ı.

літгер, типаж чи персонаж ~
всеєдно

не переймається, щоб аж
за переконливу сюжетну
криву

& наслухає до світань
відшукуючи ліпший звук
а там

най вічний циган візьме всіх &
переверне


 ıı.

в осінній візії на самоті поета
скрипаль~ скелет наснажений, притьмом
шкребе все ті й самі куплети
давно зарепаним у запалі смичком

& сипле листя перецвіле небо
за обрій линуть перельоти зграй
у фанаберію впадай, мінерво
ти не зважай, скрипалю, награвай

плюндруй надалі, у ригідній цій манері
словами заяложені чуття
що у світи себе одчинять, мовби двері
& майорітимуть, немовби стяг




 

Називаєш ім'я ще свого, ще незнаного бога,
Та воно вже чуже, вже думками розщеплене на
Зрозумілі концепції, образи, втілення, догми,
Завеликі, важкі, а моментами навіть нескромні...

І що маємо?
Ось надбання:
Бог - як був, лише нове ім'я.

Непомітно стишуючи крок,
Ще повільно тягнеться за мною,
Між гілля крадеться холодок,
Цей провісник осені сумної.

Розгортає тихо верболіз,
Озеро наповнює по вінця.
Вже і під сорочку він заліз,
Мов ніяк не може зупиниться.

Падають листочки. Їм пора.
Пожовтіли й змерзли вже неначе.
Так немовби літо умира
І схололим листям тихо плаче.

26.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Зазвучала напружена тиша
І влилась у щемливі рядки.
Народились непрохані вірші,
Як у небі летючі зірки.

Чорно-білі світлини туманів,
Як посланці незнаних світів
В перших променях сонця розтануть,
Мов уривки небачених снів.

Озиватимуться мелодійно
Невідомі нікому слова.
Обнадійливі і безнадійні,
Як життя, що поволі сплива.

Лезом останнього променя небо зробило собі ритуал.
Кров’ю стекло його тіло. І почорніло.

2016

Небо пронизане спицями зір.
Доля чатує на тебе як звір.

Сві-тло, сві-тло
б’є-у о-чі
і сло-ва та-кі про-рочі:

“Ти поспішаєш прожити усе.
І тебе занесе,
і тебе занесе –
і тебе за
не
се”.

2016

Сорочку шила білим і по білому
І згадувала мамин заповіт:
Душею вишивати треба милому,
Тоді для тебе милим буде світ.

І вишиванки стануть оберегами
Для всього роду славного навік.
І хати будуть певними ковчегами,
Куди вертатись буде чоловік.
05.09.16

У що вдивляєтеся, отче,
Чи схвилювала Вас біда?
Війна кінчатися не хоче
І розквітає ворожда.

І на волоссі Вашім іній
Не тане в спеку. То ж чому
Поменшало родинних ліній,
Народ нагадує юрму?

Де поводир, куди спішити,
Хто вкаже нам дороговказ?
Ви ж сієте у душах жито,
Що виростає з Ваших фраз.
05.09.16

Ось, матері, де нині наші діти,
Покриті лише прапором і все.
Віднині сонцю їх не треба гріти,
А смерть уже нам звісточку несе.

Що вже даремно всіх богів просити,
Молитися за воїнів-синів.
Просіяла війна життя крізь сито,
Хтось вижив у боях, хтось не зумів.

Не захистили нас вони собою,
Країна закривавлено мовчить.
Ступає необачною ходою,
Не відає, де є спасіння мить.

Шляху не знає до свободи й правди,
Біля керма чужинці, вороги.
Ті, що стояли за багатство завжди,
Вбивати наших - це їм до снаги.

Своїх синів тримають в закордонах,
За наші гроші роблять їм життя.
А ми своїх зібрали в батальйони,
Щоби навік пішли у небуття...

Тепер лежать на полі. Всі убиті.
Від смерті прапор їх не вбереже.
Хіба ще є отак у цілім світі,
Щоб люди помирали за чуже?

Чужинський світ, чужі ідеї, мову,
Нам підставляють нібито своє.
Козацький рід уже второпав змову,
Де наш керманич нас і продає…

Століття цілі правлять тут не наші,
А нехристи і злодії, кати.
Ми не змогли зварити з ними каші,
Свою дорогу зможемо знайти.
05.09.16

Відома казочка мала
Даремно в продажу була.
Дивуюсь, дорогі батьки,
Що вам і досі невтямки:
У ній закладено знаття,
Що злодійкою є дитя.
Якби почули голос мій,
Вона б сиділа у тюрмі.
Ви спробуйте лиш уявить:
Старанно готували ви
Смачнющу кашу і парку
Та каву, свіжу і гірку,
Можливо, тости й мармелад.
Тож на столі чудовий лад.
Для вас, для тата є стілець,
А поруч і хлоп’я мале.
Та раптом тато зблід з лиця:
«Яка ж гаряча каша ця!
То треба погуляти нам,
Щоб охолонула вона.
Такі прогулянки малі
Корисні людям взагалі.
Це вам покращить апетит,
То варто нам усе ж піти.»
Не заперечила дружина,
Що мужа слухатись повинна,
Яка лише в обідній час
Увесь порядок визнача.
Як тільки вийшли ви з будинку,
Дівча здійснило злецькі вчинки,
Маленька гадина нечемна
В оселю увійшла таємно.
Як озирнулася навколо,
Побачила накритий столик,
Схопила ложку зі стола
І швидко їсти почала.
Як вам таке, я запитав,
Коли чудова їжа та,
Що готувалась до пуття,
Нахабно з’їдена дитям?
Та це іще не все, заждіть!
Не гірша то з дитячих дій.
Ви – господиня хоч куди,
І протягом життя завжди
Збирали речі, любі вам,
Створивши затишку дива.
Всі меблі рококо доби
Відомий Чіппендейл зробив.
А ваша гордість безупинна –
Маленький стільчик для дитини,
Що хтось із пращурів придбав
(Єлизаветинська доба).
Стілець той, наче річ свята,
Бо спадком від бабусі став.
Невігласу – усе одно
Це зрозуміти не дано.
Байдужа Златі ця деталь,
Дівчиська не проймає жаль,
Коли сідає на стілець:
Він хрусь – і цінність нанівець.
Та їй не прикро, бо вона
Ні крихти сорому не зна.
Вона ревла: «Хай спалить грець
Гидкий і капосний стілець!»,
Промовила таке слівце,
Що краще промовчу про це.
(Я пропустив її слова,
Бо їх ніхто б не друкував).
Майнула здогадка проста:
Втече негідниця ота?
Та зовсім ні, мені шкода,
Ще не завершилась біда.
Аж ось і спати їй кортить,
Шукає місце прилягти,
Стрибає в ліжка на льоту –
Наступна катастрофа тут.
Культурні люди загалом
Взуття знімають перед сном.
А Злата, вибравши постіль,
Лягла до ліжка у взутті.
А черевики ті брудні
В липкому чорному багні.
Також один із каблуків
Лайно собаче зачепив.
Питаю ще, як вам оце,
Коли б таке брудне дільце
Із вашим ліжком хтось вчинив,
Не відчуваючи вини?
У казці – висновку нема,
Аби малюк взуття знімав,
Натомість – кілька карних справ,
Порахувати їх пора.
Найперший злочин був у тім,
Щоб увійти в приватний дім.
По-друге, прокурор писав:
Украла кашу із вівса.
По-третє, дорогий стілець
Зламала й ведмежаті зле.
Білизну ж чисту, наче сніг,
Замазала багном із ніг.
Суддя зазначив: «Взагалі,
Важкої праці десять літ!»
У книзі же все навпаки,
Радіють щиро малюки:
Дівча ніхто не покарав, –
Вигукують: «Ура! Ура!
О, Злато! Господу хвала!
Як добре, що ти утекла!»
Як обирав би я фінал,
Була би кара їй страшна.
«О, татку!» – плаче ведмежа, –
Пропала каша! Просто жах!»
Ведмідь же відповів умить:
«На ліжку каша он лежить.
Як їжа в животі у міс,
Нехай її ведмедик з’їсть.»

Майже щоночі у мою хатку
дивиться сяюче ведмежатко,
ніжно протягує вогняну лапку
й каже: Вставай!
Має він справжню зоряну мапу
синьо-блакитно-зелено-строкату,
Шепче тихенько і щиро-привітно:
Давай...
будем гуляти у небі нічному,
зорі на мапі позначим потому
і відшукаєм барлоги-сузір'я,
де ведмежата сидять на подвір'ї.
Місячне сяйво у глечику меду,
зорі- родзинки з небесного степу
ми принесемо. Нехай поласують,
може до нас залюбки помандрують!
Будуть у мене брати і сестрички!
Й мама ведмедиця кожної нічки
за молоком по молочному шляху,
тому, що сяє у тебе над дахом,
гурт ведмежаток має водити -
буде ще більше сузір'їв світити!
І перед тим, як у ліжко вкладатися,
будеш щовечора з ними вітатися!!!

             Я не нав'язую нікому
             метафор віри і добра.
             Але позиція свідома,
             якщо комусь і невідома,
             то є на кінчику пера.

             Я не цураюся Корану,
             але у мене є Отець.
             І явно Будда не омана…
             Та не радію істукану,
             допоки радує Творець.

             Я вірю ясену, соснині,
             а почуття дарую глині,
             яку місило божество.
             А вірую у полонині,
             де відаю Його єство.

             Не вірю я у дерев'яку,
             у комуняку, іншу б'яку,
             якій минулася пора.
             Живучі молохи ніякі.
             Немає ідола добра.

             Але не кидайте каміння.
             Хай вас Ізіда береже.
             Цінуйте ваше негліже.
             Але, як лицарі сумління,
             не заперечуйте чуже.

             Поезія – це месіанство
             у надра душ. І не дарма
             темніє там, де іншим ясно,
          – якщо немає християнства,
             то і поезії нема.

09.2016

Стало модно писати про осінь.
Ніби вересень вже надворІ.
Та ще можна ногами босими
У світанку бродити зорІ.

Можна довго ще вранішні роси
Разом з теплим ковтати повітрям.
Прошепочеш: - настала осінь…
Поцілую: - продовження літа...

2008

Осень была коротка
От реальности немного
или
Совсем далека

Было много или слишком
В близком
Ласковом или нет?


Фото лучше получаются в профиль, нежели в фас
Свет погас
Почти возвел пьедестал
Пропал

И

Не выдавить из себя ни строки
Ни тоски, ни любви
Не выдавить
Назови


Свое имя так
Будто тебя никто не искал
громче остальных
Перекричи их


В душах стало пусто и сухо
Сентябрь широкополосен
Похоже, что
Осень.

 
коли ми розставалися востаннє
оркестр у альтанці ретро~ джаз
& небеса сміялись не до нас

коли ми розставалися востаннє
у яві~ сні іще один романс

час відчаю нізащо не настане
пробачення не матиме підстав
лілеї ці о цей мрійливий став

& твій давно забутий танець
 & мій давно забутий танець




 

Тиша, музика і ніч,
Думки в головах,
Крізь сотні протиріч
Відчужують страх.

***

Вірити.
Межі в наших головах.

Творити, творити, творити.
Бути тигроловами, націоналістами і всім ким хочеш.

Жити.
І знати, що завтра новий день - а отже новий шанс.

Любити, любити, любити.
Віру, творчість, життя і любов.

2016

Останній літній сон закінчився,
І вона сидить коло вікна,
Проводжає поглядом останні години,
"П'є і не п'яніє від дешевого вина".
Вдихає прийдешню прохолоду,
Що вже встигла проникнути крізь теплу шкіру,
Згадує тебе, згадує себе,
Таку відверту і напрочуд милу.
Не виграла в лотерею,
Не пропливла півокеану,
Не стрибнула з парашутом,
Але була з тобою.
З таким розкутим.

2016

Гори, зоря моя, не падай,
Холодним променем світи,
Бо на кладовищі розради
Живому серцю не знайти.

Ти світиш серпнем і житами
Понад просторами полів,
Бриниш ридальними піснями
Невідлетілих журавлів.

Вдивляючись у небокраї,
Десь, за переліском близьким,
Я чую, хтось пісень співає
Про отчий край і отчий дім.

Прощальне золото осіннє
Зліта з березових гілок,
За всіх, кого любив і кинув
Мов сльози, падає в пісок.

Я знаю, знаю. Незабаром
Без нічиєї в тім вини
Під траурним низьким парканом
Лягти судилося мені.

Погасне полум'я ласкаве,
Зотліє серце на віки,
Поставлять друзі сірий камінь
З веселим віршем в два рядки.

В передчутті близької тризни
Скажу про себе я отак:
Любив він землю і вітчизну,
Немов шинок гіркий пияк.

У нас на двох –
ця тиша, перегусла
в холодне сонце за́ходу, булане,
коли у місті
прокладають ру́сла
смеркань осінніх вигірклі тумани.

У нас на двох –
ця темінь, розіп’я́та
на неба почорнілім піднебінні,
і визріле прощання
з літнім святом –
червоні феєрверки горобині,

вишневий лист,
по оплесках опалий.
Не винна осінь: всьому час минати.
У нас на двох –
одне горня печалі
з насичено-медовим ароматом.

І дощ не винен…
Подивися: долі
сміється світ із кожної калюжі.
У ньому в нас
на диво схожі ролі,
о вересню, мій найвірніший друже.

2016

1

Музам - обітниці, туш, компліменти.
Соколам - небо живильне, високе.
Стягнеш докупи крихти, фрагменти.
Кожний ексцес називаєш уроком.

Хмари завихрені. Звиви робусти.
Броколі ріжуть на двох... Барикади.
Нежить-ангіна, ляк златоуста,
Що колобродив у рунному стаді.

Свиням не треба перлистих сентенцій.
Дам кавуна, докочу огірочок.
Конгломерати чортів, екселенцій.
Битий сірко випозичує очі.

Хоче людва вседержителя, віршів.
Ще до зими далеченько, є нори.
Дід-Морозенко так схожий на Ніцше.
...бавиться голкою вишите горе.

Мойрам не треба ні п`єс, ні сатири.
Досить їм прядки, зеленого шуму.
Хоче ворона за каркання сиру.
Молох війни знай приплямкує: "... нумо...".

2

Будьмо як діти. Чекаймо на зайця.
Сосни вцяткуємо фантами всоте.
Мариться-сниться звитяжна співпраця:
Сіно складати... рівняти голготи.

2016

Уже немає сліз від болю,
Уже душа неначе твердь.
Я поряд, сину, із тобою,
Отам, де кулі, "гради", смерть.

Пробач мені, моя дитино,
За думи і мої жалі,
Бо ти воюєш до загину.
Молюсь, щоб жив ти на землі.

Щоби скінчилися всі муки,
А сльози - тільки з перемог.
Щоб народилися онуки.
Мій сину, я з тобою й Бог!
04.09.16

Сутінки приходять, не питаючи, і сідають докупи –
Говорити-вечеряти-відпускати совість…
Мої очі шукають вогників: хто з нас першим розлюбить
І воістину стане свідком любові?

Бо ця осінь почалася не тут – край серця.
І цей щем неодмінний, як щось від Всевишнього…
Ти, як завжди, одужуєш, та щоразу сердишся,
Як ще в серпні від суму жовтіє вишня.

Перебігти цю осінь – як переслати зім’яту постіль –
Ніжно і золотом на переораному подвір’ї,
Хризантемами в рану-борозну, допоки запрошені гості
На весіллі не витопчуть. Зрештою, вір їм:

Жити щасливо і довго, -
розмовляти пальцями, а не віршами,
стати корінням дерева, колихати сина…
Ми були подорожніми, а стали надійно колишніми,
ти жалієшся на спину, я - на коліна.

І все би на цьому скінчилося: тобі - у вирій, мені - перейти у зиму,
Відростити пам’ять, загубитися в стоголоссі…
То вже і не оглядайся, коли я пливтиму,
Це не наша осінь.

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий
І дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко
З пожовклих аркушів.

Дорватись до книжок, перегортати
заглиблено – у кріслі, на колінах,
в чужий потік ввійти й не виринати,
в епохах загубитись і годинах,

вгорнутись у тісний гарячий кокон
всіх промислів, призначених людині,
лозою заплестися ненароком
в чужих світах, зачаєних у сині.

Уяву, ніби дзигу кольорову,
заводити, поставивши на вістря,
і вірити написаному слову,
як вірують легені у повітря.

І довго не вертати серце будням,
коли прибудеш здалеку додому,
а линути з негаснучим відлунням
всередині розхитаного дзвону.



2016

Здрастуй, тишо—і трояндо запашна!
Здрастуй, ноче—і сюрчання цвіркунів!
Струни стрілок вже відтяли сектор дня
На сліпучім циферблаті дивоснів.

Затинаючись у діях і думках,
Як схитнула я речей незримий стан,
То тасуючи щоденність у руках,
То без пам’яті поринувши в екран?

Пахне холодом нічний, в трояндах, двір,
І голчаста зірка, що вінчає мить,
Срібним вістрям проникає через зір,
І запитання метеликом тремтить...

2010

На плацу боротьби вороння – мародерами.
А на скльовані очі монети кладуть.
Роздирають грудину колючими тернами
І витягують серце, шукаючи суть.

І торгують смертями. Ласують убитими
Українці – правдива кацабів рідня.
Таж були їхні предки артанцями, скитами,
А вони вже падінням дісталися дна.

І земля бурштинами од болю заплакала,
Тії сльози од Борії силу таять.
Вже дарує їй волю Всевишній, та знаково,
Що в цей час її груди розірвує тать.

Та ще праведний нині все чинить за правдою,
І ще скверний скверниться до часу часів.
І прогрішений ще повертає за радою,
І святим ще святиться майбутній посів.

Перемога – на обрії – світиться радістю,
Хто б не ставив на вістря прийдешнього лють.
Перемога – це Слава. А Славою ратуєм:
Її пращури наші нащадкам несуть.
21.07.2016.

Онучку мій, дитино люба!
У перший клас сьогодні йдеш
шкільним подвір'ям в світ широкий
стежину долі обереш.
Ці перші кроки від порога
зробив ти завдяки батькам,
далі безпечно, без тривоги
з учителями... Згодом сам
іди у світ відкрито, сміло,
знання в супутники бери
і вірних друзів, і кохану
у стінах школи віднайди.

01.09.2016.

Хоч і вересень дощиком схлипує,
Коли в купу збирає хмарки, –
Стали сіті плести поміж липами,
Непривітні очам, павуки.
Горобці галасливо цвірінькають,
Аж родину наповнює страх, –
По-хазяйськи, з дбайливою жінкою,
Переносимо сіно під дах.
Шарудить неспокійно під п’ятами
Трав пожовклих холодний покров, –
І себе відчуває багатою
Половинка моя ,– без підмов.
Бо, не будучи змалку ледачими,
Працювали не вряди-годи, –
Нині радо у погребі бачимо
Літніх клопотів щедрі плоди.
Натомилися працею нашою,
Щоб у хаті та в полі був лад, –
Щоби гості були не з поклажами,
А верталися з ними назад.
Щоб родилося нам і любилося
Не правителям всім завдяки, –
Ми, народжені Божою милостю,
Так проводимо дні та роки.
01.09.16

Тільки захропів, наче сім міхів,
Зблизька чи здаля підповзла змія.
«Ось ти, дурню, спиш, – так йому сичить, –
А жона твоя з іншими гуля.
Збіжжя все твоє дорозпродує,
Коні і воли в корчму перейшли,
А сини-орли у розбій пішли.
Встань же, не барись, за діло берись!
Може, встигнеш ще хоч щось зберегти…»
Відповзла змія, наче й не була.
Скочив на коня, та не підганя –
Коник-буревій вже примчав на двір.
Жона молода – золота коса
Відчиня коханому швидко ворота.
«Здрастуй» не сказав, з плеч голову зняв.
Огляда господу – і молиться Богу:
У конюшні – коні...Ясла волів – повні…
Дорогі сини додивляють сни…
В небі голубім зграйка голубів,
Зграйка голубів кружеля в журбі…
Догора краса, мов у день роса...
P.S.
У якій криниці утопить ревниці,
Щоб коханій вірить, а не поговірам,
Та щоб жить із серцем в злагоді – не в герці?..

Горобиною
Зашарілося літо.
Гірчить прощанням.

2016

* * *

Ну куди ти, скажений, біжиш!
Перехрестя залиті червоним.
До нових землетрусів чи воєн?
Трав пожухлих, підпалених жит?

Вже і віра зійшла нанівець;
небокраю не видно за димом…
Хто ж це так неприродно реве,
що городина
не уродила?

Бо кому вони, ті огірки
чи начинені морквою перці?
Тільки біль і зневіра у серці.
Дим Вітчизни… Який він гіркий!

Ну куди ти, дурний? Постривай.
Десь – ти думаєш – легше? Навряд чи.
Закривавлена фаза гаряча
ще триває,
триває,
трива…

Життя одягало у джинси і светр,
А ти купував мені сукні,

Стояв на своєму, мов каменю твердь,
Ціную часи незабутні.

Мене виплавляв, як гартовану сталь
В коштовний метал, мов алхімік.

А час мені тихо на вухо шептав –
Жіноче – слабке, не тобі є!

На горло собі наступала щодня,
Коли я у джинсах і светрі –

Тоді найміцніша на світі броня –
На душу, емоції, нерви!

Ти вперто вдягав мене, ніби княжну,
Підбори і шалики, й хутра,

В мені розчинився а чи потонув,
Мужчина упертий розкутий.

Я стала медова і тепла, м*яка,
І страх оселився і ніжність,

Я стала вразлива, весна гомінка,
Я стала - Так, Ваша Величність.

Мене шліфував, у мені розбудив –
Жіночність, і силу, і ласку.

Таки полюбив! Ти таки полюбив!
Я – Жінка. І то є – прекрасним!

Росте-мужніє дитинчатко,
стає на ніжки, на щабель.
Були всі щирими спочатку?
Вібрує барвна карусель.

Лукаві ходять межи крісел,
на фалди рвуть сорочку, час,
до Бога моляться, до біса...
Упевнюють, що є компас.

Пухкі вишивані калитки,
блищать (експресія ж) лоби,
усюди гасла, рук відбитки.
Повчають: "...родіну люби".

Пігулки є від популізму,
та неохоче їх беруть.
У пору трансів-злив-цинізму
пунктиром креслиш власну путь.

Буває - вигулькне проява,
червоні очі - із орбіт...
А я - свавільна, кучерява -
сідаю в жовтий зореліт.

Мені б летіти якнайвище
над квадратурою яви!
Фальсифікати, попелища,
перетікання сил... грошви...

А ген - паломники лукаві.
Абсурди, змови повсякчас.
Вівцю з піпетки поїть Авель,
а Каїн ріже - для ковбас...

Авжеж, це звичний світоустрій.
Несуть яєчка, хабарі
дрібні мурахи... Шавки шустрі
проблеми горнуть до воріт.

Шаради.
Віча.
Парадигми.
Ця криза - довга, мов зима.
Лукавий ниє: "Гляньте, стигма...".
...я озирнулася - нема.


2016

Мовчаннями, прощаннями, розлуками
Я гратиму із вами в три руки
Лякатиму драконами й гадюками,
Ховатиму по шафах кістяки.

Уявою химерною і хворою
Я заселю цей вигаданий світ –
Якимись потойбічними потворами,
Яких людський іще не бачив рід.

Устами перепраглими знервовано
Щодня міцне смоктатиму вино,
Аж поки голова перехвильована
Не вирішить, що їй вже все одно.

Догоріло літо в полі золотому,
Як травневі зливи – роси на стерні...
Між землею й небом – безгоміння втоми
І жалі даремні, й здогади сумні.
Між землею й небом – далечінь прозора,
Повна свіжих вражень і забутих чар, –
Розгорнулась ясно й різко перед зором,
Відродивши в серці первородний жар.
Розгорнулась ясно – хоч заплющуй очі
Від мигтіння вмісту учорашніх літ, –
Де в єдинім ритмі дні мої і ночі
Ланцюжком гульливим веселили світ.
Де в єдинім ритмі – мужність й осорома
Зладнано бриніли на одній струні, –
Пролягає нині безгоміння втоми
І жалі даремні, й здогади сумні…
31.08.16

Ми, українці, славна нація:
Привітні люди, начебто, не злі.
Потрібна тільки вакцинація
Профілактична для душі.

Вже цілу чверть триває епопея.
Записані хвороби в заповіт:
Хапугольоз, брехнець, обманорея,
Запалення байдужості, дурніт.

Лежить в недузі славна нація,
Забула заповідь святих небес...
Ніхто не робить вакцинацію:
Для нас хвороба - то прогрес.

2016

Манить і вабить монастир і тихий час.
Гора. Внизу – ріки каньйон. І кличуть нас
Алеї парку. Давній склеп для тіл черниць.
Горішнє небо Язловця. Беззвуччя птиць.
Ряди ялин. Осінній дух і часу плин.
В каплиці – тиша. Вид на парк. Молитви щем.
І час окутує, мов шарф, німим дощем.
Усе пронизує єство, де суті суть.
І світлі ангели слова мені несуть.
16.08.2016.

Пустіє спішно битий шлях,
У посірілих звивах смерку, –
І гасне обрій на очах,
Як сяйний блискіт феєрверку.
Тепло ховається в траві,
Уздовж некошених узбочин, –
І пахнуть квіти польові
Хмільним дівочим непороччям.
Вкриває німо землю тінь
Іще беззоряного неба, –
Вслухаюсь досі в далечінь,
Дарма чекаючи на тебе.
Усе – так само, як тоді, –
Не посоромлюся озвучить, –
Коли, обоє молоді,
Лякались наших губ сполучень.
Усе – так само, тільки ти
Десь непорушно заніміла,
Щоб ласий спокій зберегти
Душі безклопітній і тілу.
Усе – так само, з року в рік,
Несе оскому ностальгії
Там, де мене Амур обпік
І поховав завітну мрію.
30.08.16

Двійники в дзеркалах
Нашій пам"яті сплачують мито...
...вже не склеїти скла
Тих бокалів, дощенту розбитих,
Із яких ми пили
Наш напій, що удвох готували
В найщасливішу мить...
...на підлозі розбиті бокали
Будуть різати нам
З болем ноги, скривавлено-босі,
І роз"ятрений шрам
Буде кров"ю стікати у осінь,
Що підступно прийшла
В наші душі і ось розлучила...
...двійники в дзеркалах
Нам і досі всміхаються мило...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116083100641

Печальним сном, осіннім небом,
Вечірнім відблиском зорі,
Думками лину я до тебе,
До сяйва світлого вгорі.

А дні коротшають… Неначе
Надрізав пломінь корочун*.
А серце за тобою плаче –
Донесхочу, донесхочу.

Тріпочеться, немов метелик.
Як риба в сітях, б`ється все.
…Доріжку місяць тихо стелить,
У вирій мов мене несе.


21.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Квітневий вечір. Дощ і вітер.
В усьому холод і печаль.
Та знаю я – ти є на світі,
Ти – мій відшуканий «грааль».

Найбільша таємниця долі,
До тебе йшла усе життя.
Зіграла всі жіночі ролі,
Назад не буде вороття.

Була я донею, сестрою,
Дружиною, вдовою теж.
Не ужилась із самотою,
Пізнала горя й сліз без меж…

Я так давно тебе чекала,
Ішла до тебе стільки літ.
Розчарувань була навала…
А ти стоїш біля воріт.
02.04.16

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося зі світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

Лісу сни високочолі
поміж кронами пливуть...
Маслюки біленькі льолі
поскидали у траву, -
чепурненькі, на галяву
збіглись до старого пня.
Соловей співає славу
повноті нового дня.
Липи плескають в долоні,
а дуби, статечно: ш-шааа...
Сонце снам цілує скроні...
Лісу світиться душа...

30.08.2016

Пальці у волосся запускає вітер,
В пасма золотаві втіху запліта,
Все, що не з тобою непомітно витре,
подихом холодним обпіка вуста.

Скільки ще магнітом навпростець до неба,
Падати до крові, напівстрах відчуть?
Надто невгамовна то була потреба,
Ти – серед довкілля, у мені (мабуть).

Боляче не буде – плескаю в долоні!
Вітер лиш морозний сильно дошкуля.
Дзвінко стоголосся заграє у лоні,
Серцем несвідомо лину навмання…

22.04.2016

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли дівчата? Стільки часу спливло.
Куди зникли дівчата? Зникли давно.
Куди зникли дівчата?
До хлопців полинули – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли всі хлопці? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі хлопці? Зникли давно.
Куди зникли всі хлопці?
В одностроях військових – всі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли солдати? Стільки часу спливло.
Куди зникли солдати? Зникли давно.
Куди зникли солдати?
Лежать у могилах -- усі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли могили? Стільки часу спливло.
Куди зникли могили? Зникли давно.
Куди зникли могили?
Укрилися квітами -- всі як одна.
Тож коли ми всі помудрішаєм? (2)

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

2016

Падуть дощі - дощі падуть невпинні,
мов заполоч розмотана й тужна -
а ти мені про розволошінь синю,
про хилитання злюбу на човнах.

Куди не глянь - торочиться довкілля:
листвяні риби мружать в оці спиж,
космате поле в прохолоду квиле
і тут мене - в розвої цім - залиш...

таку упроз осіннього нашестя:
вкорінену, нескорену і не...
най висвічу на всі широкі верстви
своє цвітіння тонке і земне.

я - стебелина випружена вітром -
леліяна під оскалом грози;
нескошена для сну тугої скирти,
я -дико зросла, я- протесту скрик.

Ти - літо. Ти - пішов. Ти -проминувся,
ти одлетів дорогами трьома...
Дощі змивають спогад із галуззя.
Мене тобі...для тебе вже нема.

….У відчаї хапаєш соломину,
Із болю тягнеш руки догори,
До того, хто не вткне ножа у спину,
І прийме, хто б і що не наробив…

© 29.08.2016

шепіт з літа знов завіяв золотою пилюгою
і до щік із суховію пригортається тепло
та вуста дерев пошерхли більше снів моїх не гоять
а паліччя мов каліччя чорним шляхом потекло

знаю осінь знаю холод закрадається у душу
що у полі мед збирала і замріялась на мить
але шепоте побудь ще поки жовтень хвіст розпушить
поки зірка матіоли у стерні не догорить

Жив був кіт у місті Львові,
кіт звичайний, смітниковий.
Мав оселю на вокзалі
у якомусь там підвалі.

Кіт щодня ходив на чати:
проводжати й зустрічати
поїзди й локомотиви.
В спеку, холод чи у зливу

кіт мостився на пероні,
та вдивлявся у вагони.
Носом журно й тонкосльозо
дим вдихав із паровоза.

Хто кота уперше бачив,
думав, зараз кіт заплаче.
«Мня-а-а-ав!» – котилося пероном
тоскним, жалісливим тоном.

Але кіт не плакав, тільки
витягав з чохла сопілку,
клав на лавку капелюха
і шукав того, хто б слухав.

Хоч без слів була та пісня,
кожен чув, як в серці тисне:
«Дуже хочеться сосиски,
а крамничка зовсім близько!»

Жив був кіт, що їсти просить.
Кіт живе у місті й досі
Як зустрінете у Львові,
киньте, киньте гріш котові.