Вас перед тим, як поховати,
беруться типу дахувати.
Ну, так, утік з-під даху я...
Та ж там ще - більш, ніж до х*я!

2014

Хай дзвони скорботні
країну розбудять, як грім.
Нехай стрепенеться
рутини і ситості раб:
війна – не бестселер
і, звісно,
судилось не всім
її осягнути
до тої останньої крап…

…за тебе, Вкраїно,
тривога фантомно пече.
Душа невагома –
по синьому плесу –
в-над вись.
Горнило прозріння:
я обраний смертю.
Та ще
попереду Вічність.
І час відпустити «колись».

Так праглося жити!
Радіти й кохати – щоб аж…
Тримайтеся, друзі.
Матусю, пробачте за все.
Ріка піднебесна
до Бога мій човник несе…
Прийми, рідна земле,
тяжкий свій
«200-ий вантаж».

23.06.2014
м.Сокаль

О,небо, небо, ти мені наснишся!
Не може буть, щоб ти навік осліпло.
І день згорів, немов сторінка біла:
Дещиця диму й попелу дещиця.
1911

Осип Мандельштам
О небо, небо, ты мне будешь сниться!
Не может быть, чтоб ты совсем ослепло.
И день сгорел, как белая страница:
Немного дыма и немного пепла.
1911

***
Кохать нікого не примусиш,
Хоч як би не старались ми…
На мить торкнулись наші душі
Одна до одної крільми…
На хвилю у життєвім морі
Зустрілись наші кораблі,
І двох бажань погаслі зорі
Квітками стали на землі…

23 червня 2014 року

Забувай колишній...
Чом тобі не йметься
канути у прірві
зболеного серця?
З помсти не крутила
горе-ляльку Вуду,
не колола очі
тим, хто марно судить.
Оминала річки
кам'яні пороги,
наковтавшись мулу,
попри застороги.
Гоїла судини...
Згадки, ніби скельця,
ріжуть по живому,
як їм заманеться.
А повіки стулиш,
яблунева злива
оповиє небо.
Вільна та щаслива
Птахою я лину
на п'янку леваду.
Ще червона рута,
ще не чорна зрада.
Та розлука студить
почуття медові.
Бач, душа заклякла
на хресті любові.
Лебедині крила
в копанці глибокій…
А ти знову лестиш,
що я ще нівроку.

2014 р.

Боже, дай народитись весні
Через призму небесного світла,
Розродитись з потуги землі,
Яснооким промінням досвітнім.

Щоб із тисячі тих промінців
Білих, жовтих, червоних, зелених...
Запалав у вогні диво-схід
Розсилаючи новІ доктрини.

Як же хочеться теплого дня
Серед снігу, що землю вкриває.
Бачу в небі політ журавля,
Що від холоду крила схиляє.

Не морозь, вітругане, сади
Чи жалю ти у серці не маєш?
Ти не бачиш моєї сльози,
Що від болю, як сад завмирає.

Ген, вже проліски білі, як сніг!
В первозданній красі за ятрили,
Розгорнули пелюстки навстіж
І додали весняної сили.

Боже, дай народитись весні,
Як зернятко, як пісня, як поле.
Я молюсь, як о ті журавлі
До весни, до життя, до любові!

Боже, дай народитись весні...

Кожна твоя сльоза – це мій біль
Він болить…
Пече, як вогонь, як на рані сіль,
Гірчить, як полин.
Я відчуваю, як у мене вростає колосся
І небо
І пісня – сумна, стоголоса,
І щебет…
Я – українка, з плоті і крові
Я митар,
Хоча й на своїй землі.
Серед смерті, метання, імли
Я вибираю – жити.

2014

*********

Не зникне світ,
Коли згубився хтось,
При дні —
У вимір новий
Поверне дорога,
Щоби колись
Я зупинивсь в собі,,
Коли знайду,
У завтрашньому,
БОГА...
Як світ мені
Відкриється у тім,
Що втрату оросили
Щастя сльози,
Де у новім пізнанні
Нових слів
Не потребують
Знайденого,
Може...
------------------------------------------
2013; PARIS (Palais Royal Musee du Louvre)
------------------------------------------

*************


За життя треба триматись -

Особливо,

Коли маєш ціль -

Боротись і боротись...

Не давай собі поблажки -

Твердість поспіль...

До своєї цілі -

Прагнення

Необхідне,

Як стремління...

До неї треба:

- Бігти,

- Йти,

- Повзти...

І навіть,

Коли вже не можеш

Стояти -

Тоді,

Хоть,

Лежати,

В напрямі її -

Щоби твердість

В переконанні мати,

Що вірні твої

Дії...
------------------------------------
2012; PARIS (Alesia)
-----------------------------------

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Замислений і хмарний древній Львів,
І сяйво ліхтарів сліпить дощами,
Король Данило - відгомін віків,
Неначе тінь минулого над нами.

Франко тут серце залишив й скарби,
Щоб України не забуто спадок,
Могутній лев - тріумфом на гербі,
Об`єднує відвагою громаду.

І стоїмо плече біля плеча,
Щоб не згасало українське слово,
І за добро піднімемо меча,
Щоб не забула Україна Львова.

Іде життя урок,
вирує долі грище.
Є тисячі зірок,
ти від усіх найближче.

Є тисячі жінок,
ти від усіх найвище.
І наш до щастя крок
ніхто, ніщо не знище!

2011

тривожно й болісно мені
весна без цвіту
снують мелодії сумні
не гріє літо

таке солодке слово «мир»
тепер в опалі
війна зловіщими крильми
махає далі

нові пливуть у небеса
небесні сотні
умерла тиша лиш яса
війни мерзотна

плюють перевертні-«брати»
на перемир’я
пошли о Господи щоб з них
летіло пір’я...

21.06.2014

У тиші, чи неспокої
Все одно
Я чекатиму на тебе.
У вікно
Загляну променем сонця
Хай дощі
Та я світитиму в серці
По щоці
Пройдуся ніжним спогадом
Цілунком
Зігрію люблячі очі
Так лунко
Заголосять громи
І дощі
Залоскочуть осілу тишу
Ні причім
Усі жалі чи тривоги
Вже час
Нам зрозуміти
Це небо
Цей Всесвіт
Для нас

Усе, що в ній було – її санітарний сарказм,
Інстинкти споживача чоловічих тіл.
Я би їй радив часом любити жінок,
Щоб відчувати, під яким ребром
Вібрує невтомно серце.
Але що їй до нас,
Маленьких стигмат-
Хлопчаків.
Вона любить корицю,
Вона їсть нашу юність
З перцем.

Випитай, випий її,
Може, у ній є маленький ключник
Паспарту,
Може у ній, чи може у неї
Камінням закидало оголені
Нерви, може, її болить
По ходу судин,
Може щоночі їй сниться полин,
Може живе вона зовсім сама,
І що їй до того, що я один.

Усе, що відбувається з нею вночі,
Як виживає вона удень,
Біль, що у лівій її руці,
Фарба довкола її очей
Живіт, що на смак нагадує
Мед,
Груди, немов хиткий очерет,
Що їй до того, хто я тепер,
Якщо я плачу
Їй наперед.

2014

Щось не так. І збагнути несила…
Знов згорів БТР і літак,
Знову снайперська куля скосила…
Щось не так. Щось із нами не так.

Рапортуєм – закриті кордони,
До звитяги залишився крок!
А з Ростова – військові колони,
То ж який це кордон “на замок”?

На машинах – чужинські знамена,
Гори зброї – наповнені вщерть.
Пре орда, ненаситна, скажена,
Буде сіяти лихо і смерть.

Не упасти б у прірву зневір’я,
Чи в скорботі розрадить Псалтир?
Гинуть хлопці, а в нас перемир’я…
Хто і з ким укладатиме мир?

Толерантні до саморозп’яття?
Знов готові “платити ціну”?
То ж давайте прозріємо, браття,
І назвемо війною війну.

І не маймо до вовка довіри,
І у серці жалю – ні на мить!
Світ нам вірить, все бачить і вірить,
Але вміймо себе боронить.

Бо не згине самé плем’я враже –
Тож зберімо всі сили в кулак!
Йде війна – і агресор поляже!
А нарáзі щось з нами не так…


21.06.2014

А мусиш мати
просвіт,
ріст
і хиби,
й на власнім пульсі
погляд хижака,
і першокруг,
в якім летючі риби
навчать шукати волю
по зірках
і айсберги,
покриті геть лускою,
минати, не убившись,
на льоту,
і з них одну
назвати золотою,
хоча б за те,
що знає висоту…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

Уже до мене потай не ходи.
По осені весілля не загадуй.
Бо сю ніч коло чорної води
під вишнями стояли конокради.

В одного стан - достоту давній спів.
У другого - на кучерях сивизна.
А третій сів, глибоку воду пив,
кував очима гребені залізні.

Постояли. Послухали луни.
Далеких зір навішали на гриви.
Один вишневим поцілунком снив,
і кликав другий поцілунком сивим.

Останнього немовби й не було,
найкращого, цілованого потай...

А ранком чорне невідоме зло
мені ціпком забило у ворота.

Г.К.
***
Колись, як літо змінить осінь,
І жаль за пройденим мине,
Бодай на мить, красива досі
Згадай мене…

На дальній чи близькій дорозі,
Як доля межу перетне,
То ти, при Божій допомозі
Згадай мене…

Коли щасливий до нестями
Тебе коханий пригорне,
І ти кохатимеш так само,
Згадай мене…

В любові або нелюбові
Людське життя і так мине,
На добрім чи недобрім слові,
Згадай мене…

Нехай буде благословенне
Для тебе вічне і земне,
І ти, забувши вже про мене,
Згадай мене…

І коли я цей світ залишу,
Й мене ніхто вже не спімне,
Прийди, де ясен сни колише,
Й згадай мене…

21 червня 2014 року

Сльози неба на склі вітрин
Як відлуння незнаного досі
Чорна стрічка уплетена в коси
Неодплаканих домовин.

Сльози неба і тихий джаз
Пролилися на площі Ринок.
Доки ж, Господи? Скоро ужинок?
Де всі ті, хто проводять нас?

Сльози неба сліпим дощем
Над сумним останнім концертом.
Ще живі поминають мертвих.
Плачуть: Господи, скільки ще?

Сповзає річка кольору індіго
І розчиняє пластику стерильність,
Малює непрочитані видіння
У танці зачаклованої краплі.

То майї розривається завіса,
За нею розлітаються зітхання
І котяться із відчаю уламки,
І облітає все торішнє листя.

То забуття наповнилася чаша,
То відчуття загострились до краю,
Тамує спрагу вогняної пащі,
Згорають там усі дорожні знаки.

На розпуттях – розпуття.
Далі – біль і туман.
Сонце, зорі, багаття,
Храм, корчма і тюрма.

Хвилі теплого світла.
Поцілунок свічі.
І дівчата на мітлах.
Журавлині ключі
Пролітають над серцем,
Пінять втомлену кров.

Я горілку із перцем
Запиваю Дніпром.

Вже посплю собі трохи
Там, де небом трава,
Бо на тисячі років
Я старіший за вас...

17 черв. 14.

кінець
'2014

Слова... Слова. Безбарвні, монотонні,
Хоча говоримо усі ми про одне...
І хоч спокійними лишаємося зовні,
Та серце розрива себе саме.

І монотонно прошепчеш на прощання:
“Усе. Іди і більше не чекай...”
Лиш кригою заскліє побажання:
“Не відпускай. Лише не відпускай!”

Золотокосої соломи перев’язи
Не поцілує білокрилий птах...
На попелищі іскорками стрази
Проміняться мов бризки у пісках.

Під каменем пологим проти неба
Малює сонце безіменну тінь,
Що, мов магніт, притягує до себе
Чудною таємницею видінь.

Спаде туман і розіллються ріки,
Зметуть вітри пісок до чистоти.
Достатньо лиш розплющити повіки –
Й у двері сонця мужньо увійти!

1
приручені птахи твоїх губів
чуттєво злітають у пошуках вирію.
я себе за тобою вів,
вростав у твій потойбічний спів.
від мене лишилась половинка – пів,
яка заримовує те, у що вірує.
в молитовнику віршів ковчеги хмар
безперестанку кочують небом.
я володар багатства, що тільки й мав –
твій щебет.

мовчи, моя пташко, цить! а ні –
моє серце не поспіє за твоєю піснею.
настрої щовечора і так суїцидні:
ця любов недаремно називається пізньою.
темно-синя на колір і терпка на смак –
вона перестигла, густа, сливова.
відтепер розримовуй цю пісню сама, –
до слова.

цить, моя пташко, мовчи! а то –
мені не сховатись від твого голосу.
я самодостатній соляний стовп,
що мнить себе деревом...
чи ячмінним колосом,
який за одвічним чеканням дощу
перестиг і зігнувся, мов знак питання.
я б тебе і після смерті розчув –
востаннє.


2
гостре крило лелече,
навпіл розтяло вечір.
наче підміна суті,
землю вкриває сутінь.

в цілому світі тиша,
наче Хазяїн вийшов.
повимирали звуки,
крім оцієї муки.

кожного десь чекає
свій особистий Каїн.
знати і жити може
з цим відтепер не кожен.

хтось в небесах єднає
тих, хто цього не знає,
і не заради зради,
просто любові ради.

голос тече підшкірно,
тихий, чужий, покірний,
і відтепер далекий,
наче лелечий клекіт.

«Останься пеной, Афродита»
Осип Мандельштам «Silentium»

Це, мабуть, янгол-баламута
Тебе вночі із кимось переплутав
І косу воронову в біле вбрав,
І рівчаками лоб зорав...
Удосвіта забракло, певне, сили –
Очі та голос тими ж залишились.
По них сьогодні безпомильно пізнаю,
Кому віддав я молодість свою.
Як і тоді, поруч вона сідає,
Мене, мов ненароком, розглядає.
І я питаю: «Може, щось не так?»
І чую: «Пройшлись і по тобі літа...»
Краєм долоні змахує сльозину.
А я дивлюсь на неї – ще таку красиву!..

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

Пливуть за хмари сині/хто куди/:
Дерева, гори, тіні, видноколи...
І сонце спогляда тепер спроквола,
Як кола підіймаються з води.
Зозуля мовить та біди не йме,
Що плачуть сУрми - вітряні оргАни.
Ущелини - туманові капкани,
Ковтають небо зоряно-масне.

І ти тримаєшся за хвіст рудий
Тієї зірки, що застрягла в хвої,
А ніч смерек, віжлунів та левкою
Не зупиняє крокові ходи...
Пливи, моя душа, чимдуж пливи,
Бо стеле берегом імла полуду;
На тому боці мавка в росах блудить
І кличе серце голосом трави...

Відносне щастя і відносне горе,
Усе минуче, суєта суєт,
І хтось мовчить, а хтось усе говорить…
І сим життя, стається, що псує,
За Фаустом немов, "момент прекрасний"...
Не зупинився... Склянка - шкереберть,
А ти… Ти що? Ти, безумовно класний…
А я… Я сита класністю ущерть…
Спинюсь і я в моменті, безперечно,
Вели до мене тисячі доріг,
Тепер - одна, і досі - небезпечна,
Ти не знайшов, чомусь не зміг… Не зміг…
У тебе друзі і гучні розмови,
Вино і пиво - все, здається, в лад,
А я тобі – ні слова, ні півслова…
Як в тому шоу… що ж «Пусть говорят»

Нащо слова, коли нема любові?..
Христові сльози докором течуть.
Є міра змісту в кожнім звичнім слові --
Одвічна суть.

Є міра болю в дефіциті волі.
І в дефіциті ласки -- суєта.
Тому й чужі поволі граєм ролі.
На постаменті слів -- чужі уста.

Нащо слова, коли нема любові?..

До 2005р.

***
Які страшні
оті самотні ночі
Без слів, обіймів,
ніжності, тепла…
Минулий час
безжалісно торочить:
«Я тут господар! –
БУВ, БУЛО, БУЛА».
Але учора він
кипів від злості,
Бо більше
панувати не буде –
Майбутній час
зайшов до мене
в гості,
І обіцяв,
що завтра
знов прийде…

20 червня 2014 року.

завчи її
як дорогу віз
прийми її
в "розіпни" в зап’ястя
немає слів
і бракує сліз
таке воно
перешите щастя

нехай земля
ще вогню ковтне
а у плече
запечеться інше
вона туга
мов гітари нерв
вона — німа
перед боєм тиша

11 Березня, 2014

мамо мамо
все так само
ранку гамір
світла цвіт
синє поле
понад нами
серця камінь
й білий світ

мамо мамо
до без тями
біг сльозами
в горі збіг
дихай рідна
і кохана
я твій сон
і оберіг

мамо мамо
дзвоном храму
щемом ями
ріже біль
запеклося
між устами
недоказане
тобі

мамо мамо
все так само
світла рани
тілом слів
синє поле
понад нами
серця камінь
й пух землі

25 Лютого, 2014

вибір завжди залишається що не кажи
хочеш лети над прірвою хочеш біжи
хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай
хочеш топи в надмірностях ниций свій рай
вибір завжди залишається вибір є
здатне в пітьмі світитися серце твоє
може добро ділитися поміж людьми
світ цей змінити можемо тільки ми
може ще нами пишатися батько Тарас
він же і досі ще молиться кревно за нас
в бронзі йому незатишно холодно так
душу свою розхристану носить навспак
рани новітні скапують у блакить
доля "рабів" беззахисних ниє болить
гасла людей не змінюють заклики теж
ангели крила спалюють в пеклі пожеж
вибір завжди залишається що не кажи
тільки
не будьмо схожими
на муляжі...
18.06.14

Як у червневому гнізді,
У серці тихо.
Жучок біжить он по воді.
Зозуля дихає.

То шум, то сум,
То ліс, то лис,
То ніж, то ніжність.
Ми тут стріляли і пили
В корчмі престижній.

Веселі свічі тут димлять,
Курви у масках.
Не матюкається тут, бл…
Лише кіт Васька.

Лежить собі,
Товстий, мов пан.
Він «жись» побачив…
Брав не один отут болван
У долі здачу.

Між світом цим і світом Тим
Завис хтось круто.
Хтось був язичником святим,
Хтось пив отруту.

Як Бог язичеський,
Він знав
Болючі щастя.
Але тоді була весна –
Швидка, як Настя.

Тепер оголені хрести
Дерев осінніх.
І хрест когось почав рости
В калинній сині.

А поряд мій,
Такий простий,
На нім гніздечко.
Помилуй, Господи, й прости
Дурну овечку.

Вона траву шукала там,
Де чорний камінь.

Корчма згоріла.
Виріс храм
З крильми-руками.

15 черв. 14.

І сон, і біль, і порожнечу
не змиє дощ. Самі хрести…
Цей світ узяв собі на плечі
в стократ, ніж може понести.

І ночі траурна хустина
покрила не одне чоло…
Даруй нам, Боже, з України
зігнати первозданне зло!

2014

Ти прилітаєш до мене зранку
Співанкою пташиною на світанку,
Квіткою розквітлою біля ганку,
Сну недобаченого уламком.

Вітром лоскочеш на вікні фіранку,
Співаючи для закоханих колисанку,
Втішаючи непереможену бранку
Довіку заховану у високому замку.

Ти встановила найвищу планку
Для серця мого невимовно п’янко,
В ланцюгу випадковостей неодмінна ланка
Обійми мене, любове моя, поцілуй зранку.

а на межі волошки зацвіли
а на волошках бджоли мед збирали
поміж волошок бігав я малим
що й чубчика не видно за житами

а я ставав навшпиньки біля діж
і зазирав у їх овальні зали
і повторяли гучно чим скоріш
ті діжі все що їм тихцем казав я

а я по стовпах гепав камінцем
гуділи довго стовпи телефонні
але ніколи жодному про це
не розповів у рідному районі

і вам я теж не видам таїни
як ми одні із усього загалу
малі ще зовсім отже і дурні
з піонертабору додому утікали


18.06.14

розбий намети
людей — на сотні
б’ють водомети
і дзвін Господній

цей крематорій
на страх і шини
майдан говорить —
здригайте стіни

майдан у серці
майдан де душі
він без комерцій
а є — бо мусить

болить і гріє
скипає гнівом
у веремії
і на відспівах

лунає славнем
і Слава Богу
з новин останніх
ідемо вногу

спокійні кроки
як світла в хату
ми сильні поки
вікон багато

ці вікна — очі
де ширм немає
ми волеточим
і проростаєм

у бій кістками
крилом правиці
з могил вінками
з-за ґрат в’язниці

а ворог лютий
хорти голодні
зникає сутінь
палає сотня

12 Лютого, 2014

зима
мов чобіт
межи ребра б’є
без гільйотини
ніч —
не Робесп’єр
без права жити
несумісне —
факт
ще цвях
не вбито
ще не з дуба
фрак
а вже сідає
на повіки сніг
доріг немає
є межа для ніг
біда за нею
мов пташиний грип
розп’ята тиша
від щитів
до шиб

я бачу те
чого би не хотів
обличчя смерті
почерки катів
і дим від шини —
відчаю стіна
в очах мужчини
сльози і війна

я відчуваю
силу кулака
побите тіло —
наслідки совка
і у руці
запалений коктейль
і той мороз
що шкірою іде
виходить мужністю
що не втече
бо поруч
янгола з хрестом
плече
бо все на світі
має час і сенс
повітря кляп
гопак і декаденс
гарячий чай
щоденний втрати струп
і знятий з “йолки”
мов окраса
труп

я поглинаю біль
корінням літ
і тане серце
а від крові —
лід

хай сонце
заховалося в мені
у язиках його
згорає гнів
і на щоку
вихлюпує любов
одна вона
нема у ній "або"
то зріє дія
то звіріє лють
та мало слова
впасти королю
та мало муки
народити те
що не згорає
і у рай веде

маяк — мобілка
SOS для барикад
і вже не кілька нас
а вогнепад

зима вчухає
мов у дроті
струм
до тої миті
я вагання стру
де біль не ріже
як наруга тне
де камертоном —
найголіший нерв

30 Січня 2014

зі собою — на ножах
квит за квит — зі світом
з мене бідний урожай
та добротний вітер

бо себе вже не боюсь
і живу прозоро
просто вивітрився глузд
отверезів сором

в небо ближче ніж на хрест
а до слова — видих
то ж беруся за старе —
збовтую кориду

і вона в мазках ‘оле’
зрушує полотна
де телець неначе лев
на життя голодний

я рішучий матадор
публіку потішу
в серце бачу коридор
наче риму віршу

не бракує смакоти
втраченої крові
розолеєні роти
йти на біс готові

їм — на біс мені — до сліз
від останніх півнів
у кориднім ремеслі
шпага й роги — рівні

і колись умовкне зал
від інтриги ситий
похитнусь при образах
ніч мені світити

кажуть що від свічки день
а від слова — вітер
кажуть — дощ як не іде
то збігає світом

17 Січня, 2014

Чи оберіг тобі не намолила?
Чи вишиванку не зацілувала,
що трасери урвали неба схили –
кервавих сонць розгублені опали?
Чи я не зашептала кулі снивом,
не прала у набілах щастя наше,
в долоні не зловила пір’я сиве
на добру звістку?

То чого, зволавши,
так важко впали чорні-чорні роси?!
Розлили тіні душу в обрій ночі,
петляє місяць в зірному ґоґозі
холодним свідком всеперевоплочень,
і вже немає сліз, волання тільки…

Бліді поганки – світлові ракети.
Висотую з огню відваги мірку
(лише би ще запіли півні треті,
лише би це усе-усе наснилось,
затихлий кулемет заграв би знову),
здіймаю зґарду, повну помсти й сили
над вражі ріки, ріки краплакові.

Вплітаючи вітри в густе волосся,
Картинок безмір прагну там сховать,
Стою, немов напружений філософ, -
Зусібіч - як фігура воскова,

Голублю шовковисту косу м'яти,
Обабіч - неспокійна бистрина,
Обабіч річкове шумить сум'яття,
Ревуть порогів пащі без принад.

Ген, листя наїжачила, мов лицар,
Півберега вдягнувши в камуфляж,
Поважна трав'яна полів цариця, -
Вельмишановна пані Конопля.

Хлюпоче гучно в серці синя купіль,
Співають пісню сиві буруни
Про те, як з небом хороше укупі,
Як сокіл їх від кривди боронив,

Як за кавалком хмар новий кавалок
Тікав чимдуж, мов ниций інтервент,
Як Сонце вийшло, верби повставали,
Здійнявся шум пернатих теревень.

Стою - натхненний кінооператор,
Тут пам'ять - плівка, простір - тут актор,
Тут кожен може ракурс обирати,
Та ролі перевершити - ніхто.

В порожнечі від ночі – ні знаків, ні значень,
підвісна переправа та й годі – мужній!
А тим паче тріщать карабіни, тим паче
на висотах таких і туман полотнів.

У свічаді небесному чорна година
пориваннями в яву і сутінню в яр.
Не зірвися і скрипом зійдеш павутинним,
що під ранок у відра збирає сміттяр.

2014р

Задумливе небо дощами писало промови,
А потім сліпило блакиттю і ніжністю хмар,
І сонця клубок розпускався промінчиком знову,
І день-живописець пейзажами світ обіймав.

Хоча й ненадовго, хотілось радіти хвилині,
Заплющував очі на це розуміючий час,
І тим делікатно надію давав на спасіння,
І вигляд робив, ніби швидкість повільно втрачав.

Подій пересічних і доль випадковий перетин
Кружляв хаотично, але не тривожив думки,
Бо розум губився у вирі невидимих плетив...

Кордон міжхвилинний такий неймовірно тонкий!
А звисока хмари дивилися, наче естети,
Одягнені в біло-блакитні небесні шовки.

2014

Я п’ю любов немов терпке вино,
Визбирую пилком з ранкових квітів,
Вичитую з твоїх постів і твітів
Сценарієм незнятого кіно.

Я бавлюся любов’ю як дитя,
Що об вогонь не обпікало руки,
Не плакало від горя і розлуки
І не пізнало болю від життя.

Свічуся від любові, наче мідь
Розплавлена, аби постати дзвоном
І бачиться мені, що квітне льоном
В твоїх очах небес і снів блакить.

Тривожні вісті чути кожний день,
На сході небо палиться війною.
Все менше посміхаємось. Пісень
Вже не співаєм. Вітер пеленою
Здіймає сиву куряву. Несе
Чимдуж увись, мов має з того користь.
На серці камінь. Чом на світі все
Купується і продається?
Навіть совість...
Тьмяніє небо. Хмари дощові
Заплуталися в кронах осокорів.
Змарніла тінь ховається в траві
Високій, соковитій, свіжій...
Скоро
Настане літо. Вкрадену весну
Ніхто не верне. Час летить, як сокіл.
А нам би пережити цю війну,
А нам би мати мир в душі і спокій.

12.06.2014 р.
Поїзд Запоріжжя-Львів

У тисячолітнім царстві,
у старому федерастві,
у палаці, що в Кремлі,
жив маленький Пуп-землі.

Звався він попросту – Пупін,
був не Глупін і не Тупін;
мріяв він багато літ
зфедерастити весь світ.

Замість серця – Газотрубін,
нікогісінько Нелюбін
і настільки Скупін Пуп,
що вдавився би за руп.

І ще й вельми був Підступін
та поклав Багатотрупін,
а найбільше він згубив
названих своїх братів.

Мов останній Козолупін,
імідж свій спаскудив Пупін:
так до крісла прикипів,
що геть-чисто опупів.

Ось вам казочка страшненька,
і мораль у ній одненька:
БУДЕ ПУПІНУ – ПИПЕЦЬ!..
А хто слухав – молодець…

06.2014

Г.К.
***
Немає спокою
І сну,
Розбите серце
Без любові
Іде щоранку
На війну,
І ладне битися
До крові…
Воно ступає
Босоніж
Наосліп
По вогні і леді,
Щоби приховане
Раніш
У ньому ти
Могла розгледіть.
Так легко
Відповісти «ні»,
Так важко «так»
Чекать щоночі,
Вертать до дому
По війні,
Де жить
Не можеш
І не хочеш
Без тебе…

18 червня 2014 року