Густий туман і падолист.
Парк доокіл в напівреалі -
оманливо-химерний зміст
і таїна - а що там далі?

А далі – будень, листопад…
Шурхоче золото прив’яле
про тлінь здобутків і утрат,
і почуттєвих карнавалів…

Учора – сонце. Завтра – сніг?
А чи важливо? - дощ чи іній…
Зникає в плетиві доріг

і розчиняється в осінній
імлі її щасливий сміх
від несподіваних обіймів!

05-07.11.2015

Поміж нами безодня,
Мій друже, і сумно мені,
Навіть боляче часом,
Що вийшло, як, ні, не хотіла...
Ближчав серцю, душі,
І нарешті ти ближчим став тілу...
А тепер – лиш печаль,
Лише осад і смуток на дні...
Не жену, не женусь,
Але звикла із часом до тебе,
І сумую, бо надто багато
Є гострих кутів...
Їх владнати не знаю вже як...
Та і ти не хотів
Відпускати мене...
Й прив’язати – нечесно до себе...

Гріхи, замолені словами.
Слова, заклеєні устами,
неначе латки на душі.
Від марев дум до інкарнацій,
народжених із моно-рацій.

На зле підбурює лукавий
єства людського доброту.
Летять у небо чорні ґави
терзати синю красоту.
Немає віри без омани.
Нема омани без чудес.
Чорти у пеклі гоять рани.
В раю гарчить на святість пес.

Усяке всує перетліє
у іншу сутність німоти,
і засичать на зорі змії,
і поповзуть із чорноти
у світ живучого безбожжя
жалити п’яти чи любов.
На нечестивому підложжі
будують дім для молитов.

На роздоріжжі – мрії, долі…
і псевдо-базиси весни.
Учи устави і паролі
до епохальної вини:
від одержимих і нормальних,
від пишномовних і німих,
від ще живих і бездиханних –
удач лихих і щасних лих.

15.02.2016

Ой розквітла наша славна Україна, наша слава,наша воля,
Ой нам браття,браття молодії, усміхнулись щастя й доля.
Ой розквітла червона калина,від тепла на сонці,
Ой пануємо ми браття, тай в своїй сторонці.

Станем браття в танок жвавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати будемо,ми вдома
Чорне море веселиться, дід Дніпро радіє
А на нашій славній Україні доленька нам спіє

Душу й тіло звеселяймо, маємо свободу,
І покажем що ми браття козацького роду.

А завзята праця щиро врожаїв дарує
В домі свому в господарстві тай козак керує
За Карпати пісня лине , до Чорного Моря
Що Країна наша тай заможна, це нам всі говорять

В Україні сильне військо, захистим свободу,
Тай ми знаєм що ми браття, козацького роду.

1

А море виштовхує весла, віншує живих...
Ростеш між острижених туй, голубих кипарисів.
Дивися на жмикрутів ласих, статистику лих,
Лікуй від синдрому сирітства плаксиву Кларису.

Плети бальну сукню: настане Вальпуржина ніч.
Вже солять лосося, нарізано перцю і кропу.
Злі гості летять крізь рожеву опону сторіч...
На шпажках залізних - оливки садів Пенелопи.

У моді футляри, а мушля антична - твоя -
Упала зі сходів на чорта лакований череп.
Ти випила тепле кальмарне чорнило чи яд.
Іди ж, відкривай кажанам золоту напівсферу.

2

Проходиш вогненним тунелем, ламаєш ключі.
І вірш - як молитву - повторюєш голосно всоте.
А ринда калік і щурів калатає хутчіш...
Пливке майталання словес по канві Геродота.

3

Линяння лілей... Кажани здаленіли - як бриз.
Коханка Артура зірвала перлину із трену.
Найнижчий в ряду відкриттів (ще в моху) кипарис
Підняв партитуру... і ладен забути Єлену.

4

У струмені меду інжирно-терпка гіркота.
Бджола лівадійська наснила розцвічені доли.
Зелений павітер на пірсі сонет нашептав,
Напнув за грядою Ай-Петрі шовкову кодолу.

Тасує тотеми безоке привиддя Авжеж...
У рань потойбіччя, населене духами, нишкне.
Пилок проминання в лілову серветку збереш -
Отой, що змітало боа із чернечої книжки...

2016

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

Море тебе лоскоче і колиса, співи сирен пророчі, мов небеса. Рвешся, як риба з верші, на їхній спів – щогла тебе не вдержить і поготів. Вийми із пляшки корок, бо дах знесе, ти відчуваєш морок, як Одісей. Струшуй кавалки солі і страх жени – косам твоїм доволі і сивини. Виють морські собаки на зодіак. Буде тобі Ітака колись і так.

Світ автотуристів- тебе і мене.
І ми поза містом. Скінчилось пальне.
До болю на це не зважаєш,
І плаття поволі знімаєш...

Наліво видніє заправка "Лукойл"...
...Як тіло біліє твоє молоком!..
Ти диво у цій іпостасі!..
Бензин зачекає на трасі...

А ми біля траси, дарма що удень,
Чи "джаги", чи "джасу" вогонь розведем)))
Гальмуєм край лісу шалено-
Мерщій притулися до мене!

У мріях я поглядом трішки би з"їв
Ці хтиво розведені ніжки твої...)))
Під запах парфумово-шинний
Цей "акт вандалізму" в машині...

Сидіння без діла чорніє... -Чорній!
Ось вигини тіла біліють на нім.
І світ, чорно-білий, мов траса,
Машини обмежила маса...

Цей "вилив" у небо... Пальне на межі...
Скінчили... То шмаття вдягнемо? Держи!...
І кави! Богемної кави!..-
"Лукойл" недаремно чекає...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116021500502

… вже п'ють в'юни пташині висі
крізь перемерзлий очерет
і гріють жабри свої лисі
до потепління наперед
сніги обїлись наче дьогтю…
як миши з поля -- хто куди...
і сич проснувся, з льоху тьохнув
і попросив на дзьоб води
хлебнув, ковтнув і на покої…
своя кімната -- шість на три
на підвіконні кущ алою --
і очі блимкають з нори...
15.02.2016.

Історія висміює на кутні
і на котурни ставить будь-кого.
Он лабутени узуває Путя,
а ратиці – парафія його.
             Але Росії клоуни потрібні.
             Є ідіоти, ось і отаман:
             і плотне одоробало негіднe,
             і харя попандопуло-подібнa,
             яким гундяї окропили сан.
Не має Малоросія столиці.
Але у Лугандонії – парад.
Бандерів ірокези блідолиці
женуть поміж рядами колорад.
             А колоради, яко обри-звірі,
             б’ють і руками, і ногами б’ють.
             Гей Україно! Це єдиновіри,
             а поки-що кати і конвоїри
             тебе у резервацію ведуть.
Ще є тайга у Раші до Амуру.
Але її надії у війні
і анексує виродок Тимура,
сусідню територію рідні.
             І поки ще єдина Україна
             читається – «єдыная срана»,
             говорять артилерія і міни,
             із прерії тайожної руїни
             у Київ імпортується війна.
Росія завойовує Китаю –
і Таврію, і газовий Іран,
і Сирію по Тихий океан.
Кривава окупація триває.
Червоношкіра братія линяє,
і курить не махорку, а кальян.
             Освоєні колонії Росії.
             Аборигени раді до ікот.
             У темені такі ясні надії!
             І весело «…ликует весь народ».
Вігвами офіцери позаймали.
А вояки – окопи і бур'ян.
І туманіє голови дурман.
А генералу-маркітанту мало,
що ірокези ріжуть могікан.
             Песиголовець Рашії загавкав,
             шакал у Лугандонії завив.
             Який непередбачений мотив!
             Агресія затягує удавку,
             Європа зариває томагавки,
             а Порох люльку миру запалив.
Бо українці – це не індіанці.
Не побіжать самі у Колиму,
коли не вистачає резервацій
не те що на Дону, а й у Криму.
             І наче реформації готові,
             і наче в Україні не орда
             орудує, а знаний тамада.
             Але які презумпції чудові!
             Їм також захотілося, як Вові,
             мочити й не боятися суда.
А піонерів нації не густо,
а слідопити-судді не осли.
Усі щаблі юдеї зайняли.
У засіках і у казні не пусто.
Сторожувати зелень і капусту
усе ще намагаються козли.
             Чекає Україна Гайавату.
             А маємо юрбу і матюки.
             Позаду скво, готові воювати
             кобзони, зеки і бойовики.
Боїться за чуприну голомозе,
яке вже оскальповане і так.
Які були носи! Які морози!
А нинішні? Ого! Це віртуози.
Що вартий сам на букву е’М’ чудак!
             I галасують рупори розбою,
             окутуючи правду у брехню.
             «Лихой орол» веде їх за собою,
             а заодно і братію свою.
І того, що із мордою коняки,
і того, що готує ешафот...
Але чекай оказії, народ.
Читаємо вампуми індіанки:
і пса Дімона заїдять собаки,
і ліберала загризе койот.
             Тому сади всю Думу у пірогу
             і дуй на Ніагарський водоспад,
             у тартари і не вертайся, гад.
Усе одно тобі одна дорога
у мавзолей,
             до Лєніна,
                          в барлогу.
І наречуть тебе Орлиний Зад.

02.2016

Зустрілися, байдужі і лукаві,
Немов у нас нічого й не було…
Але тієї ніжності тепло
Все ж, розтопило крижані застави.

Кричала ніжність:" Я іще жива!"
І сяяв світ від зустрічі з тобою.
Були ж бронею відчаю і болю
Мої колючі і пусті слова…

2016

Нехай ви будете найкращим із мужчин,
не ображайте жінку без причин!
Бо роблячи ревізію образ,
вона згадає кожну з ваших фраз!
І хоч мовчать ображено вуста,
не встигнете дорахувать до ста,
вона згадає, що і де болить!
Вона мовчить, але в душі - кипить!
Згадає все, що є і що було,
відпустку замість моря у село!
А ще згадає, що п'ять років тому
її коханий не провів додому!
У жінки стрес - найгірша із хвороб!
Лікує тільки новий гардероб!
Нехай ви будете найкращим із мужчин,
не ображайте жінку без причин!

2016

Твою присутність винайду, як мову,
Бо як тебе немає? Точно – є.
Коли пишу – то ти десь за спиною.
Схиляєшся. Ти – ангел. Я твоє
Відчутне тільки Богу знаю тіло,
І хай воно ефір. Та я радію…

Твою присутність винайду, як мову,
Попрошу в Бога дозволу на те,
Бо там де ти, там я – нова і сильна,
Там літери складаються в слова,

І ось цей вірш писали вдвох ми нині.
Я набирала ці рядки сумливі,
А ти з ефіру присилав єдваб:

Мы остановились в чудных днях
На февральських южных дивных окнах,
Над трамваем небо, говорят,
По-апрельски дышит. Нам немного б, -

Только солнца в краешек души,
Бирюзы и изумруда неба,
И ни льда, ни снега, ни мороза
Не читать в своем дневном прогнозе.

Лишь любовь дарить и получать,
Только верить и дарить надежду,
Если разлюбить – не проклинать,
Если нас не любят – быть невеждой
Только бы себе не разрешить.

Чтобы остановка в чудных днях
Так надолго привязалась к дому,
Чтобы он, уже готовый к слому,
Заблистал любовию и ладом,
Как на бирюзе небесной глади
Радость солнца тучам не преграда.

Мы остановились в дивных днях…
Не забудь, повторов Бог не знает,
Не пересмотреть, не отмотать -
Здесь, сегодня – лишним не бывает!


Тетяна-Флора Мілєвська

‪#‎фестивальСпаськийтрамвай3

Я заздрю твоєму сну, бо ти у його полоні,
А я біля тебе сиджу і ніжність жевріє в долонях.
Солодкого спокою миті: ти спиш, мов маленьке дитя.
Не в силі тебе розбудити, спи любий, моє життя.
Всміхаєшся тепло вві сні,бо мабуть наснилось приємне,
І світло розлилось в мені, тобі усміхаюсь взаємно.
На ранок, як сон відлетить, прокинешся ясноздивовано,
І ніжності сяйво умить зустріне тебе зачаровано.

Хай десь там на Сході вирує гроза,
У Центрі, на Заході спокій, як звично.
Усі голосують, як правило, «за»,
Усе ніби правильно й патріотично.

Все начебто добре, та вкрай допекли
Псевдоукраїнські продажні іуди,
Що в крісла свої із корінням вросли,
І миру із ними ніколи не буде.

Люстрацію афішували давно,
Мабуть ще із дня перемоги Майдану.
Та далі все те ж комедійне кіно...
Набридлий сюжет. Та й актори погані.

2014-2016

Надкусили яблуко спокуси,
Захмеліли вибухом жаги.
І злітали лебедями гуси,
І пірнали в золоті сніги.

І здавався вертоград незнаним,
Таємничий одкривався світ.
В ніжній соромливості
омани
Не було між цих едемських віт.

Невідоме збуджувало, звало,
Дарувало дивні відчуття.
І за кожним кроком-перевалом
Нас чекало вже не те життя.

І відтоді ми ставали інші
В злеті душ, в кохання на крилі,
Певно, сміливіші і мудріші,
Що любили вперше на землі,
Надкусивши яблуко спокуси…

13.02.2016.

О ця солодка несвобода
Тримає радісно в очах.
І не ганьбить, а звелича
Весела щедра юна врода.

Ласкавий усміх – нагорода:
Світ умістивсь в тобі, дівча.
О ця солодка несвобода
Тримає радісно в очах.

Між нами обопільна згода –
Запалена ж удвох свіча.
Любов однині зустріча
І обнімає нас природа…
О ця солодка несвобода…

12.02.2016.

…Як же це сказати?...

По-перше:
Ну не моє це свято! –
Є Рідних свят багато,
Що мали б відзначати.

Але…

В той час як іншим
В цей день дається більше
Хоч на один цілунок,
Чи милий подарунок,
Чи ароматна квітка,
Чи посмішка привітна…
А я не маю шансу
На те, що ти уранці
Ім’я моє згадаєш,
Чи хоч за друга маєш…

Це так несправедливо!
Й, до біса! Це – зрадливо! ..

Ну ось…

А що ж по-друге?..
Та, мабуть, не згадаю…
Що я тебе кохаю…

Зізнання недолуге…

Але, напевно, брешу –
Насправді, це по-перше.


14.02.2016

Буває всяке у житті людей.
Не випити бездонного джерельця.
Не кожен прилипає до грудей.
Не кожна притуляється до серця.

Вона існує. Ти – її слова.
Іще не вечір, хоч усе минає.
Ти ще нуртуєш, як вода жива,
а от її – цілющої, немає.


Вона моя мелодія одна,
а ти її луною є і досі..
Вона була – як повінь і весна,
а ти – як течія її у осінь.

Минають і розлука, і жалі,
забудуться і радості, і горе.
Ти обнімаєш душу на землі.
Вона манить у небо неозоре.

І не жалію, що не остудив
ні почуття, ані суєтне око.
Чи я тебе у небі заслужив?
Чи їй не долетіти так високо?

Обоє найрідніші і …чужі,
коли міліє серця таємниця.
Ти – як напій у спраглої душі.
Вона – моя не випита криниця.

Це не біда на голову мою,
що й досі не сумую за тобою.
Вона своє шукає у бою,
а ми перемагаємо без бою.

Без неї я тобі не завинив.
А із тобою ще радію, сивий,
що маю найщасливіше із див.
І як не є, але і я – щасливий.

2010

1

Карти летіли... лягали не так.
Світ руйнували. Посіяли мак.
У борозенках дукачики, пріль...
Взори крізь душу: "Ти хто... а звідкіль?".

Доторки зимні. Кримські плющі...
Теплі хрущоби. Лілові дощі.
Кульки повітряні. Іконостас.
Малопомітний у брилі алмаз.
Полірування - довгий процес.
Сотні фацетів.
Літера С.

2

Знову і знову синиця клює:
"Бублика маєш?..
А скільки у.є...?".

Пазли скуповують...
Карти у вир.
Стала я мовою.
Де ж проводир?


2016

Вінніпухи жирують... Меди голубі
Чорні чаплі міксують у глеках щербатих.
Херкимерські алмази ростуть. А в юрбі
Ділять пайку галетну, рукав маскхалата.

Перехресна скорбота... Розвіяний приск.
Замовляння русалок на воду - по колу...
Дискотек між ковтьобищ попсований блиск.
І король містечковий - підсмажений голим.

Це не тут, це не ми... Це зачовганий сюр.
Ми давно не готуємо плов у ковганці.
Це хтось інший бреде між банкнот-кучугур
І чубату малечу чортує уранці.

Це не ми відцуралися мови батьків,
Позували в намисті - аж гнулися шиї...
Щирі-добрі, потужні, у всьому напів...
Лиш на ближнього щедро налляли помиїв.

Наші жаби найліпші. Болото - мов лярд.
Є у служби спасіння нагальна робота:
Застрягає у петлях ведучий-фігляр....
І вгрузають у жуйку словесну висоти.

Я нікудоньки звідси...
Коріння росте.
Біла крона щебече... і падає зірка.
Пориватися в ірій-супокій - пусте.
Херкимерські алмази дорожчі за сірку.


2016

Крила тобі вже не мліють,
Руки тобі не болять...
Рани лікує Месія,
Поки буремствує рать.

Осінь дощем заступила
Вмите сльозами лице -
Не заспокоїться мила...
Кача пірнає зі сцен...

Стопи важкі, не в сандалях,
Ноги закуто в граніт.
Сонми листів... і печалі...
Мамині очі сумні...

Серце у вічній молитві...
Свічі... І знов падолист...
Вірю: у визвольній битві
Янголом ратуєш ти...

(19.10.15)

Щоб ви не заздрили мені,
Що я так відданий лижні
В Тіролі, в його засніженій обнові,-
Дарую вам погожі дні,
Сонце і небо лазурове.

Єрусалим-Лойтач (Австрія),
13 лютого 2016 р.

І Львів не той, і Київ спить,
нервовим спазмом перейнятий.
«Попса» з динаміків хрипить —
і ти боїшся щось сказати.

Про тих боїшся нагадать,
що десь лежать -- очима в порох --
в степах, де вибухом дзвенять
серця, розгойдані на сполох.

Цим не збентежити краян —
«непробивних» півукраїнців,
самодостатніх «хуторян»,
напівсвоїх-напівчужинців.

І ти дивуєшся землі,
що між людьми- чагарниками
ще родить сосни чималі
й виносить кронами за хмари.

2016

Плач дитини, мов кров, що стікає на ніж...
Без упину... І знову... Дитинко, облиш!
Що ти плачеш? Цей спокій, що вилився в жах...
Що ж ти бачиш в квітчасто- мультфільмових снах?
Ах...
Руки- гойдалки? Силу й завзяття батьків?
Ляльки- мотанки в тіло ввіп"яті голки?
Це ніхто не побачить довіку, повір!..
В підсвідомості плаче прихований звір...
Вір...
Тихо дзенькнуть в пітьмі обереги небес...
Мій маленький, ніхто не образить тебе!
Те, що буде під ковдру покладено німб,
Ти забудеш... А поки- мовчи уві сні...
Ні...
Ранок просто по зросту розставить усе,
І дорослості постер тобі принесе,
І, прикрасивши ним сублімовану хіть,
Ти пізнаєш, що це не дитячі страхи...
Хі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116021401167

Людина – протяг у тунелях часу –
дме в Нідекрай, старіючи очима,
стискаючи чимдуж в правиці зброю,
а у лівиці – чародійну квітку.

Цей край лежить окрай гучного галасу,
бо краєм править вихрів геометрія,
і тому сам я становлюся зброєю –
найкращим захистом від буревіїв.

Цей край лежить край шепоту слабкого,
бо бризу алгебра панує там вночі,
і тому ти стаєш чудною квіткою
для заклинання ходового вітру.

На краї скель запінились молекули
і атоми двох тіл перемішались…
Але, хто ж був у безкраї людиною,
що нас тримала на тунелів протязі?..

2016

Проминула осінь і зима,
Дочекалась я – прийшла ВЕСНА,
Прилетіла стайка, та чомусь одна,
Залунала самотня пісня – лиш одного журавля…
Незлюбила Україна патріотів нас,
Вистелила доріжку терням, повбивано нас,
Душі наші не минатимуть і цей рідний край.
Не дамо спокою бузувірам, Боже, не спиняй!..
Ми до Вас взиваємо!, Боже – поможи!!!
Візьміть всіх нас до себе!, землю - схорони!, врагів – накажи!!!
(14.05 2008р.)

Осінь наступає,
Листя з дерев опадає.
Холодні дощі накрапають,
Птахи у вирій відлітають…
Сумно їм відлітати,
Рідний край - покидати,
Журно вони курличуть,
Ніби мене з собою кличуть,
Я їм рукою помахаю,
І Бога за них поблагаю!..
Хай, їх всіх – охороняє.
І щасливу путь їм всім – вистеляє!..
А я їх всіх буду чекати,
І з надією у небо – виглядати,
Як радісно вони весною прилітають,
І своїм щасливим криком і крильми - хмари розганяють!
Як радо їх Вітчизна вітає.
І як швидко їх втома минає,
Я буду їх усіх серденьком вітати!..
І Богу хвалу – відсилати!!!
(09.05 2006р.)
Я їм, журавлям, - рукою помахаю,
І за них Святого Бога – поблагаю:
1.) Щоб їм курс радо стелився;
2.) Щоб ніхто, не дай Боже, не заблудився;
3.) Щоб у всіх журавлів голівка ясною була;
4.) Щоб у їхньому серці: ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ до Бога була;
5.) Хай їх ватажок курс вправно вибирає;
6.) Хай стайка журавлиних ключів весь час лихого оминає;
7.) Хай легко вони на курсі минають усі кордони;
8.) Хай на рідній землі ніхто патріотам-журавлям – не чинить перепони;
9.) І хай їхнє серце з любові до Бога всякчас радо б’ється;
10.) І хай на рідну Україну – серце і душа радо тягнеться і в’ється;
11.) І хай нащадки патріотів цю дорогу добре знають;
12.) І хай в своєму житті за Вкраїнське:
Сонце, небо, хліб і фану – ніколи не забувають!;
13.) І щоб вкраїнці їх вітали, хлібом-сіллю зустрічали;
14.) І щоб бузувіри на шляху величному додому їх не повбивали;
15.)І щоб вкраїнська земля їх: лебедів-журавлів-орлів – зрозуміла і зоцінила!;
16.) І щоб знала вона, що на «Пташиний грип» ніколи не хворів і в т.ч. і лебідь,
І журавель, і марно й жорстоко не вбивала патріотів, а кожного з них ВИСОКО цінила!
Ось лунає з неба цей щасливий клич…
Вкраїна нас не забула: ти нас клич – не клич,
Ми летіти будемо всі палко день і ніч,
Було дуже добре нам і в другій рідній єгипетській землі,
Та за свою першу землю - вкраїнську,не забудемо ми – НІ!
У Єгипті: лотос й Ніл; цитрус і піски,
У Вкраїні: цвіт калини і гудуть джмелі!
У Єгипті: гарне сонце, тепло й небесна блакить,
У Вкраїні патріоти без нас не можуть жить!..

Любимо ми дві рідні землі,
Й вибираємо їх зразу ж дві,
Не вважайте нас за зрадників, бо ми журавлі й інші птахи не такі!
Це лихий зробив природу таку:
Що ми змушені лишать рідну землю і шукать другу,
Любим ми однакого: і сади й піски,
Україну і Єгипет - здружим навіки!
Нас єднає віра в Бога!
І одна мета!
Скоро буде Царство Боже!
Й не буде гріха.
Будем радо ми курликать,
В своїм небі і гнізді,
Й не боячись повертатись,
З довгих мандрів – в рідні краї!
Царство Боже – це прекрасно!
Ми вітатимем усім,
Перший день - то буде страшно,
Як це мать і буть з усім,
Що грошей не буде точно, знаєш ти і я
Адже птахи й живуть добре, що нема цього барахла.
«Ми-птахи товаром не торгуєм й нічого не виробляєм,
Але ми щодня працюєм й на хлібчик заробляєм!
Дивина і чудеса будуть там щодня,
Всі працюють і все мають, й нема злигодня,
Нема торгу, ні крадіжки, ані тих бандитів,
Все в законі і в порядку, й в блиску ніфертітів!
(14.05 2008р.)

Раді мене бачити донечки мої,
Їх рожеві щічки майорять, як в огні,
Розкажу їм казочку повчальну: про життя й буття,
Недозволю плакати, що через врагів було до нас жорстоке життя.
Вогники й жаринки хай цвітуть в очах!
Гарна моя колискова – най лине по ночах,
Сонько-дрімко пруткий – закида соньми, -
Я їх під подушку: ДОНЕЧКО – засни,
«Будь вві сні принцесою, чи малим дитям,
Істину відстоюй, ти, й відплати ворогам!
Будь сміливим лицарем, або тигром ти,
Але з материнської стежини – тобі не зійти.
Набирайся: мужності, сміливості, відваги й розуму у своїх батьків,
Йди вічно путем істинним, і навчи своїх дочок – синів,
Будь завжди під пильним оком, ти, - СВЯТІШОГО ОТЦЯ.
І заробиш в женихи собі: сміливого й вірного молодця.
(15.05 2008р.)

«Я кохаю тебе вже давно, вже давно!»-
Шепотів ти мені коло броду,
Але близько розлука плелась біля нас
І тебе забрала за собою.
Вона забрала тебе.
Й наші мрії ясні,
Про щасливе і гарне майбутнє…
Але, мабуть, так часто водиться в житті:
Що все, що було – незабутнє!!!
Хоч ти маєш другу…
І я іншого маю…
Але я знаю одне: Твоє серце навіки біля себе тримаю!!!
Я знаю, що омана тебе оплела,
І ми розлучились з тобою,
Але я в твоїм серці залишусь назавжди одна!
Шепотів вечорами ти, - наодинці з собою.
2006 р

Як гарно те, що сади цвітуть,
І ми, що кохаємось на лоні,
Поцілуй мене в самі уста.
І назавжди ми залишимось обоє…
І пройде час, ми будемо разом:
Серця з’єднаємо в любовному союзі! Скажи мені: «Чи любиш? Чи – ні?»
Щоб не ходила я в сумній натузі…
Ти казав, що будемо спільним життям іти,
І пісні веселі співати,
Так скажи: « Навіщо серця?»
-На те, моя люба, щоб сильно, довго і вірно кохати!
Кохання приходить тільки раз в житті,
А любов – набагато більше…
- Ти кохай мене, - ти шептав в вечоровій пітьмі,
- І нам буде з тобою веселіше…
Не питай мене: «Чи кохаю ? Чи – ні?»
Адже знаєш, що серце навіки з тобою,
«Ти – чарівная фея, залишишся тільки мені!
І весільних гостей ми зустрінемо разом весною!!!»
2005 р

Ввірвалася хуртовина
На самісіньку ранню пору.
Виряджала мати сина -
На кровавую війну.
- Іди , сину, моя дитино
У звитяжний лютий бій!
Визволяти рідну Україну,
Боронити нарід свій!

Як вернешся, сину, - заквітчаю:
Цвіт калиною твій кріс!
Не вернешся – гірко заридаю,
Щоб ніхто не бачив сліз!..
- Ой, вернуся, ти , моя мати
Як калина зацвіте!
Принесу я до твоєї хати:
Сонце ВОЛІ золоте!!!
Збігли місяці і роки
І прийшла пора така:
Перемога вже здобута,
Всі чекають молодця!
А вояка – не забарився…
Вже в цвіту у нього кріс.
Мама сина дочекалась!
Калиновий оберемок він їй приніс!
І дівчата – теж герої,
Помагали воювать!
Майорять прапори з сувої
І від них ворог – теж тікать!
Прийшла ця радісна хвилина:
Але не одної дочки-сина – недочекалась з війни мати сива…
Зажурилась Україна за ними сповна!
Але їхня доблесть – недаремно полягла!!!
Пам’ятаєм кожного ми орла,
Бо така у нас вже Україна була…
Меморіальні могили ми й досі величаєм,
За наших героїв – ми незабуваєм!!!
Пишем новели і прози ми,
Пишем пісні, бо ми – пісняри…
Величаєм нарід у боротьбі і борні,
За кожним загиблим – плачемо і ходим сумні,
Дні поминаєм у слушний час у церквах,
Ставили погруддя в меморіальних лісах.
Листівки й поздоровлення – шлемо живим.
Пам’ятаємо кожного героя і тебе – Яким!
Мама тебе на війну тривожно виряджала,
І гарну настанову тобі, Якиме , - давала!
Знала здолаєш усі тягарі!
І залишишся живим на війні!
А тепер засучив рукави, знову вперед іди,
Воля – Є!ПЕРЕМОГА ! Все відбудуй і зведи!!!
Нове життя нам треба уже будувати,
І за минуле, - боронь Боже, - не забувать!
(09.10 2009р.)

Горобець: стрибав - стрибав,
Зернятко: збирав - збирав.
Горобець: стрибав – стрибав,
Зернятко: клював – клював.
« Чир – чирик » : співав - співав,
І на самку - поглядав.
Горобчиха - непроста!
«- Бачила я горобця!
Біля мене - не стрибай!
І мене , ти, - не займай!
Як вчеплюсь в твою чуприну, -
Висмикаю – половину!
Враз поставлю, тя, до ладу!
Й швидко дам собі, я – раду!
Я шукаю Молодця!
От - такого! Горобця!
Щоб мені пісні співав
І гніздечко будував.
Щоб на гілці колихав,
І дітей охороняв.
Щоб мене одну любив!
І щоб мною дорожив!
Про родину нашу дбав!
Вгору пупцем не лежав!
Буду я Його ЛЮБИТИ…
І до серденька – тулити…
Крилечками – затріпочу…
І до сміху – залоскочу…
Діточок Йму – подарую…
І до смаку – нагодую…
Буду їсти з Його – рук…
Не зазнає – в мене мук…
Будем РАДО В ПАРІ – ЖИТИ…
БОГУ – славную хвалу - носити!
Хай БОГ знає: як ми любим!
І Його ДОБРО – ми не забудем!
Як прийде Лиха Доба…
І таке в ЖИТТІ бува…
Будем з ВІРОЮ ми жити!
В БОГА вірить й не гнівити!
Якщо стане в тім Біда –
Значить наша в тім Вина.
Треба було Добре Жити!
І ніколи – не грішити!
Як згрішив – зроби УРОК!
То ПОКАЙСЯ добре впрок! ВИСНОВКИ ЗРОБИ СОБІ: « НЕ ГРІШИТИМУ В ЖИТТІ!» ЗАПОВІДІ БОЖІ Є у нас!!!
І триматись Їх – весь час!!!
І на те їх БОГ – писав,
Щоб ніхто – не нарушав!!!
А порушив, то тримайся…
КАРИ БОЖОЇ – ти вчувайся!!!
СПРАВЕДЛИВИЙ ВІН – ОТЕЦЬ!!!
Бо ВЕЛИКИЙ ВІН – ТВОРЕЦЬ!!!
А в житті і так буває,
Що й випробування – не минає…
Треба міцно дзьоб тримати!..
Й на БОГА, боронь Боже, не нарікати!
Треба добре хвіст тримати!..
І СВЯТОМУ не докучати!!!
І не ставити питання!!!
А дарувати почитання!!!
Молитви Богу будемо слати!..
І на шляху, Йго, не минати!..
А зустрівши привітати!..
Гарно ЙОМУ щебетати!..
А хай знає наш ОТЕЦЬ
Що прекрасний ВІН – ТВОРЕЦЬ!!!
Ми ж творіння ж - то Його.
Й твердо віримо в НЬОГО!
Будем: жити і співати.
І Йому – не докучати!
А в житті – то різно-є…
Й нагадаєм про своє…
А я у скруті вирву пір’їну…
Й запитаю про ВКРАЇНУ,
І про мої діточки,
Щоб здоровеньки зросли.
Про Горобця я не забуду!
Щоб не пішов до злого люду!
Щоб пси погані йго не кусали
І за хлібчик йго не ганяли!
Бо працюємо щодня
Така вже Доля й в горобця…
Така Доля вна у совки,
Й живуть: птахи, звірі, вовки,
Я хочу в мирі добре жити!
Й за це СВЯТОГО всякчас хвалити!!!
Хай людина любить нас
Не ганяє повсякчас…
Бо людина, то людина,
Все ж людина – не скотина…
Бо творіння й Діло Боже!
Хай же й птахам – допоможе.
А в житті буває всяко:
Тут – ДОБРО, а в тім – НІЯКО.
Тепер-то я пташечка сіренька,
А в наступному житті – дівчинка маленька…
А як буду дівчинка – мала,
Зросту швидко й буду от - така!
Пам’ятатиму Науку:
Про ДОБРО і ЗЛО, й РОЗЛУКУ…
І згадаю про ОТЦЯ,
І про того Молодця,
А як матиму хлібину, -
Пригощу усю пташину.
І згадаю: про звірят,
Й про маленьких немовлят,
І сову, орла , й їжака..,
Бо дівчина я от - така!
А в основі – то у нас:
ВІРА в БОГА – повсякчас!
Хочу БОГА вірно любити!
ЙОМУ серце – присвятити!
Треба всім нам об’єднатись!..
З віруючими - породичатись!..
Бо у ВІРУЮЧОГО народу –
НІКОЛИ НЕ БУДЕ ПЕРЕВОДУ!!!
Я хочу так життя прожити,
Щоб ніколи не жаліти!!!
Бо важлива кожна днина,
Навіть як ти й – не людина!
Жартував й сміявсь простак:
« Молодець – Горобець, на весь світ – ОДИНАК!
Будеш, ти, вічно в самотині,
І помреш, ти , в однині!
Не матимеш ніколи пари , ти!
Бо таких як ти – прут гати!
Ні гніздечка, ні родини!,
Ані щастя, ні дитини!
Тебе чекає лиш: Журба!,
Бо ти – нарвана така!!! Ти моралі всім читаєш!!!
І всіх, ти , поучаєш!!!
А мораль у мене є:
Що простіше – то моє!
Я живу сам по – собі!
І плював я на усі!
Є зерно – клюю зерно!
І мені – усе одно!
Є Добро?, чи Зло?, Гаплик? –
- Наплюю! Й на все – « Чи – Чирк !»
Я один і ти – одна…
Може пара ми така:
Горобчиха, ти – непроста
Маєш любити – простака!!!
А за Бога – дам пораду:
Ну не лізь, ти , за ограду!
Він Отець – сам по - собі…
Його діло – в вишині!
Нащо мені Йому співати?!
За все хвалу Йму відсилати?!
І заповіді Божі – мні нідочого!!!
Бо не хочу Його я, і Він – мні нідочого!!!
Я родину буду вчити:
« Чи є Бог ? Чи – ні?, - НЕ НАМ ЙОГО ЛЮБИТИ!»
Цілий день стрибати зможу!
А як схочу, той – приворожу!
Я життя маю одне!
Щастя хай мне – не мине!
А я грішитиму, чи - ні? –
Покари – НЕ ВИДІТИ МЕНІ!
На всій Землі: творінь багато є!
Мої гріхи – НІХТО НЕ БУДЕ ЗНАТЬ, Й де ВНИ – Є!!!
Творець працює й день, так ніч…
Потім сам сидить й очиськами лупає, як сич!!!»


Тут зчинилась метушня:
Простака вчепила вона.
А він горобець опирався,
Жити хотів і не вгався.
Горобчиху він клював,
За добре діло – все забував.
Горобчиха пострадала,
З очей сльози вна втирала…
Вони літали ввишині,
Лилась кров її й на спині,
Оросила вона земельку:
Своєю кровією гарненько.
Вони крутились в боротьбі:
Пір»я їх летіло навкруги.
Крилечко вона собі зламала,
Але за Бога – вна не забувала!
Думала Простак – здолає,
Але знають всі: Правда й Справедливість – перемагає!
Горобець так клював Горобчиху:
По-серйозному і не на втіху!
Дала сили їй земля –
Подолати горобця!
Бо відважна вна Горобчиха
І не зазнає вна ніколи лиха!
Тут не стерпіла вона!..
Клюнула вна горобця!!!
Потекла кров головою!..
Дзюркотіла, мов рікою!..
Не пройшло і ще півдня, -
Як не стало горобця!
« Він, падло, зчинив такий глум на БОГА!!!
Нагла йму смерть! Й пекельна йму дорога!!!»
Зажурилася вона:
« - Не знайшла я Молодця…
Зате падло - я убила!
Кров’ю йго землю я - зросила!!!
Буде кожне падло знати:
БОГА мого – як зневажати!!!
ОТЕЦЬ – не чув та я все чула!!!
Убити падло – я не забула!!!
Хай за гріх мене БОГ – карає!
Хай справедливість ЙГО - не минає!..
Вислухаю ЙОГО – уважно я,
Бо така вже ДОЛЯ моя,
Розповім все як було,
Що «Простак» - то зле зело,
Як порушила – то ми карайте,
Як ми прощаєте – то прощайте!..»
БОГ почув усе є те:
«- О це ж трапилось таке!.. Така сіренька Горобчиха,
А б’ється, наче та орлиха!!!
Ану озвись! І йди сюди!!!
Хай, Я утру сльози сліди!!!
І кров ворожу Я змету!!!
І за ДОБРО – винагороджу.
Як ДОБРЕ: що ти пташино те зробила,
Слухать погань – МЕНІ було вже не сила.
І була думка в МЕНЕ лиш одна:
« Ну хто ж скарає «Простака»!»
А ти одна така була!
На смерть скарала «Простака»,
Твої нотації – Я чув,
МИ – до душі Я - не забув,
Ти серед всього птаства дуже мила.
За це дарую тя - орлині крила,
А в Карпатах на горі, у небесній вишині:
Орел – Михайло – Тебе одну чекає!
І давно оченьками виглядає,
Ти одна така – Орлина!
Пташка смілая – Галина!
Ти лети к ньому хутчіш,
Й поберіться, Ви, скоріш,
Хай птаство все добре знає!»
« Хай БОГА – любить й поважає,

Я – щаслива, я – ввишині!
Любо й хороше мені!
Крила свої я розпускаю!..
Ними хмарки я кромсаю,
Маю пару гарну - Молодця!..
Вічно славлю БОГА - ТВОРЦЯ!!!
Ми у парі так кружляєм!..
Ну а ВАС ми не минаєм!..
Будемо жить, як ми: Він і Я – говорила!
Бо без Вас, БОЖЕ, жить НЕ можливо!І НЕ сила!
Ви , ТВОРЕЦЬ, - ВЕЛИЧНИЙ ЦАР!!!
І ВЕЛИКИЙ ГОСПОДАР!!!»
А прекрасний ТВОРЕЦЬ, усміхнувшись – прокричав:
« Самотність – МЕНІ надоїла»
З пари Орлів – створив АНГЕЛІВ і змінив їм орлинії крила !!!
(28.02 2008р.)

Бортняк Н.А.

Коли, прорвавши відстані завісу,
На небі перша зірка променіє,
Від неї чую через морок часу:
Надія.

Коли, стомившись сяяти на небі,
До ранку місяць тихо потемніє,
Ім’я він прошепоче на прощання:
Надія.

Коли багаття, стоптане вітрами,
Безболісно і трепетно дотліє,
Від нього нам залишиться на спомин
Надія.

Коли над нами доля насміється,
Коли погасне вже остання мрія, –
Залишиться малесенька жаринка:
Надія.

2010

Завтра вранці гірчитиме кава,
А наївний смішний навігатор
Не питатиме, звісно: «Як справи?»,
А спитає, напевно: «Як втрати?».
І на трохи поверне у вчора,
Хоча, кажуть, не варто вертатись.

Знаєш, завтра сніжитиме, мабуть,
І, забивши на графіки й плани,
Горизонт мене все таки звабить,
Адже небо далеко … й між нами.
Так зненацька задихають гори,
Так відверто заплачуть тумани!

Завтра щоки горітимуть сильно
Від глінтвейну чи, може, свободи.
А навколо так синьо-синьо
І так сумно, бо все проходить.
В невідомість веде дорога,
Бо ж до неба немає сходів.

Знаєш, завтра гірчитиме ранок.
Ну, навіщо жінкам навігатор?
Інтуїція, стильно вбрана,
Розповість про майбутні втрати.
І сховає надійно здогад
про минулі смішні обмани.

Знаєш, завтра… Ні, Ти не знаєш.

12.02.2016 р.

І – що посію, те й пожну,
і що напишу – не згорає…
А я собі біля вогню
і полум’яне пом’яну,
і обгоріле дочитаю.
                                               Субота
– Хороша, мила… Не моя…
                                                Неділя
– Усе чекаєш? Ось і я.
                                     27.09. 6Х року
– Прощай, ілюзіє моя…
Я вільний, як у полі вітер,
і серенади солов'я
ти не почуєш аж до літа.
Повіє осінь і зима,
і наш ручай заледеніє.
Ти забуватимеш сама
і наші мрії, і надії.
Мене зове у буревій
terra incognita далека…
Я їй чужий, але й – не Твій.
Усе минає… І лелека
весною понесе тобі
привіти осені цієї,
як я долаю у журбі
мої путі і одіссеї.
У тебе буде ще сім’я –
дві доні, як і ми хотіли.
Але хіба вина моя,
що й це у вирій полетіло?
У тебе буде чоловік
і не зальотний, а звичайний.
Чого собі в'язати вік
ідилією – третій зайвий?
Ні, я у тебе не сліпий,
і не цураюся я свого.
Але не маю я надій,
коли надієшся на нього.
Тобі везе! Не забувай
на віки твого вітрогона
і наш осиротілий гай…
Я дивлюсь у вікно вагона…
Ось і сирена…. Вітру свист
зриває жовте листя клена.
Пробач за цей короткий лист.
Але пиши і ти до мене.

І що утрачу – не найду,
і де подінуся – не знаю.
Мої каракулі палають,
а я оплакую …біду.
Чекай у сни. Я ще іду.
А може – тлію, …догораю.


1995-2016

Коли у небі літають білі крокодили,
а бурштин до сосен приклеює гном,
Коли гриби у лісі вистрибують із корзини,
а метелики сідають на квітковий аеродром,
Коли тюльпани одягають жупани,
а дюймовочки спускаються до землі,
Коли птахи співають під фортепіано,
А принц з гітарою мчить на коні,
Тоді зайця пухнастого, білодовірливого
Обійме приязно сірий вовк,
Ніхто ні з ким вже не буде сваритися
І щезне з планети ображений зойк....

Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

1

Сонми проектів.
Тьма способів рішень.
Кровопускання дедалі жвавіше.
Древ не садили - а гори зелені.
Син віддаляється, жевріє неня.

Жезли обпалені, вертели... писки...
Стрижнів намелено. Свині в колисках.
Бал льокаїв на розграфленій дощці.
Інтермедійна Славута емоцій.

2

Сови заплющили вирла.
Ночіє…
Став... мишодраківка...
Привид Лючії…
Сотні лібрето. Актори благенькі.
Віз у музеї. Хатки чепурненькі.

Ціль - Пікаділлі. Подалі від скрути.
Глеки побиті. Настої цикути…

3

Десь під Опішнею (жми якнайдалі)
З велосипедів спадають педалі.

Кози-брахмани... хмариння молочне...
Рішення Боже завжди остаточне.

2016

Смерть від формальностей звільня,
І коли сліз мені не стало,
У час гіркий шепнула я:
«Як добре, що тебе я знала».

Лягають промені навскіс
Перед вечірньою зорею—
Угору із долини сліз
Тягнусь до вічності твоєї.

Суцільне прагнення і слух—
Шукаю те, що серцю миле,
І білосніжне пір’я рук
Ловлю цілунком зголоднілим.

Я тут, на клаптику землі,
Де ти колись мене вітала,
Шепочу в гаснучій імлі:
«Це щастя, що тебе я знала».

2014

Свої літа забуваю,
А чужі – лічу.
І дивуюсь, бо не знаю,
Як я не відчув,
Що сини ввійшли у зрілість,
Ровесники постаріли
І все частіш чуть,
Що декому обірвалась
Прижиттєва путь:
Що на потім одкладалось,
Тому вже не буть.
Пойнялося серце млостю –
Час свій вік лічить,
Та дітей многоголосся
Кличе просто жить.

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Чого ми прагнемо в житті?
Від чого радощі й страждання ?
То найдавніше з почуттів
Нам шле свої випробування.

Хто вічну вигадав любов,
Коли саме життя не вічне?
Це тема для пустих розмов,
Байки про сніг минулорічний.

Хто на обочину зійшов
Притулок тихий відшукати –
Не лише щастя не знайшов,
А й сам себе надовго втратив.

Той, хто життя прожив, як мить,
В блаженній пристрасті, той знає –
Недовгий час любов горить,
А потім без сліду згасає.

Любов у клітці не живе,
Не має сталої оселі,
Неначе вільний птах пливе
Вона з постелі до постелі.

І спогади п’янких ночей
Нанизуються, мов намисто,
На кожний блиск нових очей
Переливаючись іскристо.

Не захолоне в жилах кров
Лиш у того, хто твердо знає,
Що найсолодша та любов,
Яка продовження не має.

1988

Це коли небо відшліфоване морозом північного циклону
до ультрамаринового кришталевого блиску і дзвону.
А Дніпро через товстостінне скло крижаної льорнети
видивляється сузір’я навігаційного курсу — аж до Атлантики.

Птахи щохвилинно борються за життя — із силою 220 ударів серця
і відважно розправляють крила, навіть, якщо спалюють об кригу пір’я.
І гірський потік Пруту із чайної ложечки напуває малят пестрюги
цілющою водою — з первозданних джерел Говерли.

Нажаль, не вмію малювати
Та твій я виведу портрет,
Бо так уміє тільки мати,
З любов'ю риси підбирати,
Їх викладати на "мольберт".

Глибокі карі-карі очі,
Русявого волосся пух,
Маленький носик в небо хоче
І ноженята скоро скочуть...
Синочок - мого роду дух!

Пухкенькі щічки, не рум'яні,
Високе видатне чоло.
Рідненький, милий і коханий,
З тобою, доки сили стане,
Я буду, що б там не було!

І губенята, наче квітка,
На ніжнім личку, мов в саду.
Синочку мій, немов лебідка,
Крізь "води-перепони", швидко
До тебе з усмішкою йду!

Коли ясніше сонечко сіяло
і інші щебетали солов’ї,
як іноді нам весело бувало
у колі нерозлучної сім’ї.
Але минає непомітне щастя,
коли подія кожна – диво з див,
як на коняку вороної масті
мене уперше тато посадив.
Або ідемо разом через луки,
де літо потопає у красі.
Татусь мене підхоплює на руки,
аби не утопився у росі.
Сіяє сонце і зело зелене
на зиму набирається тепла.
Інакше ні у тата, ні у мене
не буде ані саду, ні зела.
Ласуємо у хуторі черешні
і жовті, і солодкі, і гіркі...
Але не буде ні луски, ні клешні,
якщо не доберемось до ріки.
Малює тато мрію і удачу,
де є і коропи, і карасі.
Ази оази. Уві сні неначе,
я по росі іду аж до Росі.
А вечорами дивимось на зорі.
Кассіопея. Он і Оріон.
Ведмедиця черпає сіль у морі.
Яріють грози, що дають озон.
Відгукуються одуди луною
і я питаю, що таке луна.
А далі заясніє за горою
на місяці – найбільша таїна,
де піднімає Авеля на вила
первісний Каїн – виродок людей.
І засинаю. О, моя Сивіло,
як ти уміла бавити дітей.
А як мене смішила Енеїда...
І як ночами плакалось мені,
що бабу закопали, вбили діда,
а тата полонили на війні.
Нікому не минути Божу кару.
Але у мене доля не така...
І чується мелодія п’янка
яку я підбираю під гітару.
І наче мама їде із базару,
а я у тата їду «на коська».

11.02.1997-2016

Цибулина у розмові:
правда й осуд – магістраль.
Проблематика любові
в номінації «Мораль».

Обговорюють повію,
ще лиш тільки почали.
Якщо є зі слів помиї,
то і бочку вже знайшли.

Спершу мало хто серйозно
про почуте склав ціну.
Де та як, коли і хто зна?
Якщо правда, то чому?

Переконував друзяка,
недовіру ґвалтував.
Наче поруч сам закляк там
і за всім спостерігав.

Що ж, нема де правди діти –
стали вірити йому.
Всі Адамові ми діти:
хочем Єву. Й не саму.

Але ж та, про кого мова,
дивовижною жила.
Не злічити тих (до слова),
в голові кого була.

Стався глум не на розвагу,
як на шкірі лишаї.
Ледь не скласти слід присягу
в спільнім осуді її.

Тут зі стільчика я звівся
й до дверей попрямував.
- Ти чому отак повівся? –
хтось із друзів запитав.

- Я не «кидатиму камінь».
Не святий судити плоть.
І не став «ганьбить» без тями.
Як і зараз вчить Господь.

11.02.2016

1

Парцели спільні. Власна борозна.
Світ конкуренцій, цін, жаских двобоїв...
Кайфую зранку: цар орлів признав.
А змій обмови язика роздвоїв...

Трюхикає осміяний осел.
Папуга розправляє ірокеза.
Місцевий херес налива Хосе.
Нижу слова й бурштин - цілком твереза...

2

Накраєна дешева шаурма.
Присмачена щедротно, зверху м`ята.
Немає апетиту (ой, нема...)
Хрящі та сальні вирла споживати.

Борвій не стих.
Роздмуханий вогонь.
Питання "бути...ні" постало руба.
Уявний дотик маминих долонь...
І... теплий вірш у стилі Кавакубо.

3

Естетика війни... портал смертей...
Коїтуси в обрамленні мімозок.
Коловорот запроданців, гостей.
І лиш Поезія лікує мозок.




2016

Впрягає вік твою нужду у мари часу.
Біжи, людино, від біди у біомасу.
Хтось обертає плід бажань у сім'я страху
і на засадах топ-брехні будує плаху.
І не спитає, як ти жив і що накоїв.
Відразу голову з плечей – у рать ізгоїв.
А безголовому життя – суцільне щастя.
Не варто думати за все, що не удасться.
Сьогодні – мить, а завтра – ніч: усе спочатку.
Лишень постав мобільник свій на підзарядку.
Бо раптом прийде есемес «осанна миру!»,
а ти тримаєш у руці свинцеву гирю.
Життя на мапі і в житті – дві різні долі.
Сидиш на кріслі у теплі і вчиш паролі,
щоб увійти у світ речей і безголів’я.
Міняю пуд залізних слів на грам довір’я…

11.02.2016

Доживу чи ні до самоти –
що на небі писане, не стерти.
Наші долі ділені на чверті.
Йде остання, Господи, прости.

У чаду щоденної борні
за насущне, віще і минуще
наша проща у останні дні
все одно закінчиться у пущі.

Інколи задумуюсь на мить, –
чом душа за втраченим болить,
наче і її молотять черті?

А перед лицем самої смерті
я щасливий, бо мені щастить
жити, оживати і не вмерти.

02.2016