Скажіть, яке нам ЗАВТРА буде?
Яке є НИНІ, усі знають.
РІДНА, мов та сирітка, блудить...
ЧУЖА від років спокушає.

РІДНУ, глянь забувають люди.
Вона в СЕБЕ шани не має.
Лиш прийде ЧАС і внук осудить
БАТЬКА і ДІДА в СВОЇМ краю.

І хоч весна, знай прийде грудень.
Й морозом, снігом заспіває.
Без вікон хата. Зимно всюди
А НАРОД, бачу, жде на чудо
І в своїй хаті замерзає.
Й тихо, тихенько пропадає.
20.04.2013р.

Куди подітися, о, Всевишній!
Думки сумбурні душа цитує.
Прийшла у справах твоя колишня,
А я на кухні обід готую.

Краса – і справді велика сила,
Хіба залишить кого байдужим?
Вона прийшла, як завжди, красива,
А я - така, як завжди, не дуже.

У неї – бізнес, вечірки, друзі,
У мене – діти, домашній клопіт.
А час тримає обох в напрузі,
На кожен стиль у життя є попит.

Вона приносить в дарунок вина,
І каву любить без цукру чорну.
Чия це примха, чия провина,
Що доля кожного – неповторна?

Себе картаю: хіба так можна?
Давно вже винних немає й правих.
Чому ж тоді на душі тривожно,
Коли приходить вона у справах?

Бо знаю: досі іще жалкує,
Про те, що мріялось і минулось.
А час поволі усіх лікує,
Щоб доля веснами усміхнулась.

Можливо, вкотре мене побачить
І жалкувати не буде більше,
Бо роль дружини складна, невдячна,
Але для мене - найголовніша.

Вечори, душевні та духмяні,
Вікодавні мури зберегли.
Всі були закохані й кохані
Щонайліпше, аніж будь-коли.

Часу пил застелює руїни,
Розпирає глеки щільність ер,
Тільки щебетання солов’їні
Свіжо - романтичні дотепер.

Іноді, неначе археолог,
Пошуки утрат своїх веду, -
Юності святої чисте коло,
Слід кохання в зорянім саду.

Я монети щастя сріблобокі
У розкопках дивом віднайшов
На свідоцтво милостей високих,
Що дала мені твоя любов.

У душі нетлінні експонати:
Спогади, поезії, пісні…
На землі не можна не кохати
І не мріяти про це мені.

21.04.13

А хто тепер нам вигострить сокиру,
Хто поведе в розкрилля добрих літ?
Чужинці в хаті нині не для миру,
А для сваволі і задля обид.

Змирились ми, приречені так жити,
Віддавши найсвятішу булаву,
Витопчуючи зеленаве жито,
Щоб потім їсти листя і траву.

І помирати цілими родами,
Майбутнє не рятуючи своє.
Щоб зайди скористалися плодами
Й убили нас. Які ж ми люди є?!

Тягли із нас останню насінину,
Мі під плотами дохли, мов кішки.
І нам стріляли кожному у спину!
Вони ж добро впихали у мішки.

Які ж ми є?! Дітей споїли наших,
Підсовують травичку - покури!
Своїх - за океани! Повні чаші -
Палаци їхні і добра двори.

Своїх навчають доблесті і честі,
А нашим - праця з ранку до зорі.
Бо їх чекає в долі перехрестя,
Де все одно наступлять на граблі.

А ми серцями винесли на площу,
Здавалось, українця, вийшло - ні!
Ішли до нього, начебто на прощу,
Та нас він зрадив... Де тепер пісні?

Чому свободи так наїлись люди,
На радість навіть сили не стає?
А злодії собаками з-за буди
Вже вигрібають все, немов своє.

І колядують по судах невпинно,
Спиваючи з народу свіжу кров.
Як захистити матері дитину,
Нагодувати і навчити знов

Добру, і щиросердю, і повазі?
Та замість слави - гіркота хули.
І боляче, і страшно, бо, наразі,
Ось бачите, куди нас завели.

Свій на свого, де хата гірко скраю
Стоїть пуста, без друзів і рідні.
Засмучують незібрані врожаї,
Чорнобиль плаче в кожному вікні.

А ми не звикли до такої долі -
У нас - навпіл хлібина - до добра.
Ми трударі. На нашім хлібнім полі
З батьками вчиться праці дітвора...

Чужинці в хаті - завжди не для миру,
А для сваволі і задля обид.
Прийшла пора гострити нам сокиру,
Вести народ в розкрилля добрих літ!

21.04.13

Можна перейти життя Вашим шляхом,
Шановна Пані ...
Можна думати тихо лишень про себе
Як егоїсти...
Нам треба знати, що ті, хто п"є вино,
Не зараз п"яні...
А тим, хто воду п"є – не завжди небо
Є вічним місцем...
20.04.2013р.

Глухий завулок десь, нехай у Магадані.
Холодний вечір. Світло ліхтаря тьмяне.
Ось де ви враз помітили б дотепного мене!
Не в Києві, не вдень, на людному Майдані...

Сльозо моя, бідо моя – Суло,
Пропаща моя радосте єдина,
Ти помираєш тяжко,
Мов людина,
Життя якої марно протекло.
Хоча й було бурхливе –
Боротьба
Перетекла в поразку, безнадію...
Ти гинеш на очах.
І я жалію,
Що не така судилася судьба
Тобі й мені, і нашому селу,
А ось така –
Лиха вона й погана:
Я граю роль бездомного Івана,
А ти – правічна – витечеш в імлу,
В намул віків,
У незлічимий прах.
З твоїх лілей зостанеться лиш порох,
А все живе осліпне знов у норах,
У сліпоту ховаючи свій страх.
Ти гинеш... Чим тобі допоможу
В агонії двадцятого століття?!
Хіба що, замість казки, власним дітям
Про тебе, вже нічийну, розкажу.
Й вони – повірять, і твої сліди
Позначать на своїй чуттєвій карті,
А якщо ж ні...
Тоді вони не варті,
Суло... твоєї... мертвої... води...


1996

Сонечко пригріло, потепліло
і поетів зменшилось число.
Ось на дачі зграйка полетіла,
інша подалася на село.

Римування – річ вельми приємна,
але зроду в нас так повелось,
щоб життя прожити не даремно,
треба посадити хоча б щось.

І саджають, аж тріщать лопати.
Сапки позлітали з держаків.
Звідкіля поетам бідним знати,
що ПееМ зосталась без віршів.

Не питайсь, ПееМка: - Де поети?
Сум-тугу за ними геть гони.
Прийде осінь - за законом Лети,
повернуться з вирію вони.

І обсядуть всі твої сторінки,
наче віття чорнії круки
та й напишуть зоряні нетлінки
мозолями (від лопат) руки.

… Людська душа… Невидима для смертних…
Та наче на долоні – перед Богом…
І суща у тілесній круговерті
до миті, аж обірветься дорога.
А доки в тілі ще життя вирує -
так хочеться у душу зазирнути:
чи їй, сердешній, не набридло всує
у тіла лиш на побігеньках бути?..

Я і Поет... Між нами прірва.
Мої вірші - місток хиткий.
Іти по ньому - смерті рівно.
Поет погрожує:"Не смій!".

І стоїмо на різних схилах:
Поет великий, я дрібний...
А рима птицею знов сіла
На нестійкий місточок мій.
2013р.

Як важко тягти оту бричку буденну,
А замість подяки ще й лають…



              

О, знов назбиралося стільки роботи!
Чи більше за всіх мені треба?
Усі лиш моєї чекають турботи.
Втомилася… Змилуйся, небо!

Як важко тягти оту бричку буденну,
А замість подяки ще й лають…
І дім – повна чаша, життя не злиденне,
Чомусь тільки щастя немає.

Куди не поглянь – лиш одні егоїсти.
Чи я для них замість магніту?
Подай! Прибери! Дай що-небудь поїсти!
Звалюся вже скоро від гніту.
Як добре, що є в мене дім і родина,
Що діти - у світі найкращі.
Мов сонечко ясне, кохана людина.
Не зраджу, не скривджу ні за що.

Приємно турботу свою дарувати
І рідним, і тим, хто у скруті.
Якого ще приводу треба для свята? –
Життя!!! Ну хіба ж це не круто?

Чи ранок, чи вечір, чи ніченька темна –
Ні смутку, ні втоми не маю,
Я кожну хвилину живу недаремно,
Бо в серці - любові до краю.


***
Життєві по-різному бачимо далі:
Чи вільний політ, а чи грати -
Як дві сторони однієї медалі.
Де ваша – самим обирати.

Навіщо летіти до неба?
Щоб падати знову униз?
Туди, де тебе вже не треба?
Туди, куди вітер приніс?

З нізвідки і знов у нікуди,
немає різниці коли
і жити там сенсу не буде,
Які б ті часи не були.

Як зірка остання, що впала,
Втопилася в озері сліз.
Вона лиш на небі палала,
Згорівши, упала за ліс.

Так, падають люди-комети,
спиняються їхні серця,
нехай не напишуть газети,
що всі вони йшли до кінця.

20.04.2013 р.

* * *

Печаль і вітер.
Лебеді хаток,
Що притулились до ялин і кленів.
Мене відчують через років сто
Ген золотий і генії зелені.

І зрозуміють, як сльоза сльозу,
Як іскра – іскру,
Як вітрисько – подих.
Мене, напевно, також повезуть,
На грудях склавши руки, до природи.

Моя ж бо мама –
Вже давно Земля.
Її душа мене до себе кличе.
Як з вирію Вітчизна – журавля,
Як я зі сну сумне її обличчя.

А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
Душевні рвані рани лиже море.
Десь там, за ним, кричать:
«Аллах акбар!»,
А тут: «Ісусе! Поможи – бо горе!»

Тут п’яні пальці не знайдуть акорд
Отой, єдиний,
Що єднає сфери,
Бо ж посеред ченців і держиморд
Не так то просто
В мезозойській ері,
Коли вона прийшла по колу знов
І динозавром в кров мою кричала.
Та розуміла все прадавня кров,
Яка не знала ще свого причалу.

А тут і перша старість на порі.
Назад погляну – Боже мій...
Аз грішний.
І вірш мій на березовій корі,
Можливо, прочита колись Всевишній.

Простить мені?..
Бо вірш – молитва теж.
У ньому славив я творіння Божі.
Усе тоді було мені святе:
І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

Тепер – немов заснув я у човні,
Який пливе за течією, в море.
І світиться весна у глибині –
Немов сльоза Ісусова прозора.

Немов пір’їна з ангела крила,
Зоря спада у тишу вечорову.
Вечеря пахне на сільських столах.
Жене із паші хлопчичок корову.

Лелеченят голівки із гнізда
Стирчать, немов пришельці із «тарілки».
Тремтить від щастя сонячна вода,
Як позивні останньої мобілки.

Веселка звуків, запахів чудних
У нашім світі пластиковім, ріднім.
Совина совість плаче від вини.
А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

Вони теж мають право покаянь.
Не нам же Божий промисел читати.
Люблю Ним світ сотворений і я.
Люблю його, не знавши мами й тата...

Були мені за них зоря і клен,
Вогонь і вітер, журавлі і леви,
В яких дзвенить земний наш спільний ген,
Ведеться Родове єдине Древо.

Природа плаче – плаче і душа.
Сміється Сонце – благодать серцева.
Мов сонячний зайчисько із ножа,
Мій вірш граційно плава по деревах,

В яких назустріч зорям сік сичить,
Доводячи єдиність всіх і всього,
Що мить – то вічність і що вічність – мить,
Бо все відносно тому, хто під Богом.

І все конкретно тому, хто такий:
Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
У нього рай на відстані руки,
На грі він наблатикався й на битві.

У нього трудне щастя із Землі.
Летить печаль, як листячко осіннє.
Чого ви, люди, так до нього злі?
А врешті, хай вже...
В тім його спасіння.

В глибини душ заглянеш - у віконце,
Побачиш там, які то трударі.
Одні мішками всюди ловлять сонце,
У інших - піт від ранку до зорі.

Одні - корінням глибоко у землю
Вп,ялися так, що пальці їм болять.
А інші - омелою в нічку темну
Все соки з інших п,ють, неначе тать.

Оце і є проста життєва правда,
Як ніч і день, як сонечко і тінь:
Одним - усе віднині і до завтра,
А іншим - праця із тяжких сплетінь.

17.03.12

Ой куди ж ми, товаришу, ідемо?
І куди ви, птахове, та й летите?
А птахи тихо крúльми: “Нам все одно”.
І товариш мій скаже, що все — пусте,
Що не сіяти нам пустоцвіт думок,
Із яких навіть сумнів не проросте,
Що страхами замулене джерело,
І куди не простуй — все не те й не те.
...А шляхи починалися із молитв,
І не знали тоді ми ще, хто Сізіф.
Мій товариш упевнено говорив,
Що йому не страшні графоман і гриф...
На кінець мене зрадять. І друг. І птах.
І не матиму я ані рук, ні крил.
З того часу ходитиму по світах,
Щоб розхитувать зоряний небосхил.


2013

Напівпуста ця склянка, напівповна?
Та відповідь у кожного своя...
Якщо ти задоволений уповні
Й тобі між хмар завжди зоря сія,

І знаєш ти, що за снігами - спека,
Вітри, - щоб дати силу для вітрил.
І хоч додому шлях іще далекий,
Та дійдеш ти і не забракне сил!

Кому ця склянка є напівпустою -
Всього замало в світі, хоч кричи.
Густюща каша буде негустою,
А затишно - на маминій печі.

Його дратує свіжий літній вітер,
Багато сонця, бистра течія,
Й сльоза дощу, яку він звично витер.
Йому кохання, звісно, не сія.

І їх ніяк не розрізнити зовні -
Обличчя - маски, стулені вуста.
Одним ця склянка буде - напівповна,
А іншим - завжди є напівпуста.

21.10.12

Коли духмяний дощ
вітає ранок
і стукає тихенько у вікно,
то не журися:
усмішки серпанок
осяє твої очі все одно.

Нехай у них ніколи не згасає
шалене світло і жага мети,
Нехай щодня для світу відкривають
нові, іще не звідані Світи.

Нагряне злива –
смійся і цвіти.

І падав сніг із висоти,
І пудель мав снагу.
На білому снігу мостивсь,
Зігнувшися в дугу.

Маленький, білий, пес не біг.
Стирчав хвіст – як жало.
Йому б я, звісно, допоміг,
Та клізми не було.

Мов танцюрист пес тупцював.
Я нахиляв чоло
І зачаровано дививсь…
Аж ось – пішло тепло!

Він двічі лапкою гребнув.
Йшла пара від землі.
Здивований я щиро був,
Ішов як уві млі…

Шукати буду пса весь вік,
Я перед ним в боргу.
Бо за ногами приволік
Те, що було в снігу!

1991

Ще хвилина.
Ще хвилина.
Заговорить Україна
Квітом весняного сАду.
І калина,
Й черемшина,
Мов у вишивці дівчина
Весняну почнуть баладу...
12.04.2013р.

(нашим журавочкам-заробітчанкам)
***
Гірко плаче осінь у твої долоні,
Сива моя нене, матінко моя,
Журавлина доля у твоєї доні,
Пригортає на́ніч хата не своя.

Не свої хороми напирають сіро
До утоми-болю струдженим рукам,
Що не раз ведеться падати у прірву
Темної знемоги за мізерний крам.

За надії крихту у пожухлій жмені -
(О, яка ж то ноша, Господи, важка!)
Поки догорають вигони зелені,
Поки скаче сонце дике, як лоша.

Тинною журою замащені днини,
Виписані слізно на листках душі...
Мов полинним лугом за́прано стежини,
Де зблудило долю в сонні спориші.

Гірко плаче осінь під вікном у мами,
Тулиться устами сумно до землі.
Там ридає ненька сива молитвами,
Поки відлітають в далеч журавлі...
(25.03.13)

В школі вчителька питає
учня свого зранку:
- Я ж батьків твоїх хотіла
бачити, Іванку!
Певно, ти забув сказати?
Не привів чого ти?
- Зараз. Зараз. Ось, дивіться.
Я приніс їх фото.

Ты любишь загадки?
Ну что ж тут такого:
Красть чувства украдкой,
И мучиться снова...

Ждать с трепетом встречи,
В разлуке томиться...
Ты слишком беспечен:
Я- вольная птица!!!

И клетка "с прикормом"
Меня не прельщает!
Жить с болью покорно?
Нет!!!Птичка- летает!

Так жизнь увядает
В пустых разговорах...
Нет! Птичка порхает
В бескрайних просторах!

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній нашій крайній хаті
Ми отаманами були.

Повірить хтось – поспівчуває,
Хтось – навпаки, ще й обсміє
І скаже: "Правди в нас немає
Інакшої – є та, що є...".
Або ж: "Ми бідні, бо багаті,
І нерозумні, бо дурні...".
І ще: "Відкриті – винуваті,
Відверто ж винні – ті в тіні...".

А що в ціні – того ніколи
Не знав ніхто й не буде знать,
Хоч всі ходили ми до школи
І дехто вчився лиш на "п’ять".
Я вчився гірше, ніж годиться, –
Та доки чую плин Дніпра,
Душа не втомиться трудиться
Й рука не випустить пера!..

2007

По нічному дощі відчуття прохолоди
Залишається протягом цілого дня
В закапелках душі,
І твоєї незгоди
Самопальний вогонь пригаса,
Схолоня…
Може, й краще – ось так:
В сивизні осеніти
По нічному дощі,
По ранковій росі,
Аніж попелом снів припорошувать квіти
Сподівань безнадійних –
Зів’яли ж усі!
Ти услід за дощем дріботіла-щезала,
У відбитках калюж висихали сліди,
Твоя постать струнка
Й до безтями зухвала
Натякала неначе:
"Пощади не жди!".

таємна плинь і човен і верба –
циганські лови у ночах пісенних
де кіньми схарапуджене натхнення
червоним хустям б’ється по губах

це казка з гребінцем і чортеням
що в чорну хату припливло погрітись
де на горищі – шепоти сирітські
а в крові – відображення коня

Я іспит цей складаю на відмінно:
найтоншої дотримуюсь межі.
Виходить дивовижна пантоміма,
увесь порив висловлюю на німо…
А ніжний дотик до твого коліна
за кавою й бокалом каберне, –
єдине, що зосталося незмінним,
єдине, що не стримує мене.

Мій березневий котику!
Я притулюсь до тебе,
І від одного дотику
Душа злітає в небо.

Мій березневий зайчику!
Щодня без перебою
Країну див небачених
Я пізнаю з тобою.

Земля від сонця-проблиску
Вбирається в зелене...
Мій березневий проліску!
Цвіти весь рік для мене!

Зіграй на моїй душі, музико,
Розвій печаль і біль кинджальний,
Болегамуючу дію духмяного базиліку
В пісні спокійній, надзвичайній

Чайний запах задурманить вкотре,
Та другий день поспіль хочеться спиртного
Звідки беруться спокусливі акорди? -
У композиціях, які від Бога!

Якщо відвертість збудить совість,
То струна кожна заграє чисто.
Нехай серця відчувають невагомість,
Коли побачать, що добро є дійсно.

Зіграй на моїй душі востаннє,
Я все віддам за оту секунду.
Коли по всьому світі мир настане, -
І цю мить ніколи не забуду!

Не підіймай рушницю! Не стріляй!
Качки летять із вирію додому.
Вдень і вночі зове їх отчий край,
Не зупиняє спрага,холод,втома.
Не кожен люд цей шлях би подолав
У прагненні дістатися до хати.
В безодні неба стежку торував,
Щоб рідну землю клекотом вітати.
У ясносині лине пісня ця,
"Ми летимо",-сигналять птахи з неба.
Ти не бери рушницю.Не стріляй.
І не ставай убивцею.Не треба!

Хто бачив раз,як навесні качки летять,
Зі щемом радісно спускаються на крицю,
І ніби крилами нас хочуть обійнять,
Ніколи не візьметься за рушницю.

Сестрі Олі
Не сумуй, сестричко,
Що, як вогник свічки,
За віконцем чистим догоряє день, –
Що одним акордом
Обірвались гордо
Сподівання давні, мов лади пісень.
Маємо доволі
І журби, і болю,
І, буває, радість нас не обмина, –
Лиш зневіри сила
Мрії пригасила
І веде у безвість цілий вік вона.
Не сумуй, сестричко,
Що марніє личко,
Наче в час вечірній охололе скло, –
Будемо до згину
Вірні Україні
Попри все, що буде і уже було!
Розправляймо крила,
Щоб не зупинила
В сутіні вечірній доля наш політ, –
І озвися тихим
Не плачем, а сміхом,
Не дивися сумно на прекрасний світ…
05.03.13

Попрощалися. Вийшов із хати.
Застогнав, зажурився поріг.
Твої квіти лишились чекати -
Ніжні, чисті, біліші за сніг.

Я сумую і пізно, і зрана,
Хоч кажу тобі рідко про те,
Та любов у розлуці не в'яне,
А білішим від снігу цвіте.

Сторінки вириває із пам'яті
По дитячому час, навмання.
І місця, як воронки, незайняті
Додають суму серцю щодня.

А, можливо, у тому - спасіння!
Від безсоння на старості літ,
Коли думи утомлюють сильно
І життєвий не радує звіт.
2013р.

Вибір – не вибір. Життя – роздоріжжя.
Завтра – минуле. Сьогодні – узбіччя.
Поле дикунське. Небо похмуре.
Посеред поля виросли мури.
Стіни духовні. Чорне довкілля.
Радяться гунни. Думи з похмілля.
Бранці обставин. Колесо часу
котиться вгору, мне сіру масу.
Жертви й герої. Хроніки мрії.
Гинуть пророки, вожді та надії.
Треба терпіти. Мудрі поради.
Знову збирають майдани для зради?...

Сни мої тобою нашорошені,
тужавіє серця оболок.
Викотило сонячну горошину
зарево світанку і думок.
Потічкує надрами глибокими
лоскотливе віяння твоє...
Чи весна на мене спала вроками? -
сниво окошила й не дає
ані доторкнутися зіницею,
ані утопити у собі,
солодко у мене квіти тицяє,
волошкує крила голубі,
Дихає гулкими вітрогонами,
ворохобить пам"яти луну ...
О, нагірній саде, із-посоння ми
веселкуєш душу й чужину.
Ти -oборонителю розгілчатий,
Ти - яблукодатель-ворожбит.
Хто тебе розбур"янує й вичистить?
Хто тебе набОсо оббіжить?
Бачиш - у браслети огадючена
Зношую намисто не своє,
Пісня нені холодіє змучено,
стишена татарським кураєм.
Садоньку, мого дитинства прихистку,
листограю і зела творець,
Зі своіх в' юнких обіймів випусти
притіни неплетений вінець,
загорни ми у зелене прОщення,
oмивай у купелі роси.
Юниться отава непокошена...
Снися - повернутись не проси!

1.

потріскані слова
від губ
зайшовся хвацько
серцеруб
ти за поріг
він
гуп
та й гуп

2.

перелюб
перелився
в гру
розтарабанення
вини

у дамках
запах твій хмільний
у голові
вино фонить
і відкривається
за мить
неначе біржа
банка пива

у попільниці
ніч спалилась
нагнала
сажі до легень
переді мною
день
як пень
думки
в невисохлім чорнилі
оголюють
пікантну милість
продовжую
складати зміст
тебе
в мені
мене
у лапах пасій

3.

не бачу змісту
в цьому часі
дверей
щоб вивели
туди
де ми
розпалені
і ласі
закинуті ласо
табула раса
для вил
на хвилях
сторінках
з води

4.

тебе любити
чачу пити
від чачі
море ча-ча-ча
переливається
з плеча
у пристрасть
каверзну
на витів

всі входи
й виходи
відкриті
нема табу
як і провини
і те
що буде перемито
малює стогоном
картину
звивається
мов серпантина

вразливе поле
дотик п’є
нас позичає
хтивість нині
і поодинці
віддає

5.

на око грим
і грим
дверима
мене не стри
я
серця рима
неповторима
одержима
яка вартує
голови
а не щербатої макітри
мене портвейн
благословив
жіночий запах
перетитрив
а дим сигари
підгустив

6.

візьми на душу
не сідай
за карм кермо
не по кишені
тобі нешлюбне
це ярмо
приречених
ненаречених

метелик світла
зі щоки
перелітає
в передпліччя
вмовкають
дотики руки
мов сутінь
виполоскана
ніччю

7.

приходить час
він
заклинач
і кропить
вулицею щиро
і проростає
в нас вина
цей суржик
бузини з інжиром
ця суміш
вибухлих табу
накладених на щастя
вето

і ти прикушуєш
губу
сідаєш
хутко
у карету

вона пихтить
від кінських сил
в яких копита
у калошах
рушає
голосно басить
на сіре місто
в макінтошах

8.

є час
якого вже нема
і край
в якому ти безмежна
необережна
і німа

чотиристінна
і приватна
панує тиша
там
безплатно
у тиші тій
ти не сама

вона збирається
жагою ллється
де материнство
впізнається
за пару місяців
у повні

9.
які
з тобою ми
гріховні
яка
до біса
тут
церковність
коли потоп
у небі джі
коли межа
вже на межі
такі
до сорому
промовні
що стрілки
у годинника
вужі
а голос
на мобілці
омен

нехай іде святе
святому
нехай
мотель
не ребра дому
у ньому
ми одне
здригання стін

такі заглиблені
тінь-в-тінь
помішані
і невагомі

о-пів-на-третю
сходить на престол
і ти себе знаходиш
у пальто

вистукує
жага
шпильками
і знову
все стає
в думках
так само

19 Квітня, 2013

Ти спиш,
Важкого дня турботи
Заплющують свідомість

Відкриваєш,
Нову себе
Пірнаючи в видіння

Шукаєш,
Правди в світі
Що повернеться лиш вранці

Відчуваєш,
Мій погляд ледь помітний
На своїй долоні

Той що цілує

2005

Цівочка по цівці –
Світло аж бринить.
Павуки-зв’язківці
Дзвонять у блакить.

В копах стигле жито.
Дні минають, дні.
Бабине вже літо
Ходить по стерні.

Дідове – далеко.
Вічна там зима.
Зникли вже лелеки
Й журавлів нема.

Світла веретено
Й нитка у блакить.
Скільки ще у мене,
Павучки, скажіть.

19 квітня 2013 року

Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що живемо в країні, де людина
Привільно так і дише, і росте!»
...Од страху ще й тому відходимо поволі,
Що повсякдень одне нас непокоїть:
Не потребує зло ні дозволу, ні прав,
Щоб вислизнуть зі сторінок Історії,
І потай задушить таку ще кволу волю...
І станеться, як мудрий Соломон казав:
«Все знову вернеться на своє коло».

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

Звільнити шлях брунатним батальйонам!
Звільнити шлях - ідуть штурмовики!
Хай сяє свастика надією мільйонам,
несучи хліб і волю на віки!

Востаннє нині чуєм клич до збору!
Борні себе готові ми віддать.
Знамена Гітлера здіймуться скрізь вже скоро,
кінця неволі вже недовго ждать.

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

***

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

Коричневым дорогу батальонам!
Очистить путь рядам штурмовиков!
Сияет в свастике надежда миллионам,
неся и хлеб, и волю от оков.

В последний раз сигнал услышим сбора!
В борьбе мы все готовы жизнь отдать.
Знамёна Гитлера везде взовьются скоро,
Конца неволи нам недолго ждать.

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

2012

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісус Христос на хрест поклався Сам, прибили Його до хреста, але зійти з хреста Сам не може. Хоч пророкували Йому: "Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста, спаси сам себе і нас". Никодим і Йосиф знімають тіло з хреста і кладуть Його на лоно Многостраждальної Діви Марії. Син і Мати разом. Отут є та правдива жертва, отут є та вірність материнська. Не зламалася, хоч певно диявол спокушав і казав: "Маріє, прийшов кінець. Вже Твій Син вмирає і яка користь для Тебе з того?". Певно, диявол і темні сили сміялися, але Мати Божа вистояла.
Маріє, як часто і ми в своєму житті переживаємо тяжкі хвилини, як часто і наші родини переживають прикрощі. Скільки ми маємо сьогодні матерів, які покинули і забули про своїх дітей, скільки маємо сьогодні дітей, яких виховує вулиця, дітей забутих і опущених. Нехай, Маріє, за Твоїм прикладом, кожна мати застановиться - Ти не покинула своєї дитини, Ти була з нею до кінця. Так і ми в наших родинах маємо бути до кінця, вистояти в щасті чи в недолі, щоб перед Богом виконати обов'язок свого стану, свого покликання.



Від ворогів ховала, берегла,
Леліяла, ночей не досипала…
Якби ж дозволив хто, якби ж могла -
Сама б за Нього в муках потерпала.


Не втік, ішов до самого кінця,
З любов’ю зносив біль, знущання, кпини...
Зняли з хреста не злодія - мерця –
Єдиного ЇЇ Святого Сина.


***
Де грань між благодаттю і гріхом,
В житті непросто іноді збагнути
Хоча ідеш і праведним шляхом -
Усіх спокус однак не обминути.

Прошу, щоб підказав і допоміг.
Цілую закривавлені зап’ястя,
Цвяхи виймаю з Найсвятіших ніг,
Коли іду до Сповіді й Причастя.


>>
змісту циклу "Хресна дорога"

Скільки я доріг пройшла і стежин сходила,
А моя, що до села -найрідніша, мила.
Пахне вогко лепехою, юним і далеким,
І над нею, як колись, кружляють лелеки.

Лугом, лугом і на пагорб де чекає хата,
Що була в усі часи на дітей багата.
А на пагорбі трава – м'яка, шовковиста
І вклоняється мені верба тонколиста.

І ромашки похилили голівки біленькі -
Усе так, як і колись, коли йшла до неньки.
Тільки не зустріне вже, не позве у хату,
На сусідньому горбі лягла спочивати.

По стежині я іду, оминаю хату,
Поспішаю на горбок, де спочила мати.
О якби, ну хоч на мить, назад повернутись,
Шанували б маму більше діти і онуки.

04.01.2009р. Надія Таршин.

Весна священна! Не відлига
серед зими на день чи два.
І вже щоденно кресне крига,
і відбуваються дива:

брунатний ліс пощохвилинно
і тче, і тче тонку вуаль
смарагдову… Квітки дитинно
усміхнені… Де та печаль

зимова й ділася? Не згадуй…
Живи! Люби! – у цьому суть!
Ключі ж від щастя й неба-саду
на дужих крилах нам несуть

птахи. Із вирію вертають
і у дарунки - крихти раю
мені, тобі, і цій землі,
зимою втомленій до краю….



2008 (2013)

На рідній землі далеко-далеко,
Не гасне віконце до пізньої ночі,
І сяйво від нього привітне і тепле
За тисячу верст мої милує очі.

Я думкою лину під жовте віконце,
Обличчям тихенько до шибки тулюся,
А там моя мама – ясне моє сонце…
Ніяк я на неї – не надивлюся.

Я скільки всього їй не повернула,
Турботи і ласки не додала…
Теплом від віконця на мене війнуло,
Хоч в мріях своїх, а там побула.

1998р.

Мурахи ми перед слонами влади,
Вони не чують всіх людських волань.
Розтопчуть і не вбачать, тільки радо
З народу п,ють останні соки-дань.

Мурахи ми перед слонами влади.
Та все ж нас більше, зважте і на це.
Слонам також доводилося падать,
В мурашник просто кидати лице.

22.09.12

1

Я руки простягаю уві сні,
Біжу тебе, щасливого, стрічати.
І ми удвох заходимо до хати,
Де ти смієшся сонячно мені.

І заздрять нам не тільки вороги,
Бо навіть котик наш чекає ласки...
Я прокидаюсь із цієї казки -
Безмовна річка лиже береги...

2.

А що ж тепер лишається мені -
Гарячий сніг, а чи студене літо,
Де градом все утоптано, прибито, -
Холодні сльози і німі пісні?

І вічний стогін вітру в буревій,
Заплакані дощем осінні вікна.
Самотності й морозу гострі ікла -
Розбитий глечик сподівань, надій...

23.01.12

Колись я бачила,
Як говорила вона
з подушками,
називаючи їх ніжно
людськими іменами,
як в"язала светри
із усмішок
кактусам самотнім
отим, на підвіконні,
та підгодовувала мишок
жменою малою
макаронів,
як вона згризала
ручки вщерть,
коли багато думала...
(ви не повірите про що!)
...про смерть.
Я бачила, як вона
любила сонце
і кохала зорі,
Як вона
сухою вийшла,
скупавшись повністю у горі.

Я бачила, як
перекроїли її люди.

18.04.13

весна сонце бджоли метелики
вербові котики співи пташині
є усе
тільки тебе бракує
теплі ночі блакиті келихи
запахи диму бруньки на калині
є усе
тільки тебе бракує
старі балкони сиві голуби
ворони парки бруківка в пилюці
є усе
тільки тебе бракує
наглий вітер кошлатить голову
і я у весні немовби прибулець
бо є в ній усе
тільки тебе бракує
бракує ласки твого дотику
поцілунку любовних наркотиків
мені тебе тут
шалено нестерпно бракує
і дні без ліку тижні місяця
з години в годину в собі місяться
бо вже є усе
тільки тебе бракує


18.04.2013

Наче сон і мрія учорашні,
Відлетіли пухом із тополь
Поцілунки несміливі наші,
Пожадань ласкавий березоль.

Золотар чаклує над гаями,
До висків торкається срібляр.
Те, чого не сталося між нами,
З іншою отримав я у дар.

Та чомусь травневою порою,
Як зозулі в лузі закують,
Тіні сліз вертаються щокою
У далеку молодість мою...

18.04.13

Каже мама якось батьку:
- Що робить, Степане?
Нині бачила у кухні
ніби таракана.
Хату всю перевернула,
речі всі до купи.
Певно, нині ж або завтра
олівець їм купим.
Петрик це почув маленький,
враз підбіг до тата:
- Нащо ще один олівчик?
В мене ж їх багато.
Хочеш всі тобі принесу.
Кольорові, різні.
Мамі смішно: - Це ми купим
тараканам, звісно.
Той зробив великі очі:
- Що ти кажеш, мамо?
Навіть це вони уміють?
Як і я, так само?
Що ж ти , синку, здивувався? –
каже Петі мати.
- Я ж не знав, що таракани
вміють малювати.

вірш видалено