повінь повік і блаженне мовчання втечі
видихи кольорів чи замріяна осторонь
ти загортаєш мене яструбом брів на плечах
марево срібних борів хилитає постіль

ох заморочив голову пелюстками жасмине
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене наче грудну дитину
питимеш сто ночей віхол ошатних застуду

із теплого молока та молочаєвих сліз
руни тремтливих русалок родяться на руці
кожне тримке бажання із вогнища віршів
автографами цілунків ти попадаєш в ціль

ох ворожбите звідки несло твій слід
в ранах лежать дозрілі коханням яблука
я збираю їх в пелену пестощам на обід
ти на пістрявім коні збиваєш їх шаблею

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

До хлібного кіоску, на горбку
Зажурено бабуся пригорнулась.
Руку загрубілу, шкарубку
До совісті країни простягнула.

З подякою рогалик узяла,
В очах заголубіло небо:
«Я, доню, зичу і тобі добра,
А більшого в житті не треба».

Перехопило подих від жалю –
Дивлюся на згорьовані ці руки,
Не на курортах вік свій провели,
Пил чорнозему в них, як мука.

Цим золотим рукам нема ціни,
Вони ніколи не відпочивали,
Біля землі з весни і до зими,
Що будуть старцювать - не знали.

«Бажаю, доню, я тобі добра», -
У серце болем - від її біди.
Ціна прожитих літ – знедолена рука.
Не приведи, Господь, не приведи.

1999р.

Стрибають, мов горобчики, оцінки,
І раптом зупинились на хвилинку,
І пурхнули донизу крадькома, –
Стою, немов притиснутий до стінки.

Ніжністю печаль моя зігріта
Наяву вже, не лишень вві сні:
З фотографії, де сяйво літа,
Ти даруєш посмішку мені.

З того дня, як вперше мені стрілась,
У полоні чарів я твоїх;
Й мавкою ось зараз уявилась
У вінку із квітів лугових.

У розмаї сонячного млива
Щем забутий в серці ожива,
Бо така ти юна і вродлива,
Що й сама – мов квітка лугова.

Жив у Віслі сом вусатий -
Знаменитий математик.

Голос гув його в окрузі:
- Підпливайте, юні друзі,

Бо щодня, годину кожну,
Я для вас ділю і множу,

Додаю і віднімаю,
Помилок не допускаю.

Всяк питати міг у сома,
Навіть риба незнайома.

І ходив по Віслі вислів:
Сома відповіді стислі.

Сома знали всі. Та врешті
Лин приплив раз нетутешній.

Він і каже: - Я для пана
Маю ось таке завдання.

Ви – мастак, говорять всюди,
Тож, моє питання буде:

Чи зуміє математик
До десятки нуль відняти?

Сом всміхнувся – хто ж не знає,
Щось під вусом вичисляє,

В сома вусів повна сума
І сом дума, дума, дума.

- Ох, біда! Хто допоможе?
Чи один? Чи десять може?

Дві години ті потуги,
Сом посинів од напруги.

Метикує математик:
Від десятки нуль відняти?

Ця задача – наче криця,
Зараз… Знаю… Одиниця!

Наче ні! А десять? Стидно!
Лин - противна риба, видно.

Лин соромить: - Пане соме,
Вам це діло незнайоме!

Сом змарнів і схуд зі стиду,
Бо лічити важко, з виду.

Вечір проминув, і нічка,
Вже прокинулася річка,

День, а діло те марудне,
І сом худне, худне, худне.

Діб отак минуло кілька,
Став худий він, мов та кілька.

Врешті, кинув рідну річку,
І за жінку взяв плотвичку.

2012-2013

стікають фарбою картин
твої озимлені рамена
у невідь кинуті ключі
птахами гріються об небо

усі дороги під укіс
і веслярі в човнах без весел
сумбурні погляди беріз
весна в твоїх долонях, зимо

а невід сонця у струмках
вигоює квітневе лоно
останнім бриликом снігів
гайне зима із видноколу

2013

У ночі гаварецьке чорножбання
вельможно запливали перелітники-
здорожені пелазги. Волі містику
несли в очах. У шовк пісень убрані,
летіли на оселі позимові,
зачaттями віщали й колисковими....
І там - понад даховими покровами -
молилися на журавлиній мові:
ясминові, кульбабі златоустій,
і сонцю, що мов ягода над віттями -
промінило весняними трембітами
життю ультрамаринового устя.
Крильми котили писанку планети,
живили ранки звільженими росами...
i нині їх лелечимо і просимо
гніздитись - опочить oд перелету,
Течуть по древі живосилу смоли,
душа пливе квітневими руладами -
одвічне свастя руху, днями ладними,
весною довершає року коло.

Партії. Блоки. А ще й – коаліції.
Ревнощі. Ревище. Бійки окремішні.

Перемагають доцільність
Амбіції
Ревних, найревніших...

Колються партії. В прах розпадаються
Блочні альянси – вони ж не бетонні...
Все
На свої
На круги
Повертається
В цім беззаконні!

Юрбочки. Юрми. На черзі – майдани?
Знову – повірити? Не помилитися?

Рано ще, Йване, зализувать рани,
Рано в раю героїчно роїтися!


2006

Я не знаю, як краще – чи зі мною, чи без.
Я маю ножа. Він має шість лез.

А від першого леза, що було мов змія,
Новий світ народився, і у ньому був я.

Іще три закружляли, наче три голуби:
- Ми знали б, як краще... ми знали, якби...

Якби в нас не знайшлося п’яте лезо ножа -
У нього крихка і болюча душа,

Що потроху привчає любити межу,
Бо шосте я лезо у серці ношу.

Світло тут, поміж нас, і зовні.
На кордоні – вікна квадрат.
Розливала любов по повній
і гіркою була, навряд...

Плели руки на стінах тіні.
В лабіринтах важких завіс
осідала світанків піна
павутинням густим навкіс...

Обертало зірки над нами
або сутінь шпалер і стін.
Ми у світі були світами,
решта – тінню... То світла тінь…

Било сонце у скло даремно,
марно йшли із небес дощі –
нам світила душа у темне,
ми напилися із душі...

Коли впали світів кордони
теракотом важких гардин,
Світлотінню прийшло сьогодні.
Буде всесвіт... і буде син...

Ніби вчора вибороли Волю...
А вставати знову на порі:
Ще не встигли дополоти поле –
А позаду вже цвіте пирій.
Трохи, браття, втішились ми – й скисли:
Все поволі котиться назад.
Лантуху горба не давить крісло,
Грабченки гребуть усе підряд.
І правий ще досі дід Кирило
(Це, щоправда, втямили не всі):
То все байка, що часи змінились,
Бо керують досі ті ж Кузі.
Все ще є Михайлівки й Пальміри –
Правда, досі збільшився масштаб;
І дере Везучий Прокіп кирпу,
Наче весь народ – у нього раб...
Браття, ми чогось не доробили:
Все вертає на круги своя.
Рано шаблю вішати на килим:
Кузь таки боїться Турбая.
12.01.2007

Спасибі, доле, що новий засяяв день,
Хліба ростуть, дорослішають діти.
Спасибі, доле, за усіх близьких людей,
Що є зі мною у величнім світі.
Спасибі, доле, що відлунює в мені
Цей щедрий вік то радістю, то болем,
За шир твоїх доріг, за тяготи земні,
Які здолавши лиш, стаєш собою.

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.

Спасибі, доле, що я винен ще тобі,
І за минулу, й за прийдешню силу.
За все, що зможу я, за все, що переміг,
Спасибі, доле, істинно спасибі!

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.
12.01.2013

Всі будильники сплять. Циферблатам не вірять у квітні.
Буде кава і дощ. І Бетховена звуки стрункі.
І стривожені кимось птахи за вікном перелітні.
І струмки задзвенять, як монети у жмені гладкі.

Буде запах трави пробиватись крізь двері і стіни.
Всі журнали з полиць про весну прочитала старі.
Вже мене не дратує твій сміх і тижнева щетина.
Тільки б сонце ласкаве завжди золотилось вгорі.
26.03.2013

Я видел горе безрассудства,
не слышал трелей соловья.
Там, где царило лишь безумство
ты не оставила меня.

В глуши слепого сновиденья,
в гнетущем крике тишины
я не утратил свое зренье
и цвет в глазах морской волны.

Летели годы как кометы,
сгорая в мертвой тишине.
Твоим теплом слова согреты
в молитве тихой обо мне.

Моя душа горела адом,
а ты была моим огнем,
моей сияющей отрадой,
одним осенним серым днем.

(27.02.2013 р.)

***
Сипнув Господь на струни ліри
Зерно божественної віри,
І голос раптом забринів, –
І я воскрес в огні офіри.

С чашкой кофе у камина,
С сигаретою в руке,
Я сидел и наслаждался
Красным заревом в огне.

Ты вошла и села рядом,
Я тебе кофе предложил,
Закурила и сказала
Все, родной, конец игре.

Затянувшися по глубже
Я сказал ей, поясни,
По Шекспиру я уж умер
Раз конец моей игре.

Ты на юмор переводишь
Наш серьезный разговор,
Но скажу тебе я прямо
Всё, прощай, мой дорогой.

Ухожу я на рассвете,
Вещи заберу потом.
Полюбила я другого,
Весь мой сказ тебе, родной.

Отпив кофе, я промолвил,
До рассвета далеко
Мы с тобою расстаёмся,
Это всё уже решено.
Но скажи мне, в чём причина
Расставания сего?

Она с грустью улыбнулась
И сказала мне в ответ,
Наша жизнь - это рутина,
Все спокойно, тишь и гладь,
Нужен взрыв адреналина
Чтобы мог меня понять.

Я в ответ же ей промолвил,
Да, попала ты конкретно,
Раз спокойствие не всласть.
Что ж, иди за зовом сердца,
Мне тебя не удержать.

Утром рано слышу голос:
Кофе, милый, на столе.
А вчера, я пошутила,
Ты прости уж это мне.

Шутки шутками, ну всё же,
Мне задуматься пришлось,
Что в спокойствии с любимой
Нужно всё же, иногда,
Делать праздник для любимой, -
Это праздник для себя.

Не было звона разбитой посуды,
Не было криков и матов.
Оба сидели и молча курили,
Каждый боялся утраты.

Ты изменил мне, сказала она.
Да, изменил, все проклятое тело.
Но, ведь душою с тобой я,
Это затмение было со мною
Я представлял, что с тобою.

Как тяжело, сказала она мне,
Слышать такое признанье,
Даже в измене своей
Нашел ты себе оправданье.

Я потеряла к тебе интерес,
Буду с тобой откровенна,
Там где предательство - нету любви
Так что ищи мне замену.

Я лишь желаю, чтобы в жизни своей,
Сам ты познал боль измены
И получил в объясненье ответ
Что душою она сокровенна.

Сижу на лавке и скучаю
И друг увидел я тебя.
Привет, мадам, позагораем,
Иль сразу едем в номера?

Насчет загара, я не знаю,
А с номерами не пройдёт,
Дай закурить и села с краю,
Глядя печально на меня.

Достав с кармана сигарету,
Чтобы марку ей не показать,
Я чиркнул спичкой, и подумав,
Решил собой на время стать.

Ее печаль меня пленила
И внешность тоже ничего,
Наверно, милый Вас покинул
Решил я что-нибудь сказать.

Да нет, устала я от жизни
Все надоело, пустота.
Да, и конечно, милый бросил,
Сказал, что я уже не та.

Сказать бы Вам, забудь всё это
Но знаю, это не пройдёт,
Ведь часть души ушла при этом,
А это вряд ли кто поймёт.

Да, часть души ушла к нему
И это всё я понимаю.
А чем заполнить пустоту?
Увы, я этого не знаю.

Заполни грустью и тоской,
Чтобы обида не вселилась
Печалью рану ты омой,
Чтобы и месть не поместилась.

А как же быть с любовью мне?
Ведь это очень-очень больно.
Ведь он ушёл, а с ним она,
А это ведь, уж, не прикольно.

Любовь ушла не с ним, поверь,
Она с тобою отстрадает.
Ведь ты осталась в не удел
Любовь собою не играет.

Она ушла, а я остался,
Сидел и думал о своём,
Что в этом мире, мне осталось
Лечить душой, а не умом.

…Колючі язики, жорстокі очі,
Пекуче і безжалісне «прання»…
Що вам до мого "хочу", чи "не хочу",
До сну, безсоння, чи до мого дня?

Що можете ви знати про ті ночі,
Коли криваві сльози серце точать,
Коли повітря здавлює горлянку,
І задрімаєш тільки на світанку?

Дай Боже не зазнати вам фортуни,
Коли змовкають найдзвінкіші струни,
Коли чорніє сніг, і день із ніччю
Плетуть химеру фантасмагоричну…

Вам ніж у серце – усмішка постійна,
І муляє чийсь успіх чи талан?
Бо ваші душі – заздрості повії,
І заздрість – головний ваш бог і пан.

О, ви моральні! І у ваших клунках
Зразки моралі всякі, по ґатунках:
«Для себе», «для близьких», «далеким», «іншим»…

Хто їде джипом, а чи ходить піший -
шахрайську шістку, де кривава мітка,
здає у прикуп солодкава плітка…

2000(2013)

* * *
А я невеличка,
А я нездорова –
Не біле личко,
Не чорноброва.

* * *
Гей, була в мене коняка
І миски побиті;
Старий козак, як собака,
Бо горшки не миті.

* * *
Всі ви, хлопці, баламути,
Та нікому пригорнути
Молодої мене.

* * *
Козак молоденький
Біля перелазу –
Кучерява Катерина
Де візьметься зразу!

* * *
Щоб та слава не пропала,
Дівка в сінях стояла.

* * *
Ой дівчино, відчини:
Восени, восени
До серденька пригорни.

* * *
Покіль не женився,
Кукіль не родився;
А як оженився,
Кукіль уродився.

* * *
Грицю, Грицю, до роботи
Через річеньку, через болото.

* * *
І над панами я пан
Там, де широкий наш лан.

* * *
Ой не їв я редьки зроду,
Бо я панського роду.

* * *
Понад сад виноград –
Та й тому я буду рад.

* * *
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,
Що погану жінку маю.

* * *
Якщо з тобою покохаюсь,
Караюсь, мучуся… але не каюсь.

Шикуйтеся, слова мої,
У бій за матінку ставайте, -
Ви неба Божого гінці,
Її в наругу не давайте.

Летіть слова,як вітер, вільні
І надихайте нас на дію.
Ви зброя правди і всесильні,
Не дайте втратити надію.

Правдиве слово, як спасіння,
Дощем весняним бруд змиває,
Воно засіяне насіння –
Що до пори не проростає.

2004р.

Не будемо ми про літа,
Вони нам з тобою відомі, -
Уже і постава не та,
У серці побільшало втоми.
Від любих онуків ясніємо
І легшає наша хода.
Нерідко услід нині чуємо:
-Яка ти була молода!
А друзі усі наймиліші,
З якими дитинство пройшло,
І спогади звідти світліші,
Хоч бідним воно в нас було.
Та вчилися ми на відмінно –
Хватало уміння і сили -
Було, у перерву, на двох
Одну сіру булку ділили.
І наші святі матері,
Що нас, як могли , піднімали,
Всю мудрість нажиту земну
У душі дитячі вливали.
І що, що тепер вже літа –
В житті це завжди аксіома.
На щастя у наших очах -
Іскриться життя, не утома.

2009р Надія Таршин

Кохання – це коли я знаю, які на смак твої сльози,
Що тоненьким струмочком стікаються до твоїх губ.
Коли довкола не закінчуються грози,
А ми стоїмо удвох, і у нас не попадає зуб на зуб.

Кохання – це коли я стискаю твою руку
І відчуваю в кінчиках пальців відголос серцебиття.
Коли погрузли по коліна у багнюку,
А ти свої теплом підтримуєш у мені іскорку життя.

Кохання – це коли ти станеш матір’ю наших дітей,
І в маленької дівчинки будуть твої волосся та очі.
Коли я постійно чекаю від тебе вістей,
А ти мені снишся щоночі.

© Віталій Мочарський

2013

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч загляда…
Гайда-гойда… Вода в Стоході
Переповнює русло дня.
Від найближчих відбитись годі.
Вже і дальній наздоганя.
Партизанять чужі в народі:
І до хати й до куреня
Вже прибились… Вже дорушає
До коша й до душі – чуже,
Лиш Славута ще Січ береже,
Бо у нього козацька душа є,
Бог все бачить, на все зважає,
Кінь небесний іще ірже…
Горе Горинню хвилю горне,
Стир підтоплює монастир,
А на заході – небо чорне
Обрій звужує, топить шир…

…енко …єнку шепоче глухо:
«Стережімося …цьких і …ських!
Ляські душі в них під кожухом,
Хоч і панські шапки на них…».
«Наш останній рубіж – це Трубіж! –
…енко … єнку шепоче знов. –
Там і захист є і любов –
З християнським народом вкупі ж!».
А Сула – без весла,
А Ворскла
Темна,
Начеб вікно без скла,
І свіча опливає воском,
І палає в заплаві Псла
Лебедин,
І Петрове «військо»
Четвертує живі тіла…

…єнко …енку терзає душу:
«Геть подалі від москаля!
Він на воду нашу і сушу
Свої зуби гнилі вискаля…
Він трясе Україну,
Мов грушу,
І гуляє, гуляє, гуля…».
Тільки …енку така розмова
Не до шмиги.
Він – голова:
Метикує, бач, що Москва
Зробить з нього охоче …ова
І всі …овські надасть права –
Це ж не капосна татарва
І не ляська гидь гонорова…

…Вік за віком отак минає –
Сперечаються земляки,
А між лівим і правим краєм
І сьогодні згоди немає,
Кожен тягне в свої боки:
Той – на захід, в обійми НАТО,
Той, як водиться, пре на схід
Чаркуватись зі старшим братом
Під квашеню хрумку
І під
Пісню, перчену густо матом.
…енку хочеться бути …овим,
Гоноровим,
Бо ж він такий
Збільшовичений, аж багровий,
«Всеслов’янський і вселюдський…».

…енко плуга тягти не хоче
Крізь чагар дурману-трави…
…єнко скаче (гляди, й доскоче!)
До гетьманської булави.
Гайда-гойда… Біда в народі
Водоповінню прибува.
Живемо у такій незгоді,
Що «Ой, лишенько!» і «Ов-ва!»…
Чагаріє чорнобиль-трава
На безлюдді і на безводді.
Спікер …енко і спікер …ов
Обнімаються вельми чуло,
Ще й чоломкаються,
Немов
Посватались…
Гайда агулом
Під московську під коругов!

Скрушно й тошно:
Ані Богдана,
Ні Івана ні одного…
Схід і захід – кривава рана…
З неба сніг – богоданна манна…
Люди, де ви?
Людці, агов!..


2000

Ми не привиті дивні істоти,
Горя - достоту,болю -достоту:
Дихаєм рівно, інколи - кашель...
Раптом замовкнем - і скажем, не наші
Стогін і сльози; терпіння лиш - ми...

Зможем коли отой квіт віднайти:
Ліки від зради і довготерпіння?..
Дайте нам крапель, які для прозріння!

Століття пролітають, як комети
І вже не вчора – це було колись..
Ще, мабут,ь бродять де-не-де джульєтти,
А пенелопи, все ж, перевелись.

Нас тягне вже всередину – не зовні.
І кожна думка – на тобі! – овва.
Ми еврику вигукуєм сьогодні,
Аби тріщала завтра голова.

Вчимо себе – навколо все відомо.
Родзинок назбирається букет,
Щоб виправдати кожне підсвідомо
Чи то падіння, чи, що рідше, злет.

Коли б тебе дочекатись – і зовсім нічого не треба.
Я вже для нас визираю дешеві квитки в Австралію.
Відкриєм маленьку ферму із соняхами до неба.
Хоч ні, ці трикляті квіти мені Україну нагадують.

Коли б тебе дочекатись. Ти був би мені, як тато.
Як воїн, політик, ніцше. О, ти б не боявся ворога.
Ти знаєш, ці дикі люди, їх справді тут забагато.
Вони у моїх каструлях, ліжках і у моїх головах.

Вони так кишать, як змії, тиняються, "пілігрими".
Це кодло пройшло століття і, каже, що еволюцію
Ми станем з мечами нашими, відірваними від рими.
Хай спокою субтропічного ці циніки нам не рушають!

Ми станем на захист тиші, відвертості і довіри.
На захист малят. Ще чесних на цій непорочній стадії.
Ми створимо нову расу, по-справжньому білошкіру.
Якщо не за океаном – то лиш не у цьому стаді.

Ця жінка постійно ковтає книжки, не йметься.
Трохи закохана, в Зевса, трохи в Перікла.
Вона загалом непогана, коли сміється:
Верхні зубки збоку нагадують ікла.

Тихий черв'як, що точить папір очима
І олівець гризе, і не їсть сніданку.
На павутинні з оголеними плечима.
Має когось – коханця чи то коханку.

В неї рими у черепі, очі хворі,
Червоні – від сліз, книжок, і холодних гаджетів.
Ніколи не співала в церковному хорі,
Не пила таблетки, не їла картоплю смажену,

Не била посуди, не жила з котом-собакою,
Була трохи вітряною-невпевненою-ніякою…
Коли бидло-бари від тріскоту зачинялися,
Вона червоніла й невпевнено віддавалася...

А потім знову ставала антична статуя,
Казала – не хочу їсти і спати, не стадо я,
Знов починала писати нудним гекзаметром
І в туалеті кричала захрипле «занято».

Сонечко моє!
Усміхнись мені!
Зараз - у думках,
Ранком - увісні.

Вечером прилинь,
Віджени тугу!
Хай з Тобою я,
Хоч в думках засну...

Разом ми будем
Тішитись весні...
Сонечко моє!
Усміхнись мені!

Сонце золоте!
Ти - одне на всіх!
Розтопи в душі
Недовіри сніг...

Щоби я Тебе
Дочекатись зміг...
Сонце золоте!
Ти - одне на всіх!

2001р.

Ну як тобі з нею?
Як після мене з нею?
Цілує тобі попечені рани,
тілом виводить у білий ранок,
питає, куди цілував коханок?
Як тобі з нею?
Чи вірить вона у твої долоні,
і голу душу під сірим светром,
у голос тихий, у кави літри,
у білі-білі по чорнім титри?
Які слова докидає в чашку,
які слова заплітає в риму?
Чи ви із нею блукали тими
стежками саду,
де яблук гори і дрібка раю?..
Мене ще пам’ять за все карає,
лупцює спогад,
як дощ в обличчя.
Ти з нею – добре…
Простити нічим…

Маріонетки граються людьми.
То смикають за руки і за нерви –
Такі собі неперелюбні стерви,
То крок стають зі світла до пітьми.

Маніпулюють мудрими людьми
І змушують їх жити по сюжету.
Ведуть у прірву, у прогнилу Лету,
Плетуть інтриги, сваряться, як ми.

Вони такі підступні, що аж-аж.
Із різних «ху» замішують купаж,
Засмічують… А ти таки візьми

І розірви чотири ті мотузки
І п’яту. Прокричи покірно: «Дзузьки!
Маріонетки граються людьми».

25.03.13

Глухий Народ.
Глухий,
Сліпий і
Босий.
Дівча стойть бліде,
Простоволосе
На роздоріжжі:
Місто і Село.
Було ж бо Місто.
І Село було.
А був Народ?
А є Народ?
А буде?
Були чи є, а, може, будуть
Люди?
Нема Людей,
Немає і Народу.
Нема в'язниць,
Але й нема Свободи.
01.02.12

Я знов пишу.
Тобі за це спасибі.
У голові і в серці,
Як раніше...
Думки й слова
сплітаються у вірші.

Ти щось змінив,
Ти пригадав, напевно
Що я пишу вірші.
Що я – письменна!

03.02.12

***
Як ревний ратай зорані загінки,
Невтомно день у день я навколінки
Плекаю ніжні бадилинки слів, –
Блищать краплинки поту і росинки.

зачувши про місяць закопаний під ліхтарем
зривається вітер з весняної пісні на рев
неситим драконом повітря на клапті дере
і падає снігом на кров березневих арен

давай з тої крові відтопимо теплі дощі
мерщій засинай і на линву спинайся мерщій
а я тобі попіл збиратиму з вимоклих щік
як мед бжолярі вибирають із димних вощин

цукрові прогнози згорять у торішній воді
закінчиться линва і попіл і сніг і тоді
відродиться місяць у шрамах як ти і хотів
і ми у зими відвоюємо ластівчин дім

Самотня ніч. Незатишна і темна.
Це б, зоре, зараз променів твоїх!
Тебе ж, напевне, на десятім небі
Гойдає сон у хмарах пухових.

Гойдає сон… Що він тобі шепоче,
В які веде незвідані світи?
До тебе – на десяте небо – ХОЧУ!
Пірнути в хмари теплі, віднайти

Кубельце – й до нестями цілувати
Волосся, очі, плечі та вуста,
І палко притискати й попускати
Такий тремкий, жаданий, теплий стан…

І ринути разом у хвилю щастя –
У первісну гармонію Буття,
Аби на світ – таке, як ти, прекрасне –
З’явилося іще одне життя.

04.01.2008

Далеко десь від синього вогню,
яким палають в небі білі хмари,
твоє життя, яке я не зміню,
твої нічні жахіття і кошмари.

Солоні сльози і нема тебе,
самотність убиває і тривожить.
Над головою небо голубе,
але воно мені вже не належить.

Далеко сонце вже за небокраєм,
співає вітер і шумить у скронях.
Ключ журавлів летить над гаєм,
а моя доля у твоїх долонях.

(21.03.2013)

Солов’ї співали стрільцям серенаду.
Сьогодні сумно стало. Сплять славні сини.
Світле сонце спиває сік старого сАду.
Страшний сорок сьомий – садизм сатани.

Син серця словами старий світ сприймає.
Спитай сестер своїх, сусідів, селян...
Скажуть - сорок сьомий сниться, спокушає.
Сховай сльози, сьогодні сам сильним стань.

Сорок сьомий – рік, коли то польська влада акцією «Вісла» викинула нас з рідних земель Надсяння і Лемківщини.
28.09.2012р.

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради –
Вищого!

Спалах – на рівні світанку світу,
Спалах – на рівні останнього подиху
Всіх прометеїв часів минулих,
Що перейшли у легенди,
На рівні
Непроминальної слави Тараса –
Сина і Батька безсмертного роду!


2003

Сніг, коли сміх... На початку розмови
Позасипало. Не знаю, чи йти.
Повна довершеність світу і Бога -
Сумнів і віра. І я, коли - ти.
Душу і руки закутую светром.
Котиться колесо днів і доріг.
Біль, коли біль... І між нас - кілометри,
В серце посічене - вітер і сніг...
2013

Із бару вийшли десь під ніч
«ледь теплі» два хлопи.
Питання досить в них складне.
Як ліпше поступить?
- Давай візьмем таксі на двох.
То швидше над усе!
- Давай візьмемо пляшку знов.
То швидше «розвезе».

Множинність вимірів, галактик і світів.
У кожного – мета, завдання, часопростір.
А Ти - портал, початок всіх кінців,
всіх перехресть, кутів - глухих і гострих.

Пізнай себе в собі, - лишив Сковорода,-
душі – «я» «мікрокосм» – і зрозумієш Всесвіт…
А чи осягнеш сутність жінки? А хто зна…
Промовчав тут мудрець. Озвучував не все… Світ

ловив його, ловив невпинно - не спіймав…
Та ловлять сіті суєти нас щохвилини,
а Піфагор, Сократ, Рабле, Сковорода -
сміються із кутів і паралелей домовини…


2008(2013)

Твої акварелі розбавлені мною.
Мої – ти наповнила густо собою.
Простою водою їх вже не розмити.
У них розмаїття і зелені, й квітів…
На аркушах доль і на чистій постелі
Ми змішуєм часто свої акварелі.

Помідор із висока́
Дражнить овочівника.
«Як пан може,
То негоже?!»

Обурило те квасолю:
«Ні, я пану не дозволю!
Як пан може,
То негоже?!»

А горох, зелений в злості:
«Не ведуть себе так гості,
Як пан може,
То негоже?!»

А за ним і ріпка видна:
«Ай! Недобре! Ой! Огидно!
Як пан може,
То негоже?!»

Хором овочі городні:
«З паном ми таки незгодні.
Як пан може,
То негоже?!»

Помідору перцю дали,
І соромили, й встидали,
Впав, червоний, з висока́
В кошик овочівника.


25.03.2013

Я знову не можу заснути
й видумую казку
про тебе, коханий, про вірність,
про ніжність і ласку,
про те, як зустрілися ми
випадково з тобою
і стали близькими, і ти -
зачарований мною;
як добре було нам обом
у маленькій хатині.
Той рай для душі я не можу
забути і нині.
Гуцулкою кликав мене ти
з далекого краю,
та ближчих людей, ніж були ми
з тобою, не знаю.
Розлучили нас злії язики
назавжди з тобою,
і гуцулка лишилась в своїй
стороні самою.
Я не можу заснути з кінцем
не подібним до казки,
Бо так мало тепла у цей вечір
і хочеться ласки.
Ти приїдеш! Ти любиш мене! Ми
зустрінемось знову.
Я побачу тебе і почую
чаруючу мову.
Ми зустрінемось в сні,
у фантазіях дивної ночі.
Я кохаю тебе. Засинаю.
Злипаються очі.

2000

Бідність, п’яниці, розпуста,
Злодії і мафія –
Ось така нині у нас
Славна біографія.

Сором очі виїдає,
До такого дожилися...
Ми набутків вікових
Без жалю всіх позбулися.

Зубожіли душі наші,
Хміль в очах і голові,
Владі ми - такі потрібні -
З інших збитки чималі.

Липень 2004р.

Сповите вбогістю село
Назустріч глянуло тужливо,
Немов таке завжди було,
Не усміхалося щасливо.

Перекосились призьби, хати –
Усе облуплене старе.
За що їм фарбу купувати,
Як голод за кишки бере.

Змінилося, а не на краще.
Вмирає наша суть – село,
Панує злодій і ледащо…
Куди життя нас привело?

2004р

Ще не було жаги, а смерть вже чатувала,
щоб виплеснути біль на перший крок життя,
Мовчазна і бліда, собою хизувалась,
бо знала, що вона є прощення гріха.

Ще не було спокус, а гріх уже таївся
між неземних чеснот довірливих богів,
із плоті визирав, кумирам зла молився
і сіті розкидав над чередою днів.

Ще не було думок, а сумніви вже знали,
що досконалих форм гармонії нема,
звивались у клубок, над відліком кружляли
і брали у полон намічені діла.

Ще не було біди, а сльози вже збирались,
щоб розтопити сум непроханих страждань,
до чистих почуттів нав'язливо чіплялись
і понукали йти за незворотну грань.

Ще не було вини, а кара вже стояла
з сокирою в руці у божевільний час,
порочність терезів сама в собі плекала
і падала згори на всіх прийдешніх нас.

Поезія як вода.
То танеш у ній, то тонеш.
І краплі води, і тонни.
Хтось коників осідлав
морських, і пливе собі,
і Богу кричить: "Потонеш!"
Хтось плескає у долоні,
хтось пише листа судьбі
веслом по воді. Нема
ні строф, ні слідів господніх.
І тільки вода сьогодні,
і білий на ній туман...