Єрусалим… Жде гурт учеників,
яких призвав Спаситель сього світу...
І шум з небес… Огненні язики… –
живі пророцтва Давнього Завіту.

І Дух Святий на кожному возсів,
їх осінивши даром різномов’я…
І не було незрозумілих слів,
лиш бесіда, окутана любов’ю…

Чому ж віки
– порозуміння тлінь
нас доїдає, триєдиний Боже,
крізь пелену минулих поколінь?..
Невже – й майбутніх?...
Може, досить?...
Може?...

20.06.2016

І
Інколи треба
ритися в смутку.
В кам'яні грудки
вкопую себе
ІІ
В пам'яті пастку
спогад прилине.
З в'язкої глини
зв'язую пасок.
ІІІ
Води зцілили.
здавлені ребра
З битої цегли
склеюю ціле.
IV
Порвана тричі
вовняна нитка.
З гострої плитки
стулюю "вибач".

19.06.16

ТЕРПЕНЬ
Вже підошвú у мітингах потерті!
Бракує нам рішучих дій чи шин?
Не звичні місяці, а вічний терпень
Панує в долі, в буднях, у душі.

Нав’язують нам толеранство знову,
Тож терпимо… До часу, до пори!
Вже нудить від піарної їх мови!
Бракує нам нових поводирів!

Бракує нам Аттіли – на бариґів –
І косаків, які колись були!
Чому здобуте все – догори дриґом?
Чому – навала криз, ревуть воли?

Спимо собі, аж нам хребти потерпли!
Та свіжий вітер ще відчинить люк!
Скінчиться цей не вічний місяць терпень,
Як підросте новітній Кармелюк!

Отож, бариґо, сухарі суши!
БРАКУЄ НАМ РІШУЧИХ ДІЙ! НЕ ШИН!
___________
* Аттíла (Атилла) – вождь Гунської імперії, V ст.), яка простягалася від р. Урал та Кавказу до р. Рейн і від Дунаю до Балтики. Із 445 р. А. (Гатило?) – володар велетенської держави у Східній Европі, від Чорного моря до Рейну і від данських островів до правобережжя Дунаю.

(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка «ЗАЙДАМ – ЗАСЬ!», 2016)

ТИ ГРАЙ, МОЯ КОБЗО!
Озветься ще віщий степ,
Озвучить колишню брань.
І слава твоя зросте,
Лиш грай, моя кобзо, грай!

Про час, як була біда,
Як нищили нас в ярах,
Правдиво оповідай.
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про нашого рабства віки,
Як нищив північний враг,
Як вільнився дух козаків,
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про те, що співав Мамай,
Коли не було й пера…
Мамаїв уже нема…
А ти, наша кобзо, грай!

Відлунюй в серцях, буди!
Бо я – не манкурт, не раб.
До змагів нових веди!
Ти грай, бандуронько, грай!

І в темінь нічну, і в рань
Край душу про рідний край!
Зійшла ж бо вже наша зоря!
Ти грай, моя ліро, грай!

Зліковуй від давніх ран!
Гуртуй поснулих, збирай!
За волю – одвічна брань.
Ти грай, наша кобзо, грай!

І знову гряде пора!..
Знов стогне земля сира...
Ти – замість сурми й пера.
Тож – грай, наша кобзо, грай!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2016)

***
Серед облуплених століть,
Поміж обвуглених історій
Моє життя сумне стоїть
І час від часу долю оре.
Оракули міняють напрям,
Вожді із натовпами йдуть
До перемог, відтак – на нари,
А я шукаю власну путь.

Попутній вітер дме у спину
І струшує зірки з небес.
Ти знову помилився, сину,
Якби лиш вчора, жаль і днесь…
Але і сам я помилявся
І падаю, бува, й тепер.
Не помиляється, здається,
Лиш той, хто спить. Або помер.

Ми живемо. На виживання
Нас кинув непідкупний час.
Щодня впадаємо в кохання
Немов у море. Па-де-ґрас
Дарує парі позолоту
На швидкоплинну мить одну.
Занурюємося в роботу
І плентаємося по дну.

Та враз приходить розуміння:
Ми доторкнулися до дна,
Щоб відштовхнутися. Везіння
Бездонне щастя. Вихідна
Віднині втрата. По росі
Із донечкою ходить втома.
Тривога може? У руці,
Мов прапор, істина відома,

Що буде так, як хочеш ти,
Лише не падай у криницю,
Не спалюй зоряні мости
І не дивись на жовті лиця
Отих, що заздрять. Треба йти
Тоді й підкориться дорога.
Любов – найкраща допомога
На роздоріжжі до мети.

19.06.16

Веселішого за тишу
я не знаю.
Тиша лише.
Веселіше тиші тиша,
що на повні груди дише.

Метушливий гуркіт поруч.
І праворуч.
І ліворуч.
Смуток там – сусід і родич.
Ти чи я для нього здобич.

Про готель розчарування
не пишу.
Нема бажання.
Хай моє уподобання
особисте –
не питання.

Веселішого за тишу
я не знаю.
Тиша лише.
Веселіше тиші тиша,
що на повні груди дише.


19/06/2016

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

плакала я і дощ
плакав зі мною поряд
плакали вдвох отож
не від біди чи горя

плакали просто так
сльози кропіли долі
що то за дивний знак
в сій світовій юдолі

може то ми брати
в баченні сонця й неба
з тими дарма на ти
що лиш на ви би треба

може то ми такі
щирі і малослівні
сльози бува гіркі
лити під ноги вільні

ну та бо й що сльоза
ся на долоні тиші
поки впере гроза
дощ плакав я і вірші

25.05.16 р.

Тендітні квіти лоно України
Дарує людству, як взірець краси,
Чарівні, милі і завжди гостинні,
Мов діаманти чистої роси.

Вони - окраса, ніжність і дбайливість,
Всотавши мудрість рідної землі,
В собі тамують силу і чутливість,
Родзинок в них запаси - чималі.

Зоря ранкова гарну вдачу дала,
Таких хазяйок десь ще пошукай,
У кожній - світла та добра чимало,
З очей – іскринок сяє водограй.

О українки, як вас не любити,
Як зір для вас із неба не нести,
Щоб ви цвіли окрасою для світу,
Як символи натхнення, чистоти.

Волошки й маки, айстри і жоржини,
Конвалії у весняній красі,
Бабусі, доні, матері, дружини,
Які духмяні і прекрасні всі!

Він мав продовження — дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.

В належну паузу, на спогадів межі
З’явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.

Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вболівай — мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,

І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли —
І, як приречені, наповнюємо змістом…

Оголеність – не безпорадність – сила!
Це натуральність квітки навесні,
це абсолюту розпростерті крила,
бажання і спокуси потайні,
бентежна і кокетлива гра тіней,
чуттєвості і щирості дива,
собою бути без оздоб чи пі́ни!
Відкрите тіло душу відкрива!
Свідомо не прикрите голе тіло,
що виставлене наче напоказ,
одягнене в свою красу всеціло
є істиною чистою для нас.

Солодко... Вишневим цвітом
Світять небеса.
Припорошені із ранку,
У пелюстках, мов в серпанку,
Прокидались ранні квіти -
Весняна краса.

У дзвінкій весняній тиші
Чутно спів.
І перлиста черемшина,
Мов заквітчана дівчина,
Усміхається й не лишить
Зайвих слів.

Яблунева наречена
У фаті
Свято сонця відкриває
У весняно-світлім краї.
І шумлять дощі натхненно
Золоті.

Солодко...Шепоче вітер
Уві сні.
У вбранні стоять дерева,
Все вкриває цвіт вишневий.
Як же я люблю ці квіти
Навесні.

2015

Іще історія запише
В життя у ваші смертний гріх,
Коли посеред миру й тиші
Ви наш вбивали оберіг.

Прийшли «зелені чоловічки»
З відомих моксельських світів.
Через кордон, поля і річки
Вповзали тисячі катів

Мого великого народу,
Що гречкосієм був завжди,
Що цінував за все свободу,
Не був готовий до біди.

Бо поряд мав, казали, брата,
А він підступно - на поріг!
Щоб тільки кращих повбивати,
За мову, що в собі зберіг.

За нашу українську пісню,
Красу дівочу і вінок.
Вбиває без жалю і злісно
Дітей маленьких і жінок.

Вбива за те, що українці,
За те, що мова не така,
І що не стали навколінці,
І що танцюєм гопака.

Ми - вороги тепер навіки,
Ми не пробачимо смертей!
Вдова тепер без чоловіка,
Сирітська доля у дітей.

Сусіда нам не обирати,
Та ми обачніші тепер.
"І буде син, і буде мати!",
Хоч поряд з нами кровожер.
17.06.16

Ковтнувши сонце із моїх грудей,
Ти зайченят ловив мені на тілі -
Від цього я сміялась цілий день
І ніч усю, аж поки зазоріло.

Розсмакував упоперек і вглиб,
А я лише тихесенько мовчала -
Ти їв мене, неначе свіжий хліб,
І пив мене, немов горнятко чаю.

Як ескімо, я танула в руках,
Про насолоду більшу і не мріяла,
На шиї в мене ти залишив знак –
Ну, а мене залишив при надії.

Було тоді, наївній, невтямки,
Чого мурашки бігають по тілу -
І розплескали злющі язики,
Що я літала - ну, і залетіла.


17.06.16

Вицвітає життя, як роками одбілена книга.
Вже не ті кольори, вже не ті відчуття і смаки,
І усе, що колись досягалося легко, з набігу,
Нездоланним стає. Одбирають бажання роки.

Ні вогню, ні тепла... Тільки мрякою душу залило.
Остогидло усе. Не стає ні часу, ні снаги,
Ні фантазій, що вже остаточно відкинули крила.
І авансів нема. Час настав повертати борги.

Не дивина. Що уві сні люблю,
те і жалію, і усе прощаю.
О те минуле! Я і досі сплю,
коли тебе із вирію чекаю.

І досі ми обоє у кіно
далекої дитячої країни
чекаємо зачаєно години,
яку уже омріяли давно.

Але усе дає єдина мить.
І не тому душа моя болить,
і у юрмі тебе одну шукає.
Усе ще любо-дорого мені,
коли не наяву, а уві сні
осиротілу душу обнімаю.

06.2016

Злітає літо, зацвітає липа
і рейтинги пахучості очолює:
така велика, як жага Філіпа
Кіркорова до Алли Пугачової!

02.06.2016

Живемо якось і не ми одні
у горі нарікаємо на біди.
А як мені радіти чужині,
яку мені нав'язує сусіда?

Єдинороси – золота орда!
Як бути із такими наодинці?
Ви любите собаку і кота,
але ніде й ніколи – українця.

Вдираєтесь в мечеті кримчака,
втираєтесь оманою в довір'я.
Ну що ви є за нація така,
якщо не ниці покидьки Батия?

Які ви зайві на моїй землі,
злодії-завойовники, мат-роси!
За що вас поважати, москалі,
якщо ви в Україні малороси?

Ви любите і сало, і торти,
і Бога ...оскверняєте ділами.
Які ви свині, нехристи-брати
та ближні-вороги парафіяни.

Воюєте до самої межі.
Але язик об'єднує у стадо.
Які ви всі обмежені й чужі,
манкурти, яничари, колоради.

І не даєте відліку собі,
які ви українцями високі.
Які ви одинакові – тупі,
мої іноязичні й косоокі.

Ще є «Айдар» і, ніби, є «Азов».
А думаєте, що рятує неньку
неуловимий Шаріков-царьов
чи недобитий Швондєр-симоненко?

Що не фігура, то Наполеон!
Не сліпнуть очі і не в’януть вуха,
що мафію очолює Кобзон,
а Думою орудує Валюха.

Які то є державні солов'ї!
І як вас очаровує лукавий
облесною натурою вужа.
Які ви до оскомини свої,
володарі украденої слави,
романтики сокири і ножа.

06.2016

1

У чорне дзеркало заглянь... у біле...
Маркітний рейвах. Пандус - для калік.
Блукала між вербиць... плодів хотіла.
Тепер іди прямесенько... убік...

Все бутафорне вляжеться... остигне.
Нашле казок блощиця чарівна.
Тебе не прийняло гніздо осине.
...а вже вигулькує крайок човна...

2

"До Кракатау ми... а може... й далі..." -
Глузують виноградні слимаки.
Тьма-тьменна їх на листі, на педалях.
І липне сухозлітка до руки.

Летять м`ячі - смугасті, жовто-сині...
Торс гегемона гепнувся на шлак.
Сто коректур внесли корейські свині.
Всі правила затиснено в кулак.

3

Знов подорожник ліпиш до коліна.
На ятці гнома - хвостики, мохи.
А ось і кратер...
Голубі трампліни...

Спускайся - в золотаві реп`яхи!

2016

Втішайся, вічносте зрадлива!
Обіцяне тобою тане.
І мати віру за вітрила,
Надію за небесну манну
Не хоче знівечене серце.
Скінчилась мить уже давно...
Якщо ти, вічносте, озвешся -
Зупиниться биття його.

***
Малює літо диво-міражі
на цілині квітуючого поля,
і деревій, і маки на межі,
і на стезі живучі спориші,
і синьо-жовті братки – нашу долю.

***
Як незабудку у косинці
її помітить наодинці
і забуває цілий рік
неідеальний чоловік.
Але якої молодиці
зі смаком спілої суниці
не переплутає повік?

***
Ко́шу отави. А квіти жалію.
То залюбуюся, то порадію.
І дорогі над усе
дві конюшини, утяті косою,
кольору крові червоної, тої,
що й золотий еспарцет.

***
Яка нев'януча краса
оці волошки у колоссі.
А уявляється і досі,
що то у неї – і коса,
і очі, у яких роса,
і небеса, і синя осінь.

***
Чари забуті і квіти пом'януті,
та не міняю одну на букет,
що у гербарій збирає поет,
бо не зів'яне ніколи у пам'яті
їх аромат і її силует.

***
Бути чи не бути, гоїть чи не гоїть –
а пелюстки білі опаду́ть усі.
У саду лілея лілії ворожить.
І яка юначе серце успокоїть
знає лише ружа у її косі.

2016

От би вже тепер - не в школу,
а до армії піти!
Та твердять усі навколо:
треба трішки підрости.

Я щодня роблю зарядку,
щоб пришвидшити свій ріст.
Стану сильним, як мій татко,
буду, як і він, танкіст.

В школі вчитимусь старанно
і читатиму книжки.
Підніматимуся рано,
підганятиму роки.

Буду мамі добрим сином,
захищатиму слабких.
Адже неньки-України
я - майбутній захисник!

Чай з корицею...
Ділюся таємницею...
Абрикосове варення...
У нас вечір одкровення...
А на завтра - новий день:
Я не я: твоя мішень.
Лучиш кісточкою абрикоси...
Та марно,
Давно закінчилися сльози.
У серці лелію плодове дерево,
Щоб готувати солодке варево
До чаю з корицею...
Квітує сторицею.

Таке учора сталося, хоч плач:
Згубило ненароком сонце м'яч.
Спочатку покотився він ускач
На кладочку хитку, піддавши ходу.
За кладкою старезний дід-вівчар
В кошари заганяв отари хмар,
А хмари утікали із кошар,
І м'яч утік - беркицьнувся у воду.
Й поплив собі, блискучий, мов линок,
Повз очерет, лататтячка вінок,
Де комарі збираються в танок,
У ліс, в якому блуд за носа водить,
Далеко від людей та їх осель,
Там, де Макар своїх телят пасе.
Ніхто йому обіду не несе,
Бо, окрім нього, хто по хащі ходить?..
... Пограюся із сонцем у квача.
А там, гляди, Макар віддасть м'яча :))

Гойдалась на півмісяці душа,
Уверх-униз - дохмарково, неспішно,
Їй пригадалося малесеньке лоша
Таке довірливо–беззахисне, потішне,
Яке шукало між моїх долонь
Чи запах мами, чи, можливо, літа,
Смоктало, як льодяник, медальйон,
Уміло так зворушливо радіти.

О де ти, миле, сонячне дитя,
В яких степах ганяєшся за вітром?
Летиш галопом вздовж свого життя,
Вогонь з очей пашить уже і ніздрів?
Разок би верхи на тобі колись
Промчатись полем, захват удихнути.
Уява мрійно долучається до гри,
Прогладжуючи місяця за кутик.

В глупой тоске, в глупой немой тиши
Поворачивать вспять не спеши

Понимаю когда, понимаю одна
Все былое давно унесла пустота

Не включая свет осмотрись по краям
Нет ли там в темноте загрубевших ран

Я уйду потому, что услышу любовь
Где-то было - ушло, и не сбудется вновь

Можливо тому, що ніколи не знало кріпацтва,
мистецьким феноменом стало козацьке село.
Спочатку прикрасили стіни художні дивацтва,
затим розписали усе, що у хаті було.

З квітів, мурав* петрикі́вці отримали фарби:
червону із вишень, зелену з трави пирію,
з пролісків – синю, а жовту з цибулі й кульбаби.
Розводили барви ці на молоці і жовтку.

Всі інструменти для розписів також природні:
гілочки, паростки, стебла чи шерсть із котів.
Пальцями теж малювали умільці народні,
імпровізуючи в розписах хто як хотів.

---------------------------

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

Це, друзі, гра -
не з-за бугра!
Отож, 3ball
for all!

2016

Ховався вовк побіля кошари,
Бо намірявсь, як місяць зайде за хмари,
Десь так після третіх півнів,
Коли вже й пса всесильний сон знесилить,
Прожогом кинутись і вихопить вівцю добірну.
Та що це?.. Двір освітлений увесь...
Господар скиглить, підвиває йому пес...
«Що сталось? Невже хтось із мойого роду
Осміливсь поперед мене завдать господареві шкоду?
Ні, цього не може бути. Не траплялось доти,
Щоб хтось наважився піти мені супроти...
Мабуть, якесь там горе... А в горі – не до сварки...
Отож, піду відкрито, а не через звичну шпарку.
Здорові будьте, пане сусіде!.. Та що я бачу!..
Не варт питати, чому так плачете.
Покотом вівці лежать, та не як завше
Бекають і тішать серце й око ваше».
«Горе тай годі!.. Не знаю, що й думать нині...»
«Може, хтось із недругів ваших отруту підкинув?»
«Спасибі, що, як і я,хочете знать причину».
«А якже інакше. Вівці ж були такі справні й сумирні...»
« Ти, вовче,- пес не втримавсь і в бесіду втрутивсь,-
Співчуваєш і за отарою так слізно жалкуєш,
Бо відтепер шлях до кошари не скоро вторуєш».
Тай нагодився ти із наміром зловісним,
Аби найкращу овечку затягти до лісу».

P.S.
Так-от і люди над покійним по-різному ллють сльози:
Хто з горя, а хто потерпа, що вже нашкодити не в змозі.

Зворушує тремтіння білих вій
Акації, що маревом розквітла,
Я так люблю духмяний цей завій,
Що в душу промінь добавляє світла.

Джмелі хмеліють в ніжних пелюстках,
Немов по шовку ходять босі лапки,
Дрімають на суцвіттях – лежаках,
Ліниво покидаючи канапки.

Пилок нектарний сліпить очі їм,
Наївшись меду, набринівшись гулом,
Вертаються завжди у власний дім,
Щоб відпочити від п’янких загулів.

Замріяна акація услід
Їм шле прощальний надлегкий привіт.

ж. Днипро, июнь 2016. Мой "старый" стих о "постмайданном" приходе лета...

Мир изменился до самого дна.
Этой весной не настала весна.
Мир изменился с ушедшей весною.
Этой весною запахло войною.

Запах слащавый, как пороха дым.
Грудью дыши- не надышишься им...
Наши надежды растаяли где-то
Вместе с теплом приходящего лета.

В лето впадают тревожные сны
Памятных дней предвоенной весны.
Летнее время со стрелок стекло.
Лето настало. Но не пришло.

Люблю непомітні прикраси,
Приховані від кривизни поглядів
Не для поживи натовпів
Рішучих злодіїв окраси,
Які волітимуть їх вкрасти.
Якщо не вкрасти, то спаплюжити,
Словами-канатами,
Мокрими від солоної води,
Мов гарматами
Готовими до війни.
Канатами можна різати,
Мов матроса під час шторму,
Що опинився на їх шляху.
Гарматами – просто вбивати,
Лишаючи сморід диму на шматку,
Який колись був мрією.
І ми ці гармати сіємо
В чудаків, що не ховають прикрас,
Виблискують ними для нас,
Мов мішенями…І ми мліємо,
Прицілюємось, б’ємо, ріжемо,
Гриземо себе, бо не вміємо
Побачити власних прикрас.
Осліплені очі у нас.

пісок перестрибни – і світлотіней повен
із марева пізнань спливе бурштинний ліс
отам хатинка відьми і тістечко медове
вгрузають у хвоїни сліди хвилин-коліс

краплисті мухомори дзуміючі комахи
стрімкучі перелети линяючих летяг
в кубелечках поснули руді лисиці-свахи
дивися ген вовчисько морквину в сон потяг

навіщо вовку овоч ніхто не докумека
він любить ніжну вовну і кров`янистий стейк
грядки ропух обміряв заморений лелека
і жовтим дзьбом цюка в цеберечко пусте

відкрий мошисті двері лиши букет чи грушу
скажи бабусі відьмі прекрасна молода
і випурхнуть метелики а може сяйні душі
із глека що на паколі забув яка вода

в криничці киселевій заклякнуло латаття
пелюсточки із крему а листячко безе
шпалери у рибини котисько рве на шмаття
схопив би із пательні линочка... не везе

а ти не зупиняйся коли совині крила
профуркотять за клуню і нямкнеться кажан
бо не тебе ж зловила якась нечиста сила
на ймення екзотичне Шестиголовий Жан

не вельми ліс прозорий павук рудаві сіті
навішував охоче й перфоменсом нарік
там заблукати легко ще легше там прозріти
і радість поросячу нести за сім доріг

Полуниця вилізла на листя,
Сонце червонить її боки.
В чашечці для неї доволі місця:
Буду ласувати залюбки.

Так духм'янить полуничним соком,
Мов п'янке насичене вино...
Полуничка умостилась боком
На сметанно-біле полотно.

Намистини цукру відтіняють
Сонячно насичені плоди,
Ягідки до рота потрапляють:
Млію від такої смакоти.

Червень примостився на ганочку
І на мене любо поглядав,
Як ласую солодко в садочку
Серед пахощів ягід і трав.

В пивбарі, що якраз побіля порту,
До пива риба будь-якого сорту.
Розносить пиво, наче справжнє диво,
Статевозріла дівчина вродлива.

Вона, мабуть, метиска чи мулатка,
Вся апетитна, наче шоколадка,
У неї очі, наче у телятка,
Хоча вона давно не янголятко.

Її хода розхитана й зваблива,
Її сідниці хтиві і тремтливі,
Вона екстаз підмішує до пива,
У грудях грають чари лоскітливі.

Вона з підтекстом злучення до пари
Несе креветки й сушені кальмари,
Приносить пізно ввечері в суботу,
Її вже треба брати у роботу.

Куди ж подітись бідному п’яниці,
Коли в очах вже двояться сідниці,
Коли дівчат стає дедалі більше –
Ховається кудись і пише вірші.

http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=makhno&page=makhno018

А сигаретки я і не помітив – вона злилася із стіною...
На фоні Ані-статуетки і сукні, елегантно скроєної,
На фоні ніг струнких, як виточених, мережив чорних на руках
Я не помітив сигаретки – неспостережливий чувак!


13.06.16

Коли цвіте ласкавий усміх, він
Навіює мені дива такі:
Немов під кожною з її повік
Сто грацій, як у затінку хиткім.
Мій розум бачить промені легкі
Ясним, прозорим світлом в літній день:
І бурю зупиняє на віки
Проміння чистого сяйний едем.
Пташа сполохане, що чулось десь,
І звіра, що таївся у норі,
Те сяйво знов зі схованок веде,
Вони до світла тягнуться скоріш.
І я, що серце натомив од бур,
З тим променем про хмари позабув.

Оці гаї так тужать за тобою…
Сьогодні вперше змовкли солов`ї.
Блукає погляд виссю голубою,
Уже дощі всі виплакав свої.

Сьогодні хмари-пазли в піднебессі,
Я дивувався, дивлячись на це.
Якби їх скласти разом, то чудесне
Явилося б мені твоє лице.

Аж захотілось раптом стати вітром
Аби разом докупи їх складать.
Щоб, може, засвітилися привітно,
Зійшли, неначе Божа благодать.

Щоб по воді пішли іскристі кола,
Між пазлів розчинилися жалі.
І все заусміхалося довкола
Від поцілунку Сонця на землі!

12.06.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Хапатися, давати інструктаж,
ключі шукати, трубку телефону...
Нагадує щоденності пейзаж
стовекторну індустріальну зону.

Хвилини рахувать до закриття
і бігти стрімголов до магазину...
Джейн Остин! Потребую відчуття
пріоритетів – прямо до загину!

Я згідна пізнавати глибину
похмуро-інтригуючого Дарсі*
і пробивать невидиму стіну
умовностей, що зібрані на марші,

повірити у будучність без хмар
щасливих пар (життя було недовгим)
і вигострити вишуканий дар
до довгих церемонних діалогів.

Я етикета вивченням займусь
і відшукаю ноти, книги, п’яльця.
Ні Уілоубі, ні Уікем** – присягнусь! --
не обведуть мене навколо пальця.

В твою епоху жадібно стрибну,
де все у ритмі задано-врочистім.
...Лише антибіотики візьму,
запас зубної пасти і дентистів.

2016


*Дарсі – позитивний персонаж роману Джейн Остин «Гордість і упередження»
**Уілоубі та Уікем – негативні персонажі романів Джейн Остин «Гордість і упередження» та «Розум і почуття».

Розсипались думки волошками у травах,
Спросоння рута-м'ята серцю бубонить
Про піднебесний галактично-мрійний замок,
Про тонкорунну надгігантову блакить,
Про росяну журбу, що накрапає з листя,
Орошуючи рвані рани на стеблі.
А маки...в'юняться кораловим намистом,
Вогнями блимають у вранішній імлі.
У пряного зела магічно-томні ноти...
Вдихнула свіжість...і зайнявся літній день.
Поводирі сліпих ілюзій...зорельоти.
О, скільки тут витає тайних одкровень...

2016 р.

Капіталізму байдуже лице.
Рис комунізму нема і не буде.
Що б ви, Надіє, сказали про це
У галереї-кафе "Баракуда"?

Люд поспішає... У кожного - бос.
Фото онуків, що десь за буграми,
Я роздивлюся, згризу абрикос...
Та й обернуся на стриману даму.

Ви не дурили... Повірю, авжеж.
Вип`ємо коли. Ті класи далеко.
За видноколом світи без пожеж.
Звідти омани приносить лелека.

Тихше, учителько. Може, шпіон
Дивиться пильно на звітрені губи.
Я вже обсмикуюсь. Ви – еталон:
Шаль у гадючках на вицвілій шубі.

Бризну парфумом... навколо дими.
Треба летіти, є вірші на книгу.
Ви чимчикуйте сніжком до куми.
В рань горобці обіцяли відлигу.

2016

Сталева діво! Карта ти у грі,
Тобою ще не раз колись зіграють,
Щоб довести, що істини – немає,
А символічність – це великий гріх.

Тебе вписати схочуть у статут,
Канонізувати - за життя старались,
Одна лиш ти ще знаєш, що чимало
Тобі потрібно пережить спокут.

Тебе здійняли враз на постамент,
Щоб скинути, як відпаде потреба,
А ти ж бо птаха, що так прагне неба,
А не якийсь бездушний аргумент.

І я вклоняюсь моці твоїх сил,
Що зрадником-запроданцем не стала,
Та ще не раз пектимуть на мангалах
Твоє ім’я, щоб звіяти у пил.

Одежі білі вимастять у бруд,
Бо між ворон усі вдягають чорне,
І доведуть: надії – ілюзорні,
Ніхто ще досі не звільнявся з пут.

Заглушиш епатажем власний біль
Від втрат усіх (тобі їх пригадають,
Щоб рану нанести колись останню),
Які приніс отой нерівний бій.

Прости їх всіх. І нас також – за все:
За поклоніння, втрачену довіру,
За те, що одягаєм завше сіре
І що ніяк не вмиємо лице

Від неперервних і кривавих сліз
Ані собі, ні неньці - Україні,
Даремні чвари зводимо постійно,
Не зрушивши на йоту навіть віз.

Ти мене відпускати не хочеш
Із обіймів, хоч я догорів...
Наші ночі!.. розпусниці- ночі!..
Цей бажання одвічний порив...

...ніч хвилинами міряє кроки
До ведично-морфінових снів,
І дрімоти вороняче око
Вглиб душі заглядає мені.

Ось уже підхопила на крила,
Хоч свідомості промінь не згас...
Відбулося- не значить здійснилось...
Задоволення- ще не екстаз...

Голос пам"яті серце лоскоче
Мов босоніж ідеш по траві,
І, можливо, подивишся в очі
Тим, кого не побачиш повік,

А можливо, і тій, без якої
Вже не матиме сенсу життя...
Сон наповнює душу спокоєм.
Я його пригублю, мов пиття,

Що зціляє, відновлює сили
Для кохання тобі і мені...
Вже світає... Прокинулась, мила?
Що наснилось тобі уві сні?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116061101151

Щупальці ранку світ тягнуть із темряви.
Все перевірено серця детектором.

Крихітка впертості духу та крапелька певності...
Очі, що світяться відблиском долі і денності...

Серце прикрите хіба що долонями.
Жевріє світло між ребрами й скронями.

Та не сховатися і не втекти від обов’язку –
Брукову сірість побарвити кроками босими...

Час до майбутнього стелиться нервами –
Віра у спокій впадає в дух зернами.

Голос таланту в засаді у заздрості труйної...
Букви на серці виводяться ранами-рунами.

Твори заморені, та не впокорені.
Книга буття і душа вже розгорнуті...

Кров'ю палає світило, відсвічене вікнами...
Тінь заступає і стелиться попід повіками...

© Оксана Рибась 2007

То не весна. То - хлопчик-Прометей.
Він осяває ніч вогнями рути
І мій поріг. Не думаю про те,
Чого, на жаль, не можна повернути.

Яка спокуса - вірити словам,
Коли вони, як цвіт, білоголові.
Колись і я любов усю віддам.
Та стільки у мені її, любові!..

Посадиш ти у неї в головах
Зелену ватру юної калини.
І згубить щастя - перелітній птах-
Перо своє, не схоже на орлине.

2015

Охапки полевых цветов—
всем, кто стоит на рубеже
неотвратимых перемен,
что придвигают нас к концу.
Цветочный вал—учителям,
с годами позабывшим нас,
уткнувшись лодкою в песок,
с сиделкой платной у бортов.
Цветочный залп — друзьям, родным,
которые по виду стойки
и, как солдатики, идут
на дно, не закрывая глаз.
На помощь стыдно им позвать,
тебе неловко их окликнуть,
со всеми происходит жизнь,
как безнадёжная болезнь.
Собрать бы целые поля
цветов и за живой пургой
не различить, как уходя,
бесшумно затворяют дверь...

2014

А сивий Дніпро набачився стільки за вічність,
Що певно не зміг би у пам’яті все вкарбувать,
Міняли його, гатили, корили величність,
А він свої води проніс крізь часи та повз гать.

У ребра його (пороги) ввіткнулися вістрям
Каскадами ГЕС, заливши їх кров’ю ущент,
Змішалась вона із тою, що ллється століття
Із тіла народу, неначебто просто абсент.

Комусь певно дуже смакує напій той полинний,
Бо досі не спинимо – все добавляєм до вод,
Із душами воїнів чайки та качі знов плинуть -
То жертви вампірам із плоті приносить народ.

Із Кручі за всім поглядає Кобзар не осліплий
(Хоч очі б закрити, та небо – занадто близьке):
Вчепилися в землю чужинські безсмертні поліпи,
Штовхаючи хитрістю йти у болото слизькею

А сивий Дніпро не в змозі і сліз вже тримати,
У море всі скинув, пірнувши затим в забуття,
Душа, зачорніла від бруду й чергової втрати,
Колись ще в майбутнім відродиться знов до життя.

***
Ти схожий на вечір літній,
такий до нестриму вабний
такий небезпечно ніжний,
аж серцю спирає дух.
І я наче та волошка,
тендітна і безпорадна,
в обійми твої солодкі
по тихій росі бреду.

Хапаю останній промінь
розлагідненим пелюстям,
вбираюся у коралі
ледь-видимих ще зірниць.
За мить у тобі, жаданий,
до крапельки розчинюся
на ложі трави і неба,
між крилами дивоптиць.

І буде кружляти обрій,
мов марево кольорове
над садом, що став едемом
для душ розімлілих двох.
Аж поки розлиє щастя
своє неосяжне море,
аж поки скупає в ньому
свій усміх ласкавий Бог.

2.06.16 р.

Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівливий...
Та ось в голубки чи не стача снаги,
чи, може, вона врешті-решт збагнула,
що всі ці залицяння хтиві лише їй,
тоді пара коханців здійметься умить,
закружеляє ритуально й полетить
в місцину, де їх інтим не видно...
Згадалось про інтим, а в пам’яті зрина
подиву гідний клопіт ластівчиний про малечу,
її польоти блискавичні зранку і до вечора...
...Стільки ж бо дав Всевишній нам
божественних зразків турботи та інтиму
в світі пташиному й тваринному,-
тож так стає на серці невимовно прикро,
як поміж людом ще горує ґвалт,
зозулина безжурність стає прикладом.