1

Огульні оцінки. Мовчання і тиша.
А муза дитя світляне заколише...
Присяде на лаву, де руно і парка.
...вже йдуть на чайок Анабелла, Одарка...

Про що їм казати?
Всі дні - паліндроми.
Відкриті закони омани і Ома.
Загачені соти, заквашене тісто.
Любила село. В місті тлумно-двоїсто.

Сімсот парадизок, плоди червонясті.
Без каски чужою лишаюся в касті.
Всі спуски відзначені сіллю і злетом.
Проскаче ніщота, назветься поетом.

2

Мандрівка до Львова. Левиці край ложа.
Столітники літні. Зима-листоноша...
Натхненно шукаю халву чи халепу.
Хитаються бонзи, кілочки вертепу...

Замажуться тріщини маслом оливи.
По всіх землетрусах вцілілим щасливо.
Окукляться черви під шерхоти звітів.
Немає нового у ветхому світі.

У кожному яблуці - трійло, зачаток.
Вагони у осінь довозять курчаток...
Жахтіє світило. Жирує сторожа.
І знов провесніння... й наївне: "А може...".


2016

* * *

До ніг твоїх все небо прихилю
Й короною зірковою звінчаю
Тебе єдину. Світ свій розфарблю
Пензлем краси і барвами із раю!

Тендітними росинками скроплю
Вуста сумирні, день заколихаю,
Розбуджу ніч, блиск сонця ухоплю
І дам серцям. Вони живуть, я знаю,

Тобою й мною! Янголам звелю
Розніжувати ніжність аж до краю,
Аж до межі… Я й темінь засвітлю
Суцвіттями вогню та водограю

І чарами тебе у собі розстелю.
Нас в оберемок долі повплітаю…
До смерті і по ній ти є моє «Люблю»,
Між Богом і людьми я є твоє «Кохаю».

Павло Гай-Нижник
1 березня 2016 р.

Ветеранам Великої Вітчизняної Війни

На руїнах забутої слави
За похмурими злиднів стінами ,
Небо чисте а сонце яскраве ,
То на землю весна полинула
••••••••••••
Прилітали птахи із вирію
Поверталися вранці завидно ,
Не впізнали країни милої
Тут поплутали грішне з праведним
••••••••••••
Ворожнеча і зло затлілися
Не почути і слова ввічливо ,
Що-ж напевне птахи забарилися
Розминулись пернаті з вічністю
••••••••••••
Ті забутої слави перлини
Ветерани лиш вік пам"ятатимуть
Як у Празі Вашаві Берліні
Зустрічали весну сорок п"ятого
••••••••••••
Як сміялись раділи і плакали
Освятивши життя перемогами ,
Як фашистів знамена падали
На бруківку сміттям під ноги їм
••••••••••••
Як в боях у шалених наступах
Розбивали ворожі полчища
Лиш не всім посміхнулося щастя
Полягли на полях урочищах
••••••••••••
Ветерани війни-визволителі
Ви Європу від рабства позбавили
Обеліски усипані квітами
Імена Ваші вічною славою


Олександр Квітень
25 квітня 1995 року
м.Харків

Ветеранам Великої Вітчизняної Війни

На руїнах забутої слави
За похмурими злиднів стінами ,
Небо чисте а сонце яскраве ,
То на землю весна полинула
••••••••••••
Прилітали птахи із вирію
Поверталися вранці завидно ,
Не впізнали країни милої
Тут поплутали грішне з праведним
••••••••••••
Ворожнеча і зло затлілися
Не почути і слова ввічливо ,
Що-ж напевне птахи забарилися
Розминулись пернаті з вічністю
••••••••••••
Ті забутої слави перлини
Ветерани лиш вік пам"ятатимуть
Як у Празі Вашаві Берліні
Зустрічали весну сорок п"ятого
••••••••••••
Як сміялись раділи і плакали
Освятивши життя перемогами ,
Як фашистів знамена падали
На бруківку сміттям під ноги їм
••••••••••••
Як в боях у шалених наступах
Розбивали ворожі полчища
Лиш не всім посміхнулося щастя
Полягли на полях урочищах
••••••••••••
Ветерани війни-визволителі
Ви Європу від рабства позбавили
Обеліски усипані квітами
Імена Ваші вічною славою


Олександр Квітень
25 квітня 1995 року
м.Харків

***
Єпархія
зріла
паяца
Кирила
не знає і знати не хоче,
які у Московії кадять кадила,
кого
оточили,
кого замочили,
у кого виколюють очі.

***
Вожді і боси –
нації біда,
коли нема
у голові
Христа.
Їх істерія вірних ублажає.
І не бояться Божого суда,
і ладану…
І мріє тамада,
яким його
історія згадає.

***
– Уже нічого
не дарую,
не позичаю, не даю...
Такою Україну чую.
І я за неї
голосую,
а матюки –
за мать твою.

***
Уже конвої
не везуть
«бабло»,
тому що п'яні битої багацько.
Уже Союзу, наче й не було,
уже і Білорусії
дійшло,
що є у неї
Пуцька,
а не бацька.

***
Нема чого
на сонце
нарікати,
а уночі
на темряву пеняти.
Якщо немає Бога у душі,
не помагають і свої пенати.
Тому
нема
надії
на чужі.

***
Що
за утопія?
Не у Європі я.
А на амвоні – чужі барани.
Йде дегустація – п'ємо за націю,
а оп’яніла
гієна
війни.

                              2016

Тихо-тихо в мені.
Мов розмова свічок.
Радість хвора.
Печаль медова.
Хто аз грішний у світі?
І де?
І що?
Вмерти й жити готовий.

Я потрапив ще в юності,
Ще тоді,
У солодкий полон печалі.
І тонув у вогні,
І горів у воді,
Йду в глибини і далі.

І кохання моє
Вже забуло мене.
Лиш хрести пам’ятають.
Відчуваю усім,
Що не все промине,
Мов сніжинок завеснена зграя.

Хочуть ідоли жертв.
Хочуть жертви жратви,
Хочуть крила коріння!
Хочу битись, як серце, я,
Доки живий.
А по смерті хочу
Спасіння...

Хай страждання вино
Тут п’янить і п’янить –
Очищально і горньо.
Від зорі до росинки
Червониться нить,
Що струмить через горло.

Я період пустині своєї пройшов...
Ці рядки – наче шрами.
Лиш останній рядок –
Наче шов, наче шов...
І сльозина по мамі,
Чиї груди в дитинстві
Я марно шукав,
Як шукають лиш Бога...
Потекла через мене
Велика ріка –
Мов до нього дорога.

Далі доля поета
Чекала мене...
Далі – доля монаха?..
І я світлий, я радий,
Що хрест не мине,
Хоч мине, може, плаха.

То ж радію, що був,
І радію, що є.
Що пульсую, плюсую.
Що минули мене сотні зміїв і єв...
Я не згадую Бога всує.

Тихо-тихо в мені.
Мов розмова зірок.
Радість хвора.
Печаль медова.
Хто аз грішний у світі?
І де?
І що?
Вмерти й жити готовий.

27 лют.’16.

Намарно лютий тужився погрозами:
Не зміг-таки «полютувати» всмак,
Востаннє розродився не морозами –
Сніжком ріденьким сипонув, бідак.
Моє обійстя острівцями ніжності
Усіяне мереживом рясним –
У сніжному обрамленні – підсніжники,
Розбуджені валторнами весни.

29.02.2016

Проз тінь безсилля -
вістрям золотим.
І мус мовчати,
бо інакше - страта.
Притримуєш напівзотлілі врата,
А я вже не збанована за тим!

А я вже відгоріла,
тільки луг
Лишився десь у венах почорнілих.
Осіннє сонце ластиться невміло,
Як пес бродячий, до нічийних рук.

Шкода його,
та вето протиріч
Сьогодні ще не введене у дію.
І я тобі перечити не смію,
Стікаю долі з непритомних пліч.

Стікаю на підлогу,
крапля-друга...
І стіни розступаються вгору.
Лиши мені сей простір на пору,
Коли все тіло сковує недуга.

Коли свідомість печена тавром,
А відступити вже немає права...
Проз тінь безсилля бестія лукава
Втикає у плече їдке перо...

(2.11.15)

О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Я весь час один ходжу з ранку і до ночі,
Бо дружить зі мною щось у дворі не хочуть.
Не жадюга, не скупий- можете спитати!
Це у мене "мрія мрій"- мільйонером стати.

Та ніхто не скаже, як ним ото ставати...
Може, волю я свою стану тренувати?
Я морозиво не з"їм- краще хай розтане,
Та ділитися я ним ні за що не стану.

І не буду щось дарма я робить хороше.
Задарма- дурних нема! Є для цього гроші.
Дай цукерку, не жадій. Чи солодку вату.
Я, як виросту, тоді буду продавати.

От ми виростемо, вас- льотчиків, танкістів,
З ким учився- весь свій клас, навіть програмістів,
Як Рокфелер, я усіх запрошу на каву!
...І чому зі мною всім грати нецікаво?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116022900751

(Переклад з португальської)

Якщо це не любов,
Чому твій погляд забирає спокій
І робить безлад в серці одинокім,
Як тільки чую ці знайомі кроки?

Якщо це не любов,
Чому так довго в бік твій споглядаю,
Нашвидкоруч прощання не сприймаю,
Йду геть, а у думках тут залишаюсь?

Якщо це не любов,
Чому мої думки не покидаєш,
І розум мій нічого не сприймає,
І на душі неспокій відчуваю повсякчас?

Якщо це не любов,
Чому ніщо не дасть мені розради,
Мої старання не знаходять ладу,
І все життя немов уже позаду?

Якщо це не любов,
Чому я в цім придуманім чеканні,
З тобою прокидатись на світанні,
Як в той далекий день, що став останній?


Якщо це не любов,
Для тебе чом мої відкриті двері,
Чому свій сум лишаю на папері,
Чому не забуваю я тебе?
21.02.2016 м. Київ

Смуток осінній, вже й листя опало
промінчики сонця затихли на мить.
Дивно, здається, тебе вже немає
в моєму серці... ти просто десь зник.

Душа не тріпоче і серце дівоче
занурилося знову в осінню печаль,
ковток гарячого чаю... мимоволі тебе я згадаю
так тихо, так ніжно, ковток за ковтком і тебе забуваю.

0сінь 2015

У мене є ровер, такий пречудовий,
незвично прудкий і всебічно кремовий.
Він має дзвіночок, рожеве сідельце.
Для нього цю пісню вистукує серце.

(Приспів)
Я знов налягаю чимдуж на педалі,
на ровері мчу щораз далі і далі.
Мелькають дерева, доми, перехожі,
і в небі хмарки кучеряві та гожі.

Ну що мені вітер, у мене ж лосини,
вони мене гріють за всякої днини.
І заміж мені, ну повірте, не конче,
Лише б мати ровер, і літо, і сонце.

(Приспів)
Я знов налягаю чимдуж на педалі,
на ровері мчу щораз далі і далі.
Мелькають дерева, доми, перехожі,
і в небі хмарки кучеряві та гожі.

(2014)

Пече за всі, за всі свої помилки,
За непрощенні Господом гріхи;
Стирчить сосни золою вкрита гілка,
Немовби кістка мертвої руки.
Закляклий ліс дарма життя шукає
У попелі. А вітер пролетить,
Здригнуться сосни, ніби оживають,
І нерухомі стануть через мить.
Зима навкруг, розколоте склепіння
Святого неба, храмів порожнеча.
Немає сподівання на спасіння,
Під тягарем гріхів стомились плечі.
В ті дні, коли ще іскорка жевріла,
Завзято ми вітали шахраїв,
Хлебтали кров та обжирались тілом
Під поглядом глумливої змії.
Ми знали про добро і зло багато...
Ахейці будували кораблі,
Благаючи для ворогів розплати,
Собі безкарності і слави на землі.
Що згадувати, — в кожнім рикав звір.
Палають закривавлені долоні.
Недоля наша пише сумний твір
І сивиною засипає скроні.

Як добре написати й стерти
Як гарно знайти і любити
Як вільно вродитись і вмерти
Як прикро тобою не жити

Як гірко мов смак полину
на шмаття душу дерти
Тебе виривати з серця
У порох тебе розтерти

Як солодко знати напевно
що ти гіркуєш також
Із дум вириваєш невпинно
Троянди солодку м’якоть

Як вільно тебе чекати
Посеред шумного люду
І добре знати що завтра
тебе серед нас не буде

Выключив радиостанции ,
Приняв последний бой ,
Мы выходили с Дебальцево
С гордо поднятой головой
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Дым и огонь с копотью
Крики и лязг гусениц
Тени надежды крохотной
Что наши надежды сбудутся
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
А грады с небес падали
Крыли с высот танками
И воронье армадами
Над мертвецов останками !
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Врозь небольшими колоннами
Через Донбасса прерии
Уходили непобежденными
Чтобы вернуться первыми !

Олександр Квітень
23 березня 2015 року
М.Мукачево

Ілюстрація ґвалту - люстрація.
Глузду вибрики і вихиляси.
Писк Феміди: "...закон... констатація..."
Кров дзюркоче. І точаться ляси.

28.02.2016

Коли ж ви наїстеся, глитаї,
Коли на пиках виростуть обличчя?
Коли ж ви маски скинете свої –
Надворі ж двадцять перше вже сторіччя.

А ви все ті ж – ні сумніву, ні страху.
Не каєтесь – чи ви такі святі?
Вам завелика шапка Мономаха.
Отямтеся – часи уже не ті!

2011-2016

Немов на день вернулась осінь…
І дощ занудний капотить.
І стукіт крапель стоголосий –
Одноманіття ненасить.

Piano*, forte**, mezzo voce*** –
Шум, шелест, шамотіння чуть.
Вгорі виспівує охоче
Пташина соло досхочу.

Лише повітря радість горне.
І пробивається вгорі
Потужний гук труби мажорний,
Мов грає гімн весни порі.

* Piano (муз.) – тихо.
**Forte (муз.) - голосно
*** mezzo voce (муз.) – помірно.

26.02.7523 р. (2016)

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми.

Так буває в дні війни:
Нам на фронті сняться сни,
Сняться нам довоєнні домівки,
Де горять у віконцях вогні…
І в землянках на війні
Віють миром наші сни.

Наперед дізнатись як
Про важкий солдатський шлях –
Хто до дня переможного дійде,
А хто ляже в сусідніх полях?
Наперед дізнатись як,
З чим зустрінеться вояк?

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми…

02.2016

Чи промине біда, скажіть мені,
Чи не уникну мук і суєти?
Я у знемозі проживаю дні,
Полегшити страждання не щастить.
Чи є шляхи, щоб миру досягти,
З її очима склавши договір,
Щоб їх огуду стишити затим,
Коли нещастя множаться нові.
Як злі думки тримати в голові,
То слави ти не знатимеш тоді:
Убивши і зневаживши навік
Того, хто так твоїй красі радів.
За смерть його, учинену дарма,
Засуджена ти будеш багатьма.

КРАСИ ТВОЄЇ МАЄСТАТ

В твоїй неви́чурній красі
Розцілувались янголята
І заквітни́ли в барвах свята
Світи навколишні усі.

Народжена з зорі в росі
Й розкішно небом обійня́та,
Тебе, як витвір коловрата,
Приніс на землю Бог з висі́

В долонці долі. У плесі́
Священних вод душа крилата
Мого́ сягнула маєстата
Зерном життєвим в Логосі.

Павло Гай-Нижник
27 лютого 2016 р.

А ви мене наповнювали світлом,
Теплом очей і лагідністю слів.
Моя душа засяяла, розквітла,
І в ній уже народжувався спів.

Неначе мами ніжна колискова,
Коли зникає біль, дитинний страх.
Я всотувала кожне ваше слово,
Що вилітало з серця, ніби птах.

І болі ваші вже були моїми,
Я ніби знала вас усе життя...
До слова слово й народились рими,
Що відтворили думи й почуття...

А нині ви у зболенім Донбасі
Батьківським словом грієте солдат.
Хай ангел-охоронець в кожнім часі
Вас береже від куль і від гранат.

Зважаючи на холод і на втому,
Верніться переможцем, я вас жду.
І пити чай ми будемо потому
Під яблунею в літньому саду.

За цим столом, де ми удвох сиділи,
І гомоніли, слухали пісні.
Для когось будьте рідним, навіть милим,
Я ж дякую за сонце у мені!
25.02.16

Якою є кохана ваша жінка,
Котрій до ніг ви кинули цей світ-
Як степова пахуча материнка,
А чи солодка, як доспілий плід?

Вона чи ви їй подаєте каву,
Коли ранкова погаса зоря?
Сміється щиро чи бува лукава,
Коли до вас цікавість догоря?

І що вона кладе на ваші рани -
Канупер, чи любисток, чи вуста?
Та все одно ім,я її — кохана...
В моїй душі застигла гіркота.

Затріпотіло серце в непокої,
Бо ви отой, хто біг би стати... Ні!
Та ви її бажали, отакої,
То хай вона співає вам пісні.

До неї повертайтеся, додому,
Живим, здоровим, через пил доріг.
Залишивши важку воєнну втому,
Ступайте переможцем на поріг.
25.02.16

Весняний вітер біг по тротуару,
весняний вітер праву ніжку вдарив,
зашпортався на сірому бордюрі-
тепер весняний вітер ходить хмурий…

Мій добрий вітре, лагідний, ласкавий,
А хочеш – ми підемо пити каву?
А хочеш – я тобі візьму й розквітну?
І ти вже сонячним, веселим станеш вітром!



2015

***
Все з ніг на голову стає.
Колись поетові платили
на суєту і житіє.
А нині, сам собі не милий,
поет уже не видає,
а лише витрачає сили
і ...викуповує своє.

***
Цитуємо і Окуджаву,
і інші чуємо слова:
«Ми пишемо не ради слави!»
Але нашіптує лукавий:
«Радій, що ціла голова!»

***
Немає кари на закони.
Не все, що пишеться, годиться.
Та видаються моветони
і тиражуються мільйони,
хоча читають одиниці.

***
Ніхто завідомо не знає,
що нас чекає на віку.
Але нікого не лякає,
що лиш поет відповідає
за кожне слово у рядку.

***
Не об'єднують марні надії
і застої у вирі подій.
А роз'єднують різні стихії
птах у небі і жаб у воді.

***
Опудало висміює паяца,
а ілюзіоністи – чудеса.
У гуморі – трагедія уся.
Сатирики іронії бояться,
а карикатуристи – ляпаса́.

                              2016

Заскочена. Не надто часто?
Так дорого. Оті зізнання.
Зурочено? Куди упасти?
Бредуть понуро запитання.

Закінчено? Іще не зовсім.
А далі що? Ніхто не знає.
Знівечено. Весна чи осінь.
Чи хто згадає? Не згадають.

Сльоза проллється тишком - нишком.
Піде бідою. Сніг з водою.
Було колишнє? Є колишнє?
Чи впала Троя? Славна Троя.

Заскочена. Чи так і справді?
Чекала іншого? Чекала.
Столочено. Весна на варті.
Плекала вірою? Плекала.

Вигадай, любий,
винайди швидкість,
вивези геть із багнюки страстей.
Вивези якось
із темряви "звідкись"
не до провалля довічних ночей.

Хоч не автобус
доброго слова
(сорому теж - за поріг не ходи),
по бездоріжжю
судному знову
не відмовляйся надати ходи.

Хай розкошують
масово інші
(адже комфортнішим долям - шосе).
Ржавіють згодом
ті, хто сильніші,
тільки-но поперевозять усе.

Паливо доки
є і мастила,
акумулятор ще часом живий,
вивези, любий!
Жити несила.
Лиш бездоріжжям себе не убий.


27.02.2016

Настане день і будемо ми разом –
Щасливі, світлі, ніжні… Як колись!
Але й настане день, коли відраза
Залиє очі… Ти в ту мить
Не ображайся, не втрачай надію
За те, що вередую, як я вмію…
Ти просто підійди й тихесенько скажи:
- Хіба забула? Мене ж любиш ти!

20.02.2016

Ідеш на прю...
Система непорушно
Стоїть на відгодованих слонах.
Паює лоти щирий сатана,
В кишені запихаючи подушне.

І зуби щирить на твоє лице,
Коли мигнеш йому перед очима...
А порожнеча повниться пустими
Надіями, забутими Творцем.

Пощо лишати воленьку рабам?
Пощо просити не грішити грішних?
Лиш серед ночі плачуться невтішні,
Лиш на світанні будиться ганьба...

Та хто їх бачить? Чує хто, крім них
Самих, самотніх у своїй недузі...
І тільки спалах на десятім крузі
Впече, можливо, вугликом вини...

Ідеш на прю...
Намарне кожний раз...
Слони жиріють, і сповна жиріє
Система непорушна.
Протидія
Поразкою виплачує аванс...

(23.10.15)

"До Божого Світла (облиште жалі!)
по всьому дістанусь... нон-стопом".
...Мироване тіло - в обіймах землі,
душа ж - на війні, в окопах.

26.02.2016

Все загладила ніч, і нічна несподівана злива,
Не лишивши й сліду, що ми тут із тобою були.
Ми були молоді, і дурні, і безмежно щасливі,
Тільки очі зоріли в серпанку нічної імли.

А тепер у комфорті ніяк почуттів не розбудиш,
І у затишній спальні романтики вже не знайдеш.
Я не буду таким, та і ти вже такою не будеш,
Я не прийду до тебе, й до мене ти вже не прийдеш.

Яріє лютий, і погода каже, –
посіємо на ярину зело.
А сонце блисне – тільки смуга ляже
на дачу, на городи, у село.
А там таке роздолля біля хати.
Уранці – дощик, ночами – туман.
Не треба ще полоти і сапати
ані зело, ані сухий бур'ян.
Вирує неосвячена водиця,
вокабулами радує синиця
і оперою вулики гудуть.
Підсніжник он киває головою
і проліски, синіючи сльозою,
іще себе у руки не дають.

І хочеться, і можеться не дуже.
Вологою напоєні калюжі,
позиркують очима висоти.
Немає апетиту до роботи.
Робота є, але нема охоти,
коли отак м'яукають коти,
щось поливати і кудись іти,
оспівуючи одою рядочки,
або, як півень, арії для квочки.
То краще подивитися здаля,
як оду випаровує земля.

Корону крони одягла калина.
Березами освітлені гаї.
На дуба задивилася ліщина,
погойдуючи китиці свої.
На гору виповзає лісосмуга
із долу у поля поза ліси.
Рум'яно-білі котики лози
вербової заманюють до лугу
із ними у піжмурки погуляти,
сороку білобоку доганяти,
побачити, почути, що вона
вороні чорній цілий день стрекоче.
Але ворона слухати не хоче,
що рано починається весна.

02.2016

Бабця вигулює старість.
Труби блищать - для води.
Будні присмачує карі.
Хочеш здоров`я - ходи...

Дім, де гостює барбоска,
Знов окукоблює мер.
Кличе на лавочку Розка -
Радісно скаже, хто вмер.

Куплять солодкої вати,
Підуть патякати про
Візи в чудні мамлакати,
Ціни на памперси, кров...

Довга алея... берези...
Кілька сучасних аптек.
Стрінеться вельми тверезий
Дідо-австралопітек.

Брязне медаль об погони...
Яблучко витре: "Кому?.."
Старість нагадує Мону,
Штатну охтирську куму.

Пахне мазюка дешева.
Тапці лежать у траві.
Змійка повзе споришева...

...вклякли ляльки воскові.


2016

Я сьогодні удосталь уп"юся вина
Із тобою у постілі... От дивина -
Ми поєднано-голі сприймаємо час,
Ніби коло. І в колі проходять крізь нас

Темні струмені струму. Вітри вітряні.
Думу з думкою думати важко мені
В час, коли ми у колі... -До мене іди!
Ми на волі доволі міцної води

Напилися нараз, поєднавши тіла...
-Не втомив? Все гаразд? Відпочинем? Дала
Ти планшета мені -Як ти пишеш вірші?
Покажи. І про мене хоч щось напиши!..

Я пишу, мов у герці, як пахне весна,
Тільки в серці надірвана жила- струна
Душу тягне в "реалу" подразливі сни...
Ні, не хочу сьогодні весни... І війни...

-Що ми будем дивитись? Калігулу? Так!..
-Щоб довчасно не впитись!.. Бо маємо смак...
-Чи Нерона? Впізнати себе не змогла
На арені? Бо ти там РАНІШЕ БУЛА.

Розумієш? Бо на ПОПЕРЕДНІЙ виставі
Розтерзали тебе. І тебе вже не стало.)
І ти дивишся хтиво і трохи шалено
На бенкет хижих звірів на римській арені...

-А вгадаєш, питаю, приховану суть?
Так поети поетів, буває, жеруть.
А бува, й НЕПОЕТИ поетів... Іди
Краще до туалету... та вип"єм... води...

А тоді поєднаємось знов у коханні,
І в тілеснім сплетінні поснем до світання...
І насниться Тичина... Чи то Модільяні...
Не сваріть без причини. Спочиньте. Ми- п"яні.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116022601138

Люблю його, хоч він цього не знає,
Так палко й гаряче кохаю до сих пір,
Всі спогади про нього в серці зберігаю,
І значення цих «трьох важливих слів».
Люблю його і «без надії сподіваюсь»,
Заплющу очі, а переді мною він –
Найближчий, найрідніший і коханий,
Хоча насправді він такий чужий…
«Люблю його» - кажу оці слова,
І ними дозволяю серцю битись,
Так, як тоді, коли була зима,
Коли дозволила собі «Любити»…
Люблю його від ранку і до ночі,
Живу і дихаю тому, що він живе.
Так хочу подивитись йому в очі,
Й сказати поглядом: «Люблю тебе».

***
Усе ще вояжує сатана.
І як штанина, «широка страна»
із Таврії до самого Китаю.
Але губа не дура. Хоче Каїн
дешевої Дніпрової води.
Та почекайте ще, раби орди –
уп’єтеся ропою із Дунаю.

***
Є у Росії патріоти.
У Думі ще існує думка.
У гуморі… Яка це мука,
копіювати гея-бота!
Які актори-ідіоти
у ролі міні-недоумка!

***
Що є – то є, а що нема,
те у Московію не піде.
То нащо отака сусіда,
що об’їдається сама,
а далі ще й на шиї їде?

***
Озвіріли барбароси.
Де та Сирія, ІГІЛ?
А на носі – малороси.
Тиражує плем'я босе
на всю голову дебіл.

***
Не буває лихої години,
як у Раші біда і війна
під іконою Матері й Сина...
І немає такої скотини,
щоб у пашу не лізла вона.

***
Війна війною, але миру – мир
іде непереможною ходою.
Тисячоліття плине за водою*.
І як не ворохобиться вампір,
а наостанок захлинеться кров'ю.



               2016

1

Обоє носаті. Обоє красиві.
Кубельце шовкове у буднів жаливі.
Як брат і сестра. Як орлиця і яструб.
Навколо попкорн, модернові пілястри.

Палкі, пречудові - у доторках, леті...
Я поряд із ними жила в Назареті.
До віри-оливи носила водичку.
В окриллі звідтоді брильянтова шпичка.

2

Зустрілися взорами.
Блискавка-йота.
На віршах липневих - пливка позолота...

Високе падіння у вирву-підсаку.
А може, я завтра зійду в Нагасакі.

...Черлені патьоки на шибі вагонній.
Ця пара пташина - предтеча симфоній.

2016

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Там за вікном стояла Ніч
І дихала холодними вітрами.
Стояла, не тікала Ніч,
Немов когось вона чекала…
…А пам’ятаються ті літні вечори,
І дні ясні, і золотисті ранки,
Та так ніхто не повивав сади,
Як літня Ніч своїм серпанком.
А її подих був, як море,
Як плескіт хвиль, як спів пташок.
Він огортав усе навколо,
І все чекав, чекав когось…
…Опало листя, дощ іде,
І вітер вже не той, якийсь чужий,
І Ніч промокла, й ніби все,
Здається, зрадило її.
Стоїть вона сама, нема пташок в саді,
І навіть срібний промінь місяця,
Також покинув він її.
Та Ніч чекала, все чекала,
Вже не така, як літом, у квітках,
Все виглядала, ніжно виглядала,
Надіялась і відкидала страх…
…Тріщить мороз, гудуть замети,
І білі коні хуртовини вітром мчать,
На конях тих сидить царівна
З холодним виразом в очах.
Ніхто ніколи б не повірив,
Що та царівна зимова
Іще недавно, зовсім трішки,
Як Ніччю літньою була…
…Підсніжник з снігу виглянув на світ,
І сонечко вже так високо сяє,
Нема тих коней зимових,
Й холодної царівни вже немає.
Вже сонечко зайшло, і вечір засинає.
Над обрієм земним спокійна сходить Ніч…
Знесилена, слабка, та досі ще чекає,
Може, він прийде все-таки колись.

Знову над Єрусалимом купчаться хмари.
Поки що білосніжні на лазуровому тлі.
А там, дивись, посіріють чи й почорніють.
То поки ще є часина, крикну на повен голос:
«Вже досить дощу моєму Єрусалимові!
І так лобода привільна по плечі сягає...
А от хто справді потерпа од бездощів’я
Так це Кінерет і хлібодарне його довкілля.
Отож, щонайскоріше верніться на північ,
На малу батьківщину легендарного Йсуса:
Щоб море юдейське із берегів вийшло,
Щоб і Йордан, який перескочити зараз можна,
Став повноводим, як за часів Хрестителя-Йвана.
А в Єрусалим поверніться, як завше,на Пурим!»
Р.S.
Кричу, а не певен, що хмари мене почують,
Як колись прислухались вони до пророків,
Аби дощі випадали там, де їх просять.
Завинили ми перед Господом Богом:
Не в змозі жить із Природою в згоді,
Завдаємо ми їй непоправної шкоди
Та ще й дивуємось, що спроможна вона на спротив.

«Він не мій…» - кажу собі щоночі,
В молитві, в думці, уві сні…
І навіть, як дивилась йому в очі,
Кохала, але знала - він не мій.
«Він не мій…» - я тихо сповідаюсь,
Прошу пробачення у Неба, у Землі,
Я тисячі разів кохання відрікаюсь,
Бо він чужий, бо він не мій.
«Не твій він» - кажуть мені зорі,
І погляди чужих мені людей,
«Не твій» - шепоче навіть море…
Не мій, я знаю, знаю це.
О, Господи, я хочу бути зіркою,
Тією, що на небі тихо сяє,
Аби лиш кожен вечір ніжним вітром
Сказати йому тихо: «На добраніч…»
Щоб я найпершою з’являлась в небі
Й останньою зникала на світанку,
Щоб я йому світила при потребі,
А якщо ні…, то тихо погасала б.
У серці ще живе кохання,
В душі надія ще жевріє.
І мрії мають право на снування,
Та є одне «але» - не мій він.

Йди. Поки не пізно. Тікай.
Поки у венах тече кров незіпсована,
Поки хвилини, належні тобі, не пораховані.
Знайдуть і ті, що тобою для себе приховані -
Що не казали тобі, тоді вже не нарікай!

Ноги вростають, я вірю, але ти біжи,
І виривай їх, якщо вже пустили коріння.
Ти не терпи - від нечистого твоє терпіння,
І на терплячих таких десь чекає прозріння,
Й добре, якщо загальмують на самій межі.

А як межу переступиш -не вернеш.
Локтю свого не дістанеш, як схочеш вкусити,
Ні в кого буде тоді вже пощади просити,
Кисню забракне й вологи пожежу гасити
І на дорогу пряму вже тоді ти не повернеш.

Звідки я знаю це? Я промовчу.
Я не тікала. Ніхто й не казав, що так буває.
Мертвих душею життя вже не вбиває.
Я ні хвилини про це не забуваю,
Тільки уже не втечу. Не втечу. Не втечу.
14.02.2016 р.

А скільки коштує щастя за собівартістю?
Без націнок і жертв,
без податку на додану вартість?
Ну скажіть, мені просто цікаво - буває ж так!
Я готова платити, не те, що який бідняк.
Повно кешу в заначках, готівка, валюта й ні. Завалялися десь радянські іще рублі.
На рахунках не те що б багато, а дещо є.
І це все не позичене, не поцуплене, а моє.
Я грошима сплачу, гаразд? Мені краще так.
Я із бартером не подружилася ще ніяк.
Та і підсунути можуть імітації
Під час товаро-обмінної операції.
Я не купую щастя з лотків і з рук,
Не розумію секондів і б/у...
Я розумію: як щастя, то вищий сорт.
Шик і краса, здоров'я і комфорт.
Друзі, любов і діти, і ще батьки,
Щоб і живі й здорові, і дорогі.
Щоби життям прокладен був власний шлях -
Справа кохана і розуміння, що все у твоїх руках.
Людоньке, я ж не задарма це все бажаю.
Щастя за ринка ціною собі придбаваю.
Але ж зрозуміла, погодьтесь, моя цікавість:
Яка все ж таки в щастя собівартість?
Якщо прямою поставкою йде від Бога? Без посередників і без сторонньої допомоги.
Я дилером хочу стати
І людям його постачати.
Чи навіть для всього суспільства
Запустити процес виробництва,
І, поставивши щастя на колію,
Подолати оцю монополію.
Адже кожна людина може
Робити роботу божу,
Робити когось щасливим,
Творити власноруч диво!
14.02.2016 р.

Гей, Магомете, а знаєш
Я сумую...
Лисі стоять, засніжені
Мої ліси.
Зимну зиму зимую...
Тропи мої неїжджені,
Стежки мої неходжені,
А як там ти?

Гей, Магомете, а знаєш,
Мені самотньо.
Тільки до всього в світі
З часом звикаєш.
Так нестерпимо, невідворотньо
В безодню падають миті,
В спогади оповиті,
А ти десь блукаєш!

Гей, Магомете, а знаєш,
Прийде весна.
Стане блакитним небо,
Сніжні сніги розтануть,
Лисі ліси заквітнуть,
Тож сам приходь, щоб до тебе
Не йшла гора.
13.02.2016 р.

Юна Марія хотіла б
Буть як усі:
Жити,
Любити,
Мріяти,
Літати у сні...

Юна Марія думала
Буде так:
Зустріне,
Полюбить,
І він її-
Якийсь козак.

А далі все буде звичайно,
Як у людей.
Житимуть.
Народять.
Роститимуть
Своїх дітей.

Юна Марія мріяла
Дбати своє багаття.
Не гадала -
Не думала,
А отримала
Непорочне зачаття.

І далі не так, як мріялось:
Син підріс.
Ходив по воді,
Зціляв,
Проповідував,
Хрест свій ніс...

Воскресла й пішла на небо
Марії дитинка.
Навіщо?
За що?
Була ж вона
Проста і звичайна жінка...
13.02.2016 р.

А правда ж, запалювати світло
Краще, ніж...ні...
І гарно, коли вони ясні,
Твої вогні.
Саджай, підливай дерева -
Нехай ростуть!
Не ти, так онуки твої
Врожай зберуть.
Ти кажеш: "Так мало сили
В моїх руках..."
Неправда! Сильніший тебе
Один лиш страх.
Однакові, кажеш, в світі
Всі кольори?
Померли Ісус і Юда,
Помрем і ми.
Неправда! Бо чорний колір
То є журба.
А синє й зелене візьмеш-
То вже весна.
Малюй! І не стримуй страхами
Свої чуття!
Лиш тільки нитками білими
Не ший життя.
08.02.2016 р.

Я намалюю печаль,
Розірву й підпалю сірниками,
Щоб ніхто у цім світі
Не вмів проливати сльозу,
Я напишу про біль,
Що не дасть засинати ночами,
І про тугу та сум що приходить в грозу.
І нехай все розтане та зникне зі світу,
Щоб не плакали люди, щоб не було біди,
Я напишу про рай і про сонячні квіти
І про місто з якого не хочеться йти.
Я придумаю радість і мрії крилаті
Піднесу до небес природи красу
І хай лине дзвіночком
Щирий сміх в кожній хаті
Я від серця до серця любов донесу!
Я навчусь цінувати запах жита у полі,
Теплий вітер, що грає волоссям моїм,
Перейду по житті крізь мінливості долі
І подякую щиро всім рідним своїм.
Я побачу крізь хмари загублений промінь,
Я здолаю вершини нескорених гір,
Я запалю вогонь і очищусь у ньому,
І від золота сонця втрачатиму зір.
Я напишу усе по своєму мотиву
Вітер й дощ будуть бавитись в ніжну любов,
І ніхто не посміє сказати фальшиво
Ані слова ні звуку поганого знов.
І сіятиме світ, а кохання у ньому
Затанцює ритмічно новий падебас,
І повернеться радість і щастя шаленне,
І можливо, в цім світі не буде вже нас.
2014

Ти десь поруч - я чую твій голос,
Я цей голос не зможу забути…
Але ні, мені просто здалося,
Я хотіла його лиш почути.
Ти десь поруч – я чую твій запах,
Найприємніший в світі для мене,
Я ж так довго, так довго шукала,
Все життя я чекала на тебе.
Ти десь поруч - відчула твій погляд,
Не на собі, на іншій людині,
І не треба казати нічого,
Я щаслива, бо ти поруч був нині.
Як же так? Адже ти так далеко.
Як відчути могла, що ти поруч?
Це не я відчувала – то серце,
Що вже стільки болить за тобою.

Я тебе не забуду ніколи…
А, здавалось, хотіла забути,
Я боролась, боролась, боролась –
Проти себе, виходить, по суті.
Ти ввійшов у життя моє тихо…
Тільки сон так приходити вміє.
Я заснула, тебе полюбивши,
А прокинутись вже не зуміла.
Я летіла до тебе, летіла,
Я поранилась так, як ніколи.
Бог спитає, чого я хотіла,
А я скажу, що бути з тобою.
Я упала, розбилася, зникла,
Так, щоб ти мене більше не бачив,
Щоб тобі не було вже так прикро,
Ти ніколи мене не згадаєш.
Я не знаю, як жити без тебе…
Скільки часу пройти має? Скільки?
Ти забув мене просто і легко,
А я стала твоєю навіки.
Якщо вистачить сили змиритись,
Й відшукати у собі покору…
Я за тебе лиш буду молитись…
Я тебе не забуду ніколи.