Звучить мотив і незбагненно-ніжно
Знаходить шлях, торкається глибин.
Душі у тілі вже занадто тісно,
Вона в мелодії розтанула, мов дим!
Скоритись їй і солодко, і щемно,
На хвилях звуків то уверх, то вниз,
Щось прошепоче тихо-сокровенне,
Душа і мрія в музиці сплелись!
Звучить мотив, як диво, невловимий,
Звучить мотив, торкаючись глибин,
То плаче, наче клекіт журавлиний,
То засміється голосом дзвінким.
Керована любов'ю і натхненням,
Напише ноти втомлена рука,
Прийшла ВОНА, як чудо одкровення,
І потече мелодії ріка!
Краплини звуків падають у серце,
Наливши аж по вінця, почуттів,
Ти не ховай їх жадібно на денце,
Ти відпускай, як в небо голубів!

широкий простір море тихе
вода лиш злегка бриже
на палубі кадриги дівчина
поруч гримлять невільників кайдани
шавковисті перса дівчини
сповнені життя
в молитві здіймаються
то непорушногорда білявка України
волею і вродою слов*янка
красуня юна
...володарка Сходу Роксолана
2012р.

***
В звичайний будень, а не в день суботній,
Людей проходить не одна тут сотня,
І в кожного вдивляється вона, –
Кого чекає істина сьогодні?

горіх похилився горіх похилився горіх
горіховим оком закліпав заблимав спросоння
горіхове зерня вигойдує в теплому лоні
задмухує вітер від граду і вроків боронить
горіх похилився згадавши затаєний гріх

горіх не сумує горіх не сумує горіх
лиш потай думки на світанні обтрушує з листя
горіхові зорі важкі зашкарублі імлисті
навчився лічити літа додавати - до "триста"
горіх не сумує горіх відцурався доріг

горіх споглядає горіх медитує горіх
заслабло давно павутинням горіхове око
з городу від роду одвіку нікуди ні кроку
горіхове зерня уже наливається соком
горіх медитує о цій золотистій порі

А я сиджу під виноградом,
і дощ пройшов, і час минув.
А мати білять далину
і сушать білі простирадла.

А я сиджу. Гілки, роса
торкаються, лоскочуть комір.
А мати все не йдуть додому,
а білять, білять небеса.

І що я матері? Що я
цим безмірам, оцим безкраям?
Я сльози, мов росу, ковтаю.
Мене ковтає течія.

Не похопився, не прозрів,
яку вже є, несу ту душу,
де мати в божому дворі
давно вже хмари, хмари сушать.

2012.

Ймовірність не одна,
коли переді мною Вічність,
ожити так й не так, отут і там,
тим, іншим, п’ятим і десятим,
прожити сто тисяч кохань
із тим життям, що завжди буде поруч
у тисячах і ще одній подобі,
в годинах тисячі та ще одної долі,
у насолодах тисячі секунд
і ще одної миті – безкінечності.
Хвилюється матерія часів,
і начебто усе живе намарно,
але якщо довічний цей сюжет,
то ще не раз для тебе станеться ця драма,
тому живи життям одним серед світів,
і хай з одною зіркою тобі не буде треба
світла, не від того, що ти її любив,
а від того, що в ній можливість літа,
з Усесвітом ти назавжди одне,
де б ти не був й коли не жив би ти,
він на твоїй лежить розширеній зіниці,
коли переживаєш déjà vu і сни.

...поблагословиш,
і торкнешся мечем
рамена достойного сина.

І стане той день
найостаннішим днем
для лиха,
що в чорну годину
шаманить,
шматує,
шмагає навхрест
півмертву
надію останню…

Плекай, Україно,
і гідність, і честь.
Бо лицарі* –
вже підростають.

2012

***
Несе нестримно часу бистрина –
На скелі ті, де мова панівна,
Ми тихо пливемо за течією, –
Не засмоливши вутлого човна.

Я хочу піти крізь ніч,
де верби спустили коси,
де липа моїх надій
безрадісно одцвіла...
Не сльози то вже - о, ні! -
посіяні Богом роси,
журавка, що восени
зосталася без крила...

І вже не зловити лет,
і не дотягнути пісню!
Над вічністю лиш луна -
молитви останній глас.
І ніч, що зове у даль,
як сповідь, та надто пізня,
як рана, котру уже
не вилиже вірно час...
(29.06.12)

До тебе той, що зрадив необачно
іще вернути може, ти прости...
Не квапся випалити ті мости,
котрі єднали вас, хоч серцю лячно,
що серед літа замело снігами,
а серед ночі лине плач тривожний -
була надія - нині звук порожній,
болото замість квітів під ногами...

Болото висохне, як тільки день сяйне,
осипаний тепла жарким промінням,
і знов у серці паростком зійде
непереборне, ніжне, молоде
Любові вічної укохане насіння.

2012

ты молчишь
и я молчу
счастлив видеть тебя
улыбку дарю
своей любовью
с тобою
поделиться хочу
верю в тебя
потому и люблю
*
влечение души
порождает дружбу
влечение ума
порождает уважение
влечение тела
порождает желание
2012г.

«Присмак волі відчутно, як ніколи,
Та сил боротись вже не вистачає.
Легенько стікає сльоза моя по скроні,
Додолу падаю - ніхто не піднімає.

Я відчуваю вітру подих -
Морозний він чи прохолодний?..
До кінця життя залишився півподих…
Ні, чомусь він зовсім холодний!»

І зажурилась уже тендітна Квітка
Смуток на її устах стало помітно,
Це ж могла колись бути жінка,
А зараз додолу схилилася низько.

Відчула Квітка жорстокий біль,
Що її у грудях заколов,
І не залишилось більше в неї сил,
Бо болючий біль наступав знов і знов.

Раптово потемніло в очах,
І стало перед нею
Все, що було в її снах...
Та пропало життя у зів’ялих пелюстках.

Квітка жила, дихала, цвіла,
Коли її із-під землі не забирали.
Коли ж обрізали і подарували,
Через день-два загинула, зів'яла.

2012 р.

Хочеться тільки неба...
Бо ти ж прийдеш і землю принесеш!
Хочеться половину світу...
Бо знаю, другу точно ти знайдеш!

Хочеться тільки дня...
Щоб ти прийшов - і ніч прийшла.
Хочеться лиш тепла...
Щоб ти прийшов, і я щаслива була!!!

2011 р.

Позаду тебе стоячи,
Відчуваю крил твоїх силу.
Проводжу поглядом,
Вдихаю запахи…
Тобі пасує вітер,
Десь за містом вистиглий,
Тобі пасує чорне –
Ліпить з тебе метафори.
Тобі мовчати про вічне,
З тобою мовчати – вічність.
Та бути поряд і дихати,
Прагнути в очі глянути.
Я передам на відстані
Що я собі тут думаю
В чисте твоє волосся,
В крила такі доглянуті…

Тільки б очі цього не бачили
І не чули німі голоси,
Як за справжність всім нам віддячили,
Заправторивши в дикі ліси.

Не зважали на часточки гідності,
Відреклись від людських розумінь,
Не піддавшись повазі чи ніжності,
Позбавляли від щирих сумлінь...

Більш не грає у душах мелодія,
Що гартує відвагу та братську любов.
Лиш німа і беззвучна рапсодія
Сходить з розуму від диких умов.

Що говорить тепер самокритика,
Коли кляпом черствим їй закрили лице?
Тут із всіх станів лізе політика,
Та всі згодні навіть й на це.

Віддали до краплини бездушності,
Виливали у чаші пропащі серця.
А тепер, на межі відчайдушності,
Просять Совість прислати гінця...

2012

Чи просто писати і душу картати?
Чи скоро усохне останнє перо?...
Не вмієш брехати, не вмієш кохати.
Умерла - й людини як не було...

Залишити спокій, незнання, образи
Зневіру, антидуховне кіно...
Піти самостійно, нехай не відразу.
Як зникла - й людини мов не було.

Ти знаєш, жила і нестримно кохала
В житті було все і чогось не було...
Давно не писала - душу картала,
Встаріло,усохло чорнильне перо....

2012

Трохи міцної кави, літр солоних сліз,
Гірка розмитих ілюзій, кілограма зо три безсонних ночей,
Ложка іронічних прожилок, чаша сарказму і чорної карми,
Тарíль безкінечних пошуків і пара самотніх очей.

Трохи зеленого терпкого чаю, літр серцевого гною,
Гірка зруйнованих мрій, кілограмчик відрази до світу,
Ложка цинізму, чаша безкрайнього суму,
Тарíль егоїзму, заправлена фатальністю, що їй немає ліку.

Трохи холодного неба, літр безпомічності й печалі,
Гірка надії, кілограм пристрасті й туги,
Ложка байдужості, чаша душевного ехо,
Тарíль страху і тремтячі розгорнуті руки.

Ось вона: свята моя унція життєвого болю,
Ось він: рецепт моєї нікчемності й кари,
Наче нічого складного…
Цікаво, чи зможу існувати й надалі?

Як розпише ніч небес узори,
В голові лівіють враз думки.
І мені здається: то не зорі –
А звабливі молоді дірки,

І руді, й колючі, ніби сіно,
П’янко пахнуть небом й молоком.
Почергово клав би їх на спину
І кохав би довго отако…

«Місьйонере, – в сміх лелеки мудрі, –
Вершниця ж є, тачка, пантероз…
Прочитай, поете, Камасутру,
Знайдеш там багато інших поз».

А поет у відповідь лукаво,
Кладучи любасок на межі:
«Пози – то пусте. Мені цікаво
З тими, що далекі і чужі».

І додав, стріпнувши буйним чубом
(Сивина десь перша узялась):
«Мабуть, я вродився однолюбом,
Бо усіх люблю один лиш раз!»

30 грудня 2011 р.

Підводить повагу чуприна срібляста
На душ молодих полотні,
А серце нестямно іде у контрнаступ
На всі зусібіч «не» і «ні».

На «ви» апелюють все більше довкола,
І сум огортає тебе,
Проте не закрита художня ще школа
І повен палітри мольберт.

- Дідусю, - гукає внуча розпашіле.
А ти ще такий молодий,
Снага ще не раз підфарбовує тіло
В солодкі кохання меди…

І як тут, скажіть мені, бути похмурим,
Коли так малюється гарно з натури.

29.06.12

Спіраль – за разом раз
крутитися, штовхатися на вісі,
повторювати шлях
всіх попередніх інкарнацій,
іграючи сюжет, імпровізацію,
по нотах навіженого Усесвіту,
по нотах геніального Усесвіту…

Бува моменти у житті,
коли ти знаєш – речі чують,
й насправді пишеться сюжет,
і дервіші всередині танцюють,
ікони, храми, капища, кумири…
Інфлікти духу, запитання,
усе веде – веде кудись,
веде по сходах в небеса,
а небеса все дальші-дальші,
все дальші десятинним дробом,
історія – доробок
по той бік добра і зла.
Звіддаля не оцінити час,
і щастя не побачити,
не видно бо очей,
і рук не доторкнутися,
не пестити по шкірі й вовні,
не затягнути пахощів на груди,
не закричати в екстатичнім болі,
сльозами не полити з вій…

В твоє чоло, на місці ока третього
впирається на парсек витягнутий промінь,
початок твій, твоя єдина Доля,
в краплині між клепсидри стегон – ти
живеш у мить, поки не канеш в спомин,
чекати мить, коли вона назад перевернеться
й тебе на сходи знову поведе…

Сонце. Знаю долю,
долю твою червону,
долю мою червону,
нашу червону долю,
червону та неминучу.

Я вітаю Тебе будь-яким,
на який не змінився б колір,
прирекла чи звеличила б воля,
і червона над нами доля –
то за все непогана ціна.

Я не знаю, що буде зі мною,
що з Тобою – лише припускаю,
і, можливо, нам бути назавжди
врешті-решт, нам довіку бути
серед інших зірок разом.

Так дотягнуться, зрештою, руки
до долоні твоєї простягнутої,
так дотягнеться, зрештою, голос –
стане чутно усі осанни,
стануть сни соковитим яблуком

в темнім храмі навколо безодні…

На блідо-голубій емалі, -
Яка можлива лиш у квітні, -
Берези віття підіймали
І вечоріли непомітно.

Дрібні відточені узори,
Тонка напівпрозора сітка,
Немов на синьому фарфорі
Малюнок ажуровий світить, -

Коли його художник милий
Виводить на склянистій тверді,
В осягненні хисткої сили,
У забутті сумної смерті.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На бледно-голубой эмали,
Какая мыслима в апреле,
Березы ветви поднимали
И незаметно вечерели.

Узор отточенный и мелкий,
Застыла тоненькая сетка,
Как на фарфоровой тарелке
Рисунок, вычерченный метко,--

Когда его художник милый
Выводит на стеклянной тверди,
В сознании минутной силы,
В забвении печальной смерти.

Чарівною повінню блакиті
Літні дні на землю пролились,
Щоб у полі визрівало жито
І бриніла жайворами вись.
Щоб раділи діти безтурботно
Жданій волі незабутніх днів
І вписали потім у полотна
Барви трав і подуви вітрів.
Щоб і я, тут правди ніде діти,
Взимку чимчикуючи шляхом, -
Був зігрітий спомином про літо
І наповнив вас його теплом.
29.06.12

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.

1997

Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну прабатьківську мову
Лелію, мов кволу свічу.
Сусіди зі мною ласкаві –
Не гребують хлібом моїм,
Хоч сам я у власній державі,
Бува, недоп’ю й недоїм.
Надії мої нелукаві:
Чужого не хочу,
Аби
Не знати в новітній державі
Старої,
як вічність,
ганьби!

ти запиши мене у стиль дощу
малою краплею, що ділиться на пазли -
дзвінким стремінням під полу твого плащу,
п*янкою лавою, що черв*яком вилазить

із білих вен смарагдових кісток
старої вишні, вквітчаної в осінь.
пробач мене на тлі твоїх думок.
(чи хтось так часто ще прощення просить?)

***
Лише для того пишуться закони,
Щоб не хиталися од вітру трони,
І вітер потайки минає їх, –
А від безправ’я – гибіють мільйони.

Пародія

Дуб пита старого дуба:
- Мучить думка – чиста згуба,

Ледь від неї не заслаб –
Чом синок у мене граб?

Ти навчав – відколи світ
Був дубовим весь наш рід!

Відповів старий: – Нівроку
Виріс ти на радість оку,

Та, напевно, на біду
Найтвердіший у роду!

Ніч проспав під співи жаб?
Тішся, що не баобаб!


29.06.2012

Питиму менше я зілля хмільне.
Сон дивний снився вчора:
Мов зіштовхнула доля мене
Груди у груди з майором*.

Я розгубивсь. Наче вкопаний став.
Губляться так лиш діти.
– Хочеш чогось, може? – ніжно спитав.
– Хочу. Тебе посадити.

Виструнчивсь весь. Як-не-як – рядовий.
Бути біді чи щастю?
– Нащо садити? – шепчу сам не свій. –
Можеш мене покласти…

Питиму менше? Напевно, що ні!
Ех, наливай по повній.
Хочу, упившись, проснутись у сні,
Де я уже полковник.

29 березня 2012 р.

1.

Адама
щойно
наче з воску
вітер вилив
хоч коники ліпи
таке глевке
нутро
він ще не знає
про своє
ребро
і просить
доліпити крила

2.

де світло тоншає
стає прозорим сон
тендітніший
за перший крок
дитини
де тінь теплішає
'пугу' зникає сов
розлогіше
за шум віків
у днині
що нині
привела думки
на світ
наповнений
і виплаканий
Богом

від сліз Його
бідніє звук
і лід
і потопає
у весні вологій
весло з човна
світлішого
за краплю
втіх
земних
як гріх
і нетривких
як дим
від бурі

3.

де все буремне
не конечно
буре
а карколомне
віроломніше
за те
що присягалося
та обійшлося
що осягалося
та не збулося
у місяць
барвило волосся
там ліпиться
святим святе

не горщики
а галактичні русла
в яких судини
від Святого
Духу гуснуть
там
протікатимуть
і напуватимуть зірок
всесвітні ріки
і мандруватиме
душа
у море дике
не займане ніким
нічим не оповите
де ясність настає
щирішою
світила
де ‘я’ незмінно
є
стовимірне
стокриле

28 Червня, 2012

Лови момент, бо завтра сірі будні
затягнуть зашморг, спинять на льоту.
Впряжуть у справи й помисли марудні,
з блакиті неба – в проливну сльоту.

Купайсь у щиро мовленому слові.
То потім будуть сповідь, каяття…
Лови момент найвищої любові,
впіймай зорю на празнику життя.
2012

***
«Інфляція!» – стрибають радо злидні,
Не в Києві, а у далекім Відні.
А наша криза скривлює вуста:
«Які ж там голоштанники єхидні!»

***
Я, мов юнак, покликаний тобою,
Твоєю зачарований красою,
А хто пристав – той ріки смутку ллє, –
Не може попрощатися з журбою.

У казані ріки
не плавати-купатися,
а юністю пишатися
збираються дівки.

А очі - як вінки.
Чекають, щоб побратися,
усе життя кохатися
нестямно й залюбки.

І гинуть парубки:
нема їм де діватися!
Натомість упиратися
взялись чоловіки:

- Аби ж ви знали ще, дівчата,
які жінки стоять на чатах...


28.06.2012

Я вимріяв тебе...
У сні
Зустрів у лузі, біля річки.
І засвітилось юне личко
В моїй остудженій весні,
Де ти в духмяному вінку
Втішалась святом на Купала,
Мене у поглядах купала,
Надію ніжила тонку...

Таку зліпив із мрій..
І ти -
Як Галатея дивовижна
Цвіла, немов травнева вишня,
Зібралася до мене йти...

Та радість ця: думок кліше -
Тебе ж я вимріяв лише!

28.06.2012

Скажи мені що-небудь, щоб відчути
Душі його промовисте звучання,
Якщо Господь сподобить, осягнути
Тисячолітню сутність існування,
Побачити ту звивисту дорогу,
Якою йде, долаючи пороги,
Підводячи з колін рабів,
Скидаючи господ,
Ще до Трипільської Доби
Зароджений народ.
Він у борні свого тернистого життя
Створив такі дві різні, рідні мови -
"Язык" віддав сусіду для буття,
Собі залишив мову калинову.

©

він сповідався в любові
троянду серця дарував в ночі
коси ніжно цілував
зі сльозою у щімкому слові...
***
зацілував сердечно в тиші
навіки ж пригорнутися прийшов
розкрилила пелюстки таїни
і ружею скривавилась любов
на степовій невижатій межі...
2012р.

***
Рятуй нас, мово, й ти, красо небес,
Щоб дух народний в істині воскрес,
Бо може зруйнувати Україну, –
Цей айсберг, що в мерзенних душах скрес.

на площі Підкови
сонце півколом
небо тарелем
гудуть ярмаркові
ріжуть тополі -
срібні орелі

на Академічну
вийдуть незвично
їхні примари
а кулі лакричні –
дідько як личать
стриженим хмарам

Не за горами вже той час,
коли двохсоті роковини
замайоріють, як Тарас
зійшов на небі України -

щоб заяскріти, як болід,
во славу власного народу
та вкарбувать незгасний слід
в лик світового небозводу.

При тім - хлебнути понад край
самодержавної сваволі
й солдатчини пізнати «рай»,
і буть невольником на волі.

У тій – нелюбій – чужині
йому світили не палати, -
Дніпро у рідній стороні
й «садок вишневий коло хати».

Він так Укра́їну любив,
любив тоді - «во врем’я люте»
і нам – нащадкам – заповів
її любов'ю огорнути.

А ми – «подножки, грязь Москви» -
отак сповняєм заповіти?
Чи позабули вже хто ми:
«яких батьків?» чиї ми діти?!

Він возвеличить нас хотів -
поставив на сторожі Слово.
То хто ж – як покритку – посмів
тебе покривдити, о мово?!

У ненависницькім вогні
горять історії скрижалі…
Не в росіянина, о ні –
в твоїх руках сірник, москалю!

Й підлесно жару додає
своїх манкуртів вовча зграя,
що на історію плює
й чужій державі підвиває.

А Він просив же нас, просив
учитись, думати, читати…
За ким же серцем Він болів
з благанням - свого не цуратись?!

«Якби ви вчились, так як треба…»
Була б Держава в нас своя -
Вкраїнська. Тож хіба без Тебе -
будителя і Кобзаря –

запанувати нам довіку
«на нашій – не своїй землі»
і геть прогнати вражу кліку
отих манкуртів й москалів?!

Тарас указує рукою
на грізний заклик «Заповіту»:
«…І вражою злою кров’ю
волю окропіте»…

02.03.2012

тихий мій синку
мудрий мій ельфе
долю зрихтую – підемо в Дельфи
кину в торбину сонце-хлібину
дідову у’смішку тиху-родинну
кину туди зачароване коло
наших доріг що не зрадять ніколи

підемо вдосвіта берегом моря
стежкою зречення і упокори…

в димом устелений темний оракул
Гера вгорі за горою Геракл

піфіє піфіє де наша Скіфія?
панночко з лаврами де наша Таврія?
де є наш дім?..

синку, ходім…

Як важко нові слова
в мозаїку світу класти,
де сотні, мільйони фраз
мережать щодня ефір,
будують крихкі мости,
твердинно-вагомий настил
на крила тендітних душ,
що прагнуть торкатись зір.

У муках нові рядки,
народжуються із серця,
що знову народять біль
щемлять десь глухим чуттям,
бо рветься у ньому щось,
так гірко-натужно рветься,
і плаче у ньому день
сирітно малим дитям..

2012

Як ніч найшла, а янголи за нею
збивали подушки, змітали зорі,
зганяли кажанів зі спин коней і
зі снів і гілля струшували зворищ.

Нічниці із менадною душею
порозкрилялися ошатно в шторах,
ловили погляди палкі орфеїв –
заблудлих світляків – жагою хворих.

Щось лепетав з плеча спокуси янгол,
нічницю намагався не вколоти,
а та йому накручувала локон.

І розпустився місяць в барвах танго.
Помішані, проґавлені до йоти –
здавались зайвими слова і кроки.

26 Червня, 2012

Душа в душі – струна німа.
Ні-ні – і рветься.
В'язати сил уже нема,
Немає серця.

Але в’яжу й прошу: не рвись.
Вона втікає.
Ну що ж, зустрінемось колись
За виднокраєм.

Всіх не любив так, як одну.
А вже піввіку.
Яке це щастя: не сягну
Століття піку.

Липневий світ, як мій, дрижить,
Від спеки спертий.
І неможливо далі жить,
Й нескоро вмерти.

27 червня 2012 р.

О тихотворення моє, моє німотне,
одначе тягнеться – пітніє ремінь,
куди поскаржитися на ярмо те,
кому сказати, як життя живемо?
Опівніч місячний жовток шукаємо
при сірниках уже, поза знемогами,
руками носимо ту неприкаяність
з крихкого жовтого до паперового.
Та як борзопис цей, густіший патоки,
там не розмазуй ти, та з ким у корені
хоч би на лікоть вирвати, хоч так-таки,
шматок відрізаний, о тихотворення?

_________________________________________________

Текст оригіналу:

Тихотворение мое, мое немое,
однако, тяглое - на страх поводьям,
куда пожалуемся на ярмо и
кому поведаем, как жизнь проводим?
Как поздно заполночь ища глазунию
луны за шторою зажженной спичкою,
вручную стряхиваешь пыль безумия
с осколков желтого оскала в писчую.
Как эту борзопись, что гуще патоки,
там не размазывай, но с кем в колене и
в локте хотя бы преломить, опять-таки,
ломоть отрезанный, тихотворение?

В журавлиній Журавлівці зажурились журавлі
Журавлиною журливою журбою.
Бо вже скоро журав-линути на інший край землі
Щоб не стрітися з холодною зимою.

І журилась Журавлівка журавлям журливим вслід.
І неначе чули клини журавлині:
«Хот ж вас там, мої журавлики, боронитиме від бід?
Хто ж журитиметься з вами на чужИні?»

І зажурені журливо журавлинії поля
Умивалися небесними сльозами.
І журлива Журавлівка, ніби чула звіддаля:
«Ми вернемось! Тільки Ви чекайте, МАМО!»

Луиза, Магда… сколько вам осталось?
Огромный мир, холодные ветра.
Как надоело крупповскою сталью
захлёбываться нашим тракторам!

Ну, как там вальсы – всё гремят над Веной?
Как доктор Фауст – борется со злом?
А наши парни, тихи и нетленны,
живут спокойно в рамке за стеклом.

Я не скажу тебе и слова злого.
И твой, наверно, не пришёл с войны.
За что он бился, Магда, ради Бога?!
Он не кричит «Хайль Гитлер!» со стены?

Мені набридло гратись у сліпця,
Не помічати фальші та обману,
Плестися слідом, як сліпа вівця
В отарі на чолі із баранами.

Мені обридла лжива тріскотня
Самолюбивих, ситих владоможців,
І мовчазна покірність, мов ягнят,
Нащадків непокірних запорожців.

Мені набридло поглядать на Схід
І прислухатись, як дзвенять куранти,
Набридло те, як реагує світ
На кислу міну нашого гаранта.

Мені набридло зріти на екран
І слухати азаровськеє чтиво
На «украинской мове» — із листа,
Яке звучить принизливо й глузливо.

Мені набридло вірити байкам
Про непорочну чесність слуг народу,
Що, дивлячись ув очі землякам,
В захланності зжеруть людську подобу.

Мені набридла рівність у правах,
Коли лиш правий той, у кого сила,
Коли твої права — лиш на словах,
А правота твоя така безсила...

Я хочу справедливості для всіх:
Хай будуть рівні всі перед законом,
А ще я хочу — на своїй землі
Не гостювати — бути автохтоном!

Червень 2004

Я п’ю з піали вже холодний день –
Дві ложки цукру, скибочка лимону…
А сонце спить на лавці на пероні,
Воно собі експрес вечірній жде…

І знов тихенький черговий ковток –
Смакую день із запахом меліси…
А місяць скоро на вербу залізе.
В експрес нічний я дам йому квиток.

Як жаль, що день залишився на дні,
Хапаю ті останні аромати…
А зорям в піжмурки набридло гратись!..
Експрес… Квиток один… Квиток мені…
5 січня, 2012р.

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…