Посол московський до Москви вернувсь -
Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
Усім цікаво – як же все там було,
Чого від Баязида він добувсь.
Зібралось перших купою бояр,
Розсілися на лавках попід стіни.
Всі, як належить, сіли, згідно чину.
Іван на троні – московітський цар.
Бояри всі – холопи лиш його,
Тож він на них лиш зверхньо позирає,
Лише ім’ям холопським прозиває…
Зайшов Плєщеєв і упав бігом
Перед царем (аж гупнув) на коліна.
Цар голову підвести повелів,
Аби той про посольство доповів
В Туреччину, поки іще єдине.
Той на колінах голосно повів:
- Я твою волю виконав, мій царю!
Лицем перед султаном тим не вдарив!
- Чи виконати все, як слід зумів?
Зам‘явся той: - Не всього удалось.
Та ж той султан хотів багато надто:
Я перед ним мав на коліна стати,
Як я стою перед тобою ось.
Та я не став! Царя не осрамив!
Купити ще мене вони хотіли –
Халат прислали, грошенят вручили.
Та я не взяв! Дарунки ті відмів!
Хотіли, щоб з пашами говорив,
А не з султаном. Та я їм відмовив.
Тримався міцно, царю, твого слова,
За що в темницю, навіть, загримів.
Але не здався. Зрештою, султан,
Мабуть, злякався, царю, гніву твого,
Я був таки допущений до нього
І на турецький не піддавсь обман,
Султана змусив грамоти вручить
Аби купцям там нашим торгувати
І утисків від турків тих не мати.
Хоч більш нічого не вдалось зробить…
Бояри в залі схвально загули,
Мовляв, нехай там турки наших знають
І, як належить, посланців стрічають.
І, навіть, цар підвестися велить…
В Стамбулі два сановники сидять
В хамамі, між собою розмовляють.
Один другого якось і питає:
- Скажи мені, ти ж, мабуть, маєш знать,
Чому того московського посла
До падишаха зразу не пустили?
І, навіть, до зіндану посадили.
Яка причина у тому була?
- Ти не повіриш – та ж він так смердів,
Неначе зроду ще ніде не мився.
Від смороду я ледве не сказився.
В хамам його відвести повелів.
Не дай Аллах, від смороду того
Султана могло й знудити. Одначе,
Уперся клятий. Митися він, бачиш,
Не мав наказу від царя свого.
Султан стрічатись з ним не захотів,
Лиш грамоти велів йому віддати
Та зі Стамбулу утришия гнати,
Щоби столицю він не засмердів.

Рознесло мої рими. Чи водами талими, чи
ВеснянИми вітрами, що в голому гіллі свистіли.
Та збираю їх вперто, по давніх слідах ідучи,
Де тепло від забутих бажань ще пригадує тіло.

Всі листки перепрілі скуйовджені знічено в жмих.
І нічим не нагадують осені спалах гарячий.
Та метелик зробив собі теплого ліжника з них,
А від сонця проснеться, і першу фіалку побачить.

Перламутрових крилець мій стомлений погляд на мить
Доторкнеться, й здивує нового відродження взіром:
Завіконня безбарвне всіма кольорами горить,
І загублені з осені ельфи простягують ліру!

Black’s a color of your life.
Next is yellow. It’s for me.
Red blood’s dropping with a knife.
But Valentine can’t see.
Justice’s coming. I’m alive.
Find myself in depth of sea.
I don’t tire to contrive
Be another than your “he”.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

Forgive me. Excuse me. Don’t tell me
That you’ll not be closer tonight.
I’m not your destruction. I’m saving
Your dream, virgin world and your light.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

She sees everything
In her little tower.
Time’s just like a scream
That doesn’t have power.
The winter was cold.
Your heart turns around.
And everything hurts
When force underground.
Don’t say anything.
Forget all the trouble!
Her soul’s not a ring
And not a soap bubble.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

I send you my message:
“Be strong, dear friends!
It’s life, not an image!
The truth rules. The end”.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Life is perfect.
It is true.
I have nothing
But with you.
Nature’s waiting
Our spring…
We are standing.
We are free!

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

Summer’s lights.
Albanian’s trees.
I will survive,
I am a breeze.
You are with me
My Ksamil’s dream.
Why can’t you see?
I’m your high beam.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

You’ll be waiting.
I’ll come back.
Moonlight’s ready.
Stars are nake.
These great feelings
Could be truth.
Midnight’s stealy
Leads to you.
Time is river.
You should know.
You’ll not shiver.
Let’s start show!

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

You are a light flash in my life,
So magical, beauty and fire.
Emotion is one. It’s a laugh.
When we are flying so higher!

This poem’s so small
But has a big soul.
I love you. Just call.
Don’t leave me. It’s all.

My heart was broken
I’ll never forget.
It’s all I’ve spoken.
The feelings are sad.
Go to the hell!
You’re burning together.
Shut up! Shut up! I tell.
Everybody has a tether.

Good morning, my flower.
I'm asking right now.
Your dream. What a color?
Please, show me your love!
I am so excited.
Just sorry. It's true.
Your favor's my fighting.
I need only you.
I wish we were happy.
I count to "the ten".
Just sorry but maybe
Can start it again?

Switch off. Turn right.
Remember there're steps.
Hold on inside
The flame and our bless.
We aren't playing chess.
We bright on summer sky!
I know. Not guess.
Don't stop. Let's fly!

Write your story!
Leave this scream!
Live. Don’t worry!
Eat ice cream.
Night’s a moment.
Pain’s white snow.
Let me convert
Your mind. Go!

I need…
I can…
I don’t understand!
I feed
My pain
This empty rain!
I read
Your soul.
It’s slowly fall!
I’ll meet
A night.
My dream is fight…

We use our time.
They’d fallen forever.
I can’t say “goodbye”.
I can’t say “whatever”.
Please, give me your hand!
Hold on to this silence.
Don’t think. Just we’ll stand.
This shiver is slyness.

It is very hard to say
At this difficult moment
That we cannot be the same.
But we can. Leave your comment.
Sunshine’s always among us.
Don’t forget. They’re stupid.
Our light is our chance.
God can help us, not cupid.

I was in love,
But tell me how?
We’ve lost a day
Where life’s a play.
I have to know
Why don’t you call?
I want the same
Be mine again.
Time’s slow tick-tock.
We need to talk.

Follow me. Forget the time.
This is just a simple moment.
Growing up or hardly climb
But the top is our monument.
Kiss me, dear. I’m only yours.
There are clouds flowing down.
Don’t forget. I’ll open doors.
Be with me and stand my ground.

I won’t forget
This autumn day
And your respect
On our way.
The golden leaves
Fall on the road.
I’m drown in this
November coat.
The breath of wind
Come back to you.
I think I’ll win.
You love me too.

We tried again and again.
The weather was cold the whole night.
And we are to touch by and by
But treason’s so hurt. What a plan?
I’m buying one ticket away.
I’ll not forget you tomorrow.
But I need to crush this shadow.
Be happy and have a nice day!

Don’t sell yourself.
Game isn’t over.
You’re not a half
My lucky clover.
Break the temptation.
Erase the time.
Please, save your passion
Which only shines.

Весняним дощем вже заплакало небо,
Бо теплої купелі прагне усе:
Чорноземи, квіти, трава і дерева,
Волога життя із собою несе.

Без неї і хліб не родитиме в полі,
Посохнуть листочки в садах на гіллі.
Як сонця й води буде завжди доволі,
Триватиме вічно життя на землі.

2016 р.

Печально порожньо в кишенях,
Хоч із рентгеном їх вивчай, -
Лише повітря мну у жмені,
Нестатком скривджений украй.
Побіля храму ставши скраю,
Сльозу стираю крадькома, -
Подати милості благаю,
Бо на харчі уже нема.
Бентежать болісно ознаки
Неподоланної нужди, -
Мізерна пенсія - подяка
Мені за всі важкі труди.
14.03.24

У слухавці
голос
далекий
ніби запис
АУДІО
Ми не знайомі
майже
місток між нами
канатний
ФОТО
Прірва
тарзанки нема
лячно дати крок
екстрим-
ВІДЕО
Приємне обличчя
з підвалин
думки́
піднімає
ПОРНО


Між нами пристойна відстань
ПРИКРО
Думки проковтнуло Місто
ВЕЛИКЕ
Між хмарочосів флюїди
СМОГОМ
Дощем у решітку зі́йдуть
у СПОГАД

2011

Взгляд добрый и открытый – подобен Солнышка лучу!
Завораживает, радует, поддерживает ,вдохновляет!
Гармонию несет в окружающий нас мир !
Лучики тепла и света отражаются при добром взгляде на лице!
Язык – основа и источник вежливости, тихих, ласковых слов !
Дарит улыбку, тепло, любовь искренний и добрый взгляд ! 12.03.24 Швец Т

Погляд добрий і відкритий – подібний до Сонечка променю! Заворожує, радує, підтримує, надихає! Гармонію несе в навколишній світ!
Промінчики тепла і світла відбиваються при доброму погляді на обличчі!
Мова – основа та джерело ввічливості, тихих, лагідних слів!
Дарує усмішку, тепло, любов щирий і добрий погляд! 12.03.24 Швець Т

Віртуозна гра квітневого дощу,
Соло крапельок по черепиці.
Думкою до тебе в ніч цю прилечу.
Ти ж казав колись, що чарівниця.

Зрозуміла: інтермеццо не для нас.
Хочу бачити тебе і чути.
Мов із свічки стеарин, стікає час,
І самотності пече отрута.

Не стихає віртуозний дощ вночі,
Й шаленіє у чечітці серце.
До глибин душевних б*ють джерел ключі,
Виграють думки надії скерцо.

Гадаєш ти, що все уже скінчилось?
Розбиту чашу вже не склеїш, ні?
Нуртує нездоланна віри сила,
Що проминуть недолі дні сумні.

Ми знову, мила, візьмемось за руки,
Й полетимо у щастя дивокрай.
Нехай чигають знавіснілі круки --
Ще не скінчилася любові гра.

Вона ще не дійшла до апогею,
І набирає тільки висоту.
Для посмішки щасливої твоєї
Знайду для крил оздобу золоту.

Важкий цей високосний рік Дракона
Не створить нам бар'єр ачи конфуз.
Долетимо до сонячного трону --
Тебе він кличе, Королево Муз.

І на землі нас теж чекає диво --
Відкриється, як марево живе --
Найкраща пара лебедів красивих
У чарівливім озері пливе.

13 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Журба... Не обіймай мене, не треба!
Взаємністю тобі не відплачу.
Блакиті пожаліла ти для неба,
Червоного у річці - досхочу.

Ти зроблена з повітря. Може, з глини.
І кольору ніякого в тобі.
Ти пригощаєш стравами з полину
Всіх поодинці і в рясній юрбі.

Але ніхто твою не хвалить страву.
І я не буду. Щось у ній не так.
Від неї відмовляюсь. Маю право
Не вішатись душею на твій гак.

Не по дорозі, журбо, нам з тобою.
Та поки що йдемо. Журба з журбою.

Дні спалахують, мов зорі,
І згорають, як свічки, –
То пригнічуюся горем,
То радію навпаки.
То із Музою стрічаюсь,
То таїться десь вона, –
То наповню склянку чаєм,
То в фужер наллю вина.
То не можу щось піймати,
То ловлю все на льоту, –
То базікаю багато,
То впадаю в німоту.
То обходжу скельні гори,
То долаю навпрошки, –
Дні спалахують, мов зорі,
І згасають, як свічки…
13.03.24

І тільки час зведе на пси
Юнацький шал і пломінь плоті,
І скільки долю не проси
Прощання й смерть завжди в роботі.
Хоч сонце в літній позолоті
Влива безсмертя у раба,
Живи без розкладу на потім,
Допоки не прийшла журба.

Допоки радість від краси
Не зв’яже спогади в скорботі
Гаптуй незболені часи,
Любов’ю схоплені турботи.
Бо з дня на день прийдуть гризоти
І цілих острахів юрба,
Радій невіданню, достоту
Допоки не прийшла журба.

Бо Мойри пхнуть свої носи
Знайдуть тебе і в темнім гроті
Коли замовкнуть голоси
Харитів на щасливій ноті,
Ключі погубляться в блекоті
І сколихне з небес сурма.
Люби до поки ще сьогодні,
Допоки не прийшла журба.

Та що тобі до сліз на споді,
Допоки доля молода,
Допоки вітер на свободі,
Допоки не прийшла журба.

07.08.2023

Хоча теплом не дихаєш - я тану.
Чи то виною сонце весняне,
Що, розтопивши сніг, у хвилі таїн,
У синь квітучу землю одягне .

Ти пошукав би пролісок за містом:
Листок шатеновий, як коси, підійма,
Маленький і тонкий, але як міцно
Тримає голову! А погляд з-під пасма!

То мій. Не віриш? Подивись довкола -
Залитий ніжністю і твій бетонний сквер.
Там ряст синІє. А на ньому - бджоли -
Послала глянуть: ти із ким тепер?

Ще вчора вітер обіймав, кошлатив
Яскравий лайм травиці молодої,
Вигойдував злегка́ гілля брунькате,
Неначе шепотів комусь свій докір.

А вже сьогодні сунуть сиві хмари,
Божественні сльозини орошають,
Насичують, воложать землю марень
І сіють ніжність рясту шар за шаром.

В годину ранню дощові краплини
Летять, змиваючи з душі тривоги,
Чуттів, думок народжуючи зливу,
З природою - майбутні діалоги.

Ти порівняв мене з весною,
Сказав, що я така ж нестримна
І літом названа тобою,
Така ж палка, яскрава й дивна.

Схожість із осінню шукаєш
В моїй душі ліричній тихій.
Але упевнена - ти знаєш -
В серці зимі немає місця.

2017 р.

Немає ніяких підстав
Жалітися Богу на долю,
Хоча у житті не зіграв
Намріяних змалечку ролей.
Напевно, нема талану,
Або оминає везіння,
Бо роль пропонують одну
Театри мого покоління.
Вона третьорядна, німа
І в темному закутку сцени,
Де крім декорацій нема
Ні з ким розвести теревені.
Ні разу не чув похвали,
Але й нарікань не бувало,
Адже на поклон не вели
Оті, що в поклонах бували.
Хоча проти волі стою
Роками в зігнутій поставі, –
Не скаржусь на участь свою
В написаній кимось виставі.
12.03.24

Я розквітну, певно, десь далеко,
Через роки та кілометри.
Спробуй, спіймай, коли біжу
Від себе я, від повсякдення.

Розквітну я, проте не тут, не зараз.
Втечу і зміниться все враз.
Не знаю чи на добре і чи зможу
Залишити несказані слова.
Залишу точно всі образи і журбу,
Німим промовлю голосом «люблю».

Десь точно розквітну, де немає страху,
Де вдихнувши повітря стає справді легше.
Відчую свободу, не буду залежна.
Все чужорідне й невідоме, але звикну,
Адаптуюсь, коли час спливе.
Думок меншає, ось буря спогадів мине.
Десь далеко згадаю, сягну —
Не вистачає тебе.

09.03.2024
02:15

Присідаєш навпроти
Для розмови за чаєм.
Очей погляд–наркотик
Тонус вмить піднімає.

Все, здається, минуло.
Є свіжіші зітхання...
Та розбурхано вулик
Світлих споминів давніх.

Звели справи сьогодні.
Та думки потопають
У рожевій безодні
Вже холодного чаю…

2011

На білий, на рожевий квіт
То град, то хвища.
Якби зима, а то ж весна з учора.
Невже на право жить
І квітці-немовляті треба заробить?
Хіба замало
Пробить асфальт чи камінь розломить,
Аби дихнуть на повні груди
І рученята випростать до неба?
Тільки питаю.
Тільки силкуюсь
Вгадати Його волю.
Не осудить.
Не виправдать.
А тільки зрозуміти
Cебе і все, що доокола.

В моїм серці диявол панує,
бо для бога там місця нема,
а душа по одному сумує,
що кохання – суцільна тюрма!

Буцегарня, де холод і туга,
дотлівають згорілі мости,
де кохана лишається другом,
а у вухах лунає – Прости…

Я ламаю не ребра, а ґрати,
хай зорить із небес Ганімед,*
не зважаю на болі утрати
і уперто іду уперед!.

Люблю пописати сонети,
Порюмсати любці в плече.
Відкрито поезії вентиль,
Тепер вже не крапле,- тече!

Ласкавих словес водоспади
Окроплюють думами світ.
Медв'яно-солодке - не вада,
А сила! Огонь! Динаміт!

Плаксиве строчити приємно,
Глибоке - тьху-тьху - не моє.
Бо правда - кипляча геєнна,
Лиш болю думкам додає.

Тому у дубах і блукаю,
Нюшкую пахкі квіточки.
Віршатка мої у розмаї,
На смак, мов сирі кабачки.

Доїв двадцять шосту котлету,
Загамав із кексиком мус...
Топлю читачів у сонетах,
Вимучую розум і ґлузд.

11.03.2024р.

- Весна, весна іде, - дзвенить повітря.
Читаємо від березіля титри.
І сонця лагідність торкає щоки.
І буйноводні бурхають потоки.

Земля розплющила чорненькі очі.
На річці крига весело скрегоче.
І зграями шпаки летять звичайні,
А жайвори у небесах безкрайніх

І зяблики весні співають оду.
А мати-й-мачуха дарує вроду:
Яскраво-жовті крапельки від сонця.
- А хто ж у шубці? - Волохатий сон це.

- Весна, весна іде, - дзвенить повітря.
І пестить лагідно легенький вітер.
Людина, ніби розквіта весною.
Душа бринить весняною струною.

Б'є вітром у вікно - чи дощ, чи сльози?
І небо хмуре в шибку заглядає.
Птах у саду - співає, чи голосить?
Чи грім, чи гул війни - доносить з далі?

Чи може сон усе це - й зникне з ніччю?
І лютий сонце розіллє надворі...
То лиш приснився - біль і страх і відчай,
Війни немає, і немає горя.

Ми всі щасливі у весняних планах,
Ранкова кава, і усе, як звично,
Вечірня мелодрама на екранах,
І знову - ранок, пурхає синичка.

Що це не сон - не віриться і досі.
Що це війна, а не відлуння грому.
Чи то співає птаха, чи голосить -
Про те, що бачила, вертаючись додому.
04.2022.

Темніє в озері смеркання
І прохолодою струмить, –
Яскравим світлом зорі ранні
Вгорі спалахують щомить.
Далеким сяйвом ледве-ледве
Покриті тьмяні береги, –
Повсюди висне тиша мертва
В безвітрі повнім навкруги.
Хоч відчуттям немає краю
Й думкам про все числа нема, –
Мене все більше в сон вганяє
Відсутність звуків і пітьма…
11.03.24

Промінням дивним світяться корони.
Безсила проти нього вся жура.
Рентгенівське воно? Інфрачервоне?
Ні! Це такі "промінчики добра".


Вони не знають, що літають бомби.
Вони не бачать, що іде війна.
Звертаються із пафосним апломбом
До крові, як до келиху вина.


"Проміння" світить і не знає втоми,
Потужне, як ворожий динаміт.
У декого тут квітнуть еустоми,
Хтось закохався у північний схід.


Рецепти "радості", "добра" шматочки,
Прозорі й ніжні, як вітринне скло.
І мерехтить "проміння" тихо, мовчки,
Щоб правди навіть близько не було.


Щоб не було і праведного гніву,
Паплюжить і героїв, і богів.
"Проміння" світить справа, світить зліва,
Щоб мирно всі зустріли ворогів.


Всіх обійняти, все позабувати!
Солоні сльози видати за піт.
Талантів "опромінених" - багато,
А совісті - великий дефіцит.

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Далі, ніж він бачить.

В цій купається «красі»,
Як в земному раю.
Розміри віршові всі
Достеменно знає.

Вилами він по воді
Пише. Їде «стріха».
Застосовує тоді
Наш братан – пірихій!

Раптом жінка в стилі «ню»
Промайне по хаті.
Він – хореєм – хорейню –
Почина писати.

Курячий лунає сміх –
Писало погнуте.
Він – сатирик. Може всіх
Ямбом ямбонути.

А як схоче хтось за то
Та послати з даху,
Прикриває, мов щитом,
Звично амфібрахій.

Всіх повчать писати – це
Найлюбіше діло.
І регоче нам в лице
Дактиль оскопілий.

Зрозуміло вже й коню,
Чом не дмуть пасати…
Ямбонутий хорейнюк
Знов сіда писати.

13 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Сатирою нікого не уб’єш,
тому її боятися не хоче
ні поц із булавою, ні... авжеж
отой, із росіяндії без меж –
з якого вікіпедія регоче,
сахається, але таки, ірже...
так само із дебелої коняки
у галіфе, але без фаберже
отамечки... оба у негліже –
вагомі кандидати на гілляку.
Нема чого розчулюватися,
якщо наразі плакати охота,
аби не очаровуватися
і не ліпити ангела із чорта.
Як не хитруй, а лихо не мине
ані шута, ані царя Гороха
і казочка кінчається потроху,
якщо усім лишається одне, –
через поріг пересадити Оха.

03.2024

Коли цей світ уже настільки грішний,
любов – ніщо у порівнянні з грішми,
бо у часи зимової пороші
сильніше за кохання гріють гроші…

Усе малому хлопцеві цікаво,
Все спробувати хочеться отак.
Тож не зо зла шкідливі чинять справи,
Не думають про наслідки, однак.
Всім показати хочеться дорослість,
Тож вилітають часом матюки
В малого з рота. Хоч ще капа з носа,
А вже до рота тягне цигарки.
Хтось думає: пограюся та й кину,
А хтось перед дівчатами «форсить».
Дорослим зупинити би дитину
Та все у справах, ніколи зловить.
Отож, Миколка з Яриком узя́ли,
Від хлопців старших щоб не відставать,
Недопалків пройшлися, назбирали
Та у кущах взялися чаклувать.
Миколка сірників припас із дому,
Недопалки у зуби узяли,
Як то актори у кіно відомі.
Й недопалки смалити почали.
Як затяглися – очі аж на лоба
І кашель раптом вирвався з грудей.
Здавалось, усе виверне утроба.
Гадали, задоволення їх жде,
А вийшло горе. Ледве відбухтіли,
Як дід Миколкин зазира в кущі:
- А що ви, хлопці, тут таке робили?
Добрячих, певно, хочете лящів?
А ну, хутенько по домах обоє!
Лайно негайно викиньте оце!
Я вдома говоритиму з тобою,
Миколо! Ще й з добрячим ремінцем!
Розбіглись хлопці, як зайці, неначе.
Миколка сів під хатою й сидить.
Від однієї думки ледь не плаче,
Що дід візьметься ременем лупить.
А скоро й дід до двору повертає:
- Сидиш, лайдаче? Батько, як узна,
Він з тебе шкуру хутко поспускає!
Давно ти смалиш? – Та лише одна…
То перший раз. Я більше вже не буду!
Дід поряд сів: - А знаєш ти чи ні,
Хто дав колись оту заразу людям,
Що їм від неї шкоди лиш одні?
- Не знаю, діду?! – рюмсає хлопчина.
- Ну, як не знаєш, то я розповім
Коли, від кого та яким то чином
Зіткнувся люд із смородом оцим.
Колись давно від діда мого діда
Прийшла мені історія така.
Бог створив світ та всім у ньому відав,
Здавалось, все тримав в своїх руках.
Та був Нечистий, що весь час старався
Людей на всяку шкоду спокусить.
Він у довіру людям утирався,
Чекав, проклятий на завітну мить,
Як зможе людську душу упіймати.
Для того, навіть в церкву пробиравсь.
Хоч свою чорну сутність вмів ховати,
Та все шептав на вухо, все старавсь.
Поки йде служба, він собі шепоче,
А вже, як хор церковний заспіва,
Він миттю з церкви вискочити хоче,
Болить від того співу голова.
Тож якось в церкві батюшка і каже,
Вже перед тим, як службу починать,
Хай молитви на вікна всі пов’яжуть,
Щоб чорту тому вискочить не дать.
І от вже хор розпочина співати.
І, справді, чорт миттєво проявивсь,
Хотів у двері було драла дати
Та й там молитва. Він не зупинивсь,
Плигну́в в вікно, ударивсь об каміння
І миттю здох. – Нехай поки лежить,
Поки йде служба – маєте терпіння. -
Їм батюшка, - закінчу вже служить,
Тоді й займе́теся отим проклятим.
Скінчилась служба. – Що із ним робить?-
Питають люди, - Може, закопати?
- Та ні – говорить батюшка, - спалить!
Знесли у поле, вогнище зібрали.
Палахкотіло, здалеку видать.
А, як уже горіти перестало –
Насіння лише купкою лежать.
Усі оте насіння обступили:
- Що за мана? Що з нього вироста?
Один багач, напевно, дуже смілий
Збирати те насіння в торбу став.
- От вирощу та й буду точно знати.
А вдома велів грядку обробить,
На грядці те насіння посаджати.
Та й заходився кожен день ходить.
А виросла якась трава незнана.
Зібрались із округи всі пани,
Траву ту роздивляються старанно,
Але не знають, що то є, вони.
Аж тут панок чужий ридваном їде.
Пита: - Чого тут люди стоїте?
- Та от, трава, не знаєм її виду,
На грядці. – О, питання то просте!
Трава хороша, я то добре знаю,
Її курити можна всім підряд.
Вона і хворим людям помагає
Навести зі своїм здоров’ям лад.
Скрутіть собі з бумаги самокрутки,
Потріть те листя, в неї укладіть
Та підпаліть і можете вдихнути.
Той дим благий вас вмить омолодить.
Ну, і народ довірливий узявся
Робити так, як той їх научив.
І кожен, хоч і кашляв, та старався,
Ту самокрутку до кінця скурив.
А пан поїхав. Як від’їхав трохи,
То кучеру і каже свойому:
- Такі уже довірливі ці лохи,
Почують щось і вірять усьому.
Людей наївних легко спокушати.
Помруть скоріш від того смердюка.
А нам, мабуть, пора уже рушати,
Бо скоро вже у пеклі їх чекать.