Співчуття не прошу і сопливих жалів
Не шукаю, шокований владою, – годі!
Я останній недобиток тих куркулів,
Що сконали від голоду, Великородів.

Я останній онук діда Гната, який
Всі гріхи відкупив і раює при Бозі,
А відщепенець роду – Іван Низовий –
Свою старість зустрів у злидоті й тривозі.

Як життя я пронидів – ніхто не пита –
Син куркульської доньки і комуніста,
Що пропав на війні, – сирота, сірота
Із душею наївного альтруїста.

Я не став послідовником батька –
Мій слід
Не співпав із його
І зійшов з магістралі
Більшовицької...
Мій розкуркулений дід
Не розкраював серце в раю від печалі.

Я вітав незалежність – в тіні не лежав
Біля крайньої хати; я був на Майдані
Разом з родом своїм,
Бо досмертно вважав,
Що права і свободи – святі й богоданні.

Та скасовує нинішня влада права
І свободи мої, тож кричу при нагоді:
"Твоя правда, державо, насправді крива
Й неправдива! Опудало, бач, на городі
Бовваніє... А користі справжньої – нуль:
Налітають граки і викльовують зерна
З моїх соняхів. Я для держави – куркуль
І вигОда державі од мене мізерна".

Знов – пора розкуркулень! Новий комісар,
Не важливо який – з КПУ, з "Регіонів",
Вигрібатиме з печі приватної жар
Й жалюгідні припаси з усіх моїх схронів

За несплату боргів – я ж бо злісний боржник,
Як і дід мій покійний; мене репресують,
Щоб не ліз на трибуни, вкоротять язик
І в бомжатник, з родиною разом, засунуть.

Забирайте, бандюги, пожитки мої
І нажиті горбом статки всі жалюгідні,
Хай оплачуть загибель моєї сім’ї
На тім світі системою знищені рідні!

Заберіть холодильник – за нього ми ще
Не сплатили кредит; телевізор, що нерви
Цілоденно псує; і каструлю з борщем
З мослаків; підгребіть сухарі та консерви.

Не забудьте у запалі реквізувать
Всі написані мною й невидані книги:
Ще згодяться, можливо, бо вам віршувать,
Взагалі щось розумне робить – не до шмиги.

Ви всього лиш ошмаття тієї мітли,
Що і слід замела за понищеним родом
Козаків... Кізяки ви. Точніше, козли,
Як назве Янукович всіх вас перегодом!


2008

Спасибі, мамо Насте, за життя,
а за сирітство я не ображаюсь –
світ по війні як-небудь заврожаївсь,
щоб не пропало в нім чуже дитя,
покинуте всіма... В буянні жит
від голоду не вмре нічийний хлопчик,
і в зграйці гороб’ячій – сам горобчик –
клював безсмертні зеренця: жив-жив...

Жив-жив, хоч босий, голий, – то дарма:
клював зерно – в колодочки вбивався –
злітав і падав... так і розлітався,
самотній, між світами чотирма.

Живучий, видно, корінь родовий –
нема такого в нації ні жодній,
пригніченій, як наша, несвободній
століттями – а корінь, бач, живий!

Я – Низовий по батькові, а міг
писатися таки ж Великородом,
пишатись материнським давнім родом,
що весь в епоху сталінську поліг...

Хоч міг би, та – не зміг: таємний зміст
моєї драми полягає в тому,
що батька не віддам я вже нікому –
він лишень мій, дарма, що комуніст,
дарма, що помилявся...
Саме так –
він помилявся,
й зрозумівши згодом
свою помилку,
проклятий народом,
пішов у безвість.

Цей протестний знак
я оцінив як подвиг.
Тож ношу
провину роду батькового...
Диха
в потилицю мені той повів лиха
далекого – на давність не спишу
родинну драму.
В снах і наяву
приходить батько
й за свою провину
вимолює прощення;
просить: "Сину,
не прав ніколи справу неправу
в ім’я ідей лукавих...".

Все було
в житті моїм:
творилося злодійство,
видаючи себе за добре дійство,
яке село поставить на крило
й життя покращить сиротам війни
і долю розкріпачить...
Забрехався
той, що вождем і батьком називався
всіх сиріт, винуватих без вини.

Державний лад тримався на брехні.
Задурений народ пройнявся страхом
не перед турком, німцем а чи ляхом –
свої були небачено страшні,
нечувано жорстокі...

Смерть вождя
відкрила хід назрілій вже епосі,
і я, селюк, що виріс на горосі,
до міста втік, полишивши рудян
в гороховому царстві...

Сто вітрів
мене по світу білому носили,
і я поволі набирався сили,
аж поки і до рекрутства дозрів,
до муштри. Вчителі-військовики
зробили з мене (о, мої хвороби!)
"захисника" такої супер-проби,
що дивувала всі материки.

Опісля всіх "радянських переваг"
я мимоволі став антагоністом,
відвертим, впертим антикомуністом,
що волі анархістської забаг.
Мені у світ відкрилося вікно,
переді мною розламались мури,
і я пристав до табору Петлюри,
й мене манив на вольницю Махно.

Затим я до бандерівців пристав,
бо вчивсь у Львові, в університеті,
де вчили – по Франкові – на поетів
й де кожен третій дисидентом став.

Спасибі, доле, за такий "кульбіт":
приїхав я в Луганськ із Львова-міста
з вінцем терновим націоналіста
й ношу його відтоді сорок літ!

Держава є від Сяну аж по Дін,
але нема державницького вмісту
в цім вакуумі – шастаю по місту
і в смозі задихаюся рудім
один, мов перст; і нікому сказать
"Добридень!" – рідну мову тут добили
регіональні зверхники-дебіли,
яких тут розплодилась ціла рать!

Лиш спогадами гріюсь – не вином –
в самотині, бо вимерли всі друзі,
живу в такій тугій перенапрузі,
що серце б’ється, наче метроном.

А за вікном – реваншева пора
вкраїноненависницької раті,
на цьому шабашевім антисвяті
усе святе для мене вимира.

Який життєвий підсумок зроблю,
я ще не знаю і не хочу знати,
лиш відчуваю: хочу всіх обняти,
кого я ще, зневірений, люблю!


2007

Чи знову, Музо, явишся мені,
торкнешся ніжно струн душі незримих,
причепуриш одноманітні дні
у різнобарв'я почуттів і рими?

Чи знов ограниш ти мої думки,
слова сплетеш у філігранні фрази?
Чи посмієшся з мене залюбки? —
А я не затаю за це образи.

Прийму спокійно, Музо, твій вердикт,
тобі, крилатій, смирно покорюся.
Лиш одного прошу: не погорди —
байдужості твоєї я боюся…

В Львівській опері аншлаг.
Всі в однім пориві: «Ах!»
Щось рожеве, ніби сонце,
Заяскріло ув очах.

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

«Бу-Ба-Бу!» – на сотні гін
До штирнадцяти колін.
Вийшов груші оббивати
Всепланетний літзагін.

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

В Острозі є творчий рай.
Йдуть в кущі мільйони Рай,
Щоби вогнище палити
На дощі, чорт забирай!

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

Ще є порох, а не прах!
П’ятдесят – це ще не крах!
І віншують ювіляра
Азар’ян і Лібенкрафт!

І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»


І знов починається герць,
Який нагинає добу.
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»
І юний такий Ірванець
Уперше сказав: «Бу-Ба-Бу!»

24 січня 2011 року

Terra incognita, virgo intacta,
Третій вже рік з проголошення Акта!
Чий то покіс і долина чия?
– Ще не твоя… не твоя… не твоя…
Скільки жалітися можна на долю!
Квітне ж калина, зростає тополя.
Що ж ти стоїш в проголошенні Акта,
Terra incognita, virgo intacta?
З півночі ж блискавки гряне змія:
– Вже не твоя… не твоя… не твоя…



1993

У травні зацвіли каштани...
Так пахне цвіт, що місто - п'яне.
Весна! Любов манить до себе...
Я хочу бути біля Тебе.

Я хочу знов Тебе любити...
Інакше, нащо в світі жити?
Інакше, все це - без потреби...
Я хочу бути біля Тебе!

Я хочу бути із Тобою,
Моєю мрією ясною.
Ти забери мене до себе...
Я хочу бути біля Тебе.

Щоб бачить Твої милі очі,
Щоб були наші тільки ночі,
Щоб міцно пригорнуть до себе...
Я хочу бути біля Тебе!

9 травня 2001 р. Івано-Франківськ.

Йдуть листи... У світи.
Через раз в них - Прости...
Що ревную, прости...
Що не можу прийти,
Як приходять листи.
Теж - Прости...
Йдуть листи...

І чекаю листів
Із далеких світів.
Як Тебе я хотів,
Так я хочу листів.
Як Тобою радів,
Як до Тебе летів...
Так чекаю листів...

Йдуть листи... У світи.
Там вірші, як сльоза:
"Зе ше лах, нехмада"
(Це тобі, дорога...)
Гірко плаче душа,
І летить навмання...
Там, де Ти... Там, де я...
Там вірші, як сльоза.

Що спада на листа..

Івано-Франківськ. 2001 р.

У столицю, до майдану,
З’їхалась громада
„Захищати від Указу
Легітимну владу”.
Роздзвонили в усі дзвони,
Що „людей – мов хмари!..”
А насправді – мов промчали
Вчора яничари.
Обіч сцени, де „трибуни”
Люто виступають,
Біля камер кілька сотень
Свищуть і горлають.
Далі там, за прапорами,
Під гучні промови
Хлопці купками на пару
Б’ють у підкидного.
Стільки влада на підтримку
Людей назбирала,
Що для них і площі в Гунчі*
Було б не замало.
Що ж за гомін над майданом,
Мов народу – сила?
Чудасію – акустична
Техніка зробила,
Бо покластися не можуть
На народні маси
Ті, що звикли підробляти
Вибори й ковбаси.

02.05.2007

Кум в політиці – премудра голова.
Знає партії усі – як два по два,
А під чарку він би й тиждень бубонів,
Хто і з ким би коаліцію створив.
Якось ми взяли півлітра перваку,
Щоб своєму був дохід виробнику,
Смиконули – і балачка понеслась
Про сімейно-політичний дисонанс.
«Я, – кум каже, – демократ давно в душі,
А моя – ніби воскрес туркменбаші:
Понад волю, демократію й закон
Ставить стиль авторитарний – макогон!»
Міг лишень поспівчувати куму я,
Бо така ж тоталітарна і моя:
Раз були моїй саддамі донесли,
Що ми з кумом по чарчині узяли,
То качалкою під бік як садоне –
І на тиждень перехнябило мене…
В кума ж клепка політична – хоч куди.
«Чуєш? – каже. – Нам імпічмент аж смердить.
Час створити коаліцію, аби
Не позбавили мандатів нас баби!
А щоб ширша коаліція була,
То до неї ще запросимо Павла»,
Запросили. Все погодили. Й зійшлись
Ми на свій коаліційний перший з’їзд.
Щоб усе це по закону змудрувать,
Прихопили ми угоду – літрів п’ять;
Кум, мудрак, на цих угодах зуби з’їв –
Ще й закуски… ой! – поправок прихопив.
А в угоді що не слово – то алмаз.
Постатейно смакували – раз-у-раз.
І такого ми консенсусу дійшли –
Майже всю і без поправок… прийняли.
Залишилося… схвалити… три… рядки,
Раптом суне опозиція – жінки,
А в руках у них – залізний аргумент.
Став Павло позафракційним у момент.
«Ви як хочете, – сказав він, – а мені
Аргументом бути битим – ані-ні».
Словом, з нього нікудишній депутат.
Стали сили – 50 на 50.
Опозиція отут і розійшлась:
Аргументом по угоді зразу – хрясь!
…І лишились від угоди черепки
І в синцях у нас із кумом всі боки.

І з усього ми засвоїли урок:
У політиці важливий кожен крок.
Щоб міцною коаліція була,
Підбирай товаришів не для числа,
Бо не втримає угода й на момент
Тих, кому страшний залізний аргумент.

07.11.2007

Перевод с украинского стихотворения
Анны Багряной, г.Киев + Македония


прощаньем
как искалечены
ещё впереди так пёстро нам
и ложе -
со снами вещими
и взгляды -
в глаза апостолам

так странно - мы так расстроганы
и так пустоваты в неге мы
побудем ещё немного мы
перед уже побегами

с другими другие вымолим
пространств и времён рогожины
где боль
где печаль незримая
прощаньем
как уничтожены

2013

Ізнов насупилась Голгофа…
Ізнов ошкірилась Ганьба!
Ти сам – ходяча катастрофа,
яку лиш відчува юрба,
котра тебе на хрест підніме,
цвяхів дзьобами заклює.
Ти – все, що у продажних є –
їх злості «даль неісходима»,
ненависті жага звірина!
Вже тхнуть пожежею вітри…
Дивись – тече у вись стежина,
і не вертається з гори!
На «хепіенд» твоєї драми
вже й не надійся: давсь взнаки
ти злим словами й пелюстками,
котрі їм кидав, мов кістки.
Ці люті «віри оборонці»
фатальну виправдають мить –
зупинять серце, згасять сонце.
Ніхто тебе не захистить!
Прославлять здобич гробокопи!
Твої секунди відтекли
у навіжені гороскопи,
в котрих усе – «незнатьколи».
Ні! Це – не вибору година:
свій час ти в пустах поховав.
Всміхнись, поете! Ти – людина,
що не зреклася правди справ!
Нехай тебе ніхто не жде,
хай більшість сприйняла погане,
все ж кілька учнів та й постане
на клич у світі де-не-де.
Все втратив? Істина – безцінна!
І ці знання – ще замалі!
Тебе чекає воскресіння…
із третім оком на чолі.

***
Як серце мохом обросло,
То поселилося в нім зло.
Вигонь його, бо ще не пізно,
Як у душі не зацвіло.

***
Чого сидиш, як на печі,
Їси медові калачі?
Пора у поле, час до плуга,
Схрестили промені мечі!

***
Ми сидимо, як на бобах,
А там, поглянь, широкий шлях,
І кличуть нас нові дороги,
Бо ми не схожі на невдах.

***
Приріс корінням – і ні кроку,
Щодня кручуся на всі боки,
Але ніхто ні пари з вуст,
А нині зирк - аж дві сороки…

***
Сидить у кожнім графоман,
І це найбільший могікан.
Якщо накажеш, він замовкне,
І не зруйнує твій талан.

2012

Давайте точку опору мені
На якій жердь віри я б підперти зміг
Тим чином в руїну скину світ брехні
Прикличу час правди білішій за сніг

Ви дайте цю точку опору мені
Нехай на ній розум і силу зіпру
Щоб правди які є живі в чужині
Був в силі занести в країну свою

Бо влада до правди чомусь не спішить
Чи точки опору її не дають
Без неї в державі народ наш терпить
Тому то у найми знов наші ідуть
Повір сестро брате що мене болить
Коли бачу й чую таку каламуть.
u10/183

повінь повік і блаженне мовчання втечі
видихи кольорів чи замріяна осторонь
ти загортаєш мене яструбом брів на плечах
марево срібних борів хилитає постіль

ох заморочив голову пелюстками жасмине
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене наче грудну дитину
питимеш сто ночей віхол ошатних застуду

із теплого молока та молочаєвих сліз
руни тремтливих русалок родяться на руці
кожне тримке бажання із вогнища віршів
автографами цілунків ти попадаєш в ціль

ох ворожбите звідки несло твій слід
в ранах лежать дозрілі коханням яблука
я збираю їх в пелену пестощам на обід
ти на пістрявім коні збиваєш їх шаблею

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

До хлібного кіоску, на горбку
Зажурено бабуся пригорнулась.
Руку загрубілу, шкарубку
До совісті країни простягнула.

З подякою рогалик узяла,
В очах заголубіло небо:
«Я, доню, зичу і тобі добра,
А більшого в житті не треба».

Перехопило подих від жалю –
Дивлюся на згорьовані ці руки,
Не на курортах вік свій провели,
Пил чорнозему в них, як мука.

Цим золотим рукам нема ціни,
Вони ніколи не відпочивали,
Біля землі з весни і до зими,
Що будуть старцювать - не знали.

«Бажаю, доню, я тобі добра», -
У серце болем - від її біди.
Ціна прожитих літ – знедолена рука.
Не приведи, Господь, не приведи.

1999р.

Стрибають, мов горобчики, оцінки,
І раптом зупинились на хвилинку,
І пурхнули донизу крадькома, –
Стою, немов притиснутий до стінки.

Ніжністю печаль моя зігріта
Наяву вже, не лишень вві сні:
З фотографії, де сяйво літа,
Ти даруєш посмішку мені.

З того дня, як вперше мені стрілась,
У полоні чарів я твоїх;
Й мавкою ось зараз уявилась
У вінку із квітів лугових.

У розмаї сонячного млива
Щем забутий в серці ожива,
Бо така ти юна і вродлива,
Що й сама – мов квітка лугова.

Жив у Віслі сом вусатий -
Знаменитий математик.

Голос гув його в окрузі:
- Підпливайте, юні друзі,

Бо щодня, годину кожну,
Я для вас ділю і множу,

Додаю і віднімаю,
Помилок не допускаю.

Всяк питати міг у сома,
Навіть риба незнайома.

І ходив по Віслі вислів:
Сома відповіді стислі.

Сома знали всі. Та врешті
Лин приплив раз нетутешній.

Він і каже: - Я для пана
Маю ось таке завдання.

Ви – мастак, говорять всюди,
Тож, моє питання буде:

Чи зуміє математик
До десятки нуль відняти?

Сом всміхнувся – хто ж не знає,
Щось під вусом вичисляє,

В сома вусів повна сума
І сом дума, дума, дума.

- Ох, біда! Хто допоможе?
Чи один? Чи десять може?

Дві години ті потуги,
Сом посинів од напруги.

Метикує математик:
Від десятки нуль відняти?

Ця задача – наче криця,
Зараз… Знаю… Одиниця!

Наче ні! А десять? Стидно!
Лин - противна риба, видно.

Лин соромить: - Пане соме,
Вам це діло незнайоме!

Сом змарнів і схуд зі стиду,
Бо лічити важко, з виду.

Вечір проминув, і нічка,
Вже прокинулася річка,

День, а діло те марудне,
І сом худне, худне, худне.

Діб отак минуло кілька,
Став худий він, мов та кілька.

Врешті, кинув рідну річку,
І за жінку взяв плотвичку.

2012-2013

стікають фарбою картин
твої озимлені рамена
у невідь кинуті ключі
птахами гріються об небо

усі дороги під укіс
і веслярі в човнах без весел
сумбурні погляди беріз
весна в твоїх долонях, зимо

а невід сонця у струмках
вигоює квітневе лоно
останнім бриликом снігів
гайне зима із видноколу

2013

У ночі гаварецьке чорножбання
вельможно запливали перелітники-
здорожені пелазги. Волі містику
несли в очах. У шовк пісень убрані,
летіли на оселі позимові,
зачaттями віщали й колисковими....
І там - понад даховими покровами -
молилися на журавлиній мові:
ясминові, кульбабі златоустій,
і сонцю, що мов ягода над віттями -
промінило весняними трембітами
життю ультрамаринового устя.
Крильми котили писанку планети,
живили ранки звільженими росами...
i нині їх лелечимо і просимо
гніздитись - опочить oд перелету,
Течуть по древі живосилу смоли,
душа пливе квітневими руладами -
одвічне свастя руху, днями ладними,
весною довершає року коло.

Партії. Блоки. А ще й – коаліції.
Ревнощі. Ревище. Бійки окремішні.

Перемагають доцільність
Амбіції
Ревних, найревніших...

Колються партії. В прах розпадаються
Блочні альянси – вони ж не бетонні...
Все
На свої
На круги
Повертається
В цім беззаконні!

Юрбочки. Юрми. На черзі – майдани?
Знову – повірити? Не помилитися?

Рано ще, Йване, зализувать рани,
Рано в раю героїчно роїтися!


2006

Я не знаю, як краще – чи зі мною, чи без.
Я маю ножа. Він має шість лез.

А від першого леза, що було мов змія,
Новий світ народився, і у ньому був я.

Іще три закружляли, наче три голуби:
- Ми знали б, як краще... ми знали, якби...

Якби в нас не знайшлося п’яте лезо ножа -
У нього крихка і болюча душа,

Що потроху привчає любити межу,
Бо шосте я лезо у серці ношу.

Світло тут, поміж нас, і зовні.
На кордоні – вікна квадрат.
Розливала любов по повній
і гіркою була, навряд...

Плели руки на стінах тіні.
В лабіринтах важких завіс
осідала світанків піна
павутинням густим навкіс...

Обертало зірки над нами
або сутінь шпалер і стін.
Ми у світі були світами,
решта – тінню... То світла тінь…

Било сонце у скло даремно,
марно йшли із небес дощі –
нам світила душа у темне,
ми напилися із душі...

Коли впали світів кордони
теракотом важких гардин,
Світлотінню прийшло сьогодні.
Буде всесвіт... і буде син...

Ніби вчора вибороли Волю...
А вставати знову на порі:
Ще не встигли дополоти поле –
А позаду вже цвіте пирій.
Трохи, браття, втішились ми – й скисли:
Все поволі котиться назад.
Лантуху горба не давить крісло,
Грабченки гребуть усе підряд.
І правий ще досі дід Кирило
(Це, щоправда, втямили не всі):
То все байка, що часи змінились,
Бо керують досі ті ж Кузі.
Все ще є Михайлівки й Пальміри –
Правда, досі збільшився масштаб;
І дере Везучий Прокіп кирпу,
Наче весь народ – у нього раб...
Браття, ми чогось не доробили:
Все вертає на круги своя.
Рано шаблю вішати на килим:
Кузь таки боїться Турбая.
12.01.2007

Спасибі, доле, що новий засяяв день,
Хліба ростуть, дорослішають діти.
Спасибі, доле, за усіх близьких людей,
Що є зі мною у величнім світі.
Спасибі, доле, що відлунює в мені
Цей щедрий вік то радістю, то болем,
За шир твоїх доріг, за тяготи земні,
Які здолавши лиш, стаєш собою.

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.

Спасибі, доле, що я винен ще тобі,
І за минулу, й за прийдешню силу.
За все, що зможу я, за все, що переміг,
Спасибі, доле, істинно спасибі!

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.
12.01.2013

Всі будильники сплять. Циферблатам не вірять у квітні.
Буде кава і дощ. І Бетховена звуки стрункі.
І стривожені кимось птахи за вікном перелітні.
І струмки задзвенять, як монети у жмені гладкі.

Буде запах трави пробиватись крізь двері і стіни.
Всі журнали з полиць про весну прочитала старі.
Вже мене не дратує твій сміх і тижнева щетина.
Тільки б сонце ласкаве завжди золотилось вгорі.
26.03.2013

Я видел горе безрассудства,
не слышал трелей соловья.
Там, где царило лишь безумство
ты не оставила меня.

В глуши слепого сновиденья,
в гнетущем крике тишины
я не утратил свое зренье
и цвет в глазах морской волны.

Летели годы как кометы,
сгорая в мертвой тишине.
Твоим теплом слова согреты
в молитве тихой обо мне.

Моя душа горела адом,
а ты была моим огнем,
моей сияющей отрадой,
одним осенним серым днем.

(27.02.2013 р.)

***
Сипнув Господь на струни ліри
Зерно божественної віри,
І голос раптом забринів, –
І я воскрес в огні офіри.

С чашкой кофе у камина,
С сигаретою в руке,
Я сидел и наслаждался
Красным заревом в огне.

Ты вошла и села рядом,
Я тебе кофе предложил,
Закурила и сказала
Все, родной, конец игре.

Затянувшися по глубже
Я сказал ей, поясни,
По Шекспиру я уж умер
Раз конец моей игре.

Ты на юмор переводишь
Наш серьезный разговор,
Но скажу тебе я прямо
Всё, прощай, мой дорогой.

Ухожу я на рассвете,
Вещи заберу потом.
Полюбила я другого,
Весь мой сказ тебе, родной.

Отпив кофе, я промолвил,
До рассвета далеко
Мы с тобою расстаёмся,
Это всё уже решено.
Но скажи мне, в чём причина
Расставания сего?

Она с грустью улыбнулась
И сказала мне в ответ,
Наша жизнь - это рутина,
Все спокойно, тишь и гладь,
Нужен взрыв адреналина
Чтобы мог меня понять.

Я в ответ же ей промолвил,
Да, попала ты конкретно,
Раз спокойствие не всласть.
Что ж, иди за зовом сердца,
Мне тебя не удержать.

Утром рано слышу голос:
Кофе, милый, на столе.
А вчера, я пошутила,
Ты прости уж это мне.

Шутки шутками, ну всё же,
Мне задуматься пришлось,
Что в спокойствии с любимой
Нужно всё же, иногда,
Делать праздник для любимой, -
Это праздник для себя.

Не было звона разбитой посуды,
Не было криков и матов.
Оба сидели и молча курили,
Каждый боялся утраты.

Ты изменил мне, сказала она.
Да, изменил, все проклятое тело.
Но, ведь душою с тобой я,
Это затмение было со мною
Я представлял, что с тобою.

Как тяжело, сказала она мне,
Слышать такое признанье,
Даже в измене своей
Нашел ты себе оправданье.

Я потеряла к тебе интерес,
Буду с тобой откровенна,
Там где предательство - нету любви
Так что ищи мне замену.

Я лишь желаю, чтобы в жизни своей,
Сам ты познал боль измены
И получил в объясненье ответ
Что душою она сокровенна.

Сижу на лавке и скучаю
И друг увидел я тебя.
Привет, мадам, позагораем,
Иль сразу едем в номера?

Насчет загара, я не знаю,
А с номерами не пройдёт,
Дай закурить и села с краю,
Глядя печально на меня.

Достав с кармана сигарету,
Чтобы марку ей не показать,
Я чиркнул спичкой, и подумав,
Решил собой на время стать.

Ее печаль меня пленила
И внешность тоже ничего,
Наверно, милый Вас покинул
Решил я что-нибудь сказать.

Да нет, устала я от жизни
Все надоело, пустота.
Да, и конечно, милый бросил,
Сказал, что я уже не та.

Сказать бы Вам, забудь всё это
Но знаю, это не пройдёт,
Ведь часть души ушла при этом,
А это вряд ли кто поймёт.

Да, часть души ушла к нему
И это всё я понимаю.
А чем заполнить пустоту?
Увы, я этого не знаю.

Заполни грустью и тоской,
Чтобы обида не вселилась
Печалью рану ты омой,
Чтобы и месть не поместилась.

А как же быть с любовью мне?
Ведь это очень-очень больно.
Ведь он ушёл, а с ним она,
А это ведь, уж, не прикольно.

Любовь ушла не с ним, поверь,
Она с тобою отстрадает.
Ведь ты осталась в не удел
Любовь собою не играет.

Она ушла, а я остался,
Сидел и думал о своём,
Что в этом мире, мне осталось
Лечить душой, а не умом.

…Колючі язики, жорстокі очі,
Пекуче і безжалісне «прання»…
Що вам до мого "хочу", чи "не хочу",
До сну, безсоння, чи до мого дня?

Що можете ви знати про ті ночі,
Коли криваві сльози серце точать,
Коли повітря здавлює горлянку,
І задрімаєш тільки на світанку?

Дай Боже не зазнати вам фортуни,
Коли змовкають найдзвінкіші струни,
Коли чорніє сніг, і день із ніччю
Плетуть химеру фантасмагоричну…

Вам ніж у серце – усмішка постійна,
І муляє чийсь успіх чи талан?
Бо ваші душі – заздрості повії,
І заздрість – головний ваш бог і пан.

О, ви моральні! І у ваших клунках
Зразки моралі всякі, по ґатунках:
«Для себе», «для близьких», «далеким», «іншим»…

Хто їде джипом, а чи ходить піший -
шахрайську шістку, де кривава мітка,
здає у прикуп солодкава плітка…

2000(2013)

* * *
А я невеличка,
А я нездорова –
Не біле личко,
Не чорноброва.

* * *
Гей, була в мене коняка
І миски побиті;
Старий козак, як собака,
Бо горшки не миті.

* * *
Всі ви, хлопці, баламути,
Та нікому пригорнути
Молодої мене.

* * *
Козак молоденький
Біля перелазу –
Кучерява Катерина
Де візьметься зразу!

* * *
Щоб та слава не пропала,
Дівка в сінях стояла.

* * *
Ой дівчино, відчини:
Восени, восени
До серденька пригорни.

* * *
Покіль не женився,
Кукіль не родився;
А як оженився,
Кукіль уродився.

* * *
Грицю, Грицю, до роботи
Через річеньку, через болото.

* * *
І над панами я пан
Там, де широкий наш лан.

* * *
Ой не їв я редьки зроду,
Бо я панського роду.

* * *
Понад сад виноград –
Та й тому я буду рад.

* * *
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,
Що погану жінку маю.

* * *
Якщо з тобою покохаюсь,
Караюсь, мучуся… але не каюсь.

Шикуйтеся, слова мої,
У бій за матінку ставайте, -
Ви неба Божого гінці,
Її в наругу не давайте.

Летіть слова,як вітер, вільні
І надихайте нас на дію.
Ви зброя правди і всесильні,
Не дайте втратити надію.

Правдиве слово, як спасіння,
Дощем весняним бруд змиває,
Воно засіяне насіння –
Що до пори не проростає.

2004р.

Не будемо ми про літа,
Вони нам з тобою відомі, -
Уже і постава не та,
У серці побільшало втоми.
Від любих онуків ясніємо
І легшає наша хода.
Нерідко услід нині чуємо:
-Яка ти була молода!
А друзі усі наймиліші,
З якими дитинство пройшло,
І спогади звідти світліші,
Хоч бідним воно в нас було.
Та вчилися ми на відмінно –
Хватало уміння і сили -
Було, у перерву, на двох
Одну сіру булку ділили.
І наші святі матері,
Що нас, як могли , піднімали,
Всю мудрість нажиту земну
У душі дитячі вливали.
І що, що тепер вже літа –
В житті це завжди аксіома.
На щастя у наших очах -
Іскриться життя, не утома.

2009р Надія Таршин

Кохання – це коли я знаю, які на смак твої сльози,
Що тоненьким струмочком стікаються до твоїх губ.
Коли довкола не закінчуються грози,
А ми стоїмо удвох, і у нас не попадає зуб на зуб.

Кохання – це коли я стискаю твою руку
І відчуваю в кінчиках пальців відголос серцебиття.
Коли погрузли по коліна у багнюку,
А ти свої теплом підтримуєш у мені іскорку життя.

Кохання – це коли ти станеш матір’ю наших дітей,
І в маленької дівчинки будуть твої волосся та очі.
Коли я постійно чекаю від тебе вістей,
А ти мені снишся щоночі.

© Віталій Мочарський

2013

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч загляда…
Гайда-гойда… Вода в Стоході
Переповнює русло дня.
Від найближчих відбитись годі.
Вже і дальній наздоганя.
Партизанять чужі в народі:
І до хати й до куреня
Вже прибились… Вже дорушає
До коша й до душі – чуже,
Лиш Славута ще Січ береже,
Бо у нього козацька душа є,
Бог все бачить, на все зважає,
Кінь небесний іще ірже…
Горе Горинню хвилю горне,
Стир підтоплює монастир,
А на заході – небо чорне
Обрій звужує, топить шир…

…енко …єнку шепоче глухо:
«Стережімося …цьких і …ських!
Ляські душі в них під кожухом,
Хоч і панські шапки на них…».
«Наш останній рубіж – це Трубіж! –
…енко … єнку шепоче знов. –
Там і захист є і любов –
З християнським народом вкупі ж!».
А Сула – без весла,
А Ворскла
Темна,
Начеб вікно без скла,
І свіча опливає воском,
І палає в заплаві Псла
Лебедин,
І Петрове «військо»
Четвертує живі тіла…

…єнко …енку терзає душу:
«Геть подалі від москаля!
Він на воду нашу і сушу
Свої зуби гнилі вискаля…
Він трясе Україну,
Мов грушу,
І гуляє, гуляє, гуля…».
Тільки …енку така розмова
Не до шмиги.
Він – голова:
Метикує, бач, що Москва
Зробить з нього охоче …ова
І всі …овські надасть права –
Це ж не капосна татарва
І не ляська гидь гонорова…

…Вік за віком отак минає –
Сперечаються земляки,
А між лівим і правим краєм
І сьогодні згоди немає,
Кожен тягне в свої боки:
Той – на захід, в обійми НАТО,
Той, як водиться, пре на схід
Чаркуватись зі старшим братом
Під квашеню хрумку
І під
Пісню, перчену густо матом.
…енку хочеться бути …овим,
Гоноровим,
Бо ж він такий
Збільшовичений, аж багровий,
«Всеслов’янський і вселюдський…».

…енко плуга тягти не хоче
Крізь чагар дурману-трави…
…єнко скаче (гляди, й доскоче!)
До гетьманської булави.
Гайда-гойда… Біда в народі
Водоповінню прибува.
Живемо у такій незгоді,
Що «Ой, лишенько!» і «Ов-ва!»…
Чагаріє чорнобиль-трава
На безлюдді і на безводді.
Спікер …енко і спікер …ов
Обнімаються вельми чуло,
Ще й чоломкаються,
Немов
Посватались…
Гайда агулом
Під московську під коругов!

Скрушно й тошно:
Ані Богдана,
Ні Івана ні одного…
Схід і захід – кривава рана…
З неба сніг – богоданна манна…
Люди, де ви?
Людці, агов!..


2000

Ми не привиті дивні істоти,
Горя - достоту,болю -достоту:
Дихаєм рівно, інколи - кашель...
Раптом замовкнем - і скажем, не наші
Стогін і сльози; терпіння лиш - ми...

Зможем коли отой квіт віднайти:
Ліки від зради і довготерпіння?..
Дайте нам крапель, які для прозріння!

Століття пролітають, як комети
І вже не вчора – це було колись..
Ще, мабут,ь бродять де-не-де джульєтти,
А пенелопи, все ж, перевелись.

Нас тягне вже всередину – не зовні.
І кожна думка – на тобі! – овва.
Ми еврику вигукуєм сьогодні,
Аби тріщала завтра голова.

Вчимо себе – навколо все відомо.
Родзинок назбирається букет,
Щоб виправдати кожне підсвідомо
Чи то падіння, чи, що рідше, злет.

Коли б тебе дочекатись – і зовсім нічого не треба.
Я вже для нас визираю дешеві квитки в Австралію.
Відкриєм маленьку ферму із соняхами до неба.
Хоч ні, ці трикляті квіти мені Україну нагадують.

Коли б тебе дочекатись. Ти був би мені, як тато.
Як воїн, політик, ніцше. О, ти б не боявся ворога.
Ти знаєш, ці дикі люди, їх справді тут забагато.
Вони у моїх каструлях, ліжках і у моїх головах.

Вони так кишать, як змії, тиняються, "пілігрими".
Це кодло пройшло століття і, каже, що еволюцію
Ми станем з мечами нашими, відірваними від рими.
Хай спокою субтропічного ці циніки нам не рушають!

Ми станем на захист тиші, відвертості і довіри.
На захист малят. Ще чесних на цій непорочній стадії.
Ми створимо нову расу, по-справжньому білошкіру.
Якщо не за океаном – то лиш не у цьому стаді.

Ця жінка постійно ковтає книжки, не йметься.
Трохи закохана, в Зевса, трохи в Перікла.
Вона загалом непогана, коли сміється:
Верхні зубки збоку нагадують ікла.

Тихий черв'як, що точить папір очима
І олівець гризе, і не їсть сніданку.
На павутинні з оголеними плечима.
Має когось – коханця чи то коханку.

В неї рими у черепі, очі хворі,
Червоні – від сліз, книжок, і холодних гаджетів.
Ніколи не співала в церковному хорі,
Не пила таблетки, не їла картоплю смажену,

Не била посуди, не жила з котом-собакою,
Була трохи вітряною-невпевненою-ніякою…
Коли бидло-бари від тріскоту зачинялися,
Вона червоніла й невпевнено віддавалася...

А потім знову ставала антична статуя,
Казала – не хочу їсти і спати, не стадо я,
Знов починала писати нудним гекзаметром
І в туалеті кричала захрипле «занято».

Сонечко моє!
Усміхнись мені!
Зараз - у думках,
Ранком - увісні.

Вечером прилинь,
Віджени тугу!
Хай з Тобою я,
Хоч в думках засну...

Разом ми будем
Тішитись весні...
Сонечко моє!
Усміхнись мені!

Сонце золоте!
Ти - одне на всіх!
Розтопи в душі
Недовіри сніг...

Щоби я Тебе
Дочекатись зміг...
Сонце золоте!
Ти - одне на всіх!

2001р.

Ну як тобі з нею?
Як після мене з нею?
Цілує тобі попечені рани,
тілом виводить у білий ранок,
питає, куди цілував коханок?
Як тобі з нею?
Чи вірить вона у твої долоні,
і голу душу під сірим светром,
у голос тихий, у кави літри,
у білі-білі по чорнім титри?
Які слова докидає в чашку,
які слова заплітає в риму?
Чи ви із нею блукали тими
стежками саду,
де яблук гори і дрібка раю?..
Мене ще пам’ять за все карає,
лупцює спогад,
як дощ в обличчя.
Ти з нею – добре…
Простити нічим…

Маріонетки граються людьми.
То смикають за руки і за нерви –
Такі собі неперелюбні стерви,
То крок стають зі світла до пітьми.

Маніпулюють мудрими людьми
І змушують їх жити по сюжету.
Ведуть у прірву, у прогнилу Лету,
Плетуть інтриги, сваряться, як ми.

Вони такі підступні, що аж-аж.
Із різних «ху» замішують купаж,
Засмічують… А ти таки візьми

І розірви чотири ті мотузки
І п’яту. Прокричи покірно: «Дзузьки!
Маріонетки граються людьми».

25.03.13

Глухий Народ.
Глухий,
Сліпий і
Босий.
Дівча стойть бліде,
Простоволосе
На роздоріжжі:
Місто і Село.
Було ж бо Місто.
І Село було.
А був Народ?
А є Народ?
А буде?
Були чи є, а, може, будуть
Люди?
Нема Людей,
Немає і Народу.
Нема в'язниць,
Але й нема Свободи.
01.02.12

Я знов пишу.
Тобі за це спасибі.
У голові і в серці,
Як раніше...
Думки й слова
сплітаються у вірші.

Ти щось змінив,
Ти пригадав, напевно
Що я пишу вірші.
Що я – письменна!

03.02.12

***
Як ревний ратай зорані загінки,
Невтомно день у день я навколінки
Плекаю ніжні бадилинки слів, –
Блищать краплинки поту і росинки.

зачувши про місяць закопаний під ліхтарем
зривається вітер з весняної пісні на рев
неситим драконом повітря на клапті дере
і падає снігом на кров березневих арен

давай з тої крові відтопимо теплі дощі
мерщій засинай і на линву спинайся мерщій
а я тобі попіл збиратиму з вимоклих щік
як мед бжолярі вибирають із димних вощин

цукрові прогнози згорять у торішній воді
закінчиться линва і попіл і сніг і тоді
відродиться місяць у шрамах як ти і хотів
і ми у зими відвоюємо ластівчин дім

Самотня ніч. Незатишна і темна.
Це б, зоре, зараз променів твоїх!
Тебе ж, напевне, на десятім небі
Гойдає сон у хмарах пухових.

Гойдає сон… Що він тобі шепоче,
В які веде незвідані світи?
До тебе – на десяте небо – ХОЧУ!
Пірнути в хмари теплі, віднайти

Кубельце – й до нестями цілувати
Волосся, очі, плечі та вуста,
І палко притискати й попускати
Такий тремкий, жаданий, теплий стан…

І ринути разом у хвилю щастя –
У первісну гармонію Буття,
Аби на світ – таке, як ти, прекрасне –
З’явилося іще одне життя.

04.01.2008