яким ти був
коли народився
згорток світла
жінка твоя
що ростиме бігатиме і літо її
годуватиме гойдатиме гоїтиме
розбиті коліна
поки ти любитимеш інших і гоїтимеш
розбиті серця
поки розбиватимеш
серця зцілені
поки ти питимеш щастя і горе
з чужих вуст з чужих тіл з чужих душ
жінка твоя
пізнаватиме світ на дотик
пізнаватиме любов на смак
пізнаватиме життя на запах
а поцілунки її найперші
пахнутимуть торішнім листям
а радість її пахнутиме молоком і мандаринами
а волосся її пахнутиме любистком
аби хлопці любили
і хлопці любитимуть
і хлопці любитимуться їй
і хлопці минатимуть а вона залишатиметься
чекати на тебе
і сонце збиратиметься в ній
проступаючи довкола зіниць
і розпускатиме промені
і заходитиме за хмари
і лягатиме спати за обрій
а вранці підійматиметься знову щоб народити на світ
ніби найдорожчу дитину
ще один крок до тебе
і коли ти впізнаватимеш на смак її губи
впізнаватимеш на дотик її шкіру
впізнаватимеш тепло народжене з твоїх думок
пам'ятай про ліхтар
пам'ятай про світло
пам'ятай про шлях
але забувай усе
але не пам'ятай нічого
окрім того що маєш зараз
коли ставатимеш її запахом
коли тектимеш її судинами
коли наповнюватимеш її дні
коли наповнюватимеш її ночі
коли наповнюватимеш її життя
собою


вересень, 2012

Я заїм твою неприязнь шоколадом
І мені стане абсентово байдуже!
А ти і далі жуватимеш полин,
Вирощений власною печінкою...

Зелень, туга, соковита, для Осені – несмак, як завше.
Краще – спокійне і плавне, краще – прим’яте.
Бурі, пісочні відтінки, вельвет і замша –
Стежка волога, підсушена злегка м’ята.
Фріволіте павутинки прозорі кине між гіллям,
Ті, що збирають ранкові тумани в сіті.
Скрутить опалі листочки – такий-от квілінг,
Неба пастельний батік напне над світом.
Вив’яже з клаптиків теплих городам пледи,
Вишиє гладдю трави похилі, забутий сонях,
А наостаток притомлена, ледве-ледве
Бісер подвір’ям розкидає гарбузовий.
2012

жовтогарячий жовтень
журавлино-жоржиновий
жбурляє
жмені
жолудів…
живих
2012

На вернісажі молодих художників
Продавали картини.
Мені захотілося придбати одну –
Самотній будяк.
Моя любов – будяк при дорозі.
Торохтить бричка – зачепить колесом,
Мчить кінь – затопче копитом,
Прошкує подорожній – зіб’є ціпком,
Гримить злива – приб’є до землі вітром.
А він – стоїть, ще когось і вколоти може.
Божечку, мій Боже!
Що ж то щемить так під серцем?
Чи не колючка з непокірного будяка?
2012

Гріюсь спогадом вчорашнього тепла.
Дощ мені відстукує: ми-ну-ле.
Я йому не вірю,
Він же дури...
А він вдруге, втретє…
Без кінця.
І коли закінчиться сльота ?
А він знову за своє: ні-ко-ли.
Затяжний якийсь,
Наробить шкоди...
А він вдруге, втретє…
Без кінця.
Де ти, сонце !?
Вітре…
«Тіль-ки - я !» -
Хлюпотить собі біля вікна.
І його присутність непокоїть.
Таки чую - він біди накоїть…
А він вдруге, втретє…
Без кінця...
Гріюсь спогадом вчорашнього тепла.

...Отец наш, не Моя воля, но
Твоя да будет...
2012г.

Важно не то,
где сейчас ты,
а то, кто ты...

I

Надломлений стрижень пробитий між брудних пір'їн,
немов знамено у поразку, волочиться долом крило,

і небеса вже більше не потрібні, лише страждання й голод
на останні дні: ні кішка, ні койот
їх не полегшать - цей тиждень у очікуванні смерті -
є інша здобич, легша і без кігтів.

Чаїться у дубовій порості й чекає
свого кульгавого спасіння; по ночах він
у снах ширяє, високо й вільно, день вбиває їх.

Він сильний. Біль його погана, безсилля - гірше.
Вдень бездомні пси ричать на нього здалеку;
лише спасіння-смерть похилить йому голову, підкорить

його відвагу, і загасить жахливий зір.
Цей лютий Бог всього живого буває милосердним лиш до тих,
хто просить милосердя, до гордих - рідше.

І ви не його знаєте, людська отара, або забули вже;
нестриманий і дикий, цей яструб згадує його, він не забув;
Красиві й люті яструби і люди, які вмирають, згадують його.

II

Якби було не карно, я б людину вбив легше,
аніж яструба, та він
уже не був нічим, окрім страждання -
розтрощене крило вже не зростеться, він волочив його під кігтями,
як йшов.

Шість тижнів ми його гляділи, тоді я дав йому свободу,
і він блукав по мису й повернувся
увечері, благаючи про смерть.
Не як жебрак - в його очах
була та сама нездоланна гордість.

І я підніс йому свинцевий дар, як звечоріло.
І впало пір'я і совиний пух, розслаблений, жіночний; а здійнявся
несамовитий вир: кричали чаплі, налякані коло розлитої ріки,
аж доки той політ не розчинився десь угорі за межами буття.

Любов постукала у серце...
ТУК-ТУК! ТУК-ТУК! ТУК-ТУК!

А серце ти не відчинив,
Бо так боявся закохатись,
Бо ти ідеєю волів
Над цілим світом потішатись!

І так зробилась порожнеча
Всередині твойого тіла:
Душа кохатися хотіла-
Та на журбу була приречена.

Та небезпечна хвора рана
У соціальних мутних сітях
Шукала донорів до ранку,
Щоб загасить своє свербіття.

Але душа не вдовольнялась
Бо то дешеве спілкування!
Отак...уникнувши зізнання,
Душа самотньою лишалась...

окуляри з чорною оправою
і Ви сама така собі сова
чи бачив Вас я без окулярів
та Шопенгауера
напевно ні

я зізнаюсь
сповідально чесно
скажу Вам в очі що
Ви амбівалентна

часом буваєте черства
і навіть суха як Гобі

а часом куди гірше
в мене катастрофічний шок
Ви трансформуєтесь
в запліснявіле стерво
і бачить Бог це жах

але ж
коли були Ви ще заміжня
коли товкли свій
яблучний пиріг
у Вас була якась та ніжність
куди
чому
пішла вона від Вас

Ґалаґан, 2012

Вперше
розступились дещо межі.
Ці слова тобі належать,
їх навіював мультфільм.
Вперше
на дитячій поки вежі,
геть із дому гнавши нежить,
ти звертаєшся до рим...

Починається дорога.
Пишеш вірш?
Та ради Бога!
Хай тобі завжди тепер щастить!
Стільки слів
і стільки всього, що писати...
Ради Бога!
Хай і Він, молюсь, благословить!


28.09.2012

Пронизливо тихо в квартирі,
фіранки без насолоди слухають ніч,
кава заснула від своєї непотрібності,
чашка сумовито холоне…
Навіть тиша тут не була зайвою:
кімната, господарі й речі відокремили свої світи,
намарно люстра намагалася їх поєднати,
тіні не було,
тут не існувало образів і обрисів,
відтінків і кольорів,
сіре життя полонило
душі, заковані в панцирі;
навіть образи покинули житло,
його полонила байдужість...

27/09/2012́

Олені розбігалися, крізь дим і рокіт полум'я
із-під завіс пожежі, немов опале листя, гнане вітром;
я думав про малі життя, що втрапили у пастку.
Краса не завжди мила і невинна; вогонь красивий, жах
оленів також був прекрасний; коли я повернувся
назад на схили, то пожежа вщухла, і орел
завмер на гілці чорної сосни.
Зарозумілий, з коміром на шиї, загорнутий у буревії крил,
він прилетів на добре полювання
із козиром вогню у своїй грі; і небеса були безжально
сині, і пагорби чорніли без жалю,
у темній мантії велика пташка
безжально сонна й сита поміж них.
Я болісно гадав, що та загибель,
яка покликала орла з небес, є кращою за наше милосердя.

вона художника шукала
що гроші малює
він кімнату прикрашав
картинами

вона виглядала водія
що завезе у далекі мрії
він пакував рюкзаки

вона чекала персня з камінцем
він приносив польові квіти

вона дивилась далеко
по другий бік океану
він готував надувний човен

вона пірнала у глибини поезії
він на березі озера
перемірював ласти

вона задумувалась
над розбитим дзеркалом життя
він клеїв шкаралупи днів

якось вона
заглянула йому у вічі
і він
засоромився
бо
не зміг приховати
цю самотню сльозину
в якій жила її доля

У криках сонця і юрбі людей
подумалось: були сторіччя каменю, період
       бронзи
і залізний вік; залізо - це метал мінливий;
і сталь, яку воно створило, мінлива, як і мати.
       Міста підійняті на вежі зітліють
до плям іржі на гіпсових узгір'ях.
Коріння зглянеться на них на певний час, і милосердний дощ
       пригорне,
а далі - залізний вік піде у небуття,
і люди стануть кісткою, і вірш
загубиться у думці всесвіту, і скло
у грудах мотлоху, й бетон
розсипаний десь високо
       у горах...

За шторою сховався день,
Від березневих дощів посіріло скло.
Натрапляю на крихти сумління
В складках меблів, між кнопками клавіатури.
Пам’ять сімки, як шафа, заповнена вщерть
Смс-ками із взуттєвого магазину.
Дивне враження, що їхні знижки –
Перший стимул повірити в завтра.
Тільки б джинси безповоротно
Щирим захватом не пронизалися
Від моїх апетитних форм.
Шкода, я вас так любила, зручні мої...
Цікава річ – о небо! – та комусь
остання путь застелена квітками.
А тут – пляшки з-під „Рево” та недопалки.
На наш під’їзд, як завжди, двірникові
не стачило здоров’я.
Врешті, всі гуторять: тільки б помисли
були чистими.
Четвер. Простити... Стерти.
Та ліпше вимию свої вікна.
А кому треба, той переживе
або й воскресне.

Темні постаті прийшли –
Тебе забрали.
Мого викупу-прощення
Їм – замало.
Вже не чуєш і не бачиш,
Не співаєш і не плачеш –
Тиша, безгомінь.
І не знаєш ти, не знаєш,
Над могилою чия то тінь –
Ще не темна, вже не світла,
Тінь тієї, що простити
Не змогла,
Що не вміла, не спинила
Лет шаленого крила.
О шаленцю!
Здобич темних,
Був і ти колись, мов келих
Світлого вина.
Сонце в ньому грало
Вільне й золоте.
Та спалив мости і весни –
Потьмянів –
Чи не моя вина?..
2012

Поверталась сьогодні з роботи
У фаршированому людом автобусі,
Бачила із вікна,
Як цибата дівчинка в синіх гетрах
Шукала «добрі руки» для семи кошенят –
(Чотирнадцять добрих рук,
Які простягнуть своїх сім золотих сердець
До цих одно-, дво-, триколірних щасливців)…
Думала –
От би й в людей – отак,
Раз і назавжди,
З усіма блохами і калюжками,
Без права повернення,
Без похибки на зраду,
Першого ліпшого із коробки – «мій…»

Так Бог простягає кожного з нас цьому світові,
Малих і наляканих:
Російська рулетка випадку:
«візьмуть-не візьмуть»;
похапцем занотовані приватні історії
на полях книги Любові.

Больничные окна...
Балконные рамы...
Пытаюсь увидеть
Лицо своей мамы.
В замерзшем проеме
Оконной картины
Мне мама сует
Из окна мандарины.
И слезы текут
По щекам беспощадно:
Быть с мамой в разлуке
Предельно досадно.
В семье все учились:
И мама, и папа,
А их ребятенок
Окошко царапал.
Cидел, подпирая
Бородку ручонкой,
Стараясь быть с детства
Послушной девчонкой.
Сидя в темноте,
Не слезая с окошка,
Ждала свою маму:
Осталось немножко,
Ведь скоро мелькнет
В глубине переулка
В полосочку белую
Черная шубка.
Однажды вернувшись
Из детского сада,
Увидела кукол
В пошитых нарядах-
Так мама хотела
Любовью и лаской
Представить мне мир
Удивительной сказкой.
Мы папу встречали,
Бредя по аллеям,
Искали ответы
Бредовым идеям.
Я маму в тупик
Заводила вопросами,
И мы любовались
В том парке березами.
И много такого
(всего не расскажешь)
Мне мама поведала
С юмором даже.

Спасибо, родная,
Тебе за любовь!
Чтоб выразить это
Не сыскано слов!
Пусть краски природы
И блики Вселенной
Наполнят тебя
Своей силой нетленной!
Пусть грома раскаты
Тебя не пугают,
И щедрые ливни
Твой путь омывают!
Пусть солнца лучи
Тебя нежно ласкают
И светом неистовым
Дом заполняют!
Семейного чистого
Счастья огромного!
И быть в всеоружии
Возраста скромного!

І
в горіння ночі прослизаєш ти
м’яка і невловима наче світло
із дальніх берегів
і вже від самоти
лишається лиш звук а тіло
ще навіть не рождається твоє

ІІ
Гориш. Як пара гуснеш, як смола кипиш, і я – лише ім’я тут, лише зір і змога підійти, аби торкнути, ніби гладь води рукою, оцю стеблинку, запашну і нетутешню.
Я бачу страх тобі ще досі не знайомий. Цей у долонях крик і борсання малого ластів’яти виказують в тобі щось первородне й чисте. Що це?
Ось ніч – її я розумію. А от сорочка на тобі химерна, таких не бачив, тут таких нема. Ці візерунки наче вени тіла, тільки золоті. І ти так гарно хилитаєшся в повітрі ніби в гойдалці.
Я підійду – не бійся, мій крок лягатиме раніше од своєї тіні... спокійно, бачиш – тут досить тихо й затишно – ці довгі тіні не шумлять дарма... А шепіт цей – так це лише гіляччя у вікні говорить з теплим вітром.
Ось краще глянь з якого дужого й старого дерева змайстровано було цей стіл. Певно це дуб був, чи ясен. Ці лінії на ньому ще й досі мовчать про ті чотири лапи, що лазили тут десь аж до сонця... То кіт був, чи коза, чи може то було двійко закоханих, що тікали у затінок і на висоту, годувати одне одного полуницями і поцілунками, хто-зна... Зачекай, я вже дуже близько, майже як та перша зоря, що пробуджує нічних метеликів і співи по той бік широкого озера.
(Раптово відстань між нами зникає і я вже можу тримати тебе обома руками за плечі, а тоді опускати руки до низу по спині...А тоді назад...)
Знаєш, якщо я більше тебе не побачу, залиши хоча б спогад, аби я міг у миті найбільшого спокою витягати той спогад як ножа з торби і відчувати себе захищеним... відчувати себе майстром...

ІІІ
Малесенькі ранкові метелики розтуляють мої повіки білосніжними гострими крильцятами. Доброго ранку, нічний спогаде, доброго ранку...

Ти - моя шкідлива звичка.
Знаю, пагубно впливаєш
на серце,
Та кинути, чомусь, не можу...

сьогодні осінь відпустила кігті
гострі
підфарбувала їх під сніг
а потім стало відчутно більше
злості
і навіть само осіннє пасмурніло
небо
я шкандибаю калюжами узбіччя
переді мною - караван авто
я так хотів поглянути ув вічі
але де ж люди?
капелюх пальто
пальто пальто

Ґалаґан, 2012

цілий день ллє дощ
і темрява бароко
калюжами капкани дощ
і хвилі по калюжах
узбіччями каштани дощ
і небо перламутропавутина
цілий день ллє дощ
парасольки мокро
калюжами каштани ти
узбіччями капкани дощ
і небо в павутині перламутру

Ґалаґан, 2012

ти умебльована панна
з характером анаконди
про тебе всі казали
ангелоподібна Ганна
а виявляється
скринька Пандори
ти може хороша
десь глибоко і любиш
не тільки єдину себе
та в силу своїх
нарцисичностей
не дивишся в низ
еге ж

Ґалаґан, 2012

якщо, я, буду така як всі,
то хто буде мною..?!
2012р.

Кава зі Львова,
Смаколик і цукор
Нині лишились
Самотні.
Не мудрість
Швидко в кав`ярні
Замовити чудо...
Кава
Не вистигла,
Пінка не впала,
Тільки закохані
Цукром розтали…

Привет!!!
Ты представь, сейчас,
Как я ждала тебя.
Твой знак — молчать...
Молчала и, как сумашедшая,
В мольбе кричала!..
Как ты?!
(Слава Богу - живой.)
Где ты?
Милый мой!!!!!!!!!!!!!!

2012г.

Торкаєшся зіницями неба,
Воно спіле. Як яблука,
Наповнені соком,
Звисають із нього
Вечірні зорі.
Вогко й розлого
Стелиться дим від багаття.
Так іноді стелишся ти
Біля ніг. Чужих
Не потребують слів
Вуха. Вони взагалі не
Потребують слів. Нічиїх.
Навколо лиш присутність
Літа. На узгір’ях дивні
Відблиски спекотних днів.

«Ми всі живемо, всі ми помремо»,-
Шепоче зім’яте жарким віддихом
листя. Воно ж бо знає це
Найкраще від усіх,
Бо при осені зімліє та
Загине. Спалене тихцем
Двірниками в місті.

Твоя интуицІя - слово Бога в тобі.
2012р.

В миру и личной жизни,
В творческих делах
Пожелай быть свободным
От каверзных преград.
Ты не отделен от других людей,
Если в пути руководствуешься
Своей интуицией.
Доверишись интуиции _ божественному в себе,
Больше не надо бояться тебе,
Поскольку почувствуешь внутри себя
Великую силу, которая будет
Поддерживать во всем и всегда
И будет направлять к лучшему тебя.
2012р.

життя виправдовує
всі сподівання
закохує в себе
кожної миті
і любов дарує
ніжне кохання
всі найкращі казки
Що є в цьому світі...
2012р.

чекала моя душа
ти прийшла
чорним по білому
до списку
мене занесла
дозволь запитати
_ тебе
ти
так
саме ти
_ обережна
/думками
словами
діями

...
моли Бога
п.с.
Сестра
жадай Царства
Все
Інше
маєш
від Христа.
012р.

як чорна кава
зранку до сніданку
не зроблена
не подана до ліжка
як ця агава
що цвіте на ганку
прощальним цвітом
як самотня кішка
трикольорова
наче б на удачу
й гірка цукерка
видана на здачу

такий мій світ
така судьба чи доля
яв чи омана
воля чи неволя

львівські леви
мовчечки
спостерігали
як коні з києва
вулицями міста
гупали
і здається
полегшено зітхнули
коли нарешті
гупотіння кінне
змовкло
і на вокзалі
сідали коні
у довгі-довгі
залізні сані
але даремно
раділи леви
і посміхались
своєму сонцю
бо коні вміють
у снах ввижатися...
то назáвжди!

в небезпечну ніч
було б розумніше не розпалювати вогню
темрява круг нього завжди щільніша
і важчі погляди в спину

але ти вже не можеш відвести очей
від сяючих гарячих лез
що співають завдяки тобі

час складається мов гармошка
і на мить вихоплює силует людини
яка колись біля такого ж багаття
вперше провела напнутим кінським волосом
по тятиві лука

простенькій мелодії що тоді пролунала
знадобилось багато століть
щоб стати "Апассіонатою" Бетховена

але вона стала

найбезжальніша і найдорожча
скарб у руках сміливця
що стільки часу йшов на її поклик
століття за століттям

сягаючи межі своїх сил
змовкаючи перед лицем того,
хто завжди був
але не звучав

Мені йдеться про українця
у кожному з нас
і про кожного з нас в Україні!
Ми живемо у цій країні,
яка розкладається,
ніби хворі легені курця,
який якось вдихнув, 
і тепер просто не може 
видохнути із себе
цю отруту, це божевілля.
Ми живемо в цій країні –
з її зовнішнім боргом
та внутрішньою політикою,
які не мають до нас жодного відношення.
Усе, що нас стосується,
поміщається в картонній коробці
з-під старої магнітоли.
Усе, що нас стосується, 
можна перелічити
на пальцях власних рук.
Тісні квартири, 
де стіни настільки умовні,
що ти засинаєш під ніжну колискову
сусідській дитині
і прокидаєшся від ранкового стону 
за тією ж таки стінкою,
пізнаючи в ньому меланхолійні ноти 
вечірньої пісеньки –
настільки тонкі й пронизливі,
що спати тобі більше не хочеться…
Ніколи.
Тісні кухні, 
власне, _настільки тісні  й незручні,
що чи не єдине,
чим в них насправді зручно займатися –
займатися сексом...
Ну може ще політикою.
Політика, схожа радше на фарс –
ці пристаркуваті клоуни з жахливими гримом, 
почуттям гумору та запахом з роту, 
які розігрують перед тобою вічну комедію, 
увесь час нагадуючи тобі, хто тут глядач, 
а хто –актор;
перелякані клоуни, 
які чіпляються за цю арену, 
ніби потопаючі за прибережну траву –
не бажаючи поступитись місцем 
молодим і вправним акробатам, 
котрі смиренно чекають свого виходу, 
поволі старішаючи
 й перетворюючись на тих таки клоунів...
Принаймні в душі.
Ці міста, розсипані лісостепом, ніби підлогою мідяки.
Запилені щербаті дороги,
що губляться у безкінечності,
ніби ключі у дірявих кишенях плаща – 
так, що твоє потрапляння додому 
видається неможливим.
Темні  й невтішні річки,
що вивертаються між згрубілих пошерхлих берегів,
ніби безнадійні жертви із рук опівнічного маніяка, 
впадаючи потому в глибоке море, 
ніби в глибоку депресію.
Що ще?
Національна ідея,
непевна, ніби національна валюта.
Робота, монотонна й безпросвітна,
ніби квадрат Малевича.
Хімічна, наче зброя, їжа,
до якої звикаєш,
ніби до армійської хебешки.
Старі центральні квартали, 
які зникають несподівано,
наче звичка мастурбувати.
Нові панельні будівлі,
що виростають так швидко,
наче нігті на пальцях рук.
Тихі вулиці, 
на яких ми промотували дитинство та дзвінкий, 
ніби голоси у підземних переходах, дріб'язок.
Ці не причинені дахи,
на яких ми назавжди позбувалися
страху висоти та страху жити.
Ці неосвітлені під'їзди, 
в яких ми втрачали голову та цноту.
Хто встановив на них ці кулетривкі двері?
Хто вмонтував в них ці масивні банківські замки,
вперто не пускаючи нас
в середину нашої пам'яті,
відбираючи в нас наше минуле,
аби ми стерегли його
перед цими брамами пекла,
не наважуючись відійти,
навіть на мить – аби подивитись,
що там – в майбутньому?
Це життя, життя в цій країні,
яке схоже на потяг,
що ось-ось має прибути,
але поки що запізнюється.
Але ми, що ми зробили для того,
аби щось змінити,
аби відремонтувати ці нерівні,
ніби кардіограма гіпертоніка,
колії?
Аби добудувати кінцеву зупинку,
близьку, ніби кінець світу.
Аби Україна стала трохи ближчою до нас,
а ми - до України.
Невже ми просто чекали?

Вона так сяяла у сонці,що він помітив,
кинув кульку:
Каштан осінніх поцілунків співа в долоні,
І вона,забулася про сріблення на скроні,
сміялася йому.
А перехожі дивилися здивовано:"Негоже..."

Пильнує дерево: де очі схожі,
як ті ,що заясніли так у сонці,
щоби каштанчик знову виспівував у долонці.

З вулиці мене кличуть
лицарі у обладунку з люстер,
дивляться у калюжі самотності
і забрала їх самі себе відбивають,
і калюжі в собі захлинаються.
Вони йшли полями і у пустелях вмирали,
пили молоко безпорідних корів,
що см́аку не мало, і колір
у нього сірий.
Вони принесли в долонях землю,
обіцяну нам і мені.
З вулиці мене кличуть
лицарі у обладунку з люстер
на конях в дзеркальній збруї,
стоять попід вікон моїх,
лиця мойого шукаючи.
Вуха їх голодом тиші заповнені,
їх іменами в луні сірих гір -
там де вітер вмирає.
Голодом тиші вуст моїх повні.
Вони принесли в долонях землю,
обіцяну нам і мені.
З вулиці мене кличуть
лицарі у обладунку з люстер,
на конях в дзеркальній збруї,
сонце у ній себе впізнає
і сліпить собі сірі очі.
"Ось, я прийшов, - каже кожен.
- Дивися!"
Зброя у піхвах, земля у руках.
З вулиці хтось мене кличе.

Життя любити на очах у всіх
Неприпустимо.
Це великий гріх!

Собою бути на очах у всіх
Ніяк не можна –
Це страшенний гріх.

Робити вибір з тисячі доріг
І думати –
Це неспасенний гріх.

І прагнути міняти це життя,
Вселяти віру в себе у серця –
Це також гріх.

Нових гріхів багато…

Тож треба жити так, як і усі:
Сидіти тихо в крайній своїй хаті,
Не пхати носа і не висувати
Себе із натовпу,
Бо натовп – то святе.

На то і є канон оцей гріхів,
Щоб кожен знав, дотримував і вмів
Лизати… –
Думають вони.

А ми
Посміємо, ми зможемо, бо ми
Гартовані в пекельному вогні,
Сказати «ні», коли потрібно «так»
Отим,
Що смикають за нитки наверху.
Їм заявити непоборне: «Ху…!»

Сказати слово – не брутальний мат.
Та хтось придумав термін: «неформат»
І чеше всіх єдиним гребінцем,
Всіх міряє хибашним олівцем…

Хай міряє-розчісує…
А ми
Прокричимо своє велике: «Ху…!»

Хай «ху із ху» побачить цілий світ,
Якщо йому побачити
Не гріх.

14.09.12

Якби так можна залишитися у сні,
Де творяться незнані дивовиди,
Де небо на землі , земля вгорі,
А ти ,без крил , злітаєш на Бескиди...

Й дивуєшся, що сонце там внизу,
Купається у бистрих хвилях моря,
Вітри Карпат висушують сльозу,
І в снах твоїх нема земного горя!

...комусь вересень дарує перший шкільний дзвоник,
комусь - перший подружній вальс,
комусь - солідність першого поважного ювілею,
а мені нині в надвечір подарував першу внучечку,
синові – першу донечку,
а внукові – першу сестричку…
Отакий він – вересень!

…ріднесенькі!
Аж посвітліло…

І злинула б.
І полетіла б.

Та справ насущних –
ще тьма-тьмуща:
робити – не переробити.

Тяжіння земне –
мов линва:
рубати – не перерубати.

А пір’ячко до пір’ячка:
то синочкові на периноньку,
то донечці на подушечку.

Ох, душе моя, душечко…

Собі на крила –
все не вистачає.

2012

Не бойовий, а так... в стихію буй.
Статура є - не треба і фен-шуй.
Не феєрверк, а поруч не горюй.
Ще не Левицький, звісно... Ну, Нечуй!
До поцілунків навіть не ревнуй:
не Попандопало, а з гарбузом малюй.
Наполягаєш? Знаєш, не мудруй...

Ну, зазирнув у сплюнуту я слину...


12.09.2012

Ну що ж ти музо знову «підкачала»,
підсунула мені не ті жнива,
«справжніх» поетів я розчарувала,
Завжди пишу повторнії слова.

І рими всі якісь такі буденні,
якими ще Шевченко римував,
та й думка вже стара, нема надхнення-
любити край він палко закликав!

То як знайти слова «високопарні»
про секс, зарозумілість, про хвальбу,
щоб захопити читачів запальних,
Може і я в поети попаду!

я кава
я чорна міцна кава
я достобіса смачна гаряча чорна міцна кава
сьогодні я зварена для тебе
ти можеш мене повільно сьорбати
ти можеш на ходу запивати мною канапку на роботі
ти можеш пролити мене на свої білосніжні мешти
ти можеш просто вилити мене за вікно на траву в умивальник
тільки не пробуй допити мене до дна
а потім ворожити на моїй гущі
я не покажу тобі твоє минуле воно було прожите не зі мною
я не покажу тобі твоє майбутнє воно буде прожите не зі мною
я твоє сьогодні і ти його знаєш
пий і тішся що я не розбавлена молоком соком коньяком
достобіса смачна гаряча чорна міцна кава для тебе
та коли ти боїшся гарячої кави
бо у тебе слабке серце
і зашляковані нутрощі
пий холодний чай
з молоком і медом
смачного

12/09/2012

Сповненою рікою теплих мрій
Энергія думок твоїх
протікає крізь мене...
Торкає. Іграє...


Думками твори тільки добро,
Якщо серце, твоє,
Щастя вірності жадає,
Мир любить і кохає...
"012рік

Непонимание - это один из недостатков дюдей.
Самый большой враг в жизни человека - он сам,
а самая большая глупость -это его ложь.
В жизни поражение - это надменность.
не наступай на грабли - ее не тревожь...
Искренние чувства, во здравии разума, - это
Достояние чистоты мыслей Божественного человека.
2012г.

Читаю твого листа.
Серденько щемить.
Дивлюся в очі. Зорепадом
Осіння журба.Сама...
Ти далеко і поряд.
Не треба журитися, прошу!
Ми робимо те,
Що потрібно робити.
Я дуже тебе кохаю.
Цілую, чекаю.
2012р.

Світ вічний в бескінечності.
Серце живе вірою і надією.
В Серці народжується майбутнє...
Я люблю Тебе!
2012р.