Прийшла зима
(якось аж занадто переконливо),
нічого не спитавши,
нікого не попередивши.
Воно й не дивно,
я завжди казав, що вона –
дівчина з непередбачуваним характером
і рідко звертає увагу на наші проблеми,
справи, почуття…

Хто би що не казав, природа – хвора,
і в цьому винні ми!..
Непотрібно робити янгольські очі і казати:
“Та я нічого такого не робив?!”.
Правильно, ти взагалі нічого не робив
і не збираєшся робити,
в той час, коли вона найбільше
потребує нашої допомоги й
небайдужості!
Природа існувала б і без нас,
А от щоб робили без неї ми?
Було би взагалі поняття – ми?
Відповідь проста,
Її знає кожен,
Але більшість ставить
Це питання в своєму списку
В самісінький кінець…
_________________
Потрібно думати.
Потрібно розуміти,
Що повага до природи –
Це повага до всього живого
На нашій планеті,
Повага до близьких,
Повага до себе,
До всіх минулих і майбутніх поколінь!
30.01.2014р.

Давай танцювати,
навіть тоді,
коли не разом...

коли наші душі
зустрічаються у сні,
коли німі...

коли наша мова -
танцювати...
очима мовчати...

і тільки рухи
в тісному повітрі
можуть звільнити...

звільнити від слів
і непотрібних нервів,
звільнити від ворогів.

давай танцювати,
ну хоча ... обніми,
і тоді злі вітри

віднесуть всі слова,
непотрібні і невірні,
там, де нас нема...

бо сьогодні лиш тіла
розмовляють між собою
і ні одного ворога

нам не треба.
кожен дотик,
кожен погляд

роблять нас щасливими,
одним цілим..,
ми можемо так розмовляти...


2013 р.

Вогонь
Прийшов у давнє місто
Очистити його від скверни,
Спалити масний бруд,
Що налипав до бруківки
Десятиліттями та декадоепохами.
Його запалюють не жерці,
Не бундючні сенатори,
Не любителі смаженого,
Його запалюють діти –
Діти зимового повітря,
Діти розхристаних вулиць,
Діти білого снігу,
Діти літаючих слів.
Цей вогонь – шматочок сонця,
Шматочок першопочатку Всесвіту,
Посланець одвічного.
Згорають у ньому брудні думки,
Брехливі слова і чорні роботи.
Сонце, ми любимо тебе!

І сказав Бог:
Хай поети сплять з поетами,
Народжують вірші,
Показують до пострижен,
Хрещеними обирають прозаїків,
Ходять сім’ями в гості,
Читають інших поетів,
Обмінюються блокнотами,
Обіймами, досвідом,
Частіше ходять в походи
На юшку із риби,
Малюють на аркушах різних
Сонце, місяць, птахів,
Ноти, листя, ключі,
Вигадують назви збірок,
І кожної ночі, лягаючи спати,
Пам’ятають про те, що
Коли поети сплять з прозаїками –
Народжуються білі вірші.

Капітани затонулих кораблів моєї пам’яті
шепочуть, наче крізь товщу
густого вологого туману,
що я без неї збожеволію…
Забуду як закінчується ранок,
як теплими дівочими руками
міцно обіймає ніч…
і, можливо, навіть забуду,
що треба дихати…
Хто може сказати що таке життя?
Якщо Вам хтось говорить:
“Я знаю! Певно що знаю,
навіть не сумнівайся!”,
скажуть йому, що він дурень.
Можливо життя, це коли Вона
посміхається тобі, прокинувшись
зранку в теплому зім’ятому ліжку,
а, можливо, це проміжок
між першим плачем і останнім
подихом серця…
Може й справді – божеволію?
Якщо так, то це не дуже приємно!..
Кажуть – пам’ятай, бо не буде майбутнього.
Та чи скаже хтось як важко
Все це втримати в собі,
Не розірвавшись на шматки?
Не забувши своє ім’я?
Не збожеволівши?..
Я це чув від капітанів
Затонулих кораблів моєї пам’яті.
Це вони сказали мені,
Що без тебе не прокинусь зранку,
Не зрозумію де закінчується сон,
Не зрозумію життя,
Не зрозумію, що ще –
Живий!..
...2013р.

мої неточні рими
такі не-німецькі
як печаль у твоїх очах

мої очі
кольору твоїх
сірозеленяться при згадці

моя відповідь
така ж очевидна
як танення снігу
така ж близька поверхні
як підземні води
моя відповідь
така ж неминуча
як смерть
тому не питай
чи люблю


2014

мій син швидко біжить
повз вогонь
і повз листи що я йому не надсилав

у саду гесперид
я знав що ти любиш мене
але сама твоя глибина
і твого плаття пісня
більше мене не знають

мій син грається з кониками
коло ставка
в якому не стало сьогодні води
і питається -
чи буває кохання на самоті?

а в саду гесперид
між нами павутиною снується кров
і ти на мене так дивишся
що я знаю -
вдруге помилки не буде

моєму синові стелять обруси
на столі - панна
на її пальцях зимна зимна роса
мій син рушає до танцю
але очі йому заплющено

у саду гесперид
на ранок сідає сонце

2014

Із Днем народження, наша маленька, ніжна...і сильна Оксанко!

Не втрачай ніколи свого, зазвичай просто зразкового, оптимізму, віри у світло й добро! Будь завжди здорова, енергійна, життєрадісна!

А головне - шаленого тобі кохання, красивого, вибухового, усеохоплюючого!!! Щоб одного дня, дуже-дуже скоро, світ став для тебе найсвітлішим, найказковішим, бо ти відчуєш, що справжнє життя тільки починається!!!

Навіть неймовірні історії та мрії можуть стати реальністю!!!
Тільки загадай!)

Щастя тобі, дорога Ксюшо!!!

Із Днем народження, дівчинко!

Нескінченних тобі радощів і чудес на життєвому шляху, здійснення всіх мрій і бажань, втілення задумів та ідей, процвітання, вічної молодості, подарунків Долі і Божих ласк!!!

Відчуття щастя щомиті!!!

Я, недостойний уваги людей,
здатних підняти на сміх інцидент:
- "Вшивый интеллигент",
маю, зухвалий, стільки достатку -
власну колядку.
Зовсім без бліх.
В яслах,
які випадають на долю
інтелігентних осіб, -
прецедент!
Зірка різдвяна на небі!
І Голос:
"Блаженні є ви, якщо вас через Мене..."*
Інтелігент поділяє цей
гріх...


06.01.2014. З Різдвом Христовим!

раніше я спілкувався російською
та потім виплекав ідею власної україномовности
то був експеримент чи ідея, підігріта жаром нещодавніх подій – не знаю
але я наважився і зрозумів, що недарма
мені відкрилися відмінності між двома мовами

не вдаватимуся до банальности – про красу й мелодійність мови стільки вже написано, що паском з присвячених цій темі творів можна підперезати Галактику
реякція мого оточення вам ні до чого – вона була неоднозначною
головне ось що:

російською я часто лаявся
злісно, отрутно, гостро, настирливо
отими лайками можна було залляти чорноморський басейн
і вони наробили небагато добра

а українською не залаєшся
от не залаєшся і все, ніби джгутом затискує язика, ніби свинцем наливається рот, і взагалі – СОРОМНО СТАЄ
мабуть, перед богом
далебіг, російська – то гостра емальована сталь, бойовий молот, незламний, твердий, величний, як ото пам`ятник петру першому
неначе виведено на етикетці: за вмілого використання ВИПАЛЮЄ ДУШУ

українська мова душу не випалить
вона загоїть, пом`якшить, вилікує
цілюща вона
і на пам`ятник зовсім не схожа – скорше на дівчину в білій сорочці серед золотого лану
чи на чумака що втомлений заспав на степовім шляху поряд із хитким возом
віз поскрипує, віл повільно дихаючи підіймає спину, а чумак хропе
і в небі – зорі, а навколо – поле
величного мало, та задивишся – і очам приємно, і душі добре

москаль теж лікує – антибіотиком
ефект дає, та залишає пустелю
українську мову радше уявити листом подорожника з руки сільської знахарки
приклав – і прохолодно рані і легко, тепло

мої слова то мої слова, а не ваші
як до них відноситися вам – теж діло не моє
та замисліться ось над чим
чи давно ви чули українську з вуст задвіркового п`янички?
а з вуст цинічного душогуба? а з вуст шахрая?
то може варто погодитися що українська – то мова письменника а не волоцюги?
а щодо злочинців та їх москальства – тут багато думати не треба:

не витримують святости

28.12.12

Хтось кілька тисяч літ назад
у тиху гладь погідної водиці
жбурнув запекло камінь що є сили.
Діяння те словами супроводив,
якими ганив яро всіх і все,
бажаючи погибелі живому.
Донині плинуть чорні ті круги,
торкаючись і серця, і душі,
та збурюють на зло людей безумних.
А інший хтось у ті ж самі часи
нужденному віддав останній одяг свій
і мерзнув біля згаслого вночі багаття.
Нікого не судив, бо щиро вірив:
люди – браття
і не годиться брата у нужді кидати.
Жага діяння просто не зникає.
Тож кожен атом доброти чи люті,
посіяний у натовпі життя,
колись увійде в сущі почуття,
щоб запалити в серці
Божий дух любові
чи нечистю ожити
у лихому слові.

2008-2014

Чомусь згадався цей фільм... Але я сьогодні про інше)

Дорогі мої, любі мої!
Нехай Новий рік - рік Коня - буде винний у тому, що кожен із вас обов"язково стане щасливішим, радіснішим, міцнішим і тілом, і духом, що кожен із вас здійснить задумане, набуде всього омріяного й жаданого!!!
Здоров"я, кохання, віри, оптимізму, натхнення, витримки, упевненості в собі й майбутньому!!!
Я люблю вас, поважаю й захоплююсь!!!
Будьте щасливі!!!
І як чудово, що в нас є Україна!!!

З Новим роком!!! Веселих свят!!!

Зірка до зірки збираю
може комусь на космос стане…

І в кожної зірки доля своя,
І в кожної правда інша…
Тільки одна долею обділена…
Кажуть до неба найближча…
Кажуть єдина істиною не торгує,
даром віддає…
І на нас з вами не надіється…

Бо вам ще рости й рости,
А мені ще маліти й маліти.
Так ми ніколи й не зустрінемось
У вашому персональному космосі,
де немає місця для людей…

Дорогі мої друзі, реальні й віртуальні, близькі й знайомі, усі-усі!!!
Я сердечно вітаю вас зі святом Святого Миколая!!!
Я бажаю вам міцного здоров"я, радісного буття, важливих і значних для вас успіхів, добробуту, душевної рівноваги, тепла й затишку в усьому, довгих і повнокровних років життя!!! Будьте щасливі!!! Бережіть свої родини!!!
Щастя і процвітання нашому прекрасному народу, нашій унікальній нації, нашій рідній та єдиній Україні!!!

Слава Україні!!! І слава всім вам!!!



19.12.2013

(з Амні ібн Фариса Рейхані)

Пішов ти проти істини. На догоду
Самозваних вершителів твоєї долі.
І всілякі блага запанували в твоєму домі,
На грудях спалахнули усі можливі нагороди...
Та знай же: замість правдивих слів
Ти лише плід фініка (хай і смачний) із’їв.
Хоч кісточку на землю кинув ти недбало,
Не піддалася небуттю вона. Небеса послали
Дощі та сонце. Проросла і пальмою стала.
Нащадки гаї розлогі фінікові зроблять
Без гадки на якісь там житейські винагороди.
І після трудів праведних у тінистій тиші
Не на догоду комусь - про істинне напишуть.
Твої ж «нетлінки» читатимуть хіба що архівні миші.
--------------------------------------------------
Амні ібн Фаріс Рейхані (1876-1940) – ліванський письменник. Після навчання на юридичному факультеті Колумбійського університету (США) став переконаним атеїстом і прихильником злиття двох великих цивілізацій.

Обпалені пеклом комунізму,
Загартовані у боротьбі з міражами,
Зранені при переходах із формації в формацію,
Сформовані у часи змін і беззаконня,
Витіснені на узбіччя життя корупцією та невіглаством,
Окуповані криміналом та зневажені гопниками,
Обставлені ідолами та закуті в кайдани обов’язків,
Просіяні через сито Афгану та Чорнобиля,
Затиснуті лещатами імперії,
Придушені «братськими» обіймами,
Обмануті та обкрадені гарантами і обранцями,
Зневірені та розчаровані,
Принижені та ображені,
Нескорені та сильні…

Романтики зі шрамами на серцях,
Велетні з букетами пролісків,
Революціонери зі світлом у зіницях,
Дон Кіхоти з кришталевими мечами,
Герої з пошматованою історією,
Жертви з тавром на грудях,
Воїни правди і совісті…

Ідеалісти,
Що народилися в крайній хаті
І переселилися у центральні будівлі столиці,
Гвинтики і руйнівники системи,
Лідери і молекули нації,
Яка на краю прірви співає:
«Ще не вмерла!»,
Яка, нарешті,
Перестає вірити божкам,
А вірить тільки Богу
І собі.

Ми щирі і справжні,
Ми щедрі та добродушні,
Ми проростаємо, як зерно крізь асфальт,
І зустрічаємо ранки
На барикадах
Знову.

15.12.13

Етюд

Обімліли осокори,
Оніміла яворина,
зачаровані зимою
і красою осяйною,
що явила
біле диво...
а людину засліпило
емоційною
сльозою.

2013

У млосному тоні мовчання,
згорівши у пеклі думок.
дивитись у каву як чорне вугілля,
думаючи про наступний крок.

пропускаючи кожен світанок
через штори у своє ліжко,
проводжаючи кожну ніч,
лежачи дивлячись у вікно.

з темінню віч-на-віч,
відганяючи сни,
лиш образитись на ранок,
тихо заснувши.

2013 р.

Ти носиш мій поцілунок
і то не долі дарунок,
а певно - кара.

Ти носиш мій поцілунок:
у серці,на губах...
ти знаєш - то крах.

Ти носиш мій поцілунок,
більше нічого не лишилося,
тільки спомини ще шевеляться.

Ти носиш мій поцілунок
і він пече вогнем,
хотілось би погасити, може
дощем...

Ти носиш мій поцілунок
і дощ не може змити,
біль, який тече в жили...

Ти носиш мій поцілунок
і запах мій ще тримається,
мов прокляття - не стирається.

Ти носиш мій поцілунок....


2013 р.

Віталику
твоє ім`я
символічне як
принагідна скляночка
підробленого в україні
шотландського віскі
актуальне як
віртуальний політ на мальту
задля абстрагування
після невідкладного суботнього вікенду
сенсуальне як
туалетна вода зі афродизіаком
на тілі збіднілого
франко-африканського альфонса
як мальтозна патока
малесенька жалюча паприка
і масонська ложа
як соціальне седативне
для левової частки самоосвічених світських левиць
зі найпросунутіших сіл збаразького р-ну
як чутливість зубів
опісля спожитого на білецькій
пересушеного біфштексу
корисне як
лактоза і
коматозне як
аміотрофічний склероз
Віталику
коли ти плентаєшся тротуаром
безцеремонно стріляючи честерфілд
спантеличені
малолітки зі токсикозом
кидаються тобі в ноги
і клянуться що
неодмінно найменують своє новонароджене чадо
на твою честь
Віталику
ти не читав кобо абе
ти взагалі мало що читав
однак
твоє ім`я
вносить яскраву барву в навкільне
знекольоровлене vita
якось
коли ти дрімаючи насвистуватимеш
улюблену пляжну мелодію
усі твої законні коханки і незаконні дружини
зберуться
над тобою
з бідонами піску і єдиною метою –
аби піщана лава
назавжди завадила тобі
покинути їх удруге.

2012.

Щось змістилося
і розсипалося на мікрочасточки
в садукейському механізмі світобудови
випалав до тла
всеоперізуючий намір
зрушилися тектонічні брили
кататонічного спокою
відтоді як
вони почали спостерігати
за рухом сонця
порізно
зі власної волі
існувати за надто складною формулою
у плоскодонному імпансивному
єдиновимір`ї
(не позаздрив би
і сам Бенуа Мандельброт)

Характеризувати прояви
гордині гордості і гідності
як аспекти одного і
того ж дескриптивного явища
навчатися демонструвати
тваринну самість
задля перспективнішого зльоту
поздовж соціальної смуги
людина є повнозначною і цілісною
твердив Бхагаван Раджніш
проте
відповідного прототипу
новосформованого
«типа»
не знайти у занотованих
із його уст посібниках..
Розфарбовувати полотна
навкілля
у фальшиві психоделічні барви
настрахано
вибльовуючи у процесі праці
згустки
катастрофічної наполегливості
якнайтерміновіше
завуалювати наслідки
особистої байдужості
до того
як завершиться
наступний двадцяти чотирьох годинний
оберт
ядра сатьї.
Впроваджувати примусове
тестування на виявлення
ознак
гутаперчивості та
неабиякого театралізованого
кордоцентризму
у кожної
бодай якось піднесеної
в певній мезосистемі
персони.
Щось змістилося
і розсипалося на мікрочасточки
в садукейському механізмі світобудови
випалав до тла
всеоперізуючий намір
зрушилися тектонічні брили
кататонічного спокою
відтоді як..
"Якщо ви негайно
не змінитеся
до невпізнаття,
вас поглине
всегалактичний кітч", –
обмовився Господь.

2013.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
навспак відчуваєшся якось вільніш,
не треба душі ані кунтуша,
ні шуби зі звіра,
не страхає тебе
аудиторська перевірка.
І замість жульєнів,
панакот,
антрекотів
жуєш в підворітні
типовий «український» лаваш,
маючи навсякчас
отруїтися шанс,
не слухаєш за барною стійкою
холуйські
тупі анекдоти,
не ходиш переглядати
гламурні бойовики,
банальні до ломоти мелодрами,
лідируєш у своїй
артюрорембовості
поміж усіма
ледарями,
дилерами,
прибічниками адхарми,
нудисвіти не кусають
тебе за п’яти,
крутихвости
не дихають тобі
в адамове яблуко,
не виникає потреби
сутуло стояти
під егідою
високовержця-громопосадовця,
плазувати хробаком
поточеними коридорами
хвороботворчих державних організацій..
Подекуди
тебе вже встигнули
люб’язно охрестити
відстоєм соціуму,
подекуди –
озброєним рапірою фрази
блукальцем.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
чомусь
почуваєшся найнеосуднішим грішником,
хтось вигукне, що
це брудне перебільшення!,
та
пишеться
не перевершено
вірш
і, доки він пишеться,
ти устократ милосердніший
і достовірніший, ніж лиця зі келій,
і рими,
лягаючи на пергаменти кеглями,
коштовніші,
аніж топази,
хризоберили, цитрини
і необхідніші,
аніж
із органзи турецькі гардини,
котеджі, ленд крузери, досяжні мережі,
таксівки, тусівки, готівка,
на Кіпр путівка..
і, звісно ж,
пишноформа породиста дівка.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш..

2013.

Не допоможе

жодна пігулка
наркотики алкоголь
такі-сякі застарілі методи
вистрибування з вікон
перетинання важливих артерій
бродіння босоніж розпеченими печінками
що не зуміли догризти знані мною кiніки
прогулянки цвинтарем при опівнічній повні
намагаючись спізнати
затаєне згустле зло
у центрі зранин твого серця
вартування тінню над стуленими вутлими повіками
шепотіння на вушко
принагідних сентенцій
опісля дляння глузливих овацій
приурочених твоїй приреченості
сенсаційні есемески серед спотвореної хронічним безсонням і
осміяної панічним світочем ночі

Не допоможе

безкомпромісність і категоричність при
розбещених мастословитих мужах
котрі крізь призму достатку козирно збезчещують
нагальнодоступних кізоньок
заперечення твоєї причетності
до життєзбавних здобутків
байдужість до облишеного ближнього
блюзнірство та безмірне блазнювання
мавпування зовнішності з ілюстративно злютованої любов`ю покритки
критика помпезних вимпелів
знекровленої брудократами країни
поодинокий заклик до раю при
широкомасштабних пустотливих випуклостях пекла

Не допоможе

багатогамна запобіжна магія
жал(-д)ібне самонавіювання
некромантія й телекінез…
Зачинившись у власному казематі без…
Завбачливо вимикаєш світ…
Імпреза зверш…

Займаючись самомезмеризмом
пізнаю монаду твого буття

я знову «відпущена» напризволяще
але навіщось
впадаю у прикрість
наче вперше..

Не сумнівайся
уся приязнь твоїх підсолоджених
цигаркою «Harvest» уст зібрана
у восьмій чарунці моєї свідомості

я знову «відпущена» напризволяще
але навіщось
впадаю у прикрість..

У сьомій чарунці моєї свідомості –
щедро подаровані тобою доторки
найунікальніших
у цьому гнітючому життєствердному вимірі
чоловічих долонь

я знову «відпущена» напризволяще але навіщось..
ти залишив спогад
про свої постійні немилосердні навідування
до моїх
недосяжних сподівань
у шостій чарунці свідомості

я знову «відпущена» напризволяще..

У п’ятій чарунці моєї свідомості пам'ять
про доцільність твого інквізиторського погляду
під яким
почуваюся
оголеною маргаритою
у царстві оперуючих людиною пристрастей

я знову «відпущена»..

Плинність твого зволікаючо-
бентежного тенору
коли
врешті віднаходиш сміливість попрохати мене
пірнути у свої палаючі
осінні обійми
аби частувати мускатом цілунку
до максимального самовідречення
у четвертій чарунці моєї свідомості

я знову..
наважуюся протестувати на детекторі власного болю
правдивість твоїх самокатувань та
уболівань за міметичну долю
моєї напризволяще «відпущеної»
персони

я..
не посмію розпросторювати
таємниці останніх чарунок
адже в них затаєне
«Право на Двох»
Право на те
щоб віднайти одне одного

о святая святих

enumah

Акорди слів пульсують у століттях
І час прискорений вдаряється у груди,
Його примари воскресають всюди,
Де у суцвіттях рим танцюють блискавиці,
Немов мольфар-провісник викликаєш душі
Наповнюєш їх знову люттю криці
І світу стогоном проспіваним у сон,
як непорушний шепіт суші під громами
ліси зриваються в повітря, точать скелі
забуті тіні,
що блукають поміж днями... -

Це ти, поете, відкриваєш сфери у суцвіттях
Із раю й пекла кам’яних потоків
І знов обрушуєш коріння гніву духів,
Надснажуючи спокій їхніх рухів
Стражданням
сам і небо
наповнюєш буттєвим обрієм давно прожитих років.

Роде мій,
Роде український,
Залюблений у поле пшеничне,
Задивлений у небо блакитне,
Обвіяний вільними вітрами,
Сколисаний думними лісами.
Кланяюся тобі доземно!

Я єсмь зЕрно Твоє.
Я єсмь ягода Твого калинового грона,
Я єсмь у величі сили духу Твого.
Я – Твій дух.

Роде мій!
Кланяюся Тобі доземно!
І цілую твердь, на якій стою,
Землю мою українську.

Роде мій!
Кланяюся Тобі доземно
І прошу:
Дай сили для зросту,
Щоби бути Твоїм гіллям,
Дай Віри і Слова,
Щоби славити велич Твою,
Дай Мудрості,
Щоби стати Твоїм корінням.

2010

Стихи 26 ноября 2013 01:02:50


Старі ліхтарі



Вітер і дощ, ніч...

Старих ліхтарів гойдаюче світло

Нових постраждалих промоклі сліди

І ти,

Що усім цим відповідаєш

На недосконалість і смертні гріхи

І наш океан безмежної спроби

Заснути раніше, прокинутися вчасно

Долати голод, страх і хвороби

Тримати вогонь, тих людей котрі поряд, як власний

Ні вітер не шкода, ні дощ ції ночі...

Старі ліхтарі надійніші ніж мерехтіння нових

Вони собі сяють, сяють бо хочуть... і приклад нам взяти варто з їх.

«І сказав Господь Каїнові:
«Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє?
Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє,
А коли недобре, то в дверях гріх підстерігає.
І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати»
Книга Буття, 4:6-7

КАЇН: «Чому я гніваюсь?- питаєш, Боже?-
Чом похиливсь обличчям?
А чому радіти?
Зранку до вечора не розгинаю спину на городі.
Обливаюсь потом під палючим сонцем...
І яку ж маю од Тебе винагороду?
Ти навіть не поглянув на мою пожертву.
Перед Твоїм зором тільки перворідні
З отари брата мого. Нікчеми, що на пагорбі
Днями сидить і грає на сопілці...»
Диви: іде сюди...Звісно, щоб похизуватись...»

АВЕЛЬ : «Здоров будь, брате! Бог у поміч!»

КАЇН (розгніваний): «Вертайся, звідки прийшов!
Ненависний мені ти, ледарюко!»

(Авель поспішно задкує. Каїн за ним. Починається боротьба. Авель кладе старшого брата на лопатки).

КАЇН: «Досить сидіти на мені, неробо. Іншим разом, коли не буду стомлений, доведу, хто з нас сильніший".

(Авель встає і відходить убік. Каїн зводиться на ноги з каменюкою і б’є брата в потилицю. Той падає. Каїн не вдовольняється цим і продовжує бити по голові, так що розколюється череп, топче ногами, доки не переконується, що Авель мертвий. Щоправда, ані крихти співчуття до покійного).

КАЇН:"Що робити з ним?..

(Неподалік чути каркання ворон).

Що вони там роблять?.. Розкидають каміння...Риють ямку...
Кладуть ворону...Мабуть мертву...Загортають ямку...
Зроблю і я отак з Авелем...
А що казати матері й батьку?..
До пуття не знаю...Втечу тай годі".

ВСЕВИШНІЙ : «Од них можеш втекти, а од Мене ?
В найпотаємнішій схованці знайду.
Одповідай: де брат твій?»

КАЇН: «Спитай його самого!»

ВСЕВИШНІЙ: «Так ти не знаєш?
Не чуєш, як голос крові брата волає з-під землі?»

КАЇН (здивовано): «Як можеш знати?
Ні батько, ані мати не відають про це...
Ти, мабуть, маєш пліткарів на Небесах,
Готових доносити Тобі всілякі небилиці?»

ВСЕВИШНІЙ: Невігласе, чи ж є щось
На землі й у піднебессі, приховане од Мене?"

КАЇН: «Тепер переконуюсь, що справді Ти -великий...
Каюсь у злочині. Прости мене. Ти ж милосердий".

ВСЕВИШНІЙ: «Оскільки каєшся, то зменшу належну тобі кару.
Негайно залиш цей край навіки.
Віднині заволокою ходитимеш по світу».

КАЇН: «І перший стрічний мене вб’є?»

ВСЕВИШНІЙ: «Не посміє, бо семикратно помщений будеш".

КАЇН: «А якже знатимуть про це?»

ВСЕВИШНІЙ: «Торкнися лоба. Поставив Я тавро, щоб бачили».

P.S.
Кажуть, Господь милує грішників, що каються.
А як не щиро?
Може б варто ставити тавро
На лобі всіх тих,
Хто, каючись, готовий уже на інший злочин?!

--------------------------------------------

«Авель» не має нічого спільного з івритським, себто справжнім, ім’ям молодшого сина Адама та Єви: «ГевЕль», що означає «видих». «пару з рота», «дурницю», «щось не варте уваги». Це слово входить у такі звороти, як: «гевЕль гавалІм» («суєта суєт»), «гавлЕй гаолАм» («скороминущі радощі»), «гавЕль ярІк» («марна справа»), «гавЕль уреУт рУах» («справжнісінька нісенітниця»).
Як випливає з «Аґади» - усної Тори («П’ятикнижжя), дізнавшись про смерть сина, Адам не дуже-то перейнявся горем. Так, стрівши Каїна, котрий йшов у вигнання, і дізнавшись від нього про вбивство Авеля та Божу кару за це, Адам сплеснув руками й викрикнув: «Який великий злочин і яка ж мала кара!.. Чом же я не покаявся тоді? Лишився б у Раю...»

а моя душа
зримована і сива
пада
на папір
звідти
їй не вирватись
бо він цвинтар поезії



2012

Михайлу НАЄНКУ,
однокурснику, побратиму по освоєнню цілини,
професору, лауреату Шевченківської премії

Як мірятимуть внесок в літературознавство на пуди,
Не знать тобі суперників ніколи.
Взявши останній твій набуток
В обидві руки, я мало не підвередився.
Новітнім баченням письменства ти нас нагородив,
Увівши незагасне українське слово
Як повноправне в міжнародне коло.
-----------------------------------
Йдеться про «Художню літературу України (від міфів до модерної реальності)» обсягом 1088 сторінок. Київ, Видавничий центр «Просвіти», 2012. А загалом ювіляр – автор близько 500 публікацій, серед яких 20 монографій.

«Якже це так?- питають на роботі.-
2:0 у Києві, а чом же в Парижі несусвітнє скоїлось?»
« У другім таймі ти, мабуть, пішов спати?-
Здогадується син.- Інакше не програли б ми нізащо».
…І так завжди: за програші, за недолади в Україні
Не посольство в Ізраїлі, а я завжди в одвіті.
Здвигую плечима… Розводжу руками…
А щоб сказать: «Та чи ж моя провина?»
Язик не повертається.
Міцно трима мене коріння України.

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Як не буде мене серед живих,
Коли навідається вільшанка,
Насипте малиновій гості моїй
Крихт поминальних з хліба.

Як заснувши навіки-вічні
Не зможу сказать вам «спасибі»,
Знайте, що намагаюся з усіх сил
Прошепотіть це вустами гранітними.
------------------------------------
Емілі Елізабет Дікінсон (1830-1886) - американська поетеса.


Emili Dickinson

If I shouldn’t be alive
When the Robins come,
Give the one in Red Cravat,
A Memorial crumb.

If I couldn’t thank you
Being fast asleep
You will know I’m trying
With my Granite lip!

Сестро, сестро, хто скаже навіщо трапляються такі ночі
коли ти чекаєш знеболювального, спостерігаючи за тим
як
стрілки на годиннику поволі пишуть тобі вирок?
Хто зрозуміє як це - молитись в надії, що
зовсім скоро ікона почне мироточити і привітна тьотя
в білосніжному халаті скаже:
"Ми помилились", -
замість
"Для вас є місце в хоспісі"?
Сестро, сестро, побудь зі мною, змочи мої губи водою,
введи в оману, пообіцяй, що наступне літо ми будемо...
а більше нічого не обіцяй.

німецькі неоромантики заходять до банку частують відвідувачів та клерків шоколадом
дістають свої шмайсери та люгери просять зсипати марки в паперові пакети
будьте розумними та обачними ви ж розумієте нам потрібні ваші гроші для революції
а не на якісь інші сумнівні розваги які зрештою вам припали б до душі
- парабелум – говорить андреас – я забув свій парабелум в авто
але добре я не стрілятиму сьогодні чорт з вами свині сьогодні не стрілятиме ніхто
але бюргери готуйтесь до війни на якій вас підсмажать як гамбургери
якщо ви тільки не підете з нами через цю кляту німецьку осінь.
декілька років по тому італійські неореалісти стріляють лідеру профспілки в коліна
- будеш кульгати виродку як вся твоя ренегатська ідеологія
тоні пітніє під пасамонтаною і несподівано голосно чхає
- то не на воду – сміється ренато
- не на воду – сміється мара
- кров людська не водиця професоре – сміється патрісіо
- я знаю що ми переможемо – зніяковіло знімає пасамонтану тоні
- хотілося б швидше і ще я просто хвилююсь та й простуда.
одні повмирали інші краще б померли
вони були красивими і мужніми людьми до смерті а дехто після неї
а їх вороги як і належиться за сценарієм просто огидні
некрасиві щонайменше, такі собі підстаркуваті шахраї
в офіційних костюмах та мудакуватих краватках
так виглядають що думаєш навіть дружина дає йому тільки за умов передоплати
а жалкують про їх смерть хіба кредитори та ще ті хлопаки які гадають
ну бля диви я на черзі тепер моїми посмертними фото лякатимуть дітей
а бодігарди проситимуть підвищити платню втричі адже ти ж розумієш ми постійно на лінії вогню
а у відповідь чутимуть я теж матьвашу я теж
бач як воно хитко у світі хиткому память не має меж

поклади на терези
щастя
прив'яжи червоною ниткою
прив'яжи повітряну кульку
кольору не-бо-блакиті

від-пус-ти

а зліва
залиш пустку
що отам у кутку навпроти
зуби точить
ножа гострить
патрони лічить
чекає темряви

поклади на терези
пустку
зігни терезам хребет

від-пус-ти

поки не стало пізно
щастя збере валізи
адьйо
і полине ввись

хай перевісить

о хай пере-вісить





2013

1
...А заздрісні й ревниві ще в Раю були.
І перший серед них – Змій.
Не повзав він тоді, а ходив, як Адам і Єва.
Щоправда, цікавіший був, аніж вони.
Отож, щоразу, як Адам щось Богові приносив,
Змій припадав до шпарки і вуха нашорошував умить.
«Ти бач,- пошепки прохоплювався він,-
Як Господь уподобав Своє творіння з пороху.
Віддав йому всю ярину й дерева.
Довірив звірині давати імена...
А чим я од людини гірший?..
Стривай, невдовзі зумію порушить цю любов!»
Від наміру до діла приступив ревнивець.

2
Посеред Раю росло нічим не примітне деревце.
Його всі обминали, бо знали –
Помре негайно той,
Хто хоч один плід скуштує .
Єва якось проходила повз деревце оте.
Не зуздрилась, як невідь відки
Постав перед нею Змій.
«Як добре, що саме ти нагодилась цеї миті!»
«І чому ж?»
«Бачиш, тобі довіряю більше, аніж Адаму.
Він годен Богові переповісти нашу розмову.
Мало не щодня стрічаються вони».
«Не зволікай же, як довіряєш!»
«Почув я од ангела одного,
Що знищить вас намірився Всевишній:
Не такими, мовляв, задумав.
Кмітливішу породу хоче сотворить».
«Що ж нам слід робить?»
«Скуштувати забороненого плоду».
«Аби прискорить смерть?»
«Ні, щоб її уникнуть».
«Але ж...»
«Чув про це. Бачиш, не без умислу
Наклав Бог заборону...
Щоб з ангелами ви не змогли зрівнятись
І надалі лишалися сліпими служками Його».
«Ти це всерйоз?»
«Не віриш? Не словами, а ділом докажу.
(Змій зриває плід, надкушує і смачно хрумкотить).
Ну, що? Живий я нівроку.
Скуштуй же й ти і чоловіку дай.
Господь тоді не зможе вас умертвити».
(Єва бере плід і їсть).
А й справді – смачний цей плід.
Дам скуштувати й Адамові».
P.S.
Адам і Єва вигнані були із Раю.
А Змію ангели кінцівки пообтинали,
Щоб не ходив, а тільки довіку повзав.
Щоправда, розум та хитрощі лишилися при ньому.

P.S.

твій всесвіт не охопити
навіть всезрящому
оку хаббла
що вже казати про себе

я ширюсь у леті своїх надій
(як трансцендентність
у працях канта)

світлові роки

де я

де ти

мене затягують чорні діри
візерунків твоїх зіниць

я плутаюсь
у запашному космічному вітрі
твого волосся

я б життя віддала
по мені
рай космічний
лиш пекло
коханих
блакитних
очей


2013

Вітаю щиро усіх літераторів і майстрів ПМ з днем Української Мови та письменності!
Хай лунає у віках наша солов'їна, пісенна Українська Мова!

дівчина із сигаретою між тонкими довгими пальцями

наквацяними яскраво-червоною помадою губами як у Анжеліни Джолі

підведеними густою чорною тушшю зеленавими очима

гарна неначе Міла Йовович у ролі п'ятого елементу

не зводить із мене погляду

у якому виклик і хтивість
хтивість і виклик

струнке тіло звабливо вигинається при ходьбі по брудному запльованому перону

вона неквапливо прогулюється по ньому
туди-сюди
туди-сюди
туди-сюди

немов чекає на когось
того

хто все одно не прийде

і напевне

чекатиме вічність
доки з вокзальних репродукторів не пролунає

швидкий поїзд № 176 Київ-Москва прибуває до третьої колії
нумерація вагонів з голови поїзда

скорый поезд № 176 Киев-Москва прибывает к третьему пути
номерация вагонов с головы поезда

fast train number 176 Kyiv-Moscow arrives at the third way
numbering with the head of the train carriages

дівчина із тонкими довгими пальцями
і згаслою сигаретою між ними

дівчина


04.11.2013

верлібри пишуться наодинці
коли надто боляче
душа ж бо не повія
аби лягати
сьогодні під хорей
а завтра ямб
з верлібром просто
схотів спалив
бо тільки ж рими
не горять



2013

ви засинаєте на ліжку острова
в обіймах океану
під наглядом пекучого сонця
слухаючи колискову
мільйонів авто мільйонів людей
у місті котре не спить

ви засинаєте
інакше відірветесь
захлинетеся
займетеся
вас зіб'ють переїдуть розмажуть
сірою-дорогою-з-рожевим-відтінком-
-як-завжди-поспішаючи пройдуться

ви засинаєте
бо це єдиний спосіб вижити
єдина можливість повернутися...
можна (було б) перепливти
можна (було б) перелетіти
та вам уже байдуже

ви засинаєте
тілу просто потрібно спати
у міста немає тіла
воно ніколи не спить

ви засинаєте під "Реквієм" Моцарта
споглядаючи на стіні Ван Гога
пригадуючи цитати з Чехова

коли повіки нарешті зустрінуться
і перетнуться вії
все земне залишається поза
і Всесвіт виростає під ними

Що ж, надобраніч, друже.






3.11.2013

ми стали такими, якими боялися бути
в юності патлатій, юності автостопній
не заважай нам слухати вітер, музико
не заважай нам дивитись на зорі, місто
сліди від браслетів на зап'ястях тонких
червоні очі від безсонних ночей у чужих містах
як довго можна вибути без тебе, дорого
нехай нам присниться далека країна
довгі пляжі і сухий вітер
великі машини, які завезуть нас у гори
скільки ми провели ночей на дерев'яних кріслах без билець
закутані в спальники
скільки разів засинали на тісних ліжках у сірих будинках
скільки книг було прочитано, віршів уголос промовлено
поміж зупинками потягів
скільки кави було випито у придорожніх кафе
скільки мап ненароком залишено на задніх сидіннях автівок
скільки балакано-перебалакано на заборонені теми
скільки разів нам снилась Південна Америка
скільки разів
не зупиняйте нас коли ми захочемо їхати
не хапайте за руки
не спокушайте смачною їжею і теплим ліжком
ми пізнали смак дороги
ми все одно поїдемо
ми не станемо такими, якими боялися бути
у юності патлатій, юності автостопній
ми все одно поїдемо
ми пізнали смак дороги
подорожники

Стихи 28 января 2013 21:19:49
Автор: Славiк


Кінь



Повітря свистить від швидкості скорочення легенів,

Земля аж гуде під натиском ніг і копит стукіт збуджує серце,

І кров розігріта вдаряє у мозок.

Адреналін, скажений драйв, ніби крутий виступ металістів на сцені.

Коло більше ніж в кілометр по зовнішній лінії, за лічені хвилини.

Розпатлана грива і на спину закинутий хвіст в повороті, трубою ж коли по прямій,

Як це тільки сильно, магічно і дуже красиво, здається весь світ насправді живий,

І усе що навколо випромінює дурнувато - скажену енергію тисячі сонячних батарей.

Сплески і викиди радіаційної активності на емоційному рівні сильніші ніж АЕС.

А шторм все не вщухає і рветься, і б*є, і дибки, і риссю, галопа ніби востаннє,

Він згадав польовий простір безкраїв, він відчув волю.

Мої курсори вивчили твоє тіло
Люблю курсивом плекати в тобі мурашок
Де контури тіла молоко розливають біле
Вибухають нарциси розростаються в ціле поле
Ти їх зриваєш серветкою або розмазуєш
Наче солодкий мед що може швидко скапати
Тобі так хочеться мене лизнути стиснути
Однак боїшся що злетяться бджоли

Із Луганська на ПМ
Нам явилась Леся,
Хто згада, в який то день?
Чи була отут завжди,
Ми не вміли віднайти?

Парасольку вбік відклала,
Ще не їла, вже не спала,
Окулярики на носа -
І до віршиків у стосах.

А сьогодні в Лесі свято:
День народження! Багато
А чи мало має літ -
Нам питатися не слід.

Просто й щиро привітати:
Хеппі дружно проспівати!
І в Луганську крізь ефір
Ти почуєш нас, повір!!!

Бажаємо здоров’я, любові і щастя. Щоб лихо й тривоги Тебе оминали, Зозуля сто років життя накувала.

Зварена з тебе юшка тече по живій скатертині
Якогось незрозуміло-багряного кольору
Наводить на сміх до болю, любов до користі втечі
Втричі складені душевні тривоги заховані в кишеню джинси
А її насмішливі очі радіють мужчині
Хочеться щоб вже була шоста, а краще третя ночі
І мелодії з динаміків гукали на зустріч
Ніж штовхали на злочин
Змелена щойно кава будить самим ароматом
Іноді вона нагадувала " ти завжди був мені братом"
Третя твоя причина чавила соки з мізку
Після першої йшла восьма, шоста, сьома, п’ята, четверта...
Третя й друга
З дешевого бокалу пива лише у очах хворобливі блиски,
Здавалося все дуже просто, ти тільки харч для системи
втікаєш з миски.

2013 р.

Нарешті дійшов він до мети –
Позаду залишились друзі й вороги,
І з ким далі до іншої гори іти?
Коли всі люди знищені були.

Скільки їх було – добрих, і злих,
Лукавих, нещасних, і колись дорогих,
Яким «люблю» сказати не встиг,
Зате в болото втоптав всіх умить…

Він озирнувся, і поглянув униз –
Яким безглуздим був його каприз,
Для чого він сюди поліз?
Якщо життя вже давно пішло навскіс.

27 вересня 2012 року
Близько 10.30
М. Івано-Франківськ

Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.

На сумних ольстерських пагорбах
Чоловіки танцюють свої дивні танці –
Джигу шаленого полум’я
На межі світла і темряви
(Одвічної),
Грають ірландські мелодії
На залізних скрипках
Вусатого інженера Кольта.
На цих пагорбах споконвіку
Люди не вміли робити нічого
Окрім музики
(Бо все суще – це музика).
Шибеник вітер –
Холодний, як сторінки чорної книги
Старого книжника з Деррі,
Золоті листя ясена
Несе в мої кудлаті сни
Старого схимника неіснуючої віри.
Моя торф’яна Хіросіма!
Мій вітряний Тір Еогайн!
Відколи тебе покинули
Королі честі і звичаїв
Тисяча шестисот сумного року*
Віддаючи все зайдам,
Що назвали цю землю своєю,
Відколи віра
Замість Бога
Змусила шанувати
Чорного короля,
Відтоді банші**
Співають свою пісню нам –
Тільки нам…

Примітки:

* - у 1607 році ірландська аристократія після поразки чергового ірландського повстання проти поневолювачів назавжди покинула острів. Це ввійшло в історію як «втеча графів».

** - якщо вам банші не співали свою пісню чи ви її просто не чули – значить вам пощастило…