***
Україна мені
не потрібна будь-яка,
Надто така,
від якої лишилася
Тільки назва,
одне лише слово,
Територія на мапі Європи,
На котрій українцям
Судилася роль байстрюка,
Де щоденно задихатимусь
Від російської мови…
Україна мені потрібна
Заквітчана піснею
І рідним словом,
Котрим вітатиме мене
Кожен ранок,
Напуватиме мене
Як травневий дощ,
Він коріння до крони,
До найменшого листочка,
Даруючи наснагу і силу,
Радість і щастя,
А прадавні ріки
Нестимуть свої води
Від чистих джерел
До озер та морів,
Щоб ніколи
Не зміліла
Українська душа…

19 листопада 2014 року

Хочеш побачити, як час
Перетворюється на дим?
Порахуй кільця на зрізі
Стовбура вікового дерева
І поклади його у вогонь…
Чи може вже не хочеш?

Хочеш побачити, як спогади
Перетворюються на дим?
Збери усі фотографії, порви їх,
Облий самогоном і запали…
Скоріше за все буде боляче
І все одно не допоможе забути…
Чи ти вже не дуже й хочеш?

Хочеш почути як… бажання
Перетворюються на дим?
Хочеш почути сумний сміх?
Хочеш відчути, як дощ
Сльозами неба падає на щоки?
Хочеш дізнатися, як мало треба
Щоб стати божевільним відлюдником?
Скажи Богові, чого ти хочеш…
Чого ти хочеш насправді.
І якщо наважишся –
Почуй відповідь.
Чи вже не хочеш?

Назустріч мені йде гроза
коливаються камені від звивань стежки
сходи у схід заховані між гордістю і зневагою

пісня грози мову якої я розумію з дитинства
пісня хору листків на гілках берези край цвинтаря
пісня сонця яке всюди
очі мої розплющені

сходжу у схід ковтаючи
північні версти
сходами у південні далі
повертаюсь у схід

вигадую собі шлях без просування
об'їзна околична дорога
підіймає з подивом голову
розправляє каптур шляхопроводів
і шипить тисячами шин
схід..схід...схід

недосяжні сходи лягають під ноги
довга дорога
і тут надходить гроза
обіймає і заколисує
стирає відтінки
сходи ковзають і тихо дзвенять
грає будильник ла-ла-ла
але симфонія не пробуджує
очі розплющені
сходжу
куди -
побачу коли сонце обпече щоку

19.06.14

Вчорашній день, немов магніт –
До дверців
Холодильника.

Букет червоного вина,
Вечеря, любощі, війна
За виживання
Вдома.

Минулий рік, немов листок,
Пожовк, намок,
Відклеївся…

Лиш треба руку протягти –
У Златій Празі будеш ти,
Де влада –
Для людини.

Вже півжиття, а змін нема.
Була тюрма і є
Тюрма…

Хіба я справжній патріот,
Коли таке говорить рот?
А завтра хтось
Застрелиться…

15.11.14

Росія, Росія, ти втратила сили,
Бояться не стали й не стануть любить.
Тебе підкосила, тебе підкосила,
Наруга та зверхність, не вмієш ти жить.

Не вмієш ти жити у мирі з сусідом,
Ти навіть радієш, що в нього біда.
Не стануть ділитись з тобою обідом
Грузини, литовці. Знов дика орда ?

Навіщо війну почали в Україні ?
Навіщо солдати, гармати та град ?
У травах полину, гіркого полину,
В донецьких степах гвалтував її "брат".

Росія, Росія, знеславила сина,
Могилок все більше, все більше журби.
А люди все гинуть, а люди знов гинуть,
Не матимеш слави, лиш ріки ганьби.

Достигла пшениця, ще міни на полі,
Та Стяг майорить кольорами Землі.
То жовтеє поле шепоче про Волю,
А в синьому небі кричать журавлі.

21.09.2014 р.

Крапля роси упала на твоє оголене плече
і засяяла так яскраво,
що мені здалося:
не сонце освітлює землю,
а оця краплина на твоєму плечі...
У ту мить я зрозумів,
що ти - центр мого Всесвіту!

* * *
О ікебано!
Ти у театрі життя -
п'єса про вічність.

* * *
Падають в серпні
зорі у душу мою
в ніч на Успіння.

* * *
Ти - серце світів.
Ця оаза без тебе -
пустеля для сліз.

* * *
Випала знову
дальня дорога мені.
Плаче світанок.

* * *
Найближче до неба
дитина, що бачить
в калюжі його.

* * *
Падає листя,
ніби вогонь забуття.
В серці - пожежа.

* * *
Краплю спокути
ношу в своїм серці -
в морі любові.

* * *
Мав бути ще дощ!
Прокидаюсь вночі я -
світ снігом закляк.

* * *
Усмішка осені
завжди найдорожча.
З неї опала сльоза.

* * *
Не чую тебе
в океанії звуків,
відлуння моє.

* * *
Не відвикайте
від власних ілюзій.
Вони - ваша суть.

* * *
Загублять мене
між сонцем і зорями
нащадки мої.

* * *
Вже шлагбауми
зачинили нам ніч.
Гримлять поїзди.

* * *
Осколками слів
ми руйнуємо тишу -
відлуння душі.

* * *
Порожній цей сайт!
А на ньому колись я
залишив себе.

* * *
Знову падаєш
в зорі далеких пустель
незабудкою.

* * *
Тебе покладу я
на музику неба,
о муко моя!

* * *
Стільки ж сузір'їв,
як у небі нічному, -
лиш в твоїх очах.

* * *
Сталкери долі
шукають власні шляхи
в нетрях чужих надій.

* * *
Мене твої очі
колись покарають
вогнем забуття.

* * *
О павутинко!
Нащо летіти тобі
у невідомість?

* * *
Навіщо мені
пересторогами зір
знов утішатись?

* * *
Світлом своїх сердець
ми щомиті складаєм
нові словники.

Зів'ялі квіти
на покинутій клумбі
сумують про час.

* * *
Дві берізки
до п'ятого поверху
вже дотягнулись.

* * *
О скільки разів
я тікав від кохання!
Але не утік...

* * *
Жодної втіхи -
осінь майже настала.
Сплю між зірками.

* * *
Чи є місцина,
де можна сховати
усі мої сни?

* * *
Осінь приходить
ятрити наші рани
скальпелем дощу.

Чому ти йдеш, чому стоїш.
Чому ти плачеш і смієшся
Твоє життя не спине і важке
Воно іде, а ти стоїш.
Чекаєш і не знаєш,
Коли прийде пора цвісти!
2014р.

Чому? Патріотизм, твій і мій так важко й довго прокидався.
Чому? Твій батько, мати і сестра пролили стільки гірких сліз.
І земля кричала не своїм простим бутям.
Ми, ми встали і упали на коліна, від тяжкості в серцях.
Ми йдем невпинно у перед!
У майбутнє, яке ми хочемо вже давно.
А біль утрати не вмирає, а росте,
Мужність, наша стане кроком.
Що камінь кинутий не вбє.
І ми піднялись з гордістю, що серце наше є живе!
2014р.

Це наче корабель,
Що поступово віддаляється від рідної гавані,
І якоїсь миті розчиняється у тонкій лінії,
Що з’єднує океан води з океаном неба,
І залишає по собі тільки спогади
Та ще якесь незрозуміле відчуття,
Майже невловиме,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче птах,
Який, відлітаючи у вирій, залишив рідне гніздо
І швидше, аніж ти встиг щось подумати на прощання,
Розчинився у світанковому серпанку.
І за мить вже ніщо не нагадує про нього,
Хіба голос, що ще відлунює у пам’яті…
І якесь дивне відчуття,
Яке й не помічаєш у глибині серця,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче любов,
Яка спалахнула на все небо,
Налякала шаленством слабких,
Надихнула нестримністю сильних,
Зігріла сотні сердець, запалила тисячі очей і…
Не згасла, ні…
Не відлетіла, ні..
Вона стала отим дивним відчуттям,
Яке не завжди і втямиш,
Яке ніяк не опишеш,
Не схопиш, не промовиш і не побачиш,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

***
Здавалось,
після всього,
що випало
в житті,
після всіх
негараздів,
перипетій,
викрутасів долі,
злетів і падінь,
втрат і розчарувань,
кількох рятунків
Всевишнім
від смерті –
не боюся
вже нічого…
Помилявся –
я боюся нині
відчинити
дверцята шафи,
в котрій
на плечиках
висять,
досі зберігаючи
твій запах,
твої сукні,
блузочки,
косинки…

8 листопада 2014 року

Страждає ненька - Україна,
Війну затіяла людина.
Почав війну при владі Путін,
Війна в країні, горе, смута.

Погрози світу, миру, волі.
Росія підкорилась долі.
Чому, Росія, ти мовчиш ?
Неначе спиш, неначе спиш.

Шевченко згадував про ката,
Горить, горить в сусіда хата.
Народ Росії, що з тобою,
Запам*ятаєшся війною.

В війні страждає Україна,
Війна забрала й ТВОГО сина.
Народ Росії, ти мовчиш.
Неначе спиш, неначе спиш....


19.09.2014 р.

***
Коли
серце крається
від болю,
неспокою і печалі –
найкращі ліки –
то твої обійми,
тепло і ніжність
твоїх
лебединих рук…
………………….
В зажурі стояв
перед віконцем
аптекаря –
який жаль,
що у нього
немає ліків
під назвою
«обійми коханої»…

7 листопада 2014 року

Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою
Шкандибає манівцями Галактики.
Ми летимо в безодні невідомого часу
Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
Ми вміємо лише падати:
Крила обпалила нам пожежа –
Часи падінь прийшли на землю лелек,
Лише озера вічності
Дзеркалами пристаркуватого неба
Кидають сонячні зайчики
Назад – у простір,
Де пливе човен-зірка.
Я теж у цій дзеркала нескінченності
Спробував зазирнути необачно.
Але побачив лише тінь.
Тільки не чорну, а білу
(Ви бачили колись білі тіні
На стіні туману,
Коли день Одкровення
Відчинив Двері Світла?)
Часи падінь:
Душі людські
Як осінні листя
Падають в темний колодязь «Ніщо».
А хотілось би
(Не тільки мені старому)
Щоб падали вони
На поверхню озера вічності…

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

Осінь і грім.
Блискавка губиться у пожухлому бур’яні.
Несподівано, дивно.
Скоцюблені спини
Проймають об'ємні дощові краплини,
Наче серед літа.
Нахмурені грозові хмари прагнуть летіти
За журавлями.
Посеред осені – тісно. Кричу до нестями!
Кричу мовчанням…
Ця осіння гроза, немовби остання.
Дивачка,
Загублена блудниця із пісні неначе.
Вона лише мить.
А за обрієм – стогне, горить…

Хтось може запитати:
«Він і справді її любив?»
Хтось може сказати:
«Він її, мабуть, забув»…
То і нехай.
Тебе не зачепить,
Мене не образить.
Тільки ж…
Це наче сказати
«Річки більше немає»,
Коли вона є,
Просто нижче асфальту
На кілька метрів
І вся в бетоні.

Звісно, на її берегах
Не гніздяться білі птахи.
Хіба зляканий кажан
Налякає якогось діггера.
Але річка жива.
Настільки, що вистачає сил,
Щойно небо пошле добрячого дощика,
Вкоротити віку кільком зайдам,
Що вештаються підземеллям,
Думаючи, що воно мертве.

«Любив?.. Забув»...
Навіщо ці зайві слова і запитання?
Це наче шукати річку,
Здираючи вулицю бульдозером,
Чи роздивлятися вени,
Розтинаючи живу людину.
Краще довіритися картам
І анатомічним атласам,
Краще просто читати ці слова,
І слухати звуки музики,
Яку співає закохана душа.
Тоді власне серце
Розкаже вам більше,
Ніж ви зможете запитати.

Мій автобус їде на схід.
Моє серце вганяє кров у вени з такою силою
Що під шкірою проступає камуфляжний візерунок.
Не НАТОвська «пісочка», але теж нічого.
Серце гатить у скроні з такою силою
Що здається що очі от-от засвітяться в темряві,
А звір вигулькне не лише з підсвідомості,
А й з дзеркала.
Там і так останнім часом рідко показують людську подобу –
То пес, що безсило виє на місяць,
То вовк, що прагне свіжої крові.
От, власне, вовк став би зараз у пригоді.
Треба прикликати, щоб вчепитися у ворога раніше,
Ніж той перетворить мене на пса, що безсило виє над могилою друга,
Або й просто на мертве тіло.
Тілько от…
Ця війна вже не для вовків. Вона свята, але нечесна,
Бо вже майже не буває так,
Щоб з ножем або й голіруч рвати тварюку на шмаття.
Частіше – координати, радари, (а в газетах фейки, фейки, фейки)
Інверсійні сліди і червоні пускові кнопки.
Я б зробив ті кнопки зеленими, їй-право.
Колір спокою, як не як.
А спокій настане тільки тоді, коли погань буде винищено
І я повернуся до тебе.
А якщо ні?
Господи…
Але поки автобус з чорними номерами тільки їде на схід.
І поки це тільки 100-кеме на годину по трасі.
І можна визирати, чи бува дим з труби
Не малює цифру 200 у ранковому тумані
(Погана, кажуть, прикмета).
А буває ж, що треба 160-кеме на приреченому пікапі
Між воронками і кістяками бетеерів.
Зі смертю на хвості, щоб прокласти для своїх
Дорогу життя.
Або кілька днів на місці з нульовою швидкістю,
Бо просто треба стояти. Просто треба.
Так написано богами війни.
Вони багато чого встигли написати,
Невтомні (краще б лелекам допомагали, чи я не знаю),
Вони написали навіть графік руху автобусів з чорними номерами.
Особливо тих, що їдуть на схід.

Дружині (1959-2014)
***
Ще якихось
півроку тому
Я читав тобі
Незабутній
Двадцять третій
Псалом Давидів,
А недавно читав
твоїй мамі,
І з Матвія –
усі блаженства…
Я благав
милосердного Бога
Аби Він покріпив
Марію,
І просив її передати, –
Як бракує
тебе і тата
Нам усім,
що і слів замало…
Нашим душам
Так зимно стало.
За півроку –
вже третя втрата.
Спорожніла
батьківська хата…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014)
***
Дорогою до села
Завжди слухаю
В машині
Наших улюблених
Мареничів
І розмовляю з тобою,
Прошу у тебе поради,
Я кажу тобі:
Їдемо до мами?
Чую, як ти
Наспівуєш
Кожну пісню.
Навмисно надіваю
Окуляри від сонця,
Щоб не було видно
Сліз на очах,
Надто коли минаю,
Отой відтинок,
Де торік
Ми спинились,
Щоб поласувати
Купленим напередодні
Морозивом…
Ти так ніжно
Тулила до себе
Нашого коханого
Кількамісячного онука,
І твоя любов
До цієї крихітки,
До кожного з нас,
До цілого світу,
До життя
Теплим морем
Розливалася аж
До небокраю…
У твоїх очах
Було стільки
Любові і ніжності!
Вірю, що нині
Господь на небесах
Повернув тобі цю любов
сторицею…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014)
***
Я досі не можу
Переглядати
Без сліз
Світлини з тобою…
Ось ти маленька
Сама, в колясці,
з мамою у садку,
коло хати…
Такий молодий
і усміхнений тато,
А попереду
Ще стільки
Подій і літ,
Стільки доріг,
І мрій!
Господи, як же швидко
Злетіли ці літа!
Усе життя – неначе
Лише чотири
Пори року –
Весна, літо,
осінь, зима…
Твоє спинилось
На літі…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014
***
Яке щастя,
Що мама зберегла
Твій шкільний щоденник
За шостий клас…
Кожен день тижня
Заповнений твоєю рукою –
Впізнаю милий серцю
Почерк…
Тобі виповнилось
Лише тринадцять –
Така чудова
І романтична пора
В житті кожної людини!
На сторінці за 27 вересня
запис класного керівника:
«На уроці сміялась,
Передавала записки.
Поведінка незадовільна»…
Напевно вдома
Дісталось від мами? –
Тато був добрим…
Уявив тебе
маленькою дівчинкою
з косичками,
Пустункою, щебетухою,
Моторною непосидою…
Боже, скільки б я віддав,
Щоб повернутись
В той час, той клас
І бодай краєм ока
Поглянути на тебе!

30 жовтня 2014 року

Я викрешу вогонь із білого каменя,
Що на моїй душі.
Залиши
Усе, що тебе болить – мені
Переболію колись.
Замкнусь
Аж на сім замків,
Щоб ні лукавого, ні Бога
Нікого.
Лише задзеркалля і пустка.
Ще дні, без часу та виміру.
Вимрію…
Так не можна, я знаю.
Та деколи хочеться, треба.
А як без неба?!...

гачковані серветки
вальсують вельоном
немов сніжинки
і опадають оплатками
перед старими світлинами
там де стрілки годинника
непомітно тануть
на циферблаті зими

тісто різдвяного калача
пухко замішене
збороноване
і засіяне туркотом горлиці
що збирає правнуків на коляду

коли всі поснуть
здійметься вітер
довгий вельон
затріпоче краями
і полетить до місяця
обмерзлого самотою
полетить разом з оплатками
старими світлинами
і мовчанням годинника
залишивши світанку
на столику біля ліжка
здивовані окуляри
плящинки з ліками
і пучок сухих васильків

В ПОЛ1 В1ТЕР В1Е
Надежда Мартынова Данчак
У полі вітер віє – козаки в землі лежать

/ подія 1918 року в с. КУКАВКА, Вінничина/

Квітуча та багата Українська земля,
Бог дав таку масляну землю,
На ній пшениця, жито колосяться,
Душу щастям зігрівають, співати заставляють.

Там вільні козаки, “трудолюбиві” і правдиві,
Святої української землі сини,
Злиденного і обігріють, хліб дадуть.
Дорогу вкажуть...

В них руки роботящі і голові тямущі,
Широка українська та душа.
Моральність, честь, порядність,
Та святість у крові, бо в Бога віра там була...

Весілля грали і так радісно, душевно там співали,
Раділи щастя буде вічно...
Але в холодному краю, спокою вже не мали,
Підбурили народ примарою одвіку.

Смуту в душу запустили,
Пішов розбрат, розбій, переворот,
Життя перевернулося на оборот,
До влади вдерся “чорт”...

Все закрутилося, так замело,
Із цепі зірвалося, заколотилося,
Безумством віддалося,
І в прірву кинуло народ...

Брат на брата, син на батька,
Мати кинула дитя,
Голод, смерть, розруха.
Темні сили вирвалися із небуття...

І пішов народ страждати,
Та за кого кров свою ту проливати?
За ту купку крикунів,
Маразматиків і дикунів.

Так порушилась гармонія життя,
І щасливе, тепле, світле майбуття.
Все у прірві крутиться, у вирі,
Стогін, плач і регіт страшної химери ...

Позбирались козаки, із отаманом,
Чесний говір про життя вели,
- Треба захиститися від “чуми”.
Їхнього не треба, а свого не віддамо!

Сотня є штиків із усіх дворів,
На світанку чути крики і гомін...
Вилетіли козаки назустріч ”чумі”,
В страшній битві зійшлися вони.

Плач та крик стоїть у рідній стороні,
- Що, ви хлопці, діти рідної землі,
Тут не поділили, голови скосили,
Сиротами сім’ї залишили...

Стоїть хрест у чистім полі,
Там де голови лежать,
Вітер виє, а пшениця колоситься,
До землі вона клониться.

Птах у висоті літає і,
На землю з сумом поглядає...
Там нащадки хліб збирають,
Золоте зерно в засіки засипають...

В тім зерні – краплинка,
Мудрості – матері Землі,
В тім зерні – краплинка -
Кров – її синів...


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111042302047

***
Так рано випав
цього року сніг –
Комусь на радість,
а мені на смуток…
Я пригадав, як ти
його чекала
Торік, коли до ліжка
вже прикута
Душею й серцем
линула туди,
Де сосни у весільне
зодягнулись.
А ти собі вбрання
приготувала,
Щоб з ними вже
назавжди попрощатись…
Той перший сніг,
так сталось, -
був останнім
твоїм бажанням,
в зимних вже долонях
Ти грудку снігу,
наче скарб тримала,
І так вустами
жадібно припала
До неї й довго
тамувала спрагу,
А ми крізь сльози
тішились з тобою,
І були ладні
прихилити небо,
Щоб ти, бодай ще раз
нам посміхнулась…
…………………………………………….
Зима так м’яко
стелить пеленами,
І стежку замітає
поміж нами…

24 жовтня 2014 року

Парашутом осінньої хмаринки
Опустився на землю смуток.
Заснути б.
Ненадовго, на мить,
Щоби прокинутися весною.
Нагою
Душею і тілом,
Як немовля.
Щоб земля –
Без війни, горя і фальші.
А дальше?
Підійнятися і піти,
Почати життя з білого листка…
Хитка
І прозора мрія,
Мов павутинка бабиного літа.
А ще трембіта,
Далеко в горах,
То голосила, то вмовкала.
Повні бокали
Терпкого шафранового напою
Що пахне осінню.
І досі я
Стою на перехресті вітрів,
Закохана в жовтогарячий смуток
Ні, не зможу заснути,
Прийму все, що судилося долею.

1.
Меркаптофос усіх од нього
комах виводить -
Одарка.

Не працює телефон.

Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
на засіданні
парламенту (Верховної ради).

Засіданні чого?

Складаний меч.

Ви меча складіть
і в кишеню заховай -
(назад)
- те.

2.
Я пропоную значно
простіший вихід - (said)
я вийняв кишеньковий
ніж

труснув (махнув) і
з нього став меч.

Мій меч - твоя голова з...
е-е-е... плєч.

Були такі розумні.
Не варто цього робити, -
погодився Дід Панас. - Не
пам"ятаю (знаю) чому, але
не варто.

Хто-небудь пам"ятає
як рубати, щоб не відрос-
тало?

А якщо просто зали-
шити? Викликати нех-
ай дустом попшикають?..

3.
меч-складанець

Давайте викличемо
дух Григорія Петровича
дуже зручно і з гарантією.
Григорій Петрович ви з нами?
Аякже, каже Григорій Петрович.
Ато.

Синдром Римського-Корсакова
стосується прямих за-
питань (прямої мови),
тоді непрямою тра питати, звер-
таючись безпосередньо
до підсвідомості.

Отак - Іванов-Осадчук
спитав Діда Панаса.

4.
Два таксисти лаються
арабською серед...
Передній дивиться назад і
ЇДЕ, не дивлячися куди...

На подвір"ї поет і ком-
позитор розставивши руки
заганяли (зайву) голову
в корпус. Голова басу-
вала на кривих лапках
і пирхала синім вогнем.

Несміяна:
праве око
плакало скупими чол. сльозами
ліве щирими жіночими, -
рясними,
було червонішим.

Політ проблеми в майбутнє.

5.
Чи не стане з цього
чогось поганого.

- Дід Панас відповів, що не
станеться, - відповів Дід Панас.

Гіпнотизувати, показуючи,
дивлячись на годинник. - Ви вже
15 хвилин талдичите, а я
все не гіпнотизуюся
за вашим годинником...

Де в ньому три тисячі літ?

Ноги полоскав, а ми тепер
маємо (це) пити?
Це ж спирт - вишкірився
змій -
усе стерильно.

"Ембріон" (відрубана голова).

6.
Злочинно-слідчий
зв"язок
зв"язок між причиною та
слідством

вступили у причинно-наслід-
ковий зв"язок.
Причинний зв"язок, і наслід-
ковий зв"язок.

Безпричинно-н-
аслідковий зв"язок.
"Причинна".

До першого пункту - з широкою душею
залишайте, будьте ласкаві,
(а то) від великих тереве-
нів у мене голова болить.

І психопата свого з ножем
забирайте. -
Беріть.

1 (шістнадцятитижневому)

намалюй веселку
у золотому обручі снів,
так щоб її кінці
доторкалися країв землі
мій сину, намалюй веселку,
свою першу,
намалюй її у темряві,
а я тобі допоможу -
лише скажи своє бажання
і я
пальцями
кляксами
перенесу її з твоїх снів
на біле полотно світу

Намалюй, Боже, веселку,
щоб я могла знати,
чого хоче моя дитина

24.11.2013

2 (забавляночка-чеканочка)

шурх-шурх листочки
маленькі синочки
снять собі сонечка
медовії дольки...

мамо, намалюй веселку...
ти обіцяла
З дольками-листочками
І чемними очками
Щоб ходила пухнасто
лапками-капцями
По водичці - хмаркою
Танцювала танцями
По водичці - дощиком
ще й медовим коржиком
І щоб вміла бджілкою
літати з сопілкою
І щоб мала щічки
як у Божих сонечок
І знала як з вітром
розмовляти
Солодко...

шурх-шурх листочки
мамині синочки
будуть тобі коржики -
Веселкові гномики
будуть тобі зайчики
Сонячні пухнайчики
Від білочки - горішки
І медова діжка -
від ведмежатка,
лісового татка

11.10.2014

Надежда Мартынова /Данчак/

Відпочинок на курорті / сатирична мініатюра/


Нарешті вирвалась я з дому, від дітей,
Від чоловіка, не тверезого “ще й роду”,
З червоним носом, як дід Мороз.
Від цих борщів, котлет та каш.
Водичку буду пити, собі масаж робити.
Гуляти, дихати, відпочивати,
Очима всіх буду стріляти.
Бо дома, так все надоїло.

Бігом в бювет води попити.
-Ой, пропустіть, спішу я дуже.
Ну як, вода хороша, молодий мій друже?
Щось буркнув він собі під ніс – «куди стара?».
- Нахаба – яке ж не виховане це щеня.
Та молоде, але уже свиня.
Від люті, аж скривилась я.
Взяла і відійшла.

Всі ходять парами, як чоловік та жінка.
Підбігла тут і я до мужика.
- Ну як вода? ОЙ, вас подагра замучила, та як жаль.
Ви так ще молоді, красиві і стрункі,
Ну трішечки живіт.
На пенсії уже? Так всі там будемо !
Як приймете усе, про все й забудете.
І танцювати, як молодий ви будете.

- На танцях будемо літати,
Про той коліт, бронхіт, артрит,
Булижник в нирці, ми забудемо,
І викрутаси робити будемо, як в 25.
Яка погода, дощ іде, ну прямо ллє.
Бігом на процедури, ці акупунктури.
Душ, грязь і вся ця “єрунда”.
Скоріше до вечора дожити, ой як хочеться !

Як радісно забилось серце,
Це він стоїть, Атлантик мій.
Кліпаю брівками і губки в дудочку складаю.
Це є йому сигнал.
Ну ти дивись,
Іде прямісінько до мене: «Добрий вечір».
- Здоров була кума, ну що попарилася вже?
А я стою ніяковію , мов дівка молода.
- Ти так розчервонілася, розгарячилася,
Підемо, остигнемо, хоча би трішки...
- Ну, що ви, прямо так з наскоку.
- Так що, чекати нам півроку?
Два дні ще залишилося, то треба відтягнутися нівроку.

Лісок, смерека, сонце сіло за бугорок.
- Попробуй, який смачний цей “лікерок”.
І завертілась голова, і в небо полетіла я.
Коли до тями я прийшла, а він хропів.
Трясла його і по щокам лупила,
До санаторію, за комір, волочила.
І знову процедури, ванни та масаж.
А вечір вже так близько.
Кипить, горить всередині,
Аж серце мре,
То може і сьогодні ще.

- Здоров була кума, ну, що попарилася вже?
Дивись яка червона та красна. То охолонути пора.
І знову місяць і трава, і пляшка червоного вина,
Ще дві, не знаю я які.
Ой весело було і місяць ходуном ходив.
“Смерека аж на мене впала”,
Що я від цього неймовірно закричала.
Проснулася, сплю під кущем.

Зірвалась, лечу на процедури,
Закінчувати ці акупунктури.
Ой, з кумом ми прощалися,
Обнімалися і цілувалися.
Навік клялися, зв’язок держати,
Що будемо ми разом відпочивати.
Погорювали та поплакали.
Адресами обмінялися і порозбігалися.


А вечір знов настав і музика заграла,
В душі щось знову піднялось,
І хвилюватися заставило.
Ой, знову я літаю,
Як “кізочка” стрибаю,
Очима всіх стріляю,
Щоб на гачок піймати “окунька”,
А може і жирнесенького “судачка”.



Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111021601775

Якщо придивитися як слід, одразу стає видно,
Що золоте сяйво жовтня
Складається з безлічі ниточок-променів,
Якими Господь вишиває
Це буяння відтінків вогню
На холодній, сірій канві вогкої осені.
І так хочеться не пропустити жоден
З цих вогнистих стібочків.
Отак і бігав би лісом,
Як малюк за сонячним зайчиком.

Якщо прислухатися як слід, одразу стає чути,
Що звуки музики - це не окремі звуки,
Це неперервний потік щастя,
Яким Господь благословляє
Тих, у кого є вуха щоб чути,
А крапочки на нотному папері,
Це все одно, що синя пляма на карті.
Синя пляма позначає місце,
Де можна зайти красу моря.
А крапочки позначають місце,
Де треба натиснути,
Щоб знайти блаженство.

Якщо вдуматися як слід,
а потім довго придивлятися
І прислухатися ще довше...
Ти все одно не втямиш, що таке любов.
Бо це і блаженство, що проливається нестримним потоком,
І краса, яку ти бачиш у кожній миттєвості,
І золото, на яке ти перетворюєш
Кожну часточку того, кого любиш...
І....
Просто зазирни мені в очі,
І роздивися там пісню,
Почуй там красу.
Це моя душа промовляє до тебе
Словами більшими за слова.

(акровірш)
Україно убога уярмлена,
Коронована карою ката
Розірвана, розіп’ята
Анексована абортована
Їй-Богу!
Незалежна? Невже, небого?!
Армія аборигенів

Має місце між млою.
Оселі обпалені
Яригами, яремні ясою.

Колись квітуча, кохана…
Роз’ятрилася рана
Арештовані азимути
Їхні?
Ніколи! Ніко…
Акафіст, або…

«Мамочко, розкажи мені казочку».
«Добре, синочку ріднесенький. А про кого?»
«Про котика Рудика, мамочко».
«Добре, Любчику. Ось лише приберу в кімнаті і…»

«Матусю, а пам’ятаєш коли я був маленьким,
Ти обіцяла мені розказати казочку про котика?
Завтра твоїй онучці два рочки. Я так хотів би…»
«Ой, синочку, вибач. Я вже надрукувала її, але…
Ще трохи відредагую і тоді…
Ця вічна зайнятість, ці нерви…»

«Бабусю, тато казав, що ти знаєш чарівну казочку
Про мудрого котика Рудика,
Що малював олією надзвичайно красиві картини
Та про його хазяїна – художника Гапона,
Який умів розмовляти з тваринами».
«Ой, Лілечко! Ой, внученько! Вічно у мене часу не вистачає!
Але сьогодні ввечері
Я відправлю тобі цю казочку По Інтернету.
Ось побачиш, люба. Обіцяю».

«Бабусю, ми прийшли запросити тебе на наше весілля.
Але чому ти плачеш?»
«Та ось, внученько, комп’ютер зламався.
Та і окуляри десь загубилися…
А я так хотіла…»

17.10.14

І, можливо, ми колись таки зустрінемось,
У затишній кав’ярні під старими каштанами.
Я замовлю зелений чай, а ти - каву з вершками.
Йтиме дощ, і я буду в червоному.
Ловитиму твій погляд, теплий, впевнений,
І так по-дитячому щиро ніяковітиму -
Я ж чекала цієї зустрічі і майже не вірила.

Поступово знайдемо спільні теми,
Розмотаємо їх як мотки теплого меланжу,
Зігріємося, станемо ближчими, ріднішими.
Дозамовимо білого вина. Вечорітиме.
Стихне дощ, і лунатиме джазова музика.
Ти торкнешся моєї руки, ненавмисно,
Розповідаючи щось цікаве, навіяне.
Захмелію, розчинюсь у твоїм голосі
І подумаю - «То ж небезпечно так:
Вечір. Очі. Вино. І ця музика...»

кам’яне літо насуває дерев’яний бриль на очиці сонця
і стає дерев’яним літом
насуває і відлітає – підземним жорнам
мастити молебні кленом
червоним немовби клен
і червоним який червоний
немовби подих
там де немає
/вийшов…./

кам’яне літо
дерев’яний голос
одягає підземним сфінксам
проростають горілим
сичать землею
здіймають провалля наче
очі не-бач-ників
котяться ґудзики
з драних сорочок свисту
що насувається – і відступає
/бо так сліпим здається/

кам’яне літо
по дрібочці каменю
тисне собі зап’ястя
і підбирає коліна повище
мокрі коліна – вище
аж до потилиці
там де небесні дерева йому пошили
шкіру із дерева
очі із видива
страху
і літо бачить:

«я бачу як сидить навпочіпки дерево
вишите хрестиком
поміж пожарищ мертвих
я бачу як падають крихти розірваних
променів світла смерті
я бачу як велети з диму мотузчані молоти
миють в небесних ріках
і мули моранові вниз насуваються
і не відступають
не відступають
невід
вітер розіп’ятий
гойда-гойдає
у кам’яному світлі
що насувається
вишите хрестиком
на іменах безчолих»…

кам’яне літо збовтує пагорби
кам’яне літо злизує пам’яті
кам’яне літо обростає підземними
і дерев’яним небом

хто його випере
в ріках калинових?
хто йому вирубить
маску окленену
в темних дзеркалах жон і
літа що ласує
спасом-на-мороці
морем на милицях
мохом на вилицях
ареса-аґруса?

….вийшло
кам’яне літо у розколотій банці поминального диму
і звернулось калачиком у просторій ряднині з нарізної травиці
дерев’яний бриль насуває на очі замащені сонця
дерев’яний голос простягає жінкам з сіллю-глицею в лицях
настромляє на пастки напитий бур’ян й чорнобривці гоморрські
до судом затискає в лещата не-слів стовбопоглядних свідків
і лежить
по коліна – в собі
по коліна – в молитві
і не хоче летіти
нікуди не хоче летіти…

На березі життя мені скажи,
Чи любиш?
Словом тим обережи
Мене на березі,
На видимій межі
І в небо вже невидимо біжи.
У вересні
Теплом підпережи.
У березні
Березам розкажи
Як танути,
Коли у снах сніжить,
Коли без тебе неможливо жить.
Коли лиш мить,
Одна кохання мить
У серці незагоєно щемить.
А втім, якщо не можеш, не кажи,
Востаннє ти мене підпережи
Теплом і ласкою останньої межі
Й окрилена - біжи.

2014 - у гастрольному автобусі на трасі Київ-Харків

Знаєш, я помітив дивну річ:
І серед ясного дня,
І у густих сутінках,
І, здається, навіть у темряві
Ти наче постійно освітлена
Променями сонця, що сходить.
Тому мені навіть не треба придивлятися
Щоб розгледіти тебе серед густого натовпу.
Чи десь дуже здалеку.

Це так, наче тисячу років поспіль
Ти бачиш у своєму саду прекрасну квітку
І тобі не треба шукати її.
Ти просто одразу
Фокусуєш погляд у правильному місці.

Тільки ти прекрасніша за будь-яку квітку,
А життя складніше, ніж сад.
У ньому весь час щось змінюється, зникає...
Але якщо ти десь неподалік,
Навіть коли в небі густі хмари,
А довкола тисячі людей,
Я просто підводжу очі
І одразу бачу тебе.
Бо ти наче постійно освітлена
Променями сонця, що сходить.

Іноді здається, що це сам Господь
Вказує мені на тебе
Відблисками свого сяйва.
Може це і є любов?

Вересень складає дні
У великий жовтий букет.
Кольори осінніх марев
Надихають на спогади…

А пам’ятаєш, як ми з тобою
Гуляли липовою алеєю?
Столи були накриті натхненням,
Золоті суцвіття шепотіли під ногами
Про ніч…
Більш нічого
Не хотілося, тільки тіла,
Бо душа відлетіла у рай
Ще минулого вечора. Ти
Народилася ніби знову.

А пригадуєш, люба,
Гладіолуси, парк і альтанку…
Я клацав затвором фотоапарата,
Ловив моменти і ракурси,
Щоб зберегти для вічності
Очі, що світилися ніжністю,
Тривожний неспокій голосу,
Проникнення в інший світ…

Такого шаленого світла
Я не бачив відтоді ніколи.
Світилося тіло і очі…
Долоні… І стогін… І вікна,
Що бачили кроки до миру
По вічній планеті війни.

Кохана, букети осінні
Не можуть не жовтими бути.
Обличчя кленового листя
Вдивляється в сутність твою.

Зготуй нам небесної манни,
Чи чаю з листків ікебани.
Чи щастя, настояне на
Цілунках, у склянки розлий…

24.09.14

ти
знаєш
я
поволі
від
тебе
збожеволів.
ти
ж
знаєш
не кохаю
за
ідол
просто
маю.
тебе
і
іншу
навіть
ту
біленьку
чорну
і
руду.
усіх
бабій
мов
атеїст
сьогодні?
ні
сьогодні
піст.

Увага! Увага! Увага!
Оголошується уперше в Україні найдоцільніший найцікавіший найнеобхідніший Аукціон розпродажі депутатів Верховної Ради та професійних урядовців, тих котрі унеможливили життя робочого народу.
Адже у конституції України сказано, що перед законом усі люди рівні – тим більше народ є джерелом влади, але влада з депутатами розпродали, інші розгромили заводи і фабрики. Пустили народне і державне як своє власне з молотка.
А народові уже нічого не залишилося для участі в розпродажі лише депутати та урядовці, отже, щоб бути справжнім джерелом влади є необхідність пустити з молотка депутатів і урядовців, щоб хоч трохи себе забезпечити на якийсь день прожитку.
Громадяни України простого робочого класу оголошують цей конкурс як найнеобхідніший для збереження своєї держави України і державності. Для розпродажі оголошуються ті депутати, котрі проголосували за розпродаж державного загальнонародного добра і майна, що і змусило цвіт України батрачити по чужих державах, шукаючи захисту від зневаги оплати праці, та злиднів.
Ціна перша за кожного треба усього заплатити лише суму грошей готівкою у будь-якій валюті, що лише складає один прожитковий мінімум простого нашого українського робітника чи пенсіонера. Хто дасть більше ?
Для тих іноземних покупців, що будуть найактивніше скуповувати, ще до кожного купленого Вами у нас депутата чи урядовця з вище указаних, що поступили для розпродажі з молотка. До кожного з них додаємо, як наш щирий подарунок від українського народу.
До кожного у подарунок додаємо зовсім-зовсім безкоштовно одного професійного злодія чи брехуна.
Кого забажаєте?
Продаємо і дуже-дуже дешево усіх тих, котрі причинилися будь-яким засобом до розграбунку і розпродажі наших фабрик і заводів, природних ресурсів землі, палива, енергії інформаційних засобів та державної безпеки і її міці. Тих, котрі нас, народ робочий, закопують живими такими засобами як приниження і унеможливлення вижити.
Тих, що складають професійні програми проти життя і побуту проти пенсіонерів і кандидатів у пенсіонери, що зменшуються вік життя, а збільшують вік праці на злодіїв, грабіжників, дармоїдів і шкідників проти держави України.
Вони до тепер торгували розпродажем держави. А тепер настала черга торгувати простому робочому народові – розпродати усіх шкідників української держави і державності.
Без політики - лише життєва необхідність.

Заявки на участь у чесному справедливому конкурсі аукціона можна подавати уже у кожному місті чи містечку на площах, де є пам'ятник Тарасові Григоровичу
Шевченку.
Адміністрація Української Громадської позиції Майдану Українського народу.

ковчег людяності орифлений
грифоном обезкриленим
щедро умащений
брунатним миром
НАЦІІ - на плаву
імперіє карликового ярма
онкопухлиново прогресуй
інтенсивій новоденно
кості мечем ізсічуться
гієн лихих і булаву
узрієш купко склотарна
ножем саблезубим
косу Мара уточить
о браслетогранатовий
овий шию наяву
умри матрьохо "мірна"
кровожерна грудоземно
анелідам згодуй
синів своіх нікчемно
програла ти війну

Уяви собі скелю,
Величну прямовисну скелю,
Що височіє над морем тисячі років.
Уяви собі хвилі,
Невгамовні хвилі моря,
Що омивають ту скелю споконвіку.
Іноді здається так буде завжди.
Але ж колись підніжжя скелі
Таки дасть слабину і камінь зійде в глибину вод,
Не маючи більше сил опиратися цій стихії.

Насправді це не про воду і камінь,
Це про любов і, особливо, про ніжність.

Вона омиватиме твою неприступну красу
Як хвилі омивають береги океанів,
М’яко, наполегливо і невідступно.
Просто тому що бути закоханим
Так само природно для мене,
Як для хвилі – блукати водами морів.
І коли навіть скеля відчує,
Що немає сили більшої за любов,
Тоді хвиля моєї ніжності
Вкриє твої найнедосяжніші вершини.

І заповнить нас обох до самих глибин.
І заповнить нас обох до самих глибин.
І заповнить нас обох…

Руді були сильніші,
але чорних було більше.

Їх армія сунула
чорним потоком.

Вони йшли та гинули,
гинули та й йшли.

До вечора
вони вигризли перемогу.

2.
любов - це коли в тебе виростуть крила
любов - це коли в мене виростуть крила
сухі прозорі крила
на чорних блискучих спинах
коли в тебе виростуть крила - це любов
коли в мене виростуть крила - це любов
крила прозорі й сухі
на спинах блискучих і чорних

3.
ми кидалися
в полум"я

тілами
гасили пожежу
горів наш дім
дім наш
дім горів

ми падали в вогонь
ми
гризли його зубами
ми
ми

ми

4.
лункі порожні коридори
ганяють обгорілі звуки
мого кульгання
як же нас мало
як же мало нам
у величезному домі
який пропах
кислим запахом
біди

5.
любов осипається
сухими прозорими крилами

дитинко моя
біла довгаста дитинко

любов осипається
із чорних блискучих спин

скоро і ти почорнієш

тільки тебе
не перестану любити

дитинко моя
біла довгаста дитинко

не перестану
твій сон сторожити

скоро і ти почорнієш

6.
реактивний літак
розпанахував небо.

В цей день почалася війна.

Зранку дощило
а потім розвиднілося.

Почалася війна.

Трави втратили голос
і тільки хрипіли -
їх переїхало трактором.

Війна,
в цей день почалася
мурашина війна.

Ти мені ще болітимеш, відданий друже
Від наївно-смішних нас розділяють роки
Заблукали, немов звірі, що від зграї відбились
І шукаємо вихід із темних глибин

Озиваюсь до тебе, відчуєш крізь кілометри
Голоси хвилями здіймаються у пам’яті знову
Я приречена віддано Сонцю служити
Хай тебе вбереже
Хай сивина не торкається скронь

Ти мені ще болітимеш
Ти мені вже кровоточиш, дивись!
У блідих цих руках я тримаю всю силу свою
Я благаю Богів, щоб свій шлях ти пройшов до кінця

Але краще най зітруть тебе з пам’яті
Хвилі б’ють боляче соколиним твоїм ім’ям

27(08)2014

Якби я був бібліотекарем
І мене часом просили:
"Дай почитати щось про любов",
Я давав би, принаймні декому,
Праці академіка Патона.
Ви, здивовані, певно, та дарма.
Цей старий краще за всіх знав,
Що буває коли два полюси,
Дві наелектризовані до нестями нескінченості
Сходяться небезпечно близько.
Виникає вогонь,
Спалахує сяйво,
Починається чудо.
Цей вогонь може з'єднати в одне ціле
Щось цілком, здавалося б, несумісне.
Це сяйво здатне освітити
Навіть найпохмуріші хмари.
Це чудо буває навіть небезпечним.
Особливо для стороннього
Невчасного погляду.
І вже не так важливо, як його називають,
Електрозварювальна дуга
Чи якось романтичніше.
Чуду зазвичай байдуже до назв,
Бо воно самодостатньо прекрасне,
Адже це чудо любові.
Ну і ще одна причина шанувати Патона,
Мало не забув,
Саме любов будує найкращі мости,
Навіть через саму Вічність,
Правда ж?

коли я зустрічаюсь з тобою необхідним є третій
і загалом несуттєво хто він чи що робить або не робить
він може бути на розливі може просто курити
чи дрімати схиливши голову на руки вдивлятись розпачливо в стіну
або в дим тютюновий над попільничкою. як бідний родич
розглядатись по сторонах так наче він уперше в такому місці
і чекає чогось надзвичайного від місця або від тебе чи від себе,
розуміючи, що чекати від мене чогось надзвичайного не випадає.
зрештою, можна просто відчувати, що хтось дивиться на тебе,
дивиться згори. інколи цього вистарчає, інколи ні.
самозрозумілим виглядає така обставина, що
чоловіки не декламують поезій принаймні вголос і назагал
і взагалі – якщо вже поет, то нема жодної потреби щось писати
тим більше говорити про це.
присутність третього витворює необхідність дистанції
що доконечно для розуміння про що саме говориш і звісно
про що так промовисто мовчиш.
ну і взагалі

бо поезія то дуже приватно, приватність випирає з неї на всі боки,
як пружини старого дивану, що так безбожно скрипить
і муляє в найнесподіваніших місцях, того самого кухонного дивану
де ти вперше спробував кохатись, здригаючись та завмираючи
почергово від скрипу пружин та її шепоту.
і звісно, що лірика, як і кожен алкоголь, найкраще смакує ввечері.
хоча, якщо тобі дійсно смакує, то воно без різниці.
вживання чогось із них удвох неминуче призводить до торкання тіл,
коли слова тільки маскують, а поезія то є звикло оголення
і провокування, то манливість обіцянок, то віра що вони здійсненні,
причому здійсненні в найкоротший термін, скажімо, вже-тут-негайно.
велике щастя,що обіцянки не справджуються, особливо ті, котрі негайно.
ну от, власне тому

2003р
Так, місяць нагадує казку.
І ніби чуєш музику шаленого нічного оркестру
Хворих дешею музикантів,
Які вміють бачити те,
Чого ніхто не знає
І в що ніхто не вірить.
Під цю божевільну мелодію вальсують розбещені зорі,
Запрошують до танцю ще не здійснені бажання
І падають разом з ними в безодню,
На мить лишивши слід в нікуди.

Коли пан Зузук починає свій ранок, він відкриває очі і дивиться.
Дивиться він на підвіконня, де у глиняних горщечках ростуть бусинкові помідори та цибуля.
“Ви знаєте, я так люблю рослинки. Іноді хочеться кинути все і бути біля самої землі”.
Коли пан Зузук починає свій день, він не думає про роботу: “Дєлам деталі, за станком, для аудіо і таке все, знаєте”.
Він не думає про борги за квартиру: “Міг би й меншу знімати, але, бачите, у мене дві мансарди — тож, можу запрошувати художників”.
Пан Зузук дбайливо готує сніданок для себе і дорослого сина. Іноді лінується і випиває міцного чаю із чеською ковбасою — “досить!”
Ввечері він охоче ходить з друзями на пиво, суботами слухає джаз, музика робить його молодим івано-франківським хіппі.
Пан Зузук любить жіночу компанію і часто закохується. Але про свої любові мовчить — вони всі у ламких, як життя, лініях його полотен. Ще місяць тому у пана Зузука була галерея в центрі...
Дівчина, якій він про це розповідає, уважно дивиться на його натруджені пальці. Пан Зузук перехоплює її погляд, посміхається і ховає їх до теплих долонь.

дівчинка дорослішала
ляльки по ночах плакали
а потім ляльки почали дорослішати із нею
дівчинка по ночах плакала

і був Всесвітній потоп
дівчинка зібрала усіх своїх ляльок
посадила їх у нещодавно куплену ванну джакузі
і вони попливли
(хто не здогадався –
дівчинка новоявлений Ной:
жіноча версія)

приставши до берега
Кени (чоловіки Барбі) стали справжніми ляльковими чоловіками
а Барбі (жінки Кенів) – справжніми ляльковими жінками
і була нова генерація лялькових людей
а дівчинка прожила свої 400 із чимось років
потім її заспиртували
і показували нащадкам
як останній вид homosapiens
у якого з очей ще
накрапав дощ
2012