Кимарить око тиші. В"ється нерв
супроти ста армад осатанілих.
Гримучі стежі - зміями обвили...
націлений у морок - пружний ґвер.

Уп"ялось літо кігтем бур"яну
в сумеркне тло знесонценого неба...
Живий...допір не затягли молебну -
і слава небу! Он перегорнув

шерхотний час іще одного дня,
що присмак чаду в горлі позоставив.
Ще чути твердь між м"якоті мурави...
а десь не спить сполохана жона...

Недотику така голодна мить-
видовжує урослу в тіло душу.
І хоч-не-хоч: ідеш у вОйни гущу -
світання ради! - a жона не спить

i сонцями витеплює ріку,
бреде, вдягнувши ночі чорні берци,
замріями до твого ллється серця -
крізь паволоку мороку й заскук.

У небуття відходить блакитноокий вечір
Далекими морями приємних сподівань.
І сонне королівство торкає вас за плечі
Туманними шапками сріблясто – сірих бань.

Тут швидкокрилий сокіл зустріне Вас у полі
І травами густими до замку проведе.
До кожного привітно вклоняються тополі,
А небо зустрічає дощем із орхідей.

І пісню біля брами співатимуть сопілки,
Старанно розіллються на сотні голосів.
У всьому королівстві немає зброї – тільки
З усіх усюд лунають мільйони голосів.

Усюди гарний настрій Вам будуть дарувати
Бджолині передзвони та орхідеї цвіт.
І з радістю запросить у сонячні палати
Володар королівства до себе на обід.

А павуки на стелі ніколи не дрімають –
Казки переплітають мереживом подій.
І чудернацькі звуки нізвідки долинають,
А стіни прикрашають картини сновидінь.

Але пора приходить надскорого прощання.
І дякуючи щиро старому королю,
Лишається надія: ця зустріч – не остання.
І голосні сопілки світанок розіллють.

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

усі ми тут зійшлися лиш на мить…
шукає по світах душа душі…
невиплакане – душить і болить…
невиплекане – діти і вірші…

і скільки у безодню не дивись –
не розпізнаєш – прірва то чи вись…
усі ми тут у вічності зійшлись –
і ріками любові розлились…

***
У нього нині зовсім інша муза,
Ніхто не зна де ділася стара…
Тепер нова трима його картуза,
Як він натхненно риму добира.
Нова сьогодні в славі і пошані,
Стара тихенько сльози пролива…
Минаються єдині і кохані,
Лишаються з присвятою слова…
Коли ми чуєм чи вірші чи ноти
Що пережили сивину століть,
Нас не турбують автора чесноти
І те, що за шедеврами стоїть…
А там багато сліз гірких пролито,
І зраджено обітниць та присяг,
Сердець наївних скривджено й розбито
Ради вершин мистецьких і звитяг.
І тільки не розділеній любові
Не можемо закинути чогось,
Котра навік закарбувалась в слові
Про те, що так й ніколи не збулось…

3 липня 2014р.

Усе це зникоме
як ночі та дні
як риба у річці
як вітер над нею.
Коли ці слова однесе течією
тебе розповинуть уста мовчазні –

і вродиться голос,
глибокий як твань.
І вийдуть із горла,
і стануть півколом
чиїсь молитви шкарубкі та шовкові
неначе хрести попід гладдю шитва.

І вже не проснешся
– буди – не буди –
їх пута в’язкі,
їх обійми – лещата.
І вже не зумієш,
як перше,
мовчати
на чорному гирлі лихої води.

А поки тремти поплавком на росі…
Ця мить безконечна,
як спека і втома.
Бо хто розповість про «навіщо і що ми»,
хто врешті зупинить слова, як судоми,
допоки натягнута ця волосінь?

Мы устали не на шутку,
Но не стал автобус ждать.
И немало до маршрутки
Остается «загорать».

Неопрятное селенье –
Грязи, мусора полно,
Потому и населенье,
Будто вымерло давно.

И пустынно, и уныло –
Негде глаз остановить!
А тоскливо – нету силы,
Просто хочется завыть.

Нет отрады для поэта…
Только, чу! Простите, вру:
Мелодрама из пакета
Разыгралась на ветру.

Как-то выдуло «беднягу»
Из укромного угла,
Реял он прозрачным флагом
Среди сонного села.

Псом бродячим он метался
По дороге меж авто,
Под колеса им кидался –
Не притормозил никто…

Он искал того, кто бросил.
Был до края обозлен,
Тыкался в кабины носом,
Рвался в окна и в салон.

Равнодушием убитый,
Он, как будто бы, устал,
Только край один открытый
Воздух горестно хватал…

Но промчался внедорожник
И воздушною волной
Зацепил неосторожно,
Увлекая за собой.

Он отчаянно взметнулся,
Вроде этого и ждал –
Из последних сил рванулся,
Но, конечно, не догнал!

И в тоскливой безнадеге
На обочине прилег,
Подышал еще немного,
И, сложившись, изнемог…

2014

Німі красиво розмовляли жестами,
так, наче річка,
різнобіччя пестили,
шукаючи, куди сховався звук.
Хотілося деревам
бути веслами
і припадати зболено
і весело
до їхніх віртуозно-чесних рук.

Намріяв ранок
обернутись теслею,
що затишок майструє
понад месами
для викрадених
смертю
голосів.
Коли б вони озвалися воскреслими,
одягнутими сонячними фресками,
наземний пил
на душі б не осів.

Німі красиво розмовляли жестами.
Німа розмова зріла перехрестями.

2014р.

Мій сад -
середмістя -
тихо!
Не дихай, не дмухай:
лихо
росою на листя
стиха,
неначе воно
й не вихор, -
простенька й уїдлива
пиха
прокинеться
й диха, диха,
а потім із жмуток
вістря -
і падає тихо
листя,
не хоче, та мусить!
Після
лишає лиш плід
причалом,
зернина у нім
начало…
І дихає садом місто -
не тісно, не пісно,
не злісно.

04.07.2014.01.07

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

До витоків… Одвічне – батько й син,
Матуся й доня, перший крок онука…
В колисці роду літ невпинний плин –
І сміх, і радість, горе і розлука…

Коріння міцно землю обійма,
В нім поколінь минувших міць і сила,
У нім неправди й зéрнятка нема –
Воно святе, як прадідів могили.

Воно міцнюще, сину, подивись –
Повітря дивне набери в легéні!
Глянь – крона розростається увись,
Вшир струменіють пагони зелені!

Ми теж – гілля, а ще – листки на нім,
Ми теж повинні силу в нього влити!
У генах є, як захистити дім,
Як пахне хліб, і зацвітає жито.

Є небеса у відблисках грози,
Є пісня, слово, небокрай, калина,
Є вишитий рушник і образú.
І над усе – єдина Україна!

Над древом роду непідвладний час –
Воно живе, і житиме віками,
Бо ми отут – усі, хто був до нас,
І сущі днесь, і що прийдуть за нами…


03.07.2014

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

***
Я так люблю
посеред літа дощ,
У передгроззі
хмари і затишшя,
Озонну свіжість
викупаних площ
І сяйво позолоти
на узвишші…

3 липня 2014р.

Не заважайте жінці буть красивою.
«Що?»-«По чім?»-«Звідки?»- не випитуйте.
Краса для чоловіка - найцілющі ліки,
Щоб не зостарітись дочасу,
Не збайдужіть в жорстокім світі.
Краса жіноча – заповідна грядка,
Де бережно плекають таємниці...
Не варто на ту грядку заглядати,
Аби не потоптати сходи ніжні.
Хай тільки захват буде напохваті.
Навіть безмовний. І цього вже стачить

Світ одурів,
Хаос несе.
Доля? Гіпноз?
Всує усе?
Молох війни
Хтось розбудив.
Видива, крик.
Царствує Див.

Гойдалка днів.
Ява чи сни?
Гріх чи не гріх?
Кусень весни.
Хресна хода.
Світ - у спіраль.
Доле, подай
Божий грааль.

Кому віддав?!
Хрипів Тарас Богдану
І рими виливалися з аорти
З орди на світ плодяться лише орди
І п’ють із незагоєної рани
Старий Дніпро впадає в Чорне море
Немов у серце, живлячи країну
А кров людська не висихає, сину
Вона чорніє, породнившись з болем
Отруєне старим вином обману
Синів твоїх! В їх венах Чорне море
Кому віддав? На безкінечне горе
Хрипів Тарас Богдану

без мене тут усе як і було:
гримить гора
шумить вода священна –
тече життя… печаль його буденна
лягає важко на моє крило…
без мене храм стоїть як і раніш
(хіба що на одну молитву менший)
і щем дощем – небесний ллється вірш
з висот захмарних випнутої вежі…
мій дім – живий… і камінь… і коса…
припнутий човен дурнів біля пірса…
у пазусі гадюка… і краса
яскравістю завершує Матісса…
без мене зеленіє бересклет…
олива наливається без мене…
оливі – сонце… Богові – поет…
поетові – політ за ойкумену…

Гортаючи ранки,
не чуючи гамір,
в устах народилося "що?"
Не хист партизанки,
не настроєм намір,
а просто назвалося
Що.

Росте-виростає,
уже бешкетує.
Трапляється, вчепиться "що?"
І хто його знає,
кого воно чує,
бо просто назвалося
Що.

Чи теоретично,
чи навіть на дотик
цікавиться разово "що?"
Йому це так звично:
котра із екзотик
для до небайдужого
Що?

Лише вечорами
під втомлені ночі
уляжеться в ліжечко Що.
Для тата і мами
ніхто не морочить,
кого вони люблять
й за що.

3.07.2014

у цьому призабутім місті
все найвагоміше за рогом.
дівча у маминім намисті
шука в поштових скриньках бога.

діряве цедро у криницю
спускають. і дерев пагіння
росте крізь ґрунт і черепицю.
вібрує джмелеве гудіння.

і тихо достигає сонях
навпроти церкви поміж шанців,
так виступає на долонях
солоний піт розмови бранців.

кури бамбук і забувай
стежки додому перехресні,
гіркавий пил узбіч нехай
тобі на язиці воскресне.

бо спогади, вони, як ртуть,
в тобі блукають без наблизу.
дерева уночі ростуть.
кружляє джміль
згори
донизу
2014

***
Лише одна-однісінька
людина
іде з життя,
і неповторний світ,
котрий вмістить
не здатна
домовина,
щезає
в позамежжі
днів і літ…

2 липня 2014р.

Твоє тяжіння більше ніж земне,
Бо ти для мене більше, ніж планета.
Ти - сонце. Я ж мов злякана комета,
Яка вогню твого не омине,

Та мчить назад, у космос, бо у нас,
Комет непевних є свої орбіти.
На них коханню неможливо жити,
(І біль від цього не лікує час).

Вертаюся у темряву, в якій
Так звично бути із самим собою,
Без ризику згоріти у любові,
Шаленій, смертній, пристрасній, такій,

Чиє тяжіння більше, ніж земне,
Яка для мене більша, ніж планета...
А ти... Де б не була, я серцем знаю, де ти...
Нехай тебе любов не омине.

Каштани і дуби-атлети
полотнище підперли неба,
калюжі – хмар автопортрети
колекцію доповнять Гебу.

Нічну перечитавши сагу,
в сувій згортає вітер стежку,
поволі Нут у саркофаги
скидає зоряні сережки.

Туманних фресок золотіння…
На сході – світанкова магма.
Зове до себе день гостинно
приймати сонячну засмагу.

2014

Я знаю висновок один,
І цим ділюся нині:
У правди - кілька одежин,
У кривди - повні скрині.

Кохання не судилось нам пізнати.
Пройдуть роки даремно золоті,
І будуть поряд все не ті… не ті…
А серце тисне біль, немов лещата.

Лиш віршів нескінченні епопеї
Про наше щастя в німоті кричать.
У них п’янію від солодких чар,
В раю зриваю дикі орхідеї.

І знов кидаюсь у буденний вир,
Тримаю оборону. Не здаюся.
Та хиже око ворога-спокуси
Шматує душу люто, наче звір.

Сумління не дозволить відступитись,
І перейти фатальний рубікон.
Пекельна мука палить райський сон.
Любов, що ненароджена – убита...

кілька штрихів олівцем-малювцем
ось і готовий портрет
тільки чомусь незнайоме лице
сниться мені тет-а-тет

кілька штрихів і неначе не я
зводжу мости нанівець
меланхолійно вистукує ямб
глузду простий олівець

кількаштрихом на порожні стільці
ляже утертий графіт
там де огризки старих олівців
довго творили свій міт

***********


Так і повинно бути,

В нас,

Завжди і повсякчас,

Серцем ми всі -

Родина,

Як і вся наша

Україна,

Щоби один -

За всіх болів,

А всі чули біль одного,

Без слів,

А радість наша

Хай сіяє завжди -

Поки живе мова

У наші роки

І світиться щастям

Родина -

Вся наша неповторна

Свята Україна...
---------------------------------
France (Paris) 2014
--------------------------------

***********

І якщо

Хтось

Ввірвався

В твій дім,

Вдень чи вночі,

Із насильством -

Не гість він,

А ворог,

Що прийшов із бідою

Та лихом...

Знищ його,

В захисту мить,

Або він тебе -

Знищить

Чи закабалить...
---------------------------------------
PARIS (Univer) 2010
---------------------------------------

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

Я звикла вже до цього краю:
Краса і спокій.Це колись.
А зараз,прагнучи уваги,
Війни тут хочуть.Хоч повіссь.

Пусті амбіції рашистів
Загублять місто,- сумний факт.
Не бачу сенсу тут я жити
Посеред бидла і гуляк.

Я помічаю як повільно
Іде на дно "Титанік" цей.
Гніте відсутність честі,вірності
Й патріотизму у людей.
2014р.

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014

Ти - ягода годжі. Пташина, земна.
Яскравість і користь, а шкоди нема.
Тобою надихані пагорби, ліс.
Вода Хуанхе солоніла від сліз...
Зліталися бджоли у рань по нектар...
Вже кущ обривають малеча, бідар.

Суглинні грунти і осоння палке.
Прослава злетіла, пішла у піке.
Спинився осел: бути проти чи за...
Екзотика. Острах.
Проста дереза.


2014

ПРИГОРНИСЯ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Рідне Слово – то Нації слава, обнова,
Щем сердечний і вічний натхнення вогонь.
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
Поринай у священну скарбницю його.

Бите, цьковане, безліч разів – у вигнанні!..
О, сумний мартиролог твоїх заборон!
Рідну Віру і Веди – усе на захлання!..
І втішається тим чорна зграя ворон.

Рідне Слово – бальзам і прикраса-обнова.
Рідне Слово – і куля, як треба, й огонь!
Пригорнися душею до Рідного Слова –
І відчуєш красу всю й могутність його.

Рідним Словом звеличуй Вітчизну і мову.
А як раптом покличе сурма, то й тоді,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
З ним іди на звитягу в боротьбі і труді!
(© Любов СЕРДУНИЧ, Хмельниччина).

Стіни стають
сталевими.
Сторожко ходять леви
вуличною бруківкою.
Цівкою кров
струменить
по камені. Кавою
дженджики забавляються.
Лаються продавчині
крамниць сувенірних.
Вірних
збирає Христос
зі середини суті.
Путін вбиває народ,
своїх ведучи до пекла.
Тепло. Аж гаряче.
Гей, кавомани, ви, кавуни
нещасні! Часто гірко вам
від перезбудження? Знуджені
обивателі плачуть і платять
плоттю.
Кров
струменить по камені...

25.05.2014р.

Пародія

Поети всі до слави лáсі…
“Бравіссімо!” – найліпший звук!
Вриваюсь в осінь на Пегасі –
Обоє лисі, без перук.
Казкú зі мною і сонети
(Всі на замку – губив не раз)
Думкú зібрав до купи – де там!
Перегорнув буденність час!
Хотів питання ставить руба –
Де восени набратись сил?
Та налетів на лісоруба –
І ледве вирвались… Без крил…


червень 2014

Навіть білі кити б’ючи своїми
Синіми плавниками
По її фіолетовому серцю
Піднімаючи в ньому тугу і спокій
Чи хмурі таксисти із вищою
Закінченою освітою
Вивозячи її душу з Поділля
Частинками по валізах
І зелених наплічниках
І постійно хворі прикордонники
Знаходячись на межі між двома
Кліматичними поясами
Перевіряючи її речі
І знаходячи поміж ними лише
Білу незаплямовану душу
І такого ж кольору прасовані
Хлопчачі сорочки
Ніхто із безіменних і анонімних
Службових
Не зможе забрати у неї
Її 22 години до моря
Такого ж теплого як
Вино із жовтих кульбаб
Такого ж ніжного як невідомі дотики
Такого ж солодкого
Як переспіла пам’ять
Часом потрібно приїжджати у
Сухопутні міста
Щоб відчути як за внутрішньою
Стінкою грудної клітки
Тобі хлюпочуть прибої


2014.

В жерлі божевільної війни
Мимоволі душу відпускає,
Проникає у короткі сни
Геніальна опера весни –
Соловейка арія лунає
У нічному мареві війни…

Травень 2014

1.
Привітався бароко
що музою зцілений,
і поет музословив,
як дощ у трубі,
а на вулиці в чорному
жінка у білому
відправляла в розкрилений мир
голубів.
2.
Попрощався бароко -
відлуння за шторами,
і поет доторкнувсь
до приблудного сну,
а на вулиці в білому
жінка у чорному
голубину сонату
вела на війну.

2014р.

А за вікнами сяє весна.
Кожна квітка до сонця сміється,
Та зі сходу потвора-війна
Незалежності цілить у серце.

Не орда, не навала чужа –
Це твій брат і сусід, Україно.
Нагострив на кордоні ножа,
Щоб ударити прямо у спину
У найтяжчу для тебе хвилину…

Піднімайтесь, брати і сини
І підтримає світ нашу волю.
Вбереже нас Господь від війни,
Собі світлу здобудемо долю.

Україно, красуне моя
У вінку із вишневого цвіту!
Хай не вибухи – спів солов’я
У садах твоїх буде дзвеніти,
Звеселяючи сині зеніти!

2014

В Україні іде війна,
Оголошень ніде нема,
Гинуть люди, палають міста,
Дим над долею нависа...
Доля-доленька, будь милосердна,
Не дай Україну роздерти.
Так хочеться в мирі жити,
Веселці у небі радіти.
А ми сієм й печемо хліб,
Й проводжаємо хлопців на Схід,
Ми співаєм і молимось Богу,
І просимо легшу дорогу.
«Розкуйтесь, братайтесь!», – волає Тарас,
Це до нас він, друзі, до нас.
Не зникає дорога на Схід,
Від могил нескінчений слід,
Сльози, кров і туга матусі…
– Не плач, рідна, я скоро вернуся,
Ти не плач, це просто війна,
Оголошень ніде нема…
Тільки тиша поруч кружляє,
Синє небо не відпускає...

Дзвін й за нами напевно луна
Мак із серця мого пророста...
2014

Каміння теж уміє говорити,
А людям часто нічого сказать,
Так хочеться на повну жити,
Потрібних слів не добирать…

2014

хвилина мовчання, що сягає вічності
'2014

Ця світлина в руці,
як загата на вічному плині –
он самотня верба,
а за нею старі вітряки,
що стоять край села
і покірно чекають донині
чи свої донкіхотів,
чи просто людської руки.

Он вишневий садок
і краєчок воріт, за якими
заповітно бринить
гомінкого дитинства луна,
і дівчатко мале,
у віночку,
з моїми очима,
безтурботне таке,
бо нічого про втрати не зна…

Щиро вдячна рокам
за збережені спогади чисті,
що дарують мені
невмирущого щастя чуття,
за таке дороге,
помережане світлом обійстя
на світлині оцій –
неповторній краплині життя.

Здавалось – Конституцію таки
годилося б усталить на вікѝ.
Аж ні. І кожен президент
без змін до неї – імпотент.

О Конституціє! Без Сироти
сиріткою зробилась ти…

28.06.2014

Пачка "Столичні", пляшка "Текіли" -
що ще для людей?
Хава наґіла, хава наґіла -
тішиться єврей.

Є така народна мудрість
і ніяк її не збутись:
хава наґіла, хава нагіла -
тихо тішиться єврей.
А у мене - з пачок скабки
"Всім привіт, але - три крапки!"
Хава наґіла? Хава нагіла?
Незалежним будь, о'кей!?

Бочка для пива, пристрасть для тіла -
скільки ще грошей?
Хава наґіла, хава наґіла -
тішиться єврей.

Є така народна мудрість
і ніяк її не збутись:
хава наґіла, хава наґіла -
тихо тішиться єврей.
А у мене - в бочці жабки:
- Всім привіт! Але... три крапки.
Хава наґіла? Хава наґіла?
Незалежним будь, о'кей!?

28.06.2014

Храм "наша дама із Парижа" - дім мій.
Там дзвонарем я окриляю сім'ї;
сам - байдужий: пристрасть в їхнім шлюбі чи маразм.
О, Есмеральдо! Через тебе в мене спазм.
О, є й в потворності невидима краса:
нехай обличчям не такий, як небеса,
лиш могила виправить горбатого, а це -
подружня вірність назавжди і над усе.
Затьмарить вроду Есмеральд Емануель,
але і досі на устах прекрасна "Belle".


27.06.2014

ти надсадно вібруєш – під серцем, на денці, насподі.
ти басова струна, що урветься не зараз, а потім.

ти дзвениш і гудеш, наче дзвін, що скликає на сполох,
чи від нього луна, що між ребер пульсує і коле.

ти задавнений спомин про вірші і прозу між нами,
про словесні світи, що формуються за іменами.

про своїх і чужих, про приреченість першого кроку,
і про тих, хто вернувся у небо задовго до строку.

наші мертві над нами схиляють прозорі обличчя.
наші мертві чекають на нас і чекання їм личить.

і ні суму, ні усміху в їхніх просвітлених лицях,
через товщу повітря, що твердне і пахне, як глиця.

ця напруга статична – як пам'ять про голос, як спомин,
як тотальне мовчання опісля трикрапки чи коми.

як сидіння над віршем, як туга... і знову ж – як голос,
що довкола причетних окреслює крейдою коло.

в епіцентрі взаємин, де вірші і серце навзаєм,
ти заледве вловима, як світло з гравюр Хокусая.

ти водночас близька і далека, як видих за вдихом,
як буття, що одразу здається банальним і тихим.

як життя після смерті, тебе – невгасима нестача,
наче я потопаю і тільки-но виринув наче.

і хапаю повітря, й не можу напитися вдосталь.
ця хвороба статева – хвороба взаємного росту.

а тому ти дзвенітимеш в тілі і в пам’яті – доти,
доки кожне римоване слово тривожне на дотик.

доки голос тече і пече, і сполохано кличе,
доки вірш-потопельник – оцей – мимо нас не проплив ще.

доки ті, хто між нами – на щастя! – живі і здорові,
хоч безодня над ними щоніч набрякає від крові.

де червоним по чорному нашими мертвими шите
те, що нас поодинці тримає і змушує жити.

Коли погасне світло
І стане темно у душі
Мені не буде більше тепло
І хвилювання не страшні
Що під ногами пустота
Що під ногами висота
Зникає біль, зникає все
А вітер тихо кудись несе
Опале листя з-за вікна
Самотня ніч і не до сна
Що тільки ти і тишина
Що не рятує забуття
І спогад манить у безодню
Моїх оманливих мрій
Ще крок залишити сьогодні
Цей світ де місце не знайти
Для нас з тобою, не пройти
Цей шлях устелений камінням
Цей шлях росою із сумління
Що холодом пронизує все тіло
І б’є в висках: так не хотіла
Шукати виходу якого не було
І мою зірку, яка давно погасла
Забракло сили. Я закінчила.

червень 2014

Даруйте, Вово, безпардонність
не ворушіться, б"ю в притул
ви приглянулися патрону…
їх в мене повно, десь баул

Даруйте, Петю, монотоність
я мирний досі до пори
ви щось робіть, бо я, натомість
таке зроблю, що все згорить…

Даруйте, люди, серця щирість
за що візмусь - все до лиця
за плугом можу й до сокири…
а хто ж тоді, якщо не я?..
2014.

Я не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас.

Й ми про нього забудем.
З гадючками сміху на лицях
Будуть нас убивати
Безбожно-порожні і злі.
Переймаю у вовка поліського позу мисливця,
Власну душу сховавши,
Мов кулю в стволі.

Наша давня любов – наче привид вітрильника в морі.
Неприкаяні, тихі, самотні,
Чекаєм пришесть.
Мерехтять попід нами
Поранені зорями зорі,
Як диявольська шерсть.

Ми постаріли вже...
Гріх нам Бога гнівити сьогодні...
Пада світло холодне на спільні глибини душі.
Як би там не було –
Ми в любові були благородні,
Біль на двох поділивши,
Як ром алкаші.

То ж не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас...

26 черв. 14.