Іноді ти нагадуєш мені кольорового метелика,
що прагне піднести мене над світом сірих комах
(тільки б не потрапити в павутину тотальної заздрості
та не здобути Ікарового досвіду);
іноді сама собі нагадую притлумлену комашку
в клітці життєвих обставин -
але її душевний політ більший за комашине єство
і, навіть, за небачений краєвид польоту!
(тільки, якщо ти не зникатимеш з його напрямку).
Іноді ми нагадуємо двох відчайдушних янголів, що літають
один до одного в сни, створюючи їх такими ясними і пір'їнними
перед прокиданням в реальність, –
що світла у ній залишається аж до наступного сну.
...тому навіть, якщо ми станемо пропащими –
не означає, що залишимось безкрилими...
(комахами).

Кажуть люди:
"Березневий кіт"...

А справжній кіт
Чекати березня
Не буде.

2012

І ллється світ,
мов цівка молока.
І ти чомусь заплакана така
квіткою з рожевих долонь
вихрещуєш пелюстки,
викрешуєш вогонь…
На чотири сторони
стоїть мати, мов жар-птиця
синові дорога довга стелиться:
полумяна, як сорочка вишивана,
болюча, як на серці рана.
… Шафрановий ранок розмитий сльозами.
На персах рожевих набубнявів пипочок:
- чого плачеш, дурненька? У тебе синочок!
Щасливий, бо бач який – в маму.

Всього лиш ― присягнути імператору
й себе назвати юридично мертвим,
щоб пасти у двобої під ревище юрби...
І лиш ціною власного життя ураз
спинити зміг оту індустрію розваг
монах, якого звали Телемах...

2012

Знаний у Козницях багатій і скупердяй
Прийшов до раббі Ісраеля за порадою.
А той, наче мішком, накрив прибульця:
«А що, добродію, їсте ви?»
«Не надаю ваги я їжі, раббі.
Важливіші для мене справи...»
«А все ж?»- допитувавсь цадик.
«Із сіллю хліб та ще вода».
«Ти з глузду з’їхав, чоловіче!
Сьогодні ж приймись за м’ясо, яйця, мед.
Поклянись, що все те буде на твоїм столі».
І раббі не починав розмову про те,
Із чим прийшов до нього гість,
Доки не поклявсь той привселюдно.
Як багатій переступив поріг господи,
Здивовані хасиди кинулись до раббі:
«Оце й усе, що має скупердяй робить?
Не дбать про бідних, а тільки самому їсти
Все те, що нам й у снах не снилось?»
«Допоки багатій не перейде на м’ясо,
Не зрозуміє він, що бідному потрібен хліб.
Адже, як вдовольня його те, що сьогодні їсть,
То скупердяй гадає, що для їжі бідному
Придатне буде навіть і каміння».
---------
Раббі Ісраель із Козниць (1736-1815) – знаменитий проповідник і чудотворець, благословення якого просили не тільки юдеї, а й польські аристократи. Автор численних праць, присвячених законодавству.

Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними...
Cтукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами...

Твої слова були
багряним заходом сонця
(серця?)
з тонким розчерком твого силуету усередині.
(Ти ніс цілий оберемок хмизу
для сонячного багаття.
І ми удвох грілися коло нього...
Воно таки згасло...)

Тепер – безсонні, як ніч,
і тривожні – як опівнічні вірші
(писані у світлі ліхтарика з мобілки
аби не розбудити чоловіка)

Наші душі
також колись стануть невагомими
і вільними, як слова.
Їх промовлять, коли ми підемо
до багряного багаття сонця (серця?)

Хотілося б стати
хоча би коротким віршем
любові.

Блакитний плач
Любовнії утіхи
Юрба печалей
З крапелькю сміху

2012

Итак, Домой обратный найден путь,
Душа, слушая зов Материнский,
Ее песню и призыв - колыбельную и наставление,
Находит дорогу Домой.
Душа, спустившись до самого низа
В концентрации Божьих энергий,
Постигает Бога как Мать,
И двое возносятся к центру,
Где энергия Божья в движении
Превращается в мира победу и пламенный меч.
Здесь, в солнечном сплетении
Обретает душа Божье желание творить,
Ставшее импульсом устремления.

И с могучим " Эй, ухнем!",
Со смехом и словами "Вот пошла..." -
Душа, облаченная в мантию Матери,
Плана Христа достигает,
И там, преклоняясь пред пламенем Бога,
Пред тройственным чудом,
Хранимым в тайной обители сердца,
Мать и Сын в новое измерение жизни вступают.

Написано: " Душа согрешающая, та умрет",*
Написано также: " Душа побеждающая, та взлетит".
Воспаряя ввысь, к солнцу, к огненной серцевине
Вселенской сокровищницы сердца,
Облачается жемчужина в преображающие все огни.

И преображение - это знаменье того,
Что душа, облаченная в Матери одеяния, ввысь воспарила,
Плана сердца достигнув,
Где сливаются воедино неба огонь и земли.
Все треугольники чакр сходятся здесь воедино,
Чтоб превратится в двадцать четыре,
Ибо звезды победы
Выявляют идентичности точку
На космических часах Альфы и Омеги.

В преображении
Вращающие звезды Победы, реальности, свершения,
видения и мира
Высвобождают энергию
Для преобразования
Каждой частицы самобытия,
Каждого уголка и закоулка четырех нижних тел;
И жизнь внизу наполняется жизнью сверху.
Наконец, душа достигает
Плана единства.
Не придется ей больше идти
Трудов тропою и порока,
Ведь подтверждает душа,
Что может сравняться с Христом.

И вот, Богиня-Мать Жизни Пламя,
Вместе с триединою сущностью Сына
Сопровождают зардевшую невесту
К планам верховным Духа;
И клубящийся огонь привносит в жемчужину
И в священный круговорот
Сплетение Слова и слов,
Что слетают с Божественных уст.

Поднимаясь к видению целостости творения,
Шествие превращается в ритуал сферы,
Возвращение в семя и молекулу жизни.
И внезапно - свобода от всяческих распрей!
Мать, Сын и душа
Обретают целостности единство
В тысячелепестковом лотосе разума Бога.
Отче наш! Отче наш! Теперь мы едины
В лучах-лепестках пламенеющего иод!
АУМ, АУМ, АУМ!

Ныне Святое Семейство,
Троица - Отец, Мать и священный Сын,-
Слившись с душой, ее исцеляют;
В этом и обитование и цель.
В этот миг благодатный, миг возвращения домой,
Дух Святой, вспыхнув в соединении Матери и Отца,
Храм и алтарь осеняет,
И пламя вздымается,
Озарением Сверхдуши
Целое воспламеняя.
2012г.

ти хочеш мене забути
я не кажу що це неможливо
я пропоную спробуй
раз удруге вдесяте всоте
і ти побачищ це неможливо

Ой пила, пила та Лимериха на меду,
Та й пропила та свою дочку молоду:
«Ой хто купить цебер меду і вина,
Того буде Лимерівна молода».
Українська народна пісня

«Одступись, голото, та й забудь,
Що хтось зможе виграти молоду.
Та ж тільки я, багатир,
Із весілля в змозі зробить пир», –
Шкандибенко парубкам молодим
До красуні шлях та й перегородив.
«Ой, нащо вам, мамо, було пить,
Щоб доньку необачно так погубить».
«Якщо любиш – вінчайся,
А не любиш – цурайся,
Та в моє похмілля лиш не втручайся».
Ще не встигло сонце світ звеселить,
Як дівчина заплакана із села біжить.
Біжить долом і горою та й не зна,
Що її Шкандибенко доганя.
«Та куди ж ти, мила, босоніж біжиш,
Од роси холодної вся дрижиш?
Черевички й сукні – усе я куплю.
Не тікай, голубонько, я ж тебе люблю!»
«Не до серця й мислоньки ти мені!
Дай-но ліпше, парубче, гострий ніж
Повиймати колючки з білих ніг».
Ударила Лимерівна у груди свої,
Аж незрушний терен і той побілів.
«Кипи, кипи, моє серденько, на ножі,
Аніж в того Шкандибенка на дворі!»
...Поховали наречену, посідали за столи.
Напилася Лимериха як колись.
І, хоч це було на поминках, а не на меду,
Знову продавала свою доньку молоду.

Сніг не цукор
Любов не кохання.
або переклади це
На російську
Або лови сніжинку
На язЫк.

Про закоханість хто завгодно
може краще, ніж я, сказати.
Попри те, що ви всі голодні,
я по горло коханням сита
і давно не молюсь на щастя:
мої ідоли вщент розбиті,
їм зустріти весну не вдасться,
бо не звикли до змін погодніх.

Просто гидко стає від того,
що на тебе кидають погляд
і з'їдають, мов свіжий йогурт.
Все навколо — суцільне порно,
всі навколо — круті герої:
як не дивно, та попри сором,
стало модним носити роги -
тричі скручені і потворні!

Про кохання кричать газети,
про закоханих кожен ролик,
всюди тіло і голі ноги,
і шкода, що душі так мало,
і шкода, що моя планета
не римується більше з болем:
бо якщо я собі дозволю
хвилюватись і щось писати,
то не здамся тоді без бою,
сумувати почну.
За тобою.


14.02.2012р.

Тіло бубнявіє мальвами…
Розквітлих маків
густий живопис
перестиглими житами
лоскотом колосся
виливається зерном тугим
стукотом водоспаду
по натягнутих струнах тіла.
Пора повна перестиглого солоду.
Під витонченою як батист
білизною шкіри
відчуваю оксамитну повінь літа
завмер жайвір у зеніті…
Мабуть, стаєш мені піснею.

2007

була схована
від світу
за третьою водою,
на третій горі;
вітри
не підпускали до неї
мисливців;
п"ять смерек
пильнувало
тих вітрів...

жила
сама в собі,
аж поки дорога покликала
могутнім гамором світу.
і вона зійшла
з вершини вниз,
і переступила
через третю воду,
уже відаючи,
що назад вороття -
не буде...

смереки зрубали.
випустили вітри
на волю,
а вони - шаленці...
видувають душу з людини
вмить...
і не захищає вже
третя вода...
і вершина
осиротіла назавжди...

і тішиться здобиччю
вбогий немудрий мисливець;
навіть не звіролов,
а так - аматор...

має перетліти
душа
до останку,
бо так і залишила вона
там,
на вершині прозрінь
домівку,
і вже немає туди
вороття,
хоч і кличе,
час од часу,
повертаючи в душу притомність:
"Вербо Яра,одчинися!
Анна-Панна йде..."

2011

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
INCEPTION

in the beginning there were wounds
and the sky poured out of them
lymph nodes appeared in the heavens
which tied together
all those
chaotically
wandering in the sky
chimerical orbs
(what’s their origin?..)
then the nodes kept expending
and growing heavy
like stones
and
as stones
crumbled down
creating something similar
to those (already tied) orbs
each named after a god
to become one
for they thought
that there is no one
in the heavens
(just having forgotten
about the wounds
of the Universe’s inception)

13 February 2012

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
A YARN

I pull the sky by a white cloud
and a trickle of light
flows out between fingers
the white thread becomes gold
it sets out
for the horizon

o’er there beyond the skyline
You
observe
how
the white cloud
is melting and diminishing
suddenly it completely disappears

while traveling
the golden thread
begs Your heart
to let it in

I’ve no one to talk with
about my cagey yarn
except you

13 February 2012

від серця сльози Щастя піднялися до очей
в них колір любові
ти мого серця пьєш напій
сяячу Живосилу кохання палкого!
2012р.

Діва в чернечому
ставить свічечку
за дитячу душечку,
що більше не плаче,
хлібчик не просить.
Діва не голосить -
шепче: відпусти, саранча! А по той бік Збруча
дідуся мого теплі долоні зморшками помережані
проростають зерна, наче стигми. Чорні ангели –
на чорноземи. У сни приходять дітки, як пташки
збирати зернятка
на продрозкладку,
на збіжжя покоси.
А ниви стокосі
Постишев косить
сараною рясною…
О Господи – досить!
Дідусеві долоні
прикладають
до скроні тепло.
І видіння геть пішло.
Від серця відлягло.
…Тільки одного
осіннього вечора
сива Діва в чернечому
засвічує вогники
безсмертників.


P.S. Вірш надрукований у формі хреста. Присвячується невинно убієнним в той час...

А равлик до хати
Не запрошує нікого…


2008

маленьке курча на дворі
несамовито лементує, зриває горло від
крику
«небо зараз зірветься, от-от впаде, прямісінько на наші хворі голови!»
Коли воно тільки почало галасувати
ще не налагодили безперебійної доставки колумбійського коксу
ще не роздавали різнокольорові марки Лискучого Сяйва Дійсності на вулицях
але курча все одно казало що небо падає
і мабуть курча мало-таки свою курячу рацію,
бо ми так сильно приросли до дійсності,
що вже не здатні відчути як падають молекули кисню на наші прокурені легені
як падають краплі стратосфери на перепалену свідомість
як залишаються порожніми міста та населені пункти
так падає небо
так падає задум, що не зміг піднятись над буденністю
так падаємо ми
і в кожному з нас лементує маленьке курча
воно просто хоче щоб ми зрозуміли
ці краплі зрідженого газу з китайською пунктуальністю вганятимуться в наші голови
поки ми не збагнемо
небо падає
бо в кожного з нас, ще залишається свій персональний шматок всесвіту,
шматок, який можна сховати в омріяних квадратних метрах у нетрях мегаполісу
чи в елітному пентхаусі на березі якогось там моря
а що стане з тим шматком, якщо на нього таки впаде небо?
а що станеться з усіма тими, хто гадав що небо це безкоштовний додаток до телевізору?
що небо це така штука яка заважає сонцю спопелити траву та нашу шкіру?
маленьке курча лементує, роздираючи наші барабанні перетинки
воно хоче аби ми впали на коліна і смиренно чекали Апокаліпсису
маленьке курча у кожному з нас
ви чуєте його?
Бо я вже купив біруші…

Кажеш, виросла з Браяна Адамса
і ридання в подушку в минулому?
Не минулося, просто сховалося,
“Please, forgive me” сьогодні розчулило,
“Here I Am” і ти знову зламалася,
Що давно відболіло, вернулося,
І коханням запахло на вулиці:
Все у тій же сумній траєкторії,
Все по тому ж звичайному колу...
Зачитавшись дурними прикметами,
і закутавшись в шарф фіолетовий,
намотала шляхи довжелезні.
Ти згадала присвійні прикметники,
бо давно вже собі не належиш:
хтось побачив тебе без косметики.

12.02.2012р.

з усього,
чого я в собі не знаю,
найстрашніша –
здатність забувати.

це ніби кухлик,
зачерпнувши краплю моря,
милується
своїм відображенням у собі,
і забуває про море.

так і я
перестаю думати про тебе,
коли сміюся з твоїх жартів,
чи кажу:
сьогодні він не приїде.

я забуваю тебе навіть тоді,
коли відчуваю твою руку під головою…

і боюся, що одного разу
зможу не згадати…

послухай,
якщо в тебе є щось таке –
незабутнє –
подаруй мені!

… можливо саме так
птах розуміє,
що самотність – теж клітка,
чи кухоль,
помітивши власне дно,
благословляє усі безодні.

Час безцінний. А особливо ті пісочні хвилини, коли заходить сонце.
Тоді ти розмотуєш його клубок у моєму волоссі нитками
мідними. І шукаєш його віддзеркалення у плесі
моїх зіниць. Проводжаєш поглядом птиць,
що змахами крилець із вій
вгадують сонця вирій.
В золотистому
тонеш міжгір'ї
по родимках
лічиш сузір'я.
Острівками
засмаглого
тіла
медвяне,
густе,
переспіле
сонце в косі
розплітаєш.
Кожне пасмо
до вуст притуляєш.
Стає прозорий, майже
повітряний стан мій, нотний.
Як мідна ниточка останнього променя.
І коли волосся по плечах розсипалося: під музику
призахідного сонця я відмикаю тобі своє серце скрипковим
ключем – тільки би ті хвилини не закінчувались ніколи! Ти чуєш?
Але вони закінчуються… Скапують останні секунди… сонця… і нас… нема.

2012

Коли ти пишеш картину, хоча й гарно виходить,
Усе може зіпсувати одна лінія –
Перекреслить образ уяви і ти ніколи не дізнаєшся що зображав.
І тоді, стає так паршиво бачити, як кожна намальована тобою секунда спливає зараз.
Різко обернувшись назад не бачеш жодної живої хвилини.
І здається намарно натирати офісне крісло із дермонтину,
Посміхатись зайобаним колегам, які щодня сутужать відкрити очі,
Щоб вгледіти кришталик надії.
Уявляєш собі босів, які міцно вхопивши творця за бороду
Дивляться, як збігає час на настільному, пісочному годиннику
І думають про пружний зад секретарки Свєти.
Думаєш – непогано б мати свою секретарку і одразу згадуєш приказку про вовка.
Думаєш про побачення з Лєною.
Думаєш – сьогодні, краще потягнути її одразу додому.
Думаєш про її хлопця, який, мабуть, зараз бігає в трусах по квартирі готуючи їй італійські макарони.
Думаєш про теплі пончики з вишневим джемом.
Думаєш, що діти – найкраща інвестиція в час.
Думаєш про збори через десять хвилин.
Думаєш, що втрачаєш час крутячись у блядському кріслі
І думаючи – з якого б боку наїбати всюдисуще тікання годинника.

У Петропавлівській фортеці
Раббі Шнеур Залман вироку чекав.
Постарались мітнагдім на славу.
Напевне ж, не пошкодували грошей на хабарі.
Так що каторги чи й шибениці, напевне, не уникнуть.
Отак поринув раббі в невеселі думи і не зуздривсь,
Коли до камери ввійшов не хтось там із наглядачів,
А власною персоною сам Таємної канцелярії глава.
Про те, про се розпитував, а як зібрався йти, спитав:
«Як розуміти, раббі, що Всезнаючий Господь
Пита Адама: «Де ти?»
«Чи вірите ви, генерале, що Святе Письмо
І вічне, й істинне для всіх епох,
Поколінь усіх і для людини кожної?»
«Вірю»,- відповіда сановник.
«Якщо так,- продовжив раббі,- то будь-якої миті
Пита Господь людину:
«Де ти в цьому в світі?
Чимало днів і літ минуло,
А як далеко ти просунувсь?»
І тобі Всевишній каже:
«Прожив ти сорок і шість літ
І де ж ти зараз?»
Тільки-но генерал почув свій вік,
Торкнувсь плеча в’язня і викрикнув у захваті:
«Браво, раббі! Браво!».
І невдовзі на волю вийшов Шнеур Залман.
--------
Раббі Шнеур Залман із Ляд (1745-1812) – засновник Хабаду (від перших івритських слів: хохма(мудрість), біна (розуміння), даат (знання). Кілька разів сидів у тюрмі. Уклав особливу версію сидуру (традиційного молитовника і зводу релігійного законодавства) «Шульхан арух гарав» («Накритий стіл рабина). Основи вчення в трактаті «Танья» («Учили…»), котрий і досьогодні є основою хабадського канону.
Мітнагдім (івритське – супротивник) – ідейні вороги хасидів у Східній Європі. Найзатятіше протиборство відбувалося на території сучасних Литви й Білорусії. Так що слова «литвак» і «мітнагед» практично означали одне й те ж.

Дівка в сінях стояла,
На козака моргала:
«Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє».
Українська народна пісня


«Не зайду до твого двору,
Бо не хочу поговору.
Скажуть: «Мати на хрестинах,
То вона його й впустила».
А зайду тоді я, люба,
Коли батько й мати будуть.
І собаки навісні
Не страшні тоді мені.
І коти причепуряться,
Щоб мишам ще дужч бояться.
Та дізнавшись, що свати
Гарбуза мають нести,
Отоді на тії вісті
На воротях я повішусь».

Виявляється,
Що ідею побудови газових камер
У концтаборах
Інженери взяли із казки
Про Івасика – Телесика…


2009

Я малюю на стіні,
мов січень на вікні
мертві квіти весняні.
я малюю на стіні:
помершу любов, мов воскреслу.
п"ю кров, мов цілющу воду.
згадую нами забуті слова
і, мов на розп"ятті,
а то, на жаль, в житті...
я малюю кольоровими фарбами,
та ні... лиш чорними та білими,
контури обводжу сірими,
щоб так образливо не було;
так, щоб ніби однаково.
дивлюсь у вікно,
а там все потекло.
чи то сльози мої німі,
чи то почались дощі,
розтанули сніги,
та й потекли, й зникли
і так мертві квіти,
що ще тримали когось в цьому житті,
мов у казці, котру придумали самі.
і все немов у сні,
а чи у рожевій реальності.
померли і так вже неживі квіти...
чекаючи при тому вже весни...
2011р.

Не стара баба
їла білий сир,
що розсипався і падав
на трамвайну підлогу.
ковтала жадно,
набираючи в жменю з кулька.
вона колись була гарною.
змотавши рештки сиру
обтрусилася і спокійно сіла,
затуляючи лицьовою стороною
долоні рота.
і дивилась проти течії трамвая
як з-під коліс потроху
пропливає нагрітий сонцем Львів.
21. 05. 11.

Дитинство спить на веранді
на залізному ліжку коло стіни
де зима догори і вниз понад бильцем
кидала фіранку, пречеплену за карниз,

і скіпки теплу бавовну вибирали із полотна,
і зірки височіли над пагорбом;
однією стіною був ліс,
а все інше іще не прийшло.

На веранду здиралися подихи
коли темна худоба спиралась об кут
і фортецею дощ понад лісом стояв,
а печера, як шерсть, скотилася в сухість.

В лісі світло горіло вздовж стежки
до зірчаного струменю дна,
потойбік безкордонна країна,
її русла повніють, довкола

гомін звірів, птахів, лише часом
чути плескіт води поміж ним.
І лишень-но пітьма заступає -
денний місяць на небі лежить.

Збудилася з осіннім листям,
що стало дихати весною.
забулися погані перевчуття.
лишилися мрії і ціль на зорі.
рожеві окуляри систематично вдягаю.
стікає вода з волосся,
і я, слава Богу, знаю, що не ідеальна.
сьогодні четвер, а може вже середа.
забуття... одне забуття.
збудилася. краще би спала і
потекла так, як вода.

Я люблю, коли ми блукаємо з Вами старовинними вуличками
(наче мандрівні коти, шукаючи притулку на подушечках
теплих долонь) і стираємо кроками пил по старенькій бруківці.
Я люблю, коли Ви дивитесь на мене так,
наче за мить я розтану сніжинкою на кам’яних левах
або розчинюся ароматом кави на «Вірменці».
Я люблю, коли Ви молитесь за мене
у стінах Домініканського собору і стирати паморозь
болю з Ваших стомлених скронь…
Я люблю вдихати запах Вашої шкіри, так божевільно
подібного до запаху мого Міста,
ніби Ви вросли в нього подушками теплих долонь.
Я люблю Вас! (Обох).

Я чув як кицька гавкала немов лисиця
Бо перебільшене муркотання мотору
не заспокоїло її у клітці
й попутник мій сказав: "Ми змій тримаємо,
щоб їли пацюків!" Заради бога...
Я чув змію що шепотіла як людина
Я бачив гусака - він плив немов колода
Я чув людину що дрочила як гусак.

Хтось, тобою роздягнутий,
рідко буває голим.
Для наготи одного лише мало.

Голий озирається на кожного,
чи ні на кого. У баклажановій,
або трояндовій блакиті, він - узагальнення.

Хтось дав своє ім'я й лице,
щоби воно належало усім,
щоб воно стало лицем того,

хто не виносить жодних ласк,
окрім уявних.
Оголеність - парадна форма роздягання.

"- Правильно, верно без лжи и истинно без сомнения: то, что внизу и во вне, подобно тому, что в выси и глуби, и то что в глубине и вверху, подобно тому, что внизу и снаружи, -для исполнения чуда единства. И подобно тому, как Единое произродило из себя все, применяясь, так все вещи в миру из одной возникли среды, посредством ее применения. Отец его - Солнце, Луна - его мать, выносил ветер его в чреве своем, Земля же вскормила его и плоть ему дала. Отец всему, что видишь здесь, Великий Деятель, Посредник Силы есть, и мощь его полна и велика, когда сила его, проникая, наполняет землю. Сумей отделить внутреннее от внешнего, тонкое от грубого, с осмотрительностью спокойствия, осторожностью разумения, с дерзновением знания***. Эта великая сила восходит с земли к небесам, откуда вновь возвращается в землю, объяв в себе мощь выси и низин. Так восприяешь ты славу победы над всей вселенной, а потому мрак и тьма оставят тебя. На этом зиждется непоколебимость силы мощи, она восторжествует над всем высшим, властвующим, тонким, дотоле непобедимым, и в тоже время проникнет все твердое и незыблемое. Так сотворен мир. Отсюда почерпнуты могут быть чудесные тайны и силы великие, способ чего также здесь заключен. Вот почему именуюсь я Гермесом Трисмегистом, обладающим тремя частями Вселенной Философии. Именно то, законченно и совершенно,что я рек о Деянии Солнечном-".****
2012г.

Подойти сзади это как выстрелить в спину.
Подойти сзади закрыть ладонями весь белый свет, и спросить: "кто?"
Разворот цепкая хватка ответный глаза в глаза.
Все теперь тебе с этим жить.

8 лютого 2012

Він знав, що все його тіло призначене для насолод. Він знав, як вщухають пристрасті і як важко буває зоглянутись, коли настає кінець, коли приходить все чуже.
Він став невільником кактуса, що жив у ньому. Кожна голка наглядала за порухом одягу його, за вбранням, яким його наділило його відкриття, - замінований, він коловся, коли хотів вирватися з власного тіла. Обтяжений чеснотами, пригнічений і розгублений, він йшов до єдиного друга, мертвого моряка, який конав серед двору від скрушних прибоїв, і казав: “лицаре океанів, я не можу компенсувати свого життя, викради мене з цієї родини, з цієї країни і з цього безвілля…”. Байдужий баляндрасник…
Це кусливо, гай-гай!
Швидше б в загул, молився він, усі приготування, для яких існує цей вислів, та чужість – звичайний тариф.

Наче зiлля наркоману,
Ти менi потрiбен,
Мов кисень у задушливiм пiдваллi,
I промiнь сонця -
безнадiйним дням зимовим.

До кровi у губах закyшених,
До нігтiв, що гостро вп'ялися в долонi,
До тваринної знемоги тiла,
що конає в солодкiм бажаннi,
Ти менi потрiбен,
Ти...

Смак щастя калиновий,
гірко-солодкий.
Ягідко моя...

Помежи снігів, нещадної зими,
розчахнутої далечини -
Спасибі тобі,
що зустрівся,
Спасибі за дари
неземної цінності.

Смак щастя калиновий.
Ягідко моя...

Довгочасний перебір, окапканення, тотальне оцукрення… кожного, хто живе спогляданням власної безпорадності, це заводить в тупик, з якого не виводять жодна з відомих релігій, жодний наркотик, - пристрасть, чи хвороба? “Синку, тобі щось пороблено”, - як важко було цього не помітити, адже це непере-вершаний окультизм!..
Що воно таке, кохання, як і глузд, навряд чи знають навіть ті, хто його назавжди втратив. Навіть найсвятіші старці.

мрію … про
світ, у якому немає болю,
мрію ...
   
світ, у якому немає зброї.


    - Ото дивачка, регочуться «знавці»…

колись диваки мріяли про політ,
сьогодні юнаки майже буденно сідають у зореліт.
2012-02-06

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
DO NOT FORGIVE ME

do not forgive me
the green eyes
(that's a grandma sin)

have no forgiveness for
too weak arms
(it isn’t too soon to rely on them)

have no forgiveness for
the silence
(as long as I’m silent)
and laughter
(when my tears are in it)

have no forgiveness for
the song o’er songs
not Christ crosses
sloppy thoughts
and the time
wasted
on the way led to You

just forgive me
my youth
(it will pass away)

6 February 2012

TRANSLATION/ПЕРЕКЛАД

***
IT IS APPROXIMATELY THERE…

it is approximately there
where God ran out of threads
where land is not sewn to the sky
and dangles
as a teddy bear’s torn paw,
another bit of someone else’s childhood

it is approximately there
where the Lord’s hand
doesn’t touch the shadow of a lonely tree
felled by human hands
just before the Holiday

this is something like
as if the sun knelt
and beseeched forgiveness
from you
and me
for
warming
our hearts
belatedly

6 February 2012

Без хустини,
в благенькому плащі,
що нагадував колір гірчиці,
ніщо не покривало її сивини.
я не бачила її очей:
не дивилася,
не сміла глянути.
а скільки тих безсонних ночей,
що вона змучена біля вікна провела?
одна, самотня, без шматка хліба,
простягнута рука.
вона встидається,
тому й опущена голова.
...але дивилася,
як неподалік їла дітвора.
2010р.

Я..ти..ви..ми.
мертві...живі...
розділяють кордони,
схрещуються на роки...
клянуться в коханні...
проклинають у гніві...
ігнорують... ображають...
допомагають...
я..ти..ви..ми..
хто вони?

Тримай мене за руку.
дихай зі мною, прошу.
кілометр по кілометру,
хвилина за хвилиною,
країна за країною...
ти просто дихай зі мною
навіть на відстані,
і дивись на ту зорю,
котру тобі дарую.
дивись на зорі,
бо і я в них тебе розглядаю...
2010р.

Тихо. Тільки одна музика.
і всі мої думки на самоті,
в сльозах лепечуть щось мені.
2010р.

Важко пояснити мовчання,
воно може багато розказати,
так добре інколи мовчати.
2010р.

Ми познайомились в одному з тих міст, які оминули прогрес і спокуса, – ми не мали квитків і вдавали щойно одружених іноземців. Хоча, насправді, нас загнуздали нещастя і щирість. Це зробило нас покірними втіленню власних тіл і духу. Ми спокусились на все: зовнішність перелинялого краму, кращу долю і злетну смугу, гострішу за лезо, сухоцвіт. – Нехай кожен нарешті має цей неозвичаєний досвід!
Тоді вона здавалася подібною до втікачки з якогось жахливого інтернату. “Мерці перевертаються в землі, розкрилений вітер перегладжує листя, на небі боги перевішують зорі, люди перевішують людей”. “Кажуть, - вигукував я, - що це чи не найкраще місце у світі!..”. Вона казала, що кожен має своє особливе чуття. О, моїм чуттям була літня гіркотність, що проникала під шкіру і м’язи тієї першої ночі!

Ходиш навколо,
цвітеш оленячими очима,
Усміхаєшся вишнево.

Сплела б вінок
із променів довкола тебе,
Виліпила б кисть руки твоєї
з довгими пальцями.
Надихатися тобою неможливо.

Зорі набирають блиску
з очей наших,
Вітер нас минає.
... Серцю затишно
на лезі бритви.

2008