***
Героям лихої години
ще буде прозріння пора.
На сході зоріє світлина,
на заході кане зоря
сльозою малої дитини
за обрії й сині моря.

***
Усе існує, поки пам'ятає
випробування, Божу благодать
і неминучі істини понять:
даремного нічого не буває,
ніщо не мучить, як душі немає,
живемо, поки мозолі болять.

***
І внизу, і на горі
всі хороші, неповторні –
і даючі хабарі,
і беручі лікарі,
і високі душі чорні –
як у демона зорі.

***
Удачу небо подарує,
якщо низинами іти
до зоряної висоти.
Земля у неба одесную
на кожну дію реагує
у іпостасі доброти.

***
Є устави у монастиря,
є пряма і є своя дорога,
є путі у прірву і до Бога.
Кожного веде своя зоря
від поразки і до перемоги.

***
Можна жити, поки мани-мани
шелестять у сейфі крадія,
про якого пишуться романи
не поета, а зорі екрану –
депутата і багатія.

2015

У акварелях осені – перо жар-птиці,
Розмитість фарб – від подиху дощів…
Злітає жовтий лист і відкриває лиця,
У графіці дерев – романтика шляхів…
2015

А місяць споглядав на зоряну печаль,
Присвячуючи зорецвітам оду.
І сипався з небес, подрібнений кришталь,
Заславши срібним сяйвом в ріках воду.
А місяць споглядав...і снилися гаї,
Шовкові трави в росяних обіймах...
І зорі забували всі пісні сумні,
Кружляли в темнім небі гармонійно.
А місяць золотий пророкував
Новий виток, новітні горизонти...
У ряснозорих душах прихистку шукав.
Перебирала ніч п'янкі акорди...

2015 р.

місто просочене технікою та людьми
місто товстими кабелями пронизує землю
місто спокійно існує. у ньому живемо ми
у нього спокійний темп і наш темп лю-
бові у ньому скажений (бо ми драйвові)

місто постійно хоче туристів на вулицях
місто постійно хоче і просто мандрівників
новими роками замінює гори минулих років
місто – це не реальність
а те що – збудеться

місто хоче постійно всього і всюди
місто постійно хоче і ми його хочемо
ми в ньому хочемо (це неймовірно збочено)

(йому роздирали груди кожен так як умів)

ми в місті раби.
добуваємо руди
істини в родовищах слів.

2015

Не плач моя рідна матусю,
Не думай про горе страшне.
Не плач скоро я повернуся.
І війна там на сході мине.

Не плач, ти просто молися.
Молися за мир на землі.
Не плач і я повернуся.
І будемо щасливі ми.

Я маю піти так далеко,
Я маю піти на війну.
Я знаю там буде не легко,
Й без тебе я не засну.

Але я буду боротись.
Я переможу це все.
Й додому повернуся,
Рідненька заради тебе.

Не ляжу я там на полі,
Не пролл'ється моя кров,
Бо я повернуся додому
Й щасливі будемо знов.

Цей світ… він знову котиться кудись.
Усі віки, поки «єси», котився.
Всі думали: у Божу небо-вись.
На півдорозі, мабуть, зупинився.
Є точка неповернення, коли
усяке благо покидають суті,
а потім дотлівають у золі
чи тонуть у кривавій каламуті.

14.11.2015

-Чим далі в ліс,тим більше дров,-
В народі так казали.
В житті тих дров з тобою вдвох
Багато наламали.

І наробили помилок,
Може й шкодуєм нині.
Якби ж то можна хоч разок
У молодість полинуть.

Не розгубили б почуттів
Ми на шляху життєвім,
І не жаліли б теплих слів
Для тебе і для мене.

Літа розтали,мов сніги,
Як вранішні тумани,
Кохання ж ми не зберегли,
Чужі з тобою стали.

2015 р.

Молоденькі верби виросли над ставом,
Хороводи водять вони навесні
У вінках зелених,всі такі яскраві,
Аж співати хочеться із ними мені.

Влітку свої коси у воді купають,
Вітер їх розчісує довгим гребінцем.
А красуні тішаться барвистим розмаєм,
Сонечку всміхаються і радіють ще.

З дощиком осіннім нумо сльози лити,
Бо не повернути днів тих чарівних.
Їхні ясні очі мати-осінь витре,
Вигаптує золотом хусточки для них.

І,немов у казці верби-королеви
Знову над водою підуть танцювать,
Стануть,замилуються вродою своєю.
Колискову зимонька буде їм співать.

2015 р.

Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти—
вшануємо тяжку свою провину.

Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі —існувати їй чи ні,
а чи троянським втішитись гостинцем.

Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо...
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо—
лише у тиші дух черпає сили.

2015

Приспіть моє серце—вечірня годино,
чорних дерев розперезаний дух,
лист, що черкнувши, злітає вдолину
(весь—таємниче смирення і слух).

Тиші глибокої нитка прядеться.
Колом мовчазним мене обступіть
І нетерплячу довірливість серця
В коконі синьому захороніть.

Валиться, пада в життєвий неуспіх,
у підозрінь розтривожений нерв
Перемагаюча ця непорушність
чорним громаддям застиглих дерев.

Ніч підставляє шкіру тремтливу,
як сторожке нерішуче лоша,
й дивиться вглиб сторопілого гніву,
що ним обдурена марить душа.

Список невдач, мов змія, довжелезний.
Як мені бути—довіритись вам,
знати—все людське розчиниться й щезне,
ніби старий спорохнявілий крам?

О, фаталізму розпізнана милість!
Але й крізь неї тебе навідліг
від Homo sapiens несправедливість
з протягом б’є, як з вузлами батіг.

2010

Есть романтика нетерпимости—
трубку бросить, руки не подать,
возмутиться, врагом обозвать,
а к врагу—ни пощады, ни милости,

гневным глазом своим полыхнуть,
«как же можно?»--вскричать в изумлении
и размашисто, в белом калении
память прошлого перечеркнуть,

диатрибу угарную выплеснув,
любоваться своей прямотой,
загораживать ветер сквозной
баррикадой сколоченных принципов,

бросить камень и не пожалеть,
и прибавить, что так им и надо
(твой же долг и святая награда—
благородно о правде радеть),

и не думать о времени том,
когда молча, в раскаяньи, истово
этот камень ты будешь разыскивать
на коленях, наощупь, ползком...
2015

Ніхто не вчив нас падати, малих,
клубочком покотитися на мати,
як змалку вчать артистів циркових
до того, як під купол їм злітати.

І обминула нас наука ця,
коли ми вперше з друзями прощались,
закоханості краяли серця,
які ніколи більше не зростались.

В належний час не вивчено урок—
страждання йдуть попереду подвійні.
Чому не вчать торкатися зірок,
але не розбиватись при падінні?

2014

Переказився вітер вітер.
Вранці здивувавсь, що заніч натворив:
Гілля дерев то знесено, то зламано...
Прибиті до землі, волаютьдеревчата.
Позривано дахи, ставки закаламучено.
Вода по криницях рожева од пелюсток...
«Навіщо все це я вчинив?» – вітер пита сором’язливо.
«Ти з волі Божої робив»,- гайворон йому відповіда.-
А от їй всупереч таке стрічаєш поміж людом...
Поглянь: «зелений змій» так посадив молодика,
Що він не годен вже звестись на ноги...
«Хоча б ковточок пива!..»- з канави доліта...
Он кулаками й матом усмиряє чоловік дружину ...
Он казнокрад на паперті побожно
Милостиню подає окраденим калікам...
А он, од тебе набагато дужчий,
Аж захлинається в обіцянках...
А он...А он...А он...»
P.S.
Хоч і стихія вітер, а все ж його знесилить можна,
Якщо не нарікати і не розводить руки безнадійно.
А от подобу Божу важче віднайти у тих,
Хто перестав бути Людиною.

Я осені красу
Не чую і не бачу.
Я випала з часу
І не сміюсь, не плачу.

Як привид, на землі
Сама себе шукаю…
Неначе у імлі,
А чи у сні блукаю.

Немає укриття
У осені коралях,
Бо сенс мого життя
Розлучниця украла…

2015

Эпиграф 1--И. Бродский, эпиграф 2--Л. Киселёв

На злобу дня не брызгая слюной,
На мудрость ты воспользовался правом,
Которое иной бы отдал даром
За радость пнуть размашисто ногой

Любого, кто случился б поперёк
Его слепых разнузданных амбиций.
Но что мне до него? Благословится
Пусть каждый опустевший уголок

Тобою освящённого пространства--
Палаты ли больничной, иль двора...
Из жизни ты был изгнан не вчера,
Но боль обречена на постоянство.

И я перехожу на твой язык,
Как ты на мой когда-то-- без оглядки,
А глупые, бессвязные нападки,
Бессмысленный пещерный чей-то рык

Я обхожу брезгливо стороною,
Чтоб не запачкать, подобрав подол...
Зато благоговейно, как в костёл,
С седой, полуразрушенной стеною,

Как в тихий храм, попавший под обстрел,
Вхожу в твоих стихов святую малость—
Здесь всё, что от души твоей осталось,
Здесь всё, что полюбил ты и воспел.

И тот другой, впадая в свой кураж,
Бурля и злясь в обиженной тревоге,
Так мало знает, в сущности, о Боге,
(всё, что плывёт, беря на абордаж),


Так погружён в язвительные речи,
Что не поймёт в словесной колотьбе:
Последний наш учитель на земле—
Не Пушкин, а ликующий кузнечик*,

Чья песнь однообразна, но не лжива--
Молчат деревья, звёзды и вода--
И умер бы кузнечик со стыда,
Исполнив ноту злобно и фальшиво...


* Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя
(Леонід Кисельов «Осінь». 1968)

2015

Цей старий записник ніби з мертвих воскрес,
повний стертих імен, застарілих адрес,
косо вписаних вулиць, що їх вже нема,
телефонів, в яких—тільки тиша німа.
Хтось обведений рамкою, інший пропав—
не докликатись і не догнати листом.
Вечір список утрат на колінах розклав
пожовтілим від часу газетним числом.
Чи під попелом сивим ще можна знайти
і роздмухати жменьку ожилих жарин,
чи дивитися, як відпливають в світи
безпритульні вітрила повернутих спин?
Світ оманливих планів, роздільних доріг,
що навічно піском між долонями зник.
На частини в обпечених пальцях моїх
розпадається жовтий старий записник.
2015

Діти-сироти.І при батьках живих.
Скільки їх таких?Ніхто не знає.
Чужі виховують,турбуються про них,
А ті,що народили десь блукають

По закордонах,а то й поруч,тут,
У пошуках примарного багатства
Та кращого життя.А чи знайдуть,
Покинувши дітей,добро та щастя?

Минуть літа.Постаріють вони,
Совість прокинеться колись та буде пізно,
Інших вважатимуть покинуті сини
Та доньки рідними,а не батьків-гульвісів.

2015 р.

А хвиля грає,грає хвиля,
Цілує берег та пісок.
Ой,як тут затишно і мило,
Щось ніби кличе сюди знов.

Помилуватись краєвидом,
Дивитись,як тече ріка
Далеко так,що вже й не видно,
А починалася ж з струмка.

Трава шовкова,наче килим,
Пройтись босоніж би по ній,
У срібних росах ноги вмити,
Згадати ті чудові дні,

Коли із друзями в дитинстві
Купалися тут досхочу.
Літа ж пливуть,як води бистрі,
Хоча б думками полечу

В той час веселий,безтурботний,
Коли все в райдужних тонах.
Якби ж насправді було можна
Сюди заглянути хоч раз.

2015 р.

А літо заду́шне ще й супиться -
Йому би ще вікон і... вік.
Аби прогиналися вулиці,
Аби удовиці роззулися,
Бо з хати іде чоловік...

А літові мало заду́шного,
Все лізе і лізе на тин,
Де дзбанки... йому б ще сивушного
Питва... а ще ката бездушного,
Що вип*є і стане таким...

А літо безмірно комизиться,
Дуріє, живіє... вінки
Йому опадають на вилиці,
Багато вінків... не противиться,
Не плаче ані... ні за ким...

Заду́шне се літо, заду́шне се літо...

(18.09.15)

Котилася торба з високого гОрба,
У ній торохтіла років коляда
Скрипуча іржава крутилася корба,
не маючи щастя, бо щезла вода.
Варилася юшка для всякого люду.
Стояли у черзі старі і малі.
Кухмістери пійла чекали на юду.
Такі є повсюди – в країні, в селі…
Стояли, мовчали, бо слава героям
ще в серці не вмерла. Спеклися уста
усім, хто не вийшов героєм із бою,
усім, кому воля і справді свята.

Лукавий базіка поділить помиї.
Із пам’яті стерті Майдану вогні.
Не куля у лобі – краватка на шиї,
у білому фраку на білім коні.
Помпезні промови – натхненно і яро,
та очі порожні за скельцями слів.
Зі сходу новини наповнені гаром,
у серці мовчання наповнює гнів.

Скотилася торба з високого горба.
У торбі здобутки – лихе та лихе.
А юшка смакує? Іди та посьорбай,
і слухай як дідько кепкує: хе-хе…

12.11.2015

Боже, храни нетерплячих,
тих, що їм ворог—чекання,
чесних, наївних, гарячих—
в паралічі зависання;

їхні розвіяні гриви,
потом просякнуті шати,
їх благородні пориви,
їхні смішні результати.

Боже, врятуй їх від слави,
від сліпоти і гордині,
від спостережень лукавих
тих, хто у тихому плині.

Людяним—дрібку удачі
кинь із одвічного саду,
надто—отим нетерплячим...
Терплячі дадуть собі раду.

2014

Сніг падав на спини терплячих трамваїв,
на зошити, списані з краю до краю,
на наші конспекти в заплаканих сумках,
на скуті слова в потайних візерунках,
на брови дівочі, на пальта кудлаті,
на хлопців, що прагнули щось розгадати,
на те, як ми вперше почули: «колеги»,
на мріючий привид майбутніх трагедій,
що змерзло тремтів, як спішили на пару
по тих кучугурах, що вздовж тротуару
згребла, як завжди запізніла, машина,
що колію вчасно розчистить повинна
була, щоб не мерзли ми вдвох на зупинці
з шугаючим льотом чуттів наодинці,
щоб очі в пухнастих засніжених колах
забути могла--й не забула ніколи...

2015

Іде по лісі заєць, вмивається сльозами,
Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх.
«Та як життя,--питає,--прожить між ворогами:
нікому не страшний я, а сам боюся всіх?»

І чує він зненацька, наблизившись до ставу:
лунає серед тиші раз-по-раз «хлюп» та «плиг».
Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах,
зі страху пострибали в води зелену глиб.

Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись,
зарожевіло сонце в душі його смутній.
«Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі
хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний».

Отак по всьому світі—і люди, і країни
занепадають духом, як ніби не свої:
нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди,
чи літаки у небі, чи жаби у траві.
2014

Ти знаєш, а з догмами—легше,
життя було... непогане,
а як ми усі дружили!—
тепер це назвуть брехнею...
Сміялись ми з догм нещадно
в сатирах і КВН-ах,
а надто—у анекдотах.
Дурні були, не розуміли!--
вони ж нас усіх захищали,
вони нам були—опора!
Ну й що ж, що нам батько—Сталін,
а Бог вам хіба—не батько?
Ми всі батьків потребуєм,
щоб був у домі порядок;
нам правди про них не треба--
вони нам в темряві світять!
Коли йдеш вночі по кризі,
і лід тріщить під тобою,
ти й за цупку колючку
радий вхопитись руками...
Він мав—тепер скажуть—харизму,
про все говорив розважно.
Ну що там оті мільйони?—
решті жилося краще.
Мільйони нічого не скажуть,
як-небудь своє віджили,
а решті жилося...ясніше,
як начебто...у дитинстві.
Небо було голубіше,
пісні задушевні лунали,
хлопці були натхненні,
дівчата були цнотливі.
Ви подивіться фільми,
відчуйте ці ідеали,
навіть як це—неправда.
Для чого правда, для чого?
Для чого усе зруйнували?
Де нам тепер жити?
Немає тепер країни
на шосту частину суші.
Вони тобі кажуть: «Ну ж-бо,
стрибай на пливучу кригу,
і будеш тепер там жити,
і інші разом з тобою».
Ану ж як крига потоне,
харчів на усіх не буде,
тепла на усіх не стане,--
що буде тоді з дурними?
Тримаймось того, що знаєм,
того, що нас якось держало,
що прийняло нас до себе
і другом нашим назвалось.
А радше тримаймось того,
що назвалось нашим батьком,
і перед ним був батько,
батько, а там і мама...
Та ж недарма гурт козачий
крикнув: «Не встанем, мамо!»
впавши разом на коліна
у Зимовім палаці,--
Гоголь-бо знав, що пише...
Що б там про них не казали,
були вони собі люде,
спокою теж хотіли,
щоб дбав про них хтось, убогих...
Не треба було анекдотів,
Сатириків і КВН-ів!
Маєм тепер западенців,
розмахують жовто-блакитним...
Оце якби від’єднались
й хутесенько забагатіли...
А так...ну що—Україна?—
заладили, як папуги.
Нехай же він нам світить,
маяк перемог минулих!
Не треба всієї правди--
тримайте її при собі!
Ми станемо на коліна,
як в славній отій книзі,
І скажем йому: «Не встанем,
що хочеш роби з нами, батьку!»

*Із глибини душі
2013

я з тих низин де протіка свіча
на березі її моя колиска
свої тут перші ранки зустрічав
тут все знайоме дороге і близьке

тут вітерцем стрічає верболіз
і атом кисню розпинає груди
а розставання й зустрічі до сліз
було так вчора і так завтра буде

в моїм краю поетів не було
частіше виростали хлібороби
стікали піт і сіль їм на чоло
звучало слово воля ще в утробі

ось йду стежками срібної землі
запали в душу ріки та озера
весною тут курличуть журавлі
вже тут мій дім вже тут моя оселя

в цю землю я своїм корінням вріс
співають пісню латориці води
мукачеве серед найкращих міст
паланок – символ волі і свободи

тут перші свої кроки син зробив
здійняла доня вгору рученята
низини ці назавжди полюбив
на цій землі мене назвали татом

я з тих низин де латориця мчить…

Засумують дороги, дерева, одначе – не ти.
А тобі – захотілося звичного словопадіння.
Це колись доторкалася пальчиком до висоти,
Під якого ходили перекособочені тіні.

Удавай, що за мною сумуєш, і цим підростай,
Оглядайся постійно, немовбито птиця безпера…
А могла виростати між нами невпинна стіна
І злоякісні сіті від неї повзти, як химери.

Ну а так – презвичайне «окей» запитально впаде.
Ми кивнемо, і ствердження нас поведе за собою,
Де не ходять годинники, навіть не сниться Едем.
Ми почуєм, як повняться ріки печаллю гіркою.

«Бабушка» тримає на шнурочку
світ, що був простим і зрозумілим.
Жінка всіх кляне простоволоса,
з люттю у розширених зіницях.
Їм би за минуле зачепитись,
щоб урятуватись від падіння,
в жерло невідомої загрози,
в око скаламученого страху!

Падають зате підбиті в небі
літаки з роздолів чужоземних,
падають в поході наречені
і чиїсь сини двадцятилітні;
страх відкрив для ненависті двері,
«пси війни» протиснулися слідом,
в них немає сумнівів і страху—
діло своє знають вони справно...

Ні, не всі однакові у полі:
хтось поліг з холодного презирства,
зверхності до власного народу,
посеред якого народився;
хтось поліг з великої любові,
хтось прибився найнятим чужинцем.
В потойбіччі, де сліпуча ясність,
не сховаєш злочини за страхом.
2014

Гойдатися в колисці натяків,
напівшукань, напіввідвертості,
щоб без лукавства і без хитрощів,
лиш погляд в погляді— на відстані.
Узнала я про те, як хороше
в човні солодкої непевності,
який пливе на спині течії
без маху весел і без пристані.

Спать у сувої неможливості,
коли, на жаль, немає вибору,
коли, на щастя, нема вибору,
бо ми давно—нитки у вишивці,
й замилувавшись розмальованим--
усім, що не для мене,-- віялом,
гадати, що з роками вицвіте,
що розпадеться, що залишиться...

2014

4. Осінь
Золотими краплями - у високі келихи,
Срібла павутиною - та на вістюки...
Дзвонами далекими крізь відкриті келії
Осінь зазбиралася на вечірню йти.

Понад виноградники, попри сад горіховий,
По ріллі сіріючим димом від багать,
Клаптями імлистими образи розвісила,
На озерах стишилась негустих латать.

Попрощалась теплом й восковими туманами,
І обвела карміном тіні з чаші дарів.
І у прощу піднесла лелекам за хмарами
Чорно-білий покутній хораловий спів.

3. Літо
...Оркестранти роз‘їхались у відпустки,
а у вікнах високих тільки спалахів сонячних гра.
І щебечуть надворі дзьобасті малі ліліпуцьки,
і бринить у траві нота все та сама, та сама...

...Обривається дощ і періщить по шибах з громами,
і налякано здзенькує схований в шовк камертон.
І вслухаються в бурю всі клавіші й труби органні,
і вбирають у міхи гудіння й живильний озон.

Гори темні димлять, насуваються в місто ночами,
і вслухаються в ритм, не впадаючи в змучений сон.
І литаври гудуть кам‘яними людей сторожами,
і грозою спалахує в небі одвічний вогонь.

Напиши мне хоть несколько строчек.
А ведь многого мне не надо.
Но в ответ – тишины ограда.
Сердце бешено бьет курсив.
Как узнать, что ты жив?

Мальчик мой, небеса пружинят.
И земля вся дрожит и стонет.
Вот-вот небо на тебя уронит.
Я молюсь за тебя Богу.
Как бы вымолить хоть немного?

Ты молчишь. Ну и пусть, мальчик.
А ведь все, как должно, станет.
Хоть мечта небывалым манит.
Ты живи только, слышишь, Воин!
За двоих живи, за обоих.

Сердце бешено бьет курсив.
Главное – что ты жив…

А він поїхав, вона знову
вдома лишилася сама,
нема кому сказати й слово
та чи її в цьому вина.
Одна-однісінька, нікого,
лиш кіт дрімає на вікні
і віє холодом з порогу,
холоне кава на столі.
Затихло все, лиш чути шелех
і дим з ментолом проплива,
а у руках неспитий келих
п`янкого терпкого вина…

листопад 2015

Місяченько ясноликий
Споглядає збоку,
Як яскраві сестри-зірки
Водять хороводи.

Таємниче підморгують,
Кличуть за собою.
Серце ж моє жіночеє
Теж не зна спокою.

Твоїх очей криниченька
Блакитна,бездонна,
Дай же з неї напитися
Ніжності й любові.

2015 р.

Радіти,творити,шукати,
Робити добро та кохати,
Любити,а не воювати,
Народжувати,не вбивати.

Споруджувать,не руйнувати,
І друзів з біди виручати
Та ближньому допомагати.
Плекати сади і співати,

На крилах від щастя літати,
Життя берегти,шанувати,
У кожного ж воно єдине,
Запам"ятай це,людино!

2015 р.

Люд
чоловічо-жіночої статі
З вороху
штучних проблем і природніх
Косить очима
на вас - депутатів,
Обраних нами,
а значить - народних.


Безліч питань,
крім Донбасу і Криму,
Люди довірили
вашій турботі.
Є депутати!...
Та тільки між ними
Є дуподяді
і є дупотьоті.

11.11.2015 року

Якби себе ми шанували
в дорожній куряві років,
то нині б очі не згасали
в війною вкрадених синів.
Не було б вражої навали
під грім цинічної брехні,
й братів би наших не вбивали
на власній з прадідів землі.
Якби ми справді пам’ятали
замучених пташиний глас,
вони б, прилинувши, стояли,
немов сторожа, коло нас.
Вони б вказали нам дороги,
якими в світі ходить зло,
і шепотом перестороги
охолодили б нам чоло.
Не догоджаючи сильнішим,
мов недоучене дитя,
ми не ховалися б у ніші
напівсвідомого буття.
І ті, що стали ворогами,
нас пізнавали б у лице...
Якби себе ми шанували...
Й платили віддано за це.
2014

Груди—напнуте вітрило!
Упирається у спину
дужий вітер, в пінних бризках
від душі сміється сонце.

Корабель мій повний друзів—
я забрала їх у ночі.
я забрала їх у смерті
і зібрала їх докупи.

Вони дивляться на мене
тими юними очима,
тими давніми, що знову
торжествують і чарують,

і немов в шовкові шати
убирають світ довкола,
і ясніє він перстами,
наче витончена жінка.

О несказано-далекі,
якщо встанете ви вранці
із симфонією в серці
і солоними щоками,

значить, плили ви зі мною
в свіжих бризках океану,
вирвані на мить сліпучу
в часу, відстані і смерті!
2009

в твоїх очах
я вітер і вогонь
запалений солодкими
устами
минуле наше
тліє поміж нами
мов серед лісу
спалахи осонь
так хочеться
покинути цей сон
немов покійних спокій
стіни храму
не все так само
ой не все так само

в твоїх словах
так мало теплоти
і простоти глибокої
так мало
це просто ти
обожнюєш тривалість
переривання дихання ходи
це просто ми тепер
не біль один
а переповнення
єдиним шалом
як серця мало
як же серця мало

де та весна
мальована крилом
стрімких подій
перепадів бурхливих
де кожна мить
нагадувала зливу
в якій усе тремтіло
і цвіло
так хочеться
того що відійшло
і називало те життя
щасливим
піти красиво
як піти красиво

то він-вона
то нерозлийвода
то перше
недовимовлене дихай
то не останнє
облітання сміху
і подолання гіркоти
в устах
так хочеться
щоб день той не настав
коли в душі
ні голосу
ні втіхи
нема і тихо
ой нема і тихо

16 Вересня, 2015

ранок виловив сонцем тіні
хутко вимикнув огляд снів
в подорожній цей день
осінній
не мандрується лиш війні

не вібрує забута тиша
закривавив думками звук
над окопами небо вище
повпліталося у траву

під бронею цвіте тривога
і вбирає в себе з вогнем
недомовки вітрів убогі
про шалено близький едем

про безмежно коротке право
набирати в легені світ
розплітати думки і трави
у зозулі просити літ

про суттєво банальні речі
побратима плече міцне
очі матері і малечі
у яких вже нема мене

про коханої поцілунки
і про все що мовчить папір
хто лежатиме скоро струнко
хто шукатиме болю мір

то здається що все деремно
де ввижається
там і хрест
і впевняється
хто непевний
в силі праведній у небес

і тому проти всіх законів
проти армій голодних псів
я триматиму оборону
під непроханий бою спів

я черпатиму міру оком
вивільнятиму кулі з гільз
хай те небо
стоїть високим
хай всихає
те море сліз

31 Серпня, 2015

хто сіє сум
збирає біль
радійте хвилі
перебіжній
любіте Господа
в собі
натхненно
виразно
і ніжно
даруйте викликам
думки
а на межі
рятуйте сльози
і стане
голос ваш
струнким
а непохитно-світлим
розум
хай прибуває
в дім
тепло
з потоками
подій пророчих
все буде так
як не було
а що було
відмироточить
хай очі спрагою
горять
душа
як відлітає
тихо
у кожній іскорці
зоря
у вдиху затяжному
втіха

6 Травня, 2015

Невже умре ця мова ніжнорука
і світ її ніколи не оцінить,
і ключ навічно втратиться до коду
загубленої дійсності, і місяць
в тривозі буде ночами світить,
шукати: де поділись українці?
Ця плинність голосних—не для інструкцій,
ця мова—не жорстка і не технічна.
Вона—для розуміння і зітхань,
високого блукання між світами
і повивання пеленами людства,
що, як дитя, здригається нервово.
Ми—чародії помислів і слів,
що десять значень обіймуть звучанням,
що синтезу подужають підйом
в мелодії музичних узагальнень
або...або щоденного життя
відтворять полохливі світло-тіні
предивним спадком суфіксів отих,
які про все на світі скажуть ніжно...
Невже секрет утратиться навік,
черговий ключ загубиться із зв’язки
що брязкає на крученім шнурку
в самим собою зайнятого світу,
для кого ми—сто тисяч Валентин
із «Тракторів історії»*, які
вихлюпуються хвильками щоднини
із темних сховків Східної Європи?
Чи ті, у кого Всесвіт є в руках,
пожадливо метнуться до чужого?
Чи істеричність лайки звабить тих,
хто чарувався музикою слова?
«Довірся мені,--мова жебонить,--
май мужність—і я виведу із лісу,
а Бог не дасть—залишуся з тобою,
і ліс навколо тебе стане храмом».
2012



*Marina Lewycka “ A short history of tractors in Ukrainian”, Penguin Books, 2005

(гра для дорослих у серйозних установах)

Як стукнеш у високі двері
чи до віконця припадеш--
у світ язичеських містерій
ти ненароком попадеш.

Там члени ордену Причетних,
в свою увірувавши роль,
стримлять на сідалах почесних
за інструментом наших доль.


І Деміург, владика світу,
людей волочить до хрестів
руками тих, які, мов діти,
забувшись, граються в богів


і вірять--слово їх останнє,
і упиваються гуртом
лихою радістю єднання
і оргазмічним торжеством,


в якім здається-- сили вищі
їм дали бачення без меж...
А ти, Іов, на попелищі
Від Бога відповіді ждеш.


Роками ждеш—її немає.
Вони не ждали і живуть,
немов ніхто з них не спитає,
немов ніколи не умруть...
2010

Коли ти в натовпі стоїш--і вир людський навколо тебе,
і поєднавшись з усіма,ти в ейфорії, як в бою,
гучноголоса правота росте й впирається у небо,
і всі навколо як брати--в бурхливім центрі й на краю.

Та розшаровується гурт ще вчора дружної громади,--
де піт, і дихання, і шал перемішались і сплелись,--
і хтось відкритий вже вітрам,загрозі нападу і зради,
він кров’ю власного життя за приз священний відповість.

Вони завжди були і є--оті, що опинились скраю,
із сивини тисячоліть їм шлях під хмарами проліг,
вузьким розгойданим містком вони над прірвою ступають,
запричастившись небуттям, в жертовнім викупі за всіх.
2014

О ніченько, солодка і жадана!
Здається, все довершу, що не встигла,
додумаю, відчую, надолужу,
напишу всім, хто ще листа чекає,
за немічних і хворих помолюся,
про день, що змарнувала, пожалію...
Що білий день? Можливостями дурить,
якими так нелегко скористатись.
За кожною з можливостей—питання,
за кожним із питань—іще десяток.
І тільки надвечір’я обіцяє
жаданий спокій, і раптову ясність,
і вдячність, коли знову сьогодення
у вічності бездонній потопає...

2010

Казок надсвіти дивограйні
зорять у розстріляних снах...

Солдатики не_олов'яні
гартують серця у боях.
Геройським освячені чином:
стояти, дратуючи смерть.

...Вдивляється в завтра хлопчина,
вчорашній гортаючи герць.
Зі спогадів привидом вирине
(пощезни, зневіри мано!):

"Майбутнє прекрасне і мирне
вже сходить. Оце вже воно -
отам... за тривог пеленою...
ген-ген, у тремкій далині.
Надія, убита війною,
нарешті воскресне.
Я - ні..."

11.2015

Янголе мій, повсякчас будь зі мною,
Нерушимою охороною,
Захисти, і від недруга стань стіною,
І надійною обороною.
Спаси мене від лукавих нападок,
Від людей недобрих збережи,
Як мислити, діяти, жити правильно,
Вкажи, я благаю, допоможи.

Збережи моїх рідних, друзів,
Від лихого ока, помислу,
Захисти від порчі і уроку,
Застережи від промислів
Ворогів і нечистих духів,
Серце наповни Любов’ю,
Віддаю життя своє тобі у руки,
Янголе, будь зі мною!

Та дівчина щовечора сидить на вікні,
Немов шукає у вечірніх вогниках казку.
Її очі заплакані, стомлені і сумні,
Але серце чекає на щастя.

Та дівчина загубилась у своїх мріях,
Рожевих світлих, але таких далеких,
Розум її від думок тих дуріє,
І ніч вже зовсім лягає на плечі.

Та дівчина шукає в зірках свою долю.
І кожен вечір пише вірші,
стискуючи папір до болю,
Лишає на них частинку душі.
2015

Кохай мене, тримай, не відпускай,
Це почуття - це крок до божевілля,
Я тут з тобою, мене не відвертай,
А то хожу неначе під похміллям.

Тримай мене, прошу не відпускай,
Ти мені безмежно так потрібен,
Прошу мене, ти так сприймай,
Без масок всяких, дурних ігор.

Душа горить її вже не спинити.
Ти підпалив її давно...
Ті почуття не можна загасити,
І кожен день, неначе у кіно.

Як хочеться забути і сховатись,
Так тихо залягти на дно.
На слова твої не відзиватись,
Та я пуста як випите вино.
2015

Знаєш, а я і досі не вмію писати
про кохання...
Я ще досі боюся собі зізнатись,
що програла те кляте змагання,
В якому і так на мала змагатись.
Що я зовсім змінилась...
Що в останні моменти я так мало
буваю собою..
Що від днів цих пустих
жахливо втомилась..
І від осені, що стала майже сестрою.
Знаєш, а я ще досі не припинила
мріяти...
Я ще досі досі живу на
сторінках улюблених книг,
Поміж героїв що можуть посіяти
Надію серед постійних відлиг.
Знаєш, я вже не залежу від тебе..
Я вже майже навчилась жити
без твоїх од...
Знаєш, я перестану бігти до тебе,
Шукаючи зручних нагод.
2015

Я «олів’є на свята не кришу,
не добираю в дзеркалі обнови
і жвавості додати не спішу
у хід нешвидкоплинної розмови.

Я не радію, як колись було,
від гамору гостей навколо столу,
від того, як рубіниться вино,
яснішають помолоділі чола.

У дружньому гудінні голосів
всі—лицарі, на подвиги спроможні,
сп’янілі від вина і щирих слів,
один за всіх, і всі—непереможні.

Солодкий час братання промине,
всяк до порогу власного доб’ється,
жарини згаснуть, холод обійме,
і усмішка утомлена зітреться.

Розійдуться—«усі за одного»-
і більше не зустрінуться, напевно.
Хтось часу дожидатиме свого,
нікого не турбуючи даремно.

Хтось буде в самоті ростить дитя,
хтось скоро, без провини, зубожіє,
хтось, як полин, ковтатиме життя,
приховуючи правду, як зуміє.

І кожен буде свій тягнути хрест
в самотності—жебрацькому достатку.
Чи сенс у людях був колись і щез,
а чи його не було від початку?

2011