марчінням саду зимного - покинь
покинь усе і повернися знову
я єсмь біда я тиша молитовна
я трепет неписьменної руки
над облітанням сивого стола

де смуги світла в'яжуться у петлі
покинь мене врятуй мене я нетля
що мислію прожити не змогла
в цій осені де вже немає тайн

де вже розлука глибша за безодню
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні вересень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї недосяжної вітчизни

Сходять армади з неба
Битися в бої за вічність…
Мені того, Боже, не треба –
Дай мені дійсність.

Дай мені, Боже, здатність
Бачити все, як є.
Щоб серед скарбів і мотлохів
Я відшукала своє.

Дай мені, Боже, талан
Зерно від полови ділити
І за своїми законами
Навчи мене, Боже, жити.

Що за слова до Бога?
Строфами папір міряю…
Що за молитва в чорта?
Я ж в них обох… Не вірую?

01.09.2013 р.

Солодкий сон – солоний просин
Сльози,
Що, наче ртуть, жива,
З весни – у літо,
З літа – в осінь
Перебіга-переплива…
Ізнов наснились батько й мати –
І відтіснилися. Нема…
А ти хотів насправді мати
Усе, що снилось,
Задарма?!

1996

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

Руса коса до пояса...
Українська народна пісня

Ще вчора ти була з косою такою,
Що заглядалися на тебе всі.
Сьогодні од неї лишився тільки слід.
Та стала ще милішою для мене ти,
Бо поділилася красою з тими,
В кого хвороба відняла її.

Спекотний день,
на небі ні хмарини.
У затінку сховатися б тепер...
Болючим блиском
в очі б'ють вітрини,
Де ж той фонтан
і прохолодний сквер?
А час пливе,
минає невблаганно,
Спекота чередується з дощем.
Так і в житті,
від вечора до рання,
Доля замінює журбу
щасливим днем.

…Хай слова поетичного могуть
огранює складну житейську суть.
Воно – буття усталена основа.
Якби-то – і моє, ледь чутне, слово...

01.09.2013

Екзистенційний настрій вересня.
Повітря, повне смутку й колючок.
У тінь густу сховався хижий шок
І юність залишилась без коня.

Хоча… Кому потрібно швидко йти
Чи їхати? Летіти? При дорозі
Лежать роки, що йти уже не в змозі,
На шибеницях пам’яті хвости

Гріхів минулих… Відчайдушні весни
Втомили спрагу швидкості в полях,
Що колються і втомлюють. Змія
Приносить жало мудрості. Процеси

Старіння, проминання… Та не згіркла
Моєї Музи недосяжна зірка.

01.09.13

Голуби і горобці
накрутили голубців,
поскладали в темний кут.
А сорока тут як тут:
«Я у гості , скре-ке-ке,
що в кутку смачне таке?»
Зазирає, круть і верть:
«Зголодніла я на смерть!»
Прилетіли і сова
і ворона лугова.
Запах ширився крізь ліс
і звірятам вістку ніс:
приманили голубці
і лисичок і зайців.
В закамарках власних нір
голубці занюхав тхір.
Перетнувши річку вбрід,
причалапав дід ведмідь.
За ведмедем слідом з хащ
на обід з’явився лящ.
Дуже скоро за столом
від пожвавлення гуло –
наминали голубці
голуби і горобці,
і сорока, і сова
і ворона лугова.
Втовк аж двадцять п’ять на спір
курокрад захланний тхір.
Підгорілі голубці
з’їли лиски і зайці.
Наймасніший у ляща
за щоками аж лящав
Решту всі пожер ведмідь
і волав: «Іще несіть!»
Згодом глянули в горнець:
тю, останній голубець...
Хто ж той наспритнійший гість,
що його найпершим з’їсть?

Што між нас ні жанчына,
то кахала немчына.
Моцна вабіў жанчын
штурмбанфюрарскі чын.

2012

Когда раскрашивала гроздья
Подруга-осень, не спеша,
Ждала особенного гостя
Гостеприимная душа.

Он с лета жил в душе, как дома,
И наполнялся счастьем дом,
Взлетала с чувством незнакомым
Она, себя не чая в нем.

Когда же он коснулся тела,
Их закружил пьянящий грех.
Душа в тот миг осиротела
И двери заперла для всех.

Тот гость собрался и уехал -
Позвали срочные дела.
В душе осталось только эхо,
Она томилась и ждала...

Созрели на рябине гроздья,
Ведь осень - поздняя уже...
Случайным оказался гостем
В необитаемой душе...

2008

Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.

Привіз калину з України.
Привіз чотири колоски.
Поклав їх в чужині, на стіну.
Правдою будуть тут рости.
Привезене – мені перлина .
Подумав, ми не сироти.
Прецінь в нас НЕНЬКА – УКРАЇНА...
Почаїв, Київ і церкви...
Паломником був в Україні.
Проща залишиться в душі.
Правду привіз в душевній скрині,
Про наше ВЧОРА, наше НИНІ.
Правди пшеничні колоски
Передам дітям і родині.
01.09.2013р.

Некопіювальні,оригінальні поети
пишуть твори наче проекти,
вириваються з епохи примітивної культури,
віршують,
віщують,вершать,
а рукописи їхні виходять за межі часу і простору...
І перед кабінетів дверима закритими ,
знаходять двері в собі,цв"яхами долі не забитими,
як вихід , як відкриття
ще незнаного буття...
Та надсилають тексти малозрозумілого
як листи із майбутнього,
до людства, що оділо тимчасові етичні цінності
матерій далеких провінцій
периферії життя Земної цивілізації.
Ці поети -
мають слова за мечети
що прорубують шлях
в світоглядних хащах мов в джунглях,
пробиваючись до блага,
до Бога,
до джерела,
до ідеала...
Співставляють тисячі слів улабораторії свого життя
як добра багатоваріантне розмаїття,
пробують -
винаходити проби -
матерій майбутнього щастя.
Тільки такі, дивакуваті,
що без віршів нікроку
що записують їх,на усьому ,що попаде під руку,
навіть на сірникових коробках,
у своїх доробках -
проникають у сутність ідеї у слові
у дивній своїй поетичній промові,
із мовної глини
як з першоцеглини
змоделюють в душі - невідоме,нове,всеможливе...

В дорогу, в дорогу… Туди, звідки сонце і вірші.
В Тернополі зимно і навіть чужі перехожі
Пакують валізи на захід, на схід. Щоб не гірше…
Ще випити кави - ковток сподіванок погожих.
Немає ні серця, ні розуму й світла ні в кого
До мене. Аж раптом - здіймається листя у небо…
Знайомі обличчя ховаються в пальта навколо.
І я відчуваю - сьогодні в дорогу. До себе.

Непевність. Невпевненість. Вітер і дощ.
У вікна прочинені проситься світ.
Десь осінь розхитує дні серед площ…
Розвіяти б сумніви, витерти слід
Печалі у вересні, що аж пече.
І птах, що зривається, плаче в плече…

Міняються люди й куточки природи.
І навіть каміння вода розмиває.
Тікає за сонцем народжена врода,
Що лише у пам’яті вічно жива є.

Роки вересневі у срібних туманах
Вологою щирістю вроду чатують...
Ось цвіт опаде і троянди не стане.
Натомість в саду хризантеми квітують.

Троянда остання так ніжно і звично
Торкалась очей і душі пелюстками.
У пам’яті серця залишиться вічно,
Хоч осінь уже роздяглась поміж нами.

Легенько торкнувся чарівної квітки
Отой вітерець у природі осінній.
Без жалю у спогадах викреслить літо,
Красу в пустоту рознесе, як насіння.

Без жалю, без подиву і без зітхання
Розвіються літо і мрії щасливі.
І разом з трояндою щезне кохання,
Залишивши в пам’яті сни полохливі.

Трояндо моя, я тебе пам’ятаю,
Бо літо з тобою не можна забути.
Роки вересневі у сріблі купають
Хвилини того, що іще може бути.

2013р.

Живу собі...
Молекули єства
Бруд увібрали, що тече на сито...
А вчора тінь квача на лоб лягла:
Святенник бруд намірився... білити.

Між чорнобривців провела всю ніч.
Уранці слухала прогноз погоди...
Тишко – пречорний кіт – заціпенів,
Бо дід-святенник знов човпе по сходах!

В супружника і сина – сум`яття.
Тишко лежить біля дверей на чатах…
У отвір для ключа – брудна рука,
Щоб екзекуцію «очищення» почати.

Чи я на мак намазую коржі?
Хай бачить власний лоб – а не чужі.

І на базарі дід мене підсік:
Потяг з торбини моркву й "кукурік!"...

Йому довірилась – у липні ще – кума.
Тепер побілена, та хатоньки нема.




2013

Намалюю море
з піщаним берегом,
голубе,
як твої очі.
Намалюю ліс густий,
золотистий,
як твоє волосся.
Намалюю джерельце
з живою водою,
солодкою,
як твої уста.
Тоді притулюсь до них
і питиму,
щоб вистарчило
на все життя...

Найстрашніше-
мовчить душа...
І біль пекучий схожий
на крижину
І стигне час в облупленій
стіні...

...на роздоріжжі

Пітьма, як глина, холодна і вогка
Кайдани дрижать
льодом
Пронизливий зойкіт меча
не лоскоче
погорду дзеркал

Втома чавунна іллюзій
зорю напоївши соромом
зникла у безвість

Аж вічність здригнулась
на мить

На таймері-"нуль"
І чорніше воронячих крил
Розсипається попіл із неба

І знову шум дерев, і невмирущі ми
Повірим у можливі загадки любові.
Далеко юність… А одначе – защемить,
Неждано дивосни підійдуть кольорові.

Не спи! Ловити ґав, коли блазнює час, –
Це гірше, ніж косарику росу проспати.
Утеклі дні нехай навік полонять нас,
А наодинці я – з дівчиськом тим, кирпатим.

О, магнус панус!* Щось козацьке в груди б’є
І не дає мені кохання забувати.
Іскряться слава і слова, мій… барельєф,
І я – аж там, над вічністю, стою солдатом.

А мріялось прожити просто пастушком
І поважати бджіл, і цінувати мливо.
Гадав я: битимуть – то тільки батіжком,
А клюнуть – нібито курчатко норовливе.

Минуле нині вже – не яблуневий цвіт,
І звіддаля воно,бешкетне , – ніби свято
І хтозна-де таки узявся мій розліт,
І я про це тепер не думаю затято.


Степліє навіть біль, як раннє молоко,
І – всюди тихий сум, і вічно – за рікою…
А ще – нудьгує древній сич : «Охо-хо-хо!»,
Бо я не той… не той, що з долею гіркою.

Вересень, немов іскриста повінь,
Що наповнює цілком, по вінця,
Світлі жовті бульбашки святкові
Вулицями Києва й провінцій.

Карнавал без масок і без фальші,
Даний перед лютою зимою,
Вальси, польки чи бравурні марші
Споєні веселою юрбою.

Сяє в кришталевому бокалі,
Забере тривоги і печалі,
Цей шалений вересень - шампанське,
У безмежний вирій шлях шаманський.
2008

Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.

…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.

Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.

Втопає у тумані день осінній,
У золотий убравшись оксамит.
Не падають додолу жодні тіні –
Завіса хмар укрила краєвид.

Летить по вітру жовте листя косо –
Вже й заметіль на обрії густа…
Доземно припадають чорні коси
І усмішкою світяться уста.

Хоча це мить, лиш мить – одна-єдина,
Але й вона не піде в небуття:
Бо і в дощі, і в люті хуртовини
Ми прагнемо не смерті, а життя.



1999 – 2013

***
Вони дивляться з глибини двома жаринами,
обпікаючи тебе наскрізь, очі озера.
Вони ловлять тебе на думці про втечу,
вимагають плати за саму присутність,
за зухвалість залишатися собою в той час,
коли морок спадає тобі на плечі,
мов сутана з пліч священика.
Ти хочеш крикнути, позвати помочі,
але яблуко страху засіло тобі в горлі.
Ти прагнеш плюнути в ненависні вічі,
що регочуть з твого ницого жадання,
але тобі бракне слини, не те що слів,
і нічого більше не залишається, як скоритися –
стати тихшим за воду,
приспати ворожу пильність,
відкласти помсту на завтра...
А потім ковтнути яблуко,
й сміливо кинути в гладь каменюкою погляду,
упившись своїми двома в пекельні лампади,
розводячи брижі на чолі озера.

2013 р.

Час збирати каміння
чи копати картоплю?
Хто цю душу бідацьку
зрозуміє нараз?
Час іти на майдани
чи курити коноплі?
Час приходить наосліп,
вибираючи нас.

Хату скраю збудую,
де би сісти й спочити
і зібратися з духом,
бо немає ніде
того краю-безкраю,
де би силу зростити
і сховати від крука
своє серце святе.

Але звикну до хати,
до вишневого саду,
до приватного щастя
усім бідам на зло
і збирати каміння
чи садити розсаду
не постане як вибір –
рідним стане зело.

Вона іде, в руках тримає квіти,
і грається її волоссям вітер,
ні на чию не схожа і така
хода її неспішна і легка.

Підборів стук чіткий по тротуару
із кожним пульсу співпада ударом,
і обертаються на сто вісімдесят
всі чоловічі голови підряд.

І як у вир, пірнути кожен хоче
у віями напівприкриті очі,
та розбивається черговий комплімент
як хвиля об твердий валун ущент.

Звабливий погляд, стримані манери,
тонкі вуста і грація пантери,
а як сидить, то хай же йому грець,
на ній ота спідниця-олівець.

Легка її хода у всьому винна,
І їй услід лиш: «Леді, ви злочинна!
Навіщо серце викрали моє?!
У вас на вашу зброю дозвіл є?»

Біла, чи бордова

Ні, не дадуть пожити, як людина!

Як пісня, серпень, серце, як орля.
Так жити років сто, а, може, двісті.
Але зима метеликом кружля,
а осінь гусінню ховається у листі


Біла, або фіолетова

Одна окраса і на небесах!

Нас і дерева серпень обідня:
старіють груди груші без намиста.
Та, ні, брешу: блищить-горить одна,
окраса найгарніша і найвища!

2009-2013

********

Ранок був туманний, мов горілка,
Що вночі я пив на брудершафт
В поїзді із геніальним Рільке,
Ну а Рембо розглядав ландшафт.

Затягнув я українську пісню
Так що мало голос не зірвав.
Нам, поетам, не вдається бізнес,
Найдорожчі Сонце й подих трав.

Ми молились віршами у небо,
Рільке Музу ще знайшов для нас.
Із вагона викинули Рембо,
Рембо – не поет, а «скалолаз».

Залишалось літри два допити,
Рільке мав здоров"я ого-го!
Нашу Музу звали Маргарита,
Схожа на горілку – як вогонь.

Врешті, це й не так уже важливо:
Маргарита, Мері чи Марі?
Я із Рільке сперечавсь на пиво,
Ну і, звісно, виграв це парі.

Ніч вдалася!
Так усе життя би...
Щастя є в поетів та у Муз.
Надихнувсь на ямби, ямби, ямби...
Я з Марі цією одружусь.

З нею ж бо побачив юний берег,
У душі моїй цвіте весна.

Очі вже розтулені.
Бо – Лемберг.
Де поділись Рільке
І Вона?

Не зачіпай журливої струни,
Нехай зі сну не будять опівночі
Притихле серце вижухлі тони -
Закутані у сиве поторочі.

Нехай мовчать полинні голоси
Під куполом гіркої безнадії.
Минуле в гості марно не проси,
Сльозою не тривож надарма вії.

Бо згас вогонь і мрево неземне
Розтануло за вікнами у долі,
Тужлива пісня вже не заверне
Чуття п'янкі, безрадно захололі.

І тільки ніч запеленає сум -
Ясою обезкрилене звучання...
Молю, не зачіпай журливих струн,
Хай серцю сниться небо до світання.
(23.08.13)

Моя свобода кровоточить віршами,
Твою самотність віддзеркалить римами.
Всі болі оксамитом ти завішуєш,
А я його зриваю так нестримано.

До раю ми удвох пролог напишемо.
Так довго я літала небом відчаю,
Горіла льодом і кричала тишами,
Щоб у твоїй спокусі стати вічністю.

Янтарні сльози застигають ніжністю,
П’янкі вуста зливаються рубіново.
Люблю тебе... Такий розкішно-грішний ти!
В твої бажання упаду лавиною.

Твоя самотність із гріхами вінчана.
В твоїх зіницях – міріади пристрастей.
Моя свобода, у вітрів позичена,
Медовим каяттям в душі залишиться.

Не спиться…
Г.Д…
Оплакують літо дощами
Останні серпневі дні.
Воно, дороге до безтями,
Наснилося радо мені.
Знайшовши жаданий притулок
В душі від дощів і вітрів,
Збудило думки про минуле,
Про те, що забути хотів.
Згадались – обличчя засмагле,
Бездонних очей синьота.
Украй невгамовні і спраглі
Твої ненаситні вуста.
І груди чуйні, і волосся,
І пружного тіла тепло,
Все те, що у пам'ять врослося,
Забутися, бач, не дало…
Оплакують літо дощами
Останні серпневі дні.
Закоханому до безтями,
Донині не спиться мені.
29.08.13

…мій дід Шматко тягав за коси жінку.
Таке я чула, бачити – ні-ні.
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку…
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Ішли ж за хлопа, що й тесав, і кроїв,
По жниві зустрічали старостів.
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв…
Голодні взори кіз, корів, котів…

У Лемешівці не було Протея.
Єлену бив Іван – оце про те я…
Не визволяв стражденну Менелай.
Іван – покійник. Хоч мовчи, хоч лай…
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах.
Лиш я співала:«Пахне хлібчик, ба-а…».
Всміхалася на квітному городі…
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван,
Він клав хати й солдаток – на диван…

Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Де окошилась – вічна таїна.
Там очерет росте із хмар, не з дна.
Немає там котів та кітних кіз…
Хоч би туди мій дідо не приліз!

Далеко те сільце… Ще далі – Троя.
А діточок було в Олени троє.
І ріс бешкетником Іванко, мій татусь.
Тепер я Вань минаю і… боюсь.
А дід Іван, підважуючи цеглу,
Бурчав:«Люби Софію… Кинь ту Еллу…
Ти з мене приклад, синку, не бери!
Люби одну, бо в мене любок… три».

Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо", Егейським…


2013

Колись мені в глухім проваллі ночі
Наснились очі, наче тернослив.
Такі мрійливі, звабливі - дівочі,
Неначе хтось дві зірки запалив.
Що пристрасті, що полум'я, що блиску
В отих очах - аж серце закипа!
А віщий сон підводить першу риску
І знову ностальгія відступа.
... Вона з'явилась в платті голубому
Посеред білих диво-хризантем.
Тоді я запросив її додому,
Хоч це було завдання й не просте!
Ми спілкувались майже до світанку
Про все на світі, отже, й про любов.
Всю душу їй, до крихти, до останку
Я виливав у русло тих розмов.
Ну, а вона душі не відкривала,
Боялась, певно, зради, без жалю.
Лиш тінь журби в очах її згорала,
І я тоді пожалкував, що сплю.
Я цілував, і пестив, і голубив,
Неначе знав, що це всього лиш сон,
Коли її такі жадані губи
Шептали щось про дію заборон.
Ніхто на світі з певністю не скаже,
Яку нам долю вигадають сни.
А вже кому яка дорога ляже -
Лиш тільки так розкажуть нам вони...
2010р.

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає. У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори. Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая. Я римую тебе, як римують вітрила вітри.

Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші, обмерзаю від слів і не можу намацати дна. Ніч напише мене, та безсоння усе перепише – я його полюблю, бо у нього твої імена. Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль, бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем. Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи, до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем.

Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни, я шалений літак, що не вийде з цього віражу… І безсоння моє як сторінку мене перегорне.

…Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу.

відкрито ворота і час вигорає в очах
«куди ти скитальцю» хапають вітри за волосся
туди де гукає із борозен осінь а ось і
багряний метелик упав на плече сівача

озиме латаття імлою за обрій пливе
мовчить перепілка ослаб її голос у сіті
усе починається щоби здаватися світом
усе обертається колом і бризкає з вен

багряний метелик злітає золою з теплом
сівач укидає у борозни коливо літа
того що у вирій ніяк не схотіло летіти
того що на весну
того що від віку було

Потяг останній до станції «Осінь».
Прошу, панове, проходьте вперед.
Хто без квиточка тут серпиком косить?
Вийдіть, будь-ласка, це вовчий білет!

Прошу, лаштуйтесь, усім стане місця.
Вас так багато, що губиться зір.
Щоб не міліло осіннє обійстя,
я порахую, чи повний набір:

Бабине літо і небо прозоре,
сонечко тепле в обідній порі,
ночі холодні, налякані зорі,
дощик-нудота і мла угорі.
Вітер-причепа, підпеньки й пеньочки,
крони багряні, пожухла трава,
жовті зітхання і мертві листочки,
зустріч остання, дошкульні слова.
Сад спорожнілий, сльота під ногами,
перші сніжинки, морозець вночі,
сонце низеньке, серпанки шляхами,
крики ворони, гортанно-гучні.

Наче на місці усі, слава Богу.
Он зеленіє попереду гай.
Нумо, колеги, у добру дорогу.
Гей, машиністе, потиху рушай!

Вересню, жовтню і ти, листопаде,
добре пильнуйте, щоб хто не проспав
вихід на сцену в осінньому граді,
де так багато прощальних вистав.

Я прошу прощенья у любимого:
За невольно брошенный упрек,
За дележку смысла неделимого,
На сердце повешенный замок...

Я прошу прощенья у любимого:
За реприз безудержный порыв,
За мою увиденность незримого,
Незабвенно заповедь забыв...

Я прошу прощенья у любимого:
За безвременную паузу судьбы,
За созданье образа гонимого,
Проживающего сказочную быль.

Себе випереджає час, летить,
не стишити нестримної гонитви
і замінили почуття умить
конструкції складні і алгоритми

А у земної кулі наяву
симптоми вже хронічної хвороби,
і люди, (серед них і я живу),
бактерії малі під мікроскопом

Ви не повірите, в цій небезпечній зоні
на долю ще ворожать по зірках,
і всі думки стотисячні, мільйонні,
як конденсат в кімнаті на шибках

А хтось так і не дочекався ранку,
хтось впав тому, що високо злетів
а знаєте, життя-з водою склянка,
де заломився промінь почуттів.

вересень 2013 рік

Сусіду – діду дядько Стах
приніс новину вдень:
- Чи чув, старий, що наш земляк
тепер у владу йде?
Торгаш Панько, що виріс тут,
у нашому селі.
І той чогось, не знати як,
в політику поліз.
Яка різниця? Нащо це? –
питає дядько Стах, -
«Крутив» би тихо бізнес він,
тепер от депутат!
- Яка різниця? – мислиш ти.
То бізнес! – каже дід. –
І там, і там прибуток є.
Та різний лиш дохід!

Сидить Боря на лавочці,
На сопілці грає.
Біля нього на травичці
Кіт Мурчик дрімає.
Перестав Бориско грати
І почав казати: -
Ти б, Мурчику, не дрімав,
Досить вже лежати.
Давай краще ми з тобою
Будем танцювати.
Я зіграю на сопілці,
А ти берись вбоки,
І починай по травичці
Стрибати з вискоком, -
Але Мурчик на ту мову
Зовсім не зважає.
Він солодко потягнувся,
І далі дрімає.

Хто ти ,хлопчику, такий?
Українець я малий!
А в якій живеш країні?
В ріднім краю, в Україні.
Чим для тебе ця земля?
Батьківщина це моя!
Хто здобув тобі її?
Мій народ у боротьбі!

Лето призрачно кануло в вечность...
Сыплет дождь,утопая в туманах седых.
Меланхолии суть-тосковать бесконечно,
Не пытаясь обратно направить следы...

Хлесткий ветер и зябкая озера синь.
Почерневший от холода, ветер надежд
Паруса раздувает и сам парусит,
Зарываясь от холода в юрте одежд...

Наступая на лужи вчерашних обид,
Путеводным зонтом разбивая преграды,
Забывая порочный, надуманный стыд,
Потешается ЭГО предверьем награды.

Ты тут паперкай не махай,
бо “шмайсер” мой не саржавеў.
Я? “Хайль!” крычаў? Не “Хайль!”, а “Хай!”.
У разуменні “Хай жыве!”

2012

*
З вогню у просинь лине журавлиний ключ,
махнути слі́дом би на днів осінніх путч,
але мій обрій: просто обрій - без мети,
і очі інші над літами не звести.

А в кішки той іще за вікнами розмай,
і вірній Герді в неті стрівся кращий Кай,
і я забув, які ж вони - уста без «не»,
бо поруч осінь і розгублене земне.

**
За рогом, далі, є крамниця мріянь і
на вибір долі там у модному вбранні -
нехай за душу, та удача не мине,
як чари любих дів з краплинкою мене.

А край асфальту жмені квіточок весна,
та крок і впоперек із листям борозна,
і так нагадують вони малих дітей,
що я спиняюся, давно не Одіссей.

*
До божевілля вільний, і тому війна:
за сни вчорашні, і жіночу стать майна,
бо невмолимо тане літа голубінь,
як віра в синій звід намолених склепінь.

А зводи тісняться, мов кубки з-під вина,
мов перевернуті для благодаті з дна,
і день, як пульсу бій із тінню в мережі́,
з ай-пі за краєм особистої межі.

**
І все закінчиться утратою всього,
дні відмічаючи камінчиками з «го»,
як древні, зважую щасливе і сумне -
мов непрожите ще подібного сягне.

А зорі світяться від невимовних слів -
куди й не линучи, уже давно добрів,
і море лащиться, мов жінка - навмання
тебе цілуючи - шепоче: «ми сім’я».

*
Немовби справді не існує самоти,
і не майнути далі звідси, не піти,
і в’ють вітрила журавлині далину
лише як осені дорогу огняну.

І не знайти цьому точнішої ціни,
окрім дарованої скроням сивини,
і, мов той клен, сплативши листям днів за рік,
навчусь і я втрачати все, до чого звик.

Встань Тарасе й подивися,
Що “пани” зробили…
Від Господа відреклися –
Землю отруїли.

Бо давним-давно не стало
Добрив органічних.
Усі ферми розікрали,
Тепер на хімічних

Виростає картоплина,
Бурячок, морквина,
Із нітратами хлібина,
Куриця й свинина.

Недолугі супостати
Владу захватили.
І яка їх, в біса, мати.
На світі породила.

Олігархи в людях вбили
Надію і волю.
Прирекли народу безсилий
На нещасну долю.

Розвалились білі хати,
Села вимирають…
У тривозі син і мати
Що робить – не знають.

А “пани” будують вілли
Й неприступні дачі.
До людей нема їм діла –
В них свої задачі.

Охоронці їх боронять,
Мов якусь святиню.
Літні люди сльози ронять
На святу хлібину.

У кишенях копійчину
На ліки рахують…
Олігархам нема спину
П’ють вина, жирують…

Нерадиві депутати
За портфелі б’ються,
Не поділять досі влади
І з людей сміються.

За “бугром” на екзотичних
Островах гуляють
Їх таких “самокритичних”
Й малі діти знають.

Хваляться безперестанку,
Хто більше вкрав грошей.
В кого краща іномарка,
Ще й тесть прихороший.
. . . . . . . . . . .
У відрядження б відправить
Без їжі й зарплати,
Що тоді нам заспівають
Наші депутати?

Хай сини вражі покажуть,
Як без грошей жити,
І усім єством докажуть,
Як народ любити.

Незалежність хай святкують
Без їжі і хліба.
Може, хоч тоді, відчують
Всі народні біди.

Проклинають наші діти
Служителів влади.
Може годі вже сидіти
І – на барикади…
24.08.2013

Что же ты, подруга златокудрая,
Веточкой стучишь в мое окно?
Знаю, что живу совсем не мудро я,
Но живу немудро все равно.

Я всегда старалась жить по правилам,
Душу очищала добела.
На свои места судьба расставила
И благие мысли, и дела.

Надо бы в который раз раскаяться,
То, что не успела, наверстать.
Годы, словно листья, осыпаются...
Жизнь моя! Ты осени под стать.

Дворник соберет листву метелкою,
Чиркнув спичкой, скроется в дыму.
Может, от меня всего и толку-то -
Всплеск тепла, не нужный никому...


1998

я присягнула вічному тобі
невінчаними маємось у світі
лишаємось лілеями у літі
минаємося пухом на вербі
чорніємо намистом бузини
зоріємо коралами калини
заскочені спокутою вини
нічого один одному не винні…
рахую покалічені рокú
рихтуюсь у спасенне потойбіччя
цілую рух робочої руки
тієї що написане не лічить
мені не личить плакати услід
іду за ним – забута і забита
священний шлюб – каструлі і корита
і щось шукати треба на обід…
…скажу тобі нарешті – зачекай! –
(не слухає – літає юним богом
а я стою у сінях за порогом)
не смійся і руками не махай
я хвора знерухомлена від чар
холодного вогню твоїх поезій
не маю ні ілюзій ні претензій…
… я полюбила не тебе – твій дар…

Сутінки надходять оксамитові.
Ми самі, де листя і вода.
Очерет у річечки запитує,
«В кого, ти, закохана?» – запитує.
« В тебе» – річечка відповіда,
« В тебе» – лагідно відповіда.

І щоб темні сумніви розвіялись,
І ясніш повірилось у те,
Заміняє непокірна мрійниця
Біль на ласку, грішне на святе.

І до очерету ніжно горнеться.
Ти до мене ніжно притулись,
І покине душу сіро-чОрне все.
А були квітучими колись.

Та холодним полум’ям обвуглені
В ями сліз упали з висоти,
Із усміхненої висоти.
І змогли тепер, але не в Ґуґлі ми
І слова, і почуття загублені,
А у лагідній воді знайти.

Сутінки накрили оксамитові.
Ми у лагідному усамітненні,
Як у квітні яблуні, цвітем.
Зорі засвітилися софітами,
Небо нахилилось освятити нам
У любов повернення, в едем.

2013

Це - дерев`яна шафка,
ЇЇ збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Це - Класна кімната.
Тут діти вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
В цій кімнаті є віконце
В той бік - де сходить Сонце.
Коло віконця стоїть дерев`яна шафка,
Яку збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Цей великий будинок
Зветься - Школа.
Вона світла й охайна,
І дуже простора.
Тільки вона не дуже нова -
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку,
Яка стоїть коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В Класній кімнаті,
Де ми вчимося читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

А це - Велика Країна.
І зветься вона - Україна.
Жовті лани і синє море,
Чорне вугілля, Карпатські гори...
Куди ти йдеш, моя Країна?
- Сама не знаю...
І немає в кого спитати.
Поводирі - пани пихаті.
То краще вертайся
У великий будинок
Що зветься - Школа.
Відремонтуй її,
Бо вона вже не нова.
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку.
Яка стоїть, ти вже знаєш, коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В моїй Класній кімнаті,
Де дітки вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

2013р.