у прозорих очах мого подиху спогаду відчаю
лебедина печаль і кринична дзвінка глибина
повертаюся звідти сильнішою навіть і вищою
і освітлено_тиха і гордо_відчайно_сумна
повертаюсь повільно аби не розхлюпати суть свою
іще гріє зсередини те що мечем вогняним пекло
таке враження ніби я в пеклі і зовсім нага стою
і в мені крижаніє уже неприкрите моє крило
у долонях своїх затискаю надії розвихрені
і ховаю від світу рожеві пір`їночки птиць
як же боляче Боже мій як же незатишно тут мені
у людському театрі з вертепом мальованих лиць

Ці весни давно вже, давно не тобі.
Що візьмеш у руку з буяння пустого?
Твій обрій давно вже до плоду добіг,
Твій колос давно при надії вже стогне.
Ці весни… Які вони… Хоч не живи.
Кожнісіньку гілку внесуть до кадастру
І квітнуть у товщі повітряних хвиль,
Вбираючи твій перестояний настрій.
Так мало – струсити зерно і плоди,
Лишити давно зацукрований побут,
І стати заради весни молодим,
Заради єдиної спроби!
2014

ДОБО ЯНЯ, або ДО БОЯНА
Після перечитання книги В.Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам у власні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

І все уже протерте до дірок
У круговерті пристрасті гіркої,
Бо от уже до прірви тільки крок
Туман вкриває білою габою.

Фіалки відцвітають на вікні,
Вінки течуть у безвісті водою.
Де запалали вранішні вогні,
Що розірвали темряву собою?

У порожнечі то сама луна
Шурхоче іскри згаслого багаття,
Танцює досі ще чия мана
На клаптику колишнього завзяття.

Крим ще повернеться колись -
Точніше, схоче повернутись:
Коли настане падолист,
Коли мороз ударить лютий.

Крим ще повернеться назад:
Як потемніють на погонах
Зірки - й почнеться зорепад
У тих, що цілились у скроні.

Але чи приймемо його?..
Безмежний сумнів є у мене:
Того, хто зрадив свій народ,
Не прийме навіть рідна неня.


19.05.2014

Зимою засинає вся краса
І снігом покривається, як килимом дорога
Все спить навколо спочива
Чекає теплих днів діброва.

Весною з першим вранішнім теплом
Прокинуться шовкові перші трави
І заспіває пісню соловей,
І зацвітуть на панщині дубрави.

Літня пора стучить вже у вікно
І перші врожаї уже дозріли
На вулиці спекотно
І дощі омиють дуже скоро землю.

Спішить до нас вже осінь на поріг
І пожовтіли ще зелені трави,
І сипле листя віковічний ліс
Співають солов'ї в дубравах.

Ось промайнув іще один наш рік.

2014

Ніжність почуттів тане уві сні
Подумки з тобою, але ми не поруч
Все минають, так проходять дні
Залишаючи те чого ти хочеш.

Я в твоїх думках вже не перший рік,
Але мало так нам цього для щастя
Вже пройшов не перший випав сніг,
А у нас з тобою все ні як у казці.

Хто вона любов? Чи вона живе?
Може подумки, чи давно не з нами
Знаю лише вірю я в одне,
Ти мої вірші і думки з роками.

Лише ночі, дні, ранки, зорі, зливи
Ти даєш мені сили, віру, спрагу
Я тоді пишу і думками мрію,
Що здійсниться все що було між нами.

2014

Захлинаючись часом, долаючи кола пітьми,
Ідучи навмання, на маяк, а чи світло в тунелі
Ми воліємо все ж залишатись у чомусь дітьми
І чекаємо дива, принесеного на тарелі.

І далекі світи, що постійно в уяві живуть,
В далині мерехтять і їх сяйво не гасне ніколи.
А життя лише сон, що триває завжди наяву,
І частенько стає не спіраллю, а замкненим колом.

І буває, що хочеться все розпочати з нуля,
Але досвід набутий не завжди рятує від болю,
Та надія незгасна від розпачу нас визволя,

Потрапляє у серце і душу лікує поволі.
Всі невдачі тьмяніють, якщо споглядати здаля,
Тільки пам'ять незмінно приходить – і спогади колють.

2014

Зняти плащ, парасольку залишити вдома
Осінь на зиму взяти змінити
Не шукати у серці краплини сумної,
А навчитися щиро любити.

Зняти сум з себе миттю і посмішку вдіти
По вечірній столиці піти без тривог
Крізь зіниці очей вдалечінь подивитись
Зрозуміти, що ти не один наче Бог.

Зняти те що турбує із себе
І змінити майбутнє у мить повесні
Вище неба так стрімко злетіти
І залишити подумки те що мине.

Вечоріє чомусь досить рано
І згадавши минувшини дні, що пройшли
Зрозуміти одне, не буває усмішок без щастя
Осінь теж по зимі нажаль не прийде.

2014

Уникнути спогад наступний,
Пройти крізь поверхні дзеркал...
Ти знаєш?! А я не чекав...
Що деревом з'їдені трутні,
Що вірою вбитий васал,
Що глухо-німий запитав...
Уникнути спогад підступний:
Змінилась поверхня дзеркал...
Не знаєш?! А я же казав...

Небо розплющило сонячні очі,
Будинки знімають піжами бетонні,
Вітер по нитці м'яко торочить
Килими і прапори на балконах.

Машини – комахи чотирилапі –
Від світла вповзають в кору дороги.
Люди – привітні, амбітні, неквапні –
Ходять і їздять, живуть під Богом.

Я так хочу кохати і бути коханим.
Ти - зорею світи в порожнечі нічній!
Я одужую із розлучальних поранень
І сьогодні вже краще ніж вчора мені.

Я так хочу обвітрених уст доторкнутись
Росянистим цілунком досвітніх бажань
І, здолавши розпуки караючий утиск,
Врешті решт віднайти долі істинний план.

Я так хочу ввійти у заковані щастям тенета,
Ніжних рухів спивати цнотливу жагу...
Цей безсмертний мотив живить розум поета
Не лишає його перед серцем в боргу.

18.05.14

Новий етап. Галопом напролом
або кар’єром, щоб не відставати,
рвонули на кар’єрний іподром
жокеї й корифеї-кандидати.

Така пора – у полум’я з вогню
чи кров із носа, а на носі – скачки.
Аби перелетіти западню,
у президенти не полізеш рачки.

Брикають Буцефалами осли,
іржуть у Думі коні Жіріновські,
і «мушкітьори» Києва ростовські
ахейську дерев’яку потягли.

Калігули й Нерони тут як тут
на іноходцях «распевают песни»,
на Боліварі – коміки із Прєсні
проходу у погоні не дають.

Куди Пегасу? Утинають крила
свободі на підводі східняка
з оглоблями ординської кобили,
щоб не було і духу козака.

У гонці за корону – рисаки,
і огирі і жеребці ходячі,
і Росінанти, і звичайні клячі
брикаються копитами таки
і усмиряють голови гарячі.

Як на війні: украдене – собі,
і коні, і верблюди – у законі.
Зади збивають на сухім горбі
і Швондєри, і Шарики червоні,
кому законне місце – на вербі.

У рішенні великої задачі
ламають списи авгури-знавці.
Стараються донецькі молодці
підняти ставку Дупі на коняці
із фігою і пальмою в руці.

Всі «противсіхи» нині за одно –
перемішати зерна і полову.
У фаворитах – вершник безголовий
рятує кума, що пішов на дно.

Юрбою ошелешені шакали,
заюшені Одесою в бою
і за зелені, і за «мать твою»
у біснуватих набирають бали.

Вертаються і гуни, і вандали.
Понесли коні Фурію свою.

                              05.2014

О скільки їх отих мордатих
волають з бордів до людей,
щоб над народом владу мати
за будь яких грошей-ідей.

Той має рубль, той має шекель,
той грає картами «в очко» –
ті симоненки-порошенки,
тегібки, януки, Кличко.

Чи не такі ж вони в стремлінні,
як той, що вкрасти зміг й втекти?
За кОго ж станем, брате, нині
на барикадах я і ти?

Чи той потрібен, хто обдурить –
скурвай твариною на пів,
народи підкупами скурвить
у відгодованих рабів?

11 травня 2014 р.

пінг-понг
час – гонг
час пік
час крик

час тут
час – кут
час – кат
хід – пат

Черга за чимось, чого вже нема,
бо відстояли давно і дарма.
Бульбашка слова розбурханих днів
поміж каміння розтрушує гнів.
Ходять навколо і точать язик –
хтось надихнеться, а хтось уже звик.
Мислі вмирають на поприщі дум.
Аура радощі – сльози і сум.
Знову зневіри задушне кільце
чавить наснаги хирляве тільце.
Котиться гомін, луною іде:
- Скоро вже, скоро месія прийде!
Вийшли на беріг, а річки нема.
Вийшли до моря, а море без дна.
Звична пустеля, як вибір, як сон.
Тягне додому, у звичний полон.
Жменями щастя. Жага перемог.
Душу безбожну сповідує Бог…

2014

Що раз було - не буде двічі,
Отож на повну і без гальм,
Щоби в житті увіковічить
Себе без жодних планувань.
Працюй, гуляй, живи допоки
Всевишній сили додає,
А мрія, ніжна і жорстока,
Наразі дійсністю стає...
17.05.14

Не те щоб так погрозливо, але
набрякли хмарами обидві неба щоки.
Бурчить усе, вирує... Схоже - зле!
І це "усе" прискорює помітно кроки.

Ах, розгортає нове будівництво
аж у мільярд робочих місць
до сивини рішуче керівництво.
Онлайн-об'єкт у стилі "бліц".
- Тримай - не падай!
Це Місто Крапель.

Блукає грім - аж дух іскрить,
ховає тінь сама себе у різні боки.
Усе це - випити й налить!
І це "усе" прискорює помітно кроки.


18.05.2014

Агов, музико, друже мій!
Зарано руки опускати.
Все ще кружляє буревій.
Не час до спокою звикати.
Агов, музико, друже мій…

А пам’ятаєш навесні,
Як синя річка розливалась
І чарівні твої пісні
Уся околиця співала.
А пам’ятаєш навесні…

Мій любий друже, не сумуй!
Ти кобзу доведи до ладу
І спрагу піснею втамуй –
І знайдеш в ній свою розраду.
Мій любий друже, не сумуй…

Хай річка стомлена реве
І лютий вітер завиває
Та серед ночі соловей
В саду для тебе заспіває.
Хай річка стомлена реве…
2009

Усякий має те, чого достоєн,
як он із мінометами бійці,
які ідуть туди, де їх Бетховен
чекає з камертоном у руці.

За «лунною» сонатою мантачки,
за рваними вибоїнами трас –
нам до Європи , як до неба
                                  рачки,
але і їй – далеко ще до нас.

До героїзму наших Мата Харі
і до контрибуційної весни,
до резидента, типу яничара,
і до свободи вибору війни.

І до Росії – у глибоку…
                                 Опа!
Ікається оскомина ковбас,
які нам завойовує Донбас.

І наче до пришестя чи потопу
нам зовсім недалеко до Європи,
але Європі,
                   поки,
                              не до нас.

                              16.05.14

І нащо тоді ці рими, сльози і грими?!
Писати зболені вІрші під ватри спів...
Коли твої руки іншій тепер мейнстрими,
Коли всі думки про тебе не варті слів.

І я розчиняюсь в тихих акордах Ліста...
Чекаю, як злива вигоїть з мене сум.
Ці ночі травневі...ця дощова конкіста,
Де рими...сльози - моя амальгама сну.

Чекають тихо виямки калюж
І крапель, що вдаряються так лунко…
І жде земля на прохолодний душ,
Вуста дощу розкрила для цілунку.

Він увійде у неї, як любов,
У надра увіллє жагу безкраю.
І оживе усе навколо знов
І білим цвітом ніжно забуяє.

4.05.7522 р. (Від Трипілля)

Цей щебет пташки під вікном,
в весняну пору ранню,
облагороджує Содом
спонтанним віршуванням.

Бадьорить чорні діри сну
над вертикаллю суші,
де мають вдачу матірну
живі і м е р т в і душі.

На повні груди нота ,,ля”,
і з верхньої октави,
наздожене політ джмеля.
Скасує смерть Варавви…

Ця дивна пташка під вікном
на зрубних ранах клена
з моїм відважилась чолом
б о р о т и с я за мене.

Куди подінешся - весна!
Хай щезне тьма і туга!
Воскреснеш майже задарма
поміж Дністром і Бугом.

І я повірила ще раз
крилатому створінню.
Весна дає людині шанс
любити навіть тлінне.

Ми з тобою, мій вороже, вічної крові.
Відпускаю я шепіт, моління і спів
навздогін вітровію й тому візникові,
що непрОгляддю був
і лжесвітло терпів.

На найбільшого воза надія найбільша –
під колесами камінь чужий – на пісок,
і вціліє крило лебединого вірша,
налетівши на прогнані зблиски висот.

На найбільшому возі пожитки від сонця,
не штовхни його зопалу нині навскіс.
Янголята, одвічних небес охоронці,
проводжають за обрії польку* коліс
і за нами – очима, очима, очима
на просторах не тільки свого візника,
де злостивці вигулькують, геть нескоримі,
де «війна – не весна», вже зачовгана рима,
незачовгану душу припне до рядка.

2014р.
* ТанОк.

Не шукала шалених пригод,
Силу духу вагою не міряла.
Біль під серцем від зла та гризот
Лікувала не зіллям, а вірою.

Не мовчала фальшивим словам,
Підіймалась з колін, коли падала.
І за правду свою, як за крам
Я сумлінням платила, не зрадою.

Між людей, серед помислів, скрізь –
Я була лиш такою, не іншою.
Я навчилась ридати без сліз
В цьому світі – святому і грішному.

«Сили дай!», - все, що в Бога прошу
Щоб думки мої стали світлішими,
Щоб ще раз від рясного дощу
Прорости не травою, а віршами.

А. Ш…
За волю, за славу, за честь України,
За світле й щасливе майбутнє її, –
Ти батьківську хату свідомо покинув
І десь під Ізюмом у полі стоїш.
Не знаючи страху, ні втоми, ні ласки,
Заціпивши зуби, напруживши зір, –
Вслухаєшся чутко і в шелест, і в хряскіт,
Сумлінно вартуючи наш капонір.
Неначе вовки позбиралися в зграї
І рискають всюди чужинців гурти, –
Беруть у полон і безжально вбивають
Людей, що не хочуть біді присягти.
Учора стріляли з кущів переярку
І ледве лишився живим побратим,
Бо черга ворожа, як травокосарка,
Лиш слід свій смертельний лишила на нім.
Терпляче маскуючи лютості вискал
І в шкіру овечу закутавши тло, –
Можливо і нині звір цілиться зблизька
В твоє іще юне, красиве чоло.
Будь пильним і мужнім, бо мати сумує,
А також гордиться тобою до сліз
І молиться Богу – Всевишній почує
І радісна буде від тебе їй вість.
Хай співи пташині тебе обступають
І зелень вкриває полів та дібров, –
Нехай не проллється у рідному краї
Синів України зажурою кров!
16.05.14

                              ***
Усім сіяє повновидий місяць
і сіє срібло на ясні поля.
І міріади зір, як очі, світять.
Як не радіти, –
                       це моя земля.

Усе моє – і сад, і хата, й ниви,
і річка, і зажурене село.
Але який я був тоді щасливий,
коли нічого
                     свого
                              не було.

                              ***
Весна минає. Хороводить літо.
На сцені ночі мліють солов’ї.
І як збагнути, що у цьому світі
є вороги і десь ідуть бої?

Змагаються – і нице, і високе,
аби розп’ясти душу на стовпі.
І зазирає завидюще око
у душі невидющі і сліпі.

                              ***
Існуємо за Ветхим Заповітом,
і Одкровення наче не сліпе.
Питається, –
               а що то є
                              еліта?
Як може верховодити цим світом
жорстоке, інородне і тупе?

І сяйво сонця закривають круки,
і місяць часом поглядає зле...
Питається, –
               для чого лишні муки?
І наче треба опустити руки,
але завжди лишається, – але

якщо не сяють очі, що напроти,
і у душі нічого не лишу́
такого, що формує патріота,
якщо мій ворог – за, а я – не проти,
питається, –
               для чого я пишу́?

                              15.05.14

відболіли слова
віддзвеніли камінні дороги
за порогом тяжби
на розпутті повінчаних днів
де затаєні звуки
притомно ведуть у нікуди
де життя - не життя
а хрест-навхрест змотужені груди

завіконна метіль
із розгойданих квітів і звуків
із натягнених струн
із одчинених небу лекал
вогняною печаллю
викроює крила лелечі
од воріт до край світу
од небес до дзеркал порожнечі

усередині тінь
а доокруг напнуті вітрила
як розхристаний сон
як молитва на вістрі стріли
у холодній росі
піврозмиті сліди півхоробрі
половинка недолі*
закотилася сонцем за обрій

17.05.2014

Пригубивши любові смак –
Полуниці тепло сметанне,
Поцілунком на серці тане
Обнадійливо-ніжний знак.

Короновані перса днів,
Довгопола нічна прозорість…
Та визбирують крихти-зорі
Кури ранків і рани снів.

14.05.14

Пародія

Я просто жінка, з метром дев’яносто,
Та не лякайся, знаю – то немало.
Ми пили чай – я засміялась… просто…
Ти захлинувся – ледве відкачала…

Коли я зла – бува, де правду діти,
Рятуйся сам – чимдуж тікай за хату!
А як сумна – мене не розсмішити,
Хіба як принесеш свою зарплату.

Буваю ще нестримна, як цунамі –
Тоді ховайся! А буває – плачу.
Останній раз це трапилось у "Вамі"
Якраз тоді, коли забула "здачу".

Буваю справедлива, але строга –
Ось вчора розігнала друзів зграю.
Ну що тремтиш, неначе я дворога –
Сама собі заміни не бажаю.

Тверда буваю, як гранітні плити,
І рідше – добра , переважно зрання.
Затям, мій любий – Я прийшла, щоб жити!
То що ти там балакав про кохання?


15.05.2014

***
Мовчало слово – думав тільки Бог,
Він знає добре, як снаги додати.
Я в тишині молитимусь за двох,
Бо вірю небесам, як вірить мати.

***
Тебе щоб не любити? Я не вмію…
Вплелося срібло в кучері густі,
Вже пише літо вересню листи.
Колись і я, і я заосенію.

***
Я чую сонце у твоїх долонях
Я бачу лісу прозелень в очах.
Юначі весни гріють ще…хоча,
Вже теплий жовтень припорошив скроні.

***
А нині всюди мокрі парасолі,
(Вже розлютився не на жарт Перун!)
І молоді стебельця перших рун
Накриють щедро цвітом ниви голі.


***
Перелисталося, переписалося все.
Спогад прикличу до себе на щиру розмову,
Хай вже неспокій у душу мій гість принесе.
Завтра, як звикло, про суще писатиму знову.

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Мрійникам одна дорога мріяти,
А мені дорогу просто йти
Щиро вірити, ясно мріяти
По дорозі долі тихо йти.

Це без сумніву любо, дорого
І чудово без задніх мрій
Цінність всіх думок поруч подивом
Не буває без гарних днів.

Так буває чудово іноді
Квітнуть квіти, блищить роса
Все міняється з літнім вирієм
І приходить тоді весна.

Все одно якщо любо, дорого
І чудово без задніх мрій
Не буває життя без ніжності
І без добрих, сліпих надій.

Не буває життя без сумнівів,
Без помилок і без почуттів
Не буває життя без радості
І без теплих і літніх днів.

2014

А ти знаєш, вони стріляють без куль, без пороху.
Без кривавих атак виривають з корінням спокій.
Аж до неба відлунюють їхні бравадні кроки.
Не бояться вони ні вітру, ні злив, ні мороку.

А ти бачиш, вони ховають гріхи під масками.
Не зважають на крик і на шепіт весни гіркої.
Їхні хижі слова витікають із губ рікою.
Всі емоції лиш коцюбляться під гримасами.

А ти знаєш, вони пороки свої приховують.
Їхня злоба важка, ніби молотом, б’є уцільно.
Нам не дихати з ними повітрям єдиним вільно.
Ось побачиш, вони програють без куль, без пороху.
12.05.2014

То скільки коштує життя?
Твоє, моє?
Ісуса, ще раніше?
Я розумію, ряд цей недоречний
із погляду на висоту персон.
Але життя… воно у всіх одне.
Небесне чи земне,
воно як сон,
в якому щастя сниться,
а поруч острах, муки, біль,
розчинені в буденній суєті,
і мрій мара,
зіщулившись калачиком на дні,
ховається у морок сподівання.
Приходять в сон не янголи святі,
а Каїни зі зміями у душах.
Ховаючи усмішку в чорних ружах,
вони буянню зброю роздають,
і пропонують «ворога» убити –
духовну єдність, правду, брата.
Курок натиснеш і немає ката...

А може то офірою зійшло
на ешафот, на плаху, на покару
дитя невинне вічного бажання
у мирі жити з усіма на світі?
Згасають зорі і падуть униз
із небосхилу світла в темінь ночі
поранені, скалічені, убиті
і їх страшні незрячі думи-очі
зажмурились від пострілу у спину.
Коли уперше, вічно пам’ятають
і клятвою розпалюють вогонь,
сльозами омивають мить розлуки.
А потім, далі? Над землею – ворон
і тисячі у прірві безіменних…

То скільки коштує життя?
Чого вартує цей дарунок Божий?
В руках безумця гріш йому ціна.
Бо скільки вже убито тих,
що сподівались жити і любити,
але у сон їх яро устелився
той шлях до краю,
де нема нічого –
ні слів гарячих, ні вини, ні раю,
де небо плаче: ні, не покараю,
не відаю, не знаю, не шукаю…
Убивці снів, весни, надії, сміху,
породжені геєною безумці,
і вас колись уб’ють
розбудженому лиху на утіху.
Диявол не заплатить і гроша,
бо задарма і так йому душа
належить братовбивці від зачаття.
І сяє на чолі, як світоч у імлі,
німе тавро прокляття.

То скільки коштує життя?
Біжать роки по колу
вік за віком
і першого убивці чорна кров
тече у жилах всіх сучасних воєн
і дар любові віє на полову
у кожну сущу мить
неспинно, знову й знову…
16.05.14

Казала баба, що поети брешуть
так само, як радянські «брехунці».
А де бабуні язиками чешуть,
то там і суща правда при кінці.

Якби тепер жила покійна баба,
її село піднесло б до небес.
Село бо знало, – баба, як варцаба.
Прямішої не знало О-Бе-еС.

До прикладу – ідуть колгоспні збори.
А ось і слово лектору. Пора!
– Америка Росію не поборе.
У нас – ракети. Лэніну– ура!

Ну точно так, як у Слов’янську – Штепа.
– Ура вічнозеленому совку!
А що казала наша баба Степа?
– Поплескаємо, мать вас розтаку.

І всі баби, які сиділи мовчки
у першому й останньому ряду
плескали і сміялись із примочки,
придумуючи жарти на ходу.

А нині що? Тепер іначі... раки
очолюють слов’янську Де-еН-еР.
По подіуму бігають макаки
і агітують за еСеРеСеР.

І як не чути? – Радіо казало!..
Але у баби запитав онук:
– Бабусю, що то в телику стрибало,
як мавпа, що у Путі їсть із рук?

– А то, онучку, Дарвінська приблуда.
що у раю була – «запретний» плід.

– Скажи, бабусю, а таке ще буде
через якийсь десяток сотень літ?

І інша баба, викрутивши віхтя,
онуку каже:
               – Будь мені здоров.
Мине еволюційне лихоліття.
І люди там не наламають дров.
Бо на межі тридцятого століття
і між макак нікого не помітять
дурнішого, як Шаріков-Царьов.

                              12.05.14

Бузкова осяйна феєрія
Чарує різнобарв’ям пахощів,
Квітує травня гра – містерія
Солодкі ягідні ті ласощі.

Сплети те макраме вигадливе
Із черги дня свою ілюзію,
То лапки кошеняти скрадливі
Проходили часи перкусії.

Іще немає сну полинного,
Ще спека не стікає пальцями,
Блакитне небо мріє зливами
І марно снить дощами хмарними.

***
Ось дивлюся
Довкола
На все я
І гадаю –
Не гасел,
Не слів,
Не політиків
треба – Мойсея,
Щоб ще раз
Крізь пустелю
Провів.

І Геракла
Би здалось,
Щоб стайні
Українські
Почистив,
Як слід –
От тоді, може,
Добре і файно
Ми б зажили –
Без горя
Та бід.

16 травня 2014 року

Ця зима тобі в серці
Лишила роз’ятрений шрам.
Він так довго ночами
Ще солоно буде боліти.
Та, довіривши крила
Холодним весняним вітрам,
Ти зумієш-таки
Долетіти до теплого літа.

І не кайся, не варто.
Ти сильна – чи, може, слабка?..
Розучись озиратись –
В минуле зачинено двері.
Треба ставити крапку,
Хоча б і посеред рядка, -
І палити слова,
Що ніколи не знали паперу.

І нарешті збагни:
Недаремна ота самота,
Крізь яку твоя доля
Ступає упевненим кроком.
Бо, зваливши на плечі
Свого нелегкого хреста,
Ти побачила серцем
Усе, що невидиме оку.
15.05.2014

бджолясті крила пелюстків
на яблуні бринять
що у меду маї хльосткі
купають бджоленят

що літо ллється і шумить
смарагдовим руслом
де перед тим лише за мить
не грало й не росло

що вулик виткала трава
між яблуневих снів
і лине музика жива
у просіки пісні

що бачили як віддаля
гіллястий садовик
гостив у пригорщі джмеля –
найстаршого з музик

***
Я раніше
Не знав,
Що це –
Жити минулим,
Повертатись
Щодня
До колишніх
Подій,
До усього,
Що з нами
Відбулось
І було,
Відцвіло
І спливло,
Як листки
По воді…

15 травня 2014 р.

***
Все здається – ти вийдеш із хати,
Посміхнешся з порога мені,
Будеш внука в саду колисати,
І співатимеш ніжно пісні,
Нову книжку покажеш Максиму,
Зачаруєш казками Тимка
Про Телесика, Коцького, зиму,
І солом’яного бичка…
Підійдеш до вишневої гілки,
Приголубиш рукою квітки,
Що над ними вже трудиться пчілка,
І оглянеш усі закутки…
Милуватимеш радісним сміхом
Незабутнім, немов зорепад…
=======================
Так далеко десь час той поїхав,
І ніколи не верне назад.
Та лиш серце і досі не втямить,
Чом замовкли казки і вірші,
Чом нема вже бабусі і мами
Й так незатишно стало душі…

15 травня 2014 року

за зеленим морем, за синіми горами,
у чорному місті, в кам’яній хатині,
ми з тобою сидимо й говоримо
о пізній годині.
я тобі розказую про клубок доріг,
у якому так важко знайти свою,
про жінок, що скніють о цій порі
у чужім краю.
про конкретний голос у животі,
що тече, як камінчиками – вода,
про те, що більше б за все хотів,
стати собою, та ще не став.
про відстань, про пам'ять, про зграї хмар,
які деруть животи об дах,
про те, що вагітних між них нема, –
лише вода.
про взаємність, якої бракує не всім,
про невільну наругу, про біль і шал,
про те, що кубло гадюк у вівсі –
то чиясь душа.
про вірші навзаєм, про те, що ти,
вже вічність нічого мені не винна,
що срібна луска на лиці води –
як ластовиння.
про задуху-ніч, про розбіжність вдвох,
про розлите масло перед трамваєм,
про те, що між нами було Різдво,
і воно триває.
а ще про сліди, що лишають ті,
хто обікрав, хоч не кожен – злодій.
і знову про голос у животі, –
якраз відтоді.
про панічне безсилля, про світ довкруж,
в якому іронії – всім достоту.
про стриманий несмак гвоздик і руж,
і про запах поту.
про те, що небо важке і чорне
і його не втримати поодинці.
що ми – жертовне зерно, а жорна –
у цій хатинці.
що ніч притуляє своє лице
до шибки – і дивиться! – й нас несе.
про тебе, про себе,
про те, що це –
все.

Рассказ участника митинга
за федерализацию в городе N
на Луганщине

* * *
– У нас, – объяснял горожанин востока, –
По-правде, народ осмелел «тока-тока».

Мы стали копировать ваши майданы.
Нас что подрывает? Пустые карманы!

Везде после «бати» – как после Мамая.
И давит сосед, на мозоль наступая.

Протест как протест – возвели баррикады.
Хозяевам жизни давно мы не рады.

Подъехали парни – бабло, автоматы.
– Давай митингуй! – говорят. Вот мы с братом

И вышли. Мы как бы за русский, за фе…
Короче, за то, чтобы с нами эР Фэ.

Чтоб с ними мы жили, как в СССРе.
А то перебьют нас
бандеры!

Нам сказано: «Эти порежут вас мигом».
Да что ты мне – Харьков, Черкассы, Чернигов!

Какая мне разница, кто там откуда
И как у Бандеры вербуются люди!

Так что же, что лет шестьдесят его нету.
Они ж, патриоты, по целому свету…

И в сговоре с ними ЕС и Обама.
А кто договаривался, братцы, с нами?

Конкретно – с Толяном, с Петром,
с Константином?
А меня уважаешь ты,
Украина?


* * *
Так слышишь иль нет? А ведь мы на распутье.
Такое в умах… В телевизоре – Путин.

А где украинские телеканалы?
…Под флагом России нас, братцы, собрали.

Мужик с пистолетом, башка в балаклаве,
Тризуб сковырнул и цепляет двуглавый.

Наш флаг разорвали. И дали нам гривны.
Но стало мне страшно: ведь флаг –
не партийный!

Державный! Позвали нас: – Парни, вы с нами?
Дадим вам «Донецкой республики» знамя!

Опять Попандопуло чей-то на крыше.
«Донецкий» там стяг. И российский повыше.

– Ура! – закричал кто-то рядом. – Россия!
Теперь мы Россия! – Ну прям истерия.

Тверские, рязанские – скинули маски.
А где же бандеры? Так всё-таки сказки?!

И рядом – известные тут «криминалы».
Ты глянь, как сбежались. Ликуют, шакалы.

Бандитов всё больше, свои и чужие,
За ними, выходит, спецназ из России.


* * *
Тут я протрезвел. Нас – за что уважать-то?!
За что мы стоим, очумелые браться?

Россия захáпала Крым наш и море,
А мы расплясались при их триколоре.

А что, помогли нам соседи, когда мы
Терпели при власти бандитов с ворами?

Так нет! Приютили их нежно в Ростове,
Герои сидят в телевизоре снова.

И снова разгул бандитизма повсюду,
Открыто, с оружьем. Испуганы люди.

…Где дети? В Луганске. Звонили вчера им.
Просили не рыпаться хоть вечерами.

А детки – на митингах за Украину!
Так что же я – враг моей дочке и сыну?!

И мама звонила: «Ой, плачу я, діти.
Синочки, мені б в Україні дожити.

Солдатики наші стоять на кордоні,
Носила їм борщ, огірочки солоні.

Підтримка маленька від кожної хати.
Аби ж не судилося їм воювати!

А як доведеться – піду в Оборону.
Село наше, діти, – вкраїнське до скону…»

* * *
…Так что ж, мужики, мы не с этого края?!
Луганщина – наша отчизна родная!

Мы мову забыли, пахали на дядю,
А нынче и землю отдать свою рады.

Царь-Путину сами сдаёмся наивно –
За сказку, за рюмку, за дозу, за гривню.

Э нет, ты хоть кум, а слезай с моей вишни.
И флаг свой сымай – надо мною он лишний.

И пусть твои, цáрю, спецназы-солдаты
Нас снимут с прицелов своих автоматов.

И пусть нас не манят российским корытом –
У Путина шахты закрыты-забыты.

А мы -то России – металл и ракеты,
Продукты, энергию… Вот нам за это:

У Путина брешут про нас небылицы,
Народ, мол, чихнуть без России боится!

Забыли, как наши Тюмень поднимали,
Сибирь и другие «российские» дали?

Куда там ни кинь – украинцы при деле.
А мы, мужики, что ль, совсем обалдели?

Своей Украине мы что – не опора,
И рады сидеть у неё под забором?


* * *
Не, я за державу. Где всяк будет сытым.
Своих мы отловим воров и бандитов,

Кто «каждого слышал» – не нужен тут снова,
Майдан его свергнул, разбиты оковы.

Царя не зовём! Защитим свои хаты –
Луганск и Донецк, Запорожье, Карпаты...

Тут будет свобода. Тут будут законы.
Ребята, возьмёмся, ведь нас миллионы!

Так я за майданы – под правильным флагом.
За нашу державу, за нашу присягу.

Чего же мы ждём? Избавителей, что ли?
Мы сами тут дров, мужики, напороли.

Мы сами сглупили, поехали крыши…
Пока ещё можем, поддержим детишек.

Даёшь Украину! Для дочки, для сына –
Для всех нас, родные, – даёшь Украину!
МОЮ УКРАИНУ!

19, 21. 04.2014.

Прірва кривава ран
Виявила калюжею,
Поле чужих оман,
Вітер удався стужею.

Ряд помилок-обрид
То тільки вістря крихітне,
Крил не зламав політ
Хочеться чути : «Вихід є!»

Адже цвіте весна,
Вкотре як першина,
Адже ще є краса
В кожних очах вона.

Снаги регрес після підйому
Приймаю наче аксіому
І вірю у новий виток
Натхнення Божого потому…

15.05.14

Зеленою нотою щастя,
Блакитною хвилею мрій,
Жовтіє у серці ненаснім
Рожевого дива прибій.
Еола прозорого дотик,
Венери червона струна -
Здіймає емоцій широти
Малиновим сяйвом вина.
Молочні хмарини-надії
Під вечір танцюють сріблясто,
І золотом сонця, снодійно,
Колиску гойдають завчасно.

ніч не спить ми вертаємо сонні
в береги несемо поговір
де хитає старе гайвороння
бузину у зеленім литві

де блукає невлучена куля
де не тліє трухлява труна
і несуть наші губи нечулі
макоцвітні чиїсь імена

що скидаються чолами з плину
що течуть голосами малят
де одвіку не знаючи впину
у покосах намоклого сіна
сивий зозуль чаклує поля

Ти певне не спиналася з колін
Не бачила іще святої волі
А ми, як завжди, ниці та малі,
Гіркою ерою обібрані до болю,
Немов закляті…

Плачевно так відроджується день
І перший крок, немов по лезу бритви,
І голе світло сипле тим, хто йде
Із неба сонце млою оповите,
Немов байстря те…

…Вогніла даль у попелі їдкім,
Топився сніг від доблесті та крові
І два Майдани в стоголоссі тім:
Один у зраді, другий – у любові,
Мов грім над світом…

«Це ще початок…» - згоді скаже час
Юрбі, несамовитій від зневаги.
І сьогоденним подвигом за нас
Пішли у вись загорнуті у стяги
Небесні діти…

пародія

От буває в природі –
Мій заснув на городі,
Картоплиння високе –
Задрімав в борозні,
І хропе як безстрашно –
Мав іти в “рукопашну”!
А тепер у атаку
Доведеться мені?
О, збудився від крику –
Пхаю в руки мотику,
Дайте чисту годину –
Йду у наступ сама.
Підійму картоплину –
Трохи випрямлю спину,
Озирнуся – де воїн?
Далі сцена німа:
Мій “забив” на трофеї –
В борозні, як в траншеї,
На мішках, у тіньочку
Оборону трима!


09.02.2014