Як добре жити, заховавшись у мішку,
Що відбувається - не бачити й не чути,
Тривогу в серці не леліяти тяжку,
Інформаційним не давати бою спрутам.

Читати класику, чи слухати попсу,
Чи співчувати серіальним героїням...
А у сусідньому дворі когось несуть
В останню путь - хірург запізно кулю вийняв...

А хтось не може залишатися без дій,
Коли страждають незнайомі хворі діти,
Хапає лихо за рукав: стривай, постій!
...А хтось війну віршами хоче зупинити.

У когось біль, у когось нерви, навіть шок...
А що тобі? Життя продовжується далі.
Та чи сховаєшся в байдужості мішок,
Людино добра, від сьогоднішніх реалій?

10.03.2014

Ти вмієш солодко ректи,
Водити за ніс перехожих -
І можеш запросто знайти
Мені заміну в двадцять схожих.
Один портрет - загальний зміст,
На нім ще трохи залишаюсь,
Однак душі суцільний ліс
Не пройдеш запросто, змагаюсь,
Щоб вийти з нього я і сам,
Та ніжна вабить прохолода.
На двадцять схожих по словам -
Я є один з ім'ям Свобода.

Присвячую тим, хто розпалив протистояння...


Є кава. Є кав'ярня.
Є мир, дитинство є.
Дитя (мале-мале),
сусідній дім - лікарня.

І молода ще мама,
що каву п'є. Дитя
в таке заплутане життя
веде. Двома руками.

В кав'ярні - телемова
про рішення ОДА...
- Ганьба! Ганьба! Ганьба! -
дитяче перше слово.

10.03.2014

я так хочу додому до себе
до загублених мрій в споришах
до обтрушених зрілістю стебел
на яких розквітала душа
продираюся втомленим летом
поміж хмарами болісних втрат
і вигукую віршами: де то
що ніколи не прийде назад?
затуманило сумом довкілля
у печаль світ глибоко погруз
не врятують ні чари ні зілля
лиш Ісус
лиш Ісус
лиш Ісус

У розпуці,
Підбитою птахою
Падала зірка,
Мов хмизинка тендітна,
Згорала в багатті небес,
А, натомість,
Гидким павуком
Підкрадалася дірка,
Щоби іклами гризти
Свічада палкий Еверест.
Попрохаю про диво тоді
В чаклуна Понеділка:
- Чисте сяйво життя Зоряниці,
Прошу, збережи.
- Не померла Вона,
Стала юним дівчатком -
і тільки! -
Підморгнуть
На нічній скатертині
Стрункі Терези.
- Згасла зірка тепер -
Наречена тобі, личком біла, -
Чиста мрія твоя
Побувала у дива в гостях.
Я зведу вас, як прийде мій час, -
Відповів Понеділок, -
Бо зірки не вмирають,
А мріям дарують життя.

Ділили нас віками: Схід і Захід.
Часи минули - ділимось самі.
Де Схід - "кацапи", а "бандери" - Захід,
А Крим і досі в пошуці рідні.

Шукаємо дорогу у майбутнє,
Але живі ще в пам'яті часи,
Коли були поділені ми навпіл...
І зерна ці сьогодні проросли...

Ми боремось! Але в єдинстві сила!..
І не дарма казали нам колись,
Що сніп сильніший, коли він у купі!
Поодинокі стебла полягли...

Згуртуйтесь, браття! З нами наша сила!
Бо нас мільйони! Ми йдемо вперед!
Ми українці всі! І ми єдині!
А з їхніх вуст гіркий стікає мед...

Навіщо ми потрібні тій Росії?
Рабами бути? Як були колись...
Європа краще? Але де надія,
Щоб наші сподівання всі збулись?..

Бо ми слабкі, допоки ми не разом!
Допоки цілі різні, не одна...
Єднаймося, брати, за мир, за правду,
Щоб розігріти знов вогонь добра!

Катерина Лук'яненко

21.02.2014р.

Побратались із Москвою.
Всесоюзний лад.
Ядерною булавою
замахнувся брат.

Жандармерія у дії.
Ось і козачки
із любимої Росії
з легкої руки.

Крайня хата ойкумени
у чужій землі.
Може це ще не до мене?
Ось і коники зелені
у моїм селі.

В «единение» ізгоїв
бавиться маля.
«Опупели» головою
гномики Кремля.

На окраїну країни
із усіх усюд
йде нашестя України –
Путьки, Жирики й Гоблі́ни
волю нам дають.

Умліває у запої
біля западні
геній тактики нової –
за дітьми! З передової
неокацапні.

Югославія? Звитяга...
Трупи наповал.
Це сценарії. Увага!
Їх очікує Гаага.
Ось і весь фінал.

....................................
Дорогі апологети
хворої рідні,
угадайте без поета, –
де поділися Судети –
німці записні?

Молоді місіонери
партії «совка»,
всі ви будете «бандери»
десь на Соловках.

Не пробачить дуче Раші
ваш пустий живіт,
Всі отримаєте здачі
і за Янекові дачі,
і за двадцять літ.

І підете за сумою
аж на Колиму.
Тільки «падшие герои»
будуть у Криму.

....................................
Не чекаючи спокути,
як настане час,
не забудьте пом’янути,
що казав Тарас.

                        09.03.14

Так ти до мене приходиш Чужий і Рідний.
Зблизька напрочуд знайоме, здалеку як Аляска.
Зорі кують підкови яких нам не буде видно.
Змилуйся, і не змінюй подоби, будь ласка.
Так ти до мене приходиш, теплий як кава.
Ось ти мене торкаєш софітом холодним.
В кутику рота усмішка блискуче-лукава…
Хто ти сьогодні?

Падав дощ – перший весняний,
Пахла кава – чорна, міцна.
Люди бігли по справах
Загубивши себе в буденності.

Схаменулись! Почали шукати себе
Серед багатьох загублених душ
Серед чужих – себе відшукати…
Себе – справжніх, без фальші.

Загублені душі по світі бродили
Шукали себе і згадали,
Як душу свою згубили та фальшивими стали.
Згадали, ридали…себе відшукали.

І днесь трива епоха Кобзаря,
Бо ж генії народжені для світу.
Його коріння десь від неоліту,
Тому і слово світить, як зоря.

Художник більше він, а чи поет.
У вічнім слові вся його великість.
Ідуть за обрій менші і великі,
Шукать Вкраїну десь поміж планет.

Тарас її шукав й на Кос-Аралі,
Лиш муштра в нагороду – не медалі,
Не зрікся слова! Слово – молоде!

У котре обійшов столиці світу
Із невмирущим словом Заповіту,
Іде Кобзар, до Ужгорода йде!

6.03.2014.

Бувай, Росіє! Понад норми -
немиті панство і раби.
І ви, у шатах уніформи,
і ви, хто віддані - "згуби"...

Хай там, де гір - стрімкі потоки,
кавказький їм знайду я дух...
Від усебачущого ока.
Від усечуючих же вух.


9.03.2014

Боже мій, нема Шевченка.
Се я тоді з ним навік попрощалась...
Ні об чім я більше не буду говорить сьогодні –
Я хочу плакати...
З листа Марка Вовчка до Опанаса Марковича

Як він мене любив!..
В душі, може, так як інші,
Що добивалися прихильності моєї ,
Та словом жодним про це не прохопивсь.
Натомість одразу донею, хрещеницею звав.
Дарував найдорожче, що мав.
Шкода, що я лишила в нього
Портрет, як був він молодий,
Тетрадку, що списав був у неволі,
Євангеліє, що читав отам.
Як знайдеться портрет, проситиму,
Щоб у Париж переслали.
Хай хоч на портрет його дивитимусь.
А присвяти які мені робив...А вірші ...
«Пророче наш! Моя ти доне!»-
Чи ж заслужила я на ті слова високі?
Він один у нас Пророк!
За нас усіх одмучився, та не скоривсь.
Як його просила, коли прощалась:
«Мій друже дорогий!
Говорю Вам і прошу Вас дуже:
Бережіть себе. Чи такими, як Ви,
Поле в мене засіяне?»
Не послухав ні мене, ні інших.
«Щоб і на різдво б то не виходить?-
Казав котромусь з товариства.-
А кутя? А узвар? Ні, не висиджу,
Колядувати хоч рачки до куми вилізу».
Мабуть, відчував, що другого різдва не буде.
«Кобзарем» новим востаннє звернувсь до мене:
«Моїй єдиній Марусі Маркович –
І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко» .
Плачу над долею нашого Пророка
І більше ні об чім не можу говорити.
------------------------------------
Це перший в українській і російській літературах випадок, щоб навколо жінки-письменниці зчинилася була така «парубоцька» віхола, « законні» жінки багатьох письменників, спостерігаючи за тією віхолою, переживали справжній шок і навперебій доводили одна одній, що Марія Вовчок ніяка не красуня, що в неї «просте» обличчя і т.ін.- Див.: Михайло Наєнко. Художня література України. Київ, Видавничий центр «Просвіта», 2012, стор. 347.
В «Щоденнику» Тараса Шевченка 18 лютого 1858 року є такий запис: «Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович…Какое возвышенно прекрасное создание та женщина...Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги». Через півроку поет присвячує вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Ще через півроку (січень 1859) особисте знайомство в Петербурзі, яке надихнуло на створення вірша «Марку Вовчку» з підзаголовком «На пам’ять 24 генваря 1859».- Кума -Тарновська Надія Василівна, з якою 1845 року Тарас Шевченко в селі Потоці на Київщині хрестив дитину в дяка. Там же , стор.575.
Ось що згадував Іван Тургенєв про ставлення Тараса Шевченка до Марка Вовчка: «Он был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант...Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучить малороссийскому языку?- он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!».- Там же, стор.543.

ГЕРОЮ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Я на тебе чекатиму вічно.
Коли з’явишся ти, навіть мертвий,
Цілуватиме ніч очі слізна,
Я не дам тебе з пам’яті стерти.

Я любитиму за́вжди і міцно,
Ти – мій погляд у Бога відвертий.
Чуєш? На колінах ридає Вітчизна,
Щоб не бу́ли даремними жертви.

Бачиш? Квіти лягають велично
Там, де ти був зненацька просте́ртий.
Всенародна триває там тризна
За Небесною сотнею смерти.

Павло Гай-Нижник
8 березня 2014 р.

Двісті років пам’яті Шевченка
і чекає цілих сорок сім,
поки приурочує ще ненька
кожну дату споминам своїм.

Двісті літ історії руїни,
долі, і таланту, й талану,
і німого крику України,
поки через пройдене долине
час у неосяжну далину.

Двісті літ у нас немає часу
вивчити останній заповіт –
двісті літ осанни по Тарасу.
Є чому радіти, хто ні разу
не читав Шевченка з юних літ.

Двісті літ було про що згадати
на вузьких Тарасових шляхах.
І маленькі, і великі дати
вічно будуть жити у серцях.

Є кому послухати Пророка:
що не буде волі у тюрмі,
що не буде перемоги, поки
панівні верхи, напнувши щоки,
воювати йдуть себе самі.

Поки не знайдеться Вашингтона,
що звільняє душі від проказ,
поки дишлом писані закони
з барикади самооборони
прямо не покажуть на «Кавказ».

Поки не повстанемо за волю,
як писалось кров’ю звідтіля,
де горить за горами земля,
не помстились за дівочу долю,
за русалку і гнучку тополю,
за покритку блазня-москаля.

Не впізнали долі України
в образах поетових творінь –
жінки, дочки, матері, дитини,
не дізнались про шляхи з руїни
на стезях останніх поколінь.

Не дивились, чим живились круки
навсібіч орлиної глави,
забували, що на вістрі злуки
ненаситні загребущі руки
завше виростають із Москви.

І ятрило кожне хворе місце,
що Шевченко діагностував.
І тодішня сутність шовініста,
і майбутня місія чекіста,
що несамовитих обуяв.
.............................................
І яка подяка «кріпакові»?
Може приєднаємо Арал?
Ми слов’янофіли!
               Мало крові
на багнетах братньої любові
і бракує маршів за Байкал.

« Грає море, гомонять діброви,
сивий смушок мріє в далині...»
Це Тарас...
                              Душа сумує знову.
Гайдамаки...
                              Спогади одні...
І не меркне Кобзареве слово.

Двісті років щирої розмови...
Не стихають
двісті літ
пісні.

                              2014

Я бачила Шевченка на Майдані,
Серед народу дух його витав.
“Поборете, борітесь, нездоланні,
У вас висока й праведна мета!”

Боролися. Хтось лаяв, хтось не вірив,
Хтось мовчки, чим лиш міг, допомагав,
Були й такі, що бавилися в ігри,
Були й такі — ловили поруч гав.

А боротьба не може бути грою.
Про це іще казатимуть не раз:
Не ватажки вперед вели героїв -
Всевишній, віра і пророк Тарас...


(Художник Олег Шупляк. Світлина з інтернету)

Вже ранок серпанок накинув на плечі,
І вранішня зірка на небі погасла,
А я підіймаюсь на гóру Чернечу,
Я йду до Тараса, до батька Тараса.

Іду попід кручу, десь Канів в долині,
А збоку Дніпро дúха рівно й могуче.
Іду поклонитись Найбільшій Людині –
Ввібрати у серце Славутич і кручі…

Тут тиша. Золочені осінню віти…
І серце калáта, хоч йду помаленьку.
І раптом – бабуся протягує квіти –
Візьміть цей букетик від мене Шевченку!

Стою і німію… Я тут, коло тебе,
Прийшов поклонитись, чи чуєш ти, Батьку?
І більше на світі нічого не треба,
Хіба що землиці святої на згадку.

Обоє в задумі… А день вже зайнявся –
І небо, і сонце – два кóльори стягу!
Тобі тут молився, тобі сповідався,
Тут став на коліна і прийняв присягу…


Канів, жовтень, 1989 р.

Погнулася засохла та билина,
Засипало тривоги у сніги,
Уже не плаче - стогне Україна
І поглядом охоплює віки.

Там де Шевченко слово залишив нам,
Малим отим рабам, усе німим,
Яких і досі душі - нагаями,
Яких шляхи лягли крізь сотні зим.

Ми зболені знайдемо вірне слово
І далі понесемо дивний скарб,
Що наче голос батьківської крові,
Все дозволяє відновити гарт.

І ми повіримо в Шевченка віру,
Що доля десь блукає, та на час,
Що є стражданням і нарузі міра,
І ще чекає правда щастя нас.

Відшумів, відгомонів зелений гай.
Чом болить вразливе серце – не питай.
Зажурився, притомився рідний край.
У хатинці оселився вбогий рай.
Ой не рай у тій хатині, ой не рай.
Грай, музико безталанний, грай.
Походжає хтось, розпалює вогні
для невинної душі у казані.
Не чорти там ходять, то пани.
Не пани там ходять – ми самі
походжаєм то розумні, то дурні,
один одному завидуєм в труні.

Ті вогні!
Як печуть оті кляті вогні,
що й несила промовити ні
сатані ...
І розрада хмільна
там, де море вина.
Там щодня потопає
та гине душа.
І до Бога далеко...
До царини його
не донесе й могутнє крило.
А без віри – зневіра і розпачу сум
і нічне забуття із докучливих дум.

- Гей, село, моє рідне село.
Розкидало життя, рознесло.
У холодній чужій стороні
так самотньо і тоскно мені.

Плаче тихо вкраїнське село.
Обпікають ті сльози чоло:

- Як полине до Всесвіту плач
в сон приходять катюга й палач,
щоб карати мене за гріхи,
а вгорі лиш сміються боги:

- Ти давно уже склав Заповіт,
та опісля прожив стільки літ.
Ти відплакав свій біль, віджалів
і твій жаль на сміхи перетлів.
Ти – старий одинак, без звитяг і відзнак.
Чи не краще пропасти, чим так...

- Але ж прагну я в чисте життя
без лукавства та сліз каяття.
Тільки щось не пускає мене
і ніяк оте щось не мине.
Світлий день мій давно потемнів,
темна ніч чорним згарищем стала.
Чи такого я щастя хотів,
чи то воля моя загуляла?
Молоді пам'ятаю роки,
босоногу, обірвану долю
і як вперше солені рядки
народились з небесного болю.
Я ту кривду до Бога носив
не в молитвах – у мареннях мрії.
Не для себе, для миру просив,
бо ще вірив у святість надії.
Я обличчя печалі ховав
і на людях тягнувся до втіхи,
в одинокості сміх забував
та віршами кропив чорні віхи.
Поміж влади братів не шукав,
беріг згадку про славу козачу,
до свободи людей закликав,
підмовляв на бунтарську удачу.
Я не крові хотів, а снаги
поривати кайдани та пута,
щоб погинули рабські віки
та кормиги воскресла спокута.
І за те поплатився й не раз.
Записавшись у рекрути волі,
в пустку долі кричав, але глас
у тій пустці губився поволі.
Так у серці пекло за цей світ.
Не встигала рука за думками
і лягав крик душі, Заповіт,
на стежину життєвої драми.
Потерпав, бідував, але знав
на коліна не стану ніколи.
Можновладців, царів проклинав,
а найбільше – свавілля Миколи.
І Голгофу свою у степах
поливав рясно кров’ю та потом,
гнав подалі непроханий страх
та гнівився із Господом Богом.
Де ж той рай, мій омріяний рай :
Біла хатка, щаслива родина;
тихий вечір, медовий розмай
і звеличена духом людина?
Все позаду. На попелі мрій
я зготую прощальну гостину.
Помолюсь за Вкраїну і свій
біль пекучий у вогнище кину.
Наостанку лиш крикну: живіть!
Не вмирайте у братській любові.
Прийде час і мене поминіть
як кровинку прийдешньої ВОЛІ.

Із архіву

Ти живеш у темпі
буйному
Я існую в царстві
сонному
Та нікому з нас не
тепло так
Як в дитинстві
їм не холодно
Твої губи ніжно
скусані
А я був не раз
застуджений
Твої стопи сильно
зболені
Мої руки вкрай
мозолені
Ти прийдеш з прем’єри
пишної
У душі ти слізьми
зранена
Я прийду з роботи
чорної
Запитаю як це
сталося
Як дітьми ми разом
гралися
В світі теплому
та безпечному
Як для нас таке от
сталося
Що чужі ми є
світом вибиті

Шевченко молиться ...
Щоправда, не так, як інші.
Не просить, щоб простилися гріхи.
Немає й слова про достаток.
Насамкінець лишив подружнє щастя..
То що ж він просить,
Не на коліна ставши,
А посилаючи потойбіч скутої льодом Неви
Життям стражденним болісні свої думки?
«Все на світі – не нам,
Все богам тим – царям:
І плуги й кораблі,
І всі добра землі..»
................................
«Пошли ж отим всесвітнім шинкарям
Із дукачами й талярами
Ще й пута кутії.
А нам, робочим головам, рукам
На сій окраденій землі
Свою ти силу ниспошли».
«А що ж тобі самому?»- пита Господь.
«Мені ж, мій боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!»
Шевченко молиться...
Не все з тих молитов збулося.
До того ж і не так, як він просив у Бога.
Відтак молімося молитвами Пророка.
----------------------------------
За основу взято першу з чотирьох «Молитов».

Нас ділили багато сторіч,
Розтягали на дві частини
І кидали в кремльовську піч,
Нас везли до в’язниць машини.

Нам вбивали у мізки: «Нема
І не може Вкраїни бути!»
І впивалися в душу, як тьма,
Доливали у вени отрути.

Нас ділили завжди на два:
«Схід та Захід, то дві країни!»
І впивались терням слова,
Що «нема й небуло України»....

Розривали, неначе хліб,
Набивали голодні чрева.
І мовчав кожен ніби осліп,
Як палають свободи дерева.

Нам казали: «Чорт не страшний,
А боятись потрібно Бандеру,
Бо приходить він в час нічний».
Не жаліли на брехні паперу...

І з водою вливали спирт,
Пропагандою били у вуха,
Щоб із шахт чи пшеничних скирт
Незалежність ніхто не слухав!

Нам й тепер в очі прямо плюють,
Ділять знов на міфічні частини,
Щоб донести зрадників суть –
Що нема й не було України...

8 березня 2014 р.

знову планети ведуть парад
дивляться у приціл
мати-софіє скажи порадь
скільки в пустелі кіл

добра надіє терпи не хнич
мінні твої поля
хочуть слізьми потекти із віч
першого журавля

вирій любове – облудний сон
вирви його шипи
повні отрути нейтральних зон
ти ж на війні не спи

віро нарешті теплом війни
може уже весну
лишить у спокої бог війни
скинувши час на нуль

Де дух козацький, де невтомна сила,
Де відголос про подвиги борців!?
Чи ти, країно, волю розгубила,
Створивши з парубків напівсліпих старців?

Тебе женуть у клітку, наче звіра,
Плюють в обличчя, втопчують в сміття.
І ти тиняєшся з кута у кут, зневіра
Тобі наказує прикінчити життя.

Знеможена падеш, й спустивши дух
Вертаєшся, де зачинаються світила;
Туди, де чутка про неспинний рух
Надію у спасіння породила.

В той час як бачать вороги в тобі кінець
І ще плюндрують твоє мертве тіло –
Ти піднімаєшся, в тобі воскрес борець!
Палаєш гнівом, довго серце мліло!

А недруги твоє це чудо вздрівши,
Падуть тобі підлизливо до ніг.
Ти ж одвертаєшся, їх поглядом не стрівши,
Воскликуєш до неба люто в ріг!

І линуть блискавиці й громове каміння
На оплот зрадників, стираєш їх життя.
Тепер тобі урвалося терпіння,
Бо ж повертаєшся з страшного забуття.

Обрушивши на погань всю могутність,
І надолуживши утрачене колись
Ти відкриваєш материнську сутність –
Солодкі сльози в тебе полились.

Тебе чекає випробувань чимало,
Це лиш початок й зовсім не кінець.
Стояти осторонь – тобі цього замало,
Бо ти в душі своїй – нескорений БОРЕЦЬ!

15 січня 2007 р.

Не плачте, мамо, не поможуть сльози,
нас не питають: хочемо чи ні?
Вони стоять на нашому порозі
з обличчями, тотожними війні.

Вони стоять і дивляться вороже
на наші ниви через свій приціл.
Хіба на захист їхні дії схожі
з погрозами і зброєю в руці?..

Не плачте, мамо, не ховайте очі,
не слухайте, що кажуть нам з Кремля.
В Росії наші рідні теж не хочуть,
щоб кров’ю окропилася земля.

Та кожен з нас за Україну стане,
доведений до крайньої межі...
У цій землі – мій батько, росіянин,
для мене росіяни не чужі.

«Що істина? Навіщо ці слова
Кидаєш в порожнечу божевілля
Юрби? Що тямиш ти – жебрак?
А істина проста: весь твій народ –
Раби. Існує Рим у величі свавілля
Існує меч, закон, орел і легіон.
Цього не зрозумієте, однак!
Бо ви – пилюка на шляхах війни,
Збіговисько юродивих пророків,
Фанатиків, що плісняві слова
Плетуть нитками у нудні молитви.
За філософію свою повиснеш на хресті,
А цей народ віддам мечу й вогню,
Таки зруйную храм твоєї мрії
І подарую вам шматок надії –
Блукайте і тиняйтесь по світам!»

«Той, сущий каже: «Аз воздам!»
Ваш світ – жорстокість, Рим камінний
Сліпе страховисько, що суне в небуття
Ми ж істину шукаємо в словах
Одвічних. І століттями блукаємо в імлі,
Йдемо пустелями до світла й доброти.
Закон і право ваші – то звірячий Колізей,
Розпуста і вино, не мудрість – словоблудство,
На ваші оргії мільйонами очей
Зневажливо й без страху дивляться народи.
Хай поневолені і кельт, і галл, і грек
Та іудей, сармат, і мавр та іллірієць –
Настане день – впаде бундючний Вавилон,
Впаде розпусти ненависний трон,
Свобода
Прийде в світ, та істини закон
Засяє для людей, не для царів,
Впадуть імперії вина та сибаритів,
І на руїнах Риму ненависних
Новий збудують люди світ і храм –
Новий Єршалаїм! Я чую: «Аз воздам!»

Ми блукаємо шляхами
збитими
І все нові у нових
пошуках
І словами не вкрай та
прикрими
Ми рахуємо пульси й
подихи
Ми стираємо все із
пам’яті
І що сенс для нас свій
втратило
Ми згадаємо все що
радує
Все що тішило
на одинці нас.

Прийшла, прокинулась, повстала!
Тече водою талий сніг,
Мрійливим сонцем запалала,
А рештки льоду валять з ніг.

Весна, очікувана й мила,
Після зими ти, наче Бог,
Всіх обійнявши справжнім дивом,
Морозу пишеш епілог.

Під руку з Березнем заходиш
У кожні двері, в кожен дім,
З крихких бурульок царство зводиш,
Палкий привіт ти шлеш усім.

Малюєш фарбами натхнення,
Цілуєш зорями з небес,
Прийшла, чарівна і буремна,
І віднесла всіх в край чудес.

А чудеса так серцю милі,
І душам хочеться тепла.
Ти задарма даруєш крила,
Ти – чарівниця! Ти – Весна!

(Катерина Лук'яненко)

15.04.2012р.

Весна у колисці плекала знов березня восьме,
Воно увірвалося птахою в серце стокрило,
Раптово проснувся мільярдами пролісків Космос,
Фіалки-амури вже стріли свої нагострили.

Дівчата, жінки, то для вас витанцьовують зорі,
Для вас обійняв несміливо Юпітер Венеру,
Для вас у златих діадемах божественні Ори
З вінцем Афродіту виводять із піни на берег!

Тож вогник любові дбайливо тримайте в долонях,
Плекайте весняну красу і п'янкий її дотик,
Ми сяйвом устелимо шлях Вам, немов Аполлони,
Бо доки ви є - жити нам і кохати вас доти!

Домовчались-дослухались
До самого краю...
Чого люди чекаєте?
Що вас не впізнають,
Що сховаєте обличчя
Від сорому тихо
І в кімнаті вже без нету
Відсидите лихо?

Не чекайте: не вийде!
Чужа воля в хаті
Нам розкаже чи сидіти,
Чи стіни ламати!

08.03.2014

Я розповім тобі, мій сину, про героїв наших днів,
Які за волю віддавали душу й тіло,
Коли здавалось, не Майдан, а білий світ увесь горів
І зло до пекла повертатись не хотіло!
Коли від вибухів здригалися і небо, і земля
На барикади наші перла чорна лава,
Захриплим голосом крізь вибухи ми чули звіддаля,
Немов сам Бог кричав з небес: «Героям СЛАВА!»

«Небесна сотня» йшла у небо,
Нас виводячи з пітьми!
І у димах Майдану бачили ми ніби,
Щити на спинах тої сотні розгорталися крильми,
І захисні шоломи сяяли мов німби!

Я заспіваю тобі, сину, пісню нашої борні
Її рядки мов коси злиплися від крові.
Вона про те, як на Грушевського горіли у вогні
Серця гарячі, переповнені любові!
Вона про те, як сніг небесний до землі не долітав,
Коли кипів у середмісті бій кривавий.
І кожен з тих, хто там стояв, немов молитву промовляв,
Слова прості, слова святі: «Героям Слава!»

Запам’ятай навік, мій сину, ти про ці буремні дні,
Коли повстали ми за правду і свободу!
Коли лихі пани топили нас у крові і брехні,
Але ніхто ще не здолав цього народу!
Запам’ятай навік, мій сину, ти і внукам передай-
Що ми святе на правду й волю маєм право!
І як приступлять вороги, ти з побратимами вставай!
За Україну! За народ! Героям СЛАВА!

Насущний день:
годинник б'є
о першій - вісім мім*!
Міманс* кишень
(міраж), але -
це добре. Квіти - їм.

Жіночий день.
Троянд цей гімн -
дівчатам і жінкам!
Вони лишень
єством своїм
такі жадані нам.


8.03.2014

Як далеко це місто в намисті вогнів бурштиновому,
Що стікало теплом твоїх рук по замерзлих плечах.
Всі дороги - закриті, таємні ходи - замуровано,
Ми сюди не вернемо, напевне, ніколи, хоча...
Нам не велено в парі гуляти ночами по вулицях,
Та між Львівських ночей недописана є ще одна,
Ми знайдемо її. І, допоки на небі незчулися,
Може встигнемо нишком вписати свої імена.

Що жінка достойна шани цариці,
Зайве казати, гадаю,
І хоче вона цілковиті дрібниці -
Просто зорю з небокраю.

Та зірку дістати буває ліньки,
Не всяк і здолає справу,
Та кожний зуміє для любої жінки
Подати у ліжко каву.

Треба устати за неї раніше,
Тихенько ковзнути в капці,
І щоби кохану гарненько потішить -
Подати каву на таці.

Взяти цукерок до кави гіркої,
Жінки до такого ласі,
В халаті повільно зайти у покої,
І квітку нести у вазі.

Гра музика тихо, що вона любить,
А тихо - бо спить ще поки,
Вітаються добре почищені зуби,
І вибриті добре щоки.

Сходити до душу - не буде зайвим,
Волосся укласти феном,
І той, безперечно вважається правим,
Що ноги змащує кремом.

І каву подати уже до часу,
Та ті, хто не втратив совість,
Вони докладають до кави щоразу
Маленьку якусь коштовність.

Вона вже не спить, чека на виставу,
Яку ти усе ж осилив:
- Коханий, ти зранку приніс мені каву?
Який же ти в мене милий!

Усяк хто кохає, що тільки не зробить,
Усе від душі, як треба,
І каву у ліжко, хоч легше було би
Дістати ту зірку з неба...

Мишоловка.
Сир ніздрястий...
Треба їсти?
"Воля! Щастя...".
"Хто окремо - нам ворожий!"...
Хочу жити, мудрий Боже.

Дочекаюсь пеларгоній -
Серед безуму, агоній.
Я - за щастя батька, сина,
За країну, що єдина.

Обіцяють хитрі ловке,
Та кривавить душоловка...
Не жаліють сивих, юних.
Захлинаються трибуни...

Дай нам глузду, Всевидющий!
Напинає вітер кущі...
Дай нам єдності намиста.
Хай ведуть у Завтра чисті.

Мишоловка.
Дуб і айви.
...та невже ми справді зайві?!
Нас не тисячі - мільйони.

Лахи.
Срібло.
Петлі.
Дзвони...

Паговіння чорно-сизе.
Сходить сонце в Ялті... Ризі...

Хто сказав, що злада - фрашка?
Марш.
Оскомина.
Промашка...
Не шукаймо смерті-скону
Ні в Одесі, ні край Дону.
Серцю - струму!
Доці - лялю.
...Чорту горя завжди мало.


2014

Бачать натомлено сни терикони Донбасу,
Очі стулили і міцно поснули Карпати,
Правду під ночі покровом Неправда дубасить,
Лапою ласий шматок ухопив узурпатор:

Власник поважних претензій, логічних агресій,
Чесних істерик і виправданих ілюзій,
Кимось відкритих америк, задавнених грецій,
Геть недвозначний, але наполегливий юзер.

Радник улесливий винюхав носом кирпатим:
Відданість ласого краю вирішують бакси,
Рушив сигнал: "Розбудити негайно Карпати!",
З ним прокотилось безсоння степами Донбасу.

Сонні сновиди в самім епіцентрі претензій,
Гучно пробила година для чесних істерик,
З Заходу йде генерал, кровожерний Маккензі, -
З півночі - Цербер голодний, як хижа пантера.

Схожі вони між собою - два велетня дужих,
Гідно присвоїли право немилих карати,
Перший шукає підлеглих і чорні калюжі,
Другий же кличе нахабно себе Старшим Братом.

Моди набув аргумент рукопашності армій,
Біцепси зброї - для гри у дорослий арм-реслінг.
Хай-но Карпати й Донбас б'є фрегат фамільярний, -
Він же, розбитий, промоклі сушитиме весла.

Тарасе, батьку, і твої сини
Загинули за волю України.
Щоб вільно нам шуміли ясени,
Щоб небесам сміялася калина.

Вони любили воленьку і світ,
Перемололи всіх смертельні жорна.
Ридає кобза, чути плач трембіт,
Бо води по Дніпрі багряно-чорні.

Як прихилить хоч часточку небес,
Щоб під хрестом не в’янули косиці?!
Сьогодні я запитую Тебе,
Вдивляючись у їхні юні лиця.

Безстрашні, наче Гонта й Залізняк,
Як дідо твій, твій прадід знаменитий.
…Вербицький, Гурик, Дідич, Нігоян…
Ніхто з них не хотів у рабстві жити.

У котре я запитую Тебе:
Чи збудуться твої слова пророчі?
Куди ж майдан нас завтра поведе?
Чи дзвін церковний вдарить серед ночі?

Лунав на барикадах твій «Кавказ»,
Вже є мета і шлях наш – незворотній.
Майдан – у серце, як дороговказ,
Бо дивиться на нас «Небесна сотня».

І зашумлять нам вільно ясени,
І «Ще не вмерла…» в небеса полине.
Тарасе, батьку і Твої сини
Загинули за волю України!
7 . 03. 2014

Стихи 7 марта 2014

Шукає людина людину


Шукає людина для себе людину

По стилю, по зросту, шукає по силі

Все підбирає і перебирає, на смак і на колір

Навкруги й мухи не помічає



Шукає вже рік, вже два і вже десять

Позаду на плечиках варіанти висять

Не вдягне вже їх, не вийде у люди

З ними вже точно ніколи не буде



А поряд, шукає людину людина

Як секенд жбурляючи всіх через спину

І з купи - юрби не знаходить нікого

Хто б підійшов для неї - для нього



З різних боків сунуться фронтом

Всеменша між ними і менша межа

Лиш коли зіткнуться лобом до лоба

Напишуть і свого навіки вірша

Поволеньки приходимо до тями…
Чи не висока плата для прозрінь –
Покутувати юними смертями
Гріхи усіх минулих поколінь?..

Ще хтось боїться випростати спину,
Ще важить час усе на терезах…
Світає.
Сходить сонце України.
Болить.
Отам –
Де родиться сльоза…
07/03/2014

Ти б не пхався, Вова, на Вкраїну,
Ти покинь, Вован, задýмки злі.
Блекоти об’ївся, вражий сину,
Чи в Кремлі нанюхавсь коноплí ?

Хочеш бути всім народам “татом”?
Надививсь бойовиків – банзай?
Не один ти маєш “мирний” атом –
Знаєш де собі його запхай?

Так і пишем – чуєш, Вова Путін,
Ти покинь шовіністичну муть –
Скоро в тебе будуть “майдануті”,
Ми підкажем – добре майдануть!

Ти би ліпше в себе, Вова… теє…
Для народу виділив хоч цент –
По російських їздили б хайвеях,
У Тамбові мали б Діснейленд!

Україна – не для тебе жінка!
Здуру не туди закинув сіть!
Вова, в тебе пропада “глубінка”,
Там роботи – просто очуміть!

Ти з якої, Вова, виліз ери,
Що з розгону аж заплив за… буй?
Забирай пошвидше БеТееРи,
І в Росію-матінку… пензлюй…

“Чоловічків” завантаж на авта,
Тих “зелених” забирай зарáз!
Щоби в тебе закінчилась нафта,
А до неї на додачу газ!

Буде ще катюзі по заслузі,
Хочеш затягти в “тайожний” рай?
Після Криму вже нема ілюзій –
Так що про братерство не співай…

І не пробуй ставить на коліна –
Знаєм добре, де добро, де зло!

Підпис тут – Соборна Україна,
Все як треба – місяць і число…

07.03.2014р

Знов ейфорія все ділить на два,
Зло у відставку іде достроково.
Жменька пороку не врОдить дивА,
В кожному з нас причаївсь Янукович.

Шило на мило - то й фокус увесь,
Замість одної - три виросте в змія,
Зійде-бо князем із бруду овес,
Що про князівство у зародку мріяв.

Ноші вдостоєний власник хреста,
Гасне у теміні промінь ранковий,
Цукор блюзнірства в крові - гіркота,
В кожному дихає свій Янукович.

Душа распахнута для дьявола...
Залиты уши "киселем"...
Россия! Ты ли это? Явно ли?
Неужто кровью мир зальем?
Уж кто, но ты! Войной охвачена,
Где мой народ с твоим - как брат,
Ты помнишь, чем за мир заплачено?
Забыла ли своих солдат,
Что жизнь за мир для внуков отдали?
Теперь их внук, одев бушлат, -
К соседям в дом - да в грязной обуви.
Россия! Ты с ума сошла?
Тебе же чуждо безразличие,
Всегда была за мир. И вот...
Ну ладно, мания величия
У президента. Но народ!!!
Мой дед с твоим изгнал агрессора,
Теперь агрессор - это ты...
Неужто одержима бесами?
Противься силам темноты!
Такой тебя еще не видели...
Предостеречь теперь должны:
Пойми - не будет победителя
У третьей мировой войны.

P.S. Сообщение о том, что политику военного вмешательства в дела соседнего государства поддерживают писатели России, за гранью понимания... Россия, ты с ума сошла???

Коли в розвихрені часи
усохне віри спрагле зерно –
жіноча усмішка поверне
жагу любові та краси.

Як вистудить завія дім,
розкрають небо чорні круки –
вгамують біль ласкаві руки
цілющим дотиком своїм.

Життя нового першоцвіт,
кохання тисячоголосе
одвіку сонячно приносить
невтомна жінка в Божий світ.

Вона в долонях час трима –
жадана, лагідна, тендітна –
роками і любов’ю квітне,
бо Жінка – то Душа сама.

знаєш, кохана, чого б я хотів, –
жити у кращому із світів:
мати у Бога на небі хатинку
і – дитинку.
або ні,
краще – двох.
/втім, як захоче Бог/ –
хлопчика і дівчинку,
і хресним – Христа
/ну, погодьтеся ж – красота-а-а!/.

щоб над нами рано
розверзались рани,
і повні віконця
натікало сонця.
а ще – діамантами! – блищали роси.
ти б заплітала донечці коси,
а я із сином малював картини.
і так би – щасливо!– минали днини.

а по обіді, десь о четвертій,
приходили б друзі, іще не мертві,
заводили "галю" й "горіла сосна",
чи щось із кінця дев’яностих – хто зна...

дармоїди-поети – митці-нероби!
фіолетове небо вбирало кров би,
і тривожно вагітніло небокраєм, –
ця картина безболісно навпіл крає.

а потім усі рахували хмари.
а я б римував.
чи тобою марив.
а пахучими теплими вечорами
заправляв би цвіт у віконні рами.
щоб дарувати тобі і доньці.
а син вправлявся в силаботоніці,
набирався б якого-не якого досвіду.
і я б читав його вірші вдосвіта,
коли по коліна довкруж туману...

знаєш, кохана, – усе омана.
усе, крім кохання, сердець не варте!
бачиш, – крокує небесна варта?
чуєш, – лунає далека пісня?
звісно, ти чуєш, кохана,
звісно.

синє небо в травах тоне.
небеса – прозорі.
поле з травами бездонне
аж по самі зорі.

при дорозі дві тополі.
ця дорога довга.
випасає вітер в полі
коника гнідого.

хилить вітер долу трави,
розганяє хвилі.
цього коника я вкрав би
в подарунок милій.

чисте золото – підкови,
щире срібло – збруя.
коник їхати готовий,
під сідлом гарує.

поскачу уздовж дороги,  
божевільний наче!
вийди, мила, хоч на трохи,
най тебе побачу.

чорні брови, карі очі,
у барвінку хустка...
стрепенуся серед ночі,
а довкола пустка.

є у Бога засторога –
завидущі люди.
ця – з тополями – дорога
не веде нікуди.

"Хорошо, чтò и говорить, — отвЂтилъ Гоголь: — только не обидьтесь, другь мой... вы — его поклонникъ, а его личная судьба достойна всякаго участія и сожалЂнія...
— Но зачЂмъ вы примЂшиваете сюда личную судьбу? — съ неудовольствіемъ возразилъ Бодянскій: — это постороннее... Скажите о талантЂ, о его поэзіи...
— Дегтю много, — негромко, но прямо проговорилъ Гоголь: — и даже прибавлю, дегтю больше, чЂмъ самой поэзіи. Намъ-то съ вами, какъ малороссамъ, это, пожалуй, и пріятно, но не у всЂхъ носы, какъ наши. Да и языкъ..."
http://litopys.org.ua/shevchenko/danil.htm

Ой хліб наш і сало!
Цибуля й часник!
Чого тепер мало -
це дьогтю (не звик).

Живуть "Тарас Бульба",
"Пророк", "Єретик"...
Ой не від інсульту
загинув Гірник*.

Гуляє край світом
(та що там той світ!)
відверто відкритим
наказ-"Заповіт".

"До самого Бога
молитися" - як?
Нащадкам незмога
побитися так.

Та спадщина спільна -
така, яка є.
Чи музика вільна,
що в пісні живе?


7.03.2014

У міста немає змісту, і нас нема. Язичники падолисту зреклися сну. Пропахла кривавим димом твоя зима і вірує тільки в рими і у війну. Це місто скосили нежить і алкоголь, воно тобі не належить спокон віків. І янголи в камуфляжі кричать «пароль!», відпльовуючись від сажі і матюків. Будуй собі барикади, пиши роман, але не проси пощади і не канюч, бо ця комендантська ера – природній стан того, хто на БТРи йде голіруч. Того, що волочать з бою за рукави, того, хто задав собою моральний сенс.
...Життя – як ножем по кістці, але живи. У міста немає місця для драм і сцен.

Наодинці зі світом, у світі єдина,
Наче крапля роси на травини стеблі,
Я крокую поспішно, мов стрілка хвилинна,
Я крокую роззута по свіжій стерні.

Я спливаю до низу, в землі розчиняюсь,
Набираюся сил і лечу у блакить,
У безмежному небі на мить зупиняюсь,
І дощем проливаюсь, бо серце болить.

Не така як усі, я у світі єдина,
Сильна зовні, всередині дуже слабка,
Сліз людських невимовна солона краплина
Душить волю…
Єдина…
Така? Не така?...

(Катерина Лук'яненко)

14.11.2012р.

Здригнулася у Каневі земля:
Кобзар прокинувся, і вже йому не спиться...
Під берегами сивого Дніпра
Він на коліна впав до Бога помолитись:

"Моїм думкам Ти спокою не дав!
О, Боже, Ти за що мене караєш?
Невже Ти хочеш, щоб я людям нагадав?
Невже на це мене Ти знов спіткаєш?
Щоб ті слова, що билися колись
У грудях, знов з'явилися на волю,
Щоб сила у думках і волі міць
Плекали щедро українську долю...

Молюся, бо вся правда у Тобі,
І сила вся, і воля - все єдино!
Іду на Київ. Там моя душа.
Я завжди був Вкраїні вірним сином."

Промовив, і затихло навкруги,
Так стало тихо, наче все поснуло.

"Скажи ж, мій Боже, за які гріхи
Цю землю мир і щастя оминули?

Я бачу, що розруха тут і там:
Села немає, всі хліви розбиті,
Ліси в смітті, а на полях бур'ян,
Будівлі... та дахами не покриті...
Всі люди злі, обурені життям.
Надія є, та справдження немає.
Іду на Київ, може краще там,
Бо душу ця картина розриває..."

Прийшов. Стоїть. Весь Київ у вогні...

"Спинися, Боже! Лихо мені, лихо...
Невже привів мене сюди у час війни?
За що моїм очам така от втіха?"

"Прокиньтесь, люди! Ви ж усі одне!..
Навіщо постріл серце розриває?!
Ви - українці всі! І це святе!
І в єдності лиш сила розквітає!
Спиніться, люди! Разом до мети!
Нехай "пани" вимолюють прощення!
За грати! На тортури! Навесні
Нехай не буде їм благословення!

Ви винні всі, хто дав чіткий наказ!
І ті, хто промовчали! Всі ви - вбивці!
Не змити кров... не висушити сліз...
Брудна вода тече у цій криниці...

Небесна сотня вартою стоїть!
Повірте, вони тут ось біля мене!
Вони були, щоб правду відродить,
Вони були, та вже їх не повернеш...

І вам, прийдешнім, буде хай закон:
"Людина - то найвища в світі цінність!"
І люди ці, яких лилася кров,
Вони для вас дали таку можливість.

Тепер при владі! Здійснюйте думки
Свого народу, і йому во благо!
Ви - виконавці, не керівники!
Бо ми - народ, який не знає страху!"

"Скажи ж, мій Боже, за які гріхи
Моє Ти серце знову розтривожив?
Пройшли роки, минулися віки...
А спокою нема... За що, мій Боже?"

"Ти - син країни! Ті - її душа!
Слова твої - то влучний в серце постріл!
Вони почують! Подивись! Весна
Уже новий лаштує в світі простір!.."

(Катерина Лук'яненко)

27.02.2014р.

Все, скінчилися майдани,
Сонце світить і бринить весна,
Наш народ порвав свої кайдани,
А герої відійшли до сна.

Ти ідеш по серцю України,
Київ квітне,прапори висять,
Вже немає чорної руїни,
Церкви білі, дзвони там дзвенять.

Та чи бачиш ти тепер юначе,
Тіні тих, хто тут за тебе зліг,
Вони тут, вартують нас, неначе
Ще бояться тупоту військових ніг.

Нас вартує сотня білих птахів,
Що злетіли в небо з барикад,
Надивилися вони всіляких жахів,
Вже помер страшний народний кат.

Не хвилюйтесь сотня, спочивайте,
Ви своє відстояли за нас,
Ви про ночі штурмів забувайте,
Бо тепер настав наш час...

Церкви білі, сонце світить,
В Києві живе весна
Сотня нас вартує-як вдивитись,
Стоня Та, що відійшла до сна.

06.03.2014

What all we need from you, George Bush,
Now making for the Russian beach
Is just a push, a vigorous push!
But not the Chicken Kiev speech.

2014

Я бачив маску «праведного» гніву.
Вона кричала яро: - Розіпни!
Під лють юрби, немов на гільйотину,
вели когось уже у наші дні.

Людину не міняють часоплини.
Як і тоді, багато літ назад,
на крові слова плинуть домовини,
а осторонь стоїть «святий» Пілат.

Це сон душі чи бісова утіха
штовхає ум на «Розіпни! Убий!» –
іще одна смертельна чорна віха,
іще один зомбований живий…

06/03/2014