У місті відьом її ніхто не впізнає:
зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках назустріч блідому трамваю…
Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.
Старечі руки мару на люд понаводять.
Свічки погаснуть. Тонутиме в злісній жовчі
дешеве небо: чатує касир на вході.

У місті відьом підстружать щастя і долю
і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках тверезо від алкоголю…
Дешеве небо собі набиває ціну.

Хотілося б знати
про що розмовляють
Стрімке джерело
і трава на світанку.
Лелеки, що в сині
небесній літають
Шукаючи в висі
свого полустанку.

Що листя шепоче
в барвистому квіті
В садку, що сховав
одиноку хатину,
І мальви рожеві
у райдужнім літі,
Що люблять погожу
і сонячну днину.

Що місяцю зорі
всю ніч шепотіли?
Про що шелестів
верболіз над водою?
І журавлі,
що у вирій летіли,
І весни,
що збігли кудись чередою.
23.04.2013

(Поетесі Нінель Новіковій)
Шкода, що мчать за обрій роки
І сивина вплітається у коси,
Та сяють вам з небес ясні зірки
І стеляться під ноги трави в росах.

Для вас квітує білопінно сад,
Виводить соловей високі ноти,
Жаль, що не вернеш молодість назад,
Та приводу немає для скорботи,

Радійте, за прожитий кожен день,
Цінуйте кожну дорогу хвилину,
Несіть в душі мелодії пісень
І не впускайте в серце самотину.

Талановита, мудра і проста,
Ваш дар – творить, поезію писати:
І місія велична і свята –
Людині у біді допомагати.

Хоча за обрії летять роки,
Пливуть, мов лист осінній за водою,
Хай щастя із небес вам шлють зірки,
Палка душа лишиться молодою.
18.07.2013

я тільки пуанти. і сукенку. крепдешинову.
і шаль-павутинку. зіткану вітрами східними.
і крильця прозорі. над вишнями, над ожиною
літала в них. над бузиною… – найнеобхідніше.

я тільки парфуми. тендітні, ефірні, вранішні.
легку парасольку. від сонця. і як захмариться.
й мелодію тиху. аdagio. флейта, клавіші…
і де Мопассан. – і ще тисяча літ до старості.

я тільки зітхання. безсонні, бузкові, в любощах.
і пашень осінніх самотність. і вітер мантрами.
і біль попід серцем. і сепію ніжну – юність ще.
і мрію рожеву – Парижем гуляти завтра нам.

я тільки пуанти. й до тебе спішу. метеликом.
хіба іще скриньку. різьблену: лелітки, плетива.
а ще косметичку. і два кришталевих келихи.
і шафку: спідниці, горжетки, манто, скелетики,

авітамінози, маленькі печалі, радощі,
коханці, колишні, покинуті, що покинули,
браслети, коралі… і, мабуть, усе. та… правда ще:
(пілоте, будь ласка, прошу вас літак затримати)

...................................................................

Смотрю в окно и дождь стучит..
Ко мне приходит вдохновенье..
А сердце бьется и дрожит,-
Писать хочу стихотворенье..

В душе та звездочка зажглась,
С которой все я начинал..
И вот пошел не торопясь,
И лист бумаги отыскал.

Сажусь за стол, укрылся пледом,
Достал я ручку из пенала..
И выбираю себе тему,
Наброски сделав для начала...

И будет все.. эмоций много..
Стараний также от души..
Как написать : где мягко, строго..
И как мне лучше завершить...

Во многом есть то вдохновенье,
Что нужно мне, чтоб жить, писать..
Когда пишу стихотворенья,-
Эмоций Вам не передать...

…танцює липень на помості неба
і навіть може втнути гопака
йому позалицятися до тебе
кортить бо ти розлітнена така
окрилена у поетичнім леті
гурманно висмаковуєш слова
о як би не старалися поети
либонь не осягти твоїх жадань
юнацька відчайдушність у діяннях
бушує пристрасть що не чує літ
липневим сонцеликим осіянням
Ювенто мила декоруй цей світ!

18.07.2013

Пародія

Гурії райського саду
Взяли мене у полон –
Знов повернулась досада:
Я ж бо не праведник. Он

Скільки довкола поетів,
Чом ви не візьмете їх?
Хтось із них, може, з відомих,
Знати не знає про гріх.

Може читав хто в Корані
Як бути праведним і
Падав коліньми при пані
Честь захищаючи. Ні,

Долю свою парубочу
Втрачу при ваших свічках,
Грішний, я більшого хочу,
Полум’я щоб у очах,

Шалу натхнення і хіті,
Бурі у пристрасті! Ще
Листя щоб в’яло на вітах
В пах опускаючи щем.

Просто лежати і ждати,
Гурії! – це не моє!
Стали красуні на чати -
Страшно, і тоскно стає.

Милі, я вас обцілую,
З неба дістану вам зір,
Випустіть, дуже вас прошу,
Я ж бо не ваш – рідновір.

16-18.07.13


Гурії - дружини праведників у райському саду у мусульман

Моя знедолена земля,
Сумую гірко над тобою:
Над усією німотою,
І над одвічною бідою.

У голоді віками скнієш.
Оборонитись не умієш.
Бог землю дарував, як вроду,
Кого пустила у господу?

Кого пригріла, як гадюку,
Нас прирекла на вічну муку –
Нестерпно довгу муку-ніч,
Яку не скинути нам з пліч.

Вона неправдою нас душить,
Все бур’яном-брехнею глушить,
Як невід’ємна наша тінь,
Куди не глянь, куди не кинь.

2004р Надія Таршин

Марусенько, Марусю,
На тебе я дивлюся
І часом не йму віри,
Тобі кажу я щиро,
Що ще такі бувають –
Собою прикрашають
Земельку нашу рідну
На дивину ще плідну.

За що рука береться-
Усе тобі вдається:
І знатно вишиваєш,
У хрестики вкладаєш
І душу, і терпіння,
Своє високе вміння.
А як плетеш хустину –
Плекаєш мов дитину.

І кожна річ, як диво -
Усе робиш красиво.
І ростиш помідори
Не гірші за узори,
І квіти навкруг хати,
Так, як любила мати.
Мов бджілочка, літаєш
І втоми ти не знаєш

Ти на землі - княгиня,
І роду – берегиня,
У донечок, онуків –
Такі ж дбайливі руки.
Одвіку і донині
Газдині в Україні –
Велика, мудра сила
І чоловічі крила.

Вірш присвячую великій майстрині, жінці дуже скромній і роботящій, жительці сел.Клевань 1, що на Рівненщині - Пальок Марії Іванівні.

13.07. 2013р. Надія Таршин

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

По яке лихо в нашу Волинь
З орлами й вогнем ви ішли?
Ні, ви добра там не несли.
Ви руйнували церкви, школи...

Ішли в етнічне наше поле
І проливали нашу кров.
Ні, з вами не ішла любов.
Ви годували Волинь болем.

Сьогодні вільна Україна
Миритися з усіма хоче.
Але покайтеся за злочин.
Скажіть, що ваша це провина
Дивлячись українцям в очі.
А перед Богом на колінах.
17.07.2013р.

Моя кохано, я чекаю.
Хоч і чекать нема чого -
Усе між нами відбуло,
як не було,
Як спад веселий водограю.

Мине ще не одна пора,
В якій прийдеш до мене в сни -
Немов я у трафунку, в маячні -
Де ти моя.

2013.

Відлипає липень помаленьку.
У долині мла плете кубло.
Вишень і черешень червоненьких
Нібито насправді й не було.
Навпростець через ячмінне море
Довгі дні маліти подались.
- По Петрі, та й по теплі, - говорим
Нині ми, як пращури колись.
У гніздечку з мамою і татом,
Дивлячись у неба ясний світ,
Розпрямляють крила лелечата,
Мріють мимоволі про політ.
Чахне на городі картоплиння.
Ой недовгий літа буйний вік, -
Викупила в золоті княгиня
Право на його зелений сік…

17.07.13

Старший брат купив мобільник.
Хвалиться, радіє:
- В ньому знаєш скільки функцій!
Що завгодно вміє.
Менший Кость прибіг до нього
й дуже просить брата:
- Дай мені також, Васильку,
трішки ним погратись.
Кость малий погрався трохи,
віддає байдуже:
- Досить класний. Тільки знаєш, -
плаває не дуже.

Пародія


Люблю солодке… Як дюшес – щоб в мисці!
Не лось, не олень – знає все село.
Ти вибач – звідки те маля в колисці?
У нас ще й поцілунків не було…

Воно в нас, мила, кажеш від натхнення?
Та вірю, вірю… Так – безмірно рад…
То син чи дочка? Як його на ймення?
(Ще добре – обійшлося без близнят!)

Всьому виною, певно, творча мука
Або наслання від небесних муз…
Диви – воно вже віршики агука!
А як римує! Справжній Чорногуз!

І гумор любить – он усе в рум`янці,
І в`є, і в`є (як я часами в`ю)!
Міцненьке, браве – хоч веди на танці!

Від гордості я наче у раю!
Як добре, що воно у вишиванці –
Моє, моя Дюшеско. Признаю!


17.07.2013

не боїшся рук моїх розгнузданих
не страшишся що згориш у полум`ї
зблудишся навік в моїх спідницях
в небо полетиш на голих ц...цях
диво-перса ти уже цілуєш
ізкипаю в ласках умліваю
най мене і ціла волость чує
я -німфетка я - перлина раю
та зніми скоріше ці облачення
шорти рвані майку те що далі
кров моя огнями поциганчена
(залиши хіба лише сандалі)
а чифір зробив велике діло
не заснеш не думай конокраде
тіло-дихання моє розбурхуй сміло
не чекай допоки ранок впАде
мріється дорога із колесами?
забирайся їдь я не тримаю
тіко попрощайся з тими персами
шо як стражі коло брами раю
я твоя одвічна кочовичка
не переч
звикай
то файна звичка
у вогні циганському згораю
і тобі
багато
дозволяю:)


17.7.2013

Ти, мов сумнівний шлях,
Яким мені пройти,
Слід в слід,
Аби себе не загубити…
Мені здавалось лиш,
Що Він – це Ти,
Здавалось лиш…
Від літа і до літа…
Я знищила всі докази…
Тепер
Планую тебе стерти,
Перекреслить…
В моєму серці,
Ні, ти не помер,
Але не дам тобі я
Там воскреснуть…
Не дам, не буду,
Більше не візьму
Тебе від світу
Вкрадливої ночі,
Не на біду…
Піду…я геть піду,
Хоча лишитись хочу…

Якби Іван Франко не вмер,
а став би мером Івано-Франківська,
то чи працював би він в поті чола чиновницького,
чи вибудовував би бюрократичний ідеал світу
із постанов, розпоряджень, наказів…
Знаєте, щось не так,
щось пішло не так у нас
наче в королівстві Данському,
бо ми віддали владу політикам,
а треба би було поетам.
Лише у піснях і віршах —
вижив український народ,
та словом відродився.
І важливішим за владні укази
є Шевченків «Кобзар».
Оберігають мою країну —
поети,
більше за пістолети.
Як казав колись грек Платон
певно розбивши свій глек з вином
об чиюсь чиновницьку голову:
— Лише та держава буде процвітати
де будуть правити філософи та віршотворці…
І щоб урятуватись —
від економічної кризи,
та політичної диктатури, —
люди йдіть у поети!

волинка грає час у.д.
біда навчить– зубасті знають
де голод брав постав едем
голИзну вигадка веде
до влади й слави як до раю

дзінкий нечесно рваний гріш
і до вершини від підніжжя
гора бажаючих скоріш:
коли в пани в пани коли ж?
і доять смокчуть чавлять піжать

а простодух-інтілігєнт
лише зітхне в безсиллі журно
зрагулізована ущент
під бум-цик акомпанемент
потягне віз країна дурнів

Добре, каже батько до сина
Хочеш щоб я тобі розповів
Як цвила у веснах Укураїна
Світ їй знав шанував і любив

Я розкажу тобі мій коханий
Про історію яка ще спить
Бо як край і історія в кайданах
І це синку народ мій болить

Нашу славу зарили в могилах
Як вогню всі боялись її
Як орла у якого є крила
І літає по небі своїм

Прийде день що розриють могили
Вже не довго нам ждати на це
Душі тих які правду творили
Вийдуть з нутра і край Воскресе.
весна 1971рік (w1/15)

а котка дорога снить колесами-
всіяна роменами, даліється.
ллє гітара-кочовичка скресними
звуками, яріє пісня..Ти оця

Доля , що коловоротить кострища,
і чифірні ночі недовиспані,
ти мене розвітрюєш-а хто ж і ще?
конокраде, збавче тихо-дихання.

Вороні спідниці та облачення
в русі як вітрила проти просині.
Кров моя огнями поциганчена-
сни твої - моїми зворoхоблені.

дзвони зір на грудях перетрясую,
в танці ізкипаю. Перекотисті
пристрастей моря гойдають рясою,
сіють перла у любові волості.

Не боїшся вихорів розгнузданих?
не страшишся, що згориш у полум"ї?
що зблукаєш у моїх - у Тустанях?..
Вічне: в Небо лет - серцями голими.

І сплю й не сплю... І ніби мені сниться
Густезний ліс і файна молодиця...
Дюшеско, Барбарисочко, цьом-цьом...
А поруч бігає якийсь кумедний Гном...

Талановите, бестія, вдалося...
Спило всі рими з милої волосся,
Метафорами смачно закусило.
На мене схоже: добре, тепле, миле...

Таке якесь, як щастя у віночку...
І носить чорногузівську сорочку...
І на бандурі раптом як втяло...

Відлуння сколихнуло все село...
Аж розколовся навпіл чийсь гарбуз...
Я ж був щасливий цим нащадком Муз!:)


17.07.2013

Семиоктавний водоспад щедрот
І архітравний витончений грот
Заполонили береги химерні,
Нашепотіли відблиски феєрні.

Наворожили різьблені фронтони
Величнобілі звивисті колони,
Собор шпилЯми чеше буйні хмари
В молочному тумані-дня примари.

Перлини в мушлях сховані надійно,
Вітрил пурпур вже вицвів провінційно,
Завіси заступили світло денне,
У плюші крісел тоне диво темне.

Перлини на зів'ялих пелюсткАх,
Тривоги у розпалених серцях,
Затоплено пісками ті оази,
Де пошуки завершують екстази.
2013

Оце дитя кохання – Вам скажу я!
І груди є – і поміж ніг стирчить…
Ростуть мені в очах і груші й туї,
Хоч сядь і плач, як тітка на печі.

Із муз уже любив і не одну я,
Були солодкі, ніби калачі,
Тепер сиджу і вірші компоную…
Аж мац… Щось голова моя свербить.

Ой, лишенько, це ж роги, як у лося!
Забув я те, що ти – із Афродит!
І пестив, ніжив так твоє волосся…

А ти, а ти – в спідниці ти – бандит!
У кого немовля оце вдалося?
Середнє щось, ти бач - гермафродит!

17.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Підперся граблями. У полі стою.
А сіно виспівує гами...
Я посмішку згадую милу твою
І все, що було поміж нами...
Де я іще юний, до всього мастак,
Дзвеніла коса над лугами...
І сіно. І ти. Стукіт серця "тік-так"...
І жайвір. І борщ з галушками...
Чому ж ота втома, неначе мара,
І тіло з краплинками поту
Дратують постійно(мовляв, не пора),
Берися за іншу роботу?..
А сіно шепоче.
А жито шумить.
А я сподіваюсь на любощів мить.
...Зруділий від сонця та спеки...
жую...
(Запах часничок поміж нами...)
Складу, моя мила, копичку й твою,
Спочинь-но з граблями...

17.07 2013

Яке це стерво, зоряне натхнення!
У срібну ніч, коли мигтять світи,
його нема і рими одкровення
не можуть місця у душі знайти.

Та що там місце, рим самих бракує!
Усе шаблон, ужиток, секонд-хенд.
Душа від того, знудившись, сумує,
а з нею гумор, комедійний бренд.

А було б добре щось таке уткнути,
щоби Парася пискнула: О, ВАВ!
А потім не могла всю ніч заснути,
втомивши ум від пародійних вправ.

Немає Музи, діви для поезій,
а з нею слів весняної жаги.
Себе питаю: нащо пишеш, крейзі?
Кому потрібні прісні пироги?

І сам собі я відкоша рубаю:
Від дум життя порепалось чоло.
Я запишу їх, потім прочитаю –
уже тих зморшок зменшиться число.

Це як рецепт довіку не старіти.
Якщо умерти, тільки молодим.
Хіба не ліпше римами хворіти,
аніж маразмом, а то і гірше чим.

Я не один такий на цьому сайті.
А ну спитай найстаршого з ПееМ:
Чого ті дні, коли не пишеш, варті?
Хіба не скаже: творимо – живем…

Пародія

Оце мені так випала задача,
Уже й не знаю, що мені робити?
Ні батько, а ні мати не навчили
Як хлопчика від дівки відрізнити.

Чи син воно, чи дочка? От би було
Йому отак уже під років двадцять
Тоді б я знав… Тоді б я і не щупав
А так побачив. Але це маля ще…

Оце беру, дивлюся, зазираю
У очі, на обличчя і на груди…
Нічого я второпати не можу.
Грудей нема. Нема, та і чи буде?

Воно іще не має ні щетини
І вуса в нього не ростуть… Але
Є ще одна ознака… Але памперс
Не можу розстібнути я оцей.

А ще від нього пахне неприємно.
Напевно… Точно! Так воно і є!
Нехай росте. Ким виросте – тим буде.
Хай спокою уяві не дає!

17.07.13

Коли усе здається чорним-чорним,
без будь-якого сенсу, без мети,
довкола зрада, підлість і потворність -
відважся заспівати пісню ти.

Відлунить Чураївни рідне серце,
об землю лихом трусоне гопак
і… «Алилуя» - сплав зі сліз і терцій…
Ти устаєш і оживаєш… Так!

Лиш не тамуй розпуки, туги й болю,
коли пече образа, не згаса:
ти виспівайся, виплачся доволі,
підхопить пісню жайвір в неба полі,
босоніж вийдеш із витків недолі -
загоїть душу істини роса…

кін.1990-х (2013)

Розхмарена вітром, ясніє блакить
Над змореним спекою полем.
Мажорними нотами жайвір бринить
І жито шепоче спрокволу.
Зруділий од сонця та спеки стою
На сіні, підпершись граблями,
І посмішку згадую милу твою,
І марю весняними снами.
І втома відходить, неначе мара,
Із тіла краплинками поту,
Але, вибачаюсь, кохана, – пора
Ставати ізнов до роботи.
16.07.13

Етюд

Біла мелодія снігу
Зачарувала світи.
Песик рудий із розбігу
Вишив на ньому сліди.

Влігся натомлений вітер
Відпочивать залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні розсілись граки.

В казку потрапивши тиху,
Раптом замреш від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

…і тиха мова
в якій трикрапка важить більше слова
звучить у глибині душі моєї…
…сльоза дощинки на вишневім глеї
мов павза красномовна…
…на струні
напружено-тонкої павутинки
завис листок і кольорів відтінки
заграли в спектрі…
…сосни ясени
своїх птахів у вирій відпустили
і гнізда запечалились…
…остигли
жаркі жоржини – літепла нема…
…уже й зима з близького зарубіжжя! –
погрожує…
…а в мене того збіжжя! –
так зубожів що Божечку ж ти мій
хоч божеволій…


1998

Не треба! Молю!
Зупинися!
Зажди!
Невже не настане мій перший світанок?
Як добре було б нам укупці завжди,
І я б називав тебе лагідно - мамо...

І очі б у мене були голубі,
Бездонні, як небо погожими днями.
Надією був би довіку тобі,
І я б називав тебе лагідно - мамо...

Не знала б ніколи зі мною біди,
На старості літ не марніла сльозами,
І хліба доволі було б, і води,
І я б називав тебе лагідно - мамо...

Рідненька матусю! Мене не губи!
Життя не вкорочуй своїми руками.
Я б так тебе щиро і ніжно любив...
Благаю, почуй мене!
Матінко!
Мамо!

12.07 - 15.07.2013р.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…


2013

вірш видалено

На рушнику нерепетицій,
що я не звик (але навчусь)
вважати мовою традицій,
стою, готуюсь і молюсь.

Слова дрібні, на серце звичні,
несу до храму сподівань.
Та двері храму - як публічні,
бо пересічні, де не стань.

Назвусь і знову виняткове
шукаю місце день у день.
Знайоме вже і загадкове
знічев'я горнеться до жмень.

А я у тиші цій глибокій
нікого б навіть не займав.
Якщо не щастя - хоч би спокій
мені мій храм подарував.


16.07.2013

Не ставлю крапку на коханні.
Лише трикрапку… Я ж не лось...
Воно чи з вечора, чи зрання –
не пам’ятаю – почалось.

Таке солодке…Липли губи:
чи то дюшес, чи барбарис?
Аж пересохли в мене труби –
сьорбнув пивка. Опохмеливсь.

Не пам’ятаю – син чи дочка,
та знаю твердо – карапуз.
Хотів, звичайно, я синочка –
бо ж плоть від плоті – Чорногуз.

Розхвилювався так, що – риска:
мене від щастя повело -
в одній строфі аж дві колиски
гойдаються усім на зло.

Та тішить музика дзвіночка
конвалії – не будяка.
Явилась муза у віночку -
небесна все ж .– Не будь-яка…

16.07.2013

Пий мене,
Бо – надтріснута.
Думки усі –
Невагомі.
З тобою мені
Розкішно так,
Вилітає із горла
Гомін.
Долоні твої –
Листя.
Ще
Зливою
Заціловуєш.
Я на тобі –
Ящіркою
І
Вибухаю
Магноліями.

Якщо є люди, то потрібна влада,
щоб з виглядом поважним і святим
на шию сісти та й за себе дбати,
народом тим керуючи німим.

Якщо є воля, то потрібен зашморг,
щоб волелюбні нищити чуття,
привіллям називати пута рабства
і підневільне славити життя.

Якщо є щастя, то потрібні сльози,
щоб розчиняти радість світлих днів,
в душі збирати болі та погрози
і спротиву ростити чорний гнів.

Якщо є гроші, то потрібні руки,
масні, нечистоплотні та цупкі,
щоб гамувати спрагу до розпусти,
плекати в серці прагнення пусті.

Якщо є совість, то потрібні злидні,
щоб спокушати міць людських чеснот,
міняти правду на лукавство сите,
возносити багатство до висот.

Якщо є розум, то потрібні блазні,
щоб викривляти мудрості слова,
у балагані, в глупстві і в маразмі
кричати посередності: хвала!

Якщо є вічність, то потрібні війни,
щоб розривати плин живих часів,
на щит здіймати божевільні тіні
та їх тримати за своїх богів.

Була би здобич – зійдуться мисливці,
щоб нацькувати кровожерних сук
й різню вчинити, вкупі й поодинці
стріляючи на порух і на звук.

Таких, як ти, не відпускають,
Тримають вічністю за руки.
Й не повертаються такі, як ти,
Тамують біль й приносять муки.

Такі, як ти, мовчать про головне
З своїм парадом тіней у душі.
Такі, як ти, не пишуть прози
Та і не здатні на вірші.

Такі, як ти, не люблять каву,
Та все шукають відповідей в о'чах.
Такі, як ти, ламають рамки
Й бояться втрати мовчки.

Такі, як ти, не вірять у прогнози:
У вас своя погода у крові.
В таких, як ти, живе ненависть вічність,
Але образа - дві доби.

Такі, як ти, не слатимуть листи,
Але творитимуть безумтсва.
Таких, як ти, всього лиш кілька
І без таких, як ти, буває пусто.

16.07.13

Сховай мене від всіх
десь там, в кишенях,
у пальто,
холодні руки
та маленький світ,
щоб не чіпав ніколи
і ніхто.

Мовчи зі мною уночі,
коли трощать вікна грози,
і не питай, ким я була тоді,
Бо ти тепер - життя,
а він - йому загроза.

Збирай зі мною вітер у пляшки,
розплющ мої осліплі очі,
та іноді читай мені казки,
щоб снився ти мені щоночі.

7.06.13

Лихо вихлюпну додолу,
ганчірку в руки не візьму.
Ось воно, нікчемне й кволе, -
мізерне більше, ніж Му-му.

Попіл теж на воду лає
і хоче бути "на плаву".
Сонце сяє, десь блукає
хороший дощ... А я - живу.

Прагне нового натхнення
струмок цілющого життя.
Навіть марево буденно
нові віщує почуття.

16.07.2013

Гіпербола долі. Досягнеш вершини?
Парабола волі. Це сміху причина?
Вечірнього неба чудні феєрверки.
Фігури, потреби людської гримерки.

Покинути сцену ніхто не бажає.
На цирку арену охочих немає.
Розквітли надії чи скошено трави?
Одвіку страждаєм від тої забави.

Тече шумовиння бурхливим потоком.
Хто втоне? Хто зможе триматися збоку?
Чекає весна нові жертви і квіти.
Дарує нам літо тепло і привіти.

Співає солодка розморена казка,
Чекає на сонце і крапельку ласки.
Чарує земля золотим смолоскипом.
Вирує духмяність на гордощі липам.

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

Немає і сліду по діду,
З тих пір, як пішов на війну,
Ніде на граніті чи міді,
Чи в тузі невпинній вогню.
Ні згадки в жалі голосіння,
Ні слова ганьби нам услід –
Неначе зростав без коріння
Бідою ошпарений рід.
Неначе на землю із неба,
Пронизані болем, зійшли.
Неначе самі ми із себе
З’явилися бозна-коли.
Неначе… Здається… Чи, може?..
Доводиться вічно гадать
Чи став би на мене дід схожим,
Чи правнуку був би під стать?
Не можу звільнити від видив
Уяву скорботну свою –
Куди ви поділися, діду?
Зотліли в якому краю?
15.07.13

ДухмянІли троянди і липи
І прикрасив степи зорецвіт.
Народилася Надя у липні,
Щоб побачити цей дивосвіт!

Їй відсипано щедро таланту,
Але випала доля сумна:
По дитинству проїхавши танком,
Її тата забрала війна.

І лишилась матуся-«мадонна»
Одинока, з дитям на руках.
Оспівала життя її доня
У поемах, новелах, піснях!

Подвиг матері дав їй натхнення,
Ну, а рідна природа – снаги!
Нам дарує тепер одкровення
Гарних Образів. сліз і жаги!

Її голос дзвінкий не змовкає,
Ну, а пензлик малює дивА!
Вона долю невтомно шукає,
Хоч у сріблі давно голова.

Хай же Небо дарує їй сили
І натхнення повік не згаса!
Щоб онуки і діти любили
І щоб квітла поезій краса!

16.07.2013

Смеркає,
І подихом вже відчуваю, що холод прийде
І вкриється снігом, нарешті, все наше подвір’я,
Бо людям на радість в цю пору січневу гряде
Святе Навечір’я.

Здіймаю
Свій погляд туди, де різдвяна зоря золота
Пухнасті сніжинки розгублює світом, мов пір’я,
І ще один рік у минуле моє відліта
В Святе Навечір’я.

Запалюю
Свічку і пробую трошки із медом куті,
Дивлюсь і благаю далекого в небі сузір’я –
Коли ж ти покажеш синочкам стежки непрості
До нас в Навечір’я?

Чекаю,
Що в двері легенько постукає пальчиком хтось,
І в тайнії сили дідух викликає довір’я,
Опівночі скаже колядник – родився Христос!
Й мине Навечір’я.

2009

Як сонця із весняної зваби
Із тепла росяної пори
Піднімаються жовті кульбаби
З Вороняк, з Гологір і з гори,

Де джерела дзюрчали нам, дітям,
І будили в мені зрячий дух,
Я натішитись мушу тим цвітом,
Доки він перейде в білий пух.

Я натішитись мушу тим світом,
Де галяви найперших стежин,
Де останні промені літа
Гріють кров перестиглих ожин.

Де цілющий запах смереки,
Край, де радісне було й сумне,
Де гніздо збудували лелеки,
Там, де мати прощала мене...

Там, де мати прощала мене,
Де озонові запахи зливи,
Давній докір в мені не мине,
Мов пекучі обійми кропиви.

Мав я в поле по матір піти,
Та у клопотах і в колотнечі,
У полоні марнот марноти
Про те поле згадав лиш надвечір.

Не прощу собі сліз на щоках
Материнських. І серця печалі.
Там, де поле всміхалось в квітках,
Мене мати укотре прощала.

Я свій жаль поховав в тих квітках,
В горицвітах, в найперших кульбабах,
В материнських стареньких руках,
Як в сонцях із весняної зваби.

2012

Перелився іще один день
Із минулого в час за водою.
Миє хвиля пісок під горою
І співає веселих пісень.

Не спиняйся у зорянім світі
Пісня величі бузьких степів.
Ще попереду золото днів
Зустрічати іще в однім літі.

Забурлить сонцем сіяний путь.
Не хвилюйся ріка в непокої,
Дні течуть, як завжди, за тобою.
А не проти. І їх не вернуть.

Палять голови вітряні скелі,
Чебреці розповзлись досхочу.
Може птахом і я полечу
За рікою у ночі веселі.

До своїх скам’янілих дідів,
До козачого вільного роду.
Їх чуприни схилилися в воду,
А шаблюки в воді й поготів.

Ні, цю землю не можна продати
Хто бариш би який не складав.
Бо цю землю ніхто й не купляв.
Намагалися лиш відібрати.

Намагалися тіні в пітьмі
Заграбастати сонячне диво.
Та змивала їх ще одна злива
В гнівнім часі і в ще однім дні…

Люди в вічності, як комашня.
Комашня - то велика є сила,
Коли разом єдиного дня
Налітає на берега схили.

А ріка все собою тече
І по одному в час забирає.
Сонце голови скелям пече.
І від величі дух завмирає.

2013р.

страшна з нього лилася лайка
аж гнулися вуха в калач:
і матір твоя москалька
і сам ти - перекладач