Хмари затулили сонячного диска.
Грім гримить – а де блискавка?

Казали що буде гроза – ну а де вона?
Невже вітер зігнав електричного демона?

Дощі мої, брати мої – заходьте у гості.
Я дам вам замучений простір і тихих людей.

Улюбленець ваших богів. Еней.

2016

Згадала байку я одну,
Де мишеня вивчало світ,
Кота зворушило зі сну –
То добре, що не схрупав кіт.

Мале наївне мишеня
Сприйняти мусило урок,
Та знов простує навмання –
Мабуть, наслухалось казок.

Почуло, що тепер Грінпіс
Установило етикет,
Що кіт посаджений на піст
І в мисці має Кітікет.

Та кажуть миші по кутках,
Що кіт бридує їсти їх,
Бо більше начинки в кишках,
А м’яса.. то і сміх і гріх.

Тому і вибігло маля,
І не ховалося за пліт,
Кота побачило здаля
Та пропіпікало: - Привіт.

А кіт… що кіт? – котом він був,
Ум’яв спокійно бідака,
А потім знов собі заснув –
Травичка тепла і м’яка.

Мораль із байки вироста
(Тут ні при чому доброта,
І чистота, і смакота
Та інші видумки людей):
Нема моралі у кота,
А є генетика проста –
Якщо цей котик не мутант,
То він полює на мишей.

1
Скарай мене, Поезіє, дорогою.
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.

2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Приснився сон мені якось: лежу, не спиться,
Аж глядь – не в спальні я – а на копиці,
Над головою - оберемки зір в імлі серпанку,
А поруч – хто б ви думали – нага панянка,
Й сюркоче так мені на вушко, так сюркоче,
Я відчуваю – пелена вкриває очі…
Аж раптом випірнув зі сну – а тут дружина:
«Що, знову з кумом нализався, сучий сину?!»

18.04.2016

Розповім вам, любі браття,як в нас в Україні
в двадцять першому столітті панствували свині.

Викупавшись у багнюці стали керувати.
Але згодом їм набридло їсти там і спати.

В ратиці вхопивши владу, інших стали вчити,
-Хто зуміє більше вкрасти, стане краще жити.

Старт почали з унітазів золотих,як діти
навалили в них одразу й стало з них смердіти.

Старше сонце їх, Свинович, вже батони їло.
Не простії-золотії, щоб не так смерділо.

люди нюхали той сморід- нюхати набридло
розуміли що тримають свині їх за бидло.

Ото ж вигукнув народ весь, -Не Свинович- біс це!
І при першій же нагоді свиням вказав місце.

Та Свинович з вінком терна, із придворним збродом
розпочав війну за ферму зі своїм народом.

Снайперів найняв він влучних,що вміли стріляти
Але смерті сам злякався, тай став утікати.

Свині кинулись питати, -Де Свинович дівся?
Вивіз він усе із ферми? Мо, батон лишився?

З горя свині, як лелеки в вирій полетіли.
Кажуть, сіли не далеко, "свиньи" їх пригріли.
***
Може стане ця наука ще комусь в нагоді,
Свинство, браття, злая штука.Вже давно не в моді.

Пишу я тобі на вкраїнській...,зажди,
можливо не знаєш і мови.
Та все ж, пам'ятай, вона буде завжди!
ЇЇ ти не знищиш ніколи.

Якби твоє серце добрішим було
і мав благородну породу.
То вірю, тоді б не вбивав за "бабло"
синів українського РОДУ.

Якби в тебе совість і честь ще були,
то душу б твою розривало,
як матері смерть розірвала, коли
синів в домовині ховала.

Можливо хоч те зупинило б тебе,
як би твоя мати ридала,
бо страшно їй стало, як "градом"тіла
й кінцівки по полю кидало.

Можливо колись вона прийде у сні
з чужими руками й ногами,
з кривавим кишківником на голові...
і скаже -були ви братами...

Пишу я тобі на Вкраїнській землі,
можливо не знаєш і мови.
Нехай пам'ятають, там всі у Кремлі-
ЇЇ вам не знищить ніколи!

Відродиться феніксом з попелу знов.
Повстане і духом і тілом,
і Словом, бо Слово основа основ.
А ми те покажемо ділом.

Літа спливають неустанно,
Танцюють дати гопака –
І час від часу привітання
Дзюрчать бурхливо, як ріка.

Всього бажають і надовго
До «круглих» і не дуже дат:
Щоб адресат до ста дочовгав
І збагатився у стократ;

На віллі , може – на Сейшелах,
Під пальмами на сонці млів;
Щоб не місив багно у селах
І не кривавив мозолів;

Щоб неодмінно у валюті
Рахунки пухли день-у-день;
Усі борги були б забуті
І не вилазили ніде.

Отак словесно-кучеряво
Програму створено на вік –
І заживе тоді на славу
У побажаннях чоловік…

…Як укарбує мить остання
Кінцеву дату на віку –
Усі суєтні побажання
Заснуть у скорбному вінку.

А в молитвах, уже над ложем,
прохання свічі сколихне –
Нехай Господь у Царстві Божім
Смиренну душу пом’яне…

17.04.2016

Імперія катів
                           лінчує все,
що у собі
                   загрозу їй несе.
І оперує
                тупо
                           безголов'я.
Росія
              закалялась
                                 у бою
і за усе,
                до чого охолов я,
я їй –
        у очі «унтера» –
                                    плюю.

Великодушні навіть дикуни.
У зоні
              і законні
                               пацани
не посягають
                  мучити невинну.
А нице уособлення
                            страни –
опудало
                гібридної
                                   війни
мою Надію
               убиває
                                 в спину.

І повезуть її
                            на Бірюсу
дивитися
                  тайожную красу,
поститися
                і допивати чашу.
Ой, рано
                  вечоріє на Обі,
щоб уявити
                   кожного
                                     собі
паяца-гуманоїда
                          на Раші.

Ой не один,
                  я думаю,
                                  ще є,
хто поділяє
                           бачення моє,
які передові
                        народні маси
у Чуді,
                у Рязані,
                              у Кремлі,
та й на усій
                     зашореній землі,
що виродила
                    Вову-фантомаса.

І розумію це
                            не лише я,
що наша
             дипломатія –
                                 своя
у рашіє-рошенового клану.
Кому охота
                      мати на коні
таку живучу
                    у своїй війні,
даровану
            історією
                             Жанну?

Я п’ю за Русь
                за нашу
                              ще живу,
її велику славу
                              вікову,
а у моїй молитві
                            за Надію,
за каторжан
                 у тюрмах і тайзі
і за красу
                     на річці Бірюсі
я проклинаю
                     місію
                                   Росії.

04.2016

Я у печерах пам’яті своєї
в цю ніч блукала довго із тобою.
О радосте —зійтись у сновидінні,
немов у краю спільного дитинства!
Мовчання жебоніло поміж нами
нехитрими прозорими струмками,
привільне, як родинне піклування,
природнє, як оте пливуче листя...

Я у реальність знову повернулась,
у виміри вселюдського сирітства,
в якому ти —несказано-далеко,
і навіть слід назавжди загубився.
Та цілий день я слухала, як щастя
розхлюпувалось в серці і бриніло
луною стоголосого мовчання,
що в сонних зачаїлося кавернах...

2009

Небо падало на долоні,
Мов потрапило миттю під зруб,
Розчинялось в очей бездонні,
Припадало цілунком до губ.
Було небо таке пухове,
Таке лагідне, як і ти.
Ми зривали слова любові
Із досяжної нам висоти.
До зірок дотягнутися ще би!
Ось яскравих дісталися двох...
І здалося: до мене й до тебе
Доторкнувсь неба подихом... Бог.

тридцять вісім віршів про час і відстань
а також про те яке в неї ніжне обличчя
виразне підборіддя м’які губи
як блищать її очі які тендітні плечі
та які гострі в неї соски
безперечно найкраще з написаного
безперечно що я їх спалив
(булгаков звикло виглядав мені мудаком)
занадто приватна це територія
не конче багну поділитись
окрім того писати про неї
це карне діяння
стаття сто двадцять дев’ята кримінального кодексу
частина перша

Не завидуйте нікому,
Це погане почуття
Радійте щастю чужому
Буде кращим життя.

Паліть! Виривайте!
Це із душі
Ніколи не давайте,
Щоб там росли спориші.

Лютий, 2016

Смерки які - ой, недобрі.
Сонце яке - спадне.
Совами пУгає обрій,
ночі чадить тунель.

Завтра вже буде намарно
бити серця навпіл.
Вивергнуть бодні люнарні
суму гіркий набіл.

Завтра за нею ясною,
тOнкою і прозо...
люди байдужі юрбою
звично сплакнуть разом.

Тільки вже буде запізно
в небо ячати: йой!
Безсвіт окільно нависне -
безсвіт - кромішній той.

Гра у мовчання - у рибне -
світу злочинний пил...
завтра уже не потрібно
дляти шляхами кіл,

землі кістками бурити,
витуплий меч нести -
завтра її розповиту
стратять на площі мсти.

тиша холодна отерпне,
верески німоти.
Добрий, дитинний, всестерпний,
люде мій, - а щоб ти!...

Завтра не треба вже скорби,
просвіту де-не-де.
Смерки які - ой, недобрі.
Сонце яке - спадне.

Поклич мене, стомилася, сто…ми…
І ще сто нас лишилося в минулім.
Повітряні мости, намиста, кулі
І ми, ще діти, летимо саньми!..

Минулося… немає нас, нема…
Лише стежки, верстальниці убогі –
Верстають милі, думання, тривоги.
Як змах крила – надії, мрії змах…

Забулося… Різдво, Великдень, Спас…
Зі свята – в будень, із весни – у літо.
Поміж говіння, зливи, першоцвіту –
Немає нас…

А ми в ілюзіях літаємо...всліпу...
Шукаєм папороті цвіт посеред ночі
І...ген...емоції набрали висоту,
Зашерхлі губи вітер перемін лоскоче.
А магія весни вирує, шелестить,
Спокусливо струмує в полисках муару,
Вихоплює з клубочка Аріадни нить,
Аби дістатися невіданих Стожарів.
І квітом білим усміхаються уста,
І заціловує гілля весняний промінь,
І меркне в тім раю життєва суєта,
Зриває теплий вітер пелюстковий спомин...

Відімкнулась. Не буде
Від тебе дзвінка.
Ти- минуле. Розірвана
Нитка тонка,

Що тяглась через простір
До серця твого,
Та, що несла, мов постер,
Священний вогонь.

Розлітається вовну
З'їдаюча міль,
І стихає у серці
З гірчинкою біль,

Що між ребрами коле,
Мов кара небес-
Жах, що більше ніколи
Не чути тебе.

Він повернеться. Є
У минуле мости.
Звідти будуть ще довго
Надходить листи,

Мов пташки потойбічні,
Що в Вирій летять,
Мов думки про одвічне,
Що треба пізнать,

І з кінцями розірвані
Звести кінці,
І безтямно стискати
Айфон у руці

У бажанні почути
Знайоме "Алло"...
..."Абонент недоступний".
Минуле пішло.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116041700229

Уже зів'яли проліски і ряст
і нагадає нам Еклезіаст, –
нема нічого, що не проминає.
І сон-травою знову облітає
яса краси, що радує на час
відведеного у юдолі раю.

Усе й усіх овіює весна:
плугатаря у полі, чабана,
і окриляє воїна надія.
Не вписується у весну війна…
Линяє на палітрі полотна
жіноче щастя і дитяча мрія.

І наче сяє сонце угорі,
і рани омивають знахарі,
і нібито уже сміються діти,
і виплакали горе матері...
Але коли воюють упирі,
то не уміють ангели радіти.

Не забуяє облетілий цвіт,
коли чорніє знову білий світ
і у сумне минуле повертає.
І туманіє сива голова,
що на весні уже і рік, і два
надія
            ще пожити
                              умирає.

04.2016

з’їв медицину... з таці - через годину готовий буду пускати слину... медитацій.

17.04.2016 р.

О, земле рідна,наша Мати,
ти ж бо щедротами багата!
Глибокі води і ліси!
У Всесвіті – взірець краси!

І хоч багата – не гордуєш.
Як рідна мати, всіх годуєш.
Усе, що маєш – віддаєш,
У щедрості не знаєш меж.

Та все ж, подяки не чекаєш,
Бо діти інколи, -ти знаєш, -
Добром не платять за любов.
А ти ж їм хліба,знову й знов!

І бОлі і жалІ ховаєш,
Як ненька про все суще дбаєш.
Згвалтована, лиш просиш в неба,
Щоб хтось колись згадав про тебе.

Все на світі треба пережити -
радості хвилини і жалЮ.
А ще мусим по собі лишити:
сина, хату, явір чи вербу.

Ось, у полі пташечка співає,
з неба линуть звуки чарівні.
Через що так високо злітає?
Так радіє сонцю і весні?

То ж надія в серці оживає,
що лиш зЕрна віддамо ріллі.
І як пташка кожен заспіває,
бо настане мир на всій землі.

Що ж то таке, що я в біса Байкар?
Був би Кондитер, чи-то Перукар...
Ні. Байкарем я ще стану в пригоді-
Вам щось цікаве скажу при нагоді.
........... .......... ...........
Жив собі Скнара. Оце якось раз
Гроші, що він так задовго припас,
Взяв, та й у землю поглибше зарив-
Так-от надійніше буде! Та стрів

Якось те місце Пронира один.
Тут же все вирив, та й втік з тим усим.
Скнара у розпачі- все, що було,
Так несподівано в мить загуло...

Скнарі сердешному кажуть- мерщій
Жменю каміння в те ж місце зарий.
Соплі утри, та й надалі всміхайся.
Грішми ж ти також не користувався!
........... ........... ..........
Що, Українцю? Нелегко тепер?
Ворог триклятий до стінки припер?
Поки, задурений, їв своє сало,
В хаті всі гроші, ще й зброю покрали.

Ти Незалежність отримав умить.
Тільки от зараз ти зміг зрозуміть,
Як її важко утримать. Цінуй!
Зуби зціпи, й Україну рятуй.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523311
рубрика: Лірика
дата поступления 14.09.2014
автор: Сокольник

Маленьке сiре мишеня у двiр чужий забiгло.
Цiкавий свiт зманив маля, мов ягідка достигла.
На сонечку пригрівся кіт, розлігшись на травичці,
На нього злізло мишеня, попискуючи звично.

Наш котик з подиву зіп'явсь на всi чотири лапи.
Подумав – може увi снi звалився iз канапи?
А мишеня, як на бiду, не бачить небезпеки.
А може розуму нема, чи втратило від спеки.

Лоскоче вуха, смика хвіст, смiється так щасливо,
Що навiть кiт всмiхатись став на те дрiбненьке диво.
Притиснув лапою ледь-ледь, щоб не втекла ця шкода,
А поки знову задрімав при сонячнiй погодi.

Мораль у байки завше є, свою і наша має:
Можливо, десь і є така картиночка із раю,
В якому кіт для малюка тепер за неньку й тата.
Та краще мишкам від котів на відстані триматись.

Тримаймося гурту, братове –
По одному нас переб'ють,
Тримаймося рідної мови,
Бо нас по вітрах розметуть.

Тримаймось одної родини,
Інакше – чужинська тюрма,
Тримаймось своєї Вкраїни –
В нас іншого дому нема.

Немов бджоли бурштиновий нектар,
Пролилася - і темряву відтерла -
Неонова ріка зі світла фар,
Як магма із вулканового жерла.

Так веселково міниться вона,
Нічого не спустошує довкола.
Лиш благодаттю очі, як весна,
По вінця напуває, ясночола.

У хмарний дим пірнув раптово й зник –
Той оповив його, густіший сита -
Ще несміливий місяць-молодик…
Неону ж річку тьмі – не загасити.

То тихо сяє так дніпровський міст,
Розсунувши небесні пасма білі –
Вечірній добросердий оптиміст
Під вереницею автомобілів.

9.04.7524 р. (2016)

Розплющили фіалки оченята
і горілиць зайшовся горицвіт!..
Для когось нині – то життя початок,
а іншим – заступило горе світ…

Ще жовті, не посивілі кульбабки,
бруньки каштанів – пружно-молоді!
І великодніх крашанок лушпайки
рахманно плинуть в ирій по воді.

Весна буяє гомоном пташиним,
як щебетала - зможе і без нас.
Не був, чи був? Століття, чи годину?
І що залишить, чи поглине час?

Колеги, друзі, родичі, знайомі –
живуть й без Тебе…. І навчилась я
без Тебе, мамо… Поклади бездонні –
невидних сліз підводна течія…

…Крихке, тендітне, наче крильця бабки,
на чистовик, без проб і дубляжу –
життя прекрасне! Від нуля – й до крапки…
І щоб там не було – живу!

04.2015-04.2016

Між сухостою я шукаю віщих снів,
Живих молитв до Бога мовчазного.
Та сил нема, кінчається дорога,
І ось вже бачу смерті чорний зів.

Навіщо йти - та смерть прийшла сама,
І як дитину - пеленає туго.
І пошук той - не виклик, а наруга.
Ти був? Та ось тебе нема.

Слабе зерно старого урожаю.
Земля була родючою колись.
Та впавши, силюсь підвестись.
Або хоч погляд в небо підіймаю.

Іде весна у маєві журби
і у буянні розового безу.
Перукарем у довгої доби
рудавий ліс вичісує чуби
у дуба, і косиці – у берези.

Борги у ночі забирає день
і видає добі її аванси
за блюзи ненаписані, і станси,
і арії, і оргії пісень
пташиного балету і романсу.

У лузі чути соло солов’я,
басолі деркача і бугая,
і акафісти білої ворони.

І се усе дарується мені,
бо я умію бачити сумні
фіалки і веселі анемони.

04.2016

Зустрілись на нотнім стані
дві ноти -До і Сі.
Обнявшись пливли в тумані
їх звуки по росі.
Сплелися й злилися звуки,
звучали в унісон.
Плеча враз торкнулись руки
і вкрали дивний сон

Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…

Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…

За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…

2013

Сотні небесній слава!
Ми ж бо не маєм права
забути полеглих героїв
від злої престольної зброї.

Сльози течуть щоденно.
Впишемо ж поіменно
ми тих, що з небесних просторів
мигтять нам і світять, як зорі:

В небо БАЛЮК піднісся,
звали «Сашком з Полісся».
Свинцем пошматовано груди -
в раю він про біль ту забуде.

(Зранений ніс він друга.
Вірив - остання туга…)
Ой, хлопчики наші кохані,
для вас ті хвилини останні.

Зойк між поліщуками -
ВІТЮ ПРОХОРЧУКА ми
знайшли з перерізаним горлом…
За що вбило хлопця те кодло?!

КЕМСЬКИЙ СЕРГІЙ у небі…
Скільки ще вбити треба?
Вмиваючись знову сльозами,
хороним Якима Зайка ми.

«Беркут» же наступає,
добре про те він знає,
що треба « хазяям » служити -
зручніш «по понятіям» жити…

Сотні небесній слава!
Ми ж бо не маєм права
Забути полеглих героїв
За долю Вкраїни святої...

Посходили співаночки рясно, мов суниці.
Посходились легіники, гей, на косовицю.
Косять так, як ще ніколи доти не косили.
Уже сонце припікає, а ще стільки сили
Позостало в руках дужих, руках молодечих,
Що готові трудитися під сам темен вечір.

Посходили співаночки та й всіма грибами.
Посходились дівчаточка, гей, та із козубами.
Прогортають мох-травицю і що ж бо за диво:
Страшно навіть крок ступити –
Грибів ціла злива.
То ж якого іще щастя мені побажати,
Як співаночки, гей, та мої радують Карпати.

А буває - лякаєшся власного голосу,
Відчуваючи присмак листової сталі,
хвилювання накочує хвилями далі,
Захлинаєшся, от-от, потонеш повністю.
Опановуєш місце і відстань між сказаним,
І слова виринають, і маска успішності,
Ти зростаєшся з нею, з тремтіння  фразами...
І вперед до мети, перемоги втішної.

Як поет відкриває завісу Всесвіту,
Де вирує надумане і особисте
У тісному тандемі думок шелесту,
І лягає в разки віршувань намиста.

Пиво купається.
Поруч.
У шлунку.
Звідси не випустять
без поцілунку.
Як косметичку,
сховають до сумки.
Без порятунку
для іншої думки.
Кваситься пиво.
І воля, й неволя.
Капосна Діва:
ім'я її - Доля.

16.04.2016

Небо сьогодні, мов скривджена жінка,
сльозами рясними плаче,
болить їй неначе
за втрачені мрії,
і серцю в грудях все важче!
Небо сьогодні - драми сторінка,
героїв трагічна доля,
у розпачі тягне до неба тополя
свої розкуйовджені віти.
Хоч вітер втирає небесну сльозинку,
та навіть і він безсилий,
біду зрозуміють лиш ті, хто любили,
лиш той, хто горів щосили!
Небо сьогодні плаче уперто,
хоч дехто і скаже - даремно,
хоч дехто подумає - нерозумно,
та небу сьогодні сумно.

2016

Навчися говорити до очей,
не плямкаючи цвіллю за плечима,
і витахне нелюбості причина -
шукати перекручених речей.
Шукати недомовок і обмовок...
Бо в очі, що навпроти, як зирнеш,
то взриш, направду, що твої всі "не" -
це лиш поріг, а не високий сволок.

(30.11.15)

Негадане щастя
влітає, мов птаха у клітку.
Саме...не боїться –
довiрливо проситься в руки.
– Ну що ти з ним зробиш?
Стоїш, ворухнутись не смієш –
а раптом злякаєш
і випурхне знову на волю.
А щастя спокiйно
гніздечко звива біля серця,
лiтає свобiдно,
про щось невгамовно щебече,
і ти починаєш
надiятись, що не покине,
що завтра проснешся –
і знову почуєш його.
Потрохи звикаєш
і часом уже забуваєш –
відчинені дверi…
Та й марно шукати ключа.
Нiхто ще не втримав
ні щастя свого, ні кохання,
хоч замкнені дверi, хоч настіж одкриті вони.
Звикай а чи бiйся,
плекай чи гони – то все рівно,
бо будуть з тобою,
допоки їм доля дає.
Зайдуть – не спитають,
і випурхнуть – не обернувшись.
А ти виглядаєш,
чи птаха та знов прилетить…

я відпускаю тебе лети
лети сраним метеликом із моєї руки
лети з мого серця і не сердься
просто лети бо я відпускаю
як перед великоднем відпускають гріхи
богородице діво отче наш по три
і біжи причастися і звільнись і лети
і не озирайся і не повертайся
бо крила і погляди надто ламкі
та надто тривкі та надто тремтять

Колиска теплого дощу—
У плиннім шелесті первиннім,
І вся небесна благодать
Стіка, співаючи, крізь ринви.

Ожилий простір позира
І ловить чулим сірим оком,
Як блискітливих міріад
Стібки зшивають ненароком

Учора й завтра, верх і низ,
Дахи, машини, лиця, брами,
І ті, кого давно нема,
Здається, знову поруч з нами.

Ми знали—збудеться усе,
Що серце снило і бажало,
Тугі розв’яжуться вузли,
Неначе їх і не бувало,

Бо наступає теплий дощ,
Нас обіймає, як рослини,
І переносить на руках
У паралельний світ гостинний.

В межі засохла деревина
Аж почорніла від дощів.
Давно своє вже відродила,
Відплодоносила...
Хрущі
Не прилітають у суцвіття,
Не в`є гніздо весною птах.
Стара черешня чверть століття
Тримає небо на плечах.
Обходять всі її, сердешну,
(Зрубати не прийшла пора),
А вчора ввечері черешня
Взяла і раптом зацвіла.
Тендітно-білими квітками
Покрились чорні гілочки,
Так хусточку біленьку мама
Закручує.
У шкарубких
Руках тримає полотнину,
В трикутних згорне,
А відтак,
Накриє нашвидку сивини,
Сховавши усміх на устах.
Рідненька мамо!
Йду навпроти,
На стежці килим споришу.
- Пошли, Господь, Свої щедроти
Для мами, -
Тихо попрошу.

08.04.2016р.

Коли весна —красунечка
до нас у гості йшла-
спочатку тепле сонечко
поміж зірок знайшла.
По сонячному променю
спустилася з небес
на землю чорну стомлену:
Враз лід на річках скрес.
А в лузі , он, калинонька
віночком зацвіла,
зазеленіла нивонька,
що на краю села.
Весна встелила квітами
подвір'я, береги,
квітками-самоцвітами
посипала луги.
Стомилась, озирнулася-
Веселка угорі!
По ній і повернулася
до сонечка й зорі.

Оленка гербарій в садочку збирала.
зривала листочки і в мами питала:
-Матусю. чому так у світі буває,
що кожна рослинка свою назву має?
- Для того . дитинко, - їй мама сказала,-
щоб ти відрізнять їх могла й пам'ятала,
бо часто травичка якась, або квітка
всім користь приносить: дорослим і діткам.
Оленка здивовано ротик відкрила:
- Яку , мамо, користь? У чому їх сила?
Матуся враз квітку зірвала на липі,
сказала:" - Чай з липи вживають при грипі.
Бо липа- це лікарська цінна рослина,
як дуб, як береза. калина й малина.
Рослини ці людям стають у пригоді
при кашлі , ангіні та іншій нагоді.
Поглянь лиш , дитино, на липові гІлки.
Гудуть і рояться мохнаті там бджілки.
Із квІточок бджілки збирають нектар
і липовий мед тоді, ніби янтар.
А мед той солодкий, в'язкий і пахучий
він теж всіх лікує.Це засіб разючий
від різних бронхітів, запалень легенів.
Тай просто смачний він до чаю Олені.
Тож всім нам потрібно завжди пам'ятати,
про все, що нам дано природою ,-дбати!
Даремно й безжально дерев не ламати,
і квітів що в лузі, у лісі-не рвати.
Від нас же самих і для нас зберігати...
-Матусю,а звідки ти все це пізнала?
Напевно, багато ти книг прочитала?
- Так , доню, із книг я багато дізналась,
а ще у дитинстві бабуня казала
про силу цілющу і квітів і трав,
а книги для того, щоб кожен те знав.

Оленка враз швидко до липи помчала,
Погладила стовбур і міцно обняла.
А липа у відповідь гілля пригнула
- Любов я відчула,- Оленці шепнула.

еники-беники їли вареники
еники-беники раба
так і вони напружено неквапні
пані галю
ще будь ласка дві порції
так звісно що засмакували
І ще будь ласка сметанки
направду дуже смачно
квінтер фінтер жаба
розмовляти їм лячно
та й ніпрощо загалом
все й так ніби очевидно
все всім ніби зрозуміло
еники-беники їдять вареники
він з картоплею вона із сиром
ось така дітвора
семіотика для двох
до речі знаєш
що в тернополі вульву
називають вареником?
і пара переглядаються як змовники

А хто бачив, а хто чув,
Хто в Максимка сюніч був?
Мабуть, хтось із зоосаду,
Де зайчаток він погладив,
Задивився- на жирафу,
Тигр нагнав такого страху...
Заспокоїв трохи півень,
Проспівав із ним нарівні...
Не були уроки марні,
Що не раз давала мама:
В зоосад іти годиться,
Щоб і там чомусь навчиться...
...Позіхеньки-позіхусі...
Розказать кортить бабусі,
Та з тієї диво-мови
Не второпать їй ні слова.

А ти – пішов і полишив на згадку – тугу,
І запах айстр і ледь прив’ялої трави,
Хотів, щоб щастя і любов для мене – вдруге,
Щоб розгоралося в мені: «Вдихай! Живи!»

І я живу, щоранку бесіди з тобою,
Тепер тобі, вбачай, видніш, що на землі,
Я ж проростаю, оживаю у двобої –
Із розпачем й тріумфом на коні.

Я віднаходжу спогад в подорожніх,
Таємні знаки, що мені лишив,
І пам’ятаю, кожен дотик, кожен,
До розуму, до серця, до душі.

я нічого не зрозумів
не зрозумів я нічого
нічого не зрозумів я
в цьому світі неозорому
де постійно твориться якась
думаю ти розумієш
епіґонити воргола але в слові
епіґонити дюшана але в дії
зриваєш кульбабку
сік біліє на зломі
ми з тобою цілий світ
так само позбавлені
віри любові
та й сама розумієш

Та не обирав я її.
Цю планету.
Реклама життя?
На Землі?
Просто жесть.
В якусь лотерею діставсь сантиметра,
де жити -
це жити.
Й сприймати за честь.
Розпечене щастям ставати жіноцтвом
жіноцтво Землі вимагає свого.
І байдуже, що там з якимось пророцтвом, -
аби карбувати «що варте того!»
Та кожному в очі не вставиш моду.
Знаходяться з тих, хто живе «десь на тлі»,
що здатні свою перевершити вроду…
у чомусь іще, окрім «ми із Землі!»

14.04.2016

Білий гриб,дід Боровик
під пеньком сидіти звик.
Став себе він вихваляти,
що уміє танцювати.
Усміхнувся в вуса пень:
- Ти , базікаєш весь день,
а чи зможеш показати,
як на дудці стану грати?
Ноти пень з дупла дістав,
і на дудочці заграв.
Ніжку гриб хотів підняти,
та й упав – не може встати.
То ж веселі Сироїжки
дружно стукнули у ніжки,
тай утнули гопака,
раз оказія така.
А опеньки, хоч маленькі,
теж хлоп’ята веселенькі,
враз пустилися в танок,
заплели вінком пеньок.
І Лисички невеличкі
дружно вмили свої щічки
та й почали краков’як,
кажуть: «Зможеш, діду, так?»
А червоні Мухомори
теж задерли ніжки вгору,
та приспівуючи в лад
повернули вбік, назад.
Хочу дітки вас спитати:
-Хто не зміг затанцювати?

Відповідь: (Білий гриб)

Посаджу я помідори італійські "черрі",
пригощу поетку ними , Ірку з ДЕНЕЕРі.
Ірця плакала, ридала: "Здесь хочу Россию!".
Так кричала, пупа рвала, кликала "мессію"

Танки пруть аж із Росії "Ирку вызволяті",-
захопили Україну всю "хохли прокляті".
Знову Ірочка ридає,дарма пупа рвала,
бо до себе у Росію "Масква" не позвала.

"Было плохо в Украине!" Классно в ДЕНЕЕРі.
Чи потрібна така Ірця, хоч якійсь холері?
Може ще комусь й потрібна, та не Україні.
Хай малює її писок фейковій країні.

Лесі Українці)

Стояла Леся й слухала весну,
а я порад вiд осенi чекала.
Весна співала пісню голосну,
а осiнь мені тиху заспiвала.

Весна вторила Лесі про любов.
Кохалася й купалась в зорепадi.
А осiнь жартувала знов і знов:
- Кохання справжнє лиш у листопаді.

І обiцяла казку неземну,
срiблястi нитки в коси заплітала,
калини ягiдки втикала в сивину,
жоржини жовтi, нiжнi дарувала.

Сльози мої - кропива. Жалять і серце, й очі.
Знову молю прощення. Тихо вмирає день.
Ще поверну із сонцем. Тільки опісля ночі.
Ще поверну з піснями. Доти - пробач мене.

Грати не вмію, друже. Струни і ноти - мрія.
Арфи, кларнети, труби. Все це - не я, не я...
Падає дощ у душу. Певно, щось ясне сіє.
Певно щось дуже світле. Вродиться янголя.

Завтра, а може після. Може на рік прийдешній.
Вікна чекають неба. Двері не знають ґрат.
Сльози мої - кропива. Слово - колючі клешні.
Наче промерзла ява. Виболена стократ.

Знову прошу прощення. Скапує свічка долі.
А під ногами слизько. Вибач за холоди.
Ще поверну із сонцем. Вийду з пітьми поволі.
З янголом попід руку. Друже, лиш підожди...

(29.11.15)