За межею небокраю
В сутінь вкутані світи, –
Там дрімотно поглядаєш
Вже на перші зорі ти.
Темна ніч постала німо
І навіяла жалі,
Мов пожовклий фотознімок
На журнальному столі.
З фотокарточки напроти
Пробивається тепло
Материнської скорботи
І чекань усім селом.
Чи вернешся ти – не знаю,
Але маю доректи, –
За межею небокраю
В сутінь вгорнуті світи…
26.06.24

Римуються почуття.
Відгукуються світанки.
Можливо, то був не я.
Повірити чи піти?
Постарівся та помер
Закоханий щирий Янко,
А замість палких троянд -
Високі стоять хрести.

Колись, може, все було:
Відверті, яскраві рими,
Напевно, і я там був
І щось комусь говорив.
Ніхто не помітив, як
Холодні та білі зими
Сплелися в один вінок
Без квітів, без снів, без слів.

Вінок цей - немов кришталь,
Неначе застиглі сльози,
Світлина колишніх мрій
Та загадка небуття.
Рятунок - зимовий сон.
Реальність - суцільна проза.
У ніжному тому сні
Римуються почуття.

Феєрія літа - в сонячних бризках,
В мандрівці легенького вітру.
Колише хмарки небесна колиска.
Терпке і духмяне повітря.

І я споглядаю серпневу красу,
Смарагдові хвилі із лісу.
Піймати б у руки грайливу ясу,
Знімати б ще відеокліпи:

І аличеві кліпси з блиском злата,
Строкату суміш дивоквіту...
Привітний ліс виспівує кантату -
Зливаюсь з феєричним літом.

І

Краса на попелищі - Божий дар,
Серед руїни, чорноти, розпуки,
Де ходить смерть, неначе той косар,
Наповнює Сварожі райські луки...

Ярило тільки, ніби квітникар,
Занурює у попіл власні руки,
Кохання квіти сіє, пелюсткар,
І душі розквітають без принуки.

Засмічує повітря сірий бруд,
Разом із крові бризками та каша,
Лишив картини ці військовий труд.

Зелені острівці -- для коней паша,
Там щастя -- мов застигло -- з фарб етюд --
Колись отак любов зродилась наша.

ІІ

Колись отак любов зродилась наша,
У затишній кав'яроньці прийшло
Кохання сприйняття цілком інакше --
Краса й добро взяли мене в полон.

І наростало зближення подальше,
Це -- Боже провидіння нас вело.
Спокійно, тихо, без ажіотажу,
Хоч негативне проступало тло.

Була ще й допомога інтернету --
Грів душу кожний свіжий коментар --
Взаємна щира похвала поетів --

Дорожча серцю, аніж гонорар.
Так готувалось почуття до злету
На вигорілім полі між примар.

ІІІ

На вигорілім полі між примар
Бродив сам неприкаяний, прибитий.
Перегортав од болю календар --
О скільки ще мені лишилось жити?

Кохання нерозділене удар
Підготувало, щоб у тузі скніти,
Нести через роки оцей тягар.
Усі в моїй душі зів'яли квіти.

Та щастя птаха, наче той павич,
Майнула крізь вікно біля піддашшя,
Як радість подивованих облич,

Хвіст розпустила, мов одежу княжу...
І я утік від того місця пріч,
Де гіркоти була допита чаша.

ІV

Де гіркоти була допита чаша,
Пустеля утворилась там раніш.
Все прислухався, що природа скаже,
Благав її, о заспокой утіш!

На лоні чарівливого пейзажу
Неначе сповідався тихий вірш:
Скажи, як жить. Зітри із серця сажу,
Показуй шлях, куди іти - скоріш!

Здалося, що метання припинились,
Коли тебе зустрів, моя свята.
Я розмовляв тоді розкуто, сміло,

Твоя цьому сприяла доброта,
І вже творив поезію уміло,
Мов досконало -- майстер-золотар.

V

Мов досконало -- майстер-золотар
На склі чи дереві -- твоє обличчя --
Виплавлював -- ті очка, ніс, вуста...
Так я в рядках сяйну красу величив.

Високих рис чарівна чистота --
Мені ти нагадала Беатріче --
Поета мрію... Лиш різниця та,
Що втілився наш задум таємничий.

Вже досить нерозділених кохань!
Поетів пощадіть, о Музи вражі,
Даруйте їм себе для раювань.

І вічність вам за це спасибі скаже --
Тисячоліттями жахних страждань --
У символах кармічних відображень.

VІ

У символах кармічних відображень
Я маю твій увічнити портрет --
Чи між нетлінних манускриптів ляжуть
Писання ці, подій химерних сплет?

Од листування -- море гарних вражень,
Ще починався тільки наш дует...
Слова і досі сонячно міражать
Теплом із серця -- відгук на сонет.

Згадав. Тоді й не думав про кохання...
Коментарів бурхлива суєта
Все заважала. Але душ єднання

Вже підсвідомо відбулось відтак...
Зароджувалось в надрах спілкування
Це почуття високе, як вівтар.

VІІ

Це почуття високе, як вівтар,
Воно на нас чекало довгі роки.
Досвідчений, терплячий килимар
Так марить візерунком аж допоки

Сотворить унікальний екземпляр,
Що у покоях царських тих високих --
Прикрасить спальню, а митцю владар --
Віддячиться в повазі преглибокій...

Я з іншою стосунки починав --
Наткала доля непривабну пряжу,
З омани давши випити вина...

Душа зробилась досвідом багатша.
Кохання - річ серйозна, вірш вона --
Для вічності виковує і в'яже.

VІІІ

Для вічності виковує і в'яже --
Я вдячний долі за страждання й біль,
Бо горем пропекла без епатажу,
Гучних скандалів, залишивши хміль

Любові справжньої - початок стажу,
Котра уся була не цукор - сіль,
Мов зіткана з ілюзій макіяжу,
Такий, напевне, ув облуди стиль.

Ох, натворилось помилок, поезій...
А напочатку -- трішечки тепла
Зігріло, та юга прийшла твереза --

Ілюзії на шмаття посікла --
Отак, як запустивши в обіг Дезу* --
Нас хочуть розсварити сили зла.
____________________________
*Деза - в журналістів і розвідників - дезінформація.

ІХ

Нас хочуть розсварити сили зла,
Я забігаю наперед, можливо...
Ти у своєму світові жила,
Тобою правив деспот вередливий,

А навкруги буденщина, імла...
Вряди-годи пригоди мала диво.
Від упиря тікаючи, могла,
Зустріти насолоди мить хапливу.

Дедалі менше епізодів цих,
Важка хвороба, літ не прибуває,
І радощів також, людських, земних...

Достойного нема, самі гультяї,
Що підбивають на любовний гріх,
Слабкі місця взаємин все шукають.

Х

Слабкі місця взаємин все шукають,..
Пройшла ти через плетиво спокус
Химерних бабуїнів, ще й бабаїв,
Хоч серед них зринав козирний туз.

В обійми безсоромності жбурляє --
Розпусникам підносила гарбуз.
Щоб не любить якогось будулая --
Самотньою жила -- такий конфуз.

Але була також духовна сфера
У ній краса душі твоя цвіла,
Гора Парнас, де ми точили пера...

Там доброта з твого ішла крила,
Що не одну розчулила мегеру...
Та хай би їх вже трясця узяла!

ХІ

Та хай би їх вже трясця узяла!
Була любов у тебе теж із іншим.
На теренах райцентру чи села
Прийшло натхнення, написались вірші.

А музикант, що профіль мав орла
З поезій відібрав щонайлюбіші,
І пісня понад гаєм попливла,
Розчулила, зачарувала тишу.

Упир домашній кров потроху пив,
Скандали, сварки, ніби вертухаєм,
Тюрми наглядач став -- на горе днів.

Та серце золоте, як воскресає!
До світла ти тяглась від бруду злив,
Бо не здолати сяйва небокраю.

ХІІ

Бо не здолати сяйва небокраю --
Зимові дні минали навісні.
Район увесь тепер тебе вже знає --
Лунають навкруги твої пісні.

Мелодія щемлива і простая --
Все про кохання в рідній стороні.
Серця своєю щирістю скоряє,
Ласкавою прозорістю тонів.

Та помислами ти була - у місті,
Надії золоті ясні плела --
Зустріть любов палку, як небо, чисту --

Колишня відцвіла, як мушмула...
А мріялось про ту красу вогнисту,
Що чорноту випалює дотла.

ХІІІ

Що чорноту випалює дотла.
У Києві можливостей багато --
Шлею ту шлюбну рано одягла,
Ледь ставши на порі, пташа пернате.

В досвідченого, підлого козла
Вродливою прислугою була ти.
Дітей родила, лад сім'ї дала,
А той ходив наліво погуляти.

Хотіла розірвать стосунків гидь --
Бува, подосі гнівом вибухаєш!
Він залякав, тож довелося тліть --

Хотілось щастя між огидних лайок,
Повірити -- брехні порветься сіть --
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІV

Ізнов мертвотну блідість подолає...
Вона тобі життям була дана.
Щоб сяєвом душевним неокраїм
Ти розчинила всю її сповна.

Бо животіє той, хто не кохає,
Кого долає сила руйнівна.
Подібний він до бур'яну гумаю --
Все знищує -- повзуча сарана.

Інакша є життя твойого сфера
Натура творча, наче каменяр,
Умієш нагострити власні пера...

Троянди сіяти, немов квіткар,
Зародження любові чи химера --
Краса на попелищі -- Божий дар.

МАГІСТРАЛ

Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!


11-24 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я тобі іще наснюся в шум дощу,
Обійму і про любов нашепочу.
Я наснюся, хоча думав, що забув,
Загубив між ковилами у степу.

Попалив, що з нами сталось, поміж трав,
А що роси зберегли, то не зібрав.
Та усе, що відгоріло, заболить,
Як відірве вітер іскру від золи,
І підніме, невгасиму, до зірок,
Щоб комусь кохання знову розцвіло.
Коли ж сонце стане сниво проганять
То залишиться в долонях пташеня.
І примариться мені , що в ковилах,
Де грайливий вітер з полум'ям гуляв,
Там журавка не покинула гнізда,
Я ж пішов, її ні разу не згадав.
А сьогодні, як заплакав дощ за склом,
Ніжне сниво гірко серце обпекло,
І лягла дорога зоряна назад.
Та не здійме вітер іскру в небеса .
Сон розіб'ється об ранок на шматки,
Журавлем до сонця зніметься швидким.

Обіймала, шепотіла , як колись,
А на ранок попросила- відболи .


https://youtube.com/watch?v=GAyYfGnyHr8&si=26SlRBNAB6uZdAju

Я правду накришу вам дрібно-дрібно,
Солодку казку у дугу зігну...
Без ніжності і вірність непотрібна,
Дзявкоче муж щоденно на жону.

Дружину чоловіченько замучив
І їсть її, немов з грибами плов.
Любов, як відьма - злюща і кусюча
А від кохання в жінки стигне кров.

Точу сокиру і сталеву швайку,
Готуюся до лютої війни,
Бо за стіною знову крики, лайка
І стогони сусідської жони.

24.06.2024р.

Озираючись на схід
Йду скоріш на захід,
Раз до підлості сусід
Має здавна нахил.
Споконвічно тягарем
Давить серце смута,
Бо не порівно берем,
Ділячи набуток.
Вічно шле своїх вояк
Щось у когось вкрасти, –
Не подавиться ніяк
Тим, що награбастав.
Самозваний лютий князь
Із племен лакеїв, –
Бив мене уже не раз
І труїв брехнею.
То знеславлює ім’я,
То боронить мову, –
Мов без нього я не я
Й жити не готовий.
Ним пригноблений мій рід
Світ бере під захист, –
Озираючись на схід –
Ідемо на захід.
25.06.24

Єдиний вихід - Перемога!
Це знає вільний наш народ.
Велика й праведна дорога -
Супроти всіх дрібних турбот.

Вже ясно: хто чужий, хто свій...
Єдиний вихід - Перемога!
Це світла й темряви двобій!
Ми щиро молимося Богу.

Я знаю: буде епілогом
Для ворогів грудневий сніг.
Єдиний вихід - Перемога,
А шлях до неї - це не гріх.

По полю, серед мирних трав
Біжить дитинка босонога.
Для тих, хто рабство не сприйняв
Єдиний вихід - Перемога!

У мене набагато більше свят,
аніж у тих, хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
Життя,
дароване мені Всевишнім.

Ходило Щастя між людей –
Вони від того не добріли,
Бо вгамувати не уміли
Своїх загарбницьких ідей.

Любов, не криючись, брела –
Вони її не упізнали,
А потім ледь не зґвалтували,
Як хіть злягатися прийшла.

Потрібне Щастя стало всім,
Усі Любов шукати стали.
Не тямили, що ображали –
Пробачення просити б їм…

Можливо, в мареві хмільнім
Чи й справді: випало поету
З Любов’ю й Щастям бути третім –
Шукати істину в вині.

Він, захмелівши, упрохав
Їх повернутися між люди.
З тих пір, самотній, він усюди
В бокалі Істину шукав…

Червень 2024 року

В кімнаті оцій чорно-білі примари. Знову
Ти сидиш у профіль, фрази пливуть шрифтом.
Спокій знайомого голосу і музики витікають із грамофону.
Край неба у твоїй кімнаті і яблуні за вікном

І тому я кажу не чудернацькі, ні не дивні, вслухайся,
В оці надто славні струнні, музики часу в оці,
Що блукають повітрям у променях сонця крихти,
Вслухайся, зникни, вслухайся і розчинись!

Струнні, флейти, труби, послухай, повторено...
Час, послухай, безликий, послухай, час
Ти чуєш трубу, що серце чиєсь відтворює,
Ти чуєш звучання того, що іде крізь нас.

І сіре повітря здається мені, — а тобі? — партитурою,
І шелест дощу наче голос звучить у серцях
І в залі грудей роздається його відлуння.
Дивись горопашний, страхайся нещасний, вдихай.

В кімнаті оцій чорно-білі примари. Знову
Ти сидиш у профіль, фрази пливуть шрифтом.
Тривога знайомої музики витікає із грамофону.
Край неба у твоїй кімнаті і яблуні за вікном

11.06.2024

Я правду накришу вам дрібно-дрібно,
Солодку казку у дугу зігну...
Без ніжності і вірність непотрібна,
Дзявкоче муж щоденно на жону.

Дружину чоловіченько замучив
І їсть її, немов з грибами плов.
Любов, як відьма - злюща і кусюча,
А від кохання в жінки стигне кров.

Точу сокиру і сталеву швайку
Готуюся до лютої війни,
Бо за стіною знову крики, лайка
І плач важкий сусідської жони.

24.06.2024р.

Виріс я у селі на Сулі,
Де черемха і вишня цвіли.
Крім села і моєї Сули,
Більш нічого не знав на землі.
Знав іще: в ясеновім гаю
Є сунична галява одна –
Там поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
Я пішов по широких світах,
Зустрічався зі злом і з добром,
Подружився з величним Дніпром,
Прописавсь у великих містах.
Снилась часто в забутім гаю
Та галява тіниста й сумна,
Де поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
За плечима роки і роки,
Немалі й невеликі гріхи.
Та постійно доводять шляхи
До села, до моєї ріки.
Я прижився в донецькім краю,
Тільки ж спомин зрина і зрина:
Десь поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах…

Червоніло у літній купéлі,
ніби сон не кінчався тривалий.
Дощ налив через вінця у келих
дню крилатому трішки зухвало.

І згадались сережки на вухах,
Не з рубінів, а з вишень - червоні,
Навіть небо зняло капелюха,
Й цілувало дівочі долоні.

Ти про що, лелеко, стукотиш

Ти про що, лелеко, стукотиш?
Пісня з теплим дощепадом схожа,
Скочуються звуки у шпориш,
Сіється зерном надії кожен.

Щедро обсипаєш зверху дім,
З давніх весен оберегом ставши.
У твоїй пташиній коляді
Чутно замовляння на удачу.

А крило розмашисто міцне
Понад садом- ніби милість Божа.
Хай гніздо розпука обмине,
Ти ж на ньому, знаю, на сторожі.


https://youtube.com/watch?v=mzUwnhxiL1w&si=VZ-RB7k451dRIljG

Навіщо посадили у саду
для зла пізнання дерево спокуси?
Лиш надкусила яблуко в меду,
а розіп'яли на хресті Ісуса.

Невже я помиляюся, невже
розбещеність за любощі сприймаю?
В ясних думках клубочиться вужем
неспокій, наче змій у Божім рàю.

Але ж немає диму без вогню!
(базується на фактах недовіра.)
О скільки обпікалась об брехню —
в келоїдних рубцях місцями шкіра.

Хоч гойдалки мої у небесах
і легко обманути нелукаву.
Казкам ще вірю, бісикам в очах,
та незабаром скінчиться вистава.

Настане час покути. Печія
очистить совість перед образàми.
Бог бачить те, чого не бачу я —
зрадливу хіть і душу за сльозами,

і кожен хибний крок. Хіба ж не Він
чуттєвими створив Адама й Єву?
Бентежить небосхил — церковний дзвін,
політ джмеля — галузку яблуневу.

Лоскоче вітер зоряну траву,
співає соловей для насолоди.
І я люблю допоки ще живу!
Допоки у мені кохання бродить!


23.06.2024р.

Невдовзі кетяги калини
Підпалять ясно вогкий гай, –
І журавлиним довгим клином
Прониже осінь небокрай.
І крізь ледь видиму шпарину
Пропхаюсь я цибатим вслід
У край спокійний і гостинний,
Теплом прихований од бід.
Такі народжуються думи
В моїй гарячій голові,
Коли стою сповитий сумом
На сонцем спаленій траві.
Шурхочуть вихри безнадії
І напускають в очі пил, –
У порохнявій веремії
Надалі жити бракне сил…
24.06.24

Я написав до конкурсу квартон
І заварив собі ранкову каву.
Та змістом перейматись - не цікаво,
Бо я і так вже справжній еталон!

Я - майстер! Щоб мене не забували,
Я написав до конкурсу квартон.
Амбіцій в мене - майже на мільйон,
Про це я прочитаю вам зухвало.

Вигадую слова нові та дивні,
Впроваджую новаторський канон.
Я написав до конкурсу квартон,
Там хибний ритм, а рими - дієслівні.

Створіть мені зручний, спокійний фон!
Спаліть свої поеми та сонети!
Зустріньте геніального поета!
Я написав до конкурсу квартон.

* * * (Гімни)
"Слався Джива,
квітни Жива."
"Нам розрада – Світла Лада."
Хор:
"Слався Джива, квітни Жива.
Нам розрада – Сяйна Лада,
Нам розрада – Чиста Лада.
Слався Джива! Квітни Жива!
Слався Джива, квітни Жива!
Нам розрада – Світла Лада!"

Одним з найцікавіших і приваблюючих образів в українській давній міфології є антропоморфне зображення, яке нагадує жіночу постать. Ця жіноча фігура символізувала Велику Богиню Життя - "Живу", що охороняє, оберігає все живе на землі. Її голову часто зображували у вигляді ромба, трикутника або кола, обрамленого квітами. Інколи рук у Богині-Берегині може бути чотири або шість, що робить зображення схожим на дерево, або нагадує літеру «Ж», що в кирилиці прочитується як «живіте», тобто символізує вічне продовження життя.
А ось її чоловіча половинка - Джива, ще більш цікаве явище космічного масштабу, та в наших умовах йшлося про того, хто патронував явище душі і духу всього живого, їхнє життєствердне поєднання ("дживу")...



* * *
Чуєш,
як рівно,
тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння
пряні?

Як похітливо п’янко -
з повних легень вростає
в серце
коріння
квітки?

Свідки,
пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили!

З нитки
Аріадни
корою
старозавітні плити
давніх проклять
зняті!

О, невже не радіти
Сонячно новій статі?!
О, невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Слова і музична обробка - Ляшкевича В.

***
А на росії у законі вори
аж від окраїн до кремлівських веж
і у Європі їм немає меж...
нема межі агресії мордо́ру
і мародеру в Україні теж.

***
А контрибуції не буде,
якщо освоять капітал
не те, що люди,
а приблуди
із бутафорії «квартал».

***
А пропаганди є іще багато
і копіює гебельса вона...
якщо не гнати
в шию окупанта,
поїде і Європою війна.

***
А Europe не має довіри
до сутяг, що обсіли казну
як банкіри...
лукаві касири
балагану годують шпану.

***
А саміт миру – це не шапіто,
але і там оказія така, –
а від росії хто?
Не кінь в пальто,
бо бачимо на фото єрмака.

***
А декого до світової слави
веде незамінимий на язик,
що... ловить ґави
на чолі держави,
та... біс їх знає, хто кому двійник.

Мотивація
А я ніде не сію ворожнечу,
хіба-що... викриваю ворогів.
А це не те, що...
парія у френчі,
як дещо зайве помежи чинів.

06.2024

Світ за́ очі йдучи,
без будь-яких причин,
ваш чин поміж личин не помічаючи,
я стану голубим,
як пролісок, як дим,
як цілий океан для потопаючих.

Як цілий океан,
реве душа від ран.
А змерзле серце мо́рзить «SOS» з «Титаніка».
А пам’ять (о, біда!)
за борт вас викида,
усіх, кого спіткала ваша паніка.

Коли я вас спіткав,
я іншого чекав ,
я марив, мов Асоль червоним парусом.
Та в мій малечий шал
ускочив ваш шакал
і світ зробивсь брудним і драним памперсом.

І все накрилось ним,
і проліски, і дим,
і суходіл, і вічні сльози Всесвіту,
що навіть гіркоти
я не відчув затим,
бо з вельзевулом вів солодку бесіду.

3 січня 2002 р., Київ

Зо всіх шпарин пролазить «русскій мір»,
В парадне преться, лізе чорним ходом,
Облудно розпатякує про мир,
Приносячи війну і смерть народам.

Мов шашіль, поточив наш спільний дім,
Чаїться у найменшім закапелку.
І якнайшвидше хочеться усім
Свинцем залити препаскудні пельки.

Сині води, темні води
Де ваш брід?
По якому спомин ходить
Стільки літ.

То сідає зовсім близько
В очерет
В руки місячного блиску
Набере ,

То майне під берегами
В листопад,
Все шукає там намарно
Шлях назад.

Виринає із безсоння,
Чи з води,
Хоч любові він і повен
Не завжди.

А як стане потороча
Та вогнем,
Небо зоряну сорочку
Одягне,

То почну шукати знову
Я той брід,
Де минулої любові
Канув слід.

Та до ранку в синіх водах
Зблідне все,
Мої спогади від броду
Віднесе.

І до повні заспокоїть,
Щоб відтіль
Над водою мерехкою
Пролетіть.
ID:  966582

https://youtube.com/watch?v=cN5zpE_v5Ik&si=Vm4ZKkTuRT-uZeH2

Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
Та ж хочеться дідам тепла хоч трохи в цю пору.
А тут якраз затишно і вітру немає.
Тож погріти можна кості та погомоніти
Про те, про се. Свою, може, молодість згадати.
Дід Микола – зовсім сивий, краще інших вдітий,
Бо ж в дружині князя, навіть, встиг повоювати.
Більше інших бачив світу, походив із князем.
Бував в Литві, бував в ляхів, з татарами бився.
Був у ляхів у полоні із князями разом.
Князь загинув у тій битві, з ангелами стрівся,
А Микола кілька років у ляхів просидів.
Про то мало він говорить, згадувать не хоче.
- А як ти в полон потрапив? – питається в діда
Дід Степан і зазирає тому прямо в очі.
Зітхнув тяжко дід Микола: - Як тобі сказати?
Билися під Вількомиром та й в полон попали.
- Розкажи нам про ту битву?! – стали всі питати, -
Бо лиш чули ми про неї. Хочем більше знати.
Задумався дід Микола, закрив, навіть, очі,
Наче, хотів знов побачить, як все воно було.
Здавалося, говорити про то він не хоче,
Душа прагне, щоби все то стерлося, забулось.
Потім зітхнув та і каже: - Чом не розказати?
Хоч і тяжко то для мене пережити знову.
Ішло тоді мені, мабуть, літо двадцять п’яте.
Помер Вітовт, князь литовський, що був рідним братом
Ягайлові, який сидів на троні в Варшаві.
Тоді ж князя Свидригайла в Литві посадили
Князювати. Свидригайло той був князем славним.
Прагнув, щоб Литвою ляхи вертіти не сміли.
Ляхам то не до вподоби, звичайно, що було.
Тож і стали воювати. Бились між собою.
На Волині Володимир ті ляхи здобули.
Луцький замок намагались та не взяли з боєм.
Замирились на два роки та знову зчепились.
Свидригайло за батьківську ще тримався віру.
Тож князі й бояри руські до нього тулились,
А литовські ображались, вважали допіру,
Що у них є привілеї. Через ту образу
Вони з ляхами злигались та й проголосили
Брата Вітовта - лихого Жигимота князем.
Тоді ж з ляхами військові поєднали сили.
Стали ляхи і литовці все більш насідати,
Потіснили Свидригайла, хоч той відбивався.
Мусив собі союзників по світу шукати.
Перш за все, на князів руських вірних опирався.
Далі знайшов спільну мову з магістром лівонським.
Той давно вже точив зуби й на Литву, й на ляхів.
Мав підтримку невелику в князівстві московськім,
Бо ж жону мав тверичанку Ганну. Тож без страху
Став супроти ворогів тих. Взявсь військо збирати.

Мав і сам він кілька тисяч дружини своєї.
Стали князі православні руські прибувати.
Із півсотні їх зібралось для битви тієї.
Був між ними й князь Михайло, що Києвом правив.
Я тоді і був на службі у його дружині.
Князь усій своїй дружині обладунок справив.
Було піших небагато та були і кінні.
Прибули ми в спільний табір, де вже всі зібрались.
Крім князівської дружини і дружин удільних
І лівонці із магістром, із своїм примчались.
Захотіли поживитись на грабунку Вільно.
Ми тоді на них уперше якраз й подивились.
Прислав тесть загін із Твері, кількасот ординців
Прибули зі степу. Слідом прибули й гусити,
Ті, що добре надавали німчурі по пиці.
Вони добрий досвід мали, як ворога бити.
На чолі із Жигимонтом, сином Корибута.
Той був в чехів кілька років, воював з панами,
Знав, як військом керувати, як на полі бути.
Найдосвідченіший, певно, був він поміж нами.
З таким військом Свидригайло на битву і рушив.
Підійшли до Вількомиру на на ріці стали,
Що Святою прозивалась. Та сказати мушу:
Допомоги від Святої ми зовсім не мали.
Може, тому, що не було єдності між нами.
Свидригайло – воєвода виявивсь невдалий.
Князі руські над рікою стали своїм станом.
Чехи табором окремим трохи збоку стали.
Те ж лівонці, не схотіли разом з нами стати.
Збудували власний табір, наче нас цурались.
Як же можна було військом таким керувати?
А от ляхи і литовці добре згуртувались.
То пізніше я дізнався, у полоні бувши.
Жигимонт сам керувати військом не збирався.
Син Михайло повів військо, кілька тисяч рушив,
Доки з ляським більшим військом, нарешті з’єднався.
Ляським військом воєводив Якуб Кобилянський.
Воїн знаний, під Грюнвальдом з тевтонами бився.
Отож, рицарів німецьких зовсім не боявся.
Звісно, гарний його досвід у бою згодився.
А, тим паче, що Михайло не став задаватись,
А віддав все керівництво у руки Якуба.
От з тим військом й довелося, врешті нам спіткатись.
Підійшло воно небавом й стало нам на згубу.
Ми стоїм і вони також, всі чогось чекаєм.
А тут дощі зарядили, хоч і кінець літа.
Бачимо, що у болоті уже потопаєм.
І надумавсь Свидригайло перебратись звідти
Ближче десь до Вількомира, де земля твердіша.
То вже третій день почався нашого стояння.
Стали ми згортати табір. Князь велів жвавіше.
Та й знялися й подалися із самого рання.
Вже би краще там стояли. Ледве розтяглися,
Як ті ляхи і литвини на нас налетіли.
Нас в похідному порядку рубати взялися.
А ми відсічі їм дати просто не зуміли.
Князь далеко, князі ж наші, певно розгубились.
Та і кожен лиш своїм міг керувать загоном.
Тож одні взялись за зброю і з ляхами бились,
А другі враз полякались та й погнали гоном.
Розрубали військо навпіл, притисли до річки
Й до озерця, що на біду нашу розлилося.
Перешкода та, здається, може й невеличка
Та мало кому із наших подолать вдалося.
Князь Михайло не злякався і ми біля нього.
Стали разом відбиватись від тої навали.
Та всіх ляхів зупинити ми не мали змоги.
Скоро князь наш був убитий, його стяги впали.
Ляхи стали нас в’язати, у полон збивати…
Як побачив Свидригайло, що військо втікало,
Хоча і завзято бився, мусив відступати.
Коня втратив, втратив зброю, до чехів пробився.
Ті устигли за возами сховатись своїми.
Жигимонт на князя, кажуть, з жалем подивився.
Велів дати коня, зброю, ледве не нагримав,
Як князь хотів далі битись. Велів утікати.
Бо вже ж було зрозуміло – пощади не буде.
Сам він залишився битись, князя прикривати.
Мужнє серце, мабуть билось в Жигимонта грудях.
Свидригайло взяв з собою три десятки воїв.
Велів на коней сідати та й в Полоцьк подався.
Лишив військо помирати не військом – юрбою.
Жигимонт же помирати із людьми зостався.
Поки нас ламали ляхи, лівонці сиділи
В таборі та позирали зі своїм магістром.
Бо ж кидатися у бійку було мало сили.
Все одно, що в пащу леву головою лізти.
Розуміли, що пощади, звісно, їм не буде.
Тож здаватись не збирались, а лише чекали,
Поки стануть з вражим військом врешті груди в груди.
Та, мабуть, до свого Бога молитви складали.
Як розправилися ляхи та нас розтрощили,
Тоді вже взялись до чехів. Ті сміливо бились.
Але скоро Жигимонту ляхи бік пробили,
Чехів усіх пов’язали, що живі лишились.
Тоді взялись до лівонців. Табір обложили.
Довго билися лівонці, але не здавались.
Скоро їхнього магістра Керсдорфа убили,
А тоді рицарське військо добивати взя́лись.
Згинув там весь цвіт лівонців, поліг там на полі.
Мало кого тоді ляхи у полон узя́ли.
Та і з наших князів тоді посміялась доля.
Крім мого князя Михайла ще багато впало
На тім полі. А ще більше в полон подалися.
Мужній Жигимонт в полоні тому був не довго.
Чи помер від рани, чи то, ляхи його вбили.
Я тоді, у ту хвилину не був біля нього.
Тож не знаю. Хоча різне про то говорили.
Отак тоді й закінчилась та неславна битва.
Втратив тоді Свидригайло надію на владу.
Довелось йому ту рану до кінця носити.
Ото, хлопці, про ту битву уся моя правда.

Я ніколи не бачив такого –
у кімнаті літають птахи!.
Не папуги торують дорогу,
але суті і їм до снаги
у вікно залетіти знадвору,
через кухню, вітальню снують,
а тоді – на балкон і угору
карколомну продовжують путь!
Натомився уже рахувати
епопеї стрімких вояжів –
то шліфує уміння літати
неупинна малеча стрижів!

Здається, небо доторкнулось до землі
І синяву густу розсипало в Карпатах.
Китяток, аконіту, ніби дивомли,
Хрещатого гирличу зілля ароматне.

В обіймах сонячних перестріч гайовий,
Альпійські дзвоники, горлянка, цицербіта.
Розкішний і широкий свіжий краєвид:
І феєричність пахощів, і соковитість.

І ми вдихаємо оцю красу земну:
Звабливість, щедрість, пишність, чудо полонини.
Цвітуть ендеміки чарівності зі сну,
Природний скарб - куточок раю в Україні.

Как в детской песочнице – квазипоэты
плетут ежедневно куплетов куплеты:
очнитесь умняшки, взрослеть вам пора.
Идите хоть в школу, но прочь со двора!
23.06.24

Щоб не збочити з дороги
І чужу не перетнуть, –
Я, звертаючись до Бога,
Говорю про справи суть.
Адже краще, як порадить
І скерує так мій хід,
Що не буде на заваді
Ані прикрощів, ні бід.
Не цураюсь допомоги,
Обираючи маршрут
І, звертаючись до Бога,
Говорю про справи суть…
23.06.24

Можливо, краще і не знати,
Що нас зупинить у житті:
Яскраве влітку конфеті
Чи взимку білосніжна вата.

Коли стрімкий застигне час,
Можливо, краще і не знати.
Хто був у чому винуватий -
Роки й віки розсудять нас!

У розмаїтті наших днин
В минуле йдуть важливі дати.
Можливо, краще і не знати,
Що нам кричали навздогін.

Сторонніх звуків так багато!
Красивих слів та рим палких!
Чи є рятунок серед них -
Можливо, краще і не знати.

***
У вікні
Хтось
звертає увагу лише на одне –
чисте скло, чи брудне?
А хтось
здатний розгледити інше –
небо з птахами, сад з вишнями…

Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

Вітаю з днем народження, Василю,
і зичу незрадливого плеча!
Талан тобі нехай дарує сили,
щоб не мілів життя твого бурчак!

Вернешся в дім і я зрадію,
Й до столу радо запрошу, –
І ти умить відчуєш дію
На стан свій ситного борщу.
Уміст рослинних організмів
Приносить користь уже тим,
Що кишковик вбирає ніжність
І легкість суміші рослин.
А всякий нерв і кожна кістка
Міцними стануть, наче сталь,
Якщо мій борщ ти станеш їсти,
Хоча й не хочеться, на жаль…
22.06.24

Агов, Україно, як справи брати?
Страждання ж невпинно ведуть до мети!
Чия ціла хата і ціла сім’я?
Чи є ще у серці Христове ім’я?!

Для чого цікавишся справами ти?
Це ж Бога турбує що роблять брати.
До Бога звертаємось – як не крути –
без Нього Живого нам нікуди йти.

Наш край – Україна, Нострдама* катрен:
стоїть на молитві Великий Chyren!
Удосвіта лине молитва від нас
бо Правді, як Сонцю, вставати вже час!

Вже час одягатись країні та йти
і Києвом в Дусі народи пасти!
Від Бога і Розум, і Світло на світ,
Отець послав Сином Новий Заповіт.

Ми Божий народ – прапор свідок у тім:
Отець над усім жовтим кольором в нім!
Цариця Небесна під ним – це та синь!
Скінчився набат**, повертаймо! Амінь.

21.06.2024р. Чернігов

* Мішель де Нострдам (фр. Michel de Nostredame, відомий також як Нострадамус; нар. 14 грудня 1503, Сен-Ремі-де-Прованс — пом. 2 липня 1566, Салон-де-Прованс) — французький астролог, відомий оракул, лікар і алхімік, знаний за свої пророцтва.
** один з сигналів набату – перевернутий верхом донизу прапор.

Труїв я тарганів, але не всіх.
Лише дорослих, жирних та зухвалих.
Комах огидних зустрічав навалу
Та розділяв на чистих та брудних.

Купивши пляшку сильної отрути,
Труїв я тарганів, але не всіх.
Я не чіпав маленьких та слабких,
Бо не хотів жорстоким катом бути.

Беззахисні, хай бігають тихенько!
На них підняти руку - справжній гріх!
Труїв я тарганів, але не всіх...
Та дуже швидко виросли маленькі.

Квартиру все ж таки продати встиг!
Новим господарям бажав удачі!
За гуманізм історія віддячить!
Труїв я тарганів, але не всіх.

Ми зустрілись у теплому морі,
ні хмарини навколо, ні хвиль,
і полинула наша love story,
і покинув серця наші штиль…

І у пахощах липи і хвої,
під мотиви далеких світів,
ти пірнала уся, з головою,
у глибини моїх почуттів!.

Ми купались у морі кохання,
лише двоє у морі зірок,
і здавалося, як уостаннє,
ніби вічність зимова за крок…

Невимовно потішило літо
у мелодіях сяйва зорі,
але то лише літня сюїта
у палітрі життя кольорів…

Крокую парком.
Згадав Ремарка.

Війна у книжці:
і раптом - ніжність…

Та більше - сум:
вбивають красу…

Лунає сирена.
Час воєнний.

Ось їде коляска.
Пропускаю: будь ласка!

Як в поганому сні:
діти війни…

Дзеленчить горобець:
війні - кінець!

Чи брешеш, сірий?
Та як без віри?

Крокую парком.
У небі - арка…

Тріумфальна!
І сонця факел.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Харизмою заполонив мене
У людній вечорами соцмережі.
Я думала, що швидко це мине,
Бо так далеко від землі до вежі.

Аж раптом прихилив ти башту цю
До ніг мені з трояндовим букетом,
З магічним чаєм диво - чебрецю...
Надовго взяв в полон тугим браслетом.

І винуватець вересень настав,
І пензлем осінь фарбувала листя.
І навіть дощ натхнення мені дав.
Вже музика твоя в моєму місті.

Знайомі назви, тільки не такі
Оці відомі ще з дитинства села, –
Дивує в них присутність вояків
І жителів обличчя невеселі.
В кар’єрі тир, на луках – полігон,
А у гайку навіси та намети, –
І гул, і гар од маршових колон,
І окрики сторожових секретів.
Почуте і побачене в мені
Породжує тривожності та болі, –
Війні в бою бійці промовлять: Ні!..
Щоб хлібороби поралися в полі.
Зростає в серці на ординців злість,
Хоч тішать очі ниви урожайні, –
Війна торкнулась заповітних місць
І поріднила танки та комбайни…
21.06.24

Немає більше й сліду від бравади,
З якою в душу стукала весна.
Я п'ю ґлінтвейн, що пахне листопадом,
Дивлюсь на осінь зі свого вікна.

Самотня осінь - спогадів створіння,
Надії цукор, а на рану - сіль.
Я п'ю гіркий ґлінтвейн, напій осінній,
Червоний, наче мій застиглий біль.

Цей келих - наче осені світлина,
Там все: пожовкле листя і дощі.
Сьогодні без жалю туди порину -
Вже все одно, що буде на душі.

Там серце намальоване червоним,
За ним сховався дуже гострий ніж.
Спаде на думку ще один синонім,
І вийде сотий чи двохсотий вірш.

Цікаво, що там далі, за журою?
Кохання чи самотність? Світ чи злість?
Про що ковток гарячого напою
Увечері сьогодні розповість?

Про листопад в улюбленому парку,
З яким пройти судилося мені.
Про тліючу в руці моїй цигарку,
Про те, що "так" я виправив на "ні".

Життя іде, неначе просто сниться.
Здавався сон реальністю. На мить.
Вино червоне, запашна кориця
Нагадує про все. Душа болить.

У час, коли все стало на заваді,
Та більше недоречний діалог,
Я тихо розчинявся в листопаді...
Та пив гіркий ґлінтвейн. Напій для двох.

Тебе накриє у найважчу мить
тієї пісні давньої торкання,
і всутеніле серце звеселить
її давно забуте привітання.

Посеред полум’я і самоти,
на вістрі пострілу, снаги й знемоги,
тобі відкриється, що здатен ти
пройти і ці скривавлені дороги,

що не один,
і не одна, що ми -
оця мелодія:
її лади і звуки,
над тугою самотності сурми,
над безміром жорстокості і муки.

Над мороком,
над обрієм війни,
над полем болю,
що вбирає роки,
твоя душа і дух такі живі,
й надземні нас виношують потоки -

до сонця,
тверді,
павітрів,
води,
мелодіями понад замороки!
Аби зійти собою й далі йти -
ця музика:
її лади і кроки.

Тобі прилине
у найважчу мить
твоєї пісні
давнє награвання -
не відступи,
нехай вона звучить,
як світу завтрашньому
твої привітання!

Бо не один,
і не одна, бо ми,
і ця мелодія,
її лади і кроки, -
над бойовою тугою сурми,
над безміром жорстокості і муки!

Сидять діди на колоді. Сидять, розмовляють.
А тут раптом хтось на джипі повз них пролітає.
Куряву здійняв велику, курей розполохав.
На Рябка, що зазівався, не наїхав трохи.
- Було дурне, - дід Микола промовив сердито, -
Дурним воно й залишилось, хоча і «еліта»!
- А то хто такий, Миколо? – став Петро питати.
- Та ж Кузьменка Павла старший, отой дурнуватий!
Ледь граніт науки в школі на трієчку гризло,
А, бач, у Верховну Раду тепер аж пролізло!
Попервах, хоча би совість воно якусь мало.
Як до батька приїздило у село, бувало,
То свою круту машину ховало за хату,
Старий одяг свій зношений бралося вдягати.
У «Москвич» сідало батьків, їхало стрічатись
Із народом…А тепер, бач, як стало мотатись?!
- Звідкіль лиш такі беруться, лізуть до корита?
Тільки вилізло з болота, вже воно «еліта»!
- А я точно знаю, звідки отакі взялися, -
Каже дід Трохим серйозно. – Ну, то поділися!
- Було то все, кажуть, хлопці, в ту далеку днину,
Як Господь собі надумав створити людину.
Роботягу, що там думать – знайшов шматок глини,
Плюнув, зліпив потім дунув – от і є людина.
А от панської породи із глини не зліпиш.
Та ж Бог знає, що робити – не сів та не кліпав.
Узяв борошно біленьке, петльоване, звісно,
Ще й просіяв через сито та замісив тісто.
Узяв тісто, зліпив з нього ще одну людину.
Виніс надвір та під хату на призьбі покинув
Аби сохли на сонечку. Справами зайнявся.
А тут якраз пес бездомний звідкілясь узявся.
Всюди суне свого носа, до призьби прискочив.
Мужика понюхав – глина. То їсти не хоче.
А понюхав пана, а то смачне біле тісто.
Як голодному собаці та й його не з’їсти?
Ухопив й ковтнув одразу, навіть не вдавився.
А тут якраз Бог до призьби саме нагодився.
Узяв мужика із глини, вдихнув йому душу.
- Іди, - каже, - а я паном зайнятися мушу.
Туди-сюди огледівся – а немає пана.
Він тоді вже прискіпливо все навкруг оглянув.
Аж дивиться – пес з-за хати позира на нього.
Ще й облизується, клятий. Розізлив він Бога.
Бог як скочить та як влупить копняка злодюзі,
Попав носаком добряче по ситому пузі.
А той пес із переляку вмить …опорожнився.
Отак перший пан на світі тоді й появився.
- Як воно отак з’явилось, то що й говорити –
Зрозуміло, що із себе явля та «еліта».
Встигло грошей нахапати якось по-дурному
І уже страшенний гонор прокинувся в ньому.
Вже він згори поглядає на простого люду,
Бо він, мовляв вже породи інакшої буде.
А, що нема за душею совісті ні грама,
То і пхається повище, аби між панами.
Забуваючи, при тому, зовсім, що «еліта» -
Не про гроші, не про владу, не про життя сите.
Із «елітою» такою нам добра не ждати,
Як будуть такі міністри, такі депутати.

Тут були жарти,
Тут були приязності.
Добрі ми друзі,
Хоч і сварились часто,
Хоч не завжди й ладнали.

Скажи, ти як? Я дуже хочу знати.
Прийшли, будь ласка, вісточку якусь.
Ранковим променем ти можеш обізватись
чи шепотом дощу.
Я вчусь
побаченням крізь видиму роздільність.
Пишу тобі повітряні листи.
Так хочу вірити, що це не безнадійно…
Скажи мені, будь ласка, як там ти.

19.06.24

І ось запахло розімліле літо
Густим настоєм липового цвіту,
А вітер намагається безсило
Випростувати бур'яни похилі.
Уже троянди ясним цвітом повні
Дрімають німо в тиші невимовній,
А розпашіла височінь безкрая
На хмари перламутрові чекає.
І вже засмаглі та спітнілі люди
Не відкривають більше сонцю груди,
А лиш розшукують місця тінисті,
Щоб в прохолоді хоч на мить присісти.
20.06.24

Верлібром він ніколи не писав.
Увесь він був в рядках твердої форми.
Він вуха затуляв від крику горну,
У септимах він бачив міць октав.

Вона любила тільки вільний стиль:
По склу металом, крилами по небу.
Метафори складні - лише про себе...
Проміння вільне світить звідусіль.

Він - Всесвіту відвертий антипод.
Неначе всі існуючі планети
Щоночі надиктовують сонети,
Але без тих омріяних пригод,

В які вона пірнала, королева
Боїв без правил, марень без межі.
Ніколи не палало у душі
Бліде блакитне, радісне рожеве.

Йому давався важко кожний крок.
Він вигадав собі свої кайдани.
Але як чув зворушливе сопрано,
Наївно прикрашав земний свій строк.

Вона зітхала. Тільки на словах
Союзником їй був прозорий вітер.
Жила собі та не любила квіти,
Не дочитала жодну з довгих саг.

У світі, де занадто все просте,
Вони не зустрічалися ніколи.
Та очі опускаючи додолу,
Шукали щось, знаходячи не те.

В оточенні ілюзій та химер
Вона не помічає жовту осінь,
Померла. Та про те не знає й досі.
А він живе. І думає, що вмер.

Я всміхнувсь тобі,
І ти мені зненацька,
На єдину мить.

О, як же на душі буває кепсько,
Коли розчарувався у любові,
Неначе дощ химерний б'є в обличчя.
Байдужий вітер виє й гірко кличе
Туди, де загубили, ніби кепку,
Чуттєвості дарунок, ніжне слово.

Дорога вже закидана камінням,
І хмаровиння скупчилось у серці.
Гілля дерев навмисно вже зламали,
Бо буревію розгулятись мало,
Йому потрібно, мабуть, хрускотіння
В душі до суму тих розбитих терцій.

І лист пожухлий раптом влігся смирно
На землю, розчаровану до болю.
І порожнеча ліпиться із глею,
Нічна звивається печаль змією
І так блищить набридливо, настирно
Повзе, сичить по скошеному полю.

Щоб порушити морок мовчання
Та прогнати з душі чорний сум, -
Розбуди мене світлом світання
І позбав нісенітниці дум.
Доторкнися до тіла рукою,
Опісля порожнечі розлук, -
Притулися до серця щокою,
Щоб почути тепло його й стук.
Утоми поцілунками губи,
Подаруй на землі втішний рай, -
І, будь ласка, надалі до згуби
Наодинці мене не лишай.
19.06.24

(толерантний вірш з дієслівними римами)

Хлопчик неслухняний
Харків обстріляв.
Випустив ракету
І рахує ґав.
Як так можна, хлопче?
Ти ж бо чийсь синок!
Я тебе, хлопчисько,
Ставлю у куток.

Хлопчик неслухняний
Бучу розірвав.
Зґвалтував дівчисько,
Потім розстріляв.
Ой, ти, хлопче, хлопче!
Так не можна! Брись!
Ми ж з тобою - браття!
Краще помолись!

Хлопчик-розбишака
Унітази вкрав.
Золоті сережки
З мертвих познімав.
Ти навіщо, хлопче,
Граєш у війну?
Це ж так некрасиво,
Хлопче! Ну-ну-ну!

Хлопчик-забіяка
По кафе вгатив.
У полон потрапив,
Очі опустив.
- Ой, даремно, хлопче,
Ти прийшов сюди!
- Больше так нє буду!
- Ну то й добре! Йди!..