійсь тісній оселі,
якісь дороги, люті холоди…

Можливо, як говорять, сон той „в руку“,
ймовірно він важливе значить щось.
Життя – то непроста звичайно ж штука,
нам снів побачить в нім немало довелось.

Нехай біжить собі, бо так давно ведеться,
не відслідкуєш всіх життєвих схем.
Не кожну ніч дивитись сни вдається,
та в них ми творим, думаєм, живем…

20.11.2016

Ні в казці, ні пустці, ні в пастці...
Відніметься десь, десь - воздасться.
Ні диво, ні видиво мильне.
Земне моє щастя стабільне.

10.07.2017

Біля хати - деревце маленьке,
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, - казала, - від хвороби.

Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває,
А мені матусю нагадає.

2017 р.

Молодий хлопчина кучерявий
В парку тихім на бандурі грав,
Пальці вправно так перебирали
Її струни.Легко вальс звучав,

То народна пісня легкокрила,
Наче птах зринала в небо враз,
То сумна мелодія бриніла,
Що аж плакала-ридала і душа.

І переглядались перехожі -
Бандурист, ще й юний - дивина,
Інструмент цей зазвичай дівочий,
Рук жіночих слухає струна.

Хтось згадав легенду ту колишню,
Що її іще з дитинства знав,
Про старого діда-бандуриста,
Що чудово так наосліп грав.

А юнак той не звертав уваги
На людей, які зібрались тут,
Руки його грали-вигравали
І ставав сильнішим серця стук.

-Він сліпий, - майнула думка раптом
В однієї з молодих дівчат.
І бурхливі оплески лунали
Тій бандурі й серцю хлопця в такт.

2017 р.

Істотно жінку змінює каблук
лиш одягла – і чарівна феміна!
А зніме і шпильок затихне стук –
у світі найщасли́віша людина!

впіймати погляд піддійти
запасти в очи - пас і скоро…
ще не палає тільки дим
чи то на щастя чи на горе
на щуп на дотик морем слів
почнеш обох переплітати
а вірний свій родинний німф
попросиш в снах оберігати
букети квіт вино і кеш
усе до крихти Їй у ноги
не зупинитися авжеш
і не проснутися від того…
09-07-2017.

***
Вітер гойдає колиску життя,
Ніч зазіхає на сну таємницю.
Зірка черкає і небо іскриться,
Сниться не те, що чекав чи хотів.

Може знеможені літа ножі
Ночі кавун пошматують на смужки.
Суть, як підсудні, виходить за дужки,
Те, що на споді, тепер на коні.

Чи на кону? А, відтак, на іконі.
Лики святих, позолочені німби…
Все нереальне – наближене ніби.
Можеш торкнутись – думки простягни.

Відстань. Відсутність. Видіння. Війна.
Крапелька космосу. Колос ілюзій.
А вороги – то розгублені друзі.
Карма блукання і код незнання.

Розкодування того, що спливло
Із підсвідомості у підсвідомість.
Цифри на вході до титли відомі,
А комбінації – тільки мені.

Тільки, здається, що я – то не я.
Страхи і сумнів сплелися із ніччю.
Розум витрати і втрати полічить.
Вершників море – усі без голів.

Я з головою. У правій руці
Щось невагоме і схоже на ручку.
Щось напишу. Потім повню відкручу
З купола марень. А потім засну.

09.07.17

… взяло і пожовкло
злочин це чи ні?..
ніченька намокла
упряж на коні
гавань - місце зброду
кажуть бенефіс
Правда хлебче воду
і сопе під ніс…
09-07-2017.

На високому троні звільнилося місце:
Королева втомилася і пішла.
У новинах про це повідомили стисло —
Неабияка новина.

Всі живуть по кутках і ходять під богом.
Не хвилює корона людей простих.
Кого кличуть на трон - ті впираються рогом.
І до мене приходили - я не з тих.

Святе місце пустим не буває. Так кажуть люде.
А якщо не святе, хто його займе?
То невже королеви у нас не буде?
І порожнім залишиться все пусте?

Є нюанс: королеві неможна брехати.
І служити народові треба. Так.
Тільки скаже неправду — піде за грати,
І сидітиме вже відтак.

Королева пішла. Це за рік вже п'ята.
Уривається швидко у них терпець.
Бо не можна народу у вічі брехати,
Набиваючи свій гаманець.

Містерія душі...
Політ нормальний.
В калюжах тихо потопає спека.
Ти поруч, у контакті візуальнім,
Водночас десь в думках своїх далеко.
Дивись на мене! Не стерплю такого ката:
Байдужістю катуй де-інде інших,
А ось тобі, до речі, шах і мат:
Мої зухвалі і незграбні вірші.
На них тихенько буду злість зганяти,
Устрілю словом, ніби з кулемета,
Повір, страшніша навіть страти,
Корява помста дівчини-поета.
Вхоплю нарешті твій зелений погляд
І буду грати ним, як на роялі.
Рояль в кущах ... а я з тобою поряд.
Так близько на скрипучому дивані.
Дражнити буду, ніби та блудниця...
Як та досвідчена й спрацьована мадам,
І лиш за те, що ти так довго не дивився,
На мене, любу й милу... звісно дам!

Знову кредити, пане ординцю?
Вічне питання: мати чи бути?
Кришимо бій, наче хліб, наодинці
Кольору ночі, смаку цикути.

Вічна лав-сторі з кров'ю і матом,
Ґвалтом і катом, і сміхом – «а хулі!»
Чи з кулемета, чи з автомата
Трепетні птахи - трасуючі кулі.

Доля лягає хлібом на чарку
З пам’яті тої сили напиться,
Я – не касир, й не підніме до Сварги
Душі-рублі з поля бою Жар-птиця.

З праведних душ розгоряються зорі,
Та не для учти і не для шани
Ревно чигають на кредитора
Чорні колектори із калашами.

Всіх до ноги, до копійки, без злості,
Плата й відплата і наче молитва
Траси вогню перекреслюють простір:
Ми погасили тіло кредиту.

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Ідуть хохли. В кишенях дулі,
Мармизи хитрі, потайні.
Байдужі їм кремлівські кулі,
Хати сусідів ув огні.

Дзявкочуть суржиком щелепи,
На пиках усмішки масні.
Розмножуються як амеби,
Живуть комфортно і в багні.

Хохлам держава до лампади -
Аби напхатий був борлак.
Усе святе байдужа "вата"
Продасть баризі за мідяк.

Пощо поезії охвітні
Коли у роті матюки?
Попса, шансон, думки огидні
Повиїдали геть мізки.

Ціпкуще у хохлів коріння.
Рясніє паростями пень.
Із покоління в покоління
Передається хворий ген.

Хохла дрімає сита тушка,
Цицьки дружини у руці,
Із рота визира галушка...
А на війну ідуть бійці.

09.07.2017 р.

Не то товариш, хто з тобою в свято
і першим з перемогою вітає,
а хто шанує вашу дружбу свято
і у біді тебе не покидає.

Тягло поета знову на сонети,
прості катрени вже не спокушали.
Хоча писав такі-собі куплети,
та гордо називав він їх віршами!

Тулив він нові рими всім на подив,
завзято вкотре жонглював рядками.
Уперто ямб з хореєм в купу зводив,
знаходив форми, сховані віками…

Хоча часу уже й пройшло багато,
та слід великого Франка згадати:
„П‘ятистоповий ямб, мов з міді литий,

два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
пов‘язані в дзвінкі римові сплети –
лиш те ім‘ям сонета слід хрестити“!

09.03.2017

Ідуть мандрівничі своїми дорогами, трибом,
Хтось клявся любити, затим – від любові згорав.
А ти намалюй журавлів, що закохані в небо,
Веселчасті цяточки квітів між росяних трав.
І буде нам тепло в обіймах кохання і літа,
Засвітиться обрій від сяйва далеких орбіт.
Хоч тисячі років минуло від створення світу –
Ти досі ще мрієш про свій необходжений світ.
Цей всесвіт, тобою намріяний - обітований,
Дорога, мов крижма освячена, ми молоді…
Між хмар, що розхристані вітром – небесні органи,
Лілейне пелюстя пливе по криштальній воді…
Мій мрійнику ніжний, твоє одкровення, як мантра,
Таким лиш як ти відкриваються двері небес.
Ти кажеш, без мене немає ні нині, ні завтра?...
Клянешся, що вже помирав, лиш зі мною воскрес...

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

На тротуарі порозкидано книжки.
Вітер гортає їхні сторінки...
Поглинуті екранами й ерзацами,
Не плескаємо в долоні на схід сонця,
Не проводжаємо його роздумним щемом,
...Епоха наша робить ще і ще,
Аби назватись «пост-цивілізація».

Кричать уранці "здравія желаю",
"на мєстє...", повертаються навспак...
Місцеві пси їх зустрічають лаєм.
О, скільки тут шестірок, посіпак!

Для них екзотика - державна, рідна...
Стирають піт долонею з чола,
Плюють під ноги і живуть безплідно,
Прикажуть - то і Неньку догола...

"Какая разніца?" - здригнешся, душе.
Роздолля брехням... німо у степу.
Я миролюбна, та до скону мушу
Тут воювати, вчити мудь тупу.

Відьом палили в Сумах, Конотопі...
Тризуби нині - модний татуаж.
Та опануйте ж мову до потопу,
Хохли-служаки, ввергнуті у раж!

На мультиках дозріли ці панята,
Котигорошки, Барбі... голубі...
Якою гомонить нічний Хрещатик?
Чи парость мови квітне у тобі?

Слова - мов глеки між млинів - забуті...
Півусмішка - селючко, відійди...
Лиш ті спроможні досягти могуття,
Кому авторитет - свої діди,

А не чужі, що закоптили пажить,
Розбестили замріяне дівча...
Чи знаєш українську - тут не важить.
Онук-артист - у ролі прохача.

А мова дозріває... бачу соки...
Зрізаю грона, віршем причащусь.
Мій келих - чистий, дорогий, високий -
Змія болотна хвалить - кусь та кусь...



2017

Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…

... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…

…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

(пісня)

Облітає, облітає
Облітає вишні цвіт.
Миленький мене кохає,
Я люблю його в отвіт.

Наливає, наливає
Соком спілим вишні плід.
Палко він мене кохає,
Хоч минуло стільки літ.

Знову вишня розквітає
Біло-біло навесні,
Цвіт впліта в коси мені,
Почуття ж це не згасає.

2017 р.

"Сім разів відміряй - раз відріж" -
Приказка народна так говорить.
Отже, щоб зробити щось, то ми
Подумати повинні дуже добре.

Часто ж навпаки буває в нас,
Коли щось скажемо чи вчинемо недобре,
А потім каємося.Та минув вже час
І повернути все назад не можна.

Так неподумавши втрачаємо людей,
Які добра зробили нам немало,
Бо ж слово, кажуть, що не горобець -
Вилетіло й зробило в серці рану.

Чомусь вона не хоче заживать,
А кровоточить все і кровоточить.
То ж спершу думаймо усі, що нам сказать,
А чи зробить.Не жалкувать щоб потім.

2017 р.

Пішла. Та гіацинти ждали,
І не будив ще день вікна,
І у легкій жіночій шалі
Розквітла тиша чарівна.

Осяяна вечірнім пилом,
Я знаю, знову прийдеш ти,
Щоб араматом нільських лілій
Манливі сіті заплести.

Люблю я руки ці чутливі,
І мову цю неголосну,
Граційну талію звабливу,
І пліч округлих білизну́.

Та в імені твоїм – безмірність,
І у імлі очей твоїх
Зміїну вгадую невірність,
І ніч повір’їв грозових.

Земному світові підвладна,
Ти ще сама не осягла,
Які ти звершуєш обряди,
Яку ти віру прийняла.

Ввійди, своїй не владна волі,
Очима добрими поглянь,
І темним поглядом до болю
У серце трепетне порань.

Вповзи, немов змія повзуча,
Посеред ночі оглуши,
Замуч цілунком уст жагучих,
Косою чорною вдуши.

Чому таке ти, невеселе, літо?
Неначе я – теж літній чоловік.
Горіть не здатен, можу тільки тліти,
Невже цей стан тепер уже навік?!

І що за відчуття це – прохолода?
Здається, що не літа – серця стан,
У котрому не був іще я зроду…
Мабуть такий мені Богами дан.

Коли усе сприймається спокійно,
Не палко, тільки з усміхом легким –
Поразки, перемоги, мир і війни,
Красуні не чарують і зірки…

Здається, що холонути ще рано,
Немов іти до смерті навпростець.
І вірю, прохолода ця розтане
У полум`ї закоханих сердець!

7.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)