Привітав мене Володя Просін
з Днем журналіста...
...Як було все просто
в юнацькі рОки:
шпальтами газети
ми,
молоді, закохані поети,
постійно марили;
мізерний гонорар
не витрачали на дрібний товар,
а на вино лишень...
Лилось рікою
натхнення...
Дійсність бачилась такою
рожевою –
це так давно було,
води й вина багацько утекло...
Тепер ми не старі – лиш посивілі,
при власній думці, при суспільнім ділі,
та не давай ні пити нам, ні їсти,
лиш нагадай: "Ви й досі – журналісти!".

Джмеля зачарувала дика мальва,
роси сльозинка на рожевій щічці, -
краса її проста у ніжнім смутку,
беззахисно цнотлива в одкровенні.

Щовечора він прилітав до неї –
цей джміль-джигун, що звабив стільки квітів,
спиваючи нектар півоній пишних,
троянд розкішних, гордовитих лілій…

Було у тім коханні щось космічне,
прозоре, чисте, як далека пісня,
на відстані призахідного сонця,
принишкло-подивованого вітру…

…..

А літо – як життя! Коротке і прекрасне!
А на закриллях мрій – поезії пилок,
нектар жаги розпелюсткованого щастя…
Веселка долі – істини ковток …

07-08.06.2000 (2013)

Вітерець колише п’яні чорнобривці
І за діброву сонечко зайшло
На вітах вишень світяться зірниці,
Дрімає сонне,втомне село.

Земля спочила… З нею й добрі люди
Вечеряють сім’єю у садках.
Вечірній гомін лине звідусюди
І місяць погляда на битий шлях.

На лози кучеряві біля броду,
І різнобарв’я молодих отав.
На тихоплинну і прозору воду,
Й багрянець передвранішніх заграв.

Заснуло все, солодким сном сповите,
Маленька пташка скрикне десь вві сні.
Світ місяця, мов золото, розлите,
Світанок будять на зорі півні.
21.11.2012

Тепер від мене ти далеко,
Холодна залягла зима.
Полинув вдаль, немов лелека
І досі звісточки нема.

Уже не прийдеш, як раніше,
В моїй душі–немов гроза.
Усе частіше і частіше
Тремтить непрохана сльоза.

Куди не йду, куди не гляну,
А ти стежиною ідеш.
Букет рожево-полум’яний
Задумливо в руках несеш.

П’янких троянд тендітно-ніжних,
Що часто дарував колись,
Та покривалом білосніжним
Твій слід назавжди застеливсь

Тебе немає… Ти далеко…
Путі засніжила зима,
Бо ти полинув, мов лелека,
В полоні сніжнім я сама.
22.11.2012

Чуєш, крихітко, зеленооке створіння з минулого,
Я не схлипую більше, торкаючись думкою мрії.
Запитаєш, чи вірю? В людей ані краплі не вірю,
І, яка ота віра, на дев’ять десятих забула.

Чуєш, дівчинко, що жила почуттями і римами,
Мені досі болить, як у снах тебе бачу я.
Я сьогодні, як всі, і нічого немає дивного:
Щоб не бачити зрад, я й сама тепер зраджую.

Не вертайся у мене і входи забудь, будь ласка,
І не змушуй писати, бо ж бачиш, уже не виходить.
Я щаслива, здається, комфортно мені під маскою,
Я навчилась без совісті жити – кажуть, тепер це модно.

Залишайся в минулому – гарною, вірною, доброю,
Віддавай себе мріям, живи і не слухай нікого.
Ну, а я… мушу йти, повертаю за інші обрії –
Просто вибач мені й не кажи про ці рими Богові.

06.06.2013

Черемош кипить у смерековім краї.
«Сім раз на годину тебе ізгадаю…»

Розплескує ватра вогненну заграву.
Всміхається нявка, підступно лукава.

Чугайстер танцює, співає флояра.
Ворожить Палагна, любаска мольфара.

Прудким козенятком вистрибує річка.
«Іва-а!»- із безодні голосить Марічка.

Регоче забава, у смуток сповита.
Під вікнами сумно ридає трембіта.

Ти так мовчав несамовито,
Безладним і принадним ставши.
Ти так мовчав мені і квітам
Із перламутрової замші.
Хотів не видатись нечесним,
Сприймав спокусу, як належне,
Лишав невизначеність веснам
І за термометром не стежив.
Ти забував молитву звіра
Із вірою в тотемну темінь…
Мовчання липнуло до шкіри.
Ти не вертався більш до теми.

Не поспішай дорогою життя,
Куди веде – не знаєш до пуття,
Бо ще ніхто не бачив там зустрічних,
Де позасвіття, безвість, небуття.

Я щирішого слова не знаю,
І нехай все на світі мовчить,
Коли Ліну Костенко читаю,
Там гармонія вічна звучить.

Там красою природною дише
Кожне слово, магічне й просте,
Поетеса душею їх пише,
Я ж, вклонитись їй хочу за те!

І хмарину, і білу хатину
Змалювала в барвистих тонах,
І пташину, і дивну шипшину
Та кохання безмежний розмах.

Як захоплює доля трагічна
Чарівниці Марусі Чурай!
Цей безсмертний роман історичний
Прославляє Полтавський наш край.

Є поетів великих багато,
Мабуть, і геніальніші є,
Тільки в Ліни слова всі крилаті,
Возвеличують рідне, своє!

«В м. Кременчуці станом на
01.04.2011 р
померло 700 чоловік ліквідаторів
аварії на ЧАЕС»
(Статистичні дані)


Спокійно, мирно ми жили,
Та раптом щастя обірвалось,
Коли над Прип’яттю зірвалась
Страшна й гірка зоря Полинь
Й зламала долю поколінь.

З однОго лиш Кременчука
Сімсот життів – це так багато!
Немає батька, сина, брата
І на весільних рушниках
Нема з ким нареченим стати.

Тече отруєна ріка,
Шумлять обпалені ліси...
В краю казкової краси
Цивілізація зника ...
Лиш кінь Пржевальського блука.

Не забувай про тих братів,
Що монстра атому спинили,
Тілами власними закрили
Мільйони дорогих життів.
Не стримуй світлих почуттів!

Свічу скорботну запали,
Замри хвилиною мовчання,
Сльозу священної печалі
Зрони і голову схили
В честь тих, що в вічність відійшли.

Гуде набатом на весь світ:
– Не забувай про це, людино!
Земля така - одна-єдина
Для всіх нас, на багато літ!
Який залишимо ми слід?
2011

Під вікном під моїм тихо кінь заіржав –
То приїхав з Монголії друг Суренжав...

А невдовзі за ним під балконом моїм
Зупинив аргамака татарин Селім...

А затим на собак напустив переляк,
НатиснУвши на гальма, Тадеуш, поляк...

І небавом поповнивсь гостей моїх гурт –
Прикотив на машині з Німеччини Курт...

Говорив Суренжав: "Любий друже Іван,
Вибачаюсь за все, що зробив Чингізхан!".

І Селім дуже щиро мені говорив:
"Мені стидно за все, що Гірей натворив!".

І Тадеуш, поляк, обійнявши мене,
Вибачався за гасло "Мечем і вогнем!".

А знайомець мій, Курт, щонайбільше винивсь:
"Проклятущий фашизм кров’ю спільною змивсь..."

Та ніхто із-за ближнього із-за бугра
Не приїхав чомусь до мого до двора,
Не просив за Андрія, Івана, Петра,
Хоч давно повинитись сусіді пора...


2001

Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине.
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В жовтневу сумовиту завірюху,
Туди,
Де, замерзаючи без руху,
Самотній клен стоїть на схилі дня.

В незвичній тиші, в тиші неземній –
Пожовкле листя…
Стежка загубилась…
Будив я тишу – тиша не збудилась.
І сам я наче розчинився в ній.

1978

Черепаха Поспішаха
У ставочку край села
Не згадати вже відколи
У хатиночці жила.

Черепаху знали всюди –
У ставку і поза ним.
Не звичайна це тварина,
А дивинка із дивин.

Як прокинеться зраненька –
Тільки сонечко зійде –
Так одразу й метушиться,
Аби встигти все за день.

Стільки справ у черепахи –
Полічити всі дарма!
І спокійної хвилинки
У бідненької нема.

На зарядку, на сніданок –
Все бігом, заперло дух.
Потім прати-прибирати,
Аби сяяло навкруг.

Пов’язати светри теплі –
Для маленьких правнучат.
А ще – в гості зазирнути
До плотвички і ляща.

....................

У тієї черепахи
Гостював колись я сам,
А як хто мені не вірить –
Черепаха й досі там.

Зазирніть до неї в гості
(Я би дуже попросив),
Аби більше не казати,
Що нема на світі див.

А дитинства безтурботні крила
Вже давно у вирій полетіли.
І нема де смуток діти,
Бо дорослішають діти.

15 травня 2013 року

Вже, здається, весна і настала,
Та ще холод і сніг навкруги.
Вже воскресла ріка, засміялась.
Та ще й досі сумні береги.

15 березня 2013 року

Ти тільки не сердься. У мене багато справ.
Сьогодні до тебе усі відмінили потяги.
І білий рояль не приймає низьких октав.
І нерви мої застудились від цього протягу.

Веслує чомусь човняр до нічних проваль.
Вже часу немає жаліти за тим, що втрачене.
А знаєш, я тут відучилась дивитись вдаль.
Не сердься, будь ласка.
І спробуй
Колись
Пробачити.
5.06.2013

Для роздумів привід хотіла б вам дати:
Чи слід при нагоді за ріг повертати?
Питання це здатися може смішним,
Якщо не зіткнулися поки що з ним.
До чого тут ріг? Взагалі ні до чого,
Бо справа не в розі, а в тім, що за рогом.
Буває, ідеш, а за рогом аж сяє
І манить, і вабить, скарби обіцяє.
А вже як повернеш – воно як бабахне!
Осліпить, оглушить, недобре запахне,
Не просто бабахне - добряче зірветься!
Ще довго збирати себе доведеться....

Багато в житті перехресних доріг,
Та все ж не спіши повертати за ріг,
Спочатку поглянь крадькома із-за рогу
І, мов піонер, будь готовий до всього.
А краще - аби не нарватись даремно -
Постій, почекай, хай хтось інший поверне ...

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Хмари над Вітчизною звисали –
Йшов буремний сорок перший рік.
Ні до чого збори й пишні зали –
Клич поетів дужий чин прорік.

Ольжич і Теліга у двобої
Полягли, та жить їм – у віках.
Перейняти треба нам з тобою
Їхній дух і волю до звитяг.

Ліра й зброя – хоч антагоністи –
Воєдино, як надходить час.
Патріоти, націоналісти
Ольжич і Теліга – серед нас.


2007

Слова смешные, влажные на вкус,
Слегка и впрямь похожие на слово,
На междометия и на союз
Не тратящие ничего такого.

В одном из них так много поздних трав,
В другом спешит на взлёт кусочек неба.
Былую роль, былую боль сыграв,
Маслятами им спрятаться в траве бы.

Прикинуться, что всё им всё равно.
Шепча себе в рукав "какого чёрта",
Бессмыслицы ещё одно звено
Добавить - и сомлеть от натюрморта.

Номинатив - их первая кровать,
В ней обстоятельств следующих груды,
И миру подошло существовать,
Каким и назовут его повсюду.

А мы, по мере рефлексии тем,
Сквозь коннотат зайдём в такие чащи:
Была ли, мол, материя морфем
И был ли их нетвёрдо говорящий?

2013

пародія

Мені кортіло, ой кортіло…
А ти, оце, про Фрейда знов.
Одні розмови – то не діло,
Де “асісяй”, пробач, любов?

А хочеш коньячку до кави?
(Я вже холодний з тих манер)
Он лінзу “світлооку” вставив –
Зі стрáху ледве не помер.

На Сомалі очистив кáрму –
Аж плоть – вогненна ненасить!
Ти про Далі… А я – як мармур!
…Готовий мито заплатить.


1.06.2013

Сріблясте мево.
Травень. Зорепад.
Перга зорі
на сонному ясмині.
Стихія рук.
Вуста шовковоплинні.
Сюрчання зацікавлених цикад.
Ніч у прудкім
полив’янім човні
прямує до причалу понадчасся…
Чи ти насправді,
доле,
відбулася,
чи в самоті намріялась мені?

Гуляє сніговій у сутінках зимових
І навіває білокрилі сни.
Ховаються у подушках пухових
Слабенькі паростки – гінці весни.

Провісники тепла і благодаті –
Голубоокі проліски живі.
Вони хоч і тендітні, та завзяті
І скоро засиніють у траві.

Й конвалії, дзвіночки срібло-білі,
Задзвонять стоголосо під кущем,
Передчуття весни щемливо-миле
Розіллє млосний і солодкий щем.

Вона зеленим голосом покличе
Пташок веселих у духмяний гай,
І засвистить, затьохка, закигиче
Шовкової весни п’янкий розмай.
22.11.2012

Промовляю твоє ім’я,
Коли сяють, мов свічі, зорі
І гойдається іздаля
В сяйві місячнім, тінь прозора

Місяць п’є золоту росу,
Розливає шовкову повінь,
Прикрашає земну красу
Надвечір’я прощальний промінь.

Бачу очі твої ясні,
В них відлунює болем спомин,
Солов’їні хмільні пісні
І кохання нашого човен.

Промовляю твоє ім’я,
Ніч крильми обіймає плечі.
Жаль – не можемо ти і я
Повернути наш в зорях вечір.
21.11.2012

Учора дощ , сьогодні мжичка,
А завтра злива за своє…

Погода наша , як п’яничка,
Що безпробудно тиждень п’є .
Дійде до білої гарячки,
Седмицю, - пити й не проси …

І світ здається пеклом, наче
Вогню рокочуть голоси.

05.06.13

не осуджуймо
як несуджені
облачімося
несвяті

обіймаймося
до відчуження
і розчинення
слів і стін

оприлюднюймо
що приховане
а враховане
хай хибне

не те щастя
що вже підковане
а та втіха
що ми
одне

не та радість
що сохне втіхою
а той промінь
воскреслий
з уст

ще живу
бо тобою дихаю
та не дихати
не боюсь

і немає
про що журитися
бо відсутня
між нами
ніч

це сплетіння
тілесна китиця
вражень
присмаків
протиріч

5 Червня, 2013

грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів
краплі
відчаю ази
льолі паростків алюру
зодягаються у пил
мов бджола
в пилок тичинок
то несе відро кропил
в крепі чорному хмарина
висне вітроносна таль
хвилі тягне за пороги
кров змиває красноталь
у потоці листоногім
тінь зливається дерев
ув одну до серця лійку
йде гортанню і дере
від правіку до крайвіку
згустком спогадів п’янких
що стають дедалі чисті
де на відстані руки
небо ковзає у листі
а усміхнена печаль
спить кульбабою на цівці
і ворони не кричать
мов оранда по горілці
знає все своє нутро
має все для себе місце
і ні пухом ні пером
розлітаються злі вісті
а під проводом ламким
променистого конвою
в бога бавляться думки
і гойдаються травою
снів мелодія тече
омиває втома спрагу
світло в пошуках очей
танець душ на вістрі шпаги
все воно тепер бліде
мокне
хрипом облітає
дійство вижите з грудей
розчиняється
ковтаю
грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів

31 Травня, 2013

1.

чіпається до вулиці
безсоння
черствіє кроком
спечене
в повітрі
з’їдає
мов цинга
позавіконня

години
зайві
на нічній палітрі
хоч
де-не-де
мете
ліхтарне світло
не осідає
тане вмить
мов зерна
в жорнах

2.

ми
спраглий ритм
на лоні тьми
малюємось
теплом
навзаєм
займаємось
тамуємось
вгасаєм

двох тіл
банкет

і брак лише
чуми
в якій
єдине світло
друзки дзвону

3.

в багатті тиші
ніч холоне
і шпацирує
кров по скронях
у п'ятках чути
як іде
у білих шльопанцях
ідей
від маси сірої
в легені
що порожніють
мов кишені
при цокотінні
казино

4.

за нас
промовніше
вино
воно
грайливе
і відверте
ти
відкриваєшся
конвертом
в якому
ключ
і зграя нот
що потребує
диригента
і пастора
на випаси
чеснот

5.

о панно
випите вино
німе кіно
і титри
з рухів
те що в руках
твоїх
роздмухай
губами припадай
палай
збігай
в округленнях
наснаги
впивайся
вилита
зі спраги
пестлива
млосна
і туга

6.

я
для чекання
не слуга
іду
по дотиках
до точки
де доля
насипається
пісочком
а сім доріг
складають ‘я’

там
дев’ять місяців
стоять
у ще не вишитих
сорочках
дитячі
пальчики
до "п’ять"
вчать
рахувати
у синочка

і ти
щасливіша
від мук
і найкрасивіша
на світі
не відпускаєш
бога
з рук
що до грудей
припав
налитих

23 Травня, 2013

Панорама вечірнього неба
Захопила зненацька мене,
Як кохання пригасле до тебе
Десь за обрієм тихо сяйне...

І згасає, вже зовсім згасає,
Вбите чорними хмарами зрад.
І, здається, надії немає –
Облетів, зажурився наш сад.

Та освітиться вранішнім сонцем
Все навколо, немов оживе.
І в погасле від суму віконце
Ще загляне кохання нове!
2012

Світяться листочки червнем і світанком.
Новий день засяяв в пелюстках троянд.
Все пташине братство цим чудесним ранком
Фестиваль принесло звуків у наш сад.

Пурхнула синичка у бузках-черешнях.
Мабуть спокушає: гай, пійміть її!
Може і спіймаю, адже день прийдешній
Наливає впевненість в душі за краї.

Літо. Поряд руки й очі дорогої
І навіки рідної долі у цей день:
Скільки років разом у наш сад з тобою
Дивимося слухати чарівних пісень?

Сад не постаріє, не загубить мрії.
Теплота і відданість, віра і любов,
Разом з новим щастям, літню феєрію
Звуків нам доносить промінцями знов.

І уся буденність, що переповняє
З дня у день куточки суму голови,
Свіжою росою кришталево сяє
І тікає зовсім святом із трави.

2013р.

Ні слова назад не заберу -
Це мій Бермуд,
Слухач ти друг,
Єдиний гість присутній тут,
З тобою чесний і відвертий
Хоч ми і перехожі.
Тобі даю всі почуття хороші
І неважливо твоє ім’я,
Положення в суспільстві
Тут ціль одна,
Коли прозора відстань.

Не припиняти скарг
І збільшувати власний простір
Або шукати скарб,
Як жити просто
Невимушено…

(тук-тук)
Відчинено у мене
Ось тут в кутку
Тримаю жадібність, її лілею
Або тримаю за горлянку
Цю панянку,
Яка із скупістю заводить п’янку,
Не вірю, в жодний їх «останній» раз!
Ось тане рай!
В іншому кутку засипаний осудливістю, грубістю!
Засуджую всіх
Без винятку!
Отримую від цього кайф!
Аж лячно…
Бо в третьому кутку Бурмуда – смуток…
Пропасти, зникнути,
Упасти й вимкнути,
Так легко
Борсатись в болоті
Так просто,
Піддатися під вплив
Лише, щоб прийняли!
Відчути важливість власної персони,
А я не можу так,
Не можу бути сонним
Й боротися не можу -
Я мирний воїн

2012

***
Чи жаль, чи смуток, чи темна хмара
Летіла в простір і думку вкрала:
«…Невже це осінь прийшла у гості
й надії просинь у мене просить...?»
Я тільки очі звела, щоб нишком
Благати в неба тепла ще трішки.
Зимно… Невже це осінь
прийшла у гості, як нелюбов?

Чи жаль, чи смуток, чи дивна хмара
Летіла в небо і душу вкрала:
Невже це осінь приходить в гості
І сонця просить у неба вдосталь...?
Я теж долоні звела докупи
Благаю Долю брови не супить…
Осінь… Невже це знову
недоля-осінь, як нелюбов...?


2003-2004 рр
* ...прошу не судити строго професійних виконавців :) бо співаю таки нікудишненько :)

моя квіточко
моя зірочко
моя пташечко золота
хоч наснись мені
у казковім сні
чи туманами прилітай
на Вкраїні я
ти в Італії
поміж нами печаль густа
а шалений час
розлучає нас
зжовклим листям летять літа
моя мрієчко піднебесная
мій промінчику дорогий
прилети прошу
хай воскресну я
коли погляд засяє твій


04.06.2013

Я купаюсь у запаху літа,
Як медовий нектар, його п’ю.
Запах літа, у душу улитий,
Пригадав мені юність мою.

Я купаюсь в мелодії літа,
У пташиному дзвоні хорІв.
Як хотів би я знову зоріти
У рожевому мареві снів.

Я купаюсь у маєві літа,
В акварелях ланів і левад.
Як хотів би я знов полетіти
У дитинства заквітчаний сад.

Літо добре мене розуміє,
Всі принади дарує мені.
Тільки літ навіжених завії
Не повернуть минулії дні…

Дива! - що не майстриня, то чаклунка.
Краса! - що не сорочка, то шедевр.
На вишукані давні візерунки
Сам час аж задивився - і завмер.

Низинка... хрестик... таїна зі скрині.
Причастя рук. Молитва рукавів.
Сокаль у вишиванці старовинній
Ураз на років сто помолодів.

26.05.2013.

Я пішов із Мартином у ліс.
Він до білки в дуплечко заліз.
А малесенькі три білченята
Обіймали його, наче тата.
Розсміялись хвостаті сороки,
Їм від реготу зводило боки.
Хихотіли зайці і лисиці,
Навіть дві веселунки синиці.
Він залізти на дерево зміг,
А додолу зваливсь, наче міх.
Обчухрав собі спину й хвоста…
Хтось ще бачив такого кота?

5 червня 2013 року

Ось і осінь. Перший клас.
Вже чекають парти нас.
Прописи і букварі
Завжди раді дітворі.
Проводжають мама й тато
На дзвінке веселе свято.

15 травня 2013 року

Як хворів же я у лузі,
То прийшли до мене друзі.
Ось метеличок крилатий
Залетів хутчій до хати –
Став мене він звеселяти,
Тугу в серці розвівати.
Соловейко у дворі
Щебетав аж до зорі.
Це було неначе казка.
Поспівай іще, будь ласка.
Сонце вийшло із-за хмарки,
Зазирає промінь в шпарку
І так ніжненько лоскоче,
Хоч-не-хоч а мружиш очі.
Ластівонька щебетлива
Радість принесла на крилах.
…Розцвіли півонії ще й жасмин.
Не самотній я тепер, не один.

2-3 червня 2013 року

Я – Володя. Він – метелик.
Я сумую. Він веселий.
Він до мене прилітає,
Душу й серце звеселяє.

2 червня 2013 року

Хоч у банку маю я рахунок
Та мені на нього – наплювати.
Слів моїх гірких убогий трунок
Понесу по офісах проклятих.

Зазирнув учора я на «Світоч»
Та прогнали ледь не кулаками.
Я на море не поїду влітку,
А піду у гори разом з вами.

Ні, не повний дурень і нікчема,
Не бездара я і не голота -
За базар гнилий не злізу з теми
І провчу фінансово сволоту.


04.06.2013

весняний дощ із твоїх очей
такий солоний
сьогодні падав на вуста
звучало танго
дерева мовчки поспускали вниз
крони
неначе голови
а з них янгол
злетів і сів на ліжко
у кімнаті
такий хороший милий
як мрія
ти «зависала» в той момент
в чаті
одно лиш фото твоє серце
гріє
одне лиш фото
крізь кілометри
вплітає спогад у вінок
із м’яти
не можна пам'ять назавжди
стерти
не можна віру просто так
відняти
сердешний янгол
пив каву
допоки дощ не розвіяв
вітер
і тут задумуєшся
як мало
потрібно людям
аби душу зігріти

Поезія і Слово нероздільні,
Як б’ють у ній джерела дуже сильні,
Які завжди підвладні лиш тому,
Хто любить Слово, наче божевільний.

***
Зберу всі камінці в своїм городі,
Допоки ще не похапав їх злодій,
І склавши змамените рубаї,
Дивитимуся вслід примхливій моді.

***
Хто зазнає великих, творчих мук,
Той добуває неповторний звук
Із доленосного й живого слова, –
А хто не хоче, той іде в фейсбук.

***
До скону не цурайся буднів прози,
Не постаріє ні душа, ні мозок.
Не гнись в дугу і серцем не зів’янь,
Бо дошкулятимуть метаморфози.

***
Мандруємо по сайтах без пуття,
Чекаємо, як дива, майбуття,
А щастя причаїлося у серці, –
І, певно, це найбільше відкриття.

***
Пекла ця думка, мов гаряче свердло:
«Де м’яко стелять, там лежати твердо».
Її миттєво я охолодив,
Бо там душа не набереться скверни.

***
Живу я, закотивши лихо й горе,
За синє море і високі гори.
Благословляю – засіваймо лан, –
І не кружлятиме над нами ворон.

Потоками світлих енергій,
Смарагдами вічних надій -
Пронизує імпульсом верхній
Топазно-чуттєвий,стрімкий
Свободи момент поза часом.
Спиняється рух, часоплин.
Оточені слів парафразом -
Потріскують величчю стін
Фортеці глухі - і об землю.
Б'ючися не стримають крик.
Вчорашнє впивання коктейлем...
У правді душі не зберіг.
Розімкнеться коло підступне,
Просяє знаменням чудес,
Щоб кожний, хто буде наступний,
Зміг сам досягнути небес.

Троянди червоні
холонуть
на мертвій землі
Над ними зійшлись
чорні хмари свавілля
й неволі
Кружляють по колу
розсерджені запахом крові
жорстокі круки
Із темної виють діброви
голодні вовки...
Скрадаються пильно й невпинно
Допоки моє покоління
покірно мовчить
допоки подобою тіні
Блукає в країні тремтіння
де подих свічі
вже не в силах роздмухати тьму...
А вовки
все сильніше стискають
Троянди червоні
на мертвій землі
Квітучого краю пророцтва
збулись-
Країну вовки роздирають
на Захід і Схід
А геній народу зневірою спить
у журбі

Живи моя любове,
хоча ослабли крила,
Спіши на поклик долі,
не падай, а лети
Бо ще душа палає,
несуть думки-вітрила,
Її не закували
зимові холоди.

Допоки світять очі
і серце завмирає,
Моя любове світла,
живи, не помирай,
Бо є душа на світі,
яка тебе чекає,
Як ненька і родина
і незабутній край.

Лети моя любове,
удень і темні ночі
Й на мить не зупиняйся
в путі у пізній час,
Бо жде самітнє серце
й журливі карі очі,
Що відігріють душу
не зрадять в горі вас.
21.11.2012

Біліє сонний сад, зітхає,стиха,
Квітує повінь ніжна і п’янка,
Земля у сні на повні груди диха
І віє прохолодою ріка.

У очереті сойка десь кигиче
І білі гуси сплять чутливим сном,
А журавель свою журавку кличе,
Шепоче вітер мальвам під вікном.

Мені і досі млосно і привітно
Купатись в весняних п’янких ночах,
Я бачу нашу стежечку завітну
Й блиск місяця в замріяних очах.

І синьооку голубінь ожини,
І річечку, що мариться у снах,
Матусю молоду біля хатини
І вигін за селом у полинах.

Натомленим крилом мене вітають
Мов блискавиці, молоді літа.
Ще жевріє життя на небокраї,
Пора минула юна, золота.
20.11.2012

По великому рахунку – наплювати,
Хто і що подумає про мене,
Скаже «Світоч» що думки зродив я задом,
Чи назве « малим дитям зеленим».

Не для «світочів» слова убогі пишу,
І підтримки визнаних не прагну,
Я собі знайшов малу закриту нішу,
Там висаджую думки зачахлі.

Бо немає сил нести в людське болото,
Покручів - дітей душі пустої,
Щоб фінансово розкручена сволота ,
Поливала їх словесним гноєм.

По великому рахунку я нікчемний,
Та бездарний у пустих надіях,
Але з покручів розквітне ніжна тема,
І любов, в душі людей засіє.

Як модуси часу крізь тіла клітини
Проходять хвилини, тремтять у серцях -
Так посмішка світла, немов у дитини,
Що просто прямує, незнаючи шлях,
Бо їй невідома буденна утома.
Як просто і вірно іде до мети!
І радість квітуча - дорога до дому,
Де стрінуть, як завжди, найближчі і Ти...
Наповнються сміхом любові-свободи,
Відчують як тихо те щастя прийшло.
Так було і буде, від роду до роду -
Не зникне, не згасне одвічне тепло.

05.05.2013

Прошу тебе:забудь ім`я моє.
Просто забудь і все.
І не пригадуй всує.
Бо доля двічі шансу не дає
Зотлілим душам, де лиш дим ночує.
Ні тим очам, де родить лиш печаль.
Ні тим словам, до кореня обтятим.
Вже безіменним, легше буде нам ...
Себе шукати.

Нехай печаль натомлена спочине
у милосердних пелюстках надій…
Зима, сповита біллю хуртовини,
відтужить врешті голосом завій.

Дощами тихий смуток най відплаче,
і стежка знову виведе крута
туди, де щастя, щире і терпляче,
твою сорочку подрану лата.

Нехай зіниці щастя і надії
тобі дарують дещицю тепла,
аби душа, яка брехать не вміє,
бентежні очі вбік не відвела…