Найкраще стається нишком, по-мишачи непомітно.
Вживаєш його, мов з крану – шкідливу і неживу.
А потім приходить тиша, тендітна, як слон – із міді,
із голосом океану, що лиже біду по шву.

Я чую, як сплять сирени в воскових печерах сенсів,
як човен на зябра ріже пластмасові щастя юнг.
І водорості, й мурени, і скрині, й краплини серця
Великої Спеки, й трішки закислих у сон-бою

браслетів скелетів голос занурюють в бік мовчання,
яке накриває, наче чи мачуха, чи межа…
Й тікають, як дим – з волосся, піжами, тарелі, чайник…
Й, мов нутрощі вовкулачі, розчавлене медвежа

плода/помідора/іскри, що гусла, як рід бурштинний,
лежить і стікає криком – німотним, як сморід риб
прамертвих… – а ти це тріскай, як відстань – нічні машини,
що носять не шини – кригу, і п’ють свіжий сік гори…

О тишо, оманно тишо!.. Кричать заводні пінгвіни
на півдні. Туземці глеки випалюють з вуст богів…
А ти мені знов не пишеш (і я тобі – не повинна).
І худне вай-файний легіт на тиші, як на брехні.

Й кити відлітають в серпень – фонтани серпом стинати.
І мідії рти розверсті занурюють в рот зими….
А в крані всихають стебла води, і плодиться натовп
пустельників-тиш – на хресній ході дзиґаря… Й сумні,

по-мишачи тихі кроки слонів, що везуть мовчанку,
в’їдаються в шкіру, наче людина, іржа, діра…
І ти мені знов не пишеш – випрохуй чи чунга-чангуй
напоказ… Повітря плаче. Ганчіркою витира

тамтой океанський шепіт, впокорений і безтямний,
що зносить альтанки наші, як течія – парашут
кульбабки… Прозорий щебет жалів-пеліканів. Таймер
заціпило. В тишу нащось пишу і пишу – вітрами
самотності. На ніч. Натще. Намарно. Пишу й пишу…



2013

Невивчена рідна мова,
Хоч це мова наших батьків.
Незрозуміла історія,
Століттями писана.
Не перечитана книжка,
Бо соромно було її купувати.
Не покохана Батьківщина,
Бо псевдо патріоти поміняли її...


Вас питаю –
Чому це так?
Це дійсність наша,
А може тільки переляк?
Запитання літають...
А відповідь?
Ще спить!
Коли встане?
Не знаю.
Яка буде?
Не знаю.
Та, що ж...
Ця мовчанка болить.
20.11.2006р.

Стисну губи та довго мовчатиму-
Бездоганно втішатиму нашу любов.
У долонях вогнище триматиму-
Намагатимусь вразити милого знов.

Я у місяця щойно благатиму
Сяйва срібного- сердця скрижаль.
В щасті маємо бути багатими,
Так навіщо висловлювать жаль?

Очі сині захмарені тугою,
Заполошені смутою дійсності,
Визрівають сльозою-наругою,
Виливаючі струмені пристрасті.

Мелодійно-скорботна надія моя,
Ти мене не посмієш покинути!
Обрій знову палає- вирує зоря!
Не повинно кохання загинути...

Я навигадував днів
циклу легендарного.
Зчеплених досвід зубів -
аж до календарного.
Думав, життя за живе
не мене чіплятиме;
радістю сміх мій назве
і завжди сприятиме.
Дружби і друзів хотів,
доданих не Щукою*.
Я навигадував днів...
Ні, не каменюкою*.
Час колихався...
Момент!
Засоби вербального.

Завербувавсь: елемент* -
я. Матеріального.


11.09.2013

Ці сходи – униз,
Таким безконечним віялом.
Вузенький карниз,
Тож треба вперед іти.
Кудись від біди…
Усі циферблати звірено:
Ступити туди
Чи все-таки відійти?
Он в’ється стебло.
І всотує всоте сонце.
А сік у стеблі,
Прозорий і теплий сік,
Він, чуєш, живий,
Хоч трохи густий і сонний.
Він знає тебе
І жити тобі прорік.
2013

Крильця метеликів гінкго, пласкі, жовті,
Стовбур обліплять всенький і кожну гілку.
Панові дубу зостався один жолудь,
Пану каштану – лише їжаків кілька.
Крильця метеликів гінкго такі дужі:
Вітер вполюють і воду в цупкий плащик.
Зморщечки лічить сутула, пуста груша,
Сонце ковтнула неба голодна паща.
Крильця живі!.. Але якось один ранок,
Той, що байдуже порушить кордон в зиму,
Той, що страшенно не любить дерев вбраних,
Струсить усіх їх на приморозок сивий.
2013

Село заросло бур’янами,
Зруйновані ферми, хаткИ...
А тут же бабусі та мами
Трудилися, юні, меткі!

Родили поля і городи,
Розкішні садочки цвіли.
Найвища була нагорода –
Пухкий коровай на столі.

І пращури діток учили
Вклонятися рідній землі...
Сумують забуті могили
На цвинтарі в мертвім селі.

Та й села зникають у краї -
Уже «перспектива» не та...
І молодь сьогодні втікає
В чужі та далекі міста.

Немає кому лікувати
Отруєні ріки, поля...
Страждає згорьована мати –
Свята українська земля!

2012

Мы разминулись на чуть-чуть:
Я шла с вокзала на маршрутку.
И ты проделал тот же путь
С вокзала-разницей в минутку.

В окно я пристально смотрела:
Ты шел поспешно через парк...
Как жаль: я выйти не успела-
Со мной тяжеленький рюкзак...

Тревожно сердце суетилось:
Могла увидеться с тобой...
Слеза невольно покатилась:
Ну, слава Богу, что живой!

Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з петлюринсько-сосюринської волі,
із вольниці булавінсько-махновської,
прорвавши рубежі оледеніння,
блокадні рубікони регіону,
і світять, мов затеплені свічки...
Це - мій автопортрет на тлі надії.

2009

Термінову даю інструкцію,
щоб могли всі невігласи знати:
милосердя людське і корупцію
неможливо заримувати!

2010

Мої Карпати, мій стражденний раю!
Та ж ти – обитель Бога на землі.
Чого тебе так нищать – я не знаю –
захланники великі і малі?

До тебе вкотре я приїхав знову
напитись життєдайної снаги.
Я чую твою мову, п’ю розмову,
цілителю душі мій дорогий.

Твої ж легені роз’їда саркома
людського ненаситного нутра.
І нуворишам біль твій невідомий -
у милосердя вірити дарма.

Святе згаса перед лицем мамони:
шугають лісовози без числа,
везуть обрубки стовбурів без крони -
тієї, що легенями була.

А ти до мене віти простягаєш,
які вціліли від сокир і пил.
Я у твоєму ніжуся розмаю
і набираю свіжості і сил…

10.09.2013

А тут снували ластівки і хмари,
і вишивані тіні між дерев.
Село колишнє. Чагарник. Примара.
Стоїть і пам'ять кігтями дере.

А я іду, як ходять прохачі
попідвіконню жебрати минуле...
Ставку гукнула - діду, не мовчіть!
А він дрімав, закутавшися мулом...

Хотіла хустку бабину знайти
на цвинтарі - шипшина не пустила,
бо там лежали покотом хрести,
у пирії порозкидавши крила.

Ні тиші, ані втоми. Німота.
Чиїсь на плечах руки попеласті...
Я тут жила. Я втисячне - не та.
Мене вже ні купити, ані вкрасти.

Бо я вже йду, як ходять втікачі,
яким і млосно й холодно на світі,
і добре чую, як у верховітті
мовчить зозуля, страшно так мовчить...

Розваг в селі не так багато,
Зате доволі різних справ.
А балачки – то справжнє свято,
Хай тільки привід хто би дав.
Вже трохи стихли ахи–охи
Навколо фельдшерки Явдохи.
Жила вона за трактористом,
Не дай Господь, щоб хто так жив.
Таким Петро був норовистим,
Ні зá що жінку часто бив.
То попідтинню п’яний спав,
А якось геть кудись пропав.
Явдоха кілька днів шукала –
Нема ніде її Петра,
Та їй новини розказала,
Ота буфетниця, котра
В закусочній «Жіночі сльози»
На кшталт місцевого Спінози:
«В селі сусіднім листоноша -
На кінозірку, кажуть, схожа.
Вона приглянулась Петрові,
Коли бульдозером своїм
На пилораму звозив дрова
І десь угледів там її.
Немов хлопчисько, закохався,
Та так у неї і остався.
Рубає дрова не за гроші –
За поцілунки листоноші.»
Почула те Явдоха бідна,
Як заголосить: «Мамо рідна!
Така ганьба - хоч лізь в петлю!
І б’є, пройдисвіт, а люблю».
Та плач не плач, - Петро не чує
І з «кінозіркою» ночує.
На землю темрява спустилась –
Явдоха вікна бить пішла,
В селі чужому заблудилась,
Потрібну хату не знайшла.
Та щоб даремно не ходити,
Зайшла у перший-ліпший двір
І заходилась вікна бити,
Страшна у гніві, наче звір.
На брязкіт вискочив із хати
Із криком: «А на тебе грець!»
І наміром відлупцювати
Місцевий агроном, вдівець.
А там Явдоху він побачив,
Вона у темряві ще «Ах!»
Стоїть під вікнами і плаче,
Іще прекрасніша в сльозах.
Її господар заспокоїв
І до своїх завів «покоїв».
А що вже там вони робили –
То, мабуть, знає тільки Бог:
Чи то розбиті вікна склили,
Чи, може, чай пили удвох.
Одне невдовзі прояснилось –
Явдоха там і залишилась.
Живе, немов у себе вдома.
«А що? Який мій, - каже, - вік?»
І жінка є у агронома,
І у Явдохи чоловік.
Ото єднання двох сердець!
На цьому б казочці й кінець,
Та через місяць десь по тому
Петро приплентався додому.
Чи розлюбила чорноброва,
З таким розклáдом - не дива,
Чи порубав усі вже дрова,
Чи ностальгія - теж бува.
Зайшов Петро в порожню хату –
І гірко так, хоч вовком вий.
Що маєш – треба цінувати,
А ні – то сам тепер живи.

1998
(Далі буде)

Ще квітує восени квасоля,
ще дівує, ніби молода,
І вона, як жінка, що за сорок,
а на вісімнадцять вигляда.

І коли тобі зайшло за сорок,
Ти засохло-кволий не броди,
на квітучу подивись квасолю
і у вись – квітучо-молодий!

2009-2013

Як болять розламані слова,
Як пече сльоза, коли жива,
Заморозить відчайдушний крик
Той, хто вже давно до всього звик.

Відболіло все і відгуло,
Залишилось тільки люте зло,
Зруйнувалось марево основ.
Чи зумієм відновити знов?

Полином настоюється ніч,
Знов згорають бурі протиріч,
Порвано на клапті пам'ять - шрам.
Більш не буде жданих телеграм.
2013

На сповіді чи й так, бува, при слові
Одне питання часто задають:
Чи сексом гріх займатись без любові?
Напевно, пояснити варто суть.

О милі, та не мудрі діти Божі!
Чом тільки секс турбує вас усіх?
Я хочу, щоб збагнув нарешті кожен,
Що без любові все в житті є гріх.

над уламками величі
сонця по вінця повно
галасливого люду
мускатів
бекмесу динь
і гарячого вітру
що стелиться молитовно
на вівтар Херсонесу
нечутно
мов часоплин
уплітається в камінь
в архаїку
оберегом
деревієм засохлим
притихлим
і тільки спів
у далекому морі ундини
і тільки легіт
лазурової хвилі…

…блукала серед пісків
смокву стиглу збирала
у піфос носила воду
крізь вечірнє проміння
світився легкий хітон
полоскались вітрила
й збігали рожеві сходи
під античне склепіння небес
на плечах колон…

… як давно не була
а молитва тримає й досі
закарбовану вічність…

1
«Коли б то можна бути через зиму котом, через літо пастухом, а на Великдень – попом».
«Коли б, Боже, воювати, щоб шаблюку не виймати».
«Як до череди гнати,то і п’яти болять».
«І за холодну воду не візьметься».
«І котові хвоста не зав’яже».
«Косить би косив, коли б чорт косу носив».
«Ні швець, ні мнець, ні чорт зна-що».
«Добрий був би чоловік, та собаками підшитий».
«Ледаще ледащим і згине».
«Хоч ледачий, аби комір стоячий».

2
Ледачого, кажуть, нізащо лихо не спіймає.
А як ласий до несхочу? Витримки не має...
…Віз уранці лежебока на спродаж сметану.
Як села не стало видно,
Зупинився. Глечик відкриває,
Та з причини хтозна там якої
Негадано-неждано враз рвонули коні,
І сметана розлилася, як річка у повінь.
«Який тепер уже торг!..Удам з себе хворого»,-
Проказав - і тут же завертає коні.
Верта з поля жінка і чує з порогу:
«Ой, нездужаю... Печи, люба, коржики!»
«Може, лікаря покликать?»
« Хтозна чи поможе, а натомість калитку розв’яже».
«До шептухи побіжу. Щось путнє підкаже».
«Як шептуха говірлива стане біля вуха,
То не буде тобі, люба, довіку кожуха.
Зготуй ліпше наостанок вареників яшних.
Бодай, либонь, на часину стане мені краще.
Зроби тепер не всі сорок, бо вже не осилю,
А десь там зо тридцять. Бажано великих...»
P.S.
У нероби всі хвороби без ліку й без ліків.

Осінній подіум і дефіле арт-ню -
у моді айстри, хризантеми і жоржини…
Щаслива я іду !.. Куди й навіщо йду?
Чого мені ще треба ув оцю хвилину? -

Цілунок перший у долонях - диво-скарб.
Не розтулю – ачей ще виплигне мов коник,
чи злине ген по заотавлених лугах
лелечим леготом у променях червоних…

На згадку зберегти його я хочу. Як?
У пазуху? У сейф? Де той Сезам надійний?
А, може, хай летить у осінь, наче птах -
Ти подаруєш знов. І буде це постійно…

…(2013)

пір'їнка в пір'їнку одежина
усе до лиця і статі
несуть свою вроду гордо
і крихітні і цибаті

я заздрю журавці до крайнощів
живе собі без дилем
у що одягтись сьогодні
на зустріч із журавлем

пелюстка в пелюстку - без промаху
і жодних проблем жіночих
була б я ромашка - не бýли б
знаком питання очі

якась неприродня гармонія
інопланетна сутність
бродять клітинно м'ячики
грішні і м'ятно-ртутні

тому і ніяк не в'яжуться
ніжність п'янкої лілеї
збитошна моя зовнішність
і весь гардероб до неї

10/09/13

А він чекав –
Вона не приїздила.
Пустий перон
Підморгував зрадливо…
Для неї ж стоголосо
Сміялися вокзали,
Ковтали час і простір
Очікування зали.
Тремтіло серце в скронях:
«Кохай, кохай, кохай!
Диханням грій долоні,
Тепло душі віддай!»
Колеса торохтіли:
«Чекай, чекай, чекай…
І буде все, як буде
Нехай, нехай, нехай.»
Десь промайнули люди –
Лишились на пероні,
А онде – інший потяг
І інші у вагоні.
Їх стільки було, зустрічей,
Лиць випадкових зграй,
Що все тихіше в скронях:
«Кохай, кохай, кохай…»
Неначе зовні вільна
Не бачила ті грати:
Що ніколи любити
Й нема коли кохати.
Все терміни та строки,
Аврали та дедлайни,
Життя іскрить і пінить
В оффлайні та онлайні.
Та ось кінцева станція
І потяг прибуває…
Поглянь, мерщій, в віконце -
Хто-небудь зустрічає?

09.09.2013 р.

Місцевий конюх Бараболя,
Той, що тверезим не бува,
Спить на зупинці – руки голі,
Простоволоса голова.
Хоча надворі травень місяць,
Сира земля - не пух чи шовк.
Чи кращого проспатись місця
Собі п’яничка не знайшов?
А день то був не зовсім звичний:
Хто «проводи» зве, хто «гробки».
Ішли додому з кладовища
Теж нетверезі парубки.
Як ту побачили картину,
Ідею жарту хтось підкинув.
Проспався в тиші, бо маршрутки
Курсують лиш в базарні дні.
В ногах вінок угледів хутко:
«На вічну пам’ять від рідні».
Второпавши, зайшовся плáчем,
Бо вирішив, що вже помер.
Повз нього дід ішов: «Козаче!
Чому горюєш ти тепер?
Та що це ти, з хреста мов знятий,
Ходімо вип’ємо до хати».
Отямивсь конюх, а по тому
На радощах чкурнув додому.

На все, говорять, Божа воля –
Покинув пити Бараболя.

1998
(Далі буде)

Складіть сум'яття у долоні Бога.
Ви помоліться. І якось буде.
Минуть слова.Минеться і тривога.
І жаль з очей, як полуда спаде.
Молитва втішить.
Зойкне сон.
І втишить.
Зійдуть слова.
Постануть, наче німб.
..."Я знаю лиш, що Бог мене не лишить.
Я впевнена, що буду в слові з Ним".

- Убийте дракона! Убийте дракона!
Кричала медуза Горгона,
сховавшись у затінку трону.
Убили дракона. Тепер біля трону
ховається тіло пітона.
- Убийте Горгону! Убийте Горгону!
Натхненно шипить він із схрону.

осінь сьогодні вперше кружляла мохом
всім звіроловам літа здирала пір’я
день перед нею раптом змалів аж трохи
потім ще довго-довго галуззя міряв

кажуть топтала осінь моріг сьогодні
ноги у жовтій глині сліди лишили
під образами клякла де Миколай угодник
в білій церковці дмухав на світ щосили

з неба червоне сонце не дармо висне
вітер обвіє море поділить рибу
бачиш у літа серце – співуча вишня
вмілий стрілець знайшовся
мабуть не схибить

Задумали побратись чорнозем
і небосинь, точніш, Земля і Небо:
- Ми стільки років парою живем,
що врешті-решт оформитися треба.

Щирицю придорожню і спориш
ми візьмемо за непомітних свідків.
І Вітер їм із посвистів і тиш
повітряний палац для щастя виткав.

І там я був представником осіб
причетних до подібних церемоній,
І – Сонце, що у кожну з гожих діб
всіх реєструє в мантії червоній.

«О Земле мила! – мовив Небосхил. –
Клянусь: тебе любитиму я завше»
І, зупинивши вечора розгін,
Він літаком сріблястим розписався.

Земля йому: «Довіку будеш люб!»
І розписалася сріблястим плугом.
І їм скріпила той химерний шлюб
Смарагдова обручка лісосмуги.

2003

Ген за видноколом
Сонечко сіда,
Золотавим колом
Мерехтить вода.

Мерехтить, мов очі,
Що осяяв сміх.
То вітрець лоскоче
Всю поверхню їх.

8.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Розбиті мрії
І в серці твоїм біль.
Втекла надія
Життя - забутий фільм.

Усі зів’яли квіти.
Їх знищив лютий вітер
Й збайдужіння цвіль.

Триває шоу.
Яскраве шоу.
Не покажи розпуки,
Не піддавайся мукам
Час ще не прийшов.

Пусті розмови.
І голосні слова.
Лише промови.
Холодна голова.

Та все ж життя триває,
Політиків чекає
Владна булава.

Триває шоу.
Не твоє шоу.
Та мусиш далі грати,
І знову помирати,
І страждати знов.

Вечірки, друзі
Та зради, мов ножі.
Думки у тузі-
Болотяні вужі.

Усім керують гроші
І почуття хороші
Гаснуть у душі.

Яскраве шоу,
Велике шоу,
На всіх застигла маска,
Розсіялася казка,
Віра і любов.
2000

Як заплющу очі, бачу пишні мальви,
сонях сонцю й небу весело кива,
заливає світло призьбу біля хати,
і на стінах білих маки ожива.

Стежечка снується в запашній травиці,
в далину тікає. Нумо, дожени!
Задивився в небо журавель-криниця,
сняться йому крила і сумне «курли».

Он поля хвилюють. Гнеться спілий колос,
сонцем пахне й вітром, на порі стає.
Золотим серпанком ллється чистий голос,
запашний віночок пісня вміло в'є.

Візьму сонце в руки. А воно ж ласкаве!
Вишило сорочку променем мені.
Он де – мальви пишні, маки золотаві.
Як же добре жити в рідній стороні.

2013 рік

Наші стежинки ще не розплетені.
Там наші тіні блукають, як велетні,
Спогади наші очима цілуються,
Що нас чекає: прірва чи вулиця?!

Наші стежинки ще закосичені,
Січнями долю ще нам не посічено,
Щастя, мов літо оце, не повернеться.
Що нас чекає: дощі, ожеледиця?

Стежинки у косу ще туго заплетені,
Ніби востаннє так ніжно і трепетно
Я пригортаю тебе до душі,
Що нас чекає десь там, на межі?!

08.09.13

Я пишу тобі з ока бога. Тут пахне мороком,
бедуїнські зірки, і чіпкі марсіанські злидні.
Небеса в обладунках тиші. Верблюди ворога
відчувають сідлом. Пісок на хиткій палітрі
замісив рожевий з червоним. Долоні каменю
відстають від спокою сонця. Сновидні гори
витинають ніч й підставляють плече розплавлене
під ходу вітрів.
Пустеля і білі строї –
ні води, ні коханців із крамом жаги і ніжності,
із імбирним віддихом серця, гірким і світлим…
Приїздять чужинці – на фотолистівках вішатись.
Від’їздять чужинці – сміятися і просити
сірники у неба, в синіх бинтах і тріщинах.
Килими у жменьці ганять чаї і трави…
Мов дроти далекі, тремтять голоси коричневі,
як засмага хвора або бадьора спрага
чи видінь, чи тіней, чи недоступних вогників.
Шарудить залізо літнє, як ніж – по скроні.
Скорпіони сплять у нірках, немов смаколики –
у піщаній каші. Крихточки рубіконні
вислизають з-під кроків. Крокам прощання мариться.
Десь лежить Синай, наче коц – на минулім. Лихо
спить далеко-далеко, неначе в печері – карлиця,
до грудей пригорнувши пожарища мрій і дихань.

Я пишу тобі вітром по тиші. Хустинка крутиться,
як Земля – на мангалі смертей. Прилипа до вітру…
На коліна стає печаль, як ручна верблюдиця.
Сірники відмовляються плакати і тремтіти.
Килими звабливо кличуть тіла впокорених
мандрівних імен. У гірські світлоносні пащі,
наче ріки, впадають слова – нескоренні, створені
із піску, із духів, з див, що, як ми, пропащі…



2013

Так, я Івана Низового
Ціную з вилитих рядків.
Для мене вони, як дорога
Над якою спів солов’їв...
Кожний рядочок, кожне слово
Оточені мудрістю знань.
Краса української мови
Була силою спілкувань...
Я впевнений, що Іван нині
Пише поеми для святих.
В раю, присівши при калині
Він про любов нашу і гріх...
Пише, говорить, що чув й бачив,
Коли жив з нами на землі.
Бува сміється, бува й плаче
Коли не збагнуть слів святі.
Наші святі тепер читають
Те, що за життя писав Він,
Бо там у небі не всі знають,
Яких Україна жде змін.
Івани Низовий і Франко
Може присіли десь, в раю
В своїх чудових вишиванках
І дають святим інтерв’ю.
Може у небесних газетах
На перших сторінках їх двох...
Може українських ПОЕТІВ
На чай попросить сам Петро...
09.09.2013р.

Отражения, память, вновь отражения
В них запутаться, закружиться..
Жизни канут в памяти бездну..
Канут победы и поражения..
Можно слиться, а можно в сторону
Отойти и взглянуть по новому..
Что изменишь коль станешь злиться
На грозу или глупую голову..
Не понять друг друга людям,
Но почувствовать - очень хочется,
Ведь рождаемся одинокими,
И творим ведь от одиночества..
Жизнь иллюзий насыплет ворохи
Но не вечно себя обманывать..
Ведь пожара уж видны сполохи,
И никто не избегнет жара их..

Не буде сьогодні міді,
Лиш кілька мазків пастелі...
В краплинах стоять морелі:
Безлистяні, вже роздіті.
А ти іще ловиш світло
В скрижалі своїх долоней.
Всі спогади та безсонні -
Вже вітер шепоче: витри!

Залишуться тільки ноти:
Бемолі та ля-мінори...
І осінь настільки хвора,
Що ставить печать цейтноту,
Що тихо шепоче вкотре:
Мій вітре, душі інкубе,
Цілуй мої спраглі губи,
З туманів мене висотуй!

Сьогодні світа похмуро,
І настрій зміняв мотиви,
І знову холодні зливи
На приступ ідуть на мури.
Але ти іще залишся,
Мій вітре, душі королю,
Із серця зніми паролі,
Як осінь знімає листя!

Цей захід сонця темніше крові,
Цей холод вежі старіше нас,
Цей морок серце наповнить грою,
Де па та звуки складають вальс,
Де кілька рухів - це справжня пристрасть...
Дивись, як гасне золою крок,
Як неба мармур торкає вістря
Тієї башти, де звів нас рок.

Ти вип'єш меду, я вип'ю болю.
Ти станеш світлом, а я - імла.
Назвеш /без права на все/ любов'ю
Ту ватру в серці, що розцвіла.
І келих ночі наповнить трута,
У світлі зорей: батист й жаккард...
Скажи, до кого нести покуту
За цей шалений душі азарт?!

Дивись...цей захід загусне соком...
Ти ноти вітру гортай вперед,
Де доля пише: немає строку,
Немає шансу на довгий злет.
Тому до раю нам майже вічність,
До сонця кілька чужих життів...
Нас ріже з льоду замерзлий січень -
Зима між нами /як ти й хотів/

Така тремка ота осіння тиша...
Світанок тягне руки, мов дитя,
До літака, що невагомо пише
Долоні неба лінію життя...

09.09.2013

Ланню
ти забігла у моє серце.
Метеликом
у душу залетіла.
Та тільки-но ми
опинились у спальні,
тигрицею
уп’ялася у моє тіло.
Насправді
ти виявилася хижаком.
І тільки.
Але я не шкодую.
Ніскільки.
Я навіть щасливий,
що ти – хижак.
Ще й як!

Слоненя наїлося,
Затіяло гратись.
І як пукає колібрі
Хоче показати.

Прижмурилось, надулося,
Вуха розгорнуло,
Пукнуло. І випадково
Лева в кручу здуло!!!

-Тепер, мабуть, твоя черга, -
Питає у тата, -
Так, як пукає колібрі,
Зможеш показати?

- Як колібрі вже не зможу, -
Слон відповідає, -
Ну, хіба що з кручі лева
Трохи зачекаю...

Лев скалічений із кручі
Не хоче піднятись...
От придумали слони
У колібрі гратись!

Так і люди - обжеруться
Миром без війни
І пукають одне в одне,
Як дурні слони.

2013р.

Крони днів жебонять, розкуйовджені вранішнім вітром;
В цього світу хандра, а тому не до юних звитяг –
Стигне осінь в душі – тож він вороном кряче сердито,
Що невдовзі і ми опадемо із древа життя.

Осідає сльота. І ми прагнемо вибратись звідси –
З лабіринтів негод – по-пацючому ставши на слід.
Десь там вихід. І жде нас жебрачка на мокрій бруківці,
Наша доля сліпа, щоб звістити новий перехід.

Злива б’є у лице, мокре листя штампує на очі,
Та дорога – одна, не звернути із неї ніяк.
Там немає в кінці нагород, ні відплати за злочин –
Лиш непевно тріпоче призначення млявий маяк.

/09.09.2013/

Допоки в роботі – живу,
Хвилююся в бурях обурень,
Тримаюся ще на плаву
І сам себе часом зову:
“Розумник ти, Йване, і – дурень!”.
Хай буде це – так чи не так –
Подовше: всі дурні – безжурні,
Їм легше; в юрмі ж розумак
Утриматись може не всяк,
І більшість пошиється в дурні.

Ославитись я не боюсь
І знаю, що не збанкрутію:
З дурних розумак посміюсь,
До дурнів пристану – це плюс -
Розумно іще подурію!


2003

Відходять у вічність поети –
Титани
Народного духу –
На плечі нащадків
Лягає тягар заповітів і спадків,
І сіллю на рани – нездійснені плани.


2003

Не питайте, чому
Неспокійно мені –
Вересневі дощі
Накликають біду.
Може саме тому,
Мої очі сумні
І троянди кущі
Почорніли в саду.

А недавно вони
Так яскраво цвіли...
Я у магію ласк
Поринала до дна.
Ті чаруючі сни
Найсолодші були,
Але осінь прийшла
І плачУ я сповна...

2013

Як сади повесні квітували,
Щемним запахом вабив бузок,
Солов’ї у гаях не змовкали,
Ти мене запросив на танок

Танго весняне – щастя жадане,
Теплі привітні слова,
Танго весняне, ніч довгождана,
Кругом іде голова.

Небо зоряне літньої ночі,
Круглий місяць по небу пливе,
Сяйвом зоряним світяться очі
І боян знов на танго зове.

Танго у літі – вечір в зеніті,
Пристрасті радісний сміх.
Танго у літі – в цілому світі
Я щасливіша за всіх.

Клен у жовтогарячому листі,
Білочола берізка сумна,
Горобина в рожевім намисті,
А я слухаю танго одна…

Танго кохання – ніч сподівання,
Болю прощальні слова.
Не відбулося двох доль єднання,
Кругом іде голова…
04.09.2013

(Пісня)
Черешню посадив ти біля хати…
Чомусь вона повільно так росла.
І раптом і висока і крислата
У травні ніжним квітом зацвіла.

Приспів:
Черешневий цвіт, черешневий цвіт
Чиста весняна повінь
Черешневий цвіт зчаровує світ –
Зваби і ніжності повен.

Черешня молода полум’яніла,
Коралами усипане гілля,
Удвох ми смакували і раділи,
А перехожі – заздрили здаля.

Приспів:
Ягоди спілі, ягоди спілі –
Літа пора золота.
Соком намиті ягоди зрілі
Мов твої ніжні вуста.

За обрії небес майнуло літо
І пронеслися лебедем роки
Ти не зі мною… Вже у іншім світі...
Черешня сохне, в’януть пелюстки.

Приспів:
Черешневий цвіт, черешневий цвіт
Чиста весняна повінь.
Черешневий цвіт, крізь марево літ –
Серця солодкий спомин.
31.08.2013

Важко на серці Галі,
важко й мені. Про вічне
пишуться вірші вдалі…
Тільки немає віршів.
Б’ються під серцем зрідка,
ніжками, наче діти.
Викидні та сирітки –
правди нема де діти.
Віриться досі в казку,
у ендорфіни – трачу
все з гаманця на касі.
Тішуся помаранчам.

Ясон… я – сон… сон… сон…
гойдалка долі – Медеї медові – Вічність леліє віщу дитину
ремствує море мовою волі – душу мою проговорює всує…
тишею доля нашіптує мрії – море ýсмішками дельфіновими
сонячне коло прямить-видовжує – ллє у айсберги порцелянові…

мій дім мідний – патúна… рутина…
дзеленчить клямка... лямка…лямка…
стеля дрижить... жить... жить…
лінії ламані віднайду... йду... йду… від неба…
до тебе… по дотичній дамоклового меча
перетинами вицвілих поцілунків
помахами подмухами контурами крилá…
і вже тулишся Андромахою… махою голою…
дикою… Евридікою до мого голосу…
… а захланний мій Ахіллес січе собі ногу мечем по кісточку…

Нема три місяці зарплати,
В селі готівка - дефіцит.
І як те лихо подолати?
Не смій і скаржитися! Цить!
Натуроплата – гречка, дрова,
Мішок пшениці чи вівса.
Як у ґаздівстві є корова –
Вези сметану на базар.
Бо за електрику на пошті
Натуроплату не беруть.
І на вугілля треба гроші,
Без них тобі ні верть, ні круть!
Дійшло до того, навіть Варка,
Що, наче в маслі сир, жила,
Бо у конторі секретарка,
Зібралась їхати з села.
Її сусідки відмовляли,
Бо добре там, де нас нема.
«А секретарок скрізь навала»,-
Їй так тлумачила кума.
Та Варка і куму, й сусідок
Кудись послала у круїз.
І голова тодішній - свідок,
В дебати якось він уліз.
Фінальний виступ у конторі
Від Варки чули і надворі.
«Я городською буду пані,
Не в ночвах митимусь, у ванні.
А ви тут гнийте у болоті,
Мов коні загнані у поті».
Село три дні було у шоку,
А потім ще гуло півроку.
Зібрала швидко Варка речі,
За безцінь хату продала
І десь харчі шукати легші
Таки поїхала з села…

1998
(Далі буде)

Любов _ наймогутніша енергія Бога,
З якою ні чого не може зрівнятися.
Кохання _ саме чисте і прекрасне почуття,
Яке дарує нам радість _ красу здоров'я!
Кохана, у твоїх очах - все листя вересня...
Ти, як чарівниця, здатна творити чудеса
І перетворювати на казку наше життя!

Усю вайну прайшоў без страт
наш слаўны загарадатрад.
А вось прынес нямала страт
наш слаўны загарадатрад.

Повисідали на вікно
цікаві зорі,
я знаю, мріяв ти давно,
що буду поряд.

Я на годинник не дивлюсь
тобі здалося,
торкаєш, боячись чомусь,
моє волосся

Із лука місяць на ходу
у люстро вцілив,
а я казала – не піду,
а ти - не вірив.

Чарівне марево очей
від серця краю,
і доторкнеится до плечей
твоє "кохаю"

вересень 2013 рік