Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може,від того, що не знаю,
Коли і де судилося бачитись востаннє?
А, може, все починається спочатку?..

А я – спостерігач.
І я тамую спрагу.
Нап’юся слів “Не плач».
Чи приверну увагу…
Обабіч дивини,
але – у склянці часу.
В кредит неспані сни
і дно – на повну фазу.
Шкребуться сум і біль
у закутку.
Закладка:
«Немає батька. Хміль…
У тебе лише згадка.»

07.09.2016

До ваших гір в уяві прилечу,
Де чорно сяють ягоди ожини.
Де жовтий лист сповзає по плечу
І світить погляд вашої дружини.

Де вже осінні квіти і слова,
Шумлять гірські розбурхані потоки.
Іще зелена вруниться трава,
Та осінь вже стоїть за кілька кроків.
07.09.17

Я знаю, люди в більшості, невдячні.
Давно до цього звикнути пора,
Слова твої, холодні, необачні –
Нерівна і невиправдана гра.

Від них я довго, болісно хворію,
Бо жалять серце, наче та змія…
Нічого із цим лихом не подію –
Беззахисна перед тобою я!

2016

Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
По Сахарова, щоб знали ми,
Прорізали світ сигналами.
В палац, який на Коперника,
Стрілою летіли уперто
У чорному блиску ретро
Авто, від мене – декілька метрів.

На Богуна стояла я.
А, втім, нічого не сталося.
Сидів молодий з тростиною,
Опертий в сидіння спиною.
Скляними очима втомлено
Пронизував даль. А з чорним
За ним – балдахіном урочо
Автівка коханої. Почет

З дружбів і дружок в домовинах –
По двоє на чорних машинах.
А, втім, нічого не сталося.
В житті в них, певно, не склалося.
Промчали рядами рівними
Автівки з гостями й рідними.
Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
09.08.2014.

Поміж усіх малих звірят
Люблю найбільше поросят.
Вони розумні і меткі,
Проте не всі вони такі.
Мені зустрілось не одне,
На превеликий жаль, дурне.
Що би сказали ви, коли б
У лісі неквапливо йшли
Й узріли на шляху своїм:
В пацятка із соломи дім?
Дізнався вовк про новину
І навіть губи облизнув.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Малюк заплакав при вікні,
А вовк його будинок зніс,
Кричав: «Бекон і свіжина!
Якого щастя я зазнав!»
Він швидко з’їв паця смачне,
Лишивши хвостик на кінець.
А потім далі вовк побрів
І бачить на одній з доріг
Також свинячий дім, було
Його збудовано з гілок.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Будівля затряслась ота
І вовк ламати стіни став.
Паця вищати почало:
«Ти, вовче, мав уже їдло!
Чому б нам не забути зло?»
А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
Гам! І паця в його утробі.
Поївши двох малих пацят,
Вовк не наївся до кінця.
Сказав: «Хай черево набите,
Люблю йому я догодити.»
І тихо повзучи, як миша,
Побачив дім, але міцніший.
Це був також маленький дім,
Паця ховалося в котрім.
Але пацятко номер три
Було розумним до пори,
Зробило цегляне житло,
А не із хмизу чи гілок.
Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
А вовк щосили грюкотить.
«Знесу будинок, далебі!»
«Забракне, вовче, сил тобі.»
Гатив у стіни вовк і вив, –
Стояв будинок як новий.
Промовив: «Просто не знести,
Дійду інакше до мети.
Вночі прийду здійснити ціль
Із динамітом у руці.»
Паця скажено верещить,
Хапає телефон мерщій.
Зринали цифри в голові,
Червону Капелюшку він
Швидесенько набрав, як міг.
«Привіт, Пацюне, друже мій!»
«Міс Капелюшко, поможіть!
Без вас мені тепер не жить!»
«Я спробую допомогти.
Чому так налякався ти?»
«Тут вовк! Ви знали вже вовків,
Вони бездушні і жорсткі.»
«Мій милий, дороге паця!
До мене дійсно справа ця.
Я ж мию голову свою,
Як висохне, то вовка вб’ю.»
Минає невеликий час
І вовк дівчатко поміча, –
З очей палання вогняне
І жовте, ніби майонез,
Усмішка хижа, лють сліпа,
І слина з рота накрапа.
Дівча, як бачить це шалення,
Виймає пістолет з кишені.
Уміло вдарила вона
І вовк без пострілу сконав.
Паця з віконця визира:
«Міс, не забуду я добра!»
Паця, не вірити звикай
Із вищих прошарків жінкам.
У дівчини, як бачив хтось,
Не тільки з вовка два пальто.
У подорож на вихідні
Бере валізу зі свині.

Як тільки вовк в один із днів
Відчув, що дуже зголоднів,
До бабиних дверей прийшов.
Пережила бабуся шок,
Оскільки вийшовши надвір,
Узріла – перед нею звір
І усвідомила жахне:
«Цей вовк напевно з’їсть мене!»
У тім була права цілком,
Він з’їв її одним шматком.
Була вона худа й мала.
«Цього не досить!» – вовк волав, –
«Я не позбувся відчуттів
Того, що дуже зголоднів!»
По колу кухню він оббіг,
Їства шукаючи собі,
А потім, скалячись, додав:
«Ось прийде ще мені їда.
Червоній Капелюшці час
Додому, йде уже дівча.»
Одяг бабусин одяг він
(Не видно кігті з рукавів),
Швиденько натягнув пальто,
Взуття, щоб не впізнав ніхто.
Він хутро навіть розчесав
І схожим на бабусю став.
Дівча в червоному прийшло,
А вовк зайняв її житло.
«Які великі в тебе вуха, Ба.»
«Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
«Які великі в тебе очі, Ба», –
сказала дівчинка мала.
«Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
А сам у мріях промовля:
«Охоче з’їм оце маля.
Була бабуся застара,
Внуча – смачненьке, мов ікра.»
Дівча спитало: «Звідки це
Пухнасте вовче пальтеце?»
«Невірно!» – сірий заревів, –
«Ти не помітила зубів!
Та все одно, що скажеж ти.
Я з’їм тебе, як не крути.»
Всміхнулося дівча мале,
Дістало хутко пістолет,
Натиснуло гачок: піф-паф!
І вовк поцілений упав.
А згодом я ішов крізь ліс,
Де мешкає маленька міс.
Кмітлива дівчинка мала
Червоний капелюх зняла.
Сказала: «Гляньте на оце
Пухнасте вовче пальтеце.»

Тобі не до розмов -
ти на війні
Мовчиш зціпивши зуби - справжній воїн.
І поки скрапують чиїсь буденні дні
Твої - гарячі стріляні набої.

Тобі не до розмов.
Та й що із них?
Хіба слова напоять спраглу душу,
Як в ній вогонь на видих і на вдих
Випалює давно пустельну сушу...

Ти більш мовчиш.
Та це не головне.
Іще пустеля явить дням оазу,
Нехай і не тепер, і не одразу
Минеться це. І ця війна мине...

2016

 
 ı.

літгер, типаж чи персонаж ~
всеєдно

не переймається, щоб аж
за переконливу сюжетну
криву

& наслухає до світань
відшукуючи ліпший звук
а там

най вічний циган візьме всіх &
переверне


 ıı.

в осінній візії на самоті поета
скрипаль~ скелет наснажений, притьмом
шкребе все ті й самі куплети
давно зарепаним у запалі смичком

& сипле листя перецвіле небо
за обрій линуть перельоти зграй
у фанаберію впадай, мінерво
ти не зважай, скрипалю, награвай

плюндруй надалі, у ригідній цій манері
словами заяложені чуття
що у світи себе одчинять, мовби двері
& майорітимуть, немовби стяг




 

Називаєш ім'я ще свого, ще незнаного бога,
Та воно вже чуже, вже думками розщеплене на
Зрозумілі концепції, образи, втілення, догми,
Завеликі, важкі, а моментами навіть нескромні...

І що маємо?
Ось надбання:
Бог - як був, лише нове ім'я.

Непомітно стишуючи крок,
Ще повільно тягнеться за мною,
Між гілля крадеться холодок,
Цей провісник осені сумної.

Розгортає тихо верболіз,
Озеро наповнює по вінця.
Вже і під сорочку він заліз,
Мов ніяк не може зупиниться.

Падають листочки. Їм пора.
Пожовтіли й змерзли вже неначе.
Так немовби літо умира
І схололим листям тихо плаче.

26.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Зазвучала напружена тиша
І влилась у щемливі рядки.
Народились непрохані вірші,
Як у небі летючі зірки.

Чорно-білі світлини туманів,
Як посланці незнаних світів
В перших променях сонця розтануть,
Мов уривки небачених снів.

Озиватимуться мелодійно
Невідомі нікому слова.
Обнадійливі і безнадійні,
Як життя, що поволі сплива.

Лезом останнього променя небо зробило собі ритуал.
Кров’ю стекло його тіло. І почорніло.

2016

Небо пронизане спицями зір.
Доля чатує на тебе як звір.

Сві-тло, сві-тло
б’є-у о-чі
і сло-ва та-кі про-рочі:

“Ти поспішаєш прожити усе.
І тебе занесе,
і тебе занесе –
і тебе за
не
се”.

2016

Сорочку шила білим і по білому
І згадувала мамин заповіт:
Душею вишивати треба милому,
Тоді для тебе милим буде світ.

І вишиванки стануть оберегами
Для всього роду славного навік.
І хати будуть певними ковчегами,
Куди вертатись буде чоловік.
05.09.16

У що вдивляєтеся, отче,
Чи схвилювала Вас біда?
Війна кінчатися не хоче
І розквітає ворожда.

І на волоссі Вашім іній
Не тане в спеку. То ж чому
Поменшало родинних ліній,
Народ нагадує юрму?

Де поводир, куди спішити,
Хто вкаже нам дороговказ?
Ви ж сієте у душах жито,
Що виростає з Ваших фраз.
05.09.16

Ось, матері, де нині наші діти,
Покриті лише прапором і все.
Віднині сонцю їх не треба гріти,
А смерть уже нам звісточку несе.

Що вже даремно всіх богів просити,
Молитися за воїнів-синів.
Просіяла війна життя крізь сито,
Хтось вижив у боях, хтось не зумів.

Не захистили нас вони собою,
Країна закривавлено мовчить.
Ступає необачною ходою,
Не відає, де є спасіння мить.

Шляху не знає до свободи й правди,
Біля керма чужинці, вороги.
Ті, що стояли за багатство завжди,
Вбивати наших - це їм до снаги.

Своїх синів тримають в закордонах,
За наші гроші роблять їм життя.
А ми своїх зібрали в батальйони,
Щоби навік пішли у небуття...

Тепер лежать на полі. Всі убиті.
Від смерті прапор їх не вбереже.
Хіба ще є отак у цілім світі,
Щоб люди помирали за чуже?

Чужинський світ, чужі ідеї, мову,
Нам підставляють нібито своє.
Козацький рід уже второпав змову,
Де наш керманич нас і продає…

Століття цілі правлять тут не наші,
А нехристи і злодії, кати.
Ми не змогли зварити з ними каші,
Свою дорогу зможемо знайти.
05.09.16

Відома казочка мала
Даремно в продажу була.
Дивуюсь, дорогі батьки,
Що вам і досі невтямки:
У ній закладено знаття,
Що злодійкою є дитя.
Якби почули голос мій,
Вона б сиділа у тюрмі.
Ви спробуйте лиш уявить:
Старанно готували ви
Смачнющу кашу і парку
Та каву, свіжу і гірку,
Можливо, тости й мармелад.
Тож на столі чудовий лад.
Для вас, для тата є стілець,
А поруч і хлоп’я мале.
Та раптом тато зблід з лиця:
«Яка ж гаряча каша ця!
То треба погуляти нам,
Щоб охолонула вона.
Такі прогулянки малі
Корисні людям взагалі.
Це вам покращить апетит,
То варто нам усе ж піти.»
Не заперечила дружина,
Що мужа слухатись повинна,
Яка лише в обідній час
Увесь порядок визнача.
Як тільки вийшли ви з будинку,
Дівча здійснило злецькі вчинки,
Маленька гадина нечемна
В оселю увійшла таємно.
Як озирнулася навколо,
Побачила накритий столик,
Схопила ложку зі стола
І швидко їсти почала.
Як вам таке, я запитав,
Коли чудова їжа та,
Що готувалась до пуття,
Нахабно з’їдена дитям?
Та це іще не все, заждіть!
Не гірша то з дитячих дій.
Ви – господиня хоч куди,
І протягом життя завжди
Збирали речі, любі вам,
Створивши затишку дива.
Всі меблі рококо доби
Відомий Чіппендейл зробив.
А ваша гордість безупинна –
Маленький стільчик для дитини,
Що хтось із пращурів придбав
(Єлизаветинська доба).
Стілець той, наче річ свята,
Бо спадком від бабусі став.
Невігласу – усе одно
Це зрозуміти не дано.
Байдужа Златі ця деталь,
Дівчиська не проймає жаль,
Коли сідає на стілець:
Він хрусь – і цінність нанівець.
Та їй не прикро, бо вона
Ні крихти сорому не зна.
Вона ревла: «Хай спалить грець
Гидкий і капосний стілець!»,
Промовила таке слівце,
Що краще промовчу про це.
(Я пропустив її слова,
Бо їх ніхто б не друкував).
Майнула здогадка проста:
Втече негідниця ота?
Та зовсім ні, мені шкода,
Ще не завершилась біда.
Аж ось і спати їй кортить,
Шукає місце прилягти,
Стрибає в ліжка на льоту –
Наступна катастрофа тут.
Культурні люди загалом
Взуття знімають перед сном.
А Злата, вибравши постіль,
Лягла до ліжка у взутті.
А черевики ті брудні
В липкому чорному багні.
Також один із каблуків
Лайно собаче зачепив.
Питаю ще, як вам оце,
Коли б таке брудне дільце
Із вашим ліжком хтось вчинив,
Не відчуваючи вини?
У казці – висновку нема,
Аби малюк взуття знімав,
Натомість – кілька карних справ,
Порахувати їх пора.
Найперший злочин був у тім,
Щоб увійти в приватний дім.
По-друге, прокурор писав:
Украла кашу із вівса.
По-третє, дорогий стілець
Зламала й ведмежаті зле.
Білизну ж чисту, наче сніг,
Замазала багном із ніг.
Суддя зазначив: «Взагалі,
Важкої праці десять літ!»
У книзі же все навпаки,
Радіють щиро малюки:
Дівча ніхто не покарав, –
Вигукують: «Ура! Ура!
О, Злато! Господу хвала!
Як добре, що ти утекла!»
Як обирав би я фінал,
Була би кара їй страшна.
«О, татку!» – плаче ведмежа, –
Пропала каша! Просто жах!»
Ведмідь же відповів умить:
«На ліжку каша он лежить.
Як їжа в животі у міс,
Нехай її ведмедик з’їсть.»

Майже щоночі у мою хатку
дивиться сяюче ведмежатко,
ніжно протягує вогняну лапку
й каже: Вставай!
Має він справжню зоряну мапу
синьо-блакитно-зелено-строкату,
Шепче тихенько і щиро-привітно:
Давай...
будем гуляти у небі нічному,
зорі на мапі позначим потому
і відшукаєм барлоги-сузір'я,
де ведмежата сидять на подвір'ї.
Місячне сяйво у глечику меду,
зорі- родзинки з небесного степу
ми принесемо. Нехай поласують,
може до нас залюбки помандрують!
Будуть у мене брати і сестрички!
Й мама ведмедиця кожної нічки
за молоком по молочному шляху,
тому, що сяє у тебе над дахом,
гурт ведмежаток має водити -
буде ще більше сузір'їв світити!
І перед тим, як у ліжко вкладатися,
будеш щовечора з ними вітатися!!!

             Я не нав'язую нікому
             метафор віри і добра.
             Але позиція свідома,
             якщо комусь і невідома,
             то є на кінчику пера.

             Я не цураюся Корану,
             але у мене є Отець.
             І явно Будда не омана…
             Та не радію істукану,
             допоки радує Творець.

             Я вірю ясену, соснині,
             а почуття дарую глині,
             яку місило божество.
             А вірую у полонині,
             де відаю Його єство.

             Не вірю я у дерев'яку,
             у комуняку, іншу б'яку,
             якій минулася пора.
             Живучі молохи ніякі.
             Немає ідола добра.

             Але не кидайте каміння.
             Хай вас Ізіда береже.
             Цінуйте ваше негліже.
             Але, як лицарі сумління,
             не заперечуйте чуже.

             Поезія – це месіанство
             у надра душ. І не дарма
             темніє там, де іншим ясно,
          – якщо немає християнства,
             то і поезії нема.

09.2016

Стало модно писати про осінь.
Ніби вересень вже надворІ.
Та ще можна ногами босими
У світанку бродити зорІ.

Можна довго ще вранішні роси
Разом з теплим ковтати повітрям.
Прошепочеш: - настала осінь…
Поцілую: - продовження літа...

2008

Осень была коротка
От реальности немного
или
Совсем далека

Было много или слишком
В близком
Ласковом или нет?


Фото лучше получаются в профиль, нежели в фас
Свет погас
Почти возвел пьедестал
Пропал

И

Не выдавить из себя ни строки
Ни тоски, ни любви
Не выдавить
Назови


Свое имя так
Будто тебя никто не искал
громче остальных
Перекричи их


В душах стало пусто и сухо
Сентябрь широкополосен
Похоже, что
Осень.

 
коли ми розставалися востаннє
оркестр у альтанці ретро~ джаз
& небеса сміялись не до нас

коли ми розставалися востаннє
у яві~ сні іще один романс

час відчаю нізащо не настане
пробачення не матиме підстав
лілеї ці о цей мрійливий став

& твій давно забутий танець
 & мій давно забутий танець




 

Тиша, музика і ніч,
Думки в головах,
Крізь сотні протиріч
Відчужують страх.

***

Вірити.
Межі в наших головах.

Творити, творити, творити.
Бути тигроловами, націоналістами і всім ким хочеш.

Жити.
І знати, що завтра новий день - а отже новий шанс.

Любити, любити, любити.
Віру, творчість, життя і любов.

2016

Останній літній сон закінчився,
І вона сидить коло вікна,
Проводжає поглядом останні години,
"П'є і не п'яніє від дешевого вина".
Вдихає прийдешню прохолоду,
Що вже встигла проникнути крізь теплу шкіру,
Згадує тебе, згадує себе,
Таку відверту і напрочуд милу.
Не виграла в лотерею,
Не пропливла півокеану,
Не стрибнула з парашутом,
Але була з тобою.
З таким розкутим.

2016

Гори, зоря моя, не падай,
Холодним променем світи,
Бо на кладовищі розради
Живому серцю не знайти.

Ти світиш серпнем і житами
Понад просторами полів,
Бриниш ридальними піснями
Невідлетілих журавлів.

Вдивляючись у небокраї,
Десь, за переліском близьким,
Я чую, хтось пісень співає
Про отчий край і отчий дім.

Прощальне золото осіннє
Зліта з березових гілок,
За всіх, кого любив і кинув
Мов сльози, падає в пісок.

Я знаю, знаю. Незабаром
Без нічиєї в тім вини
Під траурним низьким парканом
Лягти судилося мені.

Погасне полум'я ласкаве,
Зотліє серце на віки,
Поставлять друзі сірий камінь
З веселим віршем в два рядки.

В передчутті близької тризни
Скажу про себе я отак:
Любив він землю і вітчизну,
Немов шинок гіркий пияк.

У нас на двох –
ця тиша, перегусла
в холодне сонце за́ходу, булане,
коли у місті
прокладають ру́сла
смеркань осінніх вигірклі тумани.

У нас на двох –
ця темінь, розіп’я́та
на неба почорнілім піднебінні,
і визріле прощання
з літнім святом –
червоні феєрверки горобині,

вишневий лист,
по оплесках опалий.
Не винна осінь: всьому час минати.
У нас на двох –
одне горня печалі
з насичено-медовим ароматом.

І дощ не винен…
Подивися: долі
сміється світ із кожної калюжі.
У ньому в нас
на диво схожі ролі,
о вересню, мій найвірніший друже.

2016

1

Музам - обітниці, туш, компліменти.
Соколам - небо живильне, високе.
Стягнеш докупи крихти, фрагменти.
Кожний ексцес називаєш уроком.

Хмари завихрені. Звиви робусти.
Броколі ріжуть на двох... Барикади.
Нежить-ангіна, ляк златоуста,
Що колобродив у рунному стаді.

Свиням не треба перлистих сентенцій.
Дам кавуна, докочу огірочок.
Конгломерати чортів, екселенцій.
Битий сірко випозичує очі.

Хоче людва вседержителя, віршів.
Ще до зими далеченько, є нори.
Дід-Морозенко так схожий на Ніцше.
...бавиться голкою вишите горе.

Мойрам не треба ні п`єс, ні сатири.
Досить їм прядки, зеленого шуму.
Хоче ворона за каркання сиру.
Молох війни знай приплямкує: "... нумо...".

2

Будьмо як діти. Чекаймо на зайця.
Сосни вцяткуємо фантами всоте.
Мариться-сниться звитяжна співпраця:
Сіно складати... рівняти голготи.

2016

Уже немає сліз від болю,
Уже душа неначе твердь.
Я поряд, сину, із тобою,
Отам, де кулі, "гради", смерть.

Пробач мені, моя дитино,
За думи і мої жалі,
Бо ти воюєш до загину.
Молюсь, щоб жив ти на землі.

Щоби скінчилися всі муки,
А сльози - тільки з перемог.
Щоб народилися онуки.
Мій сину, я з тобою й Бог!
04.09.16

Сутінки приходять, не питаючи, і сідають докупи –
Говорити-вечеряти-відпускати совість…
Мої очі шукають вогників: хто з нас першим розлюбить
І воістину стане свідком любові?

Бо ця осінь почалася не тут – край серця.
І цей щем неодмінний, як щось від Всевишнього…
Ти, як завжди, одужуєш, та щоразу сердишся,
Як ще в серпні від суму жовтіє вишня.

Перебігти цю осінь – як переслати зім’яту постіль –
Ніжно і золотом на переораному подвір’ї,
Хризантемами в рану-борозну, допоки запрошені гості
На весіллі не витопчуть. Зрештою, вір їм:

Жити щасливо і довго, -
розмовляти пальцями, а не віршами,
стати корінням дерева, колихати сина…
Ми були подорожніми, а стали надійно колишніми,
ти жалієшся на спину, я - на коліна.

І все би на цьому скінчилося: тобі - у вирій, мені - перейти у зиму,
Відростити пам’ять, загубитися в стоголоссі…
То вже і не оглядайся, коли я пливтиму,
Це не наша осінь.

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий
І дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко
З пожовклих аркушів.

Дорватись до книжок, перегортати
заглиблено – у кріслі, на колінах,
в чужий потік ввійти й не виринати,
в епохах загубитись і годинах,

вгорнутись у тісний гарячий кокон
всіх промислів, призначених людині,
лозою заплестися ненароком
в чужих світах, зачаєних у сині.

Уяву, ніби дзигу кольорову,
заводити, поставивши на вістря,
і вірити написаному слову,
як вірують легені у повітря.

І довго не вертати серце будням,
коли прибудеш здалеку додому,
а линути з негаснучим відлунням
всередині розхитаного дзвону.



2016

Здрастуй, тишо—і трояндо запашна!
Здрастуй, ноче—і сюрчання цвіркунів!
Струни стрілок вже відтяли сектор дня
На сліпучім циферблаті дивоснів.

Затинаючись у діях і думках,
Як схитнула я речей незримий стан,
То тасуючи щоденність у руках,
То без пам’яті поринувши в екран?

Пахне холодом нічний, в трояндах, двір,
І голчаста зірка, що вінчає мить,
Срібним вістрям проникає через зір,
І запитання метеликом тремтить...

2010

На плацу боротьби вороння – мародерами.
А на скльовані очі монети кладуть.
Роздирають грудину колючими тернами
І витягують серце, шукаючи суть.

І торгують смертями. Ласують убитими
Українці – правдива кацабів рідня.
Таж були їхні предки артанцями, скитами,
А вони вже падінням дісталися дна.

І земля бурштинами од болю заплакала,
Тії сльози од Борії силу таять.
Вже дарує їй волю Всевишній, та знаково,
Що в цей час її груди розірвує тать.

Та ще праведний нині все чинить за правдою,
І ще скверний скверниться до часу часів.
І прогрішений ще повертає за радою,
І святим ще святиться майбутній посів.

Перемога – на обрії – світиться радістю,
Хто б не ставив на вістря прийдешнього лють.
Перемога – це Слава. А Славою ратуєм:
Її пращури наші нащадкам несуть.
21.07.2016.

Онучку мій, дитино люба!
У перший клас сьогодні йдеш
шкільним подвір'ям в світ широкий
стежину долі обереш.
Ці перші кроки від порога
зробив ти завдяки батькам,
далі безпечно, без тривоги
з учителями... Згодом сам
іди у світ відкрито, сміло,
знання в супутники бери
і вірних друзів, і кохану
у стінах школи віднайди.

01.09.2016.

Хоч і вересень дощиком схлипує,
Коли в купу збирає хмарки, –
Стали сіті плести поміж липами,
Непривітні очам, павуки.
Горобці галасливо цвірінькають,
Аж родину наповнює страх, –
По-хазяйськи, з дбайливою жінкою,
Переносимо сіно під дах.
Шарудить неспокійно під п’ятами
Трав пожовклих холодний покров, –
І себе відчуває багатою
Половинка моя ,– без підмов.
Бо, не будучи змалку ледачими,
Працювали не вряди-годи, –
Нині радо у погребі бачимо
Літніх клопотів щедрі плоди.
Натомилися працею нашою,
Щоб у хаті та в полі був лад, –
Щоби гості були не з поклажами,
А верталися з ними назад.
Щоб родилося нам і любилося
Не правителям всім завдяки, –
Ми, народжені Божою милостю,
Так проводимо дні та роки.
01.09.16

Тільки захропів, наче сім міхів,
Зблизька чи здаля підповзла змія.
«Ось ти, дурню, спиш, – так йому сичить, –
А жона твоя з іншими гуля.
Збіжжя все твоє дорозпродує,
Коні і воли в корчму перейшли,
А сини-орли у розбій пішли.
Встань же, не барись, за діло берись!
Може, встигнеш ще хоч щось зберегти…»
Відповзла змія, наче й не була.
Скочив на коня, та не підганя –
Коник-буревій вже примчав на двір.
Жона молода – золота коса
Відчиня коханому швидко ворота.
«Здрастуй» не сказав, з плеч голову зняв.
Огляда господу – і молиться Богу:
У конюшні – коні...Ясла волів – повні…
Дорогі сини додивляють сни…
В небі голубім зграйка голубів,
Зграйка голубів кружеля в журбі…
Догора краса, мов у день роса...
P.S.
У якій криниці утопить ревниці,
Щоб коханій вірить, а не поговірам,
Та щоб жить із серцем в злагоді – не в герці?..

Горобиною
Зашарілося літо.
Гірчить прощанням.

2016

* * *

Ну куди ти, скажений, біжиш!
Перехрестя залиті червоним.
До нових землетрусів чи воєн?
Трав пожухлих, підпалених жит?

Вже і віра зійшла нанівець;
небокраю не видно за димом…
Хто ж це так неприродно реве,
що городина
не уродила?

Бо кому вони, ті огірки
чи начинені морквою перці?
Тільки біль і зневіра у серці.
Дим Вітчизни… Який він гіркий!

Ну куди ти, дурний? Постривай.
Десь – ти думаєш – легше? Навряд чи.
Закривавлена фаза гаряча
ще триває,
триває,
трива…

Життя одягало у джинси і светр,
А ти купував мені сукні,

Стояв на своєму, мов каменю твердь,
Ціную часи незабутні.

Мене виплавляв, як гартовану сталь
В коштовний метал, мов алхімік.

А час мені тихо на вухо шептав –
Жіноче – слабке, не тобі є!

На горло собі наступала щодня,
Коли я у джинсах і светрі –

Тоді найміцніша на світі броня –
На душу, емоції, нерви!

Ти вперто вдягав мене, ніби княжну,
Підбори і шалики, й хутра,

В мені розчинився а чи потонув,
Мужчина упертий розкутий.

Я стала медова і тепла, м*яка,
І страх оселився і ніжність,

Я стала вразлива, весна гомінка,
Я стала - Так, Ваша Величність.

Мене шліфував, у мені розбудив –
Жіночність, і силу, і ласку.

Таки полюбив! Ти таки полюбив!
Я – Жінка. І то є – прекрасним!

Росте-мужніє дитинчатко,
стає на ніжки, на щабель.
Були всі щирими спочатку?
Вібрує барвна карусель.

Лукаві ходять межи крісел,
на фалди рвуть сорочку, час,
до Бога моляться, до біса...
Упевнюють, що є компас.

Пухкі вишивані калитки,
блищать (експресія ж) лоби,
усюди гасла, рук відбитки.
Повчають: "...родіну люби".

Пігулки є від популізму,
та неохоче їх беруть.
У пору трансів-злив-цинізму
пунктиром креслиш власну путь.

Буває - вигулькне проява,
червоні очі - із орбіт...
А я - свавільна, кучерява -
сідаю в жовтий зореліт.

Мені б летіти якнайвище
над квадратурою яви!
Фальсифікати, попелища,
перетікання сил... грошви...

А ген - паломники лукаві.
Абсурди, змови повсякчас.
Вівцю з піпетки поїть Авель,
а Каїн ріже - для ковбас...

Авжеж, це звичний світоустрій.
Несуть яєчка, хабарі
дрібні мурахи... Шавки шустрі
проблеми горнуть до воріт.

Шаради.
Віча.
Парадигми.
Ця криза - довга, мов зима.
Лукавий ниє: "Гляньте, стигма...".
...я озирнулася - нема.


2016

Мовчаннями, прощаннями, розлуками
Я гратиму із вами в три руки
Лякатиму драконами й гадюками,
Ховатиму по шафах кістяки.

Уявою химерною і хворою
Я заселю цей вигаданий світ –
Якимись потойбічними потворами,
Яких людський іще не бачив рід.

Устами перепраглими знервовано
Щодня міцне смоктатиму вино,
Аж поки голова перехвильована
Не вирішить, що їй вже все одно.

Догоріло літо в полі золотому,
Як травневі зливи – роси на стерні...
Між землею й небом – безгоміння втоми
І жалі даремні, й здогади сумні.
Між землею й небом – далечінь прозора,
Повна свіжих вражень і забутих чар, –
Розгорнулась ясно й різко перед зором,
Відродивши в серці первородний жар.
Розгорнулась ясно – хоч заплющуй очі
Від мигтіння вмісту учорашніх літ, –
Де в єдинім ритмі дні мої і ночі
Ланцюжком гульливим веселили світ.
Де в єдинім ритмі – мужність й осорома
Зладнано бриніли на одній струні, –
Пролягає нині безгоміння втоми
І жалі даремні, й здогади сумні…
31.08.16

Ми, українці, славна нація:
Привітні люди, начебто, не злі.
Потрібна тільки вакцинація
Профілактична для душі.

Вже цілу чверть триває епопея.
Записані хвороби в заповіт:
Хапугольоз, брехнець, обманорея,
Запалення байдужості, дурніт.

Лежить в недузі славна нація,
Забула заповідь святих небес...
Ніхто не робить вакцинацію:
Для нас хвороба - то прогрес.

2016

Манить і вабить монастир і тихий час.
Гора. Внизу – ріки каньйон. І кличуть нас
Алеї парку. Давній склеп для тіл черниць.
Горішнє небо Язловця. Беззвуччя птиць.
Ряди ялин. Осінній дух і часу плин.
В каплиці – тиша. Вид на парк. Молитви щем.
І час окутує, мов шарф, німим дощем.
Усе пронизує єство, де суті суть.
І світлі ангели слова мені несуть.
16.08.2016.

Пустіє спішно битий шлях,
У посірілих звивах смерку, –
І гасне обрій на очах,
Як сяйний блискіт феєрверку.
Тепло ховається в траві,
Уздовж некошених узбочин, –
І пахнуть квіти польові
Хмільним дівочим непороччям.
Вкриває німо землю тінь
Іще беззоряного неба, –
Вслухаюсь досі в далечінь,
Дарма чекаючи на тебе.
Усе – так само, як тоді, –
Не посоромлюся озвучить, –
Коли, обоє молоді,
Лякались наших губ сполучень.
Усе – так само, тільки ти
Десь непорушно заніміла,
Щоб ласий спокій зберегти
Душі безклопітній і тілу.
Усе – так само, з року в рік,
Несе оскому ностальгії
Там, де мене Амур обпік
І поховав завітну мрію.
30.08.16

Двійники в дзеркалах
Нашій пам"яті сплачують мито...
...вже не склеїти скла
Тих бокалів, дощенту розбитих,
Із яких ми пили
Наш напій, що удвох готували
В найщасливішу мить...
...на підлозі розбиті бокали
Будуть різати нам
З болем ноги, скривавлено-босі,
І роз"ятрений шрам
Буде кров"ю стікати у осінь,
Що підступно прийшла
В наші душі і ось розлучила...
...двійники в дзеркалах
Нам і досі всміхаються мило...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116083100641

Печальним сном, осіннім небом,
Вечірнім відблиском зорі,
Думками лину я до тебе,
До сяйва світлого вгорі.

А дні коротшають… Неначе
Надрізав пломінь корочун*.
А серце за тобою плаче –
Донесхочу, донесхочу.

Тріпочеться, немов метелик.
Як риба в сітях, б`ється все.
…Доріжку місяць тихо стелить,
У вирій мов мене несе.


21.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Квітневий вечір. Дощ і вітер.
В усьому холод і печаль.
Та знаю я – ти є на світі,
Ти – мій відшуканий «грааль».

Найбільша таємниця долі,
До тебе йшла усе життя.
Зіграла всі жіночі ролі,
Назад не буде вороття.

Була я донею, сестрою,
Дружиною, вдовою теж.
Не ужилась із самотою,
Пізнала горя й сліз без меж…

Я так давно тебе чекала,
Ішла до тебе стільки літ.
Розчарувань була навала…
А ти стоїш біля воріт.
02.04.16