***
Молотити не те саме,
що байдики бити,
і молоти язиками,
і ляси точити.

***
А попу іде кадило,
а дякові – кварта,
а на рило мало мила…
А які помиї лила
Феська язиката!

***
Не зійде небесна манна.
Що посію, не пожну.
Що одним по барабану –
це не те, що сіль на рану,
а горохом об стіну.

***
Ласа ласиця на яйця,
а куна – на куру,
молодиці – на причастя,
козаки – на інше трясця
і чужу натуру.

***
Як не пий, усе до дна
піде босе й голе,
все одно, душа одна –
перекотиполе.

***
Усі – за пазухою Бога
і дами, й кавалери...
У кожного своя дорога
і кожен хоче жити довго
як селекціонери.

                              2017

У центаврійців є свої поети.
Без пальців. Але мають мацаки.
На каменях видовбують куплети -
Вони у цьому ділі мастаки.

Не мають стила. Але є довбачка
І замашний зі сталі молоток.
І цілий день вони стрибають рачки
Аби строфу увічнити з думок.

До нас, було, навідались у гості
Аби навести розуму місток.
З космічної зронили високості
Писемності своєї долото.

Але воно в руках неандертальця
Страшніше аніж в посуху сірник:
Побили динозаврам усі яйця,
І ящерячих рід, урешті, зник.

Вжахнулися, обпудилися гості,
І повтікали до своїх зірок.
Але необережно, не зі злості,
Залишили довбачку й молоток.

Взялися ми одразу віршувати,
І полилась отрута із пащек.
І бив піїт у лоба свого брата,
Вихрещував уздовж і поперек.

Ми вже не ті. Бо пишемо поеми.
Минулого засвоїли урок.
І вірю, що хоча би на ПееМі
Не чутиму дикунський молоток.

14.05.2017 р.

Хусточка біла,
Сиве волосся,
Зболене тіло —
Стигле колосся.

В серці — краси!
Сонце ж не гріє.
Боже, спаси
Мою маму, Марію!

Говорять люди, – час покаже.
Але одного разу
нав’ючити мою поклажу
уже не буде часу.

То вибачайте, добрі люди,
що бігаю прямою.
Мені уже і того буде,
що піде за водою.

І того буде, що минає,
і того, що не любий,
і не почую, – баю-баю,
коли заціплю зуби.

А, може, і мене почує,
як іноді бувало,
ота кубіта, що дарує
кебету, а не бали.

І вороги, і друзі – раді…
А зорі на параді
уже готують місце скраю.

Не хочу бути на заваді.
Усе, нараяне по правді,
минулого не має.

                              05.2017

Рожево-білий вихор цвіту
М’ячем підплигує щораз,
Коли повз вишні в травні вітер
Кудись несеться звідкілясь.
Як ос іскристих рій шурхоче,
В пітьмі притишеній, клубком, –
І світ біліє серед ночі,
І пахне юності вином.
13.05.17

Я знаю правду! Всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись!
Дивіться: вечір, дивіться: вже ніч іде.
Про що ви – поети, коханці, полководці?

Вже вечір стелиться і земля у росі,
Хуга зоряна замре в небі холодному,
І під землею скоро заснемо всі,
Хто на землі не давав заснуть один одному.

13.05.2017

Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***

Я ЗНАЮ ПРАВДУ…

Я знаю правду. Все прежние правды – прочь!
Не надо людям с людьми на земле бороться!
Смотрите: вечер, смотрите: уж скоро ночь.
О чем – поэты, любовники, полководцы?

Уж ветер стелется, уже земля в росе,
Уж скоро звездная в небе застынет вьюга,
И под землею скоро уснем мы все,
Кто на земле не давали уснуть друг другу.
03.10.1915

а ти все чекаєш
усе сподіваєшся дива
а дощ тарабанить і спати тобі не дає
вколише дрімота і явиться сонячне сниво
і стане досяжним
намріяне щастя твоє

і буде здаватись -
до нього подати рукою
звиватися буде до неба до сонця до зір
і буде ширяти пташиною вільно-стрімкою
і буде тобою -
що ані людина ні звір

а дух тільки вільний
безмежний що страху не має
і тільки чуття що вбирає у барву яву...
як тільки світання у промені першім заграє
вернешся чеканням
у росами вмиту траву...

Бджолиний рій
Заплутався у платті
Бузкового куща
І так гуде!
Троянда квітне
Золотим багаттям
І хвіртка хлипа —
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить
Мозок охололий —
Ти де, коханий,
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка.
Питають квіти, яблуні —
Де ти?!

Я в дитинстві росла
У бабуні-ворожки,
Чорнобриве дівча
В українськім селі.
Поряд з нашим селом
Старовинна Воро´жба,
Що напоює верби
У тихому Пслі.

Знала чари усі
Від бабусі-чаклунки,
Що навчала мене
Розвівати печаль.
Хто напився мого
Полюбовного трунку,
Все у світі забув:
І тривоги, і жаль.

Псел голубив мене
І красою тривожив,
І на хвилях своїх
Колихав Сейм-ріка.
Я літаю у снах
З Ворожби´ до Воро´жби,
Де чаклунство моє
З двох річок витіка.

Як сонце позолотить верхівки на тополях
І листя затріпоче у сонячній канві,
Іду я з електрички до маминого поля,
Де морква, і капуста, і яблука в траві.

Лежать на картоплинні і поряд з буряками
Рожеві та смугасті пузаті гарбузи.
Врожаю дочекалась моя старенька мама,
А нам оце багатство складати на вози.

Ласкавий вітер теплий гуляє на городі,
То шурхотить в садочку, то спиниться між хат.
То закружляє листом в стрімкому хороводі,
То золото розсипле під вечір на дахах…

У мами на вечерю — і сало, й цибулина.
Картопельки наварить, підсмажить кабачки.
І за столом гостинним збереться вся родина,
Де кожне з нас відчує тепло її руки.

Запахне в хаті чаєм із чебрецю і м’яти.
Скрізь рушники на стінах і разом вся сім’я…
Подивляться ласкаво з портрета очі тата
І забринить у серці живе його ім’я.

Коли зустрів в дорозі смуток,
коли відчув поразки смак,
хоч для надій залиш притулок,
не втрать безцінне за мідяк.
Узрівши лиш біди відтінки,
зламай її гнилий кістяк!
Змети пустих дилем пилинки,
не жди Всевишнього ти знак!
І вихід легко знайдеш поруч,
все змінить істини ковток,
та кволості собі не вибач,
уважно слухай цей урок.
Не смій впадати знову в розпач,
до успіху зроби свій крок
Недуг з тривогою у змові,
мов фенікс, вічний їх росток,
цей страх розбавлений у крові,
скеруй життя в новий виток!
Повір космічно творчій силі
потужності людських думок,
повір у справи неможливі,
зніми з уяви хибний блок!

Не плюй в колодязь цей пречистий,
І не замулюй нам джерел.
Бо вдарю, як Перун, вогнисто,
Як в змія вцілює орел!

13.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Заквітував, запінився мій сад!
Аж вітерець зашпортався у вишні.
Розчулено заплакав виноград,
Бджола нектар висотує поспішно.

Гроза весняна впала на село,
У небесах співає жайворина.
Травневий день виповнює тепло,
До сонця кожна тягнеться билина.

Та ніч прийшла. Рогачик уповні,
І дишлом догори підняло Воза:
Як боляче дивитися мені,
Що все скувало надміцним морозом.

Мертвіють грона прямо на очах,
Заціпеніло похилились ружі,
Горіх від болю мовчки закричав,
Промерзли вглиб баюри та калюжі.

Навіки ув окопі друг заснув.
І мама спить - вона уже не з сином.
На небі зустрічає цю весну
Моя донька, зоря моя єдина.

Колючий іній взяв у кліщі віть.
Кілок із льоду увігнало в груди...
Бодай на день або хоча б на мить
О, як же хочу нині я заснути.

Доокола покошена стерня
Нежданим убілилася морозом.
І нишком утирає п'ятірня
Із криги серця виплавлені сльози.

13.05.2017 р.

Я Україна, ваша мати старенька
Чужими чобітьми потоптана ненька
Століттями в рабстві була разом з вами
І спину я гнула під тими ж панами…

Я топилася в крові, горіла в вогні,
Повірте, за волю вмирали ви не одні!
Як фенікс із попелу й крові – вставала
Своїх дітей як могла – захищала.

Всіх тих пам’ятаю хто свою спиною,
Мене закривав, і не здався без бою!
Мільйони вже вмерли за мене, зі мною
І вранішні сльози за ними – пролию росою…
2016

Як померти ти маєш по Смерті законам -
Не змирися, не здайся. Борися в вогні!
І в битві із вічним червоним драконом
Не смій назавжди завершить свої дні!

Тож бийся у полум’ї! Борись у вогні!
І в тихому відчаї руки, не смій опускати
Борись на всю силу, борись як у сні!
В тебе немає причин програвати.

Крізь страху вогонь і крізь полум’я болю
Коли ти згораючи тонеш в думках,
Звичайно, покластися можеш на Долю…
Та не забудь і про Силу у своїх руках!
2016

Чи сніг лапатий,
Чи травневий дощ
Батьківська хата
Щулиться в чеканні.
Уже обсіли
Кропива і хвощ.
У вікна заглядає
Зірка рання.

Сусідські хати
Теж стоять сумні,
Бо хазяї
Давно попід хрестами…
Колись біліли
Радісно мені,
Як я спішила
Мимо них до мами.

Гостинні люди,
В споришах двори.
І білих вишень
Віхола травнева
А біля річки
Зграйки дітвори
І райдуга в півнеба
Полуднева.

Спішила я
По стежечці малій,
Де край левади
Верби густо-густо.
В хустинці білій,
Пучки всі в землі —
Під вечір мама
Полива капусту.

А навкруги —
Все зелень-ряснота.
І квітнуть хустки
На усіх городах.
З жіночих рук —
І щастя й доброта.
Багатство наше —
Працьовита врода…

Усе було —
І пісня, і роса,
І поцілунки,
Й перші літні зорі.
Тож залишилась
У серцях краса,
І вглиб землі
Міцний пустила корінь…

Тому й летять
На батьківський поріг
Сини і дочки
Із країв далеких.
Бо треба, щоби
Хтось красу зберіг,
Посіяв жито
І зібрав у спеку.

Нехай же прийде
Доля отака
В усі родини —
Радість, щастя, злука.
І щоб матуся
Вранці молока
Внесла до хати
Дорогим онукам…

Біжать любителі поези...
У них оказія така, –
бабаї! І не треба дези,
аби бабусі-поетеси
упізнавали їжака.

Уже й поети – терористи
або губителі юрби, –
агресія! Аби не з'їсти,
то як би їх не зачепити,
і не помітити якби.

Ну а коли в ходу ходулі,
зарийся в сіно і сичи, –
дулібія! І, – люлі-люлі...
А хочеться сукати дулі,
тоді свої собі сучи.

І регочи бодай із пальця
І, може, усміхнусь і я, –
іронія – велике трясця.
Але яка почесна праця –
охаяти чуже ім’я!

Але ...якщо такі порядки,
то це уже не епатаж, –
ілюзія. Нема подяки.
Аристократія Вапнярки
не поміняє антураж.

Писати – це не гнути спину
і не рубати із плеча, –
презумпція! Якщо не винен,
то і пародія на кпини
не залякає читача.

                              05.2017

Вона прийшла до мене навесні,
Подарувала усмішку лукаву.
Одразу стали стіни затісні -
Побігати захтілося кентавром.

Тремтіли руки, смикалась губа,
Слова гарячі пхалися на волю.
Летіла їй услід моя клятьба
Та покривала плечі її голі.

Роїлося, кипіло в голові ,
Чому ж вона поглядує так хижо?
Її очиська личили б сові
Яка не може заглитнути мишу.

Оця красуня...гарпія оця
Мої ключі поцупила до раю:
Колектор прочитав із папірця
Що я - бомжак. І хати вже не маю.

11.05.2017 р.

За горою вечоріє. Свято
укриває тогою ночей…
...............................
І війни немає. І багато
зорями палаючих очей.

Це мій сон. І що то він віщує?
Може, наобіцяні дощі?
Чую, – ляп! А грому ще не чую.
Не везе ще Бозя калачі.

Білочка наярює лушпиння
зав'язі опалих абрикос.
А мене нагайкою по спині
обігрів наопашки мороз.

Ягоди-зелепухи й горіхи
всіяні золою Колими.
І уже до літа – не до сміху.
Це і є корупція зими.

І даремно кукає зозуля.
Не буває ранньої весни.
Ось тобі ота велика дуля,
що на груші буде восени.

Сон у руку. Дякую на слові,
що життя усміхнене мені.
Я радію сонцю і весні
і
   …говію.
                 Пуп'янки готові.
Почекаю іншої любові,
поки чорнотою –
                            по стіні.

                              05.2017

Полонинами неба
і плаями вітру
поза рунами туч,
де сіяє зоря,
чумакують опришки
по білому світу
за далекі ліси,
за солоні моря.

Вояки й козаки – і сучасні, і бувші,
на путі у едем набираються сил.
Упокоєні миром яріючі душі.
Їм Борей напинає сузір'я вітрил.

І варяги ночей із юдолі вертепу,
засипаючи очі пилюкою степу,
норовлять і собі у завітні краї.

Та осліплює їх жовто-синє вітрило.
За щитами Арея палає Ярило.
Не увінчані миром небесні бої.

                              05.2017

РОСТУТЬ, ЯК ЗОРІ, ВІРШІ…

Ростуть, як зорі, вірші, як мімози,
Немов краса – що зайва у сім’ї.
А на корони, на апофеози –
Скажу лише: – І звідки це мені?

Спимо – і ось, через гранітні брили,
Небесний гість на кілька пелюсток.
О, світе, знай! Співці – у снах відкрили
Закони зір і формули квіток.

12.05.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***

СТИХИ РАСТУТ, КАК ЗВЕЗДЫ…


Стихи растут, как звезды и как розы,
Как красота – ненужная в семье.
А на венцы и на апофеозы –
Один ответ: – Откуда мне сие?

Мы спим – и вот, сквозь каменные плиты,
Небесный гость в четыре лепестка.
О, мир. Пойми! Певцом – во сне – открыты
Закон звезды и формула цветка.

14.08.1916

в несамовитості самітного блукання
він творить грані
розкроївши всесвіт
на світ світанку
світ ясної днини
світ надвечір’я
і світи блукання
в несамовитості самітності
яка
закручує спіраллю цей маленький
цей чорний в цятках невагомий всесвіт

13.05.2017

Приїхав онук у село до бабці:
Без шкарпеток ноги, якісь несусвітні капці,
У вухах сережки, в носі підкова,
На голові – не інакше, як скирта соломи,
Штани коротенькі в дірках на колінах...
«Мачуха – не мати. Нічого не вдієш...»
Як онук захропів, стала бабуся радо
Латки накладати спереду і ззаду.
Проснувся онучок. Не встає – голосить:
«Ну, хто ж вас псувать таку моду просить?»

P.S.
Не певен, що хлопець «Єретика» прочитав,
Дізнавсь, як карали церковники Яна Гуса,
Та,як і праведник, сказав про свою бабусю:
«Намарне трудилась. Свята простота!
-------------------------------------------------------------------------------------
Легенда оповідає, що до кострища, в якому мав згоріти бунтар Ян Гус, старенька підкинула хмизинку. Щоб антихрист якомога скорше пішов на той світ.

Соломійка мружить оченята,
Плескає в малесенькі долоні.
Кличе бабу, та не кличе тата:
Тато у хвороби у полоні…

Київ – Львів - Ізраїль. Знов додому.
Сил і грошей треба так багато…
Мати віру, подолати втому.
Тридцять дев`ять – молодий ще тато!

Є сестричка, є ще старший братик,
А вона – мале горобенятко.
Рік минув, ще світ лиш пізнавати.
Їй так треба ще живого татка!..

Батько в неї сильний, та і мужній.
А про скільки справ чудових мріє!
Відгукніться, люди небайдужі!
Виросте із татом Соломія.
12.05.17

1

Сховай медалі, діду, від гріха.
Олжа у тиглях плавиться на рала...
Під сіроманців піняве "ха-ха"
Йде перекрій полів, байраків... сала...

Підвладне чорту все, а Божий Син
Криваво цвяхи забиває в зорі.
Тупцюй. Гвоздики в`януть, віднеси
Туди де пломінь-біль - не лепрозорій.

Ще донька поряд, звіявся онук.
Є приводи побитись, випить пива.
Під соснами вербує Басаврюк,
Прикривши роги, шкутильгає криво...

2

Не побіжу за ним, і не просіть.
Я чортівні, що душить, не прислуга.
Плететься крупно зомбувальна сіть,
Простолюд жваво ділить зелепугу.

Багате руно обіцяв Ясон.
Пливли човни до волі, напівправди.
Перебрели товпою рубікон...
...а де ж обіцяне добро, смарагди?

Борня світоглядів, рій просторік...
Робочі бджоли сповнюють чарунки.
Сховав сльозу віджилий чоловік,
І став у вічний стрій - похило... струнко.

3

Стихають війни, лозунги, серця.
Історія упевнює: природно,
Щоб гинули заради гаманця,
Межі-кордону, партії... безодні.

Потоптані могили, пелюстки...
Нові цяцянки, в борозенках лиця.
Заковтують дрібноту щупаки.
Я місію обрала - самовидця.



2017

Вбиває не той, хто вбиває,
А той, хто послав цього вбивцю,
Бо знає потвора, бо знає:
Життя висить на волосинці.
І цю волосину тоненьку
Жадає чомусь обірвати,
І пофіг, що в тебе маленький
Ще син і нездужає мати...
До фені йому твої мрії,
Духовно багатий твій обрій.
Він чинить отак, як уміє,
Аби лиш йому було добре.
Ти зайвий у тому пасьянсі,
Який розкладає на смерті.
У тебе нема уже шансів,
Щоб вижити... Тільки умерти!
І ось з дула куля злітає –
Оскал маніяка-мисливця...
Вбиває не той, хто вбиває,
А той, хто послав тобі вбивцю!

І світає, і смеркає
У душі і наяву, –
Від сівби до урожаю
Вічно в клопотах живу.
Бо зростає все і гине
Від надлишку і нужди, –
І від зайвої краплини,
І без крапельки води.
То гарячі суховії,
То поява довгих злив, –
То вдоволено радію,
То в мені скипає гнів.
Просинаюся затемна
Й засинаю в темноті,
Коли всюди сходять зерна
Сподівань і почуттів.
12.05.17

Мене довкруж лякає зло.
Тому і вірш колючий дуже,
Поезія - як бите скло,
Кутами скалок ріже душі.

Не можу втішити думок,
Коли біда прийшла у гості,
Сховати голову в пісок
Або ширяти в високості.

А хтось блукає в чагарях,
Оспівує солодкі вишні.
А в грудях б'ється вогнептах,
Мовчить розгублено Всевишній.

Бо смерть підкралася вужем,
Зорала поле гострим плугом,-
Мені не бачити уже
В своїй руці долоню друга.

Той постріл снайпера меткий
Пробив душі моєї двері.
І загорілися гіркі
Краплини крові на папері.

10.05.2017 р.

О, Христе, Боже! Прагну дива
На сході дня, без каяття!
Померти дай мені красиво,
Допоки книгою життя…

Ти мудрий, не зречеш затято:
«Терпи, ще не настав твій час».
Ти надто дав мені багато.
Я прагну всіх доріг ураз!

З циганами із шарабану
Іти під пісню на розбій,
Страждать за всіх під звук органу
І амазонкою – у бій;

По зорях ворожить на краще,
Вести дітей крізь жах знамень…
Щоб став легендою – вчорашній
І був безумством кожен день!

Люблю і хрест, і шовк, і каски,
Моя душа – то миті слід…
Ти дав дитинство – краще казки –
То дай і смерть – в сімнадцять літ!

11.05.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

МОЛИТВА


Христос и бог! Я жажду чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь, как книга для меня.

Ты мудрий, ты не скажешь строго:
«Терпи, еще не кончен срок».
Ты сам мне подал очень много!
Я жажду сразу – всех дорог!

Всего хочу: с душой цыгана
Идти под песни на разбой,
За всех страдать под звук органа
И амазонкой мчаться в бой;

Гадать по звездам в черной башне,
Вести детей вперед, сквозь тень…
Чтоб был легендой день вчерашний,
Чтоб стал безумством каждый день!

Люблю и крест, и шелк, и каски,
Моя душа мгновений след…
Ты дал мне детство – лучше сказки
И дай мне смерть – в семнадцать лет!

26.09.1909

дякую, боже, за цю висоту,
дякую, боже, за цю самоту, 
що переможено саме
оту
війну між тілесним й небесним
дякую я за прокляття і ласку,
дякую, боже, за зради й поразки,
за сотні імен, заскорузлих знамен,
як же це тяжко, мій боже, й відважно,
як же це легко, мій боже,
і летко:
скільки ж братів опинилося в пеклі...
поміж сміття віртуальних мереж, 
поміж нахабства й порушених меж, 
поміж чуттів всіх розвалених веж
жало твоєї 
"любові"
дякую, боже, що я не здурів,
що боронився допоки зумів,
все ж довіряючись Долі
боже, не страш ми:
світ цей мине
вітер із серця попіл змете,
там на дні неба квітка цвіте,
що не зів'яне ніколи.

До бою готові! Сказали солдати
Зброю узявши, вдягнувши броню.
До бою готові по матері брати
За рідную землю, за неньку свою!

До бою готовий, вогонь розпалився
У душах, той щирий, той гордий вогонь.
До бою готовий, день розпочався
Снігу додавши до матері скронь…

У сутінках бій до кінця наближався
Там мертві лежали… А інших в полон
До бою готові нові патріоти!
Добою готові… І знову в огонь.
2014

Щойно вийшов за поріг,
Дружина кмітлива
По мобільнику кумі
Про це сповістила:
«Налий чарку, люба,
Цьому ледацюзі,
Тільки як роботою
Він її заслужить!»
Увійшов у хату,
Кума моркву струже.
«Знали б ви,голубко,
Як люблю вас дуже!»
«Якщо це по-щирому,
А не загорівку,
То почніть чинити
Штахетник, корівник.
Впораємось швидко,
Покличемо Пріську,
Побалакаємо вдосталь
Любо, по-кумівськи».
«Добре, що згадали,
Кумо, про роботу.
Пріська ж загадала
Починить ворота.
Про яку горівку
Може іти мова,
Як в своїм обійсті
Роботоньки повно»…
…Хоч гукали кориші
В корчму завітати,
Розчарований кумою,
Шкандибав до хати.

Ті ніжки будуть снитися мені,
Венерчині передались їм гени.
Погано тільки, що ми не одні
У нетрях метрополітена.

Стриміли пальці через лабутен,
Моднячий пояс дибився зі шкіри.
І розгорявся гормональний тен
Та пропікав у хтивості тандирі.

Хотів її торкнути, мов кота,
Таку не часто зустрічаєш литку.
Але заусінь шкрябнула не там
І потягнула за собою нитку.

Кошлата ніч хлюпнула із діри
І я почув не дуже гарне слово.
Покрили спину жаху пухирі,
Коли уздрів, що це мужик здоровий.

Аби себе не піддавать ганьбі,
Запам'ятайте, хлопці, до загину:
Тримайте свої руки при собі.
А закортить - то маєте дружину.

10.05.2017 р.

1

Анджею-вітре, що ти накоїв:
Білі клаптини у сні...
Позасихали рожеві левкої.
Крилам кімнати тісні.

Добудував хитромудро квадрати,
Рибку пустив у басейн.
Ранок...
Вирує людвою Хрещатик.
Котить судьбу скарабей...

Я не прошу ні круїзів, ні міці.
Спокоєм сита аж-аж.
Пляма - де серце - на жовтій туніці.
Вітре азартний, розваж.

Метемпсихоз ланцюговий... синкопи.
Пінна арена... двобій.
Схоже, я... чайка зі скель Пенелопи.
Всюди ти бажаний-свій.

2

Грім...
Загубила камею у хвилі.
Низько бреду... між намист.
Бабряться лосі в болотнім чорнилі.
Бакен звалили не ми.

Хочеш, я буду прозора і вічна?
Нащось тримаю багаж...
Ось відповім на дзвіночки та спічі.
...б`є фарбопульт - у міраж.

2017

Циганська пристрасть розлуки!
Ледь стрівши – рвонути геть.
Я лоб упустила в руки.
Думки мої шкереберть:

Ніхто, листи наші скромні
Гортаючи, далебі,
Не втямить: ми віроломні,
Бо вірні самим собі.

10.09.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

* * *

Цыганская страсть разлуки!
Чуть встретишь – уж рвешься прочь.
Я лоб уронила в руки
И думаю, глядя в ночь:

Никто, в наших письмах роясь,
Не понял до глубины,
Как мы вероломны, то есть –
Как сами себе верны.

Октябрь 1915

немає вчора сьогодні завтра
є тільки мить що триває вічність
є тільки віри чуттєва мантра
хвилинність плинність періодичність

немає часу відтинку відстані
буття плететься сріблясто ниткою
і невідоме - стає упізнане
невідворотність - стає молитвою

і є любов що триває в просторі
вона пульсує живе утримує
між серцеболю незримо гострого
веде до брами нового виміру

2017

Бузкова феєрія – травня розкішний привіт.
У млі фіолетовій – зірка над містом остання.
Втискається Всесвіт у білі суцвіття каштанів,
і ніде ступити: кульбаби – мов сонця в траві.

Сполоханий довгим відлунням нічної грози,
зривається пташкою ранок у небо над нами
і змішує ген акварелі весня́ної гами
на світлій палітрі. Я чую усі голоси:

і хвиль, і землі, навіть чую минання годин,
і слово твоє, що мені – пресвяте одкровення.
Про що говорив ніжно сутінкам дощ, знаю певно:
була у минулім житті шепотінням води.

Ми впіймані вічністю, хай лиш на мить, хай на мить.
Покірна тобі, увійду в новий день, мовби в Лету.
І буде: між нами ніхто не ставатиме третій
у місті, що лагідно так і бузково шумить.

2017

Слово "вельбучний" я вживала не раз, воно є у моїй книзі - зібрання творів. Свободу творчості ніхто не відміняв.

Я схильна думати, що на ПМ більшість людей адекватних. Попри те, що чимало під клонами, ніками ховається.
Як можна людині з інтелектом звинувачувати мене за рядок
Принци-слони вельбучні?
Мова про мою нову поезію "Бракне координат". Слово цілком умотивоване, там проглядається шахова дошка.

Копіюю закид Галини Михайлик

http://maysterni.com/publication.php?id=124600
Можливо я занадто асоціативно мислю але: "Принци - слони вельбучні".... -
- http://maysterni.com/publication.php?id=124674
Вельбівне.... вельбучні....
Сумно... ще навіть 40 днів не пройшло...
Бог - суддя... ---------
пише Галина Михайлик під звісткою про смерть поета.
Вельбівне і вельбучні... Шукає аналогій.
Шукає у рядку насміху. І може, впевнить когось у моїй "вині".
Це паранойя.
Іншого слова не доберу.
У ці дні примирення і пам"яті всіх загиблих дозволяти собі переводити удар на мене?
Колись я виходила заміж за хлопця із Рівненської області.
село Травники...
Вельбівного не чула...не знала.

Його рідня не вельми шанувала дівчину з "Великої України".
Може, я справді завелика для сайту, для отакої літературної тусівки...де можна обляпати болотом...лише тому, що чиста, принципова, не своя...за мої особливі маловживані слова, новаторство, служіння мові та Поезії - а не масовому читачеві.
Покійного - Анатолія Криловця я не знала особисто. Він коментував кілька разів мої поезії, дуже схвально відгукувався.

Вимагаю у Галини вибачення прилюдного і негайного за звинувачення безпідставне.

Я вже читала років 8 тому звернення і коментарі, буцімто я писала про покійного поета.
Я не знала про його існування, а фактів із біографії - тим паче. То був вірш про тамаду, "Сьома у ряду".
Тепер його донька шанує мене, у друзях.

Застерігаю від подібних звинувачень авторів та читачів сайту.
Дійсно, усім судія лише Господь.
Але й на землі не варто завдавати на свої та чужі плечі зайві тягарі.
Чи комфортно нині Галині Михайлик?

Пригадується: "Всі обмежені люди стараються постійно зганьбити людей грунтовного і широкого мислення".
К. Гельвецій

Я використовую у своїх текстах усе багатство рідної мови, пишу із правильними наголосами.
До речі, правильні наголоси не є звичними для декого.
Відчуваю...окремішність...це почуття посилюється.
Не хочеться мати нічого спільного із такими підозріливими мисткинями. Мудріше було б подумати чи приватно запитати.
А мені показують автори сайту оце безглузде звинувачення.

Світлана-Майя Залізняк, з Великої України.
........................................................................

Нарешті

12 травня 2017 року Галина Михайлик написала на своїй сторінці
"Виключно з поваги до п.Любові Бенедишин і покійного Анатолія:

ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ У СВІТЛАНИ-МАЙЇ ЗАЛІЗНЯК".


Тон дивує. Виходить, що слово "вельбучний" таки винне у співзвучності із Вельбівним, і моє небажання викидати цікаве слово із поезії...не гідне пошани?

Сьогодні, 15 травня
прочитала я щойно створений допис для мене пані Галини Михайлик

http://maysterni.com/publication.php?id=124780

Цитую: "Отож вернімося до моїх роздумів: "Що це? гадала я – заздрість? До «слави» покійного?.........

Можливо, я не маю рації, можливо занадто асоціативно мислю, занадто багато уява… можливо… але моя інтуїція мене ще ніколи не підводила. Так, визнаю, я погарячкувала, коли написала вимогу до авторки забрати слово «вельбучний» з того тексту. Звичайно, коли цей вірш буде опублікований у книзі, чи деінде, він сприйматиметься нейтрально, зовсім по-інакшом, аніж у інформаційному контексті ПМ початку травня 2017 року.
Тому у цьому аспекті кажу до пані Світлани-Майї Залізняк: «ВИБАЧТЕ!»
Щодо моїх асоціативних роздумів – це моє право читача і я їх не перекреслюю.
Сподіваюся, що «конфлікт» нарешті вичерпано". Це слова Галини Михайлик.

Що сказати...
Не впевнена... Бо авторка не відмовляє собі у праві підозрювати мене й далі у...насміханні...? чи як це назвати...

До людини, що вигадала - і свято повірила у свої звинувачення нема презумпції невинуватості...

Спробую пояснити ще раз Галині Михайлик. Я не пишу текстів, віршів для сайту, не використовую подій із життя конкретних людей.. Збіги випадкові. А тут взагалі безпідставні підозри. Я писала вірш, як завжди пишу...думаючи про світ і людей. Споглядальний.
До чого тут відхід у вічність шановного пана Анатолія?
Безглуздо підозрювати мене у навмисному використанні слова вельбучний.
Це ж очевидно.
У мене не могло бути заздрощів до слави покійного, бо такого почуття у нормальної людини не може бути апріорі.
Я не вишукую на сайті, читаю те, що на головній.
Маю коло шанувальників, мою книгу замовляють.
Пані Галина тут пише, що досліджувала використання мною слова вельбучний.
А в книзі воно є і не раз, зібрання творів 2015 роком датується.
Я ж відповідаю за свої дії. Писала їй: могли б приватно запитати у мене. Винесла це все на загал... Навіщо? Намислила собі, дала посилання на мій вірш на сторінці своїй.
І зараз оці вибачення дивні, зверхні. Людина мені не хоче вірити ------ і вибачається. Якщо хтось звинувачує незнайому особу...то, можливо, це власні комплекси. От я б так не вчинила.
В інтригах участі не брала. Вини моєї немає у тому, що Галині здалося. Досліджувати мою книгу варто... і нові поезії теж...
Але не інквізиторськими методами. Моя творчість всеохопна, знайти там можна загальнолюдське, інтимне.
Ніколи я не дозволяла собі переступити межу людяності. Її кожен митець окреслює самотужки.

І все ж.....якщо у Галини Михайлик нарешті з`явиться щире бажання повірити мені, я відчую. І буду щиро втішена порозумінням.
Я писала "Бракне координат", де є маловживане слово "вельбучні", без огляду на смерті, народження, події на сайті, дощі, заметілі, катаклізми.
Розумному - досить.

***
Паради, поради, укупі гульвіси, герої,
Несе гутаперчивий хлопчик пісні калачі.
Плетуться віночки з барвінку, колючої хвої,
Вивершують діло почате мужі-брехачі.

І крутиться світ безкінечно у бісовім колі,
Здається, отій круговерті немає кінця…
Рясні обіцянки-цяцянки, вишивані льолі,
Душа копійчана осіла на дні гаманця…

То хто ми сьогодні? Народ? Жебраки? Поторочі?..
Минають негоди, століття, минаємо ми…
Обстріляна хата, бабусині вицвілі очі,
Шматують безмежжя давно не небесні громи…

Пригадую, хоча й почасти,
(Чимало днів пройшло уже),
Вином наповнювався пластик,
А так хотілось – щоб фужер.

У залі гомоніли люди,
Витав богемний дух в речах,
Лилося світло звідусюди,
А так хотілось – при свічах.

О, молоде вино іскристе,
Що вабить в неземні світи!
Зверталася до Вас врочисто,
А так хотілося – на «ти».

Стан ейфорії від ілюзій
Та віршів, що читав поет
У колі вибраному друзів…
А так хотілось – «тет-а-тет».

18.11.2016 р.

Вже зима лягла у хмари,
Неба синього отари
Попливли блакитним полем, наче вервиці.
Спішно вмилася сльозою,
Сум-журбу взяла з собою,
Не проси її, вона вже не повернеться.

А весна у вишиванці
Йшла до березня уранці,
І тримала у руках вербові котики.
На тендітний стан дівочий
Задивлялись всі охоче,
І підсніжників зоріли білі дзвоники.

На горі його чекала,
І пісні дзвінкі співала.
Де ж ти ходиш-забарився любий березню?
Він прийшов, дарує квіти,
Пригортає, щоб зігріти,
Зодягає-прикрашає діву зеленню.

06.03.2017р.

ІНа землі відомі айни, баски…
Є Борнео, Ява, Целебес...
Невідомо, як на острів Пасхи
завітали зайди із небес?
Не було ще Тура Хейєрдала
і не народився Магеллан,
а великі роси із Ямала
перетнули Тихий океан.
І відразу почали ділити
Паску ту на брата по куску.
Це вони научені робити
ще раніше, ніж аку-аку.
Ну і звісно, що одні сусіди
городили з іншими тини.
Сказано, що велетні вони
і тесали батирі боліди
необ’ємної величини.
І постали, як живі, фігури
парканами кам'яних облич
як ознака їхньої культури
аж із глибини тисячоріч.
А на Пасці, треба ще сказати,
був тоді обітований рай.
Самогон було із чого гнати.
Ну а далі – ясно. Не питай,
чом їх діти не ішли до школи,
а під гасло – «мать тваю таку»
вимирали, стоячи в кутку.
Так з’явились перші частоколи.
Ось які були, – аку-аку.

ІІАле їх лишилось – одиниці
од Ямалу по саме Дніпро:
довгорукі, буйні, блідолиці
і царі огрядні, і цариці,
і великий виродок Пет Ро.
Ще писали, що у мавзолеї
виділи одну із еНеЛО.
Невідомо, хто ходив до неї,
та від пари дивної цієї
появився вилупок – Ху Ло,
у якого теж границь немає
«од кінця до самих до окраїн»
для нащадків дикої орди.
…………………………………
Он і місяць… А на ньому Каїн…
П’яний Каїн! – «розтуди-сюди».

ІІІА на Пасці ідоли-горили
дивляться у небо із могили –
їх цивілізації сліди.

                              05.2017

***

ДВІ РУКИ…

Дві руки, що легко зложені
На дитячу світлу голову!
По одній було на кожну з них –
Дві голівки подаровані.

Але обома – затиснула –
До нестями – як могла! –
Старшу з темряви я висмикнула –
Меншої не зберегла.

Дві руки, щоб пестить-гладити
Ніжних двох голівок сяйва.
Дві руки – і ось одна із них
В ніч гірку лишилась зайва.

На тоненькій шийці – схилена–
Мов кульбабка на стеблі!
Зовсім ще не зрозуміла я,
Що дитя моє в землі.

2017

Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

* * *

Две руки, легко опущенные
На младенческую голову!
Были – по одной на каждую –
Две головки мне дарованы.

Но обеими – зажатыми –
Яростными – как могла –
Старшую из тьмы выхватывая –
Младшей не уберегла.

Две руки – ласкать-разглаживать
Нежные головки пышные.
Две руки – и вот одна из них
За ночь оказалась лишняя.

Светлая – на шейке тоненькой –
Одуванчик на стебле!
Мной еще совсем не понято,
Что дитя мое в земле.

1920

Глянь, як сонце пестить гай,
Як сміються теплі води!
Що таке отой бабай
Проти величі Природи?!

Я розкажу не дуже добру казку,
Вона - мара, лише одні слова...
Коли прийшла пора вдягнути каску -
Тікала геть од призову глитва.

Щурі ховали полохливі писки,
Батьки совали звично хабаря.
Боявся брати чоловік повістку,
Йому держава геть до ліхтаря.

Удалині зітхали міномети,
Шматки братів злітали до небес.
Сусіду завтра вділено померти,
Але у когось інший інтерес.

Жона у хаті. Ще маленькі діти.
Продати треба щітки для пупків.
А вуха заклада від динаміту,
Ще зуб із рота випаде хиткий.

А вранці - танк ворожий на порозі,
Порізано худобу на обід,
Торгівля жвава вся почила в Бозі,
І діти стали схожі на сиріт.

Сповзає у страху байдужа маска,
Вуста зімкнулись в лінію криву...
Не бійся, друже! Це всього лиш казка.
А, може, так буває наяву?

09.05.2017р.

І знову видива весни
навіюють думки печальні.
На воду спущені човни...
Чекають подорожі дальні...

Але – іржаві якорі.
Ріка у гавані не скресла.
А волоцюги байдарі
і капітани сушать весла.

Уже – не ті. Усе не ті
авантюристи і паяци
займають гори золоті
і домуровують палаци.

Нема ні пуху, ні пера
у очеретах на Орелі
і води сивого Дніпра
являють інші акварелі.

Доп'ялись п'явки до крові́.
І не романтики регати
шукають явища нові,
а флібустьєри і пірати.

Тузи допилюють ліси
на яхти, палуби й піроги.
І від минулої краси
стоять обабіч некрологи.

Усе поховано на дні:
козацькі чайки, курені,
коші, оази і затоки.

Пересихає Учансу…
Яку небачену красу
з’їдає завидюще око!

                              2017

Ярмарку марнославства
Не обійти за день.
Поні бреде гривастий,
Злізе на нього пень...

Хвацько заткне за пояс
Лавровінець сухий.
Крекче: " ...були запої...".
Стоптані лопухи.

Миші гризуть папірчик.
Бавиться мишеня.
Віник мете - запічний.
Клаптики... реготня...

Ось королівни голі.
Шерехи тренів, рук...
Подіум - бараболі.
Тиша... прослави гук...

Де ж у юрмі хлоп`ятко,
Що прокричить крізь джаз,
Вилізши аж на ятку:
"Голі... соромлю вас!"...

Нащо пишнота цвілі
Сливці із-під поли?
Трони проіржавілі.
П`яти в цятках смоли.

Принци - слони вельбучні.
Завдано крайній мат.
Ховзько словесній тучі,
Бракне координат.

Перлів, єдвабу - гори.
Дятел римує... стриж...
Пагоном мандрагори
Хижо повзе престиж.


2017
Не знала, що пояснювати слова доведеться. Словник у поміч.
ВЕЛЬБУ́ЧНИЙ, а, е, діал. Поважний, знатний. Я не вельбучний чоловік, — їм і рибу просту і хліб (Словник Грінченка); Тихо, уважно оточили народного співця й молодиці, й діти, й баби й з розчуленим серцем вчували ту думу, захватну та вельбучну (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 48).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 323.

Мабуть, немає більш гірких утрат,
ніж неоцінені
і втоптані в буденність.
Як вистріл в ніч
ці очі нам
горять.
Ця кожна смерть,
що стерлась в повсякденність...


Війна іде.
Війна вбива синів.
І точить кров, прохромлюючи Сильних.
Хто не сховавсь. Хто зміг. Хто не змілів.
Хто зараз ТАМ.
Хто підставляє спини.


Щоб ми жили.
Щоб наш іржавий мир
Блищав, сміявся і зривав салюти.
Співав і їв,
стираючи до дір
Священну правду про війну Забуту.


Забуту кров. Забутий біль і смерть.
Все звиклось так.
Притерлося. Зжилося. ....
Новий герой. Новий рядок в фб.
Свічки під фото....
Й матері голосять.


Ми є народ
чи мовчазна юрба,
що все знесе,
зігнувши нижче спину?!
Й, закривши очі, п’яно
заспіва,
коли синів
вбивають
за Країну…


Палають маки,
ранами горять.
«НІКОЛИ ЗНОВ!»
А «знову» - ще триває…
Десь там АТО і постріли гримлять…
А ми живем.
Ми, Боже,
ПАМ’ЯТАЄМ…

9.05.2017

Сирія, ІДІЛ, Донбас, Росія –
месседжі гібридної війни.
Іноді чекаємо месію,
а панує кодло сатани.

Зав’язали очі Україні
писарі і голі королі.
Небеса дарують рай людині,
а диявол – пекло у імлі.

І неначе всі – хороші діти.
Але де беруться вороги
проти неї?
                  Маємо завіти,
у які не дивляться боги.

Ой немає Хмеля на похмілля.
Не рятує нехристів краса.
Зілля не лікує божевілля,
поки не ударять небеса.

І далеко ще до перемоги.
Ідемо до неї день за днем
як із пекла грішні у едем.

У диявола великі роги,
та мерзота на очах у Бога
вигорить антоновим вогнем.

                              08.05.2017

– Почём пилотка?
– Двести пятдесят.
– А флаг, а флаг почём?
– Размер подходит?
– Ага, но только этот сильно смят…

Ну ни финта на праздники доходы!
Ты, дядь, случайно не продешевил?
При нынешней волне патриотизма,
на бывшей и на нынешней крови
любые деньги платят за капризы.
Флажок на крышу, ленту на капот,
пилотку можно пёсику – прикольно!
C окна открытого песняк орёт,
дымком шашлычным близится застолье.
На чьих могилах пляшем, земляки?
Чьи кости стонут под костром зажжённым?

За годы научились мастерски:
шагать по памяти бесцеремонно.

09.05.2017