Нема ідей.
Пропав Мойсей.
Порожня наша хата.
Бо ми хоч є,
То нам своє
Здається, вже не святість.

Знов біля свят.
А де наш брат?
Весняна правда лине...
Христос терпить.
Народ терпить.
Сумною Україна.
26.04.2013р.

Враження написані після
побаченого у Чорнобилі,
1996 р

Чи бачили Ви, як вмирають птахи
Й зненацька падають звірі,
Порохом чорним покриті дахи,
А гайворонням - моріг на подвір’ї?

Лізе, як п’явка, у душу біда…
Там мертвий здригається в гробі,
А навкруги гірко плаче земля
І корчиться з болю Чорнобиль.

Туди не ступають душі живі –
Чорнобиля пекло глузує з життя.
Там - не війна, ран не видно в крові,
Але могилами стали поля.

Хтось заперечить – там люди живуть
І смерть відступила, немає ваги.
Невже, українці, ми так змізерніли,
Що й правда Чорнобиля не до снаги?

А я вам кажу – там немає життя,
Там смуток у чорній жалобі панує.
І вже ніколи красуня-весна
Серце живе не здивує.

В зоні й навкруг почорніли поля,
Там похорон вічний, холодна негода.
Навіть хмари сльозяться щохвилі, щодня
Й заніміла від болю природа.

Там не можна стояти й дивитись,
Щоб збагнути Чорнобиля горе,
Бо завмерле життя не воскресне, його не збудити,
Смерть – володарка вийшла на волю.

Я припала до грудки землі
Й відсахнулась – вона сирота.
Вгору очі підняла сумні й запитала:
- Невже не болить винуватців душа?
Та що там болить, мало б тіло здригатись від болю..

Озирніться навколо , чого мовчите?
Вам дорожчий блиск часу у чорній воді?
Я все вам сказала.
Вам же краще, щоб я не знала
Про те пекло, котре зготували ви нам на землі.

Вибухає наш час. Але води струмкові дзюркочуть,
А як хочеться жити здоровим життям!
Впав пожовклий листок, я подумала – осінь,
Ви також? Але правда ж абсурд, це ж буяє весна.

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Перебудь і негоду, і спеку,
буревій,
каламутну сльоту,
і дорогу, нестерпно далеку,
крізь облудну твою самоту,
де вітрами розіпнутий спокій
чує в кроках задумливих днів
одчайдушне
мовчання пророків,
переливчастий
скрип терезів…
Перебудь, і прощенна дорога
попри сльози,
терпіння і гнів
душу виведе врешті до Бога,
у якого
немає
РАБІВ.

2013

Не меч підкорить світ, а та Любов,
Що на Голгофі проливала кров.
Зійшла у небесах – Зоря безсмертя,
Щоб ти свій шлях до істини знайшов.

Пропахлий порохом і димом,
Вогнем обпечений, як горно, –
На тлі піску донині зримий
Під Лютіжем окопчик чорний,
А поруч – горбик є похилий,
Од моху й плісені ослизлий,
Який ось – ось дістануть хвилі,
Щоб залишити нас без тризни
По невідомому солдату
Чи, може, тут їх навіть більше?..
Числа немає нашим втратам
Під Лютіжем, без перебільшень…
24.04.13

Соня, як сонечко
Рано встає.
Личко умиває
Біленьке своє.

Чистить гарно зубки
Плаття одягне
І за ручку з татом
У дитсадок іде.

Все її цікавить,
Хоче знати все.
І питання тату
Що миті задає.

Чому лист зелений?
Чом квіточка цвіте?
Чому птахи літають?
Де білочка живе?

Чому коти пухнасті,
А рибки золоті?
Чом зорі в небі сяють,
А трава в росі?

Чому сніг зимою,
А весна цвіте?
Чому влітку тепло?
Чому дощик йде?


Таткові не сумно
Співбесідник є.
Запитання нові
Що разу задає.

2013р.

місяця помаранч
світла соком розбризкує
снів моїх наглядач
вірно стоїть над колискою

люляй люляй мене
поки чекаю милого
тінь розлуки мине
літо пригорне крилами

вушкові розкажи
як мене милий згадує
вечір який на вид
захід йому принадою

поки тут глупа ніч
сни мої розполохала
хочеться віч-на-віч
пошепки і закохано

приколихати час
хай на життя зупиниться
запам'ятати нас
вічними і щасливими


26.04.2013

На горищі старенька колиска,
У якій я дитям спочивав...
А уже і до фінішу близько...
Свою справу закінчує Мавр?

Визрівали роки непомітно,
А тепер опадають, як лист,
І підхоплені вічності вітром
Пропадають безслідно кудись.
2013р.

Надежда Мартынова /Данчак/
РАЗМЫШЛЕНИЯ В ДЕНЬ РОЖДЕНИЯ

Жизнь пролетела мотыльком,
И ни друзей, ни счастья, ни любви,
За что? О, ГОСПОДИ прости!
Сейчас стою на краюшке своей
«ЗЕМЛИ».
А за спиной обломки, крыльев нет,
Тяжесть от грешной моей судьбы.
О, Господи прости! Жизнь прожита, УВЫ…
Она жестоко била, пощады, не дарила ох,-
«СУДЬБА» моя.
Света « капельки» вдруг подарила, они разбавили судьбу,
Ту темень, сплошную серость, пелену,
Мглу луч света осветил, согрел и благодатью
Напоил, хоть на минуту, хоть на час, но спас-
«БЛАГОДАРЮ» ее сейчас…
За все я Бога - благодарю и за детей, за мысли,
За слова, что согревали иногда, за стихи,
За правду, человечность и любовь, и за поддержку,
Что не давала падать и кричать, а заставляла,
«ВСТАВАТЬ», вставать.
В ДУШЕ есть теплота и доброта,
Она воспринимает все краски МИРА,
Окружающей среды, дыханье ветерка,
Солнца яркого прикосновенья, наполняясь
«ВДОХНОВЕНЬЕМ» - живет ОНА!!!




24.04.2013г.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113042502228

(Акровірш)
Цвіли сади. Бентежно серце мліло...
Едем земний, а тут ще й солов'ї!
Моя душа так ніжно і несміло
Озвалася на поклики твої.
Яка ж це мить солодка і жадана!
Палких обіймів трепетна жага
Оповила всевладно й нездоланно
Думки мої, що й слово не встига!
Розкаже ніч... А може й не посміє...
Утім - нехай! На те вона і ніч.
Живу, як є - по іншому не вмію,
Кохаю теж по-правді, певна річ.
А скільки в світі зради і підлоти...
Немає віри звабливим словам.
Ідуть літа і долі повороти
Нехай в житті не докучають вам.
Аж до вікна бузковий запах манить,
П'янить і вабить, подих забива.
І сон втіка за вранішні тумани...
Скажіть мені, чи й з вами так бува?
Краса така, що не відвести зору,
Однак вона так швидко одцвіте.
Весна мине свою найкращу пору,
А там близенько й літо золоте...
2009р.

* * *
На вустах кислий смак радіації.
Зупинилось життя. Час прострації.
На зубах не пісок – скрегіт атомів,
А з екранів луна: вжито заходів!
Ми достойні сини медитації,
Тож боятись чогось нема рації.

* * *
Ніч спотворених реалій,
долі атомний розпад
у квітневі теплі далі
повертають зорепад.

Сивий порох, чорний попіл
над землею в ніч гріхів
понесе по світу сокіл
із чорнобильських лісів.

Понесе їх вітер часу,
всемогутній смертовій.
Задоволену гримасу
ізотопний скривить Вій:

- Підніміть мені повіки,
хай побачу чорний рай.
Додасть сили, додасть віку
цей колишній сад-розмай.

Над болотом морок ночі
відганяє світло дня.
В хащах млистих хтось регоче,
колом ходить чортівня.

Спалахнула та й не згасла
клітей атомних зоря,
розкидала чорні пасма
за поля і за моря...

* * *
Ще димить у пам'яті Чорнобиль,
дичавіють пусткою поля.
Ще чатують крУки мертву здобич,
променіє вражена земля.

На життєвих перехрестях долі,
наче пір'я з чорного крила,
осипає стільки літ поволі
ситий біль листки календаря.

На листках тих – імена і дати,
поміж дат – та пам'ятна весна.
Час нотує передчасні втрати
і карбує нові імена.

* * *
Жевріє пам'ять. Стихлий біль
судомою ще тліє.
Розносить вітер чорний хміль,
над попелищем віє.

Наїлись слави, а ганьби
лишили на солодке.
Зі смертю перейшли на „ти”,
однак життя коротке.

Кидали в пащу всіх підряд
без остраху й вагання.
І ненароджених малят
для їх же врятування.

Один по одному вожді
німіли в засторогах,
а люди падали в рови
обабіч від дороги.

І їх, слухняних та сліпих,
в герої охрестили
і плакав час, своїх святих
ховаючи в могили.

* * *
На небі іскрилися зорі ясні.
Вже ранок намріявся десь вдалині.
Вже ночі кінчався призначений строк.
Під кнопкою „ПУСК” затаївся курок.
Замкнулись контакти і хвиля вогню
ударила в серце квітневу весну.
Мов пекло зітхнуло і чорні дими,
зірвавши дахівку, над світом зійшли.

Пожежна частина. Тривоги гудок:
- Чергові на виїзд! Пришвидшити крок!
Туди, де скелетом горбатиться блок
з розверзнутим дахом, туди марш-кидок.
Туди, де сторука у тисячі рад
невидима смерть всіх вражає підряд.

Обов'язок мужніх – змагатись в бою
і поки сил, залишатись в строю.

Війна є війною і вже над плечем
загроза нависла вогненним мечем.
Вже чорная повінь торкнулась плеча,
у полум'ї дикім згасала свіча.
Ось перший спіткнувся та ледве не впав,
і другий зігнувся, навколішки став.
Незрима примара за горло стиска,
впивається в мозок і бліднуть вуста.
Скипає у венах іонами кров
і серце з надривом розносить ту кров.

- Товаришу, брате, за що нам таке...
Гримасою болю скривилось лице.

Із ряду тих мужніх відважних бійців,
із ряду тих перших ніхто не вцілів.
Лежать у могилах в обіймах весни
твої, Україно, жертовні сини.
Таке вже жорстоке це вічне життя –
рятуючи інших, ідеш в небуття.

Чорнобильські хащі – поліття комуни…
Румовище хати – дуби крізь вікно…
Жилѝ колись люди, сміялися луни:
бо грали, співали, пили мед-вино:

гуляли весілля! Вінчалася скрипка!
А далі ячала, і… вибуху гук!...
Роки за роками (піврозпад – не швидко)
лаштує її лиш маленький павук…

Коли-не-коли вітерець доторкнеться –
паломник поліської дóми, скрипаль…
Чи хто ще промовить осьó, усміхнеться,
і зніме смичок павутину-печаль?…


1998 (ред.2013)

Ти не моя і я не твій.
Мені набридло жити в країні мрій.
Ти, неначе сонце, що пробуджує світ,
Виростила в мені кохання яскравий цвіт.

Ти, як та пташка, що так красиво й граційно літає,
Проте високо в небі, де моя нога не ступає.
Але чорт забирай, я люблю дивитися на це прекрасне створіння
І чекаю поки вона прилетить, набравшись терпіння.

Такої надзвичайної пташки я в житті не зустрічав,
Так ніколи ще не кохав.
А та світла небесна блакить,
Що навколо тебе, мою душу веселить.

Тож літай, диво-пташко, літай!
Але й на землю поглядати не забувай,
Бо є такий птах, що майже не літає,
Та зустрічі з тобою жадає.

2010

в німій безликості базиліка стара…
пророче скреготіння сходів висхлих…
msza świętа о dwunastej… що ж… пора…
високих вікон поминальний висхлип…
у вітражі зав’язлі кольори
зав’яли пізнім імпресіонізмом
і куполу венозна аневризма
пелюстка кавернозної діри
горить останнім сонцем із гоморри…
холодні нефи – видимість покори
ковтають не проявлені сліди…
більмо вікна із сивої слюди
і тихе-тихе «не заходь сюди…»
і губи – труби єрихонські із органу –
душею дмухають на добровільну рану
і просять оберегу від біди…
пора… пора… поранені колони
в судинах лопнутих… мовчать уста амвону…
євангелісти дивляться червоно
із синьої небесної води…
пора… мене о Господи веди
по гілці світла в марево солоне…
де вилитою кров моя холоне…
у море – хвиль божественні сади…

Жінка мучить чоловіка: «Син росте без тата!
Як два слова за день скажеш – ото вже робота!
Не говориш, не порадиш, не покажеш приклад.
Отак виросте без тебе, дурний та великий!
А у нього вже, між іншим, засіялись вуса.
На дівчаток поглядає і прямо, і скоса...
Почни якось з ним розмову, наче ненароком,
Та наздогад буряків, та трохи так збоку...
Не травмуй його ти часом! То ж іще дитина...
В нього психіка слабенька, як у дітей нині!
Та не кажи зразу – «секс», а якось так м`якше...
Та мужик ти, врешті-решт?! Тобі ж знати краще!»
...Три дні думав бідний батько, як почать розмову.
Рот відкриє – і затнеться. Слово – й мовчить знову.
Та наважився нарешті, зібрав усі сили.
- Про стосунки між статями говорим, Василю!
Ти великий, пора, синку, вже все розказати…
Син скривився.
- Добре, тату. Що ти хочеш знати?

25.04.13

Маю, як у качки, ласти,
У яких так легко впасти.
Хоч у ластах можеш ти,
Наче селезень плисти!

Ласти взув я, став у став,
Та заплутався і впав...
2012

Гарний ранок. Батько з сином
Йдуть на риболовлю.
- Як же гарно тут, татусю!
Словом не промовлю!
Роздивились. Милувались
Красою, росою.
Батько згадував, як трави
Він косив косою.
Розіклали всякі снасті
Поближче до броду,
Із харчами торби – збоку,
Вудочки – на воду.
Та й присіли. Тато тихо
Все розповідає,
А синочок у торбину
Руку мовчки пхає.
- Дай-но, синку, мені хліба
Того для підкормки.
- Я вже з`їв його, татусю,
Всього до скоринки!
- Тоді дай мені ту кашу,
Що зварила мати!
- Нема й каші, встиг я нею
Тут поласувати!
Плюнув батько спересердя
Та й крикнув малому:
- Доїдай же і хробаків -
Підемо додому!

24.04.13

Вхоркалися коні…
А прудкі тачанки
Зовсім розторохкались –
Прямо до розвалу…

Вгомонімось, хлопці,
Все почнім спочатку:
Почитаймо Біблію
Замість «Капіталу».

«Не убий!» – там сказано.
«Не вкради!» – написано.
Вчила нас історія:
Заповідям вір…

Що ж ми, діти бісові,
Служим дідьку лисому,
Всім священним приписам
Та й наперекір?!

Не почула вольниця
Голосу пророчого –
Напилась гарячої…
І пішла, пішла

По скелетах пращурів,
По добру праотчому,
Сіючи повсюдоньки
Чорнозерня зла!

Скотобійня впоралась
З мокрою роботою.
Втішились тачанками
Шашіль та іржа.

Гуляйполе втишилось –
Вже не снить кіннотою
Рясноросо кроплена
Часова межа.

Хлопці вгомонилися,
Вдовольнились чаркою,
Геть порвали Біблію
Та й на цигарки…

Може, все забудемо
Й почнемо спочатку ми
Кровію мережати
Чорнові рядки?..

Добре все – розвіяне,
Все лихе – посіяне,
І пора косити вже,
Та не нам –
Синам…

Воріженьки-недруги
Знову напосілися,
Незчисленні й жадібні,
Наче сарана!


2006

- це
круто
зварене ще позавчора яйце
на післязавтра аж, у банкрута.

2013

Доганяв листопад журавлів
Аж до теплих далеких країв.
Втікачів захистили сади і ліси.
І за це листопад їх позбавив краси.
Не сумують дерева – не віки ж бідувать.
Як настане весна – будуть знов раювать.

16-17 квітня 2013 року

Сниво бачила я днями,
Що уже не жовто-синій,
А піратський чорний прапор -
Над землею України.

Захопили нас пірати,
У заручниках тримають.
Прапори із черепами
Жах великий наганяють.

І без того боязкі,
Ми панічно розгубились,
Гепнулися на коліна -
І здалися їм на милість.

Я кричала уві сні,
Серце гучно калатало.
Слава Богу – це був сон,
Та злякалася немало.

25.04.2013р.

Гострила злоболезого ножа-
aспідa ікло гостроятаганне.
Ішла на мужа вражо, як омана -
у помсту окольчужена й убрана-
красиво йшла на клич його бажань
граційним кроком лані.

За ВізантІї змиті письмена,
за розсипи намиста кров"яного
в колисці дня, що тільки з-за порогу
дитинства заступив, за обороги
попалені, загачений Дунай,
за себе - за небогу.

Плила на нього трутизною сліз,
По килимах орнамнетів огнистих
і тільки серце рвалось норовисто,
калАтаючи. На усеньке місто,
здавалось, чутно...рвалися наскрізь
думки - гілчаті вістря.

Передгрозу ховала ув очах-
ішла убити - будь уже, що буде!!
Сховавши сонце у волосся рУде -
палала. Над його кохані груди
ножа занісши - Долі крилозмах...!-
у вихлюпі облуди...

За божевільно-врунену любов-
непрохану, - роками накипілу...
за лоно, що іще не одтремтіло-
небавом обігріте юне тіло...
за чужовіри загнаної стовп...
і нелюдську цю силу...

За тимчасовий одаліски блиск
і ніч хвилевобіжну не зі мною!
за те, що зорі гамірливо роєм
сміялися із мене... глупотою
насріблений до глуму місяць вис -
терпкі кропив напої.

Моя рука зомліла у твоїй,-
ізхибивши, ослабла у полоні...
Ти очі заціловував солоні,
торкався до черешень білогроння,
прощення сам просив, яко палій
в затії на припоні.

віршами плакав і кричав: "люблю!
якого ще мені потрібно раю?-
мого владарко серця,- чом караєш?
Таких жінок, як Ти не покидають -
у них втопають. Хай усе гублю -
одну тебе лиш маю.

Гострила серцервійного ножа...

Несправедливість завжди болюча
І вибиває із колії.
Себе вмовляю – не перейматись,
Бо у ній є переваги свої.

Коли ти сильний, на цю «мороку»,
Думки не варто відволікати,
Бо пережите додає сили -
І все одно ти будеш літати!

25.04.2013р.

Хіба любов кордони має?
Хіба добро має межу?
Хіба душе не заспіває
Коли Тобою дорожу?

Нехай любов стуни торкнеться
І сонце променями гріє
І хай живе все посміхнеться
В любові, вірі і надії!
25.04.13

Хурделиці долі моєї
Любов поєднали з журбою...
Шість років, як ти вже без неї,
Три роки, як я вже з тобою.

Буває, до неї звертаюсь,
Як люди в молитві до Бога,
Бідою ділюся чи каюсь,
Поради прошу, допомоги.

Ніколи не знаємо, звідки
Приходить недобра година…
І ти, її мама і дітки –
Моя вже велика родина.

Для них і для тебе живу я.
За неї – молитва і свічка…
І радість і сльози, як чую:
«Тебе нам послала Марічка»…

Фото Pollianna http://www.lifeisphoto.ru/Pollianna

В квітнево-ярій зелені садів
іще Великдень майорів стодзвонно,
сліпучо-білий цвіт, як пух, летів,
кружляв над повоєнним Закерзонням.

В історію відходила війна,
земля тяжкі загоювала рани,
буяла в сорок сьомому весна,
сназі життя співаючи осанну.

Чекали рук мозолистих поля,
як ласки рук жаданого — дівчѝна.
Для хлібороба, знає і маля,
Земля одвіку — житниця єдина..

Здавалося — ідилію весни
уже не перекреслити нікому:
як вартові, надсянські ясени
стояли на сторожі свого дому,

пускала в небо запашний димок
вівчарська ватра десь на полонині,
граційно витанцьовував смичок
в руці у скрипаля із Лемківщѝни.

Прадавні мури княжого Холма,
безмовні свідки подвигів Данила,
іще не уявляли, що весна
вже нап’яла страшні свої вітрила.

Праотча земле! Ти своє тепло
віками українцям дарувала
та з року в рік і місто, і село
по-материнськи щедро годувала.

Чому ж тоді — за розчерком пера
кати-вкраїножери многогрішні
із тебе поглумились, як орда,
і захистить не міг тебе Всевишній?!

Чому дітей твоїх - без каяття -
на сиріт водночас перетворили:
від тебе, рідна матінко моя,
в чужі краї зняли насильно крила?!

Немовби в оправданіє гріха
злочинну акцію, що над людьми нависла
(у чому завинила тут ріка?),
назвали «Операцією «Вісла»!

Вандали тисяч українських доль!
Серпа і молота лакеї осоружні!
Я вірю: за свою жахливу роль
останній день до вас явився судним!

А пам’ять, краю мій, не має меж:
умитий ностальгійною сльозою,
в серцях переселенців ти живеш
неопалимою у часі купиною!

2007 (24.04.2013)

Ще жива? Привіт, моя старенька.
Ось пишу, що ще живий і я.
Над хатинкою, не раз, рідненька,
Хай палає вранішня зоря.

Пишуть, що ти мало не щоднини
На дорозі, у гіркім полині
Марно виглядаєш свого сина
В до дірок заношеній кофтині.

Що душі твоїй неприкаянІй
Сниться часто, не один вже рік,
Ніби хтось мене у бійці п'яній
Пирнув зрадницьки ножем під бік.

Смуток, рідна, не бери за звичку.
Заспокійся, мамо, все пройде.
Не такий гіркий вже я п'яничка,
Щоб померти, не провідавши тебе.

Я такий же ніжний, як раніше.
І лелію мрію лиш одну -
Щоб з тобою під старою вишнею
Ще зустріти не одну весну.

Повернусь, постукаю в віконце,
У саду веснянім скину втому.
Тільки ж не буди мене схід-сонця,
Як раніше - вісім років тому.

Не буди того, про що відмріяв,
Не тривож того, що не збулось.
Надто швидко вітер все розвіяв,
Гіркоту відчути довелось.

Ні до молитов, ані до сміху -
До старого не вернуся я.
Ти мені - і поміч, і утіха,
Й життєдайна вранішня зоря.

Я прошу - забудь свою тривогу,
Безнадійно не сумуй за сином.
Не виходь так часто на дорогу
В до дірок заношеній кофтині.

21.04.2013

Це все – таки, напевно, радість,
Якщо в буденності гіркій
Журливий шурхіт листопада
Розвеселяє голос твій.
І я, обвітрений до дрожу
В осінній стужі, – не зачах,
А до небес тебе підношу
Безцінним скарбом на руках...
23.04.13

я днів не рахую я не люблю рахувати
хай у нас залишається вічність незлічена
хмари по небу пливуть кучеряві й лапаті
ніжністю серце ніби метал намагнічене

росте як на дріжджах у цих терпких притяганнях
струмить теплом душі ебонітова паличка
сонця тареля пливе червоняста і рання
квітень розгойдує весну манірну панночку

ходжу поміж них причарована і далека
з тобою думками в тобі знайдена й зваблена
а десь вже серпнева росте й пружавіє спека
нас ховає від світу за пухом кульбабовим


25.04.2013

Як сповідь і молитва вірші
З паперу йдуть у височінь,
Де виправдовуються грішні
І виправдовує їх Син.

Слова в рядок, рядки у строфи...
Поет віршує в небеса...
А час настане...і з Голгофи
У височінь полине сам.
2013р.

Життя бентежне, то не час, а то не місце,
То наче "з барського плеча" дари намистом:
Події, плани, черга змін, аби не впасти,
А сила встати із колін - то справжнє щастя.
Дарма неспокій, але гірш буває тиша,
Себе продати – мідний гріш, завчасно, спішно...
Або вперед, або отак, весь час на місці,
І дочекатись долі знак, як добрі вісті.
Життя бентежне, за вікном весна вирує,
Я вірю в щастя і любов, ти, небо, чуєш?
І не лукавлю, зміни є, віщують успіх,
І буде кожному своє, як Бог допустить.
І кораблі, і літаки, і двері-двері,
Лиш вибирай, що до снаги, по вірі, певно,
Ключі від раю не згуби, життя триває,
Життя бентежне, але ти вже знаєш, знаєш…

Шукаю доріжок.
Шукаю стежини,
Яка нас приблизить
До Неньки Вураїни...
Стежини задуті.
В бурянах дороги.
Повно баламутті
І так мало БОГА...

Тікає нам святість
За межі держави,
А думки крилаті
В обіймах неслави.
Десь Ісус воскресне...
А в нас, в Україні
Гріхи гріхів пестять,
Як вчора, так нині...

Здається, вільні ми
Та лиш на папері.
Створили килими -
Виреклись матері.
Бог,лишень в неділю,
Будь велике свято.
Пропали надії...
Було нас багато...

Нині нас немає,
Будь лиш одиниці.
Весь час нас повчає
З півночі сестриця,
Хоч вона молодша
На багато років.
Для влади солодша
І вона пророком.

Дороги в майбутність
В пирію, в буряні.
Влада в каламутній...
На дорогах п’яні,
Бо в їхніх келихах
Не цілюща вода,
А гріх, й повно лиха
І тому незгода...

Світ. Роки спішаться.
А ми, там де були.
Чого діти вчаться
Про наше минуле?
Історію нам пишуть
(Нехай Бог їх судить).
Сусідів це смішить.
І якось то буде.

Щоб стати собою
Треба сорок років.
І живих героїв.
І мудрих пророків...
Як того не буде,
Знов в ярмо підемо.
Внуки нас осудять,
Як бувшу систему...
23.04.2013р.

Думки – роєм,
серце – раєм.
Спогад душу розпинає…
Знаєш?
– Знаю!

Я віднині
не чекаю
ні дзвінка, ні смс-ки.
Знаєш?
– Знаю!

Щось безсмертне
помирає.
Мо’ колись
іще воскресне,
бо ж Великдень!
Знаєш?
– Знаю!

Але... я хотів
сказати…
?
Без… цвістиме
коло хати…
Знаєш?
– Знаю!..

Закохані духмяні пелюстки
Всміхаються до сонечка: нарешті!!!
Ховаю на горище чобітки:
Великі, менші, менші і найменші...

У тих літах, перейдених без Вас,
Я мав яскраві сни і споминання
Невмілого , та щирого кохання,
У тих літах, перейдених без Вас.

Петлю на шиї щастя звузив час,
Зоря у небі загасає рання,
Як перше і останнє уповання.
Петлю на шиї щастя звузив час.

Душа сягає мрії днів юначих.
Вона сміється в них, у них і плаче,
Допитуючи : як тепер вона?
Чи до сих пір красою чарівна,
Чи , як тоді, на мене ніжно гляне,
Чи скам'яніло серце полум’яне?

2013

За щось розцяцькувати в барви модні
Пообіцяла мама татусеві
Яєчок двійко, та не великодніх,
А тата парні залози статеві.

Ще й методи обравши прогресивні,
Відомі з днів життя людей в печері:
Вдається гарний колір темно-синій,
Як залози затиснути у двері.

А тато ж чоловік! Не став чекати
Щоб стати жертвою фатальної помилки:
Всі двері зняв і повиносив з хати.
Та він забув про щипці для завивки...

Давно від атеїзму прохмеливсь –
І слава Богу!
З Господом стосунки
Я налагОдив,
Тихо помоливсь
У храмі головному...

Ті три сумки,
Що на сумськім зображені гербі,
На три суми колись перетворились
Для мене, сироти.
Тепер собі
Кажу:
"Неправі судді помилились...".

Я не бродяга й не прохач з доріг.
Живу в Луганську.
А до Сум приїхав,
Щоб дати лад своїм життєвим віхам,
Підсумувати все, що зміг – не зміг...

Тепер, мабУть, не скоро прилечу
На Псло й Сулу. А може, що й ніколи
Не прилечу. Тож ставлю я свічу
Перед нестрогим образом Миколи –
Угодника... Хай добрий Миколай
Простить мені гріхи і перегріхи...

В Луганську не едем,
І тут – не рай:
Повсюдно дістається на горіхи.

Вселенська тиша виповнила храм.
Спасибі Спасу,
Ще й уклін мій Долі,
Подяка найщиріша всім вітрам,
Що гнули й не зламали в дикополі
Мою тополю...
Дякую тобі,
Великий Боже вічно триєдиний,
За все, що дав,
Що є в моїй судьбі,
З чим я дозрів до образу людини
І сина української землі!

Я знаю стільки, що пора вмирати...
Але ж – доволі суму і жалів! –
Ще стільки треба сіяти і жати.


2005

Мені наснився сон, страшніше не буває.
Немовби я помер, а Бог мене питає:
- То кажеш, ти – поет? Від мене чи від себе?
І хто на тій землі ручається за тебе?
Махнув рукою вбік і тека враз з’явилась,
і двійка букв ПееМ, як назва, засвітилась.
Кахикнув, погортав: - Олехо Олександре,
ім'я собі ти взяв, на перший погляд, гарне
А далі що? Овва… Збіговисько і(з з)бігів
і значення КаПе нездужає без ліків.
Метафори так-сяк та й образи невдалі.
То ж думаєш, бідаче, що ти поет і далі?
Моє імення ось ти всує споминаєш.
Тобі зарано в рай. Як, друже, ти гадаєш?
Рукою знов махнув – два янголи під пахи
спустили мене вниз, де люди-сіромахи.
Мені наснився сон, що гірше й не буває –
душа у марах сну куди лиш не літає...

24 квітня 2013р.

***
Творив своє життя ти без мети,
Палив і відбудовував мости.
Спливли літа… Коли ти озирнувся, –
На маківках розкрилені хрести.

***
Легких шляхів шукає хитра лінь,
Укоренившись в душах поколінь.
І всіх уперто кличе за собою,
Туди, де не буває благостинь.

***
Якщо посіяв, то купи серпа,
Навчися жати й доля не скупа
Тобі всміхнеться – врожаї високі
Почнуться з віри в першого снопа.

***
Якщо порушив Божого закона,
В твоїй душі поселиться мамона,
І сам ти не помітиш, як з тих пір –
Твоїх талантів геть зів’яне гроно.

***
Ріка життя несе людей у вічність,
І підганяє час, і голос кличе.
Якщо ти став господарем часу, –
Дорогою життя ти пройдеш тричі.

***
Це Бог пролив Свою за тебе кров,
Коли ти в тьму, не дивлячись, ішов.
Побачиш ти ясне душею світло, –
Прийми спасіння і Його любов.
2013

Спросоння син торкається грудей.
Маленькі руці ковзають по шкірі,
Відомі Богу пошуки веде
Весь у натхненні, благодаті, мирі.

Спиває з тіла мамину любов,
Нектар блаженства всотує у себе,
Повільно так потягується, бо
Усе життя попереду. До неба

Летить смиренно мамина душа,
Ідилія панує біля ліжка,
Хоча нема у хаті ні гроша,
Хоча на горло тисне доля-ніжка…

Отак би ніч дивитися на вас…
Життям у вічність відпливає час.

23.04.13

Не соромилась ніколи,
Що з маленького села.
Його радощі і болі
Я у серце прийняла.

І хоч я давним-давно
Поріднилася із містом,
Та моє мале село –
У душі на троннім місці.

24.04.2013р

Я,мабуть,ще осінь.
Іще не зима.
З"являється просив,
Та снігу нема.
Думками я лину
в минулі роки.
І спогади плинуть,
мов хвилі ріки.
Чи є що згадати,
Чи варте воно -
з минулого брати
терпке вже вино...
Кому воно треба,
чуже забуття?!
У всіх своя доля
і власне життя...

Місяця серпик повис,
Як той шматочок сиру.
Світло спадало, а вись
Надтаємниче манила…
Вабила погляд здаля,
Ніби під владою чарів.
Янгол нас охороняв
Від доленосних ударів.
Знала, що ти теж не спиш,
Десь у далекому місті,
Погляд твій також увись,
Серце й душа не на місці.
Спогад про ніч поєднав,
Де рахували ми зорі,
Збилися…ти обійняв,
І колисало нас море…

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Пуста слава... Ми часто бачимо похорон, або похоронні процесії, бачимо, як багаті люди купують дорогі труни, багато квітів, вінків. Запитаймо себе - для кого та пуста слава? Для родини? Вона скоро забуде. Для померлого? А чи потрібна їй чи йому? Але якщо би ті гроші зібрати і дати на Григорянку і на 10 Служб Божих, яка би велика користь була для тої душі! Втікаймо від пустої слави за життя і після смерті. Пам'ятаймо, що Ісуса Христа проводжала до гробу горстка людей, і та горстка людей з ним прощалася. Але той гріб Христовий заяснів блиском, славою і величчю третього дня. Живи так, працюй так, щоби і твій гріб заяснів ясністю Божого Лиця.
Мій Христе, переді мною шлях, і пройти його мушу так, як Ти. Перед кожним із нас є дорога. Коли і в який спосіб та дорога закінчиться, ми не є певні і то є велика таємниця для нас. Але ми мусимо пройти ту дорогу.
Коли йдемо дорогою життя, ми зустрічаємо багато різних людей. Але, Христе, хто би то не був, дай всіх любити так, як Ти. Мій Христе, навчи мене згоджуватися з Божою волею так, як Ти згодився в Оливному городі, коли клякав, підносив Свої руки до неба і просив: "Отче, хай мимо мене пройде ця чаша, але не як я того бажаю, а так, як Ти хочеш". Ти прийняв ту чашу. Мій Христе, перейду я ту дорогу щасливо, якщо не буду надіятися на свої сили, свій розум, але своє життя віддам в Твої руки. Бо йдемо ми у темряві по землі, спотикаємося, падаємо, грішимо, сповідаємося, користаємо з ласк Божої доброти і милосердя в Св. Тайнах, а через деякий час прощаємося зі всім і йдемо до тої вічної Батьківщини.
А коли ми падаємо і нарікаємо, плачемо і не знаємо, як зарадити, який знайти вихід, пригадаймо Воскресіння, пригадаймо, як той гріб Божий жалобний замінився радістю і це додасть нам сили, відваги і мужності.
Часто розважаймо про ті речі, особливо коли нам тяжко, коли маємо хрести, коли нам здається, що вони є дуже тяжк, але той хрест нам відкрив Небо.
Христе, дай ту життєву дорогу пройти так побожно і свято, щоби після смерті успадкувати вічне, щасливе життя в небі. Амінь


Останнє, що у Неї ще було –
Знекровлене стражденне тіло Сина.
Немов малому, пестила чоло
І плакала – уже не голосила.

А поховати треба все одно,
Хоча і Бог, та мав людську подобу.
Сповите в плащаниці полотно,
Ісуса тіло вкладене до гробу.

***

Через віки у сьогодення міст
Прокладено Спасителем з любові.
Щороку настає Великий піст –
Час роздумів про стації Христові.

Серед квітучих і духмяних шат
Землі, що дочекалась воскресіння,
Розкаяна очищена душа
Отримує надію на спасіння.

Пародія

Я усміхаюсь (просто жах!),
Та ні словечка – áні-áні!
А ти, котýсю, “при ділах” -
Журнал читаєш на дивані.
Боюсь зірватися на альт
(То не пасує файній кралі),
Диван, звичайно, не асфальт,
Але й гумóвці не сандалі!
От влаштувався – стільки літ
Щось, крім газети, брав у рýці?
З тобою наш домашній кіт
Вже зависає на Фейсбуці!
Тепер он пива захотів…
Втирав мені… а я гарую…
Нам забагато двох котів –
Тебе віднині не годую!


24.04.201

Відчуєш серед літа сніг зими -
Одягнеться у плач весела пісня.
І стане сонцедень кутком пітьми -
То глек життя твого від чогось тріснув.

Хоч тріщину заклеїш і рубці
Залишаться невидимі для ока,
Та біль вже пустить в серці корінці,
Що проростуть у спомини жорстокі.

17.11.12

Сучасна влада - ракова пухлина,
Що в тіло України уп,ялась.
І в метастазах вже уся країна,
В,язницями без ліку розрослась.

Не помагають їй ніякі ліки,
Бо ця хвороба смертна і тяжка.
Тут радикальна, ніби чоловіку,
Потрібна їй хірургова рука.

Щоб видалив до сьомого коліна
Усе, що в тіло увійшло і кров.
І видужає наша батьківщина,
І скине пута ракових оков.

Та від пухлини не лишиться сліду!..
Народ збере багатий урожай.
Втечуть у безвість болі наші й біди,
Омиється, оновиться наш край.

29.10.12

Ой Женько, моя Женько,
Дитинство ти моє,
Донині вдячна долі,
Що ти у мене є,
Багато років разом
У щасті і біді...
А дружба не міліє,
Хоч ми немолоді.
Як я з тобою поряд -
То затишно мені,
Немовби повернулись
Далекі юні дні:
Коли було нам легко,
Батьки були живі,
Життя цвіло ромашками
У запашній траві.
І ми з тобою мріяли
І вірили в дива -
У пам'яті далеке те
Яскраво ожива:
Ось ідемо у школу
У гумових чоботях,
І модні туфлі-шпильки
І мами на воротях.
А ось біжИмо з танців
У росяній траві,
Тікаємо від хлопців,
Бо матері праві.
Чи пісню в твоїм домі
Укотре завели,
Батькам нашим хорошим
Ми зайві не були.
Ось сукні моя мама,
Однакові для нас,
З любов'ю вишиває -
Дивує ними клас.
В бригаді малоліток,
Таких, як і самі,
Вантажимо вагони -
Романтики смішні.
Хоч потім і дороги
У нас нарізно йшли,
Серцями нероздільно
З тобою ми були.
І з першим нашим сином
До тебе ми спішим
Дитям моїм милуєся
Так, нібито своїм.
І торохтить кравчучка,
Підскакує, скрипить,
Ми на вокзал Ідемо,
Хоч місто міцно спить.
І я бурчу тихенько:
- Таксі були б взяли.
-П'ять гривень також гроші,
Ми не з панів – пішли.
Чалапаю слухняно,
Твоя хода легка.
Сльоза на моїх віях
Солона і гірка.
І вдячність переповнює
Усе єство моє -
Уже не сумніваюся:
Дива у світі — Є!

2010р. Надія Таршин

Така несходжена межа,
такі нестоптані сандалі.
Асфальт за обрії лежав,
тягнувся у безкраї далі.
І ти лежав, прогнув диван,
перечитав усі газети.
Втирав мені, щось про дива,
стріляв на пиво, сигарети.
Морочив голову комусь
на форумах, у соцмережах.
Я усміхалась. Тільки кіт
за обома ліниво стежив.