Пародія

Я не дрімаю. Не ледачий.
Радію – доленька така,
Що трохи випити на дачі
Не гріх… нектару… з буряка.

І млієм двоє. Я і літо.
Город заріс? Пусте, нехай…
Екватору також налито!
На трьох, по третій – справжній рай!

Той слоїк наче детонатор –
Колись він вибухне таки!
Ще по одній! А де Екватор?
Шука на грядці огірки…


23.10.2014

Ця осінь схожа на жебрачку,
То злота просить, то тепла.
Знайшла цукерок мокру пачку,
Розсипала… Перетекла
Сльоза через межу надії.
Ніхто не втішить, тільки ніч
Від понеділка до неділі
У шибку стукає… На піч
У хату проситься зігрітись,
Одежу висушити і
Приготувати з листя ліки
І випити. Такі земні
Її потреби, тільки де
Притулок дервішка знайде?

23.10.14

Бузкова палітурка. Тиша. Ніч.
Там всі слова шліфовані, мов перли.
І я не знаю, в чім тут справді річ:
Синонім «Ліна» до гори Говерли.

Їх триста, як спартанців, що колись
Не побоялись тисяч персів Ксеркса.
Читай і думай. Думай і молись.
Поезія, а не відбиток ксерокса.

Нехай у світі є десь Еверест,
Нехай про когось слава всюди лине.
Говерла й Ліна. Вгору Божий перст.
Для мене це вершини України.

23.10.2014

кінець
'2014

На сценах вулиць, парків, площ
Танцює осінь в ритмі польки,
А люди думають, що дощ,
І відкривають парасольки.

І де той гідний кавалер,
Щоб закружляв її у вальсі?
Нема тепер таких манер,
Ба, навіть вітер заховався.

Партнера осені нема,
Та й глядачі втікають швидко,
Тому й вистукує сама,
І вже не польку, а чечітку.

В юнім сонечку квітневім
парк старий голубить цвіт
й диво-гойдалки веселі
вирушають у політ.
Хай там що на білім світі –
серце мліє і щемить,
тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів:
І линуть над оселі,
не відають завад,
окрилені орелі
летять, летять, летять!
Окрилені орелі
летять, летять, летять!

З року в рік стаємо старші -
юні крила все міцніш.
Скоро спогадами наші
будуть зошити шкільні.
А допоки ми ще діти –
нам зростати і летіть…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів.

У весняному розкриллі
кругом-обертом Земля!
І регочеться привільно,
і співаю птахом я!..
Хай там що на білім світі –
серце мліє і щемить,
тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…
Тільки небо, тільки вітер
і дитинства ще на мить…

Приспів.

19-22.10.2014

Йдемо укотре владу вибирати,
йдемо у час осінньої сльоти.
Не дай нам, Боже, опісля казати:
- Хотіли краще, вийшло, як завжди…

Зарано сніг упав на чорні плечі.
Зима торкає землю і людей.
Є форс-мажор і є буденні речі,
що упованням рвуться із грудей.

А що, наш рід – обранець у недолі?
Чому весь вік усе у нас не так?
Чи ми свої людські забули ролі
і граємо в театрі казна-як?

Аби та гречка розуму лишилась.
А тих, що гречкосії – у дурдом!
У міх жадоби не сховаєш шила,
бо там уже перелік із котом.

Так хочеться дороги-магістралі.
Узбіччя не пасує козакам.
Позичити би духу у Грааля
та вдарити безчестя по зубам.

Шануймося, народе, бо ми варті
ні осуду, ні сміху – гордих днів.
Постав сумління у душі на варті
і буде так, як Бог усе хотів.

24.10.2014

Кохання в нічній хаті ( 16+ )

Дівчино моя, іди до мене!
В напівтемній хаті нишкне хіть...
Ти тремтиш, тендітна і шалена,
Солодко п"ючи єднання мить...

Я в тобі... Гладенько і чуттєво
Випиваю всю тебе до дна.
Ми одні у хаті... Наче Єва,
В цілім світі ти моя одна...

Місяць хату міря крізь фіранку...
Таємниче сипле срібний пил...
Ми кохатись будем до світанку...
Тільки на зорі не стане сил,

І тоді в ранковій прохолоді
Ми, тілами сплетені, поснем...
В місячного світла насолоді,
Випещені зоряним дощем...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522907
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 12.09.2014
автор: Сокольник

Эксгибиционистка ( 16+ )

На камне девушка лежала
Изящно спинку изогнув,
Совсем нагая. Чуть дрожала
Воды поверхность. Я, нырнув,

И вынырнув чуть-чуть подале,
Ей любовался из воды.
Пришел ее любимый парень...
Я, словно путая следы,

На камень загорать соседний
Неловко лег... Ну а она,
Одетая лишь в ветер летний,
Вдруг подошла. И на меня

Глядела как-то странно очень...
Затем вернулась к пареньку,
И предо мною, днем, не ночью,
Ему отдавшись, на боку

В изгибе спинки, и со стоном
Совокуплялась на виду,
И все глядела, как с укором,
Ну почему, мол, не иду

Я третьим к ним... Оцепеневши,
Смотрел я, затаивши дух...
Все кончилось. Собрали вещи...
Уходят... И услышал вдруг-

Ты извини, конечно, парень-
Сказала, платье теребя-
Я виновата... Как в угаре...
Вся возбудилась... От тебя...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487031
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.03.2014
автор: Сокольник

Невтомні дятли вчать собі морзянку,
Допоки не обсіли холоди…
Дрімає ліс у сивому серпанку…
Давай-но, стежко, клич мене туди,
Де просто в очі заглядають сосни,
Де навіть тиша – срібно-золота.
Там високо мені – аж високосно! –
Мабуть,
до неба
серце
дороста!..
23.10.2014

Підійду до тата,
обійму за шию.
Він мене підняти
аж до неба вміє.
В нього сильні руки
і волосся русе.
У часи розлуки
я за ним журюся.
Повернувся з бою
тато мій недавно.
Він за нас з тобою
і життя віддав би.
За Вкраїну-неньку,
за поля й дороги,
за дитя маленьке,
дідуся старого,
за дуби і клени,
за мурашку навіть
Він – герой у мене,
хай усі це знають!

Для мене світ це лише ти,
для тебе світ - лише сім'я,
для мене світ - лише мости,
для тебе хтось, та все ж не я.

Для мене світ - лише пісні,
для тебе світ - то лиш знання,
для мене світ цей уві сні,
для тебе хтось, та все ж не я.

Для мене світ - лише любов,
для тебе світ - лише картина.
Коли побачиш мене знов -
це все лиш біль, це все руїна.

Так хочу правду віднайти,
та правда - правильна дорога.
для мене світ це лише ти,
це лише ти і більш нічого.
2014 р.

Хоч і ллється золото з осик
На мою вибоїсту дорогу, –
Я того не бачу, бо не звик
Осені дивитися у ноги.
Зовсім не лякаючись розбить
Лоб, спіткнувшись об підступний камінь, –
Жадібно вдивляюся в блакить,
Аж до глянцю вимиту дощами.
Десь за нею – весни молоді,
До цих пір небачені ще мною, –
І ніяк не меншає надій
Восени на зустріч із весною.
А тому, не дивлячись на вік,
Не впаду з одчаю чи знемоги,
Що так рясно ллється із осик
Золото минувшини під ноги.
22.10.14

Ми помрем, як усі – але це неважливо,
А важливо одне – як живемо тепер:
Так в театрі життя відіграти наживо,
Щоб нащадки сказали – Він із нами, не вмер…

“Там” будуємо храм “тут” своїми руками,
Вивершаєм думками, що чисті й ясні,
І недоспані ночі виливаються нами
У поеми, романи, полотна й пісні.

Справжнє щастя горіти й не думати, хто ти
(Потім час і Всевишній на те відповість)
І сплавляти в єдине – акорди і ноти,
І любов, і ненависть, і ніжність, і злість.

Нам даровано все – і здобутки, і втрати,
І не завжди підтримку родини й сім’ї…
Не даровано лиш, щоб від світу сховатись,
І, як хата горить, не гасити її…

У віршах вибухають слова, як гранати,
І рядки б’ють сильніше від шквалів і злив!
Ми не маємо права талант закопати,
Бо спитає Господь – Що із ним ти зробив?

І як кожен присяде край своєї дороги,
Усміхнеться безстрашно тій, з косою, назло –
Попри втомлені руки і находжені ноги
Будуть з нами до скону і мольберт, і перо.

До останньої миті креативні і вперті,
Нерозважно сміливі, як хлопці з-під Крут,
Ми помрем, як усі – бо митці таки смертні,
Але все, що створили, залишиться тут…


23.10.2014

Є така прикмета у народу -
Як багато маку край доріг,
То забути треба про свободу
І війну чекати на поріг.

Я згадала давню цю прикмету,
Як спинилась на отім шляху,
Де почула постріли з ракети,
Де пізнала фізику страху.

Бачила скривавлені дороги -
Обіч шляху маки скрізь цвіли.
Мертві хати, села і тривоги
У людей бездомних, ковили.

Їх за вітром гонить по країні
Смерті зло і ненависть війни.
Та сьогодні маки в цім не винні -
Це попереджають нас вони.
22.10.14

Є така прикмета у народу -
Як багато маку край доріг,
То забути треба про свободу
І війну чекати на поріг.

Я згадала давню цю прикмету,
Як спинилась на отім шляху,
Де почула постріли з ракети,
Де пізнала фізику страху.

Бачила скривавлені дороги -
Обіч шляху маки скрізь цвіли.
Мертві хати, села і тривоги
У людей бездомних, ковили.

Їх за вітром гонить по країні
Смерті зло і ненависть війни.
Та сьогодні маки в цім не винні -
Це попереджають нас вони.
22.10.14

У горі світ, сп`янілий від вина,
У смерті світ, що без вина сп`янілий.
Сто тисяч літ лише одна вина:
Там гине дух, де душ п`яніє тіло.

25.06.07.

* * *
Із порохом закинь порохівницю
І простягни обійми не вороже.
Ворожать темні на твою темницю.
Та світлий ангел серця на сторожі.

25.08.07.

Translation:

Не заслоняйте місяця трояндам, як світить!
Троянди кохають місяць так, як піїти –
В небо з городів зріють і зріють за снами,
І сниться трояндам та ясність і ранок...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Не заслоняйте місяця трояндам, заснуть хай!
Троянди кохають місяця диск і ясний край...
В землю пророслі раптом стають мовчазними,
Линуть на місяць, той пропливає над ними...

Троянди мають котячі зіниці – так є,
Троянди рідко очі підносять – так є,
В діалогах – троянди і місяць – так є,
На розмови – ночі не досить – так є.
Троянди мають губи гарячі – так є,
Троянди вогонь на дощі не погасне – так є,
Троянди мають шипи хижацькі – так є,
І калічать до крові у ласках,
І калічать до крові у ласках,
Так є, так є, так є, я добре знаю це...

Original:

Księżyc i róże

Nie przysłonjacie różom księżyca, gdy świeci!
Róże kochają księżyc tak, jak poeci –
W niebo z ogrodów patrzą i patrzą, nim zasną,
I śni się różom w ciemności ta jasność…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Nie przysłonjacie różom księżyca, nim zasną!
Róże kochają tarczę księżyca, ta jasność…
W ziemię wrośnięte i oniemiałe w milczeniu,
Lecą na księżyc, kiedy przepływa nad Ziemią…

Róże mają kocie źrenice – ja wiem,
Róże z rzadka oсzy podnoszą – ja wiem,
I najchętniej róże z księżycem – ja wiem,
Swe dialogi wiodą wśród nocy – ja wiem.
Róże mają usta gorące – ja wiem,
Ogień róż na deszczu nie gaśnie – ja wiem,
Róże mają kolce drapieżne – ja wiem,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
I kaleczą do krwi, gdy pieszczą,
Ja wiem, ja wiem, ja wiem, ja dobrze o tym wiem…

Translation:

До остигання павутин свічникових,
Інакший пломінь темноту цю знекровить,
В іншому блиску я читати буду
твої очі на дотик.
Перед нами, за нами істотно
ніщо, ніщо, ніщо окрім нас...

А вже коли все згасне, тоді так
є ясніше, простіше...
Ми молимось устами, ми молимось
руками у тиші.
Тепер ми невідомі, лише собі
відомі, до стиску...
Напомацки блукаючи, себе лиш тільки
знаючи так близько...
Бо темінь – ми, мов храми,
нічого перед нами,
немає окрім нас...
І тільки наші руки, наш дотик
і ні звуку, ні звуку...
Немає тут обману,
Вивчаємо напам’ять – то ми,
то ми...

Original:

A kiedy wszystko zgaśnie

I nim wystygną pajęczyny lichtarzy,
w ciemności naszej inny żar się rozjarzy,
Inny zapłonie blask, i będę czytać
twoje oczy palcami.
Nic nie będzie przed nami, za nami,
nic, nic, nic oprócz nas...

A kiedy wszystko zgaśnie, to wtedy
jest najjaśniej, najprościej...
Modlimy się ustami, modlimy się
rękami w ciemności.
Jesteśmy niewidomi, tylko sobie
wiadomi, to wszystko.
Po omacku błądzący, tylko siebie
znający tak blisko...
Bo ciemność – to my sami,
nie ma nic przed nami,
nie ma oprócz nas...
I tylko nasze ręce, nasz dotyk
i nic więcej, nic więcej...
Nikomu nikt nie kłamie,
Wiemy siebie na pamięć – to my,
to my....

Music by – K. Gärtner.
Lyrics by – J. Kulmowa.

Album: «Recital piosenek» (1967)

Translation:

Де хотіла би йти?
Моя тіне, скажи
В шумі барв
В сонці ламп
Так як я, ти сама
Ти б відпочила з приємністю теж
Нудиться гра і думки
Чом передразнюєш бідно мій жест?
В мандрах стіною хитких

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Жаль за тобою
Не гнівайся так
Знаю, з’явився би хтось
Знову під руку нам легко би йшлось
Вітром запахла би ніч

Ніч мине
День мине
Не мине хтось мене
І про це знаю я
Тільки я й тінь моя

Original:

Wędrówka z cieniem

Dokąd to chciałbyś pójść?
Powiedzże, cieniu mój
W zgiełku barw
W słońcu lamp
Tak jak ja, jesteś sam
Och, jakże chętnie odpoczął byś też
Jakże cię nuży ta gra
Czemu niezdarnie przedrzeźniasz mój gest?
W chwiejnej wędrówce u ścian

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Żal mi cię trochę
Nie gniewaj się tak
Wiem, gdyby zjawił się ktoś
Znów by nam lekko pod rękę się szło
Wiatrem pachniała by noc

Minie noc
Minie dzień
Wreszcie ktoś zjawi się
Tylko ja o tym wiem
Tylko ja i mój cień

Последний день лета

Робко лист предосенний
Отделился от вЕтви...
Светло- благословенный
День последний... День летний...

Где-то в небе безбрежном,
Потаенно-высоком,
Чертит руны надежды
Птичья тень одиноко...

Философские мысли-
Не спасение мира.
Отражение выси,
Дребезжание лиры...

И не хочется думать,
Что алеют закаты.
И не хочется верить,
Что воюют солдаты...

Что в скрещении судеб
Русь терзают Святую...
Что беды еще будет...
Руны это рисуют.

Только небо безбрежно.
И страдания руны
Сменят руны надежды.
И добро еще будет.

И в надежде спасенья
Догорает над нами
Этот день предосенний,
Как строение храма.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520585
рубрика: Лирика
дата поступления 31.08.2014
автор: Сокольник

Котенок

Не могу позабыть,
Хоть и время прошло.
Как сердечная боль...
Как порез остро-тонкий...
Как тогда не успел
У взбесившейся-злой,
Озверелой собаки,
Отобрать я котенка...
Я спасти не успел,
Хоть его отобрал...
Он глядел на меня,
Не мигая глазами...
И казалось- я с ним,
Вместе с ним умирал...
Это детство мое
Истекало слезами...
Не могу позабыть,
Как с укором глядел
Он тогда на меня,
Тихо с миром прощаясь...
Словно что-то сказать
Мне тогда он хотел,
Нечто мне передав,
В детский Рай улетая...
Я не смог... Не успел...
Отчего не успел?
Это совесть во мне,
Словно рана, зияет...
Этот мир черно-бел.
Это- точка. Пробел.
Мой котенок во мне
На руках умирает...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487397
рубрика: Лирика
дата поступления 22.03.2014
автор: Сокольник

Перейшли літа неначе сон,
Як розмова тиха задушевна,
Заніміли серцю в унісон
У дощі освячені дерева,
Стало небо глибше й вище хмар,
Поріднило душу із собою…
Золота журба - останній дар
Радості поквапної земної…

22.10.14

Замислено бреду крізь поріділий парк,
знайома білочка запитує про Тебе…
Хмарками затягло враз посіріле небо,
бо Ти не тут, і все тепер не так…

Звірятко миле, дякую тобі,
що так довірливо береш оті горішки!..
Промінчик сонця натяком усмішки -
у верховіття хвостиком рудим…

… (ред. 2014)

Ця осінь – як любов,
печальна і прекрасна,
як час для молитов,
як незбагненність щастя.

Молитви золоті
шурхочуть під ногами,
як тисячі життів
у вирії – над нами.

Іще не листопад -
а вигіркли отави.
І небу так болять
землі пекельні справи.


17.10.2014

На мене, Голіафа – з патерицею!?
Якесь безвусе набожне хлоп’я!?
Я – велетень. Стою горою-крицею.
В нутрі моєму лють і кров – киплять!
Жахайтеся, тремтіть, раби Саулові.
Важкий мій меч, міцна моя рука.
Мені немає рівних. Чи забули ви?
Оце дитя – суперник мій?! Ха-ха!
Та не сміши, малий, отою пращею,
Сховай мерщій у торбу камінця!
Змирітеся із долею пропащою:
Я всіх вас розтрощу,
Я обіця…

Сивіють, напоєні мжичкою, трави
І димом пропахли вологі вітри,
І плинуть думками в осяяний травень,
Лисіючи швидко, стрункі явори.
Не радує погляд ні далеч імлиста,
Ні тиша глибока пустельних полів,
Ні ключ журавлів, що, як нитку намиста,
В загуслому мороці вздріти зумів.
А я ось ніколи цей край не покину,
Де нині все блякле, німе і сумне, –
Де лиш засоромлена рано калина
Гіркою красою бентежить мене.
21.10.14

Стояла із мамою й татом під віттям вільшаним
У тихому затінку дівчина – вродою мила.
Волосся дрібні завитки, мовби гроно каштанів,
Лягали на плечі холодні і сяюче білі.

В червоному платті, що срібною ниткою шите.
Трояндою квітне, сердечний ховаючи трепет,
І в рицаря, що свій шолом при арені залишив,
Очима стріляє так тонко, немов з арбалету.

А в того біляве волосся, як топлене млеко,
Яке під шоломом змокріло й взялось завитками,
І очі блакитні, і усмішка лущена, терта,
І в серці гарячому – легкість померти за даму.

Недавно посвячений в рицарі, знатного роду,
Прибув на турнір – одиночка, сміливець, зухвалець!
А ввечері, пил обтрусивши із ніг, її – горду –
Посміє, припавши коліном, просити на танець.

Він виклик прийняв, обернувшись і глянувши косо.
Прекрасна! Але зосередитись слід перед герцем!..
І мріє вона відмовляти йому цілу осінь,
Щоб стати по тім загадковою дамою серця…

Вона така юна, сміється з розмов про заміжжя.
А в замку холодному сіро. І хочеться дуже,
Щоб рицар розвіював сум її тиждень за тижнем,
Допоки їй батько не знайде достойного мужа.

Один нещодавно добивсь – цілував її руку,
Співав серенаду в саду, як цвіркун осмілілий.
Розгніваний татко зіскочив із лави і хутко
З мечем вибіг в браму й обтяв тому рицарю крила.

А цей, – панна стримує подих в тугому корсеті
І трохи збентежено соває пальці в перчатках, –
Молодший з синів, майоратом до нитки обдертий,
Він – рицар без спадку, якому нема що втрачати.

2014 р.

Майже аж на той край міста,
де вже губляться слова,
осінь їхала барвиста
у трамваї номер два.

Цілий день вона гуляла
по стежках, що між озер.
Там недавно засмагало
літо. Де воно тепер?

І коли вечірній промінь
у похилі трави ліг,
і затих останній гомін —
там зустріла осінь їх.

Там, де Піскові озера
вже вдяглися у сатин,
їхня з осінню спацера
загубила часу плин.


* парк з озерами у Львові.

(жовтень, 2014)

Нічна дорога в нікуди

В тумани сиві пірнають фари...
За борт хапають нічні кошмари...
Куди я їду? Куди мій шлях?
Спитай у крука в нічних полях...

Це зустріч? Мара? П"янке видіння?
На зов Мольфара нічне створіння?
Лиш звук сопілки... Чи вітру свист...
По-між світами ажурний міст...

Що я покинув? Що я отримав?
Де я щасливий- чи там, чи нині?
Совиний стогін в питаннях цих
На перехрестях нічних доріг...

Чимало знаю. Чимало бачив.
За шал кохання чим я віддячу?
Куди прямує мій корабель?
Пливу до неї... Можливо-в Хель...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478447
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 10.02.2014
автор: Сокольник

Страсти по Аэлите

В железной скорлупе... Все ближе, ближе, ближе!..
В иллюминатор красным глазом Марс блистал..
Какие тайны, мятежи, события увижу,
Рукою алчущей сквозь мрак тебя достав?

Сквозь ночи мглу, дрожащий холодом забвенья,
Тужуркой кожаной укутав свой озноб,
Влекомый силой притяженья- вдохновенья,
Тянусь рукой к тебе, земной озябший сноб,

В твоих согреться зыбко- призрачных долинах,
Познать хрустальный блеск твоих вершин,
Припасть к немым сакральным тайнам властелинов
Былых эпох, изведать мощь твоих машин...

Кружиться в вихре перманентных революций,
Пьянящий пить поток твоих кровавых вин,
Проверить прочность неземных твоих конструкций
Лечу... Во всей вселенной я один, совсем один...

И будет встреча... Кем-то выписан мне литер
Познаний таинства космической любви...
Меня ты темным ангелом увидишь, Аэлита!..
Встречай же падшего, и им одним живи...

Испить мне дай эзотерических познаний,
И в нежность женственности крови свежей влить
На пике жажды эротических желаний,
И дай Надежду революции вершить...

На торможенье!.. Дрожью мелкой бьет ракету,
Как от экстаза... Аэлита! За тобой
Я прилетел! Аз есмь! О, где ты? Где ты? Где ты?
Я приземлился!.. Где же ты, любовь?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506774
рубрика: Лирика любви
дата поступления 23.06.2014
автор: Сокольник

Ця війна змінила багатьох,
Ця війна змінила Україну.
Кіборги. Донецьк. Аеропорт,
Що перетворився на руїну.

Трупний запах, порох і вогонь,
Смерть приносять гради, міни, танки.
Піт із чорних, випалених скронь…
Глина, гільзи, попіл і уламки…

Та стоять:
Дев`ятий, Ворон, Гном,
Абрикос, Богема, Маршал, Цезарь…
А над ними – небо полотном,
А у них життя на вістрі леза.

То чиїсь батьки, брати, сини
З Харкова, із Києва, зі Львова.
Шахтарі, таксисти… В час війни
Кіборгами стали тимчасово.

Каска, бронник, берці, автомат,
Друг надійний, що прикриє спину.
Доброволець, патріот, солдат,
Наш Герой і гордість України!

21.10.2014р.

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в сіні
Чи як ходити в ліс без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Йсуса професором дядько Олекса,
Навчає пріснопам’ятних Геракла й Антея не битися,
А скирдувать солому,аби худобі стачило до весни.
--------------------------------------------------
Лозоватка - село на Кіровоградщині, де ми, студенти-філологи, допомагали колгоспникам збирати врожай.

Сяють галактики яблунь
у космосі
осені.
Листя пливе ...кометами
золотохвостими.
Срібні ракети-авта
креслять
орбіти.
Я без скафандра
хочу
в осінь летіти...

17.10.2014

Ти знаєш, що таке війна?
Не приведи, не треба, друже.
Це тричі проклята карга.
Її принади – плем’я суче.

Це кров і піт, коли без сил,
коли надія утікає,
а привид смерті між могил
для тебе спочиву шукає.

Це очі вбитого бійця
і жах стальними пазурами
здирає шкіру із лиця,
життя випалює вогнями.

Це бруд і холод. Наче склеп –
над головою шар накату.
На сотні метрів – чорний степ
від засівання залпів «Граду».

А ще цигарка, що на двох.
А ще плече і лікоть друга.
І побажання, щоби здох
великох…йлівський катюга.

Ти знаєш, що таке війна?
Не із книжок, з реалій яви?
Не приведи… вона…вона
зіркової не варта слави.

Бо кожна слава – це герой,
його оплакане безсмертя.
Свіча горить – іде АТО,
вбиває клин в живе осердя.

21.10.2014

Яке страшне оце спекотне літо
Для всіх родин, в які прийшли гроби.
Та кукситься вгорі псевдоеліта,
То ж - бузина, ведеться - як дуби.

І зраджує усіх у нашій хаті,
І діти їхні десь, не на війні.
Цвіте в них бізнес. А усій громаді -
Повістки, похоронки льодяні.

В народу вірус є вже від майдану!
Повернуться всі воїни з війни -
Із Ради весь бур,ян, неначе з лану,
Навіки вирвуть, викинуть сини.

І прийде мир і спокій в Україну,
Бо щеплення війною всі пройшли.
І мова вже не наймичка, єдина,
В країні рідній вийде з кабали.

І розцвіте щаслива, всім багата,
Згорьована, відроджена земля.
Народиться майбутнє в кожній хаті,
Що українцем буде, не хохлям!
05.08.14

Духмяний запах аж лоскоче ніздрі -
Гарячий хліб і золота скоринка!
Як палянично він сьогодні визрів.
А чарівниця - мама, світла жінка.

Вона сонця несе до столу з печі,
В хустинці білій, на обличчі - свято.
У неї сяють очі, у малечі,
І обнімає всіх щасливий тато.

А вікна празниково в нашій хаті
Сміються радо всім зустрічним людям.
Ми хлібом і добром уже багаті
Бажаємо - нехай у вас так буде!
16.02.14

Я війна! Я самотня думками, зболена порожнечами та безлика!
Розпанахане черево смертної пошесті й ревного болю.
Я земля переорана танками, вибухом визрілі небо та ріки,
Явори погорілі під градами: стовбури чорні та голі.
Ці ліси, що вростали корінням, пускаючи пагін, спалила і стерла!
Всі степи перестиглі, де схрони кісток та хребти ешелонів,
Поховала під покривом мертвого сну, поневолена зброєю, ера.
І над світом тепер майорять мої стяги криваво-червоні.

Я війна! Сирота, що не відала миру, не знала довіри й любові!
Я вдова, що ховала померлих неначе уперше й востаннє
Закривала їм лівою очі назавжди, а в правій тримаючи зброю,
Я вбивала чиїхось синів, я вбивала чиїхось коханих...
Обирала найкращих у пастві, без права на вибір: "померти чи жити".
Залишала по собі могили та, боєм запеклі, кургани.
Я навчила крізь сльози боротись, крізь пекло іти та укотре терпіти
Ці відірвані руки, пробиті кевларові каски та рани...

Я війна! Я стомилася смертній безодні дивитися в очі до темна!
Я гірка, бо всі сльози крізь мене стікали мов ріки Валгалли.
Я на шиї народу пропасниця, в грудях цієї землі еритема,
Я провісник обвуглених площ та, спустошених боєм, прогалин...
Я війна! Винуватців не вмію прощати й не знаю прощення людського.
Я утрачені мрії, забуті надії, нечутні молитви...
Я усі каяття тобі, Боже! Спокути, гріховні зневіри й тривоги,
Що не знають донині й не знатимуть більше ніколи просвітлень.

Я прийду, як покличуть апостоли смерті, бо іншого шляху не знаю.
Відголосками страху, що стиснуть твої посинілі легені...
Причастивши, залишу майбутнє для тебе нездійсненим та незайманим,
Бо осліплим прозріння - війна, а заблудшим - війна - одкровення!
Я війна! Я тривкі недосни іще вчора , сьогодні пусті недовесни...
Під прицілами бабине літо, що вперше в тобі не збулося...
І якщо ти загинеш у цій боротьбі, то усе, що я прошу, ВОСКРЕСНИ,
Коли венами з тіла твого витікатиме вистигла осінь!!!

Ти знаєш, що таке війна?
Як другу відриває ноги,
І що його останній подих –
Твоїх прийдешніх днів вина?

І ти береш – він так хотів,
З його нагрудної кишені,
Набравши диму у легені,
Дружини фото і синів…

Ще знати би, як ляже масть,
Чи вдасться передати знімки...
Четвертий день нема підтримки –
А чи твої хто передасть?

Довкіл все спалено дотла,
І не секунди – кулі свищуть,
І ти із того попелища
Живим ще вирвешся з котла.

І зуби зціпивши, без слів
Прийдеш обірваний і босий,
І слідчий, ще з пушком під носом,
Тебе спитає – Як ти смів?

Ти промовчиш. До сивини
Додасться гіркота і пустка.
І десять днів, твоя відпустка –
Твої медалі й ордени.

…А жінка плаче – не вертай,
Мене і діточок заради,
Приснилося – накриють “гради”…
Тепер вже інші йдуть нехай…

І на твоє – Не ми, то хто?
Сплакне у відповідь на ласку…
І купить італійську каску
за двісті євро – на АТО…


21.10.2014

А осінь різна – молода,
із полум’яними вустами,
п’янка, чарівна, золота
гендлює жаром-почуттями.

А осінь різна – в зрілий час
ховає хіть у жовті ріки,
кохає як в останній раз
заради плотської утіхи.

А осінь різна – в скло очей
уже тікає ніч бажання
і сад порожній – не трофей,
а символ мертвого кохання.

21.10.2014

Just tell me, what’s the reason
For our latest rain?
There is no more – dead season,
Insane, insane.

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Just teach me to be quite,
An emptiness and shade.
Be to your silence pliant,
What else can fade?

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

A tear and rain – in chorus,
And what about my love?
Just break the phrase one for us –
Apiece by now

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Original:

Так сумує весна

Скажі мені, навіщо?
Цей наш останній дощ.
Не буде вже нічого більше,
Ну що ж, ну що ж.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Навчи мене мовчати,
Лиш тінь і пустота.
Не сказане тобі прощати,
Не той, не та.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Сльоза і дощ одразу,
А що любов моя?
Зламай останню нашу фразу,
Це ти, це я

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Знаєш, я ніколи не був такий щасливий, як сьогодні вранці
Ми прогулювалися пляжем дещо схожим на цей
Це було восени, восени, коли погода стояла привітною
У сезон, який притаманний Американській Півночі
Там його називають Індіанським Літом
Але це було лише наше літо
У своїй довгій сукні ти нагадувала акварель роботи Марі Лоренсен
І я пам'ятаю, я дуже добре пам'ятаю, що я сказав тобі того ранку
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах
Сьогодні я дуже далеко від того осінього ранку
Та я ніби то там
Думаю про тебе
Де ти?
Чим займаєшся?
Чи я ще існую для тебе?
Я дивлюся на хвилю, яка ніколи не сягне дюни
Глянь, я, мов та хвиля, лягаю на пісок
Я пригадую приплив, як сонце і щастя минаються з морем
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах

Original:

L'été indien

Tu sais, je n'ai jamais été aussi heureux que ce matin-là
Nous marchions sur une plage un peu comme celle-ci
C'était l'automne, un automne où il faisait beau
Une saison qui n'existe que dans le Nord de l'Amérique
Là-bas on l'appelle l'été indien
Mais c'était tout simplement le nôtre
Avec ta robe longue tu ressemblais à une aquarelle de Marie Laurencin
Et je me souviens, je me souviens très bien de ce que je t'ai dit ce matin-là
Il y a un an, y a un siècle, y a une éternité
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien
Aujourd'hui je suis très loin de ce matin d'automne
Mais c'est comme si j'y étais
Je pense à toi
Où est tu ?
Que fais-tu ?
Est-ce que j'existe encore pour toi ?
Je regarde cette vague qui n'atteindra jamais la dune
Tu vois, comme elle je me couche sur le sable et je me souviens
Je me souviens des marées hautes du soleil et du bonheur qui passaient sur la mer
Il y a une éternité, un siècle, il y a un an
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien

якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
якби не було тебе
кому би дарував я дні
для яких би жінок розпростер
черстві обійми чи одній
якби не було тебе
то крапкою не був тоді
я у світі що часто іде
і повертається без тебе в дім
розгублений ти де
якби не було тебе
не чув би те що в грудях б’є
удавав би що серце сліпе
і я такий завжди як є
якби не було тебе
то таємницю би відкрив
як створити тебе у житті
очей твоїх знайти порив
я б так того хотів
якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
10 Жовтня, 2014

Original:

Et Si Tu N'existais Pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pour qui j'existerais
Des passantes endormies dans mes bras
Que je n'aimerais jamais
Et si tu n'existais pas
Je ne serais qu'un point de plus
Dans ce monde qui vient et qui va
Je me sentirais perdu
J'aurais besoin de toi
Et si tu n'existais pas
Dis-moi comment j'existerais
Je pourrais faire semblant d'être moi
Mais je ne serais pas vrai
Et si tu n'existais pas
Je crois que je l'aurais trouvé
Le secret de la vie, le pourquoi
Simplement pour te créer
Et pour te regarder
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas

1.
крутиться під ногами
листя мов циганята
струшує рухи гамір
бемкнув годинник – п’ята

кров бузини в етері
вулиці – карти в покер
бункерні люки – двері
вікна – очиська хокку

2.
в коконі міста – сквері
в шатах у колір мокко
Джона малює Мері
з пляшкою Джоні Вокер

з ласкою попід груди
лоскотом у штанині
лялькою Мері-вуду
голкою в серці синім

3.
як не щебече щебінь
так не минає схожість
мертвого гілля в небі
з поглядом перехожих

фарби бракує думці
білої як сніжина
зникла помада в сумці
схожа на лиск рибини

4.
губи позбулись речень
очі – вимовну дальність
з видихом впали плечі
ніби фата фатальна

Мері о люба Мері
виплач свою незвичність
з кокона міста – скверу
вилети з першим стрічним

5.
сяде – згорить в цигарці
стане сплітати кроки
йти мов по струнах пальці
сіяти сіль і вроки

з нею не Бог – убогість
межистатевих воєн
груди – її пороги
де два світи надвоє

6.
Джон у кареті білій
в дранті що Мері прала
з байтів зганяє вирій
інша весна настала

плюск есемес в мобілці
рибоньки золотої
киш перехожі-вівці
з кармою некрутою

7.
у сльозовім каналі
неба що в дах прибилось
янголи два конали
з ринви стікали крила

добре що налітались
зле що проспали долю
просто її не стало
просто його не коле

5 Вересня, 2014

1.

хребтом
любили палицю
до оніміння
тіла
руками
розкидалися
ногами
тупотіли

устами
не кривилися
ні скреготу
ні рику
і чухали потилиці
коли троянський брикав

2.

а вуха
чим набилися
ці нерети
без риби
повилізали
вилиці
на бережину
глиби

а очі
де дивилися
навчилися
минати
країну
що на милицях
захмарні брами
татя

3.

січе дорога
ріже дим
з півбогом
і півматом
у кожному
подекуди
гніздяться
автомати

у кожному
перевертні
тече не кров
сивуха
чола високого
граніт
вкриває лють
і мухи

4.

не знати звідки
зграя куль
ворожа
чи привітна
складай кістки
труну цинкуй
хрести ліпи
на вікна

цей град
паде
на голови
їм ніколи
збагнути
життя
плакуче олово
тіла і труни
брутто

5.

литаврами
тавтоване
грудне
моє терпіння
я кулею
гартований
а на хресті
сумлінний

бо вірою
виношую
розпачливе
кипіння
воно мене
уже не вб’є
не кине
на коліна

6.

як не приспить
доріг зима
і не присипле
попіл
а недовірливий Хома
не доторкнеться
плоті

над небокраєм
полечу
багряний
і плечистий
я
море щастя
і плачу
сумління
небо чисте

7.

за полем
ходить небокрай
за тілом плаче куля
як можеш
Боже
не карай
очей моїх не стулюй

і у пшеницю
не клади
твої палаци зріти
як можеш
Боже
відведи
малюй безхмарне літо

8.

біля дороги
рів для трун
попи димлять
і піють
я душу
не одну потру
хреста на ній посію

це буде згадка
про війну
страшну й стодітну
суку
земля
мов пір’я
на труну
опірено
розлуку

9.

на думку вийшла
голова
немов на слід
собака
там недокурена
трава
там пиво вам
і раки

а манна
сиплеться до ніг
в дірявий мідний тазик
а на війні
як на війні
життя
розбитий пазл

10.

на кожне слово
ставлю хрест
наводжу з крапки
жерло
мій вірш
мій постріл до небес
і відпусти
померлим

то він
вбиває голоси
згорає сон і вата
гудуть рядки
душі баси
зболілим
гігаватом

17 Липня, 2014

як місячне сяйво
стече по дахівці
залиє вікно
за словом за зайвим
полізе по цівці
дратливе вино

в душі спорожнілій
луною полине
бездомна печаль
та вирине з тіла
впаде на коліна
мов янгол з плеча

куток до куточка
складе пантоміми
знетемнена ніч
мов кульчик у мочку
пройде через вимір
освідчення свіч

думкам би дозріти
попасти на сяйво
чи бал сатани
на мітлах летіти
за словом за зайвим
з вином до вини

а осінь звивати
в листок тютюновий
втягати цей сплін
і тихо вмирати
щоб дихати знову
відсутністю стін

хай Той хто дозволив
торкнутися рани
своєї Хомі
це небо оголить
від гніву над нами
данини зимі

8 Жовтня, 2014

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обніму тебе.

Пахощами безу
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

7521 р. (Від Трипілля) (2013) Конча Озерна під Києвом.

Сигарета тліє доти
Доки не відчую дотик
Твоїх пальців на зап’ястку
І вина сухого присмак…
Я не знаю хто мій ворог
Його ім’я стерте в порох
І вина сухого присмак –
Наче при смерті - ожив

Я не знаю хто ти, де ти
Чи шукаєш мене зранку
Зазирнувши за фіранку
Кольору твоїх очей

Я не знаю хто навіщо
Розібрав нас всіх на цифри
Моє тіло прагне шифру
І тлумачення речей

Моє тіло прагне сенсу
А душа, напевно, сексу
І вина сухого присмак
Залишився на губах

Ми врятуємось насправді
Та чи всі пізнають правду
Хтось розіб’ється об щастя
Іншим просто зірве дах

Сигарета дотліває,
Доки я тут розмовляю
Твої руки зовсім інші
А чи може не твої?

Світ кривенько усміхнеться
Хтось розійдеться, зійдеться
Загнояться й мої вірші
Наче рани бойові.

2014

Як є коти у хаті -
Пуфики в дрантя дерті,
На штанях і у салаті
Повно котячої шерсті.

Кляті коти ці, кляті,
Слів не знайти у відчаї:
Як є коти у хаті,
В ній всі кути помічені!

Нявкає хтось о п'ятій,
Ночі, не дня - важливо:
Як є коти у хаті
Виспатися неможливо!

З ранку і до світанку,
Як є коти у хаті,
Не вдовольниш забаганку
Вічно голодної раті!

Може котів у хаті,
Маєте ненароком?
Значить, і ви - на святі,
Що мурка у вас під боком...

Завантаження осені. Сорок відсотків.
Пожовтіли зіниці у старого крота.
Вже збирається листя на вечорниці
Під березами сірими. Ця простота

І графічність накреслених ліній, узорів
Переорює душу відсутністю мрій.
Лиш печаль, мов туман, заповзає у звори
І думки перелітні збираються в рій.

Скоро вже опаде ця одежа промокла,
Шелестливою ковдрою вкриє стежки.
Між лопатками щось чи пече, а чи смокче
І тягар навалився занадто важкий

На плечі нахилені. Зболені руки
Відчувають в’язку прохолоду розлуки.

19-20.10.14