Сусід ревнивий до нестями
Так ревнував, аж зір звело!
Тож, першим оком бачив прямо,
А другим геть усе село...
Усіх підозрював і всюди,
Спокійно виспатись не міг:
Бо у селі погані люди,
Чатують первородний гріх.
Його дружина (вже четверта)
Під пильним оком зацвіла:
Сиділа кожен день заперта
І лише макраме плела.
З людьми одна не спілкувалась:
Закритий вихід на парад.
За те, моя сусідка мала –
Вагомий, пишний, красний зад!
Як зберегти таку царицю
Від домагань сільських мужів?
Сусід завзято із криниці
Відро геть з цепом відкрутив,
Щоби з відра залізний пояс
Прийшовсь дружині як труси -
Така міцна залізна зброя
І для надії, й для краси!
Продумав виріб, зважив грами,
Відро приладив до задка,
Ще й дужку вставив між ногами
Від куприка і до пупка...
Цепком запеленав коліна.
Замок пристроїв до відра.
Надійно сховану дружину
І в люди вивести пора.
Та тільки вивів долю з двору,
Свою надію і любов...
Вона підняла груди вгору
І здиміла разом з відром!
Сидить сусід обіч городу,
У розпачі тютюн смалить.
Любов не жаль. Відра - так шкода,
Бо воду нічим наносить.

оце поранок узяв за руку і мовить слухай
слухай як зимові дерева шепочуть соком
сік витікає на тебе на мене на спраглі рухи
на анемічне мовчання пальців неодиноке

бліде ячання в якому я уже невразлива
як кожна жінка як дикий нерв павутинний
хапай за серце бо в ньому зріє арійська злива
а коли громом ітиме пішки народить сина

жити у житі того чоловіка що наче спиця
не бачить глянцеві палітури із сліз і солі
кидає сміх тельмарина й тоді не спиться
бо тонеш в його обіймах липою золотою

і хто він був до мене і хто я для нього зараз
на балконі у поділ зорі збирають повітря
от насадила квітів ангельська ти зараза
надворі весна зимує а ти усе молишся літу

захочеш щоб сонце котилося апельсинове
і ноги босі тонули в травах і перемир’ях
це скільки ж потрібно шипшини надихатись
щоб цілувати нишком на шиях ясні сузір’я

Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, –
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві,
Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусив
Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний,
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.

Але то було не довго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, –
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, –
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.

Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною…

Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;

Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.

«Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я візьму співців тих в руки!»
Раптом чує десь близенько
Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?»

«Що се, що? – кричить Бертольдо. –
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
«Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана…»

Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана! –
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату,
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.

Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли…»

Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, –
Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.

І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.

Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного
Виступає слово праве –
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.

1893. 12.11

Боже, Боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому, –
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?

Час летів, немов на крилах,
І мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.

Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.

І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».

Так вони співали, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.

Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать –
Три дороги розійшлися,
Розлучились три найстарші,
Кожний різно подалися…

Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»

І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком.
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Міцно так тримавсь за царство, –

Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втрете, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине…
Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога,
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
«Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!

Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?

Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!..»

Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.

Далі кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
Військо раптом зупинились.

Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.

З них один промовив:
«Браття! Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати».

Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:

«Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі –
Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
«Я один, а їх аж триста!»

Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернув живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
«Утікай, поки здоровий!»

«Утікай, поки здоровий!» –
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»

І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати,
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:

«Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні надгороду!»

Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане».

«Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
Що ж він криється між вами?» –
«Він не тут, – співці говорять, –
На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».

«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»

1893. 12.11

Наша донечка Настуся
Братика навчає:
- А скажи-но, як я звуся?
- Настінька, - хлопча їй.

- А яке ім'я у тата?-
Мов урок у школі.
- А бабусь твоїх як звати?
- Марта й бабця Оля.

- А тебе як звуть, маленький?
- Чемний Теодорчик.
- А яке ім'я у неньки?
- ???
- Мама Ва-а-..
                        -...рить борщик!

Земель нащадки - наші, рідні,
Земель, з яких вигнано нас,
Щоб не пропала наша гідність,
Пора збиратися, вже ЧАС.

Якщо ми справжні українці,
В Явожна ліс збиратись нам.
Серця наповнені по вінця
Образою, що брат завдав.

Нам треба бути у Явожні
І помолитись за своїх,
Забути злочину не можна -
Хто забуває чинить гріх.

Нам бути там, де без могили
Цвіт Закерзоння мовчки спить,
Нехай промовить наша сила,
Хай світ побачить - нас БОЛИТЬ.

Надсяння, Лемківщини діти -
Це діти НАШИХ двох Церков,
Щоб нам минулим відболіти ,
Потрібно більше молитов.

Молімось за провину брата
(Якби і він молився теж),
Але прокльонів нам не слати,
Хай гнів у серці знає меж.
12.08.2012р.
Явожно – Там у польському концтаборі в час і опісля Акції "Вісла" був садовлений квіт світлих УКРАЇНЦІВ. Біля 400 стали його жертвами.

Перечеркну забуті чорні днини,
не обізвусь і не заплачу знов.
Забуду день, годину і хвилину,
коли зустріла ту страшну любов.

Вже не зима, я бачу квітне сонце
нове життя моїх самотніх днів.
Горить вогнем весна твого віконця,
котра як жах з моїх кошмарних снів.

Знов подзвоню, забувши, що забула.
Довгий гудок - натягнута струна.
Навіщо ж я у прірву зіштовхнула
свою любов, котра була одна?

Лише секунда і згадаю знову.
Злякаюся, заплачу, промовчу.
Ти не забудеш нашу цю розмову
і я напевно більше не втечу.

(07.05.2013)

Степ розіллється за обрії неба
І горицвіти запалить.
Голови квітів гойдати на стеблах,
Ніби на палях,
Будуть вітри — ошаленці весняні,
Празачинателі світу.
Там, де минуле існує на грані
Скель і граніту,
Там, де, закуті в подобу камінну
Й мохом порослі шоломи,
Витязі за невідому провину
Сплять, нерухомі.
Там, де засмага стікає по литках,
Спека на плечі зміїться,
Я не назвуся ні гостем, ні свідком,
Ні очевидцем, -
А щонайбільше, краплиною часу,
Що проминає нестерпно.

Вам довелося сповідати щастя
Сонця і степу?


2013

Весна тоді так солодко буяла,
Заливисто співали солов’ї,
Дзвінком останнім юність відцвітала,
Принади залишаючи свої.

Життя так обнадійливо манило
Мозаїкою весен, зим і літ,
Та доля — чи жорстока, чи зрадлива —
Раптово обірвала ваш політ.

Лилась тужлива пісня над полями,
Й за жеребом житейського лото
Ви понеслись у вирій журавлями -
У той, ізвідки не верта ніхто.

Ви одлетіли... Господи Всевишній...
І стільки весен вас уже нема...
Та в душах однокласників колишніх
І досі світять ваші імена...

2006

ці вірші – не вірші, а протяжний множинний орґазм
вони мажуть мене, густу, на полотна днів
ми у римі такі публічні й такі одні
що стаю замежово збудлива і марка
що встаю і звестись не можу – слабка, німа
розтікаюсь по шкірі аркушів у рядки
застигаю новим катреном, тісним, їдким…

мружиш очі і посміхаєшся: «шах і мат».

Так вийшло: ніжно захистила вишня
від лагідного нападу дощу,
а він шумів: все ж весело і пишно
я пестощами всіх вас пригощу!

Ми ласки пригорщам землі й небес належим.
Цілує дощик вишню, я - Тебе,
а радість нас усіх, що не одежі -
любові дерево це рятівне.

Бо, взявши естафету в абрикоси,
щоб не згубили заздрощі людські,
тепер крізь бурі Вишня переносить
тим сяйвом, що зростили пелюстки...

Вночі тебе кохатиму ще дужче, -
на вушко вишні дощик шепотів.
А ми втішались райдужним грядущим
в смарагдових віконечках плодів.

05.05.2012

1.
До старезної печі –
малята
й мотиви,
до широкої лави –
і глечик,
і гість,
до віконця з фіранкою –
зоряні зливи,
до святих на стіні
присмерково приріс
оприлюднений янгол.
Орнамент покуття
позичає у духів
одвічні нитки,
і оздоблена писанка -
мудрим розпуттям,
і за двері – сміливо,
бо шлях напрямки…

2.
До новітніх покоїв –
метали
й мармизи
і до крісла м’якого –
гордій
і гурман,
до віконища - модою
зловлені зрізи…
До тиражних ікон –
боротьба безталань,
не помічених янголом.
Час епітафій -
тільки білим і чорним
на кожну стіну…
І бабусина вишивка,
страчена в шафі,
не вестиме ніколи
у світ дивину.

2013р.

У садочку пишні
Зацвітають вишні.
Та не радісно дівчати -
Треба довго ягід ждати.
От коли б усе у вишень
Відбувалося скоріше!
Ми терпіння трохи маєм,
Ще до завтра почекаєм!

Перемога! Перемога!
Травень! Квіти! Сльози! Сміх!
Ветеранові дорога,
Мов рушник, лягла до ніг.

Він то мружить око строго,
То вдивляється у даль.
Перемога! Перемога!
Сяє сонце, мов медаль!

Всім уклонимося в ноги -
Тим, хто вижив, хто поліг...
Перемога! Перемога!
Слава. Пам,ять. Оберіг.

Чи за Радянську Україну,
Чи за Союз Радянський у борні
Ставали ми? За Батьківщину
Вмирали, браття! Так чи ні?

Епітет інший в України
раніше був... і без надій.
Хто йшов за неї до загину,
Ставали ворогом тоді.

Були супроти не фашисти,
Ставали ворогом... свої,
Бо так веліли комуністи -
Проти своїх вести бої.

Борцям за вільну Україну
Чом Київ шани не дає?
Вони ж боролись до загину
За українське... за своє.

Знаходьте час для святкування
В країні ВІЛЬНІЙ, нашій, цій...
Та будуть хай у шануванні
Степан Бандера та стрільці.

Тож станьмо разом на Майдані
До ліктя - лікоть, мов брати,
Всі ордени - хай в чемодані,
Від рук тепло повинно йти.

Скажімо - СЛАВА УКРАЇНІ!
Хай „Ще не вмерла ...” - над Дніпром!
Хай знає світ, що в нас віднині
Панує злагода й добро.

У церкві ми - за мир у світі
Молитву Богові несем.
Тож недаремно кров пролита
За УКРАЇНСЬКЕ ВІЛЬНЕ все.
u2/72a

Задзеркалля. Я - не Аліса.
Хтось адресою помилився.
Догори дном життя й стандарти
Тут - монети нічого не варте.

Задзеркалля. Кролі в кокардах.
Тиша. Миші. Ходячі карти.
Як у прірву в дитинство впасти
І Алісині мрії вкрасти.

Задзеркалля. Півдюйма кроку.
Навіть гусені – й ті пророки.
Нам мізерність до бою личить:
Так простіше сховати обличчя.

Задзеркалля. Душі відбиток.
Трохи легше у себе дивитись.
Розмістити вже по-новому
Все, було що в житті тісному.

Задзеркалля. Я - не Аліса.
Тут надійніше, світ навіщо?
Я знайшла те, чого шукала.
Розбиваю крилом дзеркала.

Ця буденність…Я - не Аліса.
Краю дива немає більше.
Биті скалки летять за вітром,
Щоб поетом когось зробити.

У вазі тихо-тихо вмерли квіти,
Так тихо, що ніхто і не помітив.
Вони зів’яли в докорі-мовчанні,
Не дочекавшись наших рук плекання.

Шовково-ніжним був квітковий дотик.
Букет між нами. Ти і я навпроти.
Тонули ми у ароматі квітів
І вірили: не згасне наше літо...

Квіткові душі з болем відлетіли,
Не мовили «прощай» пелюстки білі.
І наче від жалю чи від образи
З’явилась раптом тріщина на вазі.

Мовчу в телефон у свята,
Ховаю довкілля за штори.
Домівка зі мною - пуста...
Самотністю я дуже хворий.

Нікого у дім не впущу!
Бо вірус хвороби убивчий.
Живу, наче загнаний щур,
У "доброму" цьому сторіччі.

Від мене себе бережіть
(Гуртуйтеся доки здорові!),
Бо може самотності слід
До вашої втрапити крові.
2013р.

Наповнила, залила, затопила
Вишнева повінь вулиці й двори.
Її враз підхопили дужі крила –
Хрущі, мій Боже, линуть догори!

Засліплені любов`ю чи коханням,
Не бачать аніяких перепон.
І будуть смакувати аж до рання
Весни п`янкої неймовірний сон.

Маленькі і невтомні бомбардири
Гудуть, стрекочуть, падають, летять.
На яблуні, на груші і на сливи
Іде до бою незчисленна рать.

Ще все довкола свіже і зелене,
Ще сплять на хмарі весняні дощі.
Ще, може, прилетять сюди до мене
Шевченка чи Антонича хрущі...

02.05.2013

Поглянь: стару криницю
крізь намули
роками живить давнє джерело…
Не прокляни посивіле минуле,
воно тебе плекало,
як могло.
Поглянь: весна незаймано зоріє,
дріма печаль
у виблиску сльози…
Візьми свою полатану надію,
яку давно поклав
під образи –
ще хлібом-сіллю день благословиться.
Ще досхочу в долоні дасть води
ота старенька дідова криниця…
Не прокляни.
Не бійся.
Не суди.

Віддай Отцю Небесному гріхи,
Він витрусить усі твої міхи,
А Той, хто врятував тебе від пекла,
Зітре з душі твоєї порохи.

А до Києва від Оттави,
Як із вирію журавлю.
Надгоринський запах отави
В Сейнт-Альберті тепер ловлю.

І стає на душі євшанно,
Й України я не виню.
Віддають у цім світі шану
Не людині – її званню.

Журавлі мої і лелеки,
Біль канадський, вкраїнський щем…
Рідний Томахів так далеко,
І під серцем чогось пече.

То цвєтаєвське призабуте
Смутком світлим мене бере.
Ви любіть одне одного, люди,
Хоч за те, що кожен помре.

20 грудня 2009 року

Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.

Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів:
«Хто там? – Невідомого питає. –

Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» –
«Ні, се я, – озвався голос, –
Маю справу, пильну дуже…»

«Хто ж се «я»?» – поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»

Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину, –
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? – поет на те говорить. –
То за ручку та й до шлюбу!» –
«Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!

Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»

«Голос маю, – каже лицар, –
Та не тямлю віршування…» –
«Певна річ – поет говорить, –
То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, – химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш, – мовив лицар, –
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду, –
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду». –
«Ну, на се, – поет відмовив, –
Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати». –
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..»

Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,

Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» – крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко
Через поля, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і – надія!

1893. 12.11

Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені, коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.


1. ЧАСТИНА ПЕРША

Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів
Не позичений, а власний.

На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, –
От собі – людина божа!

Той співець – та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світу
Стоголосою луною.

І не був поет самотній, –
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.

Teє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.

Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав – не знаю!

Тільки чує – гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.

Як на те ж лежав поет наш
На самісінькій стежині.
«Гей! – кричить він, – обережно!
Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром
Гналася юрба, – спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
«Бачте, – крикнув, – що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда, – поет відмовив, –
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! –
Мовить лицар з гучним сміхом. –
Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю,
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! –
Мовить лицар, – ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! –
Мовить наш поет, – несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний, –
Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість –
Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, –
Так поет відповідає, –
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,
Їде лицар в самотині.
Зирк! – поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! –
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях, – ой, небоже,
Вдома гроші я забувся!

Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! – крикнув згорда.
Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти – оця діброва,
Поле, небо, синє море –
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний».
Тут покликнув лицар:
«Боже! Чоловік сей божевільний!»

«Може буть, – поет відмовив, –
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже!
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини…»

Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв і до музики
Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»

1893. 12.11

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.

2.02.1897

Ні, не подряпав мене кіт,
Та клопоту й без того досить.
Я пізнавав великий світ,
А постраждав маленький носик.

Додолу злазив, як умів,
Об ліжко носом зачепився.
Свою помилку зрозумів
І майже зовсім не забився.

О, стільки різних таємниць
Життя за спиною ховає.
Ні, не подряпав мене киць,
Бо котика у нас немає.

22.12.2011

Я знаю твоє життєве амплуа, вовчице,
Воно таке затьмарене й згубне для тебе, кралю.
Ти любиш поглинати собі несхожих і пити їх,
А я дивлюся на теє нишком і про спасіння твоє марю.

Я знаю про твою нічну муку, вовчице,
І як зóряна зжирає утопії милі тобі, певна.
Ти падатимеш і вставатимеш на лапи потужні,
Для тебе віддатись поразці то є ганебно.

Я знаю, - окрасу змінила ти в надії на зміни, вовчице,
(як наче від себе і хитрих думок ти матимеш змогу втекти).
І зуби свої заховай, не боюся тебе, моя сило,
Та пробирайся нестримно крізь чергові колючі гілки.

Коли Месію в серце ти покличеш,
Засяє дух – і житимеш ти вічно,
Не буде сліз, і болю, і гріха, –
Та не втопись у вирі хаотичнім.

у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

у рідному краї
вже й мова неначе чужа
і пісня народна
не скрізь і не завжди почута
і терпне душа
невпокорена наша душа
якій приготована зради солодка отрута

у рідному краї
ніяк не посходять сніги
і гинуть лелеки
і квилить печаль журавлина
а крига холодна ламає круті береги
і схлипує в ніч
аж під корінь підтята калина

2013

Його розп*яли на хресті,

Бо це був задум вбити.

Лиш Бог Всевишній мовив: - Ні!

То Син мій. Буде жити!



Завмерло Тіло, а душа

Злетіла вже на небо

У Того, хто дає життя

І помага в потребі.



Пророки мовили колись,

Що Божий Син Воскресне,

Тож, брате-сестро, помолись

За диво це небесне.



Нам Володимир заповів,

Прийнявши Віру Божу,

Щоб до єднання шлях привів

У Мові й Вірі гожій.



Хай Всемогутній з висоти

Молитву скріпить нашу,

Живім у себе як брати,

Гріха відкиньмо чашу.



Воскреслий бачить всі діла -

І тут, і там, і всюди,

Щоб всіх дорога привела

До Храму, БОЖІ ЛЮДИ.
u3/154a

Христос воскрес! – і серце тріумфує,
Христос воскрес! – і вся душа вирує,
Христос воскрес! – окрилюється дух, –
Ніхто без нього Бога не почує.

Поет терпить.
Його болить,
Коли знає, що Квітка в’яне.
Що в суспільстві немає шани
Той, що поміг зняти кайдани...
Навколо скрипить...
І він не спить.

Поет плаче,
Коли бачить
Ворожнечу з вовка зубами
Між братами і між сестрами.
Вона триває вже роками...
Чортів святять
В церкво-дачах.

Поет вірить
В богатирів,
Які здійснять дідів наших мрії
І любов, мов пшеницю засіють,
І полову від зерна відвіють...
Дадуть вирок
Брехні дібрам.
17.03.2007р.

Заблукала у нетрях стрічань,
де на вістрі жагучої миті
заколисує болі сповиті
чиста радість і щемна печаль.

Де стійка павутинка гріха
ледь торкається тіні спокути,
і в обіймах безмовності чути,
як тремтливо кохання зітха.

Заблукала в ночей таїні,
де клубочаться спогади сиві,
і любові вогненним курсивом
доля пише сонети мені.

І життя між оголених рим
обертається в колі своїм…

Диптих

І


Блукає ніч рядками партитури,
сюїту долі награва мені,
акорди щастя, мрії та зажури
бринять і тихо гаснуть вдалині,

на схід зорі складає Всесвіт гімни,
вони ще сплять в долонях у зірок,
та час нестримний –
о, який нестримний!-
кладе назустріч дню стійкий місток.

По ньому йде майбутнє яснооке,
відлуння лине повагом здаля,
і пильно так вслухається у кроки
солодким сном розніжена земля.


ІІ



Як відспіває тиша вечорова
речитативом
повсякденних втом –
торкнеться серця
споконвічне слово
і забринить
між скрипкою й смичком.
Величним форте,
лагідним легато
сягне висот
п’янкий перегук струн,
і ніч скупає місячну сонату
у стоголосих переливах лун.

Космічний вітер.
Людство в небесах.
А на Землі лиш наші кості й камінь.
У смерті, знаєм, теж своя краса
Сотворена Всевишніми руками.

Все більше тягне в церкву, ніж в корчму.
Хай Бог боронить, щоб судити інших...
Хто десь поліз в комуну, на куму
І сироті, вдові поможе він же.

Несу в собі трагедію, як хрест.
Царі і гендлярі несуть так само.
По вертикалі Шлях не має верств.
А храм для тіла –
Це душевний замок.

Я на «широку ногу» в світ живу:
Вже дев’ять літ –
Між Києвом і Львовом,
Допоки ляжу в золоту траву,
Яка чека метелика, корову.

Свята тривога богошукача –
Мов дерева, що на соборі древнім.
Як в інопланетянина очах –
Його боги такі ж сумні і кревні.

Я вірш пишу на музику Землі,
А небо сіє воду золотаву –
Й ростуть хрести і зорі, крила слів,
Що люблять батьківщину, не державу.

Лоскоче душу ангельська печаль
І біла тінь свічі дорогу мітить.
Чекає плоть стріли або меча,
Коли душа збирається на мітинг,
Де ділять хліб, видовища раби,
Раби рабів бажають влади тоскно.
А хтось, як завжди: «От якби, якби...»
Історія ридає кров’ю, воском.

А я вже знаю два святих світи:
Утробу мами і оцей, тутешній,
З яким я після сорока на Ти...
А є ще третій –
Тайний.
Як і перший...

Люблю їх трьох.
А в пам’яті один.
Печально й ніжно згадую колиску,
Яка гойдалась декілька годин...
А потім – вітер...
Холодно і слизько.

1.

серця космос
кров пуста
в ньому
човник
віскі
хай би він
до сну
пристав
кинув
якорисько

впала б
тиша
на уста
мов на брук
і в дрізки
кинута
торчма
з моста
черепна валізка

2.

як-не-як
я
де-не-де
сиплюся
у слові
це
за ґрати
із грудей
йде
пісок розмови
мов із нирки
камінці
що проходять
стрімко
з правил
дертися по чімсь
вибирає
стінку

марш-кидок
під сам суфіт
з матом
важко-хворим
пише крапка
заповіт
дохне
ніч
на шторах

ще не виділена
жовч
ситий
шлунок міста
мат
на хрипи перейшов
в горлі
стало тісно

3.

в'язне
у горлянці
плаз
що
під серцем
грівся
що мені тепер
до вас
боле мій
хай місяць
не зітлів ще
на хресті
цибулиннім
церкви
у мені
є тьма кутів
для живих
і мертвих

4.

байдам
я усім
байдак
а
гайкам
попуста
хоче хто
бере за так
мов торбину
дусту

посипає
тут і там
впоперек
навколо
і здихає
сліпота
воскресає
голос

5.

падь паде
гуде бджола
серце
очі рані
падло ночі
тінь стебла
шиба їсть
з герані

листя
спраги прапори
і весни вітрила
душу тягнуть
догори
щоб вона
ятріла
відчувала
сонця спис
як розпятий
цвяхи
щоб у ній
думки велись
перелітні птахи

6.

я
неписаний закон
в мушлях
моря згустки
світлотінню
для ікон
розхвилюю
пустку

я
прочиненість
вікна
і його
прозорість
спить
в мені
думок війна
догорають
зорі

я
потіха
без вина
і сльози посуха
хто сягне мене
до дна
той пройметься
духом
шквалом
прадідів
століть
днів розп’ять
і слави

я
та п’ядь блага
землі
душобогодала

3 Травня, 2013

вірш видалено

Чого то часами, як сяду за діло
Або як вже працю кінчаю я сміло,
Не раз се на мене, мов хмара яка,
Спадає сумная задума тяжка?

Така то задума спиня мою руку,
Що людськую бачу кругом себе муку,
Недолю та сльози – і думка зрина:
Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що ж з нею подіють слабі мої сили?
І кидаю пращо, бере мене жаль –
Та друга вже думка розважить печаль:

Все ж, може, ся пісня якую людину
Розважить успіє хоч би на хвилину,
І щиро промовленим словом моїм
Збуджу огонь я у серці чиїм.

А може, й пожиток який з того буде,
І з праці моєї скористають люде…
І знов мені зваги в душі прибуло,
І знов я за діло, підвівши чоло!

На десятках сетей социальных
Мы находим, любим, теряем
Узнаем друг друга из тысяч
Но иногда полюбив отвергаем
Отвергаем боясь боли и муки
Не почуствовав тепла что дарят руки
Не вкусив поцелуя в реале
Мы в инете как дети в любовь поиграли

Но а встретясь на улице пыльной
И найдя взгляд знакомый, любимый
Никогда не отпустим дуг друга
Ведь на то аргумент есть весомый

Я почувствую стук сердца
Ты почувстуеш страсть дыханья
Открывая дверцу сознанья
Остаемся в плену прикасанья...
2013 год

Знеболення віри…
Зневолення дій…
Святих канонірів
Ошукує змій.

Оті, що й віками,
Тропар і псалом,
Лиш вільно у храмі
Гостює Содом,
Шепоче: законно!
Не згодні, то йдіть!

Пречиста Мадонно,
Руйнується світ.
Побільшало опцій
Тілесно - палких:
Вінчаються хлопці,
Шлюбують жінки.
Зникає громади
Порядок твердий…

Спасіння заради,
Ісусе, - гряди!

05.05.13

04.05.2013 (23:17 к.ч)

Стукаючи в твої двері -
Я по собі ходила.
Знали слова на папері,
Як спокій в собі убила.

Я намагалась докричатись
До всіх куточків твоєї душі,
А вночі хотілось сховатись
МОЛЯЧИСЬ, ЩОБ МИ НЕ СТАЛИ ЧУЖІ.

Всі докори помруть зі мною,
Таку вже жахливу вдачу маю.
І почуття, що зародилось весною
Напевно, в сльозах заховаю.

Буває хочеться закричати:
«Не будь сліпцем байдужим!».
Взамін вирішую мовчати,
Втамовуючись болем дужим.

Любов уміє єднати страждання,
Тільки страждає хтось один.
Той, чиї душевні діяння
Замерзають у спеку від хуртовин.

Я знаю, що ти небесна
земле, надією скресла,
віками на шмаття рвана -
сама заживляєш рани.

Я знаю, що ти небесна,
любове, нині воскресла,
весни світанкове днище,
ти - праведна, ти - найвища.
Тобою готова стати
жінка на ймення МАТИ.

Я знаю - вона небесна
дитям, що у світ принесла,
сльозою на тілі фрески,
хрестом, що нелегко нести.
Небесність її пречиста
в пасхальнім зеленолисті,
під звуки душевної ліри
зростає корінням. Увіруй!

2013

Усього Всесвіту замало
Любові щирій і святій.
Свою межу втрачають далі
У таїні одвічних дій.

Стає значимим світ одразу,
Як і у ньому кожна мить...
І навіть Смерть собою вразить
Непереможний дар - Любить!
2013р.

Заутренняя... Звон колоколов...
Услышать это - и не нужно слов...
Как-будто бусы рухнули на пол!..
И каждая горошинка спешит на свой престол!

Звук рассыпается на тысячи созвучий:
То нарастает с яростью кипучей,
А то болтается, как-будто мотылёк:
Летел на свет, а дале - невдомёк.

И сердце радуется, слыша звон церковный...
А для души - то тайный знак условный:
Знак облегчения и умиротворения,
Знак радости, всеобщего прощения.

ВІНЕЦЬ

Не переймайся чи десь пекло пла́є.
На марно це. Лиш тре́мтом кла́ца лік
До дзвону су́дного, який переламає
Твій раптом швидкоплинний вік.
І тільки той Дзвона́р високий знає
Хто впа́де і куди. Ту волю не уник
Ніхто іще. Лиш мент – і вже немає
Тебе ніде. Весь світ навколо зник

Й вже не повстане. Су́рма заволає
В ту мить, коли чесно́та й гріх
Впаду́ть на терези́ і вирок пролунає,
А ти триматимеш чудовисько за ріг
Й втопатимеш у юшці, що палає
Без часу й міри. Неосяжний сміх
Над долею нікчемною заграє
І розчави́ть буття. Ти підеш за поріг

Без вороття. Душа тоді узнає
Дух провидіння й чи раніш ти зміг
Бувати тим, який не заблукає,
Що шлях пізнав поміж земних доріг
Ще за життя. І янгол проспіває
Пісню ріша́льну, сонм для тих, хто ліг
В землю скорботи. Суд вже не чекає
На каяття. Ти взнати істину устиг?
Пізнаєш смертю. Бог там сповідає…

Павло Гай-Нижник
5 травня 2013 р.

Вітаю Всіх із світлим празником Христового Воскресіння!
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!  Спільне вітання для кожного окремо!Збірка вітань із картинками  для Вас та Ваших близьких на всі смаки.
З світлим святом Воскресіння!З днем, коли Христос Воскрес!Щастя, радості, везінняХай зішле Господь з небес!За столом зібраласьВся наша родина,Святкує ВеликденьРідна Україна.Із тими святамиЯ усіх вітаю,Свяченим яєчкомВсіх благословляю."Христос воскрес!"-десь пролунало,І на душі святково стало.Ось кошики із рушникамиНесуть до церкви із пасками.Святково свічки засвітились,І всі частунки освятились."Христос воскрес"-лунають дзвони.Хай зникнуть всякі перепони!Хай у душі панує свято,Хай успіхів буде багато!Хай завжди і у всім щастить.І хай вас Бог благословить!Чому на землі так святково сьогодні?Бо з неба зійшло Воскресіння ГосподнєІ Ангельські хори співають з небесСьогодні Великдень!Син Божий Воскрес!Горять свічки, зорять ікони.Земля в молитві до небес."Христос Воскрес!" -  лунають дзвони,дзвенять: "Воістину Воскрес!"Хай мир у серці Вашому панує.Хай ангел Божий щастя Вам дарує. Ісус Христос - здоров'я шле з небес. Христос Воскрес! Воістину Воскрес!Звістка радісна лунає!Світ Ісуса величаєВеликоднім дзвоном, співом,Чистим серцем - повним віри,Ясних, добрих сподівань!Великодніх Вам світань!Хай лине увись передзвін великодній,
І кличе молитва душу в політ!
Хай зійдуть на землю щедроти Господні
І крила розгорне оновлений світ!
Хай мир у серці вашому панує,
Хай ангел Божий щастя вам дарує.
Ісус Христос – здоров'я шле з небес.
Христос Воскрес!
Воістину Воскрес!І ВІН ВОСКРЕС,Наш Бог і Спаситель.І до своїх дітей вернувся знов.Пройшов крізь стіни щоби їх навчити,Що найдорожчим скарбом є ЛЮБОВ!ХРИСТОС ВОСКРЕС!!!Славіте нашого ХристаЗа кров його, за Хресні муки.Любіть його, як він любив,В годину щастя і розлуки.Христос Воскрес!Хай лине увись передзвін великодній,І кличе молитва душу в політ!Хай зійдуть на землю щедроти ГосподніІ крила розгорне оновлений світ!Проміння теплеСиплеться з небесВітаю з Пасхою.Христос воскрес!Чому на землі так святково сьогодні?Бо з неба зійшло воскресіння Господнє,і ангельські хори співають з небес -Сьогодні Великдень!Син Божий Воскрес!Рік у рік Любов Господнятворить свято Великодня.Маленькі янголи несуть дари з небес -Христос воскрес! Воістину воскрес!Свяченого яєчка, доброї паскиі сонця окрайчика - з Божої ласки!У мирі та щасті, добрі та любовісвяткуйте Великдень в родинному колі.Великдень. Чудо із Чудес!Радіємо-Христос Воскрес!В цей день вітаємо зі святом,здоровя зичимо багато.Хай щастя в серце завітає,Добром Господь Благословляє!Христос воскрес!Воістину воскрес!!З Воскресінням Христовим щиро Вас вітаю!Жити в радості й любові від душі бажаю!Запашною нехай буде Великодня Паска,І до віку буде з Вами Світла Божа ласка!Христос воскрес!Великодних радощів,добра та щастя!Втілення всіх задумів прекрасних.Хай сонцем повниться життя й натхнення,і кожна мить  нехай буде благословенна!Христос воскрес!!!Хай в кошик Вам ляжуть баранчик i паска,шматочок сальця, запашная ковбаскаi писанок пару з корiнчиком хрону -хай плине достаток до Вашого дому.Ще можна поставити меду горняткощоб справи у Вас цiлий рiк iшли гладко.Христос Воскрес!XPИCTOC BOCKPEC, зiйшoв з нeбec, пpинic yciм нaдiю!Цвiтe yce i квiтнe вce i люди вci paдiють.B дyшi y кoжнoгo вecнa, y cepцi- миp i лacкa.Hexaй cмaчнa i зaпaшнa дoвepшить cвятo ПACKA!!!Хай Божа Матiр вас охороняє,а Дух Святий здоров'я посилає;Господь дарує Ангела з небес -Христос Воскрес!!!Дзвонять дзвони Великодні!Божа Пасха вже сьогодні.Лине пісня із небес,Радість всім Христос Воскрес!Хай Божа Матiр вас охороняє,а Дух Святий здоров'я посилає;Господь дарує Ангела з небес -Христос Воскрес!!! Воскрес!!!тут місце для Вашого вітаннятут місце для Вашого вітання

Заборонений "хліб",
що наосліп удався
(не від грому осліп,
не від блискавки взявся),
колоситися став
(хробакам до вподоби)
і в жнива зажадав
чорну Жінку-Чорнобиль.

На косу або серп,
як на вузол, заплівся.
Із кісток його герб,
ще й землею умився.
І змією в житах
прагне коїти замах
на життя в Небесах
задля темряви в ямах...

Та з'явився Господь
повечеряти хлібом.
Бо життя, що є плоть,
возлюбив наше. Ібо
і Отцю завдяки,
і Святому з Ним Духу
освятив нам паски
для подальшого руху.

05.05.2013

Тримаю щастя на руках -
Новонароджене хлопчатко.
Благословенна у віках
Ріка життя, де все спочатку.

Вітає херувимів хор
Під ніжні звуки диво-струнок.
Ім’я, мов доля, Теодор –
Безцінний Божий подарунок.

Господь невпинно споглядав
І покаяння щире бачив.
Якщо мені синочка дав,
То, може, все ж таки пробачив?..

30.12.2010 р.


На завершення теми - поради для жінок, які здійснили аборт.

• щиро і докладно висповідатися зі всіх гріхів смертельних і повсякденних (аборт – один із найбільших смертельних гріхів).
• часто сповідатися і причащатися.
• заховувати заповіді Божі і церковні.
• добровільно накладати на себе якусь покуту (це робити лише з дозволу свого сповідника);
• жінка, яка має шлюбного чоловіка і ще може народжувати дітей, нехай постановить собі, що при Божій помочі народить дитину, а як Бог поблагословить – то і більше дітей народити. Така пожертва себе самої для дітей буде найкращою частковою спокутою за аборти.
• постановіть собі, що у подружньому житті ніколи не будете вживати жодних протизаплідних пігулок і цю християнську повинність будете поширювати у своєму оточенні.
• спілкуючись з людьми, постановіть собі, що серед свого оточення не допустите того, щоб хтось із жінок зробив аборт.

Христос Воскрес і розцвіла надія.
Любов Велика нині поміж нас.
Намарне всяка сила протидії,
Бо Він – Господь, наш Захисник і Спас.

05.05.13

Світе мій! Ось яке право!
Ось вона – воля свята:
Знов одпускають Варавву,
Знов розпинають Христа.

Треба нам пильність плекати.
Вічна борня йде зі злом:
Вірного сина Пилата
Із екстремістом Христом.

Всякий, хто може дивитись,
Хай не одводить очей:
Ворог народу – це митар,
Вождь його – це фарисей.

Тим, хто посміє (о горе!)
Йти за Ісусом Христом,
Буде тбіліська Гоморра,
Буде литовський Содом.

Цвяхи гострімо на жертви,
Щоби за ребра – й на хрест…
Книжники! Пізно: із мертвих
Знову народ наш воскрес.

17 січня 1991 року