Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Пересохлий персик я пиляв
не по ногу, а – по чорні перса,
довго-довго, бо слабким гіллям
в небо синє-сильне він уперся.

І коли руками він упав
до свого, ще дужого підніжжя,
то небес скарбниця голуба
стала і темніша, і бідніша

2009

Жага зеленого туризму
зове повніш пізнать Вітчизну –
свою маленьку Батьківщину,
з якої так давно полинув.
Тобі я хочу показати
Розточчя рідного пенати,
прошу лиш дрібочку терпіння,
щоб осягнути все довкілля.

Ти не домислюй, як образу,
мої слова (сховай відразу):
«Не все одразу, не все одразу –
для іншого залишмо разу».

Сьогодні наш маршрут – до сходу,
під буків свіжу прохолоду,
де пташі хорові концерти,
а комарі чекають жертви.
Ми хоровому співу раді,
і комарі не на заваді:
вони дзижчать, а ми кайфуєм –
нас «Каберне» від них рятує.

І нам плювать на цю заразу,
хай шаленіють, хоч до сказу:
«Не все одразу, не все одразу–
для іншого залиште разу».

Вино свою зробило справу –
вдалась мандрівочка на славу,
у магії хмільного трунку
вуста жадають поцілунку.
Тіла в півкроку до єднання,
з очей аж пре вулкан жадання,
ще мить – і я злечу до неба,
а друге «я» кричить: «Не треба!».

Душа так рветься до екстазу,
та хтось над вухом шепче фразу:
«Не все одразу, не все одразу –
для іншого залиште разу».

А ти, немов струна гітарна,
тремтиш, розніжена і гарна,
волієш пестощів та ласки,
а не шашличної ковбаски.
У цій оазі любо й мило:
душа співає, мліє тіло.
Лиш, рад-не-рад, але потому
пора вертатися додому.

Якщо не можна все й одразу, –
для іншого залишмо разу,
вернімо разом в оту оазу
під комарину парафразу…

Нарешті зошит... Зошит у клітинку.
Мабуть, і бджолам соти - зошит днів.
А мій не мед... А мій - за соломинку...
Солом'яний мій мох пивних ланів.

Скубне за край (а іноді - й на вила)
капризна мода вигоди й бажань.
І ось той день, моя пропаща сило,
коли мене терзають без вагань.

На драматизм закручено сценарій.
Слова-актори зшептані до тла.
А син?! Для нього мама й тато - в парі,
якою б жінка в домі не була.


23.07.2013

Ти кажеш, нащо здався той майдан?
Чого туди іти, стояти марно?
Що це не змінить справ державних стан,
А влада й далі крастиме безкарно?

Зневірений, байдужий, просто раб,
Яку ти дітям спадщину залишиш?
Нехай і їх принижує сатрап?
Нехай і їхню волю заколише?

Лиш хворих на тяжкий синдром хохла
Утримає у стінах крайня хата,
Коли добро повстало проти зла
І буде до останнього стояти.


Ховайся, наче страус у піску,
Молися, щоб тебе не зачепили,
Виси, як і висів, на волоску,
Якщо на вчинок не знаходиш сили.

Або іще й полай, покритикуй
Людей, які за правду піднялися,
Тим виправдай себе і замаскуй
Свій страх і дітям в очі подивися.

А краще скинь байдужість як обман,
Її розв'язка всім давно відома,
І вийди, українцю, на майдан,
А ви, хохли, сидіть і далі вдома!

20.07.2013, відредаговано у грудні 2013

В її очах пливло синє небо,
його усмішка тепла, мов літо.
Здавалось, що й повітря не треба,
бо закохались щиро, мов діти.

Спочатку без кінця говорили
і варто було лиш подзвонити
у тіло поверталися сили
щоб знову до нестями любити.

Час ніби йшов поволі за кадром
і вже не мав ніякої влади
над літом, що лилось водоспадом
і зігрівало їхні кімнати.

Вони не знали іншого світу
і кожну ніч клялись, що назавжди.
Хоч прийде час кінчитися літу,
не буде тепер іншої правди.

13.07.2013

Венеція. Міст Подихів.
І ми туди, туди,
Аби з’єднати в подиві
Два подихи в один.
І ось він міст. Цілуємось…
Уста в уста – вогонь!
У памороці чую я
Стук серденька твого.
«Кохаю», – мовиш тихо ти,
Коли цілунок згас, –
І почуттєвим вихором
Вмить закружляло нас...
Ми на любов приречені,
То що нам часу плин?!
З’єднали у Венеції
Два подихи в один.

Куди поділась пожива?
Уривки чужих розмов?
Яка ж ця пустка примхлива
Нечутний цокіт підков.
Це час спливає бурхливий
Розхитування основ.

Забава щось затяглася,
Прогавила північ межі,
Прокинулась як на пласі,
Відчути б мить на ножі.

Та не судилось одначе,
Спливає восковий час
І старість ввірвалась наче
Чи вернеш життя на раз?
2003

Смішними здаються, як спогад,
Дитинства фрагменти на плівці.
Чи спогади - те всього здогад
На цій непримітній сторінці.
Ось декілька друзів сідають
За стіл - все так ніби колись.
І промені весело сяють,
Лоскочуть легенько за ніс.

В плечі голову ввібрали –
Усього ми боїмося.
Що забули, що не знали,
Не за те знов беремося.

Розумієм, що до чого,
Та сказати - бере страх,
Хоч погано і убого,
І життя, як у невдах.

Щоб уголос, боронь Боже!
Ще посадять, як колись,
Та навряд і допоможе...
От якби усі взялись.

Травень 2004р.

Любовь, Надежда, Радости, Сомненья,
Молитвы горячее, чем богам,
О, Женщина! В минуты откровенья
Покорно упадут к твоим ногам!

Колени преклоняем пред тобою:
И тот, кто юн, кто зрел и даже стар -
О, Женщина! Божественной рукою
Прими такой благословенный дар!

Храня ключи от сладостного рая -
О, Женщина, наш ангел и кумир! -
Идет по жизни, так легко ступая,
И тонким каблучком вращает мир!

Іржава осінь,холоди,дощі
І,як безхатченки, в лахміттях всі дерева,
Змарніли квіти,оголилися кущі
Й лише ялина іще досі королева.

Неначе вицвілі старечі очі - скрізь калюжі
І оранка лягла на поле зморшками,
А поруч лише ворони байдужі
І вітер сьорбає печаль малими ложками.

Стареча постать або ж навіть просто тінь
Землі знесилено хитається по світу,
Блукає в пошуках,де неба ясна синь
Разом із сином-сонцем її могла б зігріти.

Та не знайде - чекати доведеться
І марними всі будуть сподівання,
Бо сонце вже ніде і не озветься
І скінчаться за мить її страждання.

Лиш жалібно ще раз протягне руки
У вись, далеко, куди сина відпустила,
Зітхне у безнадії, лиш розлука
Очікує на матір,що зростила.

Жорстока осінь, холоди, дощі,
Земля проронить мимохідь скупу сльозину,
Не дочекається нікого й в цій іржі
Забута усіма самотня згине.

Й її покриє сніг і злічить рани,
Щоб навесні все знову повторити,
Бо ж її серце як і серце мами
Дитя своє завжди буде любити. 2013

Вночі з’явившись бозна-звідки,
Як неочікуваний гість, -
Постукав дощ зненацька в шибку,
Прогнавши швидко з тіла млість.
Галасував на підвіконні,
Лив, мов прорвало небеса, –
А я, знервований і сонний,
Про все це вірша написав...
22.07.13

а мій старенький Telecaster
годує мух на шифонері
та rock-n-roll в МР-3-плеєр
ніяк не всунеш

не так звучать сопливі ритми
цицьками не зіграти блюзу
вініл запиляний як shoes
як вовк на місяць

«…Не переведуться вбогі на землі,
тому заповідаю тобі, кажучи:
«Відкривай руку свою для брата твого,
бідних твоїх і вбогих в Краї твоїм»
Повторення Закону, 15:11

«Щасливий, хто розуміє бідного,
в нещасливу днину його порятує Господь»
Псалом 41(40)

Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо, щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,-хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винести, аби не сталось лиха».
«Ні, любі! Поки я тут все буде гаразд.
Винесіть поки що речі, а мене - за ними».
Тільки-но зробили так, як хижа завалилась.
«Завіщо Вам, Божому догіднику,такі муки?»
«Я сам у Господа їх попросив…»
…Віз замолоду Нахум дарунки тестю.
І ось перестріча його незграбний чоловік.
«Дай щось попоїсти,- просить бідолаха.-
Ані ріски в роті не було вже кілька днів…»
Замість дістати хутко щось зі своєї торби,
Сказав голодному Нахум: «Зажди!»
І став розв’язувать поволі котрийсь там із мішків.
Не зуздривсь, як, не дочекавшись, бідолаха впав.
Припав до нього Нахум, а той уже не дише.
«Тільки тепер,- продовжив учитель,- я збагнув,
Що допоміг йому вмерти...
В розпачі здійняв я вгору руки і заволав:
«Очі мої, що бачили печаль, нехай осліпнуть!
Руки , що не квапились подать, хай немічними стануть!
Ноги, на яких стояв, негодні стояти будуть!»
Мовчали учні. А тоді котрийсь наваживсь:
«Горе нам бачити таким Вас, учителю».
«Ні,- одповіда каліка.- Прикро було б мені,
Якби я правду вам не повідав, поки ще живий».

Згадалось, як були найближчими з тобою,
Як плавились від ніжності серця...
А зараз – ми чужі. В холодному двобої.
І тілька пам’ять плаче без кінця.

Спустошена душа сумує за минулим.
Байдужості твоїй підігрую злегка.
Поранений мій птах! Всі почуття заснули.
Мелодія сумна лунає здалека.

Ти іншій понесеш всі вишукані ласки,
Тій, чий нещирий сміх забути не хотів.
Все буде, як у нас. Не буде тільки казки.
І сяйва, і тепла високих почуттів.

Ти Музою обрав ту «цяцю невелику».
Поезія з небес пригнулась до землі...
Бо що ти оспівав? Її «звірині» крики.
Бур’ян. Неурожай. Та трусики її...

У кожного із нас тепер своя орбіта:
Для «зіроньки» вона десь ближче до висот,
А тій потрібен раб на дачу, і не віда,
Який «метеорит» упав їй у горОд!

2011

Я шепотінням уст полинниx
покличу амазонку дивну...
В оциx вулканаx клопотнечі
зорею засвіти мій вечір.

2013

Тебя нектаром любви напою,
Мой Ангел Белый - чистая Любовь !
Цветами для Тебя дорогу устелю,
И пусть Твоё тепло останется со мной.
Победу , радость и добро - с друзьями разделю ...
Мой Ангел на пороге - черный жизненный урок !
Щедра на испытания Судьба ...
По жизни рядом Ты идёшь дружок .
Была несовершенна и грешна моя душа,
Мне без Тебя ни день , ни ночь .
И как разлуку превозмочь ...
О глоток Любви, глоток лучезарного Огня !
Мой Бог ! Мой Свет, Ты внутри Меня !

Ти з'явишся в житті моєму лиш на хвилю,
Запалиш блискавку гарячих почуттів,
Скуштуєш мед бажань,що я змішала з сіллю
Як ти мені колись потай зробив.
І грім розкотиться вже обома серцями,
Безпомічно літатимуть думки,
Торкнутися захочеш до нестями
Та стануть на заваді нам роки.
Із клітки вилетять ув'язнені вітри-
Тримай чи не тримай ти їх щосили,
Але цієї золотавої пори
Вони напнуть кохання нашого вітрила.
Й воно летітиме на хвилях,в центр шторму,
Життя його обмежене, на жаль,
І не дивуйся, почуття теж мають норми
Та поки викинь геть скорботності вуаль.
Розтань у ніжності,в теплі,в моїй надії,
Забудь про те,що було і що буде,
Нехай по-зрадницьки на мить здригнуться вії,
Кохання сила вже не відпустить нас нікуди!
Тож пий трунок,доки не захмелієш,
Танцюй на згарищі,на попелі танцюй!
Ти вмієш це робити,добре вмієш,
Мене ти теж навчив,тож владарюй!..
Ти знову з'явишся,і знову лиш на мить,
І знову зникнеш та цей раз вже відболіло,
Тепер у тебе серце від спогадів щемить
І цим ти визволив мої душу і тіло.
Я вільна стала,ніби хмара в небесах
Проллюся щедрими холодними дощами
Знайду відраду у паралельних нам світах,
А ти пригадуй,що було між нами. (19.07.13)

Палили села,
В тому і наше село.
Моє село...
Хто вони?
Батьки знали...
Чому спалили?
Говорили,
Що тому
Бо Наше воно,
Й українське було.
Через сотні років
З села,
З церкви що на горі
Лунав спів.
Свій спів...
Він говорив
Що ми
Землі цієї сини.
Наш народ співав
Також у полі
Не лиш в церкві.
Мабуть через це,
Село моє
Мусило вмерти,
Бо так
Захотів брат – поляк.
І спалив його
На наше свято
Вознесіння Христового
У тисячу дев’ятсот сорок шостому...
Прийшли брати? – поляки
Не в гості.
В їх руках були
Вогонь і зброя
І ними писану любов
Вони
Несли...
А через рік,
Хоч не було вже хат
Поляк – брат?
Забрав не лиш наші поля
А
Цілими сотнями років надбані плоди
- Церкви,
Каплиці придорожні,
Ліси...
Все це люди побожні
Взяли.
І з тих піль
З тих рідних земель
Викинули нас.
Залишили в серцях біль,
Який триває
Тут, де ми є
І там
Де нас немає.
21.07.2013р.

ні слова тихого, ні крику…
пощо, кобзарю, онімів –
ховаєш кобзу без’язику
між поруділих бур’янів

уклякла на холодній деці
твоя знеможена рука,
посвячена відлунням герців
Небаби чи Залізняка

минула слава не годує,
рудіє в пам’яті бур’ян,
і тільки згадується всує
то Кривоніс, то Галаган

то переспівана Вкраїна,
і ті нелічені світи,
де незрадливу душу стрінуть
і побратими, і брати…

Гойдається вечір
і жевріє ранок,
І зірка заплуталась
поміж фіранок.

У сторожа сном
наливаються вії.
З роботи вертають
злодії й повії.

Он п’яний розпластався,
наче медуза.
А я все не сплю
і чекаю на музу.

Пантрую Пегаса,
визбирую рими...
Я хочу до Відня
я хочу до Рима.

Та муза втекла
аж труснула дверима…
Хтось інший тепер
помандрує до Рима.

2012

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Відбілів, згаснув « білий налив».
Казку гарну змінили сумною,
Ніби липень кохання спалив
Білим яблуком разом з тобою.

Спорожніло, стемніло довкруж,
Чорна хмара і спогад чикрижить,
Хоч виблискують тисячі груш –
Крижане їх проміння і хиже.

А до милого, світлого – змах,
Та піднятися з каменем тяжко.
Буде в ніжних з’являтися снах
Білим яблуком лагідна казка.

І до тебе він не полетить,
В серпні не порятує словами,
Засумуєш ти, може, на мить,
І крило перебите зів’яне.

Та надії не згаслу блакить
Буде в небо і долю розлито.
І в розквітлі долоні влетить
Пізнім яблуком бабине літо!

07.2011

Це лякливе почуття:
Як не знаєш куди душу дíти,
Наче повно у грудях, та при співі ехо лишень,
Хочеться заклякнуть на місці
Та звідучора у мене на лобі мішень.

Ти стріляєш у неї:
Крокую тоді в небуття самовито,
Під гіпнозом і розпачем вбиваючи ту, що надію дарує,
Повертатись назад вже не гоже,
(хоч і кортить, хоч і болить)
Та сподівання на рані старій майоріють.

Я б кохалася з небом:
Тим, що сіріше за хмільну журбу,
І віддалась у бранки дощеві поночі,
Тільки нащо їм всім моє тіло холодне,
Ще й у якому серце горить.

Бажаю абрикосам на асфальті,
яких не встигли кинути в смітник,-
"Ви, наче зорі, швидко так згасайте.
Ви, наче зорі, довго так світіть!"

07.2009

Іще є час. Іще не осінь.
Природа у розповні сил.
Іще не вражений лейкозом
Дерев зелений хлорофіл.

Ще можна підождать до завтра –
Й само все вирішиться там.
І хоч на вітах вже не зав’язь,
Та й не плодів тугих вантаж.

Ще сонце тільки-но з полУдня,
Доросле, сильне й нестаре.
Коли-то ще гарячі груди
Прохромить на шпильки дерев.

Іще є час... А вже півліта.
Земля впливає в смугу жнив.
Он яблунька в тривожнім звіті
Являє золотий налив.

Летить метеличок невтомний.
Життя його – короткий фільм.
Спішить, покіль натхненням промінь
Єднає кров і хлорофіл.

26 липня 1985 року

Пародія

Моя кохана, я не лось, це точно.
Нема у мене й натяків на те,
Що на макітрі щось, окрім волосся,
Тверде і розгалужене росте.

Хоч сумніви мені вже серце точать,
І ще язик невпевнено плете…
Невже я справді схожий так на лося,
Що навіть ти смієшся? А проте

І сам я, коли стану біля люстра
І подивлюсь закохано туди
Засумніваюсь… Чи продукт я людства?

Чи генетичних вибриків плоди
Осіли у мені і у колисці?
Подай-но прохолодної води…

18.07.13

Паралельні світи околиць,
Гармонійні листи – проколи,
Замежові крислаті чари,
Хаотичні криштальні пари.

Зосереджено виснуть ночі,
Задзеркальні вогні урочі.
Тонуть місячні ноти – шлейфи
Під вином чарівної флейти.

Креслить кола холодний циркуль,
Видноколом туманна віддаль,
Полотном розтечеться мряка,
Заперечень луна двояка.
2013

У обіймах полковника затишно.
У руках його сильних так тепло.
Щось на вушко шепоче і каже ,що
Я муза для нього. І терпне
Моє серце і в голосі тане,
Як ота шоколадка на сонці.
А ще клявся, що не перестане
Мені вірші писать ,але потім
На руках вже носити втомився.
І, ще навіть півні не співали,
Коли він десь на ранок подівся.
Зі словами: "То я фестивалив..."

2013

Пародія

Нічо не спить. Уява глупа…
Хай мука ця мене мине!
Ой циці-циці… Серце гупа.
І думка тільки про одне.

Про те, прозорим що прикрито…
Я вже в раю чи буде рай?
А думка пнеться нарочито
З тісних лаштунків – та нехай!

Я, як павук (створіння нице)
Тріпочу в павутині мрій…
До біса “притча во язицех”,
Одна турбота – не зімлій!

А тіло наче дерев’яне,
(Літа що значать молоді)
…Надіюсь, думка не зів’яне!
Бо як согрішимо тоді?


22.07.2013

Я літаю, мов пташка, у снах,
У сплетінні життєвих доріг.
У духмяно-гірких полинах
І спускаюсь на рідний поріг.

Пахне млосно у полі рілля,
Загубилася стежка в житах,
Кличе в гості домівка моя,
Де дитинства видніється шлях.

Наче мати, чутлива душа
Увібрала і смуток і біль
До села в пізній час поспіша
Повертає у дім звідусіль.

Над селом дим ранковий гірчить
Дозріває на ниві зерно
Там бабусина пісня звучить
Мама тче сирове полотно.

Повертаємось ми повсякчас,
Де минуле у снах воскреса,
Доки в серці вогонь не погас
І чекає матусі душа.
11.05.2013

Складне життя, немов важкі жнива
Виснажливі в спекотно-спрагле літо,
Немов вінчує тіло жалива,
Вертає пам’ять в давнє пережите.

А іскра, мов свіча, в душі горить,
Погаснути в мені іще не встигла.
Я сподіваюсь на щасливу мить,
Що допоможе Духу Божа сила.

Розтане, наче талий сніг, журба,
Спливе, мов повінь, ранньою весною.
І прийде в сни моя стара верба
Над річкою дзеркально-голубою.

Де спрагле сонце срібні роси п’є
І падає в жита бездонне небо,
В той рай, що наймилішим в світі є –
Летить душа зболіла знов до тебе.

Як прихилюсь до квіточки й трави
Серденько оживе і заспіває,
Розквітнуть знов життєві береги
Коли нап’юсь снаги з дитинства краю.
11.05.2013

Розкинувши крила
на двох берегех,
він рветься в майбутнє,
відкинувши страх!
Це місто-борець
піднялося з колін,
коли поминальний
гудів уже дзвін!
Відроджений з попелу
Фенікс постав,
у нього на світі
багато ще справ!
Йому ще для світу
не раз і не два,
своїми руками
творити дива!
Уперто крокує
у завтрашній день,
Дніпро йому на ніч
співає пісень,
змиває утому
з натруджених рук,
це місто стрічань,
це мій Кременчук!

2013

Видатні, як правило, невдатні
Видаватись. Вдатних – видають.
А невдатні зовсім непридатні
До життя. Їх вдатні заклюють.
Деяким невдатним хоч посмертно
Крихта слави все ж перепада,
А живим невдатникам відверто
Невідомість в очі загляда.
Та одне втішає: в плиннім часі
Вдатні згинуть все ж, а видатні
Поряд із Гомером на Парнасі
Ще хмільні співатимуть пісні.

Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось... Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без упину
Підштовхує мене – чи до гріха,
О Господи, прости, – чи до загину...

Нікого в тому поїзді нема,
Заприсягнуся, хто мене не любить,
Хто ні за що, знічев’я, задарма
Невинну душу збурить і погубить.
А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю,
Хто переверне все в моїм житті
На кращий зачин – без кінця і краю?

В тім поїзді, можливо, я сиджу?
А може, того поїзда – немає?
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!

це б камінь скинути з душі
на путівці розгрузлім
аби ходили по соші
хоч тіні давніх друзів
і не топилися в багні
юначих літ надії:
мож по дорозі кам’яній
вість благосна надійде
бодай в оцю останню мить
зневіри та одчаю
душа якій не відщемить
до радості причалить
з душевних каменів мощу
крізь багнища дорогу
чужі провини сам прощу
свої – несу до Бога

Гілля моє , мої сини,
Торкайтеся думками неба,
І зі святої вишини -
Беріть і правила для себе.

Тоді і віра мудра, спокій -
Добром напоять ваші жили,
Діла: і Божі, і високі –
Помножать добрі, ясні сили.

Ви крона – пишна, соковита,
З корінням віковим міцним,
Яскраво сонечком облита –
І кожну мить ви будьте з ним.

22.07.2013р. Надія Таршин

Піаніно в саду. Принахилені звуки і локони.
Ти не граєш по нотах – по карих моїх - не відвів.
Сипле небом ліхтар, і стаємо, як тіні, високими,
бо змаліли розлуки і зИми не слуги брові.

Світлокруг, чари рук, перемовини з ніжною вічністю
і повернення в юність – яскраво і без манівців.
Срібло давніх листів не відгранює нас пересічними,
і сльозина не крапка - прозориться світ на щоці.

Два старезні фонтани – брати невгамовним емоціям,
замаскованих нами в непізнаних вимірах доль.
Ми нестямно близькі, а очам – ілюзорності лоції:
урізнобіч віддавна - не нам доплести сі-бемоль…

Поклонившись усім, до овацій душею притулишся,
а до шлюбного* поруч тендітно і срібно – плечем,
і ростиме між нами вогненна й овітрена вулиця,
а такою хіба що від себе довіку втечем.

*Чоловіка, з яким одружена.

2013р.

Остання туга відкигиче,
поодаль пройде давній гріх –
і ти себе позвеш на віче
до отчих витоків своїх…
Стежки пропахли прілим листям,
і ніч, як наймичка чужа…
Вітай, бурлако, рідне місто,
де твій початок і межа.
Розчиниш потойбічну втому
у суголоссі Лаврських лун,
де Володимиру святому
ще й досі мариться Перун.
Остання туга відкигиче…
Гірка вечірня самота
прощально зазирне у вічі
і ні про що вже не спита…

Ты недолго невестой ходила:
Женихов было – хоть отбавляй…
А один был особенно милый,
Обвенчал вас обманчивый май.

Развесёлая свадьба гремела,
До упаду плясали друзья.
Ты со свадьбы сбежать захотела,
Но решила, что поздно, нельзя!

«Горько! Горько!» -- все гости кричали,
А им вторил весенний гром.
Отчего твои руки дрожали?
Горько было на сердце твоём.

Да, жених был весёлый, и милый,
Ко всему относился легко,
Но совсем не его ты любила,
А любимый был так далеко!

Никого с тобой не было рядом,
Кто бы добрый мог дать совет.
Ты подумала: «Может, так надо?»
«Завязала» себе белый свет.

Но бежала слеза на улыбку,
Ты печаль прикрывала фатой,
Будто знала: за эту ошибку
Дорогою заплатишь ценой!

2010

Стала мати вдосвіта в куточку
Перед образами, як завжди,
І благала Бога, щоб синочка
Уберіг від горя та біди.
А за себе мовити забула,
Бо невпинно рвалася до справ –
Працьовита, лагідна і чула,
Світ іще матусь таких не знав.
І зустріти кращої не вдасться
Ні в своєму, ні в чужім краю,
Тож, коли запитують про щастя –
Я на маму вказую свою.
Світяться бузковим цвітом очі
З-під розкритих широко повік –
І вогонь надії в них клекоче,
І ясниться віра споконвік.
І печаль туманиться тривожно,
Втомою недоспаних ночей –
Не шукаю маминим тотожних,
На любов приречених, очей.
21.07.13

Серед ночі муж приплентав.
П’яний, але радий.
Рідна жінка вже стрічає.
Звісно, при параді:
- Де ти шлявсь? Кажи, Миколо.
Певно, із дівками?
Ніч не сплю. Бо в нього зустріч
із випускниками.
Вся на нервах, п’ю пігулки,
ходжу ледве сонна.
Як ти міг лишити вдома
свого телефона?
Коля ледь прийшов до тями:
- Вибач, що напився.
Але, бач, живий, здоровий.
Трохи запізнився.
Я тобі усе розкажу,
що воно й до чого.
Просто ми сиділи разом,
згадували довго.
Жінка в крики: - Що ти мелеш? –
Й ну трясти Миколу. –
Цілу ніч у вас були там
спогади про школу?
Той на жінку глянув криво:
- Ти чого нервова?
Я про спогади, здається,
не казав ні слова.
Дуже згадували довго.
Я не винуватий.
Ми адресу, де живу я,
не могли згадати.

Навіть карти Таро нас роз’єднують,
Раніше бар’єром стояли відстань, зайнятість,
А тепер – озброєні гострими Жезлами,
Міфи давньої Передньої Азії.

Навіть карти Таро нас відлякують,
Бо, і справді, шляхи наші трохи віддалені,
І лице посивілого Імператора
Догори - свідчить про нашу неправильність.

Навіть карти Таро проти нас разом,
І на світлині не личимо одне одному,
Карта Закоханих (дві жінки та Аполон)...
Зрада на зраду, здається, все порівну.

Навіть карти Таро... А нехай згорят
Хибні міфи, чи, може, пророчать все правильно?
Ми зрівняли рахунок: нуль-нуль. Досить вже втрат.
І все одно, що колода не схвалює!

Чи легко стати соняшником?
Варто заглянути у своє серце,
Вогник Мрії чекає пробудження,
Пробудження від тисячолітнього сну.
Відпусти свій страх і побачиш -
Щастя є. І живе в тобі.

Миттєво проносяться в голові думки,
У них заховані всі віки.
Шаленим стукотом серця говорить
Душа. Відкриває таємниці.
Простотою почуттів зачаровує,
І хоче до всіх пробитись.

Зневірені люди з опущеними головами
Та пронизані голками злості
Зачиняють душі в надії
Врятуватись. І забувають.
Забувають свої чудові бажання:
Жити щасливо у мирі.

Сонце, допоможи людям
Відчути їх справжню силу,
Допоможи впустити тепло
У змучені крижані серця.
Чому ми страждаємо,
Якщо можна жити щасливо?

Чи ви таки чули ,
Чи хтось таки знає?
Все загарбав -
Сам фашист
Других обзиває!

,Бігають з прапорами
Кричать:
рятуйте фашисти!
Невже всилилося у душі їх-
Із пекла нечисти!

Опонентів судять,
Дівчат гвалтують;
Плачу людського
Не бачать, не чують.

Керує діями влади
(Здається нечисти)
По їх діях- всі ознаки;
вони є фашисти!

Просто дихати і мовчати,
Ловити сонце, світанки, бризки,
Щось непорочне і непочате
Вкладати в усі записки,

Молитися вітру, прибою, Будді,
Мінятись піщинками, наче фразами.
Є речі, що будуть завжди почуті,
Навіть коли не сказані.

Є лінії доль, не покірні Евкліду,
Піщані півкола півкінчиком пальця.
Тільки той, хто ніколи нікуди не їде,
Не має, до кого вертаться.

Усе в цьому світі надходить по черзі,
І тільки ця ніжність – із засідки, пумою.
Щастя – це коли на іншому березі
Є той, хто про тебе думає.

січень 2013, о. Ко-Чанг (Таїланд)
лютий 2013, Київ

Подивіться, матусі, це ваші сини,
Ви пишаєтесь ними, напевно?
Бо державу свою захищають вони
І порядок відстоюють кревно?

Схаменіться, матусі, це ж ваші сини, -
Мов із пульта керовані зомбі
Кукловодів-начальників словом одним,
В лялько-роботів чинній подобі.

Хай стоять матері, що втрачали дітей,
(В тебе ж, покидьку, теж є матуся),
Він зіб'є їх із ніг, із майдану змете,
Й хоч би мускул на пиці здригнувся.

Чути заклик людей: "Хлопче, форму зніми
І врятуй свою грішную душу!"
Та не дійде до зомбі - глухий і німий,
Без команди і з місця не зрушить.

Але ж ти - його мати, дружина, дочка, -
Ти людина жива, а не робот!
Зупини його зараз, біди не чекай,
Бо за гроші, які він заробить,

Принесе тобі хліба зі смаком крові
І сльозами окроплені квіти,
А спокутувать будуть, аж поки живі,
Батька "славу" невиннії діти...


Фотоальбом з Майдану 18-19 липня 2013 р.

БАЛАДА ПРО ВТЕЧУ

ти дав мені лапу вовче
хоч я цього й не просила
боялася впасти в очі
містичні твої безсило

боялась чіпких обіймів
не вийти з яких живою
вп’ялися безжально в біль мій
і серце зайшлося кров’ю

слухняно ходив ти слідом
й себе дозволяв торкатись
і часто вплітала квіти
я в хутро твоє пухнасте

ми й здобич на двох ділили
немов з однієї зграї
й щовечір на жовтих схилах
немов вовченята грались

і ліс був для нас фортеця
під небом дощем прикритим
гадалось мені що й серце
твоє я змогла зігріти

було б так довіку звісно
жбурнули ж мені в обличчя
що в іншому боці лісу
чекає тебе вовчиця
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
пробач мій коханий в ночі
я вкрала для втечі крила
ти дав мені лапу вовче
я ж думала приручила

2013

Ми чуємо галактик голоси
Між краплями прозорої роси,
Летить між зір захоплена луна,
Проясненої музики мана.

Пожежа повномісячного чару
Заворожила приспану кіфару,
Перевернула нот звучання ніжне
Натхненням до висот діянь сподвижних.

Збудились переливи срібнострунні,
Яскраві квіти - барви яснобрунні,
Чаклує поклик волі водоспадність,
Бажає світ прославити принадність.
2013