А там де тара там беру
Бухала тара не дурю
Не шара тара я деру:
"Рамамба хара мамбуру"
Бахила кара я стару
А інша пара отже КРУ
"Рамамба хара мамбуру" - 2

До харі харя харю тру
Роман на пару харі "хрю"
Бухає тара по відру
"Рамамба хара мамбуру"
Сахара що Сахара "фу"
Аналіз тари на нюху
"Рамаба хара мамбуру! - 2


30.04.2014

Виват, Ринат, виват!
Виват, Ринат!
Покоя ты не знал:
Ты двадцать лет подряд
Донбасс держал
И всем там заправлял.

За этот долгий срок
Ты выжал сок
Из недр и из людей.
Но вот восстал народ –
И прочь утек
Твой лицедей.

Увы, Ринат, увы!
Таков расклад:
Тебе в нем места нет.
Уйти бы на покой:
Бабло с тобой
И мировой респект.

Но ты затеял торг –
И вот итог:
Плюя на всех на нас,
Без пушек, без солдат
Кремлевский гад
Берет Донбасс.

Прощай, Ринат, прощай!
Прощай, Ринат!
Восток похожим стал на ад.
Вставай, Донбасс, вставай!
И дай под зад
Тому, кто в этом виноват…

2014

Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.

Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.

Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.

Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.

Слова ще є.
                         Поезії немає.
Іде весна, а пишеться, – війна,
якої у природі не буває...
I до людей у вікна заглядає
все те, що називалося «страна».

Її ім’я те саме, –
                             «тут бил Вова».
Автографами підлої душі
у наших душах воювало слово
усі віки.
               А ми – усе чужі.

Ця Вава стала рідною на Сході.
Злодії у законі їй свої.
У кожного написано на морді:
хабарники, державні бугаї.

А Russia вcе очікує на мощі.
Черговий раз поміняні чини.
Вован і Діма –
               на Червоній площі
наярюють міхами на гармошці
у фазі
               репетиції
                              війни.

Ідуть на діло за їду і тіло –
зашойгані опудала горил.
А їм, що дай –
               все на один копил.

Кому там ще поезії кортіло?
Ось написи кривавого дебіла
на поліційній мові:
                              «Я тут бил».

                              28.04.14

пародія

Не заблукав. Я не виню нікого,
Що приповзло моє у всій красі.
В четвертій ночі, побоявся б Бога,
На кухні захотів зловить таксі.

Я підглядаю – голосує наче,
І в холодильник лізе – то фінал!
На мигах (бо назюськаний добряче)
Питає – Шеф, а можна на вокзал?

Ну ні – то ні! – І тряскає дверцята,
В одних трусах мій волохатий троль…
Знов голосує (от натура клята) –
Вивітрюється довго алкоголь.

І голос тонша – плямкає губами…
Пішла я спати – хай дуріє сам!
Куди він з хати дінеться? Між нами,
Хіба вина ще вип’є двісті грам.

… А рано в ліжку мацаю – немає,
Щез холодильник – хто верне назад?
Я зрозуміла – може і трамваєм,
Таки домовивсь та поїхав… гад!



29.04.2014

Сопілки пісня
Голосить тужно
І крає душу.
Порве сльозами
І впаде камінь.
Носити мушу
Його віками
Бо нездоланний.
І безталанний
Зійде ланами
Забутий нами.
Та нездоланний.

А серце кличе до небес піднятися,
Туди де сонце, звідки ллють дощі.
І там літати, й вже не зупинятися,
Та чути спів, молитви, у душі.

21.02.2014 р.

Травень ще не почався, юна трава виринає з землі і тягнеться до сонця. Але в місті косарі газонів вже зрізують її, стинають голови квітам. А багато квітів так і не встигнуть зацвісти. І косарям не шкода. Побачивши це, я написав такі хокку:

* * *
Скошують траву
Будуть косити людей
Колись так само…

* * *
Скошують траву.
Ніколи вже не цвісти
Цим квітам весни…

* * *
Свавільний косар.
Покосять як ти траву
Колись і тебе…

* * *
Весна. Сонячно.
Тільки у косарів всі ті ж
Черстві долоні…

* * *
Мовчазний косар
У сік квітів кульбаби
Замастив руки…

* * *
Весна на землі.
Але косить все живе
Божевільний косар…

Запеклося нутро – лиходії пройшли напалмом,
Ворушились могили від їхніх смердючих слів.
І такі дрижаки на сміливців чомусь напали
Перед тими … чужими, хто вигад огидний плів.
Потомилися всі від несхожих отих подвоєнь.
Хай козацькою кров’ю свободу сп’янить земля,
Та волає вона «Нової! Нової! Нової!»
І позиркує вбік, де видніє зірка Кремля.

На столі спить ранкова преса
Остигла кава і сніданок
Набита спамом веб-адреса
А сонце сяє вже на ганок

Мов небритий бідолаха
Сумує тихо топіарій
Коли ж прийде цей росомаха
За ним сумує вже й терарій

Його життя тепер в Сахарі
Пісок лежить завмерлим сном
Він спить в якомусь кодло-барі
Пропитий пивом і вином

Немає діла він до дому
Байдужий смуток і життя
Та ранок в голову свідому
Пошле промінчик майбуття

ще не сказав останні звуки
сегменти символи й думки
вже встиг почути гімн розлуки
згадати спалені роки

затим мозкові ритуали
спитають в логіки єства
несправжні фейкові корали
потонуть в морі до Різдва

і будем постити думками
вплітати спогади в життя
чекати мучитись роками
взнавати істину й буття

потому я запишу плівку
ввійду в синод простих спокус
зупиню час й пісочну лійку
і навіть вічний землетрус

26.04.14

1.
Ожив у дереві Тарас
На велелюдній площі.
Звертає погляд свій до нас –
Душа бажає прощі.

Поникла горда голова
Від болю і печалі.
У той раз кулі, не слова
Бездумно в ціль влучали.

І брат на брата знов повстав.
В скорботі сива мати.
Вкраїну знову, як Христа
Взялися розпинати.

2.
Твої пророцтва, як набат.
І чув їх той, хто слухав.
Тарасе, ти також солдат
Нескореного духу.

Ти бачив, як до Бога йшла
Свята Небесна сотня,
Як полотніли небеса
Й здригалася безодня.

Тарасе, батьку, нам пробач,
Що ми немов нерідні.
У цей важкий зневіри час
Ти, як ніхто, потрібний.

2014

До Чорного моря вугілля ніхто не планує літом
На смажений Схід країни не їдуть з екскурсією діти
У травні «Шахтар – чемпіон» і навіть фанати зникнуть
Ніхто не говорить правду: на Сході країни - лихо

Як не є, а гірше може бути
не тому, що ми такі-сякі,
а за те, що не розбили пута
і усе надіємось на Брута
у лихі години і тяжкі.
               І за те, що забували мову,
               вилізши у люди із халуп,
               і влізали в ігрища совкові,
               де орда, почувши запах крові,
               прагнула, аби валявся труп.
Нас гнітили алкаші-нероби,
і партійні виродки сім’ї,
і брати, улюблені до гробу,
і борці, що доїдали торбу,
і у владі коміки свої.
               І за те, що вибрали дорогу
               вічної юдолі у імлі,
               за гріхи великі і малі –
               все негідне, неугодне Богу,
               осідає на моїй землі.
І у віщих паралелях ночі
неземного світу наяву,
поки чую душу ще живу,
у часи самотності урочі
бачу хижі, ненаситні очі,
що чатують нашу булаву.

                              28.04.14

Ця любов – це незрима війна,
На якій не буває героїв,
Де зі смертю змагаються двоє.
І нікому ніхто – не вина.

Ця любов – тільки в ній і життя,
І у тому і благо й спокуса,
І тому я з тобою ділюся
Наполоханим серцебиттям.

Ця любов – більш нічого нема,
Я у ній розчиняюся тихо,
Лиш вона – моє щастя і втіха,
Бо в любові життя – не дарма.

Хоть это и не сказка, - жил да был
Похожий на нормального мужик.
Ничем не выделялся из толпы,
Не якрий, неказистый, просто пшик.

Но гонору имел на пятерых,
И скользкий был, и гибкий, словно уж,
А прыткий, будто заяц - прыг да прыг,
Вперед и вверх, по головам к тому ж.

Карьеру начал - ноль, простой сексот,
Но, видно, Бог умом не обделил,
И вскоре "ноль" достиг таких высот!
Царем своей державы он прослыл.

А дальше что? Играет аппетит,
Бунтует ненасытное нутро.
"Кто миром завладеть мне запретит?" -
Царек на троне щурится хитро.

И принялся орудовать как вор
(видать, запутал крепко парня бес) -
Подвинул царства смежного забор,
В соседский сад за яблоками влез...

И все тому царьку сошло бы с рук,
Он крепко свой народ держал в узде -
В саду соседском как-то понял вдруг,
Что хлебом-солью встретят не везде.

Мы матом с упоением орем,
Воришке неказистому назло:
Хотел войти в историю царем -
Войдешь как однозначное х*йло.

Роса на цвіті – сльози Зульфії,
Що блискітку згубила ненароком.
І хто сьогодні буде за пророка,
Коли вже навіть роси – не її?
Вже тінь уся розтопиться, а тут,
В таких знайомих і чужих долинах,
Тут спів її і досі тихо лине,
Німіючи на кінчиках батут.
Вже промінь до засмаглого чола
Крізь гілку персика так стрімко не проб’ється,
І ця весна сама собі сміється,
А ще ж колись тут Зульфія була.
2014

Крізь прірви знак
Вкладав мету
Програв життя.
То самоти
Прийшла пора,
Відкрила шанс
Замкнула все.
Тепер мару
Ловити час,
Та тільки страх
Веде тебе.

Слова пусті із вуст злітають марно,
А погляд твій холодний вже давно.
І як би на душі не було хмарно,
Та серце тебе любить все одно.
Йому лютить тебе не заборониш,
І точно не накажеш – геть іди.
І, навіть, коли тихо сльозу зрониш,
Усе ж твої шукатиме сліди.
Воно не розуміє, де є правда,
І де неправди сила вікова.
А темне відчуття, що зветься зрада,
Зітре навіки всі твої слова.
Та серце не злякається такого,
Крізь біль воно тріпоче у грудях.
Нема ніде живішого нічого,
Ніж серце, куди кохання вбито цвях.

Курочка А.В.
28.04.2014 року

Акварелі квітня
затопили очі
захопили серце
в лагідний полон...
сповіді всесвітні,
солов’їні ночі...
і причастя неба
з лагідних долонь....

***
Океаном пролісків, білих анемон,
хвилею щастя, шумовинням цвіту
небо великоднє нині зійшло
над світом...


15.04.2010

Забронзовілою золою
жуки обсіли білий сад.
На рівні меси світової
дерева свічами горять.

І, як у неймовірну віру,
у ніч душа моя іде,
де одіяння тогу сіру
тополя місяцю пряде,

де все уявно таємниче
і яблунево запашне,
немов на палях будівничих,
тримає небо весняне.

                              2002

Що? "Noblesse oblige"?
Де? У нас? Облиш!

2014

Душа без тебе –
незагойна рана,
де визріва осіння каламуть…
Блукаю сумно
між світів незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.

Без тебе я –
вербичка на подвір’ї,
далекім від цілющої води…
Без тебе очі стали темно-сірі,
хоча були
блакитними завжди.

Мій вічний гріх,
моя тяжка спокуто,
суцвіття мрій в обіймах у образ…
Невже для того,
щоб з тобою бути,
я маю народитися ще раз?

Сланцевий газ віднайшли на районі –
Сланцевий газ!
В Юзівці кубів трильйони й трильйони –
Лиш про запас!
Є і в Криму триста тридцять родовищ –
Сланцевий газ!
Думали ви, що Росія за мову?
Ні, за спецназ!
Газ у Криму є, і нафта на шельфі –
Знали про це?
Що ж не сказали тоді вам відверто,
Де золотце?
Конче-бо треба Росії забрати
Крим і Донецьк.
Палимо шини, складаємо скати –
Ро’ хід конем!
Не здогадається російськомовний
П’яний Іван -
Звідти його дуже швидко умовлять
У Магадан!


28.04.2014

Сцена цілком спорожніла і темна.
Здається, що світ закінчився концертом.
Не буду вічно чекати, це – певно.
Не варто пручатись аплодисментам.
Ти вже виходиш. Щасливий як бог,
Як бог – заряджаєш всіх світлом.
Замовиш каву чи, може, грог,
ЗмІряєш успіх словом і літром.
Тебе оточили. Можливо, психічні,
Можливо, фанатки. Хоч в чом різниця?
Мій одяг, думки і чуття – лаконічні:
Здолали мене перекриті зіниці.
Я мушу іти. Я не хочу в черзі.
Чи єдина, чи нащо бути?
Але я ще тут. Ти в моєму серці.
І вічно б твій голос чути.

2014 р.

пародія

Вже навіть наливали на верблюда,
Бо кінь не міг – він скоро сам закурить.
Ти обіцяв - едем сьогодні буде...
Втекли амури.

Я також чаю випила немало –
Хоч пожалів би доленьку дівочу…
Та не тремти, що ніж у руки взяла –
Салату хочу.

Той за сусіднім столиком навпроти
Моргає всоте, бачить – дівка файна…
Ти хоч би груди спробував на дотик…
Проклята “Чайна”.


28.04.2014

Твої шепочу імена
У пахощі ночі квітневої,
Вічно єдина-одна,
Відколи ще звалася Євою.

Ти літо посеред зими,
Спалах весни священної,
Залопотали крильми
Янголи в небі темному,

Злетілися на вогонь
Тобою в мені розпалений
Доторком ніжних долонь
До серця мого розталого.

Твої шепочу імена,
У неба знамень випрошую,
Хоч бачу і сам, ти одна
До танцю з душею запрошена.

заприсягнула іще із ночі коли губила
незгойно пахнув рукав тобою черемхо біла
н

а ти пішов і все не так
щоночі дика самота
мене зриває в плач
я вигоріла я пуста
хотіла з розпачу з моста
та не змогла
пробач
за ті розпачливі дзвінки
за те що мріяла таки
і в щасті і в біді
з тобою поруч навіки
за ті запалені зірки
і за вірші оті

28 квітня 2014

Душу вже не врятують медики,
І не діло, які ми праведні, -
Те, що ти споглядаєш в телику,
Не завжди буде чистою правдою.
Прийде час і забудеш побачене:
Блиски золота, а може платини,
Пам’ятатимеш лише тепло когось, -
Ніжні руки і вітер літній наш.

У саду за морем висне лимон.
Я зірву, зелений, - чемпіон!
А тобі не дам: не докоряй досхочу.
Подивися, що хороший який -
ти на дорозі не знайдеш уже такий.
Зробити спробуй сам. Цьому тебе я не навчу.

Ростуть лимони на вершині гори,
кожна з них - закрута для крутих,
і жодну ти не сягаєш.
Мету я бачу: за лимоном дотягнутися б ще...
Хай як вітрило плече, бо цим я круто пишаюсь.

Країна Цитрус - безтурботне "привіт".
В країну Цитрус цю веде підземний хід.
Його знайди ти сам. Цьому тебе я не навчу.
Важка дорога, адже всюди обман.
Щоб не блукати, є у мене план...
Його тобі не дам. Не докоряй досхочу.

У саду за морем висне лимон.
Я зірву, зелений, - чемпіон!
А тобі не дам. Не докоряй досхочу.
Країна Цитрус - наче пошук-терор:
зелений вічно обридає помідор -
його без мене їж!
Ним не ділися, ти...
Втечу.

27.04.2014

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось –
Поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті,
Кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше вростаю
У цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися долі й епохи,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Як важко тут на чужині:
Живцем гниєш,як у труні.
Тут навіть хліб немов цеглина,
І м’ясо навіть не їсть псина,
Від молока аж шляк трафляє,
І жах у всіх в очах гуляє.
Не смалять сало тут соломой,
А їдальню звуть "столовой".
Ціни гірші шкуродерні,
І люди тут немов скажені,
Злі такі й несамовиті,
Горілкой клятой оковиті...
Через слово гнуть тут мати...
Ай!! Нема чого казати!
Одним словом — москалі!

В бокалі вино і чути лиш ZAZ,
Кохання крило відламане в раз.
Сум у душі та розбіжність шляхів,
Для зустрічі треба сотні життів.
Живеш ти так близько,
Й водночас далеко.
Нас не з’єднає до смерті лелека?
Ходжу я навколо, як той вампір,
Що чекає запрошень до щастя на пір.
Я хоч далеко, але зовсім поруч,
Жити з тобою хочу водноруч.
14.07.2013.

Навесні нові сенси ростуть із глибин,
Кожна мрія натхненно вдягається в ціль.
І ніхто вже не зраджує – зрадили всі,
Я і тиша лишились – один на один.

Кілька сотень поезій, мозоль на руці,
Занотовані іскри пустих споглядань.
І ніхто вже на пам'ять душі не віддасть,
Всі роздали себе і полиці пусті.

Кажуть, сильно болить - зуби стисни й терпи,
хто чекати навчився, найкраще дістав:
хоч позаду дорога така непроста,
та попереду щастя: купайся, і пий.


27.04.2014

Ми ще ніякі. Ні в тяжкім труді,
ні у війні не пожинали плоду,
що у раю, як мед по бороді,
у пеклі – смак води, а у нужді
у повній чаші – опіум народу.

Вже надкусили яблуко спокус:
і Таврію, і східні регіони.
Нема ума у п’ятої колони,
що на догоду іншому комусь
у себе установлює закони.

Розхитує світи суворий вік,
а ворог попирає наше право.
І не приймає
                       чудо двоєглаве,
що ця ідея:
                    мова – не язик, –
об’єднує окраїни держави.

Дияволу –
               із дерева добра
суспільного багато перепало.
Отрута юродивого пера
все капає з роздвоєного жала.

Усто́яти над прірвою самій
в тенетах Чуді під гіпнозом вепса –
оце і є Росії інтереси.
Та з подіуму мічених месій
її не порятує думська меса.

Її розі́рве на дрібні куски
багатоликий змій Тмутаракані.
Сьогодні перші, а тоді – останні
узріють кару Божої руки
її пігмеї, фюрери й тирани.

І марна справа ликами ікон
апелювати до личини злої.
І проклянуть на всі віки ізгоїв,
які вели народи у полон.

..................................................
Усе тече, як з гусака вода –
що рококо, що вибрики бароко,
а ворогу готуй: за око – око.

По той бік – мир, а з іншого – орда...
Та це іще не рокова біда,
а над майбутнім –
              віщий меч
                          Дамокла.

                              27.04.14

Чом же не спиться тобі
У таку буйну рань?
Кліпаєш важко очима
Посоловілими,
Диха просторим безсонням
Твоя конура,
Мов зазіхнувши назватись
Маленькою віллою.

Наче з кав'яреньки,
Сонної ще середи,
Пахне із мінігалактики
Теплою кавою,
З-поміж усіх, що існують в тобі,
Середин
Ранні години найкращу знаходять,
Як правило.

Тишу ранкову
Порвуть маніфести ропух,
Наче ганчір'я тендітне,
На клапті
(На лоскуты),
Мов кіт на коліні,
Схід сонця тихенько припух,
Тракторновусо пряде -
І від цього
Лоскотно.

Проміння у носі
Чипляє струну волоска,
І ти, наче бронзовий пам'ятник,
Грієшся.
Хороше...
Сховай-но Аврору* за пазуху,
Будь ласкав,
Ким би не був -
Президентом, або
Сторожем.

*Аврора - богиня ранкової зорі.

Герої не вмирають, свіча не згасла їх,
І рани їхні в грудях, зовсім не болючі.
Ти не почуєш зойку, може, просто сміх
І щирий погляд дротом вріжеться колючим.

Вони спостерігають із глибини небес,
У серці, що спинилось, б’ється Батьківщина...
Вони – то леви, що не здали честь,
За срібляки не продавали Україну!

Герої не вмирають, душа землі болить.
Вони здійнялись над Дніпрові кручі,
Як вартові, і кожен з них не спить,
Щоб я і ти не був сто шостим мучнем....

2014

Ми - квітень у статусі травня.
Втопилися, тільки живі.
О весно, о мрійнице рання,
не нищ сходи мрій в голові.

Налякані так, що наївні,
і віримо в те, що зростем...
Жагою життя ми не дивні,
а винні, бо тим і живем.

Ми - квіти у статусі вільні:
зійшов Благодатний Вогонь.
Зійшов, і не дивно, що в гривні -
не серп з молотком для долонь.


26.04.2014

Де ти літаєш, Амуре, сердець терапевт?
Випиши пару пігулок мені
Від самотності,
Вакуум спліну зсередини груди розпер,
Скільки ще мушу відлюдника міцний замок нести?
Скільки мені в океані розбурханих мрій,
Наче рибалці невмілому, смикати невода?
Певно, й досвідчений старець би тут очамрів,
Випиши довідку, Боже, чи поштою з неба дай
Звістку про Неї, або надішли бандероль
З долею, обгорни її листь одежиною!
В рота Всевишній за звичкою, кине "Дірол",
Чемно пригостить "Мартіні" та лондонським "Джином", і,
Око примруживши, тихо торкнеться плеча,
Єдиний, хто зможе очей моїх смуток украсти,
І скаже: "Спокійно, старий, зачекай, ще не час,
Бо я ще, на разі, проводжу божественний кастинг."

І знов похід... Стояв - навІки,
Так думав сам, та, бачте, зась,
Зірвали знов в дорогу, вІки
Прикрив від сорому: хто знав,
Що тихо правнуки покинуть
Напризволяще. І Кафа
Тепер не знає: чи чужа вже?
Ачи усе-таки своя...

Захотілось на небо на сьоме -
і намарно тягнулась рука…
Щоб помітили інколи комин,
треба віхоть сухої соломи
і прощальний етюд сірника.

Відшукати б ґонзоль на горищі
і не дати спочити руці,
доки ґринджею ґалиці хижі
із душі на ґорголя і вище
не полізуть у різні кінці.

Затанцюєш тоді як ґанджело,
коли щезнуть вони назавжди,
і святі, перейшовши оселю,
в ґалаґані для грішного хмелю
приготують від Бога плоди.

І тоді, наче в казці веселій,
що на ґанжах вирощує рай,
понесе тебе в сьоме ґерґеля,
у якої позичиш розкрилля,
висоти й незникаючих сяйв.

2014р

Примітка
Ґонзоль – брязкальце.
Ґринджа - сніг з дощем.
Ґалиця – чорна гадюка.
Ґорґоля – сук.
Ґанджело – дзиґа.
Ґалаґан - мідний казан.
Ґанж – недолік.
Ґергеля – велика гуска.

Художник Ярослав Саландяк

Эталон лицемерия,
потерявший доверие,
тупо бьется в истерике
от угрозы Америки.

Оболванил часть нации,
чтоб спастись от люстрации
и продолжить салонами
щеголять миллионами.

Возомнил себя сказами
властелином Евразии
и нарек «миротворцами»
отморозков испорченных.

Он своими замашками
кинул мир вверх тормашками:
все, кто был пацифистами,
сразу стали «фашистами»,

наводнил террористами
мою землю неистовый
и спасать их, непризнанных,
покусился от избранных,

тиранию презревших,
свою сотню отпевших,
на своей территории
и страницах истории.

Мы запомним для вечности
акты бесчеловечности -
вы «живыми щитами»
не прикроетесь сами.

25 апреля 2014

Дерева квітнуть якось упівсили –
Їм, певно, досі мариться зима…
Моїй душі болять ослаблі крила.
Чого болять? Не відаю й сама.

А ти далеко. Пригадай про мене –
Нехай і я до ранку не засну…
Березина вбирається в зелене,
Неначе скроні – в першу сивину.

Яке село без духових музик?
Було.
               Нема душі моєї школи.
Лиш сині стіни,
               кабінети голі
і в чорні вікна, як святого лик,
минуле заглядає у ніколи.
Немає тих, кого єднав оркестр
і юної мелодії немає.
І мрія за дошками хрест-навхрест
уже мене ніде не виглядає.
А ми ще є, як зняті із ікон
музики золотого покоління,
і є ядро уміння і терпіння –
бас, барабан, труба і баритон.
І є в душі мелодія одна –
вальс «Біженка», якої не забути
і не збагнути, чом тепер вона
чіпляє струни серця непочуті.
Чому занесло аж на Колиму
найпершого,
               яким душа святиться?
І де лежать молодші?
                                 І чому
бас – у Донбасі, бубон – у Криму,
труба – в селі, а тенор – у столиці?
А он барвінки,
                        сонце у траві.
Про що це я?
                     О, звичаї народні
і ці у сні обличчя візаві...
Вони мені приснилися сьогодні
всі,
               як один,
                              у пам’яті живі.

                              26.04.14

Урешті стане по сваволі
і по заплаканій свічі,
коли на життєдайнім полі,
за вічним плугом ідучи,

почуєш, як вустами тиші
промовить будень мовчазний:
зернина миру важить більше,
аніж полукіпок війни…

Плине кача… Сльози плинуть…
Полягли за Україну.
Другу сотню добирають
До Небесного Вираю.

Другу сотню… Хто відомий…
А скількох чекають вдома?
Плине кача, світ ридає.
Я сумнішої не знаю...

Стоїть він на автобусній зупинці –
Міцна статура, порожньо в очах,
Нуль інтелекту (як усі ординці),
Спортивна куртка на тугих плечах.

Із неї виповзають, наче змії,
Смугасто розмальовані стрічки
Георгіївські. Звідки вітер віє?
З якого Колорадо ці «жучки»?

Із голови до ніг обвитий гаддю,
А на обличчі скаженіє злість…
Невже є ті, що цьому типу раді?!!
Що нам привіз непроханий цей гість?




22-23.04.14

В полоні своїх думок,
В полоні своєї душі,
Ув"язнене серце страждає
З відчуттям будучи ніким.

Той світ небезпечний й незнаний,
Ув"язнив Тебе навіки,
Визволитися хочеш і прагнеш
Однак серце все більше гнітить.

Воно плаче від болю й неволі
І думок які мучать його.
Все не може забути моменти,
Які повік ув"язнили його.

Ці події були неймовірні,
Стільки радості й ніжності в них.
Все б віддала щоб і ще раз,
Побувати в обіймах Твоїх.

Мою душу зневолив Твій погляд,
Моє серце привласнив собі,
Тільки як вибратись звідти?
Коханий, скажи мені?

З кожним днем все кохаю я більше,
Твої очі, посмішку, тіло.
Та кохання залишиться в серці,
В тому світі страждаючи гірко.

Як я хочу сказати "Коханий!
Будь зі мною навіки й люби!"
Тільки серденько плаче й благає
"Помилок, не роби, не роби!"

Воно знає де правда у цьому
І що чекає нас із Тобою.
Милий, неустанно Бога я молю,
Моє серце звільнити з болю.

Я так хочу Тобі сказати,
"Моє серце й душа належить Тобі!"
Я навіки кохатиму того,
Хто ніколи не буде моїм!!!

Я більше не буду читати небесні романи,
Де наші сузір’я повік не зіллються в одне.
Я стану натхненням приречених і не коханих,
Словами поем із печальними частками «не»…

Пронизали серце шипи кам’яного мовчання,
Образа, як ворон, гаптує висоти крильми.
Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани,
Накинуло сонце жалобну хустину пітьми.

Я більше не буду блукати в прозорих палацах.
Я виросту терном в едемі чужого гріха.
І чиста печаль стане сміхом для злого паяца,
А відчай розтане в тумані осінніх зітхань.

Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога,
Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір.
Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад,
Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…