Прийдеш ти натомлена з дороги.
Я скажу: «Кохана, відпочинь!
Аж до божевілля гарні ноги
На рамена ти мені закинь».

Живемо – то значить вибираєм
Путь правдиву, по якій ідем.
Ми поміж земним й небесним раєм
Виберемо, звісно ж, не Едем.

Вільні ми, що спереду, що ззаду.
В наш інтим не суне писка змій:
«Ну, вкради ж бо яблучко із саду!» –
Грізний Тато пальчиком: «Не смій!»

У святім пориві-устремлінні
Ми і на землі сотворим рай…
Падаєш жагуче у хотінні:
«Всю мене бери, рятуй, спасай!»

…Ходором здригається-йде хата.
Соловей зітхає-стогне: «Ох!»
Господи, як солодко кохати –
Краще, аніж яблучко на двох.

8 серпня 2015 р.

Іуда мітить не коментарями.
Інкогніто існує поміж нами.
Уважно перечитує рядки.
Немає як ударити словами
і фурія оцінює таки.

Нічого особистого немає.
Мистецтва ради, а не зі злоби
у захваті дурної боротьби
себе єдину шельма помічає
можливістю ресурсу і ганьби.

Немає мовоциду за законом,
а є талановите зло людей –
поети з особистим лексиконом,
правописом і суржиком ідей.

О ви, що жало маєте за зброю
супроти одіозності поем,
були і залишайтеся юрбою.

І буде задоволена еРеМ,
що віє актуальністю німою
та інде – панацеєю проблем.

Але таємне не уміє явно
обґрунтувати манію об'яв,
аби і я йому не дошкуляв.

Малюю образ поки що уявно.
І не мені – поезії погано,
що я її від Юд не захищав.

                              08.07.2015

Народився 22 серпня 1914 р. в с. Івангороді Христинівського району на Черкащині в селянській родині.
У 1939 р. закінчив літературний факультет Одеського педінституту і був призваний до лав Радянської армії. В 1941 р. потрапив в оточення і полон. Йому вдалося втекти і приєднатися до загонів ОУН-УПА, де працював у пропагандистському відділі.
Д. Паламарчук був заарештований НКВС у 1944 р. і засуджений до десяти років таборів. У 1948 р. Його перевели до табору в м. Інті (Комі АРСР).
У 1954 р. був звільнений. Повернувся в Україну у 1958 р. У 1960–1970-х рр. зазнав переслідувань,
змушений був в основному виступати в царині поетичного перекладу. Перекладав вірші чеських,словацьких, польських та англійських поетів на українську мову. Його перу належить повний переклад українською мовою сонетів Шекспіра (1966). Власних віршів майже не писав.
У 1990 р. Д. Паламарчуку була присуджена премія ім. М. Рильського за кращий художній
переклад творів світової літератури. Член НСПУ.
Помер 1998 р. Вулиця в Ірпені, на якій жив перекладач і поет Д. Х. Паламарчук, названа його ім’ям.

Думок мені утримати несила,
Як зрине ніч — тривала тут пора.
В снігах росте Батиєва гора,
У тундрі зводиться Савур-могила.
Це ти встаєш, Вітчизно, серцю мила,
На обрії, де Скорпій догора.
І я в снігах бреду, немов мара,
Що в хуртовинну пору заблудила.
Вітри всю ніч на легкому крилі
Несуть вістки із рідної землі,
Їх слухає, розкинувшись шатром,
Полярна ніч над вічно мерзлим краєм:
То мати в горі плаче над Дніпром,
Німий граніт під Каневом ридає.
1948 р.

***
О, Господи,
Як в цім краю страшному
Мені до волі-воленьки дожить?
Таж поїзд той,
Що їхать ним додому,
Іще залізною
Рудою десь лежить.
1948 р.

***
На сіні пахучім, на свіжій соломі
З тобою поруч в далекі дні
Зростали ми в отчім домі,
Як дві горошини в стручку однім.
За шкоду котрогось карали обох,
Ми плакали разом, хоч били одного.
Один захворіє — ми ліки слабого,
Діливши між себе, приймали вдвох.
І долю лукаву просили весь час,
Щоб шлях нам один стелила,
Щоб радощі й горе порівну ділила.
І доля, відчувши, погнала нас
В країну мертву і пусту
Шляхом одним, як ми просили:
Мене — закутого в Інту,
Тебе ж без пут, зате — в могилу.
1949 р.

***
Ти за село мене провів,
Над полем скошеної вики
Без сліз, зітхання і без слів
Простились мовчки і навіки.
І жить судилося мені
В тісній труні — в страшній пустині —
Та згадувать далекі дні,
Ятрань-ріку і небо синє.
Путі мої, що замело
Давно до батьківської хати.
В серпневий вечір за село
Не вийдеш ти мене стрічати,
Разом не сядем біля столу
У домі отчім при свічі,
Прийди ж хоч мертвий в тундру голу
Та поговоримо вночі.
1950 р.

***
Торую вперто шлях додому
Крізь тундру, що лягла без меж.
Роки ідуть, і ти десь ждеш
Мене, далека, невідома...
Любов, неприязнь? Що несеш
Для мене ти у серці свому?
Шляхи до краю дорогого**
Так важко класти крізь дроти,
Як важко, рідна, віднайти
Мені мости до серця твого.
1950 р.

***
Ми тут її в снігу й болоті клали.
Знесилені, зі впалими грудьми
В наметах ми похідної тюрми
Знаходили спочинок нетривалий.
Драбиною у безконечність шпали
Ложилися. В обіймищах зими
Разив надсадний труд усіх.
І ми, скоривши смерть, нескорені вмирали.
Так путь простерлася. Крізь тундри лоно
У ніч густу гуркочуть ешелони.
А нам під стук коліс в полоні мли
Повік здригатися в пустині голій:
Це ж ми отут — ні, не з своєї волі —
На місце шпал під рейками лягли.
1949 р.

***
Я долю не кляну лиху,
І кращої мені не треба.
Прийдеться — впаду на шляху,
Якщо цей шлях веде до тебе.
Мій краю рідний! Не з ганеби —
Мене з вигнання стрінеш ти,
Я десять літ іду до тебе
Крізь каземати і дроти.
Нехай дорога через роки
Лягла на жорсткому камені,
До тебе вперто йтиму, доки
Я на землі, а не вона на мені.
1950 р.
Ні, не загинеш ти безслідно
В німім безславії своїм.
Во гніві правім і Святім
Воспрянеш ти, мій краю рідний,
Дніпровських круч гранітом мідним
Зведешся з попелу руїн
В красі і силі над землею.
Цей день гряде, і буде він
Останнім днем ганьби твоєї,
Твого безпросвітку. О мій
Далекий краю, знявши руки,
За кров, безчестіє і муки —
За все воздай! Нехай Ваал,
Доки злочинства слід не стерся,
На новім страшнім Нюренберзі
Дасть відповідь за Косарал, —
Шлях на Голгофу, шлях кривавий, —
За Кодню, Крути, за Полтаву,
За твій тисячолітній плач.
…І страждущі вернуться діти
З чужих засніжених країв,
І ти приймеш до лона їх,
І дощ пройде, і будуть зріти
Зелені пажиті твої
На полі вольному.
1950 р.

***
Мені легшає в неволі,
Як їх я складаю.
Т. Шевченко

В путі важкій я пісні не покину,
Вона — як меч, як прапор у борні.
Півшляху трудного в самотині
Я з нею прямував, не гнувши спини.
Можливо, йдучи другу половину,
Померти тут судилося мені.
Як свідки мук залишаться пісні,
Їх не вмістить ні в яку домовину.
Дні пролетять, важкі минуть літа,
Мене забудуть всі і навіть та,
Що поклялась ніколи не забути.
Та з криги вічної — північних пут —
До рідних скель усе-таки дійдуть
Коли-небудь пісні мої закуті.
1950 р.

***
Дніпровських круч звелись стрімкі масиви
Із лозняків п’янких у висоту.
Я хату бачу батьківську, просту,
Круті яри і посивілі ниви.
Там голос мій мужнів. Я був щасливий,
Хоча і звідав гостре в пору ту —
Весь біль невдач, поразок гіркоту,
Святих безумств нескорені пориви.
Тепер із вигнання — так може буть —
До дому отчого кладучи путь,
По ній дійду до мерзлої могили,
Та вірю: мирний був би сон мені,
Коли б під голови на чужині
Із круч дніпровських камінь положили.
1950 р.

А я знаю що буде далі...
І мені від того так нудно...
Ти станеш затятим чекістом,
А я - строчить мемуари...

Або може ти схочеш стати
Лідером якогось ПС,
Збереш всі можливі медалі,
А я вивчусь "видіти все"...

А може полетиш до Аляски,
Будеш рибкам хвости рубать,
А я таємно від світу -
Вороття тобі вишивать...

А може почнеш ти писати
Багато цікавих книжок!!
А я - тебе надихати!..
Та нє-е-е... це щось зовсім не то...

08.08.2015

В краю, де півроку панує сонце безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

Смерч налетів.
Дахи зривав.
Скелети зринули із шаф.
Усівсь на місце брил валун.
В яру зависочів буркун.

А вівці - білі, як мана,
У турму збилися і на
Вовків осмілились піти.
Спинили їх м`які коти.
У них завжди - і по розрусі -
В сосисці соя, джмелик в усі.

Не страшно й вовку-вівцерізу,
Наледве тягне в Рим валізу.
Скавчать удатні вовченята.

Чи варто смерчу відчиняти?

Тече у Лету вільний Псел.
Штахет розгойдує осел.
А дітки байди: "гойдаша"...
Сорока - в шматті фетиша.

Мурахи сунуть лист осоту...
В дрібних одвік тяжка робота.

Смерч налітав.
Ожинна тиша.
І знов у дірці сирній - миша.


2015

Неначе наливні жита,
У запашнім буянні літа,
Чарівна врода розквіта,
Аж блідне осінь золота,
Бо так не здатна пломеніти.

Немовби в неї слів нема -
Окрилено шепоче вітер,
Бо це - поезія сама,
Любов"ю й ніжністю зігріта!!!)))

8.08.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Якщо яйце навчає курку -
народиться нове яйце.
Чи там Сашко, сестричка Шурка?
Та не важливо зовсім це.

Якщо ж почне уже навчати
його вона (мале - дурне!),
то ризикне й ЄС сягати.
За шкаралупою. В турне.

08.08.2015

Карета їде із кордебалетом,
який, буває, може зупинитись,
аби ще не помічені поети
могли із боку якось причепитись.

А що нам у придуманому світі?
Беру собі і кучером сідаю.
Не вистачає галасу і квітів,
а клопоту, звичайно, вистачає.

І я не я, якщо я не поїду
прозорим небом над зеленим лугом
кар'єром і галопом. Можна цугом,
але із молодою і не дідом.

Сепаратиста іноді зустріну
і покладу йому в кишеню міну
не дуже уповільненої дії,
аби скоріше здійснювались мрії.

Побачу нашу непутящу Рашу
і оперіщу булавою Путю.
А Петі побажаю все найкраще,
коли його узують майдануті.

А далі ми поїдемо ріллею,
і парою одною, а не цугом...
А я, звичайно, тільки-но із нею,
із лірою у торбі... І за плугом.

Туди, де сяє сонячно і ясно,
де є вона, і я не помилився,
що місяць їй доземно уклонився.

Регочете, показуючи ясна?
О! Це – моя поезія нещасна,
з якою наодинці опинився.

                              07.2015

(пісня)

Покохай мене так,як ніколи,
Покохай мене так,як нікого,
Поведи у ромашковий рай.
Прошепчи мені ніжності слово,
Його слухать я вічно готова,
Радість хлюпає аж через край.

Серце в грудях так трепетно стука,
Ой,приємная кохання мука,
Насолоди п"ємо ми нектар.
Ловиш погляд ти мій загадковий,
Від твоєї хмелію любові,
Щастя сяє у наших очах.

2014 р.

Рідного краю тихе надвечір"я
Душу мою і досі полонить,
Куточок райський милого Поділля
До себе кличе кожен день та мить.

Не завжди побувати тут вдається,
Все справи,справи,їм кінця нема.
Мого дитинства світ постійно в серці:
Весною,влітку і коли зима.

Та восени тривожить ностальгія
За тими днями,що вже не вернеш.
Село моє,батьківська хата рідна,
Про тебе спомин сили додає.

2015 р.

2015р

Так був поет…
Можливо той ще досі є.
Можливо світить у зіниці йому промінь сонця
Мовчазний і тихо істинну зі слів все п’є
І вигляда гостей не частих у віконце.

Він сам поет…
Доки ніхто не зрозумів
Таке безмежно справедливе і наївне це зізнання
І він душа відкрита всім правду вже відкрив
Та не почув бажаного прохання.

Знає поет…
У нього просто місія така
Лиш жити римою і кожне речення до зошита писати
Хоч участь ця безмежно радісна й п’янка
Та ті всі записи вже нікуди складати.

Сумний тепер…
Поет ніким не знаний
А так хотів бути потрібним і почутим хоч би раз
Та й Всесвіт весь такий йому коханий
Все ж заблукав серед людських неправди і образ.

А хто знайде?..
Кому тепер його шукать?
Може так багато всім сказати прямо в серце словом.
Стомився на безглуздий викликать
Діалог когось із опонентів на розмову.

Любив колись поет…
І друзів – їх немає… десь вони не поряд.
Не хочуть віршів. Може кам’яні стали серця?
Кохав… Лиш тільки один раз впіймавши погляд…
Забуто все… одні тільки вірші на папірцях.

Може на час.
Куди романтикам? Тут тільки практикам дорогу.
Поет – це не рентабельно. Замалий престиж.
Слова ці будять душу викликаючи зайву вам тривогу
І відкривають серденько навстіж.

Пробач черствих…
Тільки не припиняй писати
Ти сповниш діамантами смарагдами будь які розмови
Нехай навіть забули хто ти є. Мусять згадати.
А пам’ять поверне усім і кожному твоє коштовне слово!

Пиши поет вірші. Твори!
Не забувай призначення своє від Бога!
Одна лишилась на планеті істина. Тільки твоя.
Вона розбудить всіх бо чиста необхідна й нова.
Лиш потерпи ще трішки й зміниться Земля!

Погода й та нагадувати стала,
що люди вельми грішні далебі
і що учора, і о цій добі
армагедону на людину мало.

І явно недалеко до кінця,
коли так низько опустилось небо
і палить так, що більше і не треба
хвалити за недодане Творця.

І є за що, але ніхто не знає,
на кому ококошується гнів.
Немає милосердя у богів,
а Триєдиний істину шукає.

І поки недалеко до небес,
і ореол Єдиного не щез,
чекаємо нового воскресіння.

Але ніхто на небі не воскрес,
якщо і досі під органи мес
на грішні душі падає каміння.

Розлога стелиться ріка
Крута своїми берегами
Твоя рука , моя рука
Ідем знайомими стежками

Нам усміхається зоря
В амбіціях своїх емоцій
Росою всипана трава
Схвильована від руху грацій

Танок поріднених сердець
Медовий місяць у кохання
Виводив пензликом митець
Обом найкращі побажання

Любов красою чарівна
Одна у кожного , і вічна
Ми обрані із того дня
Коли прозвали її - грішна.
2015р.

Така проста , така складна
Миролюбива , небезпечна
Твоїх історій новизна
Заплутана , і безкінечна

Шокуєш іноді усіх
Приходиш , відчиняєш двері
Запрошуєш до світу втіх
Солодощами зорі ранні

Нектар медовий на вустах
Усим смакує бездоганно
Всі носять зразу на руках
Де з ризиком , а де спонтанно

Всі звикли брати за дарма
Така природа у звичайних
Так хочуть ніжного тепла
Що не цураються голодних

Тому по різному у всіх
Не станеш іншому подібним
Нас зупиняють вади тих
З якими ти стаєш жертовним.
2015р.

Вкраїна - пацієнтка світу
Їй спомагають знов іти
Жаль, в голові у неї тільки
Живуть мерзотники одні

Вона лежить на білім ліжку,
Подушка із тернових дум.
Все згадує ту чорну кішку
Сатрапа з і́м’ям Вельзевур

Мов черва точиться по тілу
Країни зламаних сердець
Війну – ту Світову Пухлину
Якби ж здолати нанівець

І хто знайде для неї ліки?
Стоять бійці-антитіла.
Не та́їть очі за повіки,
Йде проти вірусу "Війна"

Білий кіт п’є з відра і бридливо обтріпує лапку.
Він не любить калюж, та хотів би дощів і снігів.
Кіт живе на вікні і затято чекає: а раптом
Щезнуть стіни і стеля, обридлі шибки – й поготів…

Серпню сниться ріка. Третій місяць у літа гарячка.
Придорожньому мареву мариться злива і град.
Кіт впливає у сон, обростає лускою, неначе
Довга біла рибина – і вже не вертає назад…

Чого ти маєшся душею?
Чого бракує у житті?
Лелію ніжну орхідею.
Стоїть у затінку в куті.

Вар’ятка киця-м'ясоїдка
смакує листя, пелюстки.
Квартири обшир – то їй клітка.
Отож не ганю, не з руки.

Десь іншій вимір, інші люди
і неповернення круги,
свої Гертруди і Бермуди
та пересмішники-боги.

Чого ти маєшся? Рікою
тече у вічність суща мить
і кличе вік: пливи зі мною!
Допоки в русі, не болить.

І сни летять у срібні висі.
Їх зупиняють сльози хмар.
У сонне небо не дивися –
розбився сонячний Ікар.

А є, хто скаже: час і простір –
це паралелі чи кути?
Людське життя – безлюдний острів,
де хатні муркають коти?

Це не біда – чогось не знати.
Є інша «кара» – знати все
і всіх навколо пригощати
своїми Его та Есе.

07.08.2015

Від поцілунків трепетних,звабливих
Щоранку прокидатися мені
Так хочеться.Хай станеться це диво,
Дарує доля нам щасливі дні.

Від мого погляду,як від вогню згоряєш,
В твоїх очах бездонних я тону.
Удвох полетимо ми аж до раю,
Наших сердець торкаючи струну,

Яка розповіда про сокровенне,
Про найпалкіші,щирі почуття.
Бо я для тебе все,а ти - для мене.
Нехай триває так усе життя.

2014 р.

Від щастя не сивіють в 33,
Але тобі,матусю злі вітри
Сипнули сивини ще молодою.
Та вистояла,все стерпіть зуміла,
І горе подолать взяла десь сили
Й на люди не виходила сумною.

Всміхалася,усе пісні співала,
Навіть тоді,коли душа ридала,
Й хотілося на увесь світ кричати.
То ж кожну зморшку на твоїм чолі
Цілую та вклонюся до землі
Людині найдорожчій в світі - Матері.

1992 р.

Надивитися не можу
Я на очі голубі,
Та про це сказати, схоже,
Не відважуся тобі.
Не скажу про те, що сниться
І ким марить чоловік
Не тому, що таємниці
Довіряти я не звик.
Просто серце крає смуток,
А душа все більш болить
За тією, що забути
Я не можу кожну мить.
06.08.15

Я б написала йому листа –
А раптом душа його сколихнеться?
Але нічого такого нема
Чого б він не знав – не відгукнеться…

Я б написала знову вірша
Про те що не любить і не повернеться…
Та в мене вже й так їх як в полі вівса
За всю історію мого серця

Хоча…

Про те що любить і серце б’ється
Але все одно
Все одно відречеться
Нема
Не знала такого Земля

Хоча?..

07.08.2015

Кто-то петь полюбил
(связки побереги),
Иль в капкан угодил,
Что поставлен другим...
Не подашь ни гроша,
Тем, кто плохо поют.
А теперь- тихо!!! Ша!
Слушай песню мою...
.... .... ..... ....
Придорожный туман
Лик небесный покрыл.
Язвы вскрывшихся ран
Стон протяжный излил.
У креста помолюсь.
Вскрою сердца засов.
Это Матушка Русь
Страждет в бое часов...
Это времени стон.
Брат для брата не брат.
Братский круг отменен.
Каин... Авель... И Ад...
Не колосья. А гарь
Придорожной травы.
Прежних лет календарь
Переброшен, увы.
Овцы, пастыри- врозь.
Ваших ныне паси!..
Как страдать довелось
Украине- Руси...
..... ..... ..... .....
Во преемственном имени
Перечеркнута связь.
...у коровы из вымени
Кровь пролилась...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115080700330

Мав молодик ідею -
Творити власний вид:
Коли краса з душею -
За неї вже не встид.
Свої він губи пестив,
Смачне їв на обід,
Тож, губ-коралів, врешті
Удосконалив вид.

І музику він слухав
Побільше вірних норм,
Розвинув цим він вуха
До ідеальних форм.
Вдихав і аромати,
Аж схуднув гаманець,
Хоч кашляв і багато -
Свій ніс мав за взірець.

Та раз вертався пізно
Додому він і тут
Якийсь бешкетник грізно
Перехопив маршрут.
У губи бив прямою,
У вухо бив навскіс,
І нашому герою
Зламав до всього ніс.

Обличчя чоловіку
Не виправиш повік,
Хоч маємо каліку,
Та є і гарний бік:
Читачу мій ласкавий,
Мораль таку завваж:
Що не масаж - удари
Формують образ наш.

2015

Как точечный удар особой мощности
По моей жизненной оси координат,
Твоё письмо гласит: "Я ставлю точку,
И это точно точка невозврата".

А может это просто точка зрения,
На то, что нам подбрасывает жизнь?
А может точка соприкосновения?
Или таинственная точка "G"?

В моей душе зависло многоточие,
Ты не спеши писать токое всуе.
Я дорисую к твоей точке хвостик,
Чтоб обратить её на запятую.

08.06.2015

Вмикаю радіо, а рідше – телевізор
Й одразу вухо мовний покруч ріже -
Укорінився міцно, як пирій,
Хизується – хоч падай, а хоч стій.

Забуто школу, виші, тата-маму,
Не по дорозі нам зі словниками,
І рідне слово тулиться тайком,
Отруєне сусідським «язиком».

Страждає мова і гірчить полинно,
Як сиплеться словесна плутанина.
Ось Президент серйозно чи на сміх
Уперто хоче дякувати всіХ.

Прем’єр зі спікером – і ті собі нівроку –
Упевнено крокують у Європу
Та мчать, як «по долинам и по взгорьям»,
По мовниМ неосвоєниМ простораМ.

Міністри, депутати й іже з ними
Суржикомовне братство незбориме -
У пресі, на трибуні, у ефірі
Кують словесні покручі без міри.

Не дивина (хоч сумно) можновладцям -
Затісно їм у граматичних капцях,
Але ж яка ганьба, що й журналісти
З того «давай» ніяк не можуть злізти.

І неупинно на усіх каналах
Віщають нам ні сіло ані впало:
«ДАВАЙТЕ будем сліпо мавпувати
Колишнього (на щастя) старшобрата».

Тож, товариство, годі вже «давати»,
Сміття пора виносити із хати:
Учімось, дослухаймося, читаймо
І мову нашу кривдити не даймо.

2015

Мой дом стоит в открытом океане -
Крутая навороченная яхта
Инкрустированна яркими камнями
Сваровскими и даже бриллиантами.

Двигатели топятся деньгами -
Стодолларовыми банкнотами.
А мне вот как-то всё-равно печально.
Куда б ещё добавить позолоты?
***
Мой дом стоит в бассейне Амазонки
(старенький плавучий дебаркадер)
Среди кишащих и всегда голодных
Пираний и огромных аллигаторов.

Бывает выйду покупаться в речке -
Они меня по запаху находят.
И остаётся от меня один скелет,
Он потом долго обрастает плотью.
***
Мой дом стоит в квартале бедняков -
Грязные зловонные трущёбы.
Таких, как я, здесь ровно миллион
Оборванных, забитых и голодных.

А я сижу и переписуюсь с принцессой
При помощи дешевого смартфона.
Она живёт в далёком королевстве
И думает, что я её барон.

***
Мой дом стоит в Исламском Государстве.
Балкон глядит на площадь с эшафотом,
Где палачи Ирака и Леванта
Вершат свою рутинную работу.

Другой балкон выходит на большую
Всегда битком забитую Мечеть.
А я сижу и втихаря рисую
Карикатуры на Пророка Магомета (мир ему)
***
Мой дом стоит у кратера вулкана,
Бушующего, в среднем, раз в сто лет.
Но иногда вулкан молчит веками,
А иногда не терпит и пол века.

Я составляю график извержений.
Дом каждый раз приходится отстраивать,
Но ничего не может быть важнее,
Чем это бесполезное занятие.
***
Мой дом стоит в столице Украины -
Пятиэтажная кирпичная хрущёвка.
И пусть в нём очень тесные квартиры,
Но только там я всё ещё ребёнок.

Дом утонул в тени больших каштанов
И ничего не может быть уютнее -
Прямоугольное коричневое здание
На улице с названием "Салютная".
***
Мой дом стоит на четырёх колёсах —
Циганская скрипучая телега.
Он под луной, под солнцем и под звёздами
Всегда со мной, куда б я не поехал.

Мой дом не всем приходится по нраву,
Когда я слишком близко проезжаю,
Когда сворачиваю слишком вправо —
Бывает, что и камни залетают.
***
Мой дом стоит среди крестов и склепов
На старом католическом погосте.
Мои друзья — вампиры и скелеты
Так любят промывать друг другу кости.

Мои подруги — ангелы с надгробий
Скотрбят, когда я дома не являюсь.
Я буду долго жить. В любимом доме.
А после смерти здесь же и останусь.
***
Мой дом стоит на спутнике Сатурна
В глубокой впадине пространства-времени,
Недалеко от кратера Безумия
И призрачной долины Отречения.

А я, когда домой засобираюсь,
Обдумав варианты "за" и "против"
(Ведь поздно, ехать долго…) И решаю,
Что лучше заночую на работе
***
Мой дом стоит среди цветущих яблонь
В благоухании акаций и сирени,
Тюльпанов, одуванчиков и ландышей,
В заброшенном чернобыльском селении.

А я, бывает, выйду на балкон,
Смотрю на снег под кофе с сигаретой,
И часто думаю о том,
Что не был дома двадцать девять лет…
***
Мой дом стоит среди плантаций коки,
В тенистых зарослях высокой конопли,
Недалеко от макового поля
И нидерландских фирменных грибниц.

А я на приусадебном участке
Выращиваю грядки чеснока,
Укроп петрушку, базилик и щавель.
Лишь несколько рядочков — табака…
***
Мой дом стоит среди широкой степи.
Вокруг него на миллионы вёрст
Цветы и травы клонит ветер
И больше нету ничего

Бывает выйду в степи прогуляюсь.
Когда вдыхаю эту красоту
Я только одного пугаюсь —
Что слишком далеко зайду.
***
Мой дом стоит на крыше небоскрёба
Две тысячи пятнадцатый этаж.
Здесь каждый день в любое время года
Мне солнце «улыбается и машет»

А я сижу, посёрбывая кофе,
На стуле у открытого окна
И наблюдаю всё, что происходит
На всей земле, в любые времена..

Задухи пелена. Безсилий порух слова.
За розчахом дверей: вологе і густе
Вростає в небеса безвітря вечорове.
Завмер, здається, час. І світ притих і жде...

Ось-ось хитне порив незримою габою
Й народиться рядок: ще півхвилини... мить...
Та вже давно, на жаль, написано не мною:
"Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить..."*

08.2015

Бувають слова, що уміщують сонце.
Отримуй, тобі адресований вітер.
Навстрічу - оказії та незнайомці.
Хтось мовить: "Quo vadis?" , а хтось: "окропіте...".

Фуркочуть і гнуться колеса фортуни.
Твій син підростає, не хоче вівсянки.
Ти шила слинявчик... вітрила для шхуни.
Знов бітум трамбують, чекають на танки.

І мусиш мовчати.
І каву молоти.
У зливу прослухаєш арію Тоски.
Зриваються в безвіч сусіди-пілоти.
Дорожчає тиша... насіннячко... соски...

Між слів-дирижаблів, словес-незабудок
Летять словокулі...
А в тебе - жар-птиця.
Мереж.
Вишиванням заробиш ескудо.
Є бісер в чарунках і нить-блискавиця.

А там і зима попритрушує мирти.
Утиснеш картини в осріблені рами.
Придбаєш знелюднений хутір і скирту.
Курчата й ослінчик доручаться мамі.

І байдуже лайки, хвальба, лжегерої.
Бо є успадковані сіті-тенета.
Назвали тебе і крутою, й сестрою.
Довкола ковбасяться вівці... естети...

Святенники топчуть алею месії,
Припрошують взяти у скоєнні участь.
А ти - між отими, хто поле засіяв
Посеред вселенської повені-бучі.


2015

Криву життя ділю на вектор руху,
а ще на вік, регалії, добро…
Зусиллям тями завершив потугу,
себе втішаю: частка – не зеро.

Дивлюся – трійка, кома, одиниця,
іще четвірка, далі довгий ряд.
Сумбур ума, наука як чортиця –
у осені ні ліку, ні курчат.

Така вона – мозаїка дороги,
де лабіринти, мури і кути.
П’ядь толочити не шкодую ноги,
питання лиш:навіщо і куди?

І знову перехрестя. Вітер свище.
Ліхтар життя моргає на стовпі.
Я зрозумів, усі ті цифри вище –
то не число, а просто слово: «Пі…»

06.08.2015

Народився 17 листопада 1908 р. в с. Феськівка Менського району Чернігівської області в сім’ї селян.
Закінчив Київський інститут народної освіти. Викладав зарубіжну літературу
в педінститутах. З початку 1930-х рр. Виступав як перекладач. У 1943 р. разом із дружиною безпідставно арештований і засуджений до робіт на шахтах ГУЛАГу в м. Інта (Комі АРСР).
У неволі не припиняв перекладати, писати вірші, вивчати з допомогою ув’язнених нові мови.
У 1953 р. був звільнений, 1962 р. — реабілітований.
Г. Кочур належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні 1960-х рр.
У 1968 р. підписав Лист 139-ти проти незаконних політичних судів в Україні. В 1973 р. був виключений зі Спілки письменників України і тільки в 1988 р.був у ній відновлений. У 1969 р. опублікував книгу перекладів «Відлуння», у 1989 р. — «Інтинський зошит» — вірші табірних років.
Лауреат премій М. Рильського і Т. Шевченка за перекладацьку діяльність.
Помер у 1994 р. У будинку Г. П. Кочура створений музей, його ім’ям названі факультет
перекладачів Львівського університету та вулиця в м. Ірпені Київської області.

***
Весни розколихана широчінь
Стривожила сад вночі:
Вслухались дерева, чуда ждучи,
В струнке гудіння хрущів,
Кипів і пінився білий цвіт,
І вітер з обіймів віт,
З кайданів цвітіння, з полону пахтінь
Втікати не смів і не хтів,
І ледве стримувала блакить
Невпинний тиск верховіть.
І в цей цвяхований зорями храм,
В прозорий хрущів хорал,
В цей легіт, що скорений, завмирав,
У росяну тайну трав
Вступив я, хлопець. В саду старім
І в серці моїм горів
Той самий трепет, порив один,
Що зорі в небі водив,
З хрущами бринів, цвіт сипав, як сніг,
Подих займав мені.
То плив угору й тремтів не сад —
То втілювалась краса,
І я за нею, вгін, до небес,
До забуття себе,
В головокрутнім прагненні тім,
Усього зрікшись, летів.
Весно в країні дитинних літ!
Непозбутний твій слід
Такий, що й прокльон років німих
Його затерти не міг.
Таким і досі життям я іду,
Немов у ту ніч в саду —
Твоя незламна блакить,
Вирують, рвучися на світ, слова —
То ти в душі розлила
І плеса п’янких і зоряних слів,
І чистих, як роси, сліз.
***
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Що бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь — мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку — до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою поруч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя… а решту все принiс…
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван, простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду…
1950 р.

***
Д. Паламарчукові
У непрогляднiй людській хащi,
Де морок звив кубло своє,
Де кров найгiрших i найкращих
Слiпа земля байдужо п’є,
Де в сiрий порох стертi мрiї,
Де промiнь в попiл вiдпалав,
Вiн нам єдиний серце грiє —
Промiнчик людського тепла.
То вiн снаги нам достачає
Усе, чим дух наш володiв,
Ростити з мужнiстю одчаю —
Суворо, вперто, без надiй.
1950 р.

***
Все лiто злi палючi суховiї,
Мов хижi степовi кочовики,
Шугали в полi, сушачи думки,
На попiл перепалюючи мрiї.
Тепер iнакший вiтер степом вiє:
Безжалiсний, морозяно-шорсткий,
Моїх надiй найдальшi тайники
Вiн повива в замети безнадiї.
Коли вже вихор схопиться новий?
Не легiт пустотливий і пестливий,
А налiтний, ревучий буревiй,
Що розжене околишню iмлу,
Що рознесе дощенту твань гнилу,
Що перевернуть свiт грiзнi його пориви!

***
Драконом дротяним поглинутий,
Iз пащi темної потвори
Думками зважуюсь полинути
За обрiй дикий i суворий.
Далекий краю мiй, омрiяний,
Ночами мертвої покори
Менi за сивими завiями
Твої ввижаються простори;
Де степ пiд небесами iншими
Пiдперезали iншi гори —
Здаються й сльози там чистiшими,
I бруду менш у людськiм горi.
То що ж тебе укриє, краю мiй,
Весняний цвiт чи зимнiй iнiй,
Коли складу в землi незнаємiй
Кiстки в нужденнiй домовинi?
Кому, яким взiрцем проквiтне мiй
Рядок у словi нелукавiм,
Як манiвцями непомiтними
Я до сконання доблукаю?
Не пещений людською славою,
Чуттям і таланом убогий,
Тобi на службу все поставив я,
Цуравшись iншої дороги.
Дiла й думки мета змагала ця
Усiм часам, усiм народам,
Щоб рiдне слово разлягалося,
Подiбно рiкам повноводим.
Болiв я болем слова нашого
В днi здичавiння й принижень.
Плекав багаття те, пригашене
Тупими дотиками хижих.
Мої рядки i я навколо сам —
Свiдоцтво подвигу малого —
Я тих повинен стати голосом,
Чиє дихання захололо.
Розлогим буйнолистим деревом
Зросла їх мурашина праця:
Косинки, Плужника i Зерова
Iм’я повiк-вiков святяться.
Таких немало. Хай покрученi
Шляхи життя i тьмавий обрiй,
Хай жертви будуть неминучими —
Цих не простив би самий добрий.
Збери ж їх, вирви їх з непам’ятi,
Мов скарб, неси в своє майбутнє,
Мiй краю, — це вони скопали тi
Найглибшi твого слова руднi.
Не вiр пiдступностi обмовинам,
Що це — слiпа стихiя лиха,
Вiд них в життi, тобi вготованiм,
Палав би людяностi вiхоть.
Я тих повинен стати голосом,
Хто в многостi вже стiльки рокiв
Мiж тундрами з питанням болiсним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед вiками,
I то не в гнiвi, не в обуреннi,
А в певностi тривкiй, мов камiнь;
Мов вiтер, що спокійно дихає
I плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.

Ти запросив мене на вальс,
Немов у вихорі кружляли,
Усі дивилися на нас,
Нікого ж ми не помічали.

Лиш очі в очі.І рука
У тебе на плечі тремтіла,
Серце сполоханим пташам
Все тріпотіло й тріпотіло.

Звучала музика легка,
Ти шепотів щось таємниче.
Нас у полон кохання кликав
Цей вічно юний танець - вальс.

2015 р.

Вишивана сорочка - матусина доля,
А барвистий рушник - діточкам оберіг.
Простеляє на стіл скатертину вже доня
І на власні узори кладе святий хліб.

Любить це рукоділля онучка маленька,
Рученята умілі теж має дитя.
Щоби наша держава Україна-ненька
Завжди так квітувала,як це вишиття.

2015 р.

Імлою надвечірньою повите,
Осяяне ледь місяцем ясним, –
Настояне на липовому цвіті
Стає повітря теплим і хмільним.
Воно тече, як витвір винороба, –
Духмяне і солодке, і густе, –
Утіхою приємною в утробу,
Мене тим не лякаючи проте,
Бо я втамовую жадобу літа,
Смакуючи збентежено оцим
Настояним на липовому цвіті
Повітрям чистим, теплим і хмільним.
05.08.15

Вірш створений разом з поетесою Надією Капінос

Наче сонячний день...
Що ж на серце насунули хмари?..
Я присяду в тіньку.
Тінь- це добре. І з неї видніш...

Напівсон надійде...
А у нім поетичні примари
За совочок піску
Чублять патли... Щось бачив дурніш?

Щось не в руку той сон.
Хтось плісняву цукерку оближе...
Ці цукерки гіркі,
Бо дурнею гірчить блекота.

Краще буду... Та он-
Напишу- хто так пише?- ПРО ЇЖУ!
Як на цвинтарі в ніч
Відьми зілля варили... з кота.
.......... .......... ..........
...додавали чабрець, куркуму
І часник з майонезом...
Напівсвіжий кажан...
Ще сухенькі якісь спориші...

(...тільки як не цукруй,
Не вимішуй старанно протезом,
Якщо ти - графоман,
Щось НЕ ДУЖЕ виходять вірші...)

О! З чого б це- вірші?...
Може, звариться з зілля котлета...
Чи якесь дюпоне...
Колобка "зафугуєм" у піч...

-краще дмухай мерщій!
Бо- гаряче! (згубити Поета
Тим своїм "праліне"
Позбиралися Відьми у ніч)

Запах вару міцний...
Щось одразу натхнення пропало...
Чи то битися, чи
Танцювати лезгінку й тустеп?..

І по плитах вони,
Мов скажені, півночі гасали.
Про Поета забули,
Й пішло все "не в той трохи степ"...

Раптом сторож прибіг
На цей гвалт. По-єсенінськи п"яний.
Відьом віником всіх,
Брудно лаючись, порозганяв (няв-няв!!!)

Залишився лиш чан...
А у ньому чарівная страва...
Сторож чарочку- сьорб!...
І заїсти до чану припав.

Закусив... Витер вуса...
Для чогось поправив чуприну...
Раптом щоки поблідли...
Прискорився зляканий пульс...

І полізли до вух
Дієслівні ( та іншії ) рими,
І до ранку ввижались
Оголені листочки муз...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115080600804

Думалось – піду, відірвуся,
Поговоримо про своє, дівчаче…
А тут несподівано – зустріч!...
І все – я знову не зряча…

Доле, чого ти хочеш?!
Скажи вже просто і прямо
Бо я або в прірву зірвуся
Або засиплю цю яму

Говорили, барились – буває
А перед очима – ти
І батьківські очі – знає!
Та не йому наводить мости…

І знову сама в підземеллі
У вікні - кабелі… дроти…
Їду не в свою дорогу
Йду не в свої світи…

Миє жінка ретельно підлогу
Спідниця мете мені шлях
Не розбираю дороги
Під зорями – на бобах...

Драйвер мені співчуває:
І де ті чоловіки?!
Компліментами засипає
Не сила відповісти…

Чужа хата мене зустрічає
Чужий білий кіт вже як свій…
А кохання – не відпускає
І морозиво – теж відстій

06.08.2015

Забілів лужок.
Тішиться Дружок.
Він приліг на сніг.
Я й збагнуть не зміг,
Де тепер сніжок,
А де пес Дружок.

12 січня 2015 р.

Кароокий сонях сперсь на підвіконня,
Поглядає тихо, як дрімає доня.
Підійду я тихо до моєї доні.
Сонячне зайчатко спить он на долоні.
Поцілую ніжно щічечки рум’яні.
За маленьке диво вдячний я коханій.
Світять у хатинці два красивих сонця –
Це моя дружина і маленька доця.
І співають птахи в синім верховітті.
Я ж найщасливіший в цілім білім світі.

1 серпня 2015 р.

1.

Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.

Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка...
Те, що не мине.

Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.

Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.

Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.

Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
28 лип. 15.


2.

Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.

За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.

Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога...
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.

Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю...

Тут моловся, молився...
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».

Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.

І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина...

Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.

3.

Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.

За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці...
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.

Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре...

Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.

А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.

Бог не в силі, а в правді... –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.

Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.

Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.

5 серп. 15

Стою на перехресті. Вітер свище,
гойдає на стовпі ліхтар доріг.
Той оком зеленіє – тим, що нижче,
і маковіє іншим. Оберіг?…

Куди іти? В полоні злої втоми
втолочена роками кожна п'ядь.
Згадав юнацтво, шнур зіпсутий в домі.
Тоді я вперше матюкнувся: «… лядь!».

Усе колись буває з нами вперше
і непорочне наживає гріх.
Та менше з тим, а може з тим і менше –
падіння юні навіває сміх.

Себе утішу: то усе рефлекси,
позасвідомі прояви чуття,
коли напруги електричні «рекси»
чинили замах на моє життя.

Солену ниць накочує на берег
брутальний вал – його причинна суть:
погана звичка чи останній келех,
або душі цинічна каламуть.

Я лайку не возношу до пошани.
Цей імбецил давно уже герой,
але коли тілесні ниють рани,
із уст злітає: «…лядь», а не «ой-ой…».
04.08.2015

Мы засыпаем лицами к стене,
но я на правой стороне,
а ты на левой стороне.
Все наши планы плавятся в огне.
Ах, если бы не мысли о войне,
ведь я еще на правой стороне,
а ты на левой стороне.
Вот снова, все забыли о стране
и топят свои хлопоты в вине,
а я уже давным-давно на дне
и моя жизнь в багровой пелене.
Я тут теперь не мыслю о вине
из-за которой ты на левой стороне,
а я на правой стороне.
Ты видишь только ужасы во сне,
но никогда не скажешь мне
о их чудовищной цене.
Всегда ты на своей волне:
подвинешься к оранжевой стене
и вновь заснешь на левой стороне,
а я с тобой на правой стороне.

04.08.2015

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Буває хтось притулиться -
Дізнатись, чим пахтітиму,
Лизне мій пес прибульця,
А я хвостом вертітиму.
А пес мені у пах
Свій ніс нахабно тика:
Дивись, отам в кущах
Я тільки-но посцикав.
Йдемо у далечінь -
І хай там що за нами,
Чалапа наша тінь
За власними слідами.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Бува дурним він дуже -
Як вчепиться до суки,
Я двічі був одруженим,
Тож досить нам науки.
Його у воду - бух!
Навкіл - веселі бризки,
І лапи йдуть у рух,
І втіхи - повні писки.
На сонці - ліпота,
Тхне шерсть солоним квасом,
Від носа до хвоста
Обтрушуємось разом.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

І будемо мовчати -
Морська чудова даль ця:
Я чухатиму п'яти,
А він полиже яйця.
Змішалися в ці дні
Світи людський і псячий:
Вдихаємо вогні,
Шукаємо свій м'ячик...
Заскавулю - краса,
Коли нема людини,
Коли немає пса...
І пес мій гавкнув чинно.

Аж вечір нас остудить -
Ми сидимо самі:
Мій пес людей не любить,
Не любі пси мені...

Народився 26 квітня 1890 р. в м. Зіньків на Полтавщині. Середню освіту отримав 1908 р. 1908–1914 рр. — студент історико-філологічного факультету Київського університету. 1912 р. — перші статті та рецензії в журналі «Світло», газеті «Рада». Після закінчення університету вчителював у гімназіях. 1918–1920 рр. — викладач українознавства в Архітектурному інституті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де працює 1920–1923 рр. У 1923–1934 рр. —професор української літератури Київського університету. Київський період найбільш плідний у творчості.
М. Зеров — визначний літературознавець, блискучий і відважний критик і полеміст, лідер
плеяди поетів «неокласиків», майстер сонетної форми, перекладач античної поезії.
Після Пленуму ЦК КП(б)У 1927 р., який, давши політичну оцінку «неокласикам», фактично
заборонив літературну і критичну діяльність Зерова, почалися політичні переслідування.
Наприкінці 1934 р., втративши роботу в університеті, переживши смерть 10-літнього
сина, Зеров переїжджає в Москву. У квітні 1935 р. Зерова заарештовано і доправлено до Києва.
За звинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією його засуджено до десятирічного ув’язнення на Соловках.
У 1937 р. «справа Зерова та інших» булла переглянута, М. Зеров разом із багатьма діячами української культури був розстріляний у селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.

***
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
Як маєм крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ —
Вони ж слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак,
А ця, на бруку знайдена підкова —
Єдиний добрий на майбутнє знак.
11.12.1931 р.
***
Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва.
Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білоколонне диво:
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
1923 р.
***
(Anno D. 1787)
«Сонця виходять із своїх орбіт,
Щоб нас огріти у благій гостині!» —
Так промовляли Другій Катерині
Облесні проповідник і піїт.
Та посміхався царський фаворит,
Галеру ведучи по хвилі синій,
Де на підвалини новій твердині
Мав степовий прослатися граніт.
І як пливли, то скрізь на видноколі
Зринали хутори, церкви, тополі
В місцях, буцім залюднених тепер.
А ніч ішла на працю, крик і галас,
Щоб завтра сонцем названа — з галер
На степові експромти милувалась.
28.04.1931 р.

Incognito
Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.
Він народивсь давно, і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,
Мов літоросль повзка від в’язового пня.
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові одмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
1934 р.

Ще бовваніє хлопчик у смородині.
Мене малює: родимка, вінок...
На Мокринця тини лягла городина.
А я не доросла ще до жінок.

Біжу на греблю.
Страх! Покликав заміж.
Десь у Валєрки - бабця, острівець.
Вже той портрет везе столичній дамі.
Лежить між бадилиння олівець.

Цвіркочуть невгамовні мрії-коники,
Пахтіють матіоли, нагідки.
Я прочитала всі наявні сонники.
Липневий потяг рвійний, зашвидкий.

Він обіцяє бути суперніжним,
Навчив його вітчим варити плов.
Заробить на сукенку білосніжну.
Лечу в те спечне літо стрімголов...

...Його призвуть, і десь на Байконурі
Зіжмакає листи, любов, портрет.
Бо інший, старший, на ведмежій шкурі
Мені сплете найвищі із тенет.


Смородинове-2

Подався звіролов - на рик пантери.
Я тоскно вислизала із тенет.
Гули заводи, літаки, афери.
Згадався хлопчик... трав"яний браслет.
Тоді, в сімнадцять, промайнула садом.
Зайшов смаглявець: вудка, олівці...
Він так любив, так в армії досадував.
А той портрет - суцільні промінці.

Мені жагу забаглося вернути.
Художника лишила край Дніпра.
Вже стільки відцвіло сільської рути...
І, зрештою, життя - суцільна Гра.
Із ним так легко, він такий хороший.
І буде син, і хата серед лоз.
Він хвацько так закасував холоші,
І карасі пливли - до нас і повз...

Листівку написала, враз приїхав.
У Вишгород покликав. Без образ.
Я ж в юне літо ягідного сміху
Шукала хилиткий дороговказ!
А цей Валерій лив шампанську піну,
Кришив синицям тістечка пласкі.
Зірвав троянду - росяну, кармінну.
Повів у ніч по вуличці грузькій.

Зламався в ньому олівцевий хлопчик.
Так виглядають мачо, фірмачі.
З такими вивчиш кільканадцять опцій -
І... проведеш до юльок і лючій.

...Квитків ми не купили, всі розпродано.
Не втрапили на острів, у Форос.
Общипували гілочку смородини...
І відганяли жальних бджіл та ос.


2015

***
Немає вади, то й не буде пліток,
як виїжджають на чужім горбі,
аби перемогти у боротьбі.
Одне питання має аналітик, –
чого одне загадує політик,
а має те, що вигідно собі?

***
А у Росії – затяжна весна.
Нема кому варити головою,
і парять ріпу автори розбою,
чого їм більше коштує війна –
зеленої валюти чи набоїв?

***
І в Україні є ще любі друзі,
які і у Росії холуї.
За неї вмерли сотні і рої.
А де взялася армія Союзу,
коли немає армії її?

***
Війна і зброя – інша тема,
і не обі́йдемося без
національної дилеми, –
чого командує нікчема,
а багатіє, наче Крез?

***
Чого організовувати лови
відпущеного ката-палача?
Чому не урятуємо дівча?
І руки геть, які по лікті в крові,
у кого є ще зайві до плеча?

***
Не висихає покоління враже.
Риторика не додає надій.
Сучасному майбутнє не покаже, –
чого не їде, поки не помаже
свої колеса злодій-лиходій?

                              2015

між нами Бог… і біг… і забуття…
Байдарські зацвяховані ворота
бахчисарайська золота дрімота
довічний свідок дáвнішніх звитяг…
тіара гір занурена у вир
виблискує і гримає грозою…
сухою виноградною лозою
розпалюю потрісканий тандир…
злостують чорні яблука печер
блугують покалічені кенаси
десь у кутах старого Волопаса
сховали караї краї химер…
…стікає небо воском із гори
і хвилями збивається у піну…
живицею із карасанських піній
припікся я до рідної кори…

Небесні роси. Бог клепає коси
косити Космос.
Ще сад шумить і галасує світ,
та тягнеться рука зірвати плід.
Польоти уві сні і наяву.
Тримай, людино, зранену зорю,
щоб сонце не упало у покоси
і не буяли в ніч криваві грози.
Причина всіх знедолених часів
не фатум долі і не Божий гнів –
тварини закуток в людській душі,
де хижаки, і рідні, і чужі.

03.08.2015

Той дід Володька нутрій так любив,
Що клітями зайняв шматок городу.
Хазяйнував поволі, без журби.
А жив самітно, цінував свободу.
"Любасок мав чимало..." - хихотів,
Із Казахстану все чекав листівки.
Сухенький жук - між глеків та котів -
Козу доїв. Аж дзвенькотіла цівка.

І все ж зманив у двір одну із краль.
Її онука потовкла томати.
З рік малювали пір"ям пастораль...
"Йшов залюбки у храм..." - шепоче мати.
Чого ж лишила друга край ріки,
Де лементіли гуси і малеча?
Чи запах цигарок був зарізкий,
Чи снились юнь, Валерій гостроплечий...

У діда був колодязь... глузд... сарай.
Болиголов ряснів аж під горіхом.
Ряди тушонки, мальви, груші.
Рай!
Там Осінь аж заходилася сміхом.

Траву хапали оковирні зуби...
Які ж дивочні між старими шлюби!

Поплив той дід Мирською - без весла.
Навчиться ще якогось ремесла.


2015

Електричко, лети! Я не хочу перонів!
Вікна кадрами блимають до сліпоти.
Вікна ловлять осінній золочений промінь,
Щоб прозорість свою у печаль одягти.

Тягне потяг собою засукану нитку.
І не рветься вона, їй немає кінця.
Нитка тонко зметала зі спогадів свитку,
Кожну мить врятувала від ножиць кравця.

Шиє стукіт коліс, затверділих від руху
Об такі ж загартовані рухом прямі,
Тонкошовкий мій шлях мимо снів завірюхи,
Щоб оздобити золотом викуп зимі.

Електричко, лети! Обрій швидше літає,
Коли ляже стібками на крила птахів.
Дожену і нитками доріг заметаю
І сорочку блукань, і мереживо днів.

Електричко, лети…

3 серпня 2015

На відстані печальної руки,
На віддалі нечутного мотору
Життя лягає в обриси ріки,
А обрій затуляють темні гори.
На відстані печальної руки…

На відстані покинутих узбіч,
На віддалі втонулого гукання
Життя фарбує горизонт у ніч,
І посилає в ніч тривоги каню.
На відстані покинутих узбіч…

На відстані невтолених бажань,
На віддалі обвиклої печалі
Мого життя сполоханий кажан
Від мене віддаляється ще далі.
На відстані невтолених бажань…

На відстані неспіваних рядків,
На віддалі і холоді розлуки
Життя запише інеєм, без слів,
Кардіограму, що кричали руки.
На відстані руки… ріки… віків…

3 серпня 2015