- Лесю, Лесенько, Лесуню, –
батько доні промовляв.
І раділа би красуня,
якби Бог здоров’я дав…

Так палко, і тепло, і чисто
горіла стражденна свіча,
та днів хворобливих намиста
торкнулося лезо меча.
Торкнулося й темрява тиші
розлилася смутком у світ.
Заплакали янголи висі
і плачуть уже сотню літ.
Не Леся – душа України,
бездонна квітуча незла,
цієї серпневої днини
до Бога на сповідь пішла.
У лірі кохалася Мавка –
живої краси оберіг,
духовності нашої планка,
щоб кожен тягнутися міг.
Натруджена вічність мовчала,
ховаючи пісню між зір,
а пісня ще вище злітала
і падала в зоряний клір.
Безсмертя народжене словом
і ним же укриті роки:
ті перші, під батьківським кровом,
і ті, що зросли у віки.

01.08.2013р.

Відшуміло, відболіло
І від серця відлягло.
Душу ніби відпустило,
Рану наче затягло.

Незалежна і мінлива,
Я ступаю по землі,
Та чомусь, я не щаслива
Почуття мої в імлі.

Знаю, іншої любові
Вже не буду я «раба».
Згасли пізні, вечорові
Щастя, ніжність і журба.

Може, буду ще востаннє
Тихо Господа молить,
Знову спраглими вустами
Цю отруту пригубить...

2013

мокрі тролейбуси схожі на млявих комах
трюхають юзом промоклим до кореня містом
возять містян і обгортки від вражень туристів
крапає дощ розбивається настрій об дах

ні сподівань ні просвітку у вариві хмар
львів у сльоту – не занадто м’який і ласкавий
тисне його меланхолія гущею кави
хочеш – хандри разом з ним а не хоч то кумар

але буває крізь натовп раптово як струм
крізь заколисану скрипом ресорним негоду
хтось нетакий дуже дивний для міста проходить
із оберемком сліпучо настроєних струн

ангел тролейбусів – щоб нагадати тобі
скислому і спохмурнілому серед пейзажу
чи натюрморту із буднів багатотиражних:
"світ не закінчує хрипом у львівській трубі"

30.07.13

Минає липень, минає липень

І спеку мостить у човен-чайку.

Останній вечір до вікон липне,

Холоне сонце в горнятку з чаєм.

В колиску хвилі за видноколом

Ховає липень засмаглі груди,

Такі ще теплі, такі ще голі…

Такого чаю уже не буде.

Минає тихо, легким вітрилом,

Гойдає чайок смолЕні стани…

А я для липня вікно відкрию

На цілий вечір його останній.
2013

На сімнадцятім поверсі,

У задушливім офісі

Із блакитними стінами –

Євроремонт.

Поміж факсів і принтерів

І дзвінків експедиторів

Сидить офіс-менеджер

І заплаче от-от.

Стоїть спека нестерпна

В туфлях ніженьки терпнуть

Ще й до тіла прилип

Офіційний дрес-код.

А їй мариться море,

Де повітря чудове.

Та відпустка у бідної

Лиш у вересні. От.

11:15 А.М.

На березі, на лівому Дніпра
ми подорожі план ніяк не зліпим:
ворожість то вологи, то тепла:
ні злив, ні спеки не жалкує Липень.

Гаразд, на шлях ми станемо колись,
а що - не завтра, ні, не пожалієм.
Дерева, поглядаючи на вись,
в плодах, як села в хАтах, розляглись,
великі, ніби Омельник і Манжелія.

У Липні ліньки в мандри вирушать,
котрим у тропіках без продиху тривати.
Коли ж дерева в білих парусах,
котрі горять і світяться крилато...

Коли вони сузір`ями цвітуть
і виверженнями ніжними вулканів,
і кличуть на правобережжя в путь,
ВЕЛИЧНІ, ніби Чигирин і Канів!

2013

Закінчила прийом цариця Ніч.
Плащ зоряний на місяця повісила
і в одежині сірій, босоніж
пішла робити те, що в снах обіцяно.

1993

Дзвонить пізно ввечір мамі
вся на нервах Віка.
Треба трохи пожалітись
тій на чоловіка.
Я і так , і так Миколі
все стараюсь вгодить.
Бач, дарунок мій поганий.
Зовсім не підходить.
Кажу нині: - Годі « дутись».
Будь хоча б мудріше!
Іншим разом подарую
щось тобі я ліпше.
Все приймаю я від тебе.
Я ж не нию, любий.
Щодо шубки, суконь, перснів.
Золота на зуби.
Стала б я звертать увагу
на такі дрібниці.
Ти ж он зранку носом крутиш
через ті дурниці.
Знову, бач, йому не вгодиш.
Все не те Миколі.
То шампунь якийсь не дуже,
то шкарпеток колір.

я сьогодні захмарена
я сьогодні зажурена
цей проспект – сіре вариво
поміж хворими мурами

між каштанів затруєних,
що іржею заплямлені,
де щоденність замулена
з незагоєним травленням

випинається-дується
розпирається газами –
гострим викриком вулиці
і твоїми образами...

так сьогодні нахмарено
так сьогодні зажурено
світло світу химерному
поміж хворими мурами...

Что наши годы? Пусть летят...
Их время-ветер подгоняет…
Им наши дети помогают…
А нам то что? Нам пятьдесят!!!

Что? Уже было? Кто-то скажет…
Мы умникам ответим так:
- Пока в кармане есть пятак,
Короче нам дорога ляжет…

Пока огонь в печи горит…
Пока глаза глядят напротив,
Пока они ещё не против…
А сердце в унисон стучит…

Мы будем жить, а как не важно!

Ведь смысл жизни - только в жизни!
Здесь беспредметным будет спор.
И жить мы будем до тех пор
Пока желанны этой жизни…

Минуте благодарны каждой…

Ю.В. 13.07.2013

Гора Титан у фаті з туману...
І я відчув себе принцом Сонця,
Що відчиняє небесну браму
Й несе вогонь у своїй долоньці.
Я йду під гору. Все вище. Вище,
Де височіє похмурий замок,
Де дужий вітер надривно свище
І б’є у хмари, як у тамтами.
Несу тепло і проміння світла,
Аби у замку любов воскресла,
Бо із холодним безжальним вітром
Живе там юна сумна принцеса.
Її цілунком зігрів гарячим –
І запалало любов’ю серце.
А дужий вітер затих і плаче:
Його здолав я у чеснім герці...

Таку ось милу, наївну казку,
Коли зійшов із гори в долину,
У відчутті ейфорії щастя
Мені навіяло Сан-Марино.

Надійде час.
Покайся і прости.
Невже потягнеш в ирій за собою
і хліб, і сіль,
і долю, і хрести
на рушнику, вишиванім ганьбою?

І стане серце,
і торкнеться гнів
пречистих вуст, орошених єлеєм,
коли Вкраїна гляне з образів
очима матері твоєї…

Так і немає крапельки дощу
Іду кудись, немов у сонця пащу,
І заливає вид солоний піт,
Не бачу вже нічого,бо в зеніті.

Прохання глухнуть, холод лиш мара,
І не гуркочуть чорнорунні хмари,
А час коли хотілося тепла,
Здається дивним вибриком із пекла.

Коли прийде рятунок як гроза?
Що грає із талантом віртуоза?
Але впаде на землю та сльоза,
Замість вірша рядки скупої прози.
2013

Уже розквітають зорі
На небі, що гасить ночі,
І тихо шепоче море,
Що болі всі залоскоче.

Ще сонце зігріє землю,
Ще листя впаде багряне,
Закрите усе таємне,
Чекає майбутній ранок.

Ще буде вірити в чудо
Малюк, яким був з нас кожний,
Ще впаде з очей полуда
І зникне морок острожний.
2011

Із літа ми у осінь перейшли,
Гуляючи по липовій алеї,
Мій любий Києве, не знаєш ти, що ми
Здолали б навіть гори Піренеї.

Любові нашій осінь не страшна,
Хай під ногами – золото із липи,
Буває навіть просинь запашна
У серцевині літечка – у липні

Коли довкруж натхнення і Дніпро,
Фонтани, голуби... Але якби ти
Читав мої думки, коханий, про...
Про те, що я не зможу розлюбити.

Ти, жінко, наймогутніших долала
Лиш пострілом очей з укрИття вій.
Ніяка сила в світі не зламала
Твій стан тендітний і характер твій!

Як Усмішка Джоконди, загадкова,
Ти – незбагненна, грішна і свята.
І ніжність рук, і диво кіс шовкових,
Душі та серця жар і доброта!

2012

- Віддайте ребро, заберіть собі жінку –
у небо п’яничка натхненно волав.
- Учора зійшлися ми стінка на стінку
і я оці гулі на лоба дістав.

Бо стінка дружини – це сила і маса,
це груди пудові і тулуб – колос,
а я дрібнотілий, хоч зараз у НАСА:
скафандр одягнути і гайда в космОс!

А що? Це ідея! Ще б ящик горілки
і пива по кухлю три рази на день,
сім-картку новеньку також до мобілки
і кілька застольних на картці пісень.

А ти, Пінєлопо, не жди Одісея.
Оце політаю навколо Землі,
візьму собі ім’я космічного Грея,
нехай лише гулі зійдуть на чолі.

Я – парень, шо нада. Таких на дорозі
і денно, і ніччю з вогнем не знайдеш.
Учора полежав недовго на розі…
Хіба я міг знати, що ти підійдеш?!

А ти зразу в крики, ганьбити на людях.
У спину штовхати і нижче спини.
Хотів дати здачі, так там твої груди.
Сховалась за ними, ну як підійти?

Давай, Пінєлопо, давай дасвідання.
Ти бачиш, що муж – кандидат намбе ван.
Ну дай похмелитись, вставати же зрання.
Куди ти поділа граньоний стакан?

Ще довго п’яничка стояв біля тину,
руками розмахував, довго кричав,
що він поважає усяку людину,
та ребра на жінку ніколи б не дав.

А потім втомився і ліг відпочити
під тином, під лазом, під чим то іще.
Він – парень, шо нада, не треба лиш злити,
коли хильне пляшку, ну майже, натще.

Я давно тебя видел. Среди привидений и призраков.
Ты ходила без платья. И даже без тела и мыслей…
За тобою лишь тень появлялась. И то только изредка.
А потом исчезала. В иные миры… Ну и мы с ней.

Я давно тебя видел. В лице привидений и призраков…
А сегодня ты в платье. И в теле с единственной мыслью –
Покорить этот мир! Он (во)сходит с ума по всем признакам.
Ну и мы с ним.

2013

1.

сам не свій
від понеділка
синє небо
як синці
вістка хруснула
мов гілка
інша
гнала пагінці

час подує
я почую
мов колядку
на Різдво
я за гілочку
отую
зачіпався
всім єством

гілко-гілочко
родинна
ні листочків
ні кори
сік пропав
і серцевина
усихає до пори

не лягає сонце спати
плаче свічкою на стіл
скроні
нутрощі набату
голос
в оклику застиг

2.

переходила серце зміліле
журба

по цім боці
усе що боліло
по тім боці
татьба

залишилося місце
на цьому
де плекав
роздавав
і губив
а на іншому
зашморг судоми
і посвята у слово
пальби

3.

роздзвенілися нерви
мов шиби
наче губи
синішав папір
я журбу
з того іншого вибив
то ж безбока вона
до сих пір

ще й безрука вона
наче щука
дзяволить
у мішку цуценям
що до річки несуть
геть від суки
заливають
мов каву в горня


4.

від шубовстання
колами шепіт
наче голка
по платівці
вскач
у хвилини
із чорного крепу
зодягається
втомлений плач

прибігають до милості
очі
напихаються зв’язки
до вух
досхочу би напитися
скотчу
розміняти злий глузд
на питву

і нехай розливається
відчай
пробиває на світло
мій щем
може вийде журба
із безбіччя
і полине сльозина
дощем

аж приб’ється вимова
до вітру
наче плесна ламкі
до хреста
що не слово
на порох селітра
що не видих
любов на устах

5.

я засвідчую твердо
у рот ані краплі
ані думки про сон
чи піщини на мить
і чекає на мене
світанок
як граблі
вже журба не росте
бо на серці
гримить
і виблискує
втіха
яку не проспати
так безмежно аж тихо
люблю тебе
втрато


30 Липня, 2013

навіяна в мушлі
у шепоті згуслім
наповнюю русла
до серця ріки

на душу гойдливу
лягаю щаслива
як сонячна злива
на вітер щемкий

сповита у русі
повітря у вусі
я промінь безвусий
і тальвег для сну

неси мене крове
мов небо у слові
в країну любові
у смутку труну

багата на кисень
на витівки лиса
вихлюпуюсь лісом
що ласий на страх

вслухаюся морем
що чайками хворе
мов пастка в коморі
де сир для невдах

коли наступаю
то більше немає
криївок для таїн
ні меду ні сліз

ні світла в тунелі
ні вошей в шинелі
ні стін ані стелі
я тиша в золі

29 Липня, 2013

Моя прикладена до ран,
чужому суджена,
між нами виросла пора —
стіна відчуження.

Такої долі нанесла
любов для кожного,
що ні крила, ані весла,
ні ототожнення.

Я усміхаюся — ти є
на світі гідному,
з тобою світло настає,
йому потрібні ми.

Йому так легко на очах
переливатися
із моря рухів у печаль,
у жмурки гратися.

Влягайтесь кола на воді,
а рай — за спинами.
Я знаю — янгол — мій водій
поміж хвилинами.

У самоті — не в однині,
а поза відчаєм.
Я воскрешаю кожне ‘ні’—
себе засвічую.

24 Липня, 2013

Негарне – пара мов краси,
Літа – як ті мертвотні зими.
В чужих обіймах я гасив
Жагу кохання невтолиму.

Мов душу хтось на мить одтяв
І серце із грудей геть вирвав…
В красі продажній – забуття
Шукав я, ніби впав у прірву.

І ось прокинувся від сну…
А ти мовчиш, кохана – (Боже!)
Перед тобою в мить ясну
Я навіть каятись не можу.

Хто бруд огидний розгребе
З життя, що нас несе до Нави?*
Лиш сам я витягну себе
Із бездуховності канави.

Вогонь священний запалю,
Пройду безбоязно крізь нього.
І в нім очищусь без жалю,
Позбувшись болю і тривоги.

Немов Мара, одійде зле,
Прихилиться до мене небо.
І ніби зглянувшись, пошле
Привітну вісточку од тебе.

31.07. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Серпневий вечір,
ще вчора обпікало сонце плечі.
Ще вчора люди бігали в тривозі,
щоб спасти свої тільця від спеки у облозі.
Серпневий вечір.
люблю тебе, хоч це і не доречно.
Хоч скажуть люди: «Це фінал свободи,
кінець тепла й манірної пригоди».
Для мене це початок.
Для мене рік стартує саме тут.
З цієї пори.
Як лялечка, я знов народжуюсь і
цілую сни.
Духмяне сонце опускає свої очі.
Дарує старт моїй серпневій ночі.
Небо тихо
вічністю чарує,
Свіжим подихом мої думки годує.
Так варто жити.
Прості речі помічати.
Їх чари вмить зловити
І більш не відпускати.
Обійми мене, небо, в зірковім намисті.
Поцілуй мене, вітре,
в серпневій колисці.
Серпень, 15, 2012

Любіть своє де б ви не були
Малий тризубчик вишивку
Співучу кобзу і бандуру
І в рідній мові молитву

Любіть історію в правди ризах
І не цурайтеся її
Не один раз прийде ще криза
Наче той вовк в хутрі вівці

Любіть своє доки в вас крила
Якими нести буде час
Любіть своє в своїм є сила
А сила це дороговказ

Любіть свою церкву єдину
В якій завжди лиш один Бог
Любіть як матір Україну
Яка триває мимо тривог

Любіть себе в своїй державі
Яка ще нині не своя
Де чужа мова в більшій славі
Рідна боїться свого я
31.05.2010р.

Бачу. як козацьким кроком
по моїм городі
вельми шановна сорока,
мов княгиня ходить.

І тут гляне. І там гляне.
І з псом поговорить.
Буває, на плоті стане,
Потім летить скоро

до дітей. Несе їм в дзьобі
черв’яка, горіха...
Це все діточкам на Обід.
Зараз буде втіха.

Бо сорока добра мама.
Діток доглядає.
Не один раз не з’їсть сама...
Нехай діти мають.

Неволя серця – краща із неволь.
Відбув відпустку – і лечу до Неї.
В автобусі – між кленів і тополь,
в веселому зеленому тунелі.

В зеленому тунелі, в бліндажі –
то варвар, то християнин, то еллін.
Добро і Зло рубалися в душі –
Любов перемогла у тій дуелі!

2003

В тролейбусі, як в тихому бою,
калічить горло, крила солов`ю
з очей чоловіків колючий гавкіт.

Та я, мов зачарований стою,
бо я в сідничку закохавсь твою,
кордоном трусиків поділеної навпіл.

З планети на фантазії краю
ми - двоє незнайомих астронавтів.

2011

По сходах зіскокує дух,
По сходах підноситься страх.
Слова претендують на друк,
І їх піднімають, як стяг,
Повсюдно чіпляють, як стяг,
Як жертву прийдешньому, жест.
Епоха кочує по днях -
Остання зі зримих божеств,
Остання із вицвілих будд -
Висотує всі голоси.
Слова, перетерті на брухт,
Збирають по душах ясир.

Епохо, хто ти єси
І як тебе перебуть?

Лиш ти і я…і море, що підпирає небо,
А скеля височенна- втопа поділ у води,
Лиш ти і я… Чембало… Там духи предків бродять…
І ми з тобою разом у спільному поході…

Пташки над горизонтом.
Мис Айя , мов той мамонт,
Застигла лава. Славно
Ти обіймав за плечі…

Я зовсім не боялась,
Злетіла б, не упала,
Я зовсім не боялась,
Хоча і небезпечно.

Лиш ти і я, і вітер,
Що розвіває коси,
Що роздає цілунки
Полуденного сонця.

Лиш ти і я…і - досить…
З тобою ми в пригоді,
І почуття ще стигнуть,
Далеко наша осінь.

Лиш ти і я…і море, що підпирає небо,
А скеля височенна, втопа поділ у води,
Лиш ти і я… Чембало…Серед руїн свобода…
З тобою, наодинці, у спільному поході…

I

Напнули сосни струни, мов цимбали,
а ми з тобою трохи заблукали
на квітколожах маку й деревію.
Роса тремтіла у трави на віях.
І дзбан туману впав на верховині,
і дзвіночки грали в горах синіх,
і жебонів струмочок на подолі,
що заблукав ти сильно в моїй долі.

Там, де мальвами косичені тини,
Вікна долі - сонячні зіниці,
Там зустрілися дві мрії, дві весни,
Дві щонайсолодші таємниці.

І заквітувало зілля довкруги,
А світанки стали ще ясніші -
Понад течією щастя береги
Воз'єднались, наче найрідніші.

Притулилось любо до крила крило
У світлиці щедрого зоріння,
І у грудях, ніби вишнє джерело,
Розлилося лагідне проміння.

Там, де мальвами косичені світи,
Сонце у весільному ячанні -
Там колись в обіймах неба я і ти
Народились разом у коханні...
(25.07.13)

Ти вже бачиш, розморена, сни
і витаєш у місячнім маєві,
я ж бреду закуліссям весни,
що у літньому танці кружляє.
Львів не спить ще. Потоки машин
мимо мене, як миші, шугають.
Я додому мандрую один.
Пішака. Не діждався трамвая.…
Пахне липа. Медово п’янить.
Хідники* – наче вимиті вікна.
Ти вже бачиш, розморена, сни.
А до мене ще нічка привітна…

2013

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Чи тямлю я, про що Тебе молю?
Чи відаю, за чим сльозу проллю?
Яке зерно я кинув у ріллю?

Вечірню, як волхви, чекав зорю.
Не знав, що всіх вона веде на прю.
І ось я вже від каяття горю.

Я так давно в марнотах заблукав.
А так хотів прожити не лукав-
Лячи, себе геєнною лякав...

Небесний жнець за мить зійде на пруг.
Тривожна тиша. Все мовчить навкруг.
Прийми мене як Батько і як Друг.

В піснях своїх Тебе благословлю.
Засій мене, немов Свою ріллю!..
Чи тямлю я, про що Тебе молю?

Жаліслива тягуча пісня
з призабутого повоєння
розбудила мене під вечір...

Дітлашня на майданчику гралася,
колисалась - люлі - на гойдалці,
будувала своє майбутнє
на піску золотім, на сонячнім.

Ціла зграйка бабусь підтоптаних,
безтілесних без перебільшення
за минуле своє хапалася -
за тоненьку соломинку пісні...

...Вижива мій народ помалечку!


2007

Цей мертвий штиль...
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю українською,
і вихилити чашу тріумфальну
за себе - Афродіти полюбовника,
що викупався в піні від шампанського?!

Гребу, допоки ще не затайфунилось,
всіма плавзасобами:
ложкою підручною
і ручкою неложною,
й рукописом,
довершеним до крапочки останньої,
до висновку, дозрілого до істини,
до знаку галілеївського оклику -
все ближче берег,
де земля і море
символізують всетерплячості козацькі!


2006

Ті журавлі, що плачуть на розрив,
Б'ють душу більше теплих солов'їв,
Їх сірий довгий поворотний шлях
Стоїть сльозами не в одних очах.

Ключі з-за моря в небесах пливуть.
Чому не всі додому повернуть?
Немає на холодній чужині
Ні друзів, ні тепла, мовчать пісні.

Бракує барв, не тішить і весна,
Коли самотність-твоя таїна.
Пустеля пролягла до мертвих ніг,
Та все ж вдалось завершити забіг.

А журавлі повернуться назад
І ми складемо їм нових балад,
Лиш ті, що залишились назавжди
Нам болем відізвуться самоти.
2013

Твоє, моє, а десь між ними – наше.
Немов множини перетнулися нараз,
а потім розійшлися, кожна в краще:
у казку снів, у доленосний час.

Нехай твоє – це лицар в обладунках,
нехай моє – принцеса на бобах.
Нулі в множинах, пусто на рахунках
і щастя – віртуальне, на словах.

У Всесвіті думок кружляють мрії
і мається блаженним не моє.
Ну а твоє ховають сонні вії
у царство мар, де кожному – своє.

1
Хоч проси – хоч не проси.
Хоч кілок на нім теши.
Хоч веди його до лісу –
Він полізе лиш до біса.
Хоч кременем вухо ріж –
То він скаже: «Нема сліз!».
Хоч бери стріляй з гармати –
Він кричить: «Щось не чувати!»

2
Як овечка стала гола,
Спірка зачалась спроквола:
«Стрижена!» - «Ні, голена!»
Вже на носі косовиця,
Ніяк спірка не скінчиться:
«Стрижена!» - «Ні, голена!»
Час уже пшеницю жати,
Та лунає все із хати:
«Стрижена!» - «Ні, голена!»
Навіть бились двоє впертих.
Не дійшло, правда, до смерті.
І не знати, що робити,
Хоче жінку він втопити.
Як прийшли на став удвох,
Він її у воду – штовх.
Гадав, що пішла на дно,
Та вирнула все одно,
Кричить задоволена:
«Стрижена! Не голена!»
Пальці в ножиці схрестила
І на той світ опустилась.
P.S.
«Ой жалю, мій жалю,
Ох і жалю не помалу:
Упустив долю, упустив щастя,
А вже й не піймаю»,-
Отак ми співаєм,
А що впертістю своєю
На путі їй стали,
Чомусь забуваємо.

Разрушенный дом и заброшенный сад,
Где в юности часто гуляли.
«Антоновских» яблок дразнил аромат,
И мы их с тобой собирали.

Умолкли в ту пору в садах соловьи,
Но все же, забуду едва ли,
Как пахли «антоновкой» губы твои,
Что робко меня целовали...

Я помню те губы, те яблоки, сад
И запах «антоновки» нежный...
А сердце стучало в груди, как набат,
В душе пробуждая надежды.

Но вскоре, судьба увлекла тебя вдаль,
Умолкла сердец наших песня.
С тех пор, на меня навевает печаль
«Антоновки» запах небесный...

2013

ну як тобі жити в країні якої нема
ходити стежками землі без народу і назви
збирати уживані з іншого виміру пазли
і чути що мова якою ще мислиш – німа

її у притулку ніхто не відвідує ти
поволі звикаєш гамуючи порух коріння
відтак за водою а може за щучим велінням
покинувши хутір вдаєшся на плин суєти

не вір всиновителям це автохтонне дитя –
наївна частинка екзотика за океаном
байстря із синдромом вітчизни в умовному стані
яке й не збагнуло вітчизну свою до пуття

ходи собі світом свисти собі та веселись
старе забувається – вигідно просто банально
немає коріння не муляє біль поминальний
тим більше фантомний
тим більше не той що колись

Іду дитячими думками.
Поріг осінній в чужині.
Теплий, затихлий голос мами...
Ні. Незабутий він мені.

Хата і брат з сестрою в хаті.
Піч. Біля неї чорний кіт.
Стіни. На них ікони святі.
Стіл, при ньому нас троє сиріт.

Буханець хліба поклав тато.
Ми зором обійняли хліб.
Думками ми, де мами гріб.
На лицях сльози. Їх багато...
Мама у вічність відійшла.
Ми в сльозах несли своє я.
23.03.2013р.

Чорніє небо за вікном,
А холод вже не перший день.
Лягає все морозним сном
І небуття у серці настає.

Зірки сховались у глибині очей.
Тих, що готові стріти ранок,
Та ранок не настане без ночей,
А їх обплів зимовий цей серпанок
2013р.

* * *

Я вже своє язичество минув?
Як мій народ...
Як, врешті, всі народи...
Сам із собою розпочав війну,
Яка уже до фінішу підходить.

Минуле стер, мов запітніле скло
Вікна старого у дідівській хаті,
Що нагадала серцю НЛО,
В якому вікна теж холоднуваті.

Минуле ж і майбутнє – близнюки.
Це знають кров’ю фізик і філософ.

Мов носороги, йдуть крізь нас роки:
Так швидко й тяжко.
Їх зовемо льосом.

Та, друзі, як зовемо, – все одно.
Секунди ми, піщинки в Універсі.
Ми тонем... і ще не дістали дно...
А де ми є – існує много версій.

Із них я пісню й казочку складу –
Щоби було на ранок і на вечір,
На тихе щастя й на шумну біду,
У час блаженства, гроз і колотнечі.

Одна із версій: ми в кінці епох.
Над нами космос.
Апокаліптичність.
Одні вважають: нас покинув Бог,
А інші кажуть: це обман оптичний.

Одні в Аллаха, ті в Ісуса...
Хай...
Там розберуться: дальній хто, хто ближній.
Ти їм усім душевно помахай,
Немов пташкам вирійним рідні вишні.

Бо ж і мене хтось також проведе...
А може, і не буде вже нікого.
Серед оцих, близьких тобі людей,
Які (хто зна?..) знайшли свойого Бога.

Від них отута тільки черепи
В сирій землі зосталися лежати –
Хто пив, курив, стріляв...
А хто й не пив...
Крав мед святий в бджоли і медвежати.

Тиша, навколо тиша,
Шум потоків авто далеко,
Ось у полі блука лелека…
Спека…

А медовії дички пахнуть
Під спекотним південним сонцем,
Я збираю грушки руками,
Ось, в долоньці…

Обпікають, мов жаром, руки
Я кладу ті грушки в цеберце,
Шум трави, долинають звуки
Серця…

Цвірінчать пташенята в кроні,
І відлунням в ставку джерельце,
Автобани десь там, а в полі –
Пісня ллється.

Земні купці собі створили рай
Під кодовою назвою "Китай" :
- За гривню купим, - продадамо за сотню,
А дев’яносто дев’ять, Боже, вибачай.


29/07/13

Там немає доріг. Тільки відстані в зоряних милях.
Там немає дверей - зачинятись не треба від Бога.
Ти сьогодні, як завше, мовчиш. Ти холодний, як місяць.
Ти малюєш тепло і завислі між небом і сонцем чертоги.

Ти у товщі думок. Навкруги захололі санскрити.
Ані грудки землі - невигубні борги під ногами.
У долонях розплавлений віск. Прочитаєш молитву?
Навздогін ворогам. Хай оглухнуть облудні тамтами!

У повітрі яса – ненавмисна така, упокірна.
Ти ідеш по воді, ти тепер менестрель яснолиций.
Ти озвучив любов і зіткав запашний фіміам. Ти ідеш
у сузір’я дажбога і несеш втаємниченість райської птиці.

2013

Крижина, мов скабка,
Уп`ялась глибоко,
Довічна морока
Хоч видно і слабко.

Сліпуча разюче
Не зійде із вії,
Сніги і завії
Порожніх засмучень.

Не руш!
Не ріж!
Не дай
під ніж

Пусти!
Нехай
пройде.
Бувай...
2013

На хвилях безсоння, дорогою ночі
приходить натхнення і думку лоскоче.
Я чхаю о першій і рима втікає,
і муза поезій мене покидає.

- О музо, о діво, святою жагою
торкаючись неба, лечу за тобою.
Цілком однозначно - я зовсім не хворий.
Душевно, фізично й морально здоровий.
Ну чхнув, вибачаюсь. Бацили зараза
ну зовсім ж нікчемна – не тиф, не проказа.
Куди ж ти втікаєш, прискіплива дамо.
у мене в проекті – комедії драма.
Он скільки сюжетів без рими сумує,
а ти безголоса, в ти вередуєш.
І що тобі варто назад повернути?
Я так розпалився, однак не заснути.

Та чую лиш шурхіт і наче пушинка
зі стелі на столик злітає пір'їнка.
І янгольський голос: - Добраніч, невдахо,
а опус свій можеш віднести на плаху.