Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Ти прийшов у життя, якось пізно й невчасно,
Коли впали на землю останні плоди,
Я тебе виглядала в саду. Ой, як часто!
Танув день і зникали болючі сліди.

Почорніли хати, похилилися трави ,
Ти ступаєш в давно вже невидимий слід ,
На похилім стеблі, відгоріли заграви ,
Я не та що була. Навіть місяць поблід.

Білі хмарки потопали в небі синім,
І торкались сонця шиї лебедині...
Із труби,що височить за ровом,
сизі хмари виповзали хором...

Спокійно. Тут нікого.
Тільки німого
Бійся, бійся!
Смійся/не смійся,
А ти програв.
Нова зупинка : «Спатиму. Сплю. Спав.»
Твій транспорт
Їде на аеропорт,
Чекай на рапорт:
«Спорт – сила, сила – спорт!».
Відкрились двері
В атмосфері.
Зверни увагу, ти один
І втрачений. Годин
Нема, годинник став –
Стара зупинка: «Спатиму. Сплю. Спав.»

В повільному танці кружляють сніжинки,
І тихо на землю лягають.
Поглянь навкруги- діаманти-перлинки
У місячних променях сяють

Сріблястії віти в чарівному сні
Ніч лагідно снігом вкриває,
А вітер свої колискові пісні
До ранку ялинкам співає.

І ходить мороз од вікна до вікна,
Крижанії квіти малює.
І тільки старенька берізка одна
Здається, за літом сумує.

А місяць сіяє серпанком повитий,
Зібрались навколо хмарки,
Неначе сидять біля вогнища діти
І слухають дивні казки.

січень 2010

Весна нестримно повнить соком,
Теплом і ніжністю землі, -
Стебло тюльпана невисоке
Та зав’язь цвіту на стеблі.
Щоб незабаром у кімнату
Мою і світло, і тепло,
Його цвітіння жовтувате
Так само щедро принесло...
28.03.12

Вам дарували кульчики, бузок,
Браслети, книги, келихи, цукерки?
Дарів набрала в пам’яті з візок...
Мені не дарували феєрверків!

А Теклі піднесли – поміж халеп.
Півоніями різав ночі покрив!
Сяйний букет прийняв за неї степ,
Що так стомився від хімічних добрив…

Не вазу кришталеву чи манто,
Не ланцюжок з підковою чи серцем –
Подарував їй диво муж Петро –
Та й пив до ранку оковиту з перцем...

Він по війні гранату відкопав.
Безрукий – та кохання квітло в небі.
Я чула, як гула друзяк товпа...
Пелюстку дива підняла на греблі.



2007-2012

1

За ставом – ліс… Тут – хвилями – осмута…
День – пекло, а вночі – спогадок рай.
Як у світань варив густу отруту
Для мавки, перелеснику, згадай!
Лиш пригубила пійло… Місяць марю.
Підступний карбівничий, красень-маг,
Дання з тройзілля ти назвав „нектаром”,
„Від спраги” келих різьблений простяг.

Укрила плахта – з пахощів і звуків…
Зів`янув сором, притлумивши страх…
В колибу занесли смагляві руки…
«До ранку – твій, зелена! Твій я – Стах…».

2

Палюча лава пропікала вени…
А ти сміявся… Йшов – за живопліт…
Вінки плела – з ромашки і марени…
Забула всі орелі – з вишні віт.

3

Я бігла – бо зникав ти...
Переповзала луки…
Я навісніла з горя...
Співала – від розпуки…
Я роздирала сіті…
Ти в Ївги їв книші…

– Русалко… досить згадок... –
Шерхочуть комиші.

Бо насправді тебе не було...
Розігралась веселка уяви,
Коли сонце на серці цвіло,
Як зі сну прокидалися трави.

Коли перші шпаки серед хмар
Розтягнули весняне знамено -
Захмеліла з надуманих чар,
Змайструвала тебе достеменно

Тільки в мріях своїх до світань...
Цілувала несправжнє, любила.
Квіткувала себе між бажань,
Тіні втіхи в думках знаходила.

А насправді тебе не було
Ані днини, та навіть півмиті...
Там, де сонце у серці цвіло,
Залишились надії розбиті...
(25.03.12)

Я ховаю себе у долонях
Зацілованих, теплих, тремких,
Стугонять якісь тиски у скронях,
Бо зі мною є ти, з тих палких.

Ти зустрів мене, ніжну й співучу,
Ти торкнувсь цього леза країв.
У кропиву зелену ядучу
Запустив своїх трьох солов’їв

Перший - гарний, вродливий, цікавий,
Другий птах має птаха в собі,
Третій спробував бути ласкавий
І у скриню заліз до скарбів

Ось, дивися, перстені й коралі -
Це я теж тебе люблю, повір
Ми з тобою разом в ідеалі -
Це найкращий з усіх сувенір.

2012

Не треба слів. Вони такі важкі,
Їх зносити щодня – німіють руки.
Розрад нема – терпіння і розпука,
Тож не ліпи зі слів нових божків.
Вони для тебе цінні, що й казать.
Поблискує мармиза золотава…
А що, як це – не суть, лише оправа
Без дозволу повернення назад?
Кайданки на вуста – твоє «клянусь».
Ти знов промовив! Хто тебе зурочив?
Прошу, помовч, бо всі слова – пророчі.
От вимовиш – і станеться комусь.
2012

Пародія

Те хвилювання
Гірше як отрута,
А поцілунок – алерген!
Апчхú!
Не жах – жахіття!
Вкотре переплутав
Казкові губи
Й дикі їжачки…


30.03.2012

неотвратима словно тать
пришла суббота
в окошко скалилась Луна
вполоборота

и в черном вымокшем плаще
по влажным крышам
ходил Охотник но никто
его не слышал

а кто-то пел а кто-то ел
рассвета плесень
и ветер выл, уныл & зол,
и мракобесен.

Я вересень сьогодні зустрічаю,
Не хочу вимережувати слів.
Виходжу в сад, і там мене чекають
Дерева із ліхтариками слив.
Чи я романтик чи таки невдаха?
Чи осінь не зведе на манівці?
Горить,  як серце зоряного птаха,
Ліхтарик сливи у моїй руці.
І пахне сонцем! Тéпло сонцем пахне!
...Та щось гірке в душі мені щемить,
Що прийде час, коли цей сад зачахне,
Плодами згасне, листям відшумить...

звуки мира летящие в небо,
ритмы улиц с басами дорог,
и распевка за утренним следом,
в перезвонах, за шагом слог.
___

низкий голос, улыбка мягко,
что-то манит, волнует сны.
Эвридика, мечта, загадка...
сердца полюс, росток весны.

да, у ветра сегодня праздник!
перебором звенит струна,
оглянешься - забудь о главном,
да, Орфей! Вот, такие дела...

птицы в небе как запятые,
между строк, между да и нет,
кто-то вспомнится... были, были...
не забудь улыбнуться в ответ
2011

Як в»юн.. як дощ.. та моцні пальці майстра
у три погибелі зімнуть – і в кут..
І буде час, вона, од центра крайня,
Вже інших закликатиме до пут...

Та як завжди не квапиться їх вітчим.
Згубитися самому серед них?
Йому ніяк сьогодні вже до річки
Щоб різати «живе» вночі.. не з тих!?

.. за скільки літ нарізав - вирок: розстріл..
Лоза із вітру березнем кричить:
До осені сховай мечеті ніздрі!
.. очима змовк, і плетене мовчить..

Які там майстри! – справжні живодери..
Ви бачили як скаржиться лоза?!
Коли по жилах лезом гострим в перед
З усіх боків нам цвіркає сльоза?..

…а в кошики насиплють бараболі
Чи десь у тин горщечки –ліпота..
Піду і я. Зрізатиму поволі..
Почну із того.. крайнього прутка…
30.03.2012.

Тихий вечір. Спить село. На небі чисто.
У повітрі розіслався запах м'яти.
Срібна зірка, мов перлина із намиста,
Зачепилась за димар моєї хати.

Мліють верби у духмяній позолоті,
Сонна тиша огортає п'яні маки,
Тільки качка зрідка крикне на болоті
Й на краю села загавкають собаки.

Вдалині тьмяніє дзеркало ставкове,
Ген за обрієм поля відпочивають.
Ну а зорі, наче квіти кольорові,
Білим попелом натхненно посипають.

Я сиджу в дворі під грушею старою,
В таку пору тільки мріяти й мовчати.
Сум пішов. На серці спокій. Ти зі мною,
Ну навіщо нам в цю нічку засинати?

1998-2001

Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
служили стільки весен їм, боялись стільки літ…
Ще недоспілі яблука, о де ти, мій Адаме?
Чи це Лілі причарувала, чи насправді ця Ліліт?

Я ще збираю яблука в осінній круговерті,
листком не прикриваю все, що можна, уночі.
Ще двері раю нашого востаннє незаперті,
та змій пантрує, лагідно і щиро сміючись.

Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
Їх стільки весен слухали, чекали стільки літ.
Ми знали ціле слово, залишилися лексеми.
Ні крил тепер, ні ангелів, перерваний політ.

Боги нам біло заздрили,ми рай створили знову
на нашій грішно-праведній незайманій землі.
Увечері під вишнею шепочемо розмову,
є ти і я, є ми удвох, нема між нас Ліліт.

30.03.2012

Цінується відношення,
Не бірка, не ціна.
Скероване узгодження -
Лушпайка від зерна.
Не стомлена утомою,
А спалена украй
Твоєю надсвідомою
Байдужістю. Нехай!
Вона крізь попіл вродиться
Ще краще ніж була.
Було... Але розгониться
Світанкова зола.

***
у тиші кімнати
раптовий вітер огорнув мене
ласкавий вітер погляду
*

зіграємо у гру неправда_правда
крізь чорно-білий пломінь фоліанта
під зливу мук на чистому папері
о сонце_місяць, слово - веда_анта

осанна паростку під крівлею двокрапки
і тому клечанню, що б'ється із землі -
від інь до янь бої, великі й надвеликі,
такі насправді суттю крихітно-малі

у словогрі у біль_ненависть_радість
немає переможців, є - віхи і віки
укриті славою чи просто-напросто прожиті -
і те, і інше - багнення того... що не знайти

.............................

Еге ж, пригріває. І пам’ять, що ті поля:
скорше плевелів злак від межі не звидиш.
Уявляєш і Південь, де уже, мовляв,
висівають сорго, мати б знаття, де Північ.
Рілля і лапки грака нівроку гріє, парка;
пахне живицею тес. І терпко
мружачись від разючого сонячного пучка,
бачиш зненацька воскову щоку клерка,
метушню в коридорі, емальований таз,
чолов’ягу в м’ятому капелюсі; він супить брови,
і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас,
а обм’якле тіло в калюжі крови.


1975 - 1976

Завжди випадає можливість вийти з домівки на
вулицю, де коричнева довжина
заспокоює око під’їздами, худорбою
голих дерев, блиском калюж, ходою.
На пустій голові бриз колива ботву,
і вулиця віддалік звужується в букву "У",
як обличчя у підборідді, і пся причинна
вилітає із підворіття, що зібгана папірчина.
Вулиця. У деяких зі споруд
показні вітрини, повні полиці;
і, що ліпші, то тішишся, що здоровий глузд
не лишив тебе з ними наодинці.

Дажбог сміявся і палив кресало.
Прадавній Київ мріяв про політ.
Княгиня свого князя виглядала
і так молилась про його прихід.

Цвіли каштани. Ранок - як ніколи:
його б напитись, ніби молока,
зірок би зачерпнути світанкових,
просіяти – одна роса дзвінка.

Весна була напрочуд виняткова,
як дівчина, що ждала старостів!
Закохані на березі Дніпровім
з рук випускали білих голубів.

…Уламки капищ, вогняних покоїв,
баских коней та доблесті мечей.
Княгиня жде. Тим часом день рукою -
зітре росу з її ясних очей.

Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Безкрила, виглядаєш дощ
На ґанку самоти?
Він живить липи ніжну брость.
Чого жадаєш ти?

– Дощ колисково розмовляє,
Він біль мій розуміє:
Сердечна рана тиждень зяє...

– Глянь: Сонце землю гріє!
У променистому екстазі
Хлюпоче по ярах…
Воно загоїть ліпше мазі.
Злети! Забудь про страх!
Не маєш крил? Позич! Лети
Над світом посірілим!

І ось – нарешті: ви – на «ти».
Вростають крила в тіло...
Не дні, не пера – губиш страх.
Вже й Сонце недалеко...

Стрічай! Промінчик в пелюшках
Несе тобі лелека...



2007-2012

Літати? О, ні... Річок розлилось...
Є дім. Полюбляю прясти.
Дам голубу-вітру листа під крило –
Гінцеві мінливого Щастя.

Цей голуб здолає мільйони доріг.
У дощ він до тебе прилине...
В конверті не ключ, а крихкий оберіг –
Кохання червона перлина.

Одержиш її – не ховай у рукав.
Я в серці-мушлі зростила!
Ходити – то ноша легенька, пливка.
Літати над плесом – несила.

Леліє футляр – із твого каяття?
Вкладай ту криваву перлину!
Я вірю – тоді мій атол Почуття
Розбурхані будні поглинуть.



2002-2012

Чому ж такими ми чужими стали?
Так, ніби серце – не рідня.
І то ж любить не поспішали,
Чи то любов така скупа?
Чи може просто помилились:
І ти не той, і я не та?
Над нами долі поглумились
І ніби ж не бажаючи нам зла.
А сумно аж до крові,
Бо серце омивалося не раз,
І в своїм марнім пустослові
Прощалася не раз, не раз, не раз!
І я не знаю чи хтось спинить
Цю кляту круговерть чуттів,
Бо нам того не зупинить –
Ми лиш актори, а ви – невдячні глядачі.

Пусті прості слова,
Липкі гидкі образи
І сльози, як вода
Женуть/підштовхують до сказу.

Дарма давно примушуєм
Давитись один одним,
Чогось давно нема,
А може і не було досі?

Дарма! Воно було, є й буде.
Це вже давно записано в тобі-мені.
І боїмося, і не дуже,
Чого ж такі дурні?

Життя ще не навчило,
Чи не навчили ми життя?
Хай як було і буде,
Все, що не ми – то маячня.

2012

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося

леле, леліє - купаво у снах, що не хочуть завершити казку, -
пирснула мить і сховалась у ніч, дрібно_дрібно вицокує щастя
на годиннику північ, стрілонька стрілку милує, а старенька дзвіниця
розбурхала постіль і в тишу укуталась, лиш безсоромне плече...

носик до носика стиха посапує, флейта в повітрі ледь чутно розмову веде
місяць підглядує в шпарку між шторами, зірку прогавив - упала у прядиво_день

а на ранок розбудки_дзвінки вирвуть і викинуть й так нерозбірне письмо -
леля, лелія, купава_надія у віти сховається - голову схилить до рідної нені_землі

2012

Ты- мой рыцарь печального образа,
Дон Кихот из провинций Ла Манча.
Неподкупно смотрящий в глаза
Своего виртуозного Санчо...

Бесшабашный,блуждающий взгляд,
Персонаж из сомнительной сферы:
Собираясь на "бал-маскарад",
Демонстрируешь траги-манеры...

Ты- комично-трагичный герой,
Поражающий сердце наивностью,
Радикальный, пожалуй- изгой
С пережитками грез и учтивостью.

Прихвативший с собой патронтаж,
Непонятный для нашего времени.
"Ветряки" атакуешь ты на "абордаж",
Ног своих не снимая со стремени!

В бесконечной погоне
За призрачной целью,
Рыцарь в страстной агонии
Стал своей же мишенью...

Приїхав.
       Електричками, гру-
женими сирістю, сірістю,
млістю та судомами,
протягами; везли мару,
мікробів, сонце і мороз,
і посмішок щасливих стоси,
і посмішок скупих і знічених,
і мічених ідей; гукали
пароплави на Дніпрі,
ворони зачудовано припали
очиськами до сходу сонця,
і повагом, без роздратунку,
зливши звичну жовч,
розливши синяву
озимим збіжжям вищого ґатунку,
вчинили тисняву
на грізних лапах дуба.

Навмання.
          Ані дзвінку, ані тремтіння
дроту над степами.
Схотів згадати літо.
Втекти від мами.
Привезти меду, думати про діда.

2011

Мудрая Женщина появилась в его мире совсем неожиданно
И поведала сердцем о самой важной жизненной истине:
- На свете никогда небыло
Нет и небудет ничего сильнее, чем щедрое,
Бескорыстное сердце и неукрощенная душа чистой любви.
Он поверил, полюбил искренне Ее
И самим счастливым днем в его жизни будет тот день,
Когда обняв, прижмет Ее к своей груди,
И слившись в единое, они будут вечно счастливы.
2012г.

П'ятниця.Сумно.Скоромно думкам.
У крапинку дощ попід знаки питання.
Ринви_тунелі (як з лона від мами) -
У світ і на світло - народження плями.
Пальмове гілля все миє і миє себе до нестями...

2012

Мов побував у рідному селі,
Омитім сонцем, вітром і росою,
Коли в лице війнуло звіддалі
Настоєм трав і прілістю ріллі,
Впереміж із пилюкою рудою.
Навіяло… Сипнуло… Потягло, -
І без вина у споминах сп’янило
Мене не обміліле джерело
Думок про хати отчої тепло,
Яке моя відсутність не згасила...
27.03.12

ах какой вы правильный застегнутый до воротника
у которого нюх на женские сплетни и дрянная рука
я бы и ела яблоки эти да чег-то они с гнильцой
возможно и вправду верите что разлетаюсь пыльцой
по взлетной своей полосе
где из кухни проходят в сад
только чего-то во мне все морщится будто от паука

а он не такой понимаете до него максимум дорости
он справедливый и ведет вперед запястье мое и стихи
и может у него есть женщина юная как кипящее молоко
но от его звенящей свободы
дышется пористо и легко
он обнимает меня за плечи и балуется сладкой малиной
белый локон наматывая на палец дышит желаньем в спину

я ішла по бруківці весна здоганяла дощем
лопотіла крильми із балкону на вулиці Руській
десь далеко за містом у гнізда верталися бузьки
та у смузі контрастів зима не забулася ще

білим криком здіймався із сонного Ринку туман
ще душа не зігрілася цокали лунко підбори
брунькувались туристи із густо засіяних спорів
щоб поцупити лева якого на карті нема

а на Руській тим часом хитнувся весняний балкон
відірвався й поплив аж до сонця що снідало в Замку
залишилась від нього світлина оправлена в рамку
і бляшанка в яку наливали коту молоко.

Якось так історично склалося,
що у тих загумінках, звідки я родом, що в тій родині, звідки я кров'ю,
не було ні потреб, ні можливостей зупинитись – і слухати музику.
Тому ніколи й не бачила, як грають на флейті.
Подивилась колись в гуглі, так, для загального розвитку, як вона виглядає
(дудка як дудка, справді, нічого такого екстра) –
та і забула.
А коли вчора, у Києві, подруга запросила в органний зал –
«Це ж Бах, Анько, клавесин–орган-флейта, поревемо від душі» – зраділа, щиро кажучи.
Ще б пак! – цілком цивільний спосіб виплакатися, себто, катарсис –
Гріх таке пропускати...

Бачила
спину жінки за клавесином
Втомлену і сутулу.
Їх подавали в наборі, дуетом, удвох,
Жінка & клавесин:
Оксамитова сукня зі срібним шитвом вельми личила інкрустації інструмента.

Бачила,
як ангели сідали на старечі руки цієї жінки,
Смішно морщили небесні носи, принюхуючись –
пучки довгих, заморених пальців гостро смерділи «Асом»:
вчора вона довго відбілювала вельон своєї любові, втраченої піввіку тому.

Чула,
як орган гудів ізсередини,
Горні, горішні звуки схлипували разом із моєю Оленкою,
А я почувалася, мов на човнику вутлому, поміж двох берегів геть чужих,
бо над головою помирали світи та цивілізації,
а під ногами двигтів потяг метро, фарширований людом, ніби святкова гуска.

Бачила,
Як останньою вийшла вона.
Була мулаткою.
Срібну рисочку флейти приклала до пишних вуст,
Як пасторальна пастушка з тарілочки у музеї –
Отак-от набік, голову трішечки опустивши...
Коли грала, обличчя кривилося, ніби в дитини ображеної.
Густе чорне волосся перехоплене дешевою червоною гумкою із підземки.
Чорна вечірня сукня без жодних оздоб обнімала тіло – на колір – латте з ваніллю.

Чула
Спершу музику – срібну ниточку – аж навзрид.
Потім – хвилю оплесків,
Потім – змило.

Не бачила,
Як ховала сріблясту флейту в картонну коробку, а потім у сумку,
Як одягала коротку червону курточку, рукавички,
Під землю (палац «Україна») спускалась разом із Орфеєм,
Читала в підземці обличчя, пливла переходом,
Випірнула на Лівому березі,
В тоді – із двома пересадками –
У гетто Троєщини –
«Водітєль, на остановкє, пажалуста...»

Відчуваю кожен нерв,
що у режимі стерео
малює барви настрою
у ритмі серця.
Там стерті межі впертості,
там мертві вежі зверхності
і здерте те,
що на лиці затерте.
Я бачу звук модерних ядерних думок,
що в дикій круговерті
друкують світу вирок.

Хай сон дарує тобі море,
де сорок кольорів води
смарагди настрою сотворять
і шепіт променевої ходи.

Хай сон дарує тобі зливу,
криві, розмиті шиби хат
і мить хвилюючу збудливу
вологих губ, пянких бравад.

Хай сон дарує тобі мрію
про Каліфорнію й сухе вино,
надію в завтра,ну і на сьогодні - дію,
на вчора - акварельне, кольорове полотно.

Заколисана пісня у слові
Ледь захований жаль у вірші
Ти мене заспокоїш рукою
Я тебе обпечу до душі.

Ти прийдеш і не вимкнувши світло
Ще мені, трохи сонній зітхнеш:
Ну чого ти разом із тим вітром
Мої віття згинаєш? Та згнеш…

Ти мені говорила, що любиш
Я тобі говорив, що люблю
Ти хотіла, ти хочеш, а – губиш
Своїм тим-от покрівлю мою.

Я встаю, осміліла, як хвиля,
А попереду тільки кілки
Я сама – недосяжна, як миля
І ти мій і не мій – на віки.

2012

З доріг далеких ти прийшла,
Моя осіння втомо.
Чи добра ти, чи надто зла,
Поки що невідомо.
Я весь запав у жовтизну
Надій печально палих,
І як стараюсь - не збагну, -
Коли ж ці дні настали.

Зривав листки календаря
Час день у день невпинно.
Ніхто мені не докоряв
За так прожиті днини,
Лиш серця вироблена вісь,
Похилим сонцем гріта,
Повільно падала навскіс
У потойбіччя літа.

29.03.12

Де слава, де краса, начала зол твоїх?
Де площі гомінкі і громадяни ситі?
Споруди осяйні і храми гордовиті,
Мусія, золото, що міняться у них?
Гай-гай! Навіки зник Корінф золототканий!
І навіть попіл твій розтав серед полів,
Тут порожньо: лиш ми благаємо богів,
І стогне Алкіон з далекого туману!
______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Где слава, где краса, источник зол твоих?
Где стогны шумные и граждане счастливы?
Где зданья пышные и храмы горделивы,
Мусия, золото, сияющие в них?
Увы! погиб навек Коринф столповенчанный!
И самый пепел твой развеян по полям,
Все пусто: мы одни взываем здесь к богам,
И стонет Алкион один в дали туманной!

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

http://www.youtube.com/watch?v=i9lwf9Yea7M&feature=youtu.be

Мій друг мовчить... Сьогодні – безсловесний:
Не в’яжуться думки у перевесла,
Не блискає між римами роса...
Сльоза, сльоза, сльоза
Непрохано вселилася у душу...
Мовчання твого серця не порушу,
Та доторкнуся подихом вікна...
Вона, вона, вона,
Мабуть, так цільно-щемно полонила...
Чи полюбила, та - чи полюбила?
Чи буде чесно пригортати,
Кохати... так, як я?
Кохати
Тебе, мій любий друже?
Дуже, дуже, дуже...
(28.03.12)

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

липнуть смокінги в танці
до шовковості жриць
а на розсипах вранці
у туманність зіниць
сигарета і кава
разом падають ниць

о, спокусливе ложе!
хіть в обіймах смоли
простирадлами пекла
рвала ніч на шматки

...мліло сонце об тіло
а воно наче хмиз
тільки мить - і згоріло б
день сміявся: "ще спишшш?"

2012

Густі ялини побіля дороги,
Пухнастий і глибокий білий сніг.
Там олень біг, снажний і тонконогий,
Відкинувши на спину важкість ріг.

Тут слід його. Ось натоптав стежинок,
Ялинку гнув і білим зубом гриз –
Багато хвойних хрестиків, щетинок
Осипалося з маківки униз.

І знову слід розмірений, нелячний,
Аж ось – стрибок! На білому снігу
Собачі гони губляться – й гілляччя,
Обламане рогами на бігу…

О як він біг полегко у долині!
Не тямлячись від сили й торжества,
Він пориванням радісно-звіриним
Свою красу від смерті рятував!

_______________________________________________

* * *
Густой зеленый ельник у дороги,
Глубокие пушистые снега.
В них шел олень, могучий, тонконогий,
К спине откинув тяжкие рога.

Вот след его. Здесь натоптал тропинок,
Здесь елку гнул и белым зубом скреб -
И много хвойных крестиков, остинок
Осыпалось с макушки на сугроб.

Вот снова след размеренный и редкий,
И вдруг - прыжок! И далеко в лугу
Теряется собачий гон - и ветки,
Обитые рогами на бегу...

О, как легко он уходил долиной!
Как бешено, в избытке свежих сил,
В стремительности радостно-звериной,
Он красоту от смерти уносил!

Я вже іду,
Здіймаючи угору
Незримі крила, прагнучі увись,
Підношу погляд в небо неозоре,
Де янгол білий крилами огорне
Мене колись…

А ти будуй
Свій Храм душі і світла,
Вимощуй шлях до правди і добра.
Допоки тут – хай в серці твому квітне
Любов ясна, що стане ліком світу,
Виточуй рай!

Жени біду,
Залиш усі тривоги,
Хай тінь образ розчинить сяйво зір.
Бурхливий плин чекає за порогом,
Ти ж не впускай у душу лиш одного –
Гірких зневір.

Дощі пройдуть,
Душі зміцніють крила -
Для нових злетів, звершень і звитяг.
Усі образи світу я простила,
І ніжно так несе мене на хвилях
Ріка життя…