Пародія

Картина, варта Ермітажу –
Кожух на лейбик! (Бо вітри).
В дві ельки вже наледве влажу –
А Муза мерзне – треба три…

З Пегасом певно будуть босі –
Вірші упали у ціні…
Та й що вірші? Зима на носі!
Не гріє кров – хана мені…

Віршую, не зважаю – треба!
А як інакше? Бренд є бренд!
Даю поезію від себе –
І понесу на секонд хенд.


14.11.2013

Ожиною небо ожиле
осилить у сумніві мить,
і синього неба ожина
у жили мої побіжить.

І вижене воду ледачу,
невдачами кисле вино.
Ніколи я вже не заплачу
і не засміюсь. Все одно.

Не хочу я іншої долі.
О, небо, душею лети,
і буду я братом по крові,
і буду я вічним, як ти!

1993-2013

Осінній вітер марить падолистом.
За даллю днів ховається зима.
Із будяків надів на хвіст намисто
старезний пес по кличці Колима.
У нього почуття уже остигли
і цінностей життєвих – мілкота.
А, може, щастя в тім, що не убили
за риже хутро в молоді літа?
А ми, собрАти вищої породи,
все тулимось до золотих оман
і на вершині розбрату і згоди
не одного очікує бовван.
Куди його, сіамського кумира,
що плоттю дум проріс у пишне «я»?
Змінити на лукавого сатира
чи на сідло крилатого коня?
З оази днів у тлінну позолоту
життя людське потиху перейде
і неба плин оберне на скорботу
усе земне, що скону свого жде.
Осінній вітер марить падолистом
і багряніє втомою зело.
Час умістився між теплом і хистом
ховатися в порепане чоло.

Усе змішалося вже так,
Що неможливо відрізнити –
Де копирсається жебрак,
А де двірник хазяйновитий?
Один одному ми під стать –
Ні перед ким не винуваті.
Чому тоді усі спішать
Нас, як худобу, таврувати?
Чому нечуйності межа
Межи людьми лягла, як прірва?
Чом праця клопітка, чужа
Сміх викликає на подвір’ї?
Чи не звідсіль і смуток цей,
І дум моїх печаль невчасна,
Що так побільшало людей
Життям розтоптаних, нещасних?
Для них усе – тепло душі,
Доречний біль і жаль завітний,
Адже люблю товаришів –
Безхатченків і безробітних.
Шурхоче тихо листопад,
Милує зір чужий красою.
Сьогодні пишеться невлад
Мені, сердитому, мітлою.
14.11.13

Жлобоморды… жлобоморды…
жлобоморда – президент.
Под жлобОм –
мордастый гордый –
жлоб жлобА жрёт на обед.
И не только в Украине
под жлобОм
жлобов жлобЯт;
и «великая» отныне
с головы – в жлобАх – до пят…
Полужлоб и полный где-то
жлобомассам жлобомил
в чине жлобопрезидента
жлоб себя, жлобА, сменил.
Правит жлобочингисханом
(Жлоб-грабёж + Жлоб-делёж)
меньше ханом, больше хамом.
Что ещё с жлобаА возьмёшь?

Жлобовласть – жлобОв жлобАрня,
жлоб за жлОбом семенит.
Под жлобА – «рубаху-парня»
косит тюрок и семит.
Жлобокланом, жлобостаей,
жлобовнуками от орд
в жлобовласть жлобЫ врастают –
мордожлоб и жлобоморд.
Жлоб в хвосте, жлоб в авангарде,
жлоб еврей и русский жлоб
украдёт, убьёт, нагадит,
быть при жлобовласти чтоб.

Не гріє кров. Та камізелька
Все компенсує. Недарма
На секонд хенді вчора ельку
Узяв, - на носі ж бо зима.

Попався дуже теплий лейбик.
В нім віршувати – самий раз.
Даю поезію від себе
Усім, хто дбає так про нас!

14.11.13

О, твій портрет знайшла у мережі.
Дивлюся в очі, стомлені й сумні,
Не можу упізнати, як у сні!
Де той юнак, що вірші слав мені?
Де пристрасть у куточках губ, скажіть?

Де той вогонь закоханих очей,
Гаряче сяйво і бажань, і мрій?
Сидиш собі, поважний і нудний,
Такий чужий – то й добре, що не мій.
Як місяць, що не гріє й не пече...

Яснилась осінь, я тоді зачав,
Не думаючи про оте опісля...
Давно уже вдягнувсь у кригу став:
Який же термін? Плине шостий місяць.
А вірша плід ворушиться тепер
І почуття до нього все тепліші.
Та я, такий наївний фантазер,
Не знаю досі, як виходять вірші?

Зосеніла, похмура душа опадає
словами-листвою,
у сивіючих сонць полотніє проміння
остиглих долонь.
Знаєш, варті не «де»,не «коли», не «навіщо»,
а хто ми з тобою
для отих он сердець, що шукають тепла…
Я прошу: не холонь…

Не холонь,
самоту прикликаючи свідчити різні образи,
що тобі заподіяли мандри
між межами власних облуд.
Золотими хрестами майбутньому
скручують хиряві в’язи
юди в рясах і без…
Розвелося продажних паскуд.

Свій статут аберація духу диктує моралі:
дурні плагіати
вимальовує нам з архаїчних доріг.
То гірка́ суєта.
Кожен світить,
настільки любові можливо задарма віддати -
і проста, і свята… за маєтністю світу забута мета.

Тож поглянь на мету.
Всі самотності мали можливість світити,
та не стачило духу…
можливо, не стачить і нам… Все одно
не холонь, адже людяність
має ходити по світу,
аби він прояснів,
ніби вимите краплями світла вікно.

Пензель малює спогад. Спогад малює пензлем
Контури твого тіла, літо твого тепла.
Врубель а чи да Вінчі? Може великий Пінзель
Бачив тебе у мріях марячи в небесах.

Вигини ліній… Грація. Раціо тут немає –
Лиш ідеал емоцій скрипкою плоті снить.
Моцарт лягає спати. Я називаю раєм
Сутність твого кохання у мережі століть.

Спогад пустив коріння. Рінь відчуваю. Коні
Прагнуть вдихнути повно. Повня осяє ніч.
Я простягну долоні сонцю у ніжнім лоні
І пригублю шедевру – меду твого. До пліч

Буду тулити ніжність леготом слів казкових
І романтичних віршів – вибери кращі з них!

13.11.13

Печальный город

мелкие слёзы дождя капали мне на руки город чужой не знал ритма моей разлуки мимо летали машины с равнодушием палача гордость моя вопила: ты теперь больше ничья осень плакала листопадом в глаза бил неон витрин я от себя от себя сбежала в город немых картин кружатся в вальсе зонты мелькают и путают блики на мрачно унылом фоне кругами проносятся крики ты спаси ты спаси меня как сумасшедшая я бросаюсь боже не дай мне сойти с ума я плачу уже я каюсь

тушь потекла рекою но к чёрту мой макияж когда душа обливается кровью и слёзы и снег вода голубь седой внезапно снизу и вдруг до крыш я тоже таким же взмахом только от себя ты никак не сбежишь поезд сонатой осенней даст отходящий свисток знаю всему своё время но сама потерялась в нём я не знаю зачем и куда почему я бегу так скоро этот побег в никуда в этот печальный город


2011

Хвилююча мелодія
У вітру голосінні.
Спокусливі для злодія
Останні дні осінні.

Украли лісу золото
"Злодюги" потенційні.
Розлуками розколото
Прощання емоційні.

Не знаю я, чи стрінемось
Узимку із тобою,
Та крилами обіймемось,
Надією живою...

2013

Пройду, не озирнусь
на сумніви колишні –
на те і молитов неопалима суть,
і цей терновий німб,
освячений Всевишнім…
Із небуття у світ
нестерпно довга путь.
Із небуття, коли
собі немає ради,
у той нетлінний світ,
що у твоїх руках…

Аби хрести розлук і чорне зілля зради
привиддям самоти не стали в головах…

Спить в листопаді місто,
Дихаючи туманом.
Стиглі зірки намистом
З неба вдягають ганок.

Літо знялось у вирій,
Кличуть далекі луки.
В осені очі сірі,
Ніжні холодні руки.

Як наречена ходить,
В золоті вишиванка.
Встелені листям сходи
В зустріч ведуть світанком.

Розбагатію часом
І зупиню для неї.
Просто і без прикраси
Мій подарунок феї.

Тільки вона без мене
Знову у зиму піде.
Поглядом відокремить,
Не залишивши сліду.

…Місто у листопаді.
Осінь я обіймаю.
Ми ще у двох і раді
Теплим словам «кохаю».

Знаходять вірші в капусті
Чи все ж їх приносять лелеки?
А муза моя у відпустці,
В краях неймовірно далеких.

Не певна: забуде, прилине...
Спілкуюсь на відстані з нею.
І вірш, як жадану дитину,
Народжую плоттю своєю.

2013

Руїни,

Суцільні руїни,

І як ото уціліла?

Я сильна,

Наполовину

Ще вірю,

Що вільна…

Руїна,

Суцільна пустка,

Мов пастка,

Мене спіймала,

Життя за Марселем Прустом,

Обрала.

У пошуках часу свого,

У пошуках долі,

Мрії,

Надія на себе й Бога…

Надія…

Ізнов небес осінніх каламуть
Рясним дощем шумить несамовито.
В майбутньому і душу так прорвуть
Оті слова, яких не уярмити.
В майбутньому, та тільки не тепер,
Бо ще душа співати не готова,
І я, такий наївний фантазер,
Не можу народити хоч би слово…
13.11.13

Я бачив сон,
в якому диво і світло радості було,
В якому я гуляв щасливо,
І це життя моє цвіло...

Я бачив сон,
в якому радість,... в якому я щасливий став,
В якому вся моя реальність
Набула ясності і барв...

Я бачив, як пишу я віршик,
І як щасливий я стою,
А потім я сиджу у тиші,
І свою хату впізнаю...

І друзі були там у мене,
І дівчина, яку любив,...
І все життя таке веселе....

Та я проснувся!!!!
ТО ЛИШ СНИ!!!

Усе у сні тім залишилось...
А я вернувся наяву,
Згадав, що це мені наснилось,
Але для цього я живу.

Дякую :-) 13.11.2013р.

Ракета #9 летить
на планету Венера
там Сонце в коханні
зізнається щорання
там земля наче місяць
там живе Афродита
там Олімп, там Далі
там самотня орбіта

Ракета #9 летить
на планету Венера
зореліт вже пустий
реальність - химерна
час -тане в роті
гіпноз діє плавно
можливо, Венера
планета "буквально"

існує уявно
без умов
існує умовно?

2013 25.10

Вигорає душа, як пустеля.
Для оази - не місце й не час.
Не важливо, чи гарна оселя,
Бо єдиний мій гість - міраж.

Як годити йому - ще не знаю.
Я минулим своїм дорожу.
І невпевнено переступаю
Ту, надуману мною межу.

І палюче нещадне проміння
Врешті-решт зіпсує макіяж.
Надто пізно приходить прозріння,
Що найкраще в житті - міраж.

2013

Вже грімких блискавиць
вогнеликі пригасли багнети,
На серпневих дощах
остудивши яріння своє.
А моїх ластівок,
поміж веж голубих мінаретів,
Спогляда муедзин,
що Аллаху хвалу воздає.
Між калинових грон
розрум'янилось "бабине літо",
І на тихій воді
човникує золочений лист.
А на злеті душі,
над її полум'яним зенітом
Осінь барви кладе,
як найкращий у світі флорист.
Диха смутком ясним
до глибин опечалене небо,
В понадтисячний раз
журавлями згори плачучи.
А на долю мою
того смутку й на йоту не треба,
Ні терпкого жалю,
ані щемної туги вночі.
Я тамую печаль
і шепчу молитовно вустами,
Щоб пора золота
не згубилась у безвісті літ.
Понад плаєм життя,
понад вічністю й понад хрестами,
Мої думи знялись,
наче птахи, в далекий політ.
Там, в далеких світах,
не знайти ні тепла, ні спокою,
Не зігріти душі
на холодних сонцях чужини.
Тож сумним журавлям
я прощально махаю рукою
І чекатиму їх,
пілігримів небес, до весни...

Брате, мій брате, з обличчям сумним,
З сумними очима церковних картин.
Сивіє поволі твоя голова,
Сивіють думки та сивіють слова.

Ти більше не бачиш далеких вогнів,
Не розрізняєш своїх й врогів,
Затихли у серці сурми боїв,
Згубив намистини несказаних слів.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
Сьогодні всесвіт
Танцює зі мною в такт,
А завтра ніхто не відтворить
Ходу подій.

Брате, мій брате, ми стали чужі,
Нас розділили версти й роки,
Пристрасні ночі, неспокутні гріхи...

Вже промайнули зими й літа,
Тавровано наші душі й серця,
Ти залишишся тут, ну а я...
Мої шляхи не знають вороття.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
І вже не важливо,
Де ворог, де брат,
Коли у грудях оживають
Мільйони вітрів...

Стихи 9 ноября 2013 13:52:06

Маленькі радощі

Маленькі радощі.

Комусь дощі нічні, розмиті ліхтарі за склом

За душу міцно ухопивша швидкість

Чи просто радість сплетена з трави вінком

На обраних галявинах закалатавшим серцем

Маленькі радощі.

За чийсь чудовий день, розділені в листі веселим сміхом

Маленькі радощі - малесеньких людей, закоханих безмежним світом

Маленькі радощі.

Скотились по щоках, не втримати... та мабуть непотрібно

На волю рвуться... Он у небі птах !!! І ти, як він, розчинишся безслідно

В маленьких радощах

Бажаю хай тонуть усі твої якісь малі незгоди

Маленькі радощі, у них таїться суть, у будь якому разі, чудової погоди

І перехрестя, і пекучі драми,
Чому здається, що життя пусте?
А хто сидить і пише епіграми,
Хоч і робити можна інше, те?

Хто звикне все життя судити мілко,
Своє спускає марно нанівець?
Чи легко жити знову на помилках,
Коли стаєш із іскрою на герць?
2001

Убогість німа листопада
Відбилася сумом в очах.
Поблідлого сонця лампада
Печально освітлює шлях.
Прості візерунки навколо
Малюють знебарвлені дні.
Скорботно і тужно до болю
Невже лиш одному мені?
Позаду – обвуглене літо
Гіркими димами пахтить.
Попереду – стала шаліти
Снігами зима мимохіть.
Нестримно, як птах перелітний,
Злетів би нечувано ввись
І смуток оцей безпросвітний
Подалі від себе відніс...
12.11.13

Високий, гарний-чорнобривий-молодий,
летка хода, упевнена постава,
і профіль - точено-карбовано-чіткий:
андро-брюнетна мить-моновистава.

Син, брат, онук... мабуть,- коханий,батько,муж:
реальні амплуа, гіпотетичні…
Зелене світло перехресного шляху
і… кожен у свої буденні притчі…

28.10.2013

Нам залишилось трішки – прокинуться вранішні птахи,
Ми повернемось, любий, додому в лячну мерзлоту,
Ще доп'ємо глінтвейн, бо дарує допити нам Рахів
Із келиха ночі по краплі любов золоту.

Сонце пізно встає. І зачепиться десь за вершину
Золотої гори, що так схожа мені на Парнас,
По дорозі додому і хрести, й сніжнобілі жоржини
Де-не-де на обійстях пустих проводжатимуть нас.

...День сміється, мов Каїн.
День ліниво розплющує очі.
Він готує нам вирок
І нема порятунку ачей.

Хочу знати, коханий,
Це який бо я скоїла злочин?!

До останнього подиху
Не забуду твоїх я очей…

Завтра випаде сніг
Чи згадає засніжений Рахів,
Як за ніч ми єдину
З тобою життя прожили?

Сонце падає в прірву.
Сонце котиться, рідний, на захід.

Ти любов цю у храмі
Пробач,
Відпусти,
Відмоли.

Затужила осінь? То прикмета!
Вірте у щасливий віршепад!
Закохатись хочете в поета?
Каті, Валі, Тані – станьте в ряд!

Недобуло, недотягло, недо-
росло,
як щепа вкрадена й забута -
не мало моці,
заважали пута
врости зелом у грунт...
Як на гніздо
лелече
тріскою лягло поміж трісок,
заплетене поміж осотом,
затиснене,
замащене болотом
між інших, чуло -
пискав голосок лелеки молодого.
Пружив крила,
міцнів і дужчав -
вирій даленів...
Складав юнець у вічність дні до днів
благословенна вись його манила.
Сухе зело уже й перегнило.
Старе -
відщепини нові замінять,
і тільки зрідка
сколихнуться тіні,
того, що не почавшись відбуло...
2013

Поетам вибачте серця їх захололі,
Вони ж у них не тільки на десерт!
Вони на перше і на друге. Все, доволі!
Напарувались… Може, пронесе…


І ви пробачите усі штрихи декору,
Бо ж не з рецептів їхні складові!
Працюють наднормово, в пізню пору,
Печінки не шкодують… А утім


Усі їх критикують, критикують,
За графоманію, за збіги, за… Овва!
Хіба поети чують це?! О, ні! Вони – на кухні!
Торти печуть і заримовують слова.

Суспільству кепсько:
виснажене й хворе.
Чатує час,
підступний басаврюк.
Ой, горе, горе! -
тихо схлипне Горинь.
О, Боже, Бо... -
зітхання втопить Буг.

Дніпро -
про дні славетні щось бурмоче.
Десна - як зачарована -
де сни.
Суспільство марить:
духи й поторочі...
і силует Спасителя
між них.

2013

Я осінь за тугу прощу, -
Давно вона не в ідеалі:
Потомлені ноги дощу,
Уста вітровію охлялі.
Хай втіху забрало собі
Весни розмаїте минуле,
Ще очі небес - голубі,
І сміх не щезає із вулиць.
Осіння сяйна ліпота.
Постукує серце вільніше.
Минає доба золота,
Срібляста - історію пише…

09.11.13

Ночі серпик - ірій сторож,
Листя шурхіт уже поруч,
Дощ іще шепоче також
І піде собі праворуч.

Лев ой тугу ллє очима
Вже не хоче бути сірим,
І чекати на причину
В обороні cвої віри.
2003

Катрен і терцина
У горя годину
Життя половина
У горлі провини
***
Графіті мале "люблю"
Де тільки потвори злі,
Його загубили тут
І сірі пащеки стін
***
Танго у прірву
Неба і краю,
Часу то міра.
Пекла чи раю?
2013

Зажила б ти, Україно, належної слави,
Давно б уже дала собі ради,
Якби побіля твоїх героїв
Не мостився зрадник.

Аномально чи, може, знаково...
Мов рожеве крило туману,
Розцвіла в листопаді сакура -
Тепла осінь ввела в оману.
Посивіли-пожовкли кучері,
А вона у весну прибралась.
Чи закохана, чи заручена,
Несподівана, наче радість.
Не злякалась ганьби та осуду,
І вражаюча, і вразлива,-
Ніжний виклик нестримній осені.
Та щаслива ж! Ти ба! Щаслива!!!
Я в ній душу свою побачила
І зажура майнула тінню...
Жінко пізняя, доле втрачена,
Ненадовго твоє цвітіння...
Бо зустрінешся скоро з холодом,
Що розвіє ажурну піну,
І на плечі твої оголені
Сивий смуток зима накине...

Так білохмарно в мене на душі:
ні горя чорного, ні радості сліпучої.
Не поспішаючи іду я по межі
гір грозових із сонячною кручею.

Я не іду - лечу по тій межі
на некерованій машині гоночній.
так білохмарно в мене на душі:
і мрійно-грозяно так, і тривожно-сонячно!

1994

Зісковзує біль
...по краплині
...сльозами
...на груди.
Воском німим утікає в долоню самотня свіча.
Погляд у полум"ї гріє надію. Схилені люди
Сховали гріхи у кишенях старого плаща.

Між нами перетяг
...чи потяг
...чи втомлена тиша.
Навчилася чути її та знаю на дотик яка.
Монолог у молитві... Розмова душі зі Всевишнім..
...Підняла з колін чиясь тепла і дужа рука...

…а волосся тече, наче ртуть, у птахів
утікацьку ріку – поза всесвіт безокий…
Затинаються в білій журбі вітряки.
Зупиняються сльози – у дереві соки

так відходять сезонно. Та тут – не сезон.
Аксіома зникомості дива у диві.
Бусурманське прощання, мов хижий циклон,
наступає на п’яти. Мовчу, хворобливо

потонувши в тобі – у землиці скляній,
під хрестом на могилі хреста і заліза.
Через те, що до хмар відтремтіли столи.
Через те, що часом усвідомлюєш пізно:

не допросишся снігу у білих вершин,
не поблякнеш від темряви мокрих пожарищ...
…підрукавний ангелик тебе довершив
паперовим журавликом. Зоряні шкапи

удавились болотом, де з-поміж осок
найкрасивіші – чорні коханці на муках…
На очах-мідяках літургійний пісок
розцвітає, як серпень – у збуджених мухах.

Не болить голова. Не сверблять різники
у келішках печалі. Натомлений амок,
накурившися бігом, забиті зірки,
мов перепілок, пестить ножами-руками.

Вкаменований демон-вішак. І віслюк
із веселкою сохлою в ніздрях… На східцях
прорізається заповідь «Не…», але звук,
не сказавши, що – не, сам по собі скінчиться,

як вся лірика світу.
… на хрестику тиш,
на розп’ятті годинника – словом і димом, –
із лицем потойбіччя журливо сидиш
десь далеко-далеко – раніш від людини

і пізніш від останніх у ліжку життя…
Й – ні сніжинки не дась. Ні півкотика склянки…
Лиш січневі вершки по землі – Божий дар
скла і снігу – птахам відправляють слов’янку…

Пародія

Пробач, коханий, серце захололо,
А парувало, чесно, ти повір.
І стружку, що розсипана навколо
Ти не вважай за творчий перебір.

То штрих до кулінарного декору –
Он черрі прикраша з печінки торт!
Рецепт простий – вернеш у пізню пору,
То й чорта з’їж, бо втомлений, як чорт.

А що любов? То кухня – ключ до раю!
…О, ти вже є? Помада на губі?
Собі із курки мозок вибиваю,
А хочеш, можу вибити й тобі?


11.11.2013

Мала, дивлюсь на пелюстки

Тих квітів, що на клумбі,

На них ще крапельки води,

Дзижчать джмелі і трутні,

Палітра літа кольорів,

І виграва веселка,

Пора обідня, хо котлет,

Де є моя виделка?

А за обідом недоїм

Окраєць свого хліба…

А тітка каже:

"Віта, їж, як кинути

Посміла?

В голодомор,

Коли трава,

Кора й лушпиння – їжа,

Були часи…

Ти неправа,

Доїж окраєць свіжий."

Дивуюсь,

Тітка каже так,

Чи то насправді правда?

"Мала, на клумбі –

Знай, що там

Більш гратися не варто.

Там сплять сестрички і брати,

Яких приспав той голод.

Тому послухай, не крутись,

Шануй окраєць."

Холод

Від слів отих і сліз німих,

А я мала, не знала,

Що в клумбі сотні пелюстків –

То пелюстки печалі.

У тітки завше є тепер

І борщ, й компот, і каша…

А тридцять третій не затер –

І повна суму чаша…

Я мовчки доїдаю хліб…

Сидимо вдвох на кухні,

Під образами житній сніп…

А поміж квітів - трутні...

Коли були гіркі й солоні
Байдуже зціплені вуста,
Я цілував твої долоні
І вірші радісно читав.
А ти задумливо мовчала,
Вслухаючись у голос мій, –
І блискотіли хмарні далі
В яскравих спалахах надій...
11.11.13

А хочеш, до святкової вечері
Тобі солодке серденько подам?
Декор – густе желе п’янкої черрі,
Його нема в рецепті – не біда.

Вершки і шоколад – за списком точно,
Ще – стружка із кокосу і халва.
Для мене кухня – як майстерня творча,
Любов – найголовніша складова.


А що любов! Без неї мало сенсу.
Вона нас на руках життям несе…
Ти тільки не засмучуйся, що серце -
Таке холодне. Це ж лише десерт.

Дні мої коротшають осінні,
Їх пітьма ковтає крижана.
У тривожнім вітру голосінні
Рученьки заламує сосна.

Щулиться замерзлая діброва.
Позолота жухне, як зола.
Височінь поблідла, сивоброва
Холоди зимові принесла.

10.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Драгдилер грудень вже фасує дози,
І відкладає в хмари до пори.
Вже майже «нуль» і голі верболози
Ламають «гастролюючі» вітри.

Тендітні вільхи туляться лякливо
До берега байдужої ріки,
Де алканавт-народ допивши пиво
Порозбивав мордяки і пляшки.

Осінній плюмбум мчить між берегами,
Нагадуючи всім, що все тече…
На нім червоно- жовті орігамі
Вербові, і кленові… Ще і ще…

Колись тут гарно сонечко світило
І гріло душу, й відганяло жах…
Та грудень прийде й зробить чорне діло,
Розгорне «білий» щедро по світах!

І там, серед безкрайнього морозу,
Вдихаючи грудневі білі сни,
Як нарик кінчений загнусь від «передозу»,
Чи в безнадійнім стані коматозу
Заціпенію я аж до весни!

Забракло слів і почуттів,
І стало тихо на світанку.
Ще з вечора той вогник догорів
І ти пішов вже перед ранком.
І навіть каву недопив
І навіть в очі не глядів,
Зі снів моїх пішов,ти дуже зранку.
Для чого світлі ці світанки?
Для чого небо голубе?
Немає поруч вже тебе.
І я сама...
Забракло слів
І не забуду почуттів,
І теплих.ніжних,світлих снів
Де погляд твій у ніч згорів..!

(27 червня 2013)

Стихи 10 ноября 2013 18:23:41


Заломлене світло твоїх окулярів


Заломлене світло твоїх окулярів

Зайчик, веселка, вогонь Прометея

Гарчик з горою тримався на хмарі

Ген розлилося з його весілля



Як до застілля вино і закуски

Блимає літо, іскриться зорею

Заломлене світло твоїх окулярів

Для кожного з днів понурість у друзки



Хто б не шукав у глибинах - висотах

Де б не блукав самотній мислитель

Тут, лиш в простому заломі проміння

Відкрито кожному - медок у сотах



Такі якісь смішки, дивинки - чари

Гуляє скрізь собі без кари

Наскрізь проколююче хмари

Заломлене світло твоїх окулярів

Я хреста не ношу, не цілую ікон,
не чекаю на сон із ремаркою Бога,
в суєті доброти не шукаю вагон,
аби в’їхати в Рай у кінці епілогу.

Просто сонце своє зігріваю теплом
нелукавого серця, що має боліти
моїм світом: посіяний в землю геном
простоти поколінь, що, як зламані віти,

по собі не залишили квіту, та все ж,
таємничім зерном із підґрунтя країни,
розгинаючи роги баранячих меж
і рівняючи спини, росте крізь тканини

огрубілих долонь і вертає у мир
чисті хвилі Любові у руслах артерій,
щоб серця, між камінням затерті до дір,
карбували її у земній Ноосфері.

***
Моє сонце так лагідно гріє мені
мої дні щиросерді й недоспані ночі -
і Любові й Кохання зоріють вогні,
в Ноосферу кодуючи щастя жіноче…

То скрізь овації хвалебні,
То всюди вигуки ганьби.
То панахиди, то молебні
В житті моєму щодоби.
Аби помститися поквапно,
Я сам на голову чиюсь
Тихенько смутком нині капну,
А завтра – радістю проллюсь...
10.11.13

я хочу трошки трошки трошки
філіжанку кави і шоколаду два горошки
і ледь ледь пригубити вина
і нелукаво щоб вона…

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…