Відступаєш од вітру в обличчя. На клопіт
відшукав занебесся – дитям на руках.
Не відміряний віршами час у галопі,
як розвіяний щедро правицею прах.

Чужина. І ставати тобі чужиною.
Ієрогліфи світла нічного ліхтар
надрукує на чорному понад весною,
і ні риски на біле, ні стрілки на дар
оминати дощенту зачовгані тіні
перехожими цього століття. Весна
поселитися хоче в годинник настінний,
щоб у коло правдиве її новизна.

А тебе до стіни притискатиме вітер,
і вхідних не відчинять заблудлим. Дитя
відридає за двох. Ліхтарі не освітять
занебесну печаль його – в дужу вростай.
2015р.

Кафе с мюзик-холлом. Расставлены блюда.
Вот место у сцены. Удобно вам, сударь?
Длинны стриптизерши красивые ноги...
В весенние окна вползает тревога...

С небес эзотерикой светит луна...
И в город ночной, словно шлюхе в анал,
Въезжают, тревожно свистя, поезда...
И рельсы гудят... Впрочем, все, как всегда...

Срывается с неба шальная звезда,
И бьется о вымытый кровью Майдан...
И где-то опасность таится во мраке...
И в барах ютятся гламурные с...спины...

Боитесь, мажоры, что ваши красотки
В отсутствие ваше подарят "пилотки"
(верней- не подарят. Сдадут напрокат)
Платежеспособным, дышащим вам в зад?

Да. Это прикольно. Да. Это уматово.-
Повестка психически-военкоматова...)))
Тряситесь! Косите, бабла не жалея!-
Продажные рожи с продажной аллеи...

Но- время не дремлет. Но- время не ждет.
Оно без повестки в дом каждый придет.
Как деньги в "совке" доверяли сберкассе-
("надежно"- твердили людской биомассе)-

Пришло- и растаяли деньги, как дым...
И кто-то остался навек молодым...
А кто-то - в плену... А иной- изувечен...
Иль- бЕз вести канул... Без права на встречу...

Да. Это не стильно. Да. Это не модно.
Но, горя хлебнув, вы полюбите Родину.
Встает над страною багровый рассвет...
О прошлом- не стОит. Ведь прошлого- нет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115040500566

Торкалась чорно-білих клавіш...
і в твоєму серці...
Відроджувавсь романс кохання  тих століть.
Злітала шаль...
я бачила в чарівному люстерці
Відкриті плечі в миготінні сотні свіч...  

Твій погляд і тоді...
манив у відблисках кришталю...
І мліла від вечірніх трелей солов'їв...
А той романс кружляв...
та розбивав серця без жалю,
І дихав пряним хмелем задзеркальний спів.  

У пристрасних обіймах...
українського романсу...
В  акордах передзвонів  волошкових снів,
На ніжних крилах вічності...
серцевого альянсу...
Ми линемо у задзеркалля голосів.

2015 р.

… О-о-о!
Не в гості та персона…
і не їсти вітаміна,
а грати хованки… Тако:
у панночки Навії…
злягти у трави дофаміна
і дивити ся
як вся-
дають ся
метелики на вії.
04.04.2015

      …Квітень, а сніг замітає довкола…
Я знов повертаюсь самотній зі школи.
Сумують лелеки, ридають шпаки.
Невже знов зима повернулась таки?
Нема де подітись, а тут, як на сміх,
Все сиплеться з неба холодний цей сніг…
І в серці моєму лютує зима,
Коли тебе поруч, кохана, нема.
І сльози, мов срібло, блищать ув очах.
І знов я стаю, наче зранений птах.

2-3 квітня 2015 р.

знаєш коли на серці лягла гніда плахта
умикаю дивного птаха
віриш коли усе палає і б'ю на сполох
рятує терпкий голос

чуєш не співаю але утриматися дуже важко
а хотілося як у казці
гріти холодні долоні цілувати у медові скроні
жадана моя параноє

хочеш я птахом здіймуся у небо до тебе прилину
обійматиму хочеш єдиний
ти їстимеш тіло губами як Мойсей солодку манну
я хочу до тебе коханий

2015

А я б оце поїхала в село,
Де виноград і мирта. За Форосом.
Там небеса молочні, загалом -
Нема зими. Цвітіння... дощик... осінь...

Червона скеля, храм... У ньому син
Прийняв хрещення. Спав під "люлі..." тата.
...Куплю собі турецький мандарин.
А в Крим дорога дальня... і відтята.

Усе окремо. Спільна лиш планета -
Колиска вбивці, лікаря, естета...

2015

Брели навстрічу юрми небокраєм,
Лишали фантик, молитви, число...
Махаємо хустинкою, втрачаєм...
Збираємо лушпиння, чорне скло.

Діждавши половоддя, сохнуть фріки,
Шнурки прасують, пишуть про війну.
Я й мишенят ховала б від шуліки!
Я ж у любові, як в меду, тону...

Заземлено тюльпанну цибулину,
Світлини оцифровано - старі.
Когось дивує, що самотньо лину.

...кусається незлецько рідний рій...

Є золоті серця, є зіржавілі.
Дрібна бджола - та завжди на прицілі.


2015

Десь знов вождям співається "осанна"...
Десь "валять" ціни нафтою з Ірану...
А ти ідеш проспектом трохи п"яна,
І не введе тебе цей світ в оману...

Контакт астральний розірвався з небом
(чи пити все ж, можливо, менше треба?)
І ти, замріяна, ідеш вечірнім містом...
Твоїй душі у тілі надто тісно...

Рука нетвердо номер набирає
(знов телефон на землю випадає...)
До біса! Неслухняною рукою
З"єднай світи! Поговори зі мною,

І розкажи про сонячні канцони,
Що ллються в серце храму передзвоном,
Відлунням невідомого процесу,
Того, що з тебе робить поетесу...

Бо ти- відмінна. Ти- єдина в світі.
Лиш ти та я. Та ще- весняний вітер,
Що пилом часу душі овіває...
І знов кохання змісту набуває.

Так! Ми його наповним вищим змістом!..
І ллється світлом звечоріле місто...
Ти п"єш розмову, наче трунок з чаші...
Бо скоро зустріч має бути наша.

© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115040310708

Скремсано надії-мрії
І нажите – до узбіч!
У воєнній веремії
Палить все пекельна піч.

Стогне степ: скажіть, допоки
Панувати буде смерть?
Вирви на полях, окопи,
Щастя, спокій – шкереберть.

Розгулялося вороже –
І нема тому кінця.
Вірю, зійде сонце гоже
Від Айдару до Дінця.

Змовкнуть «гради» і гармати,
Ждане з нами, не зника!
І не втратить сина мати,
Стріне дім захисника…

3.04.2015.

Не запитуй. Не квапся. У мареві музики тіней
провідчуй несказанне за стриманим порухом вій.
Закружляй, завальсуй, занеси падолистом осіннім
в паралельні світи варіантів можливих подій…

Там собі оберу лише перший акорд і спинюся
на найтоншій струні – не сполохати б видиво-мить!
Найсолодшим моментом початку чуття переллюся
у відлуння, яке хай між нас якнайдовше бринить…

Любов – як полум’я покути
У миті, в часі і завжди.
Її у днях, у болях чути.
В солодких болях, що нести
Їх мило серцю. І крізь нас
Як істина в єдинім слові
Любов’ю щиро плине час.
Усім завдячує – любові,
Як значенню усіх мірил
У щастя повноті сердечній.
… Це знаємо. І розум ґречний
Щоб там собі не говорив…
2002р.

Не обмани себе, кобіто,

Весна шаліє за вікном,

На ранок – кава з молоком,

А далі лиш дорога в літо.



Родина буде за столом,

Гуртом картоплю посадили,

І що би там не гомоніли,

Вкраїна славиться трудом.



І скоро вже бур*ян полоти,

Скажи, миленька, ти не проти?

Ніколи не любила се?



Вінок сплела із рути-м*яти,

Із сапкою ідеш завзято,

Куди ж то доля занесе?



Надвечір піснею полине,

Сум за міським життєвим плином,

Але на зиму буде харч.

Тому, дівчинонько, не плач,



Зате вареники в сметані,

І сонця-деруни рум*яні,

І чим не панський тобі ланч?



Не обманись,

Не плач, не втратиш,

Можливостей іще багато,

Живи на повну і радій...



Ніхто не зна,

Бо в кожній хаті –

Свій смуток є,

І своя радість...

Тож сумувати Ти не смій!

Життя водило нас, ми обійшли пів світа,
Одне лиш рідне слово, в житті єднало нас.
Посивіли давно і постаріли літа,
Здолали ми усе, лиш не здолали час.

Ходили ми по світі, всі різною ходою,
З далекого дитинства, і до останніх днів.
Та не були ніколи в розлуці із тобою,
Бо не змовкав у серці, Україно твій спів.

Лунала пісня в світі, так щиро й солов’їно,
Вогонь в душі займався, від неї і не гас.
Ми так тебе любили, рідненька Україно,
Бо знали що і ти, завжди любила нас.

Коли в світах далеких ми залишались самі,
Коли вже наша доля безсилою була.
До нас ти прихилялась, своїми небесами,
І піснею своєю, ділила нам тепла.

2010р.

Я та, що тримає світ
у стерплих тремких долонях,
що губить щоденний крок
між гуку і суєти,
життям - навмання убрід
і аж до зими на скронях,
вплітає лелійність мрій
у інші живі світи.

Я та, що не знає сну
під склепом повік утоми,
що завше чатує час
у плині земних скорбот,
гаптує життя канву
любов'ю... і до оскоми,
до крові із мозолів
байдужості жне осот...

Я та, що живе, мов птах,
з удосвітків і до смерку
серпанком подоби крил
спішить обійняти день,
стоїть на семи вітрах,
в небес загляда люстерко
і, молячись, силу п'є
з його благодатних жмень.

Я проклята і свята
слугиня чужої волі,
і кара, і Божий дар,
і гострий Митця різець.
Я мати і сирота,
жадана й чужа до болю...
Я та, що голубить світ.
Творіння його вінець...

2015

всі твої комети згоратимуть,просто змирися з цим
стікатимуть сльозами,як небо над айвою
всіх твоїх найближчих друзів огортатиме сигаретний дим
як довкола обстріляного конвою

ти так і не зрозумів в чому річ
тягнеш руку до дзеркала ,де сміються померлі друзі
хмільніють від пива,граю брідж
ховають мотузки для тебе в картузі

тобі випала фішка,класти на очі мідну монету
відправляти по стіксу усе найдорожче
колись паромник передав тобі естафету
ти його розвів,як в степу розводять вогнище

за надцять віків зникла різниця між круглим й квадратним
за стільки років ти втратив себе,не сприймаєш себе адекватним
та все що кругле,не завжди квадратне
бо все що втрачене,не завжди назавжди

ти так і не зрозумів в чому річ,
що написала доля над твоїм родинним гербом
..не конче потрібно бути у центрі подій,
щоб стати замисленим зоряним небом.

Все тепер змінилося, і часи і люди,
Так як було раньше вже тепер не буде.
Більше вже не вийде спозаранку мати,
У садок вишневий доокола хати.

Проминули роки , вже тепер ми знаєм,
Що є найдорожче , що ціни немає.
Молимось , матусю , ще прийди на трішки,
Поверни додому з білої доріжки.

Без тебе матусю в нас немає свята,
І сумна без тебе стала наша хата.
Ти нас своїх діток так любила змалку,
Більше не приходиш , чи ж тобі не жалко.

Ти нас так любила солодко й нестерпно,
Чи ж тепер навіки твоє серце стерпло.
Приходи матусю стежечкою . краєм,
Ми тебе рідненька все ще всі чекаєм.

Бабче 2010р

На самотні сади зірка впала кристалом,
Тій зорі що паде в пів дорозі уже не спиниться.
Ти скажи мені ні, якщо холодно стало,
Якщо зоряне небо уночі тобі більше не сниться.

Ти скажи мені ні, ти поспалюй надії устами,
Щоб твій смуток назавжди уже догорів.
Ти скажи мені ні, посміхнись на прощання востаннє,
Й заховайся у чорній пустелі сухих вечорів.

Ти скажи мені ні, не жалій мене, я не заплачу,
Якщо навіть до смерті слова ті мене опечуть.
Я тобі ті слова, я той біль безперечно пробачу,
І ніколи тебе я за те не осуджу нічуть.

Ти скажи мені ні, не залиш на остачу нічого,
Хай це буде для мене, і покара моя і покута.
Що би те що було, час своїми ногами зачовгав,
Що би те що було, час у сутінки свої закутав.

Ти скажи мені ні, безтурботна й легка залишися,
Ти мене обійми, в вічні обійми мук.
Заховайся від мене, у далеке незнане затишшя.
В те затишшя що губить у віддалях звук.

Я по світі піду, невідкладні залишу всі справи,
Я по світі піду і без мене залишишся ти.
Я надивлюсь востаннє на сонце й на трави,
Піду в сутінки там, де кінчається день золотий

На самотні сади, зірка впала кристалом,
Тій зорі що паде, в пів дорозі уже не спиниться.
Ти скажи мені ні, якщо холодно стало,
Якщо зоряне небо, уночі тобі більше не сниться.

2013р.

...
и вас я вижу, идущей
с ними, я вижу как
наяву, -
с вегето-сосудис-
той дистонией
и страстью склонить
главу -
прямую в складной
как монах ливень,
как было когда
живу.

Місто, у грозах заховане –
знову відлунює «Де воно?»
в головах,
голосі,
галасі;
слухай його і неси
в сиві ліси під хусткою,
де поселилась пустка
і в душах коти шкребуться
і виють на місяць пси.

А у Сізіфа – ні каменя,
всі на ілюзії виміняв,
каменям вилитись голосом
вкотре судилось.
І ти
їх понесеш попід крилами,
хай догорають сили.
І ні, не впустити їх – втримати,
тільки б живих донести.

Стомлена ластівко, де ж тобі
сонцем на крилах воскреснути?
Викоти в небо шину і –
гей, загорися!
Агу! –
Сину вогню, ти голосом
світ запалив, мов колесо,
що за Сізіфом котиться –
ти перед ним в боргу.

З ким тобі, ластівко, втіху
і гнізда ділити під стріхою?
Пісню оцю недоспівану –
де ж її вигрієш ти?
То не вино у суліях,
а керосин; і кулі –
не зорі зернин, а згублені
з пекла тобі листи.

Місто, у пеклі заховане –
де ж йому,
хто ж йому, сонному,
виплете нитку спасіння
і вип’є цю чашу до дна?
В сивих лісах під хусткою –
досі надії згустки і…
Світ порятує від пустки
ластівка ця
земна.

Ластівко, знову із мойрами
ти до Аїда сьогодні
не вирушиш вслід за Гермесом,
бо досі не віриш у сни,
де ти летиш над водами –
і калатають дзвони
у водах отих бездонних
і виють
на місяць
пси.

25.05.2014

В цьому попелі – голка
і тіло холодне, мов сніг,
в цьому попелі – око
твого зголоднілого бога.
І ведуть всі дороги –
укотре –
його, молодого,
на останню зі списку
твоїх
прижиттєвих
доріг.

І злітають слова, мов птахи́,
над дахами грудей…
І злітають дахи –
їх тобі в фартухи́ не зашити,
бо де тонко – порветься.
І може, чужі ворожбити
вбережуть твого птаха
від вибуху
словом лише́нь.

І тривожаться тіні,
тонкі, мов розмоклий папір,
їх у попелі болю зі свічкою – ні! – не злякати.
А за вікнами – віра,
така ж, як і слово,
крилата,
але кри́ла її
вже затерті сльозами
до дір.

Всі його сорочки́ – на тобі́,
ти за ними – услід
крізь руїни і кулі.
Під ребрами муляє…
Хто́ ще,
як не ти, в цю останню дорогу піде,
мов на прощу,
і простить йому попіл,
щоб голкою
вмерзнути
в лід?

16.06.2014

Спасенна даль.
Світіння незникоме...

Тягар прозріння: не втечеш, то зрадиш.
Содом конає, корчиться в судомах.
А ти йому нічим вже не зарадиш.

Вік заміжня, то поспішай за мужем.
Залиш усе: надибане й надбАне.
Душа переболить і перетужить,
і перевіє спомини й омани.
Прощальний стогін рідної домівки,
руїни - від покуття до покути.
Невиплакані сльози... стежка...

Тільки б
осилити спокусу
озирнутись...

04.2015

Вечір дме у місячний ріжок.
Я беру дубець чи батіжок
І мерщій туди, де із руки
Небо вже витрушує зірки.
Ці зірки, немов зайці чи коні,
Скачуть собі в неба на долоні:
Далі, вище, глибше в невідоме,
А мене лишають знову вдома.
Я реву – ну що я за пастух.
Весь мій вид від сліз гірких розпух…
Теплий вітер ледь торкнувся сліз.
На кудлату грушу вечір зліз.
Кажуть: «Он паси собі траву
Чи тоненьку стежку польову,
Що з воріт помчала до пшениці:
Там, дивись, недовго їй згубиться».
Тож тепер, збиваючи росу,
Я слухняно стежечку пасу.

Тут все побачить мій кінець,
Навіть старі оці шпаківні,
І той вітрець м’який та рівний –
Весни заморський посланець.

І голос вічносте зове,
Непереможний, нетутешній,
І в сяйві місячнім черешні,
Наче видіння зимове.

І виглядає так звичайно
Дорога , що лежить, мов тайна,
По дні смарагдного котла,

Там, між дерев, де світло блідне
І на алеї все подібне,
На парки Царскосельського села
1958 Комарово


Анна Ахматова "Приморский сонет"

Здесь все меня переживет,
Все, даже ветхие скворешни
И этот воздух, воздух вешний,
Морской свершивший перелет.

И голос вечности зовет
С неодолимостью нездешней,
И над цветущею черешней
Сиянье легкий месяц льет.

И кажется такой нетрудной,
Белея в чаще изумрудной,
Дорога не скажу куда...

Там средь стволов еще светлее,
И все похоже на аллею
У царскосельского пруда.

1958 Комарово

Коли цькують, то не байдуже,
що – ось! Помітили таки.
Радію ридма, юний друже,
аж говорити не з руки.

І я мовчу, мов цюця винний,
що не шаную темний рід,
і не шукаю диво-риму,
аби зачарувати світ.

А рими вищої немає,
хоч обійди усі світи,
якщо і у темниці раю
немає іншої, як Ти.

Промінчик зайчика люстерця
із потаємної яси,
яку римує біля серця
мій геній чистої краси.

А як ще душу обігріти,
коли обгавкають всує?
Перевелися єзуїти,
а канібали все ще є.

Але і сонце ще сміється.
Є милосердя і тепло.
Добро урівноважить зло.

Усе пройде. Усе минеться
не так собі, а наче серця
на цьому світі не було.

                              03.2015

Чуєш, чуєш брате, як гудуть гармати,
Треба Україну нашу захищати.
У важку годину, та в нелегкий час,
Хто ж її захистить братчику крім нас.

Залиши всі справи, брате мій, ходи,
Захистить країну нашу від біди.
Станемо до бою зранку до зорі,
Щоб спокійно спали наші матері.

Станемо з тобою ми удвох до бою,
Тай за ясне небо, що над головою.
Станемо до бою ми за землі наші,
Що би не гриміли нам ворожі марші.

Станемо до бою об руку рука,
Захистить країну, доля в нас така.
Й не будемо долі іншої шукати,
Бо у нас єдина Україна – мати.

2014р.

Журавлі збиваються у клини,
Опадає листя тополине.
Відлітають журавлі у сині далі,
Залишають тільки крики – жалі.

Журавлики мої ви не баріться,
Весною по скоріше поверніться.
Покличе вас додому хай надія,
За рідною землею ностальгія.

На чужині не солодко нікому,
Ви вертайтеся журавлики додому.
Повертайтеся назад до свої хати,
Україна буде вас чекати.

Відлітають журавлі до моря,
Тай курличуть з радості чи горя.
Дуже серце моє схвилювали,
Начебто й мене з собою взяли.

Журавлі мені крилом махають,
Вдалині за обрієм зникають.
Вдалині ховаються в тумани,
І від смутку серце моє в’яне.

Вслід журавлям у небо придивляюсь,
Ні журавлі, я з вами не прощаюсь.
У душі одне лише бажання,
Щоб була ця зустріч не остання.

2007р.

Блідне вечір. Помаранчевим хором,
Нарядилися гори мої.
У саду нестихаючим хором,
Розійшлися на ніч солов’ї.

А в гнізді білогрудий лелека,
У вечірній дрімоті вже спить.
Чути пісню дівочу здалека,
Тою піснею вечір щемить.

Сад радіє у білому цвіті,
Мов в Карпати вернулась зима.
І напевно у цілому світі,
Красивішого краю нема.

2012р.

Плелись извилинами улочки Татарки,
Тропинки уходили резко вверх
Дома зевали триумфально арками,
Избушки отправляли в прошлый век.

Здесь на камнях языческого капища
Сплетались корни разномастных вер.
Здесь рядом с христианским кладбищем
Ракетой в небо смотрит минарет.

С утра повадил моросящий дождик,
Я шел по серой улице во мрак,
С холма глядел величественно-грозно
На Киев православный саркофаг.

Старинный парк блестел былым величием,
Заброшенными сводами и львами
И устилал мне путь не просто листьями,
- кленовыми персидскими коврами.

Деревья были голыми и чёрными
- Глухая осень на исходе дня.
Мои шаги спугнули стаю воронов,
И те взлетая мчались сквозь меня.

И в океане сумерок татарских
Я плыл к причалу, где стоит на страже
Корабль радости, любви и ярких красок,
Чтоб снова взять его на "Абордаж".

Пора апреля. Прелая земля
теплом полусогрета ненадежным.
Смолистость почек топят тополя
и почерк выправляют безодежный,
расписываясь тонкой зеленцой
за всё, что испытать случилось в зиму.

И радуга смыкается в кольцо
на купине небес неопалимой.

01.04.2015

Даруйте піхоті, що так нерозумна буває вона.
Відходимо завше, коли над Землею нуртує весна.
І кроком непевним по сходах хистких, порятунку не жди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.
Лиш білії верби, як білії сестри, проводжають завжди.

Не вірте погоді, як дощ затяжний без упину збува.
Не вірте піхоті, як пісню бравурну вона заспіва.
Не вірте, не вірте, коли у садках закричать солов’ї.
У смерті з життям не скінчились рахунки свої.

Навчало життя: по привальному навстежінь двері відкрий.
Товариш мужчина, який же принадний обов’язок твій.
Ти завше в поході і тільки одне одриває від сну –
Куди ж ідемо, як гуркотом чути позаду весну.

Булат Окуджава –« Простите пехоте»
Простите пехоте, что так неразумна бывает она.
Всегда мы уходим, когда над Землею бушует весна.
И шагом неверным, по лестничке шаткой, спасения нет.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.
Лишь белые вербы, как белые сестры глядят тебе вслед.

Не верьте погоде, когда затяжные дожди она льет,
Не верьте пехоте, когда она бравые песни поет,
Не верьте, не верьте, когда по садам закричат соловьи.
У жизни со смертью еще не окончены счеты свои.

Нас время учило, живи по привальному, дверь отворя.
Товарищ мужчина, как все же заманчива должность твоя,
Всегда ты в походе, и только одно отрывает от сна -
Куда ж мы уходим, когда за спиною бушует весна?..

За працею забанували руки,
На полі посхилялися жита.
Співай, співай, буди заснулі звуки,
Нехай злітає пісня золота.

Над горою задзвени косою,
Над золотими нивами ланів.
Щоб серце напивалося красою,
Щоб світ тією піснею бринів.

Ти чуєш як земля до себе кличе,
Дзвени косою, піт утри з лиця.
Щоб душа зносилась вище й вище,
У світ добра без краю і кінця.

Душа лише від праці змолодіє,
Поки хвилює нива золота.
Дзвени косою, хай земля радіє,
Земля батьківська, чиста і свята.

2010 р.

Ой, леле! Не узрів події.
Алє! Алло! Хе*ло?
Пропала Рашії надія.
Украло еНеЛО.

Немає день. Минає п’ятий.
Аж тіпає страну.
Але нарешті на десятий
вернули сатану.

Завила вовкулача зграя,
почувши вожака.
Із пекла сіркою воняє
на паперті совка.

Свинота Марса суне рило
у наший огород.
Попи задмухують кадила.
Кабаша свинку уродила!
Але закушує вудила
плюгавенький сексот.

.....................................
Ой, леле! Нині перше квітня!
Давайте – на парад!
Бо знову Рашія вагітна.
І це уже не жарт.

                              01.04.2015

Згинається цей світ, мов пластиліновий,
А потім раптом трісь – немов вініловий,
В істериці, мов блазень хлораміновий,
Ковтаючи зернята хлорофілові.

Йому ніде не писані закони,
Він сам собі суддя, і син, і батько.
Гуляють його стернями дракони,
А їх пасе старий русак-безхатько.

Химери заплітаються в реальне,
Хуртеча навпіл світ переламала.
Живемо за шкалою п’ятибальною,
Точніш, на нуль і п’ять десятих бала.

Самі собі і няні, і хрестителі,
Самі собі і влада, і пророки.
От тільки не являються спасителі
І топчуть нас, немов татари, роки…

А знаємо ж, що світ цей пластиліновий
Колись зненацька трісне, мов вініловий,
І як зрадіє блазень хлораміновий,
Ковтнувши рештки зерен хлорофілових.
2013

Не поривай з кімнатою, не легковаж учинку.
Куди тобі сонце, палячи зрана "Шипку"?
Іззовні безсенсове все, насамперед – зойки щастя.
Тішся вбиральнею – і скоренько повертайся.

О, сиди собі у кімнаті, не викликай мотора.
Позаяк простір головно роблений з коридору
і кінчиться лічильником. А щойно настирна всує
любка там пащекує, – спровадь, і нехай дівує.

Не поривай з кімнатою; скажи, що тебе продуло.
Лаштуйся до стін і стульця навзаєм чуло.
Навіщо рушати відти, куди нудитись вечором
доплентаєш, поготів – знесиленим і приреченим?

О, сиди собі у кімнаті. Лови, смакуй босанову
в пальтині на голе тіло, в туфлях на босу ногу.
В прихожій запах капусти і лижв мастила.
Ти написав годі букв; отож, аби попустило.

Сиди собі у кімнаті. О, нехай вона вдосвіта
гадає, за кого ти видаєш себе. І взагалі інкогніто
ерго сум, як указує формі вдогін субстанція.
Сиди собі у кімнаті! На вулиці, геж, не Франція.

Не будь тупаком! Будь тим, ким не всяк загадує!
Сиди собі у кімнаті! Ондечки і канапа є,
шпалір, що тонує з фізією. Шафою підіпри, як сів,
двері від хроноса, космосу, еросу, раси, вірусів.







------------------------------------------------

Любов'ю сіяні слова
Вирощують жнива родючі
Пишаються землі края
Де мир у злагоді квітучі

Блакиті віддана краса
У світлі розсипами ниви
Дитячий сміх , і теплота
Збираються в пташині співи

Тут материнський оберіг
Рушник у витканих соборах
Опіка старших поколінь
Сумлінно зрощена у дзвонах

Надія , Віра , і Любов
Є перламутрами кохання
Тут ми творилися з основ
Руками зібраного щастя...
2008р.

Я не для того рай шукав
Щоб ви у ньому панували
Я іншим поглядом вивчав
Все те , що ви до цього знали

Мені смакує бірюза
Що провіантами цнотлива
Невинне , ніжне почуття
Душа в народженні вразлива

Я не ховаюсь , я іду
Свій світ від злого хоронити
Я в благодаті зацвіту
Щоб вам було що засудити...
2014р

стопка писем банальных развеявших сплин
лабиринтами комнат плутаешь один
словно с перечня бед согрешений причин
имена испарились летят отголосья

я не рядом но сладостно тянется мрак
и часы подпевают негромко "тик... так"
и меняется минус на плюс тут же в такт
исчезает значение "до" или "после"

твой анфас и Медведицы звездная ткань
телефонных бесед снегопад и герань
существует ли грань между режь не порань
безразлично ведь общий удел нам ниспослан


1 квітня 2015
.........................................


першотвір Наталі Пасічник


і листи у яких не буває новин
і кімнати якими блукаєш один
ніби в довгому списку образ і провин
не знаходиш знайомих імен або чисел

так далеко від мене і солодко так
і годинник мугикає: «тік» або «так»
обертаючи мінус на плюс а відтак
вже немає різниці між «до» і «опісля»

і обличчя твоє у сузір’ї ковша
і розмов телефонних осіння іржа
а чия ти межа і чи є тут межа –
неважливо – ми разом – нічого не бійся

нічого

31-03-15

Ти такий же, як я, тому сльози нічого не змінять,
Важливіший за принципи всепоглинаючий зиск.
Так, керманичі - сила, та що в порівняні із ними
Переляканий світ, що завмер у чеканні грози?

Ти так само зіщулено видихнеш у атмосферу
Кілька слів про любов. А подвійна з вершками війна
Вистигає в холодну. Якесь благодійницьке стерво,
Збудувавши ковчега, дасть місце на палубі й нам.

Ми з тобою пліч-о-пліч, немов ті бурлаки в упряжці,
Сорок років пустелями тягнемо лямку одну...
Он сорока листа принесла. Пишуть, буде ще тяжче.
Я вже якось сама тутки. Чуєш, іди на війну...

13.03.2014

Чорні яблуньки дикі розбіглись по снулому садові.
Сонце сходить і сходить, та щось не заходить давно
просто так, без запрошення. Хто тебе нині порадує,
коли коле, коли калатає у цинкове дно?
Хто збира для сестер ції музи сестерції трепетно,
напуває по вінця таким, що ні сік, ні кора,
і ні світ ні зоря напихає фальшивими скрепами
дивне слово "пора", коли справді іще не пора?
Не пора, не знайшли, все ще сліпо тим садом блукаємо,
залишаючи в чашці робусту, в городі - храбуст...
І все швидше - "швидка". І тоді вже усім Ново-Каїну.
І тоді вже відпустить.

17.11.2014

Затроне за душу примхлива сльоза,
Душа заболить запалає,
Лебідки додому летять з далека,
Та моя любов відлітає.

Нестримно крокую я в небуття,
В безмежні незвідані далі,
У Бога просити за все каяття,
Розвіяти туги й печалі.

Вже виплакав очі й душа вже німа,
У ній порожнеча клекоче,
Закінчилось все-відіграв вже оркестр,
Та за навіс закриватись не хоче.
2015 рік.

                              1
Сьогодні день, коли емоцій море
гаптує душу вузликами мрій.
Яке весня́не небо неозоре!
І відступає несусвітнє горе
десь за арену світових подій.

                              2
Не угасає миролюбний вогник.
Немає цілі, але є мета.
Мішені є, та все це – суєта.
Очікуючи бажане, чиновник
не помічає Божого перста.

                              3
Офшорна економіка із тіні
курсує у солоне море сліз.
Медведиця везе Великий Віз
по самобраній мапі України.
І жала притупилися зміїні,
а різати охота по заріз.

                              4
Переплелися праведне і грішне.
Не радує, що нинішнє – торішнє,
яке було, таке і нині є –
несамовите наше житіє.
Іде угору гірше, але інше,
Не голодує іудейська ніша,
з’їдаючи суспільне і моє.

                              5
Злодії винуваті апріорі.
Багатії везуть за синє море
нагарбане без мита і пені,
нажите маркітантами на горі.
Закони ще на їхній стороні.
Але хіба полегшає мені,
що всі віки ці безнадійно хворі
були і є закваска у війні.

                              6
Затягуємо ремені і паски,
купуємо і мило і шнурки...
Не треба революції? Будь-ласка,
Чекали і чекаємо віки.
Чекає операції клітина
у організмі цілої сім’ї.
Нема імунітету у родини.
Осоловіли наші солов’ї.

                              7
Юрмою заколихані тирани
оберігають все недоторкане,
яке під себе і собі гребе.
Держава обслуговує себе.
Люстрація! Ховайся пан за пана.
Корупція! Онде – одні цабе.

Болить душа, як невигойна рана.

Яке сьогодні небо голубе!

                              03.2015

Несуться хмари мовчазні
Лист шелестить з вітрами
Потоком з неба у дощі
Пронизує - думками

Усе про тебе я несу
Молитву у проханні
Щоб він беріг любов твою
Не ранив - у чеканні

Залишу сумнівів букет
Прильну струмком гарячим
Побудував надійний тил
Він нами буде - гарний

У вірі - вірно бережу
Надією палаю
Всього себе тобі веду
Щоб не впустить - злітаю

А ти як завжди - милосердна
Невтомним поглядом гориш
Коли невірні ображають
Наставиш , втішиш , поболиш

Несуться у молитві щирій
Слова мов крила - в височінь
Прозріння неба надихає
Сумлінний подвиг - матерів
2001р.

Сонце , сонце - піднімися
Мені лагідно всміхнися
З ранку настрій подаруй
Мої щічки - поцілуй

Хочу бавитися , грати
Маму з татом привітати
Розказати їм про сон
Що мене в ночі - знайшов

Я гуляла у садочку
У красивому віночку
Розмовляла із пташками
Милувалася - квітками

Ми співали , і кружляли
Гарну музику складали
Щоб могла на ранок я
Всім промовить тра ля , ля.
2011р.

Зворушлива нота на виліт
Схвильовані тексту слова
Надій , сподівань забаганки
Прийшла розказати пора

Поставити крапку у прочерк
Самому - собі довести
Що декому поперек стала
Моя розстановка в житті

Польотом свободи шануюсь
У змозі усім показать
Рабом для наруги - не стану
Судити мені , а не вам

Хватай , виривай , спи надалі
Збагнеш свою зречену суть
Прийдеться колись - не впізнаю
Зламаю гранованість пут...
2013р.

Не порахуєш , не пощитаєш
В якому місці себе підставиш
За що найбільше відповідаєш
Винагороду - найменшу маєш

Один кордон - закони різні
Загублять десь , все спишуть грізні
Де вовк лякає - хазяїн має
Жебрак останній кусок ламає

Хто більше має - той правду краде
У очі щиро брехню розкаже
Такий жаргон татуювання
За кадром мат - без покаяння

Гребуть уміло , кінці ховають
Питання знайдеш - відповідають
Піймать за руку - одкусять зразу
Рахунок виставлять за зраду

Верхи живуть , низи в омані
Усі тверезі - насправді п'яні
За димом , чадом - в сирих підвалах
В елітних клубах , пузатих хатах

Усі живуть , усі вмирають
Усі в народженні страждають
Водою хрестять , благословляють
У сповідь статус - не включають...
2011р.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Іди із моїх весен, з мого літа,
Тобою дай мені переболіти.

Іди від мене в цю пору мою осінню,
Іди від мене не лишайся тінню.
Ти більше не заводь мене в безвихідь,
Дозволь мені тобою вже не дихать.

Солодка боле, мого серця римо,
Зі мною ти завжди була незримо.
Поплач в мені, поплач і одболи,
Потім забудь що разом ми були.

Ти більше не моя, ти не моє терпіння,
Тепер під неба голубим склепінням.
Тебе на все від себе відокремлю,
Ти над землею будь, я опущусь на землю.

Тепер без мене будь, солодкий боле мій,
Тепер мене забудь, вертатися не смій.
Життя було таке, що далося взнаки,
Все ж не жалію я нітрохи все – таки.

Солодкий болю мій,забудь мене, забудь,
На цій святій землі ти з кимось іншим будь.
Попутчиків тобі багато є довкола,
Забудеш ти мене, а я тебе ніколи.

Не скажу що з тобою, час пройшов бездумно,
Не скажу що було мені з тобою сумно.
Та вже не буде сліз, солоного дощу,
І в своє серце більше, тебе я не впущу.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Серце має вже з тобою межі,
Ти мені вже більше не належиш.
2005р.

Прокидаючись десь біля першої – зрештою, так, як завжди́,
виповзаючи з ліжка зі швидкістю світла на милицях,
не вмикай телевізор! Сховайся в валізу і жди,
бо в останніх новинах сьогодні ще з подивом скажуть: «Куди ж ми дивилися?»

Бо рушниця, що вистрілить, брате, не буде з чужого плеча,
поки ти, розслабляючись, думатимеш – омине́ тебе
(до того́ ключового моменту,
в який ти ще потім так довго не віриш, хоча
клята куля живе собі сво́їм життям
між тонкими тканинами й ребрами).

І коли щось зруйнується в грудях, зламається, наче годи́нниковий механізм –
і планета зупиниться тут,
де не будеш ні пла́кати, ні говорити,
розбиваючи сотню тарілок, мобілку, годуючи визрілу злість,
де тобі залишатиметься прокричати хіба що стандартне «Та йди́ ти!»,
де тобі залишатиметься твій всесвіт, в якому ти́ –
щось розгублене й чорне, що рухається обочинами;
і коли тобі скажуть самому туди піти,
ти очолиш всіх тих, хто нікуди піти не схоче –
і влаштуєш якщо не міжгалактичний переворот,
то хоча б кишенькову версію революції.
Знаєш, клоун в трико для декого та́кож бог,
хоч для бога він – блазень, що сп’яну у репліках плутається
і ховає у чорній валізі чуже лице –
маску Гая, що стане зрадою чи розрадою,
після того, як фа́тум вкаже на тебе – це́
ти прокинешся зранку
за матрицею листопа́довою
у новітніх реаліях десь біля першої – і, як завжди́,
ти спочатку не зрозумієш, що вже по-іншому
подивився на світ, як крізь товщу землі́ чи води́ –
і став свідком покращення,
схожого на погіршення.

Щоб вичавлювати із себе прокльон чи крик,
не чекаючи, поки
тут вірус агресії ви́зріє,
тобі вистачить ду́мки, що звідси не можна втекти;
за тобою вже стежать, прослухуючи всі пристрої,
перечитуючи повідомлення у ВК
(параноя руйнує мізки не гірш наркотика).
Як тут виїхати, коли совість така важка –
як валізи мільйонів тих, що біжать
за потягом?

12.11.2014

Слід на піску у тілі води півмісяцем,
шурхіт у мушлі – сонно-солодке ви́диво:
терпне від соку липень
під стукіт коліс – і я
слухаю, може,
падаю, може,
дихаю.

Хвиля буває тепла й хистка на дотики,
в зелень сльози морської –
окраєць сонця, де
контури обрію тоншають,
контури смужаться.
Чайка струсила крило –
золоте, прозоре.

Музика грому буває густою й терплячою,
сонце – за о́вид,
світло у тім’я гупає –
іскра до іскри,
вибух накриє тишу і…
Море вже інше,
світ уже інший –
вищий.

Там, де горіло, попіл дощами вимило:
нитка – до неба,
нитка – у воду –
світиться.
Срібна риби́на зливи – відлуння сили –
дике лускате тіло
несе до місяця.

31.07.2014