Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Самотня жінка в тиші край вікна.
Чому самотня? І чому сумна?
Про те мене даремно не питай...
Пірнуло сонце вже за небокрай,

У сутінки дорога порина...
Бузок як пахне з вулиці – весна!
Когось-то зачекався тихий гай.
Ось таки би і полинула в той рай
Самотня жінка...

Здаля чиясь-то пісня долина,
Її здогнала інша, як луна, –
З самого серця ллється через край.
Весна іде. Виходь, її стрічай,
До тебе недаремно йде вона,
Самотня жінко!

Сіли лебеді на дзеркало Росі,
Наче матінці, вклонилися усі,
Мов додому повернулися здаля.
Тут у них своя ріка, своя земля,
Де вони колись зростали у красі.

Крижаної попили води з Росі
І збудили її трепетом крилят –
Лебідь річку від морозу визволя.
Сіли лебеді....

Білим пухом натрусили у лозі,
Тихо плавають – не чути голосів,
Тільки хвилі розтривожені шумлять,
Ніби радо хвиля хвилі промовля:
На холодне синє дзеркало Росі
Сіли лебеді...

Уночі похиливсь на моє плече:
- Як пече мені кров моя, як пече!
Чи повернеться спокій до мене і віра,
Коли в жилах тече кров скаженого звіра?
Як пече, і болить, і судомить судини...
Розірвати б усі. Я людина, людина!
Росіянин... І соромно й боляче знов... -
Чоловік мій заплакав. Пече йому кров...

Весни пора їх поєднала - сплела віночком в почутті
Навіки в парі повінчала - благословила на хресті
Палкі признання , дні як миті - раділи з ними небеса
Вони змогли в собі відчути - польоту силу в небуття...

Невдовзі мовила натхненно - коханий , ми вже не одні
Я подарую тобі сина , уже зростає у мені
У муках в світ життя пускала - ледь спромоглася , ледь змогла
Його любов її тримала - зуміла щира , вберегла ...

Душа в душі так опікали - свою кровинку дорогу
Тільки дитя на ноги стало - отримав звістку на війну
Від горя іній вкрив отави , людська скорбота - відчай , плач
Земля своїх синів збирала - мати , дитина , вся рідня ...

Дні мов роки усе в тумані - безсонні ночі , буднів плин
Нарешті звістка - вбитий на фронті , відчай і жалість в одночас
Життя мов навпіл на до , і після - тримає синова рука
Як тільки де почує - мамо , усе навколо ожива...
**********

Пройшли роки , біль не забувся - дорослий син , вона одна
Змиритися ніяк не може , не вірить що його нема
Не раз не два пропонували - забудь його , почни з нуля
Її це тільки дратувало , богу своє відкрить могла ...

Жила у синові , онуках , у вірі - віру берегла
Весни чекала щоб запитита , чи знає та де сум - душа
Садок цвіте , пташки щебечуть - метелик вісточку несе
Ворота раю відчиняють , вона йому на зустріч йде...

Зустрілись поглядом мовчання , почули радість щоб відчуть
Німіли губ її картання - так обраним дано збагнуть
Горить свіча за мир у світі - тим хто загинув , хто прийшов
Земний уклін матері , сину , і батькові - бо він герой...
2015р.

Вітер гасить свічки у корзинах.
Пахне паска святами і снігом.
Діти гріються димом і грою
І довкола просвітлено бігають.

Ця молитва змиває судимість
З непідсудного Божого сина.
У поклонах згинаються спини –
Віра вогник запалює тихо…

І Христос воскресає, й спокуса:
Перевірити душу на міцність.
Але вже дозріває в судинах
Те вино, що судилося пити.

Сивину розфарбовує сонце,
Наче крашанку, в золото літа.

13.04.15

Ось тобі ключ, ось тобі сім дверей,
ось тобі світ, ледь висохлий після потопу.
Ось голова, набита амбіціями та ідеями –
спробуй створити власну
антиутопію.
Ось тобі час: на роздуми і на слова́.
[Я називаю це «поговорити з рукою» –
такий собі психологічний прийом,
дурниця,
самообман
і, звичайно, можливість хоч трішки –
востаннє –
себе заспокоїти].

Отже, поїхали. Вихід лише один.
Перші з дверей впираються аж у стелю –
і якщо підійти до них ближче, то можна відчути дим,
бо пожежа – це перша ознака війни,
що чекає тебе
на цих спалених
землях.
Вибереш їх – і станеш, можливо, жертвою
чиїхось неврозів, дитячих страхів і комплексів,
якщо пощастить, навчишся уважно стежити
за кожним, хто розмовляє занадто відверто і голосно
про те, що земля і кругла, і обертається
(свят-свят-свят, тут потрібно тричі перехреститися,
а ще краще – самому собі почухати вухо палицею
чи пошкрябати стіни
найближчої церкви
потилицею).
І, можливо, ти будеш щасливий, аж поки ко́мусь там,
хто сидить на кілька сходи́нок від тебе вище,
не захочеться, щоб планета зробилась конусом,
бо тоді всіх інакомислячих знову
знищуватимуть.

Можеш вибрати другі чи треті – і теж собі розпатякувати
геть усе, що збреде на язик, без загрози ув’язнення
(світ за дверима люб’язно тебе забезпечить палатою
в психлікарні або – на вибір! –
долею блазня).

Та якщо тобі не до душі ні закони, ні правила,
спробуй самому стати єдиним законом.
Номер чотири призначений для любителів позловживати
владою,
та, щиро кажучи, жоден із коронованих
ще не вмирав від старості чи хворобливості,
тільки через отруєння або страту.
Був тут один, що, кажуть, збирався визвіритись,
але мусив тікати із закордонним паспортом.

Ще, звичайно, є варіант говорити символами,
щоб себе показати і ситуацію не погіршити,
(але хто його знає, чи ти не поповниш лави тих,
хто творіння свої
називатиме пафосно –
ві́ршами,
а не вірша́ми, і кожний шедевр приурочуватиме
до річниці чиєїсь там смерті чи дня народження.
Пам’ять – це, звісно, чудово, та іноді, знаєш, буває, що краще промо́вчати,
ніж ви́кликати бажання вчинити злочин).
Якщо все влаштовує, вибереш п’яті двері –
та в жодному разі не смій барані́в просвітлювати,
що поки чиясь країна стає імперією,
у твоїй оподатковують навіть повітря.

Бо якщо до них дійде, що́ їм проблеми створює,
і, як-то кажуть, голодний не зрозуміє ситого,
то попереджений перетвориться на озброєного
і тоді вже іншою мовою говоритиме
з кожним, хто ще літає занадто ви́соко,
кожне несказане слово – майбутній постріл.
І ти підеш з ними,
якщо побажаєш висловити
власну позицію за дверима, що будуть шостими.

Сьомі – останні – ті, що говорять тишею.
Це той випадок, коли мовчання буває золотом,
і слова непотрібні, бо мова для тих, хто вирішив
не говорити, чомусь виглядає
вульгаризованою.

Клятий момент наповнюється апогеєм,
важко, звичайно, коли думки – мов ви́патрані.
Але термін закінчується:
ось тобі ключ,
ось тобі сім дверей.
Час вибирати, ким тобі бути
і як
говорити.

08.02.2015

Самотність вбиває повільно,
Підступна хвороба людей.
Чуєш цей крик божевільний?
В мене вже немає ідей...

І прийдуть непрохані гості -
Забрали, тепер не твоє.
І знову вставати о шостій,
І жити життя не дає.
2014

Якось сумно стало жити
У звичних потребах
Нікуди себе подіти
Панічна - потреба

Вирішила баба Нінка
У неділю з ранку
Спродать зайве у хазяйстві
Прорідить - господу

Кур з десяток вона має
Корову , телятко
Порося і два гуся
І мале - ягнятко

Це в сараї , а в дворі
Ще татарське іго
Два собаки , два коти
Ще й індик - Родріго

Кого вибрать ? Кого взять ?
Позбутись навіки
Чи живцем ? Чи порубать ?
У скільки цінити ?...

Підбивала баба касу
Думала , гадала
Що в замін собі прикупить
З мріями літала...

Як не крутить , як не ставить
Поділить не може
Все вже рідне , звикле , власне
Заплуталась , стогне...

Стало жалко до плачу
Надбань своїх тяжких
Потерпіла крах ідея
Зазнала поразки

Ой де лихо там біда
Закрома дістану
Ще піду куплю бичка
Індикові - пару...

Хай кудахкає , мичить
Глегоче , кусає
Там у світі краще жить
Де господар - дбає...
2011р.

Бутафорія навколо
Де не глянь - ажиотаж
Розмальовані вітрини
Іномарки перший клас...

Олігархи під прицілом
Телебачення , газет
Пахнуть брендами Парижу
Лейби сяють мов алмаз...

Всі вальяжні , епатажні
Голівуд їм не рівня
Бо каратів стільки мають
Оскар - просто пил з плеча...

І освіти покупляли
Начіпляли орденів
Селікон понадували
І вважають - що це стиль...

Прізвища усі відомі
Бізнес , влада , шоу - біз
Тільки от таланту мало
От проблема , що за біс...

Так народжуються міфи
Українських блеф - еліт
Тільки б знали їхні глузди
Як сміється з них - весь світ...
2014р.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

Так, як задавна розп'яли Христа,
донині розпинають Україну
іуди та пилати неспроста,
бо правда очі коле безупину

про те, що москалі нам - не брати,
і навіть не молодші - де там старші.
Праправнуки Івана Калити
укотре на загарбницькому марші.

Похмурий прокуратор у Кремлі.
Снує орда. Лютують азіати.
Брехню і зраду сіють по землі
і в наші дні іуди та пилати.

Та як воскрес для всіх людей Христос,
і Україна встане з попелища
всіх воєн, мору й демонських погроз.
Лиш треба нам до Бога бути ближче.


10-11.04.15

Хто не боїться пащі смерті,
Хто тихо спить в долонях зла,
І не боїться тут померти
Не маючи свого крила.

Хто мав оберігати - став бідою.
Хто мав любити - холодом війнув.
Мабуть, найлегше лиш тебе убити,
Але боюся втрапити я в совісті тюрму.

Твої прокльони - замість утішання.
Замість любові - тисячі образ.
Твоя любов паршива як паскудна кава,
Що в плями виливалася не раз.

І поки маю лиш одне бажання,
Щоб спогади ці вилились не в біль.
А сльози змити може лиш кохання
Настільки чисте, як уламки моїх мрій.
2014

Повертайся додому. Чуєш, тут небо випогодилось,
подивися, як тепло на кожній маленькій вулиці –
ці дороги твої, бо на їхніх узбіччях і вигинах
оживають дерева
й котами до тебе туляться,

коли ти повертаєшся звідкілясь, мабуть, здалеку –
і земля обіймає тебе, як старого знайомого –
першим жаб’ячим кваканням, гулом джмеля,
а буває, що
великодніми дзвонами, паскою –
ну і спогадами:

ось ти лежиш на траві, а вгорі, як золото,
хтось виходить на світло, бо як йому не виходити,
коли простір нагадує стежку, а небо – колесо –
він вростає у твої ребра,
сміється голосно,
аж вода у ставку береться тонкими брижами –
і ховаються риби у випалений комиш.
І поки ти слухаєш, як той згори стає ближчим,
дощ легким рухом
усе, що горить, очищує.

Ось твої руки, які ще тримають палицю –
меч або скіпетр – очі твої всміхаються –
ти король-воїн, такий, як бувають в фільмах –
хочеш сьогодні зробити усіх нас вільними.

Ось твоє небо – очі й легенди бабусині:
про перевертня і водяника з довжелезними вусами,
що живе у криниці. Якщо ти підеш по воду,
він зустріне тебе плюскотінням і прохолодою

і проситиме: Залишайся! Не йди нікуди,
тут навесні воскресають святі і люди.
Коли бог до землі доторкається босими п’ятами,
він гойдає в руках літаки і птахів, щоб ніколи не падали.
Залишайся! Бери у руки зірки і кошики,
і уважно вивчай амплітуду підземних поштовхів –
цій землі вже так довго болять квитки і валізи.
Перестань її без ножа молотити і різати,

бо вона ще жива, калатає у грудях ліворуч –
пориванням трави, дзюркотінням води у сонячний
день чи легеньким ривком молодого коріння.
Ти – останній герой
і остання її надія.

Повертайся додому. Чуєш, тут ніч освітлюється
мерехтінням гнилої кори,
болотами давніми.
Щосекунди, щодня, щотижня і навіть щомісяця
тут чекають на тебе і, знаєш, так часто згадують,
що дороги твої перетворюються на потяги,
риби й птахи стають кораблями
і літаками,
голоси і тривоги – дзвонами великодніми,
що закінчуються обіймами –
татовими
і маминими.

11.04.2015

Коней що духу гоню,
Не зупинить їх лет.
Несу в своїх долонях,
Красивих слів букет.

Там де шумлять ячмені,
Лиш зупиню свій біг.
Своє натхнення з жмені,
Кину до твоїх ніг.

Там де в полях пламеніє,
Маків червоних кров.
Ти боязко і не сміло,
Взяла мою любов.

Як притулялась до мене,
То здавалось мені.
Серце з грудей, навіжене,
Десь втекло в ячмені.

Любов до небес злетіла,
Захвилював ячмінь.
На вигинах твого тіла,
Серця тремтіла тінь.

Обом у ту мить здалося,
Аж здивувались ми.
Що поле своїм колоссям,
Махнуло немов крильми.

Летіло воно до неба,
Як велетенський птах.
Я бачив в очах у тебе,
Лиш здивування і страх.

Буває таке так рідко,
Може лиш раз в сто літ.
Дивились ми на досвітку,
На ячменів політ.

1989р.

Христос воскрес! Ця Істина свята
Нехай летить крізь села і міста.
Христос воскрес! Ми виметем сміття.
Ми ще прийдем до Вічного життя.

Ми прийдемо. Ми дійдемо. Туди,
Де нап"ємось Свяченої води.
Де ми пізнаєм Таїн вищу суть.
Де зі шляху нас більше не звернуть.

А ЗАЙД, хто Істин Вищих не пізнав,
Тих, що Христа за срібники продав,
Усіх- ПІЛАТОВІ. Щоб Віри не ганьбить.
А він- ще той. Зуміє вас... судить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041200449

Попразникуємо, чи що?
Укусимо від Пасхи!
На свято, обране ніщо,
уже знімає маски.

Недремні наші вороги
у кожній іпостасі
нав’язують свої борги
біологічній масі.

Сусіди любі і брати
укоротили гривню.
Куди ще уряду іти,
якщо найлегше з висоти
душити середину.

Найнебезпечніший – куркуль,
що має сало й свиту.
Сосо мільйони стриг під нуль,
а Яця – під макітру.

Хабар субсидії в меню
урівнює громаду.
А люмпену давай різню
і пахана у владу.

Дає й бере одна рука,
вирівнюючи межі.
Окацапілого совка
бояться як пожежі.

І сунеться лиха біда
на долю українця.
А олігархії орда
нічого не боїться.

І запихає у АТО
революціонера.
І за ніщо прийде ніхто
у прези і прем’єри,

аби утримати Союз,
як іноді буває,
коли черговий боягуз
кишені вивертає.

Для чого нині Колима?
Знімай штани і свиту
і не страшна тоді юрма.
Як не свобода, то сума
веде її по світу.
                              11.04.2015

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.

Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.

Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...


Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.

"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.*

Скільки ще сліз,
скільки ще слів
пролитися
мусить з криниці
синіх твоїх очей?
Небо мовчить –
і тонкне в його правиці
перед лицем
меч
автоматних черг.

Сліз у волошок вистачить вічність вимити,
вибити вікна
пострілом на зорі.
Віру скалічено
тисячним
мінним
вибухом.
Вибач!
Цей світ війну заповів тобі.

Дурень Арей розкис,
обдовбавшись коксом –
і понеслось!
Із ейдосів
визрів
глей.
Скільки ще болю?
Вийди, столикий Господи,
і захисти від зброї
моїх
людей.

24.06.2014

для того щоб на цій вечірці зробити правильний коктейль
бери і лий у пляшку із-під пива своє розчарування
що життя не зовсім таке яким би ти хотів його бачити
чи яким бачиш на глянцевих картинках журналів
що постійно читала та сука що таки не дала тобі
а якщо й дала то так знехотя лиш би не набридав
заливай туди розпач що життя не конче свято
хоч як воно обіцялось як манливо пахло
як майоріло спідницею і блузкою строкато
потім натирай своє терпіння воно тверде
як сирокопчена ковбаса і пахне шкарпетками
що промокали тричі за день і сохли на ногах
під час недовгих перепочинків або взагалі у відділку
терпіння це дуже важливо саме воно і є серцем коктейлю
чимось таким що не дає забути смак вигляд і захват
гніт краще всього робити із мрій вони зазвичай сухі
того гарно горять потріскуючи словами про те що все буде добре
іскряться ніжністю димлять вірою та надією
а потім ти кидаєш адже це і є його справжнім призначенням
не зовсім суттєво чи ти взагалі докинеш до цілі
адже кидаючи ти трахаєш систему в горло
потім звісно що система сміхотливим дядьком в камуфляжі
відбиватиме тобі нирки питаючи чи хочеш ще чи далі мовчатимеш
чи розповідатимеш нарешті хто навчив тебе готувати коктейль молотова
хто вказав тобі цілі де ви збирались хто з тобою був хто у вас старший
скільки вам заплатили в кого ти таким дебілом вдався
та який саме стих із євангелія зробив тебе екстремістом

бувають якісь тексти чи люди що влізають у пам'ять
і тримаються там міцно як реп’яхи на собачому хвості
завше раптово багнеться зацитувати їх кому
чи показати фото чи розповісти яка у неї ніжна шкіра на поясниці
але ти ж розумієш що розплутати той вузол неможливо
видираєш лишень жмутом волосся і скавчиш
але он вони нікуди не щезли і далі сверблять
так день за днем ловиш свого хвоста
клацаєш іклами аж доки не струться і тоді беззубо смієшся
пам'ять твоя є хвостом що керує собакою
і вертишся отак дзигою а реп’яхів все більшає

В черно-мрачный проем окна
Темнозвездная ночь- змея
Ядом брызнула... И луна
Закачалась, сей яд пия...

Ночь змеею вползла в весну...
Не забыться ль в весеннем сне?
Или лучше порвать струну,
Что натужно звенит во мне,

Что бросала меня судьбой
В авантюры ночных дорог,
Что подругой брала с собой,
Что вещала порой, как Бог?

Завершения господин,
Призрак ночи прильнул ко мне.
В окружении- я один.
Я в кругу. Но я выйду вне.

Одиночество одному
Изольется хмельным вином.
Что ж так тянет в ночную тьму?
Одиночество- два в одном...

Это запах ночных дорог
Так тревогой томит в груди...
Вот порог. Шаг- и за порог!..
Уходящему- уходи.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041101122

було щось неприємне щось таке жалісне пронизливо-бабське
в очах його що сльозились на вітрі коли кинув сплюнувши розстріляйте
починайте з жінок і дітей нащо дивитись їм як татів їх стріляють чоловіків
і розстрільна команда витираючи соплі та сніг із облич побрела до села
де учора знайшли комісара-жида з медсестрою молодою
із переламаними руками ногами ребрами розбитими головами
у нього відрізані яйця їй поміж ніг напхано солі і забито кілок
із розпорених животів витікала повільно пшениця.
і пробач нам гріхи наші бо знали ми що робимо і знали навіщо.

Ти ще не спиш?
Он місяць мимоволі
В твоє віконце щойно тишком заглядав,
А ти сидиш,
І плечі напівголі
Кімнатний морок тепло-ніжно обійняв...

А ти сидиш,
І п"єш вечірню каву,
І так спокійно і комфортно на душі...
Ти майже спиш,
Уся, окрім уяви,
І в скронях б"ються ненароджені вірші...

Вся не своя...
Себе не відчуваєш...
І раптом в серці стане трохи холодніш...
Ти, наче відьма,
Силу ночі маєш,
І сила зараз переллється в диво- в вірш...

Цей згубний хист
Надвоє розпинає
Холодним спОкоєм в бажань примарний жар,
І чистий лист-
Це все, чого бажає
Твій зоресяйний поетичний диво-дар...

І в ньому- все
Цей місяць, зорі, небо,
Моє кохання, що ти питимеш сповна,
І спалах цей-
Поезії потреба-
Це magnifique, о поетесо чарівна!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041100161

І вони тобі скажуть: більше не говори,
і не згадуй про цю можливість уже ніко́ли,
бо (слухай уважно!) ми сотворили собі кумира –
нашу ікону,
в якої, як бачиш, і руки, і голова –
усе, що при ній, нагадувало б людину,
якби не сукупність усього того, що як правило,
змушує почуватися начебто винним
перед кожним із тих, хто усе це тобі нав’язав,
перед кожним, хто досі ніколи тебе не запитував,
скільки ти заплатив за можливість одного разу
заблукати
і не знаходити
входу чи виходу.

[Отже, щоночі звільняйся від їхніх обіймів,
хоч ненадовго, можливо, лише до ранку
в чаті із тим, кого називаєш другом,
бо хто ж, як не ти, наважиться все це змінювати,
і хто ж, як не ти, розкаже жахливу правду
всім тим, у кого ще буде бажання слухати.]

А вони так ображено: знаєш, а ти не такий,
як ми собі думали, значить – ти богом про́клятий.
Якщо ти ще не зрозумів, ситуація навкруги –
це закономірна реакція на безвихідь, а отже, зло, що́ в тобі,
виходить назовні й плюндрує наш звичний світ.
Бо те, що ти робиш, годиться хоча б приховувати,
а не виставляти напоказ ці вчинки, які
руйнують свідомість молодшим. Начхати, що кожному
з нас твої дії навряд чи чужі і бридкі,
але ми до останнього будемо все заперечувати,
бо, знаєш, кожен уже настільки призвичаївся,
що говорити правду – це значить відкрити дещо
таке, від чого буває гидко і навіть соромно.
Про це, мій маленький, не прийнято говорити.
Тож поводься, як личить кожній нормальній іконі,
бо ми сотворили з тебе собі кумира.

[І не говори, ти чуєш, бо говорити,
особливо із тими, хто зовсім тебе не слухає,
іноді означає себе вбивати.
Кожного разу, коли ти собі підписуєш смертний вирок,
хтось дістає з рукава туза чи яку-небудь
іншу козирну карту.]

А вони тобі скажуть: такому, як ти – тюрма
чи який-небудь інший спосіб для ізоляції,
бо якщо тобі важко свої думки та ідеї у собі тримати,
то ми навчимо тебе, як це – мовчати, і познайомимо із зобов’язаннями.
Не розчаровуй нас, відповідай стандартам.
Ми ж недарма щось своє у тобі знаходили.
Вибач, звичайно, та нам не потрібна правда,
ми – лише клони,
копії на замовлення.
Ми – лише пси в ногах твоїх, ми це любимо –
твоє обличчя в газетах і навіть по ящику.
Якщо ти служитимеш своїм маленьким людям,
ми будемо лащитись і вважати
тебе найкращим.

[Може, тебе врятує зелений чай,
може, ковток горючого або цигарка,
може, твій друг, що вміє тебе переконувати.
Хто його знає... Якщо відверто, то, мабуть, краще
жити своєю правдою
і ніколи не бути
чиєюсь
іконою.]

08.03.2015

Я - українка. Ще одна людина
Ще одне щастя - мить поміж віками
Це я плекаю доньку або сина
Які ідуть на битву з ворогами

Я - українка. Небо у волоссі
Безмежна віра, щирі сподівання
Моє майбутнє, мабуть, почалося
Моє й для мене - воля і кохання

І мій народ - романтик у в'язниці -
Живе..живе! живе і жити буде
Моя надія - камінь, чуєш, вбивцю?
Я - українка! чуєте, іуди?

Слова мої, слова, летіть до нього!
Складайтесь у рядки і розгорніть
В його душі квіткове дивне поле,
Де в кожній квіточці душа моя бринить.

Хай він почує тихе шепотіння
Моєї мови рідної, й тоді
Збере він по краплині чисті роси
І знайде істину в чарівній тій воді.

Один ковток сріблистої вологи
Напоїть спраглу душу й потече
Моєю піснею, моїм вінковим словом
До твого серця стежку прокладе.

2015

Ровесниці - на побачення
Обкладинками "Плейбою",
А в неї - борг неоплачений,
Тому готова до бою.

Весна, кав'ярня, прихильники...
А в неї - форма і берці,
Безодня в погляді пильному
І зовсім трішечки перцю.

У когось пари і сесії,
І хтось іскрить від напруги,
А їй на серці не весело -
Недавно втратила друга.

І в стрій за нього - хоч дівчина,
Нехай весна почекає,
Допоки серце пригнічене
Залите болем до краю...

Чи чергою в кодло ворога,
Чи краще в блокнот рядками -
Віддавши "борг", з перемогою
Скоріш в обійми до мами.

Розпинали, рвали тіло,
З-під гвіздків юшила кров.
А народ кричав: „За діло –
Розпинайте!”, знов і знов.

Без жалю, (хоча ж розп’яття!),
До людини, що жива.
Прокуратор: „Тут Пілат – я!
І закон – мої слова”.

І тому невинну душу
На хресті розіп’яли,
А народ звірів ще дужче,
Повний злості і хули.

Тільки був у цім розп’ятті
Біль одного лиш Христа...
Без жалю, страху, сум’яття –
Сіра маса й нині та.

08.04.15

Уста затиснуті від болю
І надпроникливість в очах.
І хто тоді з нас був з Тобою?
Ми всі - у видимих речах.

Нам над усе боліло тіло,*
Тобі одному - вороття.*
Над чорним полем - небо біле,
А вище смерті - наджиття.

А час заліг за горизонтом,
Стеріг кінець одного дня.
Вогненний хрест
незримим фронтом
Планету міцно обійняв.
2008р.

*Усякий поступок має свою невидиму духовну ціну. Ціною мук Христа було уможливити повернення людства до Отця Небесного.

-1-
Тут від зими до зими стає важче вижити.
Звичка ходити швидко вночі і ввечері
не викликає сміху з тих пір, як вийшло так,
що довелось рятуватися тільки втечею
від чогось начебто дикого й чужорідного,
що вибиває ґрунт з-під твоєї колії.
Жаль, що тобі не вистачило терпіння
впоратися із силою власних спогадів.

-2-
Рік, що почався з бурі, вогню і відчаю,
ні, не закінчується очікуваною тишею.
Знову зима – пора проти когось свідчити,
знову нестерпне бажання курити і знищувати.
Там, за межею – усе, що не повернути, бо
чорна земля плюється ув очі попелом.
Нова оселя – з одним випадковим попутником,
нове уміння – упевнено автостопити.
Місто, що й досі від шоку ще не оклигало,
мовчки зализує рани й приречено кривиться.
Тіло його, пошматоване болем і вибухами,
вже не здивує своєю старечою висохлістю.
Попіл на віях – типово по-новорічному,
темні під'їзди й двори – тимчасовий прихисток.
Місто, здається, тактовне й по-своєму ввічливе:
твоє ім’я зі списку чужих не викреслить.

-3-
Кожна дорога додому давно відрізана
з тих пір, як довелось рятуватись втечею
з чорним наплічником (скромним пайком провізії,
книжкою, плеєром). Навіть зібрати речі
в тебе не вийшло. Кота загубили потім вже –
при пересадці. Собака утік раніше.
Де він тепер? До кого прибився сторожем?
Як його звати? А… Байдуже… Якось по-іншому.

-4-
Кожного вечора стомлено очі заплющувати,
викинути з голови всі думки про повернення,
може, згадати про кількість вхідних і пропущених,
порахувати скелетів у шафі і демонів
замість овечок. Якщо пощастить, задрімати – і
хай би на цьому нічні посиденьки завершились.
Тільки ж не вийде нічого – занадто багато
у тобі такого, що вилізе боком. А зрештою,
хай собі лізе, до біса, лише б не загострювалось
і не приводило замість домівки на згарище.
Що це? Розплата за те, що не стримався й осторонь
не залиши́вся, бо жити, дощенту випалюючи
залишки совісті, досі не вмієш? Питання без відповіді –
ще одне з тих, що не дасть тобі спокою ввечері.
Знаєш, цікаво, скільки минуло днів з тих пір,
як довелось перестати пливти за течією?

23.12.2014

Є різна проба золота у душ.
Є різна проба срібла.
Різна мідь.
Сорт каменю.
І глибина багна…
Ми різні, але нам усім болить…
І перша, і остання в світі мить –
Лише одна.

Ми всі прийшли, щоб витримати пробу.
Зростить любов.
Вподібнитися Богу…
Відчути крила - і піти за Час…

Та сліпота просочується в нас.
Заходить в очі, в серце, у думки –
І золото міліє в срібняки,
Згасає в мідь,
у камінь,
у пісок…
і залишається один маленький крок…

…В цю мить згадай, що кожному болить,
і що життя в одну згорає мить,
і буде Суд, який не зупинить…

9/04/15

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Те, що ми бачимо, не допоможе нам не відчувати
більше чи менше, оплачувати рахунки
силою думки і кожного дня завбачливо
затарюватись продуктами і пакунками,
купленими у найближчому супермаркеті.
Чорт забирай, усі ми – мов показилися:
стрічка новин – сукупність і сухість фактів,
кожне обличчя – до розмірів всесвіту виросле.

Знову дорога. Вагоном, мабуть, труситиме –
нумерація починається не з голови.
Ковдра в квадратики з ви́тороченими ни́тками,
п’яний попутник, що каже тобі на «ви»,
хворе хропіння якого – це гра віртуоза
на твоїх нервах, і не допоможуть навушники.
Тьмяне освітлення, тіні за вікнами ковзають...
Вчишся вмирати і мовчки себе примушувати
до заспокоєння. Вийде чи ні, неважливо вже,
втома тобі заважає щось знову вигадувати,
але якщо до ранку ти все-таки виживеш,
буде тобі нерукотворний пам’ятник.

В голові і за вікнами – дуже багато білого
і темніє так швидко, що тільки встигай не падати
на слизькому асфальті, бо хто ж тебе там відвідуватиме
на залізному ліжку у вичовганій палаті
у одній із лікарень Києва (Львова, Харкова) –
необхідне червоним маркером попідкреслювати
чи позначити іншими – будь-якими – ознаками
і придумати іншу – правдоподібну – версію.

І коли тобі скажуть «Усе це тобі наснилося,
розумієш, малий, примарилось, як ілюзія»,
ця квартира зустріне до болю вже звичною сирістю
і такими чужими
(уявними? справжніми?)
друзями.

09.12.2014

І більше немає сил
висіти чолом униз.
Волосся твоє – ліси –
веди мене до
води.
І зносять дари волхви,
за ними – лише трава;
і сиплеться світ, мов пил,
бо світу сього
слова

несуть золоті піски
у ріки, роки і – бам-м-м! –
годинник тамує голос,
тебе вже чекають
там.
Клепсидра лежить на дні,
і руки твої – весло;
десь там – золотий пісок
і сльози Аліси, і

небесні ліси, де сон
здирає з роси дурман.
Тебе забирає море,
ти тонеш – і тонкне
шрам
порожніх твоїх грудей,
і тінь – табунами, де
стояв колись ти, убитий
останніми із
людей.

Останній самотній кінь
вдихає твої сліди,
за ними – лише вода,
веди мене до
води.
До попелу попіл – і
це небо летить униз,
розстріляні ним боги
у нього збирають хмиз.

І більше немає сил,
і зносять дари волхви,
несуть золоті піски.
Клепсидра лежить на дні,
небесні ліси, де сон
порожніх твоїх грудей.
Останній самотній кінь...
До попелу попіл – і…

05.06.2014

На весну пам'ять зацвітає рясно
і віддається смутку на поталу...
Чого то я вертаюся так часто
до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,
але сягає отого привілля,
де ще на смак такі незвичні губи,
де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,
тепла шукає, зради ще не тямить...
Під крилами великої розлуки,
що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,
бо десь ліворуч, десь напевно скраю
ти досі бережеш мене такого,
яким я вже себе не пам'ятаю.

2015

я повернувся… це моя Ітака… священна ціль бродячого сюжету…
не впізнаю' нікого і нічого… ні Пенелопи з саваном… ні сина…
пожерли все і Посейдон і Хронос… а я лишився в голосі сирен…
мій дім – дорóга… а загиблі друзі – усе, що є живого на землі…
у серці затонулі кораблі… моя могила – море… мор чумний
чужого дому – погребальний дим… з очей знімаю вдавлені монети…
і затуляю голу мою душу… вона вже вкотре тіло воскресила…
я засинаю в темному хліві киваючи сліпому силуету…
замовкло горе… втамувався біль… смішна пекельна ноша ностальгії…
Аїдові тепер складаю гімни… пророчі… та хіба ж у тому річ? …
… і Одіссей встає посеред ночі бере човна і відпливає в ніч…

Злетіла сьогодні до неба у вись,
Та пісня що мама співали колись.
Серце завмерло, лунав в тишині,
Найрідніший у світі голос мені.

Пташки замовкли лиш тихо зітхали,
А ноти знайомі злітали й стихали.
А потім спадала до мої руки,
Мамина пісня через роки.

Слухало серце дивні ті звуки,
Забулась на хвилю вічність розлуки.
Мов заворожений чую я знову,
Мамину пісню, мамину мову.

Руки протягую в небо господнє,
Я зустрічаю маму сьогодні.
Наче голубка, наче лелека,
Мама летіли до мене здалека.

Душа охолола, мамо, кричу,
На зустріч до неї у небо лечу.
Вітер в лице моє теплий повіяв,
Мама сльозу мені витерла з вії.

2012р.

ВОНА:
Для тебе весна проростає чеканням
і доторком, ще бережким.
А я, мов сную зі свого шепотання
перлини-разки:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВІН:
Для тебе весна проростає крізь тугу,
й суєти, і логіку днів.
А я, лиш тобі крізь юрбу недолугу
кричати хотів:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВОНА:
Для тебе весна проростає словами,
що сіяли ми восени.
А я, їх плекатиму — хай поміж нами
квітують вони:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВІН:
Для тебе весна проростає в жадане,
в незнану й нову далечінь.
А я, я з тобою — в омріяне, ждане,
в майбутню цвітінь:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

(8 квітня 2015)

В кімнаті стало забагато невідомих книг.
Ще й ця задуха серед квітня.
Завіса серед друзів сплетена із диму та інтриг.
Весна ж бо не прийде по тебе і по них.
Ковтай легенями повітря злив,
із паленими книгами,за дверцями каміну.
.. Я добре знаю що говорю,бо бачила як він палив,
багаття серед площ,ставлячи бак у кабіну.
А ми стояли поряд з ним, допалювали втому.
І навіть після стількох років,не розказуй нікому,
скільки попелу розсипалось по наших підвіконнях,
скільки зим намагались забути про дим на чорних долонях.

Mepi Benovski

Літо втекло кудись опівнічним потягом
з томиком Кінга в братовому наплічнику.
А пам’ятаєш, як воно довго-довго
прагнуло залиша́тися непоміченим?
І за сусідами вічно ходило хвостиком,
щось белькотіло про зближення з іновірцями,
поки сусіди – викапані агностики –
якось уранці не ви́кликали
міліцію.

Літо, як ти́, глушило портвейн з пакетика,
плутало руни з єгипетськими ієрогліфами,
звично стовбичило біля китайського дзеркала,
дихаючи міазмами алкогольними
в сонні обличчя вимушених перевертнів
в ранніх маршрутках з ви́крученими по́ручнями.
Літо шукало музу в брудних готе́лях, як
ру́дні джерела – у лабіринтах
Сто́унхенджа.

Літо було малою, рудою бестією,
що, захмелівши, перший урок прогулювала,
хвора протестами, Мексикою і вестернами,
матріархатом і феміністичними студіями.
Літо зачитувалося Кінгом і Андруховичем,
слухаючи Вівальді і Джимі Хендрікса,
іноді вранці крутило залізного обруча
і не заморо́чувалося видаленим
апендиксом.

З літерами і літрами у наплічнику,
літо втекло кудись опівнічним потягом…
Осінь втомилась бути занадто ввічливою.
— Легку еротику?
— Секс?
— Рок-н-рол?
— Наркотики?

04.10.2014

Ти покинеш цей дім на світанку, як сотні до нього,
обростаючи боєприпасами, часом – з істериками,
дочекаєшся сонця, колючого і круторогого –
і піде́ш крізь вогонь на палаючу ба́тьківську землю.

Світ округлює тіло, обплутане мертвими вулицями,
світ приховує світло під снайперськими окулярами,
але чорна й обвуглена, чуєш, земля ще крутиться –
і довіку твоє мовчання в собі триматиме!
Світ викривлюється і втрачає розмиті обриси,
проклинаєш його, золотого й нестерпно гострого.

Дуже важко мовчати, але́ говорити – просто,
коли кожна хвилина мовчання нагадує постріли,
коли кожна секунда прощання тебе викручує,
як розмочену губку. І варто б уже відчалювати,
але ти ще чекаєш ба́тьківського напучування
і виходиш на кухню – поква́пливо ставити чайник.

І тривожаться ві́кна, тремтінням дрібним відлунюючи,
обіймаєш кота – кіт подряпинами віддячує.
Увімкнути би джаз, але що в ньому є хвилюючого,
коли все, що ти зміг – оплакувати і… розплачуватися?

Але ти ще готовий тримати цю оборону, бо
не боротися означає зогнити за́живо.
І нехай вигинається го́ловами драко́новими
те, чого́ ми з тобою ніко́му уже не скажемо,
цю фортецю на виході з гри ми таки здобудемо,
поки гуркіт стрясатиме місто важкими залпами.

На покинутих вулицях ми залишимося відлюдниками,
а живими чи мертвими…
Краще цього́ не знати нам.

Твій будиночок дуже нагадує кубик Рубика –
від чужої руки всі грані й кути руйнуються.
Все, що можеш тут ти – прокляття в пітьму вигукувати,
але хто ж їх почує? Хіба що снаряд над вулицею.

Ти здиратимеш з себе шкіру, як під наркотиком,
я долонею пульс твій,
мов ковдрою,
накриватиму…
Ми, здається, приїхали, брате! Пора виходити!
Там, за рогом – обличчя мамине й очі татові.

18.10.2014

фригідні бабусі шановний дідусю
ні краплі не гірші
від тих що трюїзм через дивну спокусу
загнали у вірші

фригідні бабусі блукають по місту –
а що їм робити
писати подібне й примусити з’їсти
моргнувши "ми – квити"

Як тихо у п’янких обіймах Тані...
Не Таня? Катерина з Теремків?
Та Ярослав я, тьфу ти ні, не Ваня.
Забулась?.. Утіпуть, жінки які.

Уже приплив. А звідки колихання?
Окремо хвилі пестощів − самі.
Підозра є, не обійшлось без Гані,
вона ж вулкан, пустунка, мімімі.

.. Що за дива життя мені підносить –
і не сліпий і, ніби, не глухий.
Мабуть щось зі смаком. Або із носом.

Скрипить перо − як є, через гріхи.
Гадав − любов… А це ж насправді оси
обсіли ще торішні пампухи.

вишневий птах лелечим оком
вишукуючи страви
гуляє лісом скоком-боком
не зовсім для забави

шумлять дуби різноголосо
шепочучи отаві
а я іду по травах боса
бо маю пильні справи


08.04.2015

Виття надривне. Скрегіт зубів об
Скалистий берег. Чайки – і ті далеко.
Їсти. Години вриває спека.
Роху молитись намарне.
Хвилі. Тільця з’їдає озноб.

Ще вчора. А, може, то було раніше.
Та хіба ми рахуємо, скільки
Сонце разів цілувало море. Тільки
Скали сьогодні самотні.
Гріх відмолили (чи правда?) дервіші.

Ви не Апсо. Але, кажуть, собаки
Потрапляють до раю. Душі
Вбивць загубились на суші.
Ні, у морі, відмиваючи хвилями
Біль закатованих. Відтираючи знаки.

Йдеш ти по вулиці,
щось тебе спиняє.
Ще би два кроки -
й ось тебе немає...

Тяжка каменюка,
з будівлі фасаду,
в повітря пірнула:
"Знайду і попаду!"

Поштовх у груди,
подих завмирає.
Гранітне ядро
асфальт пробиває.

Голод холодний
міць пожирає.
Тріщини глибокі
на землі лишає.

"Везіння! Удача!" -
думки в голові.
А білі крила
знов не помічені...

Робота ангела
тяжко минає.
Про неї так ніхто
і не згадає.

Коли все погано -
молимо й благаєм,
а як тільки добре -
себе восхваляєм.

Та щастя такого
в житті не буває.
Ти або щасливчик,
або сам за все відповідаєш.

Янгола погляд
тебе стереже,
щодня і щоночі
від бід береже.

Вдячність лиш твоя
серце зігріє.
Барв невдоволення -
на шмаття розірве.

Ніч на 30 березня 2015 року — Львів

Весняний птах з вишневим оком
На друге трохи він глухий
Та шум березового соку
Побачив і сказав кахи

Здійняв аж ліс похилі плечі
Звисав з них кучер то краса
І шкарбанами з ніг лелечих
Лубок модерний розчесав

7.04.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Я заплющую очі і бачу казки,
Незнайомі і дивні кольорові світи.
Як же час загадковий у них зрозуміть,
Я там вічність знаходжусь чи тільки-но мить?
В ньому я не така, яка є на Землі,
Я такою була не у цьому житті.
Я без голосу можу співати пісні,
І без крил полетіти у зорі ясні,
Я танцюю без тіла шалений танок,
Що поєднує сонце містком до зірок.
Я наповнююсь світлом у темряві ночі
І бачу весь Всесвіт крізь заплющені очі.
І я знаю усе! Таємниці немає,
Існування всього дещо міцно тримає.
Всесвіт дихає нею, завмирає і знов
Випиває усю - ту, що зветься Любов.

2013

Де синіють високі Карпати,
Де під берегом батькова хата.
Де із гір витікають джерела води,
Всі дороги вертають сюди.

Із далеких країв як до раю,
Повертаюсь до рідного краю.
Де шепочуть високі смереки,
Там де моє дитинство далеке.

Де весною так милують очі,
Черешневі сади на обочі.
Де знайшов я колись за потоком,
Свою першу любов синьооку.

Тут мені пригадаються друзі,
Що в футбол грали разом на лузі.
Де колись набирались відваги,
Босоногі юнацькі ватаги.

Де на краю футбольного поля,
Вже чекала на кожного доля.
Звідки нам довелося іти,
У далекі незнані світи.

Я пішов і далеко й завзято,
Та на серці завжди було свято.
Як прийшлося мені повертати,
В рідний край до батьківської хати.

2007р.