* * *

Село моє – найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка-природа,
Витворюючи диво для душі!
Сула селом уздовж химерних вулиць
Вужем шелескотить: наз-до-же-ни…
Летить бджола у потаємний вулик,
Лишаючи слідочок медвяний.
Грушевим цвітом закутки пропахли.
Посеред лук, без припутня, щодня
Пасуться верби, взявши попід пахви
По кілько полохливих вербенят.
І – солов’ї!
Витьохкують натхненно
Таку погоду – кращу, ніж в раю.
А я ж бо думав: знаю достеменно
Усе про рідну Марківку свою…
Багато що відкрилося уперше,
Однак – не все.
І добре, що не все:
Ще ж стільки дивовидів і довершень
Мені село гостинно піднесе!
Подякую за воду і за вроду,
За день погожий і за гожу мить,
І коника в траві не потривожу,
І цвіркунця у згадці –
Хай цвірчить…

1995

Отам я ріс, отут,
Он за оцим парканом, –
Тоді був тин-тинок,
Теперки ж пан-паркан, –
Я безталанним був,
І звався хуліганом,
Бо кожний сирота –
То, звісно ж, – хуліган!ї
А хто тепер живе
За мудрим цим забором?
Навряд,
Щоб тут росла
Весела дітвора!
Змінилося село –
Вже не співає хором.
Баян веселунів
До клубу не збира.
на хащу схожий парк.
Останні новосілля
Ровесники мої
Справляють на горбі, –
Тож добре,
Хоч хрести
Біліють серед зілля,
Не зрубані,
Стоять
В просвітленій
Журбі!
Ось тут я пас корів,
Сусідських, безперечно, –
Своєї не було,
Й нічого – не було...
Он там вітряк стояв
Так храмово-статечно,
Бо справжній божий храм
Колись прокляв село.
Не пізнають мене
Хати оці, селянки,
Сула не признає
За того хлопчака,
Що глибоко пірнав
У дивосвіт світанків
І від життя, дивак,
Див неземних чекав.
До школи не піду, –
Хай тихо помирає,
Закинута, стара.
В запущенім саду, –
Веселками шибок
Нова
на площі
грає,
В два поверхи дзвенить
У світа на виду.
Тут нікого, мабуть,
Докорами карати –
За давністю років
Одвіялась вина...
На дальнім пустирі –
Всіма забута
Мати,
Але ж вона,
Така,
Забута,
Не одна!
Між вербами пройдусь,
Під вербами присяду,
Про все і не про все
В душі перемовчу:
Немає в ній ладу
Й не буде, видно, ладу
У храмі,
Де чомусь
Погашено свічу.

1995

Іди сюди, мій любий пілігриме,
Іди мерщій, мій стомлений моряче,
Свою любов на якорі не стримуй...

Де ти іще красу таку побачиш?
Де ще відчуєш пестощі богині?
Такі солодкі, пристрасні, гарячі...

Нехай штормами бавиться вітрильник,
А ти кохай, хмелій у ніч безсонну!
Боїшся? Тобі ж море по коліна!

Шепоче океан щось монотонно,
Десь блимають обачності бакени...
А ти цілуй мої вуста солоні!

Я розповім секрети сокровенні,
Піддам спокусам хитрим і звабливим,
Цілуй вуста своїй морській сирені!

Іди сюди, мій любий пілігриме!

Люблю тебе тепер,
Всі таємниці здер.
Не "після" і не "до", у променях згораю.
Навзрид або на сміх,
люблю тепер, при всіх,
А вчора - промовчу, а завтра – я не знаю.

В минулім "я любив"
як в холоді могил.
Все ніжне, що в мені - безкрилить і стриножить,
Хоча поет поетів говорив:
- Я вас любив, любов ще, бути може...

Говорять так про кинуте, відцвіле –
І в цьому жалість є і милостИвість,
без трону потурання королю.
Є в цьому жаль, роки що уявила,
Порив, де вже загублена нестримність,
І як би недовіра до "люблю".

Люблю ж бо, вір-не-вір
Моє «тепер» як вир.
Мій вік стоїть тепер – не зріжу і не вдарю!
У часі - у продовженні "тепер" –
не дихаю з «було», прийдешнім я не марю.

Прийду я вбрід і вплав -
Тепер - хоч обезглав! –
З цепами на ногах і з гирями по пуду.
Ти тільки помилково не застав,
Щоб після "я люблю" додав ще я і "буду".

Є гіркота у "буду", як не дивно,
Підроблений автограф, червоточина
І лаз – що у запас, чи двері,
Отрута, що на дні шукатиме людина,
Теперішньому ляпас мов, чудна картина -
Той сумнів в тому, що люблю тепер я.

Герой французьких снів
З численністю часів,
В майбутнім де - не те, й по-іншому в минулім.
Приставлений де був я до ганьби стовпів,
До мовного бар'єру
я кликаний був. Чули?

Різниця в мовах - ах!
Становище це - крах!
Та ми з тобою вдвох шукати вихід згодні.
Люблю тебе і у складних часах –
Й в майбутньому й в минулому «сьогодні»!

2012

...Жаданий доторк Музи до руки.
Чи до чола. Чи до душі естета.
Присутність Музи освіжа думки,
Як темінь ночі осява комета.

Цей подих Музи. Цей безцінний дар —
Поетові, співцеві, музиканту.
Він роздуває у нетлінний жар
Тендітну іскру Божого таланту.

2008

Я бачила казку:
далеко у морі
земля невідома
не чула про горе,
там щастя бунтує,
чи бачте, нудьга,
там квітне й каміння,
та тільки дарма,
не бачили горя -
шукають біду…
зберусь - і у казку
дорогу знайду!

18.08.2012.

Відведи свої очі від неї,
Підведи їх в захмарную вись,
Хай у неї краса Лорелеї –
Не дивись, не дивись, не дивись.

Удавай, що байдужий, суворий.
І що більш цікавіше тобі
Задивлятись у небо на зорі,
Ніж на очі її голубі.

І не стій, мов тополя, печальний,
А розпалюй кохання розмай!
На очах в неї палко-навально
Іншу-гіршу цілуй-обнімай.

І поводься розкуто і сміло,
Розсипай легко жарти свої…
Аж допоки на танець, на білий
Запросити не змусиш її.

9.08. 2012

Чого ж ти, дурна? Я ще тут і тебе тримаю
за білі хліби, що тверді, як вчорашній сніг.
Холодно, кажеш? Он ковдра, укрийся краєм…
Авжеж, на світанку і в ковдри краї крижані.

Хочеш, щоб я…? А голови на таці
ще не кортить? Та ладно, прости-пробач.
Просто моя голова вже летить, як м’яч
в дальні ворота, а отже пора прощаться.

Просто моя голова вже важка, як місяць
в четвертій кватері, тобто повний ущерть…
А ти усе місиш тісто ранкове, місиш…
Ну що ти спечеш іще?!

А ти усе солиш окрайці, слиниш і солиш…
А я оддираю слова, мов клейстер, од вух…
О, я оддираю тебе кожну ніч, відколи
в тобі живу!

Так шкуру здирають, щоб вийти на волю, в астрал і вище.
Так шкуру здирають – холодну, гарячу, дарма…
І це вже не я – це інстинкт виставляє вишкір,
а в нього, люба, любові й на дух нема!..

Чого ти, дурна? Я ще тут, я хліби ламаю,
крихтами пучки од холоду розтираю,
кров умочаю у сіль – і терплю, терплю…
Ти не боїшся? Одсунься!
А втім, я давно вже скраю.
Ти не втечеш, і я знову тебе вбиваю.
Тобто… авжеж… люблю…

Колись до мене мить остання прийде,
Мов плахи ніж, спадаючий на карк ,
Кругом життя кипітиме гармидер, -
Не вчує світ, як прогримить цей вдар.

Цвістиме сад і гул хрущів оберне
Вечірню млу в розкішну суєту,
На ниві неба золотисті зерна
Засіє Бог , а я в моріг вросту.

Капела жаб зі ставу :«кваки – кваки»,
У теплій хвилі вітер їхній спів
Ген за діброву однесе. Виття собаки
Лунатиме , як за минулих днів.

Роси кришталь бринітиме на травах,
Цвіркун сполоще горло раз і два,
І поки ним лунатиме відправа,
Свій крик сховає у дуплі сова.

Ні , не сумую, що прийде та хвиля,
З якої вмить стає дев’ятий вал, -
Ясний мій зір і кріпке сухожилля,
Щоб зріти ціль і втримати штурвал.

2011

Чи був то сон , а чи моя уява,
Та сталось диво під моїм вікном
Те деревце похиле, порохняве ,
Білявим цвітом ніжно зацвіло.

Моя душа легесенька зробилась,
Немов пір’їнка цілувала цвіт,
За квіточки і листячко вчепилась,
Єднала цей і потойбічний світ.

Ніхто не знає, як життя минеться,
Коли остання квітка відцвіте.
Поки душа барвінком в тілі вється,
Допоки , дерево життя, росте.

Пробіжися вранці соняхами в полі
І розхлюпай фарбу з онімілих жмень –
Хай зарожевіє неба парасоля,
Де два сонця сходить у серпневий день.

Обіймайся з вітром, поки серпень в силі,
Бо накриють землю крилами дощі.
Потускніють зорі в сірому чорнилі
І печаль помножать на сльозу вночі.

Обіймайся з небом без усяких правил
І купайся в сині свіжій досхочу,
Бо вже скоро жовтень переоре трави,
І запалить осінь золоту свічу.

Останній промінь сонячним хрестом
Порізав хмари на кудлате шмаття.
Розбився день грудьми об горизонт,
Згорів до тла в яскравому багатті.

Ніч запалила вічності свічу –
Жовтаву кулю місяця на небі…
Я у вечірній тиші помовчу –
Нехай вона розказує про тебе.

І в мить, коли розірвана печаль
Струною болю дзенькне у напрузі,
До мого серця човником причаль –
І зійде день новий на виднокрузі.

Тоді назустріч сяйвом полечу,
Бо тільки я тобі, мій друже, треба!
Я у вечірній тиші помовчу
І прихилю усі світи до тебе.

Серпень 2012.

І з «але» я зійшла на «ало», а з «однак» – в «одна»,
Тільки що тобі, хлопче? Йди собі, хлопче, далі:
В цих бермудах трикутні півдні, а ніч кітна
Винним-винним, як дотик, нечуваним ще провалом.
Я суцільний бікфордів шнур, на кінцях – стрічки.
Не підпалюй червону, натисни на кнопку, вийди
І по зморшках між східців до міста мого стечи,
Порозпалюй зі спекою післяобідні війни…

Із «але» до «ало» це такий, уявляєш, сором,
Це такий, просто втям собі, стрес, пмс і криза.
Я ховаю у тебе приціли свого курсору
Ти із мене стираєш «ще не…», залишаєш «…пізно».
Нам би плаття на двох гамівне і уколи щастям!
Ми би може зажили і зжилися разом, заживо…
Тільки що тобі, хлопче? Йди собі, нас не скласти
Навіть в схоже на «ціле».

…відтято і знезаражено.

Марина Цвєтаєва
Книги в червоній палітурці

З раю моїх дитячих літ
Ви, незрадливі любі друзі,
Шлете мені палкий привіт
В старій червоній палітурці
Що тільки вивчу я урок
Відразу йду до вас бувало
- Вже пізно! – мамо, лиш рядок!... -
Та мати завше забувала.
На лампі мерехтять вогні…
Як гарно з книгою у хаті!
Під Гріга, Шумана, Кюі
Про долю Тома запізнати.
Вже смеркло, холод у вікно…
Том з Беккі з вірою чекають.
І смолоскип індійця Джо
У сутінках печер блукає
На цвинтарі десь крик сови…
(Боюсь!) Біжить - крізь темінь стежка -
Хлопчина, прийма у вдови,
Як Діоген, що в бочці мешка.
Сіяє в залі трону лак
Над юнаком – корона вежить
Раптом (О Господи!) – жебрак,
Ще й мовить: Трон мені належить!»
Та кожен знову в пітьмі зник.
Британії судьба - страждати…
-Та чом би серед любих книг
Знов з лампою не задрімати?
О золоті мої часи,
Палає серце на папері!
Та й імені ці золоті:
Жебрак, принц, Том і Геккельбері!

2012

Гул машин
Ти- один
Місто мрій
Ти не стій

Вечір дня
Й метушня
Ніч, як день
Мрій пісень

Танець слів
Демон сплів
Небо взір
Тихий звір.

Місто мрій
Ти не стій
Кров ціна...
Чи твоя?

Львів. 04.06.2012р.

Я бачу в морі, аж там ген
Швидке биття скажених вен,
Я чую птаха дикий крик
І грізний неба злого рик,
Я бачу спалах тих очей,
Згубивших сотні мрій людей,
Я чую подихи землі
І страшно робиться мені,
Я бачу, вітер у вогні
Гарцює на чужім коні,
Я чую схлипи ті німі
Забувшись у своїй вині,
Я бачу...чую...і німію...
Бо хто впокорить цю стихію?



Львів. 28.07.2012р.

Шукати виправдання в тих,
хто з підліткових снів зринає.
Коли у тобі просто псих
старі питання піднімає.

А совість кривиться здаля:
"Шукай, шукай минулий простір,
коли обернеться земля,
щоби прийти до тебе в гості..."

Бо "кожен у житті - один..."
І стверджується запитання
словеснотонами води.
Тоді-як виняток-кохання?!!!

випадково, усе випадково...
був привіт. любування. і знову
крізь зимову хмарину мовчання
випадкові слова - не вітання.

... випадкове "привіт".
слово - тихий параліч -
зупиняє політ ...

хвилі неба побачить
зможуть радісні очі.
не та хвиля. пророчий
вітер зник. без потреби
поодинці на небо!

Білі, оранжеві, світло-рожеві
вікна офісів та квартир –
всі ви оманливо-міражеві,
ніби за вами – добро і мир.
Дивлюся на вас – і вірю у затишок,
едемських днів ефемерний залишок,
вірю в кохання, у дружню приязнь.
Од вогників ваших душею гріюсь.

Вірю, хоч знаю: за оманою шибок,
там, де кремовий абажур,
вдосталь слів лихих та олживих,
вдосталь сварок, образ та зажур.
Замість любови – підозри і ревнощі,
замість дружби – підступи й заздрощі.
І затишний світ, намріяний мною,
насправді гнилизною тхне нудною.

Білі, оранжеві, рожеві вікна,
що у темряві вабите зір, –
ваша магія всесильна й вічна,
мов чарівність далеких зір;
і вам завдяки диво дивнеє твориться:
ядушні світки наших душ просторяться,
тому ведете не до банальних приміщень,
а, кажучи гучно, до моральних вивищень.

Вдень мені вас бракує, віконця,
вдень ви незрячі, вбрані у пил,
і в сліпучому погляді сонця
всі блищите на один копил,
і тоді видаються денними протезами
вікон (хоч радше – їхніми антитезами)
рекламні бігборди, в яких мигають
манкі вогні недосяжного раю.
2005

О Боже, праведний!
Зніми з очей полуду.
Я дам обітницю
і більше вже не буду...
Не буду ні сьогодні,
аніколи
горіть сама,
палить довкола.
Буду тихо жити,
як трава,
закую в кайдани
стогін і слова,
замурую в мури
той тривожний зов –
непосильну ні для кого
надто сильную любов.
А ліпше, Боже,
змилуйсь наді мною –
не дай звалитись
в’ялою травою.
Дай сили дожити
до тої єдиної днини,
де деревом гордим упасти
у Тишу провини.
2008

Впала в залу тиша показова,
Щойно стих овацій дужий шквал –
Ми усі надіялися знову
Чарівний послухати вокал.
І співачка, втомлена й щаслива,
Стерши піт хустинкою з чола,
Українську пісню жартівливу
Радо нам ізнову завела.
Вимагала пісня позабути
Нас усіх про болі та жалі,
Бо звучала весело й розкуто,
Наче дзенькіт чарок на столі.
Лоскотала й пестила достоту
Кожним словом пісня до кісток
Так, що нас немислимий відсоток
Аж од сміху власного намок.
Про життя солоне і несите
Мало хто з нас думав у ту мить, -
Коли душі всі в єдину злиті,
А вона – теплом навкруг яснить.
Життєдайна пісне незабутня,
Поєднавши дивно сльози й сміх, -
Споконвіку вірити в майбутнє
Українців змушуєш усіх.
16.08.12

Стара бруківка гріє ніжно,
Слова з фонтану воду п’ють,
Різець років, неначе Пінзель,
У камені шукає суть.
Тримають небо древні храми,
У каві зорі мерехтять
І будить волю дух Богдана,
Хоч молоді літа й летять…

Приспів:
Насипле літо повні жмені
Миттєвих спалахів надій,
А Львів ходитиме по сцені
Неначе добрий чародій.
Все буде добре, буде добре
Всі мрії збудуться, бо ми
У всі часи, у всі негоди
Лишались вільними людьми.

У опівнічному намисті
Так помаранчаться вогні,
Старезні кнайпи миють чисто
У філіжанці грона днів.
Везуть трамваї ренесансно
Стрімкої готики сліди,
Чомусь так хочеться щоранку
Знов повертатися сюди.

Поважні пані пропливають,
Кобіт підбори цокотять,
І, ніби на порозі раю,
Дерева втомлено стоять.
Увінчане високим замком
Згортає місто прапори,
Але усі то добре знають –
Що це до часу, до пори.


11-12.08.12

Індиго-зачин тихого світанку
у вічі зазирає несміливо...
Пророчить шлях, немов яка циганка.
Іще одне буденне, звичне диво.

Вертаємось потроху до свічада...
(Час битий нас... Ой, казна-де носило!)
Прокинувшись, ідемо в ранок радо,
якщо не розгубили в ночі сили.

Блакитним шовком - до мого причалу
приплив світанок. І у день покликав.
А я б із ним на все життя зосталась,
та рада і стрічати... Хоч довіку.

(2012 р.)

Ледве плента Гриць додому.Був у кума нині.
Звісно випив. Йде здаватись у полон дружині.
Зліва йде чорнявка класна, диво-оченята,
Була б поруч моя жінка. Годі й порівняти.
Справа он білява пані - пишнотіла краля,
Ох, якби ж такі об'єми мала б моя Галя.
Поруч досить гарна дівка із серйозним бюстом,
А в моєї жінки справді з бюстом щось не густо.
В тої - класна сукня-міні. В цеї- супер- ніжки.
Ех, були б такі в моєї. Хоч подібні трішки.
Тільки Вася на поріг. Шмигнув тихенько в двері.
З кухні жінка вилітає. Злюща, як пантера:
- Знов нажерся, як свиня. Ото вже маю дурня.
А про діток й рідну жінку ти хоча б подумав?
- Люба,- кажу, - не повіриш. Йшов оце від кума.
Всю дорогу, чесне слово, лиш про тебе думав.

…сплю чи ні, чи вартую
сузір’я,
мрію вимріять осінь
ще теплу.
Серпню, як мені любо,
мій милий,
від твоїх ледь помітних
сепій...

…двох однакових ранків
немає,
двох однакових днів –
потому,
зорі в небі космос
тримають,
світ купає мене
в огромі…

Чом же се кохання
та таке неправе?
Легіню останній,
легіню білявий?

В тебе – крила білі.
В мене – чорні крила.
Чом навік тобі я
душу завинила?

Ти летиш раненько
голубоньком-пташком…
Ненько моя, ненько!
Тяжко мені, тяжко!

Ой чого ж ся знуда
та така незбавна?..
Най же мої груди
дошкою придавить.

Най повік се тіло
корчиться у пеклі!
Легіню мій білий…
Легіню мій теплий…

Ну, що тобі, мій шаблезубий звіре?
Живе в нутрі прадавній архетип
За вічність старший, мудрий і дозрілий.
Він перекрутить все на власний штиб.
Ну, що тобі? Ти хижий і нездалий.
А вийде бути разом - вже не те.
Я – плем’я, я сильніша, я не здамся.
І так зроблю, як повелить тотем.
2012

Що всі жінки хочуть, — ніхто не вгадає?
Про це " навіть " жінка сама ще не знає.
Що жінці потрібно? — Ми трішечки знаємо
Все те, що у вірші ми Вам всім прочитаємо.

Жінки завжди хочуть так не дуже багато,
Не вистачить річної в чоловіків зарплати.
Кожний день в магазинах сидять дві години,
А пізніше ще годину, носять все до машини.

По дорозі додому, ще в " БУТІК"- на хвилинку…
Ця хвилинка у жінок,- так на цілу годинку…
Та несуть з "БУТІКА" всі чобіт,- аж сім пар,
Й без вагань заїжджають, також на базар.

А там, так на купляють!... Що машина тріщить!
Чоловік у машині з нервів зразу кричить:
-Навіщо сім плать, ще й штанів п'ять купила?
Ти всі гроші сьогодні в магазині лишила?

Для кого купила три шуби,та літні плащі?
Ні копійки в твоєму, вже нема гаманці?
Навіщо три куртки й п'ять шапок взяла?
-Не кричи, мій миленький!... Розпродажа була!

Всі крамнички парфумерні жінки добре знають.
Креми, пудри, тєні, лаки,- кожний день купляють.
Все, що бачать жінки тягнуть до себе,-до хати,
Та меблі вони на закордонні всі хочуть поміняти.


Ходять на фітнес і на танці, — в солярій загоріти,
Басейн, природу, на масажі, — та нігті наростити.
На тренажорі позайматись, весь целлюліт зігнати.
А потім в сауну, в парілку, - й десять годин поспати…

Ще поцілунків, ласки, джипів,та спонсорів різних…
Зачіски модної, курортів, й зубів білосніжних…
Ще чоловіка любимого, здоров'я, та фігури,
Щоб чоловік любив, був вірним,- ніякі " шури-мури".

Якщо,- це все Ви будете жінкам своїм давати,
То проблем вже не будете Ви з жінками мати.
Ще треба жінкам усім хату, яхту, й зірку з неба,
ЗДОРОВИХ ДІТЕЙ І ДЛЯ ЖІНКИ ВЖЕ БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ ТРЕБА!!!

Чого ж ти просиш? Я тебе люблю –
до скреготу зубного в темних нетрях.
Ти хрип сьогодні мій, що висне в петлях,
нежданий глюк і мимовільний хлюп.
Сир, що застряг між сірих берегів.
Ріка молочна, що скипає в гирлі.
Сухар, що в горлі виглядає вирій,
і камінь, що, мов хорт, зачувши гін,
летить, дурний, за птаством навздогін.

Чого ж ти плачеш? Я тебе люблю
до зламу в пазурах, що рвуть одежу.
Китайський мур і наглядові вежі
руйную – ти ж хотіла! – і палю.
Моя руїно, збуджена од сну,
розгойдана, як зуб в червоних яснах.
Нема спасіння, смійся, діво красна:
я вже вростаю в цей похід-війну,
з якого в рідні чресла не верну.

Свою сльозу, і молоко, і кров
віддай котам і псам, що йтимуть слідом –
сторожею мойого заповіту,
де вписано твій кожен вдих і крок.
Куди ж ти хочеш? Мрії всі забудь,
бо мрії не цвітуть уже й не родять.
Любов моя в тобі – як кляп у роті:
все глибше й глибше, і не скажеш „годі!”.
Їй навіть ненависть не спинить путь.

Секс без пестощів, секс без ніжностей
Секс заради сексу, без ім’я та прізвища

Тонкі постаті, спраглі вигини
Важкі подихи, краплі спинами
Ранок зморений, тіло вистигле
Темні хідники в серці стигмами
Простір сповнений часу й відстані
Віднайти на нім слід особистості

І хоча на придбаних ділянках місяця не встромлені кілки ,
Там граничать грек і китаянка за всесильні долари таки.
А мені мій дім не удається власністю зробити, хоч ти плач,-
Із рублів, що мав я в ощадбанку спорохніли навіть копійки.

17.08.12

Я хотіла би бути тихою,
геть без норову і покірною,
заглядаючи в очі лихові,
стати долі зрадливій вірною.
Я воліла би буть безмовною,
із умінням схиляти голову...
Під важким тягарем - невтомною,
і взірцем у смиренні кволому.
Я хотіла б не мати розуму,
ні чуття, ані думки власної,
щоб не сивіти в довгих роздумах
і сльозою свічі не гаснути.
Я хотіла б уміти плакати,
щоб серцями черстві пом"якшали,
щоби темні душевні закути
у живім співчутті інакшали.
Я хотіла би зошит списаний
розпочати новою сторінкою...
Із людськю душею і рисами
зостаюся всього лише жінкою.

2012

сегодня День подснежника
(влюбленным скидок семь)
Адам и Ева грешники -
начало всех проблем...

они нам прародители?
чего уж, отвечай…
какой - то "плод" похитили
какой - то город-рай…

да сказки это лешего
сюжет для малышей
цветут,смотри, подснежные
и ноги от ушей…

а глазки их, и личико -
приличный эксклюзив
светланами… маричками…
а рядышком люси…

и все они влюбленные!
и все они грешны?
но есть права законные
Вершителя - Весны:

сегодня День подснежника!!!

12.07.2002г.

Розступаються стіни якимись малими частками -
Сумноокі метелики лижуть брудне вікно-
невідомо- як впоратись з мозку смішними ласками -
збожеволіти ніжністю - просто піти на дно

Я- лише слово напоспіх,
Клин у душі глибині.
Стільки траплялося гострих
слів на адресу мені.

все виливалося в рими.
Бути нелегко із Ним.
Але "Спасен, хто терпимий.."
Так і доводилось з цим

йти по житті одкровенням,
Твої згадавши слова,
Я заливаюсь варенням
спогадів, снів про дива:

Добрих та злих. І пророчих.
Теплих як неба прилив.
І жолудянії очі,
й їх світанковий відлив...

Згадую... Й вірить не хочу...
Знає, хто також любив...

Якось незвично лукам в галасі вечоріти.

Сцена, дроти, намети – місто везуть сюди!

Тихо туман єднає з димом багаття літо,

Чисто звучить в долині нота тонка води.

Як же тут пахне сіном! Як тут очам просторо!

Ніч просочилась всюди, ніч затопила сни.

Скибку твердого сиру місяць от-от повторить…

«Хто хоче чаю, люди?» – тільки комусь гукни.

Обрій столітній – той же, луки, густі, кошлаті,

Поміж дерев стежина, ніби змія, вляглась…

Я придивлюсь до всього. Може, воно говорить.

Може, і я почую те, що малий Івась.
2012

За тривожними гонами літ
Катувалася в серці народу
Вічна пам'ять про скривджений хліб
І його колоскову природу.
У мізки запікались слова,
Канібальсько-кістляво-трупні,
Про жахні тридцять треті жнива
І про владців діла підступні.
Кривда люта зрівняла в біді
Парость юну і древнього діда -
Вигибали старі й молоді,
На землі не лишаючи й сліду.
І посіявся смуток небес,
І вродила печаль,як жито.
На крутизнах життєвих верст
Всю, до краплі, її розлито...
І глумливо брехали кати,
І посмертно мовчали мільйони -
Нам до правди ще треба дійти,
Щоби пам'ять не скніла в полоні.
Чи ж не з тих вікопомних жнив
Мій народ підупав на вірі?
Він натужно сміявся й тужив,
Дні, без брому, ковтаючи сірі.
Так намарне втрачали сини
Силу й міць генетичного коду,
Продавались за гріш і чини,
Та молилися Заходу й Сходу...
Тож, сягнувши крутої межі,
Саме час усвідомить, братове,
Що спасіння гряде не в олжі,
А в правдивому, чесному слові!
2005р.

Ти ідеш – мов біжиш,
Ти ідеш – мов летиш,
Так ідеш – мов танцюєш.
Гордо здійнята голова,
Чорний чуб і веселі слова,
І мене ти не чуєш.

Ти – мов промінь ясний,
Мов той день весняний:
Осяйний, златокарий.
Сам собі не складеш ціни,
І не знають її вони –
Ті, для кого ти – неба дар.

Я мовчу, мов сова,
Похилилась моя голова,
Наче зламана квітка.
Бо мене серед них нема,
І пустеля людська німа,
І дороги кінця не видко.
2012

* * *
Коли помреш ти й поглядом бентежним
Наскрізь вже не пронижеш – сяйва чар
Такий в нім: наче блиском ефемерним
Планети дві у просвіт поміж хмар
Сяйнули раптом з неба в млу світанку,
Та лиш на мить – вже й сліду їх нема,
Хай хтось би і вдивлявся до останку
З надією, аж поки зникне й тьма; –
Тоді тебе забула б, може, й разом
Весь біль і смуток, зажила б, як всі?
О ні! Ще не потьмаривсь доки розум,
У ньому блиск тих зір у всій красі,
Яскравіш сяйво з пам’яті ллючи,
Ніж альфи всіх сузір’їв уночі.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When you are dead, and your disturbing eyes
No more as now their stormy lashes lift
To lance me through — as in the morning skies
One moment, plainly visible in a rift
Of cloud, two splendid planets may appear
And purely blaze, and are at once withdrawn,
What time the watcher in desire and fear
Leans from his window in the dawn —
Shall I be free, shall I be once again
As others are, and count your loss no care?
Oh, never more, till my dissolving brain
Be powerless to evoke you out of air,
Remembered morning stars, more fiercely bright
Than all the Alphas of the actual night!

* * *
Кохав мене ти? – ні! – та що поробиш;
Тебе ж я – більше, ніж саме життя;
Несправедливість в цім, бо як не годиш,
Мені одній лиш туга й каяття.
А вибір зброї? – все ж я вибираю,
Щоб зброя та ржавіла в забутті:
Вночі у мріях в ігри інші граю –
Гравці знатніші й ставки вже не ті.
Й коли світанок осяває доли,
Буджусь я в розладі зі світом всім:
З дітьми всіма, які спішать до школи,
З тим дурнем, що відраз причина – в нім.
Ти йдеш; мені ж, самотній, і світлиця
Холодна вже відтоді, мов темниця.

Edna St. Vincent Millay
* * *
You loved me not at all, but let it go;
I loved you more than life, but let it be.
As the more injured party, this being so,
The hour's amenities are all to me —
The choice of weapons; and I gravely choose
To let the weapons tarnish where they lie;
And spend the night in eloquent abuse
Of senators and popes and such small fry
And meet the morning standing, and at odds
With heaven and earth and hell and any fool
Who calls his soul his own, and all the gods,
And all the children getting dressed for school . . .
And you will leave me, and I shall entomb
What's cold by then in an adjoining room.

Коли зірка вмирає, скидає обпалену шкіру.
І, паруючи, з ванни шпаркої ступає надвір.
Уже Космос на неї удосвіта точить сокиру,
Він зорю розриває… він кидає тіло в ефір.

Я тебе загубив у туманності мертвої зірки,
В рукавах її суконь, в мережках її сорочок.
Ми у тихому небі гуляли в нікуди нізвідки.
Ти була білосніжна, неначе отой світлячок.

Ти світилася ясно, обвіяна зоряним пилом,
Я тримав твою руку, а ти вислизала з руки.
Твоя дивна усмішка мене і студила, і гріла.
Твої груди пашіли. І танули п'ятки жаркі…

Ти лишала сліди на ріллі галактичної ночі,
Я дивився і бачив не Ксанку, а ніжну зорю.
І узрів Маніяк, учинивши удосвіта злочин,
Він украв тебе підло і слід утопив у ріллю.

Вже комети осінні злетілися в лякані зграї.
Я спитаю у духів, куди тебе Космос поніс.
Бальтазар, Мельхіор і Каспар
                               мені кажуть: «Не знаю».
Блукачі собі плинуть. І я не приховую сліз.

Я питаю в сузір'їв — у Гідри, Змії, Оріона.
Та сузір'я шепочуть:
                           «Ми Ксанку не бачили, ні».
А Галактика родить зірки із гарячого лона,
Роздирають їй зорі напружені стегна тісні!

І нарешті я чую твій голос! А ноги як гирі.
Я біжу на твій плач, бо у темряві очі сліпі!
Уже Космос для тебе заточує кляту сокиру,
Засвіти мені, зірко! І хвильку іще потерпи!

2012

Відвідав Чень Юнь Янь – відлюдника, що оселився в горах Сі Шань. Чекаючи на нього, написав йому в подарунок вірші про свої почуття.

Горлиці крик
Серед бамбуків густих.
Холодом осені
Храм серед гір затих.
Відлюдник старий
Не повернувся додому.
Вітер і дощ
Чекають разом зі мною.

Примітки:
На малюнку напис: «Фан Вень Інь Ші» - «Відвідую з візитом відлюника».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Темний бамбук
Стебла схилив над дорогою.
Місячний посвіт
Тремтить у віконці убогому.
Відлюдник у горах
Занурився в споглядання.
Душу його
Не зачепить осіннє зітхання.

Примітки:
На малюнку напис: «Цзай Лао Ші Де Цзя» - «Знаходитьсь в домі старого вчителя» (кит.).
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Панно моя, панно…
Хижа моя, вража…
Ранком хіба встану?!
В полі снопом ляжу…

Панно моя гойна…
Чорні твої речі…
Місяць мене гоїть,
місяць мені – втеча.

Панно моя. Руки,
руки ж твої вражі!
Панно моя – суко!
Хижа моя… княжа…

Плече оголила, немов так між іншим,
В квартирі у повній, аж болісній, тиші
Підставила щічку – аж губи обпік.
І дихання мовби зривалось на крик,
І стіни пливли, наче падала стеля,
А я над тобою – як скеля, як скеля!
А потім – ти зникла, розтала у дні
Наснилась? Привиділась тільки мені?..

Таких жінок, як українки ніде не знайдете,
Хоч всі країни за кордоном разом обійдете.
УКРАЇНКИ,-- всі красиві, та ще й роботящі,
Мудрі, добрі і ласкаві, все ж вони — НАЙКРАЩІ!
Робота в них горить в руках, все вміють робити,
Не мають часу, не поїсти, — й лягти відпочити…
Працюють в хаті, на роботі, а також на дачі.
Наші жінки, за трьох роблять, й вартують з"їсти каші…
Вони свою роботу зроблять, й чоловічу теж.
Всесильна жінка українська — вона усе зможе.
Таких жінок ви не знайдете, — ніде за кордоном,
Щоб жінка йшла по сигарети, ще й за самогоном.
Бо чоловік хоче курити, ще й пити горілку,
Добре їсти, довго спати, та сварити жінку;
— Чому мешти не помила? — Де гроші сховала?
Коли знайшла його заначку — чому не сказала?
Де сховала всі сорочки, й костюм від, » ВTРСАЧІ «?
Де ящик пива та горілки, що сховав на дачі?
Де любовні ці записки, що коханки писали?
Де шкарпетки, що три ночі під ліжком лежали?
Де ключі всі, й від машини? — Чому знайти не може?
Чому помити МЕРСЕДЕСА – йому не допоможе?
Чому читала есемески, від тридцятьох панянок?
Та, ще море запитань — і так кожний ранок.
Та всю роботу чоловічу жінки добре знають,
Як не заводиться машина – чоловік і жінка пхають…
Наші жінки українські штанги піднімають,
Коли п"яний чоловік — на плече кидають…
Ще три кілометри несуть, хай ляже й проспиться,
Та він же свій, а не чужий — може пригодиться?
Нічого вже не пам"ятає, ще й кричить — співає…
Мешти згубив, але горілка — з кишені виглядає…
Не дозволяйте принизити себе УКРАЇНКИ!
Будьте горді й беріть приклад з інших країн жінки!
А чоловіків не розумних від себе відганяйте…
Любіть добрих й працьовитих, й жіночу гордість майте!
Не дозволяйте ви нікому себе зневажати,
А навчіть всіх чоловіків жінок поважати.
Чоловік в хаті голова, а жінка шия буде,
Куди шия ця поверне — голова там й буде.
Так, як будеш ти крутити цією головою,
Така буде і поведінка любимого з тобою…
Як покрутиш головою, — те й буде робити,
А головою так крутіть, щоб було добре жити,
Як не зможеш покрутити,- життя можна змінити.
Й знайти такого, щоб любив, та з ним щасливо жити.
Права в сім"ї будуть в вас рівні, як будуть вас любити.
Як буде в вас любов взаємна, то буде краще жити.
Треба жіноче своє щастя, в Господа просити.
Щоб вас любили й поважали, й ви теж могли любити…
Таких жінок, як УКРАЇНКИ ніде не знайдете,
Хоч весь ви світ, й КИТАЙ і ШТАТИ кругом ОБІЙДЕТЕ!!!

.. и вновь попутчик молчаливый
акцент подвел…я понял - "хачек"...
и тихий писк
колес ленивых
пополз, как слух: - давай, на дачу…
Московский мост ,где гладь шершава,
застопорились на молчанке…
но мы свои…
свои в Державе -
раскрошат все, лишь бы тачанку…

и было… начали с обид мы
(шестое чувство малоросса…)
базар - вокзал -
менты… корида...
играть других совсем не просто!!
пришли в себя на Оболони
на самом кончике "короче"…
шансон играл
"рыбачку Соню"…
все возбуждал инстинкты волчьи...

1999г.

Скоро нам прийдеться обирати,
ВЕЛИКИХ ЧИНІВ, В ВЕРХОВНУ РАДУ В ДЕПУТАТИ...
Список довгий треба буде прочитати,
Та добре думати, кого нам з них обрати...
Як до корита депутати доберуться,
То всі там жруть, жирують ,б"ються....
Але це корито вони не покинуть,
Бо без корита –– з голоду загинуть...
Всі кишені євро набивають,
А долари у мішки складають...
Про людей й державу вже не дбають,
А інтереси своїх рідних захищають.
Тримаються за крісла і посади,
Та радіють,що добралися до ВЛАДИ...
А нас людей ніхто вже не питає,
Що в Україні народ робити має.
Думайте добре кого з них обирати,
У ВЕРХОВНУ РАДУ В ДЕПУТАТИ…
Щоб пізніше всі ви не жаліли,
Що так погано всі чотири роки жили.
(Алла Баранкенвич.2012р.)

Непрохана зима. Мовчать дерева голі.

По скринях - голоси, по людях – тихий зойк.

Вмирає пісні плоть, загорнута у горло,

І рвуться нерви струн. І нищиться зв’язок.

А поки кобзарі укупі безборонно,

Поповнюють архів, готують товарняк.

В нажаханих дерев за ніч сивіють скроні,

Бо тягнеться уздовж траншея, мов с-труна.

І моторошно так, що дихати несила…

Задобрили бійці порожні шлунки ям.

Та ж кобзи, мов жінки,під серцем тих носили,

Хто залишив пісні у спадок солов’ям.
2012

Лікар вчора ще призначив щось нове Матвію,
Не пігулки чи мікстуру - ГОЛКОТЕРАПІЮ.
Син прийшов до нього ввечір:- Є у нас надія,
Що насправді вам поможе голкотерапія.
Той пошкрябав трохи лоба: - Може й помагає.
Але я про це лікарство щось не чув, не знаю.
Як тебе цікавить, сину, моя власна думка,
Ти скажи -но по-простому, що ото за штука?
Син плечима здвигнув трохи: - Що ж вам розповісти?
Лікар штрикне з десять голок у проблемне місце.
Батько врешті усміхнувся: - Як то у житті є.
Я й не знав, що це все зветься " голкотерапія ".
Так би, синку, і сказав. Бо довго запрягаєш.
Знаю. Пробував таке я. Звісно, помагає.
Якось в пітьмі я втікав, коли ходив до Галі.
Дядько Гнат догнав і штрикнув нижче спини гралі*...
* гралі - вила.

Ти тікаєш з-під вій мов метелик, і танеш миттєво.
Часом палиш вогонь, але ,вибач, я в нім не горю.
Ще вагаюсь душею, а тілом тепер не люблю,
бо між нами простелено простір з озоновим небом.

Ти тікаєш, тримаючи очі мої в ціпенінні.
Повторяти за сотню не треба - візьму і піду,
бо комусь в цьому світі потрібно любить самоту.
Хоч і серця не жаль, хоч і серце в травневім цвітінні...

Відпустила давно, але вії заплющуєш ти лиш -
це як бути ручною троянді в руках садівника.
Кажуть, треба змиритьсь, Богом писана доля така.
Не втечеш, ні в урви́ще глибоке не кинеш...