Москаляка залюбки
Розкидає матюки.
Отакі вони і є –
Не паскудить – не жиє.

Матюки для москаля –
Що для колоса рілля,
Що для п’яниці бухло,
Що для путіна пуйло.

Ллється, наче водоспад,
Звідусіль московський мат.
То негоже, браття, нам
Вторувати москалям.

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Не зламали заборони і тенета,
Не зазнала від репресій руйнування.
Мова - дивосвіт, духовності планета.
Зберегла традиції і сподівання.

Упродовж віків творили мову нашу.
В ній є таємнича сила і безсмертя.
Милозвучна, чарі́вна, для нас - найкраща
З досвіду, культури й слави в ній осердя.

Найкоштовніше надбання - рідна мова,
Бо як мати в кожного, як Батьківщина.
Передасть нащадкам мудрість в кожнім слові.
Для народу українського - єдина.

За літом потягнулося тепло,
замріялась калина в вишиванці,
не духмяніє свіжістю зело…
Туман долину застеляє вранці.

У осінь загорнулися гаї,
вже сіно заховали у стодолі.
Шпаки затихли, що там солов’ї!
Городину дозбирують у полі…

Не чути степом уночі цикад
і небо відлунало журавлями.
На дроті ластівок розтанув ряд,
але ворон повисли чорні плями.

Засумували куцохвості дні,
скатерка неба не така вже синя,
а пале листя на трухлявім пні –
укрилося косою павутиння…

Добігає літо крізь осіннє сито.
Скоро лист пожовкне, потім опаде.
Щось життя занадто швидко пережито,
Зчутися не встигнеш, як воно пройде.

Не жалію років – це було би марним.
Час летить невпинно. Класика буття.
Та от не навчився у негарнім гарне
Віднаходить, щоби звеселить життя.

Чорний колір білим не назву ніколи,
Що б не бубоніли псевдо-знахарі.
Не бува щаслива птаха у неволі.
Доля – це не вибір серед трьох доріг.

Входить літо в осінь маршем вересневим.
Скоро вже у вирій птаство полетить.
У житті для мене є найбільш суттєвим
Гідності не втратить, честі не згубить.

2023 рік

Десь під лісом, що зветься Гнилиця,
На Ічнянській на рідній землі
За кущами сховалась криниця –
З неї воду мисливці пили.

А на Греблях Князьких, у діброві,
Де над липами бджіл цілий рій,
Там струмок протікає прозорий
І місток через нього старий.

Видно Ясківець ген за ланами
З передмістя в погоду ясну –
Переритий той ліс кабанами,
Лось з лосихою ждуть там весну.

Десь у хуторі Краснім хатина –
В ній дитинство і юність мої.
За вікном – мальовнича Дубина,
Де співають щорік солов’ї.

В Порубі – сироїжки й опеньки,
Басовите гудіння хрущів.
Там стежками я бігав маленьким,
Там по проліски юним ходив.

Мрію я, як туди повернуся
Із далеких нерідних країв,
Знов води із криниці нап’юся,
Назбираю знов ягід-грибів.

Та минулого не повернути
І несила людей воскресить.
Лиш душа не посміє забути
Тих щасливих часів ні на мить.

2023 рік

Все змінилось на ділі й на слові.
І, коли світ надвечір стиха,
Ми шукаєм гріха без любові,
Бо не вірим в любов без гріха.

Нам на вулицях гріх пропонують,
Мов якийсь звичайнісінький крам,
І про душу за рогом пліткують,
Що для неї вже тіло – не храм.

А торгівля завжди метушлива:
Там – купують, а тут – продають.
І бариги уже, хто кмітливий,
За кохання нам гріх видають…

Як мораль не потоне в спиртному,
Її шприцом розтоплять, мов сніг,
Щоби стало байдуже потому,
Чи кохання було то, чи гріх…

Ми чманіємо в пристрасті грішній
І волаєм прокльонів ми шквал,
У хмелю і в похміллі невтішнім
Над коханням ми чинимо ґвалт.

Лиш тоді, як зажевріє ранок
І примусить гріхи замовчать,
Розуміємо ми наостанок:
Нам нащадки цього не простять!

Ось звертання моє в післямові:
Хай минає вас доля лиха!
Не шукайте гріха без любові,
Бо існує любов без гріха!

2017 рік

Задумав Бог, а диявол втілив,
Природою прийнято до виконання,
Що нашим з вами душі і тілу
На схилі життя не минути прощання.

Та мало хто з нас втямити здатен,
У вірі, в гріхах чи висновках мудрих,
Невідворотність тієї плати,
Що смерть за життя повинна стягнути.

Живемо так, ніби будем вічні,
Початок забули, кінця не збагнемо.
І, починаючи рік у січні,
У планах своїх аж грудня сягнемо.

Галопом до горизонту скачем,
Землі не вчуваючи під ногами.
Ось ми сміємось, а ось – вже плачем,
Бо знову когось не стало між нами.

А Бог з чортами за наші душі
Постійно веде поєдинок світлий.
Тож зрозуміти нарешті мусим:
Ми всі тимчасові на цьому світі.

Ми стати маєм добру на поміч,
Щоб зло захлинулось від безнадії.
На світла бік, як один, пліч-о-пліч.
І світло осяє всі наші мрії.

2023 рік

Ще у серпні, в нічній прохолоді
Я до ранку, бува, не засну,
Бо, неначе той в’язень свободу,
Починаю чекати весну.

І серпневі нічні зорепади,
Що дивлюсь на них ген сорок літ,
Не приносять, як завше, розради,
Не дають на питання одвіт…

Хоч попереду бабине літо
І далеко іще холоди,
Та весну мою вже пережито.
Далі – осінь, провісник біди.

Знаю я, що до самого скону
Вже нема у весну вороття:
Замете білим снігом на скронях,
Захолоне у грудях життя.

Та допоки ще серпень зоріє,
Спіють груші в садах край доріг,
Я в душі зігріваю надію,
Що весна знов прийде на поріг.

Що розтане під серцем крижина
І сльозою стече по щоці,
Що солодкою стане ожина,
Від морозу зігріта в руці.

Запульсує знов березень соком,
Квітень груші прикрасить в саду,
Дощ травневий сріблястим потоком
На отаву впаде молоду…

Б’ю чолом за серпанок зористий,
Сіль рясну на Чумацькім Шляху
І за пам’ять, що, ніби навмисно,
У весну повертає п’янку.

2016 рік

В юності від докорів сумління
Почались страждання і клопот:
Дуже не хотів я, щоб каміння
Кидав хтось до мене у город.

І старався я, аж геть із шкіри,
Кожному і всім щоб догодить,
Маючи таку наївну віру,
Що город цим зможу захистить.

Думав я, що добрі мої справи
І навстіж розхристана душа
Збережуть посіви від потали,
Забезпечать гарний урожай.

Та прийшло із часом розуміння
Марності юнацьких тих надій,
Як побачив, що летить каміння
Звідтіля, що й вірить не хотів.

Треба півжиття було прожити,
Щоб збагнути раз і назавжди:
Відтіля, де прагнеш догодити,
В першу чергу і каміння жди.

Просто є на світі сорт приматів,
Помилково названих людьми,
Що каміння люблять пожбурляти
Тишком-нишком, в спину, із пітьми.

Їм плювати на душевні муки,
Заздрість чорна навіває їм
Прагнення пожбурить каменюку
Друзям найвідвертішим своїм.

Я усім навкруг добра бажаю,
Та зізнатись хочу щиро вам:
На каміння більше не зважаю.
Все, що є в городі, то – мій крам!

Сподіваюсь, вистачить терпіння
При межі десь клаптик відвести
Й викласти без докорів сумління
“Сад каміння” на японський стиль.

І коли у місячному світлі
Те творіння буду споглядать,
Заздрісникам всім скажу: “Спасибі,
Що не лінувалися жбурлять”.

2013 рік

Ми з тобою у союзі…
Що ще треба у житті?
Ніч. Купаємось у блюзі…
День. Комарики оті…
То в рукав із-під долоні
То з-під вуха на лице
То сидиш у телефоні
То шкварчиш як те яйце…
Ну а вніч під одіяло…
З ритмом, з формою сюжет
Ну а що би не зів’яли -
Є для цього турнікет…
04.11. 2023.

Верховна зРада знову у кільці,
тривогу б’є оскаженіла хунта…
Зігнали слуги море молодців –
народного перелякались бунту!

Паркани, спецпризначенці кругом,
у пвній викладці поліція чатує.
Спецтехніка, спецзасоби!. Дурдом
уже скінчати треба. Підрахуєм,

а скільки їх зібралось у кільці
обранців од народу захищати.
І доки будуть, у кінці кінців,
імунітет із виродків знімати?!

Допоки грабуватимуть людей,
киваючи на складнощі і норми?
Ця влада нас тримає за свиней,
кричить про неіснуючі реформи!

Нам очі запорошує зола,
долає демократія свободу,
бо скільки треба наробити зла,
аби отак боятися народу?!.

Як пеньки, вже зуби трухлі
І пожмакане лице
В діда вбогого, що з кухля
Радо сьорбає винце.
Він за столиком напроти
Наодинці примостивсь
Й роззявляє ширше рота,
Позіхаючи увись.
І йому немає справи,
Що хто їсть і скільки п’є,
Бо підносить кухля жваво,
Споживаючи своє.
Певно, здав макулатуру
Чи відніс пляшки скляні,
Раз вдоволено ще й курить
Сигарети запашні.
І сидить, мов краб вчепившись
В підлокітники стільця,
Та наспівує мотивчик
Про наближення кінця…
06.11.23

Мій перший день пенсіонера
У ботанічному саду.
Життя мойого нова ера
На щастя, радість чи біду...

Вже на заслуженім спочинку
Свій день плануй, як хочеш ти.
Іди гуляй чи спи в будинку -
Невже на працю не іти?!

Не віриться. А час приходить
І бачиш - сили вже не ті.
І музика дійшла до коди...
Та лиш в роботі, не в житті.

А може й добре? Бо чому все
Я грав лиш музику чужу?
Мій Боже милий і забувся,
Коли свою наворожу.

А у саду гуляє осінь,
Я чую вітровий мінор --
В її жовтавому волоссі --
Шумить гілля чудовий хор.

І щем єство проймає чуле,
І лиш дерева - слухачі.
Неначе вмерли дні минулі -
Прощальний реквієм звучить!!!

3. 11. 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Карнавал осінній не шкодує ласки,
З охри і буршти́ну, злотоперу - теж.
І дерева, ніби персонажі казки.
Видумка природи ще не має меж.
Кущики калини пурпурові нині,
Терен темноокий, в яблунь - ліхтарі.
Вітерець у танці, небеса - у сині,
Осінь-чарівниця грає попурі.
Саду сукні модні і костюми лісу.
Ексклюзив строкатий - мчить жовтневий кінь.
Листокрут в повітрі, десь - підкрався лисом.
Карнавал осінній - з сонячних краплин.

Досить, хлопче, про війну…
Тереби про інше
В Риму впхни деревину -
Четвертина вірша…
Хочеш, Осінь зваб в рядок
Всю і
Похвилинно
Не забудь, встели рядно
Зирк, вже й половина…
Відпочинь… зі словарем
Будь як син… Він - батько
Ні секунди щоб царем…
Є такий порадько
Підбери усе з рядна
І дивись, охайно
По весні, на те й весна,
Заримуєш файно…
02.11.2023.

Із Олександра Пушкіна

Із церкви від всеношної йдучи,
Антипівна з Марфушкою сварилась:
– Даремно видиралась ти на крилас,
гріхи твої види́мі і вночі!

Ану, вгадай: хто був неподалік,
коли у стайні ти, така кобила,
з хрещеником Ванюшкою блудила?
Чекай, іще це взнає чоловік!

– Та хто б казав! – Марфушка відмовля. –
Ванюшка – він дитя і не при ділі;
а сват Трохим, що в тебе щонеділі?
В парафії це знає кожна тля!

Примовкни, кумо: грішна й ти, авжеж,
але ж – ганьбиш усіх безперестанку;
в чужій шпарині бачиш ти заскалку,
а у своїй – колоди не взнаєш.

(2023)

Душа хотіла, щоб її кохали,
Але кохання так і не знайшла.
Тож квіткою вона, урешті, стала.
Колись така історія була…
Жила дівчина у селі одному.
Не дуже гарна. Та ж то не біда.
Хіба живе кохання лише в тому,
Хто гарний? А була ще молода.
Ще могла вийти заміж, народити.
Але зневіра поселилась в ній.
Мовляв, нікому не потрібна в світі.
А парубок ще був там молодий,
В якого ще з малого закохалась,
Надіялась, як виростуть вони,
Щоб покохалися та і побрались.
Але, коли він виріс, то за ним
Дівчата всі ходили чередою.
Між них собі він любку і обрав.
А дівчина зосталася одною
І такий відчай, врешті її взяв,
Що здумала суперниці позбутись.
Якось та вранці кладкою ішла.
І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
Утриматись дівчи́на не змогла,
Суперницю штовхнула. Та й упала,
Ударилась об камінь і лежить.
Вода навколо аж червона стала.
А дівчина злякалась умить
Та й кинулась у розпачі до лісу.
Немов хотіла прихисток знайти.
Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
Незчулася, як вже сторчма летить
У якусь яму. Шию і зломила.
Душа високо в небо піднялась,
Металася, немов чогось хотіла.
Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
Аби вона свій гріх спокутувала,
Вернув на землю душу ту її.
І от вона дитям маленьким стала
У жіночки без дому, без сім’ї.
Дитя було не ждане й непотрібне.
Як народила так і позбулась.
Неначе то і не кровинка рідна.
Схопила та й до річки подалась.
Дитя безжально кинула у воду
Та і пішла… А те мале дитя
Русалкою в ріці зробилось згодом.
Як то? Ніхто не знає до пуття.
Таких багато у ріці водилось.
Якась втопилась, а якась була
Засватана, але не одружилась,
Дожити до весілля не змогла.
А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
Тож вмерли всі малі чи молоді
І справжнього кохання не спізнали.
Тепер жили узимку у воді,
А навесні та влітку в лісі, в полі.
Не маючи других собі утіх,
Ходили, чи то в платті, чи то голі,
Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
Могли кого навік залоскотати
Або до себе в воду заманить,
Щоб його душу за коханця мати.
Хто їм попався – тому вже не жить…
І от вона русалкою зробилась,
Ще поки всіх обичаїв не зна.
Тож старші її вчити заходились:
- Ти піднімися над водою з дна,
Як тільки хлопець до води підійде,
То заспівай, у воду замани.
Нехай ступає за тобою слідом,
Поки ті чари володіють ним…
Вона отак й збиралася вчинити.
Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
Приготувалася, щоби заманити.
Сидить в воді між водоростей, жде.
Він підійшов та нахиливсь над воду,
Умитись чи напитися хотів.
Її ж замилувала його врода.
Вона, немовби, вдруге у житті
Зустріла того, що його кохала.
Бо ж та постава, те ж саме лице.
Русалкою б занапастити мала,
Але душею не пішла на це.
Не випірнула аби не злякати.
Лиш милувалась ним із-під води.
Він встиг умитись і води набрати.
У воду якось пильно поглядів,
Але її, напевно, не помітив.
Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
Вона услід хотіла поглядіти
І над водою тихо піднялась.
А він ішов, не озирався, навіть.
Вона шептала тихо: «Обернись!»
Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
І їй ті миті вічністю здались.
А, може, й справді, вічність проминула
У мареві її пустих надій.
Бо вже вона у воду не пірнула,
А квіткою зробилась на воді.
Та біла квітка на листку великім
Відтоді на озерах і ставках,
На тихім плесі, в заводях на ріках
Росте, мов на кохання ще чека.

Яворина у моїм вікні
розіп’ята. Кроною густою
синя осінь їде у вогні
на коні із гривою рудою.

І летять як навіжені дні,
вечори і ночі... за водою
плине ранок і, само собою,
будить як до бою на війні.

У моїй ідилії ще тихо.
Вітер не розгойдує Дунай,
мирні сни переглядає край
і, здається, що приспали лихо,
ніби сяє райдуга індиго
у чужій Вітчизні Österreich.

11.2023

1.
На відчай і біль, невгамовну тривогу
Рушає в дорогу швидка допомога.
Шляхетна професія зі співчуття
Дарує надію, рятує життя.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2.
У лікаря руки цілющі та сильні,
Здолати біду допоможуть людині.
За те, що на варті життя лікарі,
Ми щиро вклоняємось їм до землі.

приспів:

Ти, лікарю, нас борони!
Нехай будуть люди здорові!
Здоров'ю немає ціни,
Як світлу душі та любові.

2016р

Чи варта пісня
бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, якщо воно не тління -
ватра.
Якщо воно не жарти,
варте
бодай одної пісні.

Немов повітря свіжого ковток,
Як сонця поцілунок в пору зимну
Чи калинового намистечка разок
Для мене ти, матусе-Україно!

Рани твої болять - пече й мені,
А ти співаєш, то і я радію.
Чи поруч буду, а чи в чужині,
Тебе ніколи зрадить не посмію.

Нехай тепло замінять холоди
Та квітуватиме постійно в серці літо.
Моя любов до тебе назавжди,
Ти, Україно найрідніша в світі.

2015 р.

Наче для оздоби
Темної ріки, –
Місяць миє лоба
В ній звіддалеки.
Полиски яскраві
На поверхні вод
Вліво і направо
Водять хоровод.
Блиски біло-сині
Влаштували рух, –
Царство світлотіней
Множиться навкруг.
Грає та іскриться
В сяєві ріка, –
Місяць білолиций
Вдарив гопака…
05.11.23

Прогавлине запалене віддалене
Дорога відступу на вік завалена
Обнулено занурено обдурено
Присядьте, мої хлюпики, закуримо…
Почухаєм подумаєм побучимось…
Полускаєм о вибачте ще учимось
Поліція - полюція замучаться
Три крапочки калапчики розпуснице…
01.11.2023.

Жили-були... хоча і Божі душі,
але обоє вірили собі,
аби родили яблука на груші,
а груші достигали на вербі.

Та поки на умі у неї гроші,
і суджений не дуже дорогий,
і не єдиний, і сякий-такий,
то інші виявляються хороші.

Але й літа – хороший судія
і дороге, як ложка до обіду,
дешевіє... у вирі житія
поховане не залишає сліду, –
були вони далекі як сусіди,
зате найідеальніша сім’я.

11/23

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Гриб грибочку говорив:
"Не ту шляпку ти надів,
Треба було червоненьку
В білу цяточку маленьку,
Чи сховатись під листочком,
Розміститись за пеньочком,
Щоб ніхто й не здогадався,
Де це білий гриб сховався!"

І буде так. Господь цього хоче.
Я буду тут… сьогодні потрібно.
Надіюсь наказ не опорочиш?
Вибач. Забудем згодом всерівно…
Колиба - не колба… може й наснив
Привіт чабанам і вівцям привіт!
Одягнена в по… і ти усміхнись
Жовтень як щезнув, я наче розквіт…
Тисяч за триста… з десяток моїх.
Хто те навчає? Такі як і я
Хлопці як хлопці… ранкові бої -
Бо не влаштовує нас нічия!

Знаєш кохана, як тільки мовчу -
Навстіж Калибу, хутчій за поріг…
А перед тимо іконкам свічу…
Трембітко трембіт - встрічай оберіг…
01.11.2023.

Ми удвох в обіймах літа,
золоті й закохані,
мов зірвались з пензля Клімта
крадькома непрохано.

Навкруги поля квітчасті,
як у церкві криласи…
І біжить за нами щастя,
наче пес на прив‘язі.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

В розпачі небо голосить.
Вітер зализує рани.
Плаче за вбитими осінь.
Легше зимою не стане.

Світ скаженіє війною.
Вибачень винні не просять.
В мандри збиратися Ною
Теж довелося під осінь.

Вирію тісно від клинів.
Шви розповзаються шматтям.
Осінь у ластовинні
Палить прощальні багаття.

Серце тішить відрада щодень,
Хоч байдуже проходиш ти мимо, –
Я навчивсь набиратись натхнень,
Упиваючись в тебе очима.
Хоч надія на близькість жива
І на вчинок підбурює й кличе, –
Не наважусь сказати слова,
Що в глибинах душі втаємничив.
Сам не знаю соромлюсь чому
Зупинити тебе і сказати,
Що не знаєш ти мову німу,
Адже знаків відправив багато.
Ось і зараз всміхнувся тобі
Я не ради якоїсь розваги,
Але очі твої голубі
Залишили це все без уваги.
Хоч боюся тебе, як вогню,
Я й надалі зітхаю мрійливо
І тобою одною лиш сню,
Сподіваючись щиро на диво.
04.11.23

У ночі – різні кольори:
є зоряні, є чорні…
Оте залежить від пори
чи настрою валторни,
яка лунає у душі
та сіє світла ноти,
од свіжої краси віршів
і неба позолоти…

Різняться ночі кольори,
немов осінні ружі.
Як пам’ять болями ятрить –
невтішно серце тужить…
У ночі різні кольори:
багряні є, холодні…
Не гріє душу колорит,
що лине із безодні.

Із Олександра Пушкіна

До співака зайшов скрипач;
він був бідняк, а той – багач.

– Дивись, – сказав пискун безмудий, –
я тут з нудьги та сумоти
свої рахую ізумруди...
До речі, друже: ну, а ти,

коли тобі буває скрушно,
чим утішаєшся в нуді?
І гість відмовив простодушно:
– Я муда чухаю тоді.

(2023)

Біда не в тім, що в нас - немало вати,
а в тім, що в нас - невати малувато.

2023

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Птаство Землі Святої в інший край не відліта,
На крилах журавлиних Європа приліта –
На Хулі попоїсть, перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.
---------------------------------------
Хула – долина й озеро в Ізраїлі, що є вузьким місцем міграції птахів.

Хризантем кучеряві зачіски
Тріпотіли від подиху осені.
І душі потаємні закутки
Укривалися млосними росами.

Хризантем чудодійне марево
Чарувало білястою свіжістю.
Ця осіння розкішна магія
ЇЇ серця торкнулась із ніжністю.

Як давно дарував хризантеми!
Знов душа тріпотіла замріяно,
Квіти білі - краса діадемна.
Затремтіла сльозинка між віями.

ІНе помагає дарована воля
вичавити із людини совка,
а успадкована нею недоля,
як одинокого воїна в полі,
для усієї країни тяжка.

ІІВ нашій історії діють заброди,
ниці лакеї, а нині чини,
що досягли апогею війни,
і перепродують нашу свободу,
асимільовані в надра народу
блазні зі сцени і сучі сини.

Доїть країну еліта мутанта,
кредо якої, – j'aime cela vie!
Мішана раса чужої крові,
бевзі, які обожають ґаранта,
ще не отримали від окупанта
щойно ракетою по голові.

ІІІЕру людей захищають герої
ті, що воюють супроти яси
і виростають з води і роси,
а перелякану касту ізгоїв
юзер Оману уже удостоїв
манною неба, що виїли пси.

11.2023

Під час цього бою не свищуть у скронь кулі.
Й снаряди не гатять в натягнуті прапори стін.
У рингу стоїть сьогодення, напроти – минуле.
Між ними ділянка рясна ностальгуючих мін.

Минувшість сильніша, у неї відзнаки та досвід,
затерті сліди приміряння лаврових вінків.
Навпроти маля, пуцьвірінок, ледь лишивший послід.
Він зараз відчує минулого праведний гнів!

Ти чому насмілився кидати виклик, нахабо?
Ти хочеш пустити під хвіст всі здобутки життя?
Летучі хмелі новизни – ось і вся твоя зваба.
Суєтні, пусті, сміховинні, дурні заняття!

Стабільність й відомість – дві найголовніші засади.
Все добре вже трапилось – міцно за нього держись.
Ніяких новацій та змін. Переміни – це зрада.
Це зрада усього, що було важливим колись!

Сучасне мовчить, сперечатись, як видно, не прагне.
Проте не зробило ні кроку, ні руху назад.
Чахленьке маля, наче кволе та зовсім безправне.
Та вперто стоїть на підґрунті із власних засад.

І бій розгортається – довгий, затятий, безжальний.
Звитяжцем у ньому зостанеться тільки один.
Обидва бійці у своєму жаданні тотальні.
Хто ж з них святкуватиме нової ери почин?

Жовтень-листопад 2023

Солоних спогадів солодке праліне,
Ніяк той присмак в серці не мине,
Не випарується із пам'яті ніяк
Нездійснених бажань терпкий коньяк.

Ось доля вишиває муліне
Все що булО і що не промине,
Узором згадки, кольором надій -
дивись і згадуй, згадуй і радій!

Бо все що сталось - назавжди твоє,
Твій біль в перервах курить у фойє,
На стінах зали - виставка картин
Під назвою - "життя з дрібних з частин",

Поєднаних речами і людьми,
Промінням сонця, тінями пітьми,
Ілюзіями, вірою в дива,
Дивись на світ! Він твій, поки жива!

Як ти там на узбіччі дороги, мій зморений друже,
кольорові надії зів'яли в пожухлій іржі,
всі кого ти любив усім серцем, коли занедужав,
відвернулися байдуже, стали відверто чужі?

Над бескидом лишили і нікому руку подати,
у сутужну годину підставити дружнє плече,
восени облетіли літа, наче клен пелехатий,
на холодну бруківку життя листопадним дощем?

Ухиляється небо, молитви об стінку горохом,
скільки б ти не благав до ридання і стертих колін?
То навчу я тебе без ціпка як упевненим кроком
оминати калюжі і мчати вітрам навздогін!

03.10.2023р.

Листопада перший день
Сонячний погожий.
І мороз ще не іде
Та квітнути може

Білих хризантем букет
І як сонце жовтих.
Ні для кого несекрет -
Вони заворожать

Нині кожного із нас
Красою своєю.
Такий теплий листопад
Крокує землею.

2022 р.

Коли одні гасають по Європі,
Чи вдома сонно лічать кількість мух, -
Не бачить хтось нічого, крім окопів,
А хтось уже від вибухів оглух.
Коли одні доглянуті та ситі
Ніяк не змінюють життя своє, -
Хтось витягає з поля бою вбитих,
Пораненим померти не дає.
Коли одні, лякливі та лукаві,
Від вигадок втомилися украй, -
Керується хтось пунктиком уставу
Про необхідність боронити край.
Коли одні наповнюють кишені
Донині в лихоманці золотій, -
Хтось підіймає високо знамено
І йде рішуче за Вкраїну в бій.
03.11.23

Квітка розцвітає в піднебессі,
голосом на землю долина
і в суцвітті суголосних Матвієнок
серце стискує й сльозою вирина...
і встає, мов за наказом, зала
і тремтить при звуках «Черемшини»...
За життя хіба ж бо Цісик знала,
що так розжалобить Україну?

Він здолав нелегкий шлях…
Не блукав на жодній стежці
Не людський… людина - птах
Боже, лишенько, нарешті

Приземливсь, чому б і ні?
Запалив, хильнув сміливо…
А під ранок, уві сні,
Переспівував бурхливо…

І про те, що розгубив…
Від чужих питань до себе
У собі як теребив,
Що лишилося від ребер…

"Най зустрітися б ще раз…
І віддячити поганцю
Без напищених прикрас…"
Та було інакше вранці -

Не туманило в очах…
Розігнавсь... взлетів наосліп
Не людський… людина - птах
Заздріть, безголосі… Осінь.
31.10.2023.

Тихий вечір опускався на дніпрові схили,
Біля вогнища тісненько козаки сиділи.
Про те, про се говорили, часом сперечались,
Як комусь не до вподоби сказане здавалось.
Говорили про походи у краї заморські,
Про татарськії набіги, болота московські.
Сперечались, що потрібно задля перемоги.
Один казав, що багато треба війська свого.
Другий, що потрібна зброя, мушкети, гармати.
З ними можна добре чосу ворогові дати.
Третій же усім доводив, аж піна із рота,
Що, здобута перемога – гетьмана робота.
Буде гетьман з головою – з силами й малими
Зможе ворогів здолати, справитися з ними.
Старий Грицько сидів мовчки із люлькою в роті.
Дослухався до розмови, наче й без охоти.
То дивиться кудись в далеч, то гілля підкине
У багаття та поверне, вигріває спину.
Все ж не витримав і каже: - Суперечки марні!
Зрозуміло, що і зброя та і гетьман гарний –
То все добре. Та ж не завше те в бою рішає.
Бо іноді під час битви так воно буває,
Що якась, напевно сила все перерішала:
Тримав в руках перемогу і кудись пропала.
Мабуть, пан Біг подивився – грішників багато
Та й надумався зненацька усіх покарати.
Як то було у морському на Стамбул поході…
- А коли то, Грицю, було? – В тому році, вроді,
Як Марко водив козацтво із ляхами битись
Під Крилов. Та довелося клятим поступитись.
Над озером Куруковим і договір склали,
Дорошенка замість Жмайла гетьманом обрали.
Та то було вже на осінь. А похід був літом…
Точно, влітку того року. Бо ж вернулись звідти
Та і бігом подалися своїх виручати,
Бо ж на волості вже ляські гаркали гармати.
- Та ж розкажи про похід той. Як воно там було?
Бо ж ми, наче, про похід той нічого й не чули?!
- А чого ж не розказати? Сам же усе бачив…
Почалося всі події, хлопці, з того, значить,
Що з’явивсь на Україні який турок знатний.
Себе велів Олександром, кажуть, називати,
А, насправді, звався Ях’я, був султанським сином.
Врятувався він від смерті невідомим чином.
Бо ж ви знаєте, султани, як на трон сідають,
То усіх братів по крові одразу ж вбивають.
А цей якось врятувався та й надумав, звісно,
Аби скинути султана та й самому сісти.
Та ж для того йому війська чимало потрібно.
А у нього грошеняток було мало, видно,
То ж помикався та й, певно, хтось сказав небозі,
Що бояться запорожців найбільш голомозі.
Тож він на Січ і подався просить товариство
Помогти йому на трона у Стамбулі сісти.
Товариство послухало бідака на раді
Та й прохання його, звісно, вдовольнило радо.
Бо ж і так уже збирались за море сходити,
То чого ще добру справу одну не зробити?!
А там, може, вдасться справа – новий султан буде,
Християнського відпустить із неволі люду,
Ще й татарам заборонить ходить в Україну.
Треба б, хоч заради того, помогти людині.
А він хлопець був бідовий, ще й на Дон подався.
Дон підтримать Запорожжя також обіцявся.
Тож взялися ми байдаки в похід готувати,
А, оскільки у похід той згодилось багато,
То й байдаків зготували кілька сот. І скоро
Прошмигнули повз Очаків та й вийшли у море.
Там у морі з дончаками незабаром стрілись.
Ті, хоча багато війська прислати хвалились,
Лиш на трьох десятках стругів усіх розмістили.
Правда, ми про те нічого їм не говорили.
Бо і то якась та й поміч. Пішли морем далі,
Поки турки про похід той нічого не взнали.
У цей час в Криму за владу ішла колотнеча,
Коли хан старий вмирає – так то звичні речі.
Турки свого претендента до Криму припхали,
Ще і слідом флот у поміч для нього прислали.
Десь крутився біля Криму. А ми тому й раді,
Під Стамбулом нам не стане, значить, на заваді.
Спершу, правда, надумали піти до Трабзона,
Побачити, чи підходить до Ях’ї корона.
Бо ж він клявся, що ледь ступить на берег турецький
Так до нього ціле військо з місцевих зійдеться.
Особливо християни, яких там багато.
Удалося досить швидко Трабзона домчати.
Нас там, звісно, не чекали – усе місто спало.
Та ми радісної стрічі зовсім не чекали.
Поки турки схаменулись, до зброї узялись,
Ми вже вулицями міста за здобиччю мчались.
А турки всі в різні боки, місто запалало.
Там здобичі, скажу чесно, на всіх вистачало.
Нав’язали вузли добра, тягнем на байдаки.
Збігаються звідусюди до нас небораки,
Що турки їх полонили. Та нема нікого,
Хто би прийшов воювати за Ях’ю отого.
А тут трапилося перше, що весь план зламало.
Поки ми і тім Трабзоні здобич добували,
Підійшов якийсь турецький корабель із моря.
Що то чиниться у місті, здогадались скоро,
Розвернулись та й помчали. І не наздогнати.
Тепер будуть у Стамбулі про наш похід знати.
Зібралися до байдаків, дончаки – до стругів,
Навколишню обібрали до нитки округу.
Намірились плисти далі, дончаки уперлись:
- Коли турки про нас знають, чого би ми перлись?
Здобичі і так набрали, можна і вертати.
Бачить отаман - даремно було їх вмовляти.
Махнув на них та і каже: - Пливіть собі з Богом!
Ми ж вирішим, яку далі обрати дорогу.
І, хоча Ях’я старався, вмовляв отамана
Іти хутко до Стамбула та й напасти зрана.
Той вже вирішив, щоб дарма не ризикувати.
Десь же цілий флот турецький гуляє, проклятий.
Почнем Стамбул штурмувати, дертися на стіни,
А він вигулькне зненацька і ударить в спину.
Спалить нам усі байдаки, як будем вертати?
Тож рішили, що Стамбула не будем чіпати.
Обійшли Босфор ми морем, на північ помчали.
Хоча раптом серед ночі вітрила упали.
Вітер стих і все туманом навкруги накрило.
Тоді ми вже на байдаках за веслами сіли.
Пливемо, тримаємсь купи, щоб не загубитись.
А туман почав ще більше навкруги клубитись.
Вже і ранок, а він клятий досі не спадає.
В небі сонечко крізь нього ледве проглядає.
Якраз хлопці нас змінили та на весла сіли,
Щоби ми набрались сили, трохи відпочили.
Сиджу я, вперед дивлюся і в тумані бачу,
Якась купа видніється, як гора, неначе.
Кажу тоді отаману: - Чи то ми не збились?
Чи до берега чужого часом не прибились?
А той пильно придивився та й каже: - Холєра!
То ж турецькі попереду видніють галери!
Нумо, хлопці, передайте по байдаках тихо,
Хай готуються, влаштуєм проклятим потіху.
Добре, що ішли в тумані ми у тому щільно,
З пів голоса всі почули, не кричали сильно.
У тумані підібрались до каторг ворожих,
Які досі ще не знали про маневр наш, схоже.
Оточили ми галери, високі та грізні
Та й одразу з усіх боків на борти полізли.
Половина бере штурмом, дереться нагору,
Ну, а друга на байдаках пантрує за морем.
Доки турки зрозуміли, доки похопились,
Уже наші на галерах їхніх опинились.
Нам дісталась капудана – адміральське судно.
Уся така прикрашена, виглядала чудно.
Нагорі червоний прапор, меч на ньому срібний,
Три ліхтарі над кормою – його зразу видно.
Мало того, що велике судно, ще й на ньому
Більше солдат і матросів, аніж на другому.
Зав’язалась люта січа, то ми їх тіснили,
То вони нас відтісняли, де і брали сили.
Билися, скажу, відважно, хоч і бусурмани.
Та ми теж не ликом шиті, разом з отаманом
На корму пробитись хочем, адже там гармати,
Щоб по наших по байдаках не дати стріляти.
Туркам нікуди діватись, бо ж вітру немає,
Усе їхнє парусиння безвільно звисає.
А галерники на веслах, як тільки почули,
Що козаки на галері, про весла забули.
Перестали веслувати – галери й застигли.
А ми вже на капудані до керма устигли.
Уже скоро подолаєм силу всю ворожу.
Та Бог від нас відвернувся в ту хвилину, схоже.
Раптом з півночі легенький вітерець повіяв,
Порвав той туман на клапті і миттю розсіяв.
А далі подув сильніше, набирався сили.
Вже байдаки, наче тріски по морю носило.
Куди там нам штурмувати ті галери кляті,
Треба ж бо байдаки швидше свої рятувати.
Хоч вони і не потонуть – очерет на боках,
Але ж вітер заходився такий, що нівроку,
Переверне, не дай Боже. А турки зраділи,
Бо ж вітрила надулися, вітер підхопили.
Тепер можна не стояти, як вкопаним, досі.
Отоді то для нас лихо саме й почалося.
Мало того, що каторги швидкості набрали,
Вони з гармат по байдаках стріляти почали.
Хоч стрільці у них і знатні, але в такий вітер,
Їхнім ядрам довелося у море летіти.
Кілька, правда, потопили гармаші байдаків,
На найближчі перебрались вцілілі козаки.
Турки, правда , постріляли та і подалися.
Злякалися, щоб ми знову за них не взялися.
А нас буря розкидала добряче по морю.
Тож зібралися докупи ми іще не скоро.
Як зібрались, то взялися живих рахувати.
У бою та й у тій бурі втратили багато.
Кого море потопило, кого турки вбили,
А кого, пізніше взнали, в полон захопили.
Помолились за пропащих та й пливем додому.
А тут якраз у лимані при Дніпрі самому
Стоять турки, спочивають. Табір збудували
На березі, біля нього байдаки прип’яли.
Як же таке проминути? На них налетіли.
Кого змогли, того вбили, байдаки спалили.
Паша їхній тимишварський, як в наметі вклався,
Так у спідній там сорочці навік і зостався.
А нещасні християни з його пашалика,
Що привів він воювати, наблизились з криком,
Що не хочуть воювати, зброю поскладали.
Попросилися, щоб ми їх із собою взяли.
Не кидати ж на поталу. Хочете – ходімо!
Тож на Січ вже подалися ми разом із ними.
Прихопили і гармати, що те військо мало…
А вже на Січі нас вістка тривожна чекала,
Що йдуть ляхи, щоб козацтво повстале скоряти.
Тож прийшлося чимскоріше іти виручати…
Тож про що я? Бачте, хлопці, як воно буває.
Є над людьми Божа воля, вона все й рішає,
Кому бути переможцем, кому бути битим.
Кому скоро помирати, кому довго жити.
- А що ж Ях’я? – Вже на Січі з нами розпрощався.
Розсердився на нас, мабуть, до Москви подався,
Щоби в москалів на турка помочі просити.
Та, говорять, до Європи ледве утік звідти.
А що далі – то не знаю, де він там подівся.
Поваландавсь по Європам та й слід загубився.

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно, бо дощова завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі в печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Із Олександра Пушкіна

Хоча тягар бува трагічний,
підвода у ході легка;
завзятий кучер – Час одвічний –
везе, не злізе з передка...

Сідаєм зранку в ту підводу;
ми відчайдухи, пустуни,
й, забувши будь-яку вигоду,
гукаєм: не барись! жени!

Та вдень – нема вже тої зваги,
понатрясло нас; нам страшніш
дорожні ями та зигзаги;
гукаєм: йолопе, притиш!

До ночі котиться підвода,
така ж то звична вже для нас;
ген близько – спо́чиву нагода,
і гонить наших коней Час.

(2023)

Я сьогодні дуже радий,
Що, прогнозам всім на зло,
Збереглося в листопаді
Жовтня гожого тепло.
Переповнює повітря
Днів недавніх теплий дух
І здається, що в безвітря
Зупинила осінь рух.
Аж іскриться сяйвом листя
Наостанок вдячний сад,
Бо на диво променистий
Шурхотливий листопад.
Хоч казали дощовитим
І холодним буде він, –
Листопад дарує миті
Серцем бажаних теплінь.
02.11.23

У залі тиш вже місць бракує
Квитки розпродані… квитки
Придбав би всі, мені смакує
Сьогодні може й не з руки?
А в інший час вони навіщо?
Вітри… вогонь за барки рве
А ми у юності… ми - ті ще…
Воно ж у хлопців вікове…

Дай, Боже… згадку віддімкнуло
Ну як-не-як життя - архів…
Заліг й витягую крізь дуло
І знову потяг: Київ - Львів…

І все, що там… все пам’ятаю…
Аж до дрібничок… світ гормон
І кожен мав свою там зграю…
Якщо ти є - Ален Делон…

Сьогодні тиша є інакша
І спокій з привкусом біди…
Он скалить зуби всоте раша,
Об’ївшись вкотре лободи…
31.10.2023.

В спустілі парки напівсонних міст
Привозить осінь втомлений таксист.
Кружляє неквапливий падолист,
Зелений колір обнуляє зміст.

В депресію впаде максималіст,
Опише хід подій натураліст,
Схопивши хвацько паперовий лист,
Пародію змайструє гуморист.