Аліса, маленька й усміхнена дівчинка,
Вітрами приніжена, з запахом лип, осяйна
Пустими доріжками, мокрими ніжками
Біжить скуштувати вина

Вино її гронами, долинами сонними, шумить водоспад
Світанками ранніми, очима печальними, в сад

Мариво мариться, ні, не забариться палкий привіт
Очі виблискують, червоними іскрами, новий політ

У грудях раптовості, клаптики повістей, буяє весна
А віти колишуться, залишки ніжності, знову одна

Аліса, маленька й усміхнена дівчинка,
Вітрами приніжена, з запахом лип, осяйна
Пустими доріжками, мокрими ніжками
Біжить скуштувати вина

2013

Все повернулось "на круги своя"...

Ти знов летиш по тій самій орбіті,
Що і літала.
В епіцентрі – я.
Такий самий,
Як і тоді:
У світі
Самотній,
Непомітний у юрбі,
Терплячий і негордий,
Бо старію.
А ще – сумний,
Бо не верну тобі
Ірпінську легковажність і замрію,
І сповідальність,
Чисту, мов сльоза,
Що протекла між нашими щоками...

Вже не скажу всього,
Що не казав, –
Воно ось тут,
У віршах,
Між рядками…


2007

В мені п’ятсот моторчиків живе,
По черзі випускаю їх на волю.
Чомусь, аби пізнати щось нове,
Уникнути буває складно болю.

Учора вперше праску увімкнув,
Хотів собі штанці попрасувати,
Та тут, і навіть оком не моргнув,-
Процес моїх пізнань порушив тато.

Сьогодні я раненько з ліжка встав,
Щоб не минути жодної пригоди.
Новому так назустріч поспішав,
Що рахував борідкою всі сходи.

Пригод багато мій готує вік,
І деякі подряпини лишають,
Та я, хоч і маленький, - чоловік!!!
А чоловіка шрами прикрашають.

Я не люблю упевнених в собі,
Які вагань не відають великих.
Кому ні разу не лягла в судьбі
Свята печаль на розвеселі лики.

Кому одвічні істини - старі!
І потребують змін незаперечних,
І хто життя цінує за дари
Та для тілес приємні різні речі.

Я не люблю повчальної мети
Із вуст того, хто тільки вчиться жити.
І ділить нас на грішних і святих,
Вже наперед всі знаючи одвіти.
2013р.

Ну ось і травень. Збираю речі.
Мене чекають п'янкі оливи.
Чиїсь фінали — мої предтечі
і безконечні речитативи.
Піду в Афіни. Піду босоніж.
До грецьких іпсилону і гамми.
А ти дорогу мені присолиш.
(Ти завжди плутав із чумаками).
Спочатку будуть міста-держави,
там жваві люди — знавці торгівлі —
глибокі очі й тіла тужаві,
і Понт Евксинський — зелені хвилі.
О ми, що ходим у світ без віри,
не певні долі й путі своєї.
Я закохаюся в очі Тіри,
в широкі плечі Пантікапею.


І врешті ляжуть шляхи позаду.
І я прийду в золоту Елладу.


Там буде вітряно і солоно,
і сонце груди мої оближе.
І хтось нестиме достиглі грона
на гору в хмари, дивлюсь — Олімп же!
Мені піднятися б — і до Зевса,
Ще зовсім трохи — на вічність вище,
І розказати, що поетеса,
а він, як вийде, не любить віршів.
І що ж робити? Іти до біса?
І Мельпомену лишити в тіні?!
Сувора грація — кипариси —
стоять, ошукані вічнотлінням.
Така наука, мої еллінці, —
життя проходить амфітеатром.
Коли наповнить вино по вінця
боки і шиї вцілілих амфор,
коли ковтками піде по горлу
богів, і смертних, і безпорадних,
я знову стану на цю дорогу,
яка для мене туга й відрадна.
І повернуся в свою країну,
де сонця менше, ростуть картоплі.
Лишу позаду чужі Афіни.
Візьму для себе лише Некрополь.
І ти від мене попросиш вражень,
і будеш довго дивитись кадри,
які нічого про все не скажуть.
Ні краплі правди. Ні краплі правди.


2013

Випасала вітри
у лазурі посонного неба,
норовистих вoдила
до обрію -на волепій,
схарапуджені гриви
косичила м"ятою жеби
не лякалися птиці
огрому на сонце-тропі.
Надимався Штормило-
ізлизував грози розп"яті,
запилюжені хмари
розвергши на всенькі світи,
назирався на мене
очиськами хитрого татя,
шарлатові вихоплював ябка
з поземних садів
Запрягала буян-Вітрoгана
в летючу зірницю,
черемшила його
у єдвабy пісенну блакить.
Увібравши життя
у зіницю напружену- гицав,
теракотові доли копитив,
напінював хіть.
Зачерпнула весни
і напитися дала Повіву,
осідлавши, погнала у чвал
по гористій стезі-
на бігу, доторкнувшися степу,
зривала хапливо
волошкове роздолля
і клала до щастя возів.
Несумирним вітрам ані упряж,
ні вузди - не милі,
їм би кумельгом нEстися...
їм би куйовдити рань...
Покололася льоля
туманна моя до бадилля,
позбивала я ніженьки
до роздоріжжя оман.
Утинала повіддя
- пускала розпряжено в невідь,
одганяла од себе
на чтири розволь-сторони,
адамашком упилися
наче - затихли у мреві -
поплелися плащами за мною -
ніхто не спинив.

С ДНЁМ ПОБЕДЫ ДРУЗЬЯ!!! С ДНЁМ ПОБЕДЫ!!!
Пусть никогда не повторится это горе и беды !
Пусть будет мир всегда на всей планете !!!
Громко смеются люди, дети,- в целом свете!!!


Пусть не будет слёз,беды,- не будет горя!
Улыбок,шуток, смеха, всегда будет море!
Пусть счастливы все будут люди в мире этом !
Обращаюсь к ВЕТЕРАНАМ я,- с большим ПРИВЕТОМ !!!

С ПРАЗДНИКОМ ПОБЕДЫ всех я ПОЗДРАВЛЯЮ!
Любить,смеяться,правнуков растить,я им ЖЕЛАЮ !
Много лет жизни в Господа для них ПРОШУ.
За то,что воевали они,-за родную СТРАНУ!

Свой поцелуй и благодарность, я им ШЛЮ !!!
За их отвагу, смелость,- всех я их ЛЮБЛЮ!
Низкий поклон, я воевавшим людям ОТДАЮ !!!
БОЛЬШОЕ ВСЕМ СПАСИБО ВЕТЕРАНАМ ГОВОРЮ !!!

На Великдень з родиною за столом зібралися,
Свячені яйця, паску їли, й Богу молилися.
Мама й батько за столом, та чоловік мій, діти,
Брат рідний з жінкою прийшли з нами порадіти.

Радісно дуже нам, що нині всі зустрілися.
Писанки дарили, співали, веселилися.
Бо Великдень – це для нас родинне таке свято,
До нас в гості теж прийшло вже родичів багато.

Нехай паска Ваша буде тільки запашною,
А ковбаса - рум’яною і дуже смачною.
Нехай Ваші писанки ніколи вже не б’ються,
А Великодні всі пісні із душі в Вас ллються.

Нехай гарно писанки усім Вам всміхаються,
Всі шиночки і хрін весь, нині теж з’їдаються.
Молитва лине з Ваший вуст, аж до самих небес.
Співаємо: Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Гарненька жінка поїхала в Моршин відпочити,
Своє здоров'я покращити, водички попити.
Познайомилась з грузином і любов почАлася,
У свого кавалера, по вуха закохалася.

Ніна вже довго про курорт цей буде пам'ятати,
Що там, вони витворяли, вже краще Вам не знати.
Закінчилась вже путівка, додому вона їде,
Коханцеві дає клятву, що в Грузію приїде.

Каже: Ти дай телеграму, що тітка вже померли,
Щоб чоловік не здогадався і не тріпав нерви.
Лише приїхала додому і тиждень проходить,
Як термінова телеграма з Грузії приходить:

- Родная тётя умерла...И завещание на Вас.
Вы вещей берите много, уж долго будете у нас.
Мы очень просим Вас приехать все документы оформлять,
А, если не приедете,- Вам наследства не видать!

А чоловік все прочитав, та й чухає він вуха:
- Саму тебе не відпущу, поїде ще свекруха!
Теж давай телеграму, що з мамою приїдете.
Щоб Вас на таксі зустріли, всю спадщину візьмете.

Там їх зустріли два грузини, на джипах дорогих "NISSAN",
Ці молодесенькі джигіти повели в ресторан.
Мені соромно писати, що там вони робили,
Але, по десять тисяч євро жінки заробили.

Тридцять днів повеселились, та їдуть вже до хати,
А, Ніна каже:- Що ж, я маю Роману збрехати?
Її свекруха: - Я не знаю, що будеш казати?
Мені мають телеграму на сорок днів прислати.

Тобі також ще повістку, Ніно, якусь зробимо,
Може, ще на МЕРСЕДЕСА з тобою заробимо?
Якщо наших чоловіків весь час обманом брати,
Ми будЕмо за тіткою річницю відмічати.

Якщо наші чоловіки такі вже будуть лохи,
То ми обидві заробимо в Грузії ще трохи.
Та, щоб не бути вже лохами всім Вам, чоловікам,
Їхати треба на курорти, з жінками завжди Вам!

Я мрію маю золоту
Й палющу, наче спеку.
В нас розтанцьовують фату,
Ну, а у них – котеку*.

Живе та мрія з юних літ,
Я палко мрію нею.
О матінко, благословіть
На шлюб в Нову Гвінею!

Як вишні цвіт фата злетить.
Я ж до кохання ласа.
Котека ув очах стоїть –
Бажаю папуаса!

За папуаса хочу я.
Набридли українці,
В яких в кишенях – ні хріна**.
Й так само – у ширінці.

Під серце мрія б’є, під дих.
Жага в’ялить, мов спека:
Якщо – такі! – котеки в них,
То що ж там у котеках?

23 листопада 2012 року

Мой первый стих написан был в окопе,
на взрывами потрёпанной земле.
когда затмило звёзды в гороскопе
моё больное детство на войне.
Лилась пожаров огненная лава.
В седых стояли кратерах сады.
И захлебнулась кровью переправа
под натисками вздыбленной воды.
И белый свет казался ночью чёрной.
Зарницы тьмы соперничали с днём.
Окопчик тесный стал подводной лодкой
средь моря чувств, растерзанных огнём.
Не сказки мир с зайчишкой или волком –
кровавый час, где плавилась земля.
И я писала, чуть ли не осколком,
большие буквы, как из букваря.
Мне бы играть в считалки или прятки,
летать во сне на крылышках страниц.
А я стихи в замасленной тетрадке
таила от осколочных убийц.
Ужасна боль недетских впечатлений.
Рубцы на сердце от её ножа.
Вилась в плену страданий нить сомнений,
не станет ли немой моя душа.
Душа в словах – как море в перископе
и память та – как блики на челе.
Мой первый стих, написанный в окопе,
печатался на раненой земле.Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик – як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Його очі волошкові,
Повні радості, любові.
Має крила, наче лебідь,
Бо він ангел, ангел неба.

Та сумує він сьогодні.
У очах жалю безодня...
Дощ танцює з вітром танго
І під нього плаче ангел.

Сльози стримати не в змозі.
Загубив мо’ щось в дорозі?
Чи тому на серці туга,
Що нема у нього друга?

Ну, а може, сум глибокий –
То душі його неспокій,
І у цю годину ранню
Ангел плаче за коханням?..

І кримчани, і сумчани,
Вінничани, і кияни
Кажуть донечці і сину:
В нас держава – Україна!
Донеччани і полтавці,
Харків’яни і луганці,
Запоріжці й чернівчани –
Разом всі – одна сім’я ми!
Мелітополь, Кіцмань, Сміла –
Разом ми – велика сила!
В Сімферополі і Львові
Хай лунає рідне слово!
І одеські, і волинські,
Ви – малята українські!
І бажає вам здоров’я
Прикарпаття й Подніпров’я,
І Полісся, й Буковина,
Вся велика Україна!

Володя казала вона мені
Ти звичайно дивний та
Трохи не дружиш з головою

Мені здавалося що ми
Знаходимося не в гуртожитку
А в ляльковому будиночку
Якого скинули до річки
І він застряг між мулу

Вова ти звичайно хам
Продовжувала вона
І не вмієш спілкуватися
З тендітними жінками

За вікном було видно
Китове тіло неба
Хоча який кит у наших водоймах
У двері стукався окунь
Вона сказала що солі немає
По цих словах він відплив кудись
На третій поверх

Вовчик ти ж не красень
Та й пишеш
Якусь неримовану
Хрінь

Мені не вистачало повітря
Чомусь почуваюся невпевнено
Під водою
Особливо коли не вмієш плавати

Звичайно я не дружу з головою
Не вмію спілкуватися з жінками
Можливо дійсно пишу
Хрінь
І мої намагання залишитися в історії
Просто нікчемні

Але вона цілує мене
І маленькі золоті рибки
Впливають до кімнати
Крізь зачинені двері та вікна

Кладе мене на диван
Каже я сама
Дає пульт від телевізора

По ящику
Нічого нового
Щуки хавають простих жителів річки
Щуки брешуть
Щуки сміються

За все своє життя
Я ніколи не отримував такого
Задоволення
Від новин

Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!

Чи я ж би такої бажала роботи?

Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
Та й я ж у кайдани закута!

Ох, сльози палкі – вони душу палили,

Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії – вони мені серце зв'ялили!
Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?

От знову ридання оті навіснії

У грудях мені закипають.
Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
Отак надаремне лунають?

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?

Де султан? Де беї, хани?
Біднуватий наш реал.
Присадив мене коханий
На турецький серіал.

І чекаю щосуботи
Вже на серію нову.
Відіклавши всі турботи,
У Туреччині живу.


Співчуваю Роксолані- У гадючнику не рай.Чи вони усі там п’яні?Не вгодив – то помирай.. То ж якби вона, сердешна, Чемна дівчинка була,Ще в одній із серій першихБогу б душу віддала.Чи то пак, пардон, Аллаху,Мусульманка, як не як.Я померла б там від страху,Не минув би переляк.А вона усіх здолала:Ібрагіма, Валіде.Ворогів хоч і навала,Але всяк до ніг паде.Роксолана – мудра жінка,Як іще серед орди?Отакі ми, українки,Пальця в рот нам не клади.І не зраджуй в жоднім разіІ не кривдь, Боже боронь!До чужого ми не ласі,За своє ж – хоч у вогонь.А кохати – то кохати, В рай, чи в пекло – все одно…Любий! Годі позіхати! Починається кіно…                

Уклін доземний в світлий день скорботи,
Що нам навіює печальні ноти.
І слава – і полеглим, і живим,
І Богу – змія допоміг збороти!

вірш видалено

Мурашка по доріжці
Своїй кудись спішить,
Не став на неї ніжку,
Мурашка хоче жить.

Ось піднялась травиця,
Радіє, що весна, –
Не затопчи дивися,
Нехай росте рясна!

І деревце маленьке,
І дерево старе
Не нівеч, мій маленький,
Нехай усе росте!

Любить природу вчися,
Свій рідний край люби!
На річці і у лісі
Ніколи не сміти.

Допомагай стареньким,
Не ображай слабких! –
З людьми поводься чемно,
Остерігайся злих.

Шануй книжки – в них мудрість,
Яку нам світ дає.
Учись, рости, щоб люди
Раділи, що ти є!

Шлях широкий розстелився, аж до неба,
не спіши, моя дитино, – ой, не треба!
Ще побачиш, поторкаєш і почуєш,
покохаєш, поридаєш, поцілуєш.

Скоро пурхнеш за віконце, наче пташка,
буде солодко і гірко, буде важко,
буде сонце, зорепади, будуть роси,
побіліють і твої, дитино, коси.

Світ цікавий та жорстокий зве до себе,
не спіши, рідненька доню, – ой, не треба!
Прийде врешті і твоя жадана воля,
тільки хай завжди ласкава буде доля.

Молитва – пісня духу і потреби,
Покликаний своїм Творцем із неба,
Подякуй за спасіння і любов, –
Наругу й смерть Господь прийняв за тебе.

Даремно ви ховаєтесь у шанці.
Не устоїть кремлівський Вавилон.
Ми – вільні люди, ви – системи бранці.
Виходьте, вже настав Армагеддон!

Не бійтеся, не нам катів карати.
Будь проклят, хто гадючу кров проллє!
Вам перед Богом відповідь тримати.
Крім Нюрнберзького, Суд Господній є.

Генсеки, юди, леніни, пилати,
Душителі свободи у Литві,
Готуючи народу каземати,
Рятуєтесь в тюрмі від нього ви!

Ви нам вбивали в душах Україну,
На наші мізки тиснули згори,
Розпростуючи звивини людини
У грані п’ятикутної зорі.

...Нема тобі іще, народе, прощі.
Ти всіх тиранів заслужив сповна.
Допоки будуть Ленінові мощі
У Мавзолеї, доти і вина

Не зніметься... Вставайте, озвіжденні,
Чий розум ще в пелюшках кумача!
Хай ляже в землю злий кривавий геній,
Щоб одержимі духом Ілліча

Очистились, щоб спала з віч полуда.
Страшний не людський, а Господній Гнів.
...Скажені леніністи йдуть! О люди!
Не доторкайтесь до більшовиків!

Кріпімося, щоб нас не спокусили.
Я вірю в те, що вистачить нам сил,
Якщо, почувши “Господи, помилуй!”,
Душа озветься: “Господи, помил...”

18 лютого 1991 року

На Кремлівський амвон він виходить такий непорочний,
І налобна Камчатка коричневим німбом горить,
І коричнево сяють червоні знамена ув очі,
Збронзовілий дух Леніна в залі могутньо стоїть.

Возсідає президія – мудрих апостолів рада.
Не ув’язнений ще Вельзевула нащадок – Борис.
І підступно, як Юда, Єгор вибудовує зраду,
Щоби “праведне сонце” вдягнути у консерватизм.

Михаїл осіняє усіх Іллічевим знаменням.
Йдуть до нього на прощу, цілуючи молот і серп.
Відпускає компартії він помилки й прогрішення,
І вже Сталін в собі чисту душу дитини несе.

До державної чаші йдуть сестри, тремтячи від щастя.
І республіка кожна побожна уста відкрива.
Лиш одна із сестер не достойна святого причастя –
Екстремістська, проклята, ворожа, небратня Литва!

Перекрити їй газ! Ех, повітря б іще перекрити!
На без хліб’ї невдячна нехай же тепер посидить.
Може, буде їй менше отої свободи кортіти,
Буде знати, як брата московського треба любить...

...Самодержцю всія!.. Вже імперії ти не вборониш.
О Литво! Із тобою республік усіх холуї!
Хай, наш царю, тебе не тривожать Союзу кордони –
Вони будуть з Камчатку на лисому лобі твоїм.

26 квітня 1990 року

Пахне цвіт,
Білий цвіт...
ПелюстОк...
Ніжних віт...

З сином
Йду я...
Туди,
Де усе...
ПочалИ...
Ти і я...
Я і Ти...
На віки...
Назавжди.

Він
Вечеряє...
Сам...
Вже нема
Слова Мам...
В нашій хаті
Давно...
Коли ж...
Прийде воно?

Й покладе
На чоло
Добру руку
Твою...
Як Тебе я
Люблю...

Пахне цвіт...
Ніжний цвіт...

травень 2002 р.

Ти зраджуєш... І з ким! З Хюрем-Султан. Проводиш ночі з нею, не зі мною.

Колекція моїх душевних ран Поповнилась недавно ще одною – Ти зраджуєш... І з ким! З Хюрем-Султан. Проводиш ночі з нею, не зі мною. Це ж треба - чоловік і серіал! Чого не знайдеш тільки в інтернеті. Тебе поглинув пристрастей накал, Якого вистачає у сюжеті. Сама вже котру ніч тривожно сплю, А ти в цей час "історію вивчаєш". Я потерплю ще трішки, потерплю, Побачиш незабаром, що втрачаєш: Волосся пофарбую у руде І сукню оксамитову дістану, Тоді до тебе, може, і дійде, Що маєш поруч власну Роксолану!!!Таке паскудство мій душевний стан– Сама лежу півнóчі (то немало!) Я нині зліша за Махідеврáн – Ти чув, що та панянка витворяла? А я терплю, хоч б’є тривожний трем, Я – пристрастей накал! Тобі не сором? Чи потрощúти нині твій “гарем” – Колонки, плазму, мишку з моніторомДавно накидку зняла із грудей… Чи ти сліпий? (казала правду мати!) Хюрем вродила шестеро дітей, А тут одненьке би якось зачáти! Від завтра все міняю – “від” і “до”! Я теж Хюрем, а це “весела” значить! Зареєструюсь ранком на Badoo, І що таке гарем – тоді побачиш! Іван Гентош   

Підвітринна гниль,
жебраки та дорогі машини -
мій улюблений столичний стиль:
залізниця та тисячу
й дві людини.

Моя улюблена столична мода:
бруд й парфуми,
запилена зима
й спекотна погода.

Різної масті обличчя,
колода людей,
на всіх коробка емоцій.
Моя улюблена столична звичка:
ділити життя на кілька порцій.

28.04.13

Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.

Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980

Важливо, щоби поруч був би хтось,
Хто не зречеться у важку хвилину.
Тягар якщо тримати б довелось –
Готовий взяти майже половину.

По-менше пустотілих дій і слів,
Побільше відчайдушності і віри.
Щоб горю співчувати щиро вмів,
І успіхам радіти зміг би щиро.

О, ти простив усі гріхи, мій Отче,
І вже не йдуть по п’ятах поторочі.
Є дар спасіння і нове життя,
І Дух Святий освячує напрочуд!

Весна ускочила у літо…
Липневе сонце,спека, мліти
Зібрався нині вже бузок;
Тендітно квітне, не забава -
У Миколаєві цейтнот:
На травень літо накричало,
Своїх не маючи чеснот…
***
Своїх не маючи ще нот,
Чужі визбирує акорди,
І чимчикує далі гордо…
А вальсу миті, вітром змиті -
Перелицює в непрожите,
У новостворений танок…

Лінчує літо! Незабаром
Про це згадає в червні травень…

07/06/2013

Янголе-охоронцю,
Як нам з тобою добре:
Обіймаєш мене за шию
Смикаєш сиві вуса,
Куйовдиш волосся, тихо
Пісяєш на сорочку,
Смієшся, немов дорослий,
Що вдало пожартував…

Янголе-охоронцю,
Я мушу іти. Дорога
Далека до мого додому,
Хоча… Що для мене дім?

Під колеса лягає відстань,
Немов самогубця. Скільки
Їхати маю нині,
Щоби знайти себе?

Їду… А ти зі мною.
Їду, а ти тримаєш
Руку над головою,
Серце моє в руці…

Янголе-охоронцю,
Я не навчився жити.
Жито на ріднім полі
Скошено на стерню –
Босо ступають ноги
По колючках-вугіллю…

Усмішку твого щастя
Я над усе люблю.

07-08.05.13

Взяв в руки щось чого не бачив
Стиснув в долонях і моливсь
Тоді почув те щось гаряче
Задумав лиш не зрозумів

А в його грудях серце скаче
Наче б тайком закрався гнів
І тіло стало так боляче
В одну хвилину посивів

Він зупинився і присів
Подумав тепер усе трачу
Серце моє якесь ягняче
Іде в гостину до вовків
Вже перший вовк заговорив
Що любить він м’ясо козляче.
19.04.2010р.

Для плачу потрібні сльози,
Плачуть очі ще й душа,
Щоб побачити загрозу –
Їй назустріч вирушай.

Окрім того – треба віра,
Божість дух нам підійма,
А любов безмежно щира
І до правди не німа.

Дороговкази не потрібні,
Коли самих шляхів нема,
Та ще й до каменів подібні
Є перешкоди, зокрема,
Коли вперед іду до Бога,
Де, як надія, – перемога.
u10/28a

На нитку пам'яті моєї
Збираю бусинки малі:
Весни пробудженої трелі,
І перші кроки по ріллі,
Обійми неба дружньо-теплі,
Звабливу усмішку Десни,
І пісню батька "Степом, степом",
Яка з дитинства у мені,
І сльози матері пречисті,
Які за мною пролились...
Усе збираю у намисто,
Яке дочці віддам колись.
8.05.13р.

як дивотравень заряснів…
між яблуневим буйноквіттям
весна хова чернетки літа,
рожеву зав’язь врожаїв…

сотають душу солов’ї,
зигзиця бавиться літами…
роки мої… роки мої…
ото вже справді - лихо з вами…

Майбутня мама хоче доброти,
Любові і … духмяних стиглих вишень.
Від клопотів буденних відійти,
Нехай вони на час її залишать

Так хочеться їй, більше, ніж колись,
Щоб дарували ласку і турботу.
Тривоги і любов переплелись,
Нове життя – тепер її робота.

Замріяно із ніжністю в очах
Несе свою маленьку таємницю,
І відступають прикрощі та страх
Від світла, що в душі її іскриться.

Так обережно, як тонкий кришталь,
Несе те щастя, що у ній зростає,
І відступають лихо та печаль,
Де по землі нога її ступає.

Вразлива, як ніколи й не була,
На ніжні почуття ще більш багата,
Від ближніх прагне ласки і тепла,
Щоб крихітці в майбутньому віддати.

травень 2010 р.

По коліна був у хвої, хворий.
синдром не
вилікує жодний "дурдом" -
засвоїв!
Пісні чую щоденно,
погодинно
щомиті,
в розмовах на автомобільних дорогах,
в нічних світлофорах,
у фараонах патрульних,
у "пацанів рульних",
в накурених пабах,
у закоханих парах вечірніх прогулянок,
у вуличних волоцюгах,на лавицях без спинок,
у кав'ярнях запашних, в горілих листях,
у повітряній сирості,
у туманній суміші,
в інтер'єрній сірості,
в архітектурній пам'ятці,
у склотарі, в літній парі,
у робочій п'ятниці,
у ранковій посмішці,
у гарячій каві,
в дощовій хмарі,
в пісні тій самій...

2012

у сукенці сірій з ногами босими
мощуся на крижині білій
серед океанів осеней
а довкола суцільна темрява
не пливу я лист осиковий
вітром вирваний з дому-дерева
я закохана та не спіймана
хвилі бавляться ніби м’ячиком
крила батьківські з корнем вирвані
загорни мене хоч би холодом
так несе ж бо серце вибите
снігу сніжний мій дух простягую
я беззахисна хоч зі стягами
крига кривиться кризі байдуже
та чи винна я серед осеней
лиш у ній моє відображення


2013р.

Пародія

Ось над селом веселка золотава,
А друга зачепилася за пліт…
Добротний могорич – хороша справа,
Ковтнув разок – і тягне у політ!

Іще разок – поперла сила дужа,
Пора злітати (тут момент лови!)
А що, як розігнатись по калюжах,
Та так, щоб бризки вище голови?

Босоніж–мокро, та без гравітацій!
Іще ковточок, не набрався б, гусь…
От досягну небесно-синю тацю,
А там уже “на повну” відірвусь!

Набрав розгону – хвацький і розкутий,
Та послизнувсь на купі споришý…
Мені б лише в калюжу не пірнути –
На плоті коромúслом повишу…


08.05.2013

****

Лелітки спогадів на кінчиках трави -
роси ранкової перлини на стежину,
котрою по садý біжу, дівча, туди,
де баба крає бýдз і запашну хлібину…

І сонце кукурудзяне - кулѐша, молоко…
Усміхнена душа, порепані долоні…
…Криничної снаги (у рік хоч раз!) ковток -
і оживу… на цім, колись моїм, осонні…

****

Дві яблуні в подвір’ї і груша, виноград,
горіх, калина, вишня, лілії, любисток,
криниця між бузком-жасмином, вірний сад,
і хата… мов ковчег, що заплива в дитинство…

…Обійми вікон … Літо! Сонячне проміння!..
… шевцює в комірчині мій незабутній дід…
…стібочок за стібком у хрестиках подвійних
кодую-розкодовую прадавній родовід…

****

Болить мені
невикричана тиша.
Щемить-пече
невиплаканий жаль.
Були...
Не стало...
І не буде більше.
Ніколи і ніде.
Лиш пам’ять...
Про-ща-вай-…

2000 (2013)

Мамусі й татусі
Наші кохані
Вибачте діткам своїм,
Що розлетілись
В різні куточки
Вас залишили самих.

Ви дітям бажали
Кращої долі
І відпустили з гнізда
Ми оперились
Гнізда повили
Але далеко від Вас.

Онуків на літо
Вам підкидали
Наче зозулі рябі.
Часом картоплю
Ми вам копали
Так відробляли гріхи

З роками все рідше
До Вас заглядали
В нас були справи свої
А Ви все старіли
Та марно чекали
Діток дорослих своїх.

Багато із рідних
Не дочекались
Сплять у земельці сирій
І прилітаєм
Ми на могили
Весною, наче птахи.

І плачемо щиро
Та поминаєм
Тих хто в могилі лежать
Краще б подбали
Про них до смерті
Може б вони пожили.

Пробачте нас рідні
Бо не від злоби
Вас залишили одних.
Ми Вас любили
І цінували
Та не розумні були.

А час не повернеш
Вас вже немає
Це зрозуміть мають всі.
Дорожче батьків
Справ не буває
Ви головні у житті.

Травень 2013р.

Кішка в кошику
муркоче пошепки.
Мишка в мішку
нишком муку
вишкрібує (ложкою).

Ніжкам тяжко
тримати ліжко.
Шибі тяжко
тримати шкло
(коли хтось колошкає).

Шкода: швидко
кішчин ошкір
стріне мишку
(ту, що з ложкою).

Шкода: ліжко
зломить ніжки.
Шкода: шибу
шибко виб’ють...

Шерсть у кошику.
Кров на ліжку.
Клешня тиші
Щораз тугіша.

07.05.13

Цій чудовій вулиці тебе не вистачає
Твого кроку лякливого поспіху німого
Пригости кожного бездомного смачним чаєм
Поговори за звичкою із заспаним Богом


Ця ж вулиця без тебе пустує вокзалом
Їй хочеться відчути голосу твого стогін
Я прагну бути закриваю своє забрало
Ця дорога проти мене клекочуть се він


Вулиці сумної зрадливі бридкі посіпаки
Всі чомусь за тобою кричать тужливо
Всі невпинно подихають через очі-маки
Всі починають через тебе вірити в диво

Солнце очумелое в зените
Льёт, как из весеннего ведра.
Три дивчины в джинсах Нефертити
На скамейке посреди двора

Чешут языками слово к слову
Так, что песней душу не трави.
Тема наболевшая готова -
О большой и пламенной любви.

Каждой в заповедных грёзах снится
Супермен и гиперчемпион.
Девочки боятся ошибиться,
Что сказать и сделать должен он.

"Экселент" должно стоять на парне.
На крайняк сойдёт и "вэри гуд".
Чей из них окажется товарней?
Все свою мечту не подведут!

Все своим избранникам, играя,
Обеспечат мёд и молоко.
Все в одну горлянку утверждают:
Бросят своих нынешних легко.

2013

Мені б у дощ пірнути, як в дитинстві -
Босоніж-мокро і бігом-бігом,
Коромислом допоки не зависне
Веселка золотава над селом!

Мені б калюжами пробігтись хвацько,
Та так - до бризок вище голови,
Аж поки на небесно-синій таці
Не заяріють сонячні хліби!

Мені б у жмені - чисто-чистих крапель,
Аби напитись врешті досхочу
Того чуття, що вабило літати,
Немов добротного могоричу...
(17.03.13)

Сусід ревнивий до нестями
Так ревнував, аж зір звело!
Тож, першим оком бачив прямо,
А другим геть усе село...
Усіх підозрював і всюди,
Спокійно виспатись не міг:
Бо у селі погані люди,
Чатують первородний гріх.
Його дружина (вже четверта)
Під пильним оком зацвіла:
Сиділа кожен день заперта
І лише макраме плела.
З людьми одна не спілкувалась:
Закритий вихід на парад.
За те, моя сусідка мала –
Вагомий, пишний, красний зад!
Як зберегти таку царицю
Від домагань сільських мужів?
Сусід завзято із криниці
Відро геть з цепом відкрутив,
Щоби з відра залізний пояс
Прийшовсь дружині як труси -
Така міцна залізна зброя
І для надії, й для краси!
Продумав виріб, зважив грами,
Відро приладив до задка,
Ще й дужку вставив між ногами
Від куприка і до пупка...
Цепком запеленав коліна.
Замок пристроїв до відра.
Надійно сховану дружину
І в люди вивести пора.
Та тільки вивів долю з двору,
Свою надію і любов...
Вона підняла груди вгору
І здиміла разом з відром!
Сидить сусід обіч городу,
У розпачі тютюн смалить.
Любов не жаль. Відра - так шкода,
Бо воду нічим наносить.

оце поранок узяв за руку і мовить слухай
слухай як зимові дерева шепочуть соком
сік витікає на тебе на мене на спраглі рухи
на анемічне мовчання пальців неодиноке

бліде ячання в якому я уже невразлива
як кожна жінка як дикий нерв павутинний
хапай за серце бо в ньому зріє арійська злива
а коли громом ітиме пішки народить сина

жити у житі того чоловіка що наче спиця
не бачить глянцеві палітури із сліз і солі
кидає сміх тельмарина й тоді не спиться
бо тонеш в його обіймах липою золотою

і хто він був до мене і хто я для нього зараз
на балконі у поділ зорі збирають повітря
от насадила квітів ангельська ти зараза
надворі весна зимує а ти усе молишся літу

захочеш щоб сонце котилося апельсинове
і ноги босі тонули в травах і перемир’ях
це скільки ж потрібно шипшини надихатись
щоб цілувати нишком на шиях ясні сузір’я

Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, –
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві,
Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусив
Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний,
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.

Але то було не довго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, –
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, –
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.

Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною…

Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;

Що співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.

«Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я візьму співців тих в руки!»
Раптом чує десь близенько
Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?»

«Що се, що? – кричить Бертольдо. –
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
«Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана…»

Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана! –
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату,
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.

Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли…»

Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, –
Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.

І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.

Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного
Виступає слово праве –
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.

1893. 12.11

Боже, Боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому, –
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?

Час летів, немов на крилах,
І мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.

Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.

І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».

Так вони співали, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.

Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать –
Три дороги розійшлися,
Розлучились три найстарші,
Кожний різно подалися…

Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»

І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком.
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Міцно так тримавсь за царство, –

Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втрете, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине…
Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога,
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
«Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!

Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?

Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!..»

Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.

Далі кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
Військо раптом зупинились.

Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.

З них один промовив:
«Браття! Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати».

Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:

«Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі –
Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
«Я один, а їх аж триста!»

Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернув живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
«Утікай, поки здоровий!»

«Утікай, поки здоровий!» –
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»

І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати,
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:

«Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні надгороду!»

Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане».

«Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
Що ж він криється між вами?» –
«Він не тут, – співці говорять, –
На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».

«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»

1893. 12.11

Наша донечка Настуся
Братика навчає:
- А скажи-но, як я звуся?
- Настінька, - хлопча їй.

- А яке ім'я у тата?-
Мов урок у школі.
- А бабусь твоїх як звати?
- Марта й бабця Оля.

- А тебе як звуть, маленький?
- Чемний Теодорчик.
- А яке ім'я у неньки?
- ???
- Мама Ва-а-..
                        -...рить борщик!