Своєї влади шмат чоловіки
Жінкам, бува, вручають залюбки
В надії відпочити на дивані.
Та, як за справу візьмуться ті пані,
Чоловіки, це маєш знати ти,
Не мають і хвилинки прилягти...

Де проходила людина
Завжди залишається слід.
його сонце не Опече,
Не заморозить лід.

Поле засіяне правдою
Косар не скосить ранньою росою,
Поливають матері те поле
Гіркою материнською сльозою.

Степи співають славу
Борцям, що боронили край.
Посіяні зерна борцями правди-
Пора уже збирати урожай.

Посіяна правда борцями
Не покине ниву, не втече
Наша правда. борцям слава.
Ворогів вогнем пече.

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, - відчай десь пощез, -
Пригнічує хібащо незворотність
Колишніх ювілеїв та імпрез
В готельнім ресторані... Вечорами
Тут все гуло від тостів і промов,
А після всього поміж номерами
Готелю
Босоножила любов
Навшпинечки... Вслухаюсь в тишу ночі:
Ні шереху, ні пошепту - давно
Скінчилось найцікавіше кіно,
І сон склепив слізьми налляті очі.
Воно б на мить дещицю відтворити
І повторити стрічечку одну,
Але ж... часи такі: за все платити
Годиться непідйомну вже ціну.
Сюди - три кроки. І туди - три кроки.
А в молодість ворота - на замку.
Все камерне, як в камері. Мороки -
Ніякої. Самотньо козаку...


2004

Любилися.
Молилися
В церквах і костелах...
Дружилися.
Сварилися
І в містах, і в селах...

Стрічалися.
Вінчалися.
Родилися діти.
Що сталося,
Що і в сім’ях
Тоді братню кров лито?
16.06.2013р.

Лицо человека похоже на круг,
Охотится веко на веко.
Но в ближнем бою и оно тебе друг -
И веришь лицу человека.

Лицо - продолжающий жить водопой.
По ходу любительской блажи
Как варварски съедены, стёрты тобой
Чешуйки её макияжа!

Вот так налетел то ли рот, то ли нос
На эйвон в краю фаберликов,
Из смешанных грёз и припухших желёз
Во влажное нечто проникнув.

В ответ просыпается вся из глубин
Пластических эта пирога
Подспудного чувства, что ты не один,
А много, и много, и много.

Вовсю претворяется полный ушат
Иллюзий, которых задуй-ка.
А, может быть, лучше всего не дышать
На пёрышки или чешуйки?


2013

Облило дощем - громовицею,
Засміявся день літавицею,
У росі кущі - повні пригорщі,
Розлили навкруг літні пахощі.

Занесло дуби із смереками,
По вітрах - ярах борозенками,
Зайнялась зоря в горах ватрами,
Понеслися дні кострубатими.

У піснях - квітках закосичене
Літо мчить від нас - втаємничене,
Пагін спить плодом нерозкоеним,
Промінь снить теплом недозволеним.
2013

Не вір словам,
що я тебе забула,
Не вір зловтішним
людським язикам.
Твого я голосу
давно не чула,
А в сни приходиш,
всупереч рокам.

Не вір, що старість
раптом подолала,
Я ще радію
сонечку й весні,
Хоча краса моя,
мов цвіт зів’яла –
Зате душа
співає ще пісні.

І музика звучить
в моєму серці,
Вона летить у небо
від землі.
В душі твоїй
весною озоветься,
Як вернуться
лелеки й журавлі.

Не вір, що перестану
я співати,
Коли покину
цей земний розмай.
Журавкою
я буду прилітати
І звеселяти
милий серцю край.
26.12.2012

Німує ніч, іде на скон…
Німує било півзабуте…
У час пекучої покути
німує воля, тільки чути:
невіра отченашить люто
окрай золочених ікон…

Він посміхається, коли болить не дуже,
А коли дуже – плаче без упину.
Чи можна залишатися байдужим
До болю-муки хворої дитини?

Він відчайдушно бореться, щоб жити,
Але ж такі слабенькі має сили.
За що страждати мусять бідні діти,
Котрих тяжкі хвороби підкосили?

Біда приходить раптом і нізвідки…
Від кожного потрібно небагато:
Допоможімо разом хворим діткам,
Допоки їх ще можна врятувати.




P.S. Влітку 2010 р. цей вірш супроводжував збір коштів львівськими мамами-волонтерами на лікування двох тяжкохворих немовлят. Тоді необхідна сума була зібрана, і обох дітей успішно прооперували за кордоном. Але поруч з нами завжди є ті, що потребують краплинки нашої участі у морі їх порятунку...
Допоможімо!

В найніжніших обіймах
Я, сніжинкою, тану,
У божественнім вальсі,
Мов у казці, пливу.
Мені легко й надійно,
Бо танцюю з коханим.
Завмираю від щастя –
І живу й не живу…

Все погасло навколо –
Тільки сяючі очі.
Я, неначе в повітрі,
Невагома, лечу.
«Ще хоч тур, чи хоч коло!
Більш нічого не хочу», –
Наче тиху молитву,
Я в душі шепочу…

2012

Ледь блимав з неба «Віз»* розпряжений,
Давно заснули вже воли,
Ми, ніжністю щемкою вражені,
Все розлучитись не могли.

І на губах бриніла піснею
Мелодія сердець палких,
Старим вином кохання пізнього,
Хмеліли очі і зірки.

2011

Вже не болить. Чи, може, не жива?
Заблукана в осерді тої ночі…
А навкруги слова, слова, слова…
Ячать…Голосять…Шепотять… Регочуть…

Дарма вмирають сили у мені.
Відкину геть набридливу оскому.
Утіштесь, очі, що такі сумні?
Розбите серце зшию по-живому.

Іще розгорне крила серцеліт.
Жура нову одраду не порушить.
Ще приголубить цей мінливий світ
мою побиту памороззю душу...

Я помню было время - время жить:
Весь мир дышал безумно в эйфории!
В разорванных плащах моей души
Жизнь рисовала линии кривые.

Зрачков расширенных дурная глубина.
Но я искал, искал тогда такие.
Со свежим взором, без границ и дна,
С теплом расцвёвших на рассвете лилий.

И было не сорвать нас, как не рви.
Мы закаляли дружбу в этом аде,
Метаясь нервно в поисках любви,
Мечтая тихо об Эдемском саде.

Конец приходит с тиканьем часов.
Давным-давно я написал про вечность
И запер на ночь веки на засов
Лишь до утра. Иль до случайной встречи?

В пустых ладонях плыл густой туман.
Впускал я в кровь его, разбавив пылью.
А фальш улыбки, как потёкший кран.
Мне невдомёк, что это было былью.

Открой мне дверь - мне б только отдохнуть
От этих лиц, что жадно дышат в спину.
Дай разделить и глубоко вдохнуть
Хоть пять минут с тобой наполовину.

Ты не открыла. Может не сама.
Пускаю ноги в бег, а взгляд на крыши,
Где птицы сходят массово с ума,
Где ностальгия еле-еле дышит.

А завтра обязательно опять
Проснусь под дождь в своей пустой квартире.
Но для чего и для кого вставать?
Я весь разбит в свои двадцать четыре.

Вновь вспомню друга, а потом её, -
Он хоть и дальше, но немного ближе.
А за окном болтается бельё,
А за окном выглядывают лыжи.

А за окном любовь клевали птицы.
Мне б их спугнуть! Мне б воздуха! И мне бы...
Собрать стекло, что надо мной искрится -
Взлетающие вниз осколки неба.

Шутливый взор испорченных зрачков, -
Мне показалось света было мало.
Мы - дети блудные своих отцов,
Мы пили дружбу из чужих бокалов.

2012

Вірю прикметі такій:
Дощик накрапує рими...
Повне цеберко надій -
Бути цим ритмам моїми!
Серпик небесний моргнув,
Вилив народну прикмету
З-поміж планет і зірок
Прямо у зошит поету...
І полились, полились
Образи рясно-строкаті,
Хаос змінивши на вись...
...Мокро у хаті...
Зранку сріблястий ріжок
Розхвилювався:
- Де ти, поете-дружок?
- Римами грався...



16.06.2013

Заколисую пам’ять про тебе,
наспівую «люлі».
А так хочу зігрітись
в осонні твоїх долонь!
Я поразки зазнаю,
я свіжі наб’ю собі ґулі!
І казатиме розум
своє протяжне «о х о л о н ь!»

Я пручатимусь долі,
із сумнівів виткаю витвір…
Сім разів не відміряю –
миттю тебе обійму.
І до біса усіх, –
ти сьогодні – моя молитва!
«Як причасника»,
завтра тебе прийму…
2013

Хлюпочуться лилики в ночі чорнилі,
гойдається бЕзсну судомисте гілля.
Розкліпані зорі усмоктують видихи трав.

О ці тайні овиди - люмінофори.
У післясвітіннi хвилюється море,
лавує душі Кападокія- хто це наслав?

Ізвомплені струни, напившися звуку,
замежно струмують, ато рвуться круком
над -утлого дня-грийзалевими мітками доль.

З акустики духу, карафи гітари -
висотую райдуг акорди -не шарі,
як злато- міраж ельдорад із невідання штольнь.

Зо себе виспівую фрески насердні
кулясту грозу розганяю по вені,
а стебла чуття не ізгірклися як полини.

Вишіптую сонце, що вечір поцупив
вимріюю чудо небес Гваделупи
в усі розвіконня душі, в розішторені сни.

Тебе виворковую -тиха й несміла,
бо довго крило безколірно шамріло.
мотиви пісень витягаю із твані суєт.

ізійшлий на мене стовимірний простір,
влітаю у тебе лелечо- не гостем-
і падаю д"горі, чи вниз- я не відаю - ет!

начуй мене гостро голкіпера оком...
Чи можеш зловити- отак, ненароком?
летка і кометна я - голос, що інфразвучить.

торкаюсь осердь і твоїх потаємних
планет обертонів: і білих, і темних...
я -Дива, іронія Долі -накликана мить.

***
Слова, мов зерна, сію, засіваю,
І вірю – дочекаюся врожаю.
А піснею завруниться душа, –
Її не переможе чорна зграя.

***
Кудись ідуть і дурні, й мудреці,
І моляться багаті та старці,
І кожен хоче Істину збагнути,
Але не там шукають мандрівці,

***
В Хайяма я навчатимусь довіку,
Бо мій Учитель мудрий і великий.
Ти хочеш перевершити його?
Хвалю тебе, а думку з серця викинь.

***
Блукає досі правда у тумані
З тих пір, як побувала на Майдані.
Не хоче повертатися до нас,
Бо знає, що ми скажемо, зарані.

***
Цінує Бог слухняність і покору,
І зцілює умить, якщо ти хворий.
Він дав життя тобі не для утіх,
Тому й нагадую – memento mori!

***
Господарі вклонялися землі,
І розминали грудочки ріллі:
«Чи не пора цю ниву засівати?»
А після них лишилися граблі…

***
Ні, не боюся поламати крила,
Допоки в них буяє дужо сила,
Я прагну волі, неба, висоти, –
І не дивлюся, що внизу нарили.

Ніяк ми не поділимо свої
обов"язки - заваджують амбіції, -
новітні "палії" і "колії"
над створенням примари-коаліції
колінця витинають...
Холуї
московської -
до всього -
"опозиції"!


2006

Я сам собі і партія, і блок
опозиційний - маю всі засади
критикувати вади трьох гілок
цієї одностовбурної влади.

Я - змій на цьому дереві,
зумій
мене переловчить, немудра владо:
ручним не стану голубом -
я змій,
якого не зробити підлим гадом!


2006

Така вродлива і така самотня!
Темнішає очей її безодня,
Досвідчених відлякує мужчин –
Не зважився на вчинок ні один…
І я боюсь, хоч ворухнулись вуса
І серце стрепенулося:
Спокуса
В безодню ту пірнути
Й переляк
Вже навкулачки б’ються,
І ніяк
Одне одного не перекулачать…
Безодня оживає – очі бачать
Моє вагання,
Явну нерішучість,
І я читаю в них про неминучість
Мого падіння в темряву безодні –
Від цього не врятують сили жодні,
Ні навіть чорна магія і біла…

Вона сама втопити захотіла
Мою самотність в самотині власній –
Нехай нещасний буде,
Та прекрасний
Фінал оцей – очей протистояння…

Чом пізно так приходиш ти, кохання?!


2003

Завтра усякій воді
Дощ даруватиме рими,
Адже цеберко надій
Серпик небесний не втримав,
І, нахиливши ріжок,
Вилив народну прикмету
З - поміж планет і зірок
Прямо у душу поету,
І на папір полились
Краплі наснаги рясної,
Доли змінивши на вись,
Хаос - на вічні устої.

16.06.13

День.
Цей весняний, цей сонячний день.
День,
Як мелодії ніжних пісень.
День —
Відлуння сну у ніч п'янку, у ніч п'янку.
В цей день зустрів тебе чарівну, як весну.

Приспів:
О, я кохаю, я кохаю так тебе,
Довіку не забуть уже мені цей день.
День,
Коли зустрілись наші погляди на мить,
І час тоді безсилий був нас розлучить…
Пройдуть роки, пройдуть роки, пройдуть роки —
Я знов торкнуся ніжних рук , о кохана.

День —
Незабутній і пам'ятний день.
День -
Захмеління у цвіті вишень.
День
У море ласк окутав нас, поволі згас,
Подарувавши цей травневий перший вальс.

Приспів.

День…
Як сторінка життя — один день.
День!
Він — як радісний зойк із грудей.
День —
Як вальсу крок, як блиск зірок, життя урок.
Такий жаданий перший пристрасний танок.

Приспів.

2008 (2013)

В Україні
На Волині
В роках сорокових
Від сусіда
Ішла біда
Цілі сім’ї в крові

Зрозуміти
Треба вміти
Хто гріхи породив
Це й фашисти
Й комуністи
Нищили народи

На Волині
В Україні
Брат був проти брата
Тоді Юди
Були всюди
І несли прокляття

Героїчні
На етнічних
Землях України
За державу
Земля кривавить
Її діти гинуть

Кінець в кінці
Й Українці
Захотіли свого
Землі слави
І держави
Але чи йшли з Богом? ...
15.06.2013р.

он ждал так долго - он других
любил, мы все других любили, только
как брудершафт миног - утопленников,
его клеймила ревность.

он ждал так долго - он других
желал, и с ними в колесницы падал, или
под руки вел с пиров и с поля гнили,
оно же поле брани.

не он один. богиня, слышишь ли,
богиня, хороши ли наши клейма,
смотри, жену целует агамемнон -
его убьют?
скажи, что не убьют.

не все вернулись; не к кому, порой.

У Римі, Парижі, Нью-Йорку, Гаазі,
Бейруті, Каїрі, у Вільнюсі, Празі
під небом далеким на будь-якій мові
співають закохані пісню Любові.

Сердець незів’ялих на суші і морі
торкаються ніжно засріблені зорі,
яса діамантових шалей фонтана
бринить урочисто: «Кохана, кохана!»

У світлі Стожар, Оріона, Пегаса,
сюїтою простору в мареві часу
до сонця чужого шепоче-лунає:
« О, mia Regina! Кохаю, кохаю…»

Старенька сивенька бабуся
В немоднім смішнім капелюсі
Ховає у торбу картату
Цікавих секретів багато.

Там – спицями плетені хмари
І в’язане сонце до пари,
Дощами вишивані квіти
І сни, розмальовані вітром.

А ще у тій торбі знайдете
Пухнастий кульбабковий светр,
Сережки й намисто із вишень
Та казку від сірої миші,

Ще сотню пісочних тістечок,
І мир для усіх суперечок,
Для носика – цятки-веснянки,
Для настрою всім – забавлянки.

Секретів усіх не злічити.
Та знайте, мої любі діти!
Як стрінете раптом бабусю
В немоднім смішнім капелюсі

І з торбою в синю клітину –
Всміхніться тоді неодмінно.
Бабуся за усмішку добру
Секретик вам витягне з торби.
2013

Коротка, мов постріл, зустріч –
З’явився на мить, проїздом,
Та прямо у серце влучив
Той погляд – палкий і ніжний.

Відразу все заіскрилось,
Засяяли видноколи
І виросли раптом крила,
Розквітло усе навколо.

Поніс його далі вихор –
Пригоди, чиєсь кохання,
На нього чекали втіхи,
На неї – лиш сподівання…

Неначе хтось вимкнув світло,
Упали безсило крила,
Душа, мов зів’яла квітка,
Краплинку роси просила.

2010

Коли люд в гріхах у смертних гинув:
Фарисействі, злобі, суєті, –
Бог тоді послав на землю сина –
За народ померти на хресті.

Справдилось усе, як у писанні.
І на третій день Христос воскрес,
І під крики “Господу осанна!”
Він вознісся в синяву небес.

Окупились на хресті страждання.
Шана є тепер, авторитет,
Є жінки, щоб дарувать кохання,
Імпортний господній кабінет.

Щедро сину бог воздав за муки,
За страшні тортури на хресті…
Зажили в кривавих ранах руки,
Творять чудеса, та вже не ті.

Він тепер не наділяє ближніх,
Тягне все до раю до свого,
Бо свої штани до тіла ближче,
Ніж підштанки ближнього твого.

…Не чекайте другого пришестя!
Годі стукать до його дверей!
Не такого пір’я він і шерсті,
Щоб спуститись знову до людей.

Нам самим вершити долю треба,
В діло перелити cвій протест…
Тисячі з хреста ідуть на небо,
Одиниці – з неба знов на хрест.

8 червня 1987 року

Немов бджола до квітки,
Я до неї
Лечу…
А білоцвіт – немов пурга.
Але ж… Бджола хоч має привілеї
І вигоду свою: нектар, перга…
А я не маю вигоди! Я знаю
І розумом, і серцем – наперед, –
Що квітка не розкриється,
Що маю
Росу холодну пити, а не мед.
Але не це мене печалить, квітко, –
Ділись нектаром з іншими…
Але ж
Понад усе не хочу бути свідком,
Як ти, себе роздавши, одцвітеш!


2003

Села немає вже по факту.
Розвалля замість світлих хат.
Ідуть корови по асфальту,
Точніше, там де був асфальт.

Коровам пам’ять роду нащо?
Їм все одно добро і зло.
Буяють різнотрав’ям хащі
Там, де колись було село.

Ступає ратиця в обійстя.
Її печать, закон й права
На кинуте родинне місце,
Де дико плодиться трава.

Тут, де сміялися й тужили
Нащадки величних князів,
Тут, де вмирали і любили,
Он рештки каменів й хрестів,

Тут, де пили весільну кварту
Гуртом сільські трудівники,
Ідуть корови по асфальту,
Землі лишають кізяки.

Кому печаль донести мушу
Через бетонні рубежі?
Закрилися комфортом душі.
Люд відірвався від душі.

Людське коріння без основи
Родини, пам’яті й сім’ї
Піде в світи, як ті корови,
До ферми молокотоварної.

Природа й час змінили варту
В біологічному саду:
Ідуть корови по асфальту.
Життя продовжує ходу.

2013р.

Натхнення розбудили ви моє,
Яке в тривкій перебувало комі.
Я думаю про вас. Я знаю, що ви є, –
В пелюстці безу, в росах світанкових.
Я знаю, що ви є. Я думаю про вас,
Вгамовуючи пристрасні бажання.
Не час, мій друже, все-таки не час
На отаке непрошене кохання.
Зоставмо нині все отак, як є,
Лікуймо душі свіжою строфою.
Я думаю про вас, я знаю, що ви є, –
Десь там, далеко. А таки зі мною.
2012

дівчинка і кіт виглядали місяць
звідти де сичі тісто ночі місять
але ніч росла і не стало місця
місяцю зійти нігтиком сріблистим

дівчинка у сон пригорщу відкрила
хухнула у світ лілієвим пилом
щоб напнула ніч місячне вітрило
люляти кота на долоні білій

Місяця серпик повис на груші.
Тінню сидить у своїм дворі.
В неї обличчя в патьоках туші,
джинси короткі, чужі, старі.
Піниться небо на Сході мляво.
Добре що літо, і дощ не йде.
В тата ночує сьогодні Клава –
в хату не можна. Подітись де?

від себе не втекти але в тобі
знаходжу щемний прихисток від світу
аби від придорожніх берегів
помандрувати в нескінченне літо

аби віддати все і все знайти
дорогою в закрайній спільний вирій
бо що нам плин земної суєти
відколи ми кохання пасажири

зоріють в ніч небесні ліхтарі
та ми тепер й навпомацки знайдемось
узявши серце у поводирі
за теплим вітром нашого едему

15.06.2013

Намалюй мені день –
звичайнісінький, як і всі,
щоб опісля я дико плакала.
Я поставлю собі за ціль
бути сильною, байдуже де,
і за спогади якось подякую.

Напиши мені світ
дуже крихітний і простий,
щоб Тобою запахло звідти.
Обіцяю нести,
римуватиму запах Твій
і віддам себе світу.

Покажи мені час,
а на ритми і рими забий,
бо словами нічого не скажеш.
Усміхайся мені і ще трохи люби,
ні на мить не втрачай –
я забула, як жити інакше.

Я спіткнусь через крок
і розлиюсь над ніччю сном.
Не проситиму більше дива,
бо у цьому кіно
я зіграла незвичну роль –
роль щасливої.


15. 06. 2013

Дякую тобі за цілий рік,
Дякую тобі за щастя миті.
До тебе як навіжений біг
Так, що коліна й серце збиті

Дякую тобі за цілий рік,
Що ти зі мною щирою була,
За п'янкий трунок, що тік
І пити хотілось прямо із горла.

За кожен із трьох сотен днів,
За кожну тисячну секунди.
Що в коханні відчути я хотів -
Тепер ніколи мені вже не забути.

Хочу дякувать тобі весь вік
І ні одну причину не забути,
І цілувати з очей до ніг,
І щастям наповняти твої груди.

Мне говорят: остынь-ка ты, звездочёт!
Твой, говорят, срок годности истечёт,
Сливки пройдут, придётся тебе, от чёрт,
Выйти в последний порт.

Там, говорят, метель на дворе. Метель
Складно, светло постелит тебе пастель,
В ночь вна дворе разверзнет твою купель -
Канешь в неё отсель.

Ты, говорят, прости-ка себя, прости.
Ты, говорят, как мы, обойди посты;
Вогкой травою, спелой землёй простыв,
Вскроешь свои пласты.

Ну а потом пытают, мол, что с тобой?
Это не мой прибой и не мой припой,
Это над нами просто, как на постой,
Месяц дождит слепой.

Времени города отстроены на беду.
С утрешней почтой мне бы мою байду.
Вечности всё играют в слюну, в слюду -
Слов на них не найду.

Время - всего лишь временная вода,
Стрижки миров несбыточные стада,
Память следа остывшего, гладь стыда,
Острая грань высокого навсегда.


2013

З дитинством ви прощаєтесь сьогодні,
Переступаючи шкійльний поріг.
Хай почуття й пориви благородні
Вам служать, як безцінний оберіг.

Хвилюються усі і тата й мами,
Були і неудачі і жалі,
Та поруч дев'ять років йшли із вами
І мудрі й добрі ваші вчителі.

За ручку матусі вели до школи...
І перші літери... Й новий Буквар
Вже не повернуться до вас ніколи -
Бо скінчився учбовий календар.

Нехай же буде сонячна дорога
У новий світ, у молоде життя,
Розчарувань не буде і тривоги,
А радісне, щасливе майбуття.

Скажи мені, чия вина,
Що в цьому безбережнім світі
І ти один, і я одна,
А доля десь блукає в літі.

П’ють чисту воду небеса,
Зірки розсипались у водах,
Блищить коралова роса,
Земля вбирає прохолоду.

А ми закохані ідем
В безмежжя місячної ночі,
В душі розливсь солодкий щем,
Іскряться щастям наші очі.

В волошках літо відцвіло,
Любов, як повінь, відшуміла,
Усе минуло, все пройшло,
Лише душа не відболіла.
Скажи мені, чия вина,

Що в цьому неосяжнім світі
І ти один, і я одна,
І наша доля плаче в літі.
25.12.2012

Яблоки созрели, красные – на диво!
Мы идем с тобою, милая, в саду.
Ты меня по тропке проведешь до поля,
Я уйду и, может, больше не приду.

И любовь созрела под лучами лета,
Мы ее сорвали - только я и ты,-
Сердце так ликует и дрожит от счастья
Как дрожат на солнце ветки и плоды.

Вот поля желтеют, и синеет небо,
Пахарь одинокий. Горизонта нить.
Поцелуй последний и твои объятья.
Мы расстаться сможем, как могли любить.
2012

Можна кричати вже скільки завгодно
Болі розділить безжальна безодня,
Нащо ж зізналась примхлива самотність,
Що усвідомлює невідворотність.

Хочеться в жалощах втратити світло?
Небо сльозами обплутає спритно.
Нащо виводити з пам'яті сірість?
Не для розмови нажахана прикрість.

Спротив очікує сповіді щирі,
Відсіч отримають спроби примирень.
Що ж німота не панує у світі?
Крапля до краплі у море розлиті.
2013

Багато "я" останнім часом в монологах.
Ні! - в діалогах. Забагато "я".
Мене не вабить, а ляка пряма дорога.
Я наче бита шибка, і з порогу
кричу навпомацки твоє стрімке ім'я.

І звички знову радять линути до тліну
І тліти часто з часом по ночах.
Черговий цвях в мою барвисту домовину
Ти ніжно заколотиш. Я полину
Шукать тебе й ловити в своїх снах.

А сни ставали клубком в горлі і спросоння
Я лився зливою, я злився, що це сон:
Ти загортала сонця сяйво у долоні...
Смертельно хворі вікна й біля скроні
Стріляв мовчанням в мене телефон.

Я збожеволілий вивалююсь на волю
З неволі цегляної у нутро
Розпусних вулиць, що сто літ стогнуть від болю.
Будівлі, що приймають тяжку долю -
В них засинають млосні потяги метро.

Прямою знову я прямую прямо в осінь,
Де забагато в монолозі зайвих "я",
Де не знайшов, не зрозумів, не вибрав досі.
Лиш у зухвалому промовлю передозі
Твоє жадане і стрімке ім'я.

2013

Я просинаюсь, я ховаю
Півмертве тіло в теплий душ.
Я, одягаючись, вмикаю
Конвейр з виробництва душ.

Сумлінно вистрибну у стійла
Розкритих пащ. В кулак руки
Візьму гойдання непостійні -
Сердець удари-блискавки.

Мов блазень сміх я наближаю
У терпких межах товариства,
В тіла ці душі зашиваю
Я масового виробництва.

Я очманілий серед бруду
Вмиваюся в ряснім дощі
І помічаю серед люду:
У мене теж нема душі.

2013

Чомусь уста
гірчили трунком,
медами нетутешніх трав,
і сон,
розщебнутий цілунком,
з плечей оголених
спадав,
а десь нечутно, неминуче
у двадцять п’яту
мить доби
оливи гілочку квітучу
несли по черзі
голуби…

Є такий день, за два дні до ВелИкодня,
«Чистий четвер» -- його люди назвали.
Світла пора прибирання великого,
День, щоб усі розібрати завали.

Вимити тіло з відваром вербиченьки,
Двір та оселю від скверни звільнити.
Душу, постом і смирінням очищену,
В тихій молитві до Бога відкрити.

І через чисті, святкові віконечка
Можна побачить, як радісно сяє
В синьому небі начищене сонечко,
Ніби Великодня з нами чекає!

2012

«Перед Тобою я начиння, повне сорому й ганьби»
(з молитви юдея в Йом Кіпур (Судний день)

Гріхи наші такі ж, що й у десятці Божій.
Не менша грішників – своєю смертю мруть.
Гріхи, мов ті хамелеони, міняють тільки колір,
Та не міняється прадавня їхня суть.
Не треба нині убивать віч –на-віч -
За сотні верст смерть прилетить навстріч.
Не треба красти в сусіда дешевину –
Мільйон дістати можна за хвилину.
Навіщо зазіхати на чужу дружину –
В чергах стоїть дівчат лавина.
Чи варто звати Бога всує –
Проноза Дідько враз почує?..
...Хто віда, чи колись здійсниться,
Що праведникові ще й досьогодні сниться:
«Щезнуть гріхи – і грішників не буде»?
Ні, мабуть, без гріха не в змозі жити люди.

Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя, як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром роpмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

Примітки:
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…

Знаю, в чужині за ріднокраєм
Журяться без краю журавлі...
Журавлі повернуться, я знаю,
З чужини до рідної землі.

Знаю, що у леготі розмаю
Принесуть нам весну на крилі;
Знаю, що і сам летіти маю
До свого села, що на Сулі.

Журавлину тугу відчуваю,
Переймаю серцем їх жалі:
Жури, жури! – чую в шумі гаю, –
Жури, жури! – в тихій ковилі...


2003

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру туга яворова
Над річкою – в сльозі одній...

... Вже річка витекла в минуле
По лепеховому багну,
І бджолозорі геть забули
Свою орбіту неземну...
А я все згадую одну
Тебе, Катрусю,
Й серцем чулим
Ловлю краплину бурштину
На листі пам'яті...


2003

В лісах тінистих визбираю сум
І вистелю дорогу до причастя,
І йтиму нею, доки поклик сурм
Не возвістить про вистраждане щастя.
Ще запалю Всеблагому свічу
І стану перед небом на коліна -
Нехай душа зайдеться од плачу,
Вона в сльозах очиститись повинна.
Лишень тоді візьму до рук перо
І плин думок зримую на папері,
Як нице зло поверне на добро
І благодать мої відчинить двері.
Сприйму належно радісне й сумне,
Кохання шал і вічність неминучу.
Життя, як біль, ущухне і мине,
Заповістившись в спогаді пекучім.
Та рветься серце в пошуках начал
І будить пульсом всесвіту глибини -
Крізь товщу літ ще в ньому не прочах
Нетлінний смак печеної хлібини.
Немає істин вищих понад хліб -
На тім стою, і вірую, і знаю:
Лиш той в житті тривкий лишає слід,
Хто працею свій кусень здобуває...
2006р.