Я просила снігу у зими,
Хоч не знала, що із ним робити:
Чи встеляти в ноги килими́,
Чи пошити довгополі свити.

Я благала в неба забуття,
Сподівалась мудрості набратись,
Вберегти від стужі почуття,
Мрії сонцесяйні і крилаті.

Та жадала певно щось не те,
Бо по вірі всім завжди дається -
Тільки зе́рня істини святе
Проростає поміж тріщин серця.

- ... А що там у тебе? - У мене… Надворі зима…
На серці посуха, а очі – на мокрому місці.
Так хочу вернутись туди, де колишусь в колисці…
Де снігу замети й невідання благість сама.

Де все ще попереду… Де безтурботності сни.
І щоки рум’яними яблучками на морозі.
Туди де стою зачаровано – сніг на порозі!
Й торкаючись зимна радію – Не хочу весни!

І літа не хочу! Пощо мені?.. – Втіхою час.
…Родина зібралась велика і знов колядує –
за вікнами січень… Я плачу мала, вередую,
бо вуйко вже їде далеко кудись на Донбас…

Чекають у сани запряжені коні… Не сплю,
хоч пізня вже ніч… Вуйко лагідно гладить голівку,
шепоче: не плач, як лише повернусь до домівки,
я знаєш яку тобі ляльку велику куплю?

І вже мені втішно, і усміх крізь сльози з’яснів…
Солодке дитинство… Якби ж і тепер так уміти -
що навіть морозу до серця дотулюєш квіти
й вони не печуть, а розгойдують радості спів.

… Сніжинки літають, як пух… лине пісня сумна.
На серці посуха і очі – на мокрому місці…
Назад не вернутися… Спомин гойдаю в колисці,
а Янгол шепоче – не плач, це всього лиш зима…

2016

... з моїх чисел зривають верх
пхають збрую мою в іржу
червоніє від лютті нерв
ти відкажеш мені: - жую…
я чекав тебе кілька діб
щоб почути одне і теж
а на зустріч летить вже дріб
з терекону що зліва веж…
я зустріну бо я такий
ця прогулянка крізь світи
будеш пити мене пролий
кілька крапель на слові "три…"
03.12.2016.

Занурюю ноги в нетоптаний сніг,
Лишаючи слід на покрові хвилястім, –
І серце радіє, що йду без доріг
Упевнено в далеч яскраво-білясту.
Заметами дибиться обраний шлях,
Та думи мої не тісняться в тривозі,
Що можу пропасти в глибоких снігах,
В оточенні вітру на грищі морозу.
Мені до вподоби безкрайні сніги,
Під навстіж розкритим негодою небом,
Коли лиш грузька білизна навкруги
І тиша дзвінка, як в порожньому склепі.
Завалено снігом маршрути мої,
Та, знаю, не варто чекати відлиги,
Бо Богом відміряний час не стоїть,
А я ще багато зробити не встигнув…
03.12.16

Час тіні спогадів вкриває бронзою,
Онуків міфи годують цицькою,
Дитячі ігри дивують позами…
Короткозоро у небо тицькаю.
А окуляри колись рожевими
Робили ідолів. А шлейф еротики,
Мов Аріадна, водив за нитками…
Сприймати дійсність пора на дотики.
А протяг ріже із ребер кубики,
Лавина холоду на серце всілася.
Сутулий вечір в заметах губиться
І ранок січня шукає шибениць.
Вже зрілість мудру на палі страчено.
Здоров’я в тілі – як воля в камері.
Зима фарбує надію начорно.
Самотній дервіш не має намірів.
29.11.16

зранку варили каву
після ловили гав
ти одяглася в паву
я від гарячки впав

кожен свої медалі
ради чогось беріг
час обирав педалі
хто ще найкраще міг

крутить свої колеса
смертне і неземне…
знову дзвінок з Одеси
слухай, давай майнем…
03.12.2016.

Ти засидівся, друже, у серці моїм,
Так замешкав, неначе удома.
А давно вже відтьохкали нам солов'ї,
Та й синиці мовчать – знать, утома.

Зрозумій – ти для мене уже не «альо»:
Час огранив новітні потреби.
Вимітаю із серця тебе помелом.
Відпускаю… Не знала би’м гейби…

Як прочитану книжку, здаю ув архів.
І від завтра – на чистий зарінок…
Спалах спільного неба, гай-гай, відгорів.
Залишився лиш попіл хмаринок…

02.12.2016

По грудках їхав Грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
Бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг звично випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі...»

Пора дощів - дзвінка і многолика.
Дощі, насправді, - тільки півбіди.
...Награлася лататтям качка дика,
Ледь-ледь торкнувши крилами води.

Тут гнізда в"ють потомлені чужинці.
А ти, оливо, чом прийшла сюди?..
Човни пливуть у вирій поодинці.
Із вирію вертають холоди.

А дика осінь губить пір"я гливе.
І мерехтить забута, нічия,
Маленька мушля в неводі оливи,
Мов lacrima. Мов lucciola. Мов я...

2016

lacrima (лакріма - італ.) - сльоза
lucciola (луччола - італ.) - світляк

Двигун, як увертюру до спектаклю,
своє адажіо музичить небу.
Внизу чужих рослин прозорі краплі
розкидані по вимерзлому степу.

Інисті далі крижані й недобрі…
А збайдужіння сніжне і безкрає…
Нудний на цій планеті навіть обрій:
за ним ніхто нічого не ховає.

Десь жовто-синій світ на ласку здатний,
а тут, злякавшись мов песиголовця,
згасає жовте і стає брунатним.
І паморозь вкриває пляму сонця.

Як холодно!.. Та під гермошоломом
думки періщать: так у літню зливу
став оживає літеплими колами.
Двигун працює в стані розігріву.

2016

сімейний шрам із плетива століть
і шкіра виглядає... справжній бубон
і ясен наче сирота стоїть
півнеба затулив зів’ялим чубом
що за окраса в грудень ще й під сніг
ось так зненацька з сторони чужої?!
в однім дворі, не думаю що збіг…
і відчуття таке як перед боєм

він попрощався подумки з життям
він попросив у Господа притулок
він
від усіх себе нараз відтяв
без леза…
без петлі…
й пігулок…
02.11.2016.

***
Першогрудневий сніг...
Другогрудневий дощ...
На бистрині доріг.
У велелюдді площ.
Стріхами парасоль.
Кронами голизни.
На перехресті доль -
там, де боги і ми...

А під ногами - тріск!
А по канавах - шум!
Першогрудневий твіст!
Другогрудневий глум (?)...
Тільки над ким?
Не зна
навіть неюний дуб.
Ніби сльоза, вина
тихо стікає з губ.

Тишею по корі
аж у саменький спід...
А десь отам, горі
марить хтось про політ!
Може й не хтось...
А... ми...
Доторки мокрих рук...
З дальньої далини
неба чи зойк, чи згук.

Поки ніхто не вчув
з люду, а чи з богів
день загасив свічу.
Ти пригорнув, зігрів.
Лагідно переміг
візію потороч...
Першогрудневий сніг...
Другогрудневий дощ...

2.12.16 р.

ЛІНА КОСТЕНКО

Я ХОЧУ ЗНАТИ…

Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?

Перевод с украинского языка


Я ХОЧУ УЗНАТЬ…

Меня ты любишь - я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!

А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелко и натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не нужно.

А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?

2016

Немає вічного у митях.
Шепоче осінь жовтий сон.
Персона грата – тільки витяг
із книги «Право і закон».

Нелегко раціо шукати.
Тече гармонія у тло.
Сама картина – Божа мати
і наша віра у добро.

Чи волоцюги в сітях часу,
якого кажуть, що нема,
а чи ловці на правду ласу,
що світло ліпше, ніж пітьма,

але вітаємо систему
та ідемо(бо рух – життя),
не обираючи дилему,
де тільки згин чи забуття.

І хай розносять буревії
у світі яви і зеро
усяке суще... й мить надії,
що Бог не виписав перо.

02.11.2016

Зі снів
проводжають до брами.
Чатують,
не знаючи втоми:
скандують,
скандалять...

Я з вами,
фанати мої...
фантоми.

02.12.2016

Я мовлю тільки про любов.
Про інш... змовчу.
Десь бродить лютий душолов
дме на свічу,
що розгорається з глибин
і гріла би
поміж зимового дощу,
якби... Якби
не світ, де мода не на те...
І не на тих,
і не тому, що не вартні...
...Ось вітер втих.
Горить свіча. Щемить душа.
Горить... Сльозить.
Ой люлі-люлі світку мій...
Не жди - не спить..
Лише тужлива скрипка десь
з єства зове.
Я знаю: пісня ця - любов.
Живе...

2016

стежу за Груднем знов із вікна
нежить зі мною на підвіконні
ми як закохані, хороше нам
стомлені? - ні, трішечки сонні…
нежить як гість… засвідчую - гість!
зрадить і він, коли? - незабаром
знов повернусь у приручену злість…
першому встрічному пригорщу впарю
а як же у Січень чистим дійти
християнином: й не за-че-пи-ти?!..
по-перше: на згадку! по-друге - мотив
сам допустив до свого корита…
02.12.2016.

Відпускаю із серця полегко… Лети!
Так замешкав у ньому надовго, неждано
милим гостем. Пороги змету і кути,
і розсиплю синицям окрушини манни.

Сподіватись на зустріч, чи лист, чи «алло»?
…плине час і шліфує бажання й потреби.
Ти - мене відпусти… І хай ляжуть під скло
спогаданки про спалахи спільного неба.

Запакую у теки старі почуття,
Архіварій буденно проставить сторінки…
І на повні легені – триває життя! –
розсміюсь у світанок на чистім зарінку…

Сніг іде від рання до смеркання
І не припиняється вночі, –
Наче сипле хтось небесну манну,
Навзамін подяку не ждучи.
Сніг іде спокійно і безладно
Покриває стишені сади, –
Світ світліє і стає принадним
Погляду, куди не поведи…
02.12.16

Червоний метелик загна́ний в куток
реагує на кожен спалах світла.
Потривожений і спровокований
притискається до тріщин
у стінах.

Роздряпані стіни як знак,
як нагадування про незакінчену битву.
Непродуману і програшну,
немов недовершена рима.

Темна кімната, відсутність освітлення,
боротьба рядків і метеликів.
Перемога червоних барв.

Так мене ще ніхто не цілував.

іще живу і мрію про життя
на безкінечній ниві Божого Творіння
та згодом обміняють на ягня
забувши про доречність і сумління…

іще живу і певен, Дух - Святий
листаю передмову одкровення… Світе!
де вперше зупинивсь з братами Кий -
мене родили там, і саме звідти

іще живу допоки серед вас
на березі Дніпра, у передмісті Храму
і важко віддірватись од прикрас
які служили віддано роками…
02.12.2016.

Розлучається осінь іще
Із зимою в імлі небовиду,
Адже сніг вперемішку з дощем
У калюжах зникає без сліду.
І краплинки, й сніжинки звідтам
Безупинно затоплюють вічі,
Коли плачуться сестроньки нам
І шумлять після пізньої стрічі.
Наче слізно клянуться іще
Не губить одна іншу із виду, –
Сніг іде вперемішку з дощем
І зникає в калюжах без сліду.
01.12.16

Зима на землю тихо впала.
Вітрів могутніх чути свист.
Так завірюха завивала,
А ти беріг весняний лист.

І у своїм палаці білім
Квітки на шибках малював,
І до небес літав, і крила
Об хмари млистії ламав...

Та раз зневірившись у світлі,
Ти до пітьми помандрував,
Й квітки, в душі твоїй розквітлі,
Зимовій млі подарував...

Забув небес блакить зрадливу
І мрії відказав : «Прощай!»
І знову на вікні, щасливий,
Малюєш свій весняний край.

2007.02.25

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дубу,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстеру,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.

Бути хочемо собою,
Про чужі забути ролі,
Йти живими з поля бою,
Опиратись власній долі.

Щоб усі мости палали,
Вороги усі й образи,
А десь там за перевалом
Ніч усіх ховає разом.

Хочемо пройти світами,
Всі дізнатись таємниці,
Хай тремтять зірки між нами,
Бо Земля для нас - в'язниця.

Та щоб вирватись за грати,
Не ділили, щоб на касти,
Треба не лише літати,
А хоча би раз упасти.

14.10.2015.

Переписує заново дні мої доля на плівку...
Осінь любить зажуру, плекає свою протеже.
Так буває, що серце знаходить милішу домівку,
І не віриться в щастя. Він поруч? Зі мною? Невже?

Та немає у нім ореолу божественних таїн,
Він із роду людського - не з царства священних тріад.
Відволік мої біди - втекла від життєвих окраїн.
Просто мій. Просто рідний. Його дарував листопад.

                          І
Осіння Гея дихає зимою.
І це не дивувало би, якби
стихія не явилася такою
останньої і першої доби.

У перший день зими – часи урочі.
Не хочеться печалі без вини.
Бо що розпочалось цієї ночі,
триватиме до самої весни.

Іду по лісу, у якому бродить
овіяний легендою Борей,
що віє, навіває, і ворожить,
і уникає, як і я, очей.

Та є надія, що повіє дужо,
позавіває язву морову,
і ницих, і лукавих, і байдужих
людей, поміж якими я живу.


                          ІІ
По колії, накатаній щороку,
уже не дожену я карооку,
що осінню нагадує весну.
Почимчикую ген у далину,
де без людей не так і одиноко
розвіювати білу пелену.

Не маюся оманою цією.
Нічого не взяла, не додала
до не чужої долі із моєї.
У іній кане осені зола.
А Берендей таємною лижнею
веде мене до кращого села.

                              01.12.2016

Є ще руки, щоб нести тобі квіти,
Є серце, щоб любити тебе.
Є ще очі, щоб тобою радіти,
Поки світ цей чудовий живе.

Є ще голос, щоб для тебе звучати,
Хоч життя що стрімка течія.
Є ще сила, щоб тебе захищати,
Україно квітуча моя.

2015р.

Вона народила сина,
Навчила його ходити.
Як виріс, казала:"Дитино,
Приходимо в світ, щоб любити!"

В очах його сині волошки,
А коси, мов стигле жито.
Він жити не вміє "потрошку"-
На краще все прагне змінити....

Молила, ридала гірко,
Свою підставляла спину:
Ловила кийка удари,
Яким не було упину.

І плакала, Боже, як гірко!!!
Від болю?- та ні...від безсилля:
Не може дітей захистити
Від грубої сили й свавілля.

Живцем виривали крила!
Обличчям у сіру багнюку!
Вона ж шепотіла все тихше:
Не бийте, тож ДІТИ, ОНУКИ...

Що вірять у милість Бога,
У щиру турботу держави,
У те, що в майбутнє дорога
Вкраїну веде до слави.

Принижень таких і болю
Ці жінки не відали зроду.
Пізнали Марії долю
Як били дітей за свободу...

Ось літо пройшло, а ми ще не нагрілись доволі,
Останнє тепло – не тепло, уже тільки омана.
Вже гнізда порожні колишуть над шляхом тополі,
Приміряють на себе сіру сорочку туману.

Пронеслась землею остання печаль журавлина,
Журавлиним крилом вже нам літо махає – прощай.
У червонім багатті стоїть над рікою калина,
А на землю паде калиновою кров’ю печаль.

Поля засіріли осіннім туманом і луки,
І без жалю з лісів падолист обриває крило.
Птах – віщун прокричить уже близькість розлуки,
Останнім капризом, дихне над землею тепло.

Надвірна. Осінь1995р.

зальотні грища масті черви
і тятива із сухожиль
а у запасі струни-нерви
а у душі пекучий штиль

в нічному небі зорепади
як швидко котиться зоря
лети згоряй чиясь загладо
за ліс за гори за моря

надія-гідра не вмирає
бо стоголова як і ми
потвора раю добре знає
яса настане після тьми

терпи і майся до розради
зате запроданство своє
не проживе як не украде
і тричі збреше: не моє

а ще мовчи осточортіло
бо на «ганьба!» нема грошей
єство життя осоловіло
зітхає Бог: азохен вей...

і дідько знає де шукати
припаси щастя без жури
у родоводі тільки анти
аби хоч трохи німчури

01.11.2016

Хоча до осені уже ідуть літа,
А моє серце сповнене любов"ю,
Пора в житті настала золота
Та дихання відкрилось друге знову.

Я відчуваю сили у собі
Творити й жити, а не існувати,
Добро та радість й щастя дарувати.
І цим усім завдячую тобі.

2016 р.

Красуня-осінь танцювала
Повільне танго з вітерцем,
Усе їй було мало, мало,
Хотілося іще й іще.

Скинула плащик свій багряний
І почепила на гіллі,
Краплини-роси розсипала,
Мов діаманти по землі.

Маленькі черевички жовті
Залишила в траві густій,
Усе кружляла так босоніж,
Ніби востаннє у житті.

Вже і мене життєва осінь
В обійми кликала свої,
Сипнула срібла в довгі коси,
Раніше ж були золоті.

2016 р.

Чи стало в світі холодніше,
Чи це уже зими межа, –
Чи так мертвотно постарішав,
Що аж схололася душа?
Чи вени звузились раптово,
Чи сон невпинний плоть зборов, –
Чи серцю важко без віднови
Качати звично згуслу кров?
Чи влада холоду безкрая,
Чи зваба літніх днів мала, –
Чи, може, я не там шукаю
Сліди загублені тепла?
Чи чад наповнює вугілля,
Чи не пропік жар чорноту, –
Чи замерзаю від безсилля
Перебороти самоту?
Вона щодня мене тривожить,
Гнітить і збурює чуття, –
Проймає наскрізь і до дрожу
Доводить вічно без пуття…
30.11.16

Знову ми віч-на-віч,
Як умовлено. Звідки той щем?
Розірвалася ніч...
Пролилася холодним дощем...

У осінніх полях
Заблукало кохання. Дивись-
Нами пройдено шлях
Від СЬОГОДНІ до того КОЛИСЬ

У минуле... Ми там
Омивались у щастя дощах.
Повернулись. Пропа-
Ло бажання у хтивих очах.

І можливо востан-
Нє ти нині моя. То іди
Споминати кохан-
Ня, шо вже відійшло назавжди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116120101021

Світ Дікенса. Коричнева пастель.
Свіча, скорботно схилене обличчя.
Рипуча дерев’яна карусель
картин позаминулого сторіччя.
Жіноцтво — оберегом — у чепцях
і хлопчаки в розбитих черевиках,
і таїна походження — мов цвях,
останній козир в картах без’язиких.
Незнані бенефактори мовчать
над згарищем старої таємниці.
Зловмисники улесливо сюрчать,
пастки плетуть, пожадливі і ниці.
Ексцентрики, далекі від життя,
а поруч — в’язні демона земного,
без совісті, жалю і каяття,
похмурі буревісники нового
дешевого і сірого, як жерсть,
технічно побудованого світу.
Хтось грає ще по-давньому у честь
і підлість закликає до одвіту.
Ще так далеко сонячний рубіж,
щоб друзям одне одного обняти
в кінці сирих самотніх бездоріж,
ганьби тюрми, розорення і втрати!
Світ Дікенса. Усе, як і тепер.
Атракціон призначеної долі
крізь димних сліз вікторіанський флер
надсадно обертається поволі.

2016

Задивляйся в небо – і тебе помітять.
Ті, що недалеко, нібито відстали,
Посміються щиро десь у підворітті.
Буде недоречна блискавиця сталі,


Бо штрикне нахабно і підленько слово,
Забринить у серці сиротлива туга.
Я не обізвуся – обірветься голос.
Вічності не схочу, а хоча би друга…

Віднайти, зустріти, щоб не захитати
Призупинку сонця понад головою.
Будуть інші сили -- ігреки, квадрати
Заячать печаллю нововіковою.

Ясність озоветься – величезна зміна.
Потече під ноги учорашня сутінь.
Зачеплю за небо думоньку-пір’їну --
Для усіх одненьку глибиною суті.

1.
Розвінчані мости і три дороги,
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’до біса тягнемо хреста?..

…Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті
Помежи трав язичницькі боги.

Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.

2.
Гаряча вись, стежки нерукотворні,
Розбиті будні, гнізда і тини.
Хтось простягає хліб черствий Мадонні,
А хтось кричить: «Месію – розіпни!»

Чужа війна, безчинства, лжезакони,
Рубці на душах, небі і стежках.
І бовваніють нерухомі жорна
На тридорогах, на семи вітрах…

Сталить хтось дух, а хтось уже безстрашний
У світі воєн, заздрості, корид…
І лиш Франкове у борні не гасне:
«Бо нам призначено сесю скалу розбить…».

1

А я шукала геть несхожого...
Крізь пальці тік пісок розрад.
І ти прийшов. Між огорожами
Здригався чорний виноград...

Платани щебетом насичені.
Чайки зривалися на крик.
А ми стояли спантеличено.
І плив у безвість материк...

2

Три землетруси. Дві розколини.
Любов чудна... Рахат-лукум
Кришу в салатик пересолений.
А ти все хвалиш: "хрум" та "хрум...".

Кумася каже - треба каперсів,
Сезаму дрібку, сухарів...
А я рахую перли, капості...
Під олеандром хрін розцвів.

3

Така гармонія... екзотика.
Усі тарелі у зірках.
Блукає Вітер, будить дотиком.
Долоня росяна, гірка.

2016

А я іду, …іду, …іду
і на ходу не помічаю,
кому поетка довіряє
свою поезу золоту.

Але нарешті доганяю,
що це такий собі поет,
якому Муза потурає,
аби не випав у кювет.

А я у потязі куняю,
і п'ю я охололий чай,
і чую, – ой чому одна я
шукаю вирію у рай?

А я і думаю, що всує
її покута мужикам,
якщо її прокоментує
недоїдаючий гурман.

А я пишу їй , що лелеки
гурману цьому – канапе.
І Ви пошліть його …далеко.
І буде тихо у купе.

                              30.11.2016

***
Учення – світло, а невчених – тьма, –
сентенція і їжаку відома.
Але навчатися – дурних нема
і, навіть, рідній мові, зокрема,
коли у темноти не всі удома.

***
Я орфонеми не учив ніколи,
тому і каюсь, і караюсь я,
що є поети київської школи,
яких дратує епіка моя.

***
О! Є ціна шаленій боротьбі,
заради оживаючої мови.
Даруємо і людям, і собі
поезію воюючого слова.

***
Що мова розвивається,
відомо.
Але вона, сама собі на варті,
надійно захищається
удома.
Засмічувати видиме
свідомо
своїми «винаходами»
не варто.

***
Захищаю …армію свою,
і державу, і її основу.
І тому я заявляю знову, –
на кордоні нації стою,
маю зброю – українську мову.

***
Інакодумні, кривославні
жують освічені погани
насущний язиком повій,
допоки прісно і понині
душею злої України
орудує лукавий Вій.

                              2016

Тепло.
Темно.
Тихо.
Сніг.
Шибки...
Памороззю ліг
вензель,
виведений
пензлем
непомітної руки...

Притуляю
край щоки
розпашілої
до скла...
Чую -
крапельки
тепла
потекли
струмком
до споду,
утворивши
сльозоводу...

Ніч і сніг.
Тепло’...
І темно...
Ковдра.
Затишок.
Приємно
розповзається
дрімота
та, що бродить
коло плота...
Зазирає до віко’н
Сон...

2016

Вдруге... вп'яте... вчергове... соте...
І по колу, і без упину.
Не шляхетність і не жеброта...
І заслуги - через провини...

І провини - через заслуги.
Круки в небі - відьомські чари:
побіч слави - ізнов наруга...
Діти... Дітища... Яничари...

Волі вволю було б напитися -
кров на згарищі чорним вуглем.
Битви... биті... Допоки битися?!.
З болем серця у грудку стуглим...

З Богом в чолах, кому наміряно.
З чортом в гриві, кому пороблено...
Віру в долю свобідну ввірено,
то ж ліпити її подроблену...

І латати її... І сіяти
у чорно'зем керваво, любляче!..
Всоте, втисячне, безлік ... Діяти.
В сурму Янгольську тужно трублячи...

2016

Каламутячи море,
рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
в зимні далі держави,
отаке собі до-ре-
мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
Не-царівни-не-жаби
б’ють уклінно землі,
і осяйна звізди олов’яної гривна.
І подоба лиця
розтікається в чорному склі,
ніби ляпас від ливня.

II
Здраствуй, Томасе. Мій
дух, що тіло в готелі лишив опочити
за морями, гребе
хмар північних супроти, вертає домíв,
із Нового тікаючи Світу,
і турбує тебе.

III
Пізній вечір в Литві.
Від костелів бредуть, укривають світиві
коми свіч у долонях. У тихих дворах
дзьоби курячі риються в жухлій листві.
Вище піль Жемайтії
в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
Із прокритих дверей
рибні па́хи. Хлопчак напівголий
і стара у хустині корову женуть у сарай.
Припізнілий єврей
по булижні містечка гримить в балаголі,
віжки рве
і погукує хвацько "Герай!"*

IV
Вибачай, що вторгаюсь.
Вертаю цитатою за
безвідсоткові позики у "Маніфесті":
ледь гаркаво,
ледь вище октавою ирію в млі.
А тому – не хрестись,
не ламай в кулаці картуза:
згину перше, ніж гряне в охресті
з сідал півняче "плі".
Вибач, не попередив.
Не п’яться від ляку та глянь:
це кордони скасовує часу гангрена під епос.
Мстою твані на кільцях колодязних уст,
понад Балтики хвиль
я дзижчу, мовби той моноплан –
мовби Даріус і Геренас**,
мов от-от приземлюсь.

V
Пізній вечір в Імперії,
в бідній провінції.
Вбрід,
мов долаючи Німан й здіймаючи піки,
войовничий ялинник у сутіні Ковно корить.
Багровіють будинки
від землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
упійманий фіш.
І злітає завіса в місцевім театрі.
І плескається натроє бажана річ
зі пляшини до чар, і
хутко никне.
Протяг рухає бахрому
на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя
світить яро: немов картяреві на масть.
І впадають у тьму,
уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
Так вишукують п’ясть.

VI
Поніч мова ураз
переймає манери сліпця.
Так, що чуєш "вітчизну" на дотик – як леді Годиву.***
В павутині кутів
мікрофони потайні в квартирі співця
пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
суголосся без слів.
Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах
ненароком ступивши, уривистим, частим
пульсом, скрипом пера.

VII
Ось бо відки твої
щік мучнистість, очей невиразність,
шепелявість і пасма волосся цілком
буцім спиті чаї.
Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі,
опісля і до ком.
Ось моєї зачим,
попри мітини прагнень уверх, – оболонки
в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин,
сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
ліній обріїв, доль.

VIII
Доль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок
неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
вензелів, карлючо́к,
суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
як велів Макроус!
Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
ці розпушені набряки звивин у мізках! –
в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
Або – просто синець
усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
як од спроби щораз
уявити цю відстань з литовської онде корчми
до облич, триєдино задивлених мимо,
над кордонів, що той зизоокий монгол
пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
скерувати глагол.

IX
Ми подібні;
ми, Томасе, звук і луна:
ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
Один одному суть
обопільна, як дна –
амальгам і бездонь їх,
що не здатні блиснуть.
Покривись – я на усміх кривий одповім,
одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
в три зіллюсь ручаї
у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
Ми – конвой у собі,
що проглянув у Касторі Поллукс;
балачок нічиї,
пат і відруху тінь,
що метнутись готова на спалах лучини,
згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
Чим життя неудатніше, тим
ми в нім менше відмінні
оку збіглого дня.

X
Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
снив, є дерть із кордонів з ошматтям цифíрним:
ява список адрес укрива не дарма.
Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
користає пітьма,
мов лиса. Місце, часу вві мсті
за свою непохитність жильцем, постояльцем
плинних діб, розсупонює зів –
зо епоху по тім,
я тебе застаю в заяложеній пальцем
наддержаві лісів
і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
хилить сон Литву-матір над плесом,
і ти
до скляних допадаєш її, неприкритих,
півлітрових грудей.

XI
Ба, існують місця,
що незмінністю поштують. Себто,
призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
Там до тями шлагбаум приводить гінця.
Там у сутінках швидше стають силуетом.
Там на чатах мужі
моложаві. Минуле позує вперед
незапиленим оком, що юнь у шинелі,
і задкує там доля порушника пріч
у незвідану старість з плювком на стіні,
із ломотою, марами в формі панелі,
поперечин. Там ніч
є справдішня границя, де, мов татарва,
територіям вашим житійним набігом
дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
де не владне повікам,
ява – печенігом
підбере, мов трофей.

XII
Поніч. Сойка кричить
голосіннями людськими і винуватить природу
у переступі градусом нижче нуля.
Вітовт, кинув меча і похеривши щит,
мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
в землі шведа. Земля
і сама уривається молом, що кинувся за –
у безкраї заобрії морем
– зниклим слідом свободи.
Зусилля бобра
по довершенні греблі віншує сльоза
на розлуку з проворним
ручаєм серебра.

XIII
Ніч у листявім краї,
губернії з по́лу пальто.
І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
на ряднину суміжній державі.
Внизу
стерні, скирти, плато
з черепиці, цеглин, колонад із залізом,
плюс узутий в кирзу
люд служивого чину.
Етер цих широт
полонили поміхи, молитва, волога
з моря, вісті з погодою,
все, що Кощей
заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
болеро, осторога
безіменних речей.

XIV
Привид бродить по Каунасу, входить в собор
і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
Кельнер, сам як декор,
бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
сніг, на розі – таксі,
просто вулицю. Б’юсь об заклад,
ти не міг не позаздрити. Адже чаїтись
входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
як облатка майбутнього, як маскхалат
Раю, буцім розтягнутий мінус.
Адже всі в бариші
з невагомих чеснот
безтілесности: гори і доли,
мідний маятник, час, що й собі зависа,
Бог, що бачить усі оборудки з висот,
дзеркала, коридори,
їх споглядач, ти сам.

XV
Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
твоя лепта співучасти в розвії мислив
про мене,
він суть простір в квадраті, а не
смолоскип полум’яний юдолям земним.
Не позаздри. Зачисли
цю марý до рідні,
як повітря і як найдрібніший петит,
що осипався потемки в мові гаркавій,
буцім цокання мух,
непридатний, еге ж, тамувать апетит
новій Кліо, у строї застави,
але гожий на слух
для нагої Уранії.
Тільки вона,
Муза цяти у просторі й Муза утрати
втілень тою, як скнара – грошí,
береже їх сповна
і цінує їх сталість: цю форму розплати
за подвижність душі.

XVI
Ось бо відки в пера
віра, Томасе, в буквиці.
Ось чим
пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
Слабе
сердце, з хриплим "пора!"
одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
й що кривить, – од тебе!
сторінок, аз і бук,
– зову! – як те не зви,
звуку й смислу, безплотності й маси,
і свободи – звиняй
і лиця не криви –
рабства, даного в м’ясі,
плоті, кості, хрящі,
– цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
мимо заспаних в нішах
гуртів янголів:
вищим
їх і нетопирів.

XVII
Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
в телескоп! Віднімання
без остачі! Нуля!
Ти, що горлу велиш
берегтись посилання
з перебором у "ля"
і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
вічну арію висліду, співану вуху причини,
суто спів двійнику,
і на неї поглянь та її до-ре-мі
там, в розрідженім чині,
у себе нагорі,
в височіні повітряній.
Ирій – всякчас епілог
для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
Тим сугубіш в "єси"
сутній віддих – ураз – і стількох,
і осібно, що в зябра хапаєм
і тамуєм, буває,
в несусвітні часи.

XVIII
У всього свій наділ:
небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
сягнисто
зросту, крокам – у пліч.
Тільки звук одділятися гожий від тіл,
буцім, Томасе, привид.
Сирітство
звуку, друже, є річ!
Звівши за абажур
погляд прямо перед собою,
зриш повітря:
анфас
сонмів тих,
хто губою
його мітив
до нас.

XIX
В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
наші видихи. Тут,
як під стелю той сон нашвидку,
до небес линуть "о!", де зоря набуває подоби
нею чутого – з уст.
Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
– як вчували халепу
півні, що нагорлали гортаням їх суш!
Віддих всотує річ.
Небозвід –
хор її суголосних молекул,
як подейкують – душ.

XX
Як він чисто звучить!
Жоден чин нині сущого й іже
з ним(крім смерті, хіба)
так не вибілить лист.
Як біліше, то нотою вище.
Музо, можна собі
геть? Додому! В той край,
де нетяга Борей попирає утішно трофеї
уст. Судоми щелеп
перед комою. В рай
алфавіту, трахеї.
В твій безликий лікнеп.

XXI
Вище долів Литви,
буцім кода моління за мир
із пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
звук пливе понад Куршської вод і поселень Коси.
То Святий Казимир
й Чудотворний Микола
дожидають яси,
звіздареві не видної геть.
Із-за иріїв віри,
дослухаючись ліри,
Музо, з ними й пригледь
співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
запропалих покрівель,
їх співця у пейзажі смиреннім.
Обнеси оберегом
дім і сердце йому.

(1974)

Я тобі привиділася вчора...
Чуєш? Чуєш? То була не я!
То не я ховалася за штори,
як налякане їжаченя.

І не я вдавала, що не бачу,
як періщать навкруги громи.
То лиш тінь собі ковзнула наче
швидко-швидко помежи людьми.

Інший хтось алеями слизькими
пріч од тебе прудко утікав.
...А відтак за власними дверима
до півночі плакав і не спав...

То не я, можливо тільки схожа
кольором волосся чи очей
десь розтанула між перехожих.
О, чи мало є таких речей?

То ж дарма виношуєш підозри!
Так буває інколи - здалось...
Я тобі привиділася вчора...
А сльоза? Пусте, із оком щось..

11.10.16 р.

І круть, і верть... І знову верть.
Крутить корбу пані смерть.
До поверхні уже близько.
Кров розлита, трохи слизько.
Світ – епохи і парсеки:
черга смертників до Мекки;
загребущі руки брата;
суд юдеїв, хрест Пілата.
Ніч закутана у шалі.
Витікає зло печалі
із усіх, найбільше, з «мудрих»
владолюбців неосудних.
Сльози, біль, страждання, муки.
Щобла лиха - пси і суки.
Гей, країно моя рідна,
златоглава, знизу бідна.
Розгрібай купину щастя,
тільки вір: усе удасться!
Сон в етері, картка візи.
Усміхайтесь – прес-релізи…

29.11.2016

чорне-біле…і жовто-червоне
кілька спроб - і захоплений простір
ти навічно у телеполоні -
безпілотник із крові і плоті…
і все рідше і рідше смієшся
у холодній у темній кімнаті
ти від тиску емоцій здаєшся
бо впіймали тебе на розтраті…
29.11.2016.

Зсушив траву мороз і вітер аж до сльоз,
Земля впадає в сон. Заціпенілі ріки
Уже не котять хвиль своїх. І звична річ,
Краплинами падуть сніжинки на повіки
І мариться очам палахкотлива піч.

Зима мов бридка старість по світу швидко мчить,
Уже біліє все у пополомі сніжній.
І кожну мить погідну вшановувати вчить,
Та в’яне наче цвіт світ доокола ніжний.

2016р.

,

До шибки батьківського дому
приклеїлись сніжинки.
Тендітні, ніжні та за формою,
як вичурні картинки,
що вирізали ми з матусею
й ліпили на віконце.
Гляділо радісно на ранок
здивоване приємно сонце.
А де ж зима, воно губилось:
Надворі, чи в оселі?
І зазирали до кімнати
промінчики веселі....
На вікнах любої оселі
через років замети
у задумі спостерігаю
сніжинок менуети...

Гей би хліб та вода
у лихого кумира
типу дуче і Мао,
а то і Сосо...,
...а у постіль – какао,
”2,20” – до сиру,
у коморі – їда,
а на шиї – ласо.
І куди поведе
ця нова шайка-лійка,
за якою іде
рядовий ідіот?
Це відомо давно –
у кіно
і на дно,
де віщає базіка
і обрана трійка,
ну і їм на додачу
ретивий сексот.
Є у неї одно
завдання. Є задача:
роздягнути людей,
у яких є копійка,
і доїти – ледачим –
трудящий народ.
Лізуть у фаворити
осли і верблюди,
що уміють плювати,
і далі іти
із хліва до корита
і, ніби, у люди,
де керують юдеї
і жирні коти,
і корупція сита,
і юди усюди –
корифеї ідеї,
ясної мети.

                              11.2016