На снігу слідів багато
І звіряток, і птахів.
Отож спробуй здогадатись
Хто залишив тут який.

А чи білочка руденька,
А чи заєнько-вухань,
Лисонька-кума хитренька,
А чи дикий то кабан.

А дрібненькі - то пташині:
І сіреньких горобців
Та й сорока залишила
Серед сосенок свій слід.

Схожий також зовсім поруч,
Це тут ворон походжав.
Всі сліди ті загадкові
Треба вміти розпізнать.

2024 р.

Перемелює все у кривавім замісі
Безпідставно й уперто нещадна війна, –
Дерев’яні хрести під Ізюмом у лісі
І на кожнім мені дорогі імена.
А де прізвищ нема – лиш віночки і дати
Смерті вбитих чужинцями мирних людей, –
Лиходії вели цілі сім’ї на страту
Лиш заради своїх божевільних ідей.
Самовпевнена, зла та відверто цинічна
Ця жорстока орда із царем на чолі, –
Заграбастує силою й хитрістю вічно
Неналежні їй землі й народи малі.
Її лють і підступність достоту відома –
Зроду-віку під себе щось десь та й гребе, –
Пересмикує губи нервова судома
І старече здоров'я уже не слабе.
Воювати хоча не збиравсь і не думав,
Та побачене нині змінило думки,
Бо в сосновому лісі побіля Ізюма
Дерев’яні хрести і скорботні вінки…
24.01.24

Слова летіли, як лопати,
копали душу нанівець.
Він говорив не кострубато –
то дипломатії «вінець»!

До-ре-мі-фа-соль-ля-сі –
ми зібралися усі
у веселу гаму.
Упіймаємо таксі
і поїдемо по сіль
до універсаму.

Обізвалась нота до –
сядемо в один рядок,
місця вистачає.
Треба їхать до Бордо,
там навчають айкідо
і частують чаєм.

Так, у Франції лафа! –
підіграла нота фа,
як на фальконеті.
Під мелодії фанфар
оспіває нас мольфар
у своїм сонеті.

Усміхнулась нота ля –
Бачиш в небі журавля?
То учись літати!
На майданчику маля –
Ля-ля-ля і ля-ля-ля! –
грається із татом.

Заявила нота соль –
Я така собі бусоль
верхньої октави.
Не страшить мене бемоль,
в мене є своя консоль
для підтримки слави!

Мі зіграла на сурмі,
послизнулась на хурмі –
збилася з регістру
і під дією штормів,
опинившись на кормі,
оголила вістря…

Морозець уже бере,
дрижаки хапає ре,
ковза нотним станом…
Тож шикуємо каре,
зміним крапки на тире,
а дієз – до бану!

Сі-ля-соль-фа-мі-ре-до –
підсумуємо рядок,
кличе ключ скрипковий.
Не доїдем до Бордо,
докучає айкідо –
краще до Айови!

Безпритульній, тобі, безголосій, записаній тут
На потертих плафонах, в цинобрі, запеченій кров’ю.
Вам, до краю близькій, найтерпкішій з усіх цикут
І з усіх екзекуцій я більше листа не відправлю.
Тут вогонь, чи повіриш, смичками сполохує тінь,
І у місті твоя вертикаль — ліхтарі, ліхтарями!
Скільки слів, скільки ран, скільки мертвих, байдужих птахів,
Скільки книг і романів, що більше уже не літають.
Вам, тобі, безпритульній, записаній десь,
Без обличчя, облич, без жури і зажурою, болем.
В безіменній могилі, в хвилінні розкритих небес
Ані грудки, ні слова, ні цвіту його не дозволю.
Це найгірше, повір, це як морок, темниця темниць, –
Ця завіра в мені, ця обітниця випита словом,
Ти вливаєш цикуту із зернят холодних зіниць,
Що у кубку печальнім самотність мою гойдає.

11.01.2024

Не приховати факти, знаєм ми.
Не стерлись з пам*яті ГУЛАГ і божевільні,
Концтабори, наповнені людьми, -
Там українців убивали у катівнях.

В коловороті час вперед летів.
Відродження національне наше сталось.
Добра і світла нам маяк світив.
У дев*яностих ланцюгом всі об*єднались.

Сучасність...і пролита знову кров.
Небесну Сотню на Майдані підло вбито.
Війна іде... До миру чути зов.
Вже стільки, Україно рідна, пережито!

І ось у День Соборності флешмоб.
Почавсь ланцюг єднання на мосту Патона.
І у серцях вже тисячі жалоб.
У злуці не завадить жодна перепона.

23 січня - день народження Павла Тичини.
Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…

Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він - поза всіма цими напрямами. Він сам - напрям, школа. Адже такий один.
Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався - зморений, але нескорений…
Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:
Очима чесними,
Христовоскресними…


Він - сам. Як завжди. Вікно. Сніги.
Ламали пристрасно. Ламали невпинно.
Та все мовчало тоді навкруги…
Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:
слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…
Захмарна якась слово-магія -
злотоцінна.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Сіріє ранок. Як же ти далеко!
Торкнеться вилиць прохолода ніжно.
Якби покликав- вирушила б пішки
До тебе в даль ,у ніч ,у дощ, у спеку,
Усі стежки в одну дорогу сплівши.

Чи впала б росяною краплею в долоню,
Чи раннім птахом сіла полохливо,
І першого проміння світлим дивом
Торкнула б рано посивілі скроні,
Розвіявши твоє про себе сниво

Передранкове.
День приходить спішно.
Короткий чистий ранок- ніби подих,
Колосся стигне і поля золотить,
І солов'їна виспівана пісня .
...
А я усе чекаю добрі вісті,
Дивлюсь туди, де сонце вічне сходить.

2022.07.

Завіяні дороги,
Засипані стежки, –
До школи від порога
Прямую навпрошки.
Хоч снігу по коліна
І дуже важко йти, –
Я маю неодмінно
Дістатись до мети.
За парту вчасно сісти
І написати твір
Про рідну землю, звісно,
Засніжену надмір.
23.01.24

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

Дозволь мені дожити до весни,
Молю Тебе я, Господи Всевишній!
Побачити в садах цвітіння вишень,
У рідний край вернутися з війни.

Дозволь дружину й до́ньку обійнять,
Могилам батька-матері вклонитись
І до старого дуба прихилитись.
Дай щастя у поверненні пізнать!

Грішу я часто. Але хто святий?
Один лиш Ти – кажу Тобі відверто.
Хоч мало свіч поставив я у церкві,
Та наміру не мав Тебе гнівить.

Дозволь мені вернутися з війни!
Все інше маю у житті від Тебе –
Земля в ногах, над головою небо,
Надія знов дожити до весни.

Січень 2024 року

Знаєш,
Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою і твоїм неповторним тілом,
Там ранки випалюють ночі в обіймах вогню,
І я біля тебе покірним лежу далматином.
І не тільки тому, що так легітно дихала ти
Сновидінням тремким, надимаючи перса рожеві,
Я дивився світанком, торкнувшись твоєї руки,
Закидаючи в море сонливе мрійливі мережі.
Я все думав про хвилі, про море, його глибину,
Про старі кораблі, що давно, як у нім потонули.
Ні. Не було у мене ніколи до тебе жалю,
Хоч жаль за тобою у цім попелястім намулі.

06.01.2024

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Проснулись бджоли, пурхають метелики.
Кінерет досягає лінії червоної...
Усе готується до стрічі з ТуБіШватом...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Позаду вже корона навісна -
Царям і королям як атрибут ,
А посполитим - як набридле дишло,
Що не давало жить і дихать.
Була корона як прозорий натяк Божий
На те, що людству воювать негоже,
Що час єднать – не розгуртовувать людей.
Так ні: вже не зі Сходу, а з Півночі
Підступно суне путінська чума,
А з-під землі хамасівці зловісні...
...Немає інших ліків проти них,
Як тільки кров”ю й потом знищити дотла.

***
На раші не чекають миру,
їм знову, – Київ подавай!
Але і цьому буде край,
коли вампіра і кумира
евакуюємо у рай.

***
Ще воюємо і треба
кожному солдату,
типу зелі і кулеби,
видати лопату.

***
І ми побачимо здаля
вперед ногами москаля,
хоча і... може бути,
червона мафія кремля
своя зеленій хунті.

***
У офісі на підлу зраду
(чию?)
позакладало вуха,
але тримаються за владу
свою
як воші за кожуха.

***
Війна ніколи не дає
нікому те, що треба,
хвалити Бога, є своє,
а зайве армія доб’є
і на землі, й у небі.

***
Не уживається совок
у хаті малороса,
тому й отримує урок –
лише осиковий кілок
укоськає барбоса.

Кульмінація
А філософія рече, –
усе минає і тече,
міняється і чахне,
коли у світі гаряче́
або оскомина пече –
московією пахне.

01/24

Господньої волі настав мабуть час,
прийшов як волхви, слів вогонь цих до нас,
за чистих сердець, які проти війни,
віщують про це Давидові псалми.
Алилуя
Алилуя
Алилуя
Суспільство дійшло до такої межі
де слуги безбожних уже в мережі.
Нема серед праць їх, лиш гноблять людей,
своє благоденство творять кожен день.

Знедоленим зійде хай щастя зоря,
дай Боже достойному статус царя,
чекаємо вже чоловіка того,
щоб правду чинив згідно плану Твого.
Алилуя
Алилуя
Алилуя
Тобі завдяки він зупинить війну
та прийме сусідніх країн данину,
вшанують його милосердя вони
і стануть разом між морями як ми!
Алилуя
Алилуя
Алилуя
І будуть зерно дарувати поля,
розквітне життям Українська земля
як вишні-черешні в веснянім саду
і кожен отримає щастя в роду!
Алилуя
Алилуя
Алилуя

22.01.2024р. Чернігов

нічого невиправного нема
все, що болить, є засоби зцілити
всміхається засніжено зима
підказує – любити

у заметіль, опісля хуртовин,
в нашаруваннях льоду
немає для окриження причин
й не бýло – зроду

нестача загостряється тепла
нерозумінням, що із цим робити
зима шугою душу обтяла
й повторює – любити

28.12.23

Наснились чорні круки, і до чого
те видиво, відразу не збагну?
Оскільки всі скорботи босоногі
небіжчику поклала у труну.

Гадалося, що скінчаться напасті,
завруняться розлогі береги,
й плекати будемо бузкове щастя
у шовковистих рунах до снаги.

Загоїмо смертей криваві будні,
окропить сонце бірюзову даль,
розтопить березень драглистий студінь —
холодної зими хрусткий кришталь.

Півонія розквітне і тюльпана
огорне в оксамитовий нейлон.
В тремких обіймах ніжності розстане
той страхітливий моторошний сон.

Та видно, не скінчилися ракети
в безжалісно дошкульних ворогів.
Тремтять земля і небеса на злеті...
Якби ж то зло від нас Господь одвів!

Якби ж то нам дали сучасну зброю,
ми б розтрощили б лігво сатани!
Жахи спливли б за тихою водою,
і повернулося життя з війни.

21.01.2024р.

Дошкульно мочить коси сніг мохнатий,
Важкий і мокрий , як печать вини,
Тієї, про яку лише мовчати.
Давно забулось, де її початок,
Та ,мабуть, хтось кінець мені зронив,
Тріпнувши зверху мокрими крильми ,
Щоби відмити в дощоснігопаді.
Мене так мало зверху, й мокне шлях,
Сліди, як тіні , порвані на клапті.
Від снігу коси сиві і кошлаті,
На плЕчах сніг, і сипле іздаля
На мене той, хто має там літати,
Й мені щаблі до неба підставлять.
02.2023.

Срібнеє намисто
Кришталево-чисте
Розвішала зима.
Воноочі сліпить
На сонці щомиті
І мені, і вам.

А як вітер свиснув,
То теє намисто
Розгойдалося.
Зачепилося за гілку
Зелененької ялинки
Й там зосталося.

В калини червоне
Сяє на морозі
Намистечкоте.
А у горобини,
Наче із бурштину
Палає-цвіте.

Я така щаслива
Тим зимовим дивом
Милувалася.
Від того намиста
І душа розквітла
Та втішалася.

2020 р.

Насіяло снігу удосталь
В окляклі від льоду двори, -
Біліє привабливо простір
І свіжістю пахнуть вітри.
Яскравість засліплює очі,
А свіжість - збадьорює дух, -
Щоб погляд красу не зурочив -
Вслухаюся в тишу навкруг.
Укрита уся білизною,
Дрімає холодна земля
І марить, напевне, весною
Хмільною від цвіту й тепла.
22.01.24

Розлука возз’єднає нас знову,
У перервах марні спроби розірвати замкнуте коло.
Між нами щось більше, щось полонить думки все дужче.
Поки ми сумуємо — спілкуються, кохаються наші душі.
Ранкові нагадування, що пам’ять жива,
Ми все ще живемо в одне одному.
У чужих голосах чується знайома вимова.
У нових піснях змінили ноти, залишили мотиви.
Тонкі струни й удари, мов пристрасті пориви,
Лунає інструментів ехо у глибинах прірви.
Видихаю спогади з димом, на ніч обіцянки замість молитви.
Запевняю, завтра відпущу, крилаті почуття полетять на волю.
Час не лікує, рани самотужки знеболю.
Ти точно продовжиш жити, не згадуючи.
Я спробую.

Тоненькі пальці, мов у піаністки
заплетені короткі КІСКИ
з бантами в стилі сюр…
ВОНА носить гузно от кутюр!

А може вона балерина колишня?
Колишня… ЗАЙВА айва… лишня…

Мінус НОГА – уже не балерина!
Нога колишня
привіталася в метро з дверима…

Антрактом вітер ГРИМА…

2023

Богеміє, моє кохання гасне,
як у душі словами нищать храм.
У Чехії поет – то тільки básník,
письменник – лише spisovatel там…

Так, кілька клавіш,
Всього кілька клавіш в тобі,
Ті, що вивчив в тобі, кілька клавіш,
Не більше, що далі, —
Що далі не знають, —
Не знають куди їм, куди
Розійтись, а тому, —
А тому і безслідно зникають
В холодному морі.
Це море безкриле, без хвиль,
Без молу, що хвилі зрізає,
Без порту, безсиле.
Не здатне
Зіграти мелодію,
Оскільки в тобі
Зіниці змивають слова
За обрій на милі
І ставлять крапки.
Три крапки.
Три.

26.11.2021

Обступило Січ москальське військо з усіх боків
Та не стали козаченьки дожидатись, поки
Почнуть москалі в’язати та Січ плюндрувати,
Сіли скоріш на байдаки й кинулись тікати.
« Подамося кудись, - кажуть, - краще світ за очі.
У Туреччину, хоча би, як тут нас не хочуть!»
А москалі ж ті підступні. Кому то не знати?
Поставили з обох боків над Дніпром гармати,
Протягли ланцюг над річку, дзвінків начепили.
Коли хто ланцюг зачепить, вони б задзвонили.
І тоді б із обох боків вдарили гармати.
Пішли б на дно козаченьки рибу годувати.
Козаки ж не тім’я биті, про то все узнали.
Трохи вище того місця в очеретах стали.
Отаман велить дерева над річку рубати
Аби тих москалів хитрих перехитрувати.
Коли, врешті, нічка темна все навкруг укрила,
Козаки за течією дерева пустили.
Течія стрімка дерева швидко підхопила,
Серед ночі дзеленчання москалів збудило.
Ті рішили, що козаки у пастку попали
І з обох боків гармати палити почали.
Летять ядра з обох боків, падають у воду.
Та ж від того козаченькам ніякої шкоди.
Стоять собі в очеретах, з москалів сміються,
Як ті дурні з колодами серед ночі б’ються.
Дві години москалики по Дніпру палили,
Потрощили ті дерева, ланцюг перебили.
Врешті, ядра скінчилися і порох спалили,
Заспокоїлись в надії, що всіх потопили.
Тоді отаман і каже: «Сідаймо на весла!»
Й течія стрімка дніпрова байдаки понесла.
Москалям же, щоб до ранку спокійно не спати,
Отаман козацьку пісню велить заспівати.
Рознеслась козацька пісня над Дніпром широким,
Покотилася луною по обидва боки.
Попливли байдаки в море. А вже генерали
Московітські лиш стояли та лікті кусали.

Р-анок вистрибнув у лісі,
О-глянувся хитрим лисом.
З-аметіль спішить назустріч,
В-овком виє, скалить зуби.
А-личу запорошила,
Г-раб зігнула справжня сила.
И (Й)-ой, яка ж вона завзята,

З- амітає - в неї свято.
А-рку неба підпирає,
М-анну сніжну розсипає.
Е-х, хурделить на ялини,
Т-ерну кущ вже білий-білий.
І полки дубів в жупанах,
Л-ипи кутає старанно.
І стрибає - досі ланню.

Світанок побліднів, та інеєм узявся .
А може то упав на нього пил алмазний?
Бо зорі трусонуть на небі міг зненацька,
Як мріяв і збирав передранкові пазли .

Хотів щось написать зірками про кохання,
А вийшло як завжди - розлука із печаллю.
Розгнівався, дмухнув на все морозом раннім,
То ж інеєм крихким дерева уквітчались.
12.2022.

Лютує холод вечоровий,
Мороз проймає до кісток,
А ти, натура загадкова,
Лиш одягаєш кожушок.
Телефонуєш тільки: “Трошки
Іще, мій любий, почекай, –
Чи приколоть на сукню брошку,
Чи перла вдіти?.. Обирай…
І цілий вечір я в задумі,
Бо не підказує вже нюх,
Які ласкавіші парфуми –
“Шанель” чи то “Альпійський луг”?
Не знаю ще, чи буде видко
На білосніжнім рукаві,
Що там порвалась щойно нитка,
А, може, глянеш, навіть дві?..”
Та я лиш бачу, як на розі
Мигтить яскраво циферблат
І слова вимовить не можу,
Аби, що думаю сказать.
Допоки будеш вибиратись,
А потім бігти стрімголов, –
Цього морозу лютий натиск
Здолає всю мою любов…
21.01.24

Можливо зараз ти сидиш за своїм старим фортепіано
У платті з відвертим вирізом і граєш якусь мелодію,
Шукаєш слова, але не знаходиш жодного:
«Відчай», «фатум», «віра», які безнастанно
Промовляєш, хай подумки, в тобі попеліють. Що ж,
Потрібні були: вагітності, зради, розлучення,
Десяті дороги, безодні, вершини та пагорби,
Щоб віру змінити на фатум, а фатум звести до відчаю.
А тепер, сказати поету: спробуй мене полюбити. Гей!
Спробуй хоча б задурити, словами красивими,
Чи просто, поклич, ім’я моє тихо вимови,
Серед ночі тривог, серед холоду льодовитого.
І він промовляє. Ти чуєш цей голос повінчаний
Зі смутком своїм, що тебе повертає до юності.
Іноді бог благословляє людські непевності,
І навіть тоді, як любов неозначена вічністю.

06.12.2024

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

Зірчасте небо посміхалось з нами,
Мені здавалось, що я сплю.
Не шепотів, торкався скронь вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.

Не знали ми, що там за рогом жде.
А доля готувала вже зигзаги.
Солоний смак лишився мюскаде,
Душа складала свій тяжкий екзамен.

Вокзал і рупор, і обійми ніжні.
Рукою помахала журавлю.
Й життя летіло. Чи були суміжні?
Мов тихий дзвін гірського кришталю.

Зірки, як завше, сяють угорі.
Минуло років стільки, як світанків.
Сніги, дощі, веселок кольори...
Несказане лишилось несказанним.

Чаруючи, звільню тебе від щему,
Шепочучи, за шию обплету,
Любитиму, і стане біль нікчемним,
Зітру із губ цілунком гіркоту.

Одна на світі знаю я, про що ти
Нахмурився гусеницями брів .
Спішу долоні на запалі щоки
Покласти, щоби смуток відболів.

З очей у очі переллється небо,
А з ним тепло моїх любовних чар.
Чекаю- іскра в погляді мигне, бо
Забудеш те, про що собі мовчав.
04.2023.

А її вії довгі-довгі
Інеєм припорошило.
На Снігуроньку стала схожа
Дівчина тая хорошая.

Шапка пухнаста біленька
Пасує до личка її,
Кожушок тепленький легенький
І гарні такі чобітки.

Усміхнена мила й вродливая,
Що погляду не відвести.
Якби ж іще була щасливая,
А разом з нею і ти.

2020 р.

Серед лугу зібралися коники
І голосять, неначе на поминках,
Потім мовчки розмахують крильцями,
Мов знущаються тихо над вбивцею,
Що блукає озерними луками
Та лякає їх смертними муками,
Бо ступає й під ноги не дивиться –
Стрибунці там травичкою живляться,
Не бажаючи чоботи бачити
І за вчинене чути пробачення…
20.01.24

Добряче залив рідний сала за шкуру,
А нині його доглядай.
Негода в душі розгулялася хмуро —
Охиза мете небокрай.

Ще словом перченим спроможний дістати,
Та вирвати серце з грудей.
Зірвав календар всі осяяні дати
І не дочекатись гостей.

Хоча б хто постукав у двері зненацька,
Або подзвонив в домофон —
Вовчицею виє планида відьмацька
Із вітром лихим в унісон.

Проймає мороз до кісток — холоднеча
Малює пейзаж на шибках.
Хурделить надворі і сива хуртеча
В моїх каламутних очах.

Вгорнувся у сніг ялівець пелехатий...
Мовчить автовідповідач...
Сама вибирала з ким вік доживати,
Тож зараз: в подушку не плач.

17.01.2024р

Цю пісню, скорше один перероблений куплет її, я вперше почув у дитячому будинку в Заворичах Броварського району на Київщині. Двоє хлопців билися, а третій заспівав її, тай припинив цим бійку.
Як видно з подальшого тексту, пісню складено під час голодомору 32-33 років. Але вона дожила й до 47-го, який мало не послав і мене на той світ. Сусіди винесли в ночвах і відвезли до лікарні, де протягом тривалого часу я набував людських кондицій.

Пішла мати на село,
А у селі пусто,
Ні пшениці, ні муки
Лиш сталінські образки.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Позбирались у сільраді,
Усі лежні дуже раді.
Будем куркулів ділити
І не будемо робити.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Нема хліба, нема сала
Все комунія забрала,
Ні корови, ні свині.
Тілько Сталін на стіні!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Сталін в хаті, Ленін з двору.
Ворушилось у коморі.
Все то вожді комуністи.
Комуністи - страхаїсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Мужики - дураки,
А ми - комуністи.
Мужики будуть робити,
А ми будем їсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Я маленька колгоспниця
Заробила трудодень.
Мати ходить без спідниці,
А батенько без сподень.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Сидить баба на рядні
Все чекає трудодні.
Має сорок і оден,
Дайте хліба хоч на день.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Працювала десять день
Заробила трудодень,
А од того трудодня
Голодую я щодня.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

У колгоспі добре жить,
Один - робить, сім - лежить
А як сонце припече,
То й останній утече!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Подивися Сталін сам,
Як танцює "Комнезам"
Працювати не схотів,
Записався в "коллектив".

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Ой, гоп! Ти диви!
Їде Сталін на свині,
Кукурудзой поганяє
"П'ятілєтку" доганяє.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Їде Сталін на тарані,
Оселедець у кармані.
Часником він поганяє,
Америку доганяє!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

Встань Тарасе, подивися
До чого ми дожилися
Хата впала, клуня боком
І корова з одним оком!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.

•трудодень: Трудодень — термін, пов'язаний з формою оплати праці в колгоспах СРСР, введеною у 1930–31 під час примусової колективізації сільського господарства. Трудодні були замінені грошовою оплатою з 1966 року... ⋙
•"Комнезам": Коміте́ти незамо́жних селя́н — орган радянської влади на селі в Україні в 1920–1933 роках.

Як на мене, ця пісня не поступається поемі Некрасова «Кому на Руси жить хорошо». Щоб не повторилася трагедія голодоморів чи й просто фізичного знищення народу України, її сини борються з путінською нечистю.

                І
Ми обирали по досьє
смішного дилетанта,
тому і маємо своє...
а що було і досі є –
на совісті ґаранта.

Бо у баталії за мир
не всі наїлись гички,
герої, ясно, що не ми,
та й між зеленими людьми
є сірі чоловічки.

Усе кінчається колись,
а ми іще не нажились
бодай у світі цьому,
який пізнали до війни,
коли не відали ціни
усьому.

                ІІ
Нечиста сила нас несе
до миті рокової,
де відбувається усе
реально не зі мною.

Біблійне слово упарсин
живого убиває
і я у світі не один,
кого уже немає.

Але нікого не виню,
молюсь за душі сущі,
які на лінії вогню
воюють за грядуще.

Такого бути не могло,
якби у світі не було
заслуженої кари...
щезає місто і село,
та виживаємо на зло
сансарі.

                ІІІ
Видибуємо із пітьми,
юродиві – по волі
тупоголової юрми,
раби своєї долі.

Дедалі важчає іти
до осіянної мети,
якої не почули,
бо не лише мої світи
поглинуло із висоти
минуле.

01.2024

Обожнюю, коли летить пухнастий сніг
Чарівно із бездонності небес.
І сипле біло-сніжне щастя повний міх,
Зірчастістю танцює полонез.

І танцю підкоряється земля-раба,
Сніжинок ніжність у холод ближча.
Незнана їй, як жінці тихій, боротьба,
Бо чудо Боже усього вище.

Лікує душу грішну колір чистоти,
Енергію вселяє, мов алмаз.
І жити хочеться в природній красоті!
- Живи, - від Бога чую раз по раз.

«Змагайся зі мною, — вона промовляє тобі, —
Щоб бути творцем рівнозначним чи стати співавтором
Доповнивши музику легкістю власних крил,
Як зграї птахів надихають своєю крилатістю».
Хай надріже смичок теплу рану солоних зап’ясть,
Мов накресливши такт замість крові наповнює звуком,
І звернувши в плечі розливається в нефах грудей,
І сльозою стікає по бляклих, тремтливих вилицях.
Коли ж ні, то дозволь їй на другий відправити план,
Загубити тебе розчинивши у сірій буденності,
І звучати немов механічний в тобі інструмент,
Послідовністю нот, що ритмічно біжать перфострічкою.
І так до кінця. Доки вулиць спустошених ніч
Стане бавити тінь у футлярі твоєї самотності,
Загортайся тоді ж у промовисту тишу того
Що в тобі найповніше луною життя відбивається.
І вітрами горить, і плескоче водою небес.
Я блукаю в тобі восьму ноту відчувши навиліт.
Відчуваю двигтіння пахкої, глевкої ріллі
І не знаю якою відбудусь майбутністю музики.

01.12.2024

Оголені бездумно й безсоромно
Осики й липи стихли, мовчазні,
Листки останні гріючи у лонах.
І жаль чи заздрість виросла в мені

До них, що так покірно в сон відходять ,
Пасивно споглядаючи за тим,
Як гасне день.
Стриптизу насолоду
Поблажливо прощу із доброти .

Цей голий стан зими напередодні,
Що несумісний із грудневим днем...
До того часу може й нам безодня
Погасить очі й серце розітне.

Коли ж настане час проснутись знову,
То не торкнеться птаха гілля- рук,
Не вчепить лапки у корУ брунькову.
Та поки ще мотають стрілки круг

Біжу за ними, ніби по арені,
Все вірячи, що я не в кабалі,
Не в зашморгу,хоча і сокровенних,
Хоча й моїх, та все ж минулих літ.

Застигну, непідвладний тліну, згодом,
В теплі із золотого бурштинУ,
П'ючи живу медову насолоду,
В осінній тиші всесвіт осягну.

Пізнаю в тім усе, що десь за гранню
Хоч рідної для мене, та тюрми,
Де я один, де я в роду останній,
Й безглуздо так звучить займенник "ми".

І в гаснучій агонії осінній,
Де простір мій- пристанок, а чи склеп,
Мій мед, мій бренді, схоронившись тінню
Чи філософії своєї, а чи ліні,
Спивати буду до останніх треб.

(Треби- церковні обряди)

Нині червоною рутою
Густо уквітчаний двір,
Де сиротою забутою
Хата зчорніла надмір.
Певно, сумує за жінкою
Тою, що майже щорік
Терла сирою ганчіркою
Хаті оцій кожен бік.
Горем і віком похилену
В сторону пишних кущів, –
Миють хатину запилену
Зараз лиш тільки дощі.
Смутку з душі не подіть мені –
Він там до скону засів,
Бо ні усмішки привітної,
А ні бабусиних слів.
Зяє увесь порожнечею
І пробирає до сліз
Двір, де гуляти з малечею
Бабця любила колись.
Між кучерявою м’ятою,
Півників сині вогні
Так палахкочуть під хатою,
Що стало душно мені.
Хоч кам’янію віддалено
Я від цих буйних цвітінь, –
Докором їхнім ужалений
Зради вчуваю глибінь…
19.01.24

1
ходили ми – я і друг…
ходили ми – я і Бог…
як воду живу навкруг
ми небо пили удвох
співали пісні гучні
садили рясні сади
Бог якось сказав мені:
«все… далі один іди…
он Єва вже плід гризе
та он же – де Змій повзе –
іди і бери своє…
твій старший меншого вб’є…
й не створювати було б!
наслати на вас потоп?
та вирятую ж проте…
з свободою щось не те…
з подобою не правѝй
і образ якийсь кривий…
а ти?.. та це щось жахне
яким ти створиш – Мене…»

2
в світі безсонь…
зневіри… недуг…
в світі де вічна січ
Слово – мій незрадливий друг
як його не каліч
як його не читай-тлумач
як його не крути
я не жнивар –
я рясний сівач
в мареві пустоти…
я одвічний Божий боржник
кинутим «відпусти!» –
я між людей без усього звик –
навіть без доброти...
арфа й голос… і неба звід –
все що у мене є…
я пастух… мій шляхетний рід
марних не визнає̀…
арфа й голос… і взір зірок –
замість меча і стріл…
що він каже дивний пророк
Господа – Самуїл?
що він робить – олію ллє
в чуба і на лице?
і чому на чоло моє
світ водою тече?
бо ж не пити воду з лиця –
нею ходити вбрід…
я останній в домі отця…
ймення моє – Давид…

3
розламані хліби… ніч дихає у двері…
із рук у руки чаша попливла…
небесне сяйво світлого чола
струмить на стіл останньої вечері…
слова переосутнюються в кров
страждання перевтілюються в тіло…
ще смертю смерть ніхто не поборов
одна любов Ісусова зуміла…
…жахіття запановує людьми…
один… ні порятунку… ні підмоги…
Ісус бере цеберко і слізьми
з водою омиває учням ноги…

До всього здатна звикнути людина,
Злетівши в небо чи діставши дна.
У твердженні цім виняток єдиний –
Війна.

Забути можна все і не згадати,
Не наладнавши пам’яті струну.
Єдине, що не варто забувати –
Війну.

Властиво людям інших пробачати,
Зрікатись непідтриманих ідей.
Та вбивцям не простить довіку мати
Дітей…

В жахливих снах щоночі хай приходять
Герої наші, доньки і сини,
Тим, хто на їх смертях вогонь розводить
Війни.

До горизонту стелиться дорога,
Куди веде – не видно в далині.
Кінцем хай стане наша Перемога
Війні!

Січень 2024 року

Пристає онук до діда, заходивсь питати:
- А яке ми нині свято будем святкувати?
- Та ж зимового Миколи. – дід відповідає, -
Бо його на Україні усяк поважає.
То ж не Касян, що на небі в панича убрався.
Ще й на нашого Миколу жалітись збирався.
- Кому, діду? – Звісно ж, Богу. Хто ж іще над ними.
Прийшов, кажуть, до Господа з жалобами тими:
- Що ж це, Боже, - Касян каже. – люди виробляють.
Он Миколу і шанують всі, і почитають.
Його ім’ям церкви ставлять, а мене забули.
Велів Господь, щоб янголи Миколу гукнули:
- Скажіть, щоби йшов негайно! Я його чекаю!
Янголи бігцем метнулись: - А його немає!
- Де ж він дівся? – Пішов в море людей рятувати.
- Доведеться нам, Касяне, трохи почекати.
От повернеться Микола, тоді й поговорим.
Нагадав Касян про себе Богу уже скоро.
Той янголів посилає Миколу гукати.
- Нема його, - ті говорять, - пішов рятувати
Людей бідних від пожежі. На землі Микола.
Посилає Бог і втретє виконати волю.
Та і втретє повернулись ні з чим ті на небо.
- Де Микола? – то Касян вже аж виходить з себе.
- Нема його, він кайдани пішов розбивати,
Щоб з турецької неволі козаків звільняти.
Вже аж за четвертим разом Микола з’явився.
В старій свиті, весь в болоті, навіть, не умився.
- Де ти був? – Господь питає. А той йому каже:
- Помагав тягти з болота чумакові мажу.
Повернувся до Касяна Господь: - Оце бачиш!
Ти тут паном одягнувся та по небу скачеш,
Кутки кругом обтираєш. Поглянь на Миколу.
Він на небі спокійненько не всидить ніколи.
Він на землі діло робить, трудиться багато.
Чому ж тоді його людям та й не шанувати?
А тебе, хіба, що люди боятися стануть
Та ніколи шанувати не будуть, Касяне.

Твої вікна списані текстами холоду
У жовтій кімнаті чия перспектива змальована,
У симетрії сну, де квадрати підлоги розчавлені
І лежать під ногами скидаючись на трапеції.
Фігура твоя видається мені більш реальною
В метафізиці світла і тіней завмерлого простору,
Де немає повітря, і більше немає потреби, щоб
Крізь дотик бажання постійно тебе привласнювати.
Забирати з собою твою непостійність та випуклість
Теплокровної форми, об’ємного голосу, погляду
Та враз упіймавши тебе у підрамник живопису
Говорити з тобою без жодного слова для вироку.
Говорити про те, що відвертість стинає кордонами,
Що у дзеркалі ти впізнаєш у собі ілюзорності
І тільки любов доторкнувшись позаду жіночою
Рукою вражає тебе невловимою вічністю.
Бажанням забутись в обіймах її віддзеркалення
У космічній безодні, у квантах енергії подиху,
І в тобі, мов в пісочнім годиннику перетікаючи
Відбутись і зникнути в сонячних витоках погляду.

01.01.2024

Ось панна руда
дарує тобі квітку -
наче сонця дар…
Яскраві квіти.
Літо.

Ось пані руда
дарує тобі квітку -
наче сонця дар…
Зів‘яле листя.
Вітер.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Я себе не жаліла для тебе і вчора, й сьогодні .
Ще до того, як досвіток всівся мені на фіранку,
Розливаючи хвилі тривожні буремного сходу,
Полилася молитва гаряча моя на світанку.

Бо не час залишати для себе таємно сокрите.
Розливаюся вся, в сподіванні на сили душевні,
Віддаюся тобі до останньої краплі та крихти,
До останньої думки, і , мабуть, гроша у кишені.

Повелителю- Дню, куций, хмурий, лютнево холодний ,
Підіймаю до хмари мольбу, бо така моя варта:
У надії віддатись тобі до останку й сьогодні,
І наповнитись знову по вінця, чекаючи завтра .

Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.

І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
І думки, й відчуття на арго.

Задаю риторичне питання:
- І для чого минуле мені?
Все! Не буду я більше, востаннє!
Але ж бачу: вже близько вогні.

Біля хати - деревце маленьке,
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, -казала, -від хвороби.

Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває.
А мені матусю нагадає.

2017 р.

Пролетіли, відспівали
Дні мої, як журавлі, -
Залишились лиш печалі
Та нечувані жалі.
Ті гарячкою обвіють,
Ті - безсиллям холодять,
Позбавляючи надії
Жити далі без утрат.
Неприємно говорити, -
Та сумую від жури,
Що лишилися ще миті
Життєдайної пори.
18.01.24

Я — твоя слабкість,
Бажання бути глибше,
Зламати стіни принципів.
Від ейфорії злітаємо вище.
Шукати в буденності палаючі ноти,
Мов голос твій милозвучний.
Співчуваю, сходжу з розуму від думок,
Що присутність моя швидкоплинна й минуча.
Мов скелі високі та річкові долини,
Пейзажі між нами безкрайні та милі.
Серед кілометрів доріг, почуттів плутанини
Мандрують серця наші вільні, невинні,
Б’ються в один ритм щохвилини.
Можливо, я — слабкість, виріб твій найдурніший.
Відмову мовчки прийму.
Знаю, на жаль, так буде ліпше.