Щодня вражає осені відвертість,
Бо листопад завершує етап.
Летять сніжинки-вісники з конверта
Зими, що надіслала білий крап.

А я листи твої перегортаю...
Зачитані до чорних дір рядки.
І стеарином спогади стікають,
Розлуки свідки - крижані зірки.

Сніжинок досконала аксіома,
Змерзає у самотності душа.
І блідне жовтий листопад від втоми,
Зима спішить, а сум не полиша.

І знову дощ… а як без нього?
І знову сніг. Нічне село…
Це Ваший слід пристав до мого?
Цікаво знати би число…

А Ви ще та, ой-ой, сніжана…
А Ви ще та… ізвічний скарб
А дощ чи сніг - то лиш нірвана
Осінніх платанових фарб…

Бракує слів… краса дівоча
Мовчи! Дощи! Сніжи хоч де…
І лише Осінь неохоче
На рік повернеться в Едем…
13.11.2023.

Цей бій не мій.
Я за любов не борюся давно!
Любов в мені Бог поселив
У той яскравий вечір
Коли торкнувся він мене
Ні, не рукою, не очима
Не словом Божим,
а почуттям взаємним.
Таким як теплий,
ніжний вечір
в обіймах рідних,
У поцілунку тиші,
Що зупиняє час
І до небес підносить.
Це почуття не просить!
Не надимається і
Вірить у хороше!
Ніколи не перестає!
І правду відзеркалює
у очі.
Мій бій завершено давно,
відколи покохала я його
взаємно
Навік огорнута
Твоїм промінням
І світ за очі йду
З любов'ю на плечі.

Застудила душу осінь,
чутно інколи "кахи",
як вино червоне в льосі
бродить тиша навкруги.
Зажурився сад пожухлий,
що лисіє під дощем,
хвощ голки ховає в мушлях
білосніжних хризантем.
Затужили пишні ружі,
бо втрачають пелюстки,
відбиваються в калюжі
хмаровиння — лантухи.
Молиться уклінно вечір,
на патики сперся тин,
мовби дідуган старечий
у оточені жоржин —
битий лютими вітрами,
(зуби втратив майже всі)
та ще п'є із порцеляни
чисті роси звідусіль,
і радіє сонцю й зливам,
сподіваючись на те,
що колись, усім на диво,
верболозом зацвіте.

18.11.2023р.

Іде зима: і холодно, і сиро,
і дощ зі снігом сіються з небес…
Оте усе несе у душу сквиру,
що завиває як бездомний пес.

Вона уже морозом вистеляє
під ноги ожеледиць кришталі,
та серце марить весняним розмаєм,
де квітнуть маки на пшениці тлі…

Ти не сумуй, і ця зима не вічна,
і ці сніги… Вони не назавжди.
Розтануть знову, як було щорічно,
на серці наморожені сліди!.

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Що це за дивний випа́док:
йде у листо́паді – дощ!
«Дуже потужна нови́на!» –
всі повторяють разо́м...

Людоньки! Ви́падок – звичний;
місяць у нас – листопа́д;
й ра́зом із тим – у «шашличній»
є новина́ для нарад:

Вождь не буває потужний.
І не потужні слова.
І не народ... Й не Залужний...
Трактор потужний, бува.

(листопад 2023)

Уже панує тиха ніч
І сон вартує біля ліжка,
А я зімкнуть не можу віч
Та заспокоїтися трішки.
Усе гадаю: Хто ти є?..
Чому з думок іти не хочеш,
Якщо лице сумне твоє
Я бачив раз на власні очі?..
Хто засмутив твоє життя
І породив сльозинки ранні,
Які на віях без пуття
Щомить іскрились невблаганно?..
Хоч придивлявся лиш тайком,
Як ти сиділа і ходила, –
На мене лагідним теплом
Від тебе віяло й манило.
Багато гомону й промов
Звучало довго в світлій залі,
А я дивився знов і знов
На тебе сповнену печалі.
Німіли стулені уста,
Хоч не було в душі пустелі, –
В ній нездоланна гіркота
Складала вірші невеселі.
18.11.23

І остання нелюбов
Затуманить серце.
Знову розриває шов
На солдатських берцях.

Крізь грязюку я повзу
Мовчки на колінах.
За плечима автомат
І довкола - міни.

По війні ми всі зійдемось,
Щоб про все сказати,
Але довго-довго якось
Будемо ж мовчати.

Осінь дрібязкова, сіра.
Ближче до зими летить.
У тумані окрім віри
Не вловити білу мить.

Шепотіння крізь долоні,
Запах рудої трави,
Зачарована весна в полоні,
Листя, темінь і вітри....

Тільки янголи можуть пройти
заміноване поле без втрати,
тож іди до своєї мети
і не смій задарма помирати.
Поки віриш святим небесам,
і лоївка* надії не смеркне,
ти не здумай упасти десь там —
необачно в воронячім пеклі.
Хоч на мінному полі життя
не один підірвався на міні,
зупинилося серцебиття,
задубіла душа в формаліні.
Не тому, що Господь так хотів —
неба помисли не сповідальні,
ми колись від своїх берегів
відпливемо в туман задзеркалля.
Та допоки наш час не настав —
у пісочнім годиннику — крихти,
ще спроможні з яскравих заграв
неймовірні сонети творити!

Лоївка* — свіча

17.11.2023р.

Не переливки відмороженим…
Правом логіки передбачено
Ой аукнеться вбивцю кожному
Ще не довго їм… не пробачимо
І за котика і за песика
Що казати вже
маріупольцям?
В списку довгому
і Одесса там
Кожна ясенка, кожна вулиця…
Не переливки… помстимося ми
І за вкрадене і замучене
І згадаєм як
косять косами…
Наше ой не-не
ой розлючене…
Українці ми волелюбці ми
Не чіпайте нас, Богом сказано
Правда матінки - самогубці ви
Повернутись би в лігво бажано
11.11.2023.

Вона була улюбленою пацієнткою Фрейда.
Приходила до нього на вечірні сеанси,
Коли на душі було надто терпко.
Вони годинами говорили про секретне.

Він не хотів від пацієнтки більше,
А вечорами писав книгу про неї та інших.
Вона йому була дуже цікава,
Вона наче всесвіт із присмаком кави.

Перед сном думав про неї,
Досліджував її підсвідомості кольорові поеми,
Його вабили її анаграми, дивні ребуси, душевні анклави.
Він шаленів від її аристократичної постави.

Вона зверталась до нього анонімно,
Він записував її під псевдонімом "Дивна".
Вона божеволіла від кольору його очей
Заради них вона відмовилась від зайвих пристрастей.

Їх стосунки здавались зразковими,
Тривало так рік і усі були задоволені.
А в останній день золотавої осені
Він запропонував їй стати його долею.

Ми всі потрохи втрачаєм глузд.
Можливо, десь і самі це бачимо.
Наївна віра в порожній звук,
А те, що поряд, не має значення.

"Заскалка в оці" відома всім.
Та й інші вислови пам'ятаємо.
Застрягли в'язнями серед стін
Своїх ілюзій в чужих уявленнях.

Ми всі цинічні, як не крути,
А пошук правди — це пік нещирості.
Заради ясності, простоти
Готові йти на всілякі хитрощі.

Підтримки хочемо. Так і є...
Наш розум вкотре воює з совістю:
Наплюй на інших, бери своє
Чи хоч би грюкни дверима голосно!

Втомились вже від дилемних мук,
Однак на зміни нема сміливості.
Ми всі потрохи втрачаєм глузд,
Прийнявши вади за особливості.



12/2012
11/2023

Світанок котить сонячну монету,
Блищить у небі, та не зігріває.
І на тонкім гіллі тремтять ранети,
Фатально листя падає у вали.

Хоч вітер з вереснем у дудку грають,
А ми нарізно - вистуджені роси.
Акорди ностальгійні чути арфи,
І світлу ніжність поглинає осінь.

Думок сум'яття хлипає в мінорі,
Та не проходить туга стільки років.
Знов падають ранети у покорі.
Назустріч поспіши, не міряй кроки.

Лишилось уважно причутись, для чого який.
Бо легко наплутати в недочуванні суцільнім
між кликів, що виніс бурхливий життєвий прибій.

Про що ж він шепоче в короткі миттєвості тиші?
Жаданню почути чи буде приділено час?
Є стільки занять та й волають вони голосніше,
й відринює хвиля, собою заглибивши глас.

Є час німувати, глухим не належать розмови.
Глухі із собою і з часом в стійкій боротьбі.
Колись не схотіли часу присвятити любові –
розтрата ж безглузда, а як знадобиться собі?

Доречні часи, недоречні – для чого, для кого?
Як можна обрати, коли прислухання нема?
І котить життя по баюрах шляху чужого,
невидючі очі до неба щораз підійма.

Для ніжності час саме зараз, в цю саму хвилину.
Накочує хвиля, змиває нанесений мул.
Чекатимеш, доки вона остаточно відрине?
і це після того, як ти її поклик розчув?


17.11.23

Небо останніх днів буде кольору твоїх очей,
Я дивлюся у них, переплавивши власний голос,
На темний камінь, і кинувши в пливкий портал
Де немає завтра, і немає для тебе сьогодні
Птахів. Безпричинно, можливо, хвилинне хвиління слів
Перебитих ключиць, сновидіння дзеркал і часу,
В якому безформно блукає прозорий спів,
В амальгамі, що схоплює подих твого причастя
До завтра. До сонця. Де хвилі твого язика
Омивають послання на гальку і теплий берег
Мов спомин про сотні промовлених голосів
Закутих в мовчання чи стертих на тихий шерех.
Прокинься. Світанки гортають ковдри майбутніх книг.
Ледь описані форми жінок у теплому пледі,
Лиш натяк на те, що життя не рахує годин,
Що немає яскравого п'ятого акту трагедії.
І тільки скінченність, що схоплює певну мить
Заворожує світ, обрамляючи суть екраном,
Листопад домальовує колір твоїх очей
За вікном. І злива ранить.

08.11.2023

Цвинтар. Липи у цвіт уберуться,
Тополиний закрутиться пух.
Тут моя спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.

Ті науки давались нелегко:
Перервала дитинство війна,
Тож із рання до самого смерку
Кожен день працювала вона.

Серед ланки під сонцем пекельним,
У телятнику в лютий мороз,
На колгоспнім заводі цегельнім –
Хай який там погоди прогноз.

Ні тобі вихідних, ні відпусток –
Хоче їсти худоба щодня.
З подарунків – уквітчана хустка,
Зекономлена на трудоднях.

За життя не побачила моря –
Ну, хіба в чорно-білім кіно.
Щастя – жменька. Удосталь – лиш горя…
Та вона не здалась все одно!

Збудували із дідом хатинку –
Не палаццо, але й не курінь.
У життя для двох діток стежинки
Протоптали без хитросплетінь.

Жменька щастя, посіяна в душі,
Вже онукам врожай віддає.
І розлука з бабусею мучить,
Болем зранює серце моє.

Тож коли хтось жаліється дуже,
Як же він утомився від справ,
Хочеться відповісти: «Ех, друже…
Ти бабусі б моїй розказав…».

По трудах спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.
Їй за долю доземно вклонюся –
Люблячий і любимий онук.

2023 рік

У мене набагато більше свят,
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
Життя,
дароване мені Всевишнім.

Сонце. сонце, сонечко,
Сонце листопадове,
Скачуть його промені,
Наче тії зайчики.

Та пізньої осені
Й в зимові завії
Ті зайчики-промені
Нікого не гріють.

Хоча вони бавляться
Й личенька цілують,
А тепла від них нема
Восени й зимою.

2023 р.

Ніч у безвість знялася нараз,
Прихопивши пітьму з небокраю, –
Швидко світлом світанок набравсь
І по закутах всіх заглядає.
Темноти не лишилось ніде,
Завдяки найсвятішому чуду, –
Стрімко вищає сонце руде
І життя прокидається всюди.
17.11.23

І сидить в горщечку орхідея
У чотирьох стінах без вікна
Білий світ не горнеться до неї
Залишилось вимовить: - Війна…

Той, хто вчора нею милувався
Моросив водичкой лице…
Видно він на цьому добре знався
Та сьогодні, Боже, не про це…

Кілька слів за неї… безкошовно
Гримни чимось, тільки зупини
Так, грішив… усі ми, безумовно
Може було б краще без війни?

Ворог лютий трощить все здобуте
Потом, кров’ю сотні тисяч літ…
Може й орхідею у рекрути?
А крізь небо відповідь…
Приліт.
І сидить в горщечку чиясь старість
У чотирьох стінах - дві стіни
Але є в душі маленька радість -
Те, що було в неї до війни…
11.11.2023.

Тече екстрат безсоння у печері ночі,
І думка в'яжеться дозріла.
А зорі-айстри пестять не байдужі очі
І місяць у пітьмі чорнила.

Каліграфічний пропис почуттів курсивом-
Мереживо, нема абзаців.
Спокуси споминів (такі ж були щасливі).
Знайшлась-таки поми́лка-зайда.

Блукає ще кохання, що йому до неї,
Коли сочиться й серед ночі.
І білі проростають у душі лілеї,
В безсонні мрії п'єм охоче.

Дідусеві внук признався:
- Важко вчитись добре.
Я б хотів або ж старався
Щось придумать мудре.

Інженером хочу стати,
Керувать проектом.
Буду, певно, розробляти
Транспорт з інтелектом.

Хочу робота – машину,
Щоби мчала гарно.
І розумну й дуже сильну,
І з крутим дизайном.

Щоб дистанцію тримала,
Вміло паркувалась.
Щоб вкладати грошей мало,
Щоби не ламалась.

Хоче світ авто практичне.
Є ідей чимало.
Звісно, щоб екологічне,
Класні форми мало.

Дід сміється, аж регоче:
- Інтелект – це сила.
Мав такий я транспорт, хлопче.
То моя кобила.

Мудра була, як професор.
Мало їла корму.
І шофера там не треба.
Привезе додому.

16.11.2023

Спека. Я по пішохідному мосту
На Труханів острів поспішаю.
Поблукаю босим по піску,
Попірнаю та позасмагаю.
Ледь із мосту на пісок ступив,
Зняв украй обридлі черевики,
Їх з землі у руку підхопив
Та й піском подався понад ріку.
Вибрав місце ближче до води
Та подалі від людського моря.
Розгорнув потоптані сліди,
Роздягнувся, як військовий, скоро.
Хоча ж, літо, що там роздягать.
Та з розбігу у Дніпро. Скупався,
Трохи попірнав і засмагать
На пісочку на гарячім вклався.
Ледь заплющив очі, хтось пита:
- Можна біля вас розташуватись?
- Звісно… То дідусь вже у літах
Теж забрів на острів покупатись.
Розстелився, в воду не спішить,
Зразу вклався. Видно, що завсідник,
Бо аж чорний, наче негр лежить.
І занадто говірливий, видно.
Бо одразу знов питати став:
- Ви, мабуть, приходите не часто?
Я на те лиш мовчки покивав,
Адже біле тіло не сховати.
Дід же далі думку розвива:
- Я тут майже кожен день буваю.
Коли баба ще була жива,
Вдвох ходили…Вже п’ять літ немає.
А цей острів знаєте, як звуть?
- Та ж Труханів… - А чому? – Не знаю…
Від індиків, чув колись, мабуть,
Їх «трухан» в народі називають.
- Як же, як же?! Таж Труханів був
Ним, коли й Колумба ще не було!
Я уколи сорому відчув.
Справді, чомусь ми про те забули,
Що індиків вперше завезли
Вже, коли Америку відкрили.
Тож від них назвати не могли.
Ці думки мене розворушили:
- А ще чув, що, наче, від «трухи» -
Потерті так острів і назвали.
Навесні від повеней лихих
Острови всі на Дніпрі страждали.
Нанесе на береги вода
Дерева й сміття та й відступає,
А все те під сонцем пропада,
На «труху» із часом зогниває.
Ше і нині, кажуть, то бува…
Дід на те хитає головою:
- Казочка, так само, не нова.
Чув колись давно я і такої…
- Так звідкіль ця назва узялась?
А дідусь заусміхався раптом:
- Вам в билинах, певно зустрічавсь
Змій Тугарин. – Довелось стрічати.
- Так Тугарин той – то Тугорхан –
Половецький хан, що добре знаний.
У степах дніпровських його стан.
Був жорстокий воїн він і вправний.
З Боняком (теж ханом був) зійшлись,
Вдвох орду добрячу сколотили
І на Русь із нею подались.
Там на Стугні руську рать побили.
Мусив утікати Святополк,
А вони навколо розбрелися,
Кожен половчанин, наче вовк,
Грабувати землю узялися.
Мусив з ними замиритись князь,
Взяв у жони доньку Тугорхана.
Той із Боняком в степи подавсь
Кочувати далі своїм станом.
Правда, не сиділось. Якраз
У Царграді смута почалася.
Тугорхан із Боняком подавсь
Проти візантійців воювати.
Та невдалим виявивсь похід.
Наздогнали їх ромеї в полі,
Надавали копняків, як слід.
Тож у степ вернулись босі й голі.
Ще й не всі. Не знаю вже, чому,
Знов із Руссю щось не поділили.
Чи схотілось здобичі йому,
Чи доньку у зятя обділили.
В нього ж ще одна донька була
В Переяслав віддана за князя.
Може чимсь ображена була.
Хан же не стерпів тії образи
Й на Андрія всю орду повів,
Обложив у тому місті зятя.
Святополк на поміч поспішив,
Щоб Андрія з пастки врятувати.
Володимир Мономах привів
Теж дружину. Разом налетіли.
Тугорхан відбитись не зумів,
Половецькі голови злетіли.
Гнали руські довго їх полки
Та нещадно голови рубали,
Мстились за поразки, аж поки
Темна ніч степовиків сховала.
А на ранок Святополк послав
Тіло свого тестя відшукати.
І на воза мертвого поклав
В Києві щоб тіло поховати.
Недалеко під Берестовим
Тугорхана того й поховали.
І курган насипали над ним,
Звичаї так їхні вимагали…
- А Труханів острів тут при чім?
Де оте Берестове? Де острів?
- Е, юначе, справа не у нім.
Ви, напевно, не почули, просто,
Що жона-то князева була
Донькою отого Тугорхана.
В теремі князівськім не жила.
Хоч і вийшла заміж вона рано,
Але ж в неї нуртувала кров
Половецька. Марила степами,
У думках вертала знов і знов,
Як малою по траві ступала.
Київ сум на неї навівав –
Тут багато люду, а простору
Геть немає. Що робити мав
Князь, коли сумна зробилась скоро.
Над Долобським озером землі
Виділив. Нехай живе, як хоче.
Там шатри поставила малі
І жила спокійно дні і ночі.
З нею кілька половецьких слуг,
Що до того проживання звичні.
Кожен день виходила на луг
Та щоранку умивалась в річці.
Хай не степ та ж спокій навкруги
І краса, що ока не відвести.
І Дніпра пологі береги,
Річка,що спроможна в степ віднести,
За яким так скучила вона
Та якого не побачить більше.
Так і доживала вік одна.
Острів помагав їй душу втішить.
Людям же туди ходити зась,
Здалеку на острів той гляділи.
Знали, що карати буде князь,
Якби часом там когось зловили.
Знали, що там князева жона,
Що дочка отого Тугорхана.
Але як же звалася вона,
То була вже таїна незнана.
«Тугорханша» так і нарекли,
Але, язика щоб не зламати,
«Туруханша» звати почали.
Звідти й острів стали називати.

Стікають зливами хвилини
з долоні Божої руки,
червоні згарди горобини —
гребуть граблями двірники.

В натхненнім подиху на злеті
у тьмянім полиску лампад
фінал трагічного лібрето
на біс танцює листопад.

Розсіює зухвала хвища
осінній порох навкруги,
залишивши на кладовищі
усі не сплачені борги.

У міста сивого в облозі,
мов тужна бранка на війні,
я знов чекатиму на розі
семи вітрів на білий сніг.

15.11.2023р.

Ти живеш на верховині,
де холодний вітер нині
у сумні трембіти дме.
З буків осінь відлітає,
а куди? – ніхто не знає.
Ти звикаєш до розлуки
і рубаєш сиві буки,
бо ніщо вже не пройме.

А у мене рветься голос!
А у горах сніг – по пояс.
Ще й попереду зима!
Не така твоя провина,
щоб урвалась половина,
щоб лишилась я сама!

Приспів:

Ясноокий мій соко́ле,
ти не зраджував ніколи,
і не зрадив би ніколи,
просто трапилась біда.

Сизокрилий мій голу́бе,
серце любе,
просто високо літав!
Як ти високо літав!

Він прийшов принести не мир, а встромити до рук меча.
Слів буває, що тьма, і за ними стоять пороки.
Він знаходить для тебе потрібні тобі ж слова,
В лабіринтах неправди, війни і земних окопів.
Ти ж цього не хотів. Світ здавався для тебе простим
У потоках чуттєвості мови і звичних звершень,
Тільки світ цей вручає у руки мечі молодим,
Забираючи слово, з яким зупинилося серце.
Десь он там у повітрі розірваний простір спада
Як прозорі завіси, ховаючи інший вимір
І ти перековуєш в зброю святі слова
За якими Господь і безмежне число херувимів.
Світло правди його – поле битви очей та сердець.
Давній морок гряде легіонами зла й чорнодушшя.
Слів буває, що тьма, і за ними чатує смерть
Чи ж небесна любов, чи її безпросвітна спокуса.

04.11.2023

Ніхто тебе й ніколи не любив
так віддано, як я тебе кохаю!
Не знайдеться у світі більше див
за цю любов! Я те напевне знаю.

Забутися не можу день і ніч,
стараюся не жити почуттями.
Гоню оте із пам’яті опріч,
але люблю. Безмежно, до нестями!.

І часом тяжко думам дати лад,
і душу укриває часу іній…
А може осінь?. Просто листопад
і крапельки роси на павутині?.

Нехай оця лунає мова
І веселить завжди мене,
Якою вперше я промовив
До мами слово вказівне.
І зрозуміла, й загадкова
Вона звільнилась з-під ярма,
Бо ми плекали пречудову
За те, що кращої нема.
У ній і шал, і міць відчутні,
А також правди торжество, –
За нею бачиться майбутнє
Життя вкраїнського єство.
В піснях і віршах, і розмовах
Усім одвічно слух втіша, –
Живе віками в нашій мові
Вкраїни праведна душа.
16.11.23

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Забавний колір… роси степові
І вітер поміх ними як приблуда
Приніс дощу… щось, видно, в голові -
На кожен сантиметр по півпуда…

У росах своя радість і печаль
У росах навіть сонце боязливе
Роса в росі те саме, що вуаль
Якщо пора не дуже вередлива…

Хіба якщо блукатиме поет…
Хіба якщо оселяться з мольбертом…
Хіба якщо вже загнаний мольберт
Хіба якщо прокинеться поетом…

Забавний колір… святість… небеса…
І хто ж отой небесний архітектор?
Ріка потрібна, човен, паруса…
Щоб віднайти, можливо і прожектор…
09.11.2023.

І в короткім осіннім дні
устигаю себе зустріти.
Чи у тому вікні (це у тому вікні!)
дов'ядали квіти?

А мені – що листка обвід,
що бруківки щербатий промінь –
все достоту є слід, ну достоту – це слід,
вірний моїй утомі!

Все довкіл гомінке, як лист,
розпечатаний в час вечірній.
Чи у тому листі (аж у тому листі!)
любо стрічатись вірній?

15.11.2023

Оця краса, захована у старість,
Відродиться і вибухне у світ.
Вона укрита жиром, як у тарі.
Хвороби зруйнували її цвіт.

Як в жінці цій впізнати ту красуню,
Що вабила стількох чоловіків?
І звідки смерч на неї так насунувсь,
Скосивши те, що сяяло з віків?

14 вересня 2019

Юдейська непорочна Діво,
Даруй, що руки опускаю в розпачі безсило,
Бо неспроможен відтворить належно
Твоє замилування світом...
...То був печальний і прощальний погляд
Бо ж до пуття ти ще не знала,
Чи Ерец- Їсраель побачиш знову.
“Елі, Елі
Ше ло їґамер леолам
Гахол ве гаям
Рішруш шел гамаїм
Берак гашамаїм
Тфілат гаадам” .
Юдейська непорочна Діво,
Зачую лебедину твою пісню,
І дрож проймає все моє єство,
І погляд обертається до неба:
А що як з високості злине
Бодай одна із недоспіваних твоїх пісень.

В повітрі передмова зими.
Плівку минулого оцифровує ракурс вулиці,
Де бруківка відбиває сирени, і галасливі потоки людей,
Неспішно проходять скверами і сірими площами.
Вітер схиляє дощ до твого вікна,
І шквалом сполохує схлипи брудної маркізи,
І знову скрадаючись воркітливим міським карнизом
Кидається струшувати листя дерев,
Із жахливою рвучкістю звіра та його натхненням.

Виглядаєш з вікна.
Твій погляд, нагадує про мою васальну залежність,
І я, сприймаю, як даність, що ти і твоя поява,
Твоя театральність, манера тримати себе в руках,
Лиш доповнює з вулиці столітній фасад з маскаронами,
Як до прикладу парк нав’язує іншу розмову
Пропонуючи ковану лаву
Для твоїх зап’ясть, і для твоєї гри
Мізансцену з пам’ятниками та алеями
Для можливої післямови твоїх слідів.

Місто живе плакатами,
Вдихає фігури закутані осінню у плащі
Строкатими крамницями та кафетеріями,
Ставши листівкою якій бракує дощів
На зворотному боці твоєї самотності та меланхолії.
Його лабіринтами ходить, блукаючи молодість,
Шурхочуть розкидані стоси чернеток і любовні сни
Розквітають та гинуть, неначе на плівці старі манекени
Прибираються для нових вітрин, забираючи спалах
Завжди неповторної осені.

12.11.2023

Листопад, листопад,
В помаранчі увесь сад.
Падолист, падолист,
Чути вітру сильний свист.

Надокучливим дощем
Плаче осінь.В серці щем.
Зрідка сонце визира
Із-за хмар.Та й ця пора

Падолисту й листопаду
Душі теж приносить радість.
Хай земля наша вкраїнська
Миром скоріш благословиться.

2023 р.

Бій віддалявся далі й далі,
Стихав поволі і малів,
А ми від поту вже блищали,
Виволікаючи мерців.
Було поранених раніше
Евакуйовано у тил,
І нам ставало спокійніше,
Бо бракло витримки і сил.
Когось несли, когось тягнули,
Рвучи і жили, й животи, –
Немов прискорював хтось дулом
Нас місце битви обійти.
Нарешті зібрано докупи
Непораховані тіла, –
Уже б самим упасти трупом
Отут, де сніг, багно, зола.
Де обгортає рештки жару,
Неначе тінь війни, пітьма, –
Де працювала наша пара,
На жаль, багато недарма.
Де гарно бачачи роботу
Свою не стримуємо сліз,
Бо душі точить лиш скорбота,
А у серцях скипає злість.
І не втихає клич до помсти
За неживих оцих солдат,
Які жили спокійно й просто,
Допоки м’явся супостат…
Лежали мертві окрай поля
І чувся вітру тужний спів,
І ледь відталий сніг навколо
Убитих густо червонів.
А ми стояли з побратимом
В яскравих полисках заграв,
І запах пороху та диму
Неспинно ніздрі лоскотав.
15.11.23

Дві хвилини
мені відведено
до втрати втрат,
сто двадцять секунд…
сто двадцять хрестів
я перецілую
пошепки
і щезну?

15 травня 1989 р., Київ

Недовчився "поет" у школі,
Українську не вивчив мову,
Тільки суржик у нього кволий,
Цим хизується у розмові.

Перекручує мову за змістом,
Нівелює і деформує,
Бо не хоче він знати істин,
І свій розвиток теж гальмує.

Не засмічуйте суржиком мову,
Бо це явище нездорове.
Півбіди, якщо у розмові,
А поет коли пише - горе.

Раптовий поцілунок упав на мої плечі.
Здалося, чи мене це справді здивувало?!
Звідки взявся цілунок у безлюдній печері?
Чи колись взагалі я тепло таке відчувала?

Загадковий цілунок літав немов навіжений
І радів, що знайшов кого у ту мить цілувати.
Усміхався, щось радісне із порожнечі клеїв,
Любувалась і погляд від нього не могла відірвати.

Поєднала на радощах дію і лагідне слово,
Зримувала зі щастя кумедні дієслова,
Переплутала наголос і завела розмову
З поцілунком, що раптом на мене упав.

Прочитай мені повість в глуху, середземну ніч,
Про людей, що зазвичай вдаються до компромісів,
Про романтиків, що впадають у крайнощі видихаючи вірш,
Про дощі у державі, що змінюється за кулісами.
Про те, як показує мухи чиясь донька,
І про те, що книги в рядах де класична музика,
Що цієї зими не замерзне міська ріка
У тривкий льодохід, і про те, що Різдво відбудеться.
Про те, що існує чистилище, і те, що існує лімб
Для сумління поетів байдужих до власних витворів,
Про те, що тільки стражданню пасує німб,
І про те, що стражденним, він далебі не потрібен.
Про те, що все повертається. Війна – розпочне війну,
Що твоє милосердя прибуде відлунням серця,
Того хто прозрівши, загладить свою вину
Перед богом своїм, що десяток зійде сторицею.
Про тисячі слів з темних вікон, що кинуть комусь
Хто лишає сліди на дорогах глухої провінції,
Про темну журу, що жере Україну-Русь,
У купальськім вінку і повиту тугими косицями.
Про жало джмеля у дитячій долоні твоїй,
Білий сніг за вікном, що до тебе теплом повертається,
І що серце навпроти полюбить, так само, й на мить,
Нарешті усе зрівноважиться.

12.11.2023

Смердять забуті кимсь календарі
Вовтузяться у спаленому листі…
Токують між собою глухарі,
Чекаючи на справжніх літописців…

Шумлять гаї і сердяться вітри…
Гойдає сонце білі павутини
Завмер їжак у колі дітвори…
А зорі наче свіжі апельсини

Висять собі заплетені у сум
Навпроти самоцвітність широченна -
Осінній нерозгаданий парфум -
Календаря свойого наречена…
09.11.2023.

Лиця українські в юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться.
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь.
Дороговказом узяв собі
Одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнсіньку людину.

Таку б осінь в мирний час,
щоб в красі цій загубитись.
Падолист танцює вальс,
плащ з мережива і китець.

Тіло Осені вологе.
Дощем вимите волосся,
прикриває стан і ноги,
а вона ж танцює боса.

Диригент в яскравім пончо,
хмари грають на цимбалах,
поглядаючи на Сонце,
як воно вправляє балом.

Плоть скуйовдив ритму вихор,
«Раз - два - три»,- вже лічить мозок,…
Я один наразі,- лихо.
Та кружляти хочуть ноги.

Враз завили злі сирени,
з міфів вирвавшись на волю,
надривають свої вени,
В вухах крик їх, аж до болю.

09.11.23

Настане час
і стихне гнів…
І вітер випрямить
знамена
І буде музика
до слів
з барвистим подихом
Шопена…
Вербова гілка
одцвіте
Із рік убиті
повиходять
А так як небо
голубе -
Усадовить Господь
на потяг…
І небеса Його
небес
окрилять кожного
в дорогу…
А час, не все таки...
а скрес
І Кесар теж належить
Богу…
08.11.2023.

Карантинні будні, замкненість, заслання
У пустелю дику без людей і снів.
Простір безнадії, простір заклинання.
До дверей заклання йде зневіра днів.

Ув’язнили будні у ротонді ночі,
Прикували міцно до глибоких ям.
В нутрощах кошмарів ниють сни пророчі
І згорають з тріском у танку примар.

3 квітня 2020

«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,
а хто дивиться на хмари, той не жатиме».
Екклезіяст 11:4

Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,
Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,
Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,
І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.
Я слухав як билося серце її тоді
І лякався зворушити словом крихке мовчання,
Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,
З останньою краплею, ніжність постане обманом.
Що зникне усе, як зупиниться прясти вона
З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,
Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна
Незмінної зливи у гомін мінливого міста.
Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,
Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,
Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,
Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.

11.11.2023

Так жура безутішно
Душу болем пройма,
Що розради у віршах,
Як раніше, нема.
Я не можу радіти
Гожим дням восени,
Доки бродять по світу
Чорні тіні війни.
На положистих схилах,
Мов живуть копачі, -
Що не день, то могила
І жіночі плачі.
І прощальні моління,
І благальні слова, -
І якесь отупіння
Від зневіри в дива.
Правда очі хоч коле,
Та ладнає ряди,
Адже доля від волі
Є залежна завжди.
13.11.23

Крізь віки любов до вишиванки
Українці пронесли і зберегли.
Ромби, кола, лінії, меандри...-
Візерунків тисячі на різнім тлі.

Часто вишивали мак, калину.
Щоб було багатство, щастя і краса.
Процвітання роду й України,
Чистота духовна, вічності роса.

Дуб могутній, соняшник квітучий...
Оберіг від лиха, горя і біди.
Щоб не сунулись на долі тучі.
Навесні, щоб квітли рясно, мов сади.

Символом незламності вважають
Вишиванку у воєнний нині час.
Дух непереможний в ній вражає,
Прагнення до волі, сила, єдність мас.