Коли година ця скінчиться,
Вросте прощання в кожен день,
Нехай хоч раз тобі насниться
Той поцілунок між пісень.

Та чиста ніч, слова прозорі,
Стежина ніжності, струмок...
Світлини хмар ховали зорі,
Лилося щастя із думок...

...........................

Згадаєш, може, світлу муку,
Далекий спів нічних річок,
Коли в твою маленьку руку
Лягав, мов зірка, світлячок.


1990 рік (або 1991-й)

(Трішечки редаговано)

Тримаю міцно ніжну, теплу руку,
Але й не мрію… Прийде час іти!..
Не розлюблю! Причина для розлуки –
То юності небачені світи…

Не розгублю, дитинство карооке,
Між кроками юнацькими тебе..
На безтурботність виллється неспокій –
І нащо вже те небо голубе???

І нащо вже про солодощі мрії?
І нащо вже ті іграшки мені?..
Бо в юності мене вже не зігріють
Твої долоні – тепло-неземні…
18 квітня, 2012р.

Досліджую кутки свого я дому,
Шпаринки в вікнах, сонцю знов зраділих.
Мені так нудно, бо сиджу без діла!
На подушках доводжу аксіоми...

Це нонсенс! По-англійськи муза знову
Втекла кудись! Тепер її шукаю!
А між шуканням забавляюсь чаєм,
Застрягши вкотре у пустих розмовах.
18 лютого, 2012р.

Преклоняю колени пред Тобой,
Господь Эль Мория,
Когда вхожу в цветущий сад.
Радость пылает в моих глазах,
Душой вкушая ангельского хлеба,
Учусь в напряжении духа.
Познаю бесконечно, ибо нет конца.
В бесконечности СВЕТ,
И целые века сияют,
Как нить жемчуга.
2012г.

Ще вчора я з твоїх долонь
Тремкий брав світ у руки.
Не встиг нам сніг вбілити скронь,
Як вже з’явились внуки.

Любов палка нам зацвіла,
Немов отрута люта.
Ти – мудра дівчина – пройшла
Ні боса, ані взута.

Хай ні кола, хай ні двора,
Ні хати, ні загати!
Дочка зійшла в нас, мов зоря,
І в світ пішла… Цитата

Уже дала нове життя.
Хай тужить і сміється.
Не перерветься майбуття
Нехай у жоднім серці!

Хай нас тремка єднає нить…
Щось мріє в неба плесах.
– Бабусю, з вирію летить
Синочок наш Телесик!

…Дід усміхається старий,
І квітне юна баба.
От тільки чом не сокорить
Та курочка, що ряба?..

7 квітня 2012 р.

Квітне в лузі жовте латаття.
А колись золотим було...
Уже, мабуть, не відшукати
Голубе моє джерело,

Із якого в дитинстві воду
Я кашкетом черпав і пив.
Наче тіні, спогади бродять..
І печаль: загубив... загубив...

Лиш під журний вечір знайшлося,
Осокою геть поросло.
А мені згадалось... здалося,
Що я знову п’ю джерело,

Що пітний кашкет із водою
До губів квапливо тулю...
Потягнувсь по кашкет рукою –
Капелюх.


1985

Господи, у мрій широкі крила.
Мед любові питимем, пили?
Що кому до того, моя мила?
Ми вже разом вічність прожили.

В холоді зими – мов серед літа.
Фальш, нещирість нищаться до тла.
Це любов. Космічна Аеліта
Серце, наче зірку, простягла.

7 лютого 2012 р.

Запеленало... Затрембітало!
На полонини - отари днів.
Збирайтесь купки, гей ви, вівча́ри -
Женіть од бу́дза чужих вовків!

Диміє ватра під блискавками...
Голодні псярні - між млаковинь.
Тримайте небо своє руками,
Хай віють фами - днесь жовто-синь!

Бо то темниться, з-під лісу - тіні,
Ведмежі смерки, що вчули твар...
Не дайте згризти серця ягнині,
Їх волю жити - Господній дар!

Заполонило... Заосенило
Посеред літних пшеничних днів.
Гей ви, вівча́́́ри, мольфарте сили -
Женіть за межі чужих вовків!
(10.06.12)

Ніч - павутиння амурних невдач.
Тишею літньої спеки,
Змию з вікна незагоєний плач.
Стіни в обіймах безпеки.

Спрага сховала ковток почуттів:
В роті немає краплини.
День під зірками у ліжку зомлів,
Тільки тупочуть хвилини.

Б'ється зневірено стомлений птах -
Це відображення болю.
Я відшукала його в дзеркалах
І відпустила на волю!

Початок - це пророцтво про кінець...

Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось самосівом на цій землі.
Невтомні руки юдеїв у зимову хвищу
Справляють Новий рік своїм зеленим друзям.
Нові гаї здіймають віти посеред каміння
На доказ того, хто тут господар справжній.

В лазурнім небі чайка білосніжна,
Малює гори помахом крила.
А я лежу в траві зелено-пишній
І мені казку шепоче ковила.
Так безкінечно буду я дивитись,
В безмежну даль космічного єства,
Що встигне сонце, м’ячиком скотитись
Й росою вкриється притоптана трава.
На тому небі розповідей сотні,
На всі питання відповіді є.
Дощем остудить, коли дні спекотні
І жаром сонця, взимку обдає.
В нім глибина, в нім край моїх фантазій.
В нім синь морів і синь твоїх очей.
В нім білі коси довгоногих пасій
І загадковість зоряних ночей.

Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.

Я – ніжність, пелюстки троянд осінніх,
Весняний подих, рік гірських потік.
Я – жінка, вічна суть моя в цвітінні.
У тім, що просто поряд чоловік.

Нікого поруч, порожньо у мислях,
Самотність та німа самодостатність.
В повітрі безпричинний страх завислий,
А у руках – розгублена нездатність.

У павутинні ввічливих взаємин
Знайти б ймовірну істинність стосунків,
Розплутувати надто неприємно –
Банальна ідентичність розрахунків.

У друзі лізуть всі, кому щось треба,
І ті, кого давно уже не кличуть.
І знову наодинці по крайнебу
Одна проходжу зважено і звично.

Клепсидрою сплива в безповоротність
Холодне і таке порожнє літо.
На лаві поряд – віддана самотність,
Листком осіннім скручена в лібідо.

Вдивляючись у випадкові очі –
Нерідні та до болю щиросердні,
Знаходжу світ, в якому жити хочу
Самодостатньо, мудро, життєствердно.

Нікого, окрім себе із собою,
І у думках – розгублена пустотність,
І стрічний погляд з іншою судьбою,
В якому зачаїлася самотність.

Щемлива мить в мені щемить
І виливається з-за краю.
Як біль у серці заболить,
Сама себе в собі сховаю.

І вже нікому не скажу,
Кому всміхнусь, за ким заплачу.
Печаль у вузлик зав’яжу,
Віддам вчорашньому на здачу.

Пізнаю кожну світлу мить.
Прийди до мене – вийду стріти.
Твоя душа мені зорить
Усмішкою в майбутніх дітях.

Життя без любові — пилинка.
Я люблю тебе, перлинко.
Твоє серденько живе
І мене любов*ю живить ...
Бог свідок — повіки буду любить.
2012р.

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

Щодо товписьк зірок, то вони завжди.
Себто, щойно одна, то й меткі не дуже.
Позаяк у змозі дивитись відтам сюди:
звечора, після восьми, змигнувши.
Небо ліпше без них, але мало чим
ми цікаві у космосі, як із ними
навіч. Принаймні – не ідучи
з місця, на голій веранді, сидьма.
Як сказав, півзатінений в глибині
крісла, пілот за тамту толоку,
ні життя не знайти аніде, ані
на одній із них не попуститись оку.










1975

У потоці незмінно сумних годин
Напрям думки, як завше, один,
А кількість серцевих скорочень
Рівна циклам «до тебе хочу».
І можна, звісно, замкнутися в реченнях,
Шукати рими, на щось приречені,
Дивитись в небо, ловити миті,
Чи просто з відчаю в стінку битись,
Робити вигляд, що все чудово,
А потім врешті чогось не домовити.
На день спинитись і все спинити,
Свої пін-коди за безцінь злити.
Не жити в небі, а жити в метрах
І, знаєш, просто від щастя вмерти,
Забути про вічне, забити на нерви.
А власне, про що я? В країні ж ЄВРО…

11. 06. 2012 р.

Жінка у тридцять та іще штучка:
аксесуари, стильна каблучка.
Грація, погляд, високі підбори:
сьогодні – Астраза, завтра – Пандора.
Жінка у тридцять – леді сталева:
сірий дрес-код у прародички Єви,
а для вечірки – мереживна блуза.
Одному – дружина, для іншого – муза,
що надихає на знатні шедеври.
Може зіграти на біс і на нервах.
Вміє подати, вміє піддатись
і, на раз-два-три – закохатись!
Жінка у тридцять ще та серцеїдка.
Але у всьому вона… просто жінка.

Воно, можливо,
Неважливо,
Та серце радісно тремтить,
Коли поважне «Ви»,
На диво,
Міняється на рідне «Ти»…

2012

Отамане, батьку наш!
Стогнуть люди у неволі,
Полихають пожежі на рідній землі,
Стугонить від навали у дикому полі.
Чи не час закривавити наші шаблі?

Стала сива земля України від скрути,
Посірів небокрай від димів і золи,
Як річки невеличкі в могутній Славутич -
Так стікаються в Січ відчайдушні орли.

І до смертного часу не буде спокою
Ні тобі, кошовий, ні твоїм козакам.
Ти за щастя людське, за Вкраїну і волю
В бій водитимеш їх на біду ворогам.

Що тобі королі, що султани і хани,
Коли Січ за тобою, неначе стіна:
І ламались об неї списи-ятагани,
Бо Вкраїна єдина, і воля одна.
***
Характернику-козаче, спиш ти нині під курганом,
І приручено пороги, і пливе сміття Дніпром…
А я думаю, ватаже, де б узяти отамана,
Щоб із ним, як із тобою: у сідло і в бій зі злом.

У ЯКИХ РУКАХ МАІБУТНЄ
Очі широко відкрий,
поглянь в чиїх руках твоя країна.
Що чекає твоїх дочку й сина?
На роботі спина зігнута від кнута,
а плата кинута хіба скорина хліба і то,
коли просити будуть на колінах.
Грошима віру міряють,
самі вже ні у що не вірують
ще й виривають інших душу
чи душать перевертні в пагонах тих кого не покорити.
На долонях в них лиш море лих і крові,
немає правди в жоднім слові,
живуть забруднені в недобрій славі і думають,
що в силі себе оправдають.
Я не вірю,що ти в сирій землі готовий дух свій закопати
або втікати в вирій,коли кусатимуть голодні звірі.
Достатньо шершнів ненаситних годувати,
їх пора зігнати з рідної землі,
звести вітрила на свому кораблі,
щоб вітер вів по вірному лиш курсу.
21:49, Птн 02.12.2011

простір між часом за вогнищем світла
та чи врятує м'ятний льодяник
вигляд безглуздий поруч із тілом
на манекені землі все змарніле

у кілограмах енергія_пута
ноша тяжіє нанизує справи
сміх поміж стропами сонця темніє
всі відступили всі окрім неї

доля_утома штовхає рікою
руки її наболіли речами
інший безвихідь розв'язує вузол
сон вибухає на зло і на захист

знову елегія явлена світом
те що забути не можна згасає
може усе заподіяне ніччю
помилка сну аномалія росту

іграшка падає долі із сорому
опісля вироку осуду боязно
чи у в'язницю захоче свобода?
ранок як іспит новий...
почалося

2012

***
Погляне муза в дзеркало політики,
І це відразу помічають критики.
Та часом критик, наловивши мух, –
Ніяк не може втрапити в піїтику.

Ти втекла — я літаю,
Як вітер в грозу,
Ти прийдеш — зрадію,
Теплом подякую...
До тебе, любов моя
Вічна і молода.
Вона, як і ти —
(Калейдоскопом фантазій,
приємних, насичена)
Слава Богу — повіки,
Неординарна і екзотична...
2012р.

Я – пантера, грації манери,
Кігті в спину – і без реверансів...
Будь ти мужем, а чи кавалером.....
Та нема у жертви жодних шансів...

Лігво моє – затишне гніздище,
Тут відвертість джунглів побутує.
Чутно як вітрище он там свище...
Я гостинність щиру подарую.

Гостем будь моїм сьогодні, завше...
Намурличу манни повну діжку,
Та без фальші, попрошу, без фальші!
Не буди у генах дику кішку...

«Мур-гар-гар».... Які тонкі ці межі...
«Мур-мяу-мяу»... Ходи і обніми...
«Р-ау-ау-ау», - а зараз... обережно!
Серед садоласк не пропади...

Ми, любимо життя,
Мріємо про щастя.
Ночами спати варто,
Ми споглядаємо в вікно.
Море позіхає важко.
Вранці дибиться туман,
Із нього виринає сивий пан...
Мою нитку бесцінних перлин
Ти тримаєш в руках.
Життя твоє — також нитка,
Перлинами лічимо час...
Читаємо разом молитви:
О небесні сили Господні!
Скоро зустріч з Новим...
Ти приготувалася, я готовий.
2012р.

Зіпсувався мій щасливий,
мій щасливий випадок.
Випадковість? Так, можливо...
Гра ще варта вигадок.

Край дороги край дрімучий.
Всім - не заохочення.
А мені щось неминуче
випадає збочення.

Я іду, долаю хащі,
нарікаю тишею.
Сили є (на жаль, пропащі),
я на гак їх вішаю.

Раптом бачу: це стежина.
Із усіх вона стежок!
Там, в кінці, чиясь хатина,
в ній - тепло і затишок.

Тільки марно покладатись
на природу вигадок.
Бо не міг не зіпсуватись
мій щасливий випадок.

Поголос! Якесь ... дівчисько.
Красне в неї літечко!
Сірий вовк підкрався близько -
вкрав у мене тістечко.

Зіпсувався, зіпсувався
мій щасливий випадок.
Мабуть, я перестарався...
Гра ще варта вигадок.


11.06.2012

А що потрібно людині,
Захованій у шкарлупину?
Кістка і ціла хатина.
Та хіба це її провина...

О число! Ти трансцендуєш світ
І пильнуєш уселенські межі.
Деміурже! Лиш тобі належить
Променем проткнути тьму століть.

Про майбутнє ти вже знаєш звіт –
Ми ж іще тривожним оком стежим,
Чом це Енґельс, Ленін, Сталін, Брежнєв
Саме через двадцять дев’ять літ

Світ наш покидають почергово.
Вийшла вічність на космічні лови,
Час покривши темряви крилом!

Знов на кого за столітнім кряжем
В році одинадцятім покажеш,
Світе, трансцендований числом?


1993

За імпічментом першим і знову, і знов.
Регулярно, неначе перейми.
Добігає кінця і дитинство, й любов.
Жінко, чим тебе зрілість перейме?

Повернувсь із зацькованим поглядом пса.
Несміливо топчусь край порога.
Що віщує мені твоя дика краса:
Ще перейми чи, може, пологи?

Не прошу не карай, не прошу й покарай.
Бо живим треба все пережити.
Ти життя мого шмат, наче той коровай,
Мабуть, хочеш комусь перепити…

24 грудня 2011 р.

Глянь: криштальної чесності кіт,
Причаївшись цнотливо на салі,
Сіроманку пантрує, сидить,
Жде, щоб в лапки до нього попалась.

А надворі тремтить далина,
Світ радіє погожому дневі.
І розбуркує в серці весна
У кота почуття березневі.

Але кіт, якби навіть вмирав,
То б і то не спіймався на салі –
Просто в нього висока мораль,
Вища нашої з вами моралі.

І нехай пройде тисяча літ,
Поміняються миші в підвалі…
Вічним докором, люди, вам кіт,
Що цнотливо полює на салі.

1989

Мой день прошел в молитве.
Теперь сижу в вечерней темноте.
Жизнь, мгновенье за мгновеньем,
Пролетает в бытейной суете.
***
Твой сонет любви мне сердце жжет,
Им обожжен на сотню лет вперед.
Просишь —помолчи, придет пора,
Мак огнецветный жарко расцветет...
***
Дышит солнце огнем в ночи.
Луна от него собирает лучи.
Свет любви по природе своей бесконечен,
Но извечен и мрак — в этом мудрость найди...
2012г.

Перехрестя стрічань і розлук,
Джерело почуттів і натхнення, -
Полонив ти мене, Кременчук,
І став рідним навіки для мене.
Ти, як кремінь, стоїш над Дніпром
Оберегом козацької слави, -
Хай святиться у душах добром
Твоя назва проста й величава.
Ти жалітись на долю не звик,
Не шукав будь – яких привілеїв,
Місто – воїн, творець, трудівник, -
Ти окраса країни моєї.
Під вже звичний коліс перестук,
Роз’їзджаємося ми по домівках –
Кременчук!.. Кременчук!.. Кременчук!..
Завершилась казкова мандрівка.
10.06.12

Яка краса, води не пить
З лиця рум`яного такого…
І терпне слово так убого
І тільки серце – аж кипить!

І тільки серце завмирає,
Як між сидінь вона пройде
І щастям тіло молоде
Торкне, так мовби янгол раю!

8.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

Ішли, палало листя осінню,
Горіло й серце в цім вогні.
Піднявши яблуко між росами,
Ти половину дав мені.

Вже й хуртовина коси плутає,
Зима по скронях потекла.
Очима душу ти закутував,
Свого вділяючи тепла.

А навесні, розквітши вишнею,
Життя уклониться літам,
Й тобі із вдячністю найглибшою
Його я повністю віддам.

Ліна Костенко

Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так - пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Стояла люлька в золотом наряде.
Дом поднимал ресничный позумент.
Непостижимый мир вдали и рядом.
Начало есть. А слов ещё здесь нет.

И дивен дым, и дом - как в сказке новый,
И ничего никак здесь не зовут.
А тучи, не привязанные к слову,
вот просто так - плывут себе, плывут.

И каждый пальчик сам себе Бетховен.
И в мире все прекрасно и моё.
А солнца взгляд загадочно-духовен.
Слов нет ещё. Поэзия живёт.

___________________________________
___________________________________

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Глазами ты сказал мне: я люблю.
Душа сдавала непростой экзамен.
Как тихий звон, присущий хрусталю,
Несказанность осталась несказанной.

Жизнь продолжалась, тот пройдя перрон.
Взывала тишь к ней рупором вокзальным.
Так много слов написано пером.
Несказанность осталась несказанной.

Светало ночью, день же вечерел.
Весы судьбы качались беcпрестанно.
Слова всходили солнышком во мне.
Несказанность осталась несказанной.

_____________________________________
_____________________________________

Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики -
театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик в камізельці,
застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться. Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
повз гриб, що зветься Жаб'яча Губа.
Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
з великим пензлем, у зелених капцях
фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ... І гномиків нема...

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Мудра природа. Всё создала молча.
Росинку пота вытерла с бровей.
На буреломах всходят мухоморчики –
театр кукол просто на траве.
Один огромный, озеро на шляпке.
Оранжево краснеют колпачки.
Вот-вот - и выйдет гномик в безрукавке,
застегнут на блестящие крючки.
Поклонится. И звякнет бубенцами.
Да лесенку приставит ко грибу.
И красный люд, гуляя с куманцами,
гриб обойдет - Лягушкину Губу.
Идут, идут, идут да и споткнулись – ах!
А на грибке, где клирос, птичий дом,
с огромной кистью, и в зеленых тапках
оранжевую крышу красит гном.
Ему слезать и круто, и сердито.
Он держит кисть обеими чуть свет.
Красиво все! И также ядовито.
И сеет дождь... И гномов вовсе нет…

П’ємо сонце безумно, п’янко,
Як солодке «Мартіні б’янко».
Захмеліло вуста шепочуть
Й допивати твої не хочуть.

Летимо в незбагненні тайни,
І в Едемі їх сенс торкаємо,
І йдемо крізь злоті ворота
Сходом сонця в небес висоти.

Ці серця унісонно вірять
У любов безпричинно щиру.
Ці вуста у життя цілують,
Кожен дотик і мить ціную.

Допиваємо винну осінь,
А душа ще налити просить.

Як бентежно в хмільному щасті
В небеса твоїх рук упасти…

Ти із мене писав портрети,
Зупиняючи час життя.
Буйно барвами силуетів
Усміхалась у майбуття.

Поспішали із часом разом,
Розбігалися хто куди…
Пишеш постаті на терасах,
Я у римах – нові світи.

Кілометрами стогнуть ноги,
Різні тліють ще почуття.
Мов намисто, сидять тривоги.
Лиш з портрета всміхаюсь я –

Тихий свідок мене самої.
Не тьмяніє та вічна мить.
Перед дзеркалом із собою
Сивиною печаль бринить.

Крутить далі жага фортуни,
І роки уперед спішать.
А з портрета, як завжди юна,
Усміхнулася вслід душа.

Коли зіллються наші два лібідо
У серці безіменного вулкану,
Із полум’я в твої долоні вийду,
Ти потечеш вогнем в мені, коханий.

І лава захлисне прожиті будні,
Які полярно холодили спокій.
З підніжжя вийду прямо у майбутнє,
Чекатимеш у ночах темнооких.

Пульсує жар. І вже не втамувати
Реакцію горіння у любові.
У цім вогні так пристрасно палати…
А скільки сили ув одному слові!

Пелюсткою троянди на вустах
Твої вуста зупинять цілу вічність.
Запрошена любов, її величність,
Проставить знак на наших іменах

І возз’єднає рухи у пітьмі,
Пропаленої свічкою бажання.
Зачате божевіллям зомлівання
Мене тобі народить і мені.

На стелі тіні вірності птахів
Зіллються, наче в дзеркалі, над ліжком,
Де перетнулись наші мимобіжні
І де неспокій голосами стих.

Пелюсткою троянди на вустах
Твої вуста зупинять цілу вічність…

За мене плаче дощ, тому нехай.
Я щиро вдячна за відверті сльози.
В розплетені мої ридає коси,
На двох із ним один холодний чай.

За мене плаче дощ. Не спить. Іде.
Тепла шукає, всім цілує руки.
Надією освячує розлуки.
Його чогось не жде ніхто й ніде.

За мене плаче дощ, як і за всіх,
Сльозами омиваючи прощання,
Цілуючи усе, немов востаннє…
Та раптом зупинився і затих.

За мене плаче дощ… Але дарма –
Протерла від розлук червоні очі.
Ти поруч. Дощику, спинись, не хочу!
Від щастя буду плакати сама.

Мать — она женщина,
Подруга и жена.
С утра до поздней ночи
В движении ритмов она.
В детском шуме кавардак,
И как добрая волшебница
Укрощает соры и обиды.
Ее на всех хватает,
Учит, кормит и играет,
Дарит всем радость жизни.
Для нее все возможно,
Потому что она все любит,
А любимое, всегда, приятно.
Казалось би, что она
Заботами, переутомлением
Должна быть раздавлена.
Но она всегда свежа,
Светла и вникнуть готова
В каждую радость и горе.
Откуда берется такая сила?
Из вечного источника — Любви,
Святой обители пламенного Сердца Матери.
2012г.

Уже не плачут, как весной березы...
И травы в поле добирают цвет...
Покой стихийно будоражат грозы,
Неся с собой дождливенький привет.

Вечерний бриз затянутого неба...
И свежая предутренняя рань...
И колоски невызревшего хлеба.
Хмель, напускающий безветренную пьянь.

Вода в реке загадочно искрится:
Ей есть о чем оврагам рассказать.
Взять, зачерпнуть и той воды напиться,
И вспомнить, как купать водила мать.

Вдоль камышей кувшинки притаились:
Их девственной невинности- поклон!
Всевысшей иерархии на милость
Они колышат вечность водице в унисон.

Сыпятся на голову людям химикаты,
те, что распыляют самолёты НАТО.
Кто не смотрит в Небо - их и не увидит.
Что же с этим делать, как бы их обидеть...

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c0gcloty1rc#!

Між нами таки війна,
Пощади ніхто не жде!
Кохана тепер - "Вона" -
З стрільби починає день.

Мир навіть не сниться нам -
Запеклі ми вороги.
І як пояснить синам,
Що так оддаєм борги

За нашу любов сліпу,
За те, що такі вже є...
Надію із мрій зліплю,
Та побут її зжує.

Запекло фронти гудуть:
Усе, як було, без змін.
І знову на мій редут
Упало чимало мін.

Напевно, здаватись час,
Бо рідне гублю, гублю...
До того ж давно скуча
Дружина, яку люблю.

10.06.2012

Хитка п’яна хода юнацького кохання,
лоскоче по щоці мереживом, регоче,
і напрямку не відає, і припадає до руки,
шукаючи собі у чомусь рівноваги,
та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,
бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,
й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,
весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,
чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,
вмивається сльозами з неба біля рами…
і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

Натішитися літа кольорами
в брехні камінних жорен у млині тіснім
дано не було, обіцянка більшого жевріла,
випалювала стиха клапани серцеві,
цигаркою пихтіла електронною, туману
наганяла, так допомагала пережити хід війни…

Допоки не настали теплі дні,
бальзам коли наклали в рани,
загоїли огризки поцілунків на губах
й жагу тілесного торкання втамували,
і з язика гіркоту витерли, і страх
із нервів кінчиків забрали – два крила,
м’які та білі, ока два каро-зелених
й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,
я досі достеменно не пізнав
їх загадки, відкритої назустріч,
течу лише широкою рікою в снах,
загорнутий в долоні, поки не розбудиш.

Знайдуться чорт –
видіння світле
і янгол –
курява і сажа.
Вельможно
блазень їх помітить,
для блазня
факт
умить підсмажить.
У шлюбі
праведне і грішне,
собори вимазані
слізно...
а блазня блазень,
ох, потішить:
пора для ігор
закулісних!
Заблудла правда
небокраєм,
дороги вистраждані -
мерва!
бо блазня блазень
підпирає:
і там і тут...
сучасні герми...
І дзвони доль,
і вибір всує,
коли святе
у прірву тихо,
та блазня блазень
поцілує,
і ніби свято, а не лихо.

2012р.

Художник Ярослав Саландяк