За минулим ні жалю, ні плачу,
Ні потішних пісень і думок, –
Тільки в сни, мов звідтіль передача,
Щось з’являється й мається строк.
Потім вмить забувається швидко,
Як усе незначуще в житті, –
І нічого знов довго не видко,
І ніщо не ятрить почуттів…
28.02.24

Осяває свічка віртуальна
Слід від одлетілої душі,
А убивці, підлі і реальні –
Ось вони, втішаються в олжі.

О, які вони багатоликі –
І святі, і грішні, і страшні,
І цивілізовані і дикі,
Моляться і богу й сатані.

Убивають ближніх і далеких –
Їм авансом прощено гріхи.
Світ не усвідомив небезпеки,
Провертає з вбивцями торги.

Чим далі «від» тим більше коло «до»,
І сторінки написані тендітним
Приємним почерком, немов хвиління сну
Де бриз гортає ніжним повіванням
Твій перший розділ і його останню
Главу життя, таку легку й солодку,
Що осторонь тримаєшся того,
Що змушує тебе прийняти виклик.
А все лиш далі й далі берегів
Що сходяться окреслюючи острів
Де от невдовзі явиться тайфун,
І твій гамак піймавши в сіті бурю
Зрихтує згодом болісну вуаль.
Але й тоді прив’язуєш себе
До континенту спокою, втікаєш
І першим рейсом мчиш на літаку
Чим далі «від», де хвиль не підіймає
Жахливий звір, до тихої землі.
Тому все далі й далі від роману,
Тому все ближче, ближче де фасад
Підкреслений карнизами й балкони
Підтримують каріатиди, їм
Квартирний світ покладено на плечі,
А в ньому спокій, затишок і сплін,
Що застилає сутінками речі,
Навпроти ж ліжка – ангели, вони
Такі ж бліді смертельно, як і постіль.
І ніч в тобі, і в місячному сяйві
Твоє волосся, зорями в очах
Виблискує жага і хіть голодна
І дотики нехай такі мов шовк,
Та на вустах здається тінь глумлива
Здіймається у посмішці, жаскна
І скрапує на серце від горіння
Холодного вогню. А за вікном
Пала Зоар у зареві ранковім.

24.02.2024

Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,
і вошей, а ще – шпигунів;
і з успіхом це ми робили, –
хто б що нам про збиток не нив!

А ще ми хотіли – насилля
весь світ зруйнувать, а відтак...
Навіщось міняли довкілля
і щось повертали навспак.

І вас ми збирались кінчи́ти
у той або інший манір;
та ви́ за бугром, паразити,
на лихо, живучі надмі́р.

Але апетит до утопій
донині у нас не зачах:
продовжимо марш плоскостопий
й насиплемо вам ізотопів,
від’ївшись на ваших харчах.

Та по́ки що – є в нас завади,
бо хочеться їсти, аж край...
Пожертвуйте ж нам, Христа-ради,
що́ можете, чорт забирай!

(2024)

Підкова місяця надкушеною висне,
Як слід коня, що відчеканив срібло,
Копитом вдарив, і зірками бризнув,
Аж водні брижі розійшлися дрібно.

На підморожених до ночі сніжних клаптях,
Залишених у тінях милосердно,
З копит спішать ще й блискітки накрапать,
Хоча їх зранку буде сонцем стерто.

І бризки зоряні під ранок пересохнуть,
Коли підкова скотиться до лісу,
Та відзеркалить небеса високі
Ранкове плесо кольору заліза.
02.2023.

Блакитним небом сонечко котилось
Тепле таке і жовте та яскраве.
Щиро із ранком привітать хотіло
Воно усе живе, давать наснаги

Людям, птахам, звірятам та комахам,
Кожній травиночці і дереву та квітці,
Щоби у кожного із них був гарний настрій,
Як барви весняні цвіли усмішки.

Щоби співав струмочок щось веселе
І дихала земля так вільно й легко,
Мир панував і у містах, і селах,
Всюди звучала українська пісня.

2024 р.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи тільки позолоти сліпить блиск урочий?
А може, це колись, немов туман, мине,
Опустить осінь стомлено вологі очі.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи може, зваблення для тебе, ніби свято?
Тремтить щодня живий в блуканні серця нерв,
А сни надій купаються у листі м*яти.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи все навкруг лиш звичне й тимчасове в світі?
Моє кохання, мабуть, щиро-неземне,
Бо восени розквітла ніжно віра цвітом.

Чимчикуючи з гостини
Заєць скибу ніс в торбині
І раптово біля лісу
Стрів чатуючого лиса,
Що з порожнім зовсім шлунком
Ждав такого подарунка,
Бо в засмученого зайця
Похапцем забрав окрайця...
27.02.24

ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.
І хай ніщо
не потривожить сни.
Хай сива ніч
і у дрімоті птиця
гойдаються у тихій далині.
І вічний бій.
Атаки наші вперті
і куля,
що у пісні смерть несе,
кричали нам,
що є іще Безсмертя…
…А ми хотіли вижити і все.
Пробачте нас.
Ми до кінця кипіли,
І світ сприймали,
Наче прикриття.
Серця метались,
рвались і хрипіли,
як коні ті,
втрачаючи життя.
…Скажіть… там…
Щоб нас більше не будили.
Нехай ніщо
не потривожить сни.
…Ну , що із того –
не перемогли ми,
із того,
що не повернулись ми?

26.02.2024

Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –
то кожен обирає на свій смак.

Пломінь яскравий. Ніч, а наче день.
А розпочнеться ранок, чи помітиш?
Ті доленосні полум’яні квіти
не завжди передвісники біди.

Що каже доля подарунком цим?
Спопелить прагне чи квітчає дім?

11.08.22

Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Давати тепло.
Любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,
Заглибитись у нескінченний вир
Тотемних танців і тотемних масок.
Хоча очима ти казала вір,
У чистоту любові, у незламність,
В уперту міць дивитися крізь час,
Який згубив малу фігурну стрілку
І тим самим тримає разом нас,
Потрохи розливаючи подібність
В єдину форму щастя і нещасть.
Була це віра у бетон і стіни
У парк, що раптом повниться густим,
Мені, тривожним запахом ірисів
Нектар яких приваблює комах;
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від парку,
Але тебе зі мною не було.
Я пригадав твій погляд незворушний,
Цю легковажність перевиту в млость
Очей, що мов навмисно не зважали
На те, що морок ночі підкрадавсь
Дзижчанням мушок на тонких пелюстках
Що й небеса над містом розійшлись
Як надмогильне мощене склепіння
Готуючи нові місця для втрат.
І злість брала, що ти цього не бачиш
Не бачиш ні ірисів, ні комах
Ані дрімучих тіней, що зникали
У безвість ночі, вранішній туман,
Що обпікати пальці сірниками
Цінніший досвід за усі моря
Які для тебе залишились фоном.
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від моря,
Але тебе зі мною не було.

23.02.2024

Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.
Застрягла у суго́рбі лиш провина.

Глінтвейну чи бузку відчула аромат,
Який вдихала, ніби кисень часу.
Душа, неначе всілась на журби шпагат.
Зима безмовна у холодній рясі.

Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скло, у бляшаний навіс.
Забуте, ще пізньої осені хлющею змите,
Під оплески струменів так захотіло на біс,

Що твій оксамитовий голос почувся: "Тримайся!"
І другий, легкий, ніби мій: "Бережися і ти."
То сниво мене закрутило у просторі й часі.
А злива лютнева воліла до ранку іти.

А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.
Не плекають любові до книги,
До письменства поваги нема, –
Це байдужість скувала, мов крига,
Їхні душі, бо в душах – зима…
26.02.24

Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Господи ,змилуйся над Україною!
В силу спасіння Твого ,Боже ,вірую!
Вірю - все можеш і знаєш ,як треба.
Наша надія тільки на Тебе.
Господи ,змилуйся над Україною!
Зглянься на край наш,прости і дай зцілення.
Сльози хай висохнуть ,вдосталь терпіли.
За кращую долю боремось нині.

Кожен ранок отак,через силу
І крізь сльози ,що душать завжди...
Боже ,зглянься ,прости і помилуй!
Захисти Україну,спаси!
Перемоги ми прагнемо,миру
І він прийде.той радісний час.
Дочекаємось ми воскресіння,
Україна воскресне для нас!

Господи,змилуйся над Україною!
Даруй їй бути єдиною,вільною.
Силу яви Свою,святість і славу
На Україну вже зглянься,благаю!
Господи,змилуйся над Україною
В силу спасіння Твого ,Боже,вірую!
За Україну ми молимось нині.
Хай по Тисині більш кача не плине.
25.02.2024

Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на мене, не смітив…
25.02.2024.

Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на ніч у вибалку одному.
Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
Багаття розвели, хтось риби наловив.
І аромати вже такі навкруг несуться,
Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
Зварили кулішу із рибою, усілись
Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
Зготовились уже лягати, спочивать.
Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
- Здорові, молодці! – легенько уклонився.
- Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
- Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
Та недалечко тут під Кічкасом село.
- Охота ото вам бовтатися по світу?
Таж людям молодим й так гарно б тут було.
- Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
Урочища того, що Сагайдачне звуть.
Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
Там на губернію їх стачило б, мабуть.
- А що за гроші то? – ті чумаки питають.
- Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
- Казали щось старі, що трохи про те знають.
Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
- Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
Старішого, ніж я, нікого не знайти.
Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
Вже корені давно в землі оцій пустив.
Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
Не було на землі міцнішого коза́ка,
Тож по собі й лишив він славу отаку.
Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
Вам, певно і не знать, як то воно було.
Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
Куди там воювать? Забрали всю старшину.
Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
Забрали землю всю, майно і всю скотину.
Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
Самих же козаків по світу розселили.
Кого у москалі до війська загребли,
А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
І каже нам козак: «Давайте утікать!
Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
Там добре буде нам, кругом же ліс густий
Та скелі і яри. Ніякої турботи.
Згадаємо уклад свій добрий січовий.
Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
Вночі всі на коней та й степом подались.
Слобод ще не було степами у ту пору,
Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
Зробили курені й козакувати взялись.
А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
А у степу хіба татари й чумаки.
Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
Татарам же часом дісталося таки.
А то ще москалі, як степом проїздили,
То їх пограбувать із радістю було.
Отак ми років три чи то чотири жили.
І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
Він вдома більш сидів, побіля куренів.
Бо ж і худобу слід було там доглядати.
Та і на зиму хліб придбати він умів.
А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
Чому б не потрусить ледачих тих панів?
На Київщину ми ще без пригод дістались.
Там розійшлись, аби розвідати доріг.
А тут на лихо нам москальське військо взялось
Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
Примушувать взялись до війська нас вступать.
Віднікувались ми. Та що робити мали?
Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
Повісити велів москальський офіцер.
Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
Погодились служить. Тож в козаках тепер,
Але під москалем. Десь рік отак ходили.
А потім повели нас воювати Крим.
Показувати шлях до Криму нам веліли,
Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
Де німці по сей день в колоніях живуть.
Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
Поки через ріку понтони наведуть.
І стало жаль мені старого Сагайдака,
Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
Прокрастися рішив, повідати козаку.
Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
Помітили мене та й узялись стрілять.
Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
Вдалося допливти, до берега дістать.
А там в чагарники й до куренів дістався.
Було тоді там, може, з десяток козаків,
Хоч я тоді на те не надто роззирався.
Не до того було. Часу на кілька слів.
«Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
Бо скоро тут уже москальське військо стане
І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
Схопились козаки, зібралися тікати.
Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
Все золото зложив у шкуру й до води.
На скелю на середню затяг й поміж каміння
Пустив. Все те багатство там лише загуло.
Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
До біса грошенят там в золоті було.
Затяг те у барліг, поміж каміння того,
Гарненько загорнув й до берега помчав.
Гадав, що козаки чекають там на нього.
А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
«Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
Лишився сам-один на березі нещасний
Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
В землянку заховавсь з залізними дверима.
А я вже на коня та й крізь чагарники.
На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
Мачаю у воді свої сухарики.
Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
Скомандував майор, щоб військо виступало.
Примчали у той ліс – немає козаків.
Лиш курені пусті полишені стояли.
Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
Курінь той був міцний, мурований з каміння.
Взялися відкривать – не виломить дверей.
Вмовляти почали, нехай старий відчине.
А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
Давай вони тоді у вікна йому лізти.
Старого допекли – узявся він стрілять.
Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
Прийшлося москалям скоріше відступать.
А там стіжок стояв гречаної соломи.
Взялися москалі солому ту возить.
Обклали геть усе та узялись по тому
Солому пропихать, землянку щоб набить.
Управились гуртом, а потім підпалили.
Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
Щоб вмерти та живим не датись москалям.
Ще довго москалі на місці тім стояли.
Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
Цілий табун коней в Сагайдака забрали
Та й подались на Крим. І я із ними. От
Прийшлося в козаках ще довго послужити.
Аж доки й постарів й відставку получив.
З забродами ходив був рибу половити,
Аж доки козаків знайомих не зустрів,
Які у слободі місцевій поселились.
То й я до них пристав, та й став із ними жить…
- А золото знайшли, що сховане лишилось?
- Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
Отож, я і кажу – чого ото блукати.
Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом і Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,
І весни незрівняна нота.

Мені знов усміхається небо,
Почуттів загадковий канкан.
Я живу в цьому світі для тебе,
Бо весна написала роман.

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна дівчина...

Вона пісню співала про весну,
Про урочі вогні досвітні –
Пісня
в серці
моїм
колисалася...
Колисалася
в серці
пісня,
Колисалася
в пісні
мрія,
Колисалося
в мрії:
«Ле-ся...»

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

(Оригінал)
Кто вам сказал, что я тиха,
слаба, судьбе подвластна?
Моя не дрогнула рука,
пою, и мысли ясны .
И если раз я завелась
рыданием печальным,-
так то весны капель была,
Не осени прощанье.
А осенью... Иль в радость знать
кто гаснет, кто в расцвете,
вербу, что пламени под стать,
разденет, плача, ветер.
Когда ж суровая зима
покроет краски света-
то, схоронивши их, сама
Рассыплет самоцветы.

Зринає пісня птахом легкокрилим
Все вгору й вгору і летить, летить
Понад землею й набирає сили,
Прагне щоби її почули всі.

Легесенько торкає струни серця
Й вони вже в унісон з нею співають.
Стає так добре і привітно й легко -
Живе вкраїнська пісня, не вмирає.

2020 р.

За вікнами сходить світання
І спішно яскравим стає,
А в дзеркалі видно згасання
Нестримно печальне моє.
За вікнами далеч безкрая
І ранку упевнений крок,
А в дзеркалі сутінню зяє
Близький і глибокий куток.
За вікнами світло пророче
Вже в ясного дня на межі,
А в дзеркалі бачаться очі
Збентежені, бляклі, чужі…
25.02.24

***
Диявола не бачили ні разу,
але усюди є його рука
у вигляді зеленої зарази.
Воно і тут у ролі віршомаза
ще удає із себе козака.

***
Поети є реальні, і ніякі,
і ті, що завойовують серця,
але... якщо ми щирі до кінця,
то не ламаймо правила загальні,
аби зайняти не свої місця.

***
Ми усілякі. Але як не є,
усі ми добиваємось одного,
аби і у поезії своє
притягувало іноді до свого.

***
Уже й весною на планеті
стерня поезії цвіте
і, уповаючи на те,
скиртують у вінки сонети
і неофіти, і поети,
аби піймати пієтет.

***
Надіятися, може, і не всує,
що опанує грамоту народ,
та поки-що процеси педалює
один і той же нео-ідіот.

***
У кузні імітації процесу,
що нібито, поезії кує,
музики є, і барабани є,
і видатні аматори інверсій,
та окаянне у кімвали б’є.

По інерції
Плідна поезії нива,
поки тобі не чужа.
Навіть коли без гроша,
буде людина щаслива,
адже навзаєм красива
внутрішньо чиста душа.

02.2024

Лебідкою густий туман
над озером розправив крила.
Злетів у вирій фіміам
з родючої землі кадилом.

Світанок небо засліпив,
сховав за обрієм почвари,
і сонця фотооб'єктив
осяяв полисками хмари.

Заголубіла сіра даль
фіалками на небосхилі,
проміння — золотий Грааль
пролляв паєтки мерехтливі

поміж обвуглених доріг,
близнят сіамських хмарочосів.
Яскрава синь вплела собі
мережку райдужну у коси.

Душа вібрує, мов струна,
на дебаркадері* розлуки.
Зима у потязі... весна —
оздоблює смарагдом луки.

Легітко подихом хмільним
випещує обличчя світле.
Який ти, дійсно, чарівний,
мій любий березневий Світе!

Дебаркадер* — перон

23.02.2024р

Ще час не вивітрив з кімнати
Парфумів пахощі хмільні
Тієї жінки, що багато
Дарила радощів мені.
А ти вже брязкаєш ключами
І швидко робиш звичний вдих,
Та на балкон прямуєш прямо,
Де я розгублено затих.
І просиш, мабуть, у двадцяте
Тобі наївній пояснить:
Чому витають аромати
Узимку розквіту весни?
Тебе допитливу обнявши,
Кажу ще раз на майбуття,
Що так усім повсюди завше
Пахтить цвітіннями життя.
24.02.24

Кажете - любити ворогів?
Що ж: тоді, ненавиджу з любов'ю
і з любов'ю - свідками Боги-
меч встромляю ворогу між брови.

І нема провини і гріха,
що рука піднята не здригнеться
вивільнити з зайди прілий хлам,
витрясти московця
з тіла денця.

Хай затихне скрушений язик,
хай гієнна суть проткнеться києм,
хай його діла зійдуть на пшик
і нелюдність сіра обнуліє.

Хай під оком неба і зірок
стріли проростуть, мов житні стебла....
Так люблю, як підтинає крок -
крок ворожий - меч в борні розтерплий.

Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось самосівом на цій землі.
Невтомні руки юдеїв у зимову хвищу
Справляють Новий рік своїм зеленим друзям.
Нові гаї здіймають віти посеред каміння
На доказ того, хто тут господар справжній.

Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби.
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю.
В чому і ще швидкоплинність така і мінливість?
Сковзує сонце, щоб ранок комусь запалити,
Тягнучи в когось із ночі зірки мерехтливі.
02.2023.

Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в прірві праведності тиша.
На землі тепер стражденній, наче пекло.

Дошкуляє невідомість, лихо спеки.
Втома нелюдська. Сумую: як ти, друже?
Лиш би ти живий, хвилююсь дуже-дуже...
Пролетів вгорі зажурений лелека.

Вже скресла крига, крига скресла
І річка вийшла з берегів.
Несуть птахи на крилах весну,
Чується їх вітальний спів.

До сонця тягнеться підсніжник,
В "жилах" беріз пульсує "кров".
Краса незаймана та ніжна
В серцях пробуджує любов.

2017 р.

Врізалася клином
Зграя журавлина
В почорніле скупчення хмарин, -
Розчахнула сміло
Нерозривно ціле,
Ні на мить не стишуючи плин.
Подалася далі
Над моїм причалом
До іще спокійних берегів,
А мені летіти
Нікуди у світі
Від війною зранених країв.
Буду Україну
Боронить до згину
Не словами в дальній стороні,
Щоб могли пернаті
В рідний край вертати,
Вдячливо курличучи мені.
23.02.24

Не знаю де, не знаю як,
Та трапилось одного разу так:

Жила колись царівна мила,
Така чарівна і вродлива,
Що той, хто раз хоч її бачив,
Собі цю зустріч не пробачив:
Струнка, тендітна, норовлива,
Безмежно ніжна і зваблива...
Граційний стан, спраглі вуста
І посмішка, як у Христа.
А погляд!.. Погляд вмить разив,
Закохував і полонив...
Хіба стріла, залп з требушета
Чи згодом зроблена ракета
Могли так вразить, як ті очі,
Що снились багатьом щоночі?
Й багато хто старався,
Та її серця марно добивався.
Бо хто б не сватався, багатий чи бідняк,
А відповідь була однакова однак:
"Той запиватиме мої вуста ковтком шампанського,
Хто принесе мені вбрання з мусліну макошанського."

Тут загадки немає,
Бенгальський той муслін
На світі кожен знає,
Здавна всіх вабить він:
Ніжніше він од шовку,
Легкий, мов вітерець...
Та за таку обновку
Не шкода і сердець!
Але і в тих широтах
Є майстер лиш один,
Який в трудах-роботах
Тче чарівний муслін.
Ім'я йому - Макоша,
Відлюдник і дивак,
Живе під містом Дакка
В печері, мов жебрак.

Саме туди, на край землі
Пливли героїв кораблі.
Й багато хто туди дістався
Відомими шляхами.
Але додому повертався
З порожніми руками...

Ще розкажу, що був юнак.
Він жив і не тужив,
І був щасливий. Втім, однак,
Царівну він зустрів...
От горе: втратив розум він -
Думки про неї лиш.
У грудях - полум'я комин
І сон його облиш.
Не їсть, не спить, не бачить зір,
Не відчуває втоми.
І слово "спокій" із тих пір
Йому вже не знайоме...

Його мандрівка за сукном
Тягнулася роками.
Конем, верблюдом чи судном,
Чи морем, чи стежками.

І ось Макошу врешті він знайшов
Й до нього у печеру увійшов:
"Великий майстре! З тих кінців землі
Мене до Вас кохання й пристрасть привели.
За Вашим я прийшов мусліном.
І з цим низьким, аж до землі, укліном
Прошу: назвіть мені свою ціну!
Якщо потрібно, гори я переверну,
Пірну в глибини океану
Чи зірку з неба Вам дістану.
Я принесу Вам злато й самоцвіти,
Сльози каміння, папороті квіти,
Рабинь, рабів,
Земель, морів...
Куди іти? І що зробити?"
Та майстер відповів: "Ні, досить вже ходити.
Ціна моя не дуже вже й велика
І є у кожного, хто сюди входить, чоловіка.
Не хочу я ні гір, ні з неба зір.
Та за муслін віддай мені свій зір!"

Було весілля дуже радісне й чудове.
І у царівни нашої - вбрання казкове.
У нареченої в плечах -
Муслінова тасьма.
А в нареченого в очах -
Пітьма. Пітьма. Пітьма.


Тож, чи вартує любові
Та, що вимагає крові,
Болю принести й страждання
На вівтар її кохання?
Відповідь і сам шукаю.
Не питайте, я не знаю.

22.02.2024

беззоряно-чорне знов небо знов мапа країни червона
недремне вночі потойбічне чигає по той бік кордону
від мокрого снігу ці ночі стають більш важкі і вологі
зустрілися на перехресті нічному нічні дві тривоги

у першої голос журливий він душу до денця виймає
вона причитає над тими кого уже більше немає
у другої в косах троянди чорніші чорнішого горя
вона заридала за тими кого ось не стане вже скоро

у світі завжди - кажуть – порівну буває щастя і лиха
тож після усього нас мало б чекати сторіччя утіхи
замовкли обидві сирени ще схлипнувши раз наостанок
червоною смугою в небі займається пізній світанок

22.02.2024

Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ніхто.
Вона у замку верхньому жила
Фортеці. З молодого воювала
І незалежність царства відстояла.
І слово, кажуть, начебто, дала
Заради свого царства тільки й жить.
Отож була і горда, й неприступна,
Як гори навкруги. Лише підступно
Могли би вороги її зломить.
Сугдея процвітала і, тому
Від женихів їй не було відбою.
Хто звабити хотів її красою,
Багатством теж бажалося кому.
А хто віз славу, у боях здобуту.
Хоч всім Сугдея треба лиш була.
Цариця одкоша усім дала
Та наказала й шлях сюди забути.
Та був один настирливіший всіх –
Закоханий в царицю воєвода,
Що звався Гіркас. Мав і славу, й вроду,
Весь час пропонував цариці їх.
Та і йому відмовила вона.
Із волею розстатись не схотіла.
То Гіркаса страшенно розлютило.
«Не хочеш буть коханая жона,
То я тебе, як здобич заберу!»
Таємно з генуезцями зв’язався,
На їх воєнну поміч сподівався.
Йому, бач, навіть, зрада по нутру.
А генуезці хижо вже давно
На ту Сугдею з моря поглядали,
Як би її привласнити, гадали.
А тут так гарно склалося воно.
За те, що він таємний вкаже вхід,
Одну царицю хоче лиш для себе.
А генуезцям тільки того й треба.
- Лиш проведи і буде все, як слід!
На гори опустилась темна ніч.
Загін ворожий в темряві підкрався,
Де їх уже той зрадник зачекався,
Відкрив таємні двері, звісна річ.
В фортецю увірвались вороги,
Поки усі сугдейці мирно спали.
Мерщій до замку верхнього попхали,
Радіючи, що їм то до снаги.
А при цариці був лише загін
Із охоронців, вірних їй до смерті.
Вони той замок боронили вперто
І ворогу не показали спин.
Та їх все менше в тій борні стає,
Струмки криваві сходами стікають,
Один за одним воїни вмирають,
Життя за неї віддають своє.
- Здавайся, Феодоро! - вже кричать
Їй генуезці, - лишишся живою!
Нічого ми не зробимо з тобою!
Ми хочемо лише Сугдею взять!
І тут вона помітила між тих
І Гіркаса. Всю зраду зрозуміла.
Тож генуезцям крикнула щосили:
- Як є хто справжній воїн серед всіх,
Нехай отого зрадника уб’є!
Тоді я дам вам відповідь потрібну!
А зрадник й генуезцям був огидний,
Убили вмить. - Ми слово ждем твоє?!
І вона їм тоді відповіла:
- Жила я ради рідної Сугдеї.
Вона упала, я – разом із нею!
А далі розвернулась і пішла.
Заціпеніли вороги на мить.
Вона ж зробила ті останні кроки
І у провалля кинулась звисока,
Не захотіла ворогам служить.

***
А у юрби немає серця.
Таке буває де-не-де,
коли здається,
що ідеться
про те, чого нема ніде.

***
А на війні до перемоги
нема єдиної путі
як і дороги,
поки ноги
допомагають у житті.

***
А ми лишалися сліпими,
коли сміялися, аж-аж...
бац-бац і... мимо
і незримо
усе охоплює міраж.

***
А ми не уявляли тих висот,
де нині найвеличніший знайшовся,
але такий народ –
з усіх свобод,
що обирав, на те і напоровся.

***
А ось тобі і казочка уся,
що якось не кінчається і досі,
бо тлусте порося
іще пишається
у вишитій своїй косоворотці.

***
А поки ми воюємо одні,
парафія роздмухує кадило
і не одній свині
на цій війні
потрібно укорочувати рило.

Ре-те-не
А нам не вистачає батога,
аби усі взяли у руки ноги
і як один ішли до перемоги.
На те й Каа
та іноді Яга,
допоки є Табакі й бандар-логи.

Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,
картоплю, перець різний,
іще якийсь бур’ян,
для травлення корисний.

Ішла стара, а день
був сонячний, нівроку, –
ну, як завжди сливень
о цій частині року.

Назустріч йшли діди,
й привітних з них чимало...
Здавалося, біди
ніщо не провіщало.

І раптом – треба їй
на інший бік дороги...
Стривай, стара! Постій!
Згадай всі застороги!

Он, зліва – світлофор:
зелений – для бабусі
налагодить зазор
у транспортному русі;

а справа – як і слід
на автомагістралі –
підземний перехід, –
безпечний і так далі...

Та бабка – як той біс,
напереріз полізла.
Диміло з-під коліс,
трощилося залізо...

Був принцип доміно
проявлений достоту:
як у страшнім кіно,
впав байкер під «тойоту»;

якийсь карамбуляж:
одна вантажна «шкода»
впустила свій вантаж
якраз на пішохода;

в тролейбус в’їхав «МАЗ»,
тролейбус вщент зім’явся
й перетворився враз
на банку, повну м’яса;

фургон влетів у стовп,
той гепнувсь на автобус,
а той – стіну продовб,
лишивши в ній свій обрис;

в диму і сум’ятті
кричали пасажири
(найголосніше – ті,
у кого обмаль віри)...

Цікаво по TV
про це розповідали;
ми їли щі нові
й бабусю нахваляли.

(2024)яяяяяяяяяя

І

Німіють щастя висі неозорі,
Ніяких поміж них нема розмов.
Неначе звуки із консерваторій,
Вібрують тонкострунно, бо любов

Як дама у кокетливім капорі* --
Тремтлива, ніжна, витончена мов --
Нечутний навіть стук її підборів -
М'який, невловний шурхіт підошов.

Вона не уподібниться актрисі --
Підступна обережність звірини --
До жертви підкрадатися десь в лісі.

Ні, то жахливе вміння Сатани...
З небес лунає чарівлива пісня --
Кохання чують музику вони.
_________________________
*КапОрі - авторський наголос.

ІІ

Кохання чують музику вони --
Спочатку флейта пестощі леліє.
Тоді - гобой, мов дихання весни,
Злітає птахою на крилах мрії.

О! скрипка приєдналася до них --
Тонким вібрато ллється-шаленіє...
Рояль додасть мелодій чарівних,
Він пророкує, наче той месія.

Аж раптом дисонансів цілий рій --
Джмеля політ - проказа й лепрозорій!
Чи мухи крик у сітях упирів --

Черговість уповільнень і прискорень --
Любові чорно-білий буревій --
Освідчення в щемливому мінорі.

ІІІ

Освідчення в щемливому мінорі,
О мить така хвилююча, тонка,
Між дива фантастичних траєкторій --
Політ кохання. Божа то рука,

Що музику тримає у покорі.
Вона - немовби чайка та морська --
Чекає, поки трем її огорне,
Настане поцілунку мить п'янка.

Оркестр уже втомився нас чекати.
Панує настрій знічено-сумний.
Чом не звучать рапсодії, кантати?

Ось диригент виходить головний
Симфонією щастя привітати,
Де звук скрипковий -- ніжний, осяйний.

ІV

Де звук скрипковий, ніжний, осяйний
Основою мелодії проляже.
Кларнет навіє променисті сни --
Віолончель заструменить міражно,

Легатну вив'яже арфістка нить,
Ці злотокраплі чудо-макіяжу --
Вже на палітрі ксилофон дзвенить --
Хай про кохання сонячне розкаже.

Литаврів раптом чуть важкий удар!
Ось протидія - туби ще й валторни --
Душевний біль здіймається до хмар...

Та диригент сторінку перегорне,
І ллється Божа радість, як нектар --
Тремтить, аж серце тепле упокорить.

V

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
Вібрато на бандурі те густе,
Що при майстернім пальців переборі --
Чарівних струн звучання золоте

Дає душевних сяєво озорень --
Таке величне й водночас просте,
Як сонце на курортах Євпаторій --
Веселкою між хвиль морських цвіте.

У музиці туман, буває, висне --
Примарні вимальовує тони --
Нелегко дихать од нестачі кисню...

Та здійметься величний спів ясний
Любові промінь там яскраво зблисне!
О скільки в нім краси і новизни.


VІ

О скільки в нім краси і новизни,
Хай світ увесь осяє, зігріває.
Його щоб доньки милі та сини
Пізнали щастя весняного раю!

Пустелі, гори, сонячні лани,
У океані -- острови Гавайї,
Сейшели ще й Мальдіви, шлях земний
Усе живе -- ЛЮБОВ благословляє!

Ненависть так набридла вже усим!
Повітря свіже злістю закупорить.
Але вогонь священний не згасить...

Безмежжя океанських акваторій
Кохання пестить звуками роси,
Де голоси божественного хору.

VІІ

Де голоси божественного хору,
Крильми підносять килим-чудоліт,
На лЕгкому* господньому моторі,
Злітаючи понад верхів'ям віт.

Ті відчуття при висоти наборі
Неначе в акробатиці - кульбіт,
Напився мов -- чар-зілля мандрагори,
Фантастика, любові це -- зеніт.

Хоча б з такої висоти не впасти --
Внизу десь провокують кажани.
Даремні сподівання склеїть ласти**!

Поганий настрій, люба, геть жени!
Піїт співає про кохання часто,
Неначе птаство гомінке весни.
__________________________
*ЛЕгкому - авторський поетичний наголос напротивагу словниково-прозаїчному наголосі легкИй.
** Склеїть ласти - померти, загинути.

VІІІ

Неначе птаство гомінке весни
Симфонія ця -- шоста, пасторальна!
О скільки тут краси і новизни --
Бетховенська природи сповідальня.

Лелеко дивовижний, промайни,
Хай музика лунає величальна.
Любовне воркування з низини
Там чути голубине, як зі спальні.

А терція зозулі, скільки в ній
Глибин філософічних без кордонів --
Кує літа лиш парочці одній,

Що тішиться коханням безборонно...
Але між нотами бува пирій --
Секунди, септими іще й тритони*...
____________________________
*Секунди, септими, тритони - музичні інтервали, дисонанси - неприємні звуки гармонії, також із сфери музики.

ІХ

Секунди, септими, іще й тритони
Ці антиподи раю на землі.
То складові пекельних какофоній,
Музичний сатанинський горе-плід.

Не знає заборон ані кордонів,
Горлянку світу здушує в петлі,
Від скреготу жахного звуків тонуть
"Титаніки" - найкращі кораблі.

Але існує світло дивовижне
Його завжди оспівує піїт,
Бо рани гоїть людям рідним, ближнім...

Любов'ю зветься, весь лікує світ,
Хоч деякі мотиви б'ють по крижах
Ввірвались дисонансом, як ковід.

Х

Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Суспільство хворе, музика -- подібна.
Пий вітамінний комплекс "Квадевіт"
Й тоді століття ти зустрінеш гідно.

Буває, що аж кидає у піт
Від опусів, котрі вславляють хибно.
В наморднику -- людина, пес і кіт.
Навушники потрібні теж їм, видно.

Та ліки є од явищ цих гнилих --
Універсальні, де Природи лоно.
Любов'ю називаються вони...

Красою нищать брехні, заборони!
Лиш ненадовго дітища тих лих
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

ХІ

Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...
Насичують потворністю відтак,
Руйнується краса ясних гармоній,
Коли туди втручається тупак.

То горе-композитора долоні...
Невже епохи виродження знак?
Чи дуло вже приставила до скроні
Війна в жахнім вировищі атак?!

Нам не дано одразу зрозуміти...
Та все минає... Йде добро у бій
І сіє навкруги любові квіти.

Бо навіть люті стоголовий змій
Хоч музику зібрався отруїти...
Та Бог Ярило чар являє свій.

ХІІ

Та Бог Ярило чар являє свій,
Весна приходить неповторним дивом
У сукні різнобарвній, золотій,
Обдарувавши усміхом щасливим.

Сама любов поглянула з-під вій --
Розтанув сніг під променем сяйливим.
Кохана, поцілунками зігрій,
Мене торкнися лагідно, пестливо.

А музика? Уже не дисонанс,
Душа в щемливих звуках м'якне, тоне
Зворушує, розчулює романс...

Високих почуттів розквітлі грона
Аж до небес ясних підносять нас,
Знов консонансів скачуть білі коні.

ХІІІ

Знов консонансів скачуть білі коні,
(Здається, серце вистрибне з грудей!)
Летять через бар'єри-перепони
Туди, куди мелодія веде.

Вона уяву слухача полонить,
Рум'янить навіть личенько бліде.
Й тоді звучить, коли літають дрони,
Та пісня про кохання молоде.

Нехай чорти епохи руйнівної
На шабаш позлітаються мерщій,
Їм не здолати сили панівної --

Любові, що вершиною є мрій -
Сміються щастям скрипочки, гобої,
І співом зависають у траві...

ХІV

І співом зависають у траві...
Трембітами вигукують тромбони.
Всі інструменти здійняли борвій,
Керованої бурі Посейдоном.

Шаліють, наче при любовній грі,
Влаштовують змагальні перегони.
А піаніст немовби одурів --
Кураж піймав - музика-цар в короні.

Ще й головою недарма трясе,
Величні акцентуючи акорди --
Скидає негативне так усе...

Зі сцени йде ледь змучений та гордий,
Закоханим він радощі несе --
Німіють щастя висі неозорі.


МАГІСТРАЛ

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественного хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Секунди, септими, іще й тритони*
Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септими, тритони - музичні інтервали, дисонанс -- неприємний звук гармонії,
консонанс - приємний звук гармонії.

Несмілий березень грозиться снігопадом,
Стерніють ще незорані поля,
Синички розтеленькалися радо,
І раптом - чутно пісню солов'я.

Звідкіль так рано? Де взялась, пташино?
Зима не встигла за поріг піти,
А люба серцю пісня ніжно лине
Немов із раю звуком проллятИм.

І я здивовано стою, відкривши рота,
Та споглядаю пильно догори -
Злітає чорна в крапочку босота
З безлистих напівсонних яворин.

Вернулися завсІдники тутешні,
Знайшли ще голий мій вишневий сад,
Та я віддам і вишні і черешні
За звуки березневих серенад.
03.2023.

Поки вірю тобі, як собі — берегтиму
те, що небо в дари нам послало.
Бо закохана жінка — душі берегиня,
а бездушна — загострене жало.

Спрагле серце болінням виснажують думи,
і нема їм кінця, ані краю.
Відстань вивітрить шлейфи солодких парфумів,
божевілля терпкого розмаю!

Нащо муки гризотні терпіти даремно,
марно мріяти про Беатріче?
Під вінець з іншим йде. Не тужи, любий, ревно —
бач, не плаче вона, плачуть свічі.

Невзаємне кохання приносить страждання,
Обопільне — розраду і щастя.
Тож загадуй в обіймах любові бажання!
Чужерідною не переймайся!

21.02.2024р.

Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,
Заповнив би його снагою.

В нічному мареві графіту
Малюєш ілюзорно вишню.
Бринить симфонії сюїта...
А чи поверне Бог колишнє?

Немає більше що казати,
Та й чи потрібно говорить,
Якщо можливість є поспати
Цієї тужної пори.
Блукає тиша по кімнаті
І морок хату затопив, –
Немає більше що казати,
Крім побажання: Мирно спи!..
22.02.24

Моя кохана пахне часником
і убиває всі мої мікроби,
я злизую, мов з миски язиком,
з її натертих ніг пітни́й доробок.

Вона солона, ніби океан.
Вона недраяна, як темні ночви.
Її боїться кожен мій фаланґ.
Вона працює кимось деннонощно.

"Пхе", – телевізор каже на таке.
А ми натомлені сільські естети,
чий душ – пісок, не просимо ракет
і силіконових груде́й котлети.

Ми намалюємо свою любов гірку
любистком, м’ятою і полином звичайним.
Сивуха тхне, зраділи огірку
і що нам щонайвищий лайнер?

Бо щастя, бо воно од всіх оском,
бо стрілися голодні хлібороби,
коли кохання пахло часником
і лікувало згадані хвороби.

20 березня 1993 р., Київ

І
Що для нас українська
рідна батьківська мова?
Солов'їв спів пречистий
чи струмки барвінкові?
Чи лелітки в зіницях
із кохання уткані?
Що для нас українська? -
Віра! Слава! Єднання!

Бо звучить гордо й грізно.
Під артою волає!..
З-під уламків, заліза
волі стрічку тримає
і колосить пшенично,
і квітчає землицю...
І щитами Героїв
проростають обличчя...

ІІ
Ми завчаєм нові слова:
біль і сльози, тривога й горе...
Ми живемо чи існува... -
Вже полинув знов хтось до Бога.

Не нові, не нові слова...
лиш кривавлять-бо знов, жахучі...
І війна не нова - стара! -
Тягне слід свій з боліт смердючих!
Із ординських кривих мордяк,
промосковських недолюдків зграї.
Має зникнути з карти, бо стяг
окупанта не житиме в Раї!

Стяг? Не той - давньоруських звитяг,
не замочений в кров поіменно!
Те, що з пекла полізло, мов гадь,
те, що в пеклі сконає своєму!

ІІІ
І тоді... Заясніє блакить,
защебечуть пташки світанково.
Де джерельце мале заструмить,
буде в житі цвісти наша мова!
І барвінком рясним солов'ї
перев'ють голосні жабокричі...
Та вклонися, бо бачиш: у цвіт
повростали Героїв обличчя.

2024

Ось я знову вернувся сюди
В це Село через дні і роки.
І здалося воно і чужим і пустим,
А колись я тут був молодим!
Тут уперше своє я кохання зустрів,
За струмком, що ліворуч, там був її дім.
Я знайшов її хату, постукав в вікно.
Я покликав її… та нема вже давно.
Може ти помилився,- сказав я собі.
-Неможливо, - бо був я тут ночі і дні.
Ти забув, - стільки років пройшло!
Помилився, - сказало закрите вікно.
Білий сніг заскрипів мов роки.
Плив над комином дим і торішні зірки.
Я не вірив собі, я забути не міг,
Як на русих волоссях виблискував сніг.
Я п,янкий, пам,ятаю, той смак її уст.
А в саду від морозу гілок чули хруст.
І тоді як тепер в небі місяць пливе,
Але місяць і сад вже забули мене…

Я на помацки йду, я всі знаю шляхи.
Наді мною теж сонце і небо…птахИ
Тут любов розчинилась між віт верболіз.
У минуле моє догорає вже міст…
Все минає колись, вже прощатись пора.
Бо весна пролетіла і осінь прийшла.
Чорні хмари летять та несуть білий сніг?
І саван цей сріблястий лягає до ніг…

Ще сонний ліс. Та все ж - привіт, мій друже!
Прийшла до тебе, лиш підсохла стежка.
Твій крайній дуб здаля за мною стежив,
Й за довгу зиму, мабуть, що і скучив.

Сухим підліском під ногами хрустко.
Шипшина розгубила жменю ягід,
Що ніби з них зробив намисто ятлик,
Свою червону вимостивши грудку.

І звуками завихрилась новИми
Застояна за довгу зиму тиша,
Лісний вокал щоденно вище й вище,
Злітаються пташки, де кожна - прима.

А я, у пряні вгорнута обійми,
Чекаю - зараз подих перехопить
Від сірого, та все ж калейдоскопу
Такого милого мені лісного стріму.
03.2023.

Ми звикли цінувати гроші
і марно витрачати час.
Вони усіх кладуть на ноші,
вбиваючи людей у нас…

Жагу розбурхують, жадобу
і нищать добрі почуття.
Вони породжують хворобу,
яка висотує життя…

Їх їсти, випити не можна,
вони – то витвір сатани.
Чому та вигадка тотожна?
Еквівалент чого вони?

Отарі необхіден ватажок,
Очільнику - громада працьовита.
Мені ж миліші терції та квінти,
І стиль письма, м'який, неначе шовк.

Було, під носа сунули скарби,
Тягнули на Парнас і на Голгофу.
Та не потрібна вільна птаха богу,
Лише сумирні, мовчазні раби.

Сичать від люті юні хлопчаки,
Встромляючи багнети в окупантів.
А згодом на хрестах поставлять дати,
Затягне цвинтар у спориш м'який.

Біжать по льодоставу чорні дні,
Куди не гляну - аж за обрій повінь...
За ним вогонь! Горить мій храм любові
В лещатах безнадійної війни.

21.02.2024р

На сонці сяє-виграє
Кожна його червона крапя.
Дівочу шию обів"є,
Немовби обійняв коханий.

Її серденько звеселя
Воно яскраве, гарне, чисте.
Надію в серденько вселя
Милим дароване намисто.

2017 р.