Пахне драниками пишними;
За порогом в діжці квас,
Поміж каглами горішніми
Тарганяччя лізе в паз.

Вʼється сажа над заслоною,
В печі попелиць нитки,
Де сільниця за ослонами –
Там яєчні лушпайки.

Мати з рогачем не зладиться,
Нагинається бочком,
Кіт старий до дзбанка крадеться
На парне ще молоко.

Квокчуть кури із тривогою
Над голоблями вгорі,
І обідню правлять строгую
Ладно півні у дворі.

У вікні на сіни скошені
Від жаскої суєти
Цуценята розкуйовджені
Заповзають в хомути.
____________________________________________



В ХАТЕ

Пахнет рыхлыми драченами;
У порога в дежке квас,
Над печурками точеными
Тараканы лезут в паз.

Вьется сажа над заслонкою,
В печке нитки попелиц,
А на лавке за солонкою -
Шелуха сырых яиц.

Мать с ухватами не сладится,
Нагибается низко,
Старый кот к махотке крадется
На парное молоко.

Квохчут куры беспокойные
Над оглоблями сохи,
На дворе обедню стройную
Запевают петухи.

А в окне на сени скатые,
От пугливой шумоты,
Из углов щенки кудлатые
Заползают в хомуты.

Сумую.Життя без радянської влади,
Та бідна країна – багаті наряди.
Фанати здрібнілі, зірки пристарілі
Приїдуть за «мани». А в мене лиш манна.
Нещасна країна. Хто дасть їй пораду.
А поки на черзі футбол і паради.

Я иду по жизни, ты спешишь- от смерти:
Паутина вечности опутала тебя...
На тебя с презрением смотрят дети:
Ты бежишь,ужаленный, от терний бытия!
Жизнь тебя пугает полнотой участья-
Думаешь Вселенная любит слабаков?
Отвергая бытность, отвергая счастье,
Ты способен грезить в зазеркалье снов.
Чтоб попасть душею в Царствие Небесное,
Нужно стать успешным челом на Земле!
Выровнять духовную радость и телесную,
А потом свой опыт выплеснуть "во вне".
Смысл инвестиций и сила медитаций-
(Результат, достойный звания мужчины!)
О каком господстве можно говорить,
Если ты пытаешься пережить в прострации,
Годы становления в вечность облечить?
В этом мире поисков нам дано наполниться,
Нам дано насытиться прелестью любви,
Чтоб потом в ином миру непременно помнился
Яркий свет негаснущей праведной зари!


Тебе Господь давал урок
О силе мысли и сознанья,
Но ты уроком пренебрег
И обесценил свои знания.
Попытка знания усилить
Ценой духовных убеждений
Поистрепала твои силы
И потушила вдохновенье.

Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
Навіки повертаються сюди.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!

2010 р.

Так тихо вечер льется, словно музыка,
Навеянная нежностью и прелестью весны.
И мысли сладко клеятся, как косточки арбузика,
Медовые, пахучие приходят ночью сны...
А утро- нетревожное, невероятно свежее
Щебечущими трелями заполнило простор.
Встает из-за пригорка "подсолнух" ярко-рыжий,
Заглядывает в окна , не замечая штор.
Земля пыхтит и пыжится, как тесто дрожжевое:
"Проклёвка" нежной травки из-под гнилой листвы.
И где-то в подворотне собака страстно воет:
Отбилась от своей шальной братвы.
Всё-всё пришло в движение, прониклось ускорением:
Подпрыгивает...Охает...Моргает...и дрожит...
"По щучьему велению", по нашему хотению-
Дорожка из-под ног в садок бежит!
А там, в саду вешнёвом, справляют новоселье
Пернатые, хохлатые, певучие скворцы!
Они трещат без умолку о счастье в доме новом:
Для них, неприхотливых, скворечники- дворцы!
Ах, суета весенняя! Такая многоликая!
Такая песнопенная, как звонкая капель!
Природа в Марте чуткая, еще немного дикая,
Но вот уже на смену спешит хмельной Апрель.

Не смію писане Барковим
Пристойно перекласти я
Й не смію навіть у розмові
Згадати вголос це ім’я.

***
Не в тім біда, що ти поляк –
Міцкевич лях, Косцюшка лях.
Та будь, про мене, хоч татарин –
І в тім не бачу я встида.
Будь жид – і це ще не біда.
Біда, що ти Відок Фіґлярин.

***
Напівмілорд, напівкупець,
Напівмудрець, напівневіглас,
Напівшельмець… Та все ж надіюсь,
Ще буде повним він колись.

2012 (переклад з російської)

Зрушує час запізнілість годин,
Промені заходу вечір надвипив.
Ти повертаєш у кожну з глибин.
Хто проказав тобі знову відчалити –
Серце печалити
Чи зупинити?
Кожне стискання і пульс неба вище
В душу вривається оскаженіло.
Місце прощання – гниле попелище,
Згарище всіх зрозумілих знеболювань
Бритвою зголював
Згортки від тіла.
Сутінки містяться поза очима,
Серця тепло як центральне опалювання.
Що нашептали нічні херувими?
Як віддавати невдячні борги?
В кожного різні боги,
Хтозна чи правильні.
В двері каюти постукує виснаження,
Молиться відчай в прийдешність світанку.
Можна пірнути, щоб більше не вистежили
Лиш за бортом не вода а вогонь,
Серце немов каніфоль
Хоче в своє Порто франко.
05.03.12

Вітер такий, що, здається, попадають зорі –
Так, наче падають яблука в білім саду.
Вина зі снігу.
Берези мої тонкокорі.
Що доганяю і що в цьому світі я жду?

Славу?
Багатство?
Кохання?
Чи святість небесну?
Може, безсмертя?
А може, сумне забуття?
Більше душевне,
Чи все-таки більше тілесне?..
Смерть героїчну,
Чи просто рослинне буття?

Осінь намазана медом.
Сметаною – січень.
Літо – зелено-червоне,
Прозора весна.

Все продається.
Й нащадки легендної Січі
Теж продаються –
Як пляшки сухого вина.

Жити стає нецікаво
У грошному світі.
Хочеться пекло побачити.
Мріявся рай.

Більше любилися тут мені
Жовтень і квітень,
Пісня дівоча стара.

Ще поважав я
Зазоряний вітряний космос.
Довго дивитись на вишню,
Що квітне,
Умів.
Гладив, як річку,
Схвильовані мавчині коси
Ніжно, без слів.

А вже як треба стріляти –
То буду стріляти,
Адже до смерті готовий,
Хоч смерті не жду.

Ну а наразі я буду пекельно гуляти,
Голий душею і тілом, –
Як в райськім саду...

Вагітніли хмари, ось-ось із землиці,
Народиться квітам життя весняне,
Голівки вже видно, чекають водиці,
Ще трохи, і зливою небо шмагне.

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
з-під скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

2012

Заримую втіху й стріху –
Ой багато буде сміху!
Олігарха й голодранця,
Ще – сусідку і коханця!

Мерседеса і карету
(Для динаміки сюжету)!
Про Гаваї – годі! Годі!
Загоряти – на городі!

Ще про душу, рідну хату,
Щиру вдячність депутату!
Про Пегасів, Муз і каву,
Лáвровий вінок і славу!

Тут поети й поетеси –
Подавай делікатеси!
В них фантазія багата –
Треба щось… таке… до свята.

Напишý про перса, ноги,
Пасувало б ще про… роги.
Не в сусіда, а у лося.
Прошу! Пробуйте! Вдалóся?

Зміксував кохання й лóзи –
Аж перчить – на очі сльози!
То не страва вийшла – мрія!
Назва – сміхотерапія!


1.04. 2012

Стікали хмарами години
На тлі червоного вікна,
А ти справляла роковини,
В бутилці теплого вина.

В уяві бігли кіноленти,
Колись щасливого життя.
І ті щасливії моменти ,
Перетворились в каяття.

Навіщо ти спалив до тла?
Невинної дівчини почуття.
У них ж любов твоя цвіла,
Й гнилою впала того дня!

Коли покинув рідні береги,
Ти зрадивши пішов в чужі краї.
Ступивши на пісок омани,
Ти вщент розбив ті вірні скали.

Ті скали вже не возведе ніхто.
Пісок ж розвіє вітер по землі.
І сам для себе ти будеш "ніхто",
А поки ти у сні, на висоті...

Але ж вона не буде вже твоя.
Навіки стане мов чужа.
І понесе її до нового життя,
Розвіюючи в вітрі імена.

Прийде тобі лиха година
І та лукавая змія.
Візьме тебе y домовину,
А заодно й твоє життя.

І що мені на це сказати?
Ти втратив ангела свого.
З котрим могли удвох літати,
Якби не зрадив ти його!

(Jersey City 01.04.2012)

О рідна мамо Україно!

Писать про тебе,кажуть, гріх.

Неординарно мислить треба,

А я старий пускаю піт!

Неправда все!Без тебе, мила,

Всім новоявленим кінець.

Якщо ж в тобі нема потреби,

Для чого нам іти на герць?

Бо, як не ти, якийсь загреба

Здобутий одягне

вінець.


2000

Допиши два рядки.
Хай затихнуть останні трамваї.
Гобеленовий шлях нескінченний,
Немов муліне.
Після зливи земля пахне літом
І липовим чаєм.
Все здається сумним,
Що було невимовно смішне.

Повечеряти вдвох,
Забираючи крихти в долоні.
Хай прикметам на зло.
Ці ромашки сухі на столі.
Наш цукровий сироп –
Не повіриш – нестерпно солоний.
Всі великі слова, виявляється,
Надто малі.

Допиши два рядки.
Хай здивуються шафи і штори.
І статечна сльоза десь зависне
У складках повік.
Хай за вікнами дощ
І липневі дорожні затори.
Що завершене в строк,
Залишається з нами навік.
1.04.2012

Пародія

Пече й болить – мовчать скрижалі…
Питання мучить непросте:
Без рейтинга писати далі?
А що, як він… не підросте?

1.04.2012

Яка поезія, коли
Зорею жінка ясноока
Неждано вийшла із імли
І засіяла на всі боки?
Які там рими і слова,
Чи у рядках зворотів перла,
Коли йде кругом голова
І навкруги – життя завмерло?
Шляху не видно на Парнас
Моєму погляду весною –
Стоїть, як вкопаний, Пегас,
Очей засліплений красою.
Вони, мов небо, голубі,
І як живі чуття безкраї, -
Мене підкорюють собі
І ні на мить не відпускають…
29.03.12

наготую колива
нагодую кожного
покочуся колесом
з дому чужоложного

пригорну старого діда
мідночолого Аїда
Церберу у три роти
дам цеберко пустоти

Аж зуби заломить одразу кринична вода,
А п'ю - не нап'юсь, бо смакує дитинством далеким.
Ще згадує хата, люстерками шиб вигляда,
Гостинно клекоче з гнізда верхового лелека.

Я - вдома, я - вдома! Радіє євшанно земля,
Вона не зникома. А спогади трепетні, світлі...
З городу хустинка матусі майне іздаля,
Рвонуся назустріч, а неньки нема на цім світі.

Залишилась яблуня, вже напіввсохла, стара,
Вона пам'ятала бабусю і нас - малюками.
А час, хоч безжальний, у серці не все витира,
Що панькало, гріло і що запеклося роками.

По хресній дорозі, що нас од порогу веде
Всевишнього ласку і нові дива відкривати
І отча любов, і завзяття душі молоде.
Хіба ж ми посміємо, брате, оце забувати?

30.03.2012

Біль пронизує серце

Притискує ноги до полу

Краплина здоров`я на денці

Не терпить життя проколу

Серце вистукує. Серце

Прямує додому горем

Хто повернЕться з герцю

Тому зеленітиме поле!

2005 - 2012

Боже, какое время…
Словно парад невест
Звезды горят на небе
Нету свободных мест
Птицы никак не смолкнут
Старость ответит:- вот
Годы – всеядные – волки…
Тише, старуха врет
/Юность взрослеет позже
И непременно в долг/
Время какое, Боже!
Реже приходит толк
Взоры в окошке мнимы
И на морщинках боль
Ты не уйдешь с картины
Это такая роль
31.03.2012

на сто верстов
співали емпіреї
що ти любов
борониш бо козак

а ти пішов
від мене
і від неї
сховався в себе
мов старий їжак

той рік як Збруч
від мене і до неї
розповноводився
а ти не взяв весла
і голіруч
немов малі спудеї
не звідавши ні титла
ні мисла

у світ пішов
слід загубивши босий
себе шукати
досі не знайшов
у світ пішов
в собі збудивши ката
а жертві втяли коси
хоругов

31.03.2012

Хто ти? Чом рука навстріч
Не стрічає руку сестриньську?
Очі чекають лиш якусь мить
І опускаються сором'язливо.
Сад зачинено. Нема стежки.
Дороги тим паче.
Сад зачинений – чоловік.
Може, самій піти?
Чи битись об скелю до крові?
------------------
Рахель (Рахель Блувштейн-Села) –(1890-1931) – класик івритської поезії, перекладач.
Парафраз з «Пісні над піснями», 4:12: «Зачинений сад – то сестра моя, наречена, погамована хвиля, джерело загачене».

Зійшов ти з потягу небесного на мить
На станцію «Життя» містечка «Україна»
І в інший пересів, щоб в сонячну блакить
Помчати , як за повівом пір’їна.
У боки два квиток у тебе був.
Оплачені сповна усі витрати.
Сльоза скотилась на тремку губу,
В журбі смертельній похитнулась мати.
Вона печально мне в руках квитка
І ходить вздовж самотньої платформи,
Чи є про тебе звістка хоч яка, -
Зорить у далі поглядом незборним.
Все швидше стали мчати поїзди,
Прощань, розлук побільшало у світі.
Погас твій біль весняно - молодий ,
А мамин - тліє в бабиному літі.

31.03.12

а сніг на образах ти спиш у сіні
маленьке необлітане пташа
ходім в село там пахне вечір синій
солодше за найкращого вірша

село ласкаве там червоні лиця
на кухвайках там сиві рукави
а ми хто ми розкаяні провидці
чи може ми заблукані волхви

ти спи не вгадуй у селі там люди
живуть жують і жебрають життям
та не тремти бо що вже там не буде
я вже тебе нікому не віддам

в селі є відьма праведна родима
ночами сходить у якусь ясу
як я тебе закутаю й нестиму
повз її хату тричі пронесу

прокинешся та й підемо вже з миром
в це незнайоме золоте село
старої хати сволоки чотири
загоять все що душу нам пекло

впокоримось отим червоним лицям
на них який вже біль не замерзав
ти прокидайся можна помолиться
а сніг заплющив очі образам

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

І небо всміхнеться, і зорі дивують -
Як щастя у домі - господар будує,
Як щастя в народу - поети раюють,
Як мир на планеті - то люди царюють.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Ти прийшов у життя, якось пізно й невчасно,
Коли впали на землю останні плоди,
Я тебе виглядала в саду. Ой, як часто!
Танув день і зникали болючі сліди.

Почорніли хати, похилилися трави ,
Ти ступаєш в давно вже невидимий слід ,
На похилім стеблі, відгоріли заграви ,
Я не та що була. Навіть місяць поблід.

Білі хмарки потопали в небі синім,
І торкались сонця шиї лебедині...
Із труби,що височить за ровом,
сизі хмари виповзали хором...

Спокійно. Тут нікого.
Тільки німого
Бійся, бійся!
Смійся/не смійся,
А ти програв.
Нова зупинка : «Спатиму. Сплю. Спав.»
Твій транспорт
Їде на аеропорт,
Чекай на рапорт:
«Спорт – сила, сила – спорт!».
Відкрились двері
В атмосфері.
Зверни увагу, ти один
І втрачений. Годин
Нема, годинник став –
Стара зупинка: «Спатиму. Сплю. Спав.»

В повільному танці кружляють сніжинки,
І тихо на землю лягають.
Поглянь навкруги- діаманти-перлинки
У місячних променях сяють

Сріблястії віти в чарівному сні
Ніч лагідно снігом вкриває,
А вітер свої колискові пісні
До ранку ялинкам співає.

І ходить мороз од вікна до вікна,
Крижанії квіти малює.
І тільки старенька берізка одна
Здається, за літом сумує.

А місяць сіяє серпанком повитий,
Зібрались навколо хмарки,
Неначе сидять біля вогнища діти
І слухають дивні казки.

січень 2010

Весна нестримно повнить соком,
Теплом і ніжністю землі, -
Стебло тюльпана невисоке
Та зав’язь цвіту на стеблі.
Щоб незабаром у кімнату
Мою і світло, і тепло,
Його цвітіння жовтувате
Так само щедро принесло...
28.03.12

Вам дарували кульчики, бузок,
Браслети, книги, келихи, цукерки?
Дарів набрала в пам’яті з візок...
Мені не дарували феєрверків!

А Теклі піднесли – поміж халеп.
Півоніями різав ночі покрив!
Сяйний букет прийняв за неї степ,
Що так стомився від хімічних добрив…

Не вазу кришталеву чи манто,
Не ланцюжок з підковою чи серцем –
Подарував їй диво муж Петро –
Та й пив до ранку оковиту з перцем...

Він по війні гранату відкопав.
Безрукий – та кохання квітло в небі.
Я чула, як гула друзяк товпа...
Пелюстку дива підняла на греблі.



2007-2012

1

За ставом – ліс… Тут – хвилями – осмута…
День – пекло, а вночі – спогадок рай.
Як у світань варив густу отруту
Для мавки, перелеснику, згадай!
Лиш пригубила пійло… Місяць марю.
Підступний карбівничий, красень-маг,
Дання з тройзілля ти назвав „нектаром”,
„Від спраги” келих різьблений простяг.

Укрила плахта – з пахощів і звуків…
Зів`янув сором, притлумивши страх…
В колибу занесли смагляві руки…
«До ранку – твій, зелена! Твій я – Стах…».

2

Палюча лава пропікала вени…
А ти сміявся… Йшов – за живопліт…
Вінки плела – з ромашки і марени…
Забула всі орелі – з вишні віт.

3

Я бігла – бо зникав ти...
Переповзала луки…
Я навісніла з горя...
Співала – від розпуки…
Я роздирала сіті…
Ти в Ївги їв книші…

– Русалко… досить згадок... –
Шерхочуть комиші.

Бо насправді тебе не було...
Розігралась веселка уяви,
Коли сонце на серці цвіло,
Як зі сну прокидалися трави.

Коли перші шпаки серед хмар
Розтягнули весняне знамено -
Захмеліла з надуманих чар,
Змайструвала тебе достеменно

Тільки в мріях своїх до світань...
Цілувала несправжнє, любила.
Квіткувала себе між бажань,
Тіні втіхи в думках знаходила.

А насправді тебе не було
Ані днини, та навіть півмиті...
Там, де сонце у серці цвіло,
Залишились надії розбиті...
(25.03.12)

Я ховаю себе у долонях
Зацілованих, теплих, тремких,
Стугонять якісь тиски у скронях,
Бо зі мною є ти, з тих палких.

Ти зустрів мене, ніжну й співучу,
Ти торкнувсь цього леза країв.
У кропиву зелену ядучу
Запустив своїх трьох солов’їв

Перший - гарний, вродливий, цікавий,
Другий птах має птаха в собі,
Третій спробував бути ласкавий
І у скриню заліз до скарбів

Ось, дивися, перстені й коралі -
Це я теж тебе люблю, повір
Ми з тобою разом в ідеалі -
Це найкращий з усіх сувенір.

2012

Не треба слів. Вони такі важкі,
Їх зносити щодня – німіють руки.
Розрад нема – терпіння і розпука,
Тож не ліпи зі слів нових божків.
Вони для тебе цінні, що й казать.
Поблискує мармиза золотава…
А що, як це – не суть, лише оправа
Без дозволу повернення назад?
Кайданки на вуста – твоє «клянусь».
Ти знов промовив! Хто тебе зурочив?
Прошу, помовч, бо всі слова – пророчі.
От вимовиш – і станеться комусь.
2012

Пародія

Те хвилювання
Гірше як отрута,
А поцілунок – алерген!
Апчхú!
Не жах – жахіття!
Вкотре переплутав
Казкові губи
Й дикі їжачки…


30.03.2012

неотвратима словно тать
пришла суббота
в окошко скалилась Луна
вполоборота

и в черном вымокшем плаще
по влажным крышам
ходил Охотник но никто
его не слышал

а кто-то пел а кто-то ел
рассвета плесень
и ветер выл, уныл & зол,
и мракобесен.

Я вересень сьогодні зустрічаю,
Не хочу вимережувати слів.
Виходжу в сад, і там мене чекають
Дерева із ліхтариками слив.
Чи я романтик чи таки невдаха?
Чи осінь не зведе на манівці?
Горить,  як серце зоряного птаха,
Ліхтарик сливи у моїй руці.
І пахне сонцем! Тéпло сонцем пахне!
...Та щось гірке в душі мені щемить,
Що прийде час, коли цей сад зачахне,
Плодами згасне, листям відшумить...

звуки мира летящие в небо,
ритмы улиц с басами дорог,
и распевка за утренним следом,
в перезвонах, за шагом слог.
___

низкий голос, улыбка мягко,
что-то манит, волнует сны.
Эвридика, мечта, загадка...
сердца полюс, росток весны.

да, у ветра сегодня праздник!
перебором звенит струна,
оглянешься - забудь о главном,
да, Орфей! Вот, такие дела...

птицы в небе как запятые,
между строк, между да и нет,
кто-то вспомнится... были, были...
не забудь улыбнуться в ответ
2011

Як в»юн.. як дощ.. та моцні пальці майстра
у три погибелі зімнуть – і в кут..
І буде час, вона, од центра крайня,
Вже інших закликатиме до пут...

Та як завжди не квапиться їх вітчим.
Згубитися самому серед них?
Йому ніяк сьогодні вже до річки
Щоб різати «живе» вночі.. не з тих!?

.. за скільки літ нарізав - вирок: розстріл..
Лоза із вітру березнем кричить:
До осені сховай мечеті ніздрі!
.. очима змовк, і плетене мовчить..

Які там майстри! – справжні живодери..
Ви бачили як скаржиться лоза?!
Коли по жилах лезом гострим в перед
З усіх боків нам цвіркає сльоза?..

…а в кошики насиплють бараболі
Чи десь у тин горщечки –ліпота..
Піду і я. Зрізатиму поволі..
Почну із того.. крайнього прутка…
30.03.2012.

Тихий вечір. Спить село. На небі чисто.
У повітрі розіслався запах м'яти.
Срібна зірка, мов перлина із намиста,
Зачепилась за димар моєї хати.

Мліють верби у духмяній позолоті,
Сонна тиша огортає п'яні маки,
Тільки качка зрідка крикне на болоті
Й на краю села загавкають собаки.

Вдалині тьмяніє дзеркало ставкове,
Ген за обрієм поля відпочивають.
Ну а зорі, наче квіти кольорові,
Білим попелом натхненно посипають.

Я сиджу в дворі під грушею старою,
В таку пору тільки мріяти й мовчати.
Сум пішов. На серці спокій. Ти зі мною,
Ну навіщо нам в цю нічку засинати?

1998-2001

Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
служили стільки весен їм, боялись стільки літ…
Ще недоспілі яблука, о де ти, мій Адаме?
Чи це Лілі причарувала, чи насправді ця Ліліт?

Я ще збираю яблука в осінній круговерті,
листком не прикриваю все, що можна, уночі.
Ще двері раю нашого востаннє незаперті,
та змій пантрує, лагідно і щиро сміючись.

Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
Їх стільки весен слухали, чекали стільки літ.
Ми знали ціле слово, залишилися лексеми.
Ні крил тепер, ні ангелів, перерваний політ.

Боги нам біло заздрили,ми рай створили знову
на нашій грішно-праведній незайманій землі.
Увечері під вишнею шепочемо розмову,
є ти і я, є ми удвох, нема між нас Ліліт.

30.03.2012

Цінується відношення,
Не бірка, не ціна.
Скероване узгодження -
Лушпайка від зерна.
Не стомлена утомою,
А спалена украй
Твоєю надсвідомою
Байдужістю. Нехай!
Вона крізь попіл вродиться
Ще краще ніж була.
Було... Але розгониться
Світанкова зола.

***
у тиші кімнати
раптовий вітер огорнув мене
ласкавий вітер погляду
*

зіграємо у гру неправда_правда
крізь чорно-білий пломінь фоліанта
під зливу мук на чистому папері
о сонце_місяць, слово - веда_анта

осанна паростку під крівлею двокрапки
і тому клечанню, що б'ється із землі -
від інь до янь бої, великі й надвеликі,
такі насправді суттю крихітно-малі

у словогрі у біль_ненависть_радість
немає переможців, є - віхи і віки
укриті славою чи просто-напросто прожиті -
і те, і інше - багнення того... що не знайти

.............................

Еге ж, пригріває. І пам’ять, що ті поля:
скорше плевелів злак від межі не звидиш.
Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
висівають сорго, мати б знаття, де Північ.
Рілля і лапки грака нівроку гріє, парка;
пахне живицею тес. І терпко
мружачись від разючого сонячного пучка,
бачиш зненацька воскову щоку клерка,
метушню в коридорі, емальований таз,
чолов’ягу в м’ятому капелюсі; він супить брови,
і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас,
а обм’якле тіло в калюжі крови.


1975 - 1976

Завжди випадає можливість вийти з домівки на
вулицю, де коричнева довжина
заспокоює око під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз колива ботву,
і вулиця віддалік звужується в букву "У",
як обличчя у підборідді, і пся причинна
вилітає із підворіття, що зібгана папірчина.
Вулиця. У деяких зі споруд
показні вітрини, повні полиці;
і, що ліпші, то тішишся, що здоровий глузд
не лишив тебе з ними наодинці.

Дажбог сміявся і палив кресало.
Прадавній Київ мріяв про політ.
Княгиня свого князя виглядала
і так молилась про його прихід.

Цвіли каштани. Ранок - як ніколи:
його б напитись, ніби молока,
зірок би зачерпнути світанкових,
просіяти – одна роса дзвінка.

Весна була напрочуд виняткова,
як дівчина, що ждала старостів!
Закохані на березі Дніпровім
з рук випускали білих голубів.

…Уламки капищ, вогняних покоїв,
баских коней та доблесті мечей.
Княгиня жде. Тим часом день рукою -
зітре росу з її ясних очей.