Усе було між нами до пори.
Важкі пологи першого «не варто
тобі до мене їздити», на картах
і гущі ворожіння до зорі.
Усе було між нами. Не гніви
обидві долі сумнівом раптовим
у щирості моїй.. Останнє слово
не поспішай сказати. І на «ви»
звертатися зарано при сторонніх.
Хоча б сьогодні... Ще хоча б сьогодні...

Розвісила береза химерні білі лапи-
Її за ніч засипав важкий лапатий сніг.
Стоять кущі в рядочок, немов зимові мавпи!
Так Рік Новий крокує заметами доріг!

Малюють сніговії феєрії казкові,
А згодом фейєрверки втішатимуть серця!
Зима! Зима з’явилась у нас сьогодні знову!
І падають сніжинки без краю і кінця!

Зліплю сніговика я! Морквину замість носа!
Зроблю йому чудовий зимовий макіяж!
В душі у мене свято, в очах – щасливі сльози,
А навкруги – прекрасний, засніжений пейзаж!

розчин із ніжності, розпад тканин
по видноколу танцює черва
будь ти одразу хоч з чотирма
все ж не позбудешся… однини

обриси тіл, геометрія тла
висіяв Бог міріади зірок
корчаться люди — по них плине ток
їх сповиває розхристана мла

візії гаснуть немов ліхтарі —
світло виходить з них ніби душа
скільки б себе ти не причащав
все ж зостаєшся у ролі старій —

ранок приходить, стинаючи дим
ти випливаєш із озера снів
в озеро побуту — ніби крізь злив —
(черви танцюють навколо) один…

Рубаї *******

1
Я не співець печалі і скорботи,
Ці почуття я здатен побороти,
Бо я Христову істину люблю,
Лише у ній – і сила, і щедроти.

2
Біжать літа за мною навздогін,
І пори року мчать навперемін.
Ітиму, не спиняючись, все швидше,
Бо відчуваю серцем – часу плин.

3
І на одній струні, мов Паганіні,
Я гратиму сюїти солов’їні,
Хай захмеліє серце від пісень,
Що живлять соками – душі коріння.

4
Заграй, маестро, скачучим смичком,
Як того хоче вітру метроном, –
Нехай кругом усе живе танцює,
А хто сумує – добре присором!

5
У ретростилі я іду вперед,
Є в класиці – пилок, нектар і мед.
Вклоняюся навчителям доземно,
І відчуваю серцем, як повпред…

6
Медовий келих зрілого життя –
І знову рясно квітнуть почуття.
Підхоплює ріка ця швидкоплинна, –
Та ми не знаєм часу відплиття…

7
Навіщо знову просиш ліхтаря,
Якщо в твоїй душі сія зоря?
Шукаєш Істину, йдучи від неї,
Долаючи – і гори, і моря…

Потреба в сповіді? Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
І хрест зів’яв, покорчило метал
Від сповідей і від химери щастя.

Не вірю я ні в біль в очах твоїх,
Ні в слово, що минулим пліснявіє,
Ні в праведне, ні в первородний гріх,
Ні в рай, ні в пекло – поховальні мрії.

Та кривить посмішку спокуси вірний біс,
М’якеньке хутро мостить під коліна
І сповідає, й каже, що невинна.
А що згоріло, те не варте сліз.

Чуєш, як кличе тебе ця ніч?
Чуєш тремтіння її притихле?
Марно ховатись, скидати з пліч
плач, що назавтра постане хрипом.

Чуєш - це я. Через сотні літ
Навіть невидиме стало явним...
Ніч закінчилась. Є світло. Світ.
Голос здалека- твоя омана.

Ці притихлі сніжинки мовчанням течуть під шкіру.
Шкірить пащу зима , видихаючи струму холод.
Причепити рожеву троянду думкам між горло,
Щоб у горщиках душ виростала стрімка довіра.

Щоб Андріївська церква пливла під різдвяну зірку.
Щоб було білосніжно у храмах людського світла,
Загорнувшись у хутро, магічна прийшла Маргарита,
Майстер губу копилив , криштальні збирав опилки.

Поміж ними була її ніжність у ножнах і сизі пера.
Синій танець дощу , і гарячий узвар із родзинок,
Він їй був, як струна, вона грала на ньому плинко,
І пилинки здувала з старих пожовтілих перлів.

Ці листки , де із рим виноград виростає божий
Відпивати повільно і ліпити на серце пластир…

Пригортатись медами слів
В медоносні долоні Майстра,
Бо вже скоро зупинка –
МЕТРО : Контрактова площа…

Я розкажу про життя України
Не глянцем модерних журналів ,
Не звабливим шиком вітрини
В екранах телеканалів.

Розкажу про ту , якій начхати
На розкіш світських півоній ,
Про ту , де з відчаю мати
Рве коси в пеклі агоній…


Щедрик , щедрик , щедрівочка …
Сніжок посипає ,
Ходять дітки щедрувати –
Ніхто не впускає.

Розлютилася зима ,
Щипає за щічки.
Повертає дітвора
До рідної тітки.

Та живе в селі багато ,
Дві корови має ,
Мов та пава , кожне свято
Обновки міняє.

Ще й до тину не дійшли –
Щедрика співають ,
Уявляють вареники ,
Що на них чекають.

Тітка чує ті їх співи ,
Аж міниться з злості.
« Прийшли кляті козарлюги ,-
Каже , - а не гості ».

Дядько сонно потягнувся ,
Штани одягає,
А змія як засичить:
« Нас вдома немає!... »

Малі стукають у двері:
« Тьотю , відкривайте ,
Щедрівочки веселенькі
У хату впускайте! »

Закоцюбла дітвора ,
З холоду танцює ,
Сидить тітка біля печі
І наче й не чує.


Пожурились , позгинались.
Може , ще постукать ?» -
Радяться . А Михась
У вікно вже лупить.

Враз квартирка скрипнула ,
Й хлопця жар обпік:
Крижана вода стікала
З голови до ніг.

Злякалася дітвора
Та й хутко втікати.
Михась – слідом , та дарма:
Старших не нагнати.

А мороз уже гарцює
По всій одежині ,
У кайдани заковує
Ніженьки дитині.

Нічка креше по землі
Місячним кресалом.
Орють небо димарі
Білосніжним ралом.

Утомилося хлоп’ятко
Сіло , спочиває ,
Аж чує: тихесенько
Хтось його гукає.

Оглянувся Михась –
Немає нікого.
А той голос , як напасть ,
Зве та й зве малого.

« В мене ніженьки болять ,
В мене рученьки щемлять .
Утомилась я , похилилась .
Порятуй мене , Михась ».

Говорила то калина ,
Згорблена від снігу ,
Край дороги у долині
Задумала втіху .

У самоті журилася.
Годі , вже набридло.
Пустоцвітом одцвілася –
Ягідок не видно.

І собі мале хлоп’я
Мати захотілось.
Теплота його тільця
Вже не раз їй снилась.

« В мене ніженьки болять ,
В мене рученьки щемлять .
Утомилась я , похилилась .
Порятуй мене , Михась ».

Мов у сні , по кучугурах
В глибоку долину
Побрів Михась рятувати
Самотню калину.

Пальтечко із себе скинув ,
Накинув на віти ,
Бо кому , як не йому ,
Її пожаліти.

Прихилився до калини ,
А та ніби мати ,
Пригорнулась до дитини
І уклала спати.

Зірки в небі аж помліли ,
Місяць блідий вкляк ,
Сичі в вербах оніміли ,
Вгледівши той жах.

Хмарка небом пролетіла ,
Труснула сніжком ,
Вії хлопчику прикрила
Холодним пушком.

« Щедрик , щедрик , щедрівочка » ,-
По селу співали.
Марно діти Михасика
На печі чекали.

Марно мати цілу нічку
Яруги лякала ,
На колінах матір божу
За сина благала.

Знайшли вранці чужі люди.
Як не віднімали ,
Мов уріс він у калину ,
Кущ геть порубали.

…Голосило все село ,
Хлопчика ховало.
Тільки тітки не було:
Недобре їй стало.
І не їсться , і не п’ється ,
Стала , як примара ,
То ридає , то сміється ,
Кричить …Божа кара.

… Не дожила й до Меланки –
Руки наложила.
Перед смертю зізналася:
« Я Михася вбила ».

Щедрик , щедрик , щедрівочка…
Сніжок посипає ,
А мене у друге село
Хтось уже гукає…

Не буде несподіваних зізнань,
разючих, ніби кров на простирадлі.
Крижину, на якій ми в лови грали,
розтяла березнева борозна.
А мій аміґо й оком не змигнув –
подався у байдужість автостопом.
Калоші не врятують від потопу,
чіпкі слова не висмикнуть зі сну,
у цих недбало скроєних ролях
ми перебрали поглядів скоромних

…і різь, неначе рись, реве у скронях
…і я лечу в холодний переляк
у темне гирло,
попід кригу снів,
в саме єство,
тісніше в зимний кокон,
і глибше,
глибше –
хоч і так глибоко
у цім ставку - бодай би обмілів...
межи снігів, як виразка, віджив,
бодай би захлинувся сам собою!
і тишею, яка без перебоїв,
тебе тримає
згірклим і чужим...

Ми грались у лисицю й журавля,
як діти.
Як дорослі – ми догрались.
Читач не дочекається моралі,
а під ногами дно – усе ж земля.

І може ми не будемо разом
Між нами не запалим почуття
І в дзвони буде бити за вікном
А ви будете в домі не одна

А я простий прохожий під дощем
Без цілі, заблукавши у житті
Шукатиму розраду день за днем
Шукатиму ваш образ у вікні

І квіти болю з криком упадуть
На камені холодні, мовчазні
І в котре небеса сльозу проллють
По тій зрадливій й бажаній весні

І в час коли бажання оживе,
Можливо і не статися тому,
Проте любов в дарунок - це святе
Й немов на вас чекав я на весну

*
Іскриться біле поле.
Із заметів
Морозний вітер сніжний пух зміта.
І білий світ
у куряві кружляє.

Навіщо, Господи, створивши білий світ,
У сповиток сяйний клав чорні русла?
Щоб сильні духом проривали сіть
Пересторог і... проросли неплюскло?

Людинолюбно з кістки – із ребра –
Повабну Єву сотворить намислив.
Так Ти волів. Можливо, що Адам,
Талан Твій маючи, створив би крила?

Мій зорний час. А сутозлотий блиск
Очей дитинних примерхає-гасне.
У всьому люд шукає кайф і зиск,
А я… євшан словес ціную красно.

Навіщо, Господи, прийшовши у мій сон
(Невже і я, слабка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав
нестримну
словотечу?

О, я відтоді не стуляю вій…
Пульсує дух поміж буттям і смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий?
гіркувата жертва?

2006
-----------------------------
прохання вірш НЕ оцінювати.

зорний - те саме, що зоряний,
тут - спрямований до зір...:)

Я осінь вишивала муліне.
Хвилини наповзали на хвилини.
Цей листопад ніколи не мине, -
Він зупинився, як старий годинник.

У ньому назавжди пішли дощі,
Такі рясні, і невимовно сірі.
У нім вогонь грайливо не тріщить
В порожній, не провітреній квартирі.

У ньому тільки два із кольорів,
І ті - іще не знаю, як назвати.
Цей листопад – за ніч перегорів.
Цей листопад – і сам собі не радий.

Він тягнеться над соснами, увись,
Він відіграв усі осінні ролі,
Він радий був би зрушити кудись
Із полотна, із пам`яті, із долі.

Вхопила нитка цупко і трима,
До хрестика лягає хрестик рівно.
Та завтра зранку родиться зима
Іще не люта і така наївна…

Принесла зима святки!
Вбрали миші кожушки,
Взяли зіроньки у лапи
Та й пішли колядувати.
Не забули і сопілку,
Щоб лунала пісня дзвінко:
“Нова радість... Добрий вечір
Всім господарям статечним!”
Найдрібніше мишенятко
Має крильця – янголятко
Повіншує файних ґаздів:
Щастя, злагоди, гараздів!

За гостями сніг лапатий
Зазирає в кожну хату,
І вітрець у шпарку дмуха,
Щоб збадьоритися духом.
Ще й морозко назирці
Носить квіти у руці
І букети крижані
Залишає на вікні.

Кожну хату, кожну нірку
Промінцем торкає зірка.
Так о світлій цій порі
Ходить радість по землі.

2010

Усім - найщиріші вітання з Різдвяними Святами!!!

Нічого в нас ніколи не було,
самотній сад і яблуні у ньому...
Вазонок, що дивився крізь вікно,
і птаство, що зліталось біля дому...

На небі сірому дві літерки малі -
то журавлі прощаються із нами...
Нічого в нас... Лиш груші на столі,
і фото в рушниках пожовкле мами...

Тобі добре,
ти просто мовчиш.
Ця глибинність
в несказаннім слові.
Ніби щось затремтить,
забринить,
Але так і не скажеться
вголос.
Тобі тихо –
навколо сніги.
Білосніжні імлисті намети.
Ці сніги
заховали від нас
ніжну зелень.
Холодні тенета!
Тобі легко!
Мов ангел крилом
доторкнувся незримо –
нечутно.
Ніби щось у тобі
відбулось.
Засвітило.
І тихо зітхнуло.

Дорога вже знає про тебе усе,
Крізь душу просочує в небо.
Ти навіть не камінь посеред шляху,
А сито. Ти втеча для себе.
Буття через тебе струмує, а ти
Не в силі його зупинити.
І плани, мов камінь, закидуєш у далечінь,
В надії життя захопити.
Даремно усе. Не спинити потік.
Та й сенсу у цьому немає
Бо ти – горизонт,
погляд, втуплений у далечінь.

Ти вічно для себе зникаєш.

Посміхнись мені, зимовий клене,
В снігопад до мене нахились,
хай на мить нам стане знов зелено,
хай зріднить нас ця єдина мить.
Ти і я такі обоє голі:
Твоє гілля і моя душа.
Простягну тобі свої долоні,
Й ми пірнем обоє в небеса.

Дощ - алкоголік,
П`є з бургундських хмарищ,
Тамує спрагу, хіть і воскресіння.
Майже прозріння
Через дим недавніх згарищ
Доходить до свідомості від болів

А біль – актор
Циганських пілігримів - ,
Злодюг і шахраїв мого життя,
Розп`ятого сміття
Недолею і святотацтвом Римів,
Набутого чи вкраденого вборг

Любов - трава
Чорнобилю й полину,
Багаторічна, дика, та - бур`ян .
Коріння вп`яв
Так глибоко проникнув,
Якби ж під корінь втнула хоч коса

Біль грає роль,
Що принц колись мав датський,-
Півбожевілля, детективу й туги.
І від наруги
П`є з горлянки хвацько
Дощів липкий, байдужий алкоголь

Той спирт з-під вій
Зросив усі дороги,
Обіч яких - покошена трава…
Пусті слова
Й занедбані тривоги
Переросли в хронічний вітровій…

А на Різдво – несподівано – тихо-тихо;
Під ліхтарями від снігу немає місця.
Усе, що із нами було – це вихор,
Який підняв нас, а потім влігся.

Життя не сходилося на стиках,
Та ми – сміливі – гайда супроти!
Літали високо, стрімко, дико,
І не боялись цього польоту.

А потім – вниз – голова на камінь.
А потім – вниз – і цей світ не милий.
Я б не повірила, що – із нами…
Якби серця наші так не нили…

Якби так вечір не йшов за снігом
Котячим кроком – м`яким, безшумно,
Якби за комір мороз не дихав…
Старий ліхтар про політ не думав…

А на Різдво – порожнеча вулиць,
Усі на небі, ми – щойно звідти.
Ми там таке урочисте чули,
Що тут - не знаємо, де подіти.

Що тут – по снігу, як Він по морю,
Йдемо, а слідом – дороги тануть.
І в найтемнішому з коридорів
За небом тужить фортепіано…

Тиха ніч, Свята ніч,
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває тихо
В тихім-тихім сні.

Тиха ніч, Свята ніч,
Гей, утри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас.
Вітай же нам,
Святе Дитя!

Тиха ніч, Свята ніч,
Ясний блиск з неба б’є.
В людськім тілі Божий Син
Прийшов нині в Вифлеєм
Щоб нам спасти
Цілий, цілий світ.

В оригіналі "Тиха ніч" (муз. Ф.Грубер, сл. Й.Мор)

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.

  
Місяць котиться до Монмартра
Бай... софіти пішли зі сцени
Від старого кінотеатру
Відлунали нічні сирени
 
М-р Боґарт за свіжим пивом
Проглядає пусті газети.....
Комуністи горять наживо....
Кубинці готують ракетний......
 
Сміт-і Вессон прибрав твій дилер
Сніжний ранок свічадний саван
Чорна кава та Генрі Міллер
Арлекінівська марна слава
 
Гелловінська світська забава
Тихий глум. Твій перфектний кілер
 
 
 
 -;-
 
 
 
 
 
 
 
 

Штрихами, тонами , тінями
Лягає знов вечір,
І півнями
Вже перші зірки сповіщені
Про безліч утіх
Непізнаних

Пастелі нічні, лазурові
Спускались на землю
Куривом.
Тонув, розчинявся без втрат
Мигдальних цілунків
Каскад

Прозорість напівзруйнована,
Огорнута тюлем,
Прихована
У подихах ритмо-глибинних,
У дотиках струму
І зливи

Вся ніч чомусь квітне шипшиною,
Шовковим вогнем,
Неспалимою,
Розкритою правдою тіл,
Пізнанням і зближенням
Прірв

Вже рідшають тіні й тони,
Світанком розбавлені
Сни.
І піють вже треті півні
Для нас у шовковій
Імлі...

Засклила льодами
Серце.
Скипіли слюдою
Весни.
Вмивалась сльозами
Роки.
Хворіти тобою-
Морока.

Я зрадила весну,
Бо осінь кохаю.
Я зрадила перша,
Щоб серце не краять.

Бо квіти пов`януть,
А осінь згорить,
A я плакать стану-
І зиму любить!...

Душа сльозлива
І думки ганебні
В січневі ночі,
Майже під Різдво.
І сон вразливий,
Полохкий, непевний,
І пробирає сум
Усе єство.
Ялинки в сріблі,
І кущі у ваті,
Мороз трішить,
Розтрушує сніги.
А серцю б - вити,
І душі- ридати:
Чому далеко,
Так далеко ти ?...

Сон не приходить вночі до кімнати.
Спати, не спати -ніч дратувати.
Дивні думки, цинічно-відверті,
Схоплять мене у свої круговерті

А на шкалі душевної муки-
Стодецибельні тяжкії звуки...
Харкає кров`ю вражена пісня,
Рветься назовні з подихом пінно

Що надломилось, де покосилось,
Звідки втекло, чом не скорилось,-
Все , як завжди, і якось не так,
Кава та сама, інший лиш смак

Дивно себе по кістках розбирати,
Найпотаємніше все розтинати.
Невиліковна, марна, глуха
Гордо панує моя самота....

Теплий махровий халат,
Не любить ні болів, ні втрат.
Затишком так огортає,
Зайвого він не спитає

Знав він багато днів,
Часто ридав і хворів,
Чай розливав на підлогу,
З сумом дививсь на дорогу

Ні не чекав він ласки,
Не розставляв він пастки,
Зранену грів він душу,
Хоч розумів не дуже

Не рахував він плями,
Не об`їзжав всі ями,
Він не шукав причини ,-
Просто халат- не мужчина...

Якась безпосередність і прозорість
У рухах,
У бажаннях,
У думках.
Зимова лютість і безмовна кволість,
Напруга,
Некохання,
Сум і страх

Заплутані нервові павутинки,
Оголені,
Скорочені
Вузлом.
У всіх очах- ні краплі, ні сльозинки;
Запалені,
Зморочені
Давно

Та рветься тиха, радісна прозорість
З середини,
З-під ніжності чуттів.
Така приємна, неосяжна хворість,
Заквітчана,
Без гострості
Кутів!..

Дощить липнева м`якість
Потужністю всіх злив.
І пахне свіжо, м`ятно
У кронах пишних лип

Медово, полум`яно п`янить
І з глузду зводить,
Розморює і манить,
Ллючи солодку воду

Не сум, а дивна радість
Вливається з краплями.
Впиваєшся в цю м`якість
Липневими словами...

Лечу.
Розбиваю калюжі.
Мовчу-
Стало зовсім байдуже...
Мене,
Може, швидкість врятує.
Мине
Оцей біль, що дратує

Включу
На всю гучність CD.
Мовчу.
Розчиняюсь...Пісні...
Чому
В грудях тільки пустир?!
Реву
І молю- відпусти!..

З очей-
Знову чорні патьоки...
З ночей
Я кидаюсь навтьоки...
З обійм
Вириваюсь. Не можу...
Це бій!...
І ніхто не поможе.

Облиш!..
Мокне чорне пальто...
Не спиш?!
Я тікаю в авто.
Лечу.
Розбиваю калюжі.
Мовчу-
Стало зовсім байдуже...

Віхола і хуга,
Снігові намети,
І якась напруга,
І хотілось вмерти...
Сніжні лапи міста
Тиснуть , огортають.
Сіре небо висне,
Й час не зупиняє.
І колотить душу
Ожеледь думок,
І морозом душить
Повсякденний смок.
Наступає серце
На моє свавілля,
Тане, ніби вперше,
І втрачає пильність.
Палить і морозить,
Нудить й надихає,
В жилах біль розносить,
Й душу не питає.
Шкереберть- у безвість,
В крижаний вогонь,
В цю грудневу впертість,
В ніжнісь цих долонь...

1
На Івана Купала
Цвіт-отруту шукала,
Квітку папороті рвала
На Івана на Купала

Кругом вогнища ходила,
Свічки з ладаном курила,
Трави й пахощі чадила,
Кругом вогнища ходила

І язичницькі боги
Мені душу берегли,
Вінок в річці не втовпли
Всі язичницькі боги

На Івана на Купала
Коханого лоскотала,
Русалкою обвивала
На Івана на Купала…

2
Не ходи до води,
Чужу душу не топи!
Хлюп!..
Де цар-зілля росте,
Заховаю себе
Всю!..
Не торкайся води
І цар-зілля не рви!
Плач!..
То кохана твоя
Стала рибам сестра,
Бач?!.

3
Ранок навіює тугу,
Розпач розбещено рве
З серця криваву напругу, –
Серце помре

Ранок роїться розкосо ,
Топить покручений берег,
Тихо таїться у косах,-
Серце помре

Кілька хвилин - і світанок
Зійде і зорі вбере.
Легкий останній танок,-
Серце помре…

Коли за обрій знов заходить сонце,
Імла срібляста криє вечір синій,
Я сумно гляну у своє віконце:
Там золотом кружляє день осінній

Там тріпотлива пісня і прощання,
Безкрає небо, всіяне зірками,
Там дум моїх спочинок і зітхання,
Там височіє осінь вже над нами

І віє сум звабливих кольорів:
Жовто-зелених, ясних і червоних,
Там день осінній полум’ям згорів,
І ніч іде в співанках своїх сонних

Іде так тихо і не сміє полохати
Птахів співучих і траву зів`ялу,
І зазирає нишком в кожну хату,
Колише всіх так ніжно і помалу

Я бачу ніч. Вона вже зазирає
І у моє розчинене вікно.
Осіння ніч співаночку співає.
«Добраніч!..» - побажала лиш одно.

Парує кава біля вікна,
Втрачає злато старий абрикос.
І пробирає якась тишина
Наскрізно, холодно, аж до кісток

І кофеїн не рятує й на грам,
Нервує страшно отой абрикос,
І відчуваю відсутність всіх брам,
І те, що швидкість несе під відкос

Сьорбаю каву, обпікаю губи,
І абрикос зітну - заморочив.
Бо відчуваю, інакшим буде
Моє життя. Лише б не наврочить…

За мною йдуть по новородках – по слідах,
і дивляться під ноги, ніби у безодню.
А як зайдуть за клітку, під Господній дах –
умиються теплом і здують кисень з водню

з кармінних чаш. Як отченаш, уклавши біль,
купатимуться в золоті мого "ні слова".
Заміряють опалу славу по собі –
кришитимуть світил хлібці на стіл Христовий,

аби забився у куток і наслухав
як до вікон, мов до ікон, припала злива,
як зі сузір`я Риби вариться уха,
густіє в сні та молоці тілесне мливо,

i рани відкривав для зраджених і тих,
що опікали, обпікали, обпеклися.
Бог у мені аж до самого крику стих,
аж чутно стало як спадаю листям

на срібну до самого скону сивину,
скороблений, мов роблений не з тої глини.
Через життя летів, через себе й вину
за переліт, за все, що не дісталось сину.

Лежу, а наді мною протікає синь,
у вени колір огортаються протоки.
І затихають, ніби ватра, голоси
розворушивши тіні предків крок-за-кроком.

7 Січня 2010

Дивно, що березень сніжить,
Душу морозить, мовчить,
Дивно, що холодність ніжна
Душу ще й досі гнітить

Дайте вогню, щоб зігріти
Душу, думки крижані.
Дайте лишень не згоріти
Давнім безумством мені

Дикою - зве мене вітер,
Драмою - білі поля.
Дай же мені зігрітись,
Давня тривого моя!..

Сніжить в душі і у місті,
Ожеледь склить тротуар.
Думки розхристано-ніжні
Знов перестрибнуть в кошмар

Смак тютюну з карамеллю
Фібри усі пропахтив.
Поглядом болю і хмелю
Змити б увесь негатив

Знаєш, нема порятунку
В місті, що склить тротуар,
Дому нема і притулку
Думці від болів і зрад…

О.А.Ю
Чомусь хотілось жити з Вами
В великім місті,
Де над дахами
Багатоповерхових монументів смок,
Де сіро, а бувають тут барвисті
Лише реклами
Чужих облич, байдужих нам давно

І щоби Ви постійно поспішали
На свій трамвай,
І геть не помічали,
Що десь на інших коліях й шляхах
Хтось мислить Вас,
Близького, як відчай,
Й чужого, наче вдала гра актриси

Хотілося б зустріти Вас лиш раз
У тому місті,
Де мільйони справ,
На перехресті тисячі доріг.
І так зустрітись,
Щоби зупинитись
Від того погляду на вічність, на весь вік

Щоб Ви мене ніколи не шукали
В міському божевіллі,
Але запам’ятали ,
І вирізнили серед всіх жінок,
Як мрію вільну,
Ту, що не впізнали,
Ви в цьому місті, де відвічний смок

Щоб Ви жили спокійно, як і завше.
Любили книги.
І гарячий чай
З фруктовим мармеладом смакували.
І в образах близьких,
Як той відчай,
Моє ім`я зненацька упізнали…

Так легко бачити крізь скельця голубі
Як сніг на наші опадає лиця -
то спомин, що наснився був тобі
лиш раз, та ще так довго буде сниться....

У ніч таку самотню без причин
прийди до мене й розкажи що бачив -
хатинку, сад, відлуння: "В нас є син..."
Прийди і пам"ять розбуди незрячу...

Так легко пробачати те, що є
і те, що буде потім - всі образи...
Коханий, серце ніжне й не моє...
Так легко знати, що не будем разом....

*
Сріблястий місяць на морозі зблід,
Під срібним льодом
Срібні риби срібно
Крізь очерет
Вдихають срібну ніч.

Ще сипле сніг, ще віє хуртовина
І голоси знадвору звуть мене
До жінки, яку вчора лиш покинув,
Де світиться її лице сумне.

В Різдвяний вечір, тишу полохливу
Вона до мене прийде і змовчить
Про те, що вчора ще була щаслива,
а нині тільки згадує цю мить.

(добрі назви річок... їх зла каліграфія
непідвладна звукам в старому радіо...)
дєд мароз трясеться всередині "рафіка" -
в вишні села Карпат де йому не раді

там не знають пісень про маленьку йолачьку
(якби й знали - забути воліли б чимшвидше)
дєд Мароз проїздить наскрізь Сасів і Золочів,
у Підлиссі - Шашкевич шепоче вірші -

замовляння для зникнення зла морозного...
(дєд мароз лютує - у "рафіку" холодно)
а навколо сніг замітає все - й хтозна -
чи дорога не скрутить маршрутці голову

як язик добрі назви річок закручують...
(ця історія може ще й досі тривати:
далі - дєд зрозуміє що він вже зсучився
далі - сніг розтає. і сніг розтаватиме)

2010

Цвітуть каштани за вікном, –
У очі зазирають сонно.
І тіло зламаним веслом
На хвилях б’ється безсоромно.

Роздвоєність земних бажань.
Огидна спроба насолоди.
Смиренність, щирість покаянь.
Злиденність витівок природи.

Весняна повінь відчуттів.
Твоє розсипане волосся.
І знову неймовірність слів,
Що все намріяне збулося.

Та нехай…
Та нехай все пала тим вогнем,
Що здавався всім вічним на світі!
Він у пам'ять горить,
Всім тим жертвам війни
І героям, солдатам віднині!
Вони честь відстояли,
Бо перемогли!Але чим?
І якою ціною?
Вони гру цю програли,
Та земля все ж є в них,
У очах душ десятків мільйонів!

Кров фашистів ще тепла
Зстига на руках…
Як ви душі свої не згубили?
Та от полум’я вічне,
Що з пекла пала
Не покаже хто спить у могилі…

Не хочу…
ні гнізда, ні пташенят.
Хіба заплутатись в забуту кимось риму.
Закутатись у светр. Бо в хаті зимно.
І гріти руки… Кавовим горням.

Ні пташенят не хочу, ні гнізда.
Вони померзли. Зимно за дверима.
Заболено… Засніжено…
Не втримав
Тепла в руках...
ЗадАрма все роздав.

Гнізда не хочу… Хочу ноут-бук.
(Життя, як файл, зруйнований почасти.
Delete.
Щоб потім, вкотре, –
все спочатку.)
Зігрітися теплом чиїхось рук…

І стати герметичною від щастя.

07.01.2010

Закриваюсь твоїми долонями
Від брудних очей
Асафльт

Ховаюсь твоїм волоссям
Від пекучих сліз
Парфуми

Тримаюсь твоїм тілом
Від гострого падіння
Сніг

Відповідаю твоїми словами
На свій божевільний
Болючий
Сміх...........

2010

Кровоспинні тумани - на відстані кроку.
Дійти!
Не згубивши надію, і не загубитися
в просторі.
Зупинився … І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.
Евкаліптовий подих далеко-незнаних
земель
вітер нам дарував, на долонях принісши,
я дякував.
Осипалися хмари крізь рани порушених
стель,
ми блукали безлюддям, безлюддю було
все однаково…
І не в тому провина твоя і провина
моя,
що приручене місто уже здичавіло
без голосу.
Мегаполісів – безліч. В одному – твоя
течія,
ну а я – поза ними, живу «евкаліптовим
колосом».
Не звикати до чогось, туди, звідки вітер
іти,
бо так важко втрачати своє, що зникає
у просторі.
Зупинився… І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.

З ичу

Р адості
І …(наснаги)
Здоров’я
Добра
Віри
Оптимізму
Миру