Як згасне останній промінь,
А Сонця дукат червоний
Покотиться в море чорне
За спіненим шумом хвиль,
Ти знов розтривожиш сон мій,
Мов Місяця диск уповні.
Ласкаві твої долоні,
Неначе фантомний біль...

Ба, в небі лютують грози -
У Вищих свої розбірки,
Брунатні степи шмагають
Нагайками блискавиць.
Як солодко нам і гірко...
Я ж досі шукаю зірку,
Що впала колись із Воза
В глибини твоїх зіниць...

Зацитькаю серця стукіт:
- Не рухайся! Просто слухай...
В любистку твоїх цілунків
Чи марю я, а чи сплю?
Як стогін, краєчком вуха:
- Моя найсолодша муко,
Кохана моя чаклунко,
Я досі тебе люблю...

Попелюшка загубила черевичка,
Вибігаючи з освітленої зали.
- Фе, бридка яка,
і сукня їй не личить, -
Дами розмальовані сказали.
Шепотіли принцові у вуха,
Насміхалися з її блідого личка,
Та слова злостиві
Принц не слухав -
Думав про дівча без черевичка,
Про вуста трояндово-рожеві,
Пелюстково-трепетно-дитинні...
Ой ці черевички кришталеві!
Ой ці очі волошково-сині!

А вона всю ніч себе картала,
Що не рівня цій придворній знаті!
Загадкова королева балу -
Попелюшка у чужому платті.
Нащо було слухатися Феї?
Хоч не мед життя - вона терпляча!
Ой ці ночі в пахощах лілейних...
- Ти ж бо сильна! А такі не плачуть...

У бою, без сумнівів і страху,
Лицар сміливішим був за лева.
Полонивши серце бідолахи,
Утекла майбутня королева,
Без якої білий світ не милий,
Без якої згасли в небі зорі.
Полетів шаленець, мов на крилах,
Переплив зо три глибоких моря.
Заблукавши в непролазних нетрях,
Де нема ні правди, ні закону,
Полював на велетенських вепрів,
Майже рік прожив без інтернету,
Голови стинаючи драконам.

Втім і розшукав, і одружився,
Бо сюжет у казки романтичний:
Про кохання, Попелюшку, Принца
І про кришталеві черевички.
Заздрісники довго пліткували:
- Чари, не інакше! Сміх та й годі!
Зміями отруйними сичали:
- Знову розум підкорився вроді?!

Справді, незбагненна таємниця!
Так розташувалися планети?
Вгледіти принцесу у служниці
Здатні лиш закохані й поети.
Дарма, що в мозолях рученята,
Руки милих - крила лебедині.
Головне - не зовнішність, дівчата.
Важить більше те, що всередині.

                        І
Вірують люди у міфи, завіти
і неминучий один епілог,
поки існує на білому світі
істина Слова по імені – Бог.

Знаємо Духа. Чекаємо Сина.
Вільні у виборі ідола зла –
ліпимо глину. Ідемо у глину.
Маса велика. А сила – мала.

Пізно доходить, із ким по дорозі.
Дуже розумні, та заднім умом,
а насолили – йдемо напролом.

Поки народ почиває у Бозі,
підстерігає на кожному розі
мафія партії із батогом.

                        ІІ
Ми на землі – на своїй! – споконвіку
і на сторожі із давніх давен
пережили не одного владику
іноязиких і диких племен.

Та метастази пускає короста,
що завелась ще на княжій горі.
Братія вуличного відморозка
має і нині свої пазурі.

Ірод і досі ще діє підпільно:
іго церковне, солодка яса,
ниці раби і колонія підла –
п'ята колона скаженого пса.

Ідеологію ...комуністичну
опанували мої вороги –
нищити націю. Всю. До ноги.

Та надолужує силу і масу
нація духу критичного часу
і додає до снаги і ваги.

Маємо вже і дорогу єдину,
і у душі золоту середину,
то й не хитає туди і сюди.

Ще нагадаємо світу билини
протистояння Руси-України
і золотого кощія орди.

                        ІІІ
На подвиги великі і малі
ідуть ті самі, що ішли й раніше.
А решта – і не кращі, і не гірші:
тузи і кавалери..., королі...

Ми відбули своє на цій землі.
Чому його відбути мають інші?

                              10.06.2017

Вже минули осінь і зима,
І весна розтала сумовита.
Чом же досі холодок пройма?
А де літо-літо? А де літо?

Павутиння, тополиний пух,
Парашут кульбаби – у кульбітах.
Хмари погляд мов свинцем напух…
А де літо-літо? А де літо?

Он світило сонячне встає,
Скільки небо буде сльози лити?
Де кохання ділося моє?
А де літо-літо? А де літо?

Чую здалеку твоє тепло,
Сповнююся силою джигіта.
Вже слова усі в одне злило –
А де літо-літо? Аделіто?

Хмарний погляд проясни-но мій,
Хоче сонцем палко пломеніти.
Ти мене збагни і зрозумій,
Аделіто-літо, Аделіто!

Не торкнусь твого ніколи дна,
Степовичко, галицька кобіто!
У тобі – одвічна таїна –
Аделіто-літо, Аделіто!

Ще мій шал ясним вогнем живий –
У твоїх обіймах спопеліти,
Ти мене коханням оповий,
Аделіто-літо, Аделіто!

7.06.7525 (Від Трипілля) (2017)

На пішохідній доріжці стрілись ми раннього ранку.
На прив’язі він біг попереду хазяїна.
І раптом, наче вкопаний, спинивсь переді мною
І пильно так, по-людськи начебто на мене глянув.
Хвилина, друга, а він усе дививсь.
Погляд карих очей його непросто витримать було.
«Ходімо!- сказав хазяїн і за пасок дьорнув.
Пес неохоче зробив крок, прощально на мене глянув,
На подив хазяїна заскавучав і знехотя подріботів.
Може, намірявсь сказать щось на прощання?..
... Про реінкарнацію подумав я тоді без скепсису.

все, що між нами є –
це, по суті,
пам'ять,
яка з часом тане на горизонті.
спогади стають фрагментарними,
хоч все ще живі, палкі й розкуті.
але що потім?
врешті, мова про кожного з нас,
про важливі деталі,
без яких нас немає
перед обличчям Бога.
рідко хто знає свою дорогу,
рідко хто бачить,
наскільки вона полога.
якщо мовчати –
то Ти приходиш.
сідаєш поруч, сідаєш біля.
між нами море,
між нами пам’ять
і стільки спогадів звідусіль!
вони ж бо – радісні…
вони ж бо – світлі,
ними завжди закінчується відлік.
там, де ти замружено
дивишся у вічі –
кожен стає деревом,
виростає з підлітків.
тому не переймайся нині,
не переймайся – дихай!
глибоко і розмірено,
насолоджуючись, довго…
бачиш, як довкола у світі красиво?
чуєш, як довкола у світі тихо,
і як чудово!?

Воно в своїх очах величне,
бундючність з нього так і пре.
Для нього їсти – справа звична,
все чавка, смокче, топче, жре…

Йому все мало, очі б їли,
коли руками не сягне.
Таке наїло вже барило,
що землю під ногами гне.

Воно повчає всіх без міри,
все зауважує, корить…
В непогрішимість свою вірить
не полишає ні на мить.

У кожного в житті нерідко
своє стрічається воно.
Таких торкатись навіть бридко,
воно було і є лайно.

02.06.2017

Весь світ сьогодні одягає вишиванку,
йому ж сомбреро й сарі подавай.
Це що, чергова звичка, забаганка,
чи переситились своїм, дідівським вкрай?

Не так давно самих себе ж боялись,
хто б знав, що нас чатує знов війна!
На рідній мові розмовлять стидались –
тепер гіркі плоди смакуємо сповна!

Дивіться люди, знову б не загратись
і не отримати новий голодомор.
Ще треба з Кримом і Донбасом розібратись,
та жалісливців вже лунає хор.

Одним набридли рідні вишиванки,
а інших нудить вже від шаровар.
Кричать „Амінь“ панове і панянки,
бо лицемірство зараз вже товар.

Сказав і свого слова не порушу,
хоча подібні й не по серцю мені чвари.
Погляньте пильно кожен собі в душу –
народ ми вільний чи овець отара?!

08.05.2017

Наберися тепла від мене,
від моєї руки зігрійся,
хай воно протече по венах
аж у душу допоки вінця.

Зігрівайся… ділюся, щиро
сим теплом - протікає мною.
Хоч надворі дощить і сиро,
все минеться само собою...

Перебуде. Ніщо не вічне.
Знаю хибу - болять утрати
і стискають вузли кармічні -
що ні втяти, ні розв’язати,

відболіти лише по силі.
І нести, поки стежка в’ється...
Поміж літа - морози білі?
Наберися тепла від серця...

Тануть у роті грушкИ жовтобокі,
Злизує краплі верткий язичок.
Але побачило капосне око -
Глипа на мене товстий черв'ячок.

Всьорбують щоки у шлунок нектари.
М'якуш гризе, наче теща зятька.
Тут його хата, клозет, будуари,
Я ж в його дім устромив п'ятака.

Дати потомство однині не зможе,
Трупик мурахи затягнуть у ніч.
Мабуть, дарма я його потривожив,
Хочу відгризти макітру із пліч.

Він же маленьке, невинне створіння,
Я проти нього - коллос, Гуллівер.
Жити в плодах - не червова провина.
Я ж їх точу, наче дуба бобер.

Хрумати буду я грушками нОвими,
Нащо мені хробаки та кліщі?
Злочина скоєно. Хату зруйновано.
Кину недогризок геть у кущі.

09.06.2017р.

Слова любові
падали в траву,-
нестримний
полохливий табунець...

- Ти як?
- Хворію, зцілююсь, живу.
Бува, творю й руйную нанівець.
Дволика, кажеш, -
справді, не свята.

Куди ж ти, впертий,
знов за мною йдеш?
А там, в траві, дивись,
щось пророста:
чи давній сум,
чи блиск нових пожеж..

2017

Останній час кричить нарід завзято –
нардепам треба дати автомати.
Як не хотять нормально працювати –
нехай ідуть Вітчизну захищати!

Побійтесь Бога, людоньки, а то
ви з глузду з’їхали чи дурману об’їлись…
Коли їх обирали, ледь не бились –
тепер же всіх відправити в АТО?!
Екзамен цей не пройде з них ніхто!

Та вже, як вам набридли депутати,
не треба їм давати автомати.
Згадать достатньо сталінські штрафбати –
на кожного з них вистачить лопати.

Та й це не все – ще треба потрудитись,
щоб крутії ті не зуміли змитись,
а тому смертоносні їм лопати
до рук колючим дротом слід в’язати!

Щоб вже коли таки підуть до бою,
ніхто із них не позбавлявся зброї,
не спокусивсь лягти десь в оборону,
ну, а тим більше, здатись до полону!

А на чолі того численного загону
не треба ставити якогось вітрогона,
бо командир повинен бути не Х@йло,
а наш гівнокомандувач Брехло!

Боюсь, що в цій війні не виживе ніхто,
як той загін ми не відправим до АТО!

08.06.2017

(пісня)

Ой, лебідонько-лебідко,
Щось тебе давно не видко,
Гордий лебідь плава сам,
Засмучений одинак.

Тобі крилонька підбили
І ти вибилася з сили,
Гоїш рани ти криваві
У "хвості" ставка в заплаві.

Він тебе оберігає
І нікого не пускає,
То ж одужуй же скоріше,
Йому стане веселіше.

Ой, лебідонько біленька,
Крила розправляй швиденько,
Ще літатимете в парі
Ген високо аж за хмари.

2017 р.

Простеливсь барвінок диво-оксамитом,
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем, заходом заргав.

І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні,
Й коровай весільний вміє прикрашать.

Завжди він зелений: влітку і зимою,
Восени й весною колір не міня.
Стелися ж, барвінку килимом-травою,
Хай про тебе пісня лине ще одна.

2017 р.

Коли ти звикаєш до її тіла,
Сприймаєш як рідне її волосся,
Здається, все менше стає діла
До того, що справді не відбулося.

Що жив і помреш ти не так, як треба,
Що мрію свою поховав назавше,
Що ти півшляху не дійшов до неба.
І вже не дійдеш.
Її не пізнавши.

Вже на левадах срібно дзвонять коси,
Пахтить довкіл прив'ялена трава.
Цибатий бусел в дзьобі воду носить
Та бусликів маленьких напува.
А ті кумедно крилами лопочуть
І нетерпляче скачуть у гнізді.
По всьому видно - теж злетіти хочуть,
От тільки крила надто молоді!
Отож батьки й стараються нівроку,
То їстоньки, то питоньки несуть,
А на вербі стривожені сороки
Кота рудого стрекотом пасуть.
Шуліка висне ген, у піднебессі,
Полюючи на здобич з висоти,
Аж каченята на ставковім плесі
Лякливо запливли в очерети...
Хлюпочеться струмок у верболозі,
Грайливо хвилька хвильку доганя;
Буланий кінь пасеться при дорозі -
Якраз хвилина вільна є в коня!
Приліг і я на свіжому покосі -
Нехай рука спочине від коси.
Чогось мені, залюбленому в осінь,
Так забажалось літньої краси,
Так закортіло райдуги і зливи
І хвиль зелених в пахолоті трав.
Тоді б я став на всі віки щасливий
За світ оцей,що сам його обрав!
26.11.2007р.

У лексиконі перше слова - "дай".
Коли ж дають, бурмоче, що замало.
Чужий до рота пхає коровай,
Глитає до горлА халявне сало.

Кишені бабці патрає онук
Аби поласувати самогоном.
Вона ж сапу не випускає з рук,
І кров шугає у старечих скронях.

Бажає доня нові чобітки -
Віддала мама місячну зарплату.
Її цікавлять тільки парубки -
Нехай кайлує по неділях тато.

Узяв кредит синок. Ввійшов у раж,
Віддав квартиру неньки у заставу.
Змінився кардинально антураж:
Була софа - тепер вокзальна лава.

Зросли байдужі доньки та сини,
Крадуть у себе, коли є нагода.
Жалю не відчувають і вини -
У цьому віці споживацька мода.

Можливо, винуваті і батьки -
Не стачило на виховання часу.
І виросли із діток гівнюки,
Не на своє облизуються ласо.

У хаті чути грюкіт і матюк,
Сердитий голос розмовляє басом.
То знову йде знервований онук
У бабці випорожнювати касу.

08.06.2017 р.

В спідничці джинсовій, у кофтинці з візерунками
Вистрибує малятко на колінах маминих
І тягнеться до всіх сусідів рученятками.
Мов на виставу, задивились ми і беремо в ній участь.
Не зуздривсь, як малятко притулилось щічкою до мене.
Од несподіванки і насолоди склепив повіки й думаю:
«Та це ж третє тисячоліття надійшло майже впритул!..»
Розумію, що цілунок цей – тільки інстинкт:
Дотиком, смаком, голосом, болем, плачем і сміхом
Дитятко відкрива для себе непізнаний поки що цей світ.
І все ж начебто вочевидь наблизилось майбутнє.

Іду, а сутінь голосить: "Стій!"
і б'ється, як ніч, у груди.
На гострих кінчиках вій
всідаються злі пересуди.

Масний підлабуза з дверй
іще починає всміхатись.
А я запечатую день,
аби вже сюди не вертатись.

І раптом гроза за вікном,
і раптом громи й блискавиця.
А може, може то сон,
неяви туга рукавиця?

А може то видумка все
і візії ці неправдешні?
І розпачем душу не ссе,
до рани не тягнуться клешні?

А може... Та знову довкруж,
збираються чорні повії.
І безмір нечистих калюж,
і знову зарюмсані вії.

Іду, все ж іду, і дарма,
що завтрашній день у тумані.
Вже він краще, Аніж пітьма
на вістрі, на лезі, на грані...

7.05.2017 р.

Вночі, коли засне тривога,
І місто гасне у імлі –
О, скільки музики у бога,
Які ж то звуки на землі!

І що мені життєві грози,
Коли розквітла ти мені!
Чого людські вартують сльози
На тлі призахідних вогнів!

Прийми, Володарко всесвітня,
Крізь кров, крізь муки, крізь гроби –
Жагучий кубок заповітний
Від недостойного з рабів!

Я далеко кудись утечу,
Бо до тебе дороги не маю.
Може я не насправді живу,
А тебе взагалі ще не знаю.
Може ти лиш моє почуття ,
Біль і виклик лихої тривоги.
Я б за тебе життя віддала,
Та напевно в нас різні дороги.
Що ведуть мов за руку кудись,
Де за хмарами сонце зникає.
Може я не живу взагалі,
А життя моє марно минає.
Ти уже не зустрінеш мене,
Бо вже пізно і часу не має.
Не було ні тебе ні мене,
Хто ми звідки?
Ніхто це не знає.
Те , що трапилось з нами видіння,
І кохання уже не існує.
Зрозумій , що мене вже не має,
Бо мій образ ніхто не змалює!
2011 рік

Дивилась в небо та молила Бога,
І в церкві свічку запалила.
То проклинала все на світі,
А після як вовчиця вила.
Змарніла мати біля сина ,
Схилила голову в труну.
Навіщо ж ти пішов єдиний,
На тую клятую війну?
Чому мовчиш , ти чуєш кличуть,
Тебе героєм як хотів.
Твій шлях троянди покривають,
Дали не мало орденів.
Ось обіцяли гроші сину,
І співчувають нам батькам!
А я ніяк не зрозумію,
Як можна жити тим катам?
Вони продавши все на світі,
Плюють народу у лице.
О Боже праведний, єдиний,
Коли вже ти припиниш це.
За защо нам це все за защо,
Скажи , а може чим згрішила?
Учора владу вибирала,
Сьогодні хоронила сина.
Рідненький знаєш ти відомий,
Про тебе всі в країні знають.
Чому нема мого синочка,
Коли герої не вмирають?

2016 рік

Рішення рішенню – ворог.
Думати ниньки – зась.
Сказано – дертися вгору...
Сміло в казан залазь...

Знишкли в барханах предтечі.
Хтось асфальтує глузд...
Оху старому на плечі -
Сотня нових облуд.

Жертвенні агнці... хлопці...
Єву сповідує змій.
Тьменна модерних опцій.
Вервиці веремій.

Ідоли.
Левіафани.
Знати б ще мову чужу...
Правнукам Гудеріана
"Гуд" на межі не скажу.

Діда мойого кровиця –
Маківка... полинець.
Зречення воїнів – нице –
Тих, що ставали на герць.

Хто переправить нас, Боже,
В обітований край?
Шанці.
Доктрини.
Ньюложі.
Ера тату-тавра.


2017

Кожен має свій вир і вершину,
є у всякого звір* і гора.
У одних усього в три аршина,
в інших – з пік, ніби чорна діра…

Кожен сам обирає дорогу,
що його поведе в майбуття.
А яка вона буде, лиш Богу
те відомо – таке в нас життя…

Та чим вище залазиш нагору,
тим загроза упасти росте,
тим невпинно густішає морок
і все далі летіти у степ…

07.06.2017

* Звір 2, звору, ізвір, ізвору, чол., діал. яр. http://sum.in.ua/s/zvir .

Боже, бережи захисників
нашої стражденної країни.
Від навали нелюдів полків
захисти, Всесильний, Україну!

Боже, дай їм сили і укрий
од негод і куль, російських градів,
святводою рани їм омий,
нечестивців спопели і гадів.

Господи, дай мудрості і сил
хлопцям, що боронять Батьківщину.
Жителі численних міст і сіл
моляться за вас і Україну.

моя самотність мені не личить,
і я окреслюю межу,
ні, я нікому не скажу,
її нікому не позичу,
але ... вона така музична,
що навіть тиша не здолає,
лунає гучно і потужно,
все підминає, підмиває,
моя самотність -
сильна, кремінь,
неначе мовчазний протест,
у ній і сила, і натхнення,
на міцність тест

І знову літо, знову літо
Киває травами мені.
Я на поваленій сосні
Зустріну червень сумовитий.

В зеленій гущі потону,
Для світу цілого незримий,
Володар мов ділянки Криму*,
На мить блаженну цю одну.

Дажбоже поринає коло
І багряніють небеса…
Павук захмарний висиса
Тепло і світло все довкола.

Тьмяніють обриси трави,
Цей день минає неохоче…
І вітерець – провісник ночі
Легким зітханням оповив.


5.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

1

Я - пес. Коти мене не люблять,
Живу у буді десять літ.
Потроху випадають зуби,
Мослак - уже не мій обід.

Гавкочу на ревкі мопеди
Або блукаючих собак.
Кусати зад - життєве кредо.
Гарчати грізно - це судьба.

Інтуїтивно чую ласку,
Готовий крикнути "ура",
Коли мені кільце ковбаски
В пащеку суне дітвора.

Але ошийник на загривку
Та металеві ланцюги
Мене триматимуть довіку
Біля хазяйської ноги.

Як чую пана свого кроки -
В страху дрижить моя спина.
На світ дивлюсь єдиним оком -
Штрикнув цвяхом із будуна.

В клубах густого перегару
Смокчу поцвілі сухарі.
Іде хазяїн - чорна хмара -
Сховаюсь краще у дірі.
2
А люди, звісно, не собаки -
Нема на шиї повідка.
Як не крути, а дехто, таки
Усе ж нагадує Сірка.

Прощає болі та наругу,
Гризе, що кинули, в кутку.
Не вистачає сили духу
Недолю кинути гірку.

Людей судити я не буду -
Вони собі не вороги.
А я не можу жити в буді,
Батіг терпіти й ланцюги.

07.06.2017р.

Старенька бабця простягає руку,
У перехожих просить копійчину.
До справи долучила і онуку -
Стоїть дитина поруч на колінах.

За рогом - у жалобному - циганка.
На грудях теліпається ікона.
Збира оброк із вечора до ранку,
Несе бабло місцевому барону.

У переході - без ноги - каліка.
А очі ріже неприкрита рана.
Питати "звідки травма?" звісно, дико.
Гадаєш - із АТО, а чи зіп'яну?

Ридає, побивається дівуля,
А ув очах байдужих зовсім сухо.
Ворушиться в її кишені дуля,
Обличчя геть опухло від сивухи.

Під храмом дід співає. Гра на кобзі.
У небеса чарівні линуть звуки.
Раптово впав. Почив умить у бозі.
А шапку ухопила якась сука.

З усіх усюд біда струмує в душу,
Питати годі - щиро чи нечисто?
Я - милосердний. І давати мушу.
Але ж не професійним аферистам!

Помер вояка. Зовсім ще дитина.
Стоїть від горя почорніла неня.
Нема за що їй поховати сина...
Моя тремка розтиснулася жменя.

06.06.2017 р.

Темний простір лякає і вабить,
невагомість тримає зорі
Порозвішував кулі крилаті
Хтось могутній і неозорий.

Час минає - це просто наживка
Для істот, що лишились безсмертя
Збережи за короткий спалах,
світлий розум і чисте серце

Вже звучить невловимий гомін,
в ньому чується голос Пророка
Ми прийдемо до нього на сповідь,
нам відчиняться двері до Бога.

"Хто такий?" - секретар запитає-
гарний ангел у білих шатах...
"Я Сергій"... "А чому ти питаєш?"
"День тяжкий... і вас дуже багато..."

07-06-2017

Червоний, черлений, красивий і красний,
Отак місяць червень колись називали.
І нині він сонячний, гарний, чудовий,
У літечко першим відкриє ворота.

Рум"янить черешні, суницями пахне,
Купатись нарешті дозволять всім мами.
Зозуля кує, соловейко співає,
Цвіте тепле літо барвистим розмаєм.

2017 р.

Зеленим віялом помахує ялина
І пахне свіжістю приємною від неї.
А час так стрімко та невпинно лине,
За ранком день, і полудень, і вечір.

Та нічка темна або вся у зорях
Минає непомітно.Ранок знову.
Отак спливають швидко дні і роки,
Веде життя із долею розмову.

Вони тебе зненацька запитають,
Що ти корисного зробив, лишив по собі,
А ти вже будеш їм відповідати
Скільки добра тут творено тобою.

Чи вдячність маєш ти за свої справи,
А чи нема за що сказать "спасибі",
Чи забуттям Господь тобі віддячить,
Чи в пам"яті нащадків будеш жити.

2017 р.

Як їхати на південь з Павлограда
і оминати славний Кривий Ріг,
вас чимала́ очікує розрада –
кафе на перехресті трьох доріг.

Хоча це жарт, та доля правди в ньому.
Ви зупиніться, станьте на поріг –
ураз себе відчуєте як вдома,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Добротно все тут зроблено і чисто,
на вході сяє свіжий оберіг –
вінок із польових квіток барвистих,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Господарі завбачливі, привітні,
а скатертини – що то білий сніг.
Комфортно тут і молодим, і літнім,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Вас пригостять усім, чого бажаєш,
узвару подадуть, смачний пиріг.
І тілом та душею спочиваєш
в кафе на перехресті трьох доріг!

І де по світу вже не роз’їжджаєш,
та в серці назавжди його зберіг.
Заїдеш при нагоді, точно знаєш,
в кафе на перехресті трьох доріг!

Я польовою стежкою ішла,
вінком сплітала весняні ромашки,
а угорі мені співала пташка
і щедро радість піснею несла.

Ішла поволі між густих хлібів,
ловила запах літа й короваю,
діставшись непомітно так до гаю,
що за ланами вдалині бринів.

Ступала легко з міста до села,
дорогою букет збирала квітів,
мандруючи з весни у тепле літо,
з собою гарний настрій всім несла.

Наслухалась природи я пісень
у перший незабутній літа день!

І радістю зустрічати
всі дні, всі години, миті.
На чатах життя не вбити –
ні, ні!
Не чекати – просто
усміхненим серцем чути
не гостем тебе:
присутність
твою у думках постійну
сприймати, як щось належне.
І мрії необережні складати
на всяк випадок у спадок.

07.06.2017

Ви дозвольте, відсиплю жменьку
Ваших іскр з очей і губ…
Я вже поруч, зовсім близенько
Вам від того ж не сумно, ну?..

Ну, відсипте, бо пізно буде
Вас з орбіти зірвуть ось-ось
І обсмокчуть не бджілки, люди...
Не за себе, за Вас боюсь

Не шкодуйте, прошу, не треба —
Я вдихав і п’янів з краси —
А Вона задивлясь в небо --
Може я щось не те просив?...
2017.

Ми ще недавно їздили на конях,
А нині у ходу залізні звірі.
Кермо стискає у своїх долонях
Кудлатий витязь у свинячій шкірі.

Реве тварюка, аж цокочуть зуби,
Полохає сусіду свиноматок.
Куйовдить вітер чувакові чуба,
Дівки на нього мружаться із грядок.

Купила теща зятеві Сузуку -
Нехай шаліє від мотоциклета.
Всю ніч шурупи вгвинчував у куртку,
І каску одягнув замість кашкета.

А на ногах - не чоботи, а краги,
За милю вухо чує їхній тупіт.
Ковтає байкер два стакани браги
Аби від страху не тремтіли руки.

Натиснула долоня важіль газу,
Прокинулися гицеля задатки:
Під колесом зачавкотіло м'ясо,
Кувікнуло востаннє поросятко.

Японське диво повалило бляху,
Водій у хвіртку залетів кур'єром.
Убгався ровер із усього маху
У буду із голодним бультер'єром.

Завив од люті бойовий собака
І кинувся прожогом до гарніру.
Півкулі пережовував зі смаком -
Штани пропали, витязя, зі шкіри.

На мить насуну мудрості тонзуру
І висловлю свою невтішну думу:
Коли жили мужі в тигрячих шкурах,
То над собою не чинили глуму.

06.06.2017р.

А хтось їй присвячує вірші.
Красою її милується.
Вона ж тільки чується гірше
Між стін і людей на вулиці...
Її хтось розраджує щиро,
рятує словами утішними...
А та - між бурхливого виру
думок, що вибризкують віршами.
І падають... Падають зерням
і межи сує'тами губляться.
Бреде між чуттями - що терням...
А сумніви - зміями кубляться.
Клякає, згортаючи крила
І голову хилить над плахою...
Мій Боже, подай же їй сили
шугнути між хмарами... Птахою.

2017

Як свої крила маєш,
то чужих не ламаєш.

2017

«I love Dnipro!», «I love Ternopil!»...
Перелік довгий і т. д.
Любити місто я не проти,
Але мене гризе оте
«I love». Чому б не написати
«Люблю» на рідній, на своїй,
Тій мові, що плекає мати,
І ми купаємось у ній?!
Не треба меншовартим бути!
Колись в догоду москалям
Чіпляли вже словечка-пута
Російською то там, то сям.
А нині вдарились в англійську
І кричимо: «I love! I love!»...
Я ж хочу чути українську
На цій землі, де вільним став!
Я хочу з гордістю дивитись
На Україну на свою
І щиро місту говорити,
В якім живу, не «love». «Люблю!»

Сонце тишком пішло у відпустку
І у небі панують хмари
Посміхається червень лукаво,
крізь зелених листочків хустку

У повітрі літають пушинки,
алергія дарує нам сльози
За вікном десь за тридцять минає
А душа у полоні морозів

Холод суті, речей не міняє
Його дотик - корисний для шкіри
Та чекати на ласку не варто
Абрикоса тобі не повірить.

Квітень з нею повівся жорстоко,
обіцяв їй тепло і кохання
А у ранці ударив холод,
роздягнув і кивнув на прощання

Валить дощ - оббиває горіхи
все намокле холодне і чисте
Так спокута себе проявляє,
за оранжеву легковірність...

Автостопом прямую на світло,
тьмяних буднів минаю блокпости
Без довіри, щасливий і п'яний
напросився до совісті в гості.

06-06-2017

Вставайте, графе, ранок уже скоро,
із підземелля кличуть нас давно, –
дзвінкі слова Остапа-командора
не раз лунали з книги і кіно...

Пройшли часи, не ті тепер Остапи,
мільйон – дитячі забавки для них.
Тепер крадуть мільярдами сатрапи
і це, повірте люди, вже не сміх...

Нам залишилось мало, чесне слово,
до підземелля, тобто кабали.
У ті часи такого Ільф з Петровим
і уві сні доперти не могли!

Хто переможе – Бендер чи Бандера?
Та перемога змінить весь наш світ,
бо визначить, яка наступить ера
і скільки Неньці ще лишиться літ...

Людині гімн усе життя співав,
всемірно прославляв її чесноти.
Тепер і сам перед Всевишнім став,
поклавши на вівтар вже власні цноти.

Він Богу присвятив своє життя
і навіть смерть його слугує вірі –
усе робив для Неньки майбуття,
щоб ми жили у злагоді і мирі!

Я, зазвичай, не жалую попів,
та і за що тих ризників любити,
а преподобний Гузар всім довів,
що в лагоді вірянам можна жити.

Святим його до смерті стали звать
і з часом дійство те таки звершиться,
та праведником рано рахувать,
зразком Людини поки хай лишиться!

Я спогад, я мрія, від зірки я світло
Що згасла давно у далеких краях
Колись побувать довелось цілим світом
Й занадто вже довгим був шлях

Для кого все це? Народження, тлін
Для чого існую, хто всім заправляє?
Навіщо тут стільки заслонів і стін,
Коли наді мною нарешті світає!?
2016

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Все життя як безкінечна осінь,
Ні туди і не сюди: нічий ти..
Під дощем один бредеш наосліп.
Що ж з таким нічийним поробити?
А всередині бажання безголосі,
Рвуться, рвуться.. ох, несамовиті!
Серденько стискається від млості,
Тягою до неба оповите.
Ти лети, лети скоріш, серденько!
Маєш білосніжно білі крила.
Ти покориш далі далечезні,
Що нікому з них не покорити.
Розквітай, вривайся в свої весни,
Твоє щастя, сплетене із мрії,
Зачекалося, щоб теплоту принести,
Від осінніх холодів тебе зігріти.
2017

Як стікає my love
З віт дерев на алеї у парку...
Дощ пройшов, мов біда,
Омиваючи ноги мені.

Я тобі дарував
Все, що мав. Від кохання до сварки.
Мій сприймаючи дар,
Ти кохала реально чи ні?

Чи кохання- тотем,
Розмальований фарбами літа
Примітивністю тем
Екзальтацій пікантності ню?

Все не те... Вже не те...
Ти уміло не вміла любити)))
Хоч виписуй патент
На вогонь, що горить без вогню.

Промінь ліг на чоло-
Хмар завіса розірвана храму.
І стікає любов,
Мов у ринву потік дощовий.

Що було- відійшло.
Дощ- це висновок, сприйнятий нами,
Де основа основ
Пошук свіжих кохань. C”est la vie.
.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117060510682

Прийшла на Україну дивна мода,
Нові уподобання та часи.
Гуманітарка - є. Нема заводу.
Пакують у цехах старі труси.

У ніздрі гатить запахами цвілі,
Вгинаються від краму стелажі.
А люди, від нестатків здичавілі,
Вишукують реглани та плащі.

Колись ті речі кинув сифілітик,
Або від жиру репнула мотня.
Та скромним громадянам я не критик.
Бо сам такий. Така ж моя рідня.

Працюючий завод сьогодні - свято,
Порізано на брухт усі станки.
Ув Африці тепер складають трактор,
Китай купує руки та мізки.

Хто міг - із України втік у шпарку,
Полишив нам осот і будяки.
Зате цвіте як мак гуманітарка,
Висотує убогі копійки.

Піду і я побабратись у лахах,
Собі влаштую переможний бал.
Куплю штани з лампасами, папаху,
Ходитиму, неначе генерал.

А згодом здам сусідові в оренду,
Підзароблю на шкіряний помпон.
Для цього продавчині секонд-хенда
Залишив свій домашній телефон.

Але мене звільнили із роботи,
Вже підписав директор документ.
Завод оголосили мій банкротом,
Там за півроку буде секонд-хенд.
04.06.2017 р.

И руки пахнут чабрецом,
А вечер – мятою.

Луна янтарное кольцо
В траве припрятала.

И к скалам ластятся ветрА,
По травам веются.

А в них цветётся клеверАм
И розовеется.

И выйдут звёзды провожать
День до околицы.

И что не сеял – будешь жать
На праздник Троицын.

И что-то выдохнешь в ответ
Исповедальное.

И невечерний вспыхнет свет
За далью дальнею.


4-5.06.2017, Троица, Духов день

Хлопець з очима кольору неба
в полі донецькім лежить.
Руки розкинув, мов тягне до себе
чисту небесну блакить.

Вітер ворушить русяве волосся,
рвуться снаряди кругом.
Сумно схилилось налите колосся,
над молодим юнаком.

Очі відкриті і погляд дитячий,
як зупинився на мить.
Ліг на хвилину спочити неначе
й сном непробудним вже спить…

Впав під сталевим дощем серед поля,
друзів закривши грудьми.
Вмерти в бою йому випала доля
з іншими разом дітьми.

Хлопець очима кольору неба
дивиться у височінь.
Скільки катам українців ще треба?!
Скільки полине їх в синь?..