..........
Ти почуєш мене...
Запитаєш ніжними очима:
Прачоловіче, де твій вінець?
Він перейшов з вічності.
Де твоя душа?
Вона зростає лише з Нескінченності
Завжди і у віка століть
ти вільний вибирати сам -
підемо до вершини Божий Рай,
з посмішкою Світла взнаючи
всюди нам знайомий край.
2012рік

Чогось шукаю в тиші небосхилу,
Там де зливається і небо і земля.
Навіть тоді , як ніч ховає обрій,
А зорі проковтнули рештки дня,
Відкриті очі. Задивляюсь в тишу.
А може, може блисне десь зоря.
І я нарешті правду зрозуміла,
Того кого шукаю, уже давно нема.
Вдивляюсь бачу –розчахнулось небо!
Всмоктало всі надії, почуття
І пустка та , цілком не в небосхилі,
Вона в душі, вона навік моя!

а сни.. а сни… їх сонний образ…
образившись
повис весь на шнурку…
де старчий світ -
суцільні недомовки...
і спалахи на сонці
із пащі вересня
верталися додому...
2012.

Це коли ти плачеш на пероні
Не так за тим хто проводжає,
А за роками, про котрі не знаєш
Чи пройшли намарно.

Коли не знаєш чи любов з вами,
Але плачеш…
Плачеш за роками, які ще не прийшли.
Поїзд – коли смердить і кожен швендяє
Попри тебе там, де смердить.

Коли баба на сусідньому ліжку
Так хропе, що закладає вуха.
Коли ти хочеш і не хочеш,
Щоб він подзвонив, але чекаєш.
Коли ти не знаєш що буде,
Але живеш.

Це стук коліс і бажання людського сексу.
Це життя – початкова станція і зупинка.
Певний період часу, який проживаєш.
Сморід від якого задихаєшся

І переодягання в туалеті –
Як виконання надскладних трюків.
Особливо, коли через прочинене вікно
Дме у пику вітер,

Цілуючи навіть яєчники,
І пролітає чужий поїзд
Як комета блимаючи світлом,
І тоді серце спускається в унітаз.

Коли все галопом,
Коли з серця
Хтось рукою все стер.
Коли ти боїшся,
Що прийдеться жаліти…

Коли ти просто йдеш,
Бо так вийшло, чи просто треба.
Не подзвонив.
Він для тебе ще не вмер.
І так сідає батерея.
19. 08. 12 р.

Знаєш,як це: на вдих – повітря викачують,

А на видих – горгон дві сотні?

Я тобі давно вже пробачила,

Але всі ці нестачі азотні

Рухають, штурхають в спину і в горло:

- Помстися, жінко у відчаї!

Вгоди хоч одній горгоні!

Море вилито, болі випито,

Завмирає всесвіту пуповина…

Ти потрібен мені у чистому вигляді,

Ти МЕНЕ кохати повинен!

Ти – як сон, ти – Ясон, ти є Сонце,

З плямами, опіками і протуберанцями.

Обпечусь до вуглин, тільки б сон цей

Не урвався уламками вранці.

Тільки б щогли «Арго» позростались навіки,

Тільки б леза собі не вподобав,

Тільки б ти був моїм чоловіком,

Бо інакше – недобре.

Але ти – окремо, далеко, ти – з планами.

І все у тобі сумісно.

Залишилось плавно сповзати і плакати,

На драконах втікати з міста.

Десь туди, у Колхіду,у тихі спокійні спогади,

Де дахівка не їде і де можна довіритись Богові.

У мені покришились усі дзеркала і стержні

(так направду, існує мене половина).

Отже, маю підставу зникнути, перш ніж

На судах віковічних кину тобі «Винен!»

2012

А я живу у стронції миттєвостей,
Бо сонце повнолико-вразливе:
Все гріє ніби, а саме спалахує…

*-*-*
Філософія
Моєї філософії:
Ніякої філософії.
-----------------
Віра
Надія
Любов

20.08.12

Краєм ночі
Крає серце
Твоє мовчання.

19.08.12

Коли ти був тут востаннє?
Чи будеш ти востаннє саме тут?

Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.

Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…

Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.

Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.

Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.

О, вздох Творца!
Жизни дуновение нетленное.
Восторга узор великолепен
В таинстве творения...

Дыханием радостно колеблем тьму
И светлым мир творим.
Красный сандал течет с руки
Во благо мира и любви.
2012 г.

Совсем необязательно мне
Покорять самую высокую
Вершину Гималаев,
Сколотить огромное состояние.
Подобно легкоатлету,
Совершенствуя свое мастерство,
Не закрепляю планку
На слишком большую высоту...
Но цель жизни вижу,
Это радостью для меня -
Вершина Града счастья!
Преображение - чудо единения,
Трепетная встреча...
Дух света! Дух мудрости!
Вы здесь, в моем сердце души.
Путь предо мной.
Каждый получает то, что выбирает.
Выбираю - жить.
Я достойна любви...
2012г.

В тенетах буднів
дика орхідея:
де я?!

2012

Блакить
пориває
ялину:
я лину…
я лину…
я лину…

2012

В терапевтичному відділені,
на третьому поверсі -
палата в кінці коридору.

До кінця коридору,
на третій поверх,
дістається не кожен.
А коли хто і дістається,
то лежить на глибокій,
наче його старість, койці,
змінюючи час від часу одну,
незручну, позу
на іншу,
куди менш зручнішу,
то розглядаючи рожеві,
наче захід сонця, стіни,
то вдивляючись в мокрі тополі,
що стоять за упослідженим вікном,
ніби спіймані дезертири
- винувато похитуючись
під осіннім
дощем.

Тут розмовляють на високих тонах
- так, що голоси,
прориваючи товсті берлінські стіни палати,
кочують порожніми,
мов домашня постіль, суботніми коридорами,
забиваючись до запилених полиць
із амбулаторними картками,
до лікарських шаф
з білосніжними халатами й мовчазними скелетами,
до темних флюорографічних кабінетів,
просипаються,
наче пісок,
на старанно вимитий кахель,
проте так і зостаються недочутими.

Кожному новому пацієнту радіють
(це взагалі чи не єдине,
чому тут можна радіти),
оточують зусібіч,
розмовляють про різні речі,
згадують спільних знайомих,
котрі, зазвичай,
виявляються давно померлими.
Взагалі,
в цих їхніх історіях багато смерті,
смерті й любові,
та головне - правди.

Відвідувачів тут не буває.
Себто, не те,
щоб їх не пропускали -
вони скоріш просто не заходять.
Близькі вивозять вас сюди,
наче стару канапу
на сміттєзвалище,
оформлюють належні документи,
гидливо цілують,
бажають скорішого одужання
і забираються додому,
мріючи ніколи
вас
не побачити
та про євроремонт
в щойно вивільненій кімнаті.

Кілька разів на день зазирає медсестра,
міряє тиск,
дослухаючись до нерівномірного,
мов стукіт залізничних коліс, пульсу,
вганяє у висохлу,
наче гілля, вену
холодну голку,
говорячи,
що зараз
буде
добре.
Й усі при цьому лише й посміхаються,
розуміючи,
що добре
вже
не буде
ніколи.

Ввечері,
коли тополі ховаються в густій темряві,
і час тягнеться особливо повільно,
пацієнти,
ніби мурахи на пролитий на столі сироп,
сповзаються на вахту,
умощуються на твердих й обшарпаних,
як і їх життя, кріслах;
чергова сестра вмикає телевізор,
де ось-ось має початися серіал –
безкінечний,
наче їх
старість…
довгоочікуваний,
наче
їх
смерть.

Іноді силкуєшся згадати – коли все почалося?
Здавалося-б - нічого особливого, нічого зайвого
– суцільний прагматизм.
І ось тобі, маєш.

Тобі дискомфортно з'являтися з ним на люди.
Та він привчив тебе брати його усюди.
Тобі моторошно залишатися з ним наодинці.
Коли ти вступаєш до порожньої кімнати,
притримуючи скрипучі двері,
аби не привертати зайвої уваги,
гіршим за його звіряче аритмічне сопіння
може бути лише
його
потойбічне
мовчання.
Адже, як би ти на те не сподівався,-
він не помер
– лиш причаївся в очікуванні годівлі.
І ти навіть не уявляєш,
який шматок печінки
чи серця
буде відірвано
цього
разу.
Він грається з тобою,
наче відгодований кіт з голодною мишею,
наче безумний маніяк із жертвою у підвалі.
Для нього це
– ненависне хобі,
для тебе
– ненастанна смерть.
Та з часом звикаєш,
заспокоюєшся,
буває – й зовсім забуваєш про його існування.
І він, в свою чергу, теж затихає,
лежачи десь під ковдрою,
чи під ліжком.
Ці хвилини
- хвилини тиші й спокою
– особливо солодкі.
І ти на мить навіть полишаєш свій жах,
і присутність його виявляється не такою й нав'язливою,
і подих його здається не таким вже й затхлим.
Тоді тишком підкрадаєшся до ліжка,
зазираєш під нього,
потім – під ковдру
– ось він лежить…
Настільки незворушний,
Настільки безтурботний,
що навіть хочеться перед ним покаятися.
Та раптом чуєш моторошне
несамовите
гарчання
і вже ловиш на собі
його голодний погляд,
що зблискує в болотяно-зеленім оці
– погляд,
котрий ти
весь час
намагаєшся
забути…
погляд,
котрий
весь
час
пам'ятає
тебе…

Найгірше те,
що він – навіть не твоя домашня тварина,
котру було-би шкода пристрелити.
Найгірше те,
що він
– твій
телефон.

Ще тоді,
коли наша юність
усміхалась, як веселковий обрій,
ти зумисне
голубими очима
вирізьбила на моєму серці
свій найкращий портрет
і свою стежу
між чортополохами,
чортами і чортицями.
Віриться, що тобі
тієї ночі з ніжного шабашу
присвічував янгол,
бо яблуко спокуси
скидалось на земну кулю,
що обертається
навколо щастя.
А згодом була
розлука,
довга і непорушна,
мов китайська стіна,-
назавше!
Інші жінки
торкалися моїх вуст
і моєї долі,
але
ні принадами, ні тирадами
не вирвали з мого серця
твого портрета,
а вторена
на серці стежа,
здається, й досі
регоче наді мною
в компанії з чортівщиною,
час од часу
сахаючись лампи янгола –
з тих пір
єдиного світла,
в якому боготворю
тебе,
фатальну…

2012р.

В раю чи в пеклі –
я так само відвернусь,
і не впізнаю,
і не відгукнусь.
Про невимовне не скажу
нічого.
Бо я тебе… не знаю.

І ти минеш мене,
чужий, далекий,
навіки з пам’яті моєї стертий.
І лише голос,
голос той здалеку
діткнеться серця,
мов подих смерті.
2008

Дорога…
А чи не бездоріжжя?
І п’яний місяць незграбною ходою витрушує із обважнілих хмар…
сніг з дощем…
навісний та холодний липне до лиця, береться кіркою, з’їдає ясність зору.
Куди ти йдеш, куди ітимеш, друже мій?
Хто висвітить пророчий шлях з поміж решти – приречених.
А чи підступною рукою звалить до ніг своїх й армійським чоботом відіб’є ту жагу, що наче метроном, вистукувала крок за кроком ритм твого життя…
чи, радше, існування, проштовхувала крізь щільність безнадії? Невже затим,
щоби у пустці ночі, наче Гензель, згубити хлібних крихт ясну вервечку й з тим прилинути до білої землі…
й спочити сном.
Сніг мов гробар, задує всі сліди, заліпить рани, плинні рештки твого існування на цій землі, і йтиме довго-довго-довго…
до самої весни…

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

У цьому хаосі повторень
де все наймудріше
сказано
найніжніші вірші
написані
світ залишає мені так мало
і що я можу зробити для тебе
щоб без повторень
щоб перша й остання у нашому колі життів
куди подітись якщо уява
настільки мізерна
поряд з любов'ю
відпускаю всі нитки
всі клубки хай звідси
котяться
бо єдине чого я хочу
заблукати
ніколи не знайти
виходу (забороніть слово "вихід"!)
із лабіринту здійснень
у сплетенні хитрих доріг
у цьому хаосі повторень
що я можу зробити для тебе
окрім татуювання
з іменем твоїм
шість літер голками на серці
замість таблиці "вхід" хай бачить кожен
хто увійти захоче без дозволу
там він помре від нудьги
і поки всі сваритимуть
мовляв такій жінці голками навіки не личить
зроблю собі ще й пірсинг -
замість кільця
до свого життя
візьму і пришпилю
тебе


Липень, 2012

Любов настільки подібна
одна на одну одна на іншу
чорну білу зрілу дитячу останню
єдину коротку вічну сліпу
пережиту завтрашню солодку
німу взаємну
ніби драже
солодкі камінці
ніби кулі різної форми і того самого
смаку
кулі у пістолеті
кулі на більярдному столі
кулі повітряні в небі
кулі холодні у скронях
кулі що стануть джек-потом
кулі зовсім однакові з назви
кулі зовсім за змістом чужі

Любов більше ні на що не схожа
як ніжність викресана з каменю
як постіль вистелена трояндами
разом з оксамитом пелюсток
разом з шпилями шипів

єдине що залишається
це замерзати у спеку
відчувати тепло в холоднечу і значить
все одно замерзати
невідворотно поволі спиняти у жилах кров
заради тебе щодня вмирати
заради тебе жити щодня
прокидатись засинати
прокидатись чекати жити
тихенько голосно жити
любити
тебе любити
просто собі любити
мабуть
в цьому єдиний мій
сенс


Липень, 2012

це життя протікає крізь мене ніби
шовкова хустка
пофарбована моїми ж пальцями крізь
тоненьке срібне кільце
чи
ніби терпке вино
з лісових ягід через
довге горлечко лійки
і поки ти зволікаєш припасти губами
до винної течії поки
шкіра твоя лякається відчути собою
шовкову прохолоду
я розтікаюся разом з життям
я річка
а річка
як і все що кудись тече мусить у щось
упасти
а річка
це ж річка
вона до моря пливе

червень, 2012

Коли я стукатиму у твої двері
довго і наполегливо
не відчиняй навіть не дихай
аби я не вчула ненароком твій подих
али не чекала порухів твоєї душі
порухів клямки яка від твого нервового стискання
стала гарячою і з мого боку
я б хапалася за неї ніби за рятувальне коло
бо досі боюся плавати досі боюсь течії
в моїх долонях вона б залишалась
незмінно гарячою і я б намагалась
ввібрати твоє тепло ввібрати твою
присутність - даремно - я б зрозуміла пізніше
тебе там давно не було
ти вийшов парадним входом
поки я сподівалась ввійти
через чорний вихід чорних входів чомусь
не буває
і ніхто насправді не знає
чому деякі двері так і не відчиняться
скільки у них не стукай і чому
в інші ти не ввійдеш хоч вони
так і залишаться відчинені
навстіж

червень, 2012

Найкраще з того що ти мені залишив
раннє літо що лоскоче пальці моїх ніг
ще рух і я вже танцюю
жодних канонів жодних норм тільки тіло тільки
літо тільки ритми життя
запахи за якими я йду
спалахи від яких ти тікаєш
дні що протікають крізь нас
лишаючи на наших берегах річкові камінці з яких
потім хтось складатиме дітям казки
адже люди як квіти
ніколи не знають де помиратимуть
в полі на цвинтарі в вазах в чиїхось долонях
в чиїхось садах
в моєму саду ростимуть тільки кульбаби
всліплі від сонця квіти
гіркі від любові
любов дозріваючи стає легка повітряна крилата
і ніщо для неї відстані
і ніщо для неї час
за подихом за вітром народжує вона
нові життя нових нас зі своєї тягучої
своєї липкої крові
напевне
така вона кров літа
напевне
таке воно сонце на смак
і мабуть там де сонце щоранку сходить
прокидається твоє серце
будиться від теплих дотиків від поцілунків
врешті від сяйва що проганяє сни з-під повік
хоча звідки мені це знати
моя дорога на північ
там де ночує сонце безсонна моя душа
вигойдує твоє щастя

травень, 2012

хочу чути твоє дихання
твоє дихання важке і легке як життя як кожен крок
назустріч тобі як кожен крок від тебе відчувати
в волоссі своєму
теплий вітер він блукає бездоріжжям обличчя мого шиї плечей грудей й примушує
до втечі довгі вервечки маленьких мурашок караван мурашок
нав'ючених ніжністю й млістю до краю ніжністю й млістю він долає
пустелю розлуки нескінченну жорстоку пустелю аби знайти дорогу аби
віддати тобі ношу свою ношу важку і легку ношу що маєш прийняти
серцем

2012

Знову і знову мовчу –
опановую тяжку науку зречення.
Із ледь загоєної рани
проростають підсніжники –
стяги маленькі капітуляції.
Доля мстить:
не вміла з нею домовитись,
не почула її Знаків.
Суєта повсякденності
чи прОклята гординя –
що завадило?
2012

сонячна веселко
ластівка-любов моя
росяні слова...
скрипалю
шляшетний смуток
вії застила
серденько едине
нема таких
як ми
двоє...
кохаю
думки твої
шаленію
до любові
солодкий трем
в грудях
радість
на
п*янких устах
біловогняне
ми...
я плюс ти...
2012 рік

тебе не можна підслухати
тебе не можна побачити
ти заховалась

якщо перевернути кімнату
лампочкою до вікна
світло задихнеться
і ти не зрозумієш
що тільки для тебе
я живу

краще я вийду на зупинку
і стоятиму довго на холоді
аж поки те вікно
само не простягне до мене руки

я стою над тобою димом
я принишк і не хочу
бодай ворухнути
зелень твого світла

гілка летить наді мною
мов галка паперова
і з темноти твоєї
вимальовує білий глек

ти наче косуля спиш
напроти вітрів звіриних
у срібних пальцях осені
волоссям чуєш мої слова

солнце опустилось за горизонт
одинокий воин и дикая пустыня
не из легких будет переход
ночь ему свою шаль на плечи набросила
дуновение вечернего бриза
оно было настолько неощутимо
что мысли его
готовы были бессильно повиснуть
как уставшие паруса
но он готов идти
чтобы достичь своей цели
помнил всегда
что жизнь трудна
и небезопасна
в пути к оазису Нового Мира
чтобы выжить в пустыне
возносят молитву в небеса
и рассчитывают только на себя
вдали послышался вой
воин улыбнулся
2012г.

Колекціонуєш
Фігурки людей
Вирізані кимось
Із матерії Всесвіту
В одних
Наче у дзеркалі
Розглядаєш себе
Інші ті що скляні
Пробиваєш байдужим поглядом
Наскрізь
Третього не дано?

Як і кожен колекціонер
Щоразу
Шукаєш нових
Рідкісних цінніших
І навіть чужих
Непотрібні екземпляри
Вимінюєш
На їжу та безпеку
Після чого – найогидніше
(за Маслоу):
Самостверджуєшся
За їх рахунок

Щодня
Зникають сотні тисяч
Фігурок
Але тільки коли
Розбиваються
Незамінні
З твоєї колекції
Нарешті
Збираєшся до Різб’яра
По відповіді

2012

На цьому відео я посміхаюся,
На цьому фото – я щаслива,
Не граю і, повір, не граюся –
Не стане сили.

На цьому фото задоволена,
І поза кадром, що немало,
Але від щастя ні, не втомлена,
Мені все мало.

Переглядаю свіжі спогади,
І пам*ятаю твої руки,
Одне погано, що далеко ти,
Розлука…

Вітер у Твоєму волоссі.
Розбурханий океан посеред тиші.
Небо навпіл дотиком до шкіри
охоплює те, що нікому не під силу -
лише Тобі.

Білі пасма холодних хмаринок.
Ми ковтаємо цей рай на двох.
Тільки, чуєш, спина до спини і назавжди,
зашкалені емоції перетираючи
в пил...

Бути разом, ділити те, що не під силу іншим.
Неможливе в можливе, як у квітні бузок...
Розбурханий океан посеред тиші - саме те,
що зробить нас залежними
від почуттів...

Мій дух напевне мертвий,
а твій може тоже.
я малими гріхами
знищую те мені невідоме.
на перший погляд - живі.
а насправді, хто скаже?
ми інколи менше живі
у житті, ніж у смерті.
ми такі різні, так само
як і наші гріхи.
ми нічого не знаємо,
але вдаємо вигляд про інше.
забуваємо, згадуємо,
ностальгія.
чекаємо і жахаємося смерті.
це тільки поки живі.

11. 09. 08.

я полюбила наготу
і думки й тіла
побіля тебе
я так хотіла
здійнятись в небо
та білі крила
до зір зранила
й губила пір"я
на льоту

08.2012

…він стояв
гордий і одинокий
поставний і кремезний
гарний і привабний
карпатський легінь
під
крислатою смерекою
у своєму рідному лісі
твердо закорінений
у рідну землю
що зродила
і ростила його
напувала живильними
соками
і викохала
у такого вродливця

аж допоки
чиїсь
лагідні
ніжні як промінь сонця
руки
торкнулися
його міцно збитого
пружного тіла
а милий
мелодійний голосок
вигукнув захопливо:

«О, який красень! -
справжній
королівський…
боровик!»

12.08.2012 Карпати, с.Гребенів

Я мрію про тебе.
Наше спілкування повніше
І глибше, коли ми мовчимо...
Гармонія єднання — розуміємо...
2012р.

Я посіяв зерна страху
Перед лицем твого дому.

Ти виходиш на балкон і дивишся
Як будень прополює клумбу
І вечір чортополошиться.

Чорні тіні доростають до вікон
І наповнюють страховиддями простір.

Тонконогі монстри
Постають перед очима,
Залишаючи іній між лопатками.

Ти боїшся чудовиська,
Що народилося у підсвідомості.

Певно,
Я забагато розповідав про себе,
Про жінок, що пригорталися до серця,
І про те,
Як я до них тулився…

Мої слова ставали насінинами розпачу
У ґрунті твоєї любові
І ти поливала їх
Сльозами зневіри.

От і виросли…
От і вгризлися…
Ти втомилася.

Наша будучність
Надірвалася.

Надломилася…

10.08.12

… А дни за днями спешно,
И только успевай –
Как маски, числа календарь меняет.
Сегодня август только,
А завтра вновь февраль,
И снег листву опавшую скрывает…
Давно уже привычно:
Стартуем в Новый год,
И снова новой жизни пробужденье.
…А кто это сегодня стоит возле ворот?
Не понедельник? Значит – воскресенье.
…А ты опять не пишешь,
В который раз – пропал,
А мне стихи и музыка, как воздух.
Запропастилась муза? Трагический финал…
Видать, границы перекрыли просто.
Ей полететь бы за борт, с разгону, как тогда,
и плыть-сражаться, как ветра б не выли!
Иль в бейдевинд на ветер: тихонько – не беда,
Но плыть на запад, коротая мили.
…Нам в календарной спешке,
Взирая на часы
И стрелок бег,
Не растерять бы нежность.
А разлюбить, наверно,
Моих не хватит сил.
Так будь со мной –
Простой, земною, грешной…

До порога осені
Я прибив підкову
Тобі на щастя.

Через відкриті двері
Ми вдихали запах
Насолоди і волі.

Ти давала мені,
А я тобі
Краплі натхнення.

Ріка життя окропила
Твоє лоно
Болем надії.

Гаряче літо
Відкрило обійми мріям,
Що здавалися нездійсненними.

Але
Уявний страх – витвір фантазії
Полонив твоє серце.

Нині,
На порозі нової осені
Твоя сльоза падає на підлогу
І розколює землю
Під моїми ногами.

Хіба
Наше щастя не вартує того,
Щоб молоко материнське
Пити?

10.08.12

вони тихо ішли, не благаючи помочі,
і навколо їх кроків юрмилися хвилі.
на безлюдний острів потрапляєш поночі,
доки ранок чайками морськими квилить

їх пропиті матроси вели під руки,
їх здаля проводжали бліді макрелі,
на безлюдному острові втямиш розпуки,
на безлюдному острові є пісок і скелі

є широке і темне пальмове листя,
є запалений простір у кутиках зору,
молитви незабуті, якими б молився,
і підводив свій погляд і груди вгору

є просмолена хижа, яку збудують,
у якій зустрічтимуть білі ранки,
дикі звірі, яких він для неї вполює,
давні ігри, найкраща з яких - в мовчанку

є любов, що сплітатиме їх зі світом
у воді й на піску, на пласкім камінні,
ти тут - сам собі час, сам собі повітря,
на безлюдному острові є прозріння

є важкі, мов чекання, південні зорі,
наче в небі крапки після слів Господніх,
які видно всім рибам із товщі моря,
які чутно всім людям із їх безодні

дядько час
якому набриднуть
пори однієї
щоденні труди
піде до корчми
на край всесвіту
і обіп’ється
посивілих туманів
із рога віків
до безтями
і сонця пелюстки обтрусить

09.08.12

Просто є люди, яких слухаєш на одному подиху,
Не рухаючи навіть зіницями, щоб не злякати оцю хвилину,
Коли з чиїхось уст на тебе сходить прозріння.

Я перетворююсь в губку,
Інформація – у воду.
Я поглинаю її і стаю наповненою, свідомою,
Так неначе переступила грані невідомого.

Просто є люди, які говорять банальні речі,
Але таким священним набором слів,
Що все попереднє чим ти жив,
Стає абсолютно чужим.

Слухаєш їх і усвідомлюєш:
Головне – не ритм,
А те, що сказати зумів.
Ти сам собі бог – і це уже мотив,
Творити завжди те, що сам хотів.

Слухаєш їх і усвідомлюєш:
Істина завжди одна,
Просто передається на різних хвилях,
І зовсім не важлива частота,
Бажання усвідомити – важливо.

Просто є люди, яких слухаєш не порушуючи тишину,
Відчуваючи їхній ріст і глибину.

Є люди, яких я осмислюю
і мовчу.
(я теж до цього доросту)

Перед валом нових проблем,
В океані випробувань
Світлоносний один момент:
Я тут гість, а моє - це даль...

До тебе, із чарівним привітом,
Прибуду із невіданих світів.
Заколисаю килима омріяної миті,
Веселкою, барвами величності шляхів...

Я лечу, наче на крилах вітру.
Прилечу. Ніжністью сонячно прилину.
Розтинаю журавлинно Вічності тишу:
"Коханий, Янголе мій - тебе кохаю!"
2012р.

Колись малою запиталася бабусі,
Чому родина наша завжди в русі,
Чому у нас стабільності нема,
Чому ми їздимо із міста до села,
А потім знову вибираємось до міста,
Та й тут не встигнемо хоч замісити тісто?

Бабуся очі підняла з Святої книги,
- Бо сніг мете, чекаємо відлиги,
Твій батько не із тими воював,
Усе ту "воленьку" Вкраїні здобував,
Тепер тиняємось, бо треба якось жити,
Щоб не прийшлось з ведмедями дружити.

Згадалися оці слова бабусі,
І думаю, чому ж ми й досі в русі?
Вже й воля в Україні знайшла місце,
А нам і досі щось немає де там сісти.
То ж за які гріхи, яку провину,
Занесла доля так далеко на чужину?

вонабулазхвостакита
зкаотридотінульнульдва
ітридцятип’ятимінут
воназмайбутньоготака
сюрреавангарнудартхитка
устиліню
ізартменю
напляжінюувнеївтюхавсятак
меніневіриштичувак
алевізьменасвійлітак
апотіможенакита
візьменекоханата


08.08.8080

До Чаші Небес запашної
Доторкнулися закохані вуста -
І пісня радості Вогню
Коханим зробилася чутна.
Щиро вірили в Любов вони.
Що таке віра,
Як не сміливість волі,
Яка не вагається в мороці
І спрямовується до Світла
Крізь всі випробування,
Долаючи всі перешкоди.
Коханий, моє рідне тепло.,
Кумирів в серці моєму немає,
Перед очима Ти, моє Світло.
2012г.

І.

Хлопчик біг,
хлопчик селом біг
і пронизливо, тонко щось кричав
(його називали у селі Соловейком через голос),
щось кричав, піднімаючи догори руки,
і люди лякались чомусь
його дзвінкого голосу.
Сусідська тітка заплакала навіть
у хустину горошком.
На воротах гойдалася дівчинка
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а потім почула крики
і, скочивши з воріт,
почала підстрибувати на одній ніжці
і перекривляти Соловейка.
Соловейко зупинявся
і кидав у неї камінчиком…

ІІ.

Дівчинка гойдалася на воротах
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а у фартушку яблучка.
Вона гойдалася і чекала Соловейка,
щоб яблучками його пригостити.
Дівчинка гойдалася,
а з-за рогу їхала бричка сумна –
коні ледве йшли,
а за бричкою люди сунулись
і у хустині горошком тітка сусідська.
Чому вони йдуть такі сумні?
Дівчинка гойдалася на воротах
і раптом побачила у бричці на соломі
Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Дівчинці дивно було бачити Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Вона скочила із воріт
і заплакала:
упали яблучками сльози,
упали сльозами яблучка.

1963

Хоча по суті і не схильний
ні смерті, ні народженню Я,
Володар істот всіх створених
і таких, що живуть,
Але,Єством своїм керуючи,
Я видимим на якийсь час стаю.
Коли на світі правда убуває,
Коли порок і злість повстають,
Тоді в сьому світі тіні Я проявляюсь
Для праведного захисту і порятунку,
Для винищювання зла і нечестивих,
Для відродження правди на землі.
2012р.