Вже наливає соком сад вишневий,
Ось-ось і цвітом "вибухнуть" гілки.
Весна буяє в серденьку у мене,
Хоча з собою понесли роки

Красу і вроду, молодість та юність,
Срібною з русої зробилася коса,
Але душі, на щастя не торкнулись,
Кохання там і досі не згаса.

2016 р.

на всі вітри словами одболиш
їх тільки б кинути а далі стане
плече твердим немов гранітний камінь
що одділяє мертвих од живих

його не жди

губа чомусь тремтить
слова ідуть і жалять її жалем
немов церков хтось б"є в тобі скрижалі
й міліє сила і біліє кров

на всі вітри...
а ти все їх тримаєш

2016р.

Які високі небеса,
Які безкраї небокраї,
Яка бентежлива краса,
Яка душа! І як співає!

Які мелодії пісень,
Які спокусливі обійми...
У поцілунку гасне день,
А ніч до ранку душу вийме.

Дарма – чи літо, чи зима,
Весна брунькується у слові.
Нічого вищого нема
Понад високої любови.

Магія світла – жовті нарциси!
Сяйво духмяне на чорній ріллі…
Є гіацинти, тюльпани, іриси,
Тільки мене надихають нарциси:
Варто ще жити на грішній землі,
Де межи квітів такі королі!

2016

ловив сьогодні карасі
як лі бо та інші
та уху їв з товариством

духовне життя практикую
чай з медом п’ю
на цвіт сакури солодію

троянди й револьвер
красиве та корисне
а татів меч продав

фудзіями жовтяву вершину
в розпачі споглядаю
старіють світлини

гусінь із’їв випадково
лоскотно дихати тепер
метелики в животі

гарно бути поетом
сонце сходить заходить
завше є тема для хайку

Пошук свідомості в дні невагомості –
відстань яка від земного ядра!
Джип мій (чи дім мій) космічним є повністю,
свічка до Бога, а решта все - гра.

Окрім самотності, волі та розуму,
пристрасті зовсім відсутні земні.
Капсула джипа з безоднею космосу -
ось і усе, що доступно мені.

Без фанатизму, лиш стримані враження.
Навіть зв’язок із Землею - слова,
що не становлять загрози ураження
(космос чутливий, усе відчува)…

Мікро- і макро- об’єднані. Суміш бо.
Серцебиття надихає й ляка.
Не пам’ятаю вже (зовнішньо? внутрішньо?) –
прагну додому … Так відстань яка!


10.04.2016

Нарешті ув обіймах я весни…
Розкрилля хмарне і пташиний щебіт –
Закоханий, бадьорий, голосний -
Як відголосок сонячного неба.

Неначе відбриніла вже вона –
Мінлива березнева увертюра.
І зазвучала тема головна –
Краса буття в палких фіоритурах.

Які для неї вибрати слова?
Це пагонів народження – як диво!
Вона навколо радість розлива,
Як музика Вівальді чарівлива.

Вона ще наростає, нароста –
Я сліз ясних розчулення не витру –
Як перші поцілунки у вуста,
Як бризки щастя в сонячній палітрі!

7.04.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад, українська ділянка
20 г. 23 хв.

Страшний момент, коли цілує сонце,
бо знаєш—після цього буде морок.
Розбиті крила з залишками воску
гойдатимуться на зеленій хвилі.
В очах іще танцюють чорні віхті
в жовто-гарячих вогняних коронах,
тебе ж нічого більше не тримає
в раптовім вертикальному безсиллі.

Ще хвильку майорять перед очима
відбитки неба на грайливих водах,
і обриси покинутого Кріта
востаннє закликають повернути,
і батько, враз посивілий від страху,
зайшовся криком здавленим, нечутним,
в крові ж у тебе—поцілунок сонця--
у світі найсмертельніша отрута.

Сягнувши оком світу олімпійців,
засліплий, ти крізь слози їх не бачив,
та в спазмах неможливого екстазу,
коли бриніли музикою груди,
ти, смертний, що наважився торкнутись
палаючої осі колісниці,
здобув і найпалкіший поцілунок,
і ту, що все загашує, остуду...

2014

Тебе не бачу, та тебе я чую,
Якщо сама я не знайду дороги,
Твій погляд хай моє життя скерує –
І приведе до рідного порогу.

Тобі ввіряюсь, вслід іду спокійно
З надією, що ти тримаєш руку.
Плекай мене у лагідних обіймах,
І не спиняй просвітленого руху.

Усе життя до рідного порогу
В собі самій усміхнено прямую.
Лягає стежка радісно під ноги,
Тебе не бачу, та тебе я чую.

Після зими холодний дощ на віти
І на солдатські стомлені тіла.
Хоч по-хазяйськи входить нині квітень,
Але чомусь без сонця і тепла.
Щодень дощі. І непривітно й сиро,
У цілім світі щось іде не так.
Держава вся чекає тільки миру,
А не смертей від "градів" і атак.
І звіти про поранених і вбитих
Нам каменем лягають у серця.
За що платити ворогові мито,
Чому війні не видно ще кінця?
І мокне й мерзне юність у окопах,
У Бога просять сонця матері.
За спинами синів живе Європа
У ній свої солдати й зброярі.
Вона лиш співчуває в нашім горі,
Вгодована і сита цілій вік,
Ні пари з вуст, коли в голодоморі,
У війнах пропадав наш чоловік.
Як самотужки землю захистити,
Бо серпентарій влади у клубку?
А небеса вже шлють холодний квітень...
То хто нам вибрав долю отаку?
02.04.16

Божественно квітує абрикоса!
Душа в полоні сяючого дива…
Щороку цей сюрприз весна підносить,
А звикнути до нього неможливо!

09.04.2016

Ніч. Перехід. Автомобіль.
Напевне, марево побачив,
Чи справді знову погляд твій,
Мене зустрів посеред ночі.

Сказати, певно, я не зможу,
Все було наче уві сні,
Тільки дорогу перейшовши,
Я зрозумів нарешті - Ти.

Але вже пізно, він поїхав,
Я усвідомити не встиг,
Чи то здалося, чи побачив,
Посеред ночі погляд твій.
(06.03.2016)

Де закінчуюсь я починаєшся ти.
Хочу напитись тобою.
Губами , руками твоїми і теплотою.
Я хочу війти в твої сни.
Тремтіти, тікати, хотіти.
Забути про все і летіти.
Сховатись у тобі танути.
І просто від тебе дуріти.

Міфічний Аріон, як шторм ревів,
Був кинутий в безодню хвиль колись.
Заграв уміло на кіфарі він –
Дельфін, аби його спасти, приплив.
Але мій спів, наївний і незлий,
Що слух тонкий чарує, поміж тим,
Її душі від гніву не зцілив,
Дельфіна – в морі люті не знайти.
Вона воліє, щоб мій спів затих
Й навік загасло жевріння сумне,
Хоча і словом здатна зберегти
Мені життя чи знищити мене.
Відчути краще шану за добро,
Аніж пролити безневинну кров.

(із циклу «Ностальгія по осені»: Осінь, Ти і Танець ваш під небом;
терція 2: "як ви схожі, звабні, грішні! як я вас люблю!")

1* до Осені:
і благають очі: «будьте, довше!..»,
і чарують ваші танці безсоромні!

То в цей рік ти не розпусниця?!
Не мінлива, не заплакана?
Всі гріхи тобі відпустяться –
Ти відкупишся дукатами,
У котрі осики вбрала ти
І берізки, де багатими
Твій танок-стриптиз оплачує
Незліченними каратами
Вітер-звабник,
Та й розмахує
Сосен вітами крилатими –
Сутенер той, звідник блудниці:

– Ви, розпусниці-спокусниці,
Хоч прикрийтесь цими шатами!..
*
/вже й оголені обоє! – хто ж у кого вчиться?!. /


2* до Тебе:
«перед Вітром Осінь роздягається,
і Тобі не стриматися теж!»

Ось ти знову дразниш мої очі!
– Чи суперницю побачила у ній?
І чого це тіло прагне-хоче,
звабне, юне тіло
із осінніх мрій?!.
*
/ все, що сховано в тобі, проситься на волю!.. /


3* і Твоє мені: «замани у світ любові!..»

Спрагла!.. і чуттєва, і невтолена,
А душа – до неба! одяг – вниз!..
Ти зізнайся: пристрастю оголена?
Чи то осінь вабить у стриптиз?!

/ я любив ще з юності чарівницю-Осінь,
а тепер закоханий в обох! /

**
... Хай чарують весни! хай ще манить осінь!
– До наступних танців… безсоромних!

(11/11-2013 - незабутньому...)

Сиджу за столом, наче кіт на осонні...
І мама навпроти... І їжа холоне...
Як виросту, мамо, то маю сказати
Тобі, що бажаю піти мандрувати
По різних країнах, екзотики повних,
По горах, степах, по пустелях безмовних!..
А сили щоб мати, поснідати слід...
То ж матінко, маю вловить на обід
У морі медузу, в пустелі варана,
У джунглях тропічних вловлю ігуану,
А ще павука... Чи змію... Чи кота...
(Кота відпускаю, хоч теж- смакота!)
А хочеш, то підем удвох із тобою?..
Що ж з ложкою, мамо, стоїш наді мною?
На вулицю хочу! Пусти мене з миром!
Не хочу я їсти вареники з сиром!
Галушки у тропіках- зроду не чув!
Не хочу, не хочу, не хочу борщу!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116040900479

Любіть мене, бо я вас люблю,
Любіть і того, хто не любить.
Бо час пройде і все мине,
Життя твоє, життя моє.

Пишу я це і слів не маю,
Я просто всіх вас обіймаю.
Поки є час, я вас благаю,
Любіть. Усіх і кожного любіть.
(21.02.2016)

Я себе відучала від просині,
Від бентежних небесних шляхів,
Поруч хмари ішли набурмосені,
Спересердя ковтали птахів.

Щоб міжзір’я навіки позбутися,
Скубла пір’я зі зламаних крил,
Відрікалася тої попутниці,
Що жадала червоних вітрил.

Забувала смаки розмаринові,
Плескіт неба об хвилі м’які,
Захід сонця солодко-малиновий,
Поцілунки коктейлів п’янкі.

І, привчивши себе до лінійності,
Ритму строгого денних турбот,
Час від часу тонула у мрійності,
Щоб хоч трохи позбутись скорбот.

(диптих)
1.
Неба непрозора синя тінь,
Місяць видно в хмарній пекторалі.
У непевнім мареві мигтінь
Ліхтарі цілуються зухвалі…
Темінь ночі душу обійма.
В лабіринтах гі́лля світло тчеться…
Вітер підкрадеться крадькома
Холодом, як вічністю, торкнеться…

У вітринах – привиди машин,
Звуки ночі рвуться магістраллю…
Музика посрібнених перлин
На дротах виблискує астрально…
Невідомий темний режисер
Сцену ночі затіня поволі…
В царстві напівті́ней та химер
Місяць – зачепився за тополю…
***************************
2.
Месяц в ореоле облаков
Медною копейкою – на блюде…
Музыкой непознанных миров
Ноты фонарей – в вечернем блюзе…
В призрачном мерцании витрин
Чьи-то души бликами играют…
Окна в обрамлении гардин
Света полутени пропускают…

Месяца клубочек меж ветвей
Струны задевает перебором…
Темень гасит звёзды всё смелей
Волей неземного дирижёра.
Из-под ног листочек подхватил
Ветер но́чи – странник-одиночка…
Чёрный тополь теменем закрыл
Яркую сверкающую точку…

ID: 528275
06.10.2014

та що приходить до віри
в душу твою проникає
тихо і непомітно
настіж її відчиняє
і не боїться нічого
захистом кращим буде
крепшим броні міцної
бо обеззброює того
серце кому відкриває
тільки боїться вітру
подиху льодяного
необережних рухів
звуків різких і крику
вмить заполоханим звірем
через вікно тікає
не оглядаючись навіть
і за собою рушить
виходи всі і входи
пастка тоді двосічна
перерізає навпіл
все що зайшло у душу


та що прийшла до віри
тиха і непомітна
та що відкрила серце
як я тобі радію
рухаюсь обережно
дихаю легко-легко
двері не зачиняю
хочу з тобою жити

Коли ідеш до маминого поля
дорогою, що сива від морозу,
У новорічну ніч, коли всі люди
за стіл сідають в затишних оселях,
Згадай мене—як буде твоя воля,--
сховавши синій обшир, як мімозу,
В замерзлі руки, білі від остуди,
в голубуватих венах-акварелях.

Згадай те незакінчене дитинство,
якого будем в’язнями довіку,
З небесними квадратами крізь грати,
де істини нещадно-дострокові,
І --з паростків палкого побратимства—
такі цілющі і жадані ліки,
що звикли одне одному давати
у черепках дитячої любові.

Я відданості кращої не знала
і не узнаю більшої ніколи.
Я хочу, щоб бриніло це в повітрі,
яке безсилі плечі обтікає
Твої, коли ідеш серед навали
дзвінкої тиші в задубіле поле
Й здається-- у години передсвітні
хтось знову, розіп’ятий, умирає.

В житті, коли за ближнього в одвіті,
чи можна іскру гаснучу догнати
Не в просторових обсягах і часі—
а в судорогах здибленої долі?
Розділені і памороззю вкриті,
такі, що неможливо упізнати,
Ми знову розминаємось, безгласі,
на спільному, на маминому полі.


2015 р.

Комусь - торти, комусь - несвіжі крихти.
Комусь весілля, а комусь - біда...
Дитя у когось мерзне розповите,
А в іншого зростає вереда.

В одного хата лупиться у скруті,
А в другого на вікнах пересить.
І не під силу серцеві збагнути
Сю яву світу, серцеві болить!

Бо чи душа душі отут не варта?
Чи Доля грає в карти із Творцем?
От випаде тобі найнижча карта -
І станеш невагомим папірцем.

Зачнуть вітри сліди твої топтати,
Утративши чуття і добрий глузд.
Та вознесешся ген аж у палати,
Коли тобі на руку впаде туз?

Але єство противиться сій думці!
За фатумом не встежити, мабуть...
Щось недоладене є у цій науці
Життя, а хочеться збагнути суть!

Бо ж не дарма закручуються стежі
В одного світлі, в іншого - не ті...
Бо ж віриться, що Боже око стежить
Однаково за кожним при житті.

Але чому ж тоді безмежна прірва
Між душами у зранених тілах?
Добра одному - щонайвища міра,
Бо іншому лиш мука, біль і крах?

Одному торт, бо другому лиш крихти.
Комусь весілля, бо комусь біда?
...

(27.11.15)

Люди бувають злі,
Але бувають – й добрі,
Й ті, що летять за обрій –
Думи прядуть сумні.

Люди бувають – різні,
Докором й злістю скуті,
Чуті і непочуті,
Справжні і показні.

Люди, неначе пил,
Що ненароком в очі,
Хочеш, а чи не хочеш,
Але терпи й «люби».

Люди, мов вітер в спину,
Поштовх до нових звершень,
В учнях у них – не перший,
Але стачає сил.

Мудрі і, певно, ті,
Що розумаки надто,
Голки колючі жарти
Так притаманні їм.

Люди… і голоси,
Мов серед неба грому –
Труби Ієрихона,
Й теплі гладкі баси.

Господи, всіх спаси!
07042016

Зела мої, зела гожі -
гриви поземського духу,
ще вас ніхто не батожив,
ані косою не рухав,

ще ваші бинди налиті
чарами і моготою -
з вами голію в самшиті,
свічуся голістю тою.

Купана в шавлії дикій,
поєна сном терличевим.
Що мені тванисті рики,
тіні горбатої — реви?

Буде сусідка пінява
вздогін кидати шпилькАми:
от, мовляв, з несвіту з"ява,
ходить, віршує боками.

Буде за змову з травою
кпити і мало не клясти...
межи бджолиного рою
струшую весни на рясти.

В пружне волоття, в горицвіт...
визрію спахом герані.
Зело цілюще - в правиці
в лівій - змійчате й рахманне.

Буде мені жаль - ой, буде
як заімчить на злолезі
танець мій зеленогрудий,
соком заллє піднебесся.

Жаль - заламаються стебла,
стяті любистки і трощі...
море моє превелебне,
зела ж мої - зела й рожі.

О, шляк би трафив цю турецьку каву!
Навколо після неї –все не так.
В очах горить неспокою заграва,
скрізь —золото, смарагд, червоний мак.
Яскравий світ зухвало нахабніє,
немов дитя, бешкетне і пусте,
і задерикуватість моя змієм
повітряним строкатиться й росте.
Сновид довкола хочеться чіпати,
життя усіх поставити на «старт»,
зібрать, розцілувати, об’єднати,
струсити сміхом на невдалий жарт.
Сто бісиків клопочуться тобою,
як вправні самовіддані пажі,
і заростають буйною травою
обачності пристойні рубежі.
Все. Досить. За які такі дарунки
світ смаженими зернами пропах?
Час розірвати з кавою стосунки
І чай вживати. Бажано «декаф».

2016

Шмаль голандська, або в ліжко

Голандського "драпу" прощальний привіт.
Набичився мапою муторний світ
"Забанити" долю твою на меті...
Квасоля без солі... -А що ти хотів?

-Що хочу? У ліжко з тобою, мала!
І я тебе прошу, щоб гарно дала,
Бо з прозою нудно, не "гріють" вірші,
Бо дуже паскудно мені на душі

Від сірої дійсності вкрадених днів,
Огидної плісняви віп- брехунів,
Що долю країни злили у відстій...
Ти гола? Кохання по вінця налий

До чаші, що пити ми будем удвох.
Америка... Раша... Та щоб він іздох,
Отой, що голандської "шмалі" косяк
Підсунув... Ми люльку палитимем, так?)))

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пошли усе під три чорти,
Забудь усе, що було досі,
Вважай, що це тобі здалося,
І ворогів своїх прости.

Порви тенета звабних снів,
Що міцно душу пов’язали.
Не відшукати ідеалу
У не найкращім із світів.

Усе забудь, усім прости,
Відкинь усе, що наболіло.
Не трать даремно, куме, сили,
Пошли усе під три чорти.

Не можна перечекати осторонь.
Треба ставати на чийсь бік?..
Хотіла миру, сваволі, простору.
Дав течу ковчег недорік.

Обрала нічийне жовте кріслечко.
Пливу серед піни промов...
Колись просвітається.
Сіть.
Місячно.
І ділять хлоп`ята улов.

Босісінькі, спраглі, осанисті.
"Ці руки нічого не бра..."...
Умільцям творити хвилі пакостей
Ізнову бракує багра.

Щось виловлять, сядуть - мов соколи.
А ти заробляєш на тур.
О, скільки пегасів процокало
Помежи абревіатур...

2016

Вас - двоє,
один на небі, та на землі...
А інший - земний, до неба мене возводить,

І я - я літаю,
пізнала любов й свободу,
і справжність
І немовну ...
Ох... насолоду,
Кохані мої, без вас би була на дні?

Ви янголи, ви святі,
І як же мені приємно, що стрілися
У житті.
Кохання було взаємним,
І є, і триває поки,
Я впертим крокую кроком,

Вдихаю цей Божий світ.
Палкий небесам привіт!

(на злобу дня)

Піст, тож м'яса не вживаю -
Очищаю нУтро,
От би ще подіти лайку,
Загорнути в хутро.
Піст ніяк не помагає -
Пристрасті вирують,
Не кляну, не проклинаю,
Жарти... Аплодують
Слухачі, а жертва жарту
Хай собі як хоче.
Як слабка, хай сльози лиє
Хоч собі до ночі.

Піст у мене, наче мантра,
Постую охоче.

що там у мене
а що може бути у мене
хороблива балакучість алкогольна інтоксикація
повний набір порядного літератора
навряд чи це може бути предметом аналізу
а ще любов
безмежна і невзаємна до дзеркальних відображень
і до дзеркал взагалі
очевидне впадання в дитинство
стадія дзеркала
з колекції старого шахрая
але воно виглядає відповідно
якщо починаєш писати
виглядаєш здитиніло
і не тільки того що перемазуєшся власним лайном

1

Красиві двері. А в кімнаті пусто?
У павутині оси, жук, листки...
А ось в куточку ложе - від Прокруста.
І вийдеш, бо ти - гостя, вже ніким.

Розкремсані сподіванки-тривоги,
Не бачила ні пальців, ні лиця.
Хутчіше йди, якщо лишили ноги.
Туди втрапляли і отой... і ця.

2

Біжи... лети!
Навіщо чай і крендель,
Які дали за втрату (чи ганьбу)...
Зробили відкриття Рентген і Мендель.
...а ти лише дивилася в трубу
На рух пелюстя, плінфи, тіл, осоту,
На палеві шпалери, чорну злість...

Не озирайся. Ти сьогодні - сота,
Кого потвора перемеле-з`їсть.

3

Пістрявий осоїд утік за браму.
Але чомусь вертається сова.
Кудись ростеш...
І знов маленька мама.
І знов кровить прошпилена брова.


2016

Небо розчахнуло простір - не осягнеш зором,
Вітер теплий буде гостем у вогкій коморі,
Набубнявіли й налиті пуп'янки і бруньки,
У повітрі пахне хмелем. Думи про цілунки...


Про нові й нові вершини звершень і натхнення,
Жити стало яскравіше, радість у кишенях,
У задумах, у ідеях, а позаду горе.
То весна чарівним трунком щастя заговорить!

Заговорить-начаклує, підійме на крила,
то весна - зелена гостя, подарує сили!

Додай газу, рухайся.
Рухайся в напрямку вітру.
Хай він тебе підштовхує
До чогось нового, до літа.
Ти знаєш чому всі тікають
Від сірих стін цього міста?
Я знаю - ти знаєш,
Повір - я теж знаю.
Ідуть кудись і чим подалі,
І чим побільше, і у далі,
І чим веселіше, і в нестямі
Летять у хмари...
Летять у хмари.

2015

Мегаполісу скинь кайдани,
У думках зупини хаос.
Вирвись в буйство весняних плавнів,
Доторкнися до чистих рос,
Птахів пісню почуй, і тишу,
Там накриє дерев шатро,
Хвиля душу твою сколише
Лиш на спокій, і на добро.

***
Вне города...
Затворённость в металл и камни,
В мегаполиса клеть - отбрось.
Вырвись в ширь заповедных плавней,
Где сияние чистых рос,
Где пичуги щебечут звонко,
Накрывает листвы волна,
Наполняет светло и тонко
Душу - дивная тишина...

ID: 657756
06.04.2016

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Як виграти загарбницьку війну?
Здоровий організм учинить відсіч.
Щоб подолати спротиву стіну,
Потрібно в душу запустити відчай.

Тоді заходить вірус вільно в дім,
Міняючи закладену програму,
І ми самі готові поготів
На зомбування хитрими словами.

Спочатку скраю – фарбами вітрин,
Родинне називають пережитком,
Насаджують чужинських нам доктрин,
Щоб власні повиходили з ужитку.

А далі – глибше: мова, комунізм,
Торкають ностальгією знамена,
Заводять всіх у непролазний ліс,
Як той Іван Сусанін однойменний.

Проходить час, і ми уже – не ми,
А тільки клони «рибонуклеїнів»,
Троянський кінь - страшніший від чуми,
Бо він під себе вносить всюди зміни.

Клітини наші діють проти нас,
Нам продукують ворога ідеї…
Іще з глибин тоненький чутно глас:
«Зніміть з очей полуду фарисеїв…»

Торкнув плече легенький холод,
Тихенько стежкою іду –
Повітря п`ю весняний солод
У присмерковому саду.

Присів я і сиджу, мов п`яний,
Вдихаю пестощі весни.
Пташиний спів поволі в`яне,
Лиш далеч шумом гомонить.

Чадру чарівну вечір здійме –
Кохання в ній сяйне вогонь –
Неначе милої обійми
Мене огорнуть усього.

26.03.7524 р. (2016)

Хто я - оцій столикій людві, що пливе у шторм...
Коржі пліснявіють, покльовано карти, крупи.
Уже ні смажених жартів, ні повсякденних норм.
"Терпи..." - шепче бабця, складає пучки докупи.

Ще варить у мідній джезві каву пузатий кок.
Щурі обнюхали сир "едем", закаляну миску.
Папуга злетів із клітки, гойдає млинок,
Гугнявить про безголів`я, утрачені зиски.

Тим, що відчайно плинуть до мандаринних лагун,
Хтось нагойдав у безвітря казок лелечих.
Ось Посейдон ламає скелю, балку благу,
Крекче підваживши міх на кремінні плечі...

Плаче малюк-сирота, шукає молочний сосок.
Ілюмінатор. Лета.
Йод на сирійській таці.
Прокид на теплій косі.
Тиш. Ігуана... пісок...
Віяла. Метушня лозунгів... кіл... конгрегацій.

Зорні віночки - по хвилях. Лякає війна.
Звір відгризає чуже, хилитає боввана.
Світ починався з казок.
Знову плачна, сумна...
Є що слухати всім, хто бреде в караванах.

Чай із полину, папайї хлебче стара Ассоль.
Русалка без родоводу вхопила люстерце.
Забути б сайту оман довгий логін-пароль,
Рецепти із винним оцтом та кенійським перцем.

Зі сцени демонструє біцепси моцний мавр.
Фотографуйте без мене песиків Сарагоси.
Бронює найширше бунгало злоба-бронтозавр.
...заплітаю мак і часник - Афродиті в косу.


2015

В осяйній тиші самоти оливи – сад.
Не можу поглядом вернутися назад –
У те сентиментальне «до війни»,
Бо занімів недужий світ, змінились ми,
Бо курява стоїть над каменем доріг,
Бо досі у лівиці затискаю оберіг –
Отой, що я носив по згарищах. Псалом
Лунає досі над містами і степами. Напролом
Роковані віднині йти – година сутінкова,
І час лихого кажана, проте, жадає слова
Душа, перо, папір, тінь яструба і тиша-мить,
Час не спиняється – він далі струменить,
Він далі одкровення нам шепоче: «Ви ніде!
Вдивляйтесь в місяця румовище бліде,
Ідіть, блукайте, бо зруйновано ваш дім,
Шукайте істини сліди на образі блідім,
Ваш шлях лежить крізь Гетсиманський сад,
І не судилося прочанам повернутися назад,
Бо ви тепер солдати – перед вами сон землі,
І навкруги оливний сад, і все минає – все в імлі…

Примітки:
* - «В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О, стид напоготів...»
(Райнер М. Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)

навіть не підозрював за тобою такого
навесні дарував проліски бо так прийнято
принаймні мені так виглядає
та й красиво це йти з пролісками вулицею
дівчатка оглядаються і усміхаються заохочуюче
хороший хлопець певно думають собі
в костюмі з портфелем і квітами
купував їх у бабці з кошеням під курткою
залишаючи решту казав купіть молока киці
а то он вона яка маленька і пухнаста
бабця дякувала і теж усміхалась
і певно думала хороший хлопець який
ввічливий і квіти купує котів любить
але дістало то все бачиш зараз зима
двірники скребуть тротуари довгими лопатами
а поряд нікого нема з ким би хотілось сидіти
затулившись від усіх ґратами вечорами довгими і сумними
і подеколи жалкую що не купив у бабці того кота
і направду не думав що тобі спаде на гадку заплакати
коли сказав що не варто нам бути разом
ти знаєш що життя це
дві пригорщі марних зусиль і лови вітровіння
та всяка інша література для підлітків

Занятие лучшее для идиота-
Работа, работа, работа, работа...
Давно бы приехал, да все вот пашу,
И стЕхи из нета тебе я пишу...
........................................
Письмо. Интернет.
Исцелит. Искалечит.
Бывают и встречи.
Нечастые встречи.
Бывало. Но мало.
Вогнал Ахриман
Во мрак виртуала
Реальный роман.
Экран полутемный...
И в тело вошли
Письма электронного
Нервы земли...
.....................................
Я не стану ловить
Слов любви. Ибо знаю им цену.
Этот словообман-
Словно звезды,
Что тают во мгле.
Виртуальность любви.
Выступает на голую сцену
Наш случайный роман,
Слишком звездный
На грешной земле.
Нет. Не стану ловить
Сны любви. Я-то знаю им цену.
Я не стану... Не стану...
И верю- вернемся в реал.
Ожерелье любви
На тебя я сегодня надену
Лайкосмайлами писем,
Хотя я от них и устал.
................................
Ты вышла из нета,
Мне сделав больней,
И нет у поэта
Иных ахиней,
Как стЕхами НЕТ
Загружать до утра.
...Не спится, поэт?
На работу пора!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116040600988

В цю герметичну теплу ніч,
у скрині запахів і тиші
ковзає хутром моя тінь,
мов по натертому паркеті,
і є задушливе чуття--
все це сплановане раніше
і ми у ватному бутті--
немов фігурки у макеті.


Знайомо тьохнув соловей—
пристав, невидимий, до гурту,
і все це ніби вже було
в тісному сні в якомусь часі:
усіх зібрали нас тоді,
і хтось затишну неба стулку
як ляду, тихо опустив,
в оббивці ситцево- квітчастій.


Як завершить експеримент,
мета якого невідома?
Чи пальми пластикові ці
хтось планомірно переставить?
Мов порожнистий той горіх,
ця ніч підступно- невагома.
Хтось в ній слідкує і мовчить,
і безіменним правом править.

2015

** из голосов прошлого: год 1654*

там утрат наших горечь осталась, истоки печали,
там начала начал наших пыток и правды побег –
двух народов-соседей не в такт голоса зазвучали:
«Дай нам волю!» и «Дай господина-царя нам навек!»


** рік 2013-й: «… і вільним народом постануть вчорашні раби!»

Коли прокинешся, народе вічний мій,
коли боліти стане ця недоля?!
Вже дух дідів над Диким віщим Полем
подав нам клич: «Не будь рабом, не смій!»


** 2014й; розстріляний Маріуполь: Каїн московський у нашому домі

і страшно… і нижче це сіре тяжке зимне небо.
і ніде сховатись, і бога нема, щоб закритись.
то де ж Ти, Всесильний?! – не шли зло і біль нам, не треба:
це звірі земні, хижі зайди, – ці «БРАТТЯ» дволикі!..


** 2016; з вірою: Ucraina, vivat ! Gloria Ucraina !

Якщо живе у серці віра в Бога,
якщо ми вірний оберемо шлях –
і прийде день, і буде Перемога,
не смерть – жита засіються в полях!
***
прим.:
* год Переяславской рады, политического поражения Украины
на три кровавых столетия. не последних, как показала история...

Запалало й померкло... клубочиться тільки дим,
Щосекунди вмирають молекули світло-віри.
Чули! чули не раз: не буває життя простим...
Нас із нас викорчовує світ споживацько-сірий.
Заґратовані часом сльозяться очиці душ,
Біль підточує серце, як Тиса гірську породу.
І здається (здається!), що ми біжимо чимдуж
До незнаного дива. Та знову вино у воду
Перетворює дійсність. Лютує-реве хижак,
Скалить зуби зневір'я, стискають думки-приблуди.
Як же вирвати дрібочку щастя для себе? Як
Роздобути нам дозвіл на власне маленьке чудо?

Холодно, страшно, сiро,
Де нам знайти рятунок.
Небо збожеволІло –
Смертi несе цiлунок.

Господи, чи ти бачиш,
Як ми зiбрались разом,
Як закриваєм, впавши,
Тiлом своїм проказу?

Там, де душа відійде,
Вплавившись у каміння,
Спалахом ясним зійде
Пам'ять людська нетлiнна.

Прийдемо ми додому,
Станемо бiля брами –
Цвiт на стеблі важкому –
Чи упiзнаєш, мамо?

Квітами - на сорочці,
Поясом - коло стану,
Поглядом - просто в очі
Рiдних своїх коханих...

Свiт розколовсь надвоє,
Темрява землю вкрила.
Вистояти в двобої,
Господи, дай нам сили!

а що було потім
та все як звикло було
ти ж знаєш як воно потім
як в тих французьких фільмах
нової хвилі
шаброль годар трюффо
хто там ще
бельмондо делон бардо
молоді і красиві
ані зморшок у них
ані старечих забаганок
лишень очі наповнені торжеством
ну от у нас все так само
ну в сенсі атмосфери
все таке чорно-біле
навіть коли наповнене кольором
не знаю чи ти розумієш
це відчуття минущості і втрати
ну от він прокидається
запарює каву
три ложки розмелених зерен одна цукру
завше таку пив
скільки пам’ятаю
хоча чого це я в минулому часі
вона довго чистить зуби
він таким завжди нехтує
хіба щоб перегар трошки збити
потім вона готує чай канапки з собою
ще потім вони вдягаються
замикають двері
виходять на вулицю
ну от я ж кажу
все як завжди
все як колись
все як у тих фільмах
хіба що квартири їх
тепер в різних кінцях міста

Циганку зустріла, питаю:
"Є карти?..
Розкинь, погадай, чи я Нобеля варта..."
Циганка до ночі складала пасьянси
Й, ховаючи погляд, сказала:
"Не ясно..."

Так я й не дізналась,
Чи Нобеля варта,
Але про всяк випадок - стала на варті...
Інсайди, інсайти, інтриги, загадки...
Цікавить одне -
Як згадають нащадки

Мене, що літала
Метеликом вранці -
І з неба упала в чудній маринарці
В країну далеку
Між стадо верблюдів...
В реалі чи сниться?.. Але звідусюди,

Як fata Morgana в піщаній пустелі,
Крокують двогорбі...
Мовчіть, пустомелі!
Не люди – людиська,
Вовки і ведмеді,
Уста фарисейські облудні із медом!

Злостивці, отямтесь - не змії ж отруйні!
Безумці – ідіть... у оселі для буйних!
Циганка, я знаю, збрехала навмисно -
Бодай молоко в неї в грудях би скисло!


04.04.16

години чекання
капають тишею
зо втомленої стріхи
що підпирає небо
хвилини стрічання
палають дотиком
ніби вогнем
залишеним у сіні
секунди прощання
обплітають павутинням
і тануть
зблиснувши сльозою…