...кволі кванти квапили квадригу...

...за квартал платити квартиранту...

...кварту пива кожному з квартету...

...гальба квасу тягнеться до кварцу...

...квити ми – квитанції не треба...

...ти квікстеп танцюєш наче квочка...

...вибрали квартальну квоту квітів...

...квартир’єру квилив квазігроші...

я була...
я завжди була...
я тихенько навшпиньках
ходила по сходах твоєї душі.
я проникла туди через
крихітну шпаринку із
колишнім не відпущеним болем.
ти мене чув.
ти чув цей млосний лоскіт...
але ти не сміявся.
я вичавлювала цей біль.
та він (біль) не хотів бути соком!
захлиналась я...
слухала стукіт твого серця.
відбивала ритм подихом:
стук – стук – стук – сту – ст – с – – – –
я була...
17.10.2012

Здається, ще ніколи не було
скільки зір!
небо зникло на ніч - до межі
прохолодного ранку
Лише блискуче срібло - розбитий
кришталевий бокал
без вина. Просто так, щоб збулося
наївне бажання.
Здається, паралелі ніколи
не перетнуться в одній точці.
Така теорема...Чи вигадка,
міра і
грань!
А ми ж зустрілись з Тобою,
пам'ятаєш?
Зіткнувшись літаками,
згоріли дотла - і в небі нічному
прозорими
стали...

Виявляється біль вміє бути красивим…

Думала завжди, що він потворний,
чорний…
А він красивий і білий-білий,
як біле небо у білих хмарах,
але без сонця…
А сльози бродять десь там, далеко,
у лоні серця
і… не виходять так просто,
тільки тривожать душу...
А я виходжу, іду на люди, -
всміхатись мушу, до свого болю…
Може то карма?
А чи то, може, за мої власні гріхи покара?
Така швидка, така правдива,
ще тут, ще нині, на цьому світі,-
мені б радіти…
А я не вмію, а я не хочу – зрослася з болем
із білим-білим, як біле небо
у білих хмарах і геть безкраїм,
глибоким морем в міру солоним,
що серце крає…

2012р

Огидно споглядати
одні і ті ж обличчя
із помутнілими
від жадоби влади очима.
І колір обличчя
не грає жодної ролі —
голубий, білий чи помаранчевий.

Огидно слухати
одні і ті ж обіцянки
раю для суспільства —
з чиїх би вуст вони не злітали.
Бо дорога до цього раю
пролягає через пекло
людського терпіння.

Огидно усвідомлювати,
що те, яке огидно бачити
і огидно чути,
судилося ще довго
і дивитися і слухати.

Так довго,
доки не буде поділений
останній лакомий шмат
державного пирога,
бо усі, що ділять цей пиріг, -
НЕНАСИТНІ…


Але є ще шанс,
кволий і мізерний,
проте шанс –
подолати у собі цю огиду.
Цей шанс – ВИБОРИ,
на яких КОЖЕН МУСИТЬ
вчинити за велінням совісті.


Щоб потім –
коли одного голосу забракне–
твоє сумління не простогнало:
«Огидно…»

2007 (14.10.2012)

У кутку
над моїм правим оком
оселився павук
маленький такий
мухи з'їли б
на полицях павутини
збирає книжковий пил
для бібліотечки
чи просто досолює цим
обіди з повітряного планктону
цілодобово
спостерігає за мною
наче web-камера
і я за ним
іноді
коли заплутаюсь
він - через сітку
я - сітківку
дивимося

Вечеряємо
я - стейками
він - стейками мух
підсмаженими на сонці
обоє
подумуємо стати вегетаріанцями
але ж овочі не літають
іронізую
ти у глухому куті
друже
той відгойдує павутинням:
сам ти

Огонь померк, очаг остыл...
Любовь еще томилась в сердце,
Но ты ее не воскресил-
И "сквозняком" закрылась дверца...

Я шла в пустыне бытия,
Согнувшись от тоски и горя.
И мне казалось: Я-не Я...
Жизнь не сулила мне покоя.
И эту тягостную ношу
Я разделить решила с Богом:
Облегчить "съеденную" душу
Перед освященным порогом.
Манила церковь песнопеньем,
В ней ладаном дышали стены-
Царило умиротворенье,
И мысли стали сокровенны.
Я шла в плену своих прозрений
На зов истерзанной души,
Не замечая диких терний
В безлюдной зарослей глуши...
Виднелась церковь на пригорке,
Как путеводная звезда.
Ворота заперты, как "шторки"-
Вокруг овраги и вода...
Я шла...а тропка уводила
Все дальше от ворот и стен...
Я сознавала, что блудила,
Но так хотелось перемен!
Я по тропе бежать устала,
А ей конца и края нет-
Уводит вдоль стены и вала,
И не находится ответ...
Меня отчаянье пугало,
Мысль мозг сверлила:повернуть-
Вернуться в самое начало
И отыскать реальный путь.
Теперь я вижу вниз ступени,
Спешу сойти- там есть разгадка!
Не вижу тени преступлений-
Внизу широкая площадка:
Я- у подножья входа в Лавру:
Святой источник, монастырский двор-
Глазам не верю! Бога славлю!
В молитв включаюсь разговор.
Я верю в чудо исцеленья
Через раскаянье души-
Такие важные мгновенья
Наполнять смыслом нашу жизнь!

Ступай себе своей дорогой:
Будь счастлива! Живи на диво!
Покой душевный, сердце- с Богом.
Вокруг все мило и красиво.
От созерцанья к созиданью!
От слова к делу- это суть.
От дел обычных к Мирозданью-
Души моей Священный Путь..

на годиннику захід сонця
в серці стрілки о пів на тебе
зозуля скоро вимовлятиме твоє ім,я
а я відкладатиму на завтра вчорашній день

у нас попереду трошки минулого
і розвернуті стрілки о пів назад
неначе сніг що падає у осінь
неначе листя опадаюче у літо

на годиннику ніч
стрілкам закрутилось у голові
зозуля заснула
і я замість неї шепочу твоє ім,я

у нас попереду трошки вічності
весь цей час не вміщається у годинник
зозуля кличе тебе
і її крик губиться в мушлях твоїх вух

на годиннику вже світанок
в серці стрілки о пів на іншого
перекрути їх будь ласка на себе
зозуля все одно знає лише твоє ім,я

2008

Підніму свої очі і гляну у безмір атласний.
Що у ньому такого? Знаєте - творить дива!
Безнадія надією в нім кожен день ожива,
а ідей вистачає й на завтра, й на потім відкласти!

У буденній рутині, бруду, асфальтів і пилу
онімілі слова за собою поставлять кінець.
Не поставлять лише ті мільйони хоробрих сердець,
котрі неба сягають, вдягаючи поглядом крила...

Одна до одної повіки притулились.
І там, під ними, причаїлася журба.
Насправді все не так. Не так воно хотілось.
Сховала мрію праморозяна зола.

Жовтнево-крихітно ламаються стебельця.
Зіллється небо із землею в сірий тон.
І може треба так, щоб Ти пішов із серця,
а я лишилась в нім із надписом "ніхто"...

коли вона розплітала волосся
то наче потріскували дрова
у комині
ти підкидав до вогнища
свої пальці
ти вдихав запах горілої ночі
і знав
що коли непомітно дістати із подушки пір'їну
то сон розсиплеться неслухняним просом
якраз до сніданку
третьому півню

поцілунок на поцілунок
наче цегла на цеглу
відбудовуєте Трою свого кохання

Мені
випало жити в країні
надломленій по лінії річки
Одна вода
поїть два береги
купає і обмиває
заколисує спрагу
до наступного виснаження
і наливає набряками
застояні будні

На свята
мешканці обох півкраїн
збираються на пагорбах
із ворожою цікавістю
підглядають
ніби за новими сусідами
перегукуються
повітряними коридорами
бо зайти у гості
мосту немає

Надвечір
через дефекти зв’язку
люди починають лаятися
двома мовами
і розходяться у екзили
взаємозбідненими
а перед світанком
власники водоканалів
хлорують воду
із річки моєї країни
замінниками свідомості
і таємно виловлюють
поодинокі домішки пам’яті

Щоранку
як і кожен
серед холодної і гарячої з крану
я вибираю
прийнятну
змиваю
залишки нічних марень
про
Як могло би бути
і стерильним
виходжу у матрицю
того як є

Невже усе
так
тільки тому
що за гороскопом я
близнюки

2012

І все ж – я вільна.
Боже!_вільна!
Сміюсь і плачу
донЕсхочу.
П’ю чай
з цикорію,
читаю Стуса –
росту до хмар
і – не боюся.
2012

Піддані приходять не просто так.
Зранку рожева сойка
запропонувала виміняти тебе
на зернинку вітру,
зірвану з корабельної сосни,
щоб я не забула запах волі.

Темноока перекупка
розгорнула переді мною ясеневий лист,
на якому проступав
сивіючий призахідний орнамент,
що береже дотики юності,
і хотіла виміняти тебе за перший дотик.

Аркуш паперу
під дотліваючим каганцем просив
обміняти тебе на кілька слів,
що зупиняють ніч,
бо вона вливалася чорним молоком
крізь зачинені вікна.

Бідні мої піддані!
Вони не знають,
що я володію скарбом,
який мені не належить.

постріл у серце лунає саме тоді
коли ти його не очікуєш
але він втрапить туди, куди був націлений
паперові літачки моїх снів розіб’ються на друзки
об залізобетонні мури листів, кращих подружок
надуманих причин і неправильних інтонацій
коли спиш все здається таким реальним
простягни руку, доторкнись, приголуб
аж до світанку, коли чорно-сіре проміння
зґвалтує невидячі очі
я прокидаюсь, і розумію, де я
мені прикро
та я вперто будую нові паперові літачки
мільйон літачків розіб’є мур

дві риби хапають повітря
назустріч одна одній
знаючи що розминуться
знаючи що не оглянуться
обернуться піною морською
і житимуть у вечірньому прибої

заграва над небокраєм
заграє мелодію
і виплітатимуть звуки суму
серця водоростям
а піні морській
насниться хижа на березі
і рибацький човен
і сонце у ятерах

мамо цвітуть хризантеми –
надходить час останніх цілувань
там жде хтось нас та ми
не поспішаємо у світ пітьми
зі самотніх своїх світань

мамо цвітуть хризантеми
і жовтень – до горла із лезом
там жде хтось нас, а ми
про це – ні слова, мов німі –
не вийде усім разом

цвітуть хризантеми мамо
стоять в узголів’ї на чатах
впаде сльоза в барвінок хрещатий
і наші мертві з нами
однак волієм про це мовчати
2012

Эротично одетая фурия
В соблазняющих тайной одеждах,
Дочь удачливого Меркурия,
Окрыляющего надеждой,
И Венеры- любовницы нежной
Ворвалась в серый город
Потухшего женского счастья.
Принимая, как повод
Взгляды встречных мужчин-
Глубину их немого участья.
Этот страстный букет
Терпких запахов, красочной моды
Разноцветили тусклый свет
Полноценной сумятицей жизни
И наполнили жаждой желанья
Людскую природу.

Мы дети Сонца!
Его огоньки превращаются
В пожар священного огня,
Пылающего в нас
Как желание Бога
Любить и быть любимыми!
Нет нужды
Сдерживать половодье любви.
Пусть сердца омоются
Родниковыми водами...
2012г.

Те, що для інших звична справа
для мене – мрія…
О так, я ще жити не перестала,
бо я іще мрію:
щоб диван простягнув до мене
свої обійми…
Він же непорушно стоїть
І до того мовчить…
Всеодно лягати самотньою
на пусте холодне місце
у кімнаті призначене
для когось схожого на мене:
для того, хто як і в божевільні
перемалював би стіни у
світло-жовтий колір,
розставив би на власний манір
вазони по кімнаті,
повішав би яскраво-жовті штори
і білі фіранки, мов повішані хвилі
вирвані сиротами з синього моря…
Книжки різного калібру і кольору
були б симетрично розкладені
і так само розкидані по всіх поличках
у моїй свято божевільній кімнаті.
І диван би простягував до мене руки,
кликав би у свої обійми…
Пахло би відчиненим вікном:
свіжим повітрям….
Очі, що стоять на мокрому місці
висохли би, як непотрібні озерця.
Пахло би квітами і моєю усмішкою.
І я як губка вбирала б у себе радість,
наповнювалась свіжим повітрям,
пила чай з молоком, а може…
Залежно від часу – з коньяком,
листала би сторінки чужих думок
І не чекала, не чекала чогось,
а просто знала, що моє щастя
потопало на кухню по друге горнятко
того ж самого чаю,
граючи на чу-ва-чі:
Чи я ж черга вкотре запарювати чай…

02. 10. 12 р.

Не кидай мене
в цьому світі холодному,
не кидай мене,
я без тебе божеволію.
І лише ці слова стукають зараз у скронях:
не відмовляйся від мене,
не записуй любов нашу в історію!

Я тебе не пробачу, пробач.
Я тебе не пробачу
і не відпущу, не віддам твою душу.
Вона моя! Ти мій!
Нехай це не буде нашим останнім побаченням,
я ще маю надію, мушу.

Я не мовчу,
я кричу, кричу від болю.
Не кидай мене! Я ж твоя мила!

На дворі дощ і холод.
Ти більше не побачиш мої сльози -
їх змиє, злиже злива.
У душі морозно і самотньо...
А колись я була щаслива!
Була...
Прощавай...
25.09.2012

Одні – до Риму, інші – в Емірати,
Підзаробити, нерви заспокоїти…

А ми – нащадкам долю вибирати.
Хоча, здається, вже пора виборювати.

2012

Осінь говорить зі мною мовою хризантем.
Літо говорить зі мною мовою троянд.
Весна говорить зі мною мовою пролісків.
Зима чекає, хто заговорить першим.

2011

Щасливі хвилини, ніби ягоди винограду,
Висять гронами під луґошем –
Не кожен дотягнеться.

Ми не встигли скуштувати винограду,
Але дотягнулися одне до одного
Променями пристрасті.

Насолода оселилася в нетрях нашої сутності.
Здається, що я і досі злизую мед
Зі своїх спогадів,

А ти пригортаєш мої слова до серця
І розтягуєш осінь
До вічності.

Вічність перетворюється на виноград,
Достигає високо під небом і знову
Зваблює прихованим сонцем.

03.10.12

Ти очі мої і серце,
Мій погляд, моя душа,
Не зайвий , потрібний, важливий,
Сердитий,веселий, гнівливий
Та тільки не знаєш, милий, -
Моя застигла сльоза!

03.2012

*Якщо за справами чужими ти наче гість в своїй родині, вважай, що втратив діток і дружину.
*Не думай, що за нізащо Господь вручив Адамові і звірину, і птаство, аби вони йому служили. Ні, щоб і він, і ми, його нащадки, їх доглядали й ними дорожили.
*Аби не наробить собі й родині шкоди, не все, що бачив ти і чув, варто нести в господу.
*Немає більшої на світі втрати як до життя ти смак утратив.
*Не приміряй все на свій край. Не варто залишати хату, aби калину чи бузок шукати там, де зроду-віку не росли вони...

Мой милый заявил,
Что он- сын Тота,
Он- Настрадамус,
А еще- Исус!
И с высоты
Орлиного полета
Он прививает мне
Богемный вкус:
"Ты станешь скоро
Сказачно богатой-
Иди, слепая,
По моим следам.
И лишь тогда...
В страданьях умирая,
Получишь блага
К скрещенным ногам!"

Ось символ, у якому
є безліч найтрагічніших думок,
що споглядають власні очі.

Ця сіра скеля, що стоїть
над мисом, де жодне дерево
не пустить корінь у морському вітрі;

що встояла у землетрусах і розписана
віками злив: там, на верхівці
спинився сокіл.

І ця емблема, думаю,
і це знамення зійде в майбутніх небесах;
Не хрест, і не бджолиний рій,

а це; ця світла сила, темний мир;
жорстоке усвідомлення сплетене
із безкорисністю кінця;

життя у тихій смерті; соколині
зіниці, які бачать без прикрас, і дії,
що прив'язані до гри

цих каменів і скель, чиє падіння,
не може ні зневірити, ні дати
те, чим би хтось пишатись зміг.

яким ти був
коли народився
згорток світла
жінка твоя
що ростиме бігатиме і літо її
годуватиме гойдатиме гоїтиме
розбиті коліна
поки ти любитимеш інших і гоїтимеш
розбиті серця
поки розбиватимеш
серця зцілені
поки ти питимеш щастя і горе
з чужих вуст з чужих тіл з чужих душ
жінка твоя
пізнаватиме світ на дотик
пізнаватиме любов на смак
пізнаватиме життя на запах
а поцілунки її найперші
пахнутимуть торішнім листям
а радість її пахнутиме молоком і мандаринами
а волосся її пахнутиме любистком
аби хлопці любили
і хлопці любитимуть
і хлопці любитимуться їй
і хлопці минатимуть а вона залишатиметься
чекати на тебе
і сонце збиратиметься в ній
проступаючи довкола зіниць
і розпускатиме промені
і заходитиме за хмари
і лягатиме спати за обрій
а вранці підійматиметься знову щоб народити на світ
ніби найдорожчу дитину
ще один крок до тебе
і коли ти впізнаватимеш на смак її губи
впізнаватимеш на дотик її шкіру
впізнаватимеш тепло народжене з твоїх думок
пам'ятай про ліхтар
пам'ятай про світло
пам'ятай про шлях
але забувай усе
але не пам'ятай нічого
окрім того що маєш зараз
коли ставатимеш її запахом
коли тектимеш її судинами
коли наповнюватимеш її дні
коли наповнюватимеш її ночі
коли наповнюватимеш її життя
собою


вересень, 2012

Я заїм твою неприязнь шоколадом
І мені стане абсентово байдуже!
А ти і далі жуватимеш полин,
Вирощений власною печінкою...

Зелень, туга, соковита, для Осені – несмак, як завше.
Краще – спокійне і плавне, краще – прим’яте.
Бурі, пісочні відтінки, вельвет і замша –
Стежка волога, підсушена злегка м’ята.
Фріволіте павутинки прозорі кине між гіллям,
Ті, що збирають ранкові тумани в сіті.
Скрутить опалі листочки – такий-от квілінг,
Неба пастельний батік напне над світом.
Вив’яже з клаптиків теплих городам пледи,
Вишиє гладдю трави похилі, забутий сонях,
А наостаток притомлена, ледве-ледве
Бісер подвір’ям розкидає гарбузовий.
2012

жовтогарячий жовтень
журавлино-жоржиновий
жбурляє
жмені
жолудів…
живих
2012

На вернісажі молодих художників
Продавали картини.
Мені захотілося придбати одну –
Самотній будяк.
Моя любов – будяк при дорозі.
Торохтить бричка – зачепить колесом,
Мчить кінь – затопче копитом,
Прошкує подорожній – зіб’є ціпком,
Гримить злива – приб’є до землі вітром.
А він – стоїть, ще когось і вколоти може.
Божечку, мій Боже!
Що ж то щемить так під серцем?
Чи не колючка з непокірного будяка?
2012

Гріюсь спогадом вчорашнього тепла.
Дощ мені відстукує: ми-ну-ле.
Я йому не вірю,
Він же дури...
А він вдруге, втретє…
Без кінця.
І коли закінчиться сльота ?
А він знову за своє: ні-ко-ли.
Затяжний якийсь,
Наробить шкоди...
А він вдруге, втретє…
Без кінця.
Де ти, сонце !?
Вітре…
«Тіль-ки - я !» -
Хлюпотить собі біля вікна.
І його присутність непокоїть.
Таки чую - він біди накоїть…
А він вдруге, втретє…
Без кінця...
Гріюсь спогадом вчорашнього тепла.

...Отец наш, не Моя воля, но
Твоя да будет...
2012г.

Важно не то,
где сейчас ты,
а то, кто ты...

I

Надломлений стрижень пробитий між брудних пір'їн,
немов знамено у поразку, волочиться долом крило,

і небеса вже більше не потрібні, лише страждання й голод
на останні дні: ні кішка, ні койот
їх не полегшать - цей тиждень у очікуванні смерті -
є інша здобич, легша і без кігтів.

Чаїться у дубовій порості й чекає
свого кульгавого спасіння; по ночах він
у снах ширяє, високо й вільно, день вбиває їх.

Він сильний. Біль його погана, безсилля - гірше.
Вдень бездомні пси ричать на нього здалеку;
лише спасіння-смерть похилить йому голову, підкорить

його відвагу, і загасить жахливий зір.
Цей лютий Бог всього живого буває милосердним лиш до тих,
хто просить милосердя, до гордих - рідше.

І ви не його знаєте, людська отара, або забули вже;
нестриманий і дикий, цей яструб згадує його, він не забув;
Красиві й люті яструби і люди, які вмирають, згадують його.

II

Якби було не карно, я б людину вбив легше,
аніж яструба, та він
уже не був нічим, окрім страждання -
розтрощене крило вже не зростеться, він волочив його під кігтями,
як йшов.

Шість тижнів ми його гляділи, тоді я дав йому свободу,
і він блукав по мису й повернувся
увечері, благаючи про смерть.
Не як жебрак - в його очах
була та сама нездоланна гордість.

І я підніс йому свинцевий дар, як звечоріло.
І впало пір'я і совиний пух, розслаблений, жіночний; а здійнявся
несамовитий вир: кричали чаплі, налякані коло розлитої ріки,
аж доки той політ не розчинився десь угорі за межами буття.

Любов постукала у серце...
ТУК-ТУК! ТУК-ТУК! ТУК-ТУК!

А серце ти не відчинив,
Бо так боявся закохатись,
Бо ти ідеєю волів
Над цілим світом потішатись!

І так зробилась порожнеча
Всередині твойого тіла:
Душа кохатися хотіла-
Та на журбу була приречена.

Та небезпечна хвора рана
У соціальних мутних сітях
Шукала донорів до ранку,
Щоб загасить своє свербіття.

Але душа не вдовольнялась
Бо то дешеве спілкування!
Отак...уникнувши зізнання,
Душа самотньою лишалась...

окуляри з чорною оправою
і Ви сама така собі сова
чи бачив Вас я без окулярів
та Шопенгауера
напевно ні

я зізнаюсь
сповідально чесно
скажу Вам в очі що
Ви амбівалентна

часом буваєте черства
і навіть суха як Гобі

а часом куди гірше
в мене катастрофічний шок
Ви трансформуєтесь
в запліснявіле стерво
і бачить Бог це жах

але ж
коли були Ви ще заміжня
коли товкли свій
яблучний пиріг
у Вас була якась та ніжність
куди
чому
пішла вона від Вас

Ґалаґан, 2012

Вперше
розступились дещо межі.
Ці слова тобі належать,
їх навіював мультфільм.
Вперше
на дитячій поки вежі,
геть із дому гнавши нежить,
ти звертаєшся до рим...

Починається дорога.
Пишеш вірш?
Та ради Бога!
Хай тобі завжди тепер щастить!
Стільки слів
і стільки всього, що писати...
Ради Бога!
Хай і Він, молюсь, благословить!


28.09.2012

Пронизливо тихо в квартирі,
фіранки без насолоди слухають ніч,
кава заснула від своєї непотрібності,
чашка сумовито холоне…
Навіть тиша тут не була зайвою:
кімната, господарі й речі відокремили свої світи,
намарно люстра намагалася їх поєднати,
тіні не було,
тут не існувало образів і обрисів,
відтінків і кольорів,
сіре життя полонило
душі, заковані в панцирі;
навіть образи покинули житло,
його полонила байдужість...

27/09/2012́

Олені розбігалися, крізь дим і рокіт полум'я
із-під завіс пожежі, немов опале листя, гнане вітром;
я думав про малі життя, що втрапили у пастку.
Краса не завжди мила і невинна; вогонь красивий, жах
оленів також був прекрасний; коли я повернувся
назад на схили, то пожежа вщухла, і орел
завмер на гілці чорної сосни.
Зарозумілий, з коміром на шиї, загорнутий у буревії крил,
він прилетів на добре полювання
із козиром вогню у своїй грі; і небеса були безжально
сині, і пагорби чорніли без жалю,
у темній мантії велика пташка
безжально сонна й сита поміж них.
Я болісно гадав, що та загибель,
яка покликала орла з небес, є кращою за наше милосердя.

вона художника шукала
що гроші малює
він кімнату прикрашав
картинами

вона виглядала водія
що завезе у далекі мрії
він пакував рюкзаки

вона чекала персня з камінцем
він приносив польові квіти

вона дивилась далеко
по другий бік океану
він готував надувний човен

вона пірнала у глибини поезії
він на березі озера
перемірював ласти

вона задумувалась
над розбитим дзеркалом життя
він клеїв шкаралупи днів

якось вона
заглянула йому у вічі
і він
засоромився
бо
не зміг приховати
цю самотню сльозину
в якій жила її доля

У криках сонця і юрбі людей
подумалось: були сторіччя каменю, період
       бронзи
і залізний вік; залізо - це метал мінливий;
і сталь, яку воно створило, мінлива, як і мати.
       Міста підійняті на вежі зітліють
до плям іржі на гіпсових узгір'ях.
Коріння зглянеться на них на певний час, і милосердний дощ
       пригорне,
а далі - залізний вік піде у небуття,
і люди стануть кісткою, і вірш
загубиться у думці всесвіту, і скло
у грудах мотлоху, й бетон
розсипаний десь високо
       у горах...

За шторою сховався день,
Від березневих дощів посіріло скло.
Натрапляю на крихти сумління
В складках меблів, між кнопками клавіатури.
Пам’ять сімки, як шафа, заповнена вщерть
Смс-ками із взуттєвого магазину.
Дивне враження, що їхні знижки –
Перший стимул повірити в завтра.
Тільки б джинси безповоротно
Щирим захватом не пронизалися
Від моїх апетитних форм.
Шкода, я вас так любила, зручні мої...
Цікава річ – о небо! – та комусь
остання путь застелена квітками.
А тут – пляшки з-під „Рево” та недопалки.
На наш під’їзд, як завжди, двірникові
не стачило здоров’я.
Врешті, всі гуторять: тільки б помисли
були чистими.
Четвер. Простити... Стерти.
Та ліпше вимию свої вікна.
А кому треба, той переживе
або й воскресне.

Темні постаті прийшли –
Тебе забрали.
Мого викупу-прощення
Їм – замало.
Вже не чуєш і не бачиш,
Не співаєш і не плачеш –
Тиша, безгомінь.
І не знаєш ти, не знаєш,
Над могилою чия то тінь –
Ще не темна, вже не світла,
Тінь тієї, що простити
Не змогла,
Що не вміла, не спинила
Лет шаленого крила.
О шаленцю!
Здобич темних,
Був і ти колись, мов келих
Світлого вина.
Сонце в ньому грало
Вільне й золоте.
Та спалив мости і весни –
Потьмянів –
Чи не моя вина?..
2012

Поверталась сьогодні з роботи
У фаршированому людом автобусі,
Бачила із вікна,
Як цибата дівчинка в синіх гетрах
Шукала «добрі руки» для семи кошенят –
(Чотирнадцять добрих рук,
Які простягнуть своїх сім золотих сердець
До цих одно-, дво-, триколірних щасливців)…
Думала –
От би й в людей – отак,
Раз і назавжди,
З усіма блохами і калюжками,
Без права повернення,
Без похибки на зраду,
Першого ліпшого із коробки – «мій…»

Так Бог простягає кожного з нас цьому світові,
Малих і наляканих:
Російська рулетка випадку:
«візьмуть-не візьмуть»;
похапцем занотовані приватні історії
на полях книги Любові.

Больничные окна...
Балконные рамы...
Пытаюсь увидеть
Лицо своей мамы.
В замерзшем проеме
Оконной картины
Мне мама сует
Из окна мандарины.
И слезы текут
По щекам беспощадно:
Быть с мамой в разлуке
Предельно досадно.
В семье все учились:
И мама, и папа,
А их ребятенок
Окошко царапал.
Cидел, подпирая
Бородку ручонкой,
Стараясь быть с детства
Послушной девчонкой.
Сидя в темноте,
Не слезая с окошка,
Ждала свою маму:
Осталось немножко,
Ведь скоро мелькнет
В глубине переулка
В полосочку белую
Черная шубка.
Однажды вернувшись
Из детского сада,
Увидела кукол
В пошитых нарядах-
Так мама хотела
Любовью и лаской
Представить мне мир
Удивительной сказкой.
Мы папу встречали,
Бредя по аллеям,
Искали ответы
Бредовым идеям.
Я маму в тупик
Заводила вопросами,
И мы любовались
В том парке березами.
И много такого
(всего не расскажешь)
Мне мама поведала
С юмором даже.

Спасибо, родная,
Тебе за любовь!
Чтоб выразить это
Не сыскано слов!
Пусть краски природы
И блики Вселенной
Наполнят тебя
Своей силой нетленной!
Пусть грома раскаты
Тебя не пугают,
И щедрые ливни
Твой путь омывают!
Пусть солнца лучи
Тебя нежно ласкают
И светом неистовым
Дом заполняют!
Семейного чистого
Счастья огромного!
И быть в всеоружии
Возраста скромного!

І
в горіння ночі прослизаєш ти
м’яка і невловима наче світло
із дальніх берегів
і вже від самоти
лишається лиш звук а тіло
ще навіть не рождається твоє

ІІ
Гориш. Як пара гуснеш, як смола кипиш, і я – лише ім’я тут, лише зір і змога підійти, аби торкнути, ніби гладь води рукою, оцю стеблинку, запашну і нетутешню.
Я бачу страх тобі ще досі не знайомий. Цей у долонях крик і борсання малого ластів’яти виказують в тобі щось первородне й чисте. Що це?
Ось ніч – її я розумію. А от сорочка на тобі химерна, таких не бачив, тут таких нема. Ці візерунки наче вени тіла, тільки золоті. І ти так гарно хилитаєшся в повітрі ніби в гойдалці.
Я підійду – не бійся, мій крок лягатиме раніше од своєї тіні... спокійно, бачиш – тут досить тихо й затишно – ці довгі тіні не шумлять дарма... А шепіт цей – так це лише гіляччя у вікні говорить з теплим вітром.
Ось краще глянь з якого дужого й старого дерева змайстровано було цей стіл. Певно це дуб був, чи ясен. Ці лінії на ньому ще й досі мовчать про ті чотири лапи, що лазили тут десь аж до сонця... То кіт був, чи коза, чи може то було двійко закоханих, що тікали у затінок і на висоту, годувати одне одного полуницями і поцілунками, хто-зна... Зачекай, я вже дуже близько, майже як та перша зоря, що пробуджує нічних метеликів і співи по той бік широкого озера.
(Раптово відстань між нами зникає і я вже можу тримати тебе обома руками за плечі, а тоді опускати руки до низу по спині...А тоді назад...)
Знаєш, якщо я більше тебе не побачу, залиши хоча б спогад, аби я міг у миті найбільшого спокою витягати той спогад як ножа з торби і відчувати себе захищеним... відчувати себе майстром...

ІІІ
Малесенькі ранкові метелики розтуляють мої повіки білосніжними гострими крильцятами. Доброго ранку, нічний спогаде, доброго ранку...

Ти - моя шкідлива звичка.
Знаю, пагубно впливаєш
на серце,
Та кинути, чомусь, не можу...