Які відтінки має бруд?
Брудні бувають руки, слово,
картина, навіть кольорова,
ідея запалити трут…

Із чистотою в спорі він,
зі смородом багна-лукавства,
приправлений добірно хамством,
де щось поставлено на кін.

Найперший засіб у катів,
пройдисвітів і кровопивців,
підмога злодію-убивці,
а крадію – і поготів!

Ведеться так із давнини –
зі зрадою багно у парі.
Вони обоє у «наварі»,
якщо навколо барани…

Агресор з голови до п’ят,
але під маскою святоші
умить кладе усіх на ноші,
як вирок мовчазних ягнят!

А хто і лишиться стоять –
нахабно затикає рота,
така у Каїна робота.
Чи вічна долі та печать?!.

І пташка спурхнула донизу,
Мов упала зеленим листком
На велодоріжку.
І я пригадав, як колись у березні
Наступив на полохливого горобця
Повертаючись за листівкою.
А відтак я пригадав тебе.
Так.
Опісля
Я пригадав тебе.

21.06.2024

Ідучи алеєю натрапиш
Поглядом на дерево те знов
На якому вирізаний напис:
Василина плюс Василь – любов.
І ніяк цей вислів не зітреться,
І, напевно, кленові болить:
Чи донині серце біля серця, –
Чи було захоплення на мить?
Розкажіть за будь-яких обставин
Чи стосунки добрі між двома,
Бо не хоче гоїтися рана,
Як від вас пояснення нема…
12.10.24

Мені вже байдуже хто я, хто ви така
Хоч й неповторна в образі, й ритмічна,
Ви скреслені для іншого зразка
І думаю, погодитесь, навічно…

Мені не байдуже які у вас думки
І я бажав би їх занотувати,
Допоки ще не зношений мундир
Й загублені не визначені дати…

Мені вже байдуже який світо-мотив,
Що поміж нас заліг й чатує ревно
Але ж обм‘як чомусь від доброти —
Здогадується все таки напевно…

Мені не байдуже… вже котрий раз дощі
Здебільшого на присмак березневі
У сни приходять лише у ночі
Як справжньому ледачок збирачеві…

Мені вже байдуже коли у вас прийом
І що розповідають вам про мене…
У грі не розставатимусь з кийком —
Все інше, що надумав, не здійснене…
12.09.2024.

З голосу Езопа
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Причина бурі чи у гніві брів,
Чи в гніві їх – війни мерзенне тло?!
Кричать безумці, як бракує слів:
Віддайте нам поцуплене відро!
А справа врешті-решт не у відрі,
Історія — гончар, що місить глей,
Випалює в пекельному вогні
І глечики, і спраглих їм людей.
І п’ють вони пустивши чварам кров,
І знову хрестять погляди очей,
Допоки військо в світлі хоругов
Не передасть відро те у музей.

14.05.2024

Ніби літо бабине всміхнулось,
Ніжно сонце глянуло з-за хмар.
Озеро небесне від намулу
Звільнено, мов од нечистих чар.

Жваво так вистрибують синички --
П’ють грушок опалих смакоту.
Перехожих юнок гожі личка
Вітер заціловує — пустун.

Віти розгойдав несамовито,
Гупають гнилички у траву...
Ув обіймах бабиного літа
Знову ми, кохана, наяву.

Ув обіймах золотого саду
Про усі забудемо жалі.
Я тобі жагучу серенаду
Птахом проспіваю у гіллі.


11 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

З того світу люди йшли
О БОЖЕ, чекали…
Не підходьте, в очах шви
Й обгорілі шпали…

Як таке могло… чому?
Підла параноя?
Горіч скарги… а кому?..
Запитав, не встояв…

Все, що бачив, призабудь
Ці сигменти зайві
Навіть вітри не збагнуть
Скоєне державі…

Йшли і йшли… все люди йшли
Мовчки, без одежи…
Господи, благослови…
І прости, що стежив…
12—15.09.2024.

Тебе зустрічаю
Щоранку в трамваї,
Який до вокзалу
Прямує помалу
По вулицях чистих
Півсонного міста.

Сидиш нерухомо,
Ховаючи в комір
Поспішно та звично
Красиве обличчя
Й усмішку наївну,
І дихання рівне.

Вмостившись напроти,
Запитую потай:
Чому ти не хочеш
Дивитися в очі,
В яких сяйно грає
Кохання безкрає?

Сонливо-дрімотна,
Встаєш безтурботно
Й зникаєш між люду,
Як відьомське чудо,
Чи щастя хурделя
В порожній оселі…
11.10.24

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п*єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Колись не було нічого на білому світі,
Лиш одна вода холодна хлюпалась навколо.
І ходив Господь водою, мов безмежним полем.
Думав, що б Йому такого гарного зробити.
Коли бачить – поряд плава бульбашка із піни,
Щось в тій бульбашці великій ворушиться, наче.
Розколупав її жезлом й щось дивне побачив:
Чорний малий чоловічок, борідочка клином,
З довгим хвостом і ріжками. Став Господь питати
В чорного того створіння, яке ім’я має.
А той буркнув в отвіт Йому: - А звідки я знаю?
- Я тебе Сатаніїлом буду називати! –
Сказав Господь, - Давай разом з тобою ходити.
І пішли вони водою. Довго так ходили,
Але ж ноги не залізні, скоро й натрудили,
Захотілося присісти, трохи відпочити.
А де сісти, як вода лиш навколо холодна?
Каже Бог Сатаніїлу: - А пірни під воду,
Візьми жменю землі Мені із самого споду.
Не забудь при тім сказати: «По волі Господній!»
І неси сюди скоріше. Пірнув той у воду,
Узяв жменю землі звідти та й собі міркує:
«Скажу я «По моїй волі!». Бог же не почує.
Я ж в прислужниках у Нього ходити не згоден».
Випірнув нагору, глянув, а в жмені нічого.
Бог сміється: - Хотів, мабуть, мене одурити?!
По-своєму хотів якось, певно учинити?!
Чи ж не знаєш, що не можна одурити Бога?!
Пірнай знову. Той пірнає, до дна допливає.
Вхопив знову землі в жменю та й каже уперто:
- Беру це по моїй волі! Хоч думав доперти.
Та випірнув, знов у жмені нічого немає.
Бог насупився: - Ти знову за своє узявся?!
Пірнай втретє та роби так, як тобі веліли!
Пірнув той у воду втретє, дістав дна насилу.
Вхопив жменю, вже би, може і не упирався,
Сказав було: «В ім’я Боже!» Та думка майнула:
«Може, я тримав не міцно, того й вислизає.
Просто землю міцно-міцно затиснути маю
Обома руками». Думка все й перевернула.
Вхопив обома руками та міцно затиснув.
Сказав: - Із моєї волі! – й нагору подався.
А нагорі знов побачив – без землі зостався.
Подививсь Господь на пику його зовсім кислу,
Каже: - З тебе вже нічого доброго не вийде,
Коли, навіть найпростіше не здатен зробити.
Глянь, під нігтями земельки не зміг прихопити?!
Давай сюди! От порода! Геть не має стиду!
Виколупав той з-під нігтів трохи землі тої,
Посипав понад водою й пагорок з’явився.
А на нім дерева, зелень, виноград повився.
Вітерець анішелесне у повнім спокої.
Бог присів з Сатанаїлом на пагорку тому.
Утомився, на травичці приліг відпочити
Та й заснув, узявсь тихенько лиш носом сопіти.
А Сатанаїл надумавсь помститися Йому.
Заздрощі його здолали, що не такий дужий
І не такий всемогутній. Що його робити?
Тож надумався він Бога сонного втопити.
І порадів він тій думці своїй підлій дуже.
Ухопив на руки Бога, щоб вкинути в воду.
Став до води підступатись, а вона від нього.
І тільки земля тверда йому стелиться під ноги.
Він прискоритись надумав, додав собі ходу.
Та вода все відступає. Біг, аж утомився,
Але до води не може він ніяк дістатись.
Зупинився, скільки ж можна за водою гнатись?
Не огледівсь, як на тому ж місці опинився,
Звідки рушав. Убік глянув, вода за два кроки.
Давай він туди до неї. А вона від нього.
Біг він, біг...та повернувся знов до місця того.
Поклав Господа на землю. А Той відкрив око
Та й питає: - Що ти робиш? А той отвічає:
- Та думаю, як би землю нам перехрестити.
- Так уже ж перехрестили всі сторони світу.
Та й земелька, бачу тепер гарний обшир має.
Є де звіра розплодити, рослин насадити.
Та ще трохи відпочину. Та й заплющив очі.
А Сатанаїл згубити Його дуже ж хоче.
Яму здумав тоді клятий у землі прорити.
Земля ж, думає, тоненька, до води дорию
Та і вкину туди Бога, хай потоне скоро.
Копав-копав, нарив землі навкруг цілі гори,
Бачить, до води дістатись навряд чи зуміє.
Виліз втомлений нагору, тут і Бог прокинувсь.
- Ну, що, - каже, - тепер бачиш, який ти безсилий.
Хотів ти для мене, мабуть, вирити могилу?
Сатанаїл, було яму заривати кинувсь,
Та Господь йому на теє: - Нехай буде яма,
То колись тобі для пекла може знадобиться.
Пам’ятай: земля лиш тому може покориться,
Хто створив її. Ти ж в тому нічого не тямиш.
Відпочив Він, взявся, щоби землю населити.
І рослини, і тварини бігом розплодились,
По усій землі і морю бігом розселились.
Ото Йому лиш людину зосталось створити.

Білка хвостиком накрилась
Й кольорові сни дивилась:
Он горішок, он малинка
І солодких слив корзинка,
Груша дуже солоденька,
Абрикоса золотенька,
В яблучка червоні щічки,
Ще є ягоди сунички.
Листям всипана стежинка,
Он Петрусь і он Даринка,
Радо сяють оченята,
Будуть зараз ласувати.

Певне треба прокидатись,
Щоби першою дістатись!

Поплач. Полегшає. Довірся…
Я буду поруч, не хвилюйся…
Пройшло. І все таки домігся…
Ні - ні, я не піду… лишуся
А що як раптом знову гепне
Чи з боку, з неба? може бути?
Пів світу поруч з нами терпне…
Їдкі, до виснаження, пути…
Я обійму тебе, рідненька…
Обійми не бувають зайві
І хто ж там раптом зателенькав
І на якій, скажи, підставі??

Ну ось воно і все скінчилось…
Ну ось воно прийшло нарешті…
Переіначим біль на силос
Але, пробач, не на концерті…
11.09.2024.

Старість примостилася на схилі
Повного надіями життя
І тужливо щохвилини квилить,
Мов до себе кличе співчуття.
Десь позаду блискають події
І життя зчиняє метушню,
А на схилі – хащі безнадії
Заслоняють видимість страшну.
Старості піднятися лякливо
І до неминучого іти, –
Над укосом звихрилися звиви
Порожнечі, туги, самоти…
10.10.24

Зітхає "суспільство здорове" -
Мозаїка ситих облич.
У поїзді їде військовий,
Він їде додому, у ніч.

У спогадах - темні окопи,
Пронизана вибухом мить.
Для інших це - пил в мікроскопі,
"Здорове суспільство" мовчить.

Героя чекає дружина!
Лишилося кілька годин -
Зустріне він доньку та сина
Та встигне до всіх іменин.

Він втомнений. Не помічає
Навколо всю сутність гнилу.
В окопі не грівся він чаєм.
"Здорове суспільство" - в тилу.

Везе він гарячку й застуду.
Він зброю тримав проти зла,
Щоб кожна невдячна паскуда
Тут дихати вільно могла.

Навколо - пейзажі красиві,
На фронті - страшна кожна мить.
Звернувся до хлопця хтось зліва:
"Посунься! Від тебе смердить!"

кайфують нинішні гуляки
на лавках бунінських алей
їм наркодилери розносять
єлей

2024

 
немовби сновидіння раптом дощ
замíстям без води та світла
з декором вирв & вікон битих
на склі поклеєний хрест-нахрест скотч
 
ніхто наразі більше не спішить
благий рятуючи пожиток
& рештки спалених автівок
чатують між німуючих обійсть
 
байдужний дощ на що йому твій жаль
притичині нема причини
весни розквітчана хвилина
при сповненні палких її бажань
 
й за обрій повиваються дими
як день & ніч війна пішла косити
неоковирно та невситно
спиняючи рвучи за миттю мить
 
 
 
 
 
 
 
 

Моє життя - прочитана поема,
Було все ясно з першої глави.
До долі я звертаюся на "ви",
Веду розмови на болючі теми.

Я вже купив журливі хризантеми,
Плету вінок з пожовклої трави.
Моє життя - прочитана поема,
Було все ясно з першої глави.

А сивина - осіння діадема...
Проґавив юність - більше не лови!
Покрилися туманом острови,
Де я колись доводив теореми...
Моє життя - прочитана поема.

Наскільки б життя наше було пісніше,
Якби не стало пісень, казок і віршів.
Ба, навіть думать було б тоді годі
Про те, що причаїлось в слові Врода.
Отак би й ниділи в печернім кладовищі,
Якби не підказав Господь пісень, казок і віршів.

Пишаюсь тим, що вгледів лиш тебе
Поміж усіх розквітлих і пахучих…
Поміж усіх відомиших джерел
І вивів на дорогу до заручин…

Пишаюсь тим, що вимостив гніздо
Не будемо вдаватись до подробиць…
І на руках проніс понад Дніпром
Неподалік житла Його околиць…

Пишаюсь тим, що вивчивсь находу
Тебе одну у снах розпізнавати…
Завдячую тобі і Господу,
Що можу безліч ще чого назвати…

Пишаюсь тим, що я не загубивсь
Поміж неправд, що схожі так на правду
І вигоду ніколи не мостив
Та Господи… куди, — до зорепаду…
7.09.2024.

На арені цирку,
В білих безкозирках, –
Їздили ведмеді
На велосипедах.
Потім у вудила
Запрягли горилу
І вона помалу
Слоника катала,
А низенькі поні,
В довгих балахонах, –
Лише тупцювали
У глядацькій залі,
Де ми очманілі
З мамою сиділи,
Введені у подив
Цирком цим, та й годі…
09.10.24

Тут Сонце розливає єлей на спекотні голови
І тріпоче жага у повітрі жаркими хвилями
І ти наче маревом, сірим розпеченим оловом
Заповнюєш діри на серці пробитім блакиттю.
Закликаєш позбутися рим, щоб писати про тебе більше.
Кректіти качками та жабами довкола замку,
Де все, ще чекають на ворога й пишуть вірші
Де попри Єлену заводять собі коханку.
Де все, ще лунають сирени, здригаються землі
Від тупоту коней і ядер чавунних гармат
Я б писав про Єлену, коли б не ворожа темінь
І коли б не Єлена про подвиги більше б писав.
Чи, можливо, я б тихо згадав і на промені сонця
Нанизивши ймення героїв, їм почесть складав
Чи знаєш, ти, світе, чом знову в твоїй короні
Нещасна голубка і висохлий геть водограй?!
Що б’ється Хотин, що піднесені крила в болоті
Що гойдає праща камінь помсти між морок очей.
І лягають рядки патетичні та серцем скорботні,
Ллється кров крізь блакить і гарячий, гарячий єлей.

26.01.2023

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Вересневі дзвони… осторога
Кожен ранок страхами зоріє
Дивишся на небо як на Бога
Вибач мені, Матінко Маріє…
Де б небув, у нього задивлявся
Все чекав і думав, що узрію
В кого я, здогадуюся, вдався
Вибач мені, Матінко Маріє…
Все таки чогось не вистачає…
Іншим разом, тільки не сьогодні
Караван іде — собака лає
Всі ми тут, без виключень, Гоподні…

Вересневий біль поміж поранень
Втримаюсь — не стримуюсь — дурію
Побіжу у сни свої, відстане
Вибач мені, Матінко Маріє…
6.09.2024.

А осінь ніяк не вгамується,
Раз бачиться ще наяву,
Як носиться листя по вулиці,
Вплітаючись звично в траву.
Під вітром дерева сутуляться
І щуляться від холодів, –
Цю осінь, немов безпритульницю,
Я б сам, аби міг, обігрів.
Дбайливо укутав би хусткою,
Що б осені тепло було,
Бо перший льодок вже похрускує
Та іній оздоблює скло…
08.10.24

***
Тяжкий діагноз цього віку...
бацила сказу у кремлі
вбиває нації малі
і поки бісяться великі,
на цілу голову каліки,
не буде миру на землі.

***
Ані менші брати, ані більші,
ні сусіди, ні ближні по вірі
не навчилися жити у мирі,
бо одні, як було і раніше,
по Завіту ще люди, а інші
по теорії Дарвіна – звірі.

***
Ми є на тій землі, яка свята.
Її не поміняють посполиті
на вічну мерзлоту і болота,
тому і завойовує міста,
і суне рило у чуже корито
не золота, а засрана орда.

***
Виють сирени, вовки і собаки
і не завадити цьому ніяк,
поки лютує плішива макака,
що в зоології має ознаки
найскаженішої серед макак.

***
Молилися віками на землі,
на суші і на морі, у печері
своєму небу божі фантазери,
та... їхню віру вбили москалі
та ідоли з Ареєм на чолі
язичницької тьми цієї ери.

***
Немає розуму і ради
на те ніякої нема...
зате усюди, зокрема,
ні опоненти чорнозаді,
ні їхні офіційні леді
не мають горя від ума.

Нарація
Віками крали московити
собі чужу історію
руками царських фаворитів,
та й нині діють у краю
колаборанти і рашисти,
не винищені у бою.

10/24

 
виціджуючи шпротину тут остатню
й олію хлібом яка дивина ж
 
персонаж чи типаж відступивши од рампи
бо на районі всім знаний дренаж
 
ностальгує достоту навіть симптоматично
оцеж була тема в пограти в квача
 
& кінець врешті світу небесно готичний
оцеж було те
зогрівати печаль
 
десь маячить логік & може справді
щастя не ухопити або утече
 
& плекати дубль-два містерійним паті
що вже патос —
ридай андромахо вотще
 
 
 
 
 
 
 
 

Повітряна сирена у столиці,
волає ніби в серце ніж всадили.
В копицях причаїлися зірниці,
заплакали дощами небосхили.

Шукати дві стіни не буду, доню —
де б не сховалася, а доля знáйде.
Своє відтанцювала на осонні —
в старім альбомі пожовтіли слайди.

Невтішно ремствує тутешня осінь,
та що хоругвам до її страждання?
Війна мостила постіль в темнім льосі,
щоб зрячі не побачили світання.

По тротуарах човгає сновида,
і зойкають шибки неначе плаха.
Кидаюсь до вікна, крізь тюлі видно,
як три зорі спалахують від жаху.

Бабахкає, аж лускає у скроні —
смертельну зброю ППО збиває.
Застряг осколок гострий у долоні,
а кров'янить душа за небокраєм.

6.10.2024р.

Дихати разом з ниспаданням дощу
Дихати на повні груди, вільно, спокійно, досхочу
Дихати, пробувати не бажати зла
Чи то є добром бажати, щоб певна людина сьогодні, в свій день народження, померла?
Підкажи мені, дощику, це бажання добро чи зло?
Чи можна бажати, щоб певної людини у всесвіті не було?
І щоб не було інших, подібних, таких, як він.
Чи можна цього хотіти навіть з дуже вагомих, дуже болючих причин?
Не знаю я, дощику, та все ж передай моє прохання до вищих сил,
Щоб хтось із них, кому це не дуже противно, сьогодні цю певну людину прибив.

07.10.24

І наче й літа не було…
Хиталось небо над хатами
В недосипані весь рулон,
Що виткав ти з душі руками…

І наче ти передчував,
Що літо буде на папері
Шматок до погреба урвав
Бо саме там твої етери…

І наче ти і там домреш
Коли і як, це не важливо
І ти погодився, авжеш
Чи переконливо? можливо…

Візьми з друзяквми пивця…
І не чіпайте тільки півня,
Бо вся історія оця
Розкаже хто кому не рівня…
4.09.2024.

Прекрасна, безвіка,
Жадана і люба
Поезія – ліки,
Поезія – згуба.
Жага невтоленна
Й питво безкінечне, –
Ти – радість натхнення
І муки сердечні…
07.10.24

ЧАР-НІЧ

Напува́ється зе́мле дощами
Надиха́ється в небі рясні́м
І розси́пує ро́си в стожа́ри
Під серпа́нками тихих зорі́нь,
Пу́дрить хмарами щі́чки ноча́ми
У люсте́ркові срі́бнім й всім їм
Вітерце́м присмерко́ві прима́ри
Нашепо́чують ба́йки створінь.

Ма́вки з Ле́лями грають крапля́ми,
Повітру́ль ле́щать Ху́хи і в тім
Хороводі Щезу́н тво́рить ча́ри
Й Водяни́к розплеска́вся з верті́нь.
Розмаї́лись Русалки танка́ми
В завитті́ від Нічни́ць, ще й під грім,
А Купа́ла Марі́ запліта́ все кума́ри
Й навіть Вій усміхається в тінь.

Потягли́ в закраї́ віз зорі́ння зі снами
Понаті́шені дійством у га́ю святім
Знов Боги́ навкруги́. Коловрат із коша́ри
Покотив Сонця хліб понад світом свої́м.

Павло Гай-Нижник
6 жовтня 2024 р.

губний баян гармонь дворучну
змастив олією пилип
а озиваються педалі
рип рип

2024

дорога у кохання вічне
життя інтимне у гурто-
-житку з дідами та бабами
яким за сто

(додача від 21.02.2026-го року)

Вітер носиться над морем, хвилі-гори піднімає
І жене бігом на скелі, що із моря виростають.
Б‘ються хвилі смертним боєм, камінь вічний підмивають,
Розбиваються об камінь й знов до моря повертають.
Піниться під скелі море, наче злиться на невдачі,
Але й вітер не спроможний йому таку силу дати,
Щоб здолати кляті скелі. Аж від того небо плаче.
Дрібні сльози кроплять скелі, щоби морем також стати.
А на тих високих скелях, поміж голого каміння,
Що від вітру захищає, хоч від дощу не рятує,
Миготить мале багаття, навкруги кидає тіні,
Видається, навкруг нього якісь велетні вартують.
А навкруг багаття люди, вдягнуті в звірині шкури.
Смажать собі якесь м’ясо, видно звіра вполювали.
Молоді, але між ними сивий дід очиська щурить.
Вже сльозяться його очі, видно, бачили багато.
Утомилися від того, та й дим очі виїдає.
Доводиться раз по разу йому сльози витирати.
Молодим воно не надто. Вони зір ще гарний мають.
Кутаються люди в шкури, вітер таки продимає,
Тісняться біля багаття, щоб зігрітися від нього.
Аж тут один у старого хрипким голосом питає:
- Може ти нам заспіваєш? – Заспівати? А про кого?
- А чи знаєш ти про Сарда, сина славного Геракла,
Що привів був наших предків на оцей далекий острів?
У старого, правда, пальці вже від холоду заклякли.
Тими пальцями на лірі струни перебрать не просто.
Та чому ж не заспівати? Небагато їх зосталось,
Хто ще добре пам’ятає про часи далекі, славні.
Пролетіли, промайнули ті часи та й забувались.
Він, із тих, хто пам’ятає, може бути і останній.
Пальці вдарили по струнах, голос хрипкий одізвався.
Перекликуючись з вітром слова пісні рознеслися
Поміж каміннії стіни. Голос ріс і піднімався.
І, здавалось, навіть вітер соромливо відступився.
- У степах таких безмежних, як оце безмежне море,
Між річок, які спокійно шлях до моря прокладають.
Де жили всі наші предки в ту таку далеку пору,
І туди, напевно, тільки боги лиш дорогу знають.
У річках там повно риби, у степах там звіра повно,
Трави там такі високі, що і вершника сховають.
Жилось в тих степах вільготно тоді предкам нашим кровним.
Є що їсти, є що пити, ворогів зовсім немає.
Старі правили родами так, як їм того хотілось.
А молоді виростали, в них енергії багато.
Вони б мирно не сиділи, вони б уже з кимось бились.
У степах отих безмежних їм ставало тіснувато.
Хто зна, може б і сиділи вони й далі попід хати.
І мечі без діла їхні в тісних піхвах пропадали.
Та вождь молодий знайшовся, Його Сардом було звати.
Кинув клич, щоб всі гарячі мечі свої діставали.
- Поведу я вас, - сказав він, - у краї чужі, далекі.
Може, знайдемо там землю, де не буде тісно жити.
Скажу чесно: попереду нас чекає шлях нелегкий.
Але,що ж нам – аж до смерті у степах оцих сидіти?!
І зібрались навкруг нього молоді всі і гарячі.
Кому вдома не сиділось, хто хотів здобути слави.
Ті, хто смерті не боявся, ті, хто ворога не бачив,
Але мріяв меча свого поскоріше закривавить.
Принесли богам прадавнім щедрі і криваві жертви,
Аби ті їм у дорозі в їх нелегкій помагали.
Щоб забрали душі в вирій, коли прийдеться померти.
І тоді уже на захід шлях свій прокладати стали.
Через ріки, через гори, крізь краї пустельні й дикі
Довелось їм продиратись, поки прибули в Ахайю.
Так місцеві люди землю прозивали ту одвіку.
Десь отам на сході сонця вона й досі бути має.
Тут вороже їх зустріли, в містах своїх поховались.
За високі неприступні з каменів великих стіни.
Підступилися до міста, що Мікени називалось.
Сард велів, щоби здалися, тоді ніхто не загине.
Хитрий цар мікенський виліз на стіну і став питатись:
- Чого хочуть чужі люди? Чом під стінами з’явились?
- Ми шукаєм собі слави! Хочемо землі дістатись,
Де би ми запанували і назавжди поселились!
- Вам Ахайя не підійде! – став їм цар тоді казати.-
Землі наші дуже бідні. Тут поживи вам немає.
Та я раджу чимскоріше вам до берега рушати.
Там живуть ті, що по морю, наче посуху блукають.
А за морем, кажуть, землі є родючі і багаті.
Там і золота здобути можна й слави бойової.
- Гарні вісті, - Сард їм каже, - але маєш відкуп дати,
Бо інакше все розорим навкруги фортеці твої!
Мусив цар Мікен пристати на такі легкі умови.
Срібла, золота віддали, харчів дали на дорогу.
І пішли вони вони горами і стежками далі знову,
Прославляли богів грізних та іще і Сарда свого.
Як дісталися до моря, справді там людей зустріли,
Що човни великі вміли із дерева будувати.
На човнах тих вони морем без страху зовсім ходили.
Отож, Сард, коли зустрілись, заходився в них питати,
Чи то справді десь за морем землі є дуже багаті?
Чи дістатись туди можна, щоб добра собі нажити?
Та чи човни такі довго доведеться будувати?
- А, навіщо будувати? Досить лиш проголосити,
Про похід в далекі землі і зберуться сюди люди
Із готовими човнами і з умінням плисти морем.
Аби всіх вам перевезти, тих човнів достатньо буде.
Кинув клич Сард всім і, дійсно, тих човнів зібралось скоро
Так багато, що весь берег зайнятий був тільки ними.
Люду, наче тих мурашок кругом берегом блукало.
І став Сард у них питатись: - А куди найперше йтимем?
І які багаті землі там попереду лежали?
А місцеві говорили: - Як на південь плисти будем,
То пристанемо до Кріту. Землі ті колись багаті
І могутні, кажуть були. Та прогнівалися боги
На людей тих, що там жили і вогнем взялись карати
Та потопами топити, не залишивши нічого.
А на схід як подамося, то земель дістатись зможем,
Де багаті фінікійці свої міста збудували.
Кажуть, золота і срібла повно там на кроці кожнім,
Бо ті кляті фінікійці їх віками наживали.
- Що ж, - Сард їм на те промовив, - ідемо до Фінікії!
Зіштовхнули човни в море, підняли на них вітрила.
Сіли всі та й подалися на човнах в морську стихію.
То із вітром, то на весла налягаючи щосили.
Пливли поміж островами, що усіяли все море.
Так, що видно було добре вже сусідній із оцього.
Підбирали всіх охочих з островів отих і скоро
Острова, що звався Родос всі дістались. Після нього
Їм відкрились уже землі, що тяглися і тяглися.
Видно, то уже не острів. Міст там було не багато.
Які вони захопили, а які самі здалися.
Хоч добра і не багато там вдалось награбувати.
Боги були їм прихильні, море видалось спокійним.
Налітав іноді вітер, в бухтах довелось ховатись.
Видно, фінікійські боги лютувались уже сильно.
Завадити далі плисти будуть іще намагатись.
Та їх спроби були марні, бо на обрії вже скоро
Міста перші фінікійські довгождані появились.
Жилось, видно, їм спокійно, не чекали біди з моря.
І тут раптом чужі з моря у їх землі нагодились.
Запалали міста їхні – Тір, Сідон із Угарітом.
Фінікійці опирались, добро своє захищали.
Та зледачіло їх дуже те спокійне життя, сите.
Наче, колос під косою, під мечами полягали.
Все, що можна, захопивши та усе розграбувавши,
Стали думати, що далі їм тепер усім робити.
До богів Сард був звернувся, кров’ю жертв наповнив чашу.
І боги йому вказали, що він має далі плисти.
Попливли вони на південь, дісталися Палестини.
Стали край той воювати аби племена скорити.
Але бідні оті землі – пісок кругом та каміння
Не сподобалися Сарду. Там узнав він про Єгипет,
Що лежав на південь далі. А місцеві говорили,
Що там добра усім вдосталь, золото там під ногами.
Що куди тим фінікійцям до багатств долини Нілу.
Тож і поплив з Палестини до Єгипту Сард був прямо.
Не так легко те вдалося. Видно, що боги Єгипту
Все ж сильніші фінікійських були, тож і не пускали.
Тільки но від Палестини удалося їм відплити,
Як південні стрічні вітри на човни їхні напали.
Кілька день вони боролись, Сард просив постійно богів
Аби вони заступились, богів чужих відігнали.
Видно, боги постарались і розчистили дорогу.
Вітри дути припинили і одразу десь пропали.
- Тепер вперед, на Єгипет! – подав Сард команду людям
У надії, що вже скоро схилиться до ніг Єгипет.
Та, поки вони з вітрами бились в морі груди в груди.
Фараон встиг флот зібрати і назустріч їм відплити.
Недалеко дельти Нілу їхня зустріч відбулася.
Стрімкі човни фараона попереду море вкрили.
І між них велика битва серед моря почалася.
Від ударів тисяч весел море, мовби закипіло.
Цілий день тривала битва, кров до вечора лилася.
Кораблі тонули, люди з криком плавали між ними.
Як зоря ясна вечірня в сірім небі піднялася,
Встигли вже насолодитись боги жертвами такими.
Розійшлися човни в морі, єгиптяни відступили.
Але і човнів у Сарда залишилось зовсім мало.
Вже на другий день на битву не було у нього сили.
В темряві посеред моря своїх живих підбирали.
А під ранок налетіла раптом буря десь зі сходу
Та й погнала всі човни їх морем в далеч незнайому.
Обірвало їм вітрила, ледь встигай черпати воду.
Вже й надії ніякої повернутися додому.
Лиш богам хіба молитись, у них помочі прохати.
Десять днів човни по морю неспокійному носило.
Видивлялись люди в далеч: де би берега пристати.
Врешті, ледь живих, безсилих їх до берега прибило.
Витягли човни на берег та на скелі піднялися,
Що над морем нависали. Місяця зовсім незнайомі.
Відпочили, а тоді вже роззиратися взялися.
Хоча то уже пізніше змогли впевнитися в тому,
Що потрапили на острів. Там вони і залишились.
Підкорили незабаром дикунів, які тут жили.
На тім острові походи їх, нарешті, завершились.
Тут вони міцні фортеці із каміння заложили.
На честь Сарда, що привів їх на оцей далекий острів,
Стали вони себе називати – сарди. І потомки їхні
Досі острів населяють – горді, сильні і сміливі…
Пісня раптом обірвалась, ліра у руках затихла.
А старий заплющив очі та лице підставив зливі.

А світ чомусь не відчува біди.
Живе своїм життям буденно-ситим,
Але присутність хижої Орди
Вже нависає над байдужим світом.

Орда часу не гаяла дарма.
Вона переродилась і зміцніла.
Це вже не хвиля - темна і німа,
У неї є броня, ракети, крила.

Вона відмилась від своїх боліт,
Змінила - і наряди, і манери,
В її руках інформаційний світ,
Усі його фантоми і химери.

І ось - реінкарнація подій.
Знов Україна, мов кривава рана!
Нові нащадки нині в Чингіс-хана,
Новий в московськім царстві Хан Батий!

Отямся, світе, доки навкруги
Ще в спокої живуть твої народи!
Допоки ще горить
Вогонь Свободи
І Волю не закуто
В ланцюги.

Антитеза на вірш Анатолія Матвійчука
"Орда"
Олександр Сушко

Не відчуває світ гріха й біди,
Живе захланно, гордовито, сито.
А результат - служіння для Орди,
Бо писки були встромлені в корита.

А наш народ прожив роки дарма,
Писав дурню, співав Хава нагілу.
Звичайно, ліпше жити без ума:
Навіщо гномам бомби, міни, крила?

А воля - це стотонний динаміт,
Підкладений під московитські двері.
Бери до рук меча! До біса щит,
Якщо ти муж, а не глуха тетеря!

Дурна реінкарнація подій
Обвилась довкіл шиї, мов ліана.
Бо байстрючата пана Чингіз-хана
Відростки наплодили молоді.

Отямся, бевзе! Доки навкруги
Не запалало полум'я геєнни!
То що, ти скажеш, що я пес скажений
Чи оборонець від біди та скверни?

05.10.2024р.

Мухи залітають в хату
Де-кілька разів за день
Осінь… вже пора за парту
Буде чи не буде… дзе-нь-нь
Господи, коли скінчиться?..
Випрями і врівноваж
Наче мухи… ні, грімниця
Значить попит на мосяж…
Дзені полишають школу
Де-кілька разів на день
Виключно по протоколу
Ось вам й вересневий дзе-нь-нь…

Школи… школи… вирва захлебнулась
Виключно слізьми аж до хмарин
Хто на небесах, хіба не чули?
Третій рік зловісної пори…

Ви ж від нас до Господа поближче?
Дуже просим, ой перекажіть,
Що мечі диявола все нищить
Пику, не соромтеся, назвіть…

Справимось, відмолимо гріховність
Нечисть витравим, що поміж нас
Будемо від нині ми змістовні
Хто б ще нам позичив ватерпас…
24.08.2024.

То радили тікати,
То перебути тут, –
Порад було багато
І в кожній блага суть.
А я твердив уперто
Тоді, як і колись,
Що хочу й маю вмерти
В місцях, де народивсь.
Терпітиму до згину
Всі кривди і жалі,
Та тільки не покину
Батьківської землі…
06.10.24

 
ще моляться церкви
ікони мироточать
ще чадно жевріє
свічок суровий ґніт
 
поети~ліваки
щурі та поторочі
морочать смерть
ше часу єсть у них
 
& прозріває вій
крізь шпари жалюзі
наочний злочин ~
зайнявся ліс сухий
за постріл ізвідсіль
 
& вогнище скрекоче
 
 
 
 
 
 
 
 

Серпневі дні як напідбір
Стрункі, рівненькі, і охайні
Хоча й застрягли у біді —
Усі, без виключень, моральні
Бомбились раз у раз вони
Із неба в — землю, знову в небо
І що цікаво без вини…
Життя воно ж не тільки з меду?
Серпневі дні, куди ви знов?
Я звик до вас а ви до мене…
Це хто ж там вимовив "агов"?
Нарешті встрінемось, Євгене…
2.09.2024.

Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Я говоритиму так просто, наскільки зможу
Відкидаючи зайві слова з яких
Плелася кольчуга лускою дракона
Ховаючи серце, тебе
Від усіх.
Хай падають лунко мов дощ, срібним голосом
Розірвані кільця заковані в сни
І серце здригається звільнене радістю,
Сонцем гарячим моїх голосних.
І я поцілунком чіплятимусь, подихом,
Мовчанням без жодного слова і ти
Наповниш любов’ю мене всеохопною
Світлом з якого кольчуг не сплести.

14.01.2023

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думо́к.
Безпардонні і вітер, і час.
Очі схрещені - срібла пилок.

І співзвуччя воркоче тихо.
Ми не втомлені, ніби зорі.
Спомин знову тече по схилу,
Шелест осені без мінору.

Нас снів позбавила весна,
А юність чарами кохання
Гуляти звала від темна
До блисків сяйного світання.
Цвітінням пахнули луги
І майоріли жовтим рястом, –
І панувало навкруги
Обох вдоволення та щастя.
Молодик сяянням своїм
Манив зірки, якими марив,
Допоки вибух, наче грім,
Не пролунав гучним ударом.
Неначе хвиля руйнівна
Несамовитого цунамі, –
В життя вірвалася війна
І снів немає місяцями…
05.10.24

Згасають дні, і ніч спадає,
Мов тінь, що криє всі шляхи.
Ніхто минуле не згадає,
Залишаться лиш сни глухі.

Зітруться всі слова, кохання,
Розтане все, як радість мрій.
Як відблиски самотні ранні,
Розчиниться в пітьмі цей світ.

Напевно чув я у далекому дитинстві , але не придавав цим словам значення. «Змія підколодна»… А згодом, де б я не жив, зустрічав саме тих, кому моя мама їм посилала, хоча то були вже інші люди, інші міста, в яких я жив, інше середовище того всього, яке народжувало подібних. Без них і ми нічого не варті. А як було б нам оцінити себе і свої вчинки? Це вічно присутнє між нами, і лише час підсказує нам про правильність свого находження у колотнечі людських відносин… Господи, і кого тільки мені доля не підкидала… Вони мене гартували, спонукали перелистувати прожиті дні… Зализував рани і просипався із новими посилами свого бачення цього світу. Дякувати Богу, втримався. Хоча і спіткався. Інколи блукав у темряві, шукаючи вихід крізь тунель…


ПРИСВЯТА ( середовищу, в якому нині допрацьовую худ.керівником...)
Змія підколодна з голосом жаби
Приходить у сни майже щоночі
Значить не вгледів… завію ослабив
Ще й загубились шрами урочі…

Змія підколодна з виду красива
Шкіра, що правда… мітка на мітці
Глянеш, торкнешся, либонь паршива
Либонь дісталось… виросла в клітці

Змія підколодна ніжно щебече
Наче як той соловейко в гаю
Тільки-но ти… розумієш, ле-пе-че
Хочеш не хочеш — а нерви здають…

Змія підколодна птахою крякче
І досвід зміїнний тут не проп’єш…
І в цьому портреті ще й хитрість собача
І врівень такісінький трійки кортеж…
24.08.2024.

гаврило певно розуміє
чому не пишеться комусь
бо каже сам собі про рими
довбусь

про анекдот би той забути
йому не вдасться вже ніяк
там у героях родич давній
свояк

2024

В боргах та позичках загруз
І борсається в скруті
Обставин виниклих дідусь,
Родиною забутий.
Зазнав приниження й відчув
Байдужість од родини,
Бо, кажуть, що не по плечу
Потратитися нині,
Аби старий на ноги став
І вийшов із лікарні
Де від пілюль, уколів, вправ
Тривожно й незугарно.
Хоча душа болить від зрад,
Зневіри і розпуки, –
Він далі жити буде рад
Для діток та онуків.
04.10.24

Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.

І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,
Який для них у неї щастя сервіс.

Гойдається у ретро стилі осінь...
Невже промчалось те кохання ланню?
Крилата пам*ять, ніби в долі просить...
Продовження осіннього роману.

Нічого в голову не лізе, нічого…
Усе, що міг, уже створив
Лишилось втілитись в німого
Вже й настрій втілень нагострив…

Нічого в пам’ять не заходить, нічого…
Дарма, мабуть, заглох двигун
Вернувшись з рейсу він з нічного
Перенацілився… хитрун

Нікого поруч, геть нікого… нікого
Ні тут, ні там… а хай вас грім…
Тим більш, що знов без вихідного
У тих розподілах, окрім…
23.08.2024.