***
Потерпіть,
вже гряде розплата
за моє,
і за ваше все, -
нам усім
доведеться стати
перед Божим
святим лицем...

9-12-14

***
Який це біль-
Від тих,
Кого ти знаєш,
Хто поруч був
З тобою
Стільки літ,
Почути те,
Від чого ти
Вмираєш,
І робиться немилим
Цілий світ...
І марно щось
Доказувати всує,
Що ти - не той,
Ти - інший,
Не такий,
Що підлим буть
Тобі вже
Не пасує -
Не ті чесноти,
І не ті роки...

11-12-14

Насунула хмара сіра –
Півнеба закрила.
З неї роєм полетіли
Мухи білокрилі.
Полетіли, закружляли
І сіли до ніг.
Малих діток здивували –
То був перший........(сніг)

2013

Холодний ранок. Небо в сірих плямах.
Іржавий кран – вмістилище води.
Учора погуляв на фесті в Каннах
в скафандрі із прозорої слюди.
Кумач доріжки, мармур, позолота.
У центрі я і Пенелопа Крус,
і охоронців навіжених рота,
а я тримаю у руках гарбуз.
Якого дідька(сам того не знаю),
пішов до кума, а попав сюди.
Якби у фраку, ще я «понімаю»,
а так в скафандрі із фольги-слюди.
А там ті хлопці – всі такі веселі,
на геї гей і геєм поганя.
Закусок, правда, не худі тарелі,
та тільки корм не у мого коня.
Ось оселедець – це я розумію,
але ж не лапки жаб’ячі хрусткі.
Мізинець вбік і ла-ла-ла – не вмію:
розмови бездуховні і пласкі.

Гарбуз – то потім, а спочатку Лопу
я умовляв, скажімо, тет-на-тет,
хвалив її і ганив гей-Європу,
представившись, як молодий поет.
Вона, така дурепа, все мовчала,
лиш інколи крізь зуб: Но пасаран…
Аж раптом з декольте його дістала,
ну, гарбуза, і каже: На, Іван!
Який Іван? Я Федір із дитинства.
І так мене заділо за живе,
що їй сказав: Давай, свиньо, без свинства,
бо не погляну на твоє "цабе".
Піднявся кіпіш, як у нас у барі,
куди на пиво з друзями ідем,
на тарганів лаштуючи сафарі
у перериві між «їмо» і «п’єм».

Усе ішло до голубої крові,
та тут з’явився кум із відкілясь
й мене спинив практично на півслові,
яке я думав перед тим, як – хрясь!
- Ну ти і чудо, – кум до мене мовив.
Я тільки відійшов у туалет,
а ти уже готовченко-готовий,
на гирі – целофановий пакет.
Що то за жінка, на моєму місці,
така страшна, як атомна війна?
І що за звірі на столі у мисці,
і де дві пляшки білого вина?

Отак буває – в розпалі банкету
приходить хтось і усьому кінець:
твоїй охоті, Пенелопі, фесту;
усе, чим марив, зводить нанівець.
Прощайте, Канни! Куме, ти – потвора,
тобі віддячу, трохи підожди.
Холодний ранок… артистичне вчора.
Іржавий кран… і хочеться води.

10.12.2014

"усамітнився світ од тебе"...*
десь весілля а десь війна
білі ангели в синім небі
обопільна чиясь вина
на скрижалях душі не іній
згустки болю і самота
два журавлики "наш" і "їхній"
і опрірвлена висота
"усамітнився світ" та й годі
стогнуть ранки в кривавій млі
а майданами МАТИ ходить
слід шукає
від журавлів...

Милая, пусть тебе будет тепло.
Ты не со мною. Порою ночною,
Тайн бытия прикоснувшись рукою,
Вспомни меня. И почувствуй тепло,

То, что тебе я пошлю скозь пространство...
Ты ощути... И взаимности тайну,
Объединившую души ментально,
В сердце прими... И мое постоянство...

Эту константу, которой живу,
Что помогла мне прожить этот вечер...
Да, без тебя... Но с надеждой на встречу,
Ту, что бывает порой наяву...

Свет фонарей в ореоле тумана...
Все состоится, коль скоро желаем.
И, засыпая, мы вновь вспоминаем
Встречу, уже предрешенную в планах.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121100108

Сердце выдоено, соленой коркой сковано.
Тело ржавым болотом напоено.
Своя башка-башенка и свита ряженых.
Напоминают девке о мечтах расквашенных.

Сильная погрешность уносит в воды южные.
Опущены плечи. И губы простужены.
Стало больше грубости. А в голосе - зычности.
Гордость и смирение перешли на личности.

В руке листовка броская со страшилкой Босха.
И горстка тестов на столе. Где одна полоска.
Палочки-считалочки летоуменшения.
Россыпи свидетельств. О нерождении.

декабрь 2014

Страшно народитися безкрилою -
Неба не пізнати височінь.
Вдвох не нашептатися із римою
При свічі.

Тяжко не побачити побачене,
Не ввібрати світло крізь імлу.
Вторити вітрам, що понад хащами:
«Не люблю».

Боляче лишитися без імені,
Наче нехрещене немовля.
В висі безіменна, неоспівана
Снить зоря.

Над горою цією — вечір
у тумані давно закляк.
Небо в темряви, в порожнечі
густо мрячило переляк.

Збігла осінь аж на вокзали
й Лоренцовича лев** утік,
і тепер ось повиповзали
довгі тіні дерев-калік.

Увійшли ми в цю тиш, як завше —
лиш удвох, у руці рука.
А внизу неспокійне наше
місто плинуло, мов ріка.

Ми віталися з ліхтарями,
а вони нам — здоров, привіт.
І не страшно було їм з нами,
й усміхалися нам услід.

І відтоді, буває, сниться:
на горі тій ми, як тоді —
тільки ж літо, щасливі лиця,
й тато з мамою молоді.


* Гора і парк у Львові.
** Лев Лоренцовича — скульптура лева, що стояла на Високому Замку. Скульптуру забрали на реставрацію, але досі на місце не повернули (див. також Лев Лоренцовича у Вікіпедії).

(10 грудня 2014)

Втікай крізь морені ліси,
Пускай повз вуха сойчин лемент…
Зариєш в мох, не віддаси
Сновиддя втаєне і темне

Ні щезнику, ні звірині.
Покропиш мертвою водою -
Й сама заснеш. А навесні
Снігами зійдете обоє,

Струмками схлинете в яри –
Тоді й гаси, якщо ще схочеш,
Оте, що раною горить:
І вигин губ, і вражі очі…

Тлумити біль об маків цвіт
І воду решетом носити:
Ця забавка – до скону літ
У хворім на двійництво світі.

У кожного є місце у коші,
аби не бути осторонь ніколи,
описуючи митарства душі
на творчих сторінках цієї школи.

І у юрмі любителів-майстрів
чекаємо, щоб наше зазвучало.
У мене тут немає ворогів,
є друзі і байдужих є немало.

І «наші люди» – все одно мої –
і знані, і незнані – всі поети.
У колі цьому всі, як є, свої
без пієтету і авторитету.

Який не обираємо сюжет,
а не угодиш сутенерці моді.
Читач собі подивиться, та й годі,
але оцінить все-таки поет.

Хоч знали і самі собі ціну,
коли ще відкривали цілину
фантазій, ураганів і цунамі,
коли про Соловки і Колиму,
відомо і від кого, і чому,
закопували рукопис у ямі.

Коли творили Божі янголи́,
а витворяли чаполоч і сволоч,
нам висуватись не було коли,
і поки виживали як могли,
ваяли таті, кроїв Каганович,
а авторами знатними були
дві лярви – Бузина і Янукович.

Тепер війна чатує за вікном.
Та не затерті пам’яті скрижалі,
і час охороняє за замком
такі іще нечувані деталі,
яким би краще нишком у підвалі
ще почивати непробудним сном.

                              12.2014

Пам’ять підкаже, хоч злинули рóки:
Хвіртка була тут, там – буда і пес…
Дідо стрічав – він у нас був високий,
І на руках підіймав до небес.

Серце злітало під дідове – Гóпля!
(Як до поїздки лічилося дні!)
Знав я однак – діда руки підхоплять,
В нього вони, як залізо, міцні.

Щастя тогó не забути ніколи –
Трохи колюча у діда щока.
Але мене та щетина не коле,
Тільки лоскоче, приємна така…

Потім до вуликів, через покоси,
– Ти почекай, – усміхавсь наперед.
Скоро вертався і меду приносив,
Боже великий – як пахнув той мед…

Скільки разів я скрадався йти слідом
(Хоч дід навчав про бджолиний укус)
– Бджоли чому не кусають Вас, діду?
– Люблять мене, – посміхався у вус…

Те частування із медом і хлібом
Ще і донині тепла джерело.
…Потім зимою прощалися з дідом,
Вище плотів тоді сніг намелó.

Ходики більше нікого не збудять,
Запах у хаті від ладану й трав.
Дідо лежав, склавши руки на грудях,
Серце стиснулось, як їх цілував…

Все на руках тих – розруха і війни,
І мозолі незавершених справ…
Так і лежав урочисто-спокійний,
Наче весь спокій зі світу зібрав.

Збігли роки… Не відходить скорбота.
Тут, біля хвіртки, вернули ті дні…
Баба із дідом лишились на фото
Вічно усміхнені і молоді…

10.12.2014

Потали духу – викрики ума
і логіка – ви зайді не чужі,
коли маною білою зима
блукає y полях, німіш душі.
Об чім тоді я думаю один,
чом пильнувати оку наполіг.
Ось грудень із полону хуртовин
допався коштом лютого відлиг.
Які бо холоди діждуть нас там.
Ба, гріє старожитність, але ми
не вільні уподібнитись містам
під надокучні віддихи зими.
Безумні і злостиві ці поля!
Безумні і безкраї лона тиші.
Не спокій то, то глибоко земля
чаїть свій ляк, в полуду обволікши.
Підспудний жах чаїть у білизні.
І бачу я, життя іде, як виклик
неславі у натільнім убранні
безмовних піль, поталою заціплих.



10 грудня 1960

Я знаю – ти не мій!
У ролі Казанови…
Звабливий, наче Змій,
Когось морочиш знову.

Полегшено зітхни,
Чому сумна така?
В мої приходиш сни…
Чекаю ще дзвінка…

2014

А я мовчав, коли ти говорила
і говорив, коли казала: фас!
За двійко тижнів песика навчила,
а я чим гірше – в профіль і анфас?

* * *
Що правило, що винятку не має?
Суворе вето? Видозмін табу?
Іржавий сумнів догму роз'їдає,
а там одне суцільне "марабу"!

* * *
Кохався у словах, шукаючи родзинки,
і глибину шукань любив не менше слів.
Ховав свої скарби до творчої торбинки,
а якось зирк туди – вінок із реп'яхів.

* * *
Думати за себе – це нормально,
думати за інших – привілей.
Та останнє надто не реально,
якщо ум – занедбаний спудей.

* * *
Умом Россию не понять
и здравым смыслом не измерить.
То может в ту Рассею-мать
тем, кто с умом, не стоит верить?

06.12.2014

* * *
Якщо вода не тече під камінь, а гора не йде до Магомета, то це їх проблеми: пліснявої каменюки і непереконливого Магомета. У мене особисто усе гаразд: зручний диван, нова сантехніка і слухняна жінка.

Стукайте і вам відкриють – стукав, стукав, тільки сусідів розізлив. Знав, що ніхто не відчинить, але гіркота від загублених ключів вимагала хоч якоїсь дії.

Те, що не убиває, робить нас сильнішими – після тижня непробудної пиятики відчув такий приплив сил, що одним махом сімох із ліжка змахнув. Посягнули такі собі зелененькі на мій особистий простір і галдять, галдять…

Кесарю – кесареве, Богу – Богове.
- А якщо я – атеїст і активіст тіньової економіки? Що, невже все моє?
- Ач, губу розкотив, а Дах?

Якщо побачив свою дружину у ліжку із чужим чоловіком не спіши говорити: Не вірю!
А може вона тобі зраджує?

Перший матюк озвучив невідомо хто, де і коли. Але на пам’ятник, певно, заслуговує. Міг би і каменюку метнути, як завжди, а так заснував засади компромісного спілкування.

11-12.2014

З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ
Новітній гайдамако, бандерівцю, повстанцю!
Не дай себе приспати, твори, дій, говори!
Надійся лиш на себе, живи – як в день останній!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.

Вдивляюсь у прийдешнє, де патріотів – лави.
Позаду – … тисяч років, попереду – віки.
Державити б нам славу, як славимо державу,
Бо запитання часу: куди ми, хто ми, з ким?

Все тільки зачалося, ще йти і йти до роду.
А вже новітній пахне холодноярський дух.
І дихає новітня історія свободи,
Й провідники новітні до Віча ще прийдуть.

Найперше – це любов до Вітчизни-материзни,
А зняти з вождювання й поставити ми – враз!
Знай, враже-супостате, що шабля наша блисне
І зродить гайдамаків, якщо прийде пора!

Знов сумніви, тривоги… І знов йдемо до Віча,
До злагоди-єднань, до прийдешньої пори.
Бо Слово наше – віще, бо Правда наша – вічна!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 10 серпня 2014 р.).

Ночі безсонної скапує час, наче віск,
Крапля по краплі - повільно, покірно, невпинно,
І розчиняється серед небесних завіс,
Присмак зажури мені залишивши полинний.

Сонні думки тягарем облягають чоло,
Руки свинцем наливаються, важчають очі.
А за вікном буревій. Все довкруг замело.
Лютий мороз викарбовує руни пророчі.

Тиша глибока довкола, така, що дзвенить
Довго, нестерпно, ковтаючи відзвуки ночі.
Мить до світанку холодного, певне, ще мить...
Губи шепочуть:"Помилуй, помилуй мя`, Отче!"

З ким уві сні говориш ти, Максимко?
Може, над ліжечком ангел схилився,
Шепоче те, що наказав йому Всевишній.
Днів прибува тобі все більше й більше.
Вже зубки проростають, мов грибочки по дощу,
Вже язичок артикулює мову ту і ту,
Вже іграшки не просто інша соска,
А хочеться погратись з ними трошки.
Невдовзі книжечка до тебе завітає
І, мов сестричка люба, назавжди зостане...
...А те, про що дідусь з бабусею лиш мріють,
Таке далеке ще, як шлях птахам у вирій.

Грайливий сонця зорепад
В освідченні - спішить бажання
Осліплений блакиті град
У пошуках - смаків признання

Благання голосу струни
Цнотливу збуджує - уяву
Проміння хвилями води
Бурхливо зваблює - наснагу

Ти пристрасті ранковий спів
Любові лірика - усладам
Відвертість неповторних слів
Що звуться у житті - коханням.
2012р

Загублений серед змагань
У естафеті - серед клонів
Ти співучасник покарань
Відірваних - від власних корнів

Тобі доводиться вивчать
Рукописів найкращі тези
Щоб не повчать - застерігать
Доводити - думок помпези

В цій метушні ми всі митці
Баланс шукаєм - протиріччям
На полюванні , у війні
Стоїм у черзі за визнанням

За щоб ти долю не корив
Оціниться все - по заслузі
Когоб до себе не хилив
Дістанеться багацтва - в скруті....
2009р

Ніч оновлює місто тишею,
Рівним сяйвом струнких ліхтарів.
Сніг сліди зберігає залишені
Поміж довгих трамвайних шляхів.

Світло тане в кленовій гущавині,
На гілках задубілих дубів.
З настом вулиці ген-ген віддалені
Розмовляють без слів.

Скоро шоста, засвітяться вікна.
Місто вмиється і зашумить.
Та нехай потрива непомітна
Ця безмовно-промовиста мить.

4-9 грудня 2014

© Дмитро Сич

Разухарилась русская душенька.
Ей всё мало, – даёшь мордобой!
Из дубинушкой двинул Иудушка
на соседушек целой ордой.

               Пу-пу-пупу,
               о-о-оо!
               Уху-ху-ху,
               ло-ло-лоло!

Кабы-токобы да тараканишки,
одолели бы нищую рвань.
Ополчились дурашки-Иванушки, –
нать-ка, выкуси Тмутаракань.

               Рашія – зло усі віки,
               має бабло – у дві руки.
               Ріками зла сльози течуть,
               зорі Кремля в пекло ведуть.

Закудыкивают путь-дороженьки
незатейливых боевиков:
– Ты куды, заводной, от молодушки?
Разве мало у Рашии вдов?

Отчегой-то вся Русь бестолковая.
От угара дуреет балда.
Ох и зимушка нынче суровая.
Одолела дурашек беда.

               Рашія – зло усі віки,
               має бабло – у дві руки.
               Вой за Урал вот уже год, –
               чтоб ты пропал клятый урод.

Ой, война ты моя окаянная.
Гум-конвои идут бечевой.
Ой, не вой же за мною родня моя,
коль двухсотым вернусь я домой.

               Пу-пу-пупу,
               о-о-оо!
               У-ху-хуху,
               ло-ло-лоло!

                              11.2014

а я за шибкою – отут,
у вечоровій сині двору…
твою байдужу самоту
вартує незворушна штора,

і тільки кетяги зірок
вікно мережать поміж нами,
а твій потертий килимок
моїми міниться слідами…

напевне, пам’ятає нас
вино, забуте у карафі,
і схлипує чутливий час
в старім годиннику на шафі…

повільно скапують рясні
години, купані у глеї…
і так незатишно мені
отут, за шибкою твоєю…

Я люблю, коли сміється сонце,
променисто бісики пуска,
й бешкетує вітер у волоссі
і коли в руці твоїй моя рука.

Я люблю, коли квітує небо
барвами вечірньої зорі,
я люблю, коли я біля тебе,
й коли ти всміхаєшся мені.

Я люблю, як зеленіють трави,
як стиха плаче дощ, сумує ліс,
люблю коли шепочеш ти: "Кохаю"
і витираєш на щоці струмочок сліз.

Люблю тебе, бо ти в житті моєму,
люблю життя, бо в нім присутній ти.

було

А та рима, що любов,
хоче крові і є кров
всупереч естетиці естетів.
На плечах несе поет
заяложений сюжет,
нерозлучну пару еполетів.

Що робити, якщо знов
уліза до тями кров,
спокушає серце кроволюба.
Як не є, натхнення є,
і римую я своє,
сам себе не скубаю за чуба.

Зауваги поборов,
все спихнув на тую кров,
що в душі аматора бунтує.
Глеки ліплять пресвяті –
так буває у житті,
як потребу підміняє всує.

Від судилищ і обмов
оберегом маю кров,
може, зо п’ять літрів без стакана.
П’явка пісної жаги
склянку випила снаги
і кровить уяви свіжа рана.

До лікарні я пішов,
у пробірку приснув кров.
Добре є – аналізи у нормі!
Маю довідку про це,
користаю топ-слівце
і тримаю так себе у формі.

Як блукаю в хащі мов,
то нечисту ганю кров
і удачу кличу на підмогу.
Але нетрі, сон і лінь
насилають чорну тінь
на мою лікнепівську дорогу.

Ось зима – запас я дров.
Диво-пічка гріє кров,
щоб наснага не зробила драла.
Цілий день сиджу в теплі,
сил черпаю від землі,
тільки би кебета не пропала.

А весна – зело дібров.
Забуяє яро кров
і потягне в поетичні висі.
Далі літо – жарота,
для любові – ліпота,
тільки трохи усихають мислі.

Осінь – час для молитов.
Очищають рідну кров
каяння і увертюра посту.
Мить прозріння – не моє.
Хиба знов бере своє
і стоїть на перепоні росту.

У кінці – ядро основ:
поетично-бідна кров
у ярмо рефрену повертає.
Я і далі би ішов,
але годі, рима «кров»
й так на троні блуду возсідає.

08.12.2014

Наодинці із янголом,
Кажуть, не так уже й легко.
У чотири стіни
Не сховати задавнений біль.
Там недоля твоя,
Ніби чорний підбитий лелека,
Ще курличе комусь –
Але все не мені й не тобі…

І ніяк не збагну,
Чи ти вірші читаєш,
Чи душі…
І нічим не зараджу
Твоїй самоті та біді…
Бо, щоб інші нарешті
Навчились ходити по суші,
Хтось один таки мусить
Прилюдно
Пройти
По воді.
09.12.2014

Навшпиньки став, щоб вищим бути
І далі бачити навколо,
Але згустилась нагло сутінь,
Як пряжа диму, понад полем.
І розчинилися в утробі
Пітьми зимові краєвиди, –
Я знову спокій дав суглобам
І скоротив для зору вибір…
08.12.14

Біля моря на теплім камінчику
Тіло пестила голенька дівчинка...
Шаленіла від сонячних променів,
Що торкались, немов би долонями...

Літо-літечко, тепле, барвисте...
Розчинялась уся променисто
В теплих подихах марево-блогів...
У цілуночках хвилі вологих...

У реалі морського порталу...
І- чекала... Чекала... Чекала,
Як-но поряд з якоїсь причини
Сяде голий красивий хлопчина...

І до нього, вдивляючись ніжно,
Плаття взявши своє й босоніжки,
Підійдеш, і присядеш ти поряд...
Лиш удвох... І-закохане море...

Все ще буде... Все скоро здійсниться.
Тепле море... Вечірні зірниці,
Що зірками в долоні упали...
Був би мир... Щоб людей не вбивали...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120811345

Пародія

Ти вповз у дім і притуливсь до ніг –
Таке бува раз в місяць, у зарплату.
Я не залізна – міру ж треба мати,
Та молодець – здолав таки поріг!

І друга ще нечиста принесе?
Хоч би спитав, я б, може, до вечері…
О, певно він – бо хтось шкребеться в двері!
Друг не постукав – просто вповз і все…

Такий галантний – аж бракує слів,
На “ви” звернувся, ніс із синяками…
Ей-ей! Поакуратніше з руками –
Ти бач, під серце руку… захотів…

Іще “по сто”? Хіба як свисне рак!
Пора у люлю, браття зореквітні,
Я постелю не в хаті – у дровітні,
Отам, блукальці, і хропіть… усмак…


8.12.2014

– Живий, як бачиш.
Дякую на слові…
Питаєш, як було мені
в тім рові,
де гниль і тьма,
і нагла смерть чатує?
Я просто знав,
що Бог мене врятує.
Молився вголос,
у смиренні, вірі.
Кружляли надовкіл
голодні звірі…
І перед неминучою бідою
враз Ангел став
між левами
і мною.

2014

На те вони і є – пенати,
аби до істини ішов,
що можна цілий світ обняти,
якщо у серці є любов.

Тоді це є твоя обитель
і духу, й сили, і снаги.
І все, що маєш як учитель,
охороняють ці боги.

І все, що маєш як мужчина,
і сад, і чадо, рід і дім –
тобі належать і по чину,
і за призначенням твоїм.

Але мовчить біблійний митар.
Є монастир і є устав...
«Своїй душі» достойний лицар
коли своє не дарував?

Байдуже, що її минуле
снують роками павуки.
Оберігає Маріула
від циганят свої кутки.

І залишається чекати,
аби у іншої знайшов
усе, що не завоювати
без віри у свою любов.

Та де й коли її зустріти
у цьому вихорі життя,
аби і душу обігріти,
і запалити почуття?

І серце анемічно б’ється.
Бо хто почує в унісон
нове й забуте інтермецо,
що відлунало, наче сон?

І гріє лиш одне на світі –
далекі ангелята – діти
і одомашнене єство,
яке уміє і любити,
і дозволяє володіти
тим, що дарує божество.

                              2001

Серед дубiв могутнiх та величних
Моя душа лiтатиме колись.
Стежками перехожi ходять звично,
Птахи у небо разом пiднялись.

Бринить яскравий лiтнiй день, спекотно.
Переплелись i пам*ять, i буття.
Лiта душа щаслива безтурботна,
Де попелом розсипане життя.

Окремо дикi мальви на осоннi,
О цiй порi, красунi, розцвiли.
Сльозами падали в часи безсоння,
Тепер нагадують, що ми були.

08.12.2014 р.

Шановні автори!
Запрошуємо Вас прийняти активну участь у створенні спільної поетичної збірки, попередня назва якої “ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ”.
Збірку буде видано коштом санаторно-курортних закладів, підприємств і підприємців Закарпаття та простих Закарпатців - патріотів України і передано в подарунок всім захисникам України на передову АТО у час Різдвяних свят.

Також ця збірка видаватиметься у рамках проекту Благодійного фонду ВіТа ДОЛЬЧЕ (СЕРЦЕ ПАТРІОТА), спершу у дополіграфічному 3Д варіанті, а відтак у паперовому, у єдному стандарті, а саме, розміром 110*175 см. 220-250 сторінок із твердою палітуркою.

Умови участі у збірці:
- подати 3-4 найкращі свої поетичні твори, якими поет торкається найкращих куточків людської душі, зраненої болем трагічної і нікому незрозумілої війни за свободу України...
Вірші надсилайте за адресою s.sanator@yandex.ua із позначкою у темі листа: Вірші до збірки “НАЙКРАЩЕ ВІД КРАЩИХ ДЛЯ НАЙКРАЩИХ” до 15 грудня.


Разом із творами, вкажіть на коротку інформацію про себе, розміщену в інтернеті, на яку маємо зробити засилання. ( у разі відсутності такої, Вам створять власну сторінку із матеріалів, надісланих Вами на нашу ел. пошту)
Необхідно також повідомити свою ел. адресу для надання Вам редакційного доступу до спільного файлу, із яким працюватимуть коректори та редактори збірки.

ý
Більш детально на сайті

Морозна ніч і довго не світає.
Немов андроїд , ця сліпа петля,
де біле тло ошматтям чорним сяє –
від вибухів порепана земля.

Іде війна і хоч зима на дворі,
ніщо не може зупинити шал,
з яким падуть із неба долі-зорі
у незворотний для життя портал.

Сліпа петля закручує спіралі
у генотипні наслідки причин –
конгломерат із копанок і сталі
та ідоли мізерних величин.

07.12.2014

їй ніколи не буде так добре
як на цій побілілій фотці
де в долонях завмерло море
але сіль проступає досі
кішка злизує, тягне спину
теплі лапи шкребуть підлогу
в ній не видасть ніщо людину
крім очей що благають бога

їй ніколи не буде так добре
як з тобою, минулого літа
як з тобою, холодним і мокрим
із яким ти завжди зігріта
кішка тягне до себе руки
кігті зчитують з ліній драми
і нарешті із стебла розпуки
паростками вилазять шрами

все навколо завмерло в хвилях
сонце, чайки, матраци, діти
горизонт підчепив вітрила
і завис в моніторі літа
кішка носить у ліжко фотки
чашки, гудзики, сни сотає
кішка бавиться ніби в чотки
а насправді тебе шукає

одягає себе, відсутню,
мов дитина, на щось чекає
і в дотичну із містом кухню
робить крок і за мить зникає
ніби хвиля ковтнула обрій
ніби море втопило втому
їй ніколи не буде так добре
доки ти не вернешся додому

2014

Срібними гребнями хвилі тікають у море,
Білі виблискують леза у водній імлі.
І рукавами річок в найсиніші простори
Напнуті вітром надії пливуть кораблі.

Безліч сміливців покинули вдома обузи,
Духу свободи ковтнувши у груди міцні,
І назавжди розрубали на пристані вузол,
Щоб течією лихою нестись по ріці.

Дзвінко співає на виступі мокрої скелі
Тіням розлуки і зради сумна Лорелей –
Про моряка, що любов залишав на постелях,
Й на кожен голос скеровував вбік корабель.

Діва співала, і в ніч розливалася пісня:
Кинув моряк своє судно й на скелю побіг.
Плачучи, він Лорелею до серця притиснув,
Руки цілуючи ніжно і обриси ніг.

Він цілу ніч загорався, як місяць крізь хмари,
Губи вологі блищали, неначе єлей.
І понад ранок шептав у пасмо кучеряве:
– Люба єдина кохана моя Лорелей…

– Зірочко срібна, любове моя одинока,
Кинута скелі холодній на розсіч вітрам,
Серце моє буде вічно в руках твоїх вогких,
Я повернусь і нікому тебе не віддам.

– Мій капітане, – в сльозах шепотіла красуня, –
То залишайсь боронити мене від вітрів –
Бачиш, як віють поділ моїй зношеній сукні,
Поки по річці утомлені йдуть кораблі.

– О, мене манить за обрій блакитна свобода –
В даль, де кінчаються межі всіх звивистих русл.
Я лиш торкнусь горизонту в просолених водах
І на найшвидших вітрилах сюди повернусь.

– Мій капітане, пробач, що я мушу просити…
На твоє серце закохане і молоде
Вниз по ріці вже підступно розставлені сіті –
Ти в них загрузнеш й не випливеш більше ніде.

Знаю ж: чужими жінками упійманий грубо,
Будеш, заплутаний в сітях, лежати в човні,
Гучно сміятися і підставлятимеш губи
Під їхні ласки й улесливих слів ручаї.

Прошу, лишись в моїх точених з каменю стінах!
Знаю напевне: направивши свій корабель
В море безкрає, тягуче і безміру синє,
Більше не скажеш ніколи: «Моя Лорелей!»

– Діво кохана, твої хвилювання даремні, –
Гладив їй плечі і скрушно дививсь долілиць, –
Що мені прісна любов жіночок із таверни,
Шлюх оп’янілих і сивих портових дівиць?

Люба, твій погляд вологий – це вітер із моря.
Чуєш, як дме в нашу сторону свіжості бриз?
Він мене кличе… – Й моряк цей, долаючи сором,
Скелі тримаючись, швидко подався униз.

– Проклятий будь, капітане! Не вийдеш, бо вузько
В цім повороті, де честь випробовує Рейн.
Хай корабель твоїх втіх розіб’ється на друзки
Об вічну скелю на ймення моє – Лорелей!

Падала мачта і палуба гнулась в розколах,
А понад ними ще дівчини голос звучав:
– І твою долю розбиту ніколи-ніколи
Вздовж течії не прийматиме жоден причал.

Наполеону отдали Москву.
Адольфу на съедение Отчизну.
А Путя опоздал на рандеву.
Не стала на колени Украина.

               Отощало залётное племя орды
               на кровавых паях московита.
               Эй, Россия, очнись! Остаются следы
               от грозящего миру бандита.

Хоть гимны пой, хоть оды ей пиши,
а миновали пиететы моде.
В России мы не чаяли души,
а чуяли звериное отродье.

               Мы по Пресне под песни ходили не раз.
               Отошли запевалы лихие.
               Эй, исчадие ада, кто будет за вас
               отпевать панихиду России?

А Вы у всей планеты позади
и люди забывают, – Раша, браво! –
с тех пор как ваши чудики с Чуди́
идут следами Сталина и Мао.

               Россияне, не надо большого ума,
               чтобы жить хорошо и красиво.
               Не спасёт ни тюрьма, ни сума, ни чума
               неугодную Богу Россию.

Не каждый наворует миллион,
и карлики не выдают медали.
Не лезьте баранами на рожон.
Объединится мир и вы – пропали.

               Вы такой православный огромный народ,
               но тяжёлое бремя мессии.
               Вы рабы, если правит Россией урод.
               Россияне, спасите Россию!

                              11.2014

mons veneris дівчини моєї
нині заробив я на почин
в темряві квітучої алеї
ось і я належу до мужчин

скільки компліментів їй навішав
маю нагороду за труди
а не присвятив би ще і вірша
хто би допустив мене туди

ми ще не старі хіба що давні
і вона як я сивіє теж
вік туманне явище в коханні
в темряві його й не розбереш

все що я отримав як належне
шепіт поцілунки й все таке
декілька хвилин - і не бентежить
до хандри повернення стрімке

07-12-14

Колего, у чорних водах перебувають риби,
обравши орієнтиром повну відсутність руху.
Щоб якось від них відрізнятись, мілітаристські верлібри
давай із тобою складати й поширювати фейсбуком.

Колего, з рухливого довгого списку сержантів запасу
ніколи ніхто не буде викреслювати поетів.
І саме тому ми скоро надягнемо списані каски,
прийнявши вчення про стилос
як першооснову стилета,

отримавши в якості ґрунту чоботи, кимось терті,
отримавши в якості права пару розписок і штампів,
отримавши в якості м’язів АК 74-тий,
отримавши в якості віри накази далекого штабу.

Не знаю, що нас чекає. Рівень окопів нижчий
за рівень моря, за рівень, хоч якось доступний бореям.
Колего, наш брат не любить бачити те, що пише,
не втіленим у катрени, а втіленим у траншеї.

Я думаю, фактор повернення сильно від нас не залежить.
Але якщо все-таки вдасться вийти на рідні маршрути,
я кину писати зовсім.
Ти станеш писати менше.
Хіба що про літо й метеликів.

Просто аби забути.

06.12.14

де Гарда там гори ріки
то як не пізнати жалю
русалки втекли навіки
повернення їм бажаю

намазали наче медом
ту Гарду забути важко
блакитний зигзаг під небом
а з космосу наче бляшка

о думи мої невтішні
русалки таки хвостаті
а перса неначе вишні
єдина ознака статі

вони поклоніння варті
дівочі у них ланіти
а селяться всі у Гарді
то як же мені не скніти

07-12-14

Там,де полотна ще білі,
На митця очікує смуток.
І де слова живуть не щирі,
Ховаєтся світ у закуток.

Там,де сніги ще холодні,-
Справжнє чудо існує живе.
І там,де барви природні,-
Щастя у руки летить,пливе.

Там,де усміхнені люди,
На творця очікує Муза.
Та сльози існують усюди,-
То руки стискає мотузка.

Живе натхнення у миті,-
Від сонця у небі блакитнім.
Коли почуття уже вбиті,
Вірші не такі оксамитні...

Затримайся зі мною, лиш на мить.
Лиш на секунду зіркового часу,
Нехай між нами, все,- ще закипить.
Та не відразу, все ще, не відразу.

Хочаб на долю миті, зупинись,
Лиш на секунду дай себе відчути.
На мене, раз єдиний, обернись,
Щоб з твоїх уст, своє ім'я почути.

Затримайся зі мною, лиш на мить.
Чи не замало буде для нас часу?
Лиш мить, і це кохання догорить,
Та чи займеться цей вогонь одразу?

Побудь зі мною, ту єдину мить,
Отой лиш час, що для зірок, сміття.
За ту секунду хай любов горить.
Що для зірок-лиш мить, для нас- життя.

Однажды мне придется умереть,
За вас, родной, душою рассчитаться.
Вы, думаете, буду я реветь?
И бога умолять, чтоб здесь остаться?

Мой милый, а ведь не глупа я вовсе,
И в жизни мне во многом не везло,
Но вот давайте честно себя спросим,
К чему сейчас меня к вам унесло?

Ведь не спроста вы для меня любимый,
Как вспомню всех недоспанных ночей,
Что просидела я в любови мнимой,
Где пролила за вас я слёз ручей.

Но всё же, разве я не хороша?
Влюбилась в вас, как будто есть надежда,
Ну а в замен не требую гроша,
В этом я гений, иле же невежда...

В любови этой, ваша есть вина!
Ведь вы меня совсем не отвергали,
Теперь же поздно и любовь сильна.
А вы хоть бы себе уже не лгали.

О том, что я для вас одна из ста,
И что вы вовсе не меня желали.
Признайтесь, ведь я рядом не спроста.
У вас ведь тоже чувства запылали.

Я не спешу, не требую огня,
Могу и ждать, лишь только б рядом с вами,
Признайтесь, что вы любите меня…
Себе признайтесь, тихими словами.

Мільйони спогадів, мільйони планів,
Та час зруйнував наш спільний політ.
Так багато близьких залишилось позаду,
І при зустрічі скажемо лиш скромне привіт.

Так багато людей, що колись обнімали,
Простягали руку , коли була в біді .
Тепер такими далекими стали .
Неможливо далекі , жахливо чужі…..

Іноді так сильно їх не вистачає,
Хочеться щоб зараз було як раніше,
Кожна думка схожа мене добиває .
Бо розумію так не буде більше ….

Ти зовсім не така як усі,
І дружба з тобою не банальна,
Що подумають інші байдуже тобі
Моя оригінальна….

Схожих на тебе більше не знайти,
Така прямолінійна і правдива.
Знаєш, дякую що є ти
Моя особлива…

Найкраще попелом лежати на траві,
Величний дуб схиляє свої крони.
Тужливої скорботи хоч не матимуть живі,
Почують лише спонукання дзвони.

На стінах світло мерехтить, як золоте,
Привабливий веселий оберемок.
Життя в стежині, хмарах бажане просте,
Лиш дикі мальви зацвіли окремо.

07.12.2014 р.

Живі і веселі, обуті, убрані –
Серця їх навряд чи охоплює щем…
Дивлюсь у приціл на хлопчину з Рязані,
Чи може з Тамбова, чи звідкись іще…

Всміхається, радий… У нього є мати?
Таки підписав він контракт на той світ…
Не зможе “зарплату” в Ростов передати,
Коханій – цілунок, і друзям привіт…

Однолітки з ним… Були б друзі хороші…
Відмовитись міг – бо злочинний наказ.
Та ні – він вбивати приїхав, за гроші.
І оптика зараз так зближує нас...

Він – мій! І невдовзі одному воздасться,
Хоча не один – є багато довкіл.
І хай не мине мене снайперське щастя –
Так наче я Путіна бачу в приціл.

Лице у веснянках, безвусе і гарне –
Підняв автомат, і на мене іде.
Він найманець ниций, агресор, загарбник –
Він ворог мені і моїй СГД.

Не відає певно… Прости його, Боже!
Він хоче ступити іще один крок…
По нашій землі. Але більше не зможе.
Затримую подих. І тисну курок…


7.12.2014

На таці повні – келихи безсонь.
Сонати слів, сліпі котятка щастя…
Кохання неприборканий вогонь,
Колючі циферблати на зап’ястях

І тіні переораних осонь
Відсвічують опалим жовтолистом.
Цілунками торкаючись до скронь,
На шию дня обірваним намистом

Лягає вечір… Набряки повік
Нагадують: вже світу сниться літо,
Лякливий верес, теплий базилік
І серце, що приречене боліти…

Бо ти – не тут. І я – не там…
І оцет – висохлим вустам.

05-06.12.2014

А ось і грудень. Вечоріє,
а тільки п’ята на стіні,
де час в годиннику маліє
і скніє тінню у вікні.

І куций день кульгає тихо,
приспавши люту заметіль.
Юги дрімає біле лихо,
пряде поземки у кужіль.

Та прийде час – попустить узди
і сніговії, пси-вітри,
нагонять у намети тлусті
із висі зронені сніги.

Декада перша – увертюра
холодним зорям уночі.
Ще надокучить теплолюбам
зиму лякати на печІ.

08.12.2014