Краплинка роси - пожива для квітки,
весь світ зігріває промінчик тепла, -
усе на світі має свій початок,
все починається із джерела.

"Джерело" наче човен в бурхливому морі,
що пливе серед хвиль сподівань і надій,
"Джерело" - це рука твого вірного друга,
це молитви до Бога усіх матерів.

Іскра маленька багаття розпалить,
море глибоке наповнить ріка,-
усе на світі має свій початок,
все починається із джерела.

вересень,2013 року

Ви діти сонця - особливі діти,
без вас цей світ був би сумний,
ви тут,щоб нам молитись й зрозуміти,
у чому сенс життя і задум Божий.

Згасає день. І відпочинку просить.
Аж раптом наростає з далини
таке тривожно кинуте у просинь
прощальне «кру!» зі смутком чужини.

Крещендо кличу додає ще сили,
за мить – у небі контури ключа.
Потоки вітру - не завада крилам,
і гострий клин зростає на очах.

Пливе взірець неписаного ладу,
міняє форму, рідшає, – однак
шлях до мети не допускає зради,
як на чолі – досвідчений вожак.

І не страшне тоді безмежжя синє,
дорога і далека, і жаска…
Якби то ми були такі єдині…
Якби то нам такого вожака…

25.09.2013

ти долею дарований мені
хоч і не знаю за які такі заслуги
ти не трофей здобутий в боротьбі
ти просто долею дарований мені


ти долею дарований мені
їй вдячною буду від нині
бо я тепер найщасливіша на землі
ти ж просто долею дарований мені

ти долею дарований мені
такий коханий і такий же рідний
і все це й досі ніби в напівсні
ти ж просто долею дарований мені

Львів, 2013.

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щоразу чую голос.
В історії анальфабета повний,
Мовчу. І борсаюсь в тісняві днів.
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю Божий день молитвами.
... Одними й тими ж...

Різдвяна ніч,
загорнута в завію,
карбує зорі,
ніби срібняки...
Пестливо сина пригорта Марія,
а на Голгофі
юрмляться віки.

В цю ніч святу
для кожного окремо
надходить час
покути і прозрінь, –
у чистім сяйві зірки Віфлеєма
живе незгасна
пам'ять поколінь...

Я маленький — мені не пишеться.
Ти велика — у тебе небо.
Нас чекає собака Вишенька.
Нам поплакати трішки треба.
Стільки в ночах всього намішано.
Слимачок наш ховає ріжки.
Нам не страшно — нам просто місячно
Нам поплакати треба трішки.
***
Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: "Привіт”.
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт…
***
Я падав, і здригалася вода.
Так легко спотикнутися об тишу,
росла колись вербиця молода,
Та, про котру я віршів не напишу.
І бачив я — і плакати не міг, —
Як у калюжі — небі Мезозою —
Всі дев’ятнадцять осеней моїх
Клубочаться останньою грозою.

Я знаю, що хочу.
Ти ні.
Я маю, що хочу.
Ти ні.
Я люблю, що маю.
Ти ні.
Не гублю благ краю.
А ти?
25.09.2013р.

Біла панно,
Тиха орхідеє,
Облетіла крилами-крильми.
Я без тебе
Де я? Боже, де я?
Пам'ятаєш: ми були людьми?

Тіло біле спрагло цілував я.
Мов бджола, спивав п'янкий нектар.
Мов паломник, зшерхлими устами
Клав молитву на святий олтар.

Біла панно,
Тиха орхідеє,
Облетіла крилами-крильми.
Я без тебе
Де я? Боже, де я?
Може, ми і не були людьми?

Золото з кров’ю...
Медове мовчання садів.
Птахи у небі.
Дорога.
Астролог бродячий.
Листя і пір’я на вже нетутешній воді.
Сосни – як відьми у церкві...
Вітер - для здачі.

Спалені вірші заснути мені не дають –
Як абортовані діти –
Між Богом і кров’ю моєю.
Люльку покинув палити
І майже не п’ю.
Аз усамітнивсь.
Пишу епопею.

Більше пишу, як живу,
Чи живу я усе-таки більше?..
Час покаже тоді,
Коли біла трава – небеса.
А наразі мені
Благодаттю відсвічує біль ще,
Наче смертю і хлібом –
Гострюща коса.

Заклинання мої, замовляння –
Між Богом і Бугом.
Хай читають їх мавки, русалки,
Старий домовик...
Я вже був за межею,
Де брата немає, ні друга.
Тільки Матінка Божа.
Тут - сиві, мов космос, курви...

Тільки прірви скажені
До білих висот нас готують.
Це пізнав на собі.
І тепер не боюся падінь.
Вертикальний мій шлях
Нагадає березу, не тую.
А вона для нащадків
Дасть білу схвильовану тінь.

Свинопаси вкраїнські
З дешевою славою поряд.
А мене ж бо хвилює Христос -
Той, що в храмі бариг...

Не на камені я залишусь.

По калинових корах
Пінна кров моя буде
Дзвеніть
Догори.

Ось у долоні вранішня росинка,
ви задивіться в неї на хвилинку,
чудну і незвичайну має силу,
така мала, а цілий світ вмістила.

Та сонечко пригріє, і нема,
але на це зважаєте дарма.
Води краплина крихітна ласкаво
твердий та неприступний точить камінь.

Хай кожен виступ гострий ранить тіло,
за кроком крок вона ступає сміло,
хлюпоче й грає, тихо, ненастанно,
м’яка та сильна, ніжна й нездоланна.

Круті боки вичісує до лиску,
даруючи легкі, іскристі бризки,
І він, сердитий досі та в погорді,
вже ніжиться в чудесній прохолоді.

Вона нуртує, набирає силу,
Бурлить, клекоче, прагне небосхилу,
І валуни та скелі вже не в змозі
стояти твердо в неї на дорозі.

І вже вирує, бурха, шаленіє
незламна, невпокорена стихія,
дев’ятий вал на піднебесну мчить,
і все живе здригається й тремтить.

Ось-ось обрушиться, полонить, поневолить!
І з тихим шурхотом спадає легко долі,
сміється дзвінко, пестить небеса,
ясна та щира, чиста, як сльоза.

березень 2013 рік

Промов мені слово – хай буде воно самурай.
Один з каравану несправжніх, у колесі білки
застряглих по вуха. Нехай під реліктовим гінкго
воно буде духом, голодним до світла вмирань –

так ніжно і боляче – від рукавів його сліз.
Від поясу чорного вихору тиші, що впаде
на масляний шепіт солоного сонця в лампаді –
холодну закуску страхіть, що зарання збулись.

Збулися зарання. До того, як їх передчув.
До того, як їх напророчили кава чи розум.
До того, як ніжні сильфіди і квіти ерозій
торкнулися скелі сумління губами дощу

з підземного неба. До того, як стало однак:
вживати з-під крану цю ніжність із хлоркою звички,
вбиратись у потяг, котрий у цім віці не личить,
як біле й смугасте; носити на пальці вітряк,

порубаний штилем на тонко, чи пастку – в ребрі,
ходити з торбами від щастя до майже – благати
чи хати окраєць, чи вибуху пляшечки хати,
чи висі із маслом, чи сирної дірки в горі…


….гримів телевізор, і вершники штири у нім
іржали з-за шкла – що аж дряпали синє повітря.
Котів за вікном позмивало плачем Геракліта
(за нами чи просто?) Повзли мовчазні таргани

двох стрілок, охлялих і кволих, бо тиша – з отрут
найперша і проста, як борна – із зародком світу…
Збайдужілі сили слова силували сидіти,
немов партизанів у хащах аїдових руд.

Чар-рута калачиком спала у травах сухих.
Була ікебана з людей і зачинених мертво
на холод і протяг дверей – мов накладене вето
на право цвісти в трясовині, на лонах страхів,

продажних, як доля кожнісінька, обрана за
надріз на печалі, кидок від Даждьбога – до Бога…
Звертання дивилось із вуст, як звіря – на дорогу,
коли продавати звіря це несуть на базар,

та ні – не зривалося… Нишкло. Криваво на клей
тулилось до губ, наче меч – до стегна самурая…
Ламкі шестилапи кутково-павучого раю
дивились на те, як це ніжне мале догоряє,
немов хризантема в багатті осінніх алей, –
так ніжно і боляче … –
куций словесний дивак,
із поясом чорного вихору болю, що впаде
до того, як ти передчуєш вигнання із саду,
до того, як змовчиш, аби так мовчати відтак….


2013

З води я витягну осу,
Яка так боляче тонула,
Немов моє святе минуле
Губило гідність і красу.

Врятую від води осу,
Лихі не заберуть глибини,
І з допомогою стеблини
Красу від гибелі спасу,

І пристрасть чисту і палку.
Смугасту висушить хустину,
Погладить талію осину,
Очистить лапки від пилку…

На сонці висохла оса,
Озолотила ту стеблину
Із неї дзвінко, як з трампліну,
Стрибнула в сині небеса.

Як за стеблину ту оса,
Триматись буду я за тебе,
І вересневе, і жовтневе
Нам небо схилить чудеса!

2011-2013

Ковтаю торішні згадки...
Торішні...
Життя пливе.
У ньому- мої закладки.
Ми-грішні,
Але живем.

Я вже загортована- досить!
Міцнію...
А серце дме.
Мій розум відради просить
Суцільно,
Але...мине.

На небі- бентежна просинь.
Мрякотно...
Аж треба жить!
Душа виміряє осінь
Шляхетно,
Але бринить.

Напевно, ти маєш рацію,
Занурившись у "ніколи",
Поринувши в "іновації",
Та філософські школи.

Життя триває, безумовно.
Роки до вічності збігають.
Вони замислено-тактовно
Часи безжально відміряють.

Крутнувши колесо фортуни,
Ти перетнув бувалий путь.
Оголосив себе перуном...
Минуле... вирішив забуть.

І, дійсно:все заради чого?
Навіщо марнувати час,
Щоб внука бавити до школи?
Хай краще забавляють нас!

І, з*ївши очі в інтернеті,
Мандруючі цікавим світом,
Доказуючі: "На планеті
Життя не стане оксамитом!

Шукати треба інший світ-
Він кращий(бо нас там немає),
Рушай у віковий політ!!!"-
Душа над обрієм літає...

Оцінять навмання нащадки
Безглузді витівки місії:
Його замислені нотатки
Та стиснуті суворо вії.

Де є любов,що в Божім слові?
З яких причин спинився плин?
Невже наразі ми готові
Позбавити життя світлин?

Я голову схилю поволі
Перед стражданнями дітей.
Буденної бажаю долі-
Щасливим прийняттям гостей.

Щоб сват і брат поцілувались,
Скріпивши чаркой оберіг...
Щоб сім*ї щиро спілкувались,
Не обминали свій поріг...

Щоб яблуні цвіли довкола,
Щоб м*ятою жило подвір*я.
Щоб ми не втратили ніколи
Сердець споріднених довір*я!

Гнівно скаржуся дружині:
“Де тепер стара пила, -
Не минуло півгодини,
На дровітні як була?..”
Раптом теща з комірчини
Знавісніло визира:
“Що ти мелеш, лживий сину, –
Я не пила й не стара!..”
25.09.13

Засни, засни, коханий, ув обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

2010

"Йди до біса!
Швидко-швидко!
І не обертайся.
Помирай, живи, воскресни.
Лиш не повертайся.
Щоб не бачила очей
І речей не чула,
Йди до Бога, до людей,
Щоб мерщій забула!
Геть з очей - із серця геть -
Схема ця працює!.." -
Все це шепочу ледь-ледь
Й він того не чує :-)))

24.09.2013 р.

Стоять берези в золоті осіннім.
Леліє човен. Я ще - не стара.
В саду дими завихрені і сині.
В диму сліди летючого пера.

І хто вже знайде? Пожаліє потай...
А я стара... Натомлена... Пуста...
Поволі піднімається з болота
найменша донька осені - сльота.

Обертом, обертом... Дихати б, але як?
Поглядом свердлиш, прикручуєш до стіни.
Кожне твоє подумане — вистріл в Я,
кожне несказане — ніби наказ “Стогни!”.
Мури виводжу крейдою коло ніг,
поступ знеструмлюю: “Стій, де стоїш! Мовчи!”,
зверхністю в голосі вчуся вдавати “Ні”
правдоподібніше... Дихати б, але чим?

2013

Пародія

В двобої ранок мучив ніч –
Долав, долав і було мало…
Ти мав прийти, і я не пріч,
Так розтривожено чекала.
Вже вся палаю – не барись!
Ходи, ходи, моє спасіння.
То певно кіт шкребеться – брись!
І нароста нерозуміння –
Чому, скажи… О, знов коти –
Та брись! Хитнулася гардина…
То був не кіт – скрадався ти,
І налякавсь – лиха година!
…Твій голос чую вдалині,
Лунає він однак плаксиво…
Якби всамітнились одні -
Тоді б нарешті сталось диво!
…А за гардиною – кашкет
(Напевно ти тікав щосили)
Я вже купила «Кітікет» –
Коти заснуть. Вертайся, милий!

24.09.2013

…І стукає в груди серце, неначе об землю м’яч, і де б я тебе не стрінув – я буду тобі чужим. Постав свої телефони на автовідповідач – я буду тобі дзвонити, аби розмовляти з ним, бо він мене не спитає, чому ти завжди сама, чому ти віршів не пишеш і валиться все із рук. Це голос тієї тиші, якої в тобі нема, якої тобі не треба – її заміняє звук. Її заміняє осінь тональності ре-мінор, задумуй одне бажання і ноти свої познач – бо лінії партитури сплелися в такий узор, що стукає в груди серце, неначе об землю м’яч.

А журавлі летять,
перевернувши небо,
своїм дзвінким «курли!»
хвилюють береги.
А роси мерехтять,
стиха грайливий щебет,
волошки де цвіли,
рясні впадуть сніги.

А журавлі летять…
Мене саму лишають,
не жаль вам, журавлі,
мене, не жаль, не жаль!
Що на вустах печать
жури, не помічають,
від рідної землі
в незнану линуть даль

А журавлі летять,
беруть на крила сонце,
їм байдуже до сліз,
що у очах тремтять.
А грона вже горять,
палають у віконці
межи струнких беріз.
А журавлі летять…

вересень 2013 рік

Малюєш пальцями на склі холодний дотик
Його зізнань.
Невидний слід, і ще…
Іще
Тремтить
В тобі.
Прийде ця осінь…
Осінь доти,
Допоки біль, допоки звук, допоки щем.
Ідуть слова крізь всіх і все,
Ідуть до тебе.
Його зітхань тремка струна
На чолах хмар.
І тихо сохнуть у руках сльозинки Феба
Тоненьким, нервом,
Що продерся крізь туман.
Перетерпиш цей крик в собі
і цю знемову.
А осінь так іще ніхто
Не проводжав,
Щоби аж вбити віддзеркалення любові
Гарячим віддзеркаленням ножа.

…ну ось і все
сиджу посе
ред стін один пишу есе
то може скруху пронесе
бо так під ложечкою ссе
усього аж мене трясе
рятуюсь кавою глясе
не знаю тільки чи спасе
вмикаю скриньку TV Se…
але і там ні те ні се
лише якийсь Абу-Хосе
овечок стрижених пасе
йому згадалось медресе
і відпочинок в Туапсе
проміння падає косе
шурхоче шинами шосе
а двері - скрип… когось несе…
оце й усе…
кінець есе…

24.09.2013

Просвітлення за крок до божевілля.
За подих до осяяння - пітьма.
Солона хвиля власного безсилля
І сила тридцять п'ятого псалма.

24.09.2013

Ти думаєш...
легко
стояти лише біля кросен
і станси нічийні ткати,
і відпускати назовсім,

зривати за словом слово,
губити, губитися знову
стовідсотково,

шляхи перебутні
ділити на вирій і стужу,
сивіти, як осінь,
як осінь, губити душу
таку бентежну, таку байдужу,
а, може, просто зів’ялу дуже,

мінливі думки
проганяти за обрій
і танцювати останнє па
допоки коси розвіює вітер,
допоки серце не виїсть зима.

2013

Я думав: урятую дві бджоли,
Які тонули і гуділи жалібно.
Узяв билину біля жаливи,
А жалива мене чомусь ужалила!

2010-2013

Чорнили спілу синь круки,
І тишу крики їх чорнили,
Немов у Січ змогли пройти
І оселитися жовніри.

Немов у православний храм
Попали п’яні сатаністи.
Але в олтар їм не залізти,
Бо настрій вир круків не вкрав.

А щоб спасти політ небес,
Щоб негатив спалить увесь
Достатньо однієї іскри.
Твою отримав есе мес,
І сподівання знов розквітли.

І звідти, з тих дзвінких рядків
Огонь усе перекрутив:
Те, що здавалося бридким
Ставало гарним при бажанні.
А ті, які пішли, безжальні,
Святої віри супротив –
Тепер сумирні прихожани.
І навіть вкраплення круків
І синь, і тишу прикрашали.

2012

Смотрю на вас з заграниці
Про якиси там дурниці
Читам вашу поезию
І не вшитко розумію

Ви пишете так як гвони
Слова гарни нич не повім
Але ваши вірши про нич
Хоц і в українскім слові

Зас хвалите то што гнеска
Мальованим вельким словом
Олігархи бют оплески
А вітер несе полову

Хоц ви в себе я в чужині
Інше видять наши очи
Я загрозу в Україні
І то як би єй помочи

Ви в книжках в твердій оправі
Штосте до склепу віднесли
Думаєте лем о славі
І пінязі зір ваш пестит

Словом чудним вибираним
НИЧ опишете як Бога
А про край свій слово мами
Лем куціцька так під здогад.

Як не спиться зимової ночі –
Дістаю із шухляди листи
Ніби дивляться з них твої очі,
Заслоняючи біль самоти.

Я читаю ізнову, ізнову,
Перечитую їх в сотий раз,
І веду нескінченну розмову
Про життєвий наш пройдений час.

Пропливає все перед очима:
Перші зустрічі, ніжні слова.
Наче крила росли за плечима
І хмеліла від слів голова.
. . . . . . .
День весілля в холодному січні,
Коровай на святковім столі,
І свекруха не зовсім привітно
Зустрічала в сусіднім селі…

Ти у чарочку став заглядати,
Як залишили рідне село,
Одиноку мою сиву матір –
Найсвятіше, що в мене було.

За тобою полинула в місто,
Стрів привітно мене Кременчук.
Весь сіяв, як в янтарнім намисті
Від тривог рятував і розлук.

Залишила я друзів чимало
Білу хату, вишневий садок
І лелек, що удаль проводжали,
Срібнолисту осику, ставок…

І дитинство своє босоноге,
І сліди на гарячім піску,
Й журавлину невтішну тривогу,
І човни, при вербі, в холодку.
. . . . . . .
Все незвичне і незрозуміле
В наддніпрянському місті було,
Докладала рішучості й сили,
Щоб забути кохане село.

Не змогла я забути, бо знову
Чула запах п’янкої ріллі,
Мами пісню святу колискову,
Клич лелечий в бузковім селі.

Рятувала любима робота,
(Узяли в заводський дитсадок).
Проявляла до діток турботу…
Народився і в мене синок.

Стільки радості, ніжності, щастя
У серцях наших щирих було.
Я з синочком, немов на причастя,
Прилітала до мами в село.

А коли наближалась до хати –
Мальви низько вклонялись до ніг,
І барвінок стелився хрещатий,
І стрічав світлий мамин поріг.
. . . . . .
Швидко донька й синок підростали,
Ось і в школу пішли залюбки.
Негараздів та горя не знали,
Їх турботи – оцінки, книжки

Вже і школу обоє скінчили,
Як же плинуть у безвість роки!
Дай-то Боже їм Віри і сили,
Хай їм сяють удачі зірки.

Час прийшов – син кордон захищає,
Стільки я недоспала ночей!
І Всевищний один тільки знає,
Стільки вилила сліз із очей.

Мчать роки… Відслужив син… Додому
З Єревану на крилах летить,
Бо жде дівчина вірна, і тому
На побачення з нею спішить.

Відгуляли невдовзі весілля
І щасливо у двох зажили,
Хоч підкралось до нас надвечір’я –
За дітей ми щасливі були.

Скоро й донечці “щастя” знайшлося,
Їй судилось іти під вінець…
Та недовго у згоді жилося –
Наступив їх коханню кінець.

Залишившись з маленьким синочком
Стріла прикрість її молоду,
Але ми не залишили дочку,
Розділяли із нею біду.
. . . . . . .
Все пройшло… Засивіло роками,
Не затерся життя твого слід…
Хоч тебе і немає із нами
Всі дванадцять оплаканих літ…

Посивіли давно наші діти,
Вже дорослі онуки твої.
Їхнім щастям я буду радіти
Мудре слово – бальзам для сім’ї.

Милий правнук росте, бешкетує,
Мудрість, сила хай ляжуть до ніг.
У житті береже та рятує
Божий ангел – Святий Оберіг.
. . . . . .
А в холодні засніжені ночі
Перечитую знову листи.
Твої добрі замріяні очі
Гріють душу з небес висоти.
17.08.2013

Коли тривога крадькома
торкає скроні,
а вперте небо ллє дощі
на міжсезоння

коли не квапляться вітри
і перехожі,
а місто заспане стає
на осінь схожим

коли глевкий отерплий час
на плечі тисне,
і слову з присмаком сльози
бракує кисню

тоді до тебе прихилюсь
на відстань вірша,
і стану спогадом розлук –
чи, може, більше

та, пізнаванному, віддам
як на офіру
найпершу мрію і свою
останню віру…

Не піддавайся мені,
Не піддавайся вмовлянням,
Я полишила чекання,
Краще мені не вір.

Не довіряй словам,
Не повертайся більше,
Кроки мої тихіші…
Вірші…летять до зір.

Не піддавайся спогадам,
Я уже все зупинила,
Кинула, відпустила…
І над минулим злетіла…


Не довіряй ані погляду,
Ані обіймам, дотику,
Я починаю заново
Жити за серця покликом.

Етюд

Золотої цієї пори
Ще хотілося сонцю радіти,
Та загнали холодні вітри
Десь, у Африку, «бабине літо».

Безутішно ридають дощі,
Заливаючи землю щоднини...
Розкошують у лузі кущі
Молодої, гіркої калини...

2013

А в тебе доросла донька.
І пахне на кухні кмином.
І грає сусід-романтик
На клавішах кожен день.
По вінця у кухлі піни.
Хвилини летять невпинно.
І рветься у шибку вітер
Мотивом дзвінких пісень.
Витає вінтажний спокій.
На сполох не б’є погода.
Сьогодні я буду справжня,
Як осені тихий сміх.
На сонці ти грієш воду
І серце моє холодне.
І навіть зігріти жовтень
Ти б міг.
24.09.2013

Все больней и больней каждый раз отрываю
Оплетенную душу корнями в душе.
После наших коротких прогулок по раю
Грешный мир - безысходной печали клише.

Мне там пусто одной. Рай наполнен тобою -
Этот ласковый голос, волнующий взгляд...
Я мучительно так упиваюсь любовью,
Что порой непонятно, где рай, а где ад.

Воскресаю - и снова за нас умираю,
Мне нести этот крест, не отдам никому.
После наших коротких прогулок по раю
В грешный мир я тебя никогда не возьму...

2008

Далеко поза небом, поза тим,
де сива хвища, де солона осінь,
Марія стереже чиїсь хрести,
і все чекає невідомих гостей.

А ми йдемо, як венами туман -
не світимось, не світим, не ярієм...
Тримає нас руками обома
над прірвою розхристана Марія.

Куди падем? І нащо ми тобі -
вже ні табун, ні зграя, ні отара...
Марія миє руки голубі
і розсуває почорнілі хмари,

бо хтось гукав, а чи приснився хтось?
Отара ж прийде? Виноград дозріє?..
І хто спитав би - над чиїм хрестом
всю ніч невтішно плакала Марія...

2013

День був занадто сонячний,
Настрій був надто піднесений,
Десь поміж ясними скронями
Тихо помер теплий вересень.

День - він уже не лагідний,
Настрій уже заморожений,
Тільки крокує левадами
Привид зливової осені.

Може, справа не в холоді,
Певно, що справа не в сирості,
Просто душа не знеболена,
Просто побачила привида.

Знову дарма очікую,
Ранок стрічаю надією
Що за зливовими ріками
Вересень прийде замріяний.

На пустищі дикім, де зарослі трав,
Під баком, що повен помиїв,
Ведмедик потертий самотньо лежав
Із бантом рожевим на шиї.
Дощило надворі.
Скуйовджений плюш
Намокнув і злипся.
Недбало
Ведмедик лежав у калюжі.
Довкруж
Нікого не видно.
Смеркало...
Новим він колись подарований був
На свято малому хлопчині,
І довгі роки жив улюбленцем у
Великій і дружній родині.
Він вірним товаришем був у житті,
Ділив із малим перемоги.
Чому ж опинився тепер в забутті,
І кинутий обіч дороги?
Чому по життю не шануємо тих,
Хто вірним нам був,
І з роками
Про них забуваємо?
Звісно, святих
Повік не було поміж нами.
Чому не спиняємось між метушні
Щоденних борінь до знемоги,
Не думаєм, як би жилося мені
Покинутим обіч дороги?


21.09.2013р. Львів

мудрості міра

мірою майбутності
міркування минулого
можливість молитися
молитвою матерів
молоді молять мамону
мелють млинцями маківки
мають молоко марихуани
молодість марніє
минають містичні мрії
мертвим могили.
05.07.2011р.

       Увертюра

…і начебто давно все прозвучало
про золоті «осінні карнавали»,
про «хуртовини айстр» і хризантем,
і не знайти вже для поезій тем…

Та ледь майне поміж дібров
золочена карета
принцеси – Осені… І знов
є тема для сонета…

09.2008

       Осінні дива


           «…На проспекті Свободи
           знову зацвів каштан…»
               Львівська газета,
                 08.09.2008
          ( А на вулиці Княгині Ольги –
           знову зацвіла вишня…
               З власних спостережень
                     09.2008)


- Іще ждете чудес? У прагматичний вік?
О, не марнуйте часу на дурниці!
Чи не простіш – навідати крамницю,
а не шукать джерел, просить в берези лік?

- Прагматику, спинись! Поглянь довкіл – краса!
Торкнися світового абсолюту.
Бач: райдуга, як відблиски салюту,
яким ще мить тому прощалася гроза…

А в «літі бабинім», неначе навесні,
старий каштан – сучасник сивих левів -
цвіте, весніючи неждано, в напівсні…

І наче у піснІ, ще й цвіт вишневий
світилка-Осінь молодятам у вінці
вплела… Тож диво - поруч. Незбагненне…

09.2008 (09.2013)

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Де тут нащадки прадідів великих,
Що боронили рідні рубежі
На грізній найостаннішій межі
Від зайд-чужинців, що несли нам лихо?!!

Де спадкоємці тих, що заснували
Брід Кам’яний* - козацький зимівник?
Куди могутній рід козацький зник?
Після чиєї занепав навали?!

І що чужинці скажуть - так і є:
Шотландець Карл**, німкеня*** на престолі...
Палає серце, аж кричить од болю -
Коли ж ми пошануємо своє?!!

Чи довго нам купатись у брехні?..
Знов "німець нам історію розкаже"****,
Як їздила цариця в екіпажі?
Чи зрозуміємо, збагнемо?.. Ні?..
2013

У генах мого натхнення
Коріння твого кохання.
І крапля – аналіз крові –
Усе доповість про нас.

Ти живиш слова любов'ю,
Ковтаєш пігулки болю
І віриш – все буде добре,
Хоч сумнівів плаче хор.

Хоч голками непокори
Вчорашнє під нігті коле,
Та страдну минулу осінь
Не вродить старий горіх.

Безмежжя твоєї влади
Укутає день у ладан
І стигле бажання літа
Осипле тобі до ніг.

Не янгол я. Не безгрішний.
Смітити не можу грішми,
Та ось у моїй долоні
Зернина – тонка душа.

Візьми. Розітри і викинь –
Не скоро іще Великдень.
І нам хай про нас розкаже
Сусідів німе кіно.

23.09.13

На вічнім платі, з неба впавши тихо,
нема прощення за наші гріхи.
Шукали щастя, та знайшли лиш лихо -
тонку межу давно ми перейшли.

Немає сонця більше, то лиш вітер віє,
нещадно ріже наші душі знов.
І кожен про маленький промінь мріє,
і остиває в жилах кров.

Нема запалу, який був раніше,
туманить розум монотонність днів.
А вітер виє, і все тихше, тихше.
Втрачаєм ми яскравість снів.

І де поділись ті жага, бажання?
Бажання жити, до зірок плести.
А залишилось лиш розчарування,
ми розвели усі свої мости.

Шукати вихід? Але кому треба?
В своїх помилках потонули ми.
Так де ж той шлях? До того неба.
І в наших душах вічні льди зими.

А може нам чекати тихо?
Чекати мрій, як справдяться вони?
Чи може не змиритись з лихом?
Свою дорогу у пітьмі найти.

Боялася, аж кам'яніли вікна.
Та вірші шепотіла у рукав.
Не посивіла. Не померла. Звикла!
Так не один, я думаю, звикав

до того, як поволі стигне в жилах,
як все достоту в'яне у тобі...
"Не перша й не остання" - говорили.
Не вірила - любив же ж, ну любив...

Та й розлюбив. Гірка осіння темінь.
Рука, що вчора билася крилом...
І все здається, що в житті моєму
поезії ніколи й не було...

під покосами літо покосами
скільки жмень молока
не приносили
скільки плесканок сонця
не брали ми
і кружками у небі не краяли

ой покошено літо покошено
понесуть його з поля у кошелі
продірявлять мару його остями
поки осінь стоятиме осторонь

ой покошено літо покошено
по стернині по ниточці кожному
на кожух з реп'яхами
на спомини
щоби дим лоскотати у комині

під покосами літо покосами
в гарбузах ночуватиме осінь і
сон водитимуть лози заплутані
в золотистій заплаканій сутені

Знов оркестра жовта грає польку.
В танцях листя дні такі шалені.
Щедро гостить небо нас нівроку:
Б’ють салюти лип, беріз і кленів.

В дивний кольоровий сміх обгорток
Сонце світ золОтить нам завзято.
Осінь стрімко мчить з вітрів екскортом
В пізньолисту сумно-світле свято.

В сонмі
суму
стигне
спека
серед
сивих
стін.
В схлипах
сині
сонця
сполох
в сіру
сутінь
стік.

Цей день і радісний, і щемний,
повітря чисте і рясне.
Так, я любила Вас... Напевно.
І, мабуть, це вже не мине.

Бо скільки прожила я років,
сьорбнула і добра і зла,
а це відчула ненароком,
що тільки вами я й жила.

Й чого собі оце кажу я,
сама не знаю до пуття...
Когось люблю... Про щось жалкую...
І кимось міряю життя....