В шаленстві днів осіннього прибою
хтось йде на гору, хтось іде з гори –
обняти літо тінню золотою
і стати… королевою зими.



Просякла буднем сцена протиріч.
Час повертає в сутінь найпростіших.
Створивши жінку, Бог створив і вірш.
І Слово-тіло стало зовсім і н ш и м.



Душа і тіло… Тіло і душа –
розкішні грані зрілого барокко.
Знічев’я розкодована Краса
на плоть і кров. На звабу і на докір.



То що ж тепер відкрилося згори –
тотальний простір! Може це віддяка
за жменьку віршів по краях золи,
де стигне сонце гаварецьких глеків.



Тотальний простір – широта світів!
Межа вершин, подоланих до часу
у марафоні втеч від власних снів,
що збились з ритму віденського вальсу.








Навіщо бігла і навіщо йшла,
обійми тіні не такі й гарячі…
Я з тих, що не зрікалися Христа –
як все – то все! І хрест, і рай, і… мачо.



Тотальний простір! Хай звучить орган!
Розмитий обрій – ще не порожнеча.
Якби ж це знала Чіо-Чіо-Сан,
кохання стало б явищем безпечним.



Сніги навколо – крижані сніги…
І слово-тіло ефемерних грацій.
Гаптує осінь золоті сліди,
геть оголивши колючки акацій.



О незбагненна пристрасть королев –
тотальний простір проростає в мене!
Не зрадив пані скам’янілий лев.
І спраглий досі голос Джо Дассена.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж літом і снами.
Не догорівши зірками,
заполонили вокзали…

Зваблені відблиском сцени,
потай гоїли рани. –
Танго відбулося нами
вздовж циркової арени!

Шалом готичних ліній!
Шармом хмільної плоті! –
Всім, що належить бідноті,
в царстві строкатих тіней.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж днем і ніччю.
Думаючи про вічне,
кожної миті вмирали…

Не розмикаючи руки,
очі спивали очі. –
Більшого, мабуть, не схочу
тут на арені розлуки.

Хай аплодує нам осінь
росами на павутинні!
Танго танцюють сильні.
Інші – ще моляться досі.

Знову цвітуть хризантеми…
Звір десь бряжчить ланцюгами.
Ті, що назвались богами,
вже не запитують: де ми?

Дощі у грудні. Ось вона – біда…
У цих широтах є свої закони.
Пшениця мерзне. По воді – вода
крукам добавить гонору бурбонів.


Є теплі зими і нема к а з о к.
Дитячий спомин губиться в тривогах.
Як срібну тишу цілував сніжок,
а літо спало міцно в оборогах.


Біліє вишня, наче несповна...
Цвіте наївно й страшно попід сонцем.
Чорніє повінь! Повінь по шляхах,
де переможно бігли марафонці.


Глобальні зміни! Бачите, дощить.
Метелик б’ється світом розповитим! –
Спасенні душі, як же вам болить,
якщо за смертю мусите летіти


у теплу зиму! Скуштувавши рай,
бездомним пеклом спрощений, буквально.
Де прісні води ллються через край
і пустка в церкві біля сповідальні.


Тепліє в грудні тільки на біду.
Міжчасся зріє первородством чуда.
Втопили предки бабу Коляду,
а ми знайшли Євангліє від Юди.

Кажуть мені в тім, що народився - Mea culpa,
В тім, що народився нехрещений – Mea culpa,
В тім, що сам з пеленок розповився – Mea culpa,
В тім, що споживаю не свячене – Mea culpa,
В тім, що мене мати породила – Mea culpa,
Допоміг у тому і мій тато – Mea culpa,
Бабця нас молитися навчила – Mea culpa,
Я ж любив найбільше їсти й спати – Mea culpa,
В тім, що в церкві чую я дурниці – Mea culpa,
Що на лоно не піду Абрама – Mea culpa,
Що лелека кращий від синиці – Mea culpa,
Що з інсульту вмерла наша мама – Mea culpa,
Що на всім казав не те що думав – Mea culpa,
Що сиджу на шиї в жінки й брата – Mea culpa,
Що уже не заздрю й не ревную – Mea culpa,
Що у тридцять літ не став варягом – Mea culpa,
Що прожив на світі пів століття – Mea culpa,
Не зробив таке щоб розіп’яли – Mea culpa,
Що не все своє понищив сміття – Mea culpa,
Не робив усього, що казали – Mea culpa,
Дуже часто я не слухав мами – Mea culpa,
Не завжди я слухав бабцю й діда – Mea culpa,
Замість хати будував вігвами – Mea culpa,
і любив не всіх своїх сусідів – Mea culpa,
Вони говорили по чужому – Mea culpa,
Язиками лізли мені в душу – Mea culpa,
Я не вбив їх словом чи ножами – Mea culpa,
І тепер за це каратись мушу - Mea culpa,
Коли нищать мою рідну мову – Mea culpa,
Я не позиваю їх до суду – Mea culpa,
Я беру не гострий меч, а слово – Mea culpa,
І за це каратись вічно буду - Mea culpa.
Львів - 2005

О, дівчинко! "на тисячі -- одна"
Твоєї Церкви вабились мільйони.
Нема у світі ще такого дна…
І висоти висот -- Влади, Трону.

А хто близнюк твоїх невільних слуг?!
Я -- майстер втеч, якби ж не отруїла...
Як пса, не всадовила на ланцюг --
Іншу у велібрах не оспівував…

Себе з кісток я висмоктав й погриз.
Із п'ятниць, і впродовж до понеділків,
Я злизував твоїх спокусниць злиз
І тихо скавучав собачим тільки…

О, дівчинко! "на тисячі -- одна"
Чи я один у світі недоумків?!
Струмками рим дістатись твого дна
Мені не дозволяють поцілунки…
17. 02. 2013

Шось шелеснуло тихенько,
Знов шелеснуло й нема...
То у тебе, дорогенький,
Дах з'їжджає крадькома!

Вот уже не первое лето
Девочка из числа златовласок
Походя оживляет предметы,
Учится разведению красок.
Вбирает ощущения тени и света
Кисти своей попутчица.
Солнце зашло,
Выписать это небо жемчужно-тучное
Разве получится?

Как-то нужно решить это небо,
Как-то нужно решить
Давнее лицо одноклассницы.
Где взять достаточных красок?
Натура блазнится.
Сил взять где бы?

Пусть! Лицо разлилось в улыбке
Штрихами зыбкими.
Тени стали предметом вышивок -
И солнце вышло.

2012

Це твій закон, зле божество кохання,
Це через тебе я в душі страждаю,
В той час вона в легкому милуванні
Тебе й мене спокійно зневажає.
Тиранці втіхи більшої немає,
Як дивиться на жертв, очима вбитих,
І їх серця тобі до ніг кидає,
Ти їй незвично можеш відплатити.
Безжальне стисни серце й гордовите
І погляд зверхній та непереборний
Спини, що може стріли всі відбити.
Ти помилки її у книгу чорну
Впиши, я з неї посміюсь на славу,
Якщо увесь мій біль – її забава.

осика уже й не тремтить одшуміла
д

СОНЕТ

Онучці

Мелодію чекає чуйний слух –
Заграй на скрипочці своїй же, Насте,
Хай по смичку збіжить у серце щастя,
Як сяде сонце за вечірній пруг.

Так мрійно й ніжно граєш ти ноктюрн,
Яка це блискавична мить для мене –
Це мила й незабутня гра натхненна
Твоїх святих і найніжніших струн!

Не збудить душу барвами рядно,
Пробуджуєш ти дорогі святині,
Які диявол опустив на дно.

Чаруєш у дзвінкій, вечірній сині,
І зорі, наче спалахи жоржинні,
Тобі вкидає вечір у вікно.
2001

Створити сайт —
мов райський сад…
Де корабель космічний — флешка.
Й навіть мобілки есемеска
несе в собі найвищий сенс…
В мій віртуальний світ —
повір.
На моніторі як душа,
а тіло стукає по клавішах.
Всесвітня павутина електрона —
скидає книгу паперову з трона.
Бо покоління що прийде без блату,
ніхто не вдіне в розкіш фоліанту,
за гроші не придбають собі слави
його безстрашні вільні самвидави.
А розлетяться світом інтернету
відверті вірші космосу поетів,
і загоряться зорі з їхніх творів,
закрутяться планети із промов…
Це інші інженери ідеалів.
Це модельєри всесвіту обнов.
Крізь конформізм, і догми кон’юктури
це пробивається нова література.

Вербально, перформансом, візією, —
проявляються у інтернеті поети,
на орбіти здіймаються наче планети,
приходять весною.
Тут живуть як вигнанці з реальності,
чи то агнці, пророки поезії у віртуальності.
Схід і захід тут їхньої слави.
Застигають, на сайтах закинутих, їхні забави.
Голограми примар
без контакту із їх авторами…
Всесвіт вмре без поетів, потухнуть зірки,
зникнуть за динозаврами люди,
і забуті боги, в саду райському гладити будуть трухляві гілки,
і нікого й нічого не буде.
Бо все втратить свій сенс, без красивої мудрості слова,
без зерна, як полова.
Усе менше читають…
І стомився Пегас перевозити гній,
заповідних віршів його крила чекають…
Вимирає поезій невизнаний геній.
І поети, — лише особливі,
ті, що сонце запалять в душі,
що від їхніх поривів
предмети й слова стають сущі,
зможуть жити у всіх добрих сенсах й світах.
І не впадуть на стратах.
А проникнуть у сутність буття
всеможливих матерій всещастя…
Оприлюднені в часі та просторі вірші —
як сходи,
ведуть в ідеали,
у вище…

Кохання не минатиме роками.
Якщо воно і справді в нас було.
Мене лиш так кохати зміг без тями.
Котру тобі снігами принесло.

Хоча воно жило у нас думками.
І щастя наяву вже не прийшло.
Не можна ж описати це словами,
що в серці твоїм і моїм було.


13.12.2012

Я дякую вам, люди, за любов.
Також я дуже вдячна за підтримку.
За почуття, що виринули знов,
і за легке тепло ночами взимку.

Я дякую за грози, за сніги,
за все, що в моїм серці так боліло
за довгі і тяжкі часи нудьги.
За все, що бути сильною навчило.

Я дякую вам, люди, за брехню,
яку я так ніколи й не терпіла.
Про щастя ваше Бога я молю,
бо всіх тепер, здається, я простила.


2012

Приснися,
у мінорі прозвучи,
де зоряне замріяне спіккато
і свято у душі.
Мовчи.
Мовчи.
Лише півтону -
голосно занадто.
Іще не час.
Торкнися до грудей.
Легенько,
ніби зовсім випадково.
Святково доокола.
Орхідей
немає нині - Музика і Слово.
Вони - основа, чуєш...
А тепер
звучи мені
надірвано, крещендо!
Віддайся,
аби вечір не умер
дощенту.


Спіккато — (іт. spiccato - відривати, відокремлювати) - штрих, який застосовується для гри на смичкових інструментах і виконується легким доторком смичка до струни для видобування кожного окремого звуку.

Крещендо (іт. сrescendo - збільшую, зростаю) - знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

Пародія

Листопад говіркий,
Так гугнявить… француз,
Та до фені прононс -
Замерзати у стужу?
Де дрова, де дрова?
Ну дістав, боягуз!
Я не люблю його,
Та і жовтень не дуже.
Ще й словечка круті!
Глупа ніч - ми одні,
Він присісти не дасть,
Ні постояти скраю.
Покоротшали дні. Що робити мені?
Ящик яблук догриз –
Я колоду пиляю!
А працюю вночі –
Дні короткі, врахуй.
І дрова ось зложив до сусідської хати,
Не долюблюєш, так?
Я куркуль і буржуй?
І вар’ят? Не сміши –
То ви з жовтнем вар’яти!

17.02.2013

Цей дощ малює книгу мого дня.
Він нині є, його не буде завтра.
І що мені до ери космонавтів? –
За пазухою гріється щеня.

COMME IL FAUT

Ком іль фо – так як треба
Іде собі наше життя.
Воно йде незворотньо,
Як хвилі у синьому морі.
Ми живемо, і все,
І нічому нема вороття.
Камінь падає вниз.
Лише птахи злітають угору.
Залишитися птахом...
Згадай, як літав уві сні.
Ти втомився і змерз.
Назбирай собі хмизу на ватру.
Бо коли ні надія
Не поможе тоді, ні сини,
Тоді справді вже досить,
і жити, напевно, не варто.
Але що ти лишив,
і кому ти лишив Заповіт?
Бо якщо пролетиш ніби камінь
Бездарно і всує,
То не варто летіти,
Бо падіння – це ще не політ.
І без крил не злетиш,
А внизу лише яма чатує.
Тож ставай на крило,
Коли наче немає вже сил.
Намалюй акварель,
Або вирости хрін чи капусту.
Хоч якесь ремесло подолаєш.
Лиш треба зусиль.
А інакше не варто,
Бо птаства і так вже не густо.

Липень 2006 р. Нью-Йорк.

1. Заспів

У славнім місті на Лугані
У тьоті Ліни й дяді Вані
Подія сталась видатна:
У листопадовий деньочок
Акуратнесенький кульочок
Приніс лелека до вікна.
Знайшли батьки у тім кульочку
Мікроскопічну лялю-дочку,
Голеньку зовсім, як з води…
Лиш чубчик вився кучерявий,
Як і у батечка чорнявий
(От, слава Богу, не рудий!).
В пелюшку білу загорнули,
Втомилися, лягли, заснули –
Не висипалися ж давно…

А дитинча недовго спало –
Очима кліпнуло і встало,
І почалось тоді «кіно».
Дитятко стало танцювати,
Сміятись, плакати, співати
І бити в клятий барабан!
Перелякалась мама Ліна,
Упав зі страху на коліна
Щасливий батечко Іван:
«У кого ж ти таке вдалося,
Що до мистецтва потяглося,
З колиски – прямо в співаки?!
Ще ж не пило, іще ж не їло,
А вже схопилося за діло,
Й не просто так, а залюбки!».

Росло малятко, підростало,
Само на горщика сідало
І так сиділо по півдня.
І не зженеш його, бувало,
На цілий дім вередувало
Дорогоцінне пацаня.
Чого б йому вередувати?
Лягало б краще в люлю спати!
Спи, доню, люленьки-люлі…
А доня знов уперто хника:
«Не хочу спати – я велика,
Спіть ви, бо ви іще малі!».


2. Школа батьків

Перехожий:
– Зробіть мені такую ласку,
Скажіть, не криючись, чому
В руках ви носите коляску?
У толк ніяк я не візьму…
Тато Ваня:
– Тому коляску я ношу,
Що в ній дитину колишу!

Сніданок таточко готує,
На кухні експериментує.
А доня в спальні репетує:
«Не хочу їсти – хоч убий!
Твій борщ з цибулею – то кака,
А юшка з рибою – то бяка,
Курчатко смажене – макака!..
А чай твій, таточку, гіркий!».

Ото вже горе! Що робити?
Свининки треба прикупити,
Котлетки донечці зробити,
Чи, може, ніжні голубці?..
Свининку тато фарширує,
А мама, знай, його муштрує –
Він аж змінився на лиці:
Худющий став, тонкий, мов тріска,
Тупий, неначе м’ясорізка,
І білий, начебто берізка
У поетичному гаю.
Забув сердешний і про вірші.
У нього справи гірші й гірші:
«Та до яких, скажіте, пір же
Я буду в пеклі – не в раю?».

Нагодував татуньо дочку,
Зодяг штанці їй і сорочку
І на прогулянку повів.
І мама теж причепурилась
І збоку, бачте, причепилась,
Щоб тато випить не посмів.
При мамі тато не посміє,
Одначе випити зуміє!


3. Будні сімейства

Жило сімейство, як уміло:
Чайок пило і кашу їло.
І краще жити не хотіло –
Точніше: краще й не могло.
Життя, мов річка, вирувало,
Біду і щастя дарувало.
Коротше кажучи, цвіло!!!

На одяг доні заробляли,
Ні в чому їй не відмовляли –
Одна ж вона в батьків, одна!
Для доні плаття й черевички
І найтепліші рукавички –
Все, що попросить лиш вона!


Пісенька

Ой, у дитячому садочку
Доглянуть няні нашу дочку –
Тра-ля-ля! Тру-лю-лю!
Тіль-бом-бом!
А нам ранесенько вставати,
Ой, працювати-заробляти,
На ноги доню піднімати…
Тра-та-та! Тру-ту-ту!
Тіль-бум-бум!


4. Пийте молоко!

Дитина молоко пила,
Коли іще була мала,
І тому хутко підросла,
Своїх ровесниць перегнала.

Були, одначе, і «діла»:
Не йшла дитина до стола,
Бо в молоці «абца»** була
І апетит перебивала.
Кричала: «Мамо, проціди!
Без діла, мамо, не сиди,
А то недовго й до біди –
Умить нагепаю по попі!».

І мамка, наче той літак,
Літа по кухні натощак,
Годить дитині так і сяк,
Сама ж – як муха ув окропі.
Все примовля: «Несу, несу,
М’ясце, сметанку, ковбасу,
Ще й мариновану камсу,
Тараньку, яблучко, морквину!..».

Сама ж у хаті, наче гість,
Не п’є, біднесенька, не їсть,
На батькові зганяє злість
За привередливу дитину.
Збирає Лесечку в садок,
Закутує в пухкий платок,
Шарфом зав’язує роток,
Щоб доня десь не застудилась.

А татко нетерпляче жде,
Мов паровоз, свистить-гуде,
В садочок донечку веде,
Щоб снідати не запізнилась.


5. Спортивна лихоманка

Ребром поставлено питання:
Будь-що дитину записать
У клас фігурного катання
Учить на ковзанах гасать!

Дитя з охотою взялося
Вершини спорту штурмувать,
Крутилось, падало, п’ялося,
Навчилось на "коньках" стоять…

І вже раділи батько й мати:
«Ще трішки, донечку, ще, ну…
Іринку треба перегнати,
Оту маленьку, Родніну!».

Та пожаліла Леся Іру
І не старалася надміру –
Сховала ковзани в чулан,
Так і не виконавши план.

Якраз ввійшло тоді у моду
В басейнах каламутить воду,
І стала донечка щодня,
Немов зелене жабеня,
В басейні хлюпатись і в ванні
На радість таточкові Вані.

Та ненадовго це було –
Перегоріло, відійшло.
Одна тепер у доньки думка:
«Дістати б десь жувальну гумку!».
Жувала б жуйку цілий день
Дочка,
А більше: ні-те-лень.
Вночі дитині часто сниться
Жувальна "диво-заграниця",
Де тільки й діла, що жують
Та звисока на всіх плюють,
Немов невиховані свині.
І що знайшли у тій резині?!

Та це між іншим, жартома,
Поганих звичок в нас нема,
І ті, що все ж таки були,
Ми впевнено перемогли!


6. АрлеКіно

Любить Леся ходити в кіно.
Що дивитися – їй все одно.
Та якщо вже без зайвих розмов:
Любить дуже кіно про любов!

Великий Штірліц,
А не Фантомас,
Не Гойко Мітіч,
Не Ален Делон,
Не де Фюнес,
Що гра під дурачка…
Великий Штірліц!
Геній, екстра-клас!
Своєю грою
Всіх бере в полон…
В полоні в нього
І моя дочка.

У нього вигляд майже царський,
Шляхетне прізвище – Боярський,
А вус – чистісінько гусарський.
Він і танцює, і співає,
І на гітарі гарно грає,
І щирим жартом розважає,
Різноманітністю вражає.
Його дочка моя вважа
Своїм улюбленим героєм
І дуже щиро поважа,
І за Боярського – горою!


7. Шкільні проблеми й клопоти

Торохтить будильник:
«Ледарю, вставай!
Схопиш підзатильник –
Буде вай-вай-вай!».

І миттю схоплюється доця,
Хоч сон у неї ще ув оці,
Книжки і зошити збира,
Бо школа – це ж тобі не гра,
І на уроки вже пора,
Спішить у класи дітвора.

Жує поспішливо дівча
В сметані смажене курча,
Чайком солодким запива
Й на руки чоботи взува,
На ноги шапку одяга –
Не лізе в шапочку нога;
До носа бантика чіпля –
Висить той бантик, як с…я.
Портфель у пазуху кладе
І вчительку на кухні жде.

А потім в школу, мов літак,
Летить – учитись натощак.
А вже як сяде за книжки –
Забуде і про пиріжки,
Отак читатиме із ранку
І не згадає про таранку,
І всі пирожні і торти
Пошле нараз під три чорти.

Дитина учиться в нас тільки…
На двійки?
Ні! Лиш на п’ятірки!
Були, що критися, і двійки –
Незадовільність поведінки.
Не вчиться доня дисципліни
У тата Вані й мами Ліни.

Та любить доня свою маму –
Солідну і поважну даму.
І тата Леся поважа,
Творить йому не заважа.
Ще любить Леся чепуритись
Та перед дзеркалом крутитись,
Ще робить різні процедури –
І манікюри, й помпадури.

Біда нам – телепередачі!
До телевізора, неначе
Шнурком, прив’язане дівча,
Хоч плач, хоч скач – не виключа!
Режим у доньки – ідеальний,
Напівлежачий, одіяльний,
Ще й тепла грілка біля попи,
Як Африка – біля Європи.


8. Артистка Леся Репетуха-Баб-ель-Мандебська

Її «концерти» на ура
Прийма учнівська дітвора.
Вона співає-верещить –
У вухах цілий день лящить!
Або, якщо вже не співа,
Дурні придумує слова
І ними батька обзива –
Ото дірява голова!

А взагалі у нас дитя
Вдалося гарне, до пуття –
Не нарікаєм на життя
І вірим в добре майбуття.



* * *

Сьогодні в Лесі іменини.
Подружки прийдуть до дитини.
Співати будуть, танцювати
І Лесеньку поздоровляти.

До цього свята Лесин тато
Смачненькі зробить їм салати,
Ситра накупить, лимонаду,
Щоб «налимонились» до впаду.

А завтра прийде вже кумá,
Без кýма – кýма в нас нема.
За нього буде дядя Льова,
І буде п’янка в нас святкова.

Але татусь не буде пити,
Щоб до лікарні не ходити,
Не буде пити й мама Лінка,
Бо хвора в мамочки печінка.

Хай п’ють горілку наші гості,
Хай напиваються до млості,
Бо нині ж свято – іменини
У Лесі, нашої дитини.

Їй вже одинадцятий рочок
(Беріть-но, кумо, огірочок!),
Вона струнка і тонкоброва
(Бери капусту, дядя Льова!),
Вона до грамоти сумлінна
(Підлий у склянки, мамо Ліно!).
Всі Лесю хвалять за старання
(Не лізь до чарки, тато Ваня!).

Нехай тече вино-горілка,
Нехай пливе по ній тарілка,
Нехай «заморські» оселедці
Співають соло на виделці,
А графоманська ковбаса
Нехай покаже чудеса:
Мовляв, яка вона смачна,
Хоч і ціна їй незначна,
Мовляв, хоча і не копчена,
Зате ж вона і не печена,
І по-дворянському не вчена,
Не свячена і не хрещена.
Нехай картопля-бараболя
Прикрасить нашенське застолля.
Та ще солоні помідори,
Червоні, мов тореадори,
Та ще часник, та ще й цибуля,
Гірка і вредна, ніби дуля,
Замінять нам делікатеси –
Ми ж не якісь там «поетеси»,
Ми ж не бундючні «директриси»,
Не «ніфертіті» білобрисі,
Не модернові «клеопатри»,
Що лають світові стандарти
І хвалять заграничну моду,
Шкідливу дуже для народу.
Та це між іншим про таких –
Бридких, задрипаних, сяких.
У нашій хаті – гарні люди,
Без лівих збочень, без огуди,
У всіх – відмінний апетит
І світлі погляди на світ.



9. Епілог

Рости, моя доню, щаслива і чесна –
Епоха для цього у нас пречудесна,
І небо високе, і обрій широкий,
І ранок – блакитний, і день – сонцеокий.
І далеч манлива, й дорога – стрілою,
І мрія дзвенить молодою струною.
Живи, моя доню, в сіянні і цвіті,
У лагідних веснах, у щедрому літі,
Шануй свою долю, цінуй свою волю,
Люби свою землю до щему, до болю,
Бо землю для себе ми не вибирали –
За неї батьки наші, доню, вмирали,
А нам залишали свої заповіти –
На власних могилах, на братських могилах,
На чесних могилах – червонії квіти.
Люби, моя доню, прабатьківську мову,
Таку незахмарену, чисту, святкову,
Джерельно-криштальну, джерельно-невпинну,
Якій і довіку не буде загину.
Шануй, моя доню, людину в людині,
Та не при нагоді – при всякій годині,
Людину трудящу, людину творящу,
До діла путящу й до слова годящу!



3 листопада 1978 року,
м. Ворошиловград

Несуть до столу коливо-кутю –
Оту, що з рису, поминально-білу.
Останнє свято згаслому життю:
На нього діти й чоловік просили…

Ложки тихенько туркають по дну,
Розмови тихі – про просте і вічне…
І кожен із гостей не оминув
Тарілку, повну аж по самий вінчик.

Від господині то – немов привіт,
Немов уклін усім, хто тут зібрався.
І червоніє помідорно світ,
Хрумтить життям торішня консервація…

3.02.2013.

Кохання скапувало потом
Із розпашілих наших пліч.
Вдихав я спрагло запах плоті...
Так завжди пахне грішна ніч.
Я висікав кресалом шалу
Із тебе іскорки вогню,
Допоки не сточив кресало
Й не запалив в тобі зорю.
Була ти в зорянім польоті,
А я упав тобі до ніг...
Кохання скапувало потом
Із розпашілих пліч моїх.

Фото стареньке, де він і вона,
Рік сорок третій. Триває війна.
Очі закохані, строгі, сумні –
Він на війні, і вона на війні…

Він – командир, рана вже зажила.
Фото шпитальне. Вона – медсестра.
Бачило сонце, піднявшись увись,
Як він їй ніжно в очі дививсь.

Як вона світло всміхалась йому
У світову ту другу війну!
Він молодий і вона молода –
Чуб смоляний і коса золота.

Знову на фото стареньке дивлюсь,
За їхню зустріч наступну молюсь,
Щоб не залишились там, на війні,
Очі закохані, строгі, сумні…

Рік сорок третій. Триває війна…
Спалах… і фото, де він і вона.
Сонячний промінь на очі нам ліг,
Ми дуже схожі з тобою на них.

Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, то її дожидали з числа
людей, що постійно були там оддавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець на руки узяв його з рук
Марії; і трійця присутніх округ
дитини тілами непевну обраму
творила у ранішній сутіні храму.

І храм обступав ті фігури, як бір.
Від зору людського і зорева зір
досвітніх, він зводами високо брався
хистити Марію, пророчицю, старця.

Лиш цятою світлою промінь здаля
на тім’я маляті упав; та маля
об тім ще не знало, і, знай собі, сонно
сопіло у дужих руках Симеона.

А голос був віщий старому цьому
об тім, що невільний він смертну пітьму
побачити перше, ніж Божого Сина.
Збулося. І старець промовив: "Година,

що речене сповнить і Твій рішенець,
збігає догідно, мій Господи, днесь,
об чім мої вічі утішно звістило
дитя: і Твого негасимого світла

племенам, що ідолів славлять, вогонь,
і слава Ізраїлю – в нім". – Симеон
умовк. І німіли горішні огроми.
Лиш позвуки слів, зачіпаючи крокви,

заледь шелестіли потому довкіл
обмерлих присутніх, не кажучи крил
під шатами храму, як птах, що якимось
літав собі дивом, не в змозі спуститись.

І їм було дивно. І тиша була
питоміша, ніже стареча хвала.
Марія мовчала. "Слова ж бо якії".
І старець озвався тепер до Марії:

"В припалім наразі до грудей твоїх
падіння оцих і звеличення тих,
предмет суперечок і чварам причина.
Оружжям, Маріє, що здійме людина

у глумі над тілом Його, і твоя
душа буде ранена. Рана сія
тобі і повідає все, що глибо́ко
таїли серця, як проникливе око".

Він змовк і до виходу рушив. Услід
Марія, сутула, і ношею літ
похилена Анна гляділи, німотні.
Він рушив, маліючи в значенні й плоті

в жіночих очах під покровами стін.
Два погляди спиною чуючи, він
мовчазно виходив із Божого дому
на світло неясне у храмову пройму.

Були тії кроки старечі тверді.
Лиш голос пророчиці певність в ході
порушив і стримав на хвилю старого:
але не до нього гукали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І близилась брама. Одінь і чола
торкав уже вітер і розвидня пляму
вияснював гомін за стінами храму.

Він йшов умирати. Не гугіт юрми
він, руку доклавши, прокрив зі дверми,
але онімілі пристанища смерті.
Він рухався простором, збавленим тверді,

він чув, як безчасся поглинуло звук.
І образ Младенця у сяйві округ
пухнастого тімені смерти тропою
душа Симеона несла зі собою

поперед, як світоч, у чорну пітьму,
в якій анікому ніколи саму
тропину світити собі не траплялось.
І світоч світив, і тропа роздавалась.

Валерію Хмельницькому (01.02.2013)

Вивчаю класику, модЕрнове бароко
І маньєристом хочу бути неодмінно!
У шахи граю. І м"ячі з підскоку
У баскетболі кидаю відмінно.
Життя – лінійно, по спіралі чи по колу…
Пишу пародії, коментарі та прозу:
«Прикольно», ти «прикинь» – ото Волошин
у Коктебелі назбирав мімозу…


Івану Гентошу

Ще – на Землі! Іще і досі з нами!
І не дає забути про "двадцятку"...
Пародії його і епіграми,
Вірші та проза – зажди у «десятку»!


Олені Балері

Болеро, балерина, Балера…
Переклала і Спенсера й Кітса:
Все шукають серця кавалери,
Й очі милі. У нас, по-вкраїнськи.


Семену Саннікову

МарнОту всю: чи бути, чи не бути?
Куди пливуть ямбічні кораблі?
Це Саннікову лиш дано збагнути
На зниклій, чи захованій землі…


Івану Редчицю

День у день Він кує
і чеканить слова:
У Висоцького є
тепер мова нова!..


Гарріо Сидоріву

- Лімерики з Америки?
- Та ні, ж бо, з України! –
Склада дотепний Гарріо
Для нас як для родини…
Вимогодоброзичливі
Він шле коментарі,
Не сплять поети й критики
Ні вдень, ні до зорі…


Низовим Івану і Лесі

Ні головаті голови колгоспів,
Ні критикани смішно-безголові
Не зіб'ють з курсу дуетоголосся
Івана Низового і Лесі Низової.


Мирославу Артимовичу

Чи Миро-Слав, чи Славо-Мир –
Імення каже: «Мир Вам прославляти,
Й у мирі жити». Щастя ж еліксир
Із миром у душі ще відшукати…


Роксолані Вірлан

Чароказки дивослово
розмережано чутливе.
Роксолановірланово…
Закорінене у диві…


Богдану Манюку

Манить Манюк наче факір
у дивну ніч, у сяйво зір…
А Літописці-ліхтарі
іще живі... Ми ще живі!...


Схимниці Рудокосій (01.02.2013)

Рудокоса Схимнице, рудокоса!
Чи узута ти, а чи боса,
Чи на шпильках ти, у пуантах
А з – під ніг в усібіч діаманти…


Володимиру Сірому

На березі безмежної ріки,
У серденьку безкрайньої любові…
Пливуть фрегати, яхти, літаки
По небу, по ріці, морях, у слові…


Сергію Гупалу (усмішка на вірш «Зайцюх»)

Прибіг зайцюх. Побіг зайцюх.
столОчив геть увесь вівсюг!…
А я стою, німий, оглух…
Чомусь намок внизу кожух…
Наївся вівсюга зайцюх
І хижо зирить із-під вух
Біжу у місто я щодух…
Не здожене мене!.. Ух! Ух!


Редакції ПМ

Це не миттєва акція
«відчинених дверей» -
Пеемівська редакція
Гарує день у день.
Настійливо і лагідно
Підтрима новачка,
А хулігану-зраднику
Задасть і тропачка.
Вже без хвилин Пеемівських
Не можем ані дня,
Пеемівська Редакція –
Найближча нам рідня!

*****

Якщо когось забула,
Чи щось якось не так,
Включайте разом гумор
І коментарський смак!.. :)

Усміхніться
у приховану камеру!
15-16.02.2013

Юнак і дід Павло в купе розмову вдвох велИ,
Яке тепер життя-буття. Які часи були.
- Скажи, синок, ким робиш ти? Мене цікавість « їсть».
А той у сміх: - Чого ж. СкажУ. Я добрий програміст.
Старий моргнув: - Ото робота! Добра річ таки!
Хто-хто, а я до того діла маю певний хист!
Хоча мене за це стара скубоче в гриву й хвіст.
Я теж, такий, як ти, козаче, добрий СТОГРАМІСТ.

Юда також був людиною
Розум він мав такий як мав
Ісуса зрадив став героєм
Його ніхто не покохав
Ким був, нині й дитина знає.
Окривсь він ганьбою в усіх
Нині також такі бувають
Для яких святістю є гріх
Рука в болоті в брехні мозок
А слів ріка гноєм стоїть
Той сморід для краю загроза
Юшки попивши народ спить
Кати знову йдуть з поворозом.
u5/330

Час і віддаль… А чи — віддаль-час… —
Лакмусова стрічечка любові…
Доню, ти далеко так від нас —
щирістю огранюється слово:

в ньому не заплентується фальш,
і бравурні не солюють ноти,
плавно витанцьовуючи вальс,
душу задурманити не проти.

Крізь етер пробилися слова:
“Хочу бути схожою на тебе…”
Нагороди більшої нема —
матері. А більшої й не треба…

2010

МІЙ ГАМЛЕТ
Я тільки жменю висиплю в строфу,
Бо я на все не маю повноважень…
Я був зачатий, як усі, в гріху –
В ту шлюбну ніч емоцій і пасажів.

Я знав, що відірвавшись від землі, –
Ми супимо вгорі суворо брови;
І я спокійно йшов у королі,
І вів себе спадковим принцом крові.

Я знав – все буде так, як не змовчу,
В накладі я не був, я не тихоня,
А друзі всі по школі та мечу
Мені служили, як батьки – короні.

Не думав я, казав я нашвидку,
І кидав з легкістю слова на вітер, –
А вірили мені, як ватажку,
Всі високопоставлені ці діти.

Нічна пора була нам не чужа,
Як віспою, часи хворіли нами.
Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа,
І злу коняку мучив до безтями.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –
Клеймо на лобі хтось посипав сіллю.
І я хмелів серед чеканних збруй,
До слів терплячий і книжок насилля.

Я тільки ротом усміхатись міг,
А тайний погляд, коли злий, суворий.
Приховував усе, що я беріг, –
Мій вчитель мертвий – бідний блазень Йорік!

Я навідріз відмовивсь від дільби
Всіх нагород, і слави, й привілеїв,
І стільки раптом хлинуло журби,
Коли пажа важкі накрили глеї…

Я геть забув мисливський свій газард,
Зненавидів ураз хортів і гончих.
Я від підранка гнав коня назад,
Бив канчуком загоничів і ловчих.

Я бачив – наші ігри, як симптом,
Скидалися вже зовсім на безчинство, –
В проточних водах уночі тайком
Я відмивавсь обіручки від свинства.

Я прозрівав, чманіючи затим,
Прогавив я безглуздя та інтриги.
Такий хиренний вік і люди в нім
Оприкриві, – тож я зарився в книги.

Жажденний мозок мій, немов павук,
Все осягав – недвижність й силу руху, –
Але немає сенсу від наук,
Як навкруги нема розкрилля духу.

І перервався з друзями зв’язок,
Нить Аріадни – це звичайна схема.
Тож «бути чи не бути» – це моток,
Донині нерозв’язана дилема.

І плеще в душі вічне море бід,
Летять у нього стріли до світання,
Ще дозріває відповідь, як плід,
На пишномовних пагонах питання.

Почув клич пращурів крізь стихлий гул,
Пішов на клич, – вагання лізли з тилу,
Тягар думок наверх мене тягнув,
А крила тіла вниз тягли, в могилу.

Як сплав крихкий – щосили ти не гни,
Потроху зміцнюй дух свого потомства.
Пролив я кров як всі – і, як вони,
Я не зумів відмовитись від помсти.

Підйом цей перед смертю – мій провал.
Офеліє! Я тління не приємлю.
Та я себе убивством цим зрівняв
З тим, з ким я ліг в одну і ту ж бо землю.

Я Гамлет, я насилля зневажав,
І я на датську наплював корону, –
Та в їх очах – за трон я горло рвав,
Вбивав свого суперника по трону.

Це геніальний сплеск у маячні,
В новім житті – погибельне чекання.
А ми кладемо відповідь на пні,
Й шукаємо потрібного питання.
1972

Оце, коли дитя зачула в лоні я-
одразу знала: Син! Вояка! Вогнище!
а вдачею- повстанська Каталонія,
Енеївське поріддя, гуляйволя...ще...
Та скільки ж у тобі
отої повні є.

Безвусий отамане, меченосцю мій,
з гілок секвойї виплів чудо-дракарa,
із вікінгами пливав на огромовій -
шумистій хвилі вигадки...мій бахуре-
маленька парость незабутих пращурів.


Наслухaвши казки самого Одіна,
топтав рясти-стежки хлопячо-звивистi,
де небезпеки просипи на споді...На,-
візьми в дорогу обереги- вибрості
ці замовляння мами
переливисті.

Згорнеться день у руни повечірнені
Бунтарство загойдається нескорене.
Видіння,луни, мандрагори корені,
зерно уяви - мріями напоєне -
сплетуться...Я чатую
сон твій, воїне!

Скажу я вам,
що сіяти Слова
у гОрах кам`яних –
невдячна справа:
заледве проростає там трава.
Та, інколи,
у зоряній заграві
луна підхопить
слів дзвінкі октави -
і ти збагнеш –
вона таки жива...

1.

що не крок
то цабе
революція
в русі
еволюція
мушу
підійти до небес
під глухий тарарам
дратівного набату
що не крок
то гора
де нанесений
фатум
наче дюни
наліт
що ковтає пороги
за якими
несвіт
і не слухають
ноги

2.

захлиснувся набат
і повітря шпилясте
розосилось до п’ят
в юрмоокому насті
зачитали вердикт
і вказали на плаху
руку я золотив
щоб вона одномахо
перерізала дах
по потилиці вміло
щоби вийшла руда
не намучившись тілом

3.

я
свіжозмита кров
і сік
деревині
у зарубках сокири
в позаголовій
глибині
моє нутро
змикає
прогалини ксилем
хай теплоту
вивчають
і згадують
про щем
про ще
розлогу крону
і легеневий гуд
про коренисте лоно
залишене в снігу

тепер безруко й сіро
несуть у_рай_човни
мій вишуканий вирій
для змитої вини

15 Лютого, 2013

Осяяний осінню –
Сиве, наївне дитя –
Йду по стерні,
Спотикаючись на павутинні.
Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені ж би мажору
Хоч трохи!


1997

коли вже зібрався подалі то їдь скоріше
ці анемічні сніги скували схололу землю
їдь куди заманеться я стану віршем
у постілі самотою вимішувать акварелі

з синім волоссям зими очима блакитними
на прозорих руках носити трійнят зимових
стояти на ганку голою мерзлою непомітною
закритою книгою залишатися серед втоми

іти по нитці потім падати на пухнаті хмари
тягнути за чорного чуба твою невмілу роботу
слухати поночі як стогне сумна гітара
і чужий чоловік її струни для мене золотить

дитяче проміння засне під крилами вірними
зігріє холодне тіло крислата до щему казка
і буде битися серденько синьою сливою
і слово на східця чекатиме в місячних стразах

Я мав багато друзів за вином.
Так затишно було в тісному колі,
І чувся я на силі і на волі,
І чув, як світ щебече за вікном.

Кружляла чарка, сонячна й легка.
Були слова, священні, як молитва.
Це ж увінчалась успіхом ловитва
Сяйного щастя – ось воно, в руках!

... О як болить з похмілля голова!
І світ немилий. І в кишені дірка.
А в ній застряла випадкова зірка,
Красива й непотрібна, як слова.


1971

Ти вихоплюєш ніч,
як хустину факір.
Літописець ліхтар
у чеканні фієсти.
Світло мовить мені:
наймилішій не вір!
І нашіптує тінь:
обманися зумисне!
Легким порухом рук
дістаєш голубів,
ох, не тих, за якими
хотіли у вічне.
Ілюзорні круги
ще вдаються тобі,
ще виходить усе
на снігах
на торішніх,
а сьогоднішній нам
невимовно чужий -
хижі відблиски кличуть
розлуки холодні.
Чаклування – пусте,
бо ніколи не жив
білий заїнька твій
на моїй
на долоні.

2013р.

Шукаю щось подібне, те, що схоже
На очі, що їх сила в серце світить,
Але знайти нічого я не можу,
Щоб порівняти з чимось їх зуміти.
Ні з сонцем: ніч їх сяєвом зігріта,
Ні з місяцем: вони завжди незмінні,
Ні з зорями: чистіших не зустріти,
Ані з вогнем: не обпіка горіння,
Ні з блискавкою, бо вони нетлінні,
Ні з діамантом: світло їх ніжніше,
Ні з кришталем: єдине їх іскріння,
Ані зі склом: образить це скоріше.
Я їх з Творцем небесним порівняю,
Чиє проміння світ наш осяває.

Я міркую те, що бачу,
Та й небачене шаную,
Я лише словами плачу,
І в словах моїх – що чую.

Не пишу про будь-що… майже, –
Що слова, котрі без суті,
Їх сприймають легковажно
Слово мани й баламути.

Я пишу про те, що знаю,
І про те, що гарно плодить,
Про любов до свого краю,
І до тебе, мій народе.

Будьмо разом в батьків мові,
Хай вона звучить усюди,
Мови звуки так чудові,
Їх цінують чужі люди.

Всі ми діти України,
Чи з Надсяння, чи з Донбасу,
Хай між нами мова лине,
Українська мова НАША.
06.07.2011р.

Вони – смерекові храми і предків хрести.
Вони такі ж ветхі, як тайни цієї землі:
праліси. – Трембітають у небо шпилі.
А до гуцулів, кажуть, ще треба йти.

Праліси курять люльку, немов дідугани
задумливі. Сизі. Сутінкам наче моляться.
На їхньому пульсі – криївок незгоєні рани,
а на верхів’ях – душі повстанців горлицями.

Вони підпирають небо – карпатські Атланти:
чорні ліси, як совість, як з неба докір –
крукам, що в Чорногорах, мов окупанти.
А до гуцулів – далі. Та доки, доки?!

Отам смерекові ґердани небесного Майстра,
де вітер опришком зривається геть, у минуле –
голосом предків. Арканно танцюють гуцули:
в горах все вище і вище… Відлуння, як ватра.


/2012-2013/

Сумнів то рве, то реве,
стигне у погляді манною суму;
тягне за руку нове,
друга рука до відчутого суне.

Сумнів шматує до дір,
швидко торочаться дні супокою;
пальці все бгають поділ:
Боже, чи правильно те, що я кою?

Сумнів мій на терезах
важить кар’єру, дітей та утому —
мовби обскубаний птах
падаю в пригорщі днів невагомо.

І Моцарт – Бог, і скрипки – Боги,
І Бог у паличці живе,
І в патетичному мотиві
Грайливість Бога визнає.

Тремтіння звуків в консонансі
Перелилось у почуття,
У голосах чутливих скрипок
Відлунює Людей Життя.

І все співає, кожна нота,
Все випромінює Любов.
І Музика – духовне злото,
Вливається в Життя струмком.

13.02.2013

ноябрь ты так болен
ты не был сладким
только чуточку тёплым
туманы закрывали тебя от
холода вскоре всё же их
толща прорвётся от самой
малости ноябрь ты был
неприметным как школьник
за предпоследней партой
всё что о тебе я вспомню
чёрные ветви деревьев и
туманность туманность
как дым в альвеолах те
робкие силуеты по обеих
краях дороги ноябрь мне
так жаль но ты неизлечимо
болен

Вже серпень - кошеням до босих ніг.
Рум"яна горобина серед листу...
Сільське дівча закутало у сніг
Зів"ялі сни. У льох несе - намистом...

Дивлюся на гринджоли з висоти,
В розмай серед хуртеч і вогнищ вірю.
Ще б соняхом удосвіта зійти -
І осявати всі дороги в ірій,
Задурно частувати горобців,
Що хають Бузинівщину, Рибці,
Що з Гарбузівки - в Монпельє, Мілвокі...

Міцне коріння.
Сонце - одиноке.


2012

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Пiдпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано чорна — геть лети!
Коли за щастя позбавляють раю,
То рай новий для мене створиш ти!

Нудні святоші кару провіщають,
I жде мене загробна темнота.
Цiлуй! Твої цілунки обираю,
Мені не треба вічного життя,

Щоб тільки зараз, в росяному диві
Таких пахучих трав берегових,
Лежала я, закохана, щаслива,
В обіймах рук знесилених твоїх!

1984

На Стрітення Весну чекають,
Піснями сонце закликають.
На Стрітення любов шукають,
Пташок насінням пригощають,

Щоб несли дзвін на легких крилах,
Щоб сонце все сильніше гріло,
Зима скоріше відступила,
Й Весна любов свою зустріла....
©

Ми слухали з тобою,
Як грала тиша рання
На березі любові
Мелодію мовчання.
Завмерли ночі звуки
У піднебесній залі,
І рук торкались руки,
І вуст вуста торкались.

Ще небеса високі
Дрімали на деревах,
І ніжки банив спокій
У росах кришталевих,
Габа живої річки
Мовчала загадково,
Ішло світання пішки
Туди, де спало слово.

Скрипалики прозорі
Смички в туман ховали,
І загасали зорі
За сивим покривалом.
Ми не будили слово,
Не турбували мови,
І так було чудово
На березі любові!

15.02.13

вчорашній день не тямлячи нічого
закохано чекав лютневу ніч
він ухитрився вивихнути ногу
і всипати піску собі до віч

з докуки розсміявся не до речі
так не до речі висміявся весь
у мить коли приніс вчорашній вечір
вчорашній ночі сніжний едельвейс

Cад заснований павутиною,
Літо бабине вже прийшло,
Осінь тішить ясною дниною,
І дарує нам літнє тепло.

Айстри виткали килим строкатий,
В нім фантазії буйного літа.
Я не хочу іти до хати,
А побуду у пишних квітах.

Убираю очима ці дні,
Понесу через довгу зиму:
І осіннє гудіння бджоли,
І біленьку тонку павутину.

1998р. Надія Таршин

Осінь землю услала гіркими димами,
Одяглася у мокрі, важкі полини,
Б'є у вікна дрібними дощами-сльозами,
Кличе голосом мами мене з далини.

Глянуть в шибку до мене зажурені очі –
У душі моїй спокою, як не було.
Як Ви, мамо, одна коротаєте ночі,
Коли темінь осіння заповзає в село.

Ловлять вогник далекий Ваші зболені очі,
У думках те життя, що уже відійшло…
І краса, і кохання, і трепетні ночі,
А тепер – лиш дощами розмите село.


2000р. Надія Таршин

БРАТНІ МОГИЛИ

На братніх могилах не ставлять хрестів,
І вдови на них не ридають, –
Сюди хтось приносить букети прості,
І Вічний вогонь не стихає.

Раніш тут вставала земля сторчака,
А нині – гранітні тут плити.
Судьба персональна не йшла пішака –
І долі в єдину тут злиті.

У Вічнім вогні – бачиш спалений танк,
Російські палаючі хати,
Вогненний Смоленськ і вогненний рейхстаг,
Палаюче серце солдата.

Край братніх могил не зустрінеш ти вдів –
Ідуть сюди люди міцніші,
На братніх могилах не ставлять хрестів…
То чом же стаємо сивіші?!
1964

*
Зіроньки в небі:
Просо і курка сидить
Поруч і квокче.

Просто картинка ?
Там міріади світів
Ти лиш пилинка.

Лячно буває.
З розуму можна зійти.
Скільки галактик!
І ув одній живеш Ти!