Принадний погляд і балаканина
лугівкою* у далеч невідому.
Закоханий завжди знайде причину,
як рідному, повірити чужому.

Пусті слова — убожество, полова —
не проросте і будяком у серці.
Про що крутійська, лицемірна мова,
коли душа з душею не відверті?

На долі випробовував плацебо,
носила на плечі печатку звіра.
Я думала, між вами чисте небо,
а виявляється — глибока прірва.

Розвіяв сівер марево туману,
повітряні розсипалися вежі.
Здавалося, між вами — океани, —
а не забутий слід на узбережжі!

Фінал банальний у цієї драми —
не розкусити дужого горішка.
Стежину, запорошену снігами,
зненацька перебігла чорна кішка.

24.11.2023р.

Як мати молода вслухається у сон дитини,
Отак досвітня тиша оберігає сон Єрусалима.
Ще зорі й місяць милуються ним із високості,
Іще роса цнотливо пестить віти сосон,
Ще птаство зогріває голопузиків у гніздах.
Іще на вулиці, як кажуть, не завізно...
Ні мовою, ні сміхом неурочним
Не руш цю тишу непорочну.
Оцей набуток ночі Божий
Зробить твій день погожим.

Горить країна у вогні,
Ми всі в міцних обіймах болю...
Чи то наснилося мені?
Чи світ же дійсно збожеволів?!

Ще кілька днів - і вже весна...
Стою в вікні з холодним чаєм -
Бо запізнилася вона
На рік, чи п'ять - ніхто не знає!

І опускається рука,
Ми ж - пішки в партії всесильних,
Їм наплювати звисока
На кількість плиток надмогильних.

Не вішай ніс! Тримайся, брат!
Змогли діди - а ми чим гірші?!
Відклав на трохи автомат -
Лежу в лікарні, пишу вірші...

2023 рік

Зима прийшла у Коломию,
сніжинки падають до ніг,
ліниться сонечко, не гріє,
вкриває землю перший сніг.

Панянка вибілила сквери,
вдягла у шубу верболіз.
Біліше білого паперу
одів на себе шати ліс.

Свічадо озера укрила
прозора шиба кришталю.
По кризі хуга як на крилах –
навстріч морозу-скрипалю.

Зима прийшла у Коломию,
гуляє містом заметіль,
та у шаругу вас зігріє
мій «Келих літа» у пості́ль!

Я іду додому, мамо,
Не спиняючись на мить,
Через куряву туману,
І поранену блакить!
Повз міста, розбиті села
І гніздечка ластів'ят,
Крізь церкви, старі костели,
Що дзвіницями кричать.
Їхні б сльози зачерпнути
І розсипати в Кремлі.
До кровиці стерши руки,
Збивши п'яти в мозолі,
Я іду, як свідок болю,
Розказати, що війна —
Люта смерть, жахливе горе,
Ридма, пекло, сатана.
Йду крізь соняхи лискучі,
Оминаючи мости,
Буйні ріки, чорні кручі,
Щоб мене впізнала ти
Сивочолого у берцях,
В камуфляжі і броні,
Щоб притиснула до серця,
усміхнулася мені,
Як було колись раніше,
На осонні золотім —
Рідне слово заколише,
І огорне щастям дім.
На полиці образ Діви
Стигми згоює святі —
Тільки мати рани зцілить
Свому сину на хресті.
Я іду до тебе, рідна,
Крізь війни вогневий град,
В серці — люба Україна
І осколки від гармат!

24.11.2023р.

Як пишно розквітатиме весна в вінку,
Протягне сонячний світанок руки.
Поклич мене, зіллємось разом у танку,
Звучатимуть в серцях любові звуки.

Як прийде білий день у радості й журбі,
Із ласкою від лагідного літа,
Поклич мене скоріш, я вийду із юрби,
Мов райдуга засяю розмаїттям.

Як завітає вечір в сірому плащі,
Стихатиме потроху денний гомін,
І повні вражень, почуттів палких ковші,
Поклич мене в осінній щастя пломінь.

Як приблукає таємничо-стигла ніч,
І темінню прикриє всі принади.
Мене тихенько в зиму споминів поклич,
Збиратимем сніжинок міріади.

До тебе прибіжу, скоріш мене поклич...

Спочатку потрібно відтворити рядок з якого усе розпочнеться
Відтворити жінку, що дмухає на тендітну кульбабу
Простору кімнату, і дбайливо розстелену постіль
І небо, яке б пасувало до мізансцени саду.
Описати косе проміння на її плечах, стегні,
На крильцях метелика скутого в темному лоні,
Олійними фарбами дописати усе, що подобається мені –
Зворушену мить, що застигла в її долонях.
Крім того, погляд, що видовжує тишу її очей,
У скінченному просторі полотна, що бере у свою облогу,
І якби вона ожила і вийшла у світ речей,
Вона б говорила чуттєвим заготовленим монологом.
Вона б ступила, перекинувши старий мольберт,
З кімнати в кімнату із шумовними осінніми опадами,
І зрештою стала б такою, як Розенкранц і Гільденстерн
У п’єсі написаній сером Томом Стоппардом.
Вона б говорила допоки їй стало рядків,
Як поет, що збирає слова в чуттєвості мудрагеля
І закінчивши, продовжила жити усьому вперекір,
Лиш тільки на мить розтуливши обійми ідеям.

27.10.2023

Спочинок після бою. Личко в сажі .
Зухвалі очі. У губах - стеблина.
На касці - порох. Скільки вона важить,
Твоя корона - жменя янголина?

Безхмарне синє небо і ромашки.
З гармати вітер дим здмухнув старанно.
Ще броник підіймає подих важко,
Та сміхом із грудей летить сопрано.

Дзвінке і чисте, райдужно дівоче,
Вливається струмком в перепочинок,
І баритон завітрений муркоче
Устами жартівливого хлопчини.

Сідає тиша поміж трави сизі.
Птахи давно покинули прилісок.
Обшкурених дерев біліють списи,
Брунькується на стовбурах залізо.

Спочинок. І дівочий голос ллється,
Аж небо вухо- хмару приклонило.
Схилилась квітка до маленьких берців,
А вітер витирає їх від пилу.

Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть.

Падолист, мов хитрий лис,
на підході до оселі.
Знає, як на повний зріст
позмагатися в дуелі
з вітром! Демонструє хист,
швидкісні накрутить хвилі.
Покружляє жовтий лист…
Втомлений, впаде безсило.

Сквер Бабаєва принишк,
бо в картинній галереї
вікна вщент, здригались стелі.
Жоден не вцілів карниз.
В «Роксолані» також скло
вибите… летіло всюди.
Під загрозою споруди.
Людям – втрати, горе, зло.

Крюківський хвилює міст…
Чи заміниться колись?
Він старенький та проблемний.
Мрії поки що даремні.
Двірнику, як завжди, клопіт
від невдячної роботи.
Загрібати треба листя.
Все, що впало – враз принишкло.
***
…Тільки й вабить жовте ложе…
Протримáтись скільки зможе?
Збережімо диво-казку???!!!
…Пензель, слово й Божа ласка.

02.10.2023

Ти читаєш
Чужі вірші
І співаєш
чиїсь пісні.

Де твої особливі,
Незвичайні та мінливі?

Прилетить колись і до тебе
Нестримних рим віршований легіт.

Ти чекай
На свої пісні,
А поки що
Читай
Чужі вірші.

11.11.23

Телоніус Монк - це темно-зелене,
смарагдові пальми Гогена.

Колтрейн - сліплячі жовті фари,
Ван Гога сонячні фарби.

Пульсуючий Морріконе -
Матісса «Танець» червоний.

Кейт Джаррет, нАскрізними прошитий нотами, -
Марчук наш з картинами «пльонтаними».

Вбираю, всмоктую, бачу:
відлуння прихованих значень,
страждань, поривань, докорів…
Увага! Лунає Чик Коріа.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Дводенний сніг – розвідник зимовий,
шпигуючий, не криючись, усюди.
Листопаде, виходиш на двобій?
Останній тиждень свій відстоювати будеш?

Збирайся! І покірливо крокуй
наздоганяти побратима літо.
Вже першим залпом зледенілих куль
знесло твій стяг позліткою розшитий.

Ну що тобі той тиждень? Це ж абсурд.
Ти знаєш, що приречений вмерзати
у прошарки льодистих кучугур.
Морозяні заряджено гармати…

Здаєшся? Чи погорда не дає?
Чи впертість [ненасить] не дозволяє?
Це володіння, календарно, ще твоє –
формальність, що нічого не міняє.

Сніг-резидент, зухвалий та жорсткий,
господарськи гуляє по окрузі.
Листопаде, лякатися не смій!
І бийся! В повну силу й без ілюзій!

23.11.23

Власне, лічені хвилини –
до відльоту, до прощання.
Той, хто родом з України,
знає: пісня – то кохання!

Я кохаю, бо співаю –
як життя любити треба…
І в польоті обіймаю
українське синє небо….
У польоті обіймаю
українське синє небо.

Приспів:

Небо. Небо. Небо України!
Знову чути вечір солов’їний.
Попрощаюсь – а сльоза не тане…
Україно, серденько кохане.

Синє небо глибше океану!
Люба земле, я для тебе стану
піснею, яка зорею лине
у натхненне небо України.

Я земель багато бачу –
є людей по світу різних.
Їхні зви́чаї ніза́що
не замінять нам Вітчизни.

Зустрічання і прощання
я лишатиму для себе.
Сяє в снах мого кохання
українське синє небо…
Бо в очах мого кохання
українське синє небо!

Приспів.

Небо. Небо. Небо України!..

За вікном жовтня опадає жовто-зелене листя горіха,
Опадає густо на скуту паморозками траву,
Немов би між гіллям тріпоче привиддя птахів
Звільнивши від сну спомутніле небо.

Ще зовсім безсиле ранкове проміння у тиші безвітря,
Промальовує прожилки листя закляклого винограду
Воно зазиває вийти з кімнати у вологий пейзаж
Де куряться тіні самотнім відлунням саду.

А листя продовжує опадати. Лунко зриваючись долу,
Від крапель туману у стиглому світлочассі.
Я хотів би спитати у тебе про те, що не знає природа,
Та питання нажаль зриваються з вуст невчасно.

25.10.2023

Віками бита-перебита, мово,
Уярмлена знущанням ворогів.
Але співалась нею колискова,
І плач наш нею був, і тихий спів.

Пройшла вона усі стежки й болото,
Її зганяли вороги в Сибір.
В гулагах, всі порушуючи квоти,
Вона жила, хоч поряд конвоїр.

Який за кожне українське слово
Вбивав до смерті, люто катував.
І за сімсот років її основи
Не похитнулись, хоч була жорства.

А нині наша мова тихо плаче,
Бо рідні діти вибрали чуже.
Але ж вона крізь біди і нестачі
Уперто рідне слово береже.

Вкладає у серця і батька, й сина,
Сміється і кохає словом цим.
І буде вічно жити Україна,
Як мова знайде в кожнім серці дім.
10.11.23

Речей багато у бутті не стало.
Де музика? Веселка? Зорепад?
Слова глухі, із присмаком металу.
Моя любов тримає автомат.

Нема розради у погожім ранку,
Весна не в радість й мрійник - листопад.
Чуття німі, розтали забаганки.
Моя любов тримає автомат.

Бо там, де сонця схід, там лиха жерло.
Звідтіль навалу чинить супостат,
Народ сусідній, підлий, кровожерний,
Й моя любов тримає автомат.

Листопад, листопад,
Грудню руку подавав
І вітався з ним привітно,
Треба ж було розповісти:

Натомився він добряче,
Зривав листя, сіяв мряку,
Гнав по небу сірі хмари,
Що мов кетяги звисали

Низько-низько над землею
Та зливалися із нею
Там, де обрій синій-синій.
То ж іде вже на спочинок.

2017 р.

Забери в час розлуки, що-небудь візьми,
ти на згадку відрадну від мене:
срібну пісню кохання, чудес килими,
а у погляді небо блаженне.

Променисті світанки, малинові сни,
як завії рожевого цвіту,
верболозів рясних — острови таїни,
що створила любов з малахіту.

І не шкода мені діамантових слів,
і речей до останньої свити,
тільки б поміж холодних і грузних снігів
грішну душу свою не згубити.

Не жалкую за тим, що було, те було —
не відняти тепер й не додати.
Бачиш, птах розчахнув твердь небесну крилом
і ти теж, на багато ще здатен.

Всі простори твої від землі до небес,
та завжди повертайся додому,
білокрилий Лелеко — натільний мій хрест,
щемна скалка у серці живому!

22.11.2023р.

А ви за сніг, цікава тема…
А я про дощ і верболози
І там і там одна проблема -
Свої між рим метаморфози…
А ви про грудень, теж цікаво
А я про те, як в ніч сніжило
І там і там була ще кава
І що від того в нас вродило…
А ви за вірш і спільний гамір
І я про те… і ваші очі
І кожен з нас розкаже мамі
Що так було і є щоночі…
22.11.2023.

Зазирнули в очі, доторкнулись сердця
Золоті дерева, золоті озерця.

Золотаве Сонце золотило гори:
Золотіють щедро дуби й осокори.

Золота джерельце золотом співає.
Золотий листочок білий гриб ховає.

Золота форелька, жовта саламандра...
І Карпати кличуть в золотисті мандри.

Осінній бал відтанцювало листя,
Встелилося в шовковий легкий шурхіт,
І сірий ранок подививсь імлисто:
Дерева височіли, ніби шули.

Осіння мудрість після листопаду
Дає для роздумів час міжсезоння.
Прощає всі образи слізна пам'ять,
Бо в кожнім дні свої нові резони.

Людина прагне затишку і миру,
Для щастя зовсім небагато треба:
Любов, надію в серці й силу віри -
Буває й восени прихильним Небо.

Із Данила Хармса

Гнат Петрович Самовар
був пузатий самовар,
тривідерний самовар.

В ньому вурдився окріп,
пихкав парою окріп,
роздратований окріп;

лився з пуза через кран,
через дірочку та кран,
прямо в чашку через кран.

Вранці-рано хтось прийшов,
в самоварів кут прийшов, –
дядько Федір це прийшов.

Дядько Федір бурмотить:
«Зараз вип’ю, – бурмотить, –
чашку чаю», – бурмотить.

В самоварів кут прийшла,
тітка Клавдія прийшла,
з філіжанкою прийшла.

Тітка Клава бурмотить:
«Я, звичайно, – бурмотить, –
вип’ю та́кож», – бурмотить.

Ось дідусь пришкандибав,
геть старий пришкандибав,
в капцях він пришкандибав.

Позіхнув і бурмотить:
«Варт попити, – бурмотить,
трішки чаю», – бурмотить.

Ось бабусечка прийшла,
отака стара прийшла,
з костуром вона прийшла.

І тихенько бурмотить:
«Звісно, вип’ю, – бурмотить,
звісно, чаю», – бурмотить.

Раптом дівчинка прибігла,
в самоварів кут прибігла, –
це онучечка прибігла.

«Наливайте! – промовля, –
чай для мене, – промовля, –
із варенням!» – промовля.

Тут собачечка прибігла,
разом з кицькою прибігла,
в самоварів кут прибігла,

щоб дали́ їм з молочком,
кожній блюдце з молочком,
блюдце з теплим молочком.

Врешті і Стецько прийшов,
всіх пізніше він прийшов,
неумитий він прийшов.

«Подавайте! – промовля,
швидше чаю, – промовля, –
та побільше!» – промовля.

Нахиляли, нахиляли,
нахиляли самовар –
та із нього добували
тільки пару й жар.

Самовар, диви, схилився,
як на суднах трап, –
а окріп і не з’явився,
тільки – кап, кап, кап...

Самовар Ігнат Петрович!
На столі Ігнат Петрович!
Золотий Ігнат Петрович!

Кип’яточку не дає,
запізнілим не дає,
лежебокам не дає.

(2023)
оооооооооооооооооооо оооооооооооооооооооо

поговори зі мною, Тарасе,
спустись до мене з іконостасу
до чину слова… до чину мови…
доріс я, братику, до розмови…
сьогодні слово з усюд лунає
немов на світі тебе немає –
ти став камінням і сяйвом бронзи
і б’ється думка в тенетах прози…
великим льохом дорога біла…
розрита зяє в степу могила –
льох засипати… мерців ховати…
з породи мову видобувати…

Коли писатимеш стиглі вірші
Про темні прихистки конкубіни,
Все, те, шо ховають глибокі ніші
Почують вуха, що слухають стіни.
Вони розкажуть про тебе іншим,
Змалюють почуте в розпусних картинах,
«Щоночі він шкрябає, — скажуть, — вірші,
У темних прихистках конкубіни».
І серце у нього стає темнішим,
Тамує спрагу жагучих тіней,
Вона його просить любити глибше,
Відкрившись долі йому на колінах.
«Безумці, нещасні, — заквилять грішники, —
Вони оскверняють і наші стіни,
І все лиш тому, що дописує вірша,
Що геть не потрібен його конкубіні!»
Всього лиш красиві слова, не більше,
Про ночі, про млосні цілунки уклінні,
І серце у нього стає темнішим,
І прихистки ночі усі в руїнах.

08.10.2023

Неначе поцілунок, першосніг -
торкнулась миттю спраглими вустами…
Приходить це до тебе уві сні,
а вранці вже, на жаль, розтане.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Пухке тоненьке біле покривало,
усупереч наказу листопада,
на спляче місто опустила ніч.

І супляться оминуті дерева,
чия в теплі неприспана потреба
зосталась невдоволена. Врозтіч,

галуззя тягнеться у пошуках турботи,
випрошує безмовно чуйний дотик
осінніх заколисуючих днів.

А в них немає змоги відгукнутись,
вже вдягнуто на місто зимні пута –
листопад майже сповна віддзвенів.

Влягайтесь спати, велети безлисті,
долине незабаром грудня приспів
і спокоєм наповнить стовбури.

Влягайтеся, безжурно засинайте,
й наступний сніг – щедріший і лапатий –
нашепче про повернення весни.

22.11.23

Пролився у фіранки ранок. Скоса
Повік торкнувся, блимнувши невинно.
Надворі дощ, і ніби ельфи босі
Тупцюються невидимі краплини,
І тулячись до шибки, слізно просять
Вікно відкрити, де цвітуть гардини
Фіалками весняними у осінь .

О милі ельфи! Зранила вам крила
Промокла за ніч біла хризантема,
Яка лише недавно так іскрила!
А вже її розгледіти даремно.
Голівки почорнілі опустила,
Остання із квітучого едему
Застигла у саду кущем зрадливо.

О любі ельфи! Мала б вас зігріти,
Та пелюстки я вишила на льоні,
Який і сам вбирався в сині квіти,
А нині взір його в шибки холодні,
В чеканні, як то буде тріпотіти
Фіалковий післяобідній промінь,
Й цілунок зрідка подарує вітер.

О дивні ельфи! Де під листям прілим
Вам, ніжним і яскравим, є притулок?
Воно в осіннім блиску відгоріло.
Про нього й віття стомлене забуло,
Брунькам новим своє віддавши тіло,
Вколисаним і до весни поснулим.

А вас зима приспить під снігом білим.

ІОплакує себе у небі осінь
на золото потоками води.
Це наші кольори, які і досі
політики і діячі, дорослі,
не поміняли. Віють холоди,
іде зима і, з нею по дорозі,
іде війна колоною орди,
не замерзає, не перемагає,
але на цій дорозі залишає
криваві незагоєні сліди.

ІІІдуть живі, але... на кращі села,
де і раніше мріями жили.
Кацапія їм шиє постоли,
Європа апелює, – ще не вмерли,
Америка – що не перемогли
корупцію і мафію раніше,
аніж країну захопили інші
парафіяни ОПи... і ярма...
...............................................
нікого ця опінія не тішить,
тому і зброї меншає все більше,
і гроші – ніби є, але нема.

ІІІГадаємо, – а що керує нами,
коли лякає істина словами
нового гімну і не майорить
у небі позолотою блакить
знамен, які... не догори ногами?

Де унизу – духовне, а земне
панує угорі над головами –
нікого ні війна не омине,
ні горе, ні руїна, ні цунамі.
Земля жива і дух її летить
до сонця. Композиція велить
інвертувати кольори місцями,
але на це не вистачає тями...

Уже – на часі,
            бо життя
                        це мить,
що володіє нашими умами.

11.2023

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Із сірого неба розгублена осінь
заплакала зливою, тужно, розкосо
у холоді дня. Непокоїлась лунко,
губила свої дорогі обладунки

на землю. І смутком охоплена нОвим,
втрачала оту пишноту кольорову,
яка відбуяла. Пожовкла, недужа
зривалась і падала в чорні калюжі.


Уже без надії... Пручатись несила,
зажурена осінь дощем голосила.
І кинута долу зимі на поталу,
приречено вже ні про що не питала.

Владислав Городецький - видатний український
архітектор польського походження. Автор Будинку
з химерами, Костелу святого Миколая, Караїмської кенаси
та інших архітектурних шедеврів у Києві. Пана Владислава
по праву називають «київським Гауді».
Він усе своє насичене творчими планами життя був у русі.
Знайшов свій вічний спокій аж у Тегерані. На сірому камені
польською мовою викарбувані слова: «Професор архітектури.
Нехай чужа земля йому буде легкою»…



Хіба ми маленькі діти?
Повірте, не до Майн-Ріда!
Оці всі слони, крокодили,
ті ящірки та нереїди…

Чи марево це, чи насправді -
будинок, химер різних повний?
Залишив нам київський Гауді
автограф в цементі на спомин.

Залишив автограф на згадку
про те, що реальні дні -
це теж щось схоже на казку,
але без химерних слонів…


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ці слова наче квіти напоєні небом травня,
І тобою вагітна повня, і кожен світанок.
Коли вже любити, то любити для протиставлення,
Зневірі, ненависті, вдаваності та обману.
Якщо говорити – то краще на авансцені
Читати поезію, так, щоб втискалася в бильця
Крісел
Публіка.
І нехай видається це все даремним,
Та слова – протиставлення іншим словам та дурням.
І нехай говоритимуть клавіші замість нас,
Партитурами снів, а чи тиша німими рядками
Розгориться вогнем і торкнеться любові час,
Можливо, подумки прочитаними словами.
І білою заздрістю іноді сходить печаль,
Що не ти написав ті сонети, сонати, Гамлета;
І серце – на сцені розладнаний чорний рояль
Якому немає найкращого протиставлення.

12.10.2023

Як не знати, про що ти мовчиш, тісно зціпивши
губи.
І щетина, немов із дороги далекої пил.
Дай погладжу чоло, і зберу з нього сполохи,
любий,
Хай в долоні стече гіркота, яку ти не допив .

Як розвіється сниво, з його крижаного полону
Я тебе заберу, і цілунком зігрію м'яким.
Обійми і повір в те, що ніжність моя не схолола.
І зболілі серця не розіб'є тужба на друзки.

Буде ранок дощем заливати пусте завіконня,
Де останній листок, як прив'язаний жаль до гілля,
Де і хмари пливуть, ніби нашим неспокоєм повні,
Де і вітер не знає, дмухнути на нас звідкіля.

Ти мене обійми і повір, що негода скінчиться,
Наше щастя вернеться дорогою щирих молінь.
А що там, за вікном, як колись, нам не буде
різниці.
То ж віддай темні думи нічні у долоні мої .

Лети, лелеченько, лети
Туди, де теплая водичка,
Перечекати зиму ти
Там. де безсніжно маєш звичку.

А серденько щемить й щемить
Твоє за рідною землею.
Але настане ота мить,
Коли повернешся до неї.

І до подвір"я, де гніздо
З коханою ви споруджали.
Вціліло щоби вам воно,
Бо вороги отут стріляли.

Господарів потішиш ти
Появою своєю знову.
Лети, лелеченько, лети,
А ми чекатимем з любов"ю.

2022 р.

Чому ж не сонячно, хоч світить сонце за́вжди,
Пронизуючи вістрям дні змарнілі.
Десятий рік вже тлумляться чужинці-зайди,
Розкривши суть хижацько-озвірілу.
Зомбовані на сказ кремлівською пітьмою,
З московії підступні блудять вбивці,
Не вникнувши в диктаторську жахливу змову,
Воюють недобиті кровопивці.
І цей загарбників непотріб жде погибель,
Бо зайві на землі - це сто відсотків.
Потворні наміри у цих триклятих гицлів -
У прах, катів мерзенні руки всохнуть.
Розплата бу́де, й наближається щоденно
За юнь розстріляну , крихке дитинство,
Бо українці мають переможців гени,
То ж не залишиться ворожих тіней.

Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами, -

линуть в осінь, невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями:
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями,

що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

Незроблене вирізьблює сліди,
врізається невигойним під шкіру.
Освоюють місцевість холоди
до повного оволодіння тілом.

Заходить нечутливість до судин,
розноситься, розходиться. В клітинах
на місці життєдайної води
формуються льодини.

А тіло тепле начебто іще,
щось робить, ще функціонує.
Дими висять над урвищем.
Святкують.

І небезпечним видається рух –
необережність супроводить в прірву.
Таким слабким став збайдужілий дух,
таким несмілим. Міг би…

…зробити те, про що гули вітри,
…піти туди, де красота чекає.
Натомість лячно дивиться з гори
і в урвище сповзає.

20.11.23

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обабіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.

На ранок все здалося враз інакшим.
Зім’ята постіль видала секрети.
Так вже було, бо так буває завжди
Відтоді, як живемо на планеті.

Пляшки порожні і немитий посуд –
То лиш надводна айсбергу частина.
А під водою – там моральний осуд
За дику хіть людини до людини.

Учора видавалось все красивим.
До чого сором, як природа кличе?
А зранку навіть глянути несила
І вимовити “прощавай” в обличчя.

Інстинкти намагатись вгамувати,
Не думати про насолоду тіла –
Це ніби шило у мішку ховати…
Тим більше, що вона й сама хотіла.

Похмілля пройде враз, як похмелитись,
А сором – він відступить не одразу:
Ким без любові нам дано любитись,
Той затаїв на нас страшну образу.

Думками цими зранку я ділюся…
А ви, панове, запитайте хором
(у відповідь я гірко усміхнуся):
“Про що ти думав ввечері учора?”

2023 рік

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Говори до мене,
мила
Говори речитативом
Нині модного вірша…
Промовляй до мене слово,
Повторяй і я готовий
Далі вже не поспішать!
Будь свічею, що не гасне
Нагадай, що світ- прекрасний,
Навіть в самий темний час
Твоє світло воскрешає,
І відроджує й єднає,
Те, що завжди було в нас…
Ще скажи, скажи, послухай,
Як щеза німа задуха,
Хай тремтять твої вуста!
Бачиш, знову відступає,
І нарешті вже минає
Ніч, холодна та пуста…

20 листопада 2023р.

Сонні світи
Вкриті густим
Матово-білим серпанком, –
Місто моє
Рано встає
Кожного жданого ранку.
Рання пора
Здавна сестра
Вгору піднесеним схилам, –
Повний надій
Вишгород мій
В ній набирається сили.
Жвава яса
Й дивна краса
Зрана в найкращому місті, –
Чари теж є,
Раз настає
День тут завжди урочисто.
20.11.23

Я Дорошенка став лауреатом,
Сонетів не читав раніш його,
Тепер натхнення чарівний вогонь
Пройняв єства мойого кожний атом.

Мов осінь ця, поетова, крилата,
Неждано так торкнулася до скронь.
Вбирав борню, любов - немов з долонь,
І пригортавсь душею, як до тата.

Поета Берегиня, пані Ганна,
Земля прекрасна вся Франка Івана -
Обійми враз розкрили осяйні...

О дивовижна Дорошенка осінь!
Цвіте моя душа у ній і досі,
Немов найкраща квітка навесні!

19 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Берег лівий, берег правий
У Дніпра – у вирвах мінних.
Спить Херсон у німбі слави,
Заколисує руїни.
Що не день – сурмлять сирени,
Виють ночі кажанові.
Води з дамби навіжені
Затопити всіх готові.

Берег правий, берег лівий
Прагнуть власне повернути.
У Дніпра – затоки сиві.
Горенить напій цикути.
Плавні – при́хисток для мужніх.
Очерет зове до бою
Так, немов за миром тужить,
Наче нива за сівбою.

Лівий берег просить правий
Від напа́сті захистити.
У Дніпра горять заплави.
Степ чорніє від убитих.
Крок назад – коліна грузнуть,
Уперед – землиця дибом, –
Невблаганно так, по кусню*,
Як життя – невпинним трибом*.

* Кусень – кусок, одиниця чого-небудь, порізаного на частини
*Триб – хід, порядок.

Осіння Муза

Бар'єрів восени не має ватра,
Осіння серцевина легко загорілась.
Багряний жовтень піднімає важіль,
Розкішні листяні ворушить знову вілли.

Безпеку гарантує ця пожежа,
Перо гаптує слово Музи, ніби жаром.
Летять, летять іскринки рим від жезла,
Новий барвистий стиль із колоритом жанрів.

Осіння Муза інколи примхлива,
Як наче хтось лихий стає на перешкоді.
Чи квола, ніби в'яле листя липи,
А чи пароль забула в поетичнім коді.

Бува осіння Муза особлива,
Дає піднесення душі, живе натхнення,
Бо Бог окриленій дарує силу.
Поезії, щоб вогник не згасав із неба.

І вечір непомітно вже підкрався.
Червоний захід вітер провіщав.
Старі діди розсілися на лавці.
Хто говорив весь час, а хто мовчав,
До слів чужих уважно дослухався.
Як мовиться – на вус собі мотав.
Старий Юхим знавцем всього вважався,
Тож він найбільше рота й розкривав.
Хтось щось почне, а той перебиває
Та починає довго говорить,
Мовляв, і це питання добре знаю.
А спробуй його тільки перебить.
Зайшла і про ворожок в них розмова.
Хтось вірив у правдивість їхніх слів.
Хтось сумнівався в тому. І тут знову
Юхим устряв і річ свою повів:
- А я ворожкам вірю. Вони знають
Якісь шляхи туди, до вищих сил.
Їм звідтіля усе й повідомляють.
- Не може бути?! – загули навкіл.
- Не вірите?! То слухайте, невірки.
Історію одну вам розповім.
Я чув її малим від бабці Вірки.
Земля їй пухом. У селі однім…
Його тепер, на жаль, уже немає.
У тридцять третім виморили всіх.
Та он Петро село то добре знає.
Дід його звідти виїхати встиг…
В Сибір з сім’єю. Але я до чого?
Ага! Так от, жила сім’я одна.
Їм донечку даровано від Бога.
Тож, на великих радощах жона
До старої ворожки подалася
Аби про долю донечки узнать.
Та карти розкладати узялася.
Скривилася. Та ж мусила казать:
«В дочки твоєї вік короткий буде.
У день весілля втопиться вона».
Аж тенькнуло у матері у грудях,
Така страшна була та новина.
«І обійти оте не можна?» «Доля!»-
Ворожка їй. Та ж матері, однак,
Не вірилось. Іще часу доволі,
Можливо, щось і зміниться…Отак
І час минав. Росла донька-красуня.
Гарнішої й в окрузі не було.
Але батькам лиш додавало суму,
Що їхнє щастя швидко так росло.
І от уже і парубки навколо,
Вже й Павло-красень засила сватів.
Донька щаслива та ще більше болю
Від тої вістки стало для батьків.
Та ж щастя дочки?! Як їй відказати?
Рішили в день весілля берегтись.
І до води її не відпускати.
Й криницю серед двору затягти
Міцним брезентом, щоб туди не впала.
От і весілля. Радісна донька.
Бо ж днина її сонцем зустрічала
І все подвір’я вбране у квітках.
Батьки теж заспокоїлись – минеться.
Де їй втопитись, як води нема?
Та доля недарма кривою зветься,
Над ними посміялася сама.
Де не взялася хмарка невеличка,
Пробігла, краплі рясно пролила.
Та й зникла. Знову в небі сонця личко.
Трава, хіба що у росі була.
Донька подвір’ям бігла,поспішала
Та послизнулась на росі була
І на криницю, на брезент упала.
А там калюжка від дощу мала.
Вона у тій калюжці й захлинулась…
Та ж чи багато треба? Ото так!
І, як би там людина не тягнулась
Та Долю їй не оминуть ніяк.
- Він вірно каже,- дід Петро озвався. –
Про ту ворожку я від діда чув.
Про неї він теж гарно одзивався.
А ще казав – такий випадок був.
В одній сім’ї дітей давно не мали.
Нарешті ,хлопчик народивсь у них.
Вони його, де й посадить, не знали.
А тут якраз ворожка на поріг.
Чогось до них у хату завітала.
Та в тих жінок якісь свої діла.
Вона на хлопця глянула й сказала:
«Короткий вік Крива йому дала».
«Як так? – батьки у відчаї питають.
«Як йому буде вісімнадцять літ,
То його смерть від блискавки чекає».
І для батьків померк відтоді світ.
Щодня над нам трусилися, старались,
Надіялись, що доля омине.
Аж ось і вісімнадцять йому сталось.
Батьки змогли лиш видумать одне:
У льох його глибокий посадили.
Хай рік посидить. Як переросте,
Тоді і вийде хлопець у світ білий.
Постійно переймались ним, проте.
Все, що бажав, для нього діставали.
Аби лишень він льох не покидав.
Так день за днем і місяці минали.
Вже б завтра дев’ятнадцять хлопець мав.
Та сталось так, що батько був у місті,
А мати послизнулась на траві,
Звихнула щось – ні встати, а ні сісти.
Напевно, все то завдяки Кривій.
А хлопцю закортіло страшно пити.
Він кликав, кликав та ніхто не йшов.
Не став тоді у льосі він сидіти,
Тихцем до дверей льоху підійшов,
На небо глянув. Хмарка невелика
Лише пливе. Не дощова зовсім.
Яке із неї може бути лихо?
Та тільки вийшов, як ударив грім
І з тої хмарки блискавка метнулась.
Ото, як йшов, так бідний і упав.
Отак лихе те віщування збулось…
Так мені дід малому розказав.
Діди замовкли. Кожен своє думав.
Мабуть, про долю. Хоч і пожили,
Але прощатись із цим світом сумно.
Та й правнуки іще не підросли.

Давай розфарбуємо день за вікном,
За тріснутим склом, поміж смужками- скотчами
Змалюємо те, що так бачити хочемо,
З уривків, дарованих ранішнім сном
Згадаємо разом війною столочену
Не кинуту мрію. То ж фарби подай
І я розмалюю веселками згарища,
Штрихами зелено- блакитними - далечі,
Ти тільки уважно дивися в ту даль-
Там мрія. Жива. Усміхнися, побачивши.

У час важких випробувань
Вже відзначає хлібодар
Це свято професійне.
Але зібрав весь урожай,
На небезпеку наражав
Себе та друзів вірних.

Отож завдячуючи їм
Невтомним трударям сільським
Ми будемо із хлібом.
Здоров"ячка міцного вам,
Хвала натрудженим рукам,
У Перемогу вірим.

Спечем рум"яний коровай
І визволення відзначать
Ми сядем за столами.
Славитимемо іще раз тих,
Котрі в умовах непростих
Рясний врожай збирали.

2022 р.

Норовливу, горду, дику
Та прудку, неначе лань, -
Зустрічав колись і кликав
Я від смерків до світань.
І зимою, і весною
Тим, що мав тоді манив,
Щоби тільки стороною
Не минала думи й сни.
І благаннями я мучив
Милу, бачу, недарма,
Бо ні глуму, ні розлучень
Наяву уже нема...
19.11.23