Миколаїв завжди спокійний, врівноважений. Інколи думаю, виросла і живу у цьому місті, а так і не стала схожою на нього. Проте легко навчилася за типом мовчання вгадувати - "згодні - не згодні", "підтримуємо", "сумуємо"...

Незвично мовчазні останнім часом маршрутки - найцінніше джерело розуміння - три місяці обмаль усмішок, майже не звучить музика, молодь не розмовляє і -о диво! - не риється в планшетах. Але саме це мене радувало - не байдужі.

Коли Миколаїв байдужий, він веселиться від власних радощів і сумує вголос особистим бідам. А зараз мені інколи здається, що місто живе якось механічно - треба їсти, треба йти до магазину, треба їхати на роботу...

… Садова на перетині з проспектом Леніна спочатку видалася сонною. А, може, сонно-депресивною була я, бо раптом прокинулася від незвичного - б...дь как услышу их "Слава Украине," так автомат хочеться взять. Сонливість якось зникла раптово, чесно, я стислась, відчула себе так одиноко, - було ще рано. Навколо міліція і люди в чорному. Хто вони, кого насправді охороняють… І, розвернувшись, попрямувала до своєї улюбленої церкви.

Коли вийшла, то людей було багато, теплі усмішки,Слава Україні, тисячі, не менше 5 тисяч за підрахунками очевидців, і воно б радіти,та тільки і в Промзоні через три години мене догнало сп`яніле - «бандерівка, резать вас…»

Лікування буде довге…

Ті, хто поліг за ці зелені пагорби,
Ті, хто підняв прапор республіки
Над поштою сивого міста
У шаленому пориві
Звільнити острів нашої долі.
Вони стали голосом,
Що співає ірландські пісні
Пастухів вересових пустищ.
Вони стали словами
Старих ірландських легенд,
Що вервечкою прозорих істин
Ведуть нас тисячоліттями
Крізь туман забуття
І кощавість байдужості.
Вони стали шелестом
Трави серед білих каменів,
Трави, яка стільки часу
Шепотіла про сховане
В глибинах безодні озера
Наших сліз пам’яті.
Вони стали спогадами
Старого сумного лірника,
Чия пісня птахом
Літає над морем грізним
Вони стали музикою,
Що звучить одвічно
У водоспадах Ерін…

На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…

Сентиментальний цвіркун
У старому кам’яному домі,
Що стоїть на скелі ельфів,
Серед землі вітрів і відчаю,
Ховається за холодною пічкою
в якій ніхто не палив
Веселого вогню затишку,
Не готував на його язиках
Добру вечерю спогадів,
Не грів свої зашкарублі руки
Старого моряка мертвого океану.
Але цей цвіркун –
Цей вусатий мудрець спогадів,
Цей вчитель одвічної журби
Співає мені пісню тихої радості –
Тихої радості людей нашого клану.
Коли я згадую всіх поіменно –
Всіх кого тоді вбили,
Тоді – після Великодня
Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого,
Коли земля моя –
Зелена Ірландія
Рахувала вдів і сиріт…

ви теж чуєте цей зойк
він пронизує небо
білим птахом з черленою ознакою
яку можна ідентифікувати навіть наосліп
він протягується
меридіанами зради
прокльонами матерів
і цією нескінченною зимою
залізною дорогою від Львова до Сімферополя
«Посланієм» Тараса землякам своїм

ви ще чуєте його
мені від нього нікуди не подітися
він продовжує мій хребет
ультразвуковими хвилями вібрує у скронях
крізь отвір у небі
відлітають білі птахи до вічної весни

але
коли він раптом обірветься
як звук затвора снайперської гвинтівки
коли цей зойк раптом обірветься
аби я і всі ви про нього забули
тоді і мертві
і живі
і ненароджені
земляки мої
стануть глухонімими


/березень, 2014/

Мене розбудив нині дощ.
Він стукав у вікна, лопотів по підвіконню,
Тарабанив по блясі на даху,
Благав і вимагав прокинутися,
Просив і нагадував:
Нині ж бо дев’ять днів…

Сльози кожного з нас
Стають молитвами.

А може,
Це і не дощ?
Це не звичайний дощ,
Який сповіщає про прихід весни,
Який напуває землю живильними соками,
Це наші молитви,
Що знову стали краплями.

Небесна вода змиває кров
Небесної сотні.

Раніше я не робив цього, але тепер
Вийду на вулицю,
Підійму обличчя до Бога,
Умиюся його благословенням,
Надихнуся його благодаттю,
Укріплюся у переконаннях,
Зміцню стержень гідності,
Наповнюся силою…

Адже я став іншим,
Як і моя країна.

01.03.14

Я завжди була морем Спокійним
У тиші я знаходила втіху
Шторми так рідко з’являлись у моїм обійсті
Що думалось мені: так буде найліпше
Надлегкий дотик вітрів – материнська ласка
Пірнання птахів у мої води – мені забава
Я кращої радості зроду не знала, бо мала лиш спокій
Цього було достатньо
І лоскоту досхочу від крапель дощових

Та ти ураз з’явився й збурив у мені всі води
Я досі була спокійна
Я хвилями світ колисала
Втиснув мені ніж поміж ребра і втік у міста великі
Ось так чинять нині «достойні»
Бо ранять лише у спину

Скажи мені, що буде далі?
В тих стінах ти себе не сховаєш
Пам'ять усе зберігає для моментів смутку і радощів
Буде мені, що згадати
Сльози вплітати до співу
Нині береги окропила водами моря Стихійного

Ти не завдаєш собі клопоту
Вчити життю ти не звик
Але все повертається
Світ, наче колесо
Стрінемось колись у путі

Пізнавала науку життєву як тільки могла
Були вчителі, були зрадливі
Цілунком у скроню убиваючи страх
Йшла за ними я, не за тобою
Ти надійну фортецю собі збудував
Я ж воюю у відкритому полі
Але зараз не час
Потрібно заколисати знов світ
Щоб із Стихійного стати Спокійним морем

27(02)2014

носатий усміхнений дядько
риба що волає про порятунок
місце набату
море з перерізаним горлом
вихлюпує на них
свою чорну кров
крізь сон що триває сотні років
кидається риба
яка колись
ходила на нерест
до верхів’я гори
під сонцем на пекторалі
під місяцем на мечеті
важко дядькові
нести рибу в саквах порожніх від солі
от і усміхається
щоб чужі не здогадалися
а чужі хазяйнують
видираючи у скель голоси
витрушуючи з риби кораблі
і земля їм засолона
і море замале

Слава, слава, слава - била крильми над оцим почорнілим Майданом.
Слава, слава, слава хвилями несла маленький човник із блідим схололим пташеням.
То не човник плив – то труну несли,
То не пташенятко у ньому лежало – то тіло біле молодого хлопчика,
красивого і мудрого, хороброго і люблячого, несли хоронити.
Він любив свою Україну, він вірив у свою країну щасливого сонця.
А нині пливе його тіло прострілене над головами скорботного люду, а душа його пливе під зорями і просить – люди, боріться, станьте щасливим народом, я ж недаремне вмирав.
Славо, славо, птахо величава, нині несеш на крилах своїх Господові до неба янголів ясних, чистих і красивих. Бо ж вони серця мали великі і гарячі, як вулкани, бо віра в тих серцях була справжня і висока, як небо. А любов до рідної землі, до людей своїх рідних, до народу малу таку, що ось – янголами стали.
Снайпер, чорний, жорстокий, спокійний і точний, стільки людей повбивав заввиграшки, насолоджувався смертю… і не знав, що – Янголів!
Але янголи не вмирають! Герої не помирають! Слава! Слава! Слава!
Господи, прийми їхні світлі душі у свої обійми, притули їх до свого милосердного серця, даруй їм Любов свою, Господи! І вічную пам’ять у наших серцях.
І хай хоч трішки більше світла стане у серці кожного з нас, у нашому житті.
Будьмо достойні їхнього подвигу, їхньої пам’яті, їхньої жертви.
Вічна слава Героям!

21.02.2014

Коли до розврунення весни залишались миті
А теплогруді голуби завчасно туркотіли проводжаючи сніги у вирій
Всі чекали зірчастих гаївок і сонячного повноводдя на небесний океан
Такі світлі і вишивані душами
Такі юні і освячені любов’ю
Такі крилаті
Такі…

Замість зеленкавого вибуху бруньок
Гуки світлошумових гранат і хижий посвист куль
Ритмічний до сказу
Що починаєш звикати до пекельного вистуку
Кожна куля знаходить ціль
Дим смерті драпірує осердя Міста
Що відчуває янгол звільняючи кришталь сутності
З оков людського тіла
Якщо не знав про крилатість
Якщо не співав лебединої пісні
Якщо вчився на історика чи архітектора
Бо планував жити…

Що відчував броньований звір прицільно полюючи на білість пір’їн
Зверхньо ламаючи злу тонкогубість оскалом
Нащо цій країні так багато янголів
Хай не леліється найкрасивішим стягом
І високочолими дітьми
В голову в шию в груди
Вони падали навзнак
Розкидаючи широко руки
Хапаючись за густе від шинного диму повітря що вже не рятувало
І восковіли пальці і лики
І забагрянювався навкруж асфальт
Захлинаючись гарячими цівками мрій що вже ніколи не збудуться

О земле-земле чи доста тобі дубових трун щоб погамувати голод

Хлопчина кликав маму
Востаннє відчути рідну долоню на щоці
Вона ж корчилась в передчутті на іншому краю світу
Обоє безсилі перед вироком упиря
Синь волинських плес міліла в очах
Гасло київське небо
Пальці художника холодніші втолоченого снігу
Пташка звільнилась

Плач мамо
Поки стає дихання
Плач тату
Справжні чоловіки плачуть
Плач дівчино-дружино і рости його пагони цілуючи фото
Де ви разом щасливі і безжурні
Молись Йому Україно бо ж святий твого пантеону
Чекай у перших пролісках і шемранні листя
Бо що тепер…

А до приходу весни залишались лічені миті…
Янголи відривались від землі
Досипавши пісок із клепсидр у барикадний периметр
Як заповіт

21.02.14

Світлої слави -
воскресного світлого дня!
Гіркою є чаша:
у чаші - не перше ім'я...
Архангеле Божий,
Архангеле Києва -
площі "Майдан"!
Прийми їхні душі,
озброєні серцем,
у храм!

Архангеле Божий,
Архангеле наш Михаїл!
Не гнівайся: Київ -
столиця містечок
і сіл.

Помилуй той "Беркут"
(тих хлопців), що все ж
не чавив...
Тітушкам
даруй
за любов
їх сумних матерів...

Прокляття - на голову
тим, хто акциз "На гачку!"
в політику ввів...
Медведчуку.

19.02.2014

Колись, гортаючи сторінки сумних ірландських хронік XIV століття, я випадково натрапив на згадку про одного чорнокнижника з Коннахта – Домналла О’Коннора, більш відомого як абат Хомонд. Мені тільки нині вдалося знайти серед манускриптів архіву Трініті-коледжу уривок з його «Книги Чорної Корови» - решта його рукописів канули у небуття. Це була обірвана сторінка, писана ірландським скорописом – трохи схожим на закручені літери «Книги Келлс». У цьому уривку, крім роздумів про марноту людської слави і порожнечу титулів, я натрапив на мрію злетіти в небо – за хмари. І тоді я подумав, що я теж чорнокнижник – бо пишу у найтемніший час доби і мимоволі склалися ось такі рядки:

Я теж чорнокнижник –
Палітурки моїх книжок потемніли
Чи то від часу, чи то від втоми,
Чи то просто ніч
Зазирнула поміж рядків
Сумних слів нашої історії,
Чи то торкнулася кожного літопису,
Кожної ірландської хроніки
Своїми темними пальцями,
Шовковими рукавичками простору –
Кожної легенди
Про відчайдух-королів
Та несамовитих вождів кланів.
Всі мої рукописи
Писані чорними чорнилами,
Чорним пером старезного крука.
Я теж чорнокнижник –
Мої кострубаті фрази і речення
Ніхто не розуміє –
Навіть місяць,
Що зазирає щоночі
Блідим єретиком
У мої одкровення самітника,
Що нагадують більше плачі
Чи то голосіння
Давно померлого співця-кельта.
Я теж чорнокнижник –
Мої твори темні
Навіть для Темного Патріка,
Що примандрував зі сторінок
Смішно-сумної казки
Чи то з пагорбів Донеголу,
Що теж були сторінками
Сумної книги-легенди
Яку хтось (тільки не я)
Назвав «Erin go Bragh».
Я теж чорнокнижник –
Час мені на вогнище…

люди заплющуючи очі розганяються
і пірнають одне в одного ніби у водойму
без страху мілини підводних каменів битого скла
а коли роззираються розуміють вони – вода
і не можуть напитися і хочеться пити щодня
себе у комусь когось у собі

а ти закоханий у сливу
і якби не заплющував очі не розганявся
розбиваєш голову об її покручений стовбур
і проступає кров на сливі і на тобі

вона хилить до тебе віти і на рани кладе плоди втім
як можна взяти серце в якому ніколи не буде
для тебе достатньо води


2013р.

Залишаєш по собі диво-сліди
Тільки плескіт хвиль у моїй пам’яті
Все, що розпочинали з тобою, розтануло, як той сніг
І немовби вуха не чули тебе
І очі не бачили

Ні про що не жалкую
Твоя з’ява – першоцвіт весни
Босоніж блукаючи травами, вірити у щастя так легко нам
І минуле у прийдешнє вплітається
Адже спогади – то вірні кати
Що ніколи не залишать без нагляду

Ти приходиш у снах і це трохи тривожить
Межа надто тонка
Ми ж залишили Наше життя
Тепер кожен окремо у сповіді днів
І немає бажання повернутись
Переслідує тільки первісний страх
Що як будемо порізно, станемо холодом лютим

Бо любові ковток, мов вода з джерела – то є дар, що губити негоже

Промінь світла в пітьмі мить осяював нам
Що тепер берегти?
Спомин, спомин..

07(01)2014

бо жінка, як блиск вина,
розіллється у твоєму тілі
і заволодіє твоєю тишею
увійде без дозволу
без остраху
і оселиться
і жеврітиме всесвітом
і заплітатиме у коси вірші

кожен м’яз твій пам’ятатиме
медвяний запах її тіла
осінню прохолоду вуст
осоння наготи
звабливу ефемерність ліній
розхрестя журавлине
летку граційність рук

ти дозволив їй увійти
у замкнений на сім вітрів поранок
напоїти плоть ніжністю
колисковою мовою розчинитися у долонях
заманити у сни яблуневою грішністю
між весняними ребрами строф
божевільно біліти снігами

… навстіж відкрити сонце
віршам, що стали птахами

Два сонця світять мені
Два великих рожевих сонця,
Тим, хто все ще кружляє в пітьмі,
Тим, хто не бачить світла в вікні,
І хто боїться визирати в віконце,
Я скажу словами Вчителя:
Блаженні вбогі духом...
І поділюся промінням сонця другого
Нехай зігріються і розплющать очі,
Аби бачити бодай одне СОНЦЕ.
А сильніші духом мають їх стільки, скільки можуть внести.
Світла багато.
Треба тільки дозволити собі його бачити.
11.02.2014

Коли я втомлений,
Коли не пишуться вірші,
Коли навіть Місяць
Не заходить в гості
І не слухає мої довгі роздуми
Про минувщину і вічність,
Про вогні людей і тишу лісу,
Коли навіть кіт не хоче муркотіти
І розказати мені ще раз,
Що життя, зрештою, диво з див
І джерело радості,
Коли вечір здається
Не морем спокою,
А пусткою чорноти.
Тоді
Накриваюсь я не теплим пледом,
Навіть не потріпаним кілтом,
А зеленим плащем –
Зеленим, як мій острів,
Зеленим, як листя кленів,
Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
Зеленим, як серпневе море,
Коли падають на нього вечірні промені
Втомленого світила північного дня
Мені пощастило:
Є в мене дар Неба безцінний –
Журба самотності.

Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що по суті так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:

Дві тисячі літ*
Вітер ставав крижаним,
Як торкався леза меча
Короля королів – володаря Ерін.
Дві тисячі літ
Ми шукали дзвінких істин
серед блиску мечів,
Шукали ключі
До найбільшої таємниці Землі –
Темної як глибини пагорбів Круахана,
Терпкої, як терен зі скель Слів Ліг** –
Таємниці смерті.
Дві тисячі літ королі –
Бородаті герої широких мечів
Шукали правди в бою –
Правди королів***,
Куштували воїни сніг,
Що був на смак як вино,
Шанували вогонь і бенкети,
Дерева й світанок, Місяць і вітер.
І тільки себе –
Себе ми втратили
У цих нескінченних пошуках,
Не схаменулись,
Коли прийшли із-за моря чужинці
І поневолили нас.

Примітки:

* - це я рахував з часів правління короля Тігернмаса мак Фоллаха (1209 – 1159 до н. е.) до часів правління Бріана О’Нейлла (1258 – 1260). Звичайно, виходить більше двох тисяч літ…

** - колись там зобразили на скелях велетенських напис Eire, але той напис давно змив дощ, сніг і вітер…

*** - це я про те, що в Ірландії називають «fir flathemon».

Ми всі зліплені з плоті і крові,
Наші тіла - це потріпані одежини
Для білого вогню вічного духу.
Плоть тягарем тягне донизу –
Важкими каменями гріхів – на дно.
Та нині Судний День – зважено
Всі помилки й огріхи кожного.
Всім людям призначено чистилище:
Не в потойбічному світі – на площі
Міста давнього і незнищенного:
Чистилище барикад!
Тільки торкнувшись вогню втямили:
Рай – не порожня вигадка,
Не казочка для засинаючих,
Рай це шлях зоряний –
Крізь галактик спіралі прокладений,
Для поетів морозу й холоду,
Що шукають світла одвічного,
Що пройшли цю кузню істини –
Чистилище барикад!
Ми стоїмо між Небом і Твердю,
Між словами й повітрям,
Між людьми й машинами,
Чужі й свої гріхи спокутуючи
На чистилищі барикад!

Ми будуємо барикаду зі снігу,
Ми теж альбігойці
(Бо сніг білий) –
Діти нової щемливої віри
Двокольорового світу:
Розділили барикадою добро і зло,
Розділи світ на біле і чорне,
Живе і металеве,
Заморожене і розпечене.
Ми будуємо барикаду зі снігу,
Ми теж протестанти –
Літери з Біблії Лютера
Якими історія
Напише новий псалом
Про правду полум’яних поетів
І віру незламних прочан,
Що шлях торують з країни бруду
На землю святу.
Ми будуємо барикади зі снігу,
Ми теж неофіти –
Кинуті на арену
На битву з залізними гладіаторами,
Дивляться на нас зверхньо
Сенатори і патриції,
Нуворіші і скоробагатьки,
Ми теж помирати приречені,
І теж кричимо
(Тільки не імператору):
«Свободо! На смерть ідучи
Вітаємо тебе!»
Ми будуємо барикаду зі снігу,
З чистоти наших помислів,
Серед міста від горя зчорнілого
Ми будуємо.

Імболк.
День провісник.
Свято, яке відкриває очі,
Яке сумним пророком розказує
Чи то про весну чи то просто про наше буття.
Про дні рудих пастухів отари років,
Про орачів поля пісень
Про нас – ірландців.
Імболк.
День, коли хмари
А може не хмари, а просто думки
Цього кудлатого світу-дитини якому Бог
Дарував трохи радості у мішку дірявої сирої зими.
Ці шматки пряжі, що пливуть небом
Стають такими близькими
Як дитинство дерева.
Імболк.
Грію руки біля вогню -
Не тому, що холодно і вітер-єретик
Забирає в спогадів останню одежину тепла.
У такий день не личить згадувати і зазирати в минуле
А лише у майбутнє. Але я зазирнув.
Чому – бо білі птахи
Дня вогнів.
Імболк.

Примітки:

Я раніше цей день відзначав як день святої Бригіти, але на старості літ згадав, Що предки 1 лютого відзначали Імболк – ворожили в цей день про майбутнє… От і я ворожу…

Отаке от життя в верховітті:
Там лише гнізда і листя.
На землі пророків і королів
Лишився лише один ліс темний,
Та й той в графстві Віклоу
А решта не поля – пустища*,
Де вітер не гуляє – крутиться
Навколо першопочатку острова**
На якому всі олені*** зайцями
Існують лише в потойбічному
Часі, про який забули
Навіть співати чи молитися.
Подаруйте їм окуляри
З непрозорими скельцями –
Може нашу епоху хвору
Вони якось проминуть
Не помітивши –
Буде нам у Судний День
Не так соромно…

Примітки:

* - якщо віскі, то вже ірландське, якщо пустища – то вже вересові…

** - це я про камінь Фаль – камінь Долі, хоча його в Ірландії давно вже немає… Навіть це вкрали…

*** - це я про так званих «ірландських оленів» - шкода, що нині вони не блукають Ірландією… Ех, джентльмени, давно ви не були в Ірландії…

Поїзд приїхав на станцію Небо.
Паротяг зроблений з хмар
Білих, як вата порохнявої Індії
Привіз пасажирів у сірих плащах,
Що сховались у тумані від сонця,
Бо вони тіні часів Генріха Другого –
Короля номадів-норманів,
Володаря держави небаченої
Та батька двох синів навіжених
А третього циніка безталанного
А четвертого нікому не потрібного
Навіть пеклу*…
На станції Небо
Посадили кущі мрій
Вздовж колії споглядання.
І всі вагони білі**,
А всі кондуктори сажотруси,
А всі кочегари філософи***:
Замість вугілля в пічку
Кидають антитези теології****.
Дайте пасажирам годинники –
Нехай прикладають свої вуха
До цих інструментів-коваликів.
Не хочуть нині стрілочники*****
Блукати по дну океану повітряного.
За хмари, за хмари – поїздом.
Шкода, що парову машину
Не ми придумали,
А джентльмени в циліндрах.
Подаруйте їм фіалки
Коли прийдуть у сни ваші
Різнокольорові…

Примітки:

* - а там потребують тільки цапа-відбувайла. Ми там теж не потрібні. Так що не поспішайте…

** - пофарбуйте нарешті хоч один потяг у білий колір! Ну, що вам шкода чи що? Пофарбуйте! Хоча б той, що котиться з Болоньї до Ріміні…

*** - на старих паротягах всі кочегари були філософами. Згадайте хоча б персонаж фільму Джіма Джармуша…

**** - ніколи не займайтесь теологією! Це не для Вас!

***** - стрілочники переважно ніколи нічого не хочуть. Не сприймайте це як одкровення. Попрацюйте трохи стрілочником – тоді зрозумієте…

А ти думав, що каміння ростуть з-під землі,
Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
Але вони просто уламки твоєї країни –
Країни яку в тебе відібрали і сказали,
Що ти тут меншина і нічого не вирішуєш,
А ти звик називати її Ерін або Острів Долі,
Ти занадто звик слухати пісні і думати про минуле,
Дивитися на річку Лаган – непрозору як сама історія,
І казати, що це вода, яка навчить мене віршувати,
Але доведеться, можливо, померти зараз – саме зараз,
Або сказати мовою заліза – це моя країна,
І я не дозволю зневажати її,
Навіть якщо тільки скелі і хвилі
Будуть розмовляти ірландською,
Ти, я, він, вона і все наше плем’я рудоволосе
Відшукало спосіб бути,
І кожен усвідомив, що живе
Він тільки зараз, в цю мить, яка чогось варта
А все інше – паперова абстракція,
Вигадка божевільного поета,
Нехай хтось вибудовує концепції філософії
І пояснює причини і наслідки,
А ми просто ірландці –
Наші вчинки завжди нелогічні.
Хтось колись розкаже про це легенду
А ми просто ось так живемо
Саме тут –
У Белфасті.

Твоє яблуко висить
Посеред мого світу -
До чого тут я?
Мерщій прибери!
Я хочу бачити Світло!
І я не твоя!
Я - нічия, я своя, власна,
Може, божа,
А, може, навіть і тут невчасна.
Посперечайся!
Покайся!
А хочеш — не кайся. Лишайся.
Чи забирайся. І все своє прибери.
Особливо яблуко сперед моїх очей!

07.02.2014 року.

Що це означає-не знаю
Чого мені сумно так стало
Одна казка забутого краю
У думки мої завітала

Прохолодно і сутеніє
Навіть Рейн протікає тихо
Тільки вершина багряніє
У гори -мов розбужене лихо

На тім краю молода дівчина
Наче диво в вечірніх проміннях
В неї пасма злоті за плечима
Гострим полум'ям сяють каміння

У долонях вишуканий гребінь
На вустах неосяжная пісня
Задивляється на неї легінь
Дослухаючись до цього дійства

Задивився моряк на дівчину
Не побачив підступнії скали
Бо мелодія з тої вершини
Найчарівніша в світі звучала

Та я бачу жадібно ковтає
Хвиля легіня, його шаланду
А це все була Лорелея
Їх згубила своєю баладой

18.11.2014

Захлинутись болем із чаші і вичавлювати з себе зізнання
Про можливості, які не здійснились
Про надії, що так колисали

Йдеш шляхом
Він заріс тернами
Дряпають шкіру до крові
Чи лячно?

Ти ще шукаєш у загубленім слові смисл, таїну, що тебе порятує
Смійся, допоки ти ще сповна волі
Сміх – то теж зброя

Та чим тамувати одвічну жагу знань, дороги, любові?
Як стати цілісною, не лежати долі, спрагло жадаючи з рук порятунку?
Маємо пам'ять, тож варто звернутись до темних глибин, що невидимі
Часом сильні – слабкі
Сила – то не стабільність
Кожен черпає з джерел, що відкрив

Що в тобі світу стане у поміч?
Чим ти розрадиш, чим заспокоїш?
Матінко, леле
Нині щоночі тяжко на серці
Ніяк не дам волю власним турботам
Все грузнуть, мов у воду хтось кинув каміння

Піддамся скорботі на мить, на хвилинку –
Стане роками злостива хвилина
Мамо, ніхто не навчив як боротись
Стою на шляху, знову заріс тернами
Дряпають, шматують шкіру до крові
Щоб далі я йшла
Чи спинилась у своїй німоті, віковічній скорботі

Йти цим шляхом і не одвертатись
Не тікати щодуху до напрямків інших
Живитись водою джерел невсипущих
І бити у груди на сполох. Давно забутий

Хто друг, а хто ворог пізнаю я з часом
Червиве зерно засівати не смію
Краплина брехні роз’їдає сміливо усе, що на шляху твоїм несе світло


19, 30 (01) 2014

Прийшла зима
(якось аж занадто переконливо),
нічого не спитавши,
нікого не попередивши.
Воно й не дивно,
я завжди казав, що вона –
дівчина з непередбачуваним характером
і рідко звертає увагу на наші проблеми,
справи, почуття…

Хто би що не казав, природа – хвора,
і в цьому винні ми!..
Непотрібно робити янгольські очі і казати:
“Та я нічого такого не робив?!”.
Правильно, ти взагалі нічого не робив
і не збираєшся робити,
в той час, коли вона найбільше
потребує нашої допомоги й
небайдужості!
Природа існувала б і без нас,
А от щоб робили без неї ми?
Було би взагалі поняття – ми?
Відповідь проста,
Її знає кожен,
Але більшість ставить
Це питання в своєму списку
В самісінький кінець…
_________________
Потрібно думати.
Потрібно розуміти,
Що повага до природи –
Це повага до всього живого
На нашій планеті,
Повага до близьких,
Повага до себе,
До всіх минулих і майбутніх поколінь!
30.01.2014р.

Давай танцювати,
навіть тоді,
коли не разом...

коли наші душі
зустрічаються у сні,
коли німі...

коли наша мова -
танцювати...
очима мовчати...

і тільки рухи
в тісному повітрі
можуть звільнити...

звільнити від слів
і непотрібних нервів,
звільнити від ворогів.

давай танцювати,
ну хоча ... обніми,
і тоді злі вітри

віднесуть всі слова,
непотрібні і невірні,
там, де нас нема...

бо сьогодні лиш тіла
розмовляють між собою
і ні одного ворога

нам не треба.
кожен дотик,
кожен погляд

роблять нас щасливими,
одним цілим..,
ми можемо так розмовляти...


2013 р.

Вогонь
Прийшов у давнє місто
Очистити його від скверни,
Спалити масний бруд,
Що налипав до бруківки
Десятиліттями та декадоепохами.
Його запалюють не жерці,
Не бундючні сенатори,
Не любителі смаженого,
Його запалюють діти –
Діти зимового повітря,
Діти розхристаних вулиць,
Діти білого снігу,
Діти літаючих слів.
Цей вогонь – шматочок сонця,
Шматочок першопочатку Всесвіту,
Посланець одвічного.
Згорають у ньому брудні думки,
Брехливі слова і чорні роботи.
Сонце, ми любимо тебе!

І сказав Бог:
Хай поети сплять з поетами,
Народжують вірші,
Показують до пострижен,
Хрещеними обирають прозаїків,
Ходять сім’ями в гості,
Читають інших поетів,
Обмінюються блокнотами,
Обіймами, досвідом,
Частіше ходять в походи
На юшку із риби,
Малюють на аркушах різних
Сонце, місяць, птахів,
Ноти, листя, ключі,
Вигадують назви збірок,
І кожної ночі, лягаючи спати,
Пам’ятають про те, що
Коли поети сплять з прозаїками –
Народжуються білі вірші.

Капітани затонулих кораблів моєї пам’яті
шепочуть, наче крізь товщу
густого вологого туману,
що я без неї збожеволію…
Забуду як закінчується ранок,
як теплими дівочими руками
міцно обіймає ніч…
і, можливо, навіть забуду,
що треба дихати…
Хто може сказати що таке життя?
Якщо Вам хтось говорить:
“Я знаю! Певно що знаю,
навіть не сумнівайся!”,
скажуть йому, що він дурень.
Можливо життя, це коли Вона
посміхається тобі, прокинувшись
зранку в теплому зім’ятому ліжку,
а, можливо, це проміжок
між першим плачем і останнім
подихом серця…
Може й справді – божеволію?
Якщо так, то це не дуже приємно!..
Кажуть – пам’ятай, бо не буде майбутнього.
Та чи скаже хтось як важко
Все це втримати в собі,
Не розірвавшись на шматки?
Не забувши своє ім’я?
Не збожеволівши?..
Я це чув від капітанів
Затонулих кораблів моєї пам’яті.
Це вони сказали мені,
Що без тебе не прокинусь зранку,
Не зрозумію де закінчується сон,
Не зрозумію життя,
Не зрозумію, що ще –
Живий!..
...2013р.

мої неточні рими
такі не-німецькі
як печаль у твоїх очах

мої очі
кольору твоїх
сірозеленяться при згадці

моя відповідь
така ж очевидна
як танення снігу
така ж близька поверхні
як підземні води
моя відповідь
така ж неминуча
як смерть
тому не питай
чи люблю


2014

мій син швидко біжить
повз вогонь
і повз листи що я йому не надсилав

у саду гесперид
я знав що ти любиш мене
але сама твоя глибина
і твого плаття пісня
більше мене не знають

мій син грається з кониками
коло ставка
в якому не стало сьогодні води
і питається -
чи буває кохання на самоті?

а в саду гесперид
між нами павутиною снується кров
і ти на мене так дивишся
що я знаю -
вдруге помилки не буде

моєму синові стелять обруси
на столі - панна
на її пальцях зимна зимна роса
мій син рушає до танцю
але очі йому заплющено

у саду гесперид
на ранок сідає сонце

2014

Із Днем народження, наша маленька, ніжна...і сильна Оксанко!

Не втрачай ніколи свого, зазвичай просто зразкового, оптимізму, віри у світло й добро! Будь завжди здорова, енергійна, життєрадісна!

А головне - шаленого тобі кохання, красивого, вибухового, усеохоплюючого!!! Щоб одного дня, дуже-дуже скоро, світ став для тебе найсвітлішим, найказковішим, бо ти відчуєш, що справжнє життя тільки починається!!!

Навіть неймовірні історії та мрії можуть стати реальністю!!!
Тільки загадай!)

Щастя тобі, дорога Ксюшо!!!

Із Днем народження, дівчинко!

Нескінченних тобі радощів і чудес на життєвому шляху, здійснення всіх мрій і бажань, втілення задумів та ідей, процвітання, вічної молодості, подарунків Долі і Божих ласк!!!

Відчуття щастя щомиті!!!

Я, недостойний уваги людей,
здатних підняти на сміх інцидент:
- "Вшивый интеллигент",
маю, зухвалий, стільки достатку -
власну колядку.
Зовсім без бліх.
В яслах,
які випадають на долю
інтелігентних осіб, -
прецедент!
Зірка різдвяна на небі!
І Голос:
"Блаженні є ви, якщо вас через Мене..."*
Інтелігент поділяє цей
гріх...


06.01.2014. З Різдвом Христовим!

раніше я спілкувався російською
та потім виплекав ідею власної україномовности
то був експеримент чи ідея, підігріта жаром нещодавніх подій – не знаю
але я наважився і зрозумів, що недарма
мені відкрилися відмінності між двома мовами

не вдаватимуся до банальности – про красу й мелодійність мови стільки вже написано, що паском з присвячених цій темі творів можна підперезати Галактику
реякція мого оточення вам ні до чого – вона була неоднозначною
головне ось що:

російською я часто лаявся
злісно, отрутно, гостро, настирливо
отими лайками можна було залляти чорноморський басейн
і вони наробили небагато добра

а українською не залаєшся
от не залаєшся і все, ніби джгутом затискує язика, ніби свинцем наливається рот, і взагалі – СОРОМНО СТАЄ
мабуть, перед богом
далебіг, російська – то гостра емальована сталь, бойовий молот, незламний, твердий, величний, як ото пам`ятник петру першому
неначе виведено на етикетці: за вмілого використання ВИПАЛЮЄ ДУШУ

українська мова душу не випалить
вона загоїть, пом`якшить, вилікує
цілюща вона
і на пам`ятник зовсім не схожа – скорше на дівчину в білій сорочці серед золотого лану
чи на чумака що втомлений заспав на степовім шляху поряд із хитким возом
віз поскрипує, віл повільно дихаючи підіймає спину, а чумак хропе
і в небі – зорі, а навколо – поле
величного мало, та задивишся – і очам приємно, і душі добре

москаль теж лікує – антибіотиком
ефект дає, та залишає пустелю
українську мову радше уявити листом подорожника з руки сільської знахарки
приклав – і прохолодно рані і легко, тепло

мої слова то мої слова, а не ваші
як до них відноситися вам – теж діло не моє
та замисліться ось над чим
чи давно ви чули українську з вуст задвіркового п`янички?
а з вуст цинічного душогуба? а з вуст шахрая?
то може варто погодитися що українська – то мова письменника а не волоцюги?
а щодо злочинців та їх москальства – тут багато думати не треба:

не витримують святости

28.12.12

Хтось кілька тисяч літ назад
у тиху гладь погідної водиці
жбурнув запекло камінь що є сили.
Діяння те словами супроводив,
якими ганив яро всіх і все,
бажаючи погибелі живому.
Донині плинуть чорні ті круги,
торкаючись і серця, і душі,
та збурюють на зло людей безумних.
А інший хтось у ті ж самі часи
нужденному віддав останній одяг свій
і мерзнув біля згаслого вночі багаття.
Нікого не судив, бо щиро вірив:
люди – браття
і не годиться брата у нужді кидати.
Жага діяння просто не зникає.
Тож кожен атом доброти чи люті,
посіяний у натовпі життя,
колись увійде в сущі почуття,
щоб запалити в серці
Божий дух любові
чи нечистю ожити
у лихому слові.

2008-2014

Чомусь згадався цей фільм... Але я сьогодні про інше)

Дорогі мої, любі мої!
Нехай Новий рік - рік Коня - буде винний у тому, що кожен із вас обов"язково стане щасливішим, радіснішим, міцнішим і тілом, і духом, що кожен із вас здійснить задумане, набуде всього омріяного й жаданого!!!
Здоров"я, кохання, віри, оптимізму, натхнення, витримки, упевненості в собі й майбутньому!!!
Я люблю вас, поважаю й захоплююсь!!!
Будьте щасливі!!!
І як чудово, що в нас є Україна!!!

З Новим роком!!! Веселих свят!!!

Зірка до зірки збираю
може комусь на космос стане…

І в кожної зірки доля своя,
І в кожної правда інша…
Тільки одна долею обділена…
Кажуть до неба найближча…
Кажуть єдина істиною не торгує,
даром віддає…
І на нас з вами не надіється…

Бо вам ще рости й рости,
А мені ще маліти й маліти.
Так ми ніколи й не зустрінемось
У вашому персональному космосі,
де немає місця для людей…

Дорогі мої друзі, реальні й віртуальні, близькі й знайомі, усі-усі!!!
Я сердечно вітаю вас зі святом Святого Миколая!!!
Я бажаю вам міцного здоров"я, радісного буття, важливих і значних для вас успіхів, добробуту, душевної рівноваги, тепла й затишку в усьому, довгих і повнокровних років життя!!! Будьте щасливі!!! Бережіть свої родини!!!
Щастя і процвітання нашому прекрасному народу, нашій унікальній нації, нашій рідній та єдиній Україні!!!

Слава Україні!!! І слава всім вам!!!



19.12.2013

(з Амні ібн Фариса Рейхані)

Пішов ти проти істини. На догоду
Самозваних вершителів твоєї долі.
І всілякі блага запанували в твоєму домі,
На грудях спалахнули усі можливі нагороди...
Та знай же: замість правдивих слів
Ти лише плід фініка (хай і смачний) із’їв.
Хоч кісточку на землю кинув ти недбало,
Не піддалася небуттю вона. Небеса послали
Дощі та сонце. Проросла і пальмою стала.
Нащадки гаї розлогі фінікові зроблять
Без гадки на якісь там житейські винагороди.
І після трудів праведних у тінистій тиші
Не на догоду комусь - про істинне напишуть.
Твої ж «нетлінки» читатимуть хіба що архівні миші.
--------------------------------------------------
Амні ібн Фаріс Рейхані (1876-1940) – ліванський письменник. Після навчання на юридичному факультеті Колумбійського університету (США) став переконаним атеїстом і прихильником злиття двох великих цивілізацій.

Обпалені пеклом комунізму,
Загартовані у боротьбі з міражами,
Зранені при переходах із формації в формацію,
Сформовані у часи змін і беззаконня,
Витіснені на узбіччя життя корупцією та невіглаством,
Окуповані криміналом та зневажені гопниками,
Обставлені ідолами та закуті в кайдани обов’язків,
Просіяні через сито Афгану та Чорнобиля,
Затиснуті лещатами імперії,
Придушені «братськими» обіймами,
Обмануті та обкрадені гарантами і обранцями,
Зневірені та розчаровані,
Принижені та ображені,
Нескорені та сильні…

Романтики зі шрамами на серцях,
Велетні з букетами пролісків,
Революціонери зі світлом у зіницях,
Дон Кіхоти з кришталевими мечами,
Герої з пошматованою історією,
Жертви з тавром на грудях,
Воїни правди і совісті…

Ідеалісти,
Що народилися в крайній хаті
І переселилися у центральні будівлі столиці,
Гвинтики і руйнівники системи,
Лідери і молекули нації,
Яка на краю прірви співає:
«Ще не вмерла!»,
Яка, нарешті,
Перестає вірити божкам,
А вірить тільки Богу
І собі.

Ми щирі і справжні,
Ми щедрі та добродушні,
Ми проростаємо, як зерно крізь асфальт,
І зустрічаємо ранки
На барикадах
Знову.

15.12.13

Етюд

Обімліли осокори,
Оніміла яворина,
зачаровані зимою
і красою осяйною,
що явила
біле диво...
а людину засліпило
емоційною
сльозою.

2013

У млосному тоні мовчання,
згорівши у пеклі думок.
дивитись у каву як чорне вугілля,
думаючи про наступний крок.

пропускаючи кожен світанок
через штори у своє ліжко,
проводжаючи кожну ніч,
лежачи дивлячись у вікно.

з темінню віч-на-віч,
відганяючи сни,
лиш образитись на ранок,
тихо заснувши.

2013 р.

Ти носиш мій поцілунок
і то не долі дарунок,
а певно - кара.

Ти носиш мій поцілунок:
у серці,на губах...
ти знаєш - то крах.

Ти носиш мій поцілунок,
більше нічого не лишилося,
тільки спомини ще шевеляться.

Ти носиш мій поцілунок
і він пече вогнем,
хотілось би погасити, може
дощем...

Ти носиш мій поцілунок
і дощ не може змити,
біль, який тече в жили...

Ти носиш мій поцілунок
і запах мій ще тримається,
мов прокляття - не стирається.

Ти носиш мій поцілунок....


2013 р.

Віталику
твоє ім`я
символічне як
принагідна скляночка
підробленого в україні
шотландського віскі
актуальне як
віртуальний політ на мальту
задля абстрагування
після невідкладного суботнього вікенду
сенсуальне як
туалетна вода зі афродизіаком
на тілі збіднілого
франко-африканського альфонса
як мальтозна патока
малесенька жалюча паприка
і масонська ложа
як соціальне седативне
для левової частки самоосвічених світських левиць
зі найпросунутіших сіл збаразького р-ну
як чутливість зубів
опісля спожитого на білецькій
пересушеного біфштексу
корисне як
лактоза і
коматозне як
аміотрофічний склероз
Віталику
коли ти плентаєшся тротуаром
безцеремонно стріляючи честерфілд
спантеличені
малолітки зі токсикозом
кидаються тобі в ноги
і клянуться що
неодмінно найменують своє новонароджене чадо
на твою честь
Віталику
ти не читав кобо абе
ти взагалі мало що читав
однак
твоє ім`я
вносить яскраву барву в навкільне
знекольоровлене vita
якось
коли ти дрімаючи насвистуватимеш
улюблену пляжну мелодію
усі твої законні коханки і незаконні дружини
зберуться
над тобою
з бідонами піску і єдиною метою –
аби піщана лава
назавжди завадила тобі
покинути їх удруге.

2012.

Щось змістилося
і розсипалося на мікрочасточки
в садукейському механізмі світобудови
випалав до тла
всеоперізуючий намір
зрушилися тектонічні брили
кататонічного спокою
відтоді як
вони почали спостерігати
за рухом сонця
порізно
зі власної волі
існувати за надто складною формулою
у плоскодонному імпансивному
єдиновимір`ї
(не позаздрив би
і сам Бенуа Мандельброт)

Характеризувати прояви
гордині гордості і гідності
як аспекти одного і
того ж дескриптивного явища
навчатися демонструвати
тваринну самість
задля перспективнішого зльоту
поздовж соціальної смуги
людина є повнозначною і цілісною
твердив Бхагаван Раджніш
проте
відповідного прототипу
новосформованого
«типа»
не знайти у занотованих
із його уст посібниках..
Розфарбовувати полотна
навкілля
у фальшиві психоделічні барви
настрахано
вибльовуючи у процесі праці
згустки
катастрофічної наполегливості
якнайтерміновіше
завуалювати наслідки
особистої байдужості
до того
як завершиться
наступний двадцяти чотирьох годинний
оберт
ядра сатьї.
Впроваджувати примусове
тестування на виявлення
ознак
гутаперчивості та
неабиякого театралізованого
кордоцентризму
у кожної
бодай якось піднесеної
в певній мезосистемі
персони.
Щось змістилося
і розсипалося на мікрочасточки
в садукейському механізмі світобудови
випалав до тла
всеоперізуючий намір
зрушилися тектонічні брили
кататонічного спокою
відтоді як..
"Якщо ви негайно
не змінитеся
до невпізнаття,
вас поглине
всегалактичний кітч", –
обмовився Господь.

2013.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
навспак відчуваєшся якось вільніш,
не треба душі ані кунтуша,
ні шуби зі звіра,
не страхає тебе
аудиторська перевірка.
І замість жульєнів,
панакот,
антрекотів
жуєш в підворітні
типовий «український» лаваш,
маючи навсякчас
отруїтися шанс,
не слухаєш за барною стійкою
холуйські
тупі анекдоти,
не ходиш переглядати
гламурні бойовики,
банальні до ломоти мелодрами,
лідируєш у своїй
артюрорембовості
поміж усіма
ледарями,
дилерами,
прибічниками адхарми,
нудисвіти не кусають
тебе за п’яти,
крутихвости
не дихають тобі
в адамове яблуко,
не виникає потреби
сутуло стояти
під егідою
високовержця-громопосадовця,
плазувати хробаком
поточеними коридорами
хвороботворчих державних організацій..
Подекуди
тебе вже встигнули
люб’язно охрестити
відстоєм соціуму,
подекуди –
озброєним рапірою фрази
блукальцем.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
чомусь
почуваєшся найнеосуднішим грішником,
хтось вигукне, що
це брудне перебільшення!,
та
пишеться
не перевершено
вірш
і, доки він пишеться,
ти устократ милосердніший
і достовірніший, ніж лиця зі келій,
і рими,
лягаючи на пергаменти кеглями,
коштовніші,
аніж топази,
хризоберили, цитрини
і необхідніші,
аніж
із органзи турецькі гардини,
котеджі, ленд крузери, досяжні мережі,
таксівки, тусівки, готівка,
на Кіпр путівка..
і, звісно ж,
пишноформа породиста дівка.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш..

2013.

Не допоможе

жодна пігулка
наркотики алкоголь
такі-сякі застарілі методи
вистрибування з вікон
перетинання важливих артерій
бродіння босоніж розпеченими печінками
що не зуміли догризти знані мною кiніки
прогулянки цвинтарем при опівнічній повні
намагаючись спізнати
затаєне згустле зло
у центрі зранин твого серця
вартування тінню над стуленими вутлими повіками
шепотіння на вушко
принагідних сентенцій
опісля дляння глузливих овацій
приурочених твоїй приреченості
сенсаційні есемески серед спотвореної хронічним безсонням і
осміяної панічним світочем ночі

Не допоможе

безкомпромісність і категоричність при
розбещених мастословитих мужах
котрі крізь призму достатку козирно збезчещують
нагальнодоступних кізоньок
заперечення твоєї причетності
до життєзбавних здобутків
байдужість до облишеного ближнього
блюзнірство та безмірне блазнювання
мавпування зовнішності з ілюстративно злютованої любов`ю покритки
критика помпезних вимпелів
знекровленої брудократами країни
поодинокий заклик до раю при
широкомасштабних пустотливих випуклостях пекла

Не допоможе

багатогамна запобіжна магія
жал(-д)ібне самонавіювання
некромантія й телекінез…
Зачинившись у власному казематі без…
Завбачливо вимикаєш світ…
Імпреза зверш…