Затремтіла душа кленовим листом,
І осіннім дощем заплакала.
Парасолі хмарин затулили вікно:
Сяйво сонця ховали за полотно..

Засіріло в долині серця мого,
І душа зажурилася зболено,
Опустилися крила і затихла у клітці
Синя птаха уже поневолена...

Увага! Увага! У парку стріляють. Аж шаленіють дуби-дідугани.
Вояки ж досвідчені! Б ють кононадою. Все жолудями та жолудями…
Усім обережно! Збісились каштани. Їх залпи розстрілють перехожих.
Снаряди в колючках! Оце осінь-злючка!

жовтень, 2012

цей біль не ви-сказа-ти
не ви-плака-ти
не ви-писа-ти
аспіринова кава аж надто шипуча
пече
ти вже занадто ви-снаже-на
і рветься душа аби ви-й-ти
і хочеться ви-кину-ти
ніби із ліжка крихти
від твого улюбленого печива
душу ту
бо болить


2013

над стелею нависає хмара
за дверима тріщить крига
я не вийду з кімнати зараз
облиште мене на вечір

з-під землі зухвало стирчить віра
у калюжах сумніви хлюпають
я не вийду з кімнати сьогодні
приходьте у понеділок

вітру на гойдалці весело
гілками заштопані вікна
я не вийду з кімнати в четвер
я не вийду з кімнати у п'ятницю

склобетонний послід
пам'ятники
пір'їні а вже кладовища
зубаті а вже безроті
я не вийду з кімнати

вулиця тхне
вулиця тисне
вулиця переслідує
я не вийду з кімнати

місто байдуже
не-місто - далеко
суглоби скрутилися в спротиві
я не вийду з кімнати
я не вийду з кімнати
я не вийду з кімнати
ні за що
ніколи





27.10.2013

Крижані душі вилиті за одним шаблоном…
Крижаним душам потрібен тільки холод…
Вони тримають холод і помножують його…
Кріоконсервація…
Обмінні процеси сповільнюються,
Припиняється старіння…
Краса! - заморожена…

А я так хочу тепла!...

21.10.2013

Тебе нудить ввесь час
Від твого оточення,
Від того, що ти робиш,
Й від тебе самого…
Потім береш себе в руки,
Кажеш: «Думати так – це збочення!
Ти позитивний,
Гарний,
Такий, як слід!»
І любиш зі всієї сили
І себе,
І справу свою,
І весь цей досконалий світ.
Переконаєш себе у цьому –
І ти супермен,
Герой.
Ти – володар світу.
Але ненадовго…
Чому ж так…
Знову…
Нудить…
16.10.2013 р.

так он воно як виглядає насправді
бути твоєю Мальвою Ландою
самотньою хоч тобою й коханою
в журбі живучою на променаді
жаданою до болю та цнотливою
а якщо забагнеться то жрицею
вимріяною вночі ностальгією
сльозою Божою по правій десниці
музою що тобі одному належить
мертвою коли тобі зручно
живою?
залежить
від настрою твого чи пори року
сонною на твоїх руках
свіжою у твоїх думках
царицею… на смітниках

Говорят,
кур доят,
а ещё, люди бают,
коз капустой пугают,
а ежей - так голым задом.
Я не сидела рядом,
но раз говорят, то знают.
Дыма без огня не бывает.
Люди бают –
слова летают.
Слово не воробей,
да язык-то без костей,
хлебом не корми – дай поболтать.
А болтун не вор, не тать,
как умеет,
так языком и бреет.
Речив, ну прямо как Сократ,
а язык-то черноват.
За что купит, за то продаст,
от себя довесок даст,
и ему на роток
не набросишь платок.
На ушах висит лапша,
видно, байка хороша:
кости вымыты, блестят,
грязи вылили ушат,
из мухи сделали слона…
Стала правда всем видна.
Обмакнули мордой в грязь,
всё, браток, теперь ты князь:
все тебя, дружочек, знают,
чё ни попадя болтают.
Улыбнись у славы врат!
Говорят?
Да пусть говорят!

Прочитала вірша...
Краще б не читала...
2013

Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:

Осіннє місто – це хвора дитина,
Маленький філософ,
Що робить свої аплікації
У потріпаний зошит
Буднього дня.
Шкода, що старий Сократ**
Жив на спекотному півдні
У своїй оливковій Греції
Елладі бібковій***
Кипарисово-виноградній.****
Він не знав,
Яке то сумне дитя
Ненажери Кроносу –
Цього Сатурна злого*****
Осінь-дитина.
Той сивий філософ
Гравець питаннями
Чомусь думав,
Що вона тільки щедра,
Тільки вином повнить келих,
А не сумом вітру північного
Лісів бореальних.
Бородатий Сократе!
Поділись своєю цикутою…

Примітки:

* - він помилявся. Як і всі люди… І ті, що шукають сенс і ті, що ні…

** - не дивуйтеся, що я часто згадую Сократа - він був мудріший за нас – він нічого не писав…

*** - на Русі лавровий листок називають «бібковий листок». Тому й Еллада – бібкова…

**** - ах, навіщо…

***** - він справді злий. Згадайте хоча б Франсіско-Хосе де Ґойю…

Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…

Я теж осінній пес Кулана,*
Я теж, як листя
Спадаю у безодню Ніщо.
Хтось у сірому
Сказав, що Ніщо воно,
Як осіння сирість,
Як мокрий дощ дня
Десятого жовтня.
Сонце моєї осені,
Як Місяць вашої весни:
У шматку твердого сиру
Ті самі кратери,
Як і на шкірі сліпого пастиря –
Пастуха зірок міста.
У кожного свої Ніщо,
Як монетки.
Киньте їх дзвінкою лептою
У капелюх клена-безхатька:**
Він загубив свої золоті асигнації.
Залатайте мені дах хмари –
Нехай моя тінь сховається
У хату тужливої осені.
Келих неба наповнений
Гірким віскі.
Ковтайте його!
Ковтайте!

Примітки:

* - всі ми на нашому сумному острові є псами Кулана. Всі йдемо на офіру чи то нашим мріям чи то героями колісниць сонця…

** - можна кинути їх у капелюх ясена-жебрака. Це не принципово.

Я така незграбна у своїх інфантильних буркотіннях его –
вкотре розбила прозорий келІшок спільного сьогодення…
І вкотре – без сенсу.
Гербарій докорів і будячків самокатування, що вив’язую сотнями ікебан, вганяє візаві в справедливий гнів.
Бо ж ці всушені до силуетної тіні слова проросли на трупах емоцій
надто складних і хибно стулених,
як шалик, що плете мале дівчатко, уперше взявшись за шпиці.
Дитя не має досвіду.
Як і я – доросла…
Лише бажання вичаклувати найкращий у світі шалик.
І зварити найсмачніший у світі борщ.
І щоб квіти були живими…

Але знову безбожно все псую.
І віконце діалогу гасне оф-лайном.
Краще спати без мене, ніж низати буквенні піраміди спіраллю.
Це знак безконечності.
Тобі потрібен спокій.
У мене лише кохання. Як в шістнадцять. Безбашенне і вимогливе. Не по літах.
Напружую мозолем від незручного черевика.
Борщу було б досить.

Бо хочу рахувати зорі горілиць на сіні
і вишивати срібною заполоччю твої крила.
Крила є, хай навіть, коханий, і не здогадуєшся про них.
Коли поруч дрімаємо, власне ними обіймаєш душу.
Виймаєш душу.
До абсолюту невагомості.

Так хотіла станцювати весільний танець, хай і на чужому весіллі.
На своєму не танцювала жодного.
Шила сукню – довжиною в невідомість.
Щоб сподобатись…
Але я така невчасна, як мігрень, і недоречна, як перелюб.
Чи навпаки.

Всі роздоріжжя зійшлись в один шлях, а моя стежинка осібно поростає жаливою непорозумінь.
Краще вміти плакати сльозами, а не серцем. А ще краще – усміхатись.
І навчитись пити медовий трунок з кільканадцять раз клеєного фужеру миті.
І вміти гідно програвати достойнішій.
І бути вдячною за волошкову паволоку очей.
Така розкіш – носити НАШУ сорочку.
Такий скарб – твої обійми зі спини…

І так хочу неможливого…
...попри все...

12.10.13

Я написала,
а мені «делiт»,
Дзвоню – у відповідь -
нема….
І тільки залишилася
стіна,

Ще стіл.
На ньому чашки.
Я навпроти,
Пишу-дзвоню,
Делiт все наскрізь
Переймає….
Чому?
Кричу всередині
себе…..

Я
самоделiтована
особа
.
Вікно навпроти…
Було.

Сьогодні я йшла з супермаркету,
Тримаючи в руці
Целофановий пакет
З грибами-шампіньйонами…
З грибами з супермаркету
В целофановому пакеті,
А не з грибами в кошику,
Які носять з лісу щасливі люди.
Дивні люди…
Вони відгороджуються від щастя
Панельними багатоповерхівками,
Автострадами,
Бруківками…
Вони відгороджуються від мрій
Ресторанами й дискотеками,
Серпневими асфальтованими спеками,
А потім питають:
«Чому так?»
Але я принесу шампіньйони
В свою оселю.
Буду варити суп на бульйоні,
Пекти пиріжки, варити узвар,
Смажити гриби.
Й думати, поглинаючи той обід,
Що ліс, і небо, і гори,
І степ, і чайки, і море
Так далеко…
І моя єдина радість сьогодні:
Смачно попоїсти.

06.10.2013 р.

Дива, який дивочарівливий з любов'ю напій...
Осінь рваним ритмом вальсу самотьно в журбі...
Думки думки, а я думала, що він тільки мій!
Вперто вірила, чекала, але лишилась сама...
Навіялись рядочки в тиші лілейно,
Наче серденько матері-природи сувій :
Україно, рідна, наче край любистку,
Того, що мудрі матері
Кладуть дитині у колиску.
Ти Духом Святим жива і живи..!

Ну, нарешті!
Свято фаху освітянських лав!!!

"..Вчителько моя!"
Навчи...
Підняв
руку: де ж ти?
Вдячність хочу
висловити,
на яку зростав.
Де ж ти? Де ж ти,
Вчителько,
що - на любов-добро?
Щось у класі
робиться: "кіно",
дошки-флешки...
Тематична... Профіль класу...
Репетитор ЗНО.

Вчителько, котра
у спогадах (і у житті) -
"вчителька моя",
вдячність
хочу висловити...
Учень це твій.
Я.

5.10.2013

…Осіннє небо непереможно важке і безапеляційно сіре.

Свинець його старості прострілює скроні до найприхованіших думок,

тих, котрі кутаєш пеленою псевдовиваженості навіть від себе самої,

в час напливу осінньої безвиході пінним океаном,

либонь Північно-Льодовитим, бо інак не пояснити кутастість криги у рівень тонких ключиць…

Твоя донедавна гладенька люстеркова сутність враз вкривається гострими стрілами тріщин,

коли ще тепла від сьогоденних притулянь випадково зарулюєш на кілька літ як забуту трасу, що, здавалось, заросла сон-травою,

і чуєш: глибинносердно-розпачливо гойднувся кокон заспаної минулості.

Бо ніщо не вмирає, навіть забута любов.

Лише стає підступним татем, вичікуючи розслабленого повороту спиною.

І усвідомлюєш всю банальну безвихідь власного майбуття,

що не складеться в пазл з екс-надіями, бо зорі не стали аж ген тоді;

що не вив’яжеться морським вузлом з нинішністю, бо там ти лиш тимчасова дрімота;

а позаминуле життя запечатане срібним хрестом…

Стає так шкода себе – не найгіршу з-поміж не найкращих.

Бо жінка приречена квітнути любов’ю, не сублімуючи.

А тобі не фарт по факту і не можеш змиритись.

Дурний бунт самознищення, краще ховатися в мушлю

абсолютної мовчанки і оплакування непочутих слів.

Все погано_все погано_все погано.

Чесніше повне зеро, ніж компромісні півтони.

І нема поряд плеча, ладного прийняти, о ні! – не-банально капризні сльози,

а рефлексії на самоусвідомлення у світі небайдужих,

у їхньому світі, де поселено тебе на окрайчику килимка у прихожій.

Абсолютна безкрилість наслідкова.

Бачили очі…

Тричі.

Як замовляння.

І коли вже майже готова прокричати собі на зло ешафотне рішення,

приходить інший спогад:

тепла рука. Теплі очі.

Взаємне "лю".

Спинись!

3.10.13

ти кусаєш моє серце...
боляче...боляче...
не кров стікає по вустах
а виноградний сік.
і ти смакуєш його, насолоджуєшся,
хмелієш, божеволієш, скаженієш...
нападаєш на інше серце,
інше тіло
іншої.
боляче...боляче...
стікає з відкритої рани біль зливою.
я змусила тебе знову ненавидіти
її (зливу).
лише вона здатна змити весь грим,
відмити тебе до справжнього,
справжнього первозданно лише мого,
готового накинутися на мене
і рвати на шматки, безупину
розпинати цілунками, убивати
ніжними дотиками...несамовито
кохати(ся).
кусай моє серце!
боляче...боляче...
стікаю любов’ю.

17.03.2013

Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:

Крутиться сонце колом,
Божевільним колом
По небу-кладовищу,
Куди відлітають душі
Неприкаянні,
Як храм Артеміди.
Недарма в землі Соумі*
Серед нескінченних боліт
Кажуть, що круки
Літають «колані»**
Бо вони крутяться
Шляхами шаленого сонця,
Вони пантрують
Наші стривожені душі,
Що летять у прірву безмежжя,
Отуди – між галактиками.
Серед північних боліт
Добре бути відлюдником
І дивитись на зорі
Очима оленя-схимника
Чи ведмедя єретика.
А ви спробуйте тут –
У степах, де душа розхристана,
На всіх вітрах розіп’ята,
Сонцем надії спалена…

Примітки:

* - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).

** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».

*** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.

Щоби знайшло по-вінця вітру
Не по розголосу.
Чи мрії відпустити-
Поросли впевненістю,
Світлом живим вигинаються.
Повинна творчість вчити.
Діти вигадують зміст
Просто неба, як жовтень
Форбами розквітне.
По тому відомо-
Старим черевикам покреслено вирій.

Повені наповнили швидкістю
Плинною і бурхливою.
Селяни - недобрі і раді.
Бачили русалку в полі,
Ще не залитому водою дивом.
Пісні співала в танці
Про сердешну Олесю.
Серед блискавок із оленями
Блукала – гралася,
На вітрі волосся розвівалося
травою і шовком.
Коли пройшла негода - зникла, мов би й небуло насправді.
Дива, кажуть, подекуди трапляються.
Німо і порожньо стало
Відразу по тому.
Світ сумував не довго,
доки птахи не заспівали.

2010р.

Веснократно поклич!
Встигну впоратися зі світом по-вінця,
По краю зимового спокою-миру.

Бах! - у небо квітами
ще ніжними-вразливими,
Бо така у нас війна!

- Приплинь, приплинь до бережка,
Як у казці про далекі землі,
Де світ видається здалека.

- Можеш повірити в диво?,
запитує бідний, затиснутий відчаєм.

Я заряджу ним гармату,
Як бароном, разом із квітами -
Нехай погойдається в хмарах
і горе забуде.

2011р.

Проведи мене два кроки,
і залишайся байкою
на межі міста і спокою.
Тінь твою заберу зі собою,
одну з багатьох -
не думай про неї,
як і раніше.
Все не те - на вогонь
разом із зіллям,
котре на Боржаві
достигає у жовтні.
Увійдемо у сон без одного -
пропадемо удвох.

2009р.

Будівничий лялькового театру
Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
У нього голова напхана тирсою фраз
Пустих як бубон шамана евенків,
Але він ніколи
(Ви чуєте? Ніколи!)
Не вважав себе лялькою.
У нього дерев’яні руки,
У нього костури-ноги
Зроблені зі старих ясенів метафор,
З потрісканих дубів алегорій,
З білих беріз гіпербол,
Але він завжди
(Ви чуєте? Завжди!)
Не крокував, а літав
На своїх милицях Шекспіра
І протезах Мол’єра,
І змушував своїх ляльок
З придyркуватими посмішками
Грати трагедії –
Зображати Гамлета та Отелло.
І кому? Смішному зайчику.
І чомусь примушував грати Офелію
Стару кyрву Мальвіну
З вицвілим волоссям
Зробленим зі старої ганчірки
І кінської гриви,
Пофарбовану соком бузини.
Він тільки будівничий.
Але чомусь вважав себе режисером
І драматургом і критиком.
А який з нього
Вийшов би сантехнік!
Від Бога…

На стелі свічадо.
І в ньому,
як
на чуттєвій плівці:
ліжко,
зім’ята постіль,
троянда кольору крові,
дві тіні,
які залишилися
після двох тіл...

Світ перегортається.

Стеля тепер – підлога.
Свічадо – цей світ.
І тіні вже – плоть.
Жива плоть.
І тіні вже рухаються.
Ліжко
рипить.

Жінка береться
за жезл
притискається до нього
персами
нахиляється
лоскоче подихом
довгим темним волоссям


Чоловік бере троянду
погладжує пелюстками
сідниці,
що над його обличчям,
і не тільки
сідниці

Жінка бере троянду
відчуває в неї свою духмяність

Чоловік притискає до рота
вологе
жіноче лоно
ховає у ньому обличчя
полизує клітор

полизує

Жінка зціплює зуби
здригається
довгу мить

полизує

Жінка
випускає троянду
кричить

полизує

Жінка вмирає
від насолоди

полизує

Жінка судомно воскресає
треться
залишаючи сік свого лона
на обличчі
Чоловіка

Жезл
притягує ближче
і ближче

Жінка обережно
дихає на нього
береться за нього
вустами
і Чоловік
судомно стискає її сідниці

Жінка треться обличчям
об жезл
наче лоном
і бере
до горла
голівку
жезла

виймає
знову бере
слина тече підборіддям
крапає

Чоловік заплющує очі

Жінка посмоктує

Чоловік рухається в її роті
жорстко
глибше і глибше
до горла
щоб вибухнути
собою

Жінка обожнює пити
у позі 69

2013

Чоловіки клану О’Коналл –
Старі воїни в кілтах кольору
Давнього гірського заліза,
Що бувало в бувальщинах.
Чоловіки клану О’Коналл –
Моряки з потопленого корабля
Просякнуті сіллю і запахом моря,
Що ховає в собі рибу Сонце.
Чоловіки клану О’Коналл
Просякнуті віскі і холодом роси
Уладського туманного дня
П’яніють від північного вітру.
Чоловіки клану О’Коналл –
Музиканти вересових пісень,
Скрипалі потойбічних танців,
Співаки водоспадів неба.
Чоловіки клану О’Коналл
Цінують джигу більше
Ніж сон життя.
Чоловіки клану О’Коналл –
Вміли вмирати за короля
Тари і землі Дун на н-Галл.
Рибалки і ковалі,
Казкарі й пастухи,
Майстри твіду і вівчарі –
Скільки вас
У чужу землю лягло…

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Ти тамуєш свій страх, бо давно вже навчився вірити, бути сильним
Небо зорі розсіює впевнено, щоби ти бачив, яким є твій шлях
Я ж бо ніколи не приміряла ролі різноманітні - жила статично
І з кожним подихом я впускала у себе страх

Ти вдивляєшся у простір
Ти вичікуєш нових небезпек для себе
І без жодних вагань промовляєш: "Нехай буде так!"
Чи навчусь я колись небезпеці дивитись у самісіньке серце
і стискати до болю у долоні кинджал?

Проводжала тебе завжди поглядом, сповненим туги та змори
Але ти навіть не оглядавсь і йшов уперед
Крок за кроком, все далі і далі туманами вулиць
Ритм серця твого відчуваю за межами меж

Ти - мій спокій, незламність моя
Ти - моя опора
І нехай всі вітри навздогін за тобою чимдуж
Моє єство сповнене до тебе чистої святої любові
Напуваю водою з долонь
Попіл струшую з твоїх рук...

15(09)2013

Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…

Покладіть мене на траву -
На м’яку траву на рінні
Прозорої річки Бойн –
Тої самої річки,
Що пам’ятає ірландців,
Вдягнених у зелені плащі
Кольору цієї трави,
Кольору цих пагорбів,
Кольору цього острова.
Вони тримали гострі мечі –
Гострі, як стерня
Скошеного назавжди поля,
Гострі як списи
Давно мертвого короля.
Вони стали тепер травою
Добровольці чорного року
На цій рівнині одвічної журби
У цій долині,
Де поховали не тільки мрійників,
Але і їхнє одвічне жадання
Закарбоване між словами пісень.
Покладіть мене на цю
М’яку зелену траву
Коли я помру…

Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:

Коли Жовта Чума*
Спустошила Острів Долі
Коли два королі**
Пішли в світ мовчазних тіней
У глибини пагорбу Тари***
Того самого пагорбу Слайне,
Що дав імено клану –
Славного клану Сіл н-Аедо Слайне
На рівнині Маг Рах,
Де крім стріл та списів
Нічого не сіяли в землю
Споконвіку часів,
Виросло дерево
Крислате, як думки друїдів,
Зелене, як конюшинові рядки Ойсіна.
Хтось у дірявому плащі легенд
Сказав, що то ясен святого Патріка.
А ми й повірили,
А ми й сподіватися –
Почали чи то перестали,
А ми й арфу
Дістали, меча сховавши
А даремно…
Тому що озеро Лох Дерг
Так і зветься –
Червоним озером,
Бо від крові ірландців
Воно потемніло…

Примітки:

Crann Lá Fhéile Pádraig – дерево святого Патріка (ірл.)

* - йдеться про страшну епідемію, що почалась в Ірландії у 664 році і ввійшла в історію під назвою «Жовта чума».

** - йдеться двох королів – співправителів Ірландії – братів Блахмака мак Аедо Слайне та Діармайта мак Аедо Слайне (657 – 665 роки правління).

*** - Тара – давня столиця Ірландії. Слайне – назва одного з пагорбів Тари.

**** - на берегах озера Лох Дерг (Червоного Озера) був підступно вбитий король Кенн Фаелад мак Блахмайк у 675 році.

1

Танцюю
під люту музику
дискотеки,

будь-який рух –
щоразу нова таємниця.

Наспівую,
що
через 10 хвилин
настане весна,
і твої вуста
розбудять мене
поцілунком у перса,
посмоктуванням у вагіні.

І майже усі
бажають зараз
стати тобою,
аби я розтанула
у їхньому
молоці
та випила його
до денця...

ось перший
підходить
хапає хапає
мене за руку
ззаду

труся
спиною
об його груди
труться руки його
об мої груди
які тремтять
під ритмом шаленим
лютої музики

соски на очах
у всіх
бо ти
знімаєш з мене одежу
і
тримаєш за руку
якою погладжуєш
власне збудження

п’ю
твоє
молоко

2

Підходить другий,
і я,
водночас посмоктуючи,
п’ючи твоє молоко,
віддаюся
пальцям другого...

залазять
у шоколадну щілину
моєї принади
насаджуюсь
на пальці
все швидше
і швидше
під ритм
лютої музики

3

підкрадається спереду
третій
із розстібнутою
ширінькою

велика голівка
виглядає звідти
і дивиться
у низ
мого живота

і дивиться...

пальці другого
входять глибше
і глибше
до болю

вигинаю спину
коли саджуся
на третього

пальці вже
у моєму роті
відчуваю
власний
смак
після твого молока

4

мене кусають за шию
тягнуть за волосся
б’ють по вустах навідліг
цілують ізнов

скрикую

третій входить
у моє лоно
із силою
розриваючи
все глибше

другий входить
ззаду
у мою шоколадну щілину
ляскає мої сідниці
теж розриваючи

хапаюсь за плечі
третього
кричу
під ритм
лютої музики

я тремчу
я дряпаю спину
третього

міцно тримають мене
за сідниці
та поглиблюють
кожну щілинку мою

і течу
буквально течу

2013

Чи знаєш ти:
99% жінок –
потенційні
нічні метелики.

99% жінок
мріють
бажають
сісти
на колінa незнайомця
і вище
і вище...

на очах у всіх
в ресторані
всмоктуватись
у вуста незнайомця

торкатись
його потаємного
«Я»
своїм потаємним
«Я»
силу тяжіння
створюючи тертям...

Тож уяви:
тебе бажають
99% жінок,
і кожна –
пантера,
тигриця,
левиця,
дика богиня.
І в кожній із них –
99% мене.

2013

Граю
з гарячою
водою
з-під крана
пальцями
тонкими
довгими
аж кипить
на долонях
і поміж ніг

захлинаються нею
пелюстки лона
згадую про тебе
я зараз повія
чужий чоловіче
іди до мене
зацілую тебе
після жінки
жінкою останньою
у твоїм житті

тільки дай воді
перед цим
увійти в моє лоно

2013

ти як камінчик
застряг поміж пальцями моїх років
натираючи кров’яні мозолі пам’яті
заважаючи бігти до цілі
легко вільно
без думок про дискомфорт
залишивши все минуле
без болю роздумувати
про вищі речі
ти камінь наріжний
що не відпускаєш мене літати
силою свого тяжіння
розтрощивши мої мрії
вимушуєш твердо стояти
в реальному земному світі
і йду я кульгаво
зосереджено мислячи
про буденні справи

2012 р

Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:

Я – терпкий дим, що здіймається
Над картопляним полем Донеголу,
Коли селяни землі каміння
Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
Я – солоний присмак вітру
Буремного дня ірландського літа,
Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
Що думає про сонце
На землі графства Арма –
Землі, де крім пострілів
Немає нині іншої музики,
Де діти малюють на стінах
Людей з рушницями,
Де мрія про зелений
Листок білої конюшини
Зависає в густому повітрі
Кельтських сутінок Уладу.
Вирує холодне море –
Загусле ірландське море.
А ми все дивимось
У його далечінь
Вицвілими очима привидів.

Спокутую жовтогарячу осінь
Бо гріхом! - не одболіла нею
не одговіла
не зацвіла

Спокутую - листяно - тишею

Іще не йди у відгомін
Іще-бо ясноокі паняночки
Вицокують собі смішечки
Іще добрі газди
Розкошують твою щедрість

А на золотих твоїх монетах
Не викарбовано наших - чи тлінних? -
мрій
імен
кроків

что наполняет пустоту одиночества?
пронизывающая боль души, разочарование
неоправданных надежд?
чувство величественной псевдо уникальности?
Богооставленности?
отчаянье, звенящая немота вселенной
приводящая до крайнего исступления, ощущения тления
осознание своей малости
нищеты прикрытой смертью из
изобретенного человеком нереального мира
в лучшем случае состоящего из плюшевых мишек
а в крайности – из потуг вымыслить чувственный
заменитель реальности
одиночества

2012

Наш світ поділено
Словами, снами, уявою.
Кажуть – це міфи, проте…
Ми щасливо втиснені історією
В межі цієї держави.
Ми трагічно розділені
Кілометрами безнадії та зневіри.
Ми однакові ноти різних октав
Не настроєного роялю сьогодення.
Ми – муліне –
Однакові нитки різних номерів.
Хтось над нами вишиває ними
Картину життя.
Ми – двостороння тканина правди,
Літня одежа пристрастей,
Зимове хутро самотностей.
Нам радять думати про майбутнє,
Поки клавіші не позападали,
Поки нитки не сплутались,
Поки одіж не зносилась,
Поки хутро не витерлось…
Між нашими містами немає прямого сполучення.
Влада зовсім не дбає про нашу єдність.
Бачиш ці прозорі невидимі повітряні мости,
Що поєднують схід та захід?
У квітні так само як у січні болітиме ця відстань.
Ми будемо говорити про сепаратизм –
Кожен з власною правдою,
Єдиним безголосим болем
Пам’яті про минуле.
Це міф, мовляв відстані не скорочуються,
час не стискається,
світи не об’єднуються.
Бачиш – пишу тобі про це –
Значить, стаю ближче!

Ти слова кривого не скажеш…,
Твої слова правильні та чіткі,
Озвучені голосом з металевим тембром,
Оформлені в стилі «хай-тек»,
Жодного декору, жодних прикрас,
Лише гра слів на металевих тонах,
Вони влучають прямісінько в душу,
Пробивають її наскрізь,
І ти знову влучив в десятку, -
Моя душа падає переможена.

18.09.2013

Весна сонячними зайчиками
Освітила моє обличчя,
Взяла руду фарбу,
Розмалювала веснянками,
А я і не боронилася)

А ти нещадно редагуєш
Моє фото,
Затираєш сонячні крапельки,
Не любиш весни малюнки,
А з ними, і мене, справжню.
Ось так!

18.09.2013

Творити добро
це так природно
як дихати
світліє на душі
осінь на дворі
ти з далекої планети...
белебенять дощі
який наш світ ...
ти очікуєш зустрічі
вже твій бал затих ...
зал спорожнів
згасли свічки
і як дерево ти
стоїш одна
ще не розуміючи
що не прийде твій принц
вже ніколи
стоїш і чекаєш
чого ?
сама не знаєш
певно тобі знати не дано
про фундамент
подих вітру радості
на якому грунтується краса
і сила земної Жінки
яка загадково
незбагненним чином
продовжує шлях
в сакральних глибинах..
Щаслививі ті
хто віддає
і у кого є що віддавати
осінь на дворі
повертай додому ...

Біль.
Що лежить нафтовою плямою на душі...
Скільки часу ти задихалась?

Сили.
Які повільно розчинялись, поки ти борсалась і намагалась підкорити цю ріку...
Ляж зіркою і просто дивись у небо.
Нехай несе...

Жаль.
За тим, що це було без Тебе.
Стільки часу.

Дай все відпустити!
І бути травою під сонцем...

До нового всі
у мене свято
рік одцвів
всього було...
дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
вічного зерно лишили:
шануймо дружньо
мужню силу
шат красу Любові!

Перший суп це як перший секс.
Ти вже бачив як це роблять.
І не тільки по телевізору.
Але самому якось не доводилось –
Руки не доходили...
Ті ж, хто вже робив це – час від часу кепкують
Над тими, хто ще не пізнав цього таїнства.
Звісно, ти вже тисячу разів кип’ятив воду.
І навіть вмієш чистити овочі.
Але поєднати ці речі та процеси в одному ліжку,
Тобто, в каструлі...
Страшно.
Це ж така відповідальність!
А раптом нічого не вийде?
Або вийде, але не те, що хотів?
І над тобою знову сміятимуться оті, досвідчені?
Але ж так хочеться бути вправним коханцем,
Чи то пак, кухарем,
Якого хвалять після кожної... Ложки.
Саме тому ти, по вінця заповнений незграбністю,
Стискаєш сильними пальцями свого... Ножа
І спрямовуєш його точнісінько на беззахисне тільце картоплі.
Вдосталь позбиткувавшись над нею,
Ти переходиш до цибулі,
Після чого, з заплющеними від насолоди очима,
Гарячково крутиш газовий вентиль,
То збільшуючи, то стишуючи полум’я
Під розпеченою посудиною,
В якій пристрасно кипить ніжне та пружне м'ясо.
Твої очі бігають по полицях,
У пошуках пікантних спецій.
Ти боїшся закінчити надто рано
І, звісно ж, боїшся перетримати!
Нарешті, остаточно виснажений
не так шлюбними іграми з плитою,
Як власними нервами,
Ти оголюєш та ставиш на стіл тарілку,
А до рота вставляєш цигарку,
Яку по праву заслужив.
Твій зухвалий черпак занурюється
У таке маленьке, спокусливе й іще незаймане плесо...
...І поки ти, зовні спокійний, сидиш на хиткій табуретці –
Твій шлунок оргазмує, захлинаючись власним соком.


19.09.2013.

Ромашкова роса таїною причастя дихає...
Осінь мереживом листя прилягла
У павутини днів літа, що минає.
Пристрасть думок вибиває візерунок різьблений:
Милий Боже! Русь свята - в Дусі єднаймося!
Прийшла росою на побачення до мене в золотистій лусці пора...
Немов мить пролетіли зграями роки, ростало в дні ...
Відлетіли журавлі, з ними i ми - горлице,голубко моя...
Шукай не шукай - пиши не пиши,
На нас надія Його.
Молитовно верби коси розплели ...
Холодом зорь дихають осінні дні.
Чекання... Знову поманить далина нас в радість весняну,
Як оксамитова пора - сяйвом Різдва зустрічні обійми!
То діти повертатимуть до Рідної домівки
У потоці мережив сніжної подруги - Зима.
Споглядаю - хуртовинам протистоять двоє.
Міцнота дужа зоцільними крилами...
Один-чудовисько, охоронець палацу,
Той кого незнают багато,
Той кого вже не лякає смерть ...
Інший - наче веселий...
Але в ньому бува немає і краплинки веселки,
За якою ховається втомлений людина ...
Такі різні, вони звикли до...
Доля грає життями...
І чи зможуть вони знайти щастя?
Хто знає?
Йому ж бо - все відомо! Любов бо ж вічна.
Він люблячій все - від Бога вродою.
Бо має спокій - Світ пізнав через причастя.

ні
мало
занадто мало
бути людиною
казав нам убивця
з очима воїна
усі ми люди
хитрі
жадібні
віроломні
ні
треба бути янголами
казав він
і плечі зводив
ніби з крилами

бути чоловіком
до кінця
не спокушатися
але за правду
не боятися
живота собі розпороти
казав так
і гримів ланцюгами
і щодня
діставав із криниці
стільки відер
скільки людей убив

молитися
де б ти не був
і ким би не був
у лахмітті
у бруді
чи у бруді розкоші
молитися
і вірити
казав душогубець
із ликом янгола
і я вірив йому
вірив більше
аніж священику

2013

Ви бачили їх?
Хрещатиком інколи
Гуляють чотири білявки.
Бабця-білявка з силіконовими губами
Тримає міцно в руці
Руку гарнюні-білявки,
Років шістнадцяти,
З несиліконовими грудьми
Розміру сімдесят-п’ть «Це».
Поруч незалежно і самовпевнено крокує
Така ж шістнадцятилітня мамця-білявка
Й тримає під пахвою
Пухнасту білявку-суку.
Яскраво-рожевим кольором
Нафарбовані їхні губи.
Навіть у собаки.
Сто тисяч норок
Пішло на їхні вії.
Навіть на сучі вії.
Що стосується спідниць,
То кравці, вочевидь, зекономили на тканині,
Аби відкрити світові
Їх гарні засмаглі ноги.
Гарні й засмаглі
Навіть у бабці-білявки.
І світ відповідає їм взаємністю:
Він садовить їх в шикарні автівки,
І мчить в не менш шикарні садиби,
Годує в пафосних ресторанах,
Розважає гламурними вечірками.
Світ належить білявкам.
Не вірите? Стовідсотково!
Просто повірте.
Але тільки: їхній світ.
А решта світу
Належить мені!
16.09.2013 р.

Трояндове пахтіння
Любові пісня радостен правімо,
Любімо - Шануймося,
Вічного - Я.
Любов одвiчно,
Свентовіт, Бозе наш Світлий!
Славимо і ТріславімО Тя всі-Родно!
І просвіти Ти Душі наша
Й ниспошди осяяння під серця наша,
бо Благий Бозе Ти єси,
Д-А до всіх РодАм наша.
Тя одвічно велічлЕмо і в Пологи наша закликаємо,
Да буде Душі наша зі Тобою,
Нині й прісно й від Круга до Круга,
Й у вс*ї часи,
Допоки світить нам Сонце-Ярило!

Померти як жайворонок від спраги,
перед міражем

Чи як перепілка
що море здолала
у перших же хащах
бо більше не мала
бажання летіти

Але не жити стогнучи
ніби осліплений щиголь

(1914-1919)

Сезон горіхів
горіхи падають
з гортанним криком
стукотом сухим
старечим буркотінням
на брук
на лави
на підвіконня
мов зорі у воду
мов круки на здобич
виливаються в калюжі
витікають із труб
в канави
урвища
кишені
крізь пальці сиплються
пісок
тріщить на зубах
наче зерня горіха
цнотлива гіркота
завія горіхова
потоп
дев'ятий вал
коли все вщухне
так природньо
збирать горіхи
в старі кошулі
змітати з листям
з дорожнім пилом
тут на асфальті
вони лиш мушлі
викинуті на берег
піднесеш до вуха шкаралупу
чути гамір міста

2013 р.